Прийму вогонь, як естафету духу,
І як палити - то нехай горить!
Душа - струна для послуху і слуху
І хай звучить та нескінченна мить,
Та без страху, без болю, без сум`яття.
Моя любов - моє мале розп`яття,
А хто вже любить, того не болить!
2006р.

Йди крізь чужі міста –
Там тебе мало знають.
Вітер куйовдить страх.
Нерви твої гойдає.
Іноді він мовчить,
Часом – штовхає в спину.
Не реагуй в ту мить –
Ти його не зупиниш.
Далі спокійно йди,
Збільшуй кордони втечі!
Вийде він на сліди –
Ти йому не переч лиш.
Знай: це звичайний біг!
Той хто прийшов стріляти –
В’язень твоїх доріг.
Сам він не може спати!

Не мудреці, учені та поети
на троні світу. «Золота» орда
собі купує владні еполети,
і це найбільша із усіх біда.

Не ум благий, а фарисейські лікті,
уміння «Я» творити із словес
і розкидати ошуканства сіті –
ось путь ординця до земних небес.

Із тих висот лигають собі сили,
щоб вічно панувати, як царі.
А унизу криваво рвуться жили
від спротиву до тих, що угорі.

30.01.2015

Таке собі життя – у просторі і часі,
у сяйних кольорах, смерканні та імлі.
Такі собі чуття – до світлотіні ласі,
багатоликі діти: ніякі, добрі, злі.

Зима із білих мрій. І «їнь» супроти неба.
Байдужий погляд зір із далини віків.
Коли прийде КоЗа, згорить найтонша клема
гармонії надій і блуду язиків.

А поки що лежи в руїнах, Вавилоне.
Із пазурів кляття сочи у хижу кров.
Усе було колись – майбутнє, Слово, клони
із тезою війни: убий чужу любов…

29.01.2015

Втрати і набутки, паралелі днів,
у суму дорожню – це життя архів.
Час минає швидко – важчає сума,
і чогось бракує, і когось нема…
За спиною вибір – множити на нуль,
напереді ями – схованки від куль,
тих, що не вбивають, та приносять страх:
ось душа полине і зотліє прах.
Втрати не вернути й надбання такі,
що не розумієш, гожі чи гіркі.
Далина дороги і мільйони ніг
топчуть тротуари і кривавий сніг
Над усім цим небо і зоріє світ.
А якби спочатку і не рвати плід?
І ходити вічно в пахощах садка,
де немає болю тужного рядка.
де Едем пакують у життя сувій,
у кущах сумирно доживає Змій.
Але так не сталось – запали свічу
і подякуй Богу: Господи, живу…
А навпроти «Князя» – чиєсь мирне «Я»,
добігає ера синього Коня.
Миротворців досить, миру лиш катма
і ржавіє кров’ю друга вже зима.
Веремія скону із сліпих вогнів –
втрати і набутки у суму років.

26.01.2015

Це, по правдi сказати, нiякий не снiг:
просто зверху печальний сідий комбриг
поголився і струшує піну з лиця.

Пригадавши того мерця,
він подумав:

"Не варто, мабуть, було.
Це міг бути вивих або перелом,
кара совісті, розуму чи, врешті-решт,
неочікуваний арешт,
бо чимало тікає з казарм у степи,
бо чимало не має такої стопи,
що, йдучи по самотній дорозі, не
перехилиться, не ворухне
жодним пальцем. Я знаю, що наробив;
це тому, що гадав, ніби мало брил
надмогильних, а ще - бо в останні дні
зносить башню старому мені
мною ж і розкручена карусель;
ні до кого звернутись, аби усе
поміняти, бо я - адресат і спочин
і проклять, і звертань, і плачів."

Його погляд затримується на мить,
бритва в татуйованих пальцях тремтить
і летить в рукомийник. Минувши поріз,
щось червоне стікає униз.

18.01.15

У цьому світі я бував не раз.
У генах закарбовані навіки
і доля, і недоля чоловіка,
що часом зупиняються на час,
коли у небесах скресають ріки.

Усе піде так само як прийшло.
Хіба я знаю, хто ще затіває
цю веремію з Дону до Дунаю
і навіває все, що вже було,
і що не переживши, поховаю?

Опора коронації сім’ї
лишилась упослідженою тими,
що нібито – союзники мої,
які уже оплакують її
і ниють за «єдиним, нерушимим».

Усе, що появилось у брехні,
ховається за істиною здавна.
Долина Іордану у вогні...
А речники у Артеміди й фавна
усі гріхи приписують мені.

Лукаве убиває наповал.
Бездарність ігнорує суть і норму.
Таланти калатають у кімвал.
Хаос організується у форму.
Гармонія формує ідеал.

Але, наполягаючи на цьому,
тікаю із полону суєти
до гавані, де за́тишно одному...
Іде пора іти у ті світи,
з яких не повертаються додому.

Останній раунд буде все одно.
Але іду із вірою у казку,
що пантоміма міма у кіно,
якому остовпіти не дано,
не означає ще мою поразку.

Махаю персональним прапорцем
і поринаю у свою оазу,
освистаний юрмою й цього разу.

Та поки не покараний за це,
показую сугестії лице
її невиліковної прокази.

                              20.2015

вода що присутня була у Йордані
що тілом дотична до вічного раю
що лики іконні навік пам'ятає
вона проминає
біжить у долоні
до Бога
я входжу
страхи залишивши
страхи що трясуться на березі людно
вона доторкально
вона обпікає
в субстанцію істин
до дна
неоскудно

Скорбь - вечная звезда
из тьмы беспрекословной.
Словно зовет ТУДА,
но защищает словно.
Узнав лицо границ
узрел лицо рассвета.
Начнешь просто любить
навечно без ответа.
Смерть забирает все,
чем был ушедший в жизни.
Но в остальном несет
прикосновенья признак.
Приняв потерю, ты
ждешь тихо и смиренно.
Живешь без суеты
и без тревоги бренной.
И знаешь просто так,
(узнавши ниоткуда),
что кажущийся мрак -
целебнейшее чудо.
Что там - для НИХ среда.
Им отдохнуть бы надо.
Отсюда тьма - беда.
Оттуда, знать, награда.
А смерть, по сути, дом
чтобы и ты вернулся.
А жизнь была лишь сном:
вот умер и - проснулся...

ламати себе було надзвичайно важко
ламати себе було непомірно боляче
а як же тобі моя душе маленька пташко
коли по живому коли як вогнем пече
а стеля сіріла і нижче усе схилялася
і бракло повітря і вії ставали попелом
і та що ще вчора сильною надто звалася
палила усе і змітала із серця зопалу
їй листям тремким каштани услід стелилися
і бігти хотілось рятунок шукаючи в просторі
душа заніміла затерпла а ще побіліла вся
як крапелька воску на черствій церковній проскурці
таке відчуття руйнівне як стихія збурена
убити його непросто позбутися звісно теж
вже зрадженим легше вже легше сліпим і обдуреним
себе визволяти із кров`ю і сіллю означених меж
а хмарка осіння махала услід хустинкою
пожовклий листочок метеликом спав на спітнілому склі
зізнаюсь я плакала я ще лишалася жінкою
що ставить печать на собі з кровним підписом «ні»…
11.2014.

Кожен щем, кожен порух i вiтер, i кожне обличчя,
степiнь близькостi з котрим здавався менi вищим за
близькiсть неба й комети, i кожне розгойдане вiче,
закипiле всерединi мене, i кожна сльоза,

забракована за неспроможнiсть котитися бростю
власних вiй (бо наступне зруйнує i спалить усе) -
це найлiпшi мої фiгуранти у списках на розстрiл
у застiнках, обмежених певним з моїх передсердь.

Палiмпсести внизу на бетонi - проста параноя:
те, що дряпає - вид забороненого багажу.
Треба мати талант, аби рiвно вести пiд конвоєм.
Я веду пiд конвоєм - а значить, уже не пишу.

15.01.15

Ходи-ходи, високий тихий світе.
Ходи-ходи в далеку синю даль.
Розвіє вітер – мій? – минуле літо
І захворіє серце на печаль.

Немає ліку і числа немає,
Є тільки вибір – хід від себе – ввись.
В чиєму серці я себе ховаю?
Чий плач над тілом місяцем завис?

Недовге світло, біле, поминальне.
Всі сорок днів, ще три – і вже по тім.
Летів у хмарах місяць, як востаннє.
А вільний дух від місяця летів.
28.09.07.

любов лише любов врятує світ
цей дивний світ з пожарищами й війнами
і Божий слід глибокий Божий слід
і світло за відчиненими вікнами...
і милосердя тихе мовчазне
і співчування до живого й сущого
а все лихе мине колись мине
несемо хрест тяжкий задля грядущого
де буде мати сонячна як день
і добрі люди дивом зачаровані
і зорепад нечуваних пісень
і почуття Всевишнім подаровані...

28.12.2014

Лагідна дівчинка років п’яти
Ліпить на скло сніжинку.
Справді у дівчинки років п’яти –
Очі дорослої жінки.
Скільки вже очі побачили сліз,
Злості, неправди і спаму.
Лагідна дівчинка років п’яти…
В неї немає мами.
Світ розглядає крізь темне вікно,
Пальцем рахує зорі…
Діти не граються з нею. Бо
Дівчинка – не говорить.
Та не втрачає останніх надій,
Сильна її волосинка.
Лагідна дівчинка років п’яти…
Із дитбудинку.

… і хочеться вірити: зоряний пил
стрункої орбіти
не має так само, як серця і жил –
блимкі сателіти,

та кожна пилина і метеорит
(і зорі, почасти)
курсують незмірену темряву літ
у пошуках щастя,

допоки у якості вічних завад
місткі картотеки
не стверджуватимуть, що є міліард
холодних парсеків –

неначе межа, і що сенсу нема
триматися віри,
адже між курсуючими обома –
лише чорні діри,

що не дозволятимуть їм віднайти –

льодами окуту,

аби відігріти безликі пласти
самотнього ґрунту.

17.12.14

Лінивий час втікає у пісок
і висихає на долонях мрії,
зове у тишу сонних подушок,
бере в полон бажання, руки, вії.

Цинічний час висміює усе
і біле одягає в чорні шати
та ниць душі на публіку несе,
натільне шмаття виставляє з хати.

Байдужий час минає біль і сум,
не озирнеться на «Помилуй, Боже…»,
бо є життя і є одвічний тлум,
і хай справує кожен, хто як може.

Панічний час боїться всіх і все
і крик «Рятуйте!» носить у кишені.
У білий день задвірками повзе,
тамуючи від видиху легені.

Лукавий час обмане, заведе
і у багні спокушеного кине,
діяння грішні видасть за святе
запросить до неправди на гостини.

Непевний час – ні віри, ні доріг;
блукати, не знайти, не осягнути.
Навколо ходить звір «багаторіг»
у пошуках примарної спокути.

Мінливий час – немов один за всіх
і звідусіль лунають застороги:
що вчора жменя, то сьогодні міх;
що вчора лаз, сьогодні вже дороги.

Разючий час – і розбрат, і війна,
і зубожіння краю та родини.
Убити Змія, далі – посівна
зубами у ріллю людської днини.

Злодійський час – безкарності вино
смакує і наповнює бокали.
Ясон і Ка поцупили руно
і нинішні натхнення теж дістали.

Дволикий час – багатий на жнива
людських чеснот, що визріли у вади.
Обіцянки наповнюють слова,
а ті сідлають пафосні посади.

А вічний час на персні мудреця
свої гріховні зирить іпостасі
і витирає маски із лиця,
неначе дошку вчителька у класі.
30.12.2014

Три ранку. Календар,
комп`ютер і
стіл. За вікном ліхтар –
і ліхтарі

по вулиці, луна –
бухий мотив,
його фінал – стіна,
локомотив

зірок над містом, над
усім, усім –
а саме снігопад
чи білий дим,

що йде униз, униз –
неначе рік,
а ще іде навскіс,
як чоловік

проспектом нижче; ще –
вогні машин
і цей прощальний щем:
два, нуль, один

і п`ять. Я не пишу
про ці свята,
але є вірш (чи шум),
бо хулі там,

бо вірш – частина крил,
хоча і без
вірша лунає джингл,
а також беллз.

01.01.15

Можна по сніжочку
босими ногами...
Душе в сповиточку,
неба спозарана
причаститись гоже
в нашепті молитви.
Ну а там - на землю,
ну а з тим - до битви.

Вечір, він питає:
- Душе, як велося?
Стеле простирадло,
гладить по волоссю.
Доторки до втоми,
доторки до тіла.
- Душе невагома,
ти куди злетіла?

Чи я можу піти трохи далі від того що бачу
Треба бути святим і опертя шукати на дні
Обійти марноту полічити здобутків нестачу
Відцуратись дарів запалити офірні вогні
Все іде як іде і нема мені жодного діла
Хто коли і за що чи з відомих лиш Богу причин
Наближає своє конфесійне до грішного тіла
І вливає єство у тіснину крутих величин
Все буття наче міф про святе непорочне і щире
А навколо сади із пороку спокус і бажань
Є лиш правда одна у душі не шукаючи миру
Не врятуєш себе від ілюзій пустих сподівань
27.12.2014

В трёх тайнах Мира – Вечное Начало…
Остановитесь! Злобу прогоните!
Отбросьте прочь бездушия забрало
И тьму огнём сердечным осветите.

Пусть упадут пред вами на колени
Лжебоги, что гнездились в ваших душах.
Уж слышен Глас из глубины Вселенной, -
В устоях Лжи он равновесие нарушил.

Пусть, наконец, сольются воедино
Любовь Земная с Духом изначальным
В единой сути Огненной годины…
Три тайны Мира в гранях эпохальных
Откроются для тех, кто поднялся над пеплом
Страстей земных, над фарисейством в Вере,
Над стоном жажды, над гордыней блеклой–
Да, распахнутся им благословенны двери!
Три тайны сохранённые – нетленны –
Откроются для тех, кто в одеяньи белом
Пройдёт сквозь тучи пепла неизменным,
Оставшись телом и душою зрелым.

И тот, кто луч Святых энергий
Вдохнул в себя с молитвой сокровенной
И отдаёт потоком чудо – добросердья
Через любовь земную неподдельно,
Тем облегчая муки искупленья
Грехов земных, в которых Суть хоронят…
Кто не готов – пусть сердце не затронут
Три Тайны: Тьмы, Огня и Вознесенья…

Я слушаю время.Стучит метроном -
Движенье судьбы отмеряет.
А вечность своими глазами кругом
На суетность нашу взирает.

Но ритм задаётся совсем не такой
Каким-бы хотел его слышать.
И время смеётся над жизнью людской,-
Его назначение выше
Понятий извечных для нас и простых,
Как новой зари восхожденье,
Последнего вздоха того кто затих
И первых ростков появленье.

Безудержно льются слепые дожди-
Природа себя повторяет,
А время выходит на виражи,
Как-будто себя догоняет.

А всё ведь пройдёт! Лишь останется прах
От нас и других поколений.
И каждый носить будет тягостный страх
Перед неистовством времени.

Оно возвратит всё на круги-своя:
Откроются старые двери,
А на пороге вновь встретят тебя
Надежда с сестрою Неверьем...

Стучит метроном. За ударом - удар,
Как вечного сердца биенье.
Ложится на воду мерцанье Стожар
Реки пронизающей время.

Как древний старик, опершись на клюку,
Бессилье своё проклиная,
В глубоком раздумьи гляжу на реку.
Величье её созерцая...

Пускаючись у ніч свою,
Висвітлюючи дно,
Велику Книгу Вічності
Читає наш геном.

Мов альпініст з ущелини
Серед високих гір,
Дорогу правди стелить нам
Біді наперекір.

Шукаючи сторіччями
Одвічного пуття,
Рівняє Книгу Вічності
Із Книгою Життя.

Де співпадає речення,
Чи розділ, чи абзац,
Той запис лине зречено
У осяйний палац.

А звідти - світлі вісті нам -
Набуток скарбу знань.
І суть розкриє Істина,
Мов чашечку тюльпан.

Не проминають промені,
Бо чисто літній час.
Робота є геномові -
Вести в безсмертя нас.

22.12.2014р.

я душу заховаю поза часом
що сиплеться крізь пальці як пісок
і буду насолоджуватись щастям
тоненьким як дитячий голосок
і буду завмирати вже при згадці
твоїх слідів у золоті заграв
твоїх зникань у всюдисущій мряці
чи слів яких ти вкотре не сказав
я зможу заховатися надовго
лишаючи на корах письмена
і щиро-щиро гомоніти з Богом
про найдорожчі серцю імена…

Как на школьной доске
белым пишем по чёрному,
или чёрным по белому
свою бренную вязь.
Из крестов и нулей
письмена беспризорные,
но не можем найти
в них желанную связь.

День грешит, как вандал,
отражаясь в ночи́.
Погружаясь в себя
неосознанно будим,
То, что спит до поры
и упорно молчит
под порогом души
и лузгой словоблудия.

И оставшись вдвоём
сам с собою воистину,
разрывая покров
пережитого дня,
оголяем свой нерв
ощущений, как выстрелы
в постижении тайн
о себе для себя…
Ночь – покинутый храм
с темнотой устрашающей,
с литургией без слов,
с алтарём без икон.
И беснуется дух
всё собой облекающий
от истока Начал
с добиблейских времён…
Ухнул филин – вещун
и рука нервно вздрогнула.
Заметался пожар
в переулках души.
И открылись глаза
родниками холодными;
чей-то голос, как ментор
загнусавил в тиши...

Тень качнулась в углу –
полоснула по зеркалу,
И сломавшись шагнула
в зазеркальный проём,
засиневший пятном,
как окно предрассветное,
удаляясь в туннель,
чтоб вернуться потом…

Может там, за стеклом
все ответы положены
и лежат до поры
в зазеркальи чужом.
Ночь бушует во мне
океаном встревоженным
и качает меня
будто в кубе пустом…

Всё случится потом
с суетой безутешною,
когда кончится вязь
под холодной рукой.
Вдруг откроется дверь
на пороге Предвечного,
где кончается то,
что зовётся судьбой…

Окраєць початку. Немає кінця.
Котел мега-часу - ні дна, ні вінця.
Бульйон(за рецептом «любов і тепло»)
скипає жагою і піниться зло.
І вариво мліє із місива душ,
танцюють панянки з кафе «Мулен Руж».
Стріляють, вбивають – то каїна слід,
за нить павутинки чіпляється світ.
І крізь, де воїтель, немає добра,
і серце сумує. А, може, це гра
між раєм і пеклом, де німб на кону
і сонми лукавих на святість одну?
Невже треба крові, щоб виграти сон,
в якому обол вимагає Харон?
Усюди – непевне, невідань літа,
від роду до віку – суєт суєта.
У безвість геєни, у вічний розмай.
Є чорне і біле - тропу обирай...

15.12.2014

в саду спокус негожий день сльота
на кирзаках пудові гирі грязі
пізнання путь завів у болота
уже запізно з гирями у князі

а хтось устиг без яблук і труда
як на нічну останню електричку
услід сичать спокушені літа
до раю пропонуючи відмичку

у погребі запаси із оман
з надії і розвінчаної віри
і приятель гранчастий істукан
на схилі віку устаканив міри

даруйте учорашні надбання
червлені зорі і космічні кроки
натще видіння випили зрання
і кличуть у минуле лже-пророки

туман у полі річкою імла
і у душі гостює часто темінь
життя мігрує в розпач із тепла
терпцю щоразу попустивши ремінь

утім усе кінчається колись
і паски зотлівають в іго-часі
нема месії яблуні молись
і хай бояться боси на Парнасі

14.12.2014

Сонце, сосни, крила за плечима,
гайвороння світле вар'єте.
Ми до себе свято запросили
і чекали - ось воно прийде.

Та не вийшло, не розквітло свято,
тільки запалало - зацвісти,
як його нещадно стали рвати
із мого минулого дзвінки!

Пуп'янки, суцвіття шматували,
із доспілих ягідок пиріг...
Сподівання збігли за тумани,
парус мрій у вітрі битви зліг.

Чи фатальні рани, чи летальні -
спорожніє намірів казна,
і кохання - у часу лікарні -
виживе,одужає хто зна?

Та раділо сонце, бо не злими,
щоб не затужити уночі,
по шматочку свята понесли ми,
ти - в долоні, я - у кулаці.

22.11 - 11.12.2014

Журнали з глянцю пропонують
стандарти кращого життя.
Там веселяться, не нудьгують,
смакують їдло і пиття.
Всі з білосніжними зубами
і соковитими губами
на пляжах з жовтими пісками –
усі з тугими гаманцями.
Там довгоногі молодиці,
які не мали ще дітей,
без целюліта на сідницях
і без звисаючих грудей.
Там яхти, «тачки», інтер’єри
з металопластика і скла.
Там наймодніші модельєри
І гори хутра, шкір, тряп’я́.
Там вілли, дачі, і будинки,
В яких розваги без кінця…
Не впишеться у цю картинку
Портрет (чи книжка) мудреця.

=============

З циклу "СМС-переписка Пті-Ох"

Ти без мене, я без тебе -
дві сніжинки в білім небі.
Поки краплею постанем,
нашим буде білий танець.
Перш, ніж краплею зіллятись,
станем серцем розмовляти.
Поки станемо ставати,
будем тихо розтавати.

Коли танути ми будем,
сніжне різьблення забудем.
І у сонячнім промінні
станем іншим устремлінням.
Суне сива хмара тінню,
наш політ - лише падіння.
Ми хмаринкою легкою
в небо злинемо з тобою.

Ти без мене, я без тебе -
дві сніжинки в зимнім небі.
Там, де нас морозом ткали,
ми молитвою постали,
блиском іскорки легкої
тихо линем чистотою.
Щоби білий світ укрити,
з небом будем говорити.

12.11.1012р.

"усамітнився світ од тебе"...*
десь весілля а десь війна
білі ангели в синім небі
обопільна чиясь вина
на скрижалях душі не іній
згустки болю і самота
два журавлики "наш" і "їхній"
і опрірвлена висота
"усамітнився світ" та й годі
стогнуть ранки в кривавій млі
а майданами МАТИ ходить
слід шукає
від журавлів...

Колего, у чорних водах перебувають риби,
обравши орієнтиром повну відсутність руху.
Щоб якось від них відрізнятись, мілітаристські верлібри
давай із тобою складати й поширювати фейсбуком.

Колего, з рухливого довгого списку сержантів запасу
ніколи ніхто не буде викреслювати поетів.
І саме тому ми скоро надягнемо списані каски,
прийнявши вчення про стилос
як першооснову стилета,

отримавши в якості ґрунту чоботи, кимось терті,
отримавши в якості права пару розписок і штампів,
отримавши в якості м’язів АК 74-тий,
отримавши в якості віри накази далекого штабу.

Не знаю, що нас чекає. Рівень окопів нижчий
за рівень моря, за рівень, хоч якось доступний бореям.
Колего, наш брат не любить бачити те, що пише,
не втіленим у катрени, а втіленим у траншеї.

Я думаю, фактор повернення сильно від нас не залежить.
Але якщо все-таки вдасться вийти на рідні маршрути,
я кину писати зовсім.
Ти станеш писати менше.
Хіба що про літо й метеликів.

Просто аби забути.

06.12.14

Там,де полотна ще білі,
На митця очікує смуток.
І де слова живуть не щирі,
Ховаєтся світ у закуток.

Там,де сніги ще холодні,-
Справжнє чудо існує живе.
І там,де барви природні,-
Щастя у руки летить,пливе.

Там,де усміхнені люди,
На творця очікує Муза.
Та сльози існують усюди,-
То руки стискає мотузка.

Живе натхнення у миті,-
Від сонця у небі блакитнім.
Коли почуття уже вбиті,
Вірші не такі оксамитні...

Три старці, три - у них вербовий посох,
і рушники, і чорний-чорний кіт.
- Що, старці, вам, простоволосі, босі?
Звідкіль? З яких прогорнених вже літ?

Та одійшли. І посох залишили,
а ще кота, і білі рушники.
А ми стояли і були безсилі
збагнути слів зчудовані рядки:

"Чолом, живі. Для миру і зі Слова
Прийміть оці дорожні береги.
Наспіє вік - приходьте на розмову.
Настане час для меду із перги."

Дрімав наш кіт і все мотав на вуса.
А посох ріс в обагрену ріку.
Ішли у дім стежки, зірки, спокуси.
А рушники лежали у кутку.

Ота ріка. Чому вона багряна?
А рушники? Для них нема покуть?
А час для меду? Він коли настане?
Опісля всіх знедолених розпуть?

Разом із відчаєм приходять сподівання
на порятунок в майбутті, на кращу долю.
Оманливе, пасивне уповання
веде до розпачу, безвихіді і болю.

Надія - це єдина наша власність,
розрада, віра в правду і прогрес,
по суті, підсолоджена сучасність,
ілюзія про праведість небес.

Був шлях і крок під полум`ям багать.
Була печаль - як ніч – густа і сива…
Була любов - окрилено-красива…
І спокій був, як Божа благодать…
Було усе. Усе уже було…
Перецвіло з весною, відбулося…
Вже пахне хризантемами волосся,
Осінній сум лягає на чоло…
Чому душа не вірить в це? Чому?
Пісні римує, розсипає ноти…
Наївна і закохана достоту,
Веселки в`яже зоряні йому…
Бо що їй дощ і що їй листопад ,
А чи років вервечка стоголоса…
Біжить кудись - розхристана і боса -
У синь, у сон, у свій едемський сад…
Життя ж не повертається назад ,
як їй здалося…
2014

Совість в людини, має бути чиста,
Проте, не так як "чиста" пустота.
Вона повина бути золотиста,
Не заплямована й цілком проста.

Нам до життя, інструкцій, не додали,
Бо з ними ми були б уже не ті.
Що є погано, ми би зроду знали,
Але не зустрічали б у житті.

Здається, ідеально все було б,
Не знаєш болю- значить не завдаш...
Та вижити так людство не могло б,
Бо зник би весь душевний досвід наш.

Лише як крапля смутку в душі є,
І сумніви, і біль, і горя муки,
Ми починаєм цінувать своє,
І розуміти прикрості розлуки.

Твій біль-породжує твою любов,
Лише пізнавши горе, зрозумієш,
Як стигне в жилах твоя тепла кров,
Коли людину так згубити вмієш.

От так і совість, буде золота,
Коли ти вже спіткнувся об пороги,
І зрозумів, що це тропа не та,
Але вже стер об неї свої ноги.

Лише коли у серці й на душі,
Одним мотивом, тихо щось заграє,
І вирве з інших, всі твої ножі,
Ти зрозумієш- совість так співає.

Тому не бійся падати в житті,
Бо тільки так, навчишся підніматись.
Згадай, що всі, оті, земні святі,
Були за крок, щоб Сатані віддатись.

05/01/14

О Боже мій, а я ще й не жила,
А я ж лише «зализувала» крила,
Які недоля прикра обпекла,
Які неправда чорна обпалила…
А я лише у царстві тіней злих
Шукала світла, щоб донести людям.
І цвітом опадав з грудей моїх
Жертовний вірш, немов якийсь приблуда…
А я себе палила кожен день
(Коли болить життя – то душу чути),
То крила виростають у пісень,
Які несеш у пекло для спокути…
Мій шлях – то траєкторія листка
Осіннього, віднесеного вітром…
Для цього світу «зовсім не така»,
Сльозу сховаю в душу і…не витру…
Нехай гірчить всім атомам єства,
То й віршам надто солодко не буде…
Лечу кудись…обпалено-жива…
Прощайте, люде…

Удача дивна річ! Чому вона зникає?
Про це напевне навіть Бог не знає
Усі близькі вже відвернулися від тебе
Одне питання чи її так треба?
А полоса життя темнішає щоночі
І жити так я більше вже не хочу
Так я втомився годі з мене сліз
Смертельний якір на душі,
тягар турбот повис.
Я не чикатиму на сонце
і не спиню свій корабель
Пливу туди де захід сонця
Ось це напевне мій кінець!
Я поглинаюсь темнотою,
чом загубив життя радар
Сховалось сонце за горою,
і темно там і лячно там
Та завжди так не може бути!
Не може вічно і світить.
Ти не гонись за сонцем друже,
а просто-просто обернись
Бо десь зайшло, а десь вже сходить
ти не дивись в один кінець
Бо втративши свій шанс свободи
ТИ зрозумієш це кінець!

Ти пам’ятник собі створив нерукотворний?
Чи може рукотворний збудував?
Не псуй ландшафт!
І не засмічуй ти простори!
Ми – люди – це лиш мисляча трава…

Усе є вибір – як в житті рости:
у шир довкілля з епіцентром в пузі,
а чи угору яблуні трясти,
а чи униз, скоряючись недузі.

Усе є вибір… Господи, прости.
Забув про душу – от що серце крає.
А їй куди, приземленій, рости,
якщо вона у сні вже не літає.

19.11.2014

ти просто поруч був
коли мені життя
свої сюрпризи вміло посилало
коли боліло
навіть убивало
коли вже навіть сліз було замало
ти відчував
та зрештою і чув
як я молилась Господу не всує
бо вірила що він мене почує
ти розумів мене без жодних слів
допомагав спіймати птицю синю
повірити у казку не_осінню
намалювати те чого нема
я дивувалась інколи сама
що ти так тонко вмієш відчувати
бо я могла нічого й не казати
а просто щось шукати у собі
в поезії чи у небесній висі
ти зберігав гніздечко наше в стрісі
а ще не замикався у собі
а виростав над буднями і віком
мовчав
терпів
був просто Чоловіком
найкращим найдорожчим далебі
тому я і не дякую тобі
а просто знаю - ти у мене є
такий що навіть з пекла дістає
душі надійний меч надійний щит
супутник мій
на "много- много літ"...
11.11.2014

Ідея-фікс, що люди – браття.
Тече і хлюпає ріка,
десь уночі горить багаття
і чинить суд своя рука.

Ріка, ріка… в ній тоне суще,
плисти втомившись у воді.
Галера. Мостик. Злоімуще.
І нижній ярус – там «святі».

Наглядачі, як ланка долі.
Стікає піт з понурих днів.
Обжився раб у звичній ролі –
ну що за рай без стусанів?

У колі ниці і багатства
ідея-фікс не проживе.
Хіба її у пута рабства?
Хай бідолаха вік гребе.

Багаття душу не зігріє,
а тіло трохи, абияк.
Жаринка щастя сонцем тліє,
в блаватку рядиться будяк.

Ніч у степу – безмежжя неба.
Палахкотять примари мрій.
Хтось утікає з того степу.
Серед чужих давно він свій.

Ідея-фікс згорає в часі
і гріє помисли лихі.
Шумує зло у біомасі.
Чи біо винен? Мабуть, ні…

Своя рука – своя владика.
Поліно в оці – то дурняк.
Краватка, гонор, сита пика.
А що в душі? Живе слизняк.

Мажорів їде авто-рота.
Обличчя-мім, щілини уст.
пихою сповнені істоти,
зате в кишені «мані» хруст.

Ідея-фікс на дні моралі:
багно, почвара, сморід дня.
Сідлає гнів у чорні далі
свого огненного коня.

Та залишилася надія,
ця довгожителька життя –
прийдЕ сіяч і сон посіє,
а в ньому ера золота.

18.11.2014

Стаєш ти панацеєю, о смерте,
коли до немочі похилої ідеш
і дозволяєш тілу просто вмерти,
а душу до чистилища ведеш.

І злом стаєш нещадним, як дитину,
ще чисту, непорочну, без гріхів,
немов ягнятко, тягнеш до загину,
на тугу обрікаючи батьків.

Лихою кров’ю пишеш ти картини –
на половині віку і життя
неждано підступаєш до людини,
отрутою наповнюєш чуття.

Навіщо, смерте, ти така жорстока?
Якщо є вибір – не чини розбій.
Хай мати часу, небо зореоке,
не плаче уночі за упокій.

Але ніхто не вирветься з полону
земної долі, що би не робив.
Нема такої зброї і патрона,
щоб раз уцілив і… каргу убив.

15.11.2014

* * *
Осіння ніч упала на погони,
не листопадом – зорями війни.
Біда і горе, наче перегони –
кому рідніше демон із імли.

* * *
Надія умирає – після неї
лишається ілюзія: жива!
І ти радієш колиханню шлеї,
вдихаючи натхнення у слова.

* * *
Допоки ти смієшся, зло безсиле
втопити долю у лихе багно,
яке сльозами горя наплодили,
яке для духу – трясовинне дно.

* * *
Життя – театр. Люди – маски, ролі:
герой, Іуда, неборак і воїн.
На сцені – гра, а суті душ – паролі.
Декодування show - it is going.

* * *
А монументи падають на спуд
землі, довіри, сьогодення часу –
колишній ідол, а направду Брут,
що паював народ у біомасу.

12.11.2014

Із точки «еН» у точку «еС» повік
зі швидкістю земного часоплину
прямує потяг – як хуткий потік,
усіх живих несе у цю хвилину.

Усе, що має бути, так і є:
дорога, пасажири і вокзали.
Відповідає кожне за своє:
вибоїни, порядок і портали.

Чи кожен доїжджає до кінця,
якого сподівався, сівши в потяг?
Вам не знайти ні мага, ні жерця,
що міг би угадати долі посаг.

Дорога ця, мов у краю чудес,
яву і згин єднає без пориву,
бо кожен раз, як хтось зійде на «еС»,
на «еН» сідає інший в мить щасливу.

На цьому перегоні сон життя
плекає і леліє щастя мрії,
а ще несе у вічне каяття
останнє, що тут є: земні надії…

11.11.2014

- Оце твоє, людино, – хліб у поті.
І ношу цю у гніві не кляни.
Живи в полоні вічної турботи,
спокушена лукавством сатани.

Народжена у муках – в них погинеш.
А там мій суд – єдино правий суд:
чи в небеса осяяні полинеш,
а чи тебе в огненний кину спуд.

Зате ти можеш ті плоди вживати,
що я тобі забороняв колись
і таїни усякі пізнавати,
але пізнавши, скутку бережись.

Не приведи тобі дійти до крапки,
бо далі я – тріада, як одне,
межа пізнань, де всі кінці й початки
не ділені на грішне і святе.

Отож трудись , людино, і учися.
Хай розум не лиша тебе повік.
У час сумнівний в небо подивися –
твоєму «Я» там усебічний лік.

09.11.2014

На трамвайній зупинці стояв чоловік в пальті.
Він дивився крізь час і мені видававсь знайомим.
Намагався згадати обличчя людей… не ті.
Чоловік одвернувся. Я не пішов додому.

Я стояв біля траси. Поряд шипіння авт.
Гомінке вороття безупинно і такт безчасся.
Не змовкає місто. Тут не буває втрат.
Рух горизонтом. Все – перехід у масі.

Той чоловік повернув до мене лице.
Я подивився пильно йому у вічі.
Може, це він. Ні, неможливо це.
Той чоловік – це я, та сильніше відчай.

Дивиться – мов крізь час. Кам’яний, німий.
Хоче сказати щось, на лиці ж гримаса.
Біль у очах. І втома, і розпач – мій.
Він – як і я: ми – здичавіла раса.

Життя людське – екзамен на дозрілість.
Знання і вибір визначають стаж.
Дух - у душі. Душа живе у тілі,
Неначе в гримі - сцени персонаж.

Написаний сценарій наших ролей,
Але і в мене – серце й голова.
Коли підкосить волю справжнім болем,
То що мені – призначені слова?

Відходжу геть далеко від сюжету,
Щоби нарешті замовчав суфлер!
Якщо на сцені – вводжу піруети.
Та поряд – яма, а внизу – партер.

І незручну усе ж – приймаю! – ролю,
Щоб повести на сміх себе, на глум.
Немає болю тут, на сцені долі,
Є тільки зрідка ностальгійний сум.

Все ж визнаю – хоч не свою – провину.
Прощаю все, і явну зраду теж.
Я тут за роллю, - може, і загину –
Нема обмежень і немає меж.

І буду цілувати не з любові,
Кричати, бігти, плакати дарма.
Мов чужака питати свого: хто ви?
Чи інших слів у мене вже нема?

Я маю волю. І глядач незримий:
Шатро прожекторів укрило все.
Хоч біль мій сильний, та слова терпимі.
Я граю так, як хоче Режисер.
15.09.07.

Черговий досвід робить мене злим,
хоча таким не прийнято ставати,
розкопуючи щось нове. Затим,
я стверджую, що так лягає карта

і міг би нині дертися увись
(хоча насправді тільки ніс дереться);
не помічати характерних рис,
які цілком сумісні з теплим серцем;

навчитись розрізняти моветон,
при цьому відкидаючи статути;
ходити у богемному пальто
як в аргументі говорити скуто;

в кінці катрена виставляти хрест
як пам`ять про невідворотні втрати;
а ще напитись, намутивши десь
(хоча мені зарано споживати)­.

Натомість лампа замість каганця
хитається у побутовій тиші,
і річ, яка повзе з-під олівця,
нагадує букет із перебільшень.

04.11.14

Душі говорять, люди мовчать.
Завчено сипляться фрази.
Доки розділеності печать
Буде із нами разом?

Стукає серце у двері загачені,
Спокій бентежить. Замки вже оплачені.

Стихли б думки, що для тіла спішать:
Духу не чує душа!

22.09.06.