О, як ти дивишся на мене строго,
Якщо мені не вистачає слів…
Як серце розривається, як спів
Крилатим птахом не летить до Бога.

Моя душе! О як би я хотів
Пройти, як личить, суджені дороги,
І впасти не від ліні, а знемоги,
І щоб родив твій щедро самосів.

Щоб нива колосилася щедротна,
Де ти свої розстелюєш полотна.
Чи до вподоби тобі мова ця?

Не жди, коли вітри розвіють хмари,
А навкруги затихнуть злісні чвари, –
І запали у посестрах сонця!

2010

На душу хлинуть, наче зливи, муки,
І чорні думи-хмари звідусіль.
І заполонить невситимий біль,
Як ніч поглине заблукалі звуки.

Надія ще не заломила руки,
Та човен мій, мов тріска, серед хвиль.
Як дмуть вітри , то забувай про штиль,
Готовий будь до довгої розлуки.

А блисне віра променем ясним,
Летять думки, як ластівки, за ним,
І світ увесь привітний, світлий, добрий...

І я збагнув, що вибору нема,
Якщо не буду вільний і хоробрий , –
Поглине душу назавжди пітьма.

2010

Яке це щастя – цілувати слово,
Що пахне, ніби яблуневий цвіт.
Я перед ним стою, мов неофіт,
Який уперше чує голос мови.

Немов школяр, який щодня готовий
У школу бігти й пізнавати світ.
І хто кладе під слово динаміт,
Що дихає смертельно і грозово,

Той матиме печать страшних проклять,
Йому ніхто повік не допоможе,
І всує він чужу збирає рать.

І знайте всі – це слово переможе,
Воно цілюще, істинне, пригоже, –
Велика в ньому сила й благодать.

2010

І я чекаю вік свою Лауру,
Та серце не стомилось – молоде.
Своїх надій не розгублю ніде,
І ненароком не впаду в зажуру.

О ні, я старість не чекаю хмуру,
Нехай сама похнюплено бреде.
Не скоро в сад мій осінь увійде,
Хоч я й не звів навколо нього муру.

Тому й літають найманці-вітри,
І блискавиці падають згори,
Й гудуть громи, як нелюди, сердито.

А я стою, мов нелинь, що віки
Чатує на поляні залюбки,
Де ходить босоноге, щедре літо…

2011

Горить огонь, то стихне, то клекоче.
І день, і ніч – невидимий огонь…
Здається, б’є те полум’я з долонь,
Від нього дременули поторочі.

Горить огонь блакитний і урочий,
Іде на нього сніг сріблястих скронь.
За ним летять мої літа вдогонь,
Хоч мусили б тікати світ за очі…

Горить огонь, дивуючи усіх,
І дехто навіть кривить губи – хобі…
Горить огонь небесний, а не гріх!

На цьому слові є найвища проба.
Як був мені не по зубах горіх, –
Несла душа пахкий огонь у дзьобі…

2011

Вросли слова в чорноземи глибоко,
Але душа не чує їх, мовчить.
Буває, хилить росянисту віть,
Сама на себе поглядає збоку.

І хоч вона сьогодні ще нівроку,
Та в глибині коріння заболить.
О зцілення благословенна мить,
У рідний край повернуться пророки!

І радісно я кожному скажу,
Всю потоптавши заздрощів межу,
Що є пророки у моїй Вітчизні.

Завжди ціную думку я чужу,
З дитинства ненавидячи олжу, –
Душа всмоктала правду сонцебризну.

2001

Прийшла весна і тане за дверима.
Зелену сукню стеле по землі -
По ній стрибають збуджені кролі
(Пухнасті, із червоними очима).

Пече у небі мрія незгасима.
Людина - раб у неї на столі.
До неї тягне пальчики малі -
Кохання вічного. Надія незборима,

Цілує вільні очі та вуста
Та знов здається, що любов - не та-а-а-а.
Тече Дніпро холодними роками,

Солодкий мед стікає з берегів.
Чому скажіть, ніхто його не їв,
А, я, стою із повними щоками…?

***
Не стримать часу, як коня.
Час поспішає, шляхом битим
Років десятки проганя,
Здіймає куряву - прожите.

А в темряві тисячоліть
Іздавна люд чогось шукає
Той древній корінь, древню віть,
З якої сутність витікає.

Століття плентають недбало,
То знічено, а то зухвало
По древньому лицю планети.

Проклятий вік землею ходить,
Серця тридцятими холодить,
Чеканить час свої сонети.


Десятини
Як Божий дар, шматок за шматом,
Із сивих прадідів, дідів...
Ці десятини назбирати -
Незмірних коштує трудів.

Людино від землі і Бога,
В тенета втрапивши зневір,
Ти не второпаєш, для чого
Тебе погнали на Сибір.

Крижинились гарячі сльози,
І од наруги та морозу
Тужавіли уже й думки.

Тебе (за піт) на смерть голодну
В пустелю дику і холодну
Ведуть червоні варнаки.


Голодний зашморг
Послухай марення землі...
Їй теж болить, вона завила,
Нечиста, зрощена на злі,
Щедротну - скнарою зробила.

Бо вже не здатна годувать,
А всюди скроплена бідою,
Голодний зашморг одягать
Пішла понурою ходою.

Втонули села в бур'янах,
Вітри гасають по ланах,
Та віє пусткою повсюди.

Жахлива сіра круговерть...
То тут, то там маячить смерть,
І привидами бродять люди.


Чорний "воронок"
Скотилась неба голова
Скривавлена, за обрій впала,
Зчорніла злякано трава,
Кульбабки кліпать перестали.

Зірки сплелися у вінок,
А страж ночей завис безсило,
І тільки чорний "воронок"
Прорізав тишу знахабніло.

Хати ховаються в садах,
Під вікнами блукає страх.
...В одному свічечка воскресла.

До мужа горнеться жона,
Припала чайкою сумна,
Зітхнула зболено: "Пронесло!"


Безбожна віра
Храм з небесами розмолвляв,
До Бога руки простягнувши.
Хтось купола йому відтяв,
На Божу віру посягнувши.

То час "неронів" повернув,
Бо вже, одурений вождями,
Народ безбожництва сягнув,
Зробивши ідолів богами.

Мовчало змучене село
І знов на панщину брело
В поля з чужими вже хлібами.

Розсіявся кривавиць дим,
Новий з'явивсь натомість Рим
З німими смирними рабами.


1998р.

Вже сутінки давно окутали долину,
Широкими просторами кружляє заметіль,
Із неба сріблом сипле без зупину
Вкриваючи верхів'я мальовничиг гір.

Спить тихо й мирно ліс,кружляє хуртовина
Навіює мереживом деревам сон
Лише коли відклониться важка хмарина,-
Кидає світло місяць із снігом в унісон.

І спить свята земля під ковдрою пухкою,
І ніжно пригортає вітер гілля снів:
Між дивних марев манить він рукою
Чарує,кличе до холодних берегів...

2011(с)rorocococo

Долоні холодні, не можу нагріти,
З душі не зникає брудна каламуть -
Я можу їх з милом, хоч тричі помити.
А сніг вже розтанув і квіти цвітуть.

Весна нареченими вбрала дерева
У пишнім саду, мов нагадує: «Час!»
Стою поміж них – льодяна королева,
А в небі останній ліхтарик погас.

Вишневі перлини всипають дорогу,
Медово-ванільний дурман полонить.
Зелені лани розповзлися потроху -
Чому ж, моє серце під ковдрою спить?

Веди мене вітер в зелені лани,
І як мені жити – підкажуть вони!

На підвіконні білі голуби
Кохаються. Якби лише кохалися –
Лишають сірі наслідки-сліди,
Які, пробачте, тяжко так змиваються.

А голубам то що? Любов така
Що про буденні справи і не думає.
Вона і ніжна, ніби, і м’яка, –
А в грудях так потужно гучно гупає.

Придертися до дієслівних рим
Дає цей твір можливість, але друзі,
Нас дурять знову білі голуби –
Паскудять підвіконня всій окрузі.

Любов – це тільки верхній бік медалі.
На іншому ж – і сльози, і печалі…

2011

Пройшовши бурі,… віддаючи сік,
В палюче сонце! Пристрасно дивилось
Століттями кохання… тяглося з року в рік,
Доки душа остання спрагою морилась.

Пройшли дощі,… змордовані зонтами,
людьми ціловані, долонями розбиті!
Та дощу мало! Обталими серцями,
Пустелею знов мусять оповитись.

Засушене кохання – не людська оаза,
То вчинків залишилася образа,
Хоча кохання через посуху несли.

У відчуття ми знову віримо з тобою,
Надіємось на пульс без перебоїв.
Від чужби у пустелі ми тряслись...

Чи літо бабине, чи вже тепер – сонет,
Вона ж бо й далі сипле Діє-словом,
Не Беатріче, не одна з Джульєтт,
І не Лаура – Баба, промислова.

Її ловили – хто відром, хто – гаком
Петраркові нащадки й Данта слуги,
І замовляли – горе забалакати! –
Понадсучасним віршем, недолугим.

А їй би стиха – завести весільної…
І гопака – аби гули світи всі!
Тоді б зустріла не картеччю – сіллю,
Із хлібом запашним, що аж світився б!

А їм вона – то Баба, то Нібаба вже,
Ну як тут будувать майбутнє райдужне!

Люблю весну – пору нових надій.
Яка вселяє віру у найкраще.
Вона дарує нам країну мрій.
Тож вдасться подолати все найважче.

До дна допито днів холодний чар.
В моїх очах, твоя царівно ніжність.
В моєму серці радість - ніби жар...
Я возвеличую твою пахучу свіжість.
Лечу за небокраєм навздогін.
Думками кутаюсь у хмари.
І тихо долина зелений дзвін.
Тривожать душу квітів чари.

Пекельна тиша - спонука до зради.
І я тікаю від своїх думок.
Мої моральні і духовні "вади",
Дають надію на останній крок.

Я вирву сірість із чийогось серця.
І вічну смерть собі я оберу...
я з смертю стану... з нею... в рівнім герці,
І все це буде в казці...наяву...

А ти збери... мої весняні речі,
І загнуздай, нарешті, всі думки.
І лиш пливи... пливи, але без течій...
З ім'ям моїм...
без мене...
навікИ.

Життя дорога простелилась.
З тобою поряд я іду.
Боюся, щоб не розвітлилась,
Не втратить курсу у грозу.

Хай струни плачуть і сміються,
Квітками встелений шлях.
А навздогінці пісні ллються,
Вмостившись зручно на вітрах.

Шаленно серце в грудях б"ється,
І світить зірочка ясна,
Але чомусь мені здається,
Що стала бліднути вона...

Схиляю голову на плечі
Своїх стривожених надій,
Та обіймає ніжно вечір,
Сховавши смуток безнадій.

Самотньо сонце в море впало,
Взмахнувши променем своїм.
В останнім промені скупало
Печаль і радість моїх мрій...

Що це?.. В серці весна обізвалась?
Знову чую знайомий я стук.
Так давно вже вона підкрадалась.
Це мелодії втрачений звук.

Щедро в серці колись розливалась
Дивним щемом від трепетних рук.
Осявала і знову втрачалась,
Залишаючи спогади мук.

Але часто цвіла буйним цвітом,
Матіолою пахла в саду.
І лунали громи понад світом,
Освящали Любов неземну.

Та моїх не почуєш докорів.
Ну а сльози? Пусте, не біда...
Тихо листя зліта з осокорів,
І летять в синю даль все літа.

Але знову я чую тривогу:
Кинув промінь жмуточок тепла.
Та невже вируша у дорогу
Літня спека ота, що пройшла?

Серед сірих однакових буднів зими
Ви стали частинкою літа
І поміж туманів сліпих і німих
Малою краплинкою світла.

Барвистим метеликом, променем чистим,
Духмяним подихом вітру.
І тихим, ледь чутним шелестом листя,
Ви стали частинкою літа.

Купальським вогнем і дівочим віночком,
Букетом із сонячних квітів.
Веселкою в небі, сріблястим струмочком -
Ви стали частинкою літа.

Блакитним небом умитим дощами,
Блідою ромашкою в житті –
Єдина, чарівна , неповторна та ніжна,
Маленька краплиночка світла.

перебіжить несамовита квінта,
і потічки з підтопленого льоду,
що пахнуть медом ранніх гіацинтів,
незнане почуття на світ народять.

не гаючись, воно умить розпустить
у коловерті радості та смутку
беззахисне батистове пелюстя
квіток весняних, зібраних у жмутик

і ненавмисне кинутих під серце.
і теплий кіт, що по дровітні дерся
на довгий вус зорю ранкову зловить.

і пропливе бліда небесна риба,
зніяковіло срібну гриву здибить,
і нам залишить непочате слово.

Могильник сонячного вітру – Місяць.
Йому Земля нагорне тіні доста,
над брамою небесною повісить
розлогі роги. Хай спочинуть кості

і табуни молодняку розмісять
Чумацький Шлях. Колискою для брості
хита натхнення клекоту на стрісі –
збагни – як лускає зима зі злості.

Вивужується в серпантинній ниті,
на днях відлебеділа, пісня скресу.
Душевний крик від снігу відшептали

шпаки. Ці чорнокнижники маститі
вчинили галас у зеленій пресі –
тепло вже так давно не лопотало.

22 Березня 2011

В золі немає зла – вогнями змилось.
Хрестоматійний дощ, кошерні хмари
насичені тривогою, де милість
видушує собі життя на кару.

Вітри розщедрені, дарують хвилі
скелястий берег і розбиту старість.
Чаїне серце не за нею квилить,
воно у відчаї, бо жде удару.

Роздмуханість. Пасу зірок отару
і заганяю їх то в океан, то глибше.
З-за весел берег не встеріг – він всівся,

неначе куриво в безлюднім барі.
Безмежний простір, у якому дише
могильник сонячного вітру – Місяць.

18 Березня 2011

Шепче осінь про юність веселу
Золотими устами дібров
І до ніг килим спогадів стеле
Тканий з роздумів і молитов.

Весняним одурманений хмелем,
Натворив я немало ділов.
Що сказати тут: зелень є зелень,
Неспокійні і вдача, і кров.

На квітчастому лузі метелик,
Божевіллю віддавшись немов,
Подарований долею келих
Випиває до самих основ.

Чи не в тому небес дивна велич ,
Щоб творінню спізнати любов?


2011

Все навколо одне,
Ці примарливі й стомлені ночі,
Це лише перший крок,
А земля під ногами – пісок.
У заручниках снів,
Закриваються зморені очі,
Вже не видно зірок,
Не підкаже дороги пророк.

Темно-сірий асфальт,
Не рахує твоїх кілометрів,
І відлунням глухим,
Ти розвієшся серед людей.
Неприхований гнів,
Ти шукаєш живих серед мертвих,
Над повітрям сухим,
Що випалює серце з грудей.

Вже не буде “колись”,
Відчуття всі давно поховали,
Серед страчених мрій,
Ти знаходиш надії шматок.
Лише вчора пішов,
Хоч ніколи тебе не чекали,
На узбіччі не стій,
Це ж так легко! Життя – тільки крок!

Сяйво, що йде з твоїх віч, о прекрасна феміно,
Опромінює кожну клітинку мою.
Наче в кометі, що Всесвітом зоряно лине,
Енергію космосу в рухах твоїх пізнаю.

Так не буває у цьому земному краю,
Де споконвіку існують рутинно й буденно
Люди, і їм не цікава Вселенна.
Я ж у тобі відкриваю Вселенну свою.

Є між зірок, що їх ніч розсипа незчисленно,
Диво-зоря, від якої гарніш не знайти
Инде в світах і у снах, о принадна Сирено.

Не проминуть її й погляду не відвести.
Ось та зоря, що дана провідною для мене,
Їй довіряю одній, бо ця зіронька – ТИ!
2010

Відспів, бракує смерті три до літа,
сухої крейди вівтарю навколо.
В такому храмі гріх не відмолити,
коли не 'ха' дзвінке, то дзвону холод.

Затесані думки і вістря-митар
збиратиме до сліз осиний колот.
Колом осиним нажививши миті,
розпопелятиме піднятий голос.

Бо він лежав не там, де легко брати
на душу гріх, для серця кров і стріли.
Куди такому підійматись? Милить

його промовне. Хто жевріє – втратив
спромогу розродитись розгорілим.
В золі немає зла, воно вогнями змилось.

2 Березня 2011

1
Твоя маленька мокра пісня
Стискає, стримує... Стривай,
Писав слова тобі я різні,
Ти сторінки ще погортай.

Гортанно клич, кричи... Колюча
Моя вчорашня борода.
Подібність випукло разюча
З думок стікає, як вода.

Плодами вкрита ніч. Ніколи
Слова, немов солодкі бджоли,
Так мед до мене не несли.

Не сила слухати вже стільки
Цей голос, що крилом сопілки
Тебе приносить в мокрі сни.


2
Тебе приносить в мокрі сни
Весна, що виплекала втому.
Я викликав тебе із дому,
Я вклав у тебе цвіт весни.

Не снись мені, немов синиця
У ненаситних небесах.
Я загубився у містах
Гортаючи газетні лиця.

А ти мов глянець, ніби лоск,
Під шаром фабули і фарби,
Тебе шукати міг би, мав би...

Твого волосся жовтий шовк
Лоскоче нездійсненну мрію.
Творити я тебе волію...

Україна – духовна пустеля.
Ненажерності дують вітри.
Влада має народ свій за челядь,
Пораховану на раз _ два _ три.

Їй би тільки не втратить портфелі
І, неначе з азартної гри,
Перти гроші на срібній тарелі
У свої надто скромні двори.

А які в них словесні дуелі!
До дебатів там справжні майстри,
Без рахуби для вух вермішелі
В синьо – жовтих сумах з мішури.

Та чи людям від їх язика
Є хоч мізерна користь яка?

2011

Оповіщайте серце ледь відтале!
Немов зі шпальт, моя любов не сходить
із розуму. Проталинами далеч
веде і просить милості в погоди.

Даруйте ви йому, що не застало
розпущених небес і їх приплоду,
річок вогню з пегасового шалу.
Даруйте зайву мить, коли не шкода.

Бо роздароване, як діви цнота –
пиши пропало, а на думці – млосно,
є хить, нема того за чим жаліти

і повкладати зграбно струни в ноти.
У домовині лютий високосний,
відспів, бракує смерті три до літа.

16 Лютого 2011

Так порожньо, так боляче… Печаль
Пустила корінь, ніби метастази.
Отруйні стріли, видалені фрази.
Так холодно, так боляче, так жаль.

Проціджується смуток крізь вуаль,
Стікають сльози у китайські вази.
Шліфує ніч стражданнями алмази…
Час розвіває вітром білу шаль.

Намотана на колесо струна,
Обірваний на півдорозі танець,
У зашморгу римовані слова…

На півдорозі постає стіна –
Утрати айсберг в серці не розтане.
А на могилі виросте трава…


2011

Віршований букет із орхідей
Тобі дарую – усмішка й цілунок.
У мене є ще тисяча ідей,
Та я для тебе – кращий подарунок.

«Шанелі» запах шаленіє і
Веде мене на подвиги для тебе:
Букет із едельвейсів – теж тобі,
А ще роса з прихиленого неба.

А ще зірки над нами і краса,
Така краса, аж запітніли вікна:
Звисає в ніч розплетена коса
І ти така вдоволена і ніжна…

І сяє щастя в усмішках очей
І в міріадах завтрашніх ночей.


2011

Тобі потрібен інший чоловік.
Він дбатиме про тебе кожну днину,
Любитиме найкращу і єдину
Не раз на тиждень – нині і вовік.

Знайти потрібно від кохання лік.
Дивитися на себе – на людину!
І будувати плани про родину,
Бо фатум неба вирок вже прорік.

Рікою море тягнеться на пік,
Душа чіпляє нерви за ожину.
Межа між нами, ніби Новий рік.

Я посадив під вікнами калину
І п'ю щоранку вичавлений сік.
І з гіркотою всотую провину…


2011

Не вбирайся у суму кайдани,
У великих такий привілей:
Якнайбільше пізнати людей,
А самому остатись незнаним.

Знов тебе думка збурена манить
Завантажити ямбохорей
Аби серце погрузло в єлей
І явилася слава жадана.

Та вона, знай оте, копійчана,
Потьмянівши, здається в музей,
І пектиме до мозку костей
Забуття і безвиході рана.

Ти ж, уставши зі сну спозарана,
Щебечи як в гаю соловей.

10.02.2011.

Живи, будь счастлив и не бойся испытаний!
Люби...любовь свою храни и не играй словами!
Захочешь плакать плачь, но при других будь сильным!
И даже через горы неудач живи красиво!
Чтоб через десять, двадцать, тридцать лет
Ты вспомнил как любил когда-то...
Как в такт биенью трепетных сердец
Тонули в глубине небес закаты...
...А если больно будет, ты терпи,
А если одиноко стань поэтом...
Ведь только одиночество внутри
Мне помогло тебе сказать все это...

Уже не сняться сни яскраві,
Гаями никає зима ,
Зорить імла глухоніма
На зір згасаючий алфавіт.

Не манить винами корчма,
Удачі світової лаври,
Приємні серцю стали глави
Святого Божого Письма.

Собори й храми злотоглаві,
Гріховні похоті й забави -
І се , і те - душі тюрма,

А те, що в потойбічній яві
Із Богом стрінуся віч-на-віч
Усе частіш мене проймá.

07.02.11.

Прости меня, ведь всё мое враньё –

От страха быть вблизи того ухода,

Которого не вылечит свобода:

Отсюда бегство грязное моё.



Как всякое бездомное зверьё

Изысканным не делает порода,

Так и меня, червивую с испода,

Затягивает черное зеро.



Но город наш с тобою и огнями

Завихриться не даст мне в черной яме,

Душа вернется в свой калейдоскоп,



Чтоб разрыдалась память путевая,

До головокружения вращая,

И для ухода не осталось троп.

Як день і ніч. Немов вода й олія.
Не поєднаєш - ні. Й розлучиш ти, ніяк.
Одна душа. Одна, єдина мрія.
Структура різна: пам'ять, дух і так…

Занадто різні, і близькі, аж лишком.
Ніколи не збагнеш, куди ступити крок:
То йдеш собі тихенько, щоб не торкнутись нишком,
То враз тебе підносить, до неба, до зірок.

Не бачеш і не знаєш. Живеш. Нічого з того.
Зустрінеш випадково, в тому вбачаєш знак.
І випадки подібні торкаються живого,
Не можеш не відчути, передчуваєш смак.

Ми просто протилежні. Ми повні різних знань.
Ми чоловік і жінка. Ми як Інь і Янь.
21.06.2009

З ядерним вибухом вашого гніву
Шиби очей моїх видряпав пил,
В зоні відчуження впав підмурівок
Серця на спалений радості схил.

Все шкереберть - управо й уліво,
Із почуттів - груда здиблених брил,
Хвилею безуму щастя будівлю
Здуло в провалля химерні могил.

Перебуло вже і переболіло,
Серце потроху набралося сил,
Та бета-промені шкодити ділу
Вибух отой назавжди спокусив.

Ви мене перепросили ласкаво,
А радіація гне своє право.

2010

Залягла утома під очима, -
До світанку не заснув пісняр,
Мав слова. Які слова! - Не втримав
Неповторну веремію чар.

Не сховав за пам’яті дверима
Той один – єдиний екземпляр
Ще й мелодія, немовби схима,
З пісні обернулась у тропар.

Творча доля часто нещадима,
Мохом пороста репертуар,
Мовкнуть як на гріх мотив і рима,
Серце заволочує тягар.

Та снага зорею знову блимне,
І окрилить душу Божий дар.

2011-02-01

Безглузді спроби власних неписань
Не допоможуть. У червонім місті
Нас штампували із одного тіста
Без зайвих родзинкових копирсань.

Та різний бог вдихає різну суть.
І різносортно виборсавшись в люди,
Я відцурався штучного облуду
У коренях угледівши красу.

Чи-то відзнака – вміти не змовчать,
Коли довкола й на думках печать?
В свободі слова щасливіші міми.

Завжди знайдуться дивні (не дурні),
Що вже по вуха втоплені в лайні,
Але волають поглядом на німо.

Січень, 2011

Стану сонцем, щоб тебе,коханий, гріти.
Стану зливою любов на тебе лити.
Вітром стану, обійму тебе красою.
Твої сльози змию ранньою росою.

Перетвориться моя любов весною.
Буду ніжною для тебе, чарівною.
Перетвориться моя любов на літо,
Пронесеться палко цілим світом.

Потім, осінню тебе я заспокою,
Проведу по тілу ніжною рукою.
А зимою весь твій смуток заморожу
Я для тебе все зробити зможу.

Плакати тобі я не дозволю,
Подарую твоїм мріям волю.
Будеш ти сміятися, радіти,
Буду я для тебе, милий, жити.

Сильною, моєю лиш, палкою
Міцно обійму тебе любов'ю.

Так неприховано-картинні
Свічки, фіранки і Мартіні,
Накладені на відчай тіні
В бажанні подолати страх.

Із болю вичавлені сльози,
Випробувань граничні дози,
Шматки поезії і прози –
На сайт: зневіра-крапка-ру.

Минуле зболене – невже? –
Серед проблем і вічних меж,
У колі пристрасних пожеж
Вагомість надає словам:

Всього по вінця – щастя жінці,
Всього по краплі – щастя нам?


2010

1
День набряк на кінчику пера,
Як вербовий котик на вершині,
Пролетіла на автомашині
Тінь твоя. Та і мені пора

Згадувати, прагнути, летіти
І у леті пильнувати час,
Бо в надії дивляться на нас
Гостроокі незбагненні діти.

Наші, чи не наші? Не чужі,
Бо чужих дітей не може бути.
Наварю ранкової робусти
І натхненно стану на межі

Слухати як світанковим співом
Вилупився з ночі перший півень.

2
Вилупився з ночі перший півень,
Піснею горлянку сполоскав
І одразу радо поскакав
З куриці на курицю. Красивий

Ранок цей із запахом отав,
Яблук, перегною, слави, сливи…
Обрій, що звільняється від слів
Росяний, холодний, трохи сивий.

Світ – у серці терцій і октав.
Передзвоном літ понад голів
Геній пробудився і повстав.

Ніби слон підняв у небо бивень
День, що гей-би з дерева упав.
Зорі зникли. З ангелом на рівень…

3
Зорі зникли. З ангелом на рівень
Я піднявся. Сонце припекло,
Із чола струмочком потекло –
І оце подобалося дівам?

Тіло це і руки, що тремтять
І єство, що береже гріховність,
Ці слова, що вигадками повні,
Байдуже, що з крилами стоять.

Каятися треба, бо в душі
Алергічно пахнуть спориші
І на серці сорому гора.

Перед сном, не вічним, але все ж
Є потреба сповіді без меж…
Ранок став. Пробудження пора.

4
Ранок став. Пробудження пора.
Ти така просвітлена сьогодні! –
Очі, що видовища голодні
П’ють, неначе воду із відра.

Затулила сонце у вікні,
Затулила світ увесь у світі,
Потягнулась у ранковім світлі –
Сіль на рану всипала мені.

Нанизала серце і в намисті
Загубила серед ста сердець.
Я живий ще, але ніби мрець
Фрази твої згадую врочисті.

На минулім виросла трава…
Переддень визбирує слова.


5
Переддень визбирує слова,
Ніби півень зерна по городу.
Я такого ще не бачив зроду,
Щоб надія павою пливла…

Має щось відбутися, але
Невідоме незбагненно пряче
В паморозь, в туман… Якесь незряче
Родиться під серцем щось мале.

У чеканні гаснуть голоси,
Обростає простір пустоцвітом
І за обрій хилиться потреба.

Сутінки змивають полюси
І росте напруження над світом:
Повниться передчуттями небо.


6
Повниться передчуттями небо:
Буде буря. Буря – не бурлеск.
Лоскотом лопатками, що ніби
Відчувають холод. Темний сплеск

В за́воді, у просторі, в чеканні,
В часі, що за горло вже бере.
Будить сонце жайворонок ранній,
І від мене сон везе експрес…

Темне накопичення тривоги,
Мов з-за рогу чорний переляк.
Ніби лезо голосу між ребра.

Ватою наповнюються ноги,
Мозок у хребті моїм закляк,
Руки піднімаються до Феба…


7
Руки піднімаються до Феба…
Хто цей Бог? А, може, чоловік?
Ось уже минає цілий вік
А у нього є ще зайві ребра.

Зробить жінку кожному. Для всіх
Вистачить фантазії і глини,
Полуниці, полину, малини…
Жінка – це і ангел наш, і гріх…

Спонукає вийти за межу
Але там поставить інші межі
Для гостріших вражень-хвилювань.

Нею, як собою, дорожу
І веду її туди, де вежі…
Чи до Пана? Панно польова…


8
Чи до Пана? Панно польова,
Пройнята ромашками і болем,
Ти чужим ідеш, чи рідним полем –
Над тобою сонце проплива…

Пан тобі прихилить яблунь цвіт,
Самоцвітом заквітчає долю,
Поки йтимеш піснею по полю,
Поки ткати будеш килим літ.

А коли підійдеш до воріт –
Стане біло жінка із косою,
Чи пекельний воїн із ясою,
Чи перебіжить дорогу кіт…

Та іди ж! А я іще постою,
Квітко, підфарбована красою.


9
Квітко підфарбована красою,
Янголя ранкової роси,
Хочеш, собі сонця попроси
І воно обійметься з тобою.

Квітко, не заплетена в косу,
І в букет не зірвана рукою,
Залишайся чистою такою
Поки час на білу полосу́.

Квітко, ти приречена на день.
Дихаєш крізь дзеркало в краплині
Фатуму, що жалості не знав.

Він твою красу наздожене
Лезом. Ти чекатимеш віднині
Променя, що простір пронизав.

10
Променя, що простір пронизав,
Леза, що обрізало вітрила…
Ти лише красу свою відкрила, –
Янгол вже до ніг твоїх упав.

Простору обвуглені краї,
Часу перепалені повіки…
Знов працюєш на вчорашні ліки
З янголом, що крила поламав.

І які тут щастя врожаї?
І які молочні будуть ріки,
Коли ніч готується до бою?

Мчать години, ніби Шугаї,
Вітер залишив свої жалі
Й поєднався в пахощах з тобою…

11
Й поєднався в пахощах з тобою,
Надихнувся подихом твоїм.
Ти була такою молодою,
Я складав століття на столі…

Ланню ти пробіглася по долі
І зробила космос мій пустим.
І для чого я тебе струною
В серце незахищене впустив?

Випустити вже було несила.
Винести на крилах я бажав
Перемогу у боях і війнах,

А натомість – з неба я упав.
Гублячи себе в чужих обіймах,
В пестощах… Про тебе я не знав.

12
В пестощах… Про тебе я не знав.
Жодного таємного бажання…
Але ти, мов кобра чи піранья
Не чекала пострілів, облав…

Не чекала ката-змієлова,
Чи рибалку з сіткою міцною.
Ніби тінь, поламана стіною,
Сподівалась сонця, ніби слова…

А слова складалися за грати,
А слова – розбійники, пірати
Пройнялися формою пустою.

Я героєм не летів до бою,
Не бажав ні вмерти, ні тікати –
Сіро жив, повитий пустотою.


13
Сіро жив, повитий пустотою,
Пасткою прикутий до проблем,
Болем переповнений, тобою,
Барвами знекровлений. До тем,

Що ясніли і не наближався,
На зорю дивитися не смів.
Спів весни не снився, не ввижався
Відблиск обнадійливих вогнів.

Будні переповнювали сутність
Сутінками пліснявих століть
Звуками знедолених октав.

Аргументи відстані відсутні.
День стояв, мов свічка на столі,
І твого наближення чекав.


14
І твого наближення чекав,
І твою відсутність пив із медом,
Протікав між пальці, мов ріка,
Падав у ілюзії крещендо.

Віддавав сповна себе словам,
А в душі приховував сейсмічність.
Вранці жайвір, поночі – сова.
Промінь, перевірений на міцність…

У твоєму мареві вмирав,
В неминучість зустрічі впирався
Й повертав у ранок, як мара.

В дзеркалі себе не впізнавав,
На сонети з вірою розпався –
День набряк на кінчику пера.


15
День набряк на кінчику пера,
Вилупився з ночі перший півень,
Зорі зникли. З ангелом на рівень…
Ранок став. Пробудження пора.

Переддень визбирує слова,
Повниться передчуттями небо:
Руки піднімаються до Феба…
Чи до Пана? Панно польова,

Квітко підфарбована красою,
Променя, що простір пронизав
Й поєднався в пахощах з тобою,

В пестощах… Про тебе я не знав.
Сіро жив, повитий пустотою
І твого наближення чекав…


2010

Твоє волосся пахне медом.
В обіймах сонних медуниць,
Лежиш зі мною горілиць
На сіні. Дивимося в небо.

Зірки, як пригорщі суниць,
Із ночі сиплються над садом,
Тепло грайливим водоспадом
Лоскоче перами жар-птиць.

В руках синиця й журавель,
На серці солодко й щасливо –
Таким реальним стало диво,
Так близько оселився Лель!

Йому б лише терпіння мати,
Щоб коло серця нас тримати.


2011

Осінні сайти обіцяють дощ,
І жовте, мов коньяк, стікає листя.
Веселі друзі в вічність потяглися –
Ти п’єш один, зітхнувши: «Так отож…»

Життя коротке – хоч на день продовж,
На вірш, на тост за всіх, що не збулися.
Погойдуються в чарці, як в колисці,
Два символи епохи – Бог і Бомж.

На дні завжди лишається сльоза.
Бродяги, ланці, грішники, сіроми
Із тьмяним блиском в золотих очах,

Чи є для вас, як стрінетесь по всьому,
Хоча б один генделик в небесах?
Мовчить Святе Письмо, як партизан.

Ніби книжку, гортати слова.
Чути клич у гортанному голосі,
Відчувати на дотик любов
Як хлібину у зрілому колосі.
У обіймах єдиної з муз
Свої ніздрі теплом лоскотати,
Вуст жагучих спивати нектар
І щоночі ставати на чати.
Бо вкрадуть. Відберуть. Не дадуть
Насолоді явитися в радості.
Бо за щастя потрібно щодня
Не вмирати – боротись до старості.
Я стою і борюся. Вмираю
У тобі… На порозі до раю.


2011

Ти мовчиш по-особливому.
Це мовчання видає,
Що живеш ти у щасливому
Часі. І у тебе нині є
Задоволення від творення
Насолоди. Як же ти
Так умієш і не дихати
За секунду до мети?!
Хилитається повітря
Ледве чутно. Буревій
Наближається. По вістрю
Ходить ангел сам не свій…
Світ накрила тиша з тиш,
Тільки мить – і закричиш!



2011

Орудую завзято батогом -
Ану ж бо ви, мої хороші коні,
У борозни рядочок за рядком
Наорюйте слова душею повні.

Чотири доплюсую десятьом,
Засію зерна дум у цім шаблоні,
Нагодувавши коників вівсом,
Прив’яжу, хай дрімають на припоні.

Покажу спершу друзям декільком,
А потім поприходять і сторонні
Торжествувати, тішитись разом,
Що зріють віршів ягідки червоні.

Було б незле , якби ще й агроном
Прийшов і вніс міндобрива іроній.

Сонет мов судоку
Об'ємність зображень
Невидима поки
Експресії пряжа

Тонка поволока
Мереживом ляже
Огорне неспокій
В імлу неосяжну

Струнка і логічно
Уявлена притча
Доволі довільне

Означення світла
Карбується стисло
У прядиво тінню

2010

Зірвалась мрій кульбабна парасоля,
то й висота здавалася легкою
в роздутих вимірах п'янкої волі.
Папірне небо обвела рукою.

Боги списали душу слів, та колір
не розбереш. Хто з них благав, хто коїв?
Письмо густіше там, де є ще поле,
проведене на око, мов для бою

і тиші, що рядками входить в тіло,
бо вже сміливість підросла розкути
себе у слові і скидати далі,

аби думки біліли, та не тліли.
Сонетні надра, вибухом спокути
оповіщайте серце ледь відтале.

31 Грудня 2010

Колеса стукають, пилюка у вагоні.
Сосна вже звикла до жовтневої печалі.
Вигукують услід пiдпилi кралі
Й лишаються на вогкому пероні.

А яблуні та грушi жовтокосі
Задумались, задимлені та сонні.
Як ті роки, що сріблять наші скроні,
Фарбує краєвиди панна осінь.

Коли тобі спiзнать не довелося
Квітневих радощів, сприймай жовтневий спокій,
Чия прозорість мудра та сумна.
I спогади, немов хлоп’ята босі,
Дарують юність жiнцi темноокій,
А колосу – передчуття зерна.