тонка розмова тонше тільки змах
життя повітря під крилом колібрі
я пригорщами вітру неміч вибрав
прорвало слово тишу і нема

в несамовито-певній голові
де вседозвілля подихи ворушить
чекають воскресіння мертві душі
закопують в думках себе – живі

там вічно прибувають холоди
надовго не затримуюся дії
і сонце не купається в надії
де місяць вийде чистим із води

там переходять з війнами воли
які тягли недавно мед зі сіллю
і смерть справляє щонедень весілля
де поминальні ломляться столи

таке вагання – легше вбити лінь
а від мовчання – краще вже кричати
нехай хвилює свічку цнота хати
то ніч прийшла із відрами по тінь

не серце а збіговище доріг
не співрозмовник а опале листя
яке ж позавіконня голосисте
яке воно недихання зорі

то ж мало світу більше пустоти
не зацвіли кути іконним духом
та мироточить те що Бог прослухав
і не зникає те що відпустив

2 Жовтня, 2014

Охота ( 16+ )

Как и я, ты охотиться любишь.
Ты со мной, ты в меня влюблена...
В эту ночь ты охотиться будешь
На меня! На меня! На меня!

Ружья наши стоят в турникете...
Ты со мною- и это не сон!..
Мы одни в эту ночь на планете
Отворили охоты сезон...

Огоньки по болотам блуждают...
Тени тьмы паутину плетут...
Мы с тобою в палатке и знаем-
Силы зла нынче нас не найдут.

Ты ко мне влажным телом прижалась,
И в истоме любовной горя,
Обреченно со мной целовалась
До утра! До утра! До утра!

Ветер кроны деревьев колышет...
Догорает костер у реки...
Мы единым желанием дышим,
И желанье сжимает виски...

Завтра мы этот остров покинем.
Завтра нас разлучат города...
Только в памяти сердца отныне
Мы останемся здесь навсегда...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=473957
рубрика: Лирика любви
дата поступления 21.01.2014
автор: Сокольник

ця каштанова стиглість осені
гіркувато_солодка терпка
ця чаїна печаль над долею
ця застигла в повітрі рука
передзвонами хризантемними
відлітає душа чиясь
а моя над шляхами богемними
просто полум`ям зайнялась...
невгасиме полинне полум`я
світлі розсипи почуттів
так жертовно згорає душа моя
в шумовинні стражденних днів
посилаючи в космос незвіданий
заримовані коди мрій
він такий незбагненний і відданий
не чужий мені вже не чужий
тихі сповіді вислуховує
пеленає оголену суть
в нас із космосом спільна мова є
спільний обрій і біль як ртуть
ця каштанова стиглість осені
ця незрима доріг висота
розсипаю в холодному просторі
віру
вірші
свої літа...

Невже так тяжко - вірити в Добро?
Невже так просто - втратити надію?
Стикаючись із диким холодом,
Несемо в світ дитячу мрію.
Вітри гуляють в наших головах,
Для сумніву в нас двері привідкриті.
Нечуєм слів - в нас діє тільки страх.
Забули й те, чиї ми діти.

...Впізнавши у собі Велику міць,
Здолавши сумніви і біль тілесний, -
Підем туди, де Батьківський поріг,
Де жде нас всіх Отець Небесний.

Усмішку злу зітри з лиця свого,
Це незнання, це страх - це не дорога!
Христос прийшов, - чи слухали його?
Він мир приніс, посіяв у нас Слово...

Любов'ю ми народжені у світ,
Любов'ю в світі будем виживати.
Прийнявши все - підем де та Зоря!
Щоб щирим серцем Небо покохати.

Ворони кружляли над стовбурами у висі,
дими точилися з позаміських заплав.
Хтось містом блукав у домашньому светрі й джинсах,
підходив до перехожих
і промовляв:

"Я часто міняю локації перебування,
в кишенях своїх несучи пустоту важку.
У цій широті дорогі ресторани й книгарні.
Мене звідусіль виганяють у сутінь міську.

Вкажи мені місце невизначеної ролі,
де плескають не по крилах, а по плечу,
і де усі двері без пластику й фейс-контролю,
і де чоловіку в светрі наллють борщу."

Але не було йому ні від кого вказівки,
лише перехожі, пірнаючи у пітьму,
усі відверталися якось однаково стрімко,
одними губами
посміхнувшись йому.

Убивче каміння й думки про невірний вектор,
убивчі не ті серця й не ті ліхтарі,
але у провулку завжди знайдуться узбеки,
володарі забігаловок
та шампурів.

І він полетів - під вивісками чи понад,
минаючи моноліти пустих машин,
і в`язнем за ґратами бігала кров у скронях
од запаху м`яса та
тугих лавашів.

Один із узбеків запорався біля пательні,
а інший замовлення взяв і кудись побіг,
і наш подорожній заговорив наскельні
слова, що зовсім трохи
злякали їх:

"Я стопи оббив об меридіани й ліги,
та ось де оаза... Ось вона! Ось вона!" -
й зі светру його, неначе з ламкої криги,
скресали у темінь скрижалі
та письмена.

А потім досяг він ліній метрополітену,
скрижалями женучи із тунелів жах,
і сів на потяг, наривши жетона в кишені,
але і досі тримаючи все в руках.

Він вийшов посеред вагону і став кричати,
і кожен в його присутності був німий,
і голови повернули міські сурогати,
каліки, вагітні та пасажири з дітьми.

Настінна реклама одсвічувалась на клунки,
цікаві гніздились, мовби птахи на стерні,
шепочучи:

"Він втюхує нам піґулки
від болю в суглобах
чи ще від якоїсь херні."
08.10.14

***
ми з осінню зіграєм в дві руки
цю увертюру для стрімкого падолисту
і для життя позбавленого змісту
на темних колах світлої ріки...
зіграємо зіграємо "на біс"
для жолудів опалих і каштанів
для почуттів невидимих фонтанів
для всіх земних акторів і актрис...
ми мріяли зіграти так удвох
надривно_тихо ніби на прощання
мелодія буває теж остання
у ній фінальні ноти пише Бог...
уявимо що скоро вже фінал
що спалюєм себе на попелищі
І звуки підніматимуться вище
понад підмостки сцени понад зал
так грають на межі або у сні
без партитури і аплодисментів
задля любов`ю зцілених моментів...
ти підіграєш осене мені ?..

Ну ось і осінь сунеться у гості
особою веселої оси.
Гуляємо оглядини у хости,
і поки сонце не знесли норд-ости,
даруєм хості промінці усі!

Ожина сині додає, озону,
запалює політ озимина,
а золото березове прозору
сльозину від падіння зупиня.

У хаті, у культурному окопі,
чекаєм окупації зими,
укутані надіями, укупі.
І з нами, що до полум`я прикуті,
Поезіє, кохайся і живи!

03.10.2014

…Без Віри і Надії? Без основ?!
Триєдність - щонайвища їхня сутність:
прийми на ВІРУ і НАДІйсЯ на ЛЮБОВ
без роздумів, умов – і явиш МУДРІСТЬ…

30.09.- 01.10.2008 (2014)

да смотри не промахнись, атаман
і не слідуй течією ріки
твій товариш нині - біль
роз`ятрених ран,
що із тилу зове полки

чтоб не дрогнула рука невзначай,
щоб не зрадив зброєносець і плуг,
ти - знеможений з дороги - змагай,
змагай,
розриваючи власний круг

да смотри не заряди холостых,
і не будь до перехожих німим
і нехай позаду тебе
палають мости
вогневищем сліпим, важким

да не думай о петле палача
якщо очі твої палить ртуть
це такий дарунок замість
леза меча
всім, що стали на ствердний путь

29.09.14

Уявлю собі власний Берлін, де звучить все органним акордом.
В ньому все гармонічне й казкове, бо своєї мети досягло.
Кожен камінь в бруківці й будинки – усе тут довершене й горде.
Молоде тут плекає надії, а старе – все, що є – зберегло.

Тут філософом кожен стає. Всі щасливі, але не наївні.
Інженер може «як» показати, а поет розказати «чому».
Цілим світом це місто стає – досконале, багате, чарівне.
Звуків море, вогнів мерехтіння небуття розганяє пітьму.

19.09.14

Мій опоненте з осені,
Слова, що зріли досі ще, -
У зиму перейдуть.
Стаю ногами босими
У небо, повне просині, -
Вивільнюється суть.

На тверді неба - рішено.
Шляхами світу спішено.
У русі - тільки зміст.
Маленька кулька зоряно
Летить і диха зморено.
А на раменах - міст.
28.09.07.

Ходила жінка довкола Сонця Землею.
Казала жінка: я буду, Сонце, твоєю.
Розкрите серце пробили стріли промінні -
І стало небо сліпучо-біле, нетінне.

Солодка Мова пробудить ранок серпневий.
Відкрию кроки, незнані досі для мене.
У небі - голуб. У дзьобі - гілка вогненна.
Висока воля прихилить небо до мене.
22.08. 2006р.

За чертою – чертог. Чорний чорт
Через час чоловічий чаклує.
Чиряком червоніє, чваніє
Чемпіоном чернечих чавлінь.

Тане тінь. Тоне танк, темну твань
Трутом терши. Теракот.
Тамбурин тарабанить туманно.
Темний вік...

Волос виє. Вода. Віє вітер
В вітрила. Ворони
Вирують в висі. Висій ворох –
І виросте віз. "Вистав варту" –
Вуста велемовно віщують.
Воля пахне пшеницею.
Фана з трисуттям. Сурма...

Сумно. Степ стуманіло сваволить.
Сходить сонце. Світає. Сохлі стебла
І паморозь. Іній. Павутина ув
Інеї має. Соки сплять.

Перший проблиск приходить
Причинно. Перегодя привірливо – вірш.
Віриш в волю і вартість веління.
Знов готуєш весною леміш.

І над хатою дим піднімає
Той димар, що забрали за борг.
Вкотре світло свічі повертає.
Ще ні разу (?!) не зраджений Бог.
05.12.2002р.

У горнилі всесвітньої спеки,
що роз`ятрює зболені рани,
ми - лінгвісти без бібліотеки
та належного фінансування.

Ми, що завжди занадто ретиві
в наріканні чумного зеленим,
несподівано для колективу
зіштовхнулися із феноменом:

там, де смертним стачало кебети
все продовжувати бойовисько,
червонясте арґо кулеметів
потіснило
з широт
авестійську.
18.09.14

мила дівчинко кіски навсібіч
кулька справжня ця не повітряна
ельфи вимерли клич а чи не клич
дуже холодно дуже вітряно...
люба дівчинко ці твої синці
на колінцях печать реальності
лінії жорсткі стиснеш у руці
хочеш справжності хочеш справжності
дівчинко моя фея чарівна
піднесе тебе та не винесе
у земнім раю кожен день війна
чи почує хто коли гине ВСЕ
дівчинко моя довго вчилась ти
набивати на серці гулі
ці смішні твої в нікуди листи
ніби схлип мовчазної зозулі...
бачиш дівчинко долі шкереберть
на догоду чужих апетитів
це життя земне то повільна смерть
гра нечесна слизьких космітів
люба дівчинко як же зберегти
дивний острів що ти створила
...і летять листи
в нікудИ листи
як обрізані
білі
крила...
2014

Що є Любов? І що є біль Любові?
Коли ми чиним опір їй - болить.
І в кожнім жесті, думці, в кожнім слові
Є поза щастям нездійсненна мить, -
То спротив свій, чи світу, чи природи...
Чи поза світлом є які народи? -
Це ті, яких нічого не болить...

08.04.2006р.

Позираю на крісла згори,
а людське виглядаю знизу.
Мабуть, дурість цієї гри
до амебного щастя звикла.

Під ногами зникає стезя.
Ляк невідання ниє невпинно.
У якому три-де вище «я»
прийме думи мої гостинно?

Бонзи слів і саме життя
світ штовхають у різні бОки.
Не одягну я того шиття,
не засвою чужі уроки.

15.09.2014

нейронами нервами нИтками
заштопані органи мислення
приходять потвори із бИтками
двоїчного бітного числення

руками кінцівками цівками
будуємо риємо зводимо
окопи і доти з домівками
ворожі фортеці обходимо

ростемо уверх вертикалями
ховаємо мрії за обрії
померлих рубаємо шаблями
заради осанни історії

а потім утомлені славою
жінками обідом увагою
скріпляємо елі розвагою
і спати рушаємо правою

08.09.2014

Усе іде по колу. Замикає
усяка мить свою минулу тінь.
Опісля завмирає і чекає
річного циклу неминучу тлінь.

І знову коло. На скрижалі часу
нанизані епохи і віки,
і світ несе свою розумну масу
за течією вічної ріки.

Але ці миті, сущі гонорові,
за тим, як відійти у небуття,
таяться у бажанні, дії, слові
і це ми називаємо «життя».

08.09.2014

Іду, бреду, буває – спотикаюсь,
та огріхів дороги не ганю.
За ті баюри перед віком каюсь,
б'ючи поклони шостому коню.

Мільйони доль заучено топтали
спокусами устелені путі
і часто-густо в ями потрапляли,
бо мали ноги, звісно, не святі.

Як і усі, я дибаю у далі.
Хай жалощі беруть мене в кільце,
у душу не пускаю я печалі,
від втоми утираю лиш лице.

Як довго дріботіти ще? Не знаю.
Та дбаю за дорогу, як мету,
бо дару передбачення не маю,
коли і що зупинить цю ходу.

Отож іду – з надією, без неї.
Волію не шукати вищу суть.
Летять у небо чорні скарабеї
і воскресіння сонячне несуть.

2014

Мої герої - сектанти, що колять собі у вену уламки метеоритів, розбовтані у воді;

і некомбатанти у свитах, що фактор примирення й сонця без остраху щодо грабунку тримають у бороді;

й веселі льотчики в масках, чиї полігонні шедеври на практиці переходять постійно у мертву петлю;

а ще альпіністи-вигнанці, що взяли занадто високо і забрані вітром вершинним до себе за це без жалю.
***
Мої герої - не з неба, хмарини для них - не транспорт; натомість укрзалізницю обрали усі вони,

й хоча у тьмянім вагоні кондуктор вишукує зайців, ніхто не жалкує про те, що далекий від вишини.

Фіделі скуйовджених вулиць, апостоли переходів, похмурі ісуси хрущовок, архангели мокрих доріг, -

для них мої мармур і море, для них мій папір і ліки, для них мій маяк і бункер,

і вірші мої для них.

Серпень 2014

Збігає час, як молоко з каструлі.
А ще тече, немов іржавий кран.
А ще спішить, як молодість на гулі.
А ще летить, немов аероплан.

О всевидюще неоптичне око,
без принципів, моралі і чеснот,
ти механічно відміряєш кроки,
униз падеш, піднявшись до висот.

Твоє кліше безжалісно карбує
монети сиві на людських висках .
Ні слів мольби, ні стогону не чує
хода твоя в реаліях-роках.

Єство твоє – без духу і без плоті,
та посох твій вражає і богів.
Як ниць життя ховається в ілоті,
так тулиться безсилля до років.

Тобі дарма – що велети, пігмеї.
Усяку сутність поглинаєш ти,
лиш тінь бліду лишаючи від неї,
зеро бажань колишньої жаги.

Ніхто не може в серці зупинити
наснагу часу навівати страх,
але не варто милості просити,
бо кожна ява перейде на прах...

2014

2013р
Я - один. Ти – два.
Методична програма
Виважена, екзотична, щоденна,
Крім того, нами обов’язкова до виконання.
Простір заповнений завданнями.
Ставлю галочки та крапки, викреслюю зайве, вириваю сторінки, змінюю блокноти , записую нові слова і числа.
Звичайний перелік корисних природніх функцій фальшивонав’язаної банальної буденності.
Важливо виконувати особливу умову –
Тримати уявою свято і не викидати з вікон сміття (то викликає чужу тривогу і негативне збудження оточуючої суспільної маси, убогої уяви квартирних мешканців, що діляться зі своїми сусідами тарганами і запахами приготованої їжі.)
Я – один. Із натовпу представників людської раси жіночого роду.
Моє завдання – виконувати функції.
Ти - один. Представник тієї ж породи чоловічого роду.
Теж маєш завдання і керуєш себе правилами.
А потім. Ми повертаємось до будинку.
В нас одне ліжко і там немає правил –
Кохання –
(це не спосіб продовження роду)
То фантазія, заради якої готові до кінця здійснюватися бажання Всесвіту, одиниць і цілих копалина ресурсів, світ для життєвих цінностей - тут
я +ти і це все рівне апсолютності.

               І
Існує нібито сім’я.
Усі далеко і високо...
А як буває одиноко,
я згадую:
              – Це ти?
                            – Це я!

І в цьому істина проста.
Звела нас доля на години
і залишила
                     ...роковини
і ледь опалені уста.

І цілий рік – рука в руці,
коли у лічені секунди
ми дихали на повні груди.

І погляд вічності в кінці.
І як русалки у ріці,
тебе ніколи вже не буде.

               ІІ
За ланню не полює Артеміда
і Аталанту не жене Актей.
Данайцями забута Енеїда,
у Пенелопи – милий не Еней.

У віщі сни являється Медуза...
Але ніколи не явилась ти
як інколи повинні давні друзі
луною не почутого прости.

Нічого проти вічності не маю.
Але не уявляю на землі
оази у пустелі, у імлі,
що краща від існуючого раю.

І як у пеклі, серед ночі, часом,
ота Горгона...
– Господи, боронь, –
і, як ласо, охоплює щоразу,
і опікає душу, як вогонь.

Але у діалозі мало дива:
– Ти хто?
          – А ти?
               – Я вічності зима.
Її і заглушити неможливо,
але і чути сил уже нема.

І приступом глухої ностальгії
охоплює забуте почуття...
Але туди немає вороття.

І туманіють силуети мрії –
у юності утрачені надії,
у вічності украдене життя.

                              2014

2013р
Ось постріл, шпигую. За тобою. І вполюю твою душу.
Зупиню все, що могло мати якись зміст чекання.
Принесу все це в жертву,
пущу потік хвилювань ножем спостереження,
все що є – все віддам.
За бажаним сппокоем ти дасиш можливість відчути знову твій запах
і всім єством знову на полювання.
Я полюю на тебе. І впіймаю.
Я мисливець. Жадібний, кровожерливий, голодний.
Я полюю виключно на тебе.

Ще лише крок – і ти в пастці мов звір в проблемах.
Та є момент пошуку. Незкінченний.
Де душа в тобі, коли знайдеться?
ЇЇ я запах чую, думала це так легко.
Всі континенти проходять повз мене.
Ти вдихайся, відчуй присутність.
Маю зупинити, завершити місію.
Я мисливець. Йду на полювання.

Все, мета і вже нічого не потрібно – все інше ніби в порох.
Жертвую, ножем перерізаю горлянки всім зайвим емоціям.
Я – мисливець.

Інстинкт рухає тілом у напрямку слідів лісових.
І в момент будь який можу злетіти і з висоти побачити тебе.
Відчуваєш, як наближається моє єство до моменту завершення міссії.
Я мисливец, полюю виключно влучно.
Виключно залежний мисливець.

Все вдихаю носом повітря – дихаю, шукаю.
Твій запах. В цьому і є проблема пошуку – твоя душа.
Відчуваю її запах і вирушаю знову і знову на полювання.
Завершити місію.

Всі континенти повз мене.
Тебе бачу. І запах від душі.
Ти маєш бути готовим.
Я - непомітною.
Йду полювати.
Я мисливець.
Ти будеш впійманий.

Ще крок. Ще.
Я мисливець, тебе впіймала.
Ти – моя жертва.
Міссію завершено.

чи запізно у небо до раю
чи зарано у пекло до зла
на чеснотах душі погадаю
і можливо вгадаю хто зна
а утім не удячна то справа
своїх плюсів і мінусів рать
шикувати і зліва і справа
як гріхи і святу благодать
хто відсіє лукаве й сумлінне
може той що усюди й ніде
він поділить на вічне і тлінне
все живе заодно і мене

28/08/2014

2014р
На дотик час до болю вже знайомий. В самотніх пустощах чекання серед стін із нами в хованки все грається минуле. У снах сміливих мрійливих відтінок надають життю ці ігри. І не знаєш знайдеш їх тіні димні в шафі чи на кухні. Зненацька в очі дивиться із дзеркала минуле, бо гра триває й досі. Та тепер трішки змінились правила. Тепер гравці всі ніби хворі. У параноїдальних приступах думки. Немов у трансі з голосу все виринає щосекунди нове слово. Схвильовано складаю їх в рядки. Немов мої солдати стоять струнко – літера за літерою. Вже готові до війни… і захищають музою із підсвідомості врятоване в пориві творчої недуги – в серці пустоти. Серед усіх – живих чи мертвих – німа та усна є домовленість. Не зупинити. Лиш допомогти пустому серцю тому по вінця чистою любов’ю сповнитись і збутись в мить. Життя. Хоч і з відтінком, певним присмаком знесилення та втоми. Солдатам літерам з листів нікуди не піти. Стоятимуть і далі. Адже для цього автором породжені. Свій час й обов’язок мають ствердно так проголосити в момент потрібний істинну свою повинні. Її несуть в словах своїх в думках уяву збурюючи. Так. Інакше може і не бути. Та точно знаємо усі – нам точно… однозначно не вистачить змоги забути… Ми пам’ятатимем завжди…

2013р
Я – твій соціопат, замкнений у власному просторі. Той світ навколо мене - домашня оборонна фортеця, вузького призначення, чіткої квадратної форми. Беззупину малюю на стінах фортеці то схід сонця, то зорі осінньої пекучої холодом ночі. Все чекаю, ніби самотня, ніби прозора, безбарвна і не помітна. Ось тут у куточку скрутившись клубочком, прикривщи тільце пухнастим хвостиком – твій соціопат прикидається кицею, і ніби спить. Та все ж підглядає одним оком, чи не зник з мого простору твій образ, чи не змили сльози фарби зі стін. Чи достатньо такої присутності, чи потрібно таке нам призначення. Тут тільки я непомітна та прозора і не боюсь бути наодинці. Тут день триває роками, ночі століттями. Тут сон прикриваю руками, бо розквітає тендітними квітами моя дрімота, така ледь тривка і така ж непомітна. І не знайти підтверджень власного існування – все гадаю – є чи немає. Все не знаю і досі – я сплю чи дрімаю. У чеканнях розчиниться слово, розіб’ється на літери й зникне. Та залишить по собі наслідки, заляпає фарбами малюнки на стінах. Знову ранок розпочне їх реставрацію, світанки та заходи, на які, можливо, заглянеш на хвилинку. Зробиш вигляд, ніби з радістю і на довго. А потім ідеш на англійський манер, не сказавши прощай. І картина на стіні, там є ти і є я. Ми такі невідомі та різні. Я за кавою, димом, питанням та самотністю, мов за вуалями , захована. Не так як ти, все на виду і всім помітний. Гучний такий та галасливий. Коли ти завітаєш знов до мене, я пригощу кавою, затанцюю танцями, солодощами, пестощами. Так з любов’ю, ніжно, невагомо, прозоро – по чесному. Покажу свій куточок, як сплю тут прикидаючись та вкриваюся хвостиком. Надто вже особиста інформація, якраз для тебе. Того, що зовсім не знає мене і не відає душу самотню. Ту, що ховається, замикається у власному просторі, в домашній оборонній фортеці, вузького призначення,чіткої квадратної форми. Соціопат по вуха закоханий у твою нестримність, сидить тихенько в куточку і чекає. Кава холоне, не грає вже музика. Не буде танців. Лишається дим, що закутує, в сни заколисує, просочується всіма шпаринками. Як я чеканнями у тебе просочуюсь кожною клітинкою. Три крапки… - це значить зверни увагу, який сон глибокий, як це важливо, щоб ти звернув увагу і розбудив цілунком, як у казці. Тоді все буде саме так: Вони жили довго та щасливо.
Кінець.

2014р
Де ти? Ось був лишень і вже немає…
Поринувши у справи з головою
ти втік з буденності моєї
знову залишивши самою.
А всі? Куди поділись друзі
Ті що казали вічні істини
Немає. Лише тут на одинці із собою…
Сумую и розмовляю, дихаю і помираю
А потім оживаю знов… і все сама з собою.
Безкровна і напівпрозора
Без крил і німбів – швидше навпаки.
На вигляд і на дотик квола.
Застрягши в голові думки
Нікуди не підуть. Вони ж бо
Єдині хто назавжди, залюбки
Залишаться зі мною. Золото
Душі моєї давно знецінене
До рівня зовсім непотрібності.
І документи всі печатками завірені
В підтвердження гострої необхідності
Залишити в самотності мене.
Так шкода. Сумно. Відчуваю небезпеку.
Вона все стукає у вікна кожен день.
Добре було б піти відвідати аптеку
Знайти пігулки там від болю у душі
Та знаю. Що таких мікстур немає.
До безнадії знову пишу ці вірші
А змісту й зиску все життя моє ані краплиночки не знає…

2014р
Кажу завжди, що думаю. Роблю тільки те що хачеться. Цим в щент зруйнована і заплямована репутація. Кінець кінцем мало чим стурбована. Швидче відсутня. У світах своїх закутана, від суспільства я захована. Я – є любов. Закохана у небесну таку глибоку і незвіданну блакить. Тут в хмарки пухнасті закутана дрімаю снами-мріями. Вже зовсім не задаюся цілями і змісту не шукатиму мабуть більше ніколи. Байдуже все, що так нав’язано старанно думкам і пам’яті – забуду, зітру навіки. Тут у світі мрій немає спогадів. Не місце сумнівам й обмеженням. Лише свобода, і глибокий подих геть до країв наповнює легені. Потоки благодаті незкінченної заповнюють пусті колишні форми тіла. Закінчується час застарілих принципів зневаги й конкуренції. Нова єпохо розпочинає часу свій відлік. Тож зло все розуміє, і напевно, тому так зі всих сил пручається. Залишити собі хоч щось, хоч шматочок ним зруйнованого світу. Та цим лиш збурює, активізує вихід з темряви вселюдську свідомісь. До просвітлення кожним кроком резонує простір наших душ. І поки все вже врешті станеться, і та небесная блакить замінить попередні принципи. Тоді нарешті ми поглянемо увись. І всі прозріємо, знов оживемо. Так новий шанс планеті подауємо, збережемо дім свій. А шлях прямий, легкий і радісний знайдем в простій і непорочній щирості.
А поки все ще не сталось так. Я тут у хмарах, небесами звільнена тихенько подрімаю мріями. І кожним подихом своїм зі всесвітом ставатиму все ближче. Ось такий от дивний сон. Чи казка. Чи утопія. Колись може й реальність.
Кінець. А хто слухав – молодець. Того до себе гостювати з радістю запрошую. Небесну цю блакить тут покажу, на вашу власну хмарку посаджу і поділюся досвідом із дихання. Разом вчитимемось мудрості. Ми, люди, маєм знати що відповісти Богам на вітання. Ось таке буде зізнання. Цього увесь Всесвіт хоче і я разом з ним, дрібна, та неподільна, його частиночка. Це означає, що так тому і бути.

Плету незайману тривогу,
Зігріє місяцю стопу.
Шнурівками зв’яжу убогу
Сонливу слізну надкрасу
2005

Читаєм міжряддя.
А як читати
Листи порожні -
Уздовж?
Впоперек (теж можна,
Лиш у майбутнім,
Набутім
Нинішнім стартом.
Варто.)?
Їх ми читаємо на перетині
Найвищого сходження
Часу у простір.
Просто
Пізнаємо
Очима серця.

25.09.2011р.

* * *
Життя, чаклун і біс, малює чорні кола.
У них – чужа біда і правда чиясь гола.
У них потвори зла поєднані ланцями
і ненаситне «Я» владичить над умами.

Життя, митець і Бог, малює білі кола.
У них – свята любов без ниці і престолу.
У них немає слів на війни і незгоди
і преподобне «Ми» об’єднує народи.

Життя таке як є, порочне і духовне,
наповнене нічим та істинно змістовне.
І ти, самітник мрій, блукаєш, наче в полі,
у гамах кольорів, у тому диво-колі…

* * *
А життя, – така паскудна штука,
розігнавши марево надій,
вибирає для гостинця дрюка,
учащає в хату на постій.

Не скажу я : - Сука! То занадто.
Є і час високих почуттів,
але сподіватися не варто,
що усе так буде, як хотів.

А життя, – така чудова штука
(хай і б’є ключем по голові),
інколи відкине свого дрюка,
тицьне в руки щастя: це тобі…

Не скажу я: - Едем! То занадто.
Чорні смуги не минають нас,
але духом падати не варто,
кожного очікує парнас.

2014

Усе минає й це мине.
Потвора жаху і пороку
щоночі чавкає мене
і перетравлює потроху.

Я відчуваю хруст кісток
і серце падає у вирву.
Немає сил зробити крок
із гулу прі до тиші миру.

Зробивши ставку на зеро,
чужу зневаживши свободу,
штампує лжець своє тавро
на мрії іншого народу.

Усе минає й це мине.
Уже минулося півроку.
Потвора чавкає мене,
а чи не вдавиться… до строку?

2014

час живе у світах
паралельно дотичних
у осяяних снах
на полянах суничних

обірвали плоди
у саду одкровень
залишили ряди
через дерево пень

це задовго до нас
трус робили в раю
та нашли тільки глас
ще гординю свою

напоїли той глас
і волав глашатай
залишіть мені час
заберіть собі рай

подивись навкруги
то вогні то ножі
точать яро клинки
на кривавій іржі

ось минулася ніч
але день не настав
із огарками свіч
демон з пекла постав

і розмову веде
за дорогу у храм
за духовне святе
все нашіптує нам

я принишк і притих
я ховаюсь у тінь
я помер серед тих
кому мріяти лінь

я воскрес межи слів
на поляні суниць
де борні чорний гнів
умирав горілиць

і здається мені
що немає війни
то блищать не вогні
а осяяні сни

2014

Болить мені несправдженість моя...
Відсвіченими небом голубами
Летять Слова. А край доріг стоять
Одні жінки, століттями, роками...

Сопілкою заграю у вітри.
Листочками розкинуся по світу.
Зведуть угору очі явори.
Заграють полонини у трембіти.

Вслухаюся. Скажи мені! Уста
Твої мовчать. Чи я недобре чую?
Минає мить неплідна і пуста.
Не те, не той, не та... Стояли
Берези дві побіля рук Христа,.. -
Лише хрестом при домовині стали...

07.08.06р.

На віях дощ. І солоніє мить.
Блідніють сни рожево-кольорові.
У затишку моїх сумних пісень
Тепер – музей забутої любові...

Тут навіть простір – цінний експонат.
І тиша промовляє так вагомо…
Тут всі стежки вже спалено. Назад
Тепер не повернутися нікому…

На шибці січня – дивна акварель.
Ми підсвідомо ще складаєм ноти…
Щоденник мій – самотній менестрель-
Терпкі, цілющі ліки від скорботи…

Тремтить рука. А як душа тремтить.
В музеї цім – історія висока…
Тут десь за склом живе щаслива мить,
Що відібрала мій щоденний спокій…

Святочно так, як в церкві при свічі…
Німіють строфи і німіють рими.
Тут навіть не молися. Тут мовчи
Під почуттями світлими моїми…

Тут музика нечувана щораз
Перегортає сторінки у слові.
А томик віршів – як іконостас
Від нас самих врятованій ЛЮБОВІ.. .

Спасибі, Вседержителю святий,
За щастя мить, за одержиму мрію...
За біль душі - пекучий і густий,
За те, що всім і вся прощати вмію...
В овечих шкірах друзям, ворогам
(А втім, я їх такими не вважаю...)
Я просто йду, а ідучи згораю
І вірую високим небесам...
Не визнаю хвалебних одкровень,
Лукавства й лицемірства не приймаю...
Сама собі звітую кожен день,
Сама себе самотністю караю...
Від фальші вибухає кожен нерв,
Від підлості струна душі німіє...
Бо що нас порятує всіх тепер,
Як не любові світла літургія...
Від прірви і від воєн вбереже
Лиш лик Христа, що був за нас розп`ятий,
Уміння розуміти і прощати
Сьогодні...
тут...
з молитвою...
уже.

Переорані, змучені, точені
та позбавлені комунікації,
ми виходимо із оточення,
відімкнувши багнети й рації.

Ми беззбройно йдемо колонами
на ворожі станції й селища,
де постанемо –
інтерновані
від землі, прапорів та чогось іще,

що людей із серцями-гранатами
їсти змусило мозок ящірки,
щоб так часто не помирати нам,
схолоднілі роззявивши пащеки;

Що нахабно так числа низило
й затіняло нулі в статистиках,
коли йшлося про кількість зарізаних
та пощезлих – в контексті балістики;

Що на хрипи й волання помочі
подавало казенні фразочки,
щоби потім, в новинах поночі
генеральські штовхати казочки;

Що, здобувши офшори визиску,
тих завісило ґратами й тиною,
що, в тилу не знайшовши прихистку,
в супротивника
віднайшли його

та розкидані нині по всесвіту
одинокими мужніми ноями,
щоб залити всесвіт авестами,
дезертирами та героями,

які вже не дозволять стерти і
придушити блідими наругами

День бригади 24-тої.
День бригади 72-гої.

06.08.2014

Здригнувся серпень, мовчазним болем підпертий.
Слова вчорашні мене чатують як верші.
Сьогодні легше: болить прийняте, найперше.
А завтра буде боліти спротив, умерши.
І день, і літо, і вдих, і видих останні
Лежать увиті, неначе Лазар, бинтами.
Не плач, Маріє, слова Месії постали:
На Спаса спілі плоди освятять устами*.

17.08.06р.


*Устами - через Слово.

задихатися дихати падати далі іти
по стежках лісових по небесних віднайдених схилах
шепотіти собі я щаслива я дуже щаслива
бо той образ той погляд зоріє мені з висоти
з висоти не-прощань не-чекань не-побачень а ще
з висоти не-розлук не-освідчень надуманих нами
засівати блокнотик своїми сумними піснями
і схилятись хіба що на осені тихе плече
всі печалі густі переходити майже убрід
не зотліти в золі ліпше жар у долоні згрібати
ліпше зовсім згоріти лишаючи сонячний слід
я приречена вже в цьому світі де світло як дим
в цьому світі де справжні чуття як безликі примари
де салюти фальшиві немов похоронні фанфари
пролетять-продзвенять над розтерзаним небом моїм
задихаючись дихати дихати до німоти
римувати свій біль що біліє уже від любові
воскресати повільно у кожнім народженім слові
і в`язати в`язати комусь рятувальні мости…
2014

Солдати – еритроцити, окопи – бурі аорти.
Біжу, оминаючи тромби танкових їжаків.
Сьогодні Симонов буде читати для нашої роти.
А завтра, як зійде сонце, ми підемо у прорив.

Оце і лишається тільки, коли не стає патронів:
саперні лопатки у пальцях, покинутий мною намет,
перервані постачання, розбиті шляхи ешелонів,
порожні патронні ящики
та фронтовий поет.

26.07.2014

Закосичене літо коралями дзвонить в кориті,
І коридою кров проливається кроками крокв.
Чорним морем віків пролітають вітри неумиті,
Білим шляхом надій молитовно прямує народ.

Болем здиблений, тягне свій плуг по землиці.
Родить пам’ять століть. Вільні зерна пшениці
Проростають у віть.
Виливається серце усе на ріллю незагоєну.
Треба йти…
Б’ють у груди мечем не останньому воїну
Три вітри.
Білі храми - світлицями душам заквітчаним
Вишиттям.
Вишнім духом помічений, з небом повінчаний
Кожен там.
І узором ниток закодований час -
Чистим склом.
Я стою і дивлюсь у тридцятих віків
Під вікном.

14.08.2011.

На срібному лезові дня
нікого нема, крім Тебе.
І ще ностальгія неба
на срібному лезові дня.
І, розполовинивши світ
болючою вертикаллю,
здіймає стрімкий політ
і крила об вітер крає.

Є день з Тобою життям,
бо разом навіть у смерті.
Не раз вже серце розтяв,
мені призначивши вмерти.
Давно вже тіло пройшло
крізь лезо гострого болю.
Міцніло серце, й було
єдиним серцем з Тобою.

Палало, як смолоскип,
і стало воно – кристалом.
Відкрило світлом віки,
відчуло магму металу.
Його направиш, як в біль,
в пробите Серце рукою.
Там можна вмерти в Тобі.
Там вільно жити Тобою.

01.10.2012.

Земні шляхи як мед і сіль,
Пекуче і студене,
Живильна мить, екстаз і біль,
Вітрило і знамено.
На довгу путь боїв і втрат
І переможних митей
Лягає тінь, найвища тінь
І ту межу відкрито.
Терпкі чуття звабливих мрій,
Щасливе допохмілля –
Сьогодні – Світ, сьогодні свій,
А завтра божевілля.
Чи що минає в марноті
Чи досяга говерли -
Є Божа воля, Божий гнів,
А сліз нема – лиш перли.

Те і злодії не чекали,
яке утнув секіст-бутуз –
у світовому мундіале
продула Юзівка Союз.

І докотились до розбою
передові пролетарі
і з ними виродки-ізгої.
Який народ, такі й царі.

Народ, що вічно голодує,
усій планеті – знак біди.
Із цілим світом ворогує
правонаступниця орди.

Які дешеві заробітки!
У Єрмака нема тайги.
Які зелені чоловічки?
То плаче коник без ноги...

То обездолені і ниці
руйнують храми на крові.
То яничари, що на криці,
а потім будуть у рові.

Остання вежа Вавилону –
упаде глиняний колос
і поховає у Содомі
все, що краде великорос.

Не порятують ні чеченці,
ані «ліхіє казакі»...
Та горе Україні-ненці,
що в неї діти не такі.

Що у сусідах є Гоморра,
і висисає, як змія,
усе, що їй – одна комора
і усипальниця своя.

Та не вгодуєш того звіра,
що заступає за поріг,
якщо поволі аж допіру
ламаємо десятий ріг.

Московія семиголова
і «тридесятая страна»,
тобою править сатана.

І знати не дано нікому, –
чому дияволу одному
даються різні імена?
                              2014

морська безодня віща глибина
і світлі кола й полохливі тіні
і зойки зір і спомини чаїні
і кимось злим нав`язана війна
і сліз пекучих море море сліз
на узбережжі де пісок і піна
і зовсім незахищена людина
і бід вселенських не-чумацький віз
медузи хмар розпатланих і синь
небесна синь дарована богами
єдине сонце котиться над нами
туманну осяває далечінь
і хочеться гукнути у світи
понад шторми розхристано-безбожні
що так потрібен мир людині кожній
тож СОХРАНИ
СПАСИ
І ЗАХИСТИ.

Гроно горобини пожовтіло
Так осінньо, мила, подивись.
Та від листя віє позитивом,
І цілує посмішкою вись.

Ні, таки щось аварійне сталось:
От і липень ліпить опір нам,
От і прагнень опустився парус
І політ обіймів обірвав.

Та не скоро пристрасті згоріти:
Маєм гарне вогнище своє.
Павутину бабиного літа
В Альпах Осінь тільки ще снує.

І з льодовиків дарує грону
Барву полум`яну золоту.
Ні, до тебе я не охолону,
Снігом ніжності не замету.

Ні, за наші почуття не бійся.
Щоб огонь у погляді зацвів
Поцілую лагідно і міцно...
Та замовкла соколина пісня,
Очі, наче злякані зайці.

Гроно горобини пожовтіло,
Сумно стало серцю, не до ласк.
Бабиного літа павутина
Полетіла з Осінню до нас.

07.2013

Розколовся -- чий? -- голос у тиші лункій
На німім бездоріжжі погаслих надій?
Серед воєн, вимог, нот протесту, тривог
Не схилився ніхто, і не здоланий Бог.

Коли серце скорилось -- прийняв, переміг
Сам себе, у мені темний воїн поліг.
Смерть свою утвердив -- і відкрились світи.
Із долоні в імлі промінь неба світив...

29.10.07р.

Білий метелик дає в подарунок
Голуба чорного, сумнів і страх.
Наче коханця нечистий цілунок
Чорною кицькою в білих устах.

Чи не краса його срібними крильцями
Струсить пилок по дорозі до свіч?
Лет його Ангел незримими кільцями
Спинить і тихо поверне у ніч.

28.07.2011р.