В золі немає зла – вогнями змилось.
Хрестоматійний дощ, кошерні хмари
насичені тривогою, де милість
видушує собі життя на кару.

Вітри розщедрені, дарують хвилі
скелястий берег і розбиту старість.
Чаїне серце не за нею квилить,
воно у відчаї, бо жде удару.

Роздмуханість. Пасу зірок отару
і заганяю їх то в океан, то глибше.
З-за весел берег не встеріг – він всівся,

неначе куриво в безлюднім барі.
Безмежний простір, у якому дише
могильник сонячного вітру – Місяць.

18 Березня 2011

Шепче осінь про юність веселу
Золотими устами дібров
І до ніг килим спогадів стеле
Тканий з роздумів і молитов.

Весняним одурманений хмелем,
Натворив я немало ділов.
Що сказати тут: зелень є зелень,
Неспокійні і вдача, і кров.

На квітчастому лузі метелик,
Божевіллю віддавшись немов,
Подарований долею келих
Випиває до самих основ.

Чи не в тому небес дивна велич ,
Щоб творінню спізнати любов?


2011

Все навколо одне,
Ці примарливі й стомлені ночі,
Це лише перший крок,
А земля під ногами – пісок.
У заручниках снів,
Закриваються зморені очі,
Вже не видно зірок,
Не підкаже дороги пророк.

Темно-сірий асфальт,
Не рахує твоїх кілометрів,
І відлунням глухим,
Ти розвієшся серед людей.
Неприхований гнів,
Ти шукаєш живих серед мертвих,
Над повітрям сухим,
Що випалює серце з грудей.

Вже не буде “колись”,
Відчуття всі давно поховали,
Серед страчених мрій,
Ти знаходиш надії шматок.
Лише вчора пішов,
Хоч ніколи тебе не чекали,
На узбіччі не стій,
Це ж так легко! Життя – тільки крок!

Сяйво, що йде з твоїх віч, о прекрасна феміно,
Опромінює кожну клітинку мою.
Наче в кометі, що Всесвітом зоряно лине,
Енергію космосу в рухах твоїх пізнаю.

Так не буває у цьому земному краю,
Де споконвіку існують рутинно й буденно
Люди, і їм не цікава Вселенна.
Я ж у тобі відкриваю Вселенну свою.

Є між зірок, що їх ніч розсипа незчисленно,
Диво-зоря, від якої гарніш не знайти
Инде в світах і у снах, о принадна Сирено.

Не проминуть її й погляду не відвести.
Ось та зоря, що дана провідною для мене,
Їй довіряю одній, бо ця зіронька – ТИ!
2010

Відспів, бракує смерті три до літа,
сухої крейди вівтарю навколо.
В такому храмі гріх не відмолити,
коли не 'ха' дзвінке, то дзвону холод.

Затесані думки і вістря-митар
збиратиме до сліз осиний колот.
Колом осиним нажививши миті,
розпопелятиме піднятий голос.

Бо він лежав не там, де легко брати
на душу гріх, для серця кров і стріли.
Куди такому підійматись? Милить

його промовне. Хто жевріє – втратив
спромогу розродитись розгорілим.
В золі немає зла, воно вогнями змилось.

2 Березня 2011

1
Твоя маленька мокра пісня
Стискає, стримує... Стривай,
Писав слова тобі я різні,
Ти сторінки ще погортай.

Гортанно клич, кричи... Колюча
Моя вчорашня борода.
Подібність випукло разюча
З думок стікає, як вода.

Плодами вкрита ніч. Ніколи
Слова, немов солодкі бджоли,
Так мед до мене не несли.

Не сила слухати вже стільки
Цей голос, що крилом сопілки
Тебе приносить в мокрі сни.


2
Тебе приносить в мокрі сни
Весна, що виплекала втому.
Я викликав тебе із дому,
Я вклав у тебе цвіт весни.

Не снись мені, немов синиця
У ненаситних небесах.
Я загубився у містах
Гортаючи газетні лиця.

А ти мов глянець, ніби лоск,
Під шаром фабули і фарби,
Тебе шукати міг би, мав би...

Твого волосся жовтий шовк
Лоскоче нездійсненну мрію.
Творити я тебе волію...

Україна – духовна пустеля.
Ненажерності дують вітри.
Влада має народ свій за челядь,
Пораховану на раз _ два _ три.

Їй би тільки не втратить портфелі
І, неначе з азартної гри,
Перти гроші на срібній тарелі
У свої надто скромні двори.

А які в них словесні дуелі!
До дебатів там справжні майстри,
Без рахуби для вух вермішелі
В синьо – жовтих сумах з мішури.

Та чи людям від їх язика
Є хоч мізерна користь яка?

2011

Оповіщайте серце ледь відтале!
Немов зі шпальт, моя любов не сходить
із розуму. Проталинами далеч
веде і просить милості в погоди.

Даруйте ви йому, що не застало
розпущених небес і їх приплоду,
річок вогню з пегасового шалу.
Даруйте зайву мить, коли не шкода.

Бо роздароване, як діви цнота –
пиши пропало, а на думці – млосно,
є хить, нема того за чим жаліти

і повкладати зграбно струни в ноти.
У домовині лютий високосний,
відспів, бракує смерті три до літа.

16 Лютого 2011

Так порожньо, так боляче… Печаль
Пустила корінь, ніби метастази.
Отруйні стріли, видалені фрази.
Так холодно, так боляче, так жаль.

Проціджується смуток крізь вуаль,
Стікають сльози у китайські вази.
Шліфує ніч стражданнями алмази…
Час розвіває вітром білу шаль.

Намотана на колесо струна,
Обірваний на півдорозі танець,
У зашморгу римовані слова…

На півдорозі постає стіна –
Утрати айсберг в серці не розтане.
А на могилі виросте трава…


2011

Віршований букет із орхідей
Тобі дарую – усмішка й цілунок.
У мене є ще тисяча ідей,
Та я для тебе – кращий подарунок.

«Шанелі» запах шаленіє і
Веде мене на подвиги для тебе:
Букет із едельвейсів – теж тобі,
А ще роса з прихиленого неба.

А ще зірки над нами і краса,
Така краса, аж запітніли вікна:
Звисає в ніч розплетена коса
І ти така вдоволена і ніжна…

І сяє щастя в усмішках очей
І в міріадах завтрашніх ночей.


2011

Тобі потрібен інший чоловік.
Він дбатиме про тебе кожну днину,
Любитиме найкращу і єдину
Не раз на тиждень – нині і вовік.

Знайти потрібно від кохання лік.
Дивитися на себе – на людину!
І будувати плани про родину,
Бо фатум неба вирок вже прорік.

Рікою море тягнеться на пік,
Душа чіпляє нерви за ожину.
Межа між нами, ніби Новий рік.

Я посадив під вікнами калину
І п'ю щоранку вичавлений сік.
І з гіркотою всотую провину…


2011

Не вбирайся у суму кайдани,
У великих такий привілей:
Якнайбільше пізнати людей,
А самому остатись незнаним.

Знов тебе думка збурена манить
Завантажити ямбохорей
Аби серце погрузло в єлей
І явилася слава жадана.

Та вона, знай оте, копійчана,
Потьмянівши, здається в музей,
І пектиме до мозку костей
Забуття і безвиході рана.

Ти ж, уставши зі сну спозарана,
Щебечи як в гаю соловей.

10.02.2011.

Живи, будь счастлив и не бойся испытаний!
Люби...любовь свою храни и не играй словами!
Захочешь плакать плачь, но при других будь сильным!
И даже через горы неудач живи красиво!
Чтоб через десять, двадцать, тридцать лет
Ты вспомнил как любил когда-то...
Как в такт биенью трепетных сердец
Тонули в глубине небес закаты...
...А если больно будет, ты терпи,
А если одиноко стань поэтом...
Ведь только одиночество внутри
Мне помогло тебе сказать все это...

Уже не сняться сни яскраві,
Гаями никає зима ,
Зорить імла глухоніма
На зір згасаючий алфавіт.

Не манить винами корчма,
Удачі світової лаври,
Приємні серцю стали глави
Святого Божого Письма.

Собори й храми злотоглаві,
Гріховні похоті й забави -
І се , і те - душі тюрма,

А те, що в потойбічній яві
Із Богом стрінуся віч-на-віч
Усе частіш мене проймá.

07.02.11.

Прости меня, ведь всё мое враньё –

От страха быть вблизи того ухода,

Которого не вылечит свобода:

Отсюда бегство грязное моё.



Как всякое бездомное зверьё

Изысканным не делает порода,

Так и меня, червивую с испода,

Затягивает черное зеро.



Но город наш с тобою и огнями

Завихриться не даст мне в черной яме,

Душа вернется в свой калейдоскоп,



Чтоб разрыдалась память путевая,

До головокружения вращая,

И для ухода не осталось троп.

Як день і ніч. Немов вода й олія.
Не поєднаєш - ні. Й розлучиш ти, ніяк.
Одна душа. Одна, єдина мрія.
Структура різна: пам'ять, дух і так…

Занадто різні, і близькі, аж лишком.
Ніколи не збагнеш, куди ступити крок:
То йдеш собі тихенько, щоб не торкнутись нишком,
То враз тебе підносить, до неба, до зірок.

Не бачеш і не знаєш. Живеш. Нічого з того.
Зустрінеш випадково, в тому вбачаєш знак.
І випадки подібні торкаються живого,
Не можеш не відчути, передчуваєш смак.

Ми просто протилежні. Ми повні різних знань.
Ми чоловік і жінка. Ми як Інь і Янь.
21.06.2009

З ядерним вибухом вашого гніву
Шиби очей моїх видряпав пил,
В зоні відчуження впав підмурівок
Серця на спалений радості схил.

Все шкереберть - управо й уліво,
Із почуттів - груда здиблених брил,
Хвилею безуму щастя будівлю
Здуло в провалля химерні могил.

Перебуло вже і переболіло,
Серце потроху набралося сил,
Та бета-промені шкодити ділу
Вибух отой назавжди спокусив.

Ви мене перепросили ласкаво,
А радіація гне своє право.

2010

Залягла утома під очима, -
До світанку не заснув пісняр,
Мав слова. Які слова! - Не втримав
Неповторну веремію чар.

Не сховав за пам’яті дверима
Той один – єдиний екземпляр
Ще й мелодія, немовби схима,
З пісні обернулась у тропар.

Творча доля часто нещадима,
Мохом пороста репертуар,
Мовкнуть як на гріх мотив і рима,
Серце заволочує тягар.

Та снага зорею знову блимне,
І окрилить душу Божий дар.

2011-02-01

Безглузді спроби власних неписань
Не допоможуть. У червонім місті
Нас штампували із одного тіста
Без зайвих родзинкових копирсань.

Та різний бог вдихає різну суть.
І різносортно виборсавшись в люди,
Я відцурався штучного облуду
У коренях угледівши красу.

Чи-то відзнака – вміти не змовчать,
Коли довкола й на думках печать?
В свободі слова щасливіші міми.

Завжди знайдуться дивні (не дурні),
Що вже по вуха втоплені в лайні,
Але волають поглядом на німо.

Січень, 2011

Стану сонцем, щоб тебе,коханий, гріти.
Стану зливою любов на тебе лити.
Вітром стану, обійму тебе красою.
Твої сльози змию ранньою росою.

Перетвориться моя любов весною.
Буду ніжною для тебе, чарівною.
Перетвориться моя любов на літо,
Пронесеться палко цілим світом.

Потім, осінню тебе я заспокою,
Проведу по тілу ніжною рукою.
А зимою весь твій смуток заморожу
Я для тебе все зробити зможу.

Плакати тобі я не дозволю,
Подарую твоїм мріям волю.
Будеш ти сміятися, радіти,
Буду я для тебе, милий, жити.

Сильною, моєю лиш, палкою
Міцно обійму тебе любов'ю.

Так неприховано-картинні
Свічки, фіранки і Мартіні,
Накладені на відчай тіні
В бажанні подолати страх.

Із болю вичавлені сльози,
Випробувань граничні дози,
Шматки поезії і прози –
На сайт: зневіра-крапка-ру.

Минуле зболене – невже? –
Серед проблем і вічних меж,
У колі пристрасних пожеж
Вагомість надає словам:

Всього по вінця – щастя жінці,
Всього по краплі – щастя нам?


2010

1
День набряк на кінчику пера,
Як вербовий котик на вершині,
Пролетіла на автомашині
Тінь твоя. Та і мені пора

Згадувати, прагнути, летіти
І у леті пильнувати час,
Бо в надії дивляться на нас
Гостроокі незбагненні діти.

Наші, чи не наші? Не чужі,
Бо чужих дітей не може бути.
Наварю ранкової робусти
І натхненно стану на межі

Слухати як світанковим співом
Вилупився з ночі перший півень.

2
Вилупився з ночі перший півень,
Піснею горлянку сполоскав
І одразу радо поскакав
З куриці на курицю. Красивий

Ранок цей із запахом отав,
Яблук, перегною, слави, сливи…
Обрій, що звільняється від слів
Росяний, холодний, трохи сивий.

Світ – у серці терцій і октав.
Передзвоном літ понад голів
Геній пробудився і повстав.

Ніби слон підняв у небо бивень
День, що гей-би з дерева упав.
Зорі зникли. З ангелом на рівень…

3
Зорі зникли. З ангелом на рівень
Я піднявся. Сонце припекло,
Із чола струмочком потекло –
І оце подобалося дівам?

Тіло це і руки, що тремтять
І єство, що береже гріховність,
Ці слова, що вигадками повні,
Байдуже, що з крилами стоять.

Каятися треба, бо в душі
Алергічно пахнуть спориші
І на серці сорому гора.

Перед сном, не вічним, але все ж
Є потреба сповіді без меж…
Ранок став. Пробудження пора.

4
Ранок став. Пробудження пора.
Ти така просвітлена сьогодні! –
Очі, що видовища голодні
П’ють, неначе воду із відра.

Затулила сонце у вікні,
Затулила світ увесь у світі,
Потягнулась у ранковім світлі –
Сіль на рану всипала мені.

Нанизала серце і в намисті
Загубила серед ста сердець.
Я живий ще, але ніби мрець
Фрази твої згадую врочисті.

На минулім виросла трава…
Переддень визбирує слова.


5
Переддень визбирує слова,
Ніби півень зерна по городу.
Я такого ще не бачив зроду,
Щоб надія павою пливла…

Має щось відбутися, але
Невідоме незбагненно пряче
В паморозь, в туман… Якесь незряче
Родиться під серцем щось мале.

У чеканні гаснуть голоси,
Обростає простір пустоцвітом
І за обрій хилиться потреба.

Сутінки змивають полюси
І росте напруження над світом:
Повниться передчуттями небо.


6
Повниться передчуттями небо:
Буде буря. Буря – не бурлеск.
Лоскотом лопатками, що ніби
Відчувають холод. Темний сплеск

В за́воді, у просторі, в чеканні,
В часі, що за горло вже бере.
Будить сонце жайворонок ранній,
І від мене сон везе експрес…

Темне накопичення тривоги,
Мов з-за рогу чорний переляк.
Ніби лезо голосу між ребра.

Ватою наповнюються ноги,
Мозок у хребті моїм закляк,
Руки піднімаються до Феба…


7
Руки піднімаються до Феба…
Хто цей Бог? А, може, чоловік?
Ось уже минає цілий вік
А у нього є ще зайві ребра.

Зробить жінку кожному. Для всіх
Вистачить фантазії і глини,
Полуниці, полину, малини…
Жінка – це і ангел наш, і гріх…

Спонукає вийти за межу
Але там поставить інші межі
Для гостріших вражень-хвилювань.

Нею, як собою, дорожу
І веду її туди, де вежі…
Чи до Пана? Панно польова…


8
Чи до Пана? Панно польова,
Пройнята ромашками і болем,
Ти чужим ідеш, чи рідним полем –
Над тобою сонце проплива…

Пан тобі прихилить яблунь цвіт,
Самоцвітом заквітчає долю,
Поки йтимеш піснею по полю,
Поки ткати будеш килим літ.

А коли підійдеш до воріт –
Стане біло жінка із косою,
Чи пекельний воїн із ясою,
Чи перебіжить дорогу кіт…

Та іди ж! А я іще постою,
Квітко, підфарбована красою.


9
Квітко підфарбована красою,
Янголя ранкової роси,
Хочеш, собі сонця попроси
І воно обійметься з тобою.

Квітко, не заплетена в косу,
І в букет не зірвана рукою,
Залишайся чистою такою
Поки час на білу полосу́.

Квітко, ти приречена на день.
Дихаєш крізь дзеркало в краплині
Фатуму, що жалості не знав.

Він твою красу наздожене
Лезом. Ти чекатимеш віднині
Променя, що простір пронизав.

10
Променя, що простір пронизав,
Леза, що обрізало вітрила…
Ти лише красу свою відкрила, –
Янгол вже до ніг твоїх упав.

Простору обвуглені краї,
Часу перепалені повіки…
Знов працюєш на вчорашні ліки
З янголом, що крила поламав.

І які тут щастя врожаї?
І які молочні будуть ріки,
Коли ніч готується до бою?

Мчать години, ніби Шугаї,
Вітер залишив свої жалі
Й поєднався в пахощах з тобою…

11
Й поєднався в пахощах з тобою,
Надихнувся подихом твоїм.
Ти була такою молодою,
Я складав століття на столі…

Ланню ти пробіглася по долі
І зробила космос мій пустим.
І для чого я тебе струною
В серце незахищене впустив?

Випустити вже було несила.
Винести на крилах я бажав
Перемогу у боях і війнах,

А натомість – з неба я упав.
Гублячи себе в чужих обіймах,
В пестощах… Про тебе я не знав.

12
В пестощах… Про тебе я не знав.
Жодного таємного бажання…
Але ти, мов кобра чи піранья
Не чекала пострілів, облав…

Не чекала ката-змієлова,
Чи рибалку з сіткою міцною.
Ніби тінь, поламана стіною,
Сподівалась сонця, ніби слова…

А слова складалися за грати,
А слова – розбійники, пірати
Пройнялися формою пустою.

Я героєм не летів до бою,
Не бажав ні вмерти, ні тікати –
Сіро жив, повитий пустотою.


13
Сіро жив, повитий пустотою,
Пасткою прикутий до проблем,
Болем переповнений, тобою,
Барвами знекровлений. До тем,

Що ясніли і не наближався,
На зорю дивитися не смів.
Спів весни не снився, не ввижався
Відблиск обнадійливих вогнів.

Будні переповнювали сутність
Сутінками пліснявих століть
Звуками знедолених октав.

Аргументи відстані відсутні.
День стояв, мов свічка на столі,
І твого наближення чекав.


14
І твого наближення чекав,
І твою відсутність пив із медом,
Протікав між пальці, мов ріка,
Падав у ілюзії крещендо.

Віддавав сповна себе словам,
А в душі приховував сейсмічність.
Вранці жайвір, поночі – сова.
Промінь, перевірений на міцність…

У твоєму мареві вмирав,
В неминучість зустрічі впирався
Й повертав у ранок, як мара.

В дзеркалі себе не впізнавав,
На сонети з вірою розпався –
День набряк на кінчику пера.


15
День набряк на кінчику пера,
Вилупився з ночі перший півень,
Зорі зникли. З ангелом на рівень…
Ранок став. Пробудження пора.

Переддень визбирує слова,
Повниться передчуттями небо:
Руки піднімаються до Феба…
Чи до Пана? Панно польова,

Квітко підфарбована красою,
Променя, що простір пронизав
Й поєднався в пахощах з тобою,

В пестощах… Про тебе я не знав.
Сіро жив, повитий пустотою
І твого наближення чекав…


2010

Твоє волосся пахне медом.
В обіймах сонних медуниць,
Лежиш зі мною горілиць
На сіні. Дивимося в небо.

Зірки, як пригорщі суниць,
Із ночі сиплються над садом,
Тепло грайливим водоспадом
Лоскоче перами жар-птиць.

В руках синиця й журавель,
На серці солодко й щасливо –
Таким реальним стало диво,
Так близько оселився Лель!

Йому б лише терпіння мати,
Щоб коло серця нас тримати.


2011

Осінні сайти обіцяють дощ,
І жовте, мов коньяк, стікає листя.
Веселі друзі в вічність потяглися –
Ти п’єш один, зітхнувши: «Так отож…»

Життя коротке – хоч на день продовж,
На вірш, на тост за всіх, що не збулися.
Погойдуються в чарці, як в колисці,
Два символи епохи – Бог і Бомж.

На дні завжди лишається сльоза.
Бродяги, ланці, грішники, сіроми
Із тьмяним блиском в золотих очах,

Чи є для вас, як стрінетесь по всьому,
Хоча б один генделик в небесах?
Мовчить Святе Письмо, як партизан.

Ніби книжку, гортати слова.
Чути клич у гортанному голосі,
Відчувати на дотик любов
Як хлібину у зрілому колосі.
У обіймах єдиної з муз
Свої ніздрі теплом лоскотати,
Вуст жагучих спивати нектар
І щоночі ставати на чати.
Бо вкрадуть. Відберуть. Не дадуть
Насолоді явитися в радості.
Бо за щастя потрібно щодня
Не вмирати – боротись до старості.
Я стою і борюся. Вмираю
У тобі… На порозі до раю.


2011

Ти мовчиш по-особливому.
Це мовчання видає,
Що живеш ти у щасливому
Часі. І у тебе нині є
Задоволення від творення
Насолоди. Як же ти
Так умієш і не дихати
За секунду до мети?!
Хилитається повітря
Ледве чутно. Буревій
Наближається. По вістрю
Ходить ангел сам не свій…
Світ накрила тиша з тиш,
Тільки мить – і закричиш!



2011

Орудую завзято батогом -
Ану ж бо ви, мої хороші коні,
У борозни рядочок за рядком
Наорюйте слова душею повні.

Чотири доплюсую десятьом,
Засію зерна дум у цім шаблоні,
Нагодувавши коників вівсом,
Прив’яжу, хай дрімають на припоні.

Покажу спершу друзям декільком,
А потім поприходять і сторонні
Торжествувати, тішитись разом,
Що зріють віршів ягідки червоні.

Було б незле , якби ще й агроном
Прийшов і вніс міндобрива іроній.

Сонет мов судоку
Об'ємність зображень
Невидима поки
Експресії пряжа

Тонка поволока
Мереживом ляже
Огорне неспокій
В імлу неосяжну

Струнка і логічно
Уявлена притча
Доволі довільне

Означення світла
Карбується стисло
У прядиво тінню

2010

Зірвалась мрій кульбабна парасоля,
то й висота здавалася легкою
в роздутих вимірах п'янкої волі.
Папірне небо обвела рукою.

Боги списали душу слів, та колір
не розбереш. Хто з них благав, хто коїв?
Письмо густіше там, де є ще поле,
проведене на око, мов для бою

і тиші, що рядками входить в тіло,
бо вже сміливість підросла розкути
себе у слові і скидати далі,

аби думки біліли, та не тліли.
Сонетні надра, вибухом спокути
оповіщайте серце ледь відтале.

31 Грудня 2010

Колеса стукають, пилюка у вагоні.
Сосна вже звикла до жовтневої печалі.
Вигукують услід пiдпилi кралі
Й лишаються на вогкому пероні.

А яблуні та грушi жовтокосі
Задумались, задимлені та сонні.
Як ті роки, що сріблять наші скроні,
Фарбує краєвиди панна осінь.

Коли тобі спiзнать не довелося
Квітневих радощів, сприймай жовтневий спокій,
Чия прозорість мудра та сумна.
I спогади, немов хлоп’ята босі,
Дарують юність жiнцi темноокій,
А колосу – передчуття зерна.

Самотнiй та хмiльний я згадував минуле.
Переливавсь печалями трунок.
У небi безлiч гаснучих зiрок
Кричали спалахом та в безвiстi тонули.

О, скiльки тих свiтiв, таких до свiтла чулих,
Зникає назавжди. Нескiнчений рядок
Нiхто не прочита. I безмiри думок
Намарне розцвiли, намарне i заснули.

А так воно i є, якщо не знати Бога.
Ми комашня тодi, що впiзнає лiхтар
В останню мить, коли уже нiчого,

Крiм смертi, що безглузда, як життя.
I я тодi душi своїй не цар,
I правдою не зміряти буття.

"Поклич, поклич…" – курличе бусол.
Прощання розпач полонив...
( напровесні я повернуся,
ковтну води таловини… )

"Ага-ага!" – гелгочуть гуси,
все поглядаючи униз.
( ще день – у крижанім кожусі
постане став, що рястом ріс… )

А я мовчу. Негоже слову
псувати тишу світанкову,
вкрай красномовну – водночас…

Сніг зійде, як в минулі весни…
По-великодньому воскресне
земля… Та чи застане нас?

2010

Безмовності... Моїх осінніх днів
багатослів"я - здиблене вітрами,
ще позолотить жовтолистим крамом
дорогу тим, хто голову схилив...

Безмовності... Моїх їдких ночей
замислення - журливе, мов отрута...
Тих сумнівів так-сяк не перебути,
вони ятрять... І - ще, і ще, і ще...

Безмовності... Моїх ясних світань
недоговореність-недомовчання -
у протидії вичахлі прочани,
що одностайно стискують гортань...

Безмовності - безжалісно, нещадно
даруй мені... А в тиші - Словом стань...

2010р

Не шукаю з неприхильників сестру чи брата,
Не подобається, може, то зійди з дороги –
Я іду вперед , не дивлячись під ноги,
І в наступнім кроці можу розтоптати.

Не мозольте очі – це моя палата,
Сам один у полі воїн-егоїст –
Йдіть у брід по двоє, там канатний міст,
Тут немає разом що втрачати.

Як дістали совість, розірвали вщент,
Залишився в домі непроглядний лемент
І немає в тексті звуків, морфів, слів.

Засипають в горло зріджений цемент,
Там де було серце, зараз тільки крéмінь –
Так розпорядився заздрості посів.
10.11.10

*1*

Сперечаючись з вітром,прокинуться звуки;
Невимовні, нечутні, мов світло і тінь,
І, узявши вже вкотре мене на поруку,
Знов відкриють мені простір тону глибин.

Четвертними, півтонами пауз − у стукіт,
Напівтінню, півобрисом в стишений плин,
Напівспогадом про нетривкі поцілунки,
І осяянням − я вже один на один

Із самотністю вчасно зачинених вікон
Та невчасною пам'яттю дат попелистих.
Мовчазний і похмурий, мов той недоріка,

Що так хоче сказать, та лиш тихо мугика
І свій погляд, і слово ховає в іскристі
Золоті відголоски осіннього листя.

*2*

Золоті відголоски осіннього листя
Вже звучать у повітрі бавовняним літом.
Під ногами - латунь. Жовтим встелене місто.
Кроком міряю цей незакінчений килим.

Павутина мереживом в небі іскриться,
Сонце бавиться, променем будячи стіни,
А блакиттю небес вікна прагнуть упиться,
Захлинутись, завмерти, заснути на зиму.

Тішать затишком тіло принишклі провулки,
Повні гомоном радісним мляві подвір'я,
Перешіптує вітер осінні повір'я,

І будинки лаштують свої обладунки
До зими. Сьогочасні барвисті ідилії
Знов повторяться в одноманітності бруньки.

*3*

Знов повторяться в одноманітності бруньки
Кучеряві ідеї основи світів,
Неосяжні простори лякливої думки
Заховаються в хащах приручених слів,

Мозок спільником стане підступного трунку,
Серце - вічним заручником стін,
Срібло душ фантастично високих гатунків
Перетвориться в сплави цинічних низин,

А зацькована правда сконає в багнюці.
Битий вік побутівкою повен по вінця.
Чиста істина не народилася в муці

І не втілилась в музиці, мовчазнолиця.
Тільки погляд, нескорений, в боязкій думці,
Вириваючись, плине з тісного обійстя.

*4*

Вириваючись, плине з тісного обійстя
Кров життя, що у кожній істоті струмує,
Що карбує в мінливості хвилі барвисті
І податливу думку булатно гартує.

Зорі нишком ховають світанки імлисті,
А дощі ще до ночі веселки гаптують,
Береги прикрашають вербиці росисті,
Звабно хлюпають води і спокій малюють.

Безтілесно-хмаристі тонкі візерунки
Віддзеркаленням хвиль небеса возвеличать.
Кличе жвавий струмочок тривоги залишить,

Обіцяє свободи чарівні дарунки.
Та у радості вири підмішує відчай
Джерело повноводне самотньої муки.

*5*

Джерело повноводне самотньої муки
Має присмак терпкого хмільного вина.
Дістає диво-дійсність, - набридлива муха -
Розчинися, мов спомин, у хмарах і снах,

У словах прослизни, зафіксуйся у рухах,
Промайни під вікном, де навпроти - стіна.
Стіни стримають все, що нестерпне для вуха,
Все пробачить папір, навіть вогнища жах,

Бо повернеться знову на шлях свій одвічний -
Заглядатиме вербою в наше віконце,
Чи розтрощить цей дім дуб корінням величним,

І примусить нас теж розчинитись у простір, -
Все іде по спіралі, де напрямок звичний
Переливчасто сяє витками від сонця.

*6*

Переливчасто сяє витками від сонця
Дивний шлях у світах у майбутнім минулим,
І веде де-не-де у скороченнях серця
Невсипущою мрією в думках поснулих.

Зобразився в роках, зазираючи в роси,
Русі коси полів розстелив для прибулих;
Сиві пасма небес вже скуйовдила осінь,
Диким вітром пронизливим зливи стягнула.

Завжди має надію на діючу думку
День-близнюк, із якими знайомлюсь щоранку.
Вперто рветься у бій. У бійницях світанку

Ми приречені знову без зайвого руху
В ланцюжок-час додати іще одну ланку -
Лиш залишмося разом, тримаймось за руки.

*7*

Лиш залишмося разом,тримаймось за руки, -
Ще не час передчасно виходить із гри.
Наші правила, писані в тиші розлуки,
Ми самі обирали, і правили - ми.

Хоч зотліли костюми, розпались перуки,
А на сцені - примара пісень чи реприз,
Антураж вже давно декорує пилюка,
Та у репертуарі ще є свій сюрприз.

Щосезону - аншлаг, і незмінний закон цей.
Віковічний комічно-трагічний ажур -
Реалізм репетицій із коренем "сюр", -

Хитромудре сплетіння і тіні, і сонця.
Та змішавши зв'язки й поєднання фігур
Варто спробувать крок із віків у віконця.

*8*

Варто спробувать крок із віків у віконця,
Де на лезі думок вік танцює весна,
Де п'янить подих вітру, прискорює серце,
Де є розпач - щасливий і радість - сумна.

Неважливо - мара чи реальність чи сон це;
Неважливо - початок,процес чи фінал, -
Ти летиш, ти пронизуєш вічність і простір,
Нерухома зернина, що зірве асфальт!

І, вивчаючи стежки підступні та слизькі,
Не сприймати всерйоз цю жорстоку розвагу,
Не зважати на шлях примітивний і низький

І не втратити, йдучи, до себе повагу.
Головне - пам'ятати, що істина близько,
Повернутися - і зберегти рівновагу.

*9*

Повернутися - і зберегти рівновагу,
Поборовши химеру із власним лицем;
І отримати враз головну перевагу:
Право бачити, знати, казати про це.

Не посіяти марно в буденність звитягу,
Не розсипати досвіду бісер у бруд;
Слово - світу, а спершу собі, як присягу:
Побувавши десь там - все ж залишуся тут.

Я знайду в собі силу воскреснути, знаю,
Хоч хліби на сльозах і крові доля місить.
Вип’ю хміль забуття; біль тривог - не згадаю.

Пробіжуся грозою верхівками лісу.
І відлунням північного сяйва засяю
В сірій сфері, де бездоріжжя і місяць.

*10*

В сірій сфері, де бездоріжжя і місяць,
Безумовне безумство дістало мене.
Кістяками дерев лиш підкреслило ницість
І марноту зусиль, що даремно мине.

Знову сніг проявив неабияку милість,
Застеріг від пасток, налаштованих вдень.
Замело! Свіжий наст перевірю на міцність.
Зарівняло канави - не кожен пройде.

Я не вірю очам - ці зрадливі деталі
В синіх сутінках лютого місяця в небі
Всі думки та інстинкти замкнули на себе.

Твердий грунт - як міраж, як омріяне благо,
Тиша, спокій, тепло - більш нічого не треба.
І попереду - ніч, час, що вартий уваги.

*11*

І попереду - ніч, час, що вартий уваги.
Тепла піч, чай - пекучий, вогню тихий спів
Враз відновлять зв'язок і повернуть до тями
Щоб, тамуючи подих, ти знов зрозумів:

Кілометри, години, рутинні напряги,
Розум в пастці прямих, і площин, і кутків -
Це нікчемна ціна для такого трудяги.
Волоцюгу думками, заручника слів

Не спокусиш на спокій примарний купиться
У сімейнім гнізді чи в сп'янілому кодлі
Де, здається, забув, хто ти є. І сьогодні

Давній біль запитань знову не забариться.
Лабіринт міркувань з'їде з глузду - в безодню,
А сумнівно-контрасне видиво - насниться.

*12*

А сумнівно-контрасне видиво насниться
Вслід нав'язливим згадкам про колишніх примар.
Десь на цвинтарі пам'яті - крига, як криця.
Шелест вічнозелений і рішень - тягар

На похмурім жертовнику. Час - не водиця
Часом може не втримати полум'я жар,
Та порада подіє, подія здійсниться,
Мрія втратить подобу, та знайдеться дар

На свій шлях під потрібним кутом подивиться;
Добре зважити - силу, напругу і опір,
І піднявшись - спуститься, не впавши у штопор;

Ще в мороз абрикосовим цвітом розкриться, -
Упираючись в досвід, упускаючи докір, -
І примусить зиму із весною змириться.

*13*

І примусить зиму із весною змириться
День, степлілий від сонця; сад, щораз - зеленіший;
Дощ весняний - нагально порадить умиться
І порадує, піснею змиючи тишу.

Маракаси тополь і дубові брязкАльця,
Сосен скрипки - змагаються, хто найгучніший;
У ансамблі весняної пісні і танцю
Вітер знов диригує тепліш і стрімкіше.

Світанкові солісти вже стали під стяги,
Рух на теплих фронтах, бій в лісах - розпочато
На сухих стовбурах дятли дроблять стаккато, -

Вічна імпровізація невпинної саги
Що зоветься життям. Його не вкарбувати
Десь в ранковому мареві сну і наснаги.

*14*

Десь в ранковому мареві сну і наснаги
Тінь прозріння майнула й дочасно сховалась.
Маячки запитань залишила, як знаки.
В спокій, розум і душу назавжди прокралась

Туга за невимовним - бажанням пізнати
У моїй тимчасовості вічно вписалась.
Заплетуся, відчувши себе шовкопрядом,
У тендітності слів, роздоріжжів і стариць,

Хоч достоту не впевнена, що мої руки
Ще спроможуться легкими крилами стати,
Що не наздоженуть чорні розпачу круки,

А дозволять - дожить, долюбить, доспівати
І у струни душі вірний вітер спіймати.
Сперечаючись з вітром, прокинуться звуки...

*магістрал*

Сперечаючись з вітром, прокинуться звуки;
Золоті відголоски осіннього листя
Знов повторяться в одноманітності бруньки.
Вириваючись, плине з тісного обійстя

Джерело повноводне самотньої муки,
Переливчасто сяє витками від сонця.
Лиш залишмося разом, тримаймось за руки -
Варто спробувать крок із віків у віконця,

Повернутися, і зберегти рівновагу
В сірій сфері, де бездоріжжя і місяць,
І попереду - ніч, час, що вартий уваги

А сумнівно-контрасне видиво насниться
І примусить зиму із весною змириться
Десь в ранковому мареві сну і наснаги.

1999р - 2009 р.

*1*

Я − біль землі. Шляхів відкриті рани,
В них сіллю чумаків впаде сльоза
Зорі досвітньої. За нею − й сонце встане,
Закличе повертатися назад.

І знову − вкотре! − спробую сказать
Німими неслухняними вустами,
Що прірва літ, тисячоліть між нами...
І безлічі розкладених багать

Його урбаністичного пейзажу
Не вистачить, щоб він мене зігрів,
Хоча й до решти душу спопелив,

Звалив нелегку на плече поклажу...
"А колії розбиті, − зауважу, −
Пошрамували оксамит полів..."

*2*

Пошрамували оксамит полів −
Шляхами мурашиної когорти,
Я йду долиною усіх вітрів
А вздовж − шикуйсь! − лиш тополині роти.

Ніяк вітрам тим їх не побороти −
Шепочуть тихо, а чи то не спів
Лунає поміж вижухлих листків?
А на гілках − чи то, бодай, не ноти?..

Мене жене нестримно самота...
А широчінь приховує капкани −
То осінь заплела рельєф весняний,

Що точить сніг щороку − саме так;
А там, в недобудованих містах
Колючі голки стріл стовбурчать крани

*3*

Колючі голки стріл стовбурчать крани,
Ревуть бульдозери-воли, двожильні
Ковші землицю риють. Сонце встане –
І зразу рух і гуркіт неупинні:

Один − увись тендітні зводить стіни,
А інший – тембром голови дурманить.
А ввечері зупиняться − всі глянуть
Як дім підріс, і братимуть на кпини

Тих, хто чекав чергового провалу,
Обвалу долара чи збільшення боргів
Нестачу сили, рук, бажань, мізків...

Завжди усього вдосталь вистачало.
Розколошматим землю всю зопалу,
Будуючи висотки для кротів.

*4*

Будуючи висотки для кротів
Ніхто й не думає згадать про крила.
У швидкім мерехтінні поверхів
Я цю невтішну істину відкрила.

Донизу – шлях швидкий. О, Боже милий,
Чому літать бажання – супротив?
Обтяжливість рутини і гріхів
Мене додолу міцно причепила,

А я – як і усі, злетіть хотіла…
Один лиш крок назустріч панорамі…
Розбурхле небо різними фронтами

Я за вікном нервово зачинила.
Вмикнула світло. Заспокоївшись – присіла.
Я – смітник совісті у золоченій рамі.

*5*

Я – смітник совісті у золоченій рамі,
Я всотую слова і почуття,
Сортую – датами, вагою, ярликами,
І архівую – часом, у віршах,

Чомусь у них шукаючи життя.
Насправді – просто бавлюся словами…
Здається... Чи відходжу від програми
Утилізації себе у небуття?..

Ну, так, і знов банальна лізе рима…
Завжди завчасно треба похопиться.
Мовчати – краще, ніж молоть дурницю.

Піти у себе, гримнувши дверима,
Забитися в куток. А там – незримий
Тісний плацкарт; непотребу – по вінця.

*6*

Тісний плацкарт; непотребу – по вінця.
Я то не бачу. Серце б'ється: "Море!..”
Так-так, звичайно!.. Можу потісниться.
Як треба – можу видертись нагору.

На все погоджуюся, я не горда!
Я ліпше матиму в руках синицю,
Ну, а лелека – може, ще насниться
У небесах примарної свободи.

А нині шлях мій втиснутий у простір
Вагону, і обмежений до рання.
Я – ластівка далеко не остання

Що в хлібосольний край полине гостем,
Огранить слово і відточить вдосталь
Десь там. У нім − передчуваю грані.

*7*

Десь там, у нім, передчуваю грані –
Різноманітні грані самоти.
Я тут шукала жар у спілкуванні,
Знаходила – незведені мости,

Закриті двері, загратовані шибки,
І перші спроби − що були останні.
Чеканила я риму у чеканні,
Та й так, що аж кульгавіли рядки.

Палюче догоряв черговий зошит,
А іскри − бач! − здіймалися у висі.
І сперечався з ними тільки місяць

У небі. Та і той − не зміг би довше.
Ну, а відбитки сяйва в товщі ночі
Чудесних діамантів збереглися.

*8*

Чудесних діамантів збереглися
Лиш відголоски, відблиски, відтінки.
Я їх затисла міцно у правиці −
І повноправно приховаю в скриньку.

Я стала скнарою за лічені сторінки,
Не за сторіччя, за річну дещицю.
Кришталь мені вже більше не годиться.
Ураз змела – і розлетівся дзвінко.

Та пам′ятаю – щось ковзнуло справжнє,
Щось, про що я ще мала здогадаться,
Зловити голос і відчуть вібрації

Ті чисті, чесні, щирі, непродажні...
Слова перлинами упали − для уважних −
І зачаїлись у сплетінні інформації.

*9*

І зачаїлись у сплетінні інформації
Отруйні змійки розбрату і гніву,
І жалять, знову жалять сильну націю
У ахілесову п'яту вразливу.

Питання мови, геноцид, пожежі, зливи,
Чергові акції, чергові констатації,
Як завжди – викриття і прокламації –
Про це говорять навіть вкрай ліниві.

І сперечаємось аж мало не до бійки,
Хто там правий, хто скільки зекономив,
Куди прямуємо, − так, ніби за кермом ми, −

Хто-що додав нам – лічимо копІйки…
Розносим шлак з інформаційної помийки
Вбиралень, офісів, маршруток, гастрономів.

*10*

Вбиралень, офісів, маршруток, гастрономів
Коловорот безтямно захопив
Мене у найпідступніший з полонів −
У вирву міста, у рутину днів.

Собі дивуюся... Де бачено − мені
Обрати шлях, щоб був без перепони?
Ні, я не звикла до облоги й оборони.
Де важко, там я знову на коні!

Я повід рву, я − нерви, руки − в кров!
І серце гулко гупає у скроні...
Хіба ж мені відсидітись у схроні?

Обмежитися низкою відмов?..
Так ні...Тут час для іншого прийшов −
Концертів, виборів, маркетингів, обломів...

*11*

Концертів, виборів, маркетингів, обломів
Не тільки я наїлася сповна.
А чи один сезон, до перевтоми
Одні і ті ж ялозять імена?..

Свободі волі голову стина,
Одні і ті ж задіюють шаблони,
Настирно домагаючись корони...
Забуть про все, напитися вина,

Злетіть з котушок, розійтися з глуздом,
З обойми випасти − чи впасти у прострацію,
Попри жахливий біль устати вранці і

Враз усвідомити, що грузну, грузну, грузну
У сторінках чужих, по саме гузно,
Жовтеньких ”глянців”, ласих до сенсації.

*12*

Жовтеньких ”глянців”, ласих до сенсації,
Незлічено, незміряно, незнано
В реєстр занесено і взято у ротацію
Геть прогнозовано, хоча − немов спонтанно.

Коли потрібно − увести в оману,
Коли − роздати свіжі облігації,
Враховано.Звичайно, мають рацію:
Хто вибрав − сперечатися не стане.

А нудить так − мов сало з мармеладом...
Наповнює − немов одна полова,
Як не бери − чи ту, чи іншу мову,

Воно пусте, як гумові принади,
Сторінки, що й дерева зась рубати,
Рутинно змізеріли з-поміж гномів

*13*

Рутинно змізеріли з-поміж гномів
Питання вічні і найважливіші...
Про них кричать − до сказу, до судоми,
Хоча давно вже визначили нішу

У полі політичного престижу
І дістають з-під полу на вимогу,
У дзвони дзвонять, удають тривогу...
Покаже час, хто першим кроки стишив,

Здобувши жадане − ураз підступно змовк.
Палкі слова − це лише спекуляції,
Немов знеболення для операції,

А то − плацебо...Й розміняють, − всяк у строк, −
Мовчання золото на потайний мішок,
Хоч часом, бачу, непідвладні є інфляції.

*14*

Хоч часом, бачу, непідвладні є інфляції
Слова, діяння, почуття, думки, −
Інтуїтивно, чи для ілюстрації,
Усяк в душі леліє потайки.

Любов і віра, знань нові світи,
Співучасть, співчуття...співчуйність, − краще...
Мораль − гнучка... Для держака − нізащо,
З лози зручніше нЕроди плести,

А ними − полювать на риб поснулих...
Я знаю ціну, ні, − безцінність стану
На грані відчаю, я знаю, що − за гранню...

Я ще жива... Думки про смерть − минули
І слабкості − у силу повернули...
Я – біль землі. Шляхів відкриті рани...

*магістрал*

Я – біль землі. Шляхів відкриті рани
Пошрамували оксамит полів.
Колючі голки стріл стовбурчать крани,
Будуючи висотки для кротів.

Я – смітник совісті у золоченій рамі,
Тісний плацкарт; непотребу – по вінця.
Десь там, у нім, передчуваю – грані
Чудесних діамантів збереглися

І зачаїлись у сплетінні інформації,
Вбиралень, офісів, маршруток, гастрономів,
Концертів, виборів, маркетингів, обломів,

Жовтеньких ”глянців”, ласих до сенсації.
Рутинно змізеріли з-поміж гномів,
Хоч часом, бачу, непідвладні є інфляції.
2010

finita la commedia

Серце в ритмі годинника на руці.
На лівій твоїй щоці кожної осені ці
Ритми знаходять сльозу , і вона зависа
У повітрі – хай пройдуть ті люди , проїде Фольксваген Пассат –

А коли вже впаде – піде дощ , і сухим
Залишаюсь лиш я, бо слизьке відрізняється тим,
Що не мокне .Кохана моя у прогнозі
Погоди залишиться небом густим наді мною , як позов.

Забуваються рими і дати , маленькі міста,
Номери телефонів. Коротше , тягну за хвоста
Той проспект , де та жінка . А інша планета пуста.

2010

Пробач мені ,Офеліє , я сум.
І зібганим залишиш на пероні
квиток – роздвоєння з Тернополя до Сум.
І час відправлення – мелодика. Долоні

з вокзальним пилом – більше , аніж втома.
І поїзд через станції , мости,
сомнамбулу розлучень– все додому.
Я розриваюсь на двомовність. Ти

розриваєшся на ехо телефонів,
де замість кольору так непотрібно , так
тихо голос твій розвіється . На фоні
всього іншого залишиться лиш : « Так».

Пробач мені ,Офеліє , я сум ,
де напрямок мені –твої долоні .
Квиток , він був з Тернополя до Сум ,
залишиться на стоптанім пероні .

2010

День набряк на кінчику пера,
Як вербовий котик на вершині,
Пролетіла на автомашині
Тінь твоя. Та і мені пора

Згадувати, прагнути, летіти
І у леті пильнувати час,
Бо в надії дивляться на нас
Гостроокі незбагненні діти.

Наші, чи не наші? Не чужі,
Бо чужих дітей не може бути.
Наварю ранкової робусти
І натхненно стану на межі

Слухати як світанковим співом
Вилупився з ночі перший півень.


2010

Ледь оніміючи від божевілля,
жовтіє думка в закарлюччі шпальти.
Капіжно, язиком стікай, дозвілля,
у чашу арій для гугнявих альтів.

Сопрано вітру, візерунки сіллю.
Кришталики рулад – ся неба смальта
не пропускає світла, словокрилля,
калюжі пекла – сонце на асфальті.

Сей танець вічний з форте у піано,
з піано в глибше форте, світлотіні.
Се урожай контрастів з біополя,

залитого по вінця у багряне...
Ледь оніміючи, у сновидінні
зірвалась мрій кульбабна парасоля.

6 Липня 2010

Ще один лиш день
подих лиш один
залиш покинь, уже один
не побачим Париж Чигирин
захлинувшись побіжим
уже не двоє, а один
ковтаю біль, такий сумний
дикий і чужий тепер уже і сам Дніпро
забрало сонце вранішнє тепло і вже палить
сонце, а не ти...
2010р.

Ти, друже, маєш надмiри бажань.
Таких не надто величає доля.
Твiй шлях один - блукати в Дикiм Полi,
Шукаючи свою Тмутаракань.

А спаєдкомцi вмерлих сподiвань
Упали в зела висотанi й кволi.
Ти ще не раз волатимеш вiд болю
У марних спробах скочити за грань.

Та проти затишку мурованих iлюзiй
Свого єства затятий заколот,
Хоч шаленiй, хоч захлинайся в тузi,
Ти не придушиш, хворий Ланселот.

Отож не ремствуй, не мiняй на твань
Бузковий град - свою Тмутаракань.

Де груддя тіл, неначе листя пале,
пропахло спокоєм і слави димом
непевно сонце пробирає талим.
Напевно Богові було би зимно

скидати око, де війну приспали
під пухом янгола нехерувими.
Із того зимного в неперестале
переливається душа незримо.

Очима гострими – стрілою тиші,
мов духом пороху із горла-дула,
впивайтеся, смакуйте се безсилля

і не питайтеся кого колише,
кого багаття білопіре тулить,
ледь оніміючи від божевілля.

21 Травня 2010

На прю багаті щастя постулати.
Бої притихли. Схлипуючи збито,
закутані у темряву кошлату,
два табори розбилися спочити.

Ворожа лінія масна і м`ята,
розбіглася до ранку перешитись.
В обіймах смерті засинає кляте
і те, заради чого варто жити.

Обачно час купився низькозорий.
Як варту виставив – то ватру вигнав,
аби вона язичницею стала,

добралася жебрачкою на зорі.
Се місце лінії займає стигма,
де груддя тіл, неначе листя пале.

20 Травня 2010

В утробі вересня – зима.
Росте, впирається у двері.
Дві жмені слави на папері
І… теплих слів уже нема.

Тримається за пуповину
Ще ненароджений мороз,
А вересень, немов насос,
Викачує з нутра провину,

Тепло, яким би міг зігріти
Півсвіту ти. Але прости,
У космос витікає час.

Хоч ми наївні, ніби діти,
Хоч прагнемо іще рости –
Зима не відпускає нас…


2010

Страхосфера… Поле ночі,
Жахів, криків і мерців.
Ікла жовті, злі ссавці
Розривають сни дівочі.

Поглинає мряка дні,
На дорозі поторочі,
Світяться червоним очі,
Тінь повисла на стіні.

Із-за рогу, з-за спини
Вигляне мороз і знову
Ніби пісню колискову
Вам на смерть… Ідуть вони,

Ці струхлявілі отці,
З тліном правди на лиці.


2010

Я буду,я буду твоим вуду ...
я буду в руках твоей игрушкой...
я буду землей и небом для тебя я буду,
я буду слезой на твоей щеке...
я буду росой на утренней траве,
я буду душой и телом для тебя я буду крейдой и мелом белим...
я буду голосом твоих губ нежних ,
я буду...я буду... я буду...везде

Умислами добрими – та в пекло!
На планеті цій споконвіків
Після світла дня ґрунтовно меркло,
Після співу бракувало слів.

Як народ у Бога волі клянчив,
То й отримав, але потім – ба-ах!,
Після солодощів помаранчі
Гіркота від шкірки на устах.

Кінь в хомут довбешку запихає, -
Після праці жде обрік смачний,
А як смеркне, дасть йому хазяїн
Звільнення від рала й борони.

І що хоч про щастя теревень, -
Ніч коневі ближча аніж день.

14.04.2010р.

Молодість веснами йде у краї журавлинні,
Де дикі трави горять росянистим вогнем,
І колосіють літа, мов ті обрії сині,
Теплим і світлим, проквітлим волошками днем.

Молодість мріями всіяна аж по маківку,
Щедрими зорями стелить чаруючий світ,
В ньому будує собі кришталеву домівку
І прикрашає її ароматами квіт.

Молодість в серці ніколи, ніколи не згасне,
З плином років не усохне це древо прекрасне
Бо, вкоренившись в життя, п’є не воду а Дух.

В Дусі захована юності суть і природа,
Радість вируюча, вічна краса і свобода…
Тож не лякаймося віку похилого хуг !