Ремонтую потроху своє відпрацьоване тіло,
Бо нема запасного, а це вже не личить поету
З молодою душею. Та деякі штучні деталі,
Як, наприклад, протези зубні, не годяться для того,
Щоб кусати і рвати обридлих моїх опонентів,
А тим паче жувати заслужену чесну шкуринку.
Добре вже, що хоч штучний кришталик одразу прижився
В оці лівому – він розрізня, хто мій друг, а хто недруг,
Відміча кольори і відтінки, і жде не діждеться,
Коли в правому оці відбудуться якісні зміни,
І я поглядом зможу обняти не лише дружину,
А й довколишній світ з Україною в центрі Європи.
Ремонтуюсь до жнив, незалежний тримаючи тризуб
В суверенній руці, – заміняє і серп він, і молот
Хліборобу з часів золотого трипільського поля.
Помолодшав, здається, на кілька епох проминулих,
Тож згоджуся, напевне, небесно-пшеничній державі
І не стану для неї обридлим жуком-короїдом.


2008

Чого ж бо я заслабував,
Захникався на кухні?!
Чи я в бувальцях не бував,
Біди не перебідував
І не сміявсь на кутні?!
Чи, може, глузду не втрачав,
З нудьги не колобродив,
Не лицемірив, не провчав
Таких довірливих дівчат
І в нетрі не заводив?!
За все плачу тепер сповна,
З процентом зависоким…
Всевишнім послана вона
(За те вже дяка, що – одна),
Ця месниця жорстока!
За все плачу…
Нехай її
Біда обійде збоку,
Не ошукають шахраї,
І не впадуть гріхи мої
На месницю жорстоку.


2007

Наверное, это куда как нормально -
Под тяжестью лет оказаться в зените
Культурных миров и миров социальных,
Да я проверял уже это, простите:

Мне ахово в урбанистической груде,
Где трэшно светлы и богемны туземки,
В далёких краях, где суровые люди
От Леты ведут лабиринты подземки.

Сплошным комиссаром не выйду на площадь,
Ни дня не подамся ни в блоги, ни в боги.
Хочу подобрать себе что-то попроще,
Чем мясо кусками иных антологий.

Куда бы вестимей вдоль солнечной нити
Принять перорально, впустить внутривенно
Чего-то такое в условном транслите,
Чему не присудят ни важность, ни цену.

Бывая всё чаще, вдыхая акаций,
Случаясь виньетками счастья влюблённых,
По ходу мерцаний одним оказаться
Из лотов, забытых на аукционах.

С экранов радаров - из полупропавших.
Но, может быть, всё же ко мне обернутся
Колонные стебли подсолнухов ваших,
Коленные чашечки ваших настурций.

2013

Стискаю душу у кулак,
А з-поміж пальців – жмут проміння…
О ця мелодія осіння!
Не напрощається ніяк
І позолоти не нап’ється…
В глибокім сховку мого серця
Ще образу твого печать,
Відлуння випалених кроків,
Зарубинки щасливих років
І світла Божа благодать,
Що іменована любов’ю…
Мій простір дихає тобою,
І я не вивільнюсь ніяк
З обіймів тих… яких немає…
Скажіть, хіба таке буває?
Любов наївна… долі знак…
Жорстокий привид чи омана…
Від спогадів безмежно п’яна
Блукаю в часі… Позаяк
Ти – мій загублений маяк.

Гіркий полин, колосся в хлібнім полі
І ластівки зажурений політ…
Це – витоки поетової долі
З нелегкого дитинства грізних літ.

Ця доля й привела в широкий світ –
Статті газетні, виступи у школі…
Душевних сил не вичерпавсь ліміт –
До слова кличуть України болі.

Чудесні, дивовижні таємниці
Минулого, що мчить у майбуття, –
В шухляді репортерського стола.

Дала снаги й любові до життя
Блакитна незамулена криниця
Край шляху до батьківського села.



1997 - 2013

Тебя нектаром любви напою,
Мой Ангел Белый - чистая Любовь !
Цветами для Тебя дорогу устелю,
И пусть Твоё тепло останется со мной.
Победу , радость и добро - с друзьями разделю ...
Мой Ангел на пороге - черный жизненный урок !
Щедра на испытания Судьба ...
По жизни рядом Ты идёшь дружок .
Была несовершенна и грешна моя душа,
Мне без Тебя ни день , ни ночь .
И как разлуку превозмочь ...
О глоток Любви, глоток лучезарного Огня !
Мой Бог ! Мой Свет, Ты внутри Меня !

Той поїзд переслідує мене,
І навіть там, де колії немає.
Здається, він мене наздожене
Ось-ось... Здається, вже наздоганяє,
Ледь-ледь мене торкаючи, штовха
І штурхає у спину. Без упину
Підштовхує мене – чи до гріха,
О Господи, прости, – чи до загину...

Нікого в тому поїзді нема,
Заприсягнуся, хто мене не любить,
Хто ні за що, знічев’я, задарма
Невинну душу збурить і погубить.
А може, в тому поїзді є ті,
Хто любить, але я про це не знаю,
Хто переверне все в моїм житті
На кращий зачин – без кінця і краю?

В тім поїзді, можливо, я сиджу?
А може, того поїзда – немає?
Втікаючи від привида, біжу
Йому навстріч...
А він – наздоганяє!

це б камінь скинути з душі
на путівці розгрузлім
аби ходили по соші
хоч тіні давніх друзів
і не топилися в багні
юначих літ надії:
мож по дорозі кам’яній
вість благосна надійде
бодай в оцю останню мить
зневіри та одчаю
душа якій не відщемить
до радості причалить
з душевних каменів мощу
крізь багнища дорогу
чужі провини сам прощу
свої – несу до Бога

Ми справді ще не вмієм дорожити
Малим достатком,
Тому й не завжди
Окрайцем вдовольняємося
Житнім,
Позбувшись тимчасової нужди.
Ти часто сперечаєшся зі мною
І тимчасових пристрастей вино
Любов’ю називаєш неземною…
А я ж бо прохмелився вже давно!
Тобі смішне моє довготерпіння
Й не зрозумілі виплески душі
І те, що я визбирую каміння,
Розкидане не мною,
В спориші.
Я непрактичний, знаю,
І невмілий,
І в цьому світі, може, пропаду –
Дивак, ідеаліст зарозумілий
В несправжнім, ідилічному саду…
Та вже себе змінити я не можу,
І ти про це, будь ласка, не проси –
В усі часи шукав я правду, Божу
І ласку Божу мав у всі часи.
Ти виросла на грані тьми і світла,
Твоя душа двоїлася,
Та вже
Прокинулась вона,
Своїм заквітла,
Відторгуючи темне все,
Чуже.
Тремтить рука твоя в моїх долонях:
Кров до крові озвалася на мить…
Ти чуєш, доню – сонячний мій сонях,
Як все твоє щемке й мені щемить?


2000

У вечір липневий привітний та гожий
В низах повідає воді верболіз,
Як роси і грози змивають дні Божі,
І хилять їх мулом Землі ветху вісь.

Пари прохолоди – малята туману
Брикаються лугом, верхів’ям отав,
Полощуть у річці утіху духмяну
І котять її валунами у став.

На вербах ледь зримий пилок позолоти
Із місяцем дружню розмову веде,
Мовляв, проявити себе я не проти,
Та листя занадто іще молоде.

Іде через кладку тепленьке зітхання.
У дуплах, у хащах, у дальніх ярах
Воно ще побуде, як ласка остання,
І рушить у теплі краї, наче птах...

19.07.13

Водами поостыв,
Вёрсты перстов просты.
Реки - они как люди -
Ставят себе мосты.

Грузным, тугим пике
Ближе всего к реке
Нил, Дунай, Амазонка,
Волга и Хуанхэ.

Всякий, кто за добро,
Лепит на нём тавро -
Из подоплёки мира
Стиксом течёт Днипро.

Каждые пять минут
Сразу от всех простуд
Левый и правый берег
Сонную воду пьют.

В очереди в ковчег
Норманн и печенег
Сонную песню тянут -
Эдакий оберег.

С верою в нифига
Долгие берега
Млость норовят упрятать
В полые жемчуга.

Голые огоньки -
Не близки, далеки -
Светом руки отжатой
Пробуют гладь реки.

На небі вечірнім, високім, безкраїм,
Як сонце спекотне за обрій лягло,
Всміхнулися радісно зорі жовтаві,
Й наповнила свіжість гаряче чоло.

Живий планетарій - погляньмо на небо!
На хвильку про будні щоденних турбот
Забудьмо, спочиньмо, спитавши у себе,
Чи ми не байдужі до світу щедрот?

В житті засвітилась щаслива година,
Чи в душу запала подія сумна,
Завжди пам’ятаймо, що небо - єдине,
Як мати, як рідна оселя - одна.


1995

Я подумки пишу цього листа
З десяток років. Може, навіть більше…
Тулюся до холодного хреста,
Шукаю слів, тепла…
Відлунням – тиша.
Матусю рідна, страднице свята,
Як мало ми наговорились з Вами.
Вам доля помережила літа
Наскрізно чорно-білими нитками.
Ні, я не плачу, мамо. Більше ні.
Бо пам`ятаю – Ви про це просили…
Хоч інколи страждання неземні
Пройти без Вас таки бракує сили.
Я сильна, мамо, сильна, як і Ви…
В родині нашій це вже карма, доля…
Бо почуття – то наші корогви,
А мрії – висота…і, звісно, воля.
Матусю рідна! Втомлене крило
Я й з того світу відчуваю досі…
Без Вас воно по-різному було…
А ось уже й моя надходить осінь…
Без Вас чомусь змалів цей білий світ,
І важко передати це словами,
Бо неважливо, скільки тобі літ,
Коли так хочеш у обійми мами.
…А поруч розростаються хрести...
Село повільно переходить в тишу.
…Пожовкле листя схоже на листи,
Яких не пишуть…
17.07.2013

яблуко слова
м’якоть мовчання
карта вістОва
кровопускання

оберти лімфи
в обліках часу
міряю тиски
зважую масу

сонячний вітер
срібна засмага
золото літер
зламана драга

душу обсіли
лаври і квіти
черга пороків
де їх подіти

воля як доля
червами тиша
спадок від троля
йодиста миша

подих бажання
тіло спокуси
чуєш гарчання
ниють укуси

всі ми під небом
пеклом розп'яті
так без потреби
зайві на святі

тихо на шпильках
спрагою ночі
Музи бретельки
знімуть охочі

пам'ять не мстива
слава герою
випити пива
вийти із бою

… пройдусь по Кучерівці,
Де від падолисту все рябе.
Лагідно погладжу по голівці
Всесвітом забутого себе:
"Будуть з тебе люди, не журися, –
Сам собі довірливо збрешу, –
Тільки ж зайченям не загубися
В нетрях лопухів і споришу!".
Заховалась, бачу, за ворота
Вже не наша хата,
Вже не та,
Де свята бабусина скорбота
Няньчила малі мої літа.
Хай живуть чужі та незнайомі
Без гріха тяжкого на душі –
Зляканому зайчику-сіромі
Нічого робити в спориші!
Кроку не притишую…
На плівці –
Чи сльоза, чи крапля дощова…
В рідному селі, на Кучерівці,
Всоте вже сивіє голова.


1995

Якщо є люди, то потрібна влада,
щоб з виглядом поважним і святим
на шию сісти та й за себе дбати,
народом тим керуючи німим.

Якщо є воля, то потрібен зашморг,
щоб волелюбні нищити чуття,
привіллям називати пута рабства
і підневільне славити життя.

Якщо є щастя, то потрібні сльози,
щоб розчиняти радість світлих днів,
в душі збирати болі та погрози
і спротиву ростити чорний гнів.

Якщо є гроші, то потрібні руки,
масні, нечистоплотні та цупкі,
щоб гамувати спрагу до розпусти,
плекати в серці прагнення пусті.

Якщо є совість, то потрібні злидні,
щоб спокушати міць людських чеснот,
міняти правду на лукавство сите,
возносити багатство до висот.

Якщо є розум, то потрібні блазні,
щоб викривляти мудрості слова,
у балагані, в глупстві і в маразмі
кричати посередності: хвала!

Якщо є вічність, то потрібні війни,
щоб розривати плин живих часів,
на щит здіймати божевільні тіні
та їх тримати за своїх богів.

Була би здобич – зійдуться мисливці,
щоб нацькувати кровожерних сук
й різню вчинити, вкупі й поодинці
стріляючи на порух і на звук.

Весна українська зів’яла й пригасла,
спалилась дощенту від літньої спеки…
Мороз прихопив помаранчеві гасла,
й дочасно у вирій зібрались лелеки –
без галасу, тихо… На обрії ж лихо
осінньо-зимове погрожує квітам
останнім, печальним… зачаєно-тихо
душа попрощалася з літом і світом…
Не треба будити – нехай засинає,
нехай переходить свої рубікони,
у вимірах інших, за іншим Сінаєм
шукає, зневірена, інші ікони.


2006

* * *

Все що треба,
Підводячи слово до Неба,
ці світи що з Землі проросли
зберегти у душі
наче в Шатлі,
мов майбутні панети з ідей,
як комети контексту,
вірші зерно-зорі,
сонця космосу мовні
посіяні серед людей…
І за позаземною орбітою
Недовідомі, найдальші галактики
розприкрасити добротою
винайденою людиною…
З філософської фляги —
всеможливістю форми і змісту життя —
відродити —
зів’ялі часи і простори буття…
Як алхімік, з пробірок,
із формул думок —
вдосконалити Всесвіт…
Ідеального щастя дорога
Веде від людини до Бога…
Домовина ж не дім…
Всі поразки людські на Землі
Мов загублені іграшки
десь у дитинстві,
що не варті плачу ще дитячого людства.
Всесвіт все відшкодує —
людині
що диво у слові збудує…
 

нам рости і рости із мізерії в зоряне більше
із римованих слів та із ниці буденних думок
із вдоволено-ситих напудрених жалістю віршів
до тих щирих вершин де відлунює вічності крок

де життя – боротьба і не правий повік переможець
на біду і на зло надруковано стільки грошей
що втомився дохід рахувати в калитку торговець
і бракує журби на розвіяних лихом людей

хтось бідує в нужді а комусь усе мало і мало
захлинається статком порожніх від істин чеснот
бездоріжжя душі як воно уже глумом дістало
тих терплячих рабів що заховані в слово народ

нам рости і рости тільки в хащах лукавого слова
неубита мара – сподівання на добрих царів
то засіяна в ніч віковічної мрії полова
а зерно перемог розікрала безкарність псарів

страх торкає серця і стискає гармонію правди
до амебних клітин до простого як зло ремесла –
жити в хаті своїй хай товчуться палацами зайди
хай горить все навкруг і згоряє до чорного тла

є герої-борці і є просто німа середина
як загал глядачів на хижацькі здобутки змагань
не рулетки зеро а відрізана в кров пуповина
що єднає життя у безсмертя земних сподівань

нам рости і рости знемагаючи в труднощах росту
нам би справжній талан не обскубану птаху надій
та смиряти гріхи не чекаючи Божого посту
бути просто людьми а не кметами царських повій

12.07.2013 р.

Розхристана і дика, як сова,
Спиває ніч мінорні схлипи вулиць.
У зав`язь мрій вплітаються слова,
Де ще живе мій неземний прибулець.
Люблю цей час. І тишу. Й самоту.
Із чаші неба пити трунок дива...
І відчувати простір, висоту,
І вірити, що пишеш - знать, щаслива...
І наближати космос до трави,
Аби душа ширяла поза часом,
Шепочучи високі молитви
У парі із окриленим Пегасом...
Так легко, добре. Завше б так було...
Виповідати марно. Відчуваю...
Натхнення біле ангельське крило
Відносить Душу...А куди...
Не знаю...

2013

Для щастя жінки небагато треба…
(Банально, правда ж? Так вже хтось казав…)
Чому ж вона і досі марить небом
І крилами, які цей світ відтяв
Жорстоко, підло і несамовито…
Прикована навіки до хреста.
А мрії ще не випито, не спито,
Душа ще арфа, арфа золота…
Видзвонює… витужує… Ви... знаєте,
Що серця не торкаються роки?..
А може, в тім її переконаєте?
А раптом і повірить залюбки?..
Бо кожна жінка – це апостол щастя…
Як покохає – мальвою цвіте.
І почуття її – то як причастя:
Таємне…
Незбагненне…
І святе…


2013

Живу -
Ніхто не знає,
Як
Часом бідую
І чим знедолених собак
З руки годую.
Живу сутужно я,
Однак
Свободу маю
І на всіляких посіпак
Часу не гаю;
Нехай отримують вони
Чини-відзнаки
Із рук нового "старшини"!
Мої ж собаки -
Не руколизи:
Я для них
Близький,
Неначе
Порід із ними я одних -
Порід собачих
З відтінком людяності...
Ми,
Худі, приблудні,
Стаємо трішечки людьми
В часи безлюдні.
І то не вигадка,
Не міт -
Добра ознака:
На нас утримується світ,
На нас -
Собаках!


2001

І все ж на цвинтар я привів
Свою стражденну душу
Покаянну,
Провів її стежками між ровів
І пагорбів,
Приморену, аж п’яну.
Під кущиками глоду примостив:
Оговтайся, мовляв, запекла душе,
Нехай усе,
Що я тобі простив,
Сувора пам’ять знову розворушить.
Ось тут лежить весь прарід мій і рід –
Козак чубатий і чумак смаглявий,
І той "куркуль",
Що рід на перевід
Прирік своїм багатством –
Мозолями.
Лежать отут комуни вічний раб
І щирий більшовицький посіпака…
І я сюди прийшов,
Бо вже заслаб,
Бо вже в очах – мигтить осіння мряка.
Та не вмирати буду я,
О ні! –
Мені ще рано,
Та й не маю права
Відходити у вічність:
На мені,
Мов хрест важкий,
Знесилена держава
Тримається ледь-ледь…
Якщо впаду,
То і вона впаде у прірву смерті.
Комусь же треба в нашому роду
Своїм хребтом руїну цю підперти!
...Пора – вже мій автобус підійшов,
Мов самовар, кипить,
Аж википає.
Та липне так земля до підошов –
Із цвинтаря
У світ
Не відпускає!



1997

Сльози не мають імені,
Розпач не має слів.
Cерце лунке, веди мене
В осені золоті.

Жмені землі, прокиньтеся,
Хай розцвітуть ясени.
Небо твоє - обітниця,
Ти його борони.

Серце печаллю вишите
В китицях рік і нив.
Боже, так дай нам вижити
Снами до сивини.


[22 грудня 2012 р.]

Злотиста рінь. Чумацький шлях.
Півмісяць тінню оповитий.
Змагає тиша на устах -
Її нема куди подіти.

Скорбота, сум, знемога, страх,
І рокіт сліз несамовитий.
Так починалась німота,
Тужним ячанням оповита.

Сльозиться біль, тече журба,
Тобою стільки пережито.
Ти починалася з добра,
В кружінні літепла сповита.

Злотиста рінь. Чумацький шлях.
Півмісяць тінню оповитий.
Я чув, як плакала душа -
Скорботно гола - сумовито.


[29 червня 2013 р.]

Бачу в твоїх очах невідомі світи,
незнайомі планети в просторах космічних,
непрочитані мною слова почуттів,
і мовчання в них райського співу птахів,
заглядаю у їх глибину загадкову
і втрачаю в юрбі цю красу, випадково,
як в оманливім леті зозулі
вже не відшукати тебе на Землі,
випадає все з колій, і кане у лету,
лиш не впадуть вірші перехожим під ноги,
не опалі листки —
не накриють сніги,
бо в поета перо чарівне, всеможливе,
бо мені не дано все прийняти як є,
бо поет у душі переписує світ,
де вірші — це зірки, дум матерій проекти,
і будує незнані з любові планети
розмріявши Всесвіт
до щастя всецвіття…
Сотворити із слова свій космос душі,
Дарувати галактики віршів —
всім людям Землі,
це поетів — орбіти, і долі.

Запізніла любов
Підійшла і зухвало сказала:
«Я нарешті тебе
На краєчку зневіри дістала,
Захопила зненацька
Й тепер уже не пожалію –
Неподільно тобою
Одна володіти волію».
О, жорстока любове!
А я ж бо в осінню негоду,
Свою битву програвши,
Здобув довгождану свободу
Й рівновагу душі,
І можливість гріхи відмолити,
І нікого,
Крім Бога,
До смерті уже не любити.
Що ж ти робиш зі мною,
Пекельно-прекрасна чужинко,
Не моя забаганко,
Не – мамо, не – сестро, не – жінко, –
Я втрачаю себе
За межею можливої втрати,
Мимоволі радіючи
Праву востаннє втрачати?!

Чи осінь, чи старість, чи просто утома
І тіла, і духу – одна лиш задума
Іще не втомилась. Сидиться удома,
Як досі ніколи. Тягучі, мов гума,
Хвилини, години – доба за добою
Минає невічність. А вічність, відомо,
Поняття умовне… Прости мені, втомо,
Що я не опікувавсь досі тобою!
Тепер намагаюсь прогаяні миті
Осмислити заднім числом і для звіту
Підбити всі підсумки втрат сумовиті,
Віддавши належне минулому літу.
Ніхто не засудить за втрати до страти,
За згоди-догоди не дасть нагороди,
Тож тішить і гріє прихильність природи
І повна нездатність повторно втрачати.


2006

Дерева самоспалюються.
Буйний
Вогонь
Збирає дорогі пожертви.
Дерева ладні згарячу померти
На знак протесту
проти сірих буднів.
Я так вам заздрю, бунтівні дерева,
Й за вашу долю зовсім
не хвилююся:
Я знаю:
Ваші жертви не даремні –
За ними ж бо
зелена революція!
Дерева самоспалюються.
Плаче
Над ними небо
Жалісно-імлисте.
А я сміюсь
Зухвало так,
Неначе
Я – дерево
в розвогненому
листі!


1971

Вслід за дощем пройшовся по росі,
Позолотивши сонцем вуса сиві…
Це ж гріх який – в божественній красі
Задумувати вчинки некрасиві!


22.07.2008

Чого ж це я плачу?.. А душа затерпає так
До самоспалення аж, до самозречення...
І думка кожна - як запитальний знак...
І висновок кожен - багатозначне (питальне?) речення...
Чому так нестерпно важко душі моїй
У світі, де грати ролі - уже традиція,
І де розуміючий погляд (бажано твій)
Міг би мені розтлумачити, у чому міць моя...
Навіщо ці сповіді?.. Себе не люблю і за це,
Бо звикла сильною бути (та жити "як всі" не навчуся ніяк...)
Не хочу носити між люди чуже лице,
Де і мить не собою бути - для мене фатальний знак...
...Але і в дитинстві ми гралися часто "в принцес",
І дуже хотілось для когось лишатись єдиною...
...Оголене серце пронести по долі своїй - це вже, знаєте, хрест...
Найважче - собі бути вірною, отже людиною...
...Чого ж це я плачу?.. І дощ... Ох і дощ в унісон!
Душе моя, благаю, не будь на людей ображена...
Давай ми з тобою повіримо: це був сон...
Ти ж сильна у мене...
Ти сильна...
Любов`ю вражена...


26.06.2013

* * *

Майстрові слова невизнання не страшне наче пустеля,
бо посеред людської пустоти
слова лиш справжні спраглим за джерела
і дереву з ідеї прорости.
В безоднях, в безнадіях, там де мрії ¬¬—
знецінились мов висохлі моря,
лиш той не пропаде, в кого в душі — ріки поезії,
і береги добра.
Як сотворити із нічого щось живе —
заклав Творець у дивний дар поета.
З самоосмислення першооснови небуття
з’явилося, заколосилося усе.
Так літератора перо —
випише гори, і поля, і зорі…
Матеріальні сяйва міст мов міражі,
без світла мудрих слів погаснуть неживі.
А у пустелях розцвітуть сади —
невиданих літературних див.

Черствіє вітер – душить смак лугів…
Непереборне біситься в пустому.
Куди тобі, Борвію, до чеснот,
ти мінотавр, що став усім в оскому.

На пагорбах безвітряні млини
молитву перешіптують у зерна.
Не кожен вітер справді свіжовій,
як і не кожна гладь води озерна.

Світлини неба рвуться вочевидь,
чернець-пастух зібрав овець в отару
та неминуче сяятиме гріх -
руїнний присмак паленого чару.

Містерія невпійманої миті,
елегія убивчої цеглини
від імені повітря і води
гармонію патетики поглине.

2013

Блискавкою стяті, сині крила
Затулив свинцевий виднокіл,
Заридала вись, заголосила,
Зливою упала на поділ;

Пил доріг цілунком гостролезим
Вибирала і несла уплав,
Сарафани прала на березах,
Виполіскувала коци трав;

Соком живодайного причастя
Вигоїла ранню жовтизну,
Щоб красі завчасно не упасти
Золотом у зимне лоно сну…

24.06.13

В білій льолі січневих снігів
(а манишка –
з сизо-срібного інею)
я народився в підпіллі,
що було колись льохом...

Земля під снігами принишкла.
Загубив свою лінію
обрій в густій заметілі.
Ні стежок, ні доріг від села до села
(ані звуку
в наше темне підпілля
іззовні не долинало) –
тиша перед Різдвом...

Породілля,
відтерпівши муку,
під кожухом заснула.
У Всесвіті все засинало.
В білій льолі снігів
(сорок другому січню
у двадцятім столітті
в льоху не сиділось)
я кричав,
я благав
мою маму, пречисту і вічну,
щоб дала молока, –
та його не було...
десь поділось...

Не було молока найбілішого
(в білому світі –
почорніла матуся)...
Я виживу з Божої ласки.

Я з біди-лободи –
вже різдвяні зірки мені світять –
доживу до тепла,
перемігши всесвітні поразки!
Сироту не жаліли ні голод, ні мор,
ні держава –
все життя я прожив
(молока – не любив)
сиротою,
що не знає батьків,
що не має ніякого права
звати землю батьків,
що забрала їх в мене,
святою...

Святотатствую, може.
Але я інакше не можу.
Я, можливо, колись відмолю
всі гріхи наболілі
(скоро знову – Різдво)...
Що ж я знову тривожу
тіні мертвих?!

...Сніги, ніби савани, білі...


2003

червоно вишні цвітуть запаморочливо пахнуть липи
червневе сонце пече кружляють помисли як джмелі
і так беззахисно тут у цьому просторі в цьому світі
де на брудні торговища вже виставляються мрії й жалі
де топчуть рідне святе і причащаються всі привселюдно
де напоказ виставляють свого цинізму червиву суть
де залишатись собою і так важливо і надто трудно
а ще стриножити хочуть а ще кайдани міцні кують
моя ти душе ранима не зізнавайся про це нікому
ховай від світу лихого і почуття і нестримні плачі
на цій планеті є справжнім хіба що затишок рідного дому
і незрадлива молитва …над краєм космосу…при свічі
а чи почують тебе... то за життя ще не чули нікого
не обійди свою долю молися пиши волай
червневе сонце пече заблудле слово шукає Бога
червоно вишні цвітуть черлено плаче земний наш рай

Ми з мосту дерев’яного стрибали
В блакитний вир. Було це по війні.
Тепер Сули немає – поховали.
Зостались лише багнища одні.

Чого ми за життя не хоронили?!
Минуле. Власну совість. Каяття.
Ми розривали пращурів могили
І крали у нащадків майбуття.

А нині – не поховані, не вбиті –
Блукаємо по цвинтарю села,
Такі сердиті, аж несамовиті,
На долю: все дала – і відняла!


2005

Його немає. Він помер...
Сама його і хоронила.
Вже всі забули дотепер,
В якім краю його могила.

І родова всихає віть –
Хоч клич опівночі мужчину
Зі сторони... Але ж стоїть
Постійним стражем біля тину!

В тумані тане сивий дим,
А жеврінь козячої ніжки
Відлякує, як і завжди,
Гріховні сни від її ліжка.


2007

не смотри так зеркало сурово,
да не двадцать мне уже давно,
я тебя помою, вытру пыль, чтоб снова
был я юным, впрочем, все равно,
все что пережил и было что со мною,
пусть всегда останется со мной,
никогда ж не любовался я собою,
восторгался только лишь одной…
время шло, ну а потом бежало,
а теперь летит, сумей лишь успевать,
что ни будь запомнить... молоко сбежало,
не на кого больше уповать...
главное теперь-, Аннушка, чтоб масло
не пролила под ноги сейчас,
задержись мгновенье, ты еще прекрасно,
молодость вернись хотя б на час...

я у черзі за небом
провів пів парсека
стільки треба до брами
говорила юрма
галаслива
дратлива
нудна
недалека
все питала мене
чи секунди нема
потримати надію
притримати подих
роздивитися план
забудови небес
і рипіли словами
зачовгані сходи
і плели вітругани
хмариння рябе

у такій тісноті
що ні сядеш
ні пікнеш
крок без кроку
здавався мені
небокрай
із душі видно все
у пітніючих вікнах
прокидалася синь
і займався нерай
що горів безголов’ям
варив колотнечу
вибігала гортанню
вона на уста
та шукала однак
добре вухо
для втечі
тихе серце
на дім
де немає кута

то ж ковтай не ковтай
а повітря не більше
і кричи не кричи
а відлуння нема
і кропи не кропи
чи вже сохни чи вішай
а цю осінь ховає
бездомна зима
зачекай не іди
поки кров не застигне
грає море вогню
у краплинах тепла
хай в озорену ніч
прокидаються стигми
і кохається з вітром
словесна зола

загуділи роки
мов сирени в нальотах
і ховалися душі
по п’ятах і снах
а яка не встигала
стелилася потом
нуркувала у келих
мутного вина
тільки ті
що світились
ясніше від болю
відкривались
мов храми
небесні квітки
розросталися серцем
волошками з поля
і котилися Богом земним
зі щоки

і ця черга
маліла
кишіла
міліла
подавала ознаки
що невпинно повзе
і чим вище
здавалося
меншало тіла
а чим ближче до віри
тим більше везе
найдорожчі мої
недолюблені кроки
оступалися менше
не торкали сходин
і сто сонць намело
зі сходин цих до ока
як не стало в мені
ні церков
ні води

14 Червня, 2013

У найтихішім сватівськім готелі,
В самотині, заглиблено-нічній,
Лежу на нерозібраній постелі
Й розмотую думок тугий сувій.
Мене цілком влаштовує самотність,
Зігріта чаєм, - відчай десь пощез, -
Пригнічує хібащо незворотність
Колишніх ювілеїв та імпрез
В готельнім ресторані... Вечорами
Тут все гуло від тостів і промов,
А після всього поміж номерами
Готелю
Босоножила любов
Навшпинечки... Вслухаюсь в тишу ночі:
Ні шереху, ні пошепту - давно
Скінчилось найцікавіше кіно,
І сон склепив слізьми налляті очі.
Воно б на мить дещицю відтворити
І повторити стрічечку одну,
Але ж... часи такі: за все платити
Годиться непідйомну вже ціну.
Сюди - три кроки. І туди - три кроки.
А в молодість ворота - на замку.
Все камерне, як в камері. Мороки -
Ніякої. Самотньо козаку...


2004

Завтра усякій воді
Дощ даруватиме рими,
Адже цеберко надій
Серпик небесний не втримав,
І, нахиливши ріжок,
Вилив народну прикмету
З - поміж планет і зірок
Прямо у душу поету,
І на папір полились
Краплі наснаги рясної,
Доли змінивши на вись,
Хаос - на вічні устої.

16.06.13

Мне говорят: остынь-ка ты, звездочёт!
Твой, говорят, срок годности истечёт,
Сливки пройдут, придётся тебе, от чёрт,
Выйти в последний порт.

Там, говорят, метель на дворе. Метель
Складно, светло постелит тебе пастель,
В ночь вна дворе разверзнет твою купель -
Канешь в неё отсель.

Ты, говорят, прости-ка себя, прости.
Ты, говорят, как мы, обойди посты;
Вогкой травою, спелой землёй простыв,
Вскроешь свои пласты.

Ну а потом пытают, мол, что с тобой?
Это не мой прибой и не мой припой,
Это над нами просто, как на постой,
Месяц дождит слепой.

Времени города отстроены на беду.
С утрешней почтой мне бы мою байду.
Вечности всё играют в слюну, в слюду -
Слов на них не найду.

Время - всего лишь временная вода,
Стрижки миров несбыточные стада,
Память следа остывшего, гладь стыда,
Острая грань высокого навсегда.


2013

1
В моїй нещасній стороні
Мені судилося єдине:
Хто народився на війні,
Той на війні й загине!

2
Не хапай за хвіст лукаву славу –
Матимеш хіба що лиш пір’їну –
А роби маленьку добру справу,
Пригортай до серця Україну
В цю добу незатишно-імлаву.

3
Тобі у вірності й любові
Я не клянуся, рідний краю, –
У кожнім писаному слові
Душі частинку я лишаю…

4
Я обрав застарілу тему –
Розпинаюся на хресті…

Видно, роки мої не ті,
І не вписуюсь я в систему,
Де всі грішні тепер – святі.

5
Пишу,
Щоб не мовчати в самоті
І не забути голосу
Звучання
Й до крапельки не витекти в мовчання
В кінці своєї хресної путі.

6
Нічого вже не маю.
Тільки слово.
І те змаліло, втратило в ціні.
Мовчання золоте невипадково
Усе частіш відповіда мені.


2001

… Шпанські вишні густо розрослися
На руїні. Лиш надходив ранок.
Сонцю усміхалися крізь листя
Карі очі перезрілих шпанок.

Нашу свіжовириту землянку
Прикрашали соняхи й квасоля,
Звукове мереживо серпанку
Коники приносили із поля.

А під вечір наша корівчина,
Що сама на вигоні гуляла,
Лагідними шпанськими очима
Нас на добрі сни благословляла.

Пижмо напинало шати пишні
Над землею, приховавши зайве,
І стікали кров’ю шпанські вишні
У мертвотно-місячному сяйві.


2001

Колись у дитинстві, давненько
Мене колисала вночі
Матуся моя, рідна ненька,
По стежці життя ведучи.

Як вийшов у світ я широкий
І де тільки не побував,
Ніколи не був одинокий,
Бо мамин чув голос між трав.

Яка б не настала година,
І як би не мчали роки,
Мені найдорожча людина –
Це мама – на вічні віки.


2010

Слова смешные, влажные на вкус,
Слегка и впрямь похожие на слово,
На междометия и на союз
Не тратящие ничего такого.

В одном из них так много поздних трав,
В другом спешит на взлёт кусочек неба.
Былую роль, былую боль сыграв,
Маслятами им спрятаться в траве бы.

Прикинуться, что всё им всё равно.
Шепча себе в рукав "какого чёрта",
Бессмыслицы ещё одно звено
Добавить - и сомлеть от натюрморта.

Номинатив - их первая кровать,
В ней обстоятельств следующих груды,
И миру подошло существовать,
Каким и назовут его повсюду.

А мы, по мере рефлексии тем,
Сквозь коннотат зайдём в такие чащи:
Была ли, мол, материя морфем
И был ли их нетвёрдо говорящий?

2013

Дамоклів меч душі моєї – тіло,
щодня висить на ниточці життя
і як би тіло жити не хотіло,
та п'є усе ж із чаші забуття.
Слабке та грішне, молить не пощади –
бажає втіхи з Божого плеча.
Собі прощає хиби, примхи, вади,
бо суть його – професія меча.

Екстраполяція життя... Де ж ми
на тій кривій, що тягне світ угору?
Ми світочі, що нищать сили мли,
чи вічні бранці в підземеллях Мору?
Що нас чекає через сотні літ?
Пізнання істин чорного мовчання
у світлі негасимих зоряних софіт
чи жалюгідне з острахом страждання?
І що наш ум долучить до богів,
до кола світобачення титанів,
де розум духа вищий від чуттів,
де правда вища величі обманів?
Чи може шлях пружиною невдач
відкине нас у дрімоту терпіння,
де страх душі, її нечутний плач,
утілиться в зневірене моління?
Як мало істин в домислах буття!
Ніч таємниці яблуко ховає
і наша доля – завтрашнє життя,
на тій кривій ще значення не має.

Ми любимо часто казати, що так боїмося гріхів…
Насправді лукавимо. Все це нічого не значить.
Бо граємо ролі. В лавині сфальшивлених слів
Забули, напевне, що Бог усе чує і бачить.
До церкви йдемо, бо так модно, так роблять усі.
На людях уже «козиряємо» і молитвами…
І так себе любимо, молимось власній красі,
Що Ангели Білі криваво ридають над нами…
Уміємо справи вершити свої напоказ.
А як же інакше? Чекаєм подяки і слави…
І фото парадні у профіль і навіть в анфас,
Немов мартиролог всіх подвигів наших лукавих.
А як же добро, милосердя, а як же вони?
Чому нам так важко людину відчути душею?..
...Тоді лише вчинки не будуть такі показні,
Коли навчимося любові й пребудемо з нею.
А поки що ролі. А поки що лиш міражі.
Як прикро, як бридко, яке шумовиння і піна!
Несправжність дратує. Звиваємось, ніби вужі,
Під іменем світлим розп`ятого Божого Сина.