Весною ранньою приходить твоє свято,
Хай буде радості в цей день тобі багато.

Уже тікають помалесеньку морози,
Хай ж не турбують тебе життєві грози.

Крізь довгі роки що минають й покоління
Яскравих спогадів не гаснуть хай проміння.

Й розтануть із снігами всі незгоди,
Але життя хай не залежить від погоди!

Бо в ньому завжди поряд бути мають:
Найкращі друзі, що тебе поважають,

Й кохана дівчина – сонце яскраве й миле
Щоб завжди щастя дарувала і серце твоє гріла!

Їй би заміж… в травні чи у квітні.
Ще й для доньки зберегти фату…
Як трудились пальчики тендітні!
Мить краси ловили на льоту.

Їй ще б жити. Народити сина.
Щастя жінки випити до дна…
Боже мій! Вона ж іще дитина.
Нащо їй та місія трудна?

А проте, Тобі таки видніше –
Раз дівча за той десяток літ
Доброти створило, може, й більше,
Ніж створив для світу – цілий світ.

Добра справа – ось найвища слава.
Добре серце – ось найбільший хист.
У малюнках впізнаЄ Полтава
Неземну печаль знайомих рис.

…А між зір, що світять незборимо,
Всю планету сяйвом обійма
Дівчинка з великими очима,
Дівчинка, якої вже... нема…

2004

Майже за Павличком…


Ти зрікся мови рідної. Тобі
Твоя земля родити перестане.
Твій корінь у безпам’яті зав’яне,
І діти не заплачуть по Тобі.

Ти зрікся мови рідної. Тремтиш,
Коли Тебе питають, чи вкраїнець.
Ти краще будеш турок, чукча, німець,
На рідній мові Ти лише мовчиш.

Ти зрікся мови рідної. Тебе
Не розхвилює українське слово,
Його не знаєш і смієшся з нього,
Хоч по-російськи теж "ні ме ні бе".

Ти зрікся мови рідної. Ну що ж,
Без Тебе не загине рідна мова.
Вона живе і оживає знову –
Залиш її в спокої, не тривож.

Без батька і без матері Тебе
Пригріють люди, наче сиротину,
А як плюгавиш мову солов’їну,
То проклянуть ще й вороги Тебе.

Ти зрікся мови рідної…


Емілія Венгер, головний спеціаліст УОЗ

13.08.08 01.25

1.
Ця жінка, що над гробом, - твоя мати.
Прости її, ріднесенька, прости.
Життя тобі змогла подарувати -
від смерті не зуміла захистить.

Весь світ би простягнула на долоні -
не поспішай, не йди іще, рости!
Ангеликів без тебе є доволі.
За те, що досі ще живу, прости...

2.
В любові ризах заховаю відчай.
Це ж скільки справ хороших не вдалось.
Померти треба, щоби жити вічно.
А я так хочу жити! - хоч якось.

Моя любов - натхнення й протиріччя,
за неї заплачУ, як і за все.
Лише б мене за ворітьми у вічність
зустріла донька свічки промінцем.

2002

ТРИЄДИНЕ…
Петру Скунцеві – на ювілей

Тобі тоді тринадцятий минало,
Міжгір’ям літо бабине пливло,
Коли, мій сину,
мій Великий Сину,
У верховинську школу під калиною
Мене життя до Тебе привело…

Я пам’ятаю –
заясніла хата,
Коли Ти вперше завітав до нас.
Тоді моя пророкувала мати,
Яка з Шевченка вчилася писати:
– В Карпатах, дочко, буде свій Тарас!

І я Твою малу дитячу руку
В свою,
ласкаву,
вчительську взяла
І повела в життя –
на біль, на муку.
Прости за путь тяжку, за перелуку,
Прости,
бо й я отим шляхом ішла.

Щоб Ти не впав, свої слабенькі плечі
Я підставляла під Твої хрести.
Я знала – я не маю права втечі,
Коли ключі журливії лелечі
У безтурботні кликали світи.

І кожен раз, коли Тобі боліло,
Коли Твоє хилилось знамено,
Моє терзалось,
мучилося
тіло,
До Тебе я хоч подумки летіла,
Як Ти в сльозах
криваве пив вино.

А Бог подумав –
забагато бачиш…
І вирішив Тобі застлати зір.

– Я протестую,
Боже!
Ти пробачиш,
Ти зрозумієш помилку –
й заплачеш.
Мій Син душею бачить –
Ти повір!

Я щиро так навколішках молилась,
Як рятували Сина лікарі,
Що, мабуть, Мати Божа подивилась,
Як сива голова моя схилилась –
До Бога дві звертались Матері.

Благословенні, Сину, ми з Тобою,
Бо прожили ці роки недарма.
Ми вистояли
у тяжкім двобою,
Ми просто йшли обоє,
за собою
Ані зерна неправди в нас нема.


Емілія Венгер – донька Марії Федорівни Опаленик

20 травня 2002 року

Судьба вигнанця.
Смерть на чужині.
Живого слова
містика й акустика.
Вдихає світ
Олесеві пісні.
Душі зітхання
видихає музика.

Журба і радість -
хто розніме їх? -
то вище хмар,
то ближче слів і значень.
І солов'ї
у строфах запашних,
немов у кронах
і сміються, й плачуть.

І любо-любо веснам
у рядках,
які сама любов
благословила.
Сумний надгробок.
Одинокий птах.
Спасибі чужині -
що прихистила.

2008(2011)

Ты осени ждал,
как ждут корабли реки,
когда она, их желанию вопреки,
платком ледяным укрывает покорность вод,
обещая отдаться, но не сейчас, не вот.

Ты ночи считал,
как считают зарубки на
косяке двери, за которой идёт война,
а тут, внутри, утешальщиков полон дом,
от них пахнет глиной и гаденьким холодком.

Ты знал наизусть
её прежние адреса,
нет, ты не против, конечно, ты только за!
................
ты осени ждал,
но зима, прохрипев «пора»,
письмо прислала:
«Вчера, в 4 утра…»

2010

Друзі сходять з орбіт,
Залишаючись білими плямами;
Освітивши твій шлях,
Загоряються ясними зорями;
Вгамувавши твій біль,
Залишаються рваними ранами;
Розпаливши світанок,
Тануть подихом в першому промені...

Ти ще раз на прощання нам висиній,
притулися до серця іконкою,
що списами і кров`ю розписана
на німім полотні похоронкою.

Не вмирай на очах і від холоду,
розчинися у літньому затінку.
Проживи, пережий нашу молодість
в голубинім неспокої матінки.

Ми у тишу твою незаслужену
зодягаємось, та не пасує нам
ні лахміття – безмовне відчуження,
ані лати тривкого знечулення.

Скільки болю й доріг ще не пройдено,
бо курганами поле задихало.
Запеклися в посмертному ордені
кров пролита і доленьки віхола.

О(б)даруй душі сонцем і крилами,
час минає вітрами і згарами.
І сирими, мов пам`ять, могилами
промовчать за цей спокій покарані.

Промовчать, мов багнети між ребрами,
мов багаття, ніким ще небачені,
свіжоскошеним небом і стеблами,
свіжозбитим хрестом над утраченим.

У приспущенім прапорі – хвилями,
у промові – розрадою слізною
ми прорвемось небесними силами
і до ноти зігріємось піснею.

10 Листопада 2010

Любив садки над Бугом і небо голубе.
Світивсь добром, на сонечко подібний.
І музикою жив. У ній знайшов себе.
Чи знав тоді, що їй - також потрібний?

Чи про стрімкий свій злет здогадувався сам,
Коли в пісні вслухався солов'їні?
...Це потім був Париж. (Його вітали там).
Овації у Токіо й Берліні.

Це згодом був Нью-Йорк. І слава, і тріумф.
Й натхненний змах руки на сцені Риму,
Де непокірні ноти корилися йому,
Душею володіючи незримо.

Усе було пізніше: і недосяжна даль,
І та невідворотна близькість Лети...
А на початку - мрія, і юність, і Сокаль,
І вуличок вузьких дзвінкі куплети.

І метронома стук, палкому серцю в такт.
І перші кроки в найскладніші гами.
...О, як же все змінилось! Тут все тепер не так.
Ще стіни є. Училища* - нема вже.

Лиш небо над містечком - бездонне, як колись.
Шумлять сади оновленим оркестром.
І гілочка на вітрі все рветься, рветься ввись,
Мов диригентська паличка Маестро.

2006

Півдикий погляд, півпустий.
Кого на постріл підпустив –
той міг би стати другом. Враже,
сей бій всі вузлики роз`яже.
Не сій же куль – а відступи.

Пече залізо, біль тупий –
ні дихати мені, ні вмерти.
А небо, ніби душу здерто,

стовпіє. Вітер пригостив
голками тіло, і нести
йому глибоке стугоніння
мого тремкого піднебіння

і крити тремолом густим
се тріпотливе відпусти.
Вже сонце висохло до тіні,
я грію серце Батьківщині

своєму вкоротивши бій –
аж крапка проситься над `і`,
аж скрапує сльоза за сина
на однострій, де ще незимна,
мов пелюсткова, квітне кров.

Стиснув я п`ятипало знов
свій біль і серцю попустило.
Неправда, що душа безкрила –

я ледве втримував її,
стинав зубами, землю їв
і кликав маму – притулитись
як Боже перестане битись,
а решта – тиша обійме.

Ви не кажіть, що я помер,
а просто – що пішов до себе
кидати погляди із неба
в криниці вашої душі.

А ви за мене помовчіть,
думки визбируйте на віче –
ятрітиму у стигмах січі.

Ллю стуки серця...
у дощі...


10 Серпня 2010

Моя любов комусь на згадку,
Тобі дароване життя
Ще не оспіванного ранку
В прозорім небі майбуття.

Моя любов ніщо без тебе.
Без тебе навіть я ніщо.
Ти не шукай мене у небі,
Отам, де небо ллється степом,
Отам шукай,
Туди... пішов.

За поворотом – два столба
и рельсы старого трамвая,
оборванные провода
и грифов недобитых стая…

Зевнув, убрав ладонь со лба,
предохранителем играя,
она следила, как толпа
рванула, будто бы из рая,

туда, где, похоти раба,
в дразнящих шортиках из мая,
бежала девочка-судьба,
саму себя не понимая.

І був Поет співцем свого народу,
І жив Поет за правду за добро.
Помер Поет без хліба у незгоді,
Стакан і хрест - усе його майно..

2010

О, горе всім нам, хто має розум і мав надію!
Моя країна - іще ж дитина! - пішла в повії...

Полита брудом, закута блудом - аби мовчала!-
Моя дитина попід московським стоїть вокзалом...

Зоря над світом - могла б відкрити новітню еру!
Загасла тихо і носить долари сутенерам...

…Боги наші – суть великі родичі…
Велесова Книга (дощечка 33)

…Березневі дерева стоять, як Дажбожі кумири…
Зі сповитих югою Небес висівається сніг…
На поранених скронях дерев запікається миро…
Те, що бігтиме в квітні річками у мене з-під ніг…

…Я проходжу щодня по озимих полях, як Предтеча,
Неспокутаний волхв, несповіданий синій туман…
В мене чари живі, бо щодня я дивлюсь, як під вечір,
Примирившись з кінцем, відступає на Захід Зима…

…А на Сході гримить – суть: відмерле скидає Природа…
І все вище щодня котить колесо Зірка ясна…
Просинається Дух, Рожаниці народжують Рода…
Все коротшає ніч – суть: зі Сходу знисходить Весна…

…Березневі дерева стоять, як оплавлені свічі…
Починають гніздитись птахи, значить, скоро тепло…
Так минає цей день, ніби мить, запечата… у Вічність…
Від Весни до Весни, суть: так буде, так є, так було…

Кумпала Вір,
м. Хмельницький-с.Книжківці
03-04.03.2010 року

(Валерію Войтовичу)

…Блукає білим світом осінь золота…
Мокоша-Мати хліб-вино збирає в кошик…
Перун дощами кропить села і міста,
І я багатої весни в Дажбога прошу…

«…А ти накрий мене своїм святим крилом…
А ти накрий мене святим Покровом білим…
Ти огорни і відігрій мене теплом:
Нетлінну душу, сущий дух і тлінне тіло…»

…А десь на Січі козаки, зібравшись в Круг,
Болотом вибілять чуприну отаману…
О, як давно я не підтягував підпруг,
У коней наших, білогривих і буланих…

…І я засну, і в мене буде дивний сон:
Йде перший сніг, а серед поля Діва боса
Із немовлятком на руках, немов з ікон:
Мокоша з Хорсом на руках, простоволоса…

Кумпала Вір,
14.10.09 р. м. Хмельницький

Я увійду згори у сизий степ,
притлумлю трави, крилами обдавши.
І рушу перед себе, як вертеп,
своє життя, здогадуване завше.
Там, у степу, вкладу початок-слід
вертепникам нового спотикання.
І там, де впаде відчаю болід,
посаджу перше деревце-вітання
до втрачених небес. Просторе сну!
Незвідана матеріє сумніву!
До істини ходою розітну
тебе вже вкотре, як оралом — ниву.
І поки звикну до земних трудів,
боюсь забуду, з чим на степ прадавній
зійшла в початку світу... Лише спів
опалих зір той задум нагадає.

1999

Сохла душа. У приречених пензлів
сила згоріла. Дні в прірву зливались.
Погляд гостріший, ніж промінь на лезі.
Лебеді-музи на сповідь злітались.
Матінко! Отче! Чи дихати треба?
Бо ж попіл на скроні, на очі лягає.
Чи, може, сюди нахилилось небо?
Чи, може, мене вже віддавна немає?
Мав волю неволю собі обирати.
Мав право із серця точити живицю.
Чи то вже на груди попадали грати?
А пітьми украли перо із правиці?
Що мить — то любов —
безпорадна, жертовна.
У митях розірвано серце згасає.
Маленька сльоза лиш теплом моїм повна...
Помру, а вона мить останню осяє.
ТАМ знову в'язниця чи воля жадана?
Рятуй мою душу, Вкраїно кохана!
Рятуй, бережи, Піднебесся Окрасо!
Молись за стражденного сина Тараса!

1999

…Іди до лісу перед святами, мій друже,
І вбий ялинку.
Не зі злоби – для краси.
Колючим сестрам залиши безвинну душу,
А мертве тіло до господи принеси…

С.Татчин «Самураї не вмирають»

…В період з другої половини місяця нівоза,
І аж до другої половини місяця плювіоза, тобто, майже до Водохрещ,
В дворах, на задвірках, тротуарах, смітниках і вулицях
Населених пунктів України-Руси
Починають з’являтися ялинки…

…Десятки ялинок… Сотні ялинок…
Тисячі… Десятки тисяч…

…Стань! Зупинись на хвилинку!...

…Лежать, знівечені, сплюндровані, висмоктані, голі,
Позбавлені цноти і гідності,
І все ж, багаті у своїй вирваній з коренем бідності!…
Очікуючи на своїх суддів-двірників, що мають поставити крапку…
Останню крапку, схожу на різдвяний віфлеємський хрест,
Той, якого ніс на собі Той, що воскрес…

…Десятки ялинок… Сотні ялинок…
Тисячі… Десятки тисяч…

…Стань! Зупинись на хвилинку!...

…Чим це не приклад
Людської гордині, невігластва і варварства!?
(А навіщо виносити?!.. Можна ж просто викинуту з вікна,
Як ганчірку, об`їдок, кістку чи жменю лайна…)

…Десятки ялинок… Сотні ялинок…
Тисячі… Десятки тисяч…

…Стань! Зупинись на хвилинку!...

(…В підсвідомості титрами змагаються літери:
«ДякавамПетреОлексійовичудякайвамМартінеЛютере…
ДякавамЙосеВіссаріоновичудякайвамМартінеЛютере…»)

…Десятки ялинок… Сотні ялинок…
Тисячі… Десятки тисяч…

…Стань! Зупинись на хвилинку!...

…А сьогодні вранці одна з них, схожа чи то на Попелюшку
Чи то на Білосніжку, видко, сплутавши мене зі своїм принцом,
Якого мала б зустріти на віденському балу,
А натомість потрафила на проскурівський новорічний базар –
У мить, коли я, весь у сльозах, перетягував її з пішохідного тротуару
Через дорогу
На інший, непішохідний тротуар,
Притулилась до мене своїм, вже згасаючим,
Третім оком, і промовила тихо й приречено:

«…Десятки ялинок… Сотні ялинок…
Тисячі… Десятки тисяч…»

- Happy New Year!… Merry Christmas!...

- З Різдвом!… З Новим Роком!…

Примітка: 1) Нівоз, плювіоз – так називалися місяці «грудень» і «січень» в епоху Великої Французької революції;
2) згадувані історичні особистості з числа «великих реформаторів» приклали свої руку (чи то сокиру?!) до нинішніх різдвяно-ново-старорічних традицій.

Кумпала Вір, м. Хмельницький,
18.01.2010 року

(Пам'яті друга Д.М.)

По струні сонцепаду, по тілу
розповзаються тіні дерев
і пронизливо горло дере
перестуджений вітер об гілля.
Скоро в ночі та снігу весілля.
Жили ниткою, тни – доки біль,
слів ув'язнених в'язами спільж –
хай лице, мов фата, стане білим.

Янгол вухо до серця прихилить
і заслухано видовжить пульс –
аби сипались градами куль
сльози матері на розуміння,
аж свинцем очерствіє сумління –
астенічне уміння зайти
у похилого віку кути.
Хто її на дорогу окрилить?

Сутеніє. Та сутінь у суті
підбирати потрібні слова,
мов ключі в де не знав що ховав,
а дізнався – затявся забути.
Від спокуси життя – до спокути –
так прозоро, що губиться німб,
синь із неба. Уста – її дім.
І так тихо, що хочеться чути...
Амінь.

11 Грудня 2009

У когось символ Світу – «Інь» і «Янь…»
У когось – мантра «Ом» чи «Ха» і «Тха…»
А що ж у мене? Згадуй, Серце, згадуй,
Як закрутили Сваргу-Всесвіт Ладо й Лада…


…Ой, там на Горі, тай на високій
З Ладою Ладо гуляв…
Тішилося Сонце – Богове Око,
Тішились Небо й Земля…

…Ой, там на Горі, ген, понад плаєм,
Туром трембіта гуде…
Знак у Трипіллі, в Сурожі знають –
Ладо до Лади іде…

…Ой, там на Горі, сварьба-весілля:
В променях Світла – Любов…
Бавлена медом, травлена сіллю,
Скріплена Вірою кров…

…Дана до Дани, Жива до Живи –
Викує Зірку Сварог…
Перший раз – вітер… Перший раз – злива…
Першої Мови урок…

…Ой, там на Горі, тай на високій,
Двоє живих – я і ти…
А серед Неба зраджений Сокіл,
Канить до Бога: «Прости…»

…Ой, там на Горі, тай на високій
З Ладою Ладо гуляв…
Плакало Сонце – Родове Око,
Плакали Небо й Земля…

Примітка автора: слово «Гора» читати з наголосом на першому складі: тобто, гОра; слово «Жива» читати також з наголосом на першому складі, тобто жИва.

Кумпала Вір,
10-11.12.09 р. м. Хмельницький

Знову траурну музику чути
І голосить до хрипу душа
Та тебе вже назад не вернути
Ти в останню дорогу руша...

І ніщо більше вже не тривожить
В твому серці застиглу весну
Лиш роса твої губи воложить
Й стогін вітру не збудить від сну

Не тобі соловейко співає
Кожен раз від зорі до зорі
Тільки музика траурно грає
На твоєму чужому дворі

Більше вже не зазнатимеш болю
Смуток стане для тебе чужим
Розмовлятимеш тільки з собою
Не зірвеш ти красивих жоржин

Промайнеш у прадавнє й правічне
Втратив владу для тебе і час
Не змерзатимеш в руки у січні,
Не старітимеш більше для нас.

20.6.1994

І знову вибори. А так набридло.
Ну скільки можна вибирати вас?
Вже ваші морди нам такі огидні,
Що прямо всіх уже колотить нас.

В парламенті весь рік одні концерти,
І розвалилась коаліція сама.
Це ж сміх крізь сльози! – можна вмерти,
Хіба в нас, люди, розуму нема?

Невже ми знову підем вибирати?
А вибирать кого уже катма!
У партіях одні пики квадратні,
Живіт і просто «шиєголова».

Ні розуму великого, ні серця,
Замість душі лиш товстий гаманець,
Виблискують у окулярів скельця.
Ой, скоро Україні вже кінець!

Чи Ви сказились, пане президенте?
Та ж схаменіться, ще не пізно Вам!
Здається нам, Ви стали резидентом
У тих, хто хоче зло робити нам.

Ви ж добре знаєте: як є, так буде.
В парламент всі ті самі знов пройдуть,
А півмільярда гривень вже не буде –
То ж наші гроші знову «загудуть».

«Я переконаний, так, друзі любі,
Що шляху іншого для нас нема.
Усі на вибори приходьте в грудні».
Дарма, що без бюджету йде зима.

Дарма, що газ у нас усе дорожчий,
Дарма, що кризовий приходить час,
Йди й голосуй, не дивлячись ні на що.
Хіба нема роботи більше в нас?

У школах мерзнуть і хворіють діти,
В квартирах холод – ось вона, біда!
А в нас грошей з бюджету ніде діти,
Вони ж до рук течуть нам, як вода?!

Туберкульоз і Снід в містах і селах,
Вмирає, президенте, наш народ!
Невже це, любий друже, так весело?
Чи може просто Ви в нас ідіот?

Чи ж довго ми терпіти все це будем?
Коли над нами сонце вже зійде?
Коли, коли ж ми справді вільні будем?
І України слава чи прийде?

…Вона його завжди з війни чекала:
Чекала ніч, чекала день, чекала вік…
Не спала, плакала, кричала, проклинала –
Чи зморшкам, чи літам губила лік…
От-от надію й розум не втрачала!...
І все чекала, все чекала, все чекала:
В удачу вірила, як в світлі віщі сни…
Вона чекала чоловіка із війни…

…Вона його, як Сонце, виглядала:
Здригалася від шелесту досвіт…
Ой, як же ніченьки було тієї мало!
Як серденько у неї калатало:
«Чи все сказала? Ой, чи все вона сказала?!...» -
Як рвалося воно за ним услід…

Летіло, як відлуння, по землі…
Летіло, як відлуння, по землі…

…Вона за ним підлогу не змітала:
Вдивлялась кожен день за горизонт…
Вона до нього на плече вві сні сідала…
Вона ходила разом з ним в борню на фронт…
Вона його від чаду смерті вберігала…
Вона молилась замість нього до ікон…

…Завжди було так: і тоді – колись, і зараз –
Вона його чекає із війни…
Вона, як та лелека, що без пари,
Кидається на грунт з височини,
І гине від жорстокого удару!...
Вона й із Того Світу йменням його марить:
Вона воює Божим Духом разом з ним –
Вона чекає чоловіка із війни…

Кумпала Вір,
17.05.06р. – 12.10.09р.,
м. Хмельницький

…Не намагайтеся зрозуміти того, хто говорить,
Але спробуйте зрозуміти, чому?..
Народна мудрість

«…Скільки потрібно
Прожити
Моїй
Хворій нації
Часу на те
Щоб згадати
Про реінкарнацію?...»

«…Скільки потрібно
церков,
Щоб замести сліди:
До святого
Живого Вогню
До святої
Живої Води?..»

«…Треба стиснути
У просторі Простору
Час,
Для того, аби
Зібрати докупи
Всіх нас!?..»

«…Народ, у якого
У крові
Живе
Слово «браття» -
Живе,
Як юродивий,
Між каяттям
І прокляттям!..»

«Душно…
Задуха…
Більшає точка
Роси…
Корозія розуму…
Мухи…
НЕ ГАВКАЙТЕ,
ПСИ!..» -

…Так блазень кричав,
На базарі,
З корчів,
У юрбу…

Юрбу,
Що смерділа
Й по колу
Брела,
Як табун…

…Так блазень мовчав,
На базарі,
З корчів,
До народу…

Народу,
Який,
Вже й забув,
Як молитися
РОДУ…

Кумпала Вір,
09.10.09 р, м. Хмельницький

(Нелечці. Вірш-замовляння)
…На Купала день найдовший –
Найкоротша ніч…
Сварга Сонця, викупана в зливі…
Квітку-папороть знайшовши,
Подаруй мені,
Казку, де у парі ми щасливі…

…На Купала день найдовший –
Найкоротша ніч…
Магія червневого стояння…
Квітку-папороть знайшовши,
Подаруй мені,
Зшиток про святі віки Троянні…

…На Купала день найдовший –
Найкоротша ніч…
Вогнище, вмальоване у Небо…
Квітку-папороть знайшовши,
Подаруй мені,
Зорепад дорогою до тебе…

…На Купала день найдовший –
Найкоротша ніч…
Не вода, а купіль в руслах річки…
Квітку-папороть знайшовши,
Подаруй мені,
Два містки: для Йванка і Марічки…

Кумпала Вір,
22. 06.09 р. - 07.07.09р.
м. Хмельницький

..Я встретил его у закройщика камня -
стоял перед зеркалом гений;
хотел он, чтоб мерку сняли с него...
для будущих поколений
Жак Превер «Великий человек»

...Нанизуючи на перо слова,
Які чомусь виринають з моєї пам’яті,
Я іноді думаю раптом: “Овва!
Кому тепер поставлять у державі цій пам’ятник?”

…Бо каже на майдані до Тараса Богдан:
- Дивись, знову мітять капустою,
В те місце де стояв бюст «вождю могікан»,
В те місце, де тепер пусто...
Послухай, Тарасе, ти мені поясни,
Навіщо жбурляти капусту,
У гріб, який вже й так давно перегнив,
У місце, в якому пусто?...

- Послухай, Зіновій, ти вже тут літ триста,
Та маєш якусь дивну вдачу...
Бо ж якщо капустою чоловікові в писок,
То можна ж отримати здачі!..
Ти ж бачиш, нема ні поляків, ні турків,
Ні татарви, якщо я ще при пам’яті...
От і жбурляють капусту, придурки,
В те місце, де був бюст чи пам’ятник...
Добре, що в них ще хоч трохи є глузду!
Не дай Бог, прийде «новий воїн»,
І стане метати зігнилу капусту,
У місце, в якому також буде пусто,
Туди, де були ми з тобою!...

...Нанизуючи на перо слова,
Які чомусь виринають з моєї пам’яті,
Я іноді думаю раптом: “Овва!
Кому ще розвалять у державі цій пам’ятник?”

Кумпала Вір,
м. Хмельницький, 10.09.2007 року

На Купала Зірка впала,
В найкоротшу ніч…
На Купала папороть збирала…
Русу косу розплітала,
В мерехтінні свіч,
І до тебе уві сні літала…

Люди кажуть, що я – відьма,
Кажуть, що – мара…
Подивлюся, зваблю і погублю…
Та чому ж вони не кажуть,
Що таке жура?...
Хто з них знає, як тебе я люблю…

Заплету в живий віночок
Я журу-любов…
І на воду долю світом пущу…
Поворожу, пошепочу,
Розтривожу кров…
І у сон твій марева напущу…

Закружляють в хороводі,
Крізь вогонь стрибнуть,
Мавка із Лукашем, Ладо й Леля…
А на папоротнім листі
Солодко заснуть,
Янгол Йванко, Янгол Віктор, Янголиця Неля…

На Купала Сонце – диво,
На Купала – сон…
А між берегів молочна купіль…
А у храмі мати сива
Плаче до ікон…
Бог і Звір і Світ… Всі тут, всі вкупі…

Кумпала Вір,
22. 06.09 р. - 07.07.09р.
м. Хмельницький

Посмертное посвящение написанное до смерти.Бессознательное пред

.. СКАЗАНИЕ.

На запанках весны исполированы улыбки
Мне далеко не надоело полдня торчать у трубки,
Из всех концов моей судьбы,на растопленном ночнике,толкаются об свет родные голоса людей,
В их горле долгий кашель кашемировых пушков,
Их крылышки убого похвальбы перечисляют Матери земли.
Мне далеко не надоело,
Из всех концов земли подтягивать их просто легкие "прости",
которые стирают с крыл пыльцу,
- я научу их вновь летать
И покажу в озоновые дырки,как нарождается восход.
Как оживают статуи и как моется господь,пред брачной ночью с новыми людьми.
На запанках весны целуются неброшенные дети.
На рукавах развалины домов вновь обретают уваженье
А на рубахе и до самого запахнутого горла,ты,милый мой преступление обращаешь в кем-то брошенный зонтик.
Пусть крутит осень его в ливневых наручниках.
Мы из весны,мы скоро так развеселим полмира,
что мир запнется от восторга.

                       Пам'яті Юлії Пігель
Що традиційно - квіти і вино
тобі приніс я, не шукай іроній.
Нехай у чашу, на червоне тло,
сніжать червнево пелюстки півоній,

і ллє господні сльози львівський дощ,
вигойдуючи позолоту літер,
як жовті ліхтарі погруддя площ,
де ти і нині з нами, Руто Вітер.


2009

(Хозяйка – волшебнику)

Куда-то пропали мысли,
А следом ушли мечты.
И солнце не там, где раньше -
Ни с неба, ни с пустоты.

И дождики суше стали,
И небыль уже не быль.
И там, где с тобой летали,
Сребрится безмолвно пыль.

И в ней затерялась рифма,
Рассыпался звонкий слог.
Отчаянно безыскусный,
В вазоне завял Ван Гог.

Но лето - совсем не жарко,
Как будто вот так - зимой,
И зыбко, все очень зыбко,
Как голос в ответ - не твой.

Как будто не стало моря,
Не сложится сено в стог.
Ты отнял, все это отнял.
Не отняв - оставить не мог?

А в сущности – что б изменилось?!
Бежать не устанет Земля.
Везде, ведь, где ты бессмертен,
С тобою жива и я.

Стихи написать на камне,
Где струнами ветры звенят.
Ведь ты же когда-то шептал мне,
Что рукописи не горят.

«Дідусю, розкажи-но про війну…» -
Долоньки крихітні тримали твою руку.
Ти сумно оглядався в давнину,
І від чекання завмирали навіть звуки.

А ти мовчав… «Ну діду, ну будь ласка,
У тебе ж на костюмі нагороди…» -
В очах дитячих причаїлась казка,
В твоїх - минулого криваво-сизі води.

Ховав ти біль кудись у глибину
І усміхався: «Тобі це не треба…»

В дитинстві я бачила сни про війну –
Можливо, вони повертались до тебе…

(убитому Максимові Чайці, так як відчуваю)

Можна не розділяти поглядів,
але судити за Бога – найбільший гріх.

Як голос пробиває з гніву,
то не дає любов йому рости
гріхом у небо в день крикливий.
Пробач їм, Господи, й мене – прости,

бо я із тих, що серце крають
але собі, не на біду комусь.
Вони ж – безлюдні, псяча зграя,
несуть, з піною в роті, Колиму,

що до кісток мене проймає.
Де розуму бракує – плаче Бог
за тих, кому не заспівають
ні півні зранку, ні поета блог.

А запах, як душа подохла,
кишить брехнею, а як б`є – втікай,
але рука, вона не всохла
без права править, ій вбивати в кайф.

Мій син – Максим, а той був Чайка,
котрий не встиг звести гнізда собі.
.....................................................

Не потайки кигичу, ви – вникайте,
бо вкоєне пройде по шпальтах,
але не дінеться...
і рідним стане біль.

14 Травня 2009

Смерть забирає сильних світу сього,
Геніїв та пророків,
Бісиків грішних, що з часом
Сяють ясніше німбів сорока святих разом узятих,
Бо дорожніми знаками на узбіччі
Вказують вірний шлях кожному з нас.

Смерть забирає сильних
Собі в товариство, щоб було веселіш
Пропускати через горло напій богів,
Обмочити кістки мудрістю хорошої витримки,
До чортиків напитися, щоб не протягти кістляву руку
За наступним, поки не час.

Смерть забирає сильних,
Щоб розділити душу їхню на мільярди пророчого "Я"
І вселити у кожного, хто шукає вірного шляху,
Маючи в серцях надію,
Що смерть ще не скоро протверезіє
Від п’янкої мудрості генія.

О,не бажай!То смертний гріх..Спинись!
Бо.. Янгол Смерти уже длань підніс...
Кого Володар обере мінливий
Аби вручити цей божистий Приз?

Ти забажала! Золотко , стрічай...
Пече? То в пальцях плавиться свіча...
Ти вже не чуєш...в савані... кошерна...
О, секс.. (!) на лезі Божого меча..!

День позіхає в пазусі пітьми
У світі, де мандруєм вічно ми...
Вкраду лопату в гробаря старого
Картоплі накопати для суми .

..І знов дорога хресна.Вічність.Мить.
Розп’яте серце на вітрах щемить...
Знов під вербою, як колись, з тобою
Печем картоплю Боже -друже ми.
А поводир натомлений наш спить...

Меж двух полукасаний светом
где темноты проступят швы
как черные побеги веток
и тени умерших зимы


Их тело слов под сном неровным
как лес укутанный корой
зерном шиповника бесплотным
с летящим пухом на убой


Им двум не выходить из лодки
где волны речи их реки
все больше вросшие в ладони
арто в артерии строки


Плодом в саду упавшим летним
дождем и рыбьим серебром
развязанные леты ленты
и глаз с чешуйчатой слезой

…Захищати Вітчизну – це справа для справжніх мужчин!
Це не просто слова: честь, кар’єра, звання або чин…
Захищати Вітчизну – це віку життєвого чверть.
Це горбиста стезя, де за рогом ховається смерть…

Захищати Вітчизну – то шлях лише мужніх мужчин!
То життя – як вокзал, а для неї – терпи і мовчи…
Захищати Вітчизну – то доля солдатська гірка,
То – стріляти й вбивати, то – зброю тримати в руках…

Захищати Вітчизну – це друга одного знайти!
Не завжди це – «вперед», часом, йти і палити мости…
Захищати Вітчизну – це в сорок підступний інфаркт,
Це короткий і грубий безжального ротного жарт…

Захищати Вітчизну – то піт і жорстокий статут!
То із цинку труна і прощальний короткий салют…
Захищати Вітчизну – то сину за батьком піти,
То в розвідку, в туман, до чужих – і назад не прийти…

Захищати Вітчизну – це звідати різні світи!
І гарячі піски, і холодні арктичні порти…
Захищати Вітчизну – це в травні великий парад,
Це – «за сбитый – сто грамм», або в груди свинцевий град…

Захищати Вітчизну – то шрами та біль нагород!
Це той день, коли старшим стає на століття народ…
Захищати Вітчизну – то братських могил сльози й спів,
То війни кілометри в дротах телеграфних стовпів…

Захищати Вітчизну – присяга одна на життя!
Це нескорена віра, і серця тривожне биття…
Захищати Вітчизну – це сірого смутку граніт,
Це старенька бабуся, що сина чека сорок літ…

Захищати Вітчизну – то сльози і плач матерів!
То колючі дроти і з живими закопаний рів…
Захищати Вітчизну – то Вічний вогонь у вінках,
То – з всіх почестей – честь, то професія, хлопці, така…

17.06.2006 року,
м. Хмельницький

…Вибили кращих людей...
Винищили еліту...
Відбірне зерно золоте
Вигноїли Совіти...
Де нам набрати ідей?
Розбрелись кобзарі по світу...
Юне зерно молоде,
Ще лишень пнеться до світла...
...Прокляття моєї Землі –
Люди забули мову...
Строєм усі – в москалі!
Й на себе їхню обнову...
Діти наші зростають
На тлі голлівудських чар...
Історію діти – не знають –
Обертаються в яничар!
Невігластво і нахабство!...
Горе, ярмо і руїни…
Мільйонами – в рабство, паства,
Твоя!.. Схаменись, Україно!
То що ж ми, Боже, за люди?
По кутках: “Моя хата – з краю...”
Ми служимо новим Іудам,
Які нас ведуть...
До Раю?!..
То де ж ви, нові патріоти?!..
За кого віддам я свій голос?!..
За що ж мені нині боротись?!..
Крутнути б Історії Колесо –
Назад, щоб любов і простори!..
Назад, щоб не було війни!..
Назад, щоб не знали ми горя!..
Назад, щоб почати з весни!..

25.08.2006 року, м. Хмельницький

Там, де живе моя душа - в горах - спів чудернацьких птахів;
спить біла заздрість. До зір яснооких їй не дістати
ні пальцем, ні кроком.

Там, за межею зефірових хмар — місце своє посідає Селена,
йде небосхилом. Веде злотокосих своїх дітей
ніч зустрічати.

Там би і вчилась літати душа - в скелях могучих, та їй не дано
плата за заздрість, що спить у тіні
своїх навіки приречених мрій.

7 листопада 2008 року
Антіпова Анастасія

Сьогодні роздавали сніг.
За квотами, чи каталогом,
Чи за молитвами рудих -
Мені не випало нічого...
Дістався вітер – буревій,
Мов з пляшки випустили джина,
До болю зимний погляд твій
І кілька страчених сніжинок.

Як вбивався образ доброго тирана
через клітку зліва та до скронь свинцем,
ти була готова стати місцем рани
і стікало смертю полотно-лице.

А тягли за ноги – волокли по серцю.
А воно спилося болем за юрбу
і не чуло більше горловинні "Вмер цей,
хто чумачив людям замість солі бунт!"

Скільки ж тої солі треба, щоб забути
те, що малювала кров`ю голова?
Чи не набирались (як в моєї) груди,
чи не доросила ваших ніг трава?

Видих розтягнувся пасмом по буріківці –
"Ось ваш прапор, змийте, ще наступить хтось!"
І почулось небо не в своїй тарілці
та дощем щосили в камені зайшлось.

В пелюшках покосу, рейваху по тілу
ти мене тулила до грудей своїх
звідки батьківщина набиралась біло,
надходила слізно, липнула до ніг.

Ці щасливі сніжинки кохаються просто неба,
Замість неба сьогодні – озеро лебедине.
Їх розсипле згори пустотлива богиня Геба,
А в пониззі збере у рими поет. Людина.

Ці примхливі сніжинки не знають своєї долі,
Що чекатиме їх у любощах сівер*- вітру.
Затанцює-завіє, а потім з полотен витре,
Чи розтопче із рипом: швидко, або поволі.

Ці пір’їнки з крила побілілої в ніч Жар- птиці,
Безпорадним цілунком торкають чужі обличчя,
І сідають, мов білі янголи на оплічок,
Щоб востаннє Святому Духові помолиться.

Лиш на ранок - засніжені вії втомлених сосен,
Нагадають про це шалене снігопадіння,
І дерева, які роздягла збанкрутіла осінь,
Переплутають часом реальність і сновидіння.

сівер*- холодний

Ей всё казалось – есть ещё в запасе вечность
до времени, пока «никак иль хорошо»,
и красок вернисаж, и линий безупречность
внушали веру ей в своё бессмертье, но –
когда туманов саван обвил нагие плечи,
лишь юноша-декабрь промолвил, не спеша:
«Все сантименты – чушь… но в наш последний вечер
Покойница была на редкость хороша…»

:)

Відсміялись дощі, відболіли сніги,
І відплакали роси пречисті.
Ці похилені стіни - не мають снаги́,
А хатинки - посунуті вниз береги,
Нічиї, як обтрушене листя.

Відгоріли для них золотаві зірки
у небесно- освяченій кузні,
Їх, сліпих і німих, доглядають круки́,
Їх навідує спомин, давки́й і гіркий,
З блекото́ю насіння у лузі.

Від*яріло вже й сонце для мертвих осель,
де провіяні долі крізь сито:
Ні хрестин, ні весіль, ні сльозИ, ні пісень
І процесія, навіть, труну не несе
На забутий, знеболений цвинтар.

Лиш буяє у хащах гірка бузина,
Де змагалися ластівок хо́ри.
Де кохання несла вишиванка- весна,
Там ячить над руїнами чорна стіна,
Як "Летючий голландець" над морем.

Не здамся, не впаду, не спинюся!
Я чашу свою осушу до кінця.
На колінах стоячи тільки Богу молюся.
Лаврового, тернового - але вінця.

Я розміняв натхнення на вино
І перестав записувати вірші,
Бо хоч вони й од деяких не гірші,
Але й не кращі - значить все одно.

Я ідеали власні, мов книжки,
Із шафи достаю, переглядаю,
Ховаю знов. Без них стежки до раю
Рівніші трохи й не такі тяжкі.

Я поважати мав за що себе,
Ще більше мав причин щоб зневажати.
А замість того вбрався в пишні шати
Й дощем весіннім вилився з небес.

Перепочити зупинився під шатром,
із неба тканого із крон дерев, біля каміння
замшілого, як випадковий перехожий,
що має купу пильних справ і море планів,
і з миттю кожною запізнюється більше,
але стоїть, збентежений раптовим:
“ти зупинився тут навіки, серед інших”.


2006

Це закінчилось літо,
це просто закінчилось літо.
І не сум неозорий -
Безкраї рівнини зими,
Я зів'ялий і хворий,
Тобою покинутий, з вітром
Заверну павутинням
У ближні краї сивини.

Все минуло скоріше,
Ніж я сподівався, - раніше,
Як гадалось в дитинстві
І снилось в обіймах твоїх, -
У цвітінні запізнім,
Мов у ненаписані вірші,
Йду у хвилі бентежній,
Губами припалій до ніг.

Добрий келих допитий.
І більше сюди не налити.
До пейзажу картини
Не втиснути інший мотив,
Крім, хіба що, руїни,
І раму плющем оповити,
І щодня омивати
Застудженим львівським дощем.

Де у зоряних війнах
З тобою змагався в любові,
Де вдалося не більше,
Як слів посадити рої, -
Ти на лобному місці
Свій хрестик постав і тепліше
Опиши в мемуарах,
Чим тішили серце бої.

Так закінчилось літо -
І пусто, і вікна побито,
І, скидаючи погляд,
Зникає в бруківці Едем,
І маленька красуня
Визбирує скельця, і пам'ять,
Ще римує півсвіту
З букетом її
Хризантем.

2003

В одній руці букетик і
красуня для Поетики,
у другій – штоф конкретики,
С2Н5-ОН.
А далі геть від етики -
любіть життя! Та все таки
мені - сліди косметики,
а вам – всю іншу блаж...

2005