Останній місяць літа суне уперед,
А гори в непорушності собі куняють,
Бо горя вже століттями не знають
І як не знають виглядає очерет.

І линуть комарі, мов бджоли ті на мед,
Притулку, їжі навкруги шукають...
Цей вітер трави, ліс усе хитає -
Такий навколо залунав концерт,

Що годі щось всередині розчути,
Собі у душу тихо зазирнути,
Шукати істину свою, єдину,

Знайти правдивий й неповторний путь
Й від нього вже ніколи не звернуть -
Ти тільки тут відчуєш у собі людину!

23.08.2011 року с. Гребенів Львівської області

Дзюрчать струмки стрімкі собі велично,
Летить у височінь красивий птах,
Шумить трава у горах цих незвично
І чути метушню закоханих комах.

Усе дзвенить, у гаморі хтось кличе,
Легенький вітер душу обійма,
Єдиний журавель собі курличе -
На південь прокладає довгий шлях.

Лиш сиві гори в задумі схилились,
Ялини піднялися в синю височінь -
Одна лишилась пересічна тінь,

Яка з навколишнім тихенько злилась.
Співа природа літнії пісні:
Трива ідилія, немов в найкращім сні.

23.08.2011 року с. Гребенів, Львівська область

Впокорений осінньою порою,
Ловлю жовтогарячу пізню тиш.
Як ллється світло лагідне з узвиш,
Його п’ють спрагло яблуні корою.

Я молоду погладжую рукою,
Немов питаючи – чого не спиш?
І знаю, що стрічатиме радніш,
Якщо до неї припаду щокою.

На яблуню цю схожа – і жона,
Як не підходжу, то вона сумна,
А доторкнуся – квітне, ніби юна.

Віддячує за ніжності сповна,
І ніжиться, немов під вітром, руна,
Всміхається до мене, як весна.

2011

Постійно сновигаєш у дорозі,
Живеш за нормами, в нові ідеш жнива,
А правда часто залишається крива -
Нічого тут змінити ти не в змозі.

Стоїш криваво на старім порозі
І мучишся допоки доля ще жива,
Допоки в пекло ти забратися знова
Не годен - лиш валятись на підлозі.

А час у безвісті собі біжить,
Лиш тільки вічно німець узлуватий
Працює зранечку до ночі клято
Аби буття хороше нині звить.

Та ми готові у багні лежати,
Щоби не мучити людей багатих.

20.08.2011 року Сокаль-Львів

Ачей, тоді почуєте мене,
Як зачиню я перед вами двері,
Щоб ви уздріли душу на папері,
Коли вона жар-птицею майне.

Бринять пісні, лунає в ній койне,*
Пливуть крізь неї чайки і галери,
Зникають у туманних далях ери,
А вас цікавить грубе портмоне.

Словами жонглювати я не буду,
Абстракні знаки, як один, сумні.
Кому вони не обпікали груди,

Той вимовляє їх, мов кам’яні.
О, як натхненно кличу вас я всюди,
А ви себе забули в метушні…

*койне – будь-яка загальна народна мова
2009

Не раз шукаєш доленьки собі,
Не раз ковтаєш згірчені образи,
Шукаєш вкраденої вчора вази,
Себе обстоюєш усе в суді.

Та не знаходять втрачене собі,
Лише синіються утім щоразу,
Тебе обходять тихо, мов проказу,
Спиваються в щоденності брехні.

Немов вампіри перебірні і криваві
Закохані в собі і завжди величаві...
А світ у буфонаді бурно йде

На бійню у байдужості веде.
Та ти оцим ніяк не переймайся -
В безвольності своїй повік кохайся!

Вечірній час захоплює усіх
Та надає життю новітні крила,
Розбійникам - прегострі чорні вила,
Щоб ще не раз вчинити десь розбій.

Постійне споглядання - це не гріх:
Не заборонено шукати скрізь бацилу,
А ввечері тут заливати р...ло,
Хвалитись, що одягнешся, мов мніх*

І до пригод готовий наш мастак -
Потрібно скрізь собі підзаробити,
Когось побити чи, можливо, вбити

Та швидко під шумок зробить бардак,
Щоб кожен чухавсь, завжди гірко плакав,
А хтось по телевізору балакав.

19.08.2011 року Сокаль

Ми долі й волі все шукаємо в житті...
Не так є легко повсякчас латати -
В душі пробиті наскрізь грізні лати,
Які не раз були в гарячому литті.

Потрібно думати про світлість майбуття
Й радіти тому, що зуміли мати,
Без бою розібрати рідні вади
Аби не плюхатись без бою у багні.

Весь день не п'ялитись безбожно в телевізор,
Із пузом не травить п'янкий коктейль,
Навколо не розводити новий бордель

Та не шукати вічності підлизи,
Яка із легкістю потягне нас донизу -
Ще нижче від убивства снів, людей.

18.08.2011 року Сокаль

Життєвий шлях не надто є важкий,
Однак потрібно трішки попотіти
Й даремно з жиру гучно не нагліти
Та добре вже напружити мізки,

Щоб не почути звинувачень у брехні.
І над прибутком легко не злетіти
Аби у пеклі десь собі не тліти
У вічнонеприступнім сивім каятті...

Життя ж бо незбагненна в світі річ,
Яке потрібно неабияк вберігати,
Щоби на місці тім не тупцювати
В осяянні щоденних протиріч,

Які нас пестять вільно крок за кроком
Годуючи новим й новим уроком.

18.08.2011 року Сокаль

Неволя нас брехнею завжди судить,
Усе готує нам підступності прихід,
Однак потрібно розтопити лід,
Щоб потім сорому ніколи не здобути.

Потрібно встати і наскрізь розкутись,
Піти до правди впевнено в похід,
Розбити неприступності жахливу хіть,
Бо треба в справедливості вмивати руки.

І не дивитись, як вбиває зло -
Лиш йти вперед до тої перемоги...
Тут тільки варто розпізнати тло,

Щоби у виборі повіки повезло
Щасливо оминати ці пороги
Й підняти гордо зранене чоло.

17.08.2011 року Сокаль

Це влучно ти сказала, що кохання
Для нас подiбне бабиному лiту,
Коли промiнням сонячним зiгрiте,
Тамує поле скарги та зiтхання.

Ще день-другий… негодою свiтання
Прийде i вiтрюган несамовито
На павутиння кинеться сердито,
А срiбна нитка промайне востаннє.

Як павутиння, зникне почуття,
I замiсть нього залишиться лише
Вiдлуння шалу, серденька биття,
Розчарування неприємна тиша.

Та ще кохається, ще не скiнчилась злива:
Приреченi найбiльш чекають дива.

Два десятки літ перегодя
Пам'ять, наче листя на тополі,
Дриґотить у розумі поволі
І таке мені оповіда:

- В дев’яності виткнулась нужда,
Корчилися немічні та кволі,
Мов у серпні гичка бараболі,
Заповіти Леніна – вождя.

Всілися рятівники за стіл,
Та оков уже ділились ланки
На п'ятнадцять незалежних кіл,

Україна - матінка , із бранки
Обернувшись в сонячну панянку,
Вже несла свободі хліб і сіль.

22.08.11.

Впаде наснага, як на цвіт роса,
Душа всміхнеться – і полине слово,
І задзвенить, як під конем підкова,
Якщо його ти серцем написав.

Збагнеш тоді – відкрились небеса,
І ти побачиш, як прекрасна мова,
Коли вирує в ній ріка любови,
І творяться щомиті чудеса.

Якщо за неї ти підеш на плаху,
І вистоїш один серед грози,
Чуттям ти зрілий і не маєш страху.

А совість покладеш на терези –
Без роду й мови ти, як бідолаха,
Який не вартий щирої сльози.

2005

Якби усе так легко удавалось,
То щастя б буднями здавалося усім,
А так дозовано його шукають
Посеред пересічної брехні.

Колись життя ще святом нам здавалось
І фартом розпускалось навесні...
Одної миті доля обірвалась -
Залишились лиш кості на землі.

Усе колись проходить і минає,
Сивіє серце в невгамовності щодня,
В душі постійно дика маячня

Хвороб і сварок впевнено шукає,
Лиш точиться навколо нас брехня,
Яка не проти нового л..на.

17.08.2011 року Сокаль

Життя постійно утікає, мов пісок,
Продажністю в щоденності іскриться
Та холодом проймається висок,
А постріл в душу угризається велично.

І все проходить, наче клятий сон,
Лишаються мазки гріхів розкритих,
Лиш хочеться згорнутися в клубок
Та в немочі, мов сіромаха, вити.

Однак проходить тихо день за днем,
Шукають щастя люди у коханні
І дякувати Богу, що іще живем.

Що ще щось виграємо у змаганні -
Колись Фортуна нас таки знайде,
Щоб світлим оком на буття поглянуть.

16.08.2011 року Сокаль

Я у небесний увійшов чертог,
Стою, схиливши серце, і молюся.
Кладу своє життя до ніг Ісуса,
Він мій Господь, Спаситель мій і Бог.

Сьогодні ми у храмі серця вдвох,
І вперше у житті я не журюся.
Бо відступили немочі й спокуси,
І гріх, що вкоренився, геть засох.

Блаженна мить, як припаду до Слова,
І падають мої старі окови,
І в небесах душі нуртує дух.

Як ревний учень, я прошкую краєм,
Люблю і вірю, і благословляю, –
Блаженний, хто душею не оглух.

2011

У торбу хліба – і гайда по світу
Шукати Україну і братів.
Двійник мій зголосився поготів,
Як син, шкодує матір він роздіту.

І що б його докласти до привіту?
А, може, цю тужливу кобзарів?
Чи цю, в якій вогнем клекоче гнів?
Хто здатен дух сонливий розбудити?

Бо де байдужість душі обняла,
Там хворий дух не ворухне крила,
Не прагне той ні простору, ні неба.

І кожен, хто прошкує з багатьма,
Уважно поглядає тайкома, –
І невзабарі братиме огребом.

2011

Якщо не знав ти розпачу і болю,
І не заходив у глухий ти кут,
Якщо не рвав ненависних ти пут,
І соколом не виривавсь на волю,

Якщо ти терпиш зрадництво й сваволю,
Якщо життя не змінював маршрут,
Якщо стискав страх душу, наче спрут,
Якщо не проклинав ти власну долю,

Якщо не падав із високих круч,
Якщо до щастя не шукаєш ключ,
Якщо своєї не знайшов дороги,

Якщо боїшся гроз і чорних туч,
Якщо хоч раз не йшов ти дознемоги, –
Не взявся ти за долю обіруч.

2011

Йдемо за щастям – кола по воді,
Життя безмежне, ніби синє море.
Потоне в ньому – і біда, і горе,
Бо душі в нас крилаті й молоді.

Ми горді, не вклоняємось нужді,
Той, хто недобрий – не чекай покори.
Вітаємо того, хто яснозорий,
І друга не покинемо в біді.

Уклін тобі, соборна Україно,
Рости, квітуй – нехай радіє світ!
Ген ключ летить у небі журавлиний,

І шле тобі прощальний свій привіт.
Але птахи повернуться додому, –
І вийдеш ти із мороку і грому.

2011

На довгі лікарняні корпуси
Якось понуро світить місяць повний.
Лежу. Беруться обласні специ
Залікувати біль невиліковний.

Снують по коридору лікарі.
Бурчить на когось санітарка строго.
Стандартна клумба пахне у дворі.
А я лежу. І думаю: «Для чого

Ці крапельниці, заштрики, режим
І тиша в білій тісноті палати?»
Ти добре знаєш, що мене не тим
І не від того треба лікувати.

Що весь мій біль знімає як рукою
Тоді, коли говоримо з тобою.

Щоденна справа - невблаганна річ,
Життя при ній тут можна розірвати
Або стихію швидко загнуздати
У міжзаконні тихих протиріч.

Загнати може піднебесний бич,
Якщо постійно славоньки чекати,
Надію у думках своїх плекати,
Обдумувати бойовий красивий клич.

Не треба так, повірте, нам робить,
Бо слава може швидко придавити
Та й воля з ніг швиденько годна збити,
Якщо без досвіду постійно хтось сидить

І курить люльку стиха кайфувато,
Бо думає, що він і так багатий...

07.08.2011 року Львів

Замиготіли іскорки у небі.
Холодні зливи іноді ідуть.
Від голоду духовної потреби,
Всі люди інколи отруту п’ють.

Пекельна спрага нас не покидає
І, що робити з книжкою в ночі?
Пожовклим листям смуток опадає,
А час кричить тобі: «Давай, хутчій…!»

Я пелюстки душі зберу в сонеті.
Солоний бриз сміється у лице:
Найкраща жінка, справжня супер-леді –
Ховає голку болю у яйце.

Суботній вечір - знову ти одна.
О, Господи, у чім моя вина?!

До тіней гостриться проміння,
Буркоче джміль, бринить бджола …
В моє дитинство проросла
Кудлата пам'ять з - між каміння .

Прожитих опарів зола
Вдяга її в своє одіння,
Та зріє дивне просвітління
На скибах зрілого чола.

Дарма , що вже пора осіння
Сміється з юного тепла,
В мені ще сила чимала

Здолати жовчний подув тління,
Аби хоча б в сердечних сінях
Ява дитячих літ жила.

05.08.11.

Заковані слова в холодну крицю,
Живий вогонь у них не пломенить.
І дивний чар, і серця ненасить,
Мабуть, не скоро співом заіскриться.

Коли душа затвердне, як живиця,
То не проникне сонячна блакить.
І не розквітне яблунева віть,
Як мимо пролітатиме жар-птиця.

Чи пощастить знайти її перо,
А чи повік носитиму тавро,
Як той невдаха, що не любить слова.

Я не зімкну ні на хвилину віч,
Така темнюча і тривожна ніч, –
Останнє вічко – сіть моя готова!

2009

Я в серце вклав Твоє благословення,
Цей дар найбільший із великих див.
Прости мене – я так звичайно жив,
Не цінував ні слова, ні натхнення.

З дитинства був отруєний лжевченням,
Не знав Тебе й нікого не любив.
Моє життя – далекий самоплив
До маяка з Твоїм святим Іменням.

І ось, пропливши кілька сотень миль,
Я виринув – і став посеред хвиль,
І постоявши, рушив за Тобою.

Я народився вдруге через біль,
І вичистив лжеправду, ніби гниль , –
І освятився Слова чистотою.

2007

Ти тільки вчишся цінувати мить,
І, наче пісня, веснами пропахла.
А я вже схожий на старого птаха,
Що в небеса за піснею летить.

Як я на тебе гляну мимохіть,
Зринаю вище, бо не маю страху.
А ти, мабуть, жалієш бідолаху,
Що розлюбити не зумів блакить.

І я тоді беру найвищу ноту,
Як не шкодую ні часу, ні крил,
І не лякаюсь ані гроз, ні стріл.

Та інколи страх заповзає потай,
Коли я відлітаю від могил, –
Щоб крилами розвіяти журботу.

2011

Я сто ночей дзвінких пісень співаю
Біля джерел – твоїх прекрасних ніг.
Якби й хотів, замовкнути б не зміг,
Натхненний серед буйного розмаю.

Меди по вінця доля наливає,
Коли в душі не причаївся гріх.
І рвуть вудила двоє вороних,
Ось-ось помчать по неземному раю.

І раптом чую лопотіння крил,
Що виросли, мабуть, із рук гарячих,
І вилітає серце нетерпляче,

Й несе мій спів на тихий небосхил.
Душа схилилась і від щастя плаче, –
З-під вій твоїх – дві сотні карих стріл.

2011

Хто слухав цю небесну тишину,
Той мислив про високе – не мізерне.
Бо кожне слово і чуття ядерне,
І час його в підкову не зігнув.

Кладе життя глибоку борозну,
А я сівач – іду і сію зерна.
І скрізь пильную – чи не зійде скверна,
І не покличе в сад мій сарану.

І вдосвіта, росою змивши втому,
Омолодивши очі і вуста,
Я мовчки повертаюся додому.

І справ дрібних велика марнота
Нагадує мені про аксіому, –
Плекати сад онукові малому.

2011

***
Чуєш розмови про вічне,
Себто осінь, дощ, соплі, інше.
На розі полиць кни́жкових
Розбіжності порнографічні.

Гортаєш сторінки звичкою,
Роковану гадку вичавив:
Оказію спраги вивчено
Під поглядом феєричним.

День стогне безсмертною релею…
Чіпляєш руками потайки
Хоругви чужі над Говерлою

До сонця, до спраги, до гойдалки.
Кіптем клоновані стяги
Вимушують до Присяги.

І вже між нас немає таємниць...
Усе відоме нам, і достеменно.
На чорнім плесі збуджених зіниць
Холодні кола бігають даремно.

Бринить сльоза у пам’яті моїй...
Гіпертонічна аритмія рими
Розірве вени веслами надій –
Тюльпани стануть ранами новими.

І випаде на скроні перший сніг.
Чи вже не перший? Випаде і стануть
Слова, що обіцяли щастя в сні,
Приманкою в житті до твого стану.

Біля дороги, що веде в пивницю,
Розіп’ято останню таємницю.

2003

Спливли літа – і море по коліна,
Де я щоденно змінював свій курс,
Давав хід повний, не крутнувши вус,
І не питав чи є по курсу міни.

Веселі бризки з-під густої піни
Наповнювали келихи спокус.
Хіба мене спинив би землетрус,
Коли сягнув я зором до вершини?

Хто був тоді найбільший відчайдух,
Що ніжив словом і нутро, і слух,
І був йому – і другом, і слугою?

Вклонявся Музі радо я вночі,
Вона мені, довіривши ключі, –
Шлях освітила – зіркою ясною.

2011

В посутенілу м’якоть околоту
Готична темінь зуби уп’яла,
У сни поринули жильці села,
Лише ропухи крекчуть у болоті.

Рогаль повиснув на найвищій ноті,
Тональності не витерпіла мла,
Втекла і роздратована, і зла,
А ніч засяла в первозданній цноті.

Набрався повен всесвіту черпак
Раїв повабних , марень таємничих
І у кохання юне серце кличе.

Бере на руки дівчину юнак,
Мов хлібодар в долоні стиглий злак,
І міць у ньому буриться рільнича.


15.07.11.

Уже на вечір сонце заверта.
Пил висне на шляху від череди.
А дуба, що забрів у степ один,
Задума, наче батька, огорта:
Що в небі - жайворина висота,
А спраглий степ посухою рудий;
Прийшов би грім і добрий дощ збудив,
З якого славне зілля вироста.
Шелеснули й примовкли вишняки.
З ставка верта замурзана малеча.
Мить ще якась - і синь розіллє вечір.
Біліють свіжопрані рушники.
Дійниця сохне сторчма на ослоні.
...А сонце в небокраю на долоні.

В легкім ландо запряжені пегаси,
І віжки вже натягнуті в руках
Прекрасного екскурсовода-аса,
І вітер вічності повіяв. Змах,

І ми вже їдемо-летим у казку,
(Чи наяву це діється чи в снах?)
І слів намисто нижеться так в"язко,
В глибинах віт чекає віщий птах.

Содом життя міського тут не владен,
І скрегіт гальм не ріже тиші нить,
І недоречна лайка не окраде
Цнотливий дух, що руслом струменить.

Смарагдові, коштовні саду шати
Спроможні світ цей тільки прикрашати.

Умань

9.07.7519 р. (Від Трипілля) (2011)

***
Ти хочеш спокою. Я бачу перший сніг,
Він півстоліття мешкає в наметах,
Він Будду схвалює і Магомета.
А ще Христа. Тож обирай із них.

Не вмієш, то облиш. В твоєму сні
По закутках розставлені тенета.
Шукають пальці клавіш від кларнета
Тендітні й до нестями мовчазні.

Ще півстоліття – по воді убрід –
Мелодії Його блукає привід,
Радію голосу її відзнак.

Пробач, не слухав, знизував плечима,
Тому завжди знаходилась причина…
Чекай на Нього. Він тебе впізнав.

Як тихо скрізь…Німують навіть стіни…
Хоч раз би обізвалися за ніч...
Хіба хтось прийде? Клич ачи не клич…
Ні голосу… Ні слова… Ні сльозини…

Не скрипнуть двері… Душі, мов руїни…
Знайти в них можна завалящу річ...
І сам її не бачив ти увіч…
Забуті душі стухли, мов каміни...

Де той, що носить сонячний кларнет?..
Ніхто не бачив і ніхто не знає...
Дешевий стилос... Дорогий стилет…

І все ж… Послухай… Десь душа ридає…
Нічого в цьому дивного немає,
Бо там живе якийсь дивак – поет…

2011

Як потороча, втік у прірву сон,
І довга ніч, як туга і чекання.
Як у минуле пізнє повертання,
Де загубив я срібний камертон.

І я гостюю тут, як автохтон,
Кудись іду без болю і вагання.
І найстрашніше – це моє блукання,
Бо я не знаю, де мій бастіон.

А, може, хочу я власкавить долю,
Тому й блукаю день і ніч по полю,
Де в юності я загубив сліди.

І душу я обколюю стернею,
Вона припала пилом та іржею, –
І довго в ній скресатимуть льоди…

2011

Сонети кожен зможе написати,
Коли здолає цей великий шлях.
І по дорозі, як розгубить страх,
Усяк збагне, що це приємна втрата.

Як сильна течія прорве загати,
І понесе удалеч бідолах,
То ти не бійся – це тріумф, не крах,
І душу, й слово підготуй до свята.

Хоч ти простий поет – не корабел,
Курс каравелам – до святих джерел,
І сам одразу підіймай вітрила.

Тобі позаздрять – і король, і хан,
Бо вмієш ти обходити туман,
І дме попутний вітер повносило.

2011

Один поет сказав: сонети куці…
А я за строгу форму їх люблю.
Зерно я кину в сонячну ріллю,
Й радіє серце батьківській науці.

Я в юності засіяв поле всуціль,
І легко так, як в небі журавлю.
Я знаю, що однак його зловлю,
Хитрую трохи – я втомився буцім…

І знову аркуш орють лемеші,
І солодко, і боляче душі,
Як рясно поле всіяне рядками.

О друже, ти відважився – пиши,
Але сумління не продай ні грама, –
Довіку проти слова не згріши.

2009

Злетіли півні з ваших рушників,
І розлетілися по всій окрузі.
І дивувалися знайомі й друзі
Дзвінкоголоссю їхніх голосів.

Я чув їх навіть у далекім лузі,
А ви б їх упізнали поготів.
Один із них в світлицю прилетів,
І промені поклав на вашій блузі.

Ви, радісні, проміння те взяли,
І людям роздали, щоб сяяв ранок,
А золотистий, що лишивсь останок,

Сумне почувши в небесах курли, –
Ви раптом кинули на щастя птицям,
Щоб стріла їх привітно чужаниця.

2010

У нетрях слів поезію шукати –
Ловити взимку в небі журавля,
Коли відпочиває ця земля,
Натруджена і стомлена, як мати.

А ти чомусь продовжуєш блукати,
Але вдаєш із себе короля.
В колисці Музи схожий на маля,
Що не відвикло пальчики смоктати.

Хоч ти й не коронований король,
А висловитись тут мені дозволь,
Бо любить слово істину глибоку.

І вибачай, що прикра правда ця,
Бо мантія тобі не до лиця, –
І це найкраще, друже, видно збоку.

2007

В твоїх обіймах я пливу рікою,
Пірнаю стрімко і сягаю дна.
Живе в твоєму царстві таїна,
І всіх чарує постаттю стрункою.

На троні серця – істина сумна,
Як здалеку махне вона рукою,
Чи ледве-ледве поведе бровою,
В моїй душі – царює тишина.

Я п’ю, як хміль, благословенний спокій,
І вловлюю твої небесні кроки,
І зріє слово на моїх устах.

І повен ти безмежної любові,
Що сходить сонцем над потоком крові, –
Як ти несеш планету на руках.

2007

О, Муза не зігнеться у поклоні,
Сама вона не ступить на поріг.
Не через те, що там свистить батіг,
Вона ходить не звикла у колоні.

Їй байдуже, як ти стоїш в короні,
Вона не ласа на чужий пиріг.
До неї я, захекавшись, прибіг,
Відмовившись вклонитися мамоні.

І перед нею ти не падай ниць,
І не хизуйся, не показуй міць,
І пам’ятай – не любить Муза ницих.

Вона не їде з почетом конем,
Вона завжди з’являється тихцем, –
Як прилітає у мій сад жар-птиця.

2007

Перегорнув я днів спекотних прозу,
І вивершив уже чимало кіп.
Кладу нову – і знову житній сніп
Освітлює глибінь душі і мозок.

А жайвори – небесні віртуози,
Якби я так співав, давно б охрип.
І поглядом, і серцем я прилип
До піднебесся, де змовкає розум.

І час, як вік… І щебету, й пісень
У душу ллється – не дрімай лишень,
І обома хапайся аж до поту…

І літа оксамитний зелен-шум
Тече промінням сонячним, як струм, –
Аби душа трудилася достоту.

2009

Обняв стару, як світ, крислату грушу,
І слухаю її… О Боже мій!
Чуття й думки біжать наперебій,
І кожну з них я вислухати мушу.

Беру я шланг і поливаю сушу,
Вона втекла – тут буде водостій…
А груша рада – згине суховій,
І відкриває, ніби сонце, душу.

Стомився день і ближче підійшов,
Коли збагнув – не буде тут обмов,
Спокійно ліг в саду на шовкотрав’ї.

А груша полетіла до зірок,
Я знав її кожнісінький листок,
Але душі, признаюся, не знав я.

2009

Твій шлях проліг від Ужгорода в Хуст,
І на стовпах там селяться лелеки.
Я шлю тобі, немов зорі далекій,
Цей щирий усміх із привітних вуст.

І хай тобі не стрінеться ошуст,
А подругами будуть хай смереки.
Натхнення небо хай наллє два глеки,
І раз чи два пригубить златоуст.

У душу не закрадеться знемога,
Розквітне сила – забуяє змога,
Відчуєш ти до Музи пієтет.

Як ластівка, розкрилиться уява!
Якщо для тебе слово – не забава, –
Прийми в дарунок світлий цей сонет.

2010

Ріка людей вливається у храми,
Але я бачу, як міліє дух.
Він вайлуватий, мов невмитий сплюх,
Що любить повну чарку й мелодрами.

І повелося це ще від Адама,
Цей кожному відомий слабодух –
Не відігнав метеликів од вух,
А власну душу – розчинив, як браму.

Заходить Єва і вповзає змій,
І заглядає хитрий лицедій,
І роблять там – усе, що заманеться.

Де той Адам?.. Та це ж бо я і ти!
Забувши свій, несем чужі хрести , –
А Слово не пускаємо до серця.

2008

Чи слухав ти сосни віолончель,
Як вітер грав на ній свою сонату?
Я знаю – в світі музики багато,
І слухав я, не зводячи очей.

Не чув раніше срібного стакато.
Можливо, я почую ще… ачей
Задля симфоній весняних ночей
Сосна покине лісові пенати.

Як подругу, її я поведу
Із пошанівком до найкращих друзів,
Які раюють у моїм саду...

Сюди частіше прилітають Музи,
Коли клекочуть юно чорногузи , –
Я відчуваю трепетну жаду.

2010

Я гнав тебе несамовито з серця,
Яке вогнем палало і пекло.
Ти в нім своє залишила жало,
Немов сипнула повну жменю перцю.

І зразу серце впало на крило,
А ти води не хлюпнула з відерця.
Але чому я згадую тепер це?
Багато літ і вод стрімких спливло…

Вже відлетіла молодість у вирій.
І, ніби спогад, чується – курли…
Як ніжно серцю у розмові щирій…

Ти жалити своєму не вели.
Як данину, прийми мою офіру, –
Я чую посвист птаха чи стріли…

2009

Дві пари крил – і радість, і печаль,
Куди летиш, буває, сам не знаєш.
А як про них ти зовсім забуваєш,
Тоді в душі поселюється жаль.

І вже тебе не кличе синя даль,
І сам не свій по світу ти блукаєш.
Куди б не йшов – ти сам себе шукаєш,
А поруч – не стихає магістраль.

Важке сум’яття гне тебе додолу,
І ти ідеш замислений спрокволу,
Й дорозі тій – ні краю, ні кінця…

Живеш, немов чужий, в своєму краї,
І ждеш, щоб хтось хоч раз тобі відкраяв,
Немов окрайця – щирого слівця...

2010