Замиготіли іскорки у небі.
Холодні зливи іноді ідуть.
Від голоду духовної потреби,
Всі люди інколи отруту п’ють.

Пекельна спрага нас не покидає
І, що робити з книжкою в ночі?
Пожовклим листям смуток опадає,
А час кричить тобі: «Давай, хутчій…!»

Я пелюстки душі зберу в сонеті.
Солоний бриз сміється у лице:
Найкраща жінка, справжня супер-леді –
Ховає голку болю у яйце.

Суботній вечір - знову ти одна.
О, Господи, у чім моя вина?!

До тіней гостриться проміння,
Буркоче джміль, бринить бджола …
В моє дитинство проросла
Кудлата пам'ять з - між каміння .

Прожитих опарів зола
Вдяга її в своє одіння,
Та зріє дивне просвітління
На скибах зрілого чола.

Дарма , що вже пора осіння
Сміється з юного тепла,
В мені ще сила чимала

Здолати жовчний подув тління,
Аби хоча б в сердечних сінях
Ява дитячих літ жила.

05.08.11.

Заковані слова в холодну крицю,
Живий вогонь у них не пломенить.
І дивний чар, і серця ненасить,
Мабуть, не скоро співом заіскриться.

Коли душа затвердне, як живиця,
То не проникне сонячна блакить.
І не розквітне яблунева віть,
Як мимо пролітатиме жар-птиця.

Чи пощастить знайти її перо,
А чи повік носитиму тавро,
Як той невдаха, що не любить слова.

Я не зімкну ні на хвилину віч,
Така темнюча і тривожна ніч, –
Останнє вічко – сіть моя готова!

2009

Я в серце вклав Твоє благословення,
Цей дар найбільший із великих див.
Прости мене – я так звичайно жив,
Не цінував ні слова, ні натхнення.

З дитинства був отруєний лжевченням,
Не знав Тебе й нікого не любив.
Моє життя – далекий самоплив
До маяка з Твоїм святим Іменням.

І ось, пропливши кілька сотень миль,
Я виринув – і став посеред хвиль,
І постоявши, рушив за Тобою.

Я народився вдруге через біль,
І вичистив лжеправду, ніби гниль , –
І освятився Слова чистотою.

2007

Ти тільки вчишся цінувати мить,
І, наче пісня, веснами пропахла.
А я вже схожий на старого птаха,
Що в небеса за піснею летить.

Як я на тебе гляну мимохіть,
Зринаю вище, бо не маю страху.
А ти, мабуть, жалієш бідолаху,
Що розлюбити не зумів блакить.

І я тоді беру найвищу ноту,
Як не шкодую ні часу, ні крил,
І не лякаюсь ані гроз, ні стріл.

Та інколи страх заповзає потай,
Коли я відлітаю від могил, –
Щоб крилами розвіяти журботу.

2011

Я сто ночей дзвінких пісень співаю
Біля джерел – твоїх прекрасних ніг.
Якби й хотів, замовкнути б не зміг,
Натхненний серед буйного розмаю.

Меди по вінця доля наливає,
Коли в душі не причаївся гріх.
І рвуть вудила двоє вороних,
Ось-ось помчать по неземному раю.

І раптом чую лопотіння крил,
Що виросли, мабуть, із рук гарячих,
І вилітає серце нетерпляче,

Й несе мій спів на тихий небосхил.
Душа схилилась і від щастя плаче, –
З-під вій твоїх – дві сотні карих стріл.

2011

Хто слухав цю небесну тишину,
Той мислив про високе – не мізерне.
Бо кожне слово і чуття ядерне,
І час його в підкову не зігнув.

Кладе життя глибоку борозну,
А я сівач – іду і сію зерна.
І скрізь пильную – чи не зійде скверна,
І не покличе в сад мій сарану.

І вдосвіта, росою змивши втому,
Омолодивши очі і вуста,
Я мовчки повертаюся додому.

І справ дрібних велика марнота
Нагадує мені про аксіому, –
Плекати сад онукові малому.

2011

***
Чуєш розмови про вічне,
Себто осінь, дощ, соплі, інше.
На розі полиць кни́жкових
Розбіжності порнографічні.

Гортаєш сторінки звичкою,
Роковану гадку вичавив:
Оказію спраги вивчено
Під поглядом феєричним.

День стогне безсмертною релею…
Чіпляєш руками потайки
Хоругви чужі над Говерлою

До сонця, до спраги, до гойдалки.
Кіптем клоновані стяги
Вимушують до Присяги.

І вже між нас немає таємниць...
Усе відоме нам, і достеменно.
На чорнім плесі збуджених зіниць
Холодні кола бігають даремно.

Бринить сльоза у пам’яті моїй...
Гіпертонічна аритмія рими
Розірве вени веслами надій –
Тюльпани стануть ранами новими.

І випаде на скроні перший сніг.
Чи вже не перший? Випаде і стануть
Слова, що обіцяли щастя в сні,
Приманкою в житті до твого стану.

Біля дороги, що веде в пивницю,
Розіп’ято останню таємницю.

2003

Спливли літа – і море по коліна,
Де я щоденно змінював свій курс,
Давав хід повний, не крутнувши вус,
І не питав чи є по курсу міни.

Веселі бризки з-під густої піни
Наповнювали келихи спокус.
Хіба мене спинив би землетрус,
Коли сягнув я зором до вершини?

Хто був тоді найбільший відчайдух,
Що ніжив словом і нутро, і слух,
І був йому – і другом, і слугою?

Вклонявся Музі радо я вночі,
Вона мені, довіривши ключі, –
Шлях освітила – зіркою ясною.

2011

В посутенілу м’якоть околоту
Готична темінь зуби уп’яла,
У сни поринули жильці села,
Лише ропухи крекчуть у болоті.

Рогаль повиснув на найвищій ноті,
Тональності не витерпіла мла,
Втекла і роздратована, і зла,
А ніч засяла в первозданній цноті.

Набрався повен всесвіту черпак
Раїв повабних , марень таємничих
І у кохання юне серце кличе.

Бере на руки дівчину юнак,
Мов хлібодар в долоні стиглий злак,
І міць у ньому буриться рільнича.


15.07.11.

Уже на вечір сонце заверта.
Пил висне на шляху від череди.
А дуба, що забрів у степ один,
Задума, наче батька, огорта:
Що в небі - жайворина висота,
А спраглий степ посухою рудий;
Прийшов би грім і добрий дощ збудив,
З якого славне зілля вироста.
Шелеснули й примовкли вишняки.
З ставка верта замурзана малеча.
Мить ще якась - і синь розіллє вечір.
Біліють свіжопрані рушники.
Дійниця сохне сторчма на ослоні.
...А сонце в небокраю на долоні.

В легкім ландо запряжені пегаси,
І віжки вже натягнуті в руках
Прекрасного екскурсовода-аса,
І вітер вічності повіяв. Змах,

І ми вже їдемо-летим у казку,
(Чи наяву це діється чи в снах?)
І слів намисто нижеться так в"язко,
В глибинах віт чекає віщий птах.

Содом життя міського тут не владен,
І скрегіт гальм не ріже тиші нить,
І недоречна лайка не окраде
Цнотливий дух, що руслом струменить.

Смарагдові, коштовні саду шати
Спроможні світ цей тільки прикрашати.

Умань

9.07.7519 р. (Від Трипілля) (2011)

***
Ти хочеш спокою. Я бачу перший сніг,
Він півстоліття мешкає в наметах,
Він Будду схвалює і Магомета.
А ще Христа. Тож обирай із них.

Не вмієш, то облиш. В твоєму сні
По закутках розставлені тенета.
Шукають пальці клавіш від кларнета
Тендітні й до нестями мовчазні.

Ще півстоліття – по воді убрід –
Мелодії Його блукає привід,
Радію голосу її відзнак.

Пробач, не слухав, знизував плечима,
Тому завжди знаходилась причина…
Чекай на Нього. Він тебе впізнав.

Як тихо скрізь…Німують навіть стіни…
Хоч раз би обізвалися за ніч...
Хіба хтось прийде? Клич ачи не клич…
Ні голосу… Ні слова… Ні сльозини…

Не скрипнуть двері… Душі, мов руїни…
Знайти в них можна завалящу річ...
І сам її не бачив ти увіч…
Забуті душі стухли, мов каміни...

Де той, що носить сонячний кларнет?..
Ніхто не бачив і ніхто не знає...
Дешевий стилос... Дорогий стилет…

І все ж… Послухай… Десь душа ридає…
Нічого в цьому дивного немає,
Бо там живе якийсь дивак – поет…

2011

Як потороча, втік у прірву сон,
І довга ніч, як туга і чекання.
Як у минуле пізнє повертання,
Де загубив я срібний камертон.

І я гостюю тут, як автохтон,
Кудись іду без болю і вагання.
І найстрашніше – це моє блукання,
Бо я не знаю, де мій бастіон.

А, може, хочу я власкавить долю,
Тому й блукаю день і ніч по полю,
Де в юності я загубив сліди.

І душу я обколюю стернею,
Вона припала пилом та іржею, –
І довго в ній скресатимуть льоди…

2011

Сонети кожен зможе написати,
Коли здолає цей великий шлях.
І по дорозі, як розгубить страх,
Усяк збагне, що це приємна втрата.

Як сильна течія прорве загати,
І понесе удалеч бідолах,
То ти не бійся – це тріумф, не крах,
І душу, й слово підготуй до свята.

Хоч ти простий поет – не корабел,
Курс каравелам – до святих джерел,
І сам одразу підіймай вітрила.

Тобі позаздрять – і король, і хан,
Бо вмієш ти обходити туман,
І дме попутний вітер повносило.

2011

Один поет сказав: сонети куці…
А я за строгу форму їх люблю.
Зерно я кину в сонячну ріллю,
Й радіє серце батьківській науці.

Я в юності засіяв поле всуціль,
І легко так, як в небі журавлю.
Я знаю, що однак його зловлю,
Хитрую трохи – я втомився буцім…

І знову аркуш орють лемеші,
І солодко, і боляче душі,
Як рясно поле всіяне рядками.

О друже, ти відважився – пиши,
Але сумління не продай ні грама, –
Довіку проти слова не згріши.

2009

Злетіли півні з ваших рушників,
І розлетілися по всій окрузі.
І дивувалися знайомі й друзі
Дзвінкоголоссю їхніх голосів.

Я чув їх навіть у далекім лузі,
А ви б їх упізнали поготів.
Один із них в світлицю прилетів,
І промені поклав на вашій блузі.

Ви, радісні, проміння те взяли,
І людям роздали, щоб сяяв ранок,
А золотистий, що лишивсь останок,

Сумне почувши в небесах курли, –
Ви раптом кинули на щастя птицям,
Щоб стріла їх привітно чужаниця.

2010

У нетрях слів поезію шукати –
Ловити взимку в небі журавля,
Коли відпочиває ця земля,
Натруджена і стомлена, як мати.

А ти чомусь продовжуєш блукати,
Але вдаєш із себе короля.
В колисці Музи схожий на маля,
Що не відвикло пальчики смоктати.

Хоч ти й не коронований король,
А висловитись тут мені дозволь,
Бо любить слово істину глибоку.

І вибачай, що прикра правда ця,
Бо мантія тобі не до лиця, –
І це найкраще, друже, видно збоку.

2007

В твоїх обіймах я пливу рікою,
Пірнаю стрімко і сягаю дна.
Живе в твоєму царстві таїна,
І всіх чарує постаттю стрункою.

На троні серця – істина сумна,
Як здалеку махне вона рукою,
Чи ледве-ледве поведе бровою,
В моїй душі – царює тишина.

Я п’ю, як хміль, благословенний спокій,
І вловлюю твої небесні кроки,
І зріє слово на моїх устах.

І повен ти безмежної любові,
Що сходить сонцем над потоком крові, –
Як ти несеш планету на руках.

2007

О, Муза не зігнеться у поклоні,
Сама вона не ступить на поріг.
Не через те, що там свистить батіг,
Вона ходить не звикла у колоні.

Їй байдуже, як ти стоїш в короні,
Вона не ласа на чужий пиріг.
До неї я, захекавшись, прибіг,
Відмовившись вклонитися мамоні.

І перед нею ти не падай ниць,
І не хизуйся, не показуй міць,
І пам’ятай – не любить Муза ницих.

Вона не їде з почетом конем,
Вона завжди з’являється тихцем, –
Як прилітає у мій сад жар-птиця.

2007

Перегорнув я днів спекотних прозу,
І вивершив уже чимало кіп.
Кладу нову – і знову житній сніп
Освітлює глибінь душі і мозок.

А жайвори – небесні віртуози,
Якби я так співав, давно б охрип.
І поглядом, і серцем я прилип
До піднебесся, де змовкає розум.

І час, як вік… І щебету, й пісень
У душу ллється – не дрімай лишень,
І обома хапайся аж до поту…

І літа оксамитний зелен-шум
Тече промінням сонячним, як струм, –
Аби душа трудилася достоту.

2009

Обняв стару, як світ, крислату грушу,
І слухаю її… О Боже мій!
Чуття й думки біжать наперебій,
І кожну з них я вислухати мушу.

Беру я шланг і поливаю сушу,
Вона втекла – тут буде водостій…
А груша рада – згине суховій,
І відкриває, ніби сонце, душу.

Стомився день і ближче підійшов,
Коли збагнув – не буде тут обмов,
Спокійно ліг в саду на шовкотрав’ї.

А груша полетіла до зірок,
Я знав її кожнісінький листок,
Але душі, признаюся, не знав я.

2009

Твій шлях проліг від Ужгорода в Хуст,
І на стовпах там селяться лелеки.
Я шлю тобі, немов зорі далекій,
Цей щирий усміх із привітних вуст.

І хай тобі не стрінеться ошуст,
А подругами будуть хай смереки.
Натхнення небо хай наллє два глеки,
І раз чи два пригубить златоуст.

У душу не закрадеться знемога,
Розквітне сила – забуяє змога,
Відчуєш ти до Музи пієтет.

Як ластівка, розкрилиться уява!
Якщо для тебе слово – не забава, –
Прийми в дарунок світлий цей сонет.

2010

Ріка людей вливається у храми,
Але я бачу, як міліє дух.
Він вайлуватий, мов невмитий сплюх,
Що любить повну чарку й мелодрами.

І повелося це ще від Адама,
Цей кожному відомий слабодух –
Не відігнав метеликів од вух,
А власну душу – розчинив, як браму.

Заходить Єва і вповзає змій,
І заглядає хитрий лицедій,
І роблять там – усе, що заманеться.

Де той Адам?.. Та це ж бо я і ти!
Забувши свій, несем чужі хрести , –
А Слово не пускаємо до серця.

2008

Чи слухав ти сосни віолончель,
Як вітер грав на ній свою сонату?
Я знаю – в світі музики багато,
І слухав я, не зводячи очей.

Не чув раніше срібного стакато.
Можливо, я почую ще… ачей
Задля симфоній весняних ночей
Сосна покине лісові пенати.

Як подругу, її я поведу
Із пошанівком до найкращих друзів,
Які раюють у моїм саду...

Сюди частіше прилітають Музи,
Коли клекочуть юно чорногузи , –
Я відчуваю трепетну жаду.

2010

Я гнав тебе несамовито з серця,
Яке вогнем палало і пекло.
Ти в нім своє залишила жало,
Немов сипнула повну жменю перцю.

І зразу серце впало на крило,
А ти води не хлюпнула з відерця.
Але чому я згадую тепер це?
Багато літ і вод стрімких спливло…

Вже відлетіла молодість у вирій.
І, ніби спогад, чується – курли…
Як ніжно серцю у розмові щирій…

Ти жалити своєму не вели.
Як данину, прийми мою офіру, –
Я чую посвист птаха чи стріли…

2009

Дві пари крил – і радість, і печаль,
Куди летиш, буває, сам не знаєш.
А як про них ти зовсім забуваєш,
Тоді в душі поселюється жаль.

І вже тебе не кличе синя даль,
І сам не свій по світу ти блукаєш.
Куди б не йшов – ти сам себе шукаєш,
А поруч – не стихає магістраль.

Важке сум’яття гне тебе додолу,
І ти ідеш замислений спрокволу,
Й дорозі тій – ні краю, ні кінця…

Живеш, немов чужий, в своєму краї,
І ждеш, щоб хтось хоч раз тобі відкраяв,
Немов окрайця – щирого слівця...

2010

Душа це слово пестить, мов дитя,
І так леліє, що не розказати.
Купає ніжно в сонці серед хати,
Милується до самозабуття.

Вона йому готова все віддати,
І в нього перелити почуття.
Воно її безцінне набуття,
Тому вона й не вимагає плати.

І слову добре, тут для нього рай,
Душа лиш просить – Боже помагай
Моєму слову, хай росте й квітує.

Скажи тому, хто точить гострий зуб,
Що не мине розплати душогуб,
Якщо невинне слово закатує.

2010

О, як ти дивишся на мене строго,
Якщо мені не вистачає слів…
Як серце розривається, як спів
Крилатим птахом не летить до Бога.

Моя душе! О як би я хотів
Пройти, як личить, суджені дороги,
І впасти не від ліні, а знемоги,
І щоб родив твій щедро самосів.

Щоб нива колосилася щедротна,
Де ти свої розстелюєш полотна.
Чи до вподоби тобі мова ця?

Не жди, коли вітри розвіють хмари,
А навкруги затихнуть злісні чвари, –
І запали у посестрах сонця!

2010

На душу хлинуть, наче зливи, муки,
І чорні думи-хмари звідусіль.
І заполонить невситимий біль,
Як ніч поглине заблукалі звуки.

Надія ще не заломила руки,
Та човен мій, мов тріска, серед хвиль.
Як дмуть вітри , то забувай про штиль,
Готовий будь до довгої розлуки.

А блисне віра променем ясним,
Летять думки, як ластівки, за ним,
І світ увесь привітний, світлий, добрий...

І я збагнув, що вибору нема,
Якщо не буду вільний і хоробрий , –
Поглине душу назавжди пітьма.

2010

Яке це щастя – цілувати слово,
Що пахне, ніби яблуневий цвіт.
Я перед ним стою, мов неофіт,
Який уперше чує голос мови.

Немов школяр, який щодня готовий
У школу бігти й пізнавати світ.
І хто кладе під слово динаміт,
Що дихає смертельно і грозово,

Той матиме печать страшних проклять,
Йому ніхто повік не допоможе,
І всує він чужу збирає рать.

І знайте всі – це слово переможе,
Воно цілюще, істинне, пригоже, –
Велика в ньому сила й благодать.

2010

І я чекаю вік свою Лауру,
Та серце не стомилось – молоде.
Своїх надій не розгублю ніде,
І ненароком не впаду в зажуру.

О ні, я старість не чекаю хмуру,
Нехай сама похнюплено бреде.
Не скоро в сад мій осінь увійде,
Хоч я й не звів навколо нього муру.

Тому й літають найманці-вітри,
І блискавиці падають згори,
Й гудуть громи, як нелюди, сердито.

А я стою, мов нелинь, що віки
Чатує на поляні залюбки,
Де ходить босоноге, щедре літо…

2011

Горить огонь, то стихне, то клекоче.
І день, і ніч – невидимий огонь…
Здається, б’є те полум’я з долонь,
Від нього дременули поторочі.

Горить огонь блакитний і урочий,
Іде на нього сніг сріблястих скронь.
За ним летять мої літа вдогонь,
Хоч мусили б тікати світ за очі…

Горить огонь, дивуючи усіх,
І дехто навіть кривить губи – хобі…
Горить огонь небесний, а не гріх!

На цьому слові є найвища проба.
Як був мені не по зубах горіх, –
Несла душа пахкий огонь у дзьобі…

2011

Вросли слова в чорноземи глибоко,
Але душа не чує їх, мовчить.
Буває, хилить росянисту віть,
Сама на себе поглядає збоку.

І хоч вона сьогодні ще нівроку,
Та в глибині коріння заболить.
О зцілення благословенна мить,
У рідний край повернуться пророки!

І радісно я кожному скажу,
Всю потоптавши заздрощів межу,
Що є пророки у моїй Вітчизні.

Завжди ціную думку я чужу,
З дитинства ненавидячи олжу, –
Душа всмоктала правду сонцебризну.

2001

Прийшла весна і тане за дверима.
Зелену сукню стеле по землі -
По ній стрибають збуджені кролі
(Пухнасті, із червоними очима).

Пече у небі мрія незгасима.
Людина - раб у неї на столі.
До неї тягне пальчики малі -
Кохання вічного. Надія незборима,

Цілує вільні очі та вуста
Та знов здається, що любов - не та-а-а-а.
Тече Дніпро холодними роками,

Солодкий мед стікає з берегів.
Чому скажіть, ніхто його не їв,
А, я, стою із повними щоками…?

***
Не стримать часу, як коня.
Час поспішає, шляхом битим
Років десятки проганя,
Здіймає куряву - прожите.

А в темряві тисячоліть
Іздавна люд чогось шукає
Той древній корінь, древню віть,
З якої сутність витікає.

Століття плентають недбало,
То знічено, а то зухвало
По древньому лицю планети.

Проклятий вік землею ходить,
Серця тридцятими холодить,
Чеканить час свої сонети.


Десятини
Як Божий дар, шматок за шматом,
Із сивих прадідів, дідів...
Ці десятини назбирати -
Незмірних коштує трудів.

Людино від землі і Бога,
В тенета втрапивши зневір,
Ти не второпаєш, для чого
Тебе погнали на Сибір.

Крижинились гарячі сльози,
І од наруги та морозу
Тужавіли уже й думки.

Тебе (за піт) на смерть голодну
В пустелю дику і холодну
Ведуть червоні варнаки.


Голодний зашморг
Послухай марення землі...
Їй теж болить, вона завила,
Нечиста, зрощена на злі,
Щедротну - скнарою зробила.

Бо вже не здатна годувать,
А всюди скроплена бідою,
Голодний зашморг одягать
Пішла понурою ходою.

Втонули села в бур'янах,
Вітри гасають по ланах,
Та віє пусткою повсюди.

Жахлива сіра круговерть...
То тут, то там маячить смерть,
І привидами бродять люди.


Чорний "воронок"
Скотилась неба голова
Скривавлена, за обрій впала,
Зчорніла злякано трава,
Кульбабки кліпать перестали.

Зірки сплелися у вінок,
А страж ночей завис безсило,
І тільки чорний "воронок"
Прорізав тишу знахабніло.

Хати ховаються в садах,
Під вікнами блукає страх.
...В одному свічечка воскресла.

До мужа горнеться жона,
Припала чайкою сумна,
Зітхнула зболено: "Пронесло!"


Безбожна віра
Храм з небесами розмолвляв,
До Бога руки простягнувши.
Хтось купола йому відтяв,
На Божу віру посягнувши.

То час "неронів" повернув,
Бо вже, одурений вождями,
Народ безбожництва сягнув,
Зробивши ідолів богами.

Мовчало змучене село
І знов на панщину брело
В поля з чужими вже хлібами.

Розсіявся кривавиць дим,
Новий з'явивсь натомість Рим
З німими смирними рабами.


1998р.

Вже сутінки давно окутали долину,
Широкими просторами кружляє заметіль,
Із неба сріблом сипле без зупину
Вкриваючи верхів'я мальовничиг гір.

Спить тихо й мирно ліс,кружляє хуртовина
Навіює мереживом деревам сон
Лише коли відклониться важка хмарина,-
Кидає світло місяць із снігом в унісон.

І спить свята земля під ковдрою пухкою,
І ніжно пригортає вітер гілля снів:
Між дивних марев манить він рукою
Чарує,кличе до холодних берегів...

2011(с)rorocococo

Долоні холодні, не можу нагріти,
З душі не зникає брудна каламуть -
Я можу їх з милом, хоч тричі помити.
А сніг вже розтанув і квіти цвітуть.

Весна нареченими вбрала дерева
У пишнім саду, мов нагадує: «Час!»
Стою поміж них – льодяна королева,
А в небі останній ліхтарик погас.

Вишневі перлини всипають дорогу,
Медово-ванільний дурман полонить.
Зелені лани розповзлися потроху -
Чому ж, моє серце під ковдрою спить?

Веди мене вітер в зелені лани,
І як мені жити – підкажуть вони!

На підвіконні білі голуби
Кохаються. Якби лише кохалися –
Лишають сірі наслідки-сліди,
Які, пробачте, тяжко так змиваються.

А голубам то що? Любов така
Що про буденні справи і не думає.
Вона і ніжна, ніби, і м’яка, –
А в грудях так потужно гучно гупає.

Придертися до дієслівних рим
Дає цей твір можливість, але друзі,
Нас дурять знову білі голуби –
Паскудять підвіконня всій окрузі.

Любов – це тільки верхній бік медалі.
На іншому ж – і сльози, і печалі…

2011

Пройшовши бурі,… віддаючи сік,
В палюче сонце! Пристрасно дивилось
Століттями кохання… тяглося з року в рік,
Доки душа остання спрагою морилась.

Пройшли дощі,… змордовані зонтами,
людьми ціловані, долонями розбиті!
Та дощу мало! Обталими серцями,
Пустелею знов мусять оповитись.

Засушене кохання – не людська оаза,
То вчинків залишилася образа,
Хоча кохання через посуху несли.

У відчуття ми знову віримо з тобою,
Надіємось на пульс без перебоїв.
Від чужби у пустелі ми тряслись...

Чи літо бабине, чи вже тепер – сонет,
Вона ж бо й далі сипле Діє-словом,
Не Беатріче, не одна з Джульєтт,
І не Лаура – Баба, промислова.

Її ловили – хто відром, хто – гаком
Петраркові нащадки й Данта слуги,
І замовляли – горе забалакати! –
Понадсучасним віршем, недолугим.

А їй би стиха – завести весільної…
І гопака – аби гули світи всі!
Тоді б зустріла не картеччю – сіллю,
Із хлібом запашним, що аж світився б!

А їм вона – то Баба, то Нібаба вже,
Ну як тут будувать майбутнє райдужне!

Люблю весну – пору нових надій.
Яка вселяє віру у найкраще.
Вона дарує нам країну мрій.
Тож вдасться подолати все найважче.

До дна допито днів холодний чар.
В моїх очах, твоя царівно ніжність.
В моєму серці радість - ніби жар...
Я возвеличую твою пахучу свіжість.
Лечу за небокраєм навздогін.
Думками кутаюсь у хмари.
І тихо долина зелений дзвін.
Тривожать душу квітів чари.

Пекельна тиша - спонука до зради.
І я тікаю від своїх думок.
Мої моральні і духовні "вади",
Дають надію на останній крок.

Я вирву сірість із чийогось серця.
І вічну смерть собі я оберу...
я з смертю стану... з нею... в рівнім герці,
І все це буде в казці...наяву...

А ти збери... мої весняні речі,
І загнуздай, нарешті, всі думки.
І лиш пливи... пливи, але без течій...
З ім'ям моїм...
без мене...
навікИ.

Життя дорога простелилась.
З тобою поряд я іду.
Боюся, щоб не розвітлилась,
Не втратить курсу у грозу.

Хай струни плачуть і сміються,
Квітками встелений шлях.
А навздогінці пісні ллються,
Вмостившись зручно на вітрах.

Шаленно серце в грудях б"ється,
І світить зірочка ясна,
Але чомусь мені здається,
Що стала бліднути вона...

Схиляю голову на плечі
Своїх стривожених надій,
Та обіймає ніжно вечір,
Сховавши смуток безнадій.

Самотньо сонце в море впало,
Взмахнувши променем своїм.
В останнім промені скупало
Печаль і радість моїх мрій...

Що це?.. В серці весна обізвалась?
Знову чую знайомий я стук.
Так давно вже вона підкрадалась.
Це мелодії втрачений звук.

Щедро в серці колись розливалась
Дивним щемом від трепетних рук.
Осявала і знову втрачалась,
Залишаючи спогади мук.

Але часто цвіла буйним цвітом,
Матіолою пахла в саду.
І лунали громи понад світом,
Освящали Любов неземну.

Та моїх не почуєш докорів.
Ну а сльози? Пусте, не біда...
Тихо листя зліта з осокорів,
І летять в синю даль все літа.

Але знову я чую тривогу:
Кинув промінь жмуточок тепла.
Та невже вируша у дорогу
Літня спека ота, що пройшла?

Серед сірих однакових буднів зими
Ви стали частинкою літа
І поміж туманів сліпих і німих
Малою краплинкою світла.

Барвистим метеликом, променем чистим,
Духмяним подихом вітру.
І тихим, ледь чутним шелестом листя,
Ви стали частинкою літа.

Купальським вогнем і дівочим віночком,
Букетом із сонячних квітів.
Веселкою в небі, сріблястим струмочком -
Ви стали частинкою літа.

Блакитним небом умитим дощами,
Блідою ромашкою в житті –
Єдина, чарівна , неповторна та ніжна,
Маленька краплиночка світла.

перебіжить несамовита квінта,
і потічки з підтопленого льоду,
що пахнуть медом ранніх гіацинтів,
незнане почуття на світ народять.

не гаючись, воно умить розпустить
у коловерті радості та смутку
беззахисне батистове пелюстя
квіток весняних, зібраних у жмутик

і ненавмисне кинутих під серце.
і теплий кіт, що по дровітні дерся
на довгий вус зорю ранкову зловить.

і пропливе бліда небесна риба,
зніяковіло срібну гриву здибить,
і нам залишить непочате слово.

Могильник сонячного вітру – Місяць.
Йому Земля нагорне тіні доста,
над брамою небесною повісить
розлогі роги. Хай спочинуть кості

і табуни молодняку розмісять
Чумацький Шлях. Колискою для брості
хита натхнення клекоту на стрісі –
збагни – як лускає зима зі злості.

Вивужується в серпантинній ниті,
на днях відлебеділа, пісня скресу.
Душевний крик від снігу відшептали

шпаки. Ці чорнокнижники маститі
вчинили галас у зеленій пресі –
тепло вже так давно не лопотало.

22 Березня 2011