Ненаписана реквієм-повість
про осінню жагу почуттів,
про гординю по імені «гордість»,
не останню у списку гріхів.

В полі сивому думи-дороги
поведуть в неоплаканий жаль
і небесного виру пороги
рознесуть світом тоскну печаль.

Хтось в полоні тієї печалі
поведе свою правду на бій
у минулі розтрачені далі,
де могильники вічних надій.

Хтось наївно згадає про вічне,
невмируще, прекрасне й святе,
тож закреслить своє пересічне,
і у вірі спасіння знайде.

Хтось заплаче з безсилля й зневіри,
прокляне цей божественний світ,
надихнувшись безумством без міри,
піднебесся опустить на спід.

Човен долі під срібним вітрилом.
Ідол смерті над полем життя.
Станьте в чергу: єдиним мірилом
всього сущого є забуття.

Той ланцюг із безпам'ятства й болю
обіймає живих залюбки
і, натхненний, впивається роллю
деміурга усі ці віки.

Дні такі неповторно гарні
і шипшина під вікнами зацвіла.
Завтра знову оглянуть мене в лікарні
і, можливо, дозволять на день до села
(чи на тиждень) поїхати, перепочити
від міського незатишку і недуг,
до луганських квітучих лугів долучити
найквітучіший марківський луг...

... Походжу по стежках споришевих,
на барвінках полежу в кленовім ліску,
розпечалюся, сил наберуся душевних,
покладу на могилу матусі букет із бузку.
Попрощаюся з друзями на кладовищі,
за гріхи непрощенні пробачення попрошу
(там, за краєм, всі рівні – і нижчі, і вищі),
і, прощенний всіма, свій останній рядок допишу...

2011

Перше вересня, весняно саду, серцю:
барви осені листка не вбили жодного!
А на сотці, де доспіли перці,
репетиція червоного і жовтого.

2012-2013

Солодкий сон – солоний просин
Сльози,
Що, наче ртуть, жива,
З весни – у літо,
З літа – в осінь
Перебіга-переплива…
Ізнов наснились батько й мати –
І відтіснилися. Нема…
А ти хотів насправді мати
Усе, що снилось,
Задарма?!

1996

1
Снується павутина. І на ній
Роси разок – мов ластівки на дроті,
Які усім єством уже в польоті...
Жовтіє лист. Згортається в сувій
Літопис літа. Пригасають фарби
На аркушах полів. Глибокі карби
Лишає плуг на стомленій землі.
А журавлі на пружному крилі
Несуть у далеч спогади блакитні
Про гнізда, звиті в сонячному квітні.

2
Пора не суму – підсумків пора.
Спокійна осінь. Прочитай ізнову
Усе, що вийшло з-під твого пера.
Зверни увагу не лише на мову –
На стиль і форму. Пильно подивись
В сліди свої, у вчинки. Ще не пізно
Внести суттєву правку. На колись
Не залишай, щоб не жаліти слізно.
Що влітку не довершив – доверши.
Погідна днина стане при нагоді,
А прикладом – довершення в природі,
Яка одвіку прагне до вершин.

3
Вітри осінні погасили
Сліпуче полум’я квіток,
Та ще тримається щосили
За гілку вогничок-листок.
І відчайдушно так тріпоче,
І щиро так палахкотить
В холодній млі,
Немовби хоче
Зігріть весь парк
І освітить.

1982

Некопіювальні,оригінальні поети
пишуть твори наче проекти,
вириваються з епохи примітивної культури,
віршують,
віщують,вершать,
а рукописи їхні виходять за межі часу і простору...
І перед кабінетів дверима закритими ,
знаходять двері в собі,цв"яхами долі не забитими,
як вихід , як відкриття
ще незнаного буття...
Та надсилають тексти малозрозумілого
як листи із майбутнього,
до людства, що оділо тимчасові етичні цінності
матерій далеких провінцій
периферії життя Земної цивілізації.
Ці поети -
мають слова за мечети
що прорубують шлях
в світоглядних хащах мов в джунглях,
пробиваючись до блага,
до Бога,
до джерела,
до ідеала...
Співставляють тисячі слів улабораторії свого життя
як добра багатоваріантне розмаїття,
пробують -
винаходити проби -
матерій майбутнього щастя.
Тільки такі, дивакуваті,
що без віршів нікроку
що записують їх,на усьому ,що попаде під руку,
навіть на сірникових коробках,
у своїх доробках -
проникають у сутність ідеї у слові
у дивній своїй поетичній промові,
із мовної глини
як з першоцеглини
змоделюють в душі - невідоме,нове,всеможливе...

Час збирати каміння
чи копати картоплю?
Хто цю душу бідацьку
зрозуміє нараз?
Час іти на майдани
чи курити коноплі?
Час приходить наосліп,
вибираючи нас.

Хату скраю збудую,
де би сісти й спочити
і зібратися з духом,
бо немає ніде
того краю-безкраю,
де би силу зростити
і сховати від крука
своє серце святе.

Але звикну до хати,
до вишневого саду,
до приватного щастя
усім бідам на зло
і збирати каміння
чи садити розсаду
не постане як вибір –
рідним стане зело.

Біла, чи бордова

Ні, не дадуть пожити, як людина!

Як пісня, серпень, серце, як орля.
Так жити років сто, а, може, двісті.
Але зима метеликом кружля,
а осінь гусінню ховається у листі


Біла, або фіолетова

Одна окраса і на небесах!

Нас і дерева серпень обідня:
старіють груди груші без намиста.
Та, ні, брешу: блищить-горить одна,
окраса найгарніша і найвища!

2009-2013

То закінчилось літо
чи прийшла уже осінь?
Вони надто вже схожі
на перетині днів.
Їх об'єднує сонце,
що у зоряні коси
заплітає надвечір
пасма жовтих вогнів.

Час не знає утоми.
В межах вічного плину
обертає планета
наші мари і дні.
Ми – піщинки безкраю
на долонях припливу.
Ми живемо насправді
чи в магічному сні?

Час не відає болю
і осінні зажури
переповнюють тлінню
цю ріку забуття,
набігають на берег,
підмиваючи мури
постарілого в осінь
золотого життя.

Час не вміє додати,
лиш відняти й забрати
і розвіяти пилом
у вселенських степах,
де людина, як всесвіт –
його можна впізнати
по розкритих назустріч
усім болям очах.

Час приносить сум'яття
в установлені рамки
особистих уявлень
про життя і про смерть.
Вічність грає у мрії
і проводить у дамки
не блакитне безсмертя,
а людську круговерть.

То закінчилось літо
чи прийшла уже осінь
і багряними днями
обрамляє наш путь,
одягає світанок
в чисті зоряні роси
і курличе у небі
про земну нашу суть?...

Я відірвав од ґрунту деревій,
Мов козачка від матері татарин.
Та корінь його білий і кривий
у душу, наче блискавкою вдарив!

2011

Тільки сонячну помаду
витре вечора ганчірка,
як для вікон серенаду
вже співає перша зірка!

2003

Встаю удосвіта – бриню,
мов жайвір піднебесний:
о, скільки ж простору коню
і безкрай пречудесний!
Це – рай земний: чи сад, чи гай,
чи бір, а чи діброва…
Літай собі, часу не гай,
поки душа здорова!
Вітай світило світове
в блакитній неба рамі,
все перспективне та нове,
намріяне зарані,
сприймай. Реальністю стає
підчас і нереальне,
якщо уявлення твоє
в основі геніальне.
Тримайся міцно на крилі,
вітрам не піддавайся,
та від магічності землі,
пильнуй, не відривайся!


22.07.2009

* * *
Нестале все.
Гадання чи прогноз
Надії додають.
Але... є сумнів...
Надворі спекота,
В душі – мороз,
У підрахунку "так",
В кінцевій сумі –
Категоричне "ні"...
Прогнозував
І я твою
Можливу
Поведінку
І – помилявся завше –
Визнаю
Свою поразку
В цьому поєдинку
З несталістю.
Стабільності нема
В твоїй душі смутній,
Як і в погоді:
То зв’язуєш – обірване – сама,
То рвеш категорично знову:
"Годі!"


* * *
Стежку загубивши,
Розгубився,
Зупинився в подиві
Й стою...
Може, я на світ не народився
Вдруге
Й по-другому не свою
Долю празникую
І горюю?
Може, я не був і не бував,
І зорю з тобою не зорюю,
І тебе всю ніч не цілував,
І не плакав, може, не сміявся
Потай над собою, при тобі,
І в твоїх очах не відбивався
Образ мій – химерний, далебі?..
Вихолоне, вистудиться ложе,
На якім ледь жевріло тепло,
І ніхто довідатись не зможе,
Що було,
Якщо воно – було...


* * *
А нам з тобою вже пора
Іти на поступки моралі,
Бо почуттів смертельна гра
Виносить вгору, по спіралі,
До небезпечного кінця
Й катастрофічного падіння…
Кому вона потрібна,
Ця
Запрограмована подія?!
Люби нелюбого свого,
Терпи нестерпні свої болі,
А я – свої.
На дві недолі
Розділим долю…


* * *
Я поразку свою визнаю,
Полишаю арену змагання –
Ти була у моєму житті, на краю
Безнадії – надія остання.
І тепер я, розбитий ущент,
В маячні з дурману і туману,
Наче пес під колючим терновим кущем,
Невигойну зализую рану.


* * *
І знов не стало піснею пісень
Кохання однобічне,
Невзаємне:
Минуле – ніч,
І сьогодення – темне,
І завтрашній
Не проясніє
День...


* * *
Прощаймось без надії,
Що колись
Зустрінемось бодай хоч випадково,
Бодай на хвильку, на єдине слово, –
Шляхи і долі наші розійшлись.
Прощаймось без печалі,
Що для нас
Вже не заграють весело троїсті…
В Луганську – тихо.
А в твоєму місті
Іще тихіше – зупинився час…

..............................

* * *
Від цього яблука –
Не бійся! –
Шматочок ласий
Відкуси,
Пусти з очей зелених
Бісики
І в дідька щастя попроси.
Можливо дідько – добрий дядько,
До щастя долю ще додасть...
Не бійся! –
Сміло й без оглядки
Кусай –
Заради доль і щасть.
Гріха – немає:
Образ Єви
І приклад Єви – ще живі...
Яке ж бо диво яблуневе
Жовтіє стиглістю
В траві!


* * *
Чого тобі не спиться, чоловіче,
В тумані опівнічної зажури?
Змирись – не буде в тебе Беатріче,
Не буде тобі вістки від Лаури.
Задовольнися тим, що маєш нині
Від Бога, від людей і від самого
Диявола. Якого ще людині
Жадати щастя й талану якого?!
Втішайся тим, що гріється під боком
Холодна, мов змія, колишня мила.
Пильнуй і уві сні,
Щоб ненароком
Вона у тебе жало не встромила.


* * *
Побудь зі мною. Перебудь
Зі мною разом – це ж востаннє! –
Поразку пізнього кохання
Мого, а про своє – забудь.
Воно лиш епізод малий
В житті барвистому твоєму
Й не пізно ще змінити тему
Одну на другу – лиш звели
Змінити.. В цю ж болючу мить
Побудь зі мною, будь зі мною
Терплячішою і земною,
Якій, як і мені, болить!
Тебе – не бійся! – відпущу
Я після того, як минеться
Сьогоднішня біда, й проллється
Мій біль у вигляді дощу
На трави осені…


* * *
Любити – треба вміти
Розуміти,
Душею чути,
Бачити чуттям
І знати:
За найкращі в світі
Квіти
Сповна платить –
Готівкою –
Життям!

Так швидко я промчався коло соняхів.
Так, що не встиг пізнати їхню суть:
чи Сонце є для соняшників конюхом,
а чи вони весь день його пасуть?

08.2009

Місяць покотився гарбузом,
хмари потяглися гарбузинням.
Місяць таємничий, як масон,
став на мить привітним і поживним.

Блискіт загадковості погас,
щоб холодним вечором осіннім
зорі посміхнулися до нас
гарбузовим смаженим насінням.

08.2009

Нехай бояться вороги, а ти не бійся!
Нехай жебрачать бідаки, ти не проси.
А ще не вір, коли усі кричать: довірся!
і слово лжі до інших теж сам не носи.

Чого боятися? Що час прийде умерти?
Ти – мить, що з тіні переходить знов у тінь
і право вічності – усе минуще стерти,
щоби самій не перегнити в чорну тлінь.

І бідність – не порок. Її ти не цурайся,
не уважай на дурнів, що кричать: дурнІ!
Живеш по честі, там і залишайся,
бо правди не пізнаєш в ситі дні.

А ще не довіряй тим маскам і личинам,
що так натхненно грають у театрі слів.
Дивись душею, серцем, не лишень очима,
тоді і щире відрізниш від фальші днів.

Не вір, не бійся, не проси – як кодекс честі
в країні, де поети, люди і царі,
де все зі скрипом, абияк і проти шерсті,
де злидні ниці і маєтність угорі.

Не вір, не бійся, не проси –
наснились хтиві голоси.
А може, то дуркують пси,
пещені суки, ситі пси,
що переїли ковбаси?
А може, інші, злючі пси,
що стережуть блошині сни
без повідків і ковбаси?
А може, то такі часи,
де люди-пси і голоси...

Пітьма і тиша. Сад про сонце мріє,
про музику і світлу, і дзвінку.
Рушник новими нотами біліє,
сопілку сонечку виточує цвіркун.

08.2009

Служив для Сонця Місяць маяком,
і хлібом, і водою був питною,
у день вікном і золотим биком,
що, ніч усю, змагаючись з пітьмою:

спиняв плечима, боронив грудьми,
штовхав рогами... А тепер повинен,
проміння Сонця витягши з пітьми,
сам розчинитись в сонячнім промінні!

1.08.2003

У чому сила, брате?
У голій правді, цій страшній потворі;
у совісті, останньому із сховів слабаків?
Нехай у небі не засвітять зорі,
якщо був час із праведних років.
У силі завжди сила, більш ні в чому.
Свята ідея не збудує світ
і подорожній не здолає втому,
як у душі безсилля зріє плід.
Якщо ж до сили ще й ума додати,
а Божого страху на мідний гріш,
тоді й мораль вартує розіп’яти
і правду підвести під гострий ніж.
Коли ж на силу інша міць знайдеться,
змагання їх нашле на землю млу
і кров невинних ріками проллється
на славу силі, на утіху злу.
У силі завжди сила, більш ні в чому.
Прийми цю вічну, брате, аксіому…

Пощерблена плита –
Каррарський білий мармур:
«Тут спочива…
…в сімнадцять юних літ…»
Та кілька лип,
Яким по триста з лишком,
Та наречена вічна за ставком –
Квітуча груша-дичка.
Ні стежини
В густій траві,
Ні пошепту в кущах,
Ні ямки від копитця,
Щоб напитись
Роси нічної…
Все пощезло десь
В минулому,
Розвіялось за вітром,
Припорошилось пилом, заросло
Травою забуття…
І хто ж повірить,
Що я тут народився,
Що до мене
Жили тут покоління й покоління
Еліти української?
Козацько-
Дворянське тут гніздо було
(Каррарський
Цнотливо-білий мармур
тому свідок –
Єдине, що лишилось до сьогодні
Від роду і родини Крамаренків).
Бували тут –
А звісно, що бували! –
Забуті нами земляки славетні:
Невтомний Булатович,
Мандрівник,
Дослідник ефіопський і суданський;
Малевич Казимир –
Маляр всесвітній
І «Чорного квадрата»
автор звісний;
Сашко Кандиба,
Той, що став Олесем,
Наслухував тут диво-солов’їв
Проїздом у дідівську Верхосулку…
В якім раю
Пройшло моє дитинство
Пекельне! – В крамаренківській оазі
Комуну влаштували,
А по тому
Артіль тут «процвітала»
людоморна
На трудоднях і на страхоночах.
Вже по війні,
Вже при мені
Зникали
Будівлі унікальні,
Кращі люди,
Дворянські поховання,
Диво-клумби,
Дерева-патріархи,
Й разом з ними
На лісовому цвинтарі хрести;
На могилках
(В одній – моя матуся)
Корови паслись,
Трактори гуляли,
Соляркою обпалені берези
Всихали, трухлявіли
й розсипались;
Мілів ставок,
Джерела помирали,
Алеї бур’яніли і стежки –
Життя втікало,
І втекло, й пощезло…
Невже отут я, люди, народивсь?!

В останній мій приїзд
(Мабуть, останній)
Цвіла черемха в дикім лісопарку,
Буяв барвінок…
Я шукав могилу
І не знайшов нічого в бур’яні.
Посидів на траві,
сковтнувши сльози,
Разом із димом
київської «Прими»,
Погомонів із матір’ю безмовно –
То був мій найсумніший монолог!
Знущалися над пам’яттю зозулі,
І дятел вибивав свою морзянку,
Гуділи бджоли тихо… ще тихіше…
Нечутно майже… Глухнула душа.
В очах тьмяніло.
В горлі щось давило.
Пекло під серцем.
Ледвечко підвівся
І вслід за мовчазним велосипедом
Сновидою побрів до путівця.


1998

Білогруді хмари
раптом посіріли,
мов поклали радість
світлу під замок.
Заніміли струни
сонячної ліри,
але сонця голос
в серці не замовк.

Натягнули хмари
сірі шаровари,
а блакитні шорти
кинули в смітник.
Захопили сонце
і замурували,
але світлий настрій
в темряві не зник.

Та й нема причини
настрою зникати,
бо гроза вечірня
то моя доба.
Я веселий дятел,
впертий і завзятий,
що і скелю смутку
стрімко продовба.


08.2009

Горою суне хмара грозова
"Спокійні будьте!" - сонце призива.
З гори нехай і блиска, і гримить,
грози то розбивається граніт.

08.2009

Меліса осам до смаку,
мурашки моляться на пижмо,
а я - на землю цю святу,
на цвинтар, що розквітнув пишно.

Напевно, душі всі в раю,
бо цвинтар - копія з едему.
Полю бур`ян, в могил ріллю
доріжку втоптую життєву.

08.2009

Простити зло, немов себе простити,
чи зуб за зуб, до третіх поколінь?
Хіба це легко – ворога любити,
хіба це важко – вбити його тінь?

Хіба ми рівні тілом і душею
і Божа милість падає на всіх?
Хоча усі ми ходимо під нею
і яро домагаємось утіх.

Як подолати его, свого Змія,
що відхідну нашіптує у сні:
- Людське життя – спокуслива повія,
бери усе, що любо в ній тобі.

Простити зло? А як себе простити,
коли заплачуть янголи ясні,
що міг би помсту раз лише убити,
а не щоразу, на святкові дні.

Не бійся осені. Вона
приходить вчасно.
Налий собі блаженного вина
і пий непоспіхом - до дна,
до істини: все буде ясно
і зрозуміло...
Прийде Покрова -
і зачитає всі твої права.


2006

Ріка тече. О скільки їх текло,
отих потоків, ручаїв безликих ,
але вода, наситивши зело,
завжди впадала до водойм великих.

Тамуєш із ріки жагу, а смерть
уже таїться у живій краплині.
Її не бійся – це лиш круговерть:
усі ми у житті, як на гостині.

Ріка тече, та мудреці віків
безсилі осягнути вічність часу,
бо спрагу утішали з потічків,
а з океану – жодного ще разу.

* * *
Нікого... Один на один
Зі своєю совістю.
А совість на мене дивиться
Очима моєї матері,
Такими суворими й ніжними.


* * *
Помиляюсь. А потім караю
Сам себе за негідний вчинок.
І якщо біді не зараю,
До людей іду,
Щоб навчили.


* * *
Шукаю образу, а в ньому – змісту,
А в змісті намагаюсь віднайти
Таке, що подавало б серцю звістку:
Куди іти, і як,
І з чим іти.


* * *
За келихом вина згадав про тебе
І про свою вину перед тобою...
Підніс до вуст –
А в келиху сріблиться
Твоя солодка і гірка сльоза.



1970

Цей мертвий штиль...
А як добутись берега,
обсохнути від сліз, почиститись від слизі,
аби явить себе у повній первозданності
зраділим друзям
і позлити недругів
живучістю своєю українською,
і вихилити чашу тріумфальну
за себе - Афродіти полюбовника,
що викупався в піні від шампанського?!

Гребу, допоки ще не затайфунилось,
всіма плавзасобами:
ложкою підручною
і ручкою неложною,
й рукописом,
довершеним до крапочки останньої,
до висновку, дозрілого до істини,
до знаку галілеївського оклику -
все ближче берег,
де земля і море
символізують всетерплячості козацькі!


2006

Мамо,
Я до вас добирався, як міг, з Казахстану і Півночі,
З дивовижного Кам’янця і неповторного Львова,
Із Луганська й Москви… Ви чекали мене,
Виглядали з хрещатих барвінків,
Запахущих бузків і сліпучо-квітучих черемх…
Серед поля безмежного тихо вмирала оаза:
Переводився сад; перероджувавсь диво-лісок;
Витікали ставки; криниці заростали травою;
Зарівняла могили радянська байдужість тупа…
Вже й дороги нема, вже й стежки заорали останні.
Я востаннє ішов по вологій ріллі, навпростець.
Як черемхи цвіли, як пахтіли бузки, і барвінки
Заплели ту галяву, де годі й могилку знайти!
Я ходив, я сидів, я лежав на землі барвінковій;
Я мовчав, говорив; я кричав, шепотів – у траву:
«Де ви, мамо, озвіться крізь товщу земну півстолітню –
Я ж не знаю, де впасти, я ж, мамо, не вмію ридать…»

Сирота-сірота… Я лечу крізь життя метеором!
Я безбатченко вічний, та роду свого не зганьбив.
Я не став бур’яном – непокірний і щирий надміру,
Я порвав свої пута колгоспні, я втік із села. Я збагнув,
Що Вітчизна – ніщо без батьківської ласки,
Материнської ніжності… Мамо, я ненависть ніс
До Вітчизни тієї, яка відняла в мене батька і матір,
Розтоптала мій хист і зневажила світлий талан!
Я живу іще, мамо. Вірніше, я ледь животію,
Помираю повільно в чужому для мене краю,
І не маю копійки – купити квиток і приїхать –
Вже востаннє! – до тебе, до витоків, до праоснов.
Я люблю вас, матусю, дарма, що ніколи не бачив,
Не смоктав молоко з найсолодших у світі грудей…
Привезли вас, матусю, казали мені односельці,
Молоду і вродливу, із глинища – вже неживу.
Одягла вас бабуся в усе полотняне, пречисте,
Притулила сиріток до ваших натруджених рук…
Чом ви, мамо, мовчали? Нічого мені не сказали?
Чом ви, мамо, пішли й не сказали нічого мені?!



2001

Можна упасти нижче
найбільших морських глибин.
Можна піднятися вище
найбільших гірських вершин.
А можна залишити мрії
на рівні суєтного дня,
не осідлавши в дорогу
трепетного коня.
І тільки коли стемніє,
у серці оселиться жаль:
не справдилися надії
і ближче не стала даль.

«Не дай Бог осліпнути!
Краще померти,
Чим жити у темряві», -
Мудру пораду
Підказує серце…
Все"дно ж не Гомер ти,
І ти не напишеш свою «Іліаду».

Не дай Бог не бачити більше цієї
Країни могил і надій споконвічних!
…Й сильніші за мене впадали у відчай,
Позбавлені змоги творить «Одіссею»…
Не бачити ворога дії – це ж мука
Пекельна! Не бачити виходу з ночі –
Це ж пекло подвійне! Не бачити крука,
Що виклює хижо незрячі вже очі?!


2003

Поезія - то не манірна жінка
У біжутерії зі штучних слів, метафор,
Що серед звалища думок - порожніх звуків -
Волочить шлейф епітетів, анафор.
Обвішана отим фальшивим злотом -
Верлібрів образи чужі, близнята - вірші...
Це не поезія, це тінь її під плотом,
Де вхід до Храму за Говерлу вищий.
Туди душею треба підніматись,
А щирістю освітлювать дорогу.
Словам важливо з почуттям зрівнятись,
Вклонятись тільки Істині та Богу.

2012

Де мало сонця, там правлять тіні,
де мало праці, там царство ліні.
Зайти за щастям у храм безбожний
захоче грішник, мало не кожний.
У молитвах тих немає правди –
приходять хвойди, заходять зайди.
Заплаче рабство в обіймах волі.
Йому миліше життя в неволі.
Дорога млиста, дорога сива.
Вітри колючі, холодна злива.
І гнуть додолу тягар і ноша,
але найбільше немилість Божа.
Смеркає рано. У час світання
нема наснаги, нема бажання.
А ще ж далеко, ще обрис ночі
не скраяв серце, не виїв очі.
Та чути голос крізь біль і втому:
не ставте крапку, залиште кому…

Ти сколихнула душу всю до дна.
Та що там сколихнула –
Землетрусом
Пройшлась по ній!
Регоче Сатана –
Не вперше – над розіп’ятим Ісусом.
Посміймося ж крізь сльози: дивина,
Йому вже до причастя – і в землицю,
А він до животворного стегна,
Крутого, мов окріп, свою десницю
Простягує!
Не смішно, далебі…
Ніхто тобі не вивершить корони
І трону не згромадить –
На вербі
Пліткують,
Замість плакати,
Ворони.


2007

Ремонтую потроху своє відпрацьоване тіло,
Бо нема запасного, а це вже не личить поету
З молодою душею. Та деякі штучні деталі,
Як, наприклад, протези зубні, не годяться для того,
Щоб кусати і рвати обридлих моїх опонентів,
А тим паче жувати заслужену чесну шкуринку.
Добре вже, що хоч штучний кришталик одразу прижився
В оці лівому – він розрізня, хто мій друг, а хто недруг,
Відміча кольори і відтінки, і жде не діждеться,
Коли в правому оці відбудуться якісні зміни,
І я поглядом зможу обняти не лише дружину,
А й довколишній світ з Україною в центрі Європи.
Ремонтуюсь до жнив, незалежний тримаючи тризуб
В суверенній руці, – заміняє і серп він, і молот
Хліборобу з часів золотого трипільського поля.
Помолодшав, здається, на кілька епох проминулих,
Тож згоджуся, напевне, небесно-пшеничній державі
І не стану для неї обридлим жуком-короїдом.


2008

Чого ж бо я заслабував,
Захникався на кухні?!
Чи я в бувальцях не бував,
Біди не перебідував
І не сміявсь на кутні?!
Чи, може, глузду не втрачав,
З нудьги не колобродив,
Не лицемірив, не провчав
Таких довірливих дівчат
І в нетрі не заводив?!
За все плачу тепер сповна,
З процентом зависоким…
Всевишнім послана вона
(За те вже дяка, що – одна),
Ця месниця жорстока!
За все плачу…
Нехай її
Біда обійде збоку,
Не ошукають шахраї,
І не впадуть гріхи мої
На месницю жорстоку.


2007

Наверное, это куда как нормально -
Под тяжестью лет оказаться в зените
Культурных миров и миров социальных,
Да я проверял уже это, простите:

Мне ахово в урбанистической груде,
Где трэшно светлы и богемны туземки,
В далёких краях, где суровые люди
От Леты ведут лабиринты подземки.

Сплошным комиссаром не выйду на площадь,
Ни дня не подамся ни в блоги, ни в боги.
Хочу подобрать себе что-то попроще,
Чем мясо кусками иных антологий.

Куда бы вестимей вдоль солнечной нити
Принять перорально, впустить внутривенно
Чего-то такое в условном транслите,
Чему не присудят ни важность, ни цену.

Бывая всё чаще, вдыхая акаций,
Случаясь виньетками счастья влюблённых,
По ходу мерцаний одним оказаться
Из лотов, забытых на аукционах.

С экранов радаров - из полупропавших.
Но, может быть, всё же ко мне обернутся
Колонные стебли подсолнухов ваших,
Коленные чашечки ваших настурций.

2013

Стискаю душу у кулак,
А з-поміж пальців – жмут проміння…
О ця мелодія осіння!
Не напрощається ніяк
І позолоти не нап’ється…
В глибокім сховку мого серця
Ще образу твого печать,
Відлуння випалених кроків,
Зарубинки щасливих років
І світла Божа благодать,
Що іменована любов’ю…
Мій простір дихає тобою,
І я не вивільнюсь ніяк
З обіймів тих… яких немає…
Скажіть, хіба таке буває?
Любов наївна… долі знак…
Жорстокий привид чи омана…
Від спогадів безмежно п’яна
Блукаю в часі… Позаяк
Ти – мій загублений маяк.

Гіркий полин, колосся в хлібнім полі
І ластівки зажурений політ…
Це – витоки поетової долі
З нелегкого дитинства грізних літ.

Ця доля й привела в широкий світ –
Статті газетні, виступи у школі…
Душевних сил не вичерпавсь ліміт –
До слова кличуть України болі.

Чудесні, дивовижні таємниці
Минулого, що мчить у майбуття, –
В шухляді репортерського стола.

Дала снаги й любові до життя
Блакитна незамулена криниця
Край шляху до батьківського села.



1997 - 2013

Тебя нектаром любви напою,
Мой Ангел Белый - чистая Любовь !
Цветами для Тебя дорогу устелю,
И пусть Твоё тепло останется со мной.
Победу , радость и добро - с друзьями разделю ...
Мой Ангел на пороге - черный жизненный урок !
Щедра на испытания Судьба ...
По жизни рядом Ты идёшь дружок .
Была несовершенна и грешна моя душа,
Мне без Тебя ни день , ни ночь .
И как разлуку превозмочь ...
О глоток Любви, глоток лучезарного Огня !
Мой Бог ! Мой Свет, Ты внутри Меня !

Той поїзд переслідує мене,
І навіть там, де колії немає.
Здається, він мене наздожене
Ось-ось... Здається, вже наздоганяє,
Ледь-ледь мене торкаючи, штовха
І штурхає у спину. Без упину
Підштовхує мене – чи до гріха,
О Господи, прости, – чи до загину...

Нікого в тому поїзді нема,
Заприсягнуся, хто мене не любить,
Хто ні за що, знічев’я, задарма
Невинну душу збурить і погубить.
А може, в тому поїзді є ті,
Хто любить, але я про це не знаю,
Хто переверне все в моїм житті
На кращий зачин – без кінця і краю?

В тім поїзді, можливо, я сиджу?
А може, того поїзда – немає?
Втікаючи від привида, біжу
Йому навстріч...
А він – наздоганяє!

це б камінь скинути з душі
на путівці розгрузлім
аби ходили по соші
хоч тіні давніх друзів
і не топилися в багні
юначих літ надії:
мож по дорозі кам’яній
вість благосна надійде
бодай в оцю останню мить
зневіри та одчаю
душа якій не відщемить
до радості причалить
з душевних каменів мощу
крізь багнища дорогу
чужі провини сам прощу
свої – несу до Бога

Ми справді ще не вмієм дорожити
Малим достатком,
Тому й не завжди
Окрайцем вдовольняємося
Житнім,
Позбувшись тимчасової нужди.
Ти часто сперечаєшся зі мною
І тимчасових пристрастей вино
Любов’ю називаєш неземною…
А я ж бо прохмелився вже давно!
Тобі смішне моє довготерпіння
Й не зрозумілі виплески душі
І те, що я визбирую каміння,
Розкидане не мною,
В спориші.
Я непрактичний, знаю,
І невмілий,
І в цьому світі, може, пропаду –
Дивак, ідеаліст зарозумілий
В несправжнім, ідилічному саду…
Та вже себе змінити я не можу,
І ти про це, будь ласка, не проси –
В усі часи шукав я правду, Божу
І ласку Божу мав у всі часи.
Ти виросла на грані тьми і світла,
Твоя душа двоїлася,
Та вже
Прокинулась вона,
Своїм заквітла,
Відторгуючи темне все,
Чуже.
Тремтить рука твоя в моїх долонях:
Кров до крові озвалася на мить…
Ти чуєш, доню – сонячний мій сонях,
Як все твоє щемке й мені щемить?


2000

У вечір липневий привітний та гожий
В низах повідає воді верболіз,
Як роси і грози змивають дні Божі,
І хилять їх мулом Землі ветху вісь.

Пари прохолоди – малята туману
Брикаються лугом, верхів’ям отав,
Полощуть у річці утіху духмяну
І котять її валунами у став.

На вербах ледь зримий пилок позолоти
Із місяцем дружню розмову веде,
Мовляв, проявити себе я не проти,
Та листя занадто іще молоде.

Іде через кладку тепленьке зітхання.
У дуплах, у хащах, у дальніх ярах
Воно ще побуде, як ласка остання,
І рушить у теплі краї, наче птах...

19.07.13

Водами поостыв,
Вёрсты перстов просты.
Реки - они как люди -
Ставят себе мосты.

Грузным, тугим пике
Ближе всего к реке
Нил, Дунай, Амазонка,
Волга и Хуанхэ.

Всякий, кто за добро,
Лепит на нём тавро -
Из подоплёки мира
Стиксом течёт Днипро.

Каждые пять минут
Сразу от всех простуд
Левый и правый берег
Сонную воду пьют.

В очереди в ковчег
Норманн и печенег
Сонную песню тянут -
Эдакий оберег.

С верою в нифига
Долгие берега
Млость норовят упрятать
В полые жемчуга.

Голые огоньки -
Не близки, далеки -
Светом руки отжатой
Пробуют гладь реки.

На небі вечірнім, високім, безкраїм,
Як сонце спекотне за обрій лягло,
Всміхнулися радісно зорі жовтаві,
Й наповнила свіжість гаряче чоло.

Живий планетарій - погляньмо на небо!
На хвильку про будні щоденних турбот
Забудьмо, спочиньмо, спитавши у себе,
Чи ми не байдужі до світу щедрот?

В житті засвітилась щаслива година,
Чи в душу запала подія сумна,
Завжди пам’ятаймо, що небо - єдине,
Як мати, як рідна оселя - одна.


1995

Я подумки пишу цього листа
З десяток років. Може, навіть більше…
Тулюся до холодного хреста,
Шукаю слів, тепла…
Відлунням – тиша.
Матусю рідна, страднице свята,
Як мало ми наговорились з Вами.
Вам доля помережила літа
Наскрізно чорно-білими нитками.
Ні, я не плачу, мамо. Більше ні.
Бо пам`ятаю – Ви про це просили…
Хоч інколи страждання неземні
Пройти без Вас таки бракує сили.
Я сильна, мамо, сильна, як і Ви…
В родині нашій це вже карма, доля…
Бо почуття – то наші корогви,
А мрії – висота…і, звісно, воля.
Матусю рідна! Втомлене крило
Я й з того світу відчуваю досі…
Без Вас воно по-різному було…
А ось уже й моя надходить осінь…
Без Вас чомусь змалів цей білий світ,
І важко передати це словами,
Бо неважливо, скільки тобі літ,
Коли так хочеш у обійми мами.
…А поруч розростаються хрести...
Село повільно переходить в тишу.
…Пожовкле листя схоже на листи,
Яких не пишуть…
17.07.2013

яблуко слова
м’якоть мовчання
карта вістОва
кровопускання

оберти лімфи
в обліках часу
міряю тиски
зважую масу

сонячний вітер
срібна засмага
золото літер
зламана драга

душу обсіли
лаври і квіти
черга пороків
де їх подіти

воля як доля
червами тиша
спадок від троля
йодиста миша

подих бажання
тіло спокуси
чуєш гарчання
ниють укуси

всі ми під небом
пеклом розп'яті
так без потреби
зайві на святі

тихо на шпильках
спрагою ночі
Музи бретельки
знімуть охочі

пам'ять не мстива
слава герою
випити пива
вийти із бою

… пройдусь по Кучерівці,
Де від падолисту все рябе.
Лагідно погладжу по голівці
Всесвітом забутого себе:
"Будуть з тебе люди, не журися, –
Сам собі довірливо збрешу, –
Тільки ж зайченям не загубися
В нетрях лопухів і споришу!".
Заховалась, бачу, за ворота
Вже не наша хата,
Вже не та,
Де свята бабусина скорбота
Няньчила малі мої літа.
Хай живуть чужі та незнайомі
Без гріха тяжкого на душі –
Зляканому зайчику-сіромі
Нічого робити в спориші!
Кроку не притишую…
На плівці –
Чи сльоза, чи крапля дощова…
В рідному селі, на Кучерівці,
Всоте вже сивіє голова.


1995

Якщо є люди, то потрібна влада,
щоб з виглядом поважним і святим
на шию сісти та й за себе дбати,
народом тим керуючи німим.

Якщо є воля, то потрібен зашморг,
щоб волелюбні нищити чуття,
привіллям називати пута рабства
і підневільне славити життя.

Якщо є щастя, то потрібні сльози,
щоб розчиняти радість світлих днів,
в душі збирати болі та погрози
і спротиву ростити чорний гнів.

Якщо є гроші, то потрібні руки,
масні, нечистоплотні та цупкі,
щоб гамувати спрагу до розпусти,
плекати в серці прагнення пусті.

Якщо є совість, то потрібні злидні,
щоб спокушати міць людських чеснот,
міняти правду на лукавство сите,
возносити багатство до висот.

Якщо є розум, то потрібні блазні,
щоб викривляти мудрості слова,
у балагані, в глупстві і в маразмі
кричати посередності: хвала!

Якщо є вічність, то потрібні війни,
щоб розривати плин живих часів,
на щит здіймати божевільні тіні
та їх тримати за своїх богів.

Була би здобич – зійдуться мисливці,
щоб нацькувати кровожерних сук
й різню вчинити, вкупі й поодинці
стріляючи на порух і на звук.