Твоє медяно-абрикосове волосся
палаючі очі – смішні
невже моє серце спилося
давно вже
тоді…
навесні

давно вже минули ті муки
мурчання сердець відлягло
ми п’яно хотіли розлуки
мирились
щораз
все одно

а вино бродило у венах
присипляючи мозку кору
ми пашіли як сталь у мартенах
спрагло пили
росисту імлу

а фінал? ну як завше у казці –
світ добріє, панує краса
алкоголік-сусід у майці:
“папіроскі
братан нема?”

Кохання може убивати

Я візьму молоток й усе поламаю ...
а тещо лишилось сокирою розрубаю,
усе те що так сильно нервує
на мольберті життя я замалюю

А фарби мої лиш двох кольорів
душа помирає уже кілька днів
я візьму тебе за вухо та й вкушу,
я візьму тебе за горло й задушу

І будуть уста ці солодкі мовчати,
брехні не зможуть більш сказати.
Цей біль нестерпний, страшенні муки
не перенесу я подальшої розлуки

Тебе не має ти уже мертва,
мене не має я також мертвий.
І десь далеко у землі
живе кохання неначе в сні.

Сутінь
В травах весняхих згубився, немов у лісі.
В пошуках стомлений поле усе сходив:
Тут мене, Німфо, ти під дощем залишила...
Пісню твою дощ обірвав.
Як завжди
важчають думи, наче вечірні роси.
Сутінь бентежна в поле моє заходить.
Німфо, приходь! тут я, чекаю й досі.
З вітром відчитую мову твоєї вроди.

Ніч
Погляд у темряві неба застиг
Десь понад вічністю поля.
Я Тебе, Німфо, всує "на ти"
І не назву ніколи.

Час співчутливо спиняє ходу
У непрозіррі для мене.
Я тебе тихо домислюю тут
З шепоту трав священних

Ранок
Я бачив як нишком, тихо,
Мов перша росте трава,
В волоссі твоєму вітер
Для мене весну ховав.

А заздрісний ранок снігом
Сягнути її хотів.
Німфеє моя кандідо,
Чи й Ти так непевна слів?..

Блукав я сушею і вештався морями,
літав увись і опускався нижче тями,
але не бачив цікавішого за Неї -
щоразу Іншої, достоту Галатеї.

О, Хто творив Її, той знає ціни фарсу,
бо біля Неї навіть роги личать Марсу,
бо задля витонченостей Буанаротті
Її утілює і в чоловічій плоті.

Але, здебільшого, Вона тобі Любаска,
з якою стрінувшись очікуєш на ласку,
береш дружиною, чи так кладеш у ложе,
береш не думаючи, а чи хто поможе.

І кожна перша з Них - завжди цариця ліжка,
де Їх ніколи не злякає жодна мишка.
Бо навіть мишка знає, що займати нірки
у ліжку з кралею, ще ті коштовні мірки.

Тому найважче після взяти – покидати,
сліди інфаркту пройдуть шлунком до простати.
Тож навіть ставши першим кучером конюшні,
сліди за птахами і слухай мову мушлі.

А як часи дарують змогу утікати,
не зволікай, купи для Неї кращі шати.
Бо не зима, то вимагає доля „Сукню!”
А ні – пізнаєш вповні „Цапну!” чи бо „Стукну!”.

Тож не доводь чуття Феміни до нестями,
купи найкраще, чим затягуються "рани".
Купи усе! Вдягни як дерево у листя!
Припни отим усім до вигідного місця.

Та знай і міру, роздобрілий з переляку,
не спокуси Її на зрушену подяку,
бо й не отямишся, як Примадонна сцени
знайде тебе і на задвірках Ойкумени.

Я до уваги, звісно, брав не кожен фактор,
і поправляв мене не раз буття Редактор,
та саме з Паннами пізнав, як пори року,
що після осені життя зима нівроку.

Бо сивини сніги – з вершин отого Духа,
чиї Хори Небесні повнять очі, вуха,
бо все наступне з неспокусливого Друга,
і над усе земне ця білосніжна хуга.

[90-і]
- Авве! - вистиглому місту, де минуле цікавіше
за прийдешнє - кожним кроком, кожним витином із часу
автентичнішого змісту, - що могло, те сталось, іже
так і суджено сюжету перед крапкою, що масу

через себе пропустила,
як піски у отвір істин
на той бік, примару тіла
залишивши для оглядин.

Зачарована безвихідь, і клепсидри не покинуть
миті звиті у щодення злив, туманів на світанку,
річки виходу на люди, гомону церков, і, мабуть,
з виноградного бродіння в обрій всотаного замку.

Де усім, із небом включно,
"хепі-енд" не дано в спадок,
і, можливо, де безчасся
краще за новий порядок.

[60-і]
Пам'ять на екрані зору крутить пожовтілі плівки,
заповняючи безлюдну, очманілу чорно-білість
нещодавнім, наче з твору, писаного під копірку,
про узяті п’ятирічки, ми за - мир, братерство, єдність.

... Говіркі урочі юрби,
Дітлахи усіх народів.
Муж із каменю над юрми
розпашілих транспарантів.

- Вчись, як Ленін - дітвора! Кричимо: Ура! Ура!
- Слава трудовому класу! Поступу - надійну базу!
- Миру – мир! Війні - війна! Ленін! Партія! Весна!..
Під ногами у скульптури
звились у клубок фігури...
..........................
..........................

Шістдесяті – нині статки вже не ті, аніж раніше.
Пахощі. Огром будинку. Виростають діти дружно.
Сонце, двір, сімейні свари, і чарівний поклик вулиць.
Світ зістрибує з малюнку - кольоровий і в новинку!

В сірому лише уламки,
пам’яті таємні зйомки:
вулиці забиті пружно,
протизаколотні танки.

[70-і]
Подумки у повоєннім вигасають сімдесяті.
Галасливий дім напроти - змовк ураз, неначе з горла
зв'язки видерли: буденно переміщені ( й відтяті)
за соцтабірні редути городян коштовні перла.

Пустять їх, до болю звичних,
за обітовані дверці
зі скарбами анемічних
діток і тугою в серці.

І достатньо стало місця - і отим, що геть заждались,
і лункому токовищу переможної тиради.
Бо ясніло з кожним кроком - достроково ми дістались
у „зросла спільнота вища!” - з учорашньої наради.

Не знайти у нас планиди
дрібнобуржуазним фрондам!
Полонини і бескиди
височать єдиним фронтом!

[80-і]
В цій будові мимоволі досі ворохобить мозок
невгамовна ейфорія, і дзвінки вовтузять пам’ять.
Рідна школа, звідки долі линули удовж указок,
де і нині жду на вирок – відчитають чи похвалять,

де від „мама мила раму”
до нестямної любові,
підійматися вітрилу
кожним випуском „по-но́вій”...

Але долі, де ті долі, що отримували бали?
У колишньому й новому та ж загубленість і згубність,
щоби понад берегами плину часу виринали
гул подій на боці тому, а на цім гулка відсутність.

Де не зустріч протиріччя
правилам усім, а - диво,
що упізнане обличчя
усміхається щасливо.

[90-і]
А лице таке знайоме - внутрішньо розкутим зором,
наче це найважливіше для балачки із Платоном,
наче саме це вагоме, недосяжне літ поборам,
необорне і одвічне торжество душі над тліном.

Постать тане - сяйна свічка,
нетривожена на дотик.
І назирці тільки річка,
і гірський колючий подих.

І стоїш, не відшукавши сили у собі спинити
ні на хвилю рух невпинний. Мов, у паралельнім світі
Істини лице узрівши, тут лише у змозі снити,
шепотіти молитовний - по всьому фронтону кліті,

певно з "Книги Мертвих", витяг
промовлянь грядущих Суду,
перед тим, як з дірки в грудях
виймуть серце повне блуду.

Ніч - як вічність.
Яра тиша.
Соло місяця єдине,
що озвучує довкілля, -
місто, наче мрево лине,
розчароване суспільним,
в пошуку свого народу,
за безчасся заплативши
забуття винагороду..


1993-1996

М. Б.
I

Во вторник начался сентябрь.
Дождь лил всю ночь.
Все птицы улетели прочь.
Лишь я так одинок и храбр,
что даже не смотрел им вслед.
Пустынный небосвод разрушен, *(1)
дождь стягивает просвет.
Мне юг не нужен.

II

Тут, захороненный живьем,
я в сумерках брожу жнивьем.
Сапог мой разрывает поле,
бушует надо мной четверг,
но срезанные стебли лезут вверх,
почти не ощущая боли.
И прутья верб,
вонзая розоватый мыс
в болото, где снята охрана,
бормочут, опрокидывая вниз
гнездо жулана.

III

Стучи и хлюпай, пузырись, шурши.
Я шаг свой не убыстрю.
Известную тебе лишь искру
гаси, туши.
Замерзшую ладонь прижав к бедру,
бреду я от бугра к бугру,
без памяти, с одним каким-то звуком,
подошвой по камням стучу.
Склоняясь к темному ручью,
гляжу с испугом.

IV

Что ж, пусть легла бессмысленности тень
в моих глазах, и пусть впиталась сырость
мне в бороду, и кепка - набекрень -
венчая этот сумрак, отразилась
как та черта, которую душе
не перейти -
я не стремлюсь уже
за козырек, за пуговку, за ворот,
за свой сапог, за свой рукав.
Лишь сердце вдруг забьется, отыскав,
что где-то я пропорот: холод
трясет его, мне в грудь попав.

V

Бормочет предо мной вода,
и тянется мороз в прореху рта.
Иначе и не вымолвить: чем может
быть не лицо, а место, где обрыв
произошел?
И смех мой крив
и сумрачную гать тревожит.
И крошит темноту дождя порыв.
И образ мой второй, как человек,
бежит от красноватых век,
подскакивает на волне
под соснами, потом под ивняками,
мешается с другими двойниками,
как никогда не затеряться мне.

VI

Стучи и хлюпай, жуй подгнивший мост.
Пусть хляби, окружив погост,
высасывают краску крестовины.
Но даже этак кончиком травы
болоту не прибавить синевы...
Топчи овины,
бушуй среди густой еще листвы,
вторгайся по корням в глубины!
И там, в земле, как здесь, в моей груди
всех призраков и мертвецов буди,
и пусть они бегут, срезая угол,
по жниву к опустевшим деревням
и машут налетевшим дням,
как шляпы пу`гал!

VII

Здесь на холмах, среди пустых небес,
среди дорог, ведущих только в лес,
жизнь отступает от самой себя
и смотрит с изумлением на формы,
шумящие вокруг. И корни
вцепляются в сапог, сопя,
и гаснут все огни в селе.
И вот бреду я по ничьей земле
и у Небытия прошу аренду,
и ветер рвет из рук моих тепло,
и плещет надо мной водой дупло,
и скручивает грязь тропинки ленту.

VIII

Да, здесь как будто вправду нет меня,
я где-то в стороне, за бортом.
Топорщится и лезет вверх стерня,
как волосы на теле мертвом,
и над гнездом, в траве простертом,
вскипает муравьев возня.
Природа расправляется с былым,
как водится. Но лик ее при этом -
пусть залитый закатным светом -
невольно делается злым.
И всею пятернею чувств - пятью -
отталкиваюсь я от леса:
нет, Господи! в глазах завеса,
и я не превращусь в судью.
А если на беду свою
я все-таки с собой не слажу,
ты, Боже, отруби ладонь мою,
как финн за кражу.

IX

Друг Полидевк, тут все слилось в пятно.
Из уст моих не вырвется стенанье.
Вот я стою в распахнутом пальто,
и мир течет в глаза сквозь решето,
сквозь решето непониманья.
Я глуховат. Я, Боже, слеповат.
Не слышу слов, и ровно в двадцать ватт
горит луна. Пусть так. По небесам
я курс не проложу меж звезд и капель.
Пусть эхо тут разносит по лесам
не песнь, а кашель.

X

Сентябрь. Ночь. Все общество - свеча.
Но тень еще глядит из-за плеча
в мои листы и роется в корнях
оборванных. И призрак твой в сенях
шуршит и булькает водою
и улыбается звездою
в распахнутых рывком дверях.

Темнеет надо мною свет.
Вода затягивает след.


XI

Да, сердце рвется все сильней к тебе,
и оттого оно - все дальше.
И в голосе моем все больше фальши.
Но ты ее сочти за долг судьбе,
за долг судьбе, не требующей крови
и ранящей иглой тупой.
А если ты улыбку ждешь - постой!
Я улыбнусь. Улыбка над собой
могильной долговечней кровли
и легче дыма над печной трубой.

XII

Эвтерпа, ты? Куда зашел я, а?
И что здесь подо мной: вода? трава?
отросток лиры вересковой,
изогнутый такой подковой,
что счастье чудится,
такой, что, может быть,
как перейти на иноходь с галопа
так быстро и дыхания не сбить,
не ведаешь ни ты, ни Каллиопа.

1964

* 1. "Холодный небосвод разрушен" - в книге "Новые стансы к Августе"
(1983).

Да не будет дано
умереть мне вдали от тебя,
в голубиных горах,
кривоногому мальчику вторя.
Да не будет дано
и тебе, облака торопя,
в темноте увидать
мои слезы и жалкое горе.

Пусть меня отпоет
хор воды и небес, и гранит
пусть обнимет меня,
пусть поглотит,
сей шаг вспоминая,
пусть меня отпоет,
пусть меня, беглеца, осенит
белой ночью твоя
неподвижная слава земная.

Все умолкнет вокруг.
Только черный буксир закричит
посредине реки,
исступленно борясь с темнотою,
и летящая ночь
эту бедную жизнь обручит
с красотою твоей
и с посмертной моей правотою.

*
Співай, красуне, схована за ніком,
солодка - голосом, бентежна - віком,
мені ж, до щогли припнутому, лячно,
що раптом виявишся чоловіком.

Чого би ще я оминав мужів -
дуелями і бійками мужнів,
шаную їх - недремних сторожів,
бо з ними справжні ціни у дарів.

**
І ти пропонуватимеш мені
солодкі „так” по щедрій зливі „ні”,
примарності сердечної рідні,
сліди на простирадла полотні...

Сліди найкраще - бо кудись ведуть -
назад-вперед, у них латентна суть,
бо залишаючи їх і в тобі,
собі доводжу, що живу, мабуть.

***
Моя непевність грішна - наче змій
шепоче: не печалься, не радій, -
ніхто не в змозі що-небудь змінити
і ти зречешся будь-яких надій.

Але прекрасна мить, в якій життя,
вихлюпує з такого прийняття,
бо, взнавши жар твоїх обіймів, я
не відаю, красуне, небуття.

2008

Я не хочу средь юношей тепличных
Разменивать последний грош души,
Но, как в колхоз идет единоличник,
Я в мир вхожу,— и люди хороши.

Люблю шинель красноармейской складки,
Длину до пят, рукав простой и гладкий
И волжской туче родственный покрой,
Чтоб, на спине и на груди лопатясь,
Она лежала, на запас не тратясь,
И скатывалась летнею порой.

Проклятый шов, нелепая затея
Нас разлучили. А теперь, пойми,
Я должен жить, дыша и большевея,
И, перед смертью хорошея,
Еще побыть и поиграть с людьми!

Подумаешь, как в Чердыни-голубе,
Где пахнет Обью и Тобол в раструбе,
В семивершковой я метался кутерьме.
Клевещущих козлов не досмотрел я драки,
Как петушок в прозрачной летней тьме,
Харчи, да харк, да что-нибудь, да враки,—
Стук дятла сбросил с плеч. Прыжок. И я в уме.

И ты, Москва, сестра моя, легка,
Когда встречаешь в самолете брата
До первого трамвайного звонка,—
Нежнее моря, путаней салата
Из дерева, стекла и молока...

Моя страна со мною говорила,
Мирволила, журила, не прочла,
Но возмужавшего меня, как очевидца,
Заметила — вдруг, как чечевица,
Адмиралтейским лучиком зажгла.

Я должен жить, дыша и большевея,
Работать речь, не слушаясь, сам-друг,
Я слышу в Арктике машин советских стук,
Я помню все — немецких братьев шеи
И что лиловым гребнем Лорелеи
Садовник и палач наполнил свой досуг.

И не ограблен я, и не надломлен,
Но только что всего переогромлен.
Как «Слово о Полку», струна моя туга,
И в голосе моем после удушья
Звучит земля — последнее оружье —
Сухая влажность черноземных га...

Май-июнь 1935

І
Ось і закінчилось літо, і погляд світила хмурий
набрався такої жовчі, що і сліпі амури
побігли зі шхун небесних, ввергаючись у квартири
дам позашлюбного віку, з тих, що не втратили віри.
ІІ
І передчуття - усі ми за хвилю до катастрофи;
що осені вельми личить багряний вінець Голгофи;
і знову не запалити усе, що весною згасло,
коли у незгоднім серці п’янке розпинав бунтарство.
ІІІ
О груди мої напевно взірець удатної вдачі,
затиснуті грубо в лати сердечної недостачі,
подібні нутру пустелі: піски, буревії, скелі,
де вибілені останки біліші за більма стелі.
ІV
І опусканням повіки, ковтає пейзажі сутінь -
осонне часів снодійне з уяви свинцем до суті,
палаючої барвисто за мареннями і снами –
не взята Ахіллом Троя клубочиться за димами.
V
А далі одвічне: “бути - не бути”, мотиви ліні,
зізнання плодів, і відчай не даних сюжету ліній,
і шелести під ногами, позамість над головою –
немов у “не бути” вихід, щоб “знову” - хоча б травою.
VІ
З тобою уже не бути, хіба що опісля смерті -
не склавши пасьянсу долі, віддатися круговерті,
і не перейматись більше стосунками злив і тіла,
якому моя присутність, як крони, осточортіла.
VІІ
Примарні зітхання. Осінь! Знеболювати до тями,
знайшовши себе на карті з тривимірними осями,
закласти в зіниці келих, довіритись кругозору,
аби сивину сприйняти за елемент декору.


2005

І, врешті, згори сяйнуло, немов із гармат пробило
нашарування печалі, що латами вкрила небо.
Радію тобі, Світило! немовби аж так важливо
приймати не чорно-біле, а в колір блакиті Кредо.

Я вірую, очевидно, у дуже складне, уявне, -
наприклад у те, що радість простого буття можлива,
три крапки, тире, і витік із драми “Моє недавнє”
не впадає в трагедію, і далі є перспектива.

Прикмети старі, знайомі – ті ж води, птахи, феміни,
до кави із цигарками, і поглядів на розпусту,
хоча все і йде, як завше – розбиті дороги й міни
красунь, лід яких не тане від танення мого глузду.

Зминаючи розсуд, мрії виважують вміст кишені,
як забобонна античність зібрання трудів Мінюсту,
і я тверджу собі знову, вбираючи світ в легені,
що видихи, там, в блакиті, відтворюють сутність бюсту.


2006

а.
Лілі Марлен, ти не росла у совку,
ти взагалі не знаєш, що це таке – совок,
але батальйони тягнули цю пісню ламку,
ховаючи в ранцях на застібці і на замку
між порнографічних листівок трепетний мамин рядок.

б.
Війна почалася у червні, а вже восени,
з пантами прогоцавши літню кампанію, в ніч
відходили “наші”, як ніжно себе вони
самі й називали, і, мабуть, немає вини
в такій безпідставній любові до малознайомих облич.

в.
Така вже була умова, що їх вела уперед,
така пролетарська сансара, такий православний чин,
щоб кожен в своїй ойкумені сягнувши зірок і планет,
знайшовши предмет любові, любив собі цей предмет,
окрім, звичайно, дебілів і одиноких мужчин.

г.
Але ви врешті з’явились – діти германських лісів,
непосидючі шибайголови рейнських трудящих долин,
і всі міщани раділи появі цих голосів,
за винятком агітатора, котрий вже мирно висів,
і був один, хто не тішився, був взагалі один.

ґ.
Наївна й смішна веремія, як в жодному з інших міст.
Ось ветхий петлюрівець чистить свій слуховий апарат,
ось збуджені комсомолки до співу виказують хист,
і з братськими хлібом-сіллю ставши на повен зріст,
з бантами на вишиванці виходить коляборант.

д.
Ви дбали про місто, листівками всіявши брук,
і хай мародеру дрижав його згорблений карк;
відкрили “Просвіту”, зчиняючи гамір і грюк,
зібрали до зоопарку вцілілих радянських тварюк,
хоч на фіґ кому потрібен він був – цей ваш зоопарк.

е.
Ті піонери-юннати, які вам писали вірша,
та вчителька мови, котра пускала вас на постій, -
вони ще сплатять офіру за всіх, хто від них вируша,
ось вона, діти, слов’янська психоделічна душа –
знаєш, який буде вжинок, але таки спробуй, посій.

є.
Скажіть запальному хлопчині, який промерзав до тла
в зимовій редакції, вірячи, що це іще не кінець,
коли ви йшли з цього міста, з його води і тепла,
скажіть, чи крапля сумління хоч раз по тім затекла
до ваших холодних німецько-фашистських сердець?

ж.
І навіть можна не знати природи якихось речей,
але, якщо вже відверто, без соплів і без образ –
попри усю непруху, попри тугу, ачей,
невже ви самі не бачили, невже не мали очей,
що райх ваш – фата моргана, і фюрер ваш – підарас…

з.
Адже біль цього міста вже не звести до ладу,
не стишити цю відразу до всіх, хто його здавав,
тому і я краще здохну, чи просто так упаду
на площу його свободи – виснажену і руду,
аніж відійду від коріння його наркотичних трав.

и.
Лише нерухоме небо, небо собі згори
лінзами Богородиці зазира до осель…
Гріються шоколадки у руках дітвори,
пахне драпом в учительській, дощ заливає двори,
гелікоптер пролітає, мов мандрівний журавель.

2000

А відтак сорок три. І байду́же чи далі буде,
Аби просто у далі, гортати літа обридло.
Заметіль за вікном. Заметіль над усе набуте.
Заметіль і вечірнє, розгублених квантів світло.

Сорок три коньяку - виглядаючи воскресіння
Взятих міст і красунь, що знаменником тіла спільні.
Що чисельник не той винуватити провидіння ? -
Наче ми перед ним, лиш у ціле спростившись, вільні.

Що потрібно іще, загортаючись у минуле, -
Сорок три коньяку розмиває кордони миті.
Заметіль за вікном пеленає життя заснуле,
пеленає роки у волошки в майбутнім житі.


2006

Е. В., А. Д.
Ни страны, ни погоста
не хочу выбирать.
На Васильевский остров
я приду умирать.
Твой фасад темно-синий
я впотьмах не найду.
между выцветших линий
на асфальт упаду.

И душа, неустанно
поспешая во тьму,
промелькнет над мостами
в петроградском дыму,
и апрельская морось,
над затылком снежок,
и услышу я голос:
- До свиданья, дружок.

И увижу две жизни
далеко за рекой,
к равнодушной отчизне
прижимаясь щекой.
- словно девочки-сестры
из непрожитых лет,
выбегая на остров,
машут мальчику вслед.

1962

**
Усе ще дихаю повітрям
таким розрідженим без тебе,
що сподівання відлетіти
кудись у вирій - нездійсненне.

І скаменілим чудно нетрям.
Їм розпачу не зрозуміти:
- Тримайся далі од печалі,
раз випало у нетрях жити.

**
Чому б не жити, хай і в нетрях,
де замість річки - русло пляшки,
а замість птаства - гу́ки вулиць,
і як тварини різні люди.

Чого б не жити? - ритму потяг,
як протяг од яйця до вилиць,
товче у камені доріжки
уподобань чудної моди.

**
Зачарувань непевний вибір
жадає відгомону мозку,
а цей, останній, у гаданні,
коли у серці втихне буря.

І сильно вабить роту отвір,
куди і лізуть лапи хтиві,
і дами запихають ніжку,
аби ввійти могла і куля.

**
Дощі, які гасили спеку,
скоріше оживили плями
на збанкрутілій штукатурці,
набряклій під віконним оком.

І на забутій парасольці,
і в пам'яті - волога жінки,
що в юному своєму віці
вима́рює сади над бруком.

**
І дні украй одноманітні.
Усі події вже позаду.
Я упокорено звикаю
виймати із кишені роки

і віддавати, - припадаю
до самогубства листопаду,
до павутини у повітрі,
і пахощу "духовні кроки".

**
Багаті парості живого,
реконструйовані в металі
із листям, цвітом і плодами,
крадуть у в'язня ступінь втрати.

Так і ростуть собі, з нічого,
місця позбавлення неволі
твоїх красот, які місцями
найлегше, видно, й забувати.

**
І, зрештою, незрозуміло,
куди прийшов, оскільки рухи
мої останнім часом тільки
одноосібні мандри думки,

у дзеркалі знайоме тіло,
але чиє - гадати ліньки,
примарне, як і всі потуги
тілесні звести порахунки.


2003