Осенняя пора,
Ласкает солнце -
Иногда, лучем,
Раскрашивая
Листья и траву,
В золотые, яркие,
Пурпурные тона...
В хрустальном воздухе,
Звучит мелодия -
Прохлада ветерка,
И в вальсе кружится,
Листва, а на Земле -
Рапсодия и кружева...
Разноцветная вуаль,
Покрыла все леса...
Молочная река -
Туманом дымка,
Плывет маня...
Прекрасная -
Осенняя пора...

Ти став чужий - цілуєш у чоло,
Заплутуючи пальці у волоссі
І хоч у ліжку бУли не давно
Не з пристраті тримаєш, а зі злості.

Моя рука посИніла в твоЇй.
В обіймах як в кайданах. Ну а крила
Я продала, чи виміняла там,
В ломбарді, що навпроти магазину.

Ти дивишся чи мимо, а чи скрізь
Хоч холодно мені від споглядання.
Кусаю губи, бо страх, а, може, біль...
Що в тебе знову ревність безпідставна.

Ти б відпустив, бо знаєш, що так зле,
Що тільки відстань може примирити.
Та переслідують тебе думки,
Як ті примари, що уміють говорити.

Мене не чуєш - у вухах лише одне.
Ревнивий і чужий - а це найгірше.
Я прошу в Бога: хай усе мине,
Залишиться ж бо тільки клапоть вірша.

2010

Секунда - мить,
Сто років - мить,
Життя, це також мить,
І можна гнити,
А можна жити,
Горіти-палати,
І жити - мить!

09.2010

Упевненого профілю взірець
І впертих вуст усмІшка таємнича...
Повторюється іноді Творець,
Людські натхненно ліплячи обличчя.

Дивуюся. Дивлюсь - не надивлюсь.
Мов слухаю мелодію знайому.
На кожну Вашу рисочку молюсь,
Що вгадується в образі чужому.

Милуюся. Тамую подих, щоб
Миттєве не сполохати навіки.
І знічена душа - від того, що
Вже трішки любить... цього чоловіка.

2005

історія зрад самозречень і втеч
навіщо стаєш між майбутнім і мною
луною сліпою сирою імлою
і словом глухим збайдужілих предтеч

судинною сіткою марень і втрат
над твань зворохоблену згуком чутливим
поривом сумнівним мінливим припливом…
уловлює слух те що чути не варт

Що ти робиш зі мною, oсене?!
Я ще мрію: простоволосою,
в літній сукні, ногами босими
йти по рідній святій землі,
милуватися в лузі квітами,
що дарує так щедро літо нам...
...Та – очима вже сумовитими
в небо дивляться журавлі.

Нещодавно мені наснилося,
що ти, oсене, забарилася.
...Та – на ранок дерева вкрилися
ніжним золотом сивини.
Я люблю тебе, осінь, різною:
безтурботною, злою, слізною...
...Та найбільше люблю я – пізньою,
і не бачу у тім вини!

Ти виблискуєш днями гожими,
на замріяну казку схожими –
осягнути ніяк не можу я
велич лагідну і німу...
Серце повниться хвилюваннями
від приходу такого раннього.
...Знай же, oсене: до останнього
сукні літньої не зніму!

Провів до сонних лип, аж за ворота.
Неначе за межу. Без вороття.
Щось мовив на прощання про роботу,
Даремність мрій і труднощі буття.

Затримав у долонях мою руку,
Мов виправдати мить гірку хотів...
До стежки нескінченної розлуки
Із власного життя мене провів.

І я пішла... І йду. Не озираюсь.
Душа палає болем, як болід.
Коханню сповідаюсь.
Сподіваюсь,
Що ти мені ще дивишся услід.

2005

Наснилося мені, що я літати вмію,
Що крила за спиною Бог дарував мені.
І я здійснити можу свою велику мрію,
Поглянути на землю, мов птаха з висоти.
\
Я пролечу над степом, порослим ковилою,
Над лісом, де прадавні щось гомонять дуби
І над могутнім сивим Славутичем – рікою,
Що споконвіку точить високі береги.

Та не зрадіє око моє, а лиш засмутить
Село, що опустіло, занедбані лани
І болем озоветься у серці дика пустка,
Бо бур’янами душі зчерствілі поросли.

Давно уже немає триклятих «яничарів»,
Що у полон зганяли наш православний люд
Чому ж це українці, щороку тисячами
У добровільнім рабстві, в чужині спину гнуть.

Не вже це наша доля, віками жить рабами
Топтати свою мову на радість бовванам,
Розпродати, розкрасти шматочками вітчизну,
А тіло пошматоване залишити крукам.

Так страшно мені стало, прокинутися хочу
Візьміть у мене крила, літайте досхочу,
А я лиш помолюся за неньку Україну
І з вірою у серці життя нове почну.
2010р.

Проносяться комети
Над світом і людьми.
Одвічний сум Поета
В душі несемо ми.

Шукаю безупину
Пустелями зневір
Ту рідну Половину,
З якою - хоч до зір.

А, може, вона ближче -
На відстані душі?...
Що є любові вище? -
Мовчать сумні дощі.

В життєвій круговерті
Ріка терпінь тече.
Та я шукаю вперто
Коханий блиск очей.

Щоб два серця гарячих
Забилось в унісон,
Й життя було неначе
Найкращий в світі сон.

Душа бажає злетів,
Горіння і прозрінь.
Одвічний сум Поета
На світ кидає тінь...
19.09.2010р.

Пригорнусь до землі запашної,
Що на довго сховалась в снігу,
Притулюсь до тієї одної,
До сніжинки, яку на бігу
Я зірвав задля радощів миті,
Для полегкості всього життя,
Хай сніжинками стануть укриті
Небезпечні шляхи майбуття.

Мов краплини по шклі,
Струменіють жалі
Від розлуки, яка поміж нами.
Десь у серці на дні
Ця розлука, мов тінь,
Я її заліковую снами.

Що це душу ятрить?
Може, люті вітри,
Що тепло із душі видувають.
Вірю - хтось нам згори
Двері навстіж відкрив
В світ, де щастя нас вічність чекає.

Знову сонце ясне
Ніжно пестить мене,
Повсихали жалі, мов краплини...
Наче світлом комет,
Знов іскриться Поет -
Серцем чує свою Половину!
17.09.2010р.

Пристрасть кольору сонця,
Очі кольору неба...
Я навік охоронцем
Хочу стати для тебе!

Мрії кольору вітру
Нас обох окриляють.
У життєву палітру
Ми внесем крихти раю.

Аби жити, мов в казці,
Чашу ніжності спити -
Зафарбуємо щастя
Кольорами блакиті.

Ми так прагнемо злетів
І торкання вустами...
Щастя - наче комета,
Пронеслася над нами!
15.09.2010р.

Ця ніч, мов грона винограду,
Над світом втомлених осель
Нависла знов. У її владу
Віддався бідний Менестрель.

Химерних хмар похмурі лики
Сльозами скапують з небес
У Його серце, наче ліки,
Щоб трішки смуток його щез...

А нічка гралася зірками,
Аж розбудила сплячий грім.
І Його серце, колись камінь,
Зазнало дивних потрясінь.

Жбурляло небо блискавиці,
Що вихилялись навсебіч.
Лиш Менестрелю знов не спиться,
Він марить блиском Її віч...

В солодкій грі стогнали громи,
В судомах корчилась земля.
І лиш кохання, наче промінь,
Йому в пітьмі осяяв шлях.

Зринали спогади забуті,
Сплітались рими у сонет.
"Любов - бальзам, а чи отрута?" -
Гадав закоханий Поет.

Знов ніч, мов грона винограду,
Над світом втомлених осель
І душ самотніх висне радо...
У її владі Менестрель!
14.09.2010р.

Розцвітали квіти біля церкви:
Пурпурові, ніжно-золоті.
Я кричала голосно: "Ну, де Ви?!"
Мимоволі розпрягала нерви,
Тільки тишу чути у воді.

Я дивлюся в дзеркало і бачу -
Зголодніле, дике кошеня.
Біль у грудях, чути кров гарячу:
На одинці із дощами плачу.
Осідлаю дикого коня!

На асфальті мокрому в нікуди,
Я розгублено кричала: "Ня-я-я-я-в!"
Страх у купі битої посуди,
Наливає світлом мої груди,
Тільки ангел в руки мене взяв!

тільки зараз саме тут
буду руки цілувати
нас нікому не почуть
насолод цих перервати

бо вона така одна
і я з нею чоловік один
біля неї справжній я
це лиш в обіймах зрозумів

що вона одна для мене
і для неї я один
і немає бога чорта
як ми разом полетим

Вже інструменти таємного сповнені звуку,
Я люблю в лісі ріжок сумовитий послухать,
Я люблю ліру і нічку, орган і мільйони громів,
Бронзу тремтіння, огромную кузню шумів,
Пекло гармонії з чорними в ній коминами
І контрабас я люблю зі смутними тонами,
Що під тремтливим смичком, що тягне у страхополон,
Змішує в звуці своїм діброву і ліс, аквілон,
Мушчине крильце, водночас і флейту, і дудку -
В душу мені налива світлотінь, повну смутку.

Листя кольору сонця лежить під ногами,
У повітрі - букет ароматів п’янких.
Наче пензель Митця кольорів дивну гаму
Змалював, щоб залишити спогадів штрих.

Свіжий вітер, неначе гарячий коханець,
Зграйку листя багряного вирвав з-під ніг.
Закружляв вітер листя і нумо у танець -
Вальсувати в шаленстві посеред доріг.

Промінь сонця у вічі заглянув грайливо,
Пробудив в мені спогад солодкий, мов гріх.
Знов у серці моєму від пристрасті зливи,
А на листі, здається, сліди Твоїх ніг...

Ностальгічно-солодке і трішки тужливе
Почуття у мені, від якого щаслива.
А сліди не на листі - на серці зостались!
Вже й не знаю сама - може, я закохалась???
2003-2010р.

Намалюй мене, Коханий,
Заколисану вітрами,
Вмиту в росах світанкових,
Захмелілу від любові.

Намалюй вчорашній спомин
Про бажань жагучих повінь,
Що у серці нам розлилась,
Мов найбільша Божа милість.

Намалюй крилаті мрії,
Той вогонь, котрий нас гріє,
Підіймаючи до висі,
Де ми душами злилИся.

Намалюй, Коханий, осінь,
Сотні сонць в моїм волоссі,
Наше щастя променисте,
Слід багрянцевий на листі.

Намалюй бентежність вітру,
Почуттів наших палітру,
Ніч кохання зорепадну,
Над якою ми невладні.

Намалюй цілунку присмак,
Журавлів у небі чистім,
Що несуть Тобі до Риму
Мої, спраглі Тебе, рими...
10.09.2010р.

Любов, гаряча і безтямна, пірнала з берега у річку -
Була оголена і п’яна, струнка і гарна, як смерічка.
Пірнула в хвилі водограю, зблиснувши білим ніжним тілом -
Удалину, за виднокраї, шалене літо відлетіло.


10.09.2010

Всем, обычно, проблемы до фантиков,
Коли в темя не долбит петух,
Но несносное племя романтиков
Приключения ищет на нюх.

Лезть ли в гору – задумались мудрые,
Но романтику то не вопрос:
Как зануды мозги бы не пудрили,
А романтик в проблему уж врос.

Все опасность обходят окольными,
Чтобы крепче спалось им затем,
Лишь романтики с душами вольными
Рвут сердца в самой гуще проблем.

Но вопросы обычно решаются
Не с романтиков лёгкой руки,
А когда в это дело вмешается
Парадокс всех времён – чудаки.

Чудаки – это те же прагматики,
Плюс романтики вирус в крови.
Все узлы превращаются в бантики,
Коль с проблемой чудак – визави.

И кричат чудаку вдруг из серости:
«Что ж тебе не сидится в тиши?»
Но ему нет прекраснее прелести,
Чем проблему какую решить.

На болотах растёт безразличие,
Жабы квакают – им всё равно,
Лишь бы все соблюдали приличия…
Гнилью пахнет болотище, но

Равнодушие сносит, как фантики,
Вдруг течением быстрой реки:
Гонят волны лихие романтики,
Чтоб водились в реке чудаки.

Далекий подих юності ловлю:
Розчарування, сльози і образи.
"Люблю тебе. Я так тебе люблю!" -
Сприймалось, як пуста банальна фраза.

Час все простить. І виправдає - час.
Я грішниця. З народження й до скону.
Я Вас кохаю. Я кохаю Вас.
І вищого нема мені закону.

2005

Вселилась в серце знову осінь,
Густі тумани стали звичні,
Лиш журавлі у вирій кличуть,
Неначе хтось про це їх просить.

Снують похмурі хмари в небі,
Сльозами скапують тужливо.
А я ще й досі вірю в диво -
На крилах мрій лечу до тебе.

Гайну у вирій з журавлями,
В світах далеких відшукаю
Того, з яким торкнуся раю,
Любов спиваючи безтями...

Я намагаюсь посміхатись,
Дощем змиваю щем розлуки.
У шумі злив відлуння звуків -
Мабуть, пора тобі вертатись.

Засіла в серці моїм осінь,
Птахи у вирій відлетіли.
Душа жадає перевтілень
І в неба крил для злетів просить...
7.09.2010р.

Корюсь осінньому дощу,
П'ю трунок полину гіркого.
Приймаю осінь, не боюсь
Ні холодів, ні віку свого.

У осені своя краса,
Холодна та яскрава вдача.
То сонцем золотим сія,
То у туманах сивих плаче.

Її щедротами сповна
Всі обдаровані досхочу,
Та вже пробігла сивина
В самотності холодній ночі.

Повір, що осінь - не зима,
Не час для суму і зневіри,
Поки серця не побіліли,
В душі завжди цвіте весна.
2010

Вечір холодний. Осінь, напевно.
Вже підкрадається нишком зима.
Мабуть, чекаю тепла я даремно,
Бо у природи поблажок нема.

Вечір холодний. Зорі, мов далі.
Смуток мене обіймає скоріш.
В серці моєму застигли печалі,
Наче туди хтось встромив лезом ніж.

Вечір холодний стискає у скронях,
І відчуття, наче тиша шумить.
А про тепло лиш нагадує сонях,
Що за вікном одиноко стоїть.

Вечір холодний. Думи гарячі
Знову заснути не дали мені.
Я прислухаюся: дощ тихо плаче,
Мов виграє серенади сумні.

Вечір холодний. Місяць байдуже
Знову над містом повільно снує.
...Це ж у душі моїй холодно дуже -
Ось що бентежить так серце моє!
2003р.

У величезному залі Луксорськім
з рудо-червоного тім*я Рамзеса
змій зашипів таємничий праворуч,
зліва ж - із криками випорхнув яструб;

в Мемфісі під сонцепеком вартують
сфінксів шістсот у блискучім граніті
сон Серапея могутнього тихий;
аж заревів непокірливий Апіс,

як із незрушних зелених рогозів
на мертво-білу пустелю долинув
вітер, довкола впокоривши буйний
грецького подих широкий пеана.

"Ось ми прийшли привітатись, Єгипте,
ми, що є діти Її, у руках же
маємо спис і співучую цитру.
Фіви, свої відчиняйте ворота,
соточисленнії для Олександра.

Сина Зевеса-Аммона самого
ми привели - впізнає його батько,
любленого вихованця Тессалії,
гордо-прекрасного внука Ахілла.

Нібито лавр запашний, м*яко в*ються
кучері його, і щічки рожеві
квітнуть, як маки, а яснії очі
сонячним світлом Олімпа сміються.

Лик його, наче Егейськеє море,
спокоєм міниться, мовби над плесом
білі хмарки проминають і мрії
про поетичне мистецтво і славу.

Він учиняє за Грецію помсту:
левом суворим проводить фалангу,
нищить слонів, розкида колісниці,
валить сатрапів і сам владарює.

Здрастуй, о боже воєнний і мирний!
Цитра тобі із слонової кістки,
лук Аполлона сріблясто-блискучий
стисни в руці вольовій найміцніше.

Мови стагірця тобі, поцілунків
йонських дівиць і вінків шанувальних,
також - Ліея пінистої чаші
з височиною Олімпа святого.

Бронза Лісіппа й тони Апеллеса
в вічність несуть тебе; гнів позабувши
лютожахких демагогів, Афіни
храм Партенона для тебе готують.

Ми за тобою підемо - даремно
Ніл переховує культи таємні:
мир несемо між богів, а людському
світові - факел загальноспільнотний.

Вакху новий, коли хочеш добути
тигрів і рисей, ми йдем за тобою
на береги пресвященнії Ганга,
гімни Гомера святі заспівавши".

То був пеан, що співали ахейці.
Вождь молодий, увільнивши від каски
кучері ясні, стояв перед військом
і заглядав поза обшири моря.

Він заглядав поза обшири моря:
бачив він острів Фароський, а далі
неісходиму пустелю Лівійську;
зняв зі спітнілих грудей обладунки,

золотом вкриті блискучим, і кинув
їх у пісок на рівнині. «Як панцир
тут ось лежить македонський мій долі,
так буде вічною Олександрія,

в дикій пустелі постала», - промовив
й, вісім десятків одмірявши стадій,
визначив місце - піски жовтуваті
вибілив борошном він якнайліпшим.

Так своє місто Пелідів нащадок
побудував із Фаросом (ім*я це –
світоч планети, що вказував шляхи
в Африку й Азію давнім народам).

Ні буруни дратівливі пустелі,
ані століть варваризму минання
не спромоглися приборкати вперту
цюю дочку героїчного грека.

Жваво постала вона, щоби жити
третім життям, підганяючи долю;
саме такою побачив її ти
в захваті, о мандрівничий поете,

як, утікаючи від навісної
ночі тиранства, ти, сповнений гімнів
і міркувань, проказав, що потрібно
світло й свободу на Схід розповсюдить,

й серед гробниць, між тюрбе мальовничих,
ти запримітив колону Помпея,
що, наче розум потужний латинський,
крізь непроглядні віки майоріє.

Хай, о поете, надії Єгипту,
і його мрії живуть в твоїй книзі!
Знову Тифон розбудив гнів пустелі –
нині він дихає лютою злістю.

Мертвий Осіріс, одначе Анубіс,
гавкаючи, учепився Європі,
що утікала, за п*яти й скликає
звіроподібних богів на відомсту.

О престаріла Європо, сьогодні
слабкість тривожливу ти посилаєш
світові; глянь, як, на Схід повернувшись,
сфінкс променіє усмішкою гордо.

На межі, де я і жадіб душ ,
Вимовчані безголосо всоте,
Протікає вечір, як сволота.
Свічка домліває мертворота
Із Софії. Господи , не руш!

Зорі, наче, промені ясні,
Ясени, що гомонять колискою.
Пострілами дме і падолистами -
Аж червоні гуготять півні !
Так буває тільки восени…

Ти стоїш . Натомлений такий,
Кароокий і святий до смутку,
У кутинах уст – кульбабки стуку..
Мов лебідка, допливе маршрутка,
Кармою під наші береги.

Не розбудеш . Ні . До божевілля
Стиснеш пальці , як луна бліді.
Все життя поставлено на кін!
Білий світ завив на бігуді,
Півмене в римоване сузір’я.

Скоро я… Я –скоро. Жар-видінь
Розімну умить, як мокру глину,
Многогрішність жовтого карміну,
Що втіка звірИною з колін -
Сині ночі –випитий полин.

Ти –святий. До крихточки, до крон,
Мною кровоточиш, і долоні,
Галасливий вересень вполонИть
Вмить заварить гойного загою,
В шибку демонструючи ікло.

Рільке хай гаптує береги,
Ті кисійні, рідні до знемоги.
Осінь – ніжне світло перемоги!
Поніч обвила пітоном ноги,
Календар віддасть свої борги.

Янголи. Кохання. Ностальгія.
І солодкий хміль від почуттів.
День вчорашніх пристрастей зотлів
Не до тла, він досі душу гріє.

Ностальгія – пух пташиних крил,
Що вітри роздмухають в безмежжя.
Не приймем в любові ми обмежень,
У її загорнемось покрив.

Ностальгія, солодко і гірко
Водночас, що більше - не збагну.
Та в душі не бракне нам вогню,
Вже на обрії нам сяє щастя зірка.

Хоч душа згубилась поміж рим,
Між світів, землею й небесами.
П"ю тебе я спраглими вустами -
Може, так задумали згори?

Світ ловив, немов Сковороду,
Не зловив - здіймають крила мрії.
Янголи. Кохання. Ностальгія...
З-під небес я більше не впаду!
5.09.2010р.

Як живеш, мій знайомий далекий?
Як живеш, незнайомцю мій?
Чи надійно тобі, чи легко
Поклонятись юдолі земній?

Як ведеться тобі? Як ідеться?
Хай недоля твій шлях обмине.
Я кохала тебе, здається.
Ти, здається, любив не мене.

Під чиї молитви засинаєш?
Що тобі провидінням дано?
Я нічого про тебе не знаю...
Я знаю тебе давно...

2005

Чом зустрілись надто пізно?
Поміж нами - світ лежить,
Ми - вітри, що дмуть нарізно,
Хоч на зорях ворожи.

Ми розділені з тобою
Водоспадом чужих доль...
Розірвати шлюб з журбою
Мені, Господи, дозволь!

У душі дощить невпинно
І гірчить, як з полину.
Не збагну - чия провина,
Що до Тебе не сягну?

Хай ріка розлуки плине,
Біль у ній замість води.
До своєї Половини
Я знайду той шлях один!

Якщо треба - проти течій,
Проти злих вітрів життя
Я піду до самозречень
Без вагань і каяття.

Десь за обрієм зоріє
Мого щастя острівець.
Знов ожили мої мрії,
Мчусь до Тебе навпростець...
04.09.2010р.

розбите дзеркало уламки інших рік
твоїх вертань у сховані озера
паломництво до пам'яті де лік
років як камінь що вгрузає в землю

і все пливке і множиться зерно
і деревом ростеш майбутній попіл
і біло глід одягнений в вінок
а завтра глід румовище і спомин

а ти йому назустріч чи ідеш
а чи пливеш судинами судоми
о скільки їх чужих твоїх сердець
гойдала ця вода латаття й човен

а скільки ще уламків протекло
байдужі дні знепам'яття і смерті
отак живеш відчиненим вікном
мінливим тлом озерної поверхні

скажи мені чому гориш
а я тобі скажу чому лечу
чи може теж гориш
а я і в правду полечу

бо я ніколи не летів
то все брехня пробач
я тільки трішечки змарнів
і за це мені пробач

скажи чому на небі зорі були
як у морі я палав
чи може вони мене туди вели
коли тебе я чекав

коли не небі знов вони
у морі правди чи брехні
ти мене колись знайди
у тій не загубись війні

2010

Не зрадь мене, легіню любий,
Ні в сонячний день, ні у сні -
Мені і собі на згубу
Не зрадь мене, прошу, ні.

Не зрадь, мій коханий, улітку,
Весною а чи восени -
Люби, немов лебідь лебідку,
Не спалюй між нами мости.

Не зрадь мене в рік Собаки,
Не зрадь і у рік Свині:
Не хочу пекти-бо я раків,
Щоб дулю крутили мені.

Не зрадь мене, чуєш, ніколи.
Не зрадь мене і тоді,
Як діти закінчать школу
Й залишимось ми одні.

Не зрадь мене в прикру старість,
Як згасне краса моя,
Нехай, усім людям на заздрість,
Палає любов твоя.

Не зрадь, не дивися спідлоба
У жодного тижня день.
І навіть, як стану нелюба,
Не зрадь і тоді. Не покинь.


03.09.2010

Село ще спить,
мов немовля в колисці,
лицем до Бога,
долею на схід.
І сяє місяць
у нічній криниці -
мого дитинства
зоряний політ.

Вже треті півні,
мабуть, проспівали.
Ще про любов
співають парубки.
Як ми колись
край всесвіту шукали,
та все, чомусь,
робилось навпаки.

Мабуть любов
не може без провалля,
як без провалля,
знать, нема життя.
Лечу в безодні я
свого кохання,
летиш зі мною, люба,
в майбуття.

З віршами залишилась ти одна,
Життя мов пекло полум’ям палило
І ледве вистачало сили,
Щоб ту пекучу біль в собі гасить.

А час все невблаганно бив у груди,
Здригалось серце від чужих чобіт
І муза закривавлена стогнала
Не зносячи наруги, страху й бід.

Текло життя у маренні страшному
Від втрат рубцями вкрилася душа,
Ти віршем рятувалася, сльозою
І вірою в Спасителя Хреста.

Все час розставив на свої місця,
Отримав кожен за своє розплату
Та лиш самотність принесла весна,
Весна надій для тебе стала катом.


З віршами залишилась ти одна,
Вони тебе не зрадили ніколи.
Звання, визнання – все це, маячня
Лиш погляд сина, як дарунок Бога.

Він не прийшов, коли прийшла вона
Така очікувана і невідворотна,
Урвалася натягнута струна,
І згасла зірка в небесах самотня.

Я,мабуть, вами вже перехворів,
Кружляє осінь у своїх обіймах.
Колись отак тебе кружлять хотів
У листопаді, у осінніх римах.

Мої роки чомусь ідуть із снігом
І на дущі не чути їх ваги.
Моя любов ще й досі пахне сіном,
Моя любов,мої роки, мої сніги.

Я,мабуть, вами вже перехворів.
Вже по балках копичаться тумани,
Як через край поллються до ланів,
І запечуть мої давнішні рани.

Я, мабуть, вами вже перехворів.
І ви перехворіли, бо казали:
У осені немає зайвих слів,
А ми і для любові слів не мали

І знову Львівський дощ
Свою чеканить риму,
Дахів торкає, площ...
Цей дощ такий, як в Римі?

Впродовж усіх сторіч
Шліфує він каміння,
Змиває з наших віч
Самотній сум осінній.

Дощить в моїй душі,
Розлука серце точить.
Що долі віражі
Нам завтра напророчать?

Мелодії дощу
Звучать в душі глибоко.
Я прагну в них почуть
Відлуння твоїх кроків.

Дощі колись минуть,
Розлука кане в Лету.
Яка в любові суть? -
Одвічний сум Поета...
1.09.2010р.

Знову осінь.
Зимні роси,
Журба в косах...
Душа просить
Сонця промінь,
Теплий спомин.
В серці повінь
Від наповнень
Почуттями,
Що між нами.
Що між нами? -
Лиш тумани,
Ніжні рими,
Сни про зиму,
Ще незриме
Щастя в Римі...
Тішусь снами,
Що вогнями
Палять драми,
В них кохаєм до нестями
Ми навзаєм,
В них шукаєм
Свого раю
В чужім краї...
Знову осінь
Стоголоссям
Теплі роси
В неба просить...

Мрію я про тебе досі,
Невже щастя лиш здалося?
Запліта журбу в волосся
Мені осінь рудокоса...
1.09.2010р.

Таких зірок нема ніде,
Як в серпні у Варварівці.
Коли від сяйва аж гуде,
Собаки й ті не сваряться.

А цвіркуни!
А цвіркуни,
Навряд чи голосніші є.
Ти кажеш сни?
Які там сни,
Ніч наче б то мілішає.

Закрию очі - зразу ти
То поруч, то на відстані...
Світ недосяжної мети,
Любов моя, ти - істина.

Зрадь мене, любий, у понеділок, зрадь із білявкою!
Біла сорочка і випрана вже і попрасована!
У холодильнику – торт, пелюстки трояндові...
В опері ложа найкраща зарезервована...

Зрадь мене, любий, зрадь у вівторок, зрадь і у середу...
Зрадь з секретаркою, з донькою друга, із іноземкою,
Щоб не стуливши... очей вона впала мертвою,
І від блаженства відчула себе безсмертною...

Зрадь мене так, щоб я йшла, і всі тицяли пальцями,
Щоби давилися сміхом і, може, нарешті, вдавилися.
Зрадь у четвер, у суботу, а хочеш – у п’ятницю?
Лиш не в неділю. Неділя ні з ким не ділиться.

Листопадневий падолист,
Вальсує вітер листя кленa.
У жовтозорянім намисті
Танцюють почуття шалено.

Душа пече солодкомуко:
Кленове листя зорегасне,
Кораблики думок прекрасних,
Зітхання соняшних світань.

Бальзамово шепочуть віти-
Коханню нашому ясніти,
І жовте полум"я розлуки
Цілує ніжно наші руки.

Листопадневий падолист,
Кружляють зорі в дивовальсі,
Журба розтанула в романсі
В листопадневий падолист...

Тягнуться вгору легкими нитками
стебла потужні, жахкі й мармурові,
тут у священній пітьмі вони схожі
на неймовірнеє велетнів військо,

що на війну із невидимим стало:
арки німі підіймаються, стрімко
линуть увись, між собою з*єднавшись,
гнуться в склепінні й звисають додолу.

Так із первісних незгод, із борюкань
варварських, що між людьми відбувались,
линучи в вишні до Бога, злилися
сонмища душ одиноких у ньому.

Втім, я не Бога, не мармурні стебла -
арки легкії питаю: пильную
і затремчу, як знайомий почую
крок хоч малий з урочистим відлунням.

Лідія то - повернулася, бачу
пасма волосся блискучого ясно:
ледь усміхнулось до мене кохання
й зблідле обличчя крізь чорний серпанок.

Так же блукав по готичному храму
він, Аліг*єрі, шукав тріпотливо -
крізь напівтемряву в юній блідноті
жінки побачити Господа образ.

Під білизною вуалі сіяло
чисте чоло екстатичної діви,
хмарами ладан стелився, гарячі
линули в сивім тумані моління,

линули з ніжним шептанням, тремтіли
радісно крилами зляканих горлиць,
линули з плачем знедолених юрмищ -
руки до неба вони простягали.

В хмурих просторах органа звучали
гуки й зітхання: з білесеньких арок
видно було, як споріднені душі
із потойбіччя їм відповідають.

Та із міфічних верхівок Ф*єзоли,
крізь вітражі благочесних віконець
бог Аполлон прозирав пурпуровий:
сяйво свічок зблідло на вівтарищі.

Дант споглядав, як здіймається вгору,
в ангельських гімнах преображенна
діва Тосканська, - і чув під ногами
урвищ багряно-пекельних ричання.

Я ж ані янголів слави не бачу,
ані дияволів, лиш мерехтіння
світла в сирій напівтемряві. Холод
душу моя огортає нудьгою.

Боже семітський , прощай! Неперервно
смерть владарює в твоїх таємницях.
О недосяжний володарю духів,
сонця у храмах твоїх не видати.

Страдник розп*ятий, людей розпинаєш,
смуток твій тьмарить повітря довкола:
небо сіяє, одначе, сміються
ниви, одначе, палають любов*ю

Лідії очі... Хотів би побачить,
Лідіє, в хорі тебе простодушних
дів, що вінчають вівтар Аполлона
танцем у вечорі жовтогарячім.

Ти б на пароський сіяючий мармур
в лаврах - сипнула з руки анемонів,
радості - з ясних очей, а вустами
згідними мовила гімн Бакхіліда.

Хіба ще хтось у тому винен,
Що ми любов не зберегли,
Що нашій пісні береги
Немов засіяв хтось полином?

І не втекти від гіркоти,
І звикнути хіба можливо?
Я розраховую на диво,
Якщо тим дивом будеш ти.

Твоя улыбка
несёт ошибки
дорогой зыбкой
из прежних лет.
Берёт дрожанием,
любви желанием,
весны касанием,
и “да”, как “нет”.

Я в ней летаю
и погибаю,
с огнём играя.
Воспламенясь,
взлетаю, таю
в желаний стае.
Не угасая,
целуй меня.

Глотай, как воздух
сплетай, как гнезда.
Теплее звёзды
и ближе сны.
Во мне сживутся,
в меня стекутся
и улыбнутся
цвета весны.

Как станет жарче –
цвета поярче.
Но вот пожар чем
нам потушить?
Убив улыбку,
признав ошибку,
дорогу – зыбкой,
не для души?

Ну что ж, бывает.
Желаний стае,
испепеляясь,
просить огня.
Соприкасаясь
и погибая
улыбкой тая –
целуй меня.

17 Августа 2010

Мчи крізь рожеві огні надвечір*я,
мчи, синя Аддо: руша по спокійнім
річищі Лідія з ніжним Амуром,
в човні до сонця на заході плине.

Ось вже і пам*ятний міст простягнувся:
арок підйом пробиває повітря,
із водобігом єднаючись тихо,
що розширяється й легко буркоче.

Чорні руїнища Лоді помчали,
схилом зеленим вдираючись вгору,
щоби здолати покірне узгір*я.
О, прощавай же, історіє людська!

Тут, - коли ромульський дух войовничий
з варварським стрівся в залізнім двобої,
мстивая лють палахтіла міланців,
всеіталійську пожежу здійнявши, -

ти все від Ларія до Ерідана
вниз проминала, о Аддо, в жаданні
спокою, з шепотом гордо-величним
перетекла мовчазні пасовиська.

Як по хиткому мосту під громами
йшов у вигнання блідий корсиканець,
що, молодий, став судьбою століть двох,
ти все плила собі, змивши в дорозі

кров і тевтонську, і кельтську, о Аддо -
тут над тремтливими плесами чути
в давні часи щось було нестерпиме:
дим із гармат розлітався мерзенний.

Змовкли останні французького грому
вдари у надрах землі незглибинних:
з чистих, прозорих потоків піднявся
білий, сердечно здивований волик.

Де ж ви поділись, орлята Помпея?
Де ж ви, царя волохатого Швабії
птахи¸а чи корсиканця блідого
вірні орли? Плинь же, Аддо блакитна!

Мчи крізь рожеві огні надвечір*я,
Мчи, синя Аддо: руша по спокійнім
річищі Лідія з ніжним Амуром,
в човні до сонця на заході плине.

Сміхом дзвенять небеса олімпійським –
і затремтіла земля: кожна хвиля
полум*ям лагідним затріпотіла,
сповнена свіжого чарів кохання.

Пахощі з юних лугів полетіли
понад сирою рівниною м*яко:
хвилі порушують зрідка звучання
стогону й усміху ніжно пестливе.

Човен легенько пливе, між краями
двох берегів плодоносних прозора
котиться річка, привітно кивають
вздовж її шляху величні дерева.

А під деревами, понад тинами,
цвітом укритими, жваво гасають –
щоб покохатися – одне за одним
птахи у променях злато-рожевих.

Плинь крізь рожеві огні надвечір*я,
плинь, синя Аддо: руша по спокійнім
річищі Лідія, бог же кохання
всюди амброзії пахощі сіє.

Поміж багатих лугів, в золотому
сонця промінні аж до Ерідана
мчиш, аби злитися з ним, а де захід –
сонце невтомне за обрій сідає.

Сонечко! Аддо стрімкая! Душа то
плине Елізієм слідом за вами.
Де ж вона, де разом з нашим коханням
спільним, о Лідіє, згубиться врешті?

Сам я не знаю; та любо в відлюдді
в млосних очиськах її потонути,
Лідії себто… течуть невідомі
наші запрагнення і таємниці.

Стріла Амура влучила вдруге
У твоє серце, що вже у вінці.
Сім’ї вінок розірвався на дуги;
Тремтить вагання-сльоза на щоці.

І ти не знаєш про завтра – що буде?
Тебе затягує в сіті гріха
І тобі байдуже, що скажуть люди.
В полон взяли егоїзм і пиха.

Та з-під свідомості рветься на волю
Здоровий глузд у обручці святій,
В дитині рідній: - „Не зрадила б долі,
Впевнено й вірно щоб йшла по прямій.”

Як в Гамлеті мучить єдине питання, -
Що крає і серце, і душу, твій світ,
Який побудований щирим коханням,
А зараз зриваєш з вінця цього цвіт!?

Виною цьому мабуть прокляті будні:
Оті повсякденні дрібниці життя, -
Затьмарили промені твого сьогодні,
Згасивши ті перші твої почуття.

У душу свою зазирни через призму;
Найперш розібратись потрібно в собі.
Сім’ю вберегти? „Ренесанс романтизму”, -
Епоха, яку лиш почати.., тобі.

Десь на далекому березі Криму
серед палючих безмежних пляжів
мокрою зовсім маленькою рибкою
ти одиноко ляжеш.

Будуть гуляти мурашки по тілу,
ніби у пошуках сонного затінку,
тихо оголене мідне тремтіння
сонце лизатиме.

Ти залишаєш страждання у спокої.
Мрії, як чайки, кружляють і плачуть,
мрії лягають прожареним попелом
вічно терплячим.

Скільки покори у спраглому тілі?
Скільки залитих мовчанням судин
крові? А може здається тільки
що ти
одна?

Той чоловік, що кохався з тобою,
Ніби підкорював дикий народ,
Той чоловік, що ти звала богом,
Чуєш, він поряд.

І це повітря - з його легень і
море - із кухля, що він тримає
ллється і синім музичним генієм
тебе приманнює.

Ти, ніби вперше, віддайся відверто,
Ніби на груди Його упавши...

Той чоловік залишається твердю
неба
назавше.

прилетіла немов пір’їна вітром принесена
шовкове плаття шелестом п’янило тінь
крок за кроком падав у серпневу темíнь
серце переповнювали іскри благальних молінь
а душа кудись рвалась втікала приречена

тихою мелодією щось проспівала
хотілося відповісти мільйоном слів
проте всередині щасливий дух умлів
погляд його твій погляд зустрів
і земля відразу для нього раєм стала

у залі тьмяно горіли ясні вогні
довкола бігали маленькі діти
у подарунок отримували посмішку світлу
я німий просто сидів п’янів
а треба було промовити лише кілька слів

привіт мавко
а я чекав
я…
і тепер вже говорити
не словами

Танцювала на вістрі місяця
Дивна і боса.
Перестиглі суниці ще й ця
Ноша волосся.

Всі суцвіття натужно-зоряні
Скрапують в тіло,
Лиш стокротки марнІ і німі
Білим-на-біло.

Танцювала на лезі місячнім
Стигла і дика,
Зачудована в неба полин
Фея безлика.

У долонях приспала лебедя,
Стишила в осінь.
Нерозсміяна в щастя іде
Легко й назовсім.

Танцювала у шалі радіснім
Місячна Панна.
Залишала сліди в дивосні,
Так довгожданно.

Малювала отак розхристано,
Впилася небом.
Їй гірчило багряне вино
Вділене Фебом.

Танцювала у шатах вітряних,
Кликала диво.
Недосяжно далека для них –
Надто щаслива!

17.08.2010.

В минулому житті ти був котом,
Я ж – кицькою твою вивчала душу.
Писалося життя в черговий том,
І ніч за ніччю падала, мов груші.

Вдивлялись прудколапі кішечки
В твоїх очей зелені заметілі.
Ти ж був моїм. Ти був один такий.
І я одна тебе так розуміла.

Ховались миші марно в свій нічліг,
Коли ми йшли на полювання разом.
В лабетах лап, надійних і міцних,
Моє життя земним ставало раєм.

І бились в траєкторії кривій
Ті самі груші. Падав сніг на карту.
І наші кошенята у траві
Вистрибували з радісним азартом.

Смугасті спинки. Темно-синій став.
Стікав сік сонця на липневі квіти.
І кожне ти по черзі підкидав
Тепер пухкими лапами без кігтів.

Черговий том написано давно.
Підходив сон до нашого покою.
Під місяця напівсухе вино
Ти муркотів котячу колискову.

Коли ж ви засинали, в тиші мить
Чудні думки до мене йшли нізвідки:
Якби з тобою стали ми людьми,
Яким би ти був гарним чоловіком…

14 – 15 серпня 2010 року

Краще б я його не бачив
Беспритульного хлоп`я,
Бо й сьогодні битий наче,
В тім повинен тільки я.

То хіба це Божа кара?
Як не Божа, то чия?
Дощова надходить хмара,
Не назвав хлоп`я ім`я.

-Хліба дайте, добрі люди, -
Й по-дорослому - бо вмру...
Люди, суди-пересуди,
Мов у пеклі ще горю.

І подумалось про сина,
В тім повинен тільки я.
Безпритульна Україна,
Нене, матінко моя.