У в’язниці осені ясній
Золотіє і печаль іржава.
Не сльозами, вересню, рясній –
Загоряйся і сіяй віршами!

Посміхаюсь тепло-золотим
Коридору, камерам і нарам.
Барва сяє карму солодить,
І стає життя легким і вдалим.

І веселим. Літечко, пробач,
Бо душа за почуттям не плаче,
Бо жартує добрий наглядач,
І сміються лагідно-ледачі.
Вистачає сил на синій таці

Занести сюди плоди і квіти,
Свіжі, пишні. Літечко, забудь,
До вподоби в осені сидіти.
Бо зі мною в камері живуть
Не бандити дикі та сердиті.

Тут – еліта. Лірики, я – свій!
Співаки, художники, я – з вами!
У в’язниці осені ясній
Покарання сміхом і піснями.

А думки ніхто не стереже.
Ох, і загуляємо,еліто.
Все душі дозволено, лише
Літо заборонено жаліти.

Сумувати буду не дарма,
Бо журба заручена зі мною,
Бо весела осені тюрма –
Перевалочна перед зимою,
Злою і жорстокою зимою.
Осінь міцно піснею сумною,
Псом-осою намертво трима.

2013

Цікаві люди – класики великі і не дуже,
Пили тут по малесенькій, бо мали привілей
Неспішно напиватися, як праведні всі душі.
Та й звався цей генделичок по-райському: «Еней».
Сюди вони заходили в обідній час, і чемненько
Щось їстівне замовивши, просили ще й стопар.
Нагнибіда гнав три біди, одну лиш Новиченко
Зі Стельмахом на пару, і пив узвар Гончар.
Дрібніші: Біба, Ющенко, Бакуменко і Чалий
Хилили, скільки здужає жаждива їх душа,
І заїдали юшкою, а Чалий величаво,
Бо ж гроші мав на ласощі, вареника вкушав.
Бували й менш чиновні, але не менш почесні:
Коваль Григорій Павлович і Кацнельсон Абрам,
Пили свої по двісті Павличко і Кочевський,
І смакував Тютюнник із Сомом по сто грам.
І ми, мала дрібнота, по суті, безіменна,
Горілку замовляли пляшками – веселись,
Можливо, хтось маститий присяде коло мене
І вип’є, й зробить з мене маститого колись.
І справді, підсідали: то Степанюк із Дроком,
То Ковальчук з Діденком:
«Налийте й нам, братва!».
Тут, за столом, давалися поезії уроки,
Тут, скупані в горілці, чистішали слова.
Чимало я уроків з-за цих столів дубових
І виніс, і засвоїв на все життя своє.
На жаль, було давно це, й мені уроків нових
Життя пенсіонерське (не п’ю) вже не дає.
Оплакую невміння богемно вік дожити –
В «Енеї» не буваю роками. А колись
Я майже геніально умів горілку пити
Й не пригадаю випадку, щоби не напились
Разом зі мною Кудлик Роман, чи Качурівський
Також Роман, і третій Роман – Іваничук,
Та ще ж і Скунць та Демків (була між нами рівність
В пияцтві) – дивувались Лубківський і Лучук.
Літературна молодість, вважайте, що вдалася:
Майбутнє не пропито, а дружба ж бо така,
Яка була (на жаль – була) у Рибаса Тараса
І в завше толерантного вродливця – Земляка.
Співати тут хотілося. І був широкий вибір:
Подільські, галичанські, чернігівські пісні.
Та підсідав до столу козак полтавський Григір:
«Анумо заспівайте «Ой, чий то кінь…» мені».
І ми гуртом співали про буйну білу гриву,
Про «тую дівчиноньку», що серце зайняла,
Й мов бачили в застіллі, вродливу і щасливу,
Й вона за щастя кожного по крапельці пила.
І їлось, і пилося, і все, що є, моглося:
Писалися романи, поеми. Під сто грам
Сам Осадчук дотепний, відкинувши волосся,
На всіх складав експромтом по кілька епіграм.

Тут генії пили – ми, звісно, їм не пара:
Яновський, Корнійчук, Сосюра і Бажан,
У Стельмаха в руці сіяла срібна чара,
Наповнена ущерть гірким вином бажань.
Тепер «Еней» не той. В нім ціни не «енейні».
Й письменники не ті – суцільна дрібнота:
За кавою ведуть розмови лиш ідейні,
Коли вже президент, приміром, похита
На пенсію, або коли вже Янукович
Від обіцянь своїх перейде до щедрот
Й письменникам старим надасть відчутну поміч,
А молодим співцям наллє натхнення в рот.
Або коли уже одужа від рефлексій
Й рішуче полама застійний цей запор
Племінник застарілого Олекси
Харизматичний Ющенко Віктор?..

Востаннє до «Енею» заходив зо два рочки
Тому: було в кишені аж двадцять гривняків.
Замовив собі кави, купив два огірочки
І рівно двісті грамів до ніжних огірків.
Не вистачило грошей, тож довелось позичить
У майже незнайомого поета – доплатить
За скромне це замовлення. Поетові ж не личить
Всього за двадцять гривень аж двісті грамів пить.
Допив гірке в самотності і виповів «Енею»
Своє незадоволення: «Паскудний ти шинок!»»
Й прошепотів у вухо уявному коневі:
«Сюди більш наших, конику, не занесе кісток!».
І більше не заносить. І вже душа не просить
Ні чарочки, ні шкалика, ні бутлів, ні сулій…
Оце згадав про молодість,
Сльозу пустив – і досить:
За тим, що пропилось тобі, ніколи не жалій!


19 – 20.01.2004

Лишилася вишня від торта…
Без сумніву, - п’яна…

Здолбунів горить вогнями епо-Мангеттена
заставкою «Зеленчуци від пана Івана»
говорить літо з екрана мого планшетика…

На апараті, який мені мейдить фото
усі події цього житія земного…
Моя собака, ранок у парку Кіото
і дощ з балкона і липи гілля розлоге
у самім серці скверика перед будинком,
а на фасаді – розписи та анафеми..
І синя, дивна, іржава поштова скринька
і три свині нетверезих... урба-мафія…

А навпростець – он до Бога дорога димкою
і щось таке, що мені пізнається натяком:
сто життів задихнулись під цими будинками
під їх дахами, під їх цегляними платтями..

А осінь платину не дає вивозити і –
свої скарбниці вартує. Та сипле золотом
гудок останній дитячого паровозику –
як лезом бритви по пиці твоїй неголеній –

пускає кров та примушує стрепенутися,
відчути біль рефлексуючого Анд-Хаосу,
а я у коморі своїй мрію замкнутися -
їсти варення, снити ковбоями з Далласа…

Це скоро ж зима? Нетерпима до теплокровних..
Химерна і біла, Андріївська ворожійка…
А ти ділився…не маєш зубів-бо здорових..
ти, певно, напився.. бо я не твоя жінка для

слухати оди про стелі, які білити і
вікна поміняні, і гроші, які полюєш..
Я недоцільна такому...я лЮблю умитих,
котрих типовою палітрою розмалюєш...

На апараті, який мені мейдить фото
байдужі люди - вовки своїм левенятам,
ці що у Києві серед парку Кіото
уміють іти, одночасно - їсти й спати...

І дощ з балкона, і липи гілля розлоге
спідручне клену - тулитися та тулити
зірчасте листя - від злив осінніх вологе
до ніжних троянд балконних, чавуннолитих…

Говорить літо з екрана мого планшетика -
балакає осінь з вікна - нахабна і звана...
Здолбунів сяє, немов зоопарк Мангеттена -
гойдає нірвану!
Я п'яна, як вишня із торта...

Не помідорний вересень, хоч плач.
Стеблини сохнуть і гниють томати.
Не хочеться вогню їх віддавати,
Та ми у вересні, і він не винуватий:
Не помідорний вересень, хоч плач!

Не помідорний вересень. То ж, плач.
Хоч кожен кущ і плодик неповторні,
Та ми у вересні, і він не помідорний,
І траурно ревуть вітрів валторни:
Не помідорний вересень – заплач!

Ні, помідорний вересень. Пробач,
За цю мінорну і дурну напругу.
Ще поростеш, - кажу тобі як другу,
Та я – не сам, і ширять чорну смугу:
Я – виривач і приятель – копач!

2010

Любов – як життя: нагорода чи кара…
На радість чи муку коханням ожив?
Душа, що так вірно на тебе чекала,
Чекатиме вірно від тебе дарів.

То рідним на хвильку коротку війне,
То знов накриває ворожості хмара
Вершину життя, де чекає мене
Не смерть, а любов – нагорода чи кара?.

2003

Черешня й вишня – ніжні дві сестри,
Що обійнялись вітами ласкаво.
Коли їх заколисують вітри,
Торкаються, спілкуються листками.

Їх дотики й слова – м’які, легкі
Лікують душу – зморену актрису –
Родини затишком. Та зубчики листків
Черешні – більші, а сестри – гостріші!

Коли душа твоя смутна,
А їй негоже притаманне,
Тоді з душі твоєї дна
Стають убивцями тумани.

Липкими пальцями беруть
За горло горду тополину
І місяць, як дівочу грудь,
Оголену наполовину.

Коли душа твоя смутна,
А їй хороше притаманне,
Тоді з душі твоєї дна
Стають коханими тумани.

Легеньким порухом окреслять
високу шию тополину
І місяць, як дівочі перса,
Оголені наполовину.

2008

Із Вітром Хмара танцювала вальс,
виконуючи нелегку роботу –
на спраглу землю дощик проливавсь
краплинами її рясного поту.

А Вітер, не награвшись досхочу,
до себе Хмару притискав навмисно –
і сипалися капельки дощу
перлинами-слізьми з її намиста.

2009

Ничего, ничего не воротится -
Даже чего не было.
Дни глядят пересортицей,
Сирень отцветает мылом.

Млечной, желанной улицей
Светится путь попятный,
Но кто-то ещё сутулится
Жить нелицеприятно.

Спросить всё равно и не с кого
Даже. Подкравшись странно,
Воскресение Лобачевского
Портит иные планы.

Потёртые, в звёздах олухи.
А жертвы такого пошиба,
Что и на колючей проволоке
Баюкают: "о, майн либе".

Глядеть высыпают жители на
Руна золотые кудри.
А истина вседержительна
И вечна, как Хепберн Одри.


2013

Це яку вже осінь зустрічаю
Стримано, неначе й не свою…
Заварю калинового чаю –
Гіркотою відчай переб’ю.
Сумно тчеться саван павутини.
Все минеться з часом. А проте –
Не мої на часі іменини
В день, коли калина зацвіте.

1996

Занепадаю. Пропадаю. Та припадаю
до твого тіла, ріднокраю, бо добре знаю,
що не відторгнеш, не відштовхнеш і не оскверниш
моїх останків - до свого праху мій прах повернеш.
В твоїх чорноземах, мій ріднокраю, я розчинюся
і буйноцвітом в живу природу я повернуся,
й відчую поряд блакитнооку сестру-фіялку,
таку знайому мені, старому, здавен, ізмалку...


2010

Стисну губи та довго мовчатиму-
Бездоганно втішатиму нашу любов.
У долонях вогнище триматиму-
Намагатимусь вразити милого знов.

Я у місяця щойно благатиму
Сяйва срібного- сердця скрижаль.
В щасті маємо бути багатими,
Так навіщо висловлювать жаль?

Очі сині захмарені тугою,
Заполошені смутою дійсності,
Визрівають сльозою-наругою,
Виливаючі струмені пристрасті.

Мелодійно-скорботна надія моя,
Ти мене не посмієш покинути!
Обрій знову палає- вирує зоря!
Не повинно кохання загинути...

Сиджу на покуті святім, умиротворений,
під осіянними іконами, під омофором,
і, мов дітвак,
молюсь на трійцю соняхів,
які прийшли в мій дім з полів Луганщини,
з петлюринсько-сосюринської волі,
із вольниці булавінсько-махновської,
прорвавши рубежі оледеніння,
блокадні рубікони регіону,
і світять, мов затеплені свічки...
Це - мій автопортрет на тлі надії.

2009

Відходять у вічність поети –
Титани
Народного духу –
На плечі нащадків
Лягає тягар заповітів і спадків,
І сіллю на рани – нездійснені плани.


2003

Ненаписана реквієм-повість
про осінню жагу почуттів,
про гординю по імені «гордість»,
не останню у списку гріхів.

В полі сивому думи-дороги
поведуть в неоплаканий жаль
і небесного виру пороги
рознесуть світом тоскну печаль.

Хтось в полоні тієї печалі
поведе свою правду на бій
у минулі розтрачені далі,
де могильники вічних надій.

Хтось наївно згадає про вічне,
невмируще, прекрасне й святе,
тож закреслить своє пересічне,
і у вірі спасіння знайде.

Хтось заплаче з безсилля й зневіри,
прокляне цей божественний світ,
надихнувшись безумством без міри,
піднебесся опустить на спід.

Човен долі під срібним вітрилом.
Ідол смерті над полем життя.
Станьте в чергу: єдиним мірилом
всього сущого є забуття.

Той ланцюг із безпам'ятства й болю
обіймає живих залюбки
і, натхненний, впивається роллю
деміурга усі ці віки.

Дні такі неповторно гарні
і шипшина під вікнами зацвіла.
Завтра знову оглянуть мене в лікарні
і, можливо, дозволять на день до села
(чи на тиждень) поїхати, перепочити
від міського незатишку і недуг,
до луганських квітучих лугів долучити
найквітучіший марківський луг...

... Походжу по стежках споришевих,
на барвінках полежу в кленовім ліску,
розпечалюся, сил наберуся душевних,
покладу на могилу матусі букет із бузку.
Попрощаюся з друзями на кладовищі,
за гріхи непрощенні пробачення попрошу
(там, за краєм, всі рівні – і нижчі, і вищі),
і, прощенний всіма, свій останній рядок допишу...

2011

Перше вересня, весняно саду, серцю:
барви осені листка не вбили жодного!
А на сотці, де доспіли перці,
репетиція червоного і жовтого.

2012-2013

Солодкий сон – солоний просин
Сльози,
Що, наче ртуть, жива,
З весни – у літо,
З літа – в осінь
Перебіга-переплива…
Ізнов наснились батько й мати –
І відтіснилися. Нема…
А ти хотів насправді мати
Усе, що снилось,
Задарма?!

1996

1
Снується павутина. І на ній
Роси разок – мов ластівки на дроті,
Які усім єством уже в польоті...
Жовтіє лист. Згортається в сувій
Літопис літа. Пригасають фарби
На аркушах полів. Глибокі карби
Лишає плуг на стомленій землі.
А журавлі на пружному крилі
Несуть у далеч спогади блакитні
Про гнізда, звиті в сонячному квітні.

2
Пора не суму – підсумків пора.
Спокійна осінь. Прочитай ізнову
Усе, що вийшло з-під твого пера.
Зверни увагу не лише на мову –
На стиль і форму. Пильно подивись
В сліди свої, у вчинки. Ще не пізно
Внести суттєву правку. На колись
Не залишай, щоб не жаліти слізно.
Що влітку не довершив – доверши.
Погідна днина стане при нагоді,
А прикладом – довершення в природі,
Яка одвіку прагне до вершин.

3
Вітри осінні погасили
Сліпуче полум’я квіток,
Та ще тримається щосили
За гілку вогничок-листок.
І відчайдушно так тріпоче,
І щиро так палахкотить
В холодній млі,
Немовби хоче
Зігріть весь парк
І освітить.

1982

Некопіювальні,оригінальні поети
пишуть твори наче проекти,
вириваються з епохи примітивної культури,
віршують,
віщують,вершать,
а рукописи їхні виходять за межі часу і простору...
І перед кабінетів дверима закритими ,
знаходять двері в собі,цв"яхами долі не забитими,
як вихід , як відкриття
ще незнаного буття...
Та надсилають тексти малозрозумілого
як листи із майбутнього,
до людства, що оділо тимчасові етичні цінності
матерій далеких провінцій
периферії життя Земної цивілізації.
Ці поети -
мають слова за мечети
що прорубують шлях
в світоглядних хащах мов в джунглях,
пробиваючись до блага,
до Бога,
до джерела,
до ідеала...
Співставляють тисячі слів улабораторії свого життя
як добра багатоваріантне розмаїття,
пробують -
винаходити проби -
матерій майбутнього щастя.
Тільки такі, дивакуваті,
що без віршів нікроку
що записують їх,на усьому ,що попаде під руку,
навіть на сірникових коробках,
у своїх доробках -
проникають у сутність ідеї у слові
у дивній своїй поетичній промові,
із мовної глини
як з першоцеглини
змоделюють в душі - невідоме,нове,всеможливе...

Час збирати каміння
чи копати картоплю?
Хто цю душу бідацьку
зрозуміє нараз?
Час іти на майдани
чи курити коноплі?
Час приходить наосліп,
вибираючи нас.

Хату скраю збудую,
де би сісти й спочити
і зібратися з духом,
бо немає ніде
того краю-безкраю,
де би силу зростити
і сховати від крука
своє серце святе.

Але звикну до хати,
до вишневого саду,
до приватного щастя
усім бідам на зло
і збирати каміння
чи садити розсаду
не постане як вибір –
рідним стане зело.

Біла, чи бордова

Ні, не дадуть пожити, як людина!

Як пісня, серпень, серце, як орля.
Так жити років сто, а, може, двісті.
Але зима метеликом кружля,
а осінь гусінню ховається у листі


Біла, або фіолетова

Одна окраса і на небесах!

Нас і дерева серпень обідня:
старіють груди груші без намиста.
Та, ні, брешу: блищить-горить одна,
окраса найгарніша і найвища!

2009-2013

То закінчилось літо
чи прийшла уже осінь?
Вони надто вже схожі
на перетині днів.
Їх об'єднує сонце,
що у зоряні коси
заплітає надвечір
пасма жовтих вогнів.

Час не знає утоми.
В межах вічного плину
обертає планета
наші мари і дні.
Ми – піщинки безкраю
на долонях припливу.
Ми живемо насправді
чи в магічному сні?

Час не відає болю
і осінні зажури
переповнюють тлінню
цю ріку забуття,
набігають на берег,
підмиваючи мури
постарілого в осінь
золотого життя.

Час не вміє додати,
лиш відняти й забрати
і розвіяти пилом
у вселенських степах,
де людина, як всесвіт –
його можна впізнати
по розкритих назустріч
усім болям очах.

Час приносить сум'яття
в установлені рамки
особистих уявлень
про життя і про смерть.
Вічність грає у мрії
і проводить у дамки
не блакитне безсмертя,
а людську круговерть.

То закінчилось літо
чи прийшла уже осінь
і багряними днями
обрамляє наш путь,
одягає світанок
в чисті зоряні роси
і курличе у небі
про земну нашу суть?...

Я відірвав од ґрунту деревій,
Мов козачка від матері татарин.
Та корінь його білий і кривий
у душу, наче блискавкою вдарив!

2011

Тільки сонячну помаду
витре вечора ганчірка,
як для вікон серенаду
вже співає перша зірка!

2003

Встаю удосвіта – бриню,
мов жайвір піднебесний:
о, скільки ж простору коню
і безкрай пречудесний!
Це – рай земний: чи сад, чи гай,
чи бір, а чи діброва…
Літай собі, часу не гай,
поки душа здорова!
Вітай світило світове
в блакитній неба рамі,
все перспективне та нове,
намріяне зарані,
сприймай. Реальністю стає
підчас і нереальне,
якщо уявлення твоє
в основі геніальне.
Тримайся міцно на крилі,
вітрам не піддавайся,
та від магічності землі,
пильнуй, не відривайся!


22.07.2009

* * *
Нестале все.
Гадання чи прогноз
Надії додають.
Але... є сумнів...
Надворі спекота,
В душі – мороз,
У підрахунку "так",
В кінцевій сумі –
Категоричне "ні"...
Прогнозував
І я твою
Можливу
Поведінку
І – помилявся завше –
Визнаю
Свою поразку
В цьому поєдинку
З несталістю.
Стабільності нема
В твоїй душі смутній,
Як і в погоді:
То зв’язуєш – обірване – сама,
То рвеш категорично знову:
"Годі!"


* * *
Стежку загубивши,
Розгубився,
Зупинився в подиві
Й стою...
Може, я на світ не народився
Вдруге
Й по-другому не свою
Долю празникую
І горюю?
Може, я не був і не бував,
І зорю з тобою не зорюю,
І тебе всю ніч не цілував,
І не плакав, може, не сміявся
Потай над собою, при тобі,
І в твоїх очах не відбивався
Образ мій – химерний, далебі?..
Вихолоне, вистудиться ложе,
На якім ледь жевріло тепло,
І ніхто довідатись не зможе,
Що було,
Якщо воно – було...


* * *
А нам з тобою вже пора
Іти на поступки моралі,
Бо почуттів смертельна гра
Виносить вгору, по спіралі,
До небезпечного кінця
Й катастрофічного падіння…
Кому вона потрібна,
Ця
Запрограмована подія?!
Люби нелюбого свого,
Терпи нестерпні свої болі,
А я – свої.
На дві недолі
Розділим долю…


* * *
Я поразку свою визнаю,
Полишаю арену змагання –
Ти була у моєму житті, на краю
Безнадії – надія остання.
І тепер я, розбитий ущент,
В маячні з дурману і туману,
Наче пес під колючим терновим кущем,
Невигойну зализую рану.


* * *
І знов не стало піснею пісень
Кохання однобічне,
Невзаємне:
Минуле – ніч,
І сьогодення – темне,
І завтрашній
Не проясніє
День...


* * *
Прощаймось без надії,
Що колись
Зустрінемось бодай хоч випадково,
Бодай на хвильку, на єдине слово, –
Шляхи і долі наші розійшлись.
Прощаймось без печалі,
Що для нас
Вже не заграють весело троїсті…
В Луганську – тихо.
А в твоєму місті
Іще тихіше – зупинився час…

..............................

* * *
Від цього яблука –
Не бійся! –
Шматочок ласий
Відкуси,
Пусти з очей зелених
Бісики
І в дідька щастя попроси.
Можливо дідько – добрий дядько,
До щастя долю ще додасть...
Не бійся! –
Сміло й без оглядки
Кусай –
Заради доль і щасть.
Гріха – немає:
Образ Єви
І приклад Єви – ще живі...
Яке ж бо диво яблуневе
Жовтіє стиглістю
В траві!


* * *
Чого тобі не спиться, чоловіче,
В тумані опівнічної зажури?
Змирись – не буде в тебе Беатріче,
Не буде тобі вістки від Лаури.
Задовольнися тим, що маєш нині
Від Бога, від людей і від самого
Диявола. Якого ще людині
Жадати щастя й талану якого?!
Втішайся тим, що гріється під боком
Холодна, мов змія, колишня мила.
Пильнуй і уві сні,
Щоб ненароком
Вона у тебе жало не встромила.


* * *
Побудь зі мною. Перебудь
Зі мною разом – це ж востаннє! –
Поразку пізнього кохання
Мого, а про своє – забудь.
Воно лиш епізод малий
В житті барвистому твоєму
Й не пізно ще змінити тему
Одну на другу – лиш звели
Змінити.. В цю ж болючу мить
Побудь зі мною, будь зі мною
Терплячішою і земною,
Якій, як і мені, болить!
Тебе – не бійся! – відпущу
Я після того, як минеться
Сьогоднішня біда, й проллється
Мій біль у вигляді дощу
На трави осені…


* * *
Любити – треба вміти
Розуміти,
Душею чути,
Бачити чуттям
І знати:
За найкращі в світі
Квіти
Сповна платить –
Готівкою –
Життям!

Так швидко я промчався коло соняхів.
Так, що не встиг пізнати їхню суть:
чи Сонце є для соняшників конюхом,
а чи вони весь день його пасуть?

08.2009

Місяць покотився гарбузом,
хмари потяглися гарбузинням.
Місяць таємничий, як масон,
став на мить привітним і поживним.

Блискіт загадковості погас,
щоб холодним вечором осіннім
зорі посміхнулися до нас
гарбузовим смаженим насінням.

08.2009

Нехай бояться вороги, а ти не бійся!
Нехай жебрачать бідаки, ти не проси.
А ще не вір, коли усі кричать: довірся!
і слово лжі до інших теж сам не носи.

Чого боятися? Що час прийде умерти?
Ти – мить, що з тіні переходить знов у тінь
і право вічності – усе минуще стерти,
щоби самій не перегнити в чорну тлінь.

І бідність – не порок. Її ти не цурайся,
не уважай на дурнів, що кричать: дурнІ!
Живеш по честі, там і залишайся,
бо правди не пізнаєш в ситі дні.

А ще не довіряй тим маскам і личинам,
що так натхненно грають у театрі слів.
Дивись душею, серцем, не лишень очима,
тоді і щире відрізниш від фальші днів.

Не вір, не бійся, не проси – як кодекс честі
в країні, де поети, люди і царі,
де все зі скрипом, абияк і проти шерсті,
де злидні ниці і маєтність угорі.

Не вір, не бійся, не проси –
наснились хтиві голоси.
А може, то дуркують пси,
пещені суки, ситі пси,
що переїли ковбаси?
А може, інші, злючі пси,
що стережуть блошині сни
без повідків і ковбаси?
А може, то такі часи,
де люди-пси і голоси...

Пітьма і тиша. Сад про сонце мріє,
про музику і світлу, і дзвінку.
Рушник новими нотами біліє,
сопілку сонечку виточує цвіркун.

08.2009

Служив для Сонця Місяць маяком,
і хлібом, і водою був питною,
у день вікном і золотим биком,
що, ніч усю, змагаючись з пітьмою:

спиняв плечима, боронив грудьми,
штовхав рогами... А тепер повинен,
проміння Сонця витягши з пітьми,
сам розчинитись в сонячнім промінні!

1.08.2003

У чому сила, брате?
У голій правді, цій страшній потворі;
у совісті, останньому із сховів слабаків?
Нехай у небі не засвітять зорі,
якщо був час із праведних років.
У силі завжди сила, більш ні в чому.
Свята ідея не збудує світ
і подорожній не здолає втому,
як у душі безсилля зріє плід.
Якщо ж до сили ще й ума додати,
а Божого страху на мідний гріш,
тоді й мораль вартує розіп’яти
і правду підвести під гострий ніж.
Коли ж на силу інша міць знайдеться,
змагання їх нашле на землю млу
і кров невинних ріками проллється
на славу силі, на утіху злу.
У силі завжди сила, більш ні в чому.
Прийми цю вічну, брате, аксіому…

Пощерблена плита –
Каррарський білий мармур:
«Тут спочива…
…в сімнадцять юних літ…»
Та кілька лип,
Яким по триста з лишком,
Та наречена вічна за ставком –
Квітуча груша-дичка.
Ні стежини
В густій траві,
Ні пошепту в кущах,
Ні ямки від копитця,
Щоб напитись
Роси нічної…
Все пощезло десь
В минулому,
Розвіялось за вітром,
Припорошилось пилом, заросло
Травою забуття…
І хто ж повірить,
Що я тут народився,
Що до мене
Жили тут покоління й покоління
Еліти української?
Козацько-
Дворянське тут гніздо було
(Каррарський
Цнотливо-білий мармур
тому свідок –
Єдине, що лишилось до сьогодні
Від роду і родини Крамаренків).
Бували тут –
А звісно, що бували! –
Забуті нами земляки славетні:
Невтомний Булатович,
Мандрівник,
Дослідник ефіопський і суданський;
Малевич Казимир –
Маляр всесвітній
І «Чорного квадрата»
автор звісний;
Сашко Кандиба,
Той, що став Олесем,
Наслухував тут диво-солов’їв
Проїздом у дідівську Верхосулку…
В якім раю
Пройшло моє дитинство
Пекельне! – В крамаренківській оазі
Комуну влаштували,
А по тому
Артіль тут «процвітала»
людоморна
На трудоднях і на страхоночах.
Вже по війні,
Вже при мені
Зникали
Будівлі унікальні,
Кращі люди,
Дворянські поховання,
Диво-клумби,
Дерева-патріархи,
Й разом з ними
На лісовому цвинтарі хрести;
На могилках
(В одній – моя матуся)
Корови паслись,
Трактори гуляли,
Соляркою обпалені берези
Всихали, трухлявіли
й розсипались;
Мілів ставок,
Джерела помирали,
Алеї бур’яніли і стежки –
Життя втікало,
І втекло, й пощезло…
Невже отут я, люди, народивсь?!

В останній мій приїзд
(Мабуть, останній)
Цвіла черемха в дикім лісопарку,
Буяв барвінок…
Я шукав могилу
І не знайшов нічого в бур’яні.
Посидів на траві,
сковтнувши сльози,
Разом із димом
київської «Прими»,
Погомонів із матір’ю безмовно –
То був мій найсумніший монолог!
Знущалися над пам’яттю зозулі,
І дятел вибивав свою морзянку,
Гуділи бджоли тихо… ще тихіше…
Нечутно майже… Глухнула душа.
В очах тьмяніло.
В горлі щось давило.
Пекло під серцем.
Ледвечко підвівся
І вслід за мовчазним велосипедом
Сновидою побрів до путівця.


1998

Білогруді хмари
раптом посіріли,
мов поклали радість
світлу під замок.
Заніміли струни
сонячної ліри,
але сонця голос
в серці не замовк.

Натягнули хмари
сірі шаровари,
а блакитні шорти
кинули в смітник.
Захопили сонце
і замурували,
але світлий настрій
в темряві не зник.

Та й нема причини
настрою зникати,
бо гроза вечірня
то моя доба.
Я веселий дятел,
впертий і завзятий,
що і скелю смутку
стрімко продовба.


08.2009

Горою суне хмара грозова
"Спокійні будьте!" - сонце призива.
З гори нехай і блиска, і гримить,
грози то розбивається граніт.

08.2009

Меліса осам до смаку,
мурашки моляться на пижмо,
а я - на землю цю святу,
на цвинтар, що розквітнув пишно.

Напевно, душі всі в раю,
бо цвинтар - копія з едему.
Полю бур`ян, в могил ріллю
доріжку втоптую життєву.

08.2009

Простити зло, немов себе простити,
чи зуб за зуб, до третіх поколінь?
Хіба це легко – ворога любити,
хіба це важко – вбити його тінь?

Хіба ми рівні тілом і душею
і Божа милість падає на всіх?
Хоча усі ми ходимо під нею
і яро домагаємось утіх.

Як подолати его, свого Змія,
що відхідну нашіптує у сні:
- Людське життя – спокуслива повія,
бери усе, що любо в ній тобі.

Простити зло? А як себе простити,
коли заплачуть янголи ясні,
що міг би помсту раз лише убити,
а не щоразу, на святкові дні.

Не бійся осені. Вона
приходить вчасно.
Налий собі блаженного вина
і пий непоспіхом - до дна,
до істини: все буде ясно
і зрозуміло...
Прийде Покрова -
і зачитає всі твої права.


2006

Ріка тече. О скільки їх текло,
отих потоків, ручаїв безликих ,
але вода, наситивши зело,
завжди впадала до водойм великих.

Тамуєш із ріки жагу, а смерть
уже таїться у живій краплині.
Її не бійся – це лиш круговерть:
усі ми у житті, як на гостині.

Ріка тече, та мудреці віків
безсилі осягнути вічність часу,
бо спрагу утішали з потічків,
а з океану – жодного ще разу.

* * *
Нікого... Один на один
Зі своєю совістю.
А совість на мене дивиться
Очима моєї матері,
Такими суворими й ніжними.


* * *
Помиляюсь. А потім караю
Сам себе за негідний вчинок.
І якщо біді не зараю,
До людей іду,
Щоб навчили.


* * *
Шукаю образу, а в ньому – змісту,
А в змісті намагаюсь віднайти
Таке, що подавало б серцю звістку:
Куди іти, і як,
І з чим іти.


* * *
За келихом вина згадав про тебе
І про свою вину перед тобою...
Підніс до вуст –
А в келиху сріблиться
Твоя солодка і гірка сльоза.



1970

Цей мертвий штиль...
А як добутись берега,
обсохнути від сліз, почиститись від слизі,
аби явить себе у повній первозданності
зраділим друзям
і позлити недругів
живучістю своєю українською,
і вихилити чашу тріумфальну
за себе - Афродіти полюбовника,
що викупався в піні від шампанського?!

Гребу, допоки ще не затайфунилось,
всіма плавзасобами:
ложкою підручною
і ручкою неложною,
й рукописом,
довершеним до крапочки останньої,
до висновку, дозрілого до істини,
до знаку галілеївського оклику -
все ближче берег,
де земля і море
символізують всетерплячості козацькі!


2006

Мамо,
Я до вас добирався, як міг, з Казахстану і Півночі,
З дивовижного Кам’янця і неповторного Львова,
Із Луганська й Москви… Ви чекали мене,
Виглядали з хрещатих барвінків,
Запахущих бузків і сліпучо-квітучих черемх…
Серед поля безмежного тихо вмирала оаза:
Переводився сад; перероджувавсь диво-лісок;
Витікали ставки; криниці заростали травою;
Зарівняла могили радянська байдужість тупа…
Вже й дороги нема, вже й стежки заорали останні.
Я востаннє ішов по вологій ріллі, навпростець.
Як черемхи цвіли, як пахтіли бузки, і барвінки
Заплели ту галяву, де годі й могилку знайти!
Я ходив, я сидів, я лежав на землі барвінковій;
Я мовчав, говорив; я кричав, шепотів – у траву:
«Де ви, мамо, озвіться крізь товщу земну півстолітню –
Я ж не знаю, де впасти, я ж, мамо, не вмію ридать…»

Сирота-сірота… Я лечу крізь життя метеором!
Я безбатченко вічний, та роду свого не зганьбив.
Я не став бур’яном – непокірний і щирий надміру,
Я порвав свої пута колгоспні, я втік із села. Я збагнув,
Що Вітчизна – ніщо без батьківської ласки,
Материнської ніжності… Мамо, я ненависть ніс
До Вітчизни тієї, яка відняла в мене батька і матір,
Розтоптала мій хист і зневажила світлий талан!
Я живу іще, мамо. Вірніше, я ледь животію,
Помираю повільно в чужому для мене краю,
І не маю копійки – купити квиток і приїхать –
Вже востаннє! – до тебе, до витоків, до праоснов.
Я люблю вас, матусю, дарма, що ніколи не бачив,
Не смоктав молоко з найсолодших у світі грудей…
Привезли вас, матусю, казали мені односельці,
Молоду і вродливу, із глинища – вже неживу.
Одягла вас бабуся в усе полотняне, пречисте,
Притулила сиріток до ваших натруджених рук…
Чом ви, мамо, мовчали? Нічого мені не сказали?
Чом ви, мамо, пішли й не сказали нічого мені?!



2001

Можна упасти нижче
найбільших морських глибин.
Можна піднятися вище
найбільших гірських вершин.
А можна залишити мрії
на рівні суєтного дня,
не осідлавши в дорогу
трепетного коня.
І тільки коли стемніє,
у серці оселиться жаль:
не справдилися надії
і ближче не стала даль.

«Не дай Бог осліпнути!
Краще померти,
Чим жити у темряві», -
Мудру пораду
Підказує серце…
Все"дно ж не Гомер ти,
І ти не напишеш свою «Іліаду».

Не дай Бог не бачити більше цієї
Країни могил і надій споконвічних!
…Й сильніші за мене впадали у відчай,
Позбавлені змоги творить «Одіссею»…
Не бачити ворога дії – це ж мука
Пекельна! Не бачити виходу з ночі –
Це ж пекло подвійне! Не бачити крука,
Що виклює хижо незрячі вже очі?!


2003

Поезія - то не манірна жінка
У біжутерії зі штучних слів, метафор,
Що серед звалища думок - порожніх звуків -
Волочить шлейф епітетів, анафор.
Обвішана отим фальшивим злотом -
Верлібрів образи чужі, близнята - вірші...
Це не поезія, це тінь її під плотом,
Де вхід до Храму за Говерлу вищий.
Туди душею треба підніматись,
А щирістю освітлювать дорогу.
Словам важливо з почуттям зрівнятись,
Вклонятись тільки Істині та Богу.

2012

Де мало сонця, там правлять тіні,
де мало праці, там царство ліні.
Зайти за щастям у храм безбожний
захоче грішник, мало не кожний.
У молитвах тих немає правди –
приходять хвойди, заходять зайди.
Заплаче рабство в обіймах волі.
Йому миліше життя в неволі.
Дорога млиста, дорога сива.
Вітри колючі, холодна злива.
І гнуть додолу тягар і ноша,
але найбільше немилість Божа.
Смеркає рано. У час світання
нема наснаги, нема бажання.
А ще ж далеко, ще обрис ночі
не скраяв серце, не виїв очі.
Та чути голос крізь біль і втому:
не ставте крапку, залиште кому…

Ти сколихнула душу всю до дна.
Та що там сколихнула –
Землетрусом
Пройшлась по ній!
Регоче Сатана –
Не вперше – над розіп’ятим Ісусом.
Посміймося ж крізь сльози: дивина,
Йому вже до причастя – і в землицю,
А він до животворного стегна,
Крутого, мов окріп, свою десницю
Простягує!
Не смішно, далебі…
Ніхто тобі не вивершить корони
І трону не згромадить –
На вербі
Пліткують,
Замість плакати,
Ворони.


2007

Ремонтую потроху своє відпрацьоване тіло,
Бо нема запасного, а це вже не личить поету
З молодою душею. Та деякі штучні деталі,
Як, наприклад, протези зубні, не годяться для того,
Щоб кусати і рвати обридлих моїх опонентів,
А тим паче жувати заслужену чесну шкуринку.
Добре вже, що хоч штучний кришталик одразу прижився
В оці лівому – він розрізня, хто мій друг, а хто недруг,
Відміча кольори і відтінки, і жде не діждеться,
Коли в правому оці відбудуться якісні зміни,
І я поглядом зможу обняти не лише дружину,
А й довколишній світ з Україною в центрі Європи.
Ремонтуюсь до жнив, незалежний тримаючи тризуб
В суверенній руці, – заміняє і серп він, і молот
Хліборобу з часів золотого трипільського поля.
Помолодшав, здається, на кілька епох проминулих,
Тож згоджуся, напевне, небесно-пшеничній державі
І не стану для неї обридлим жуком-короїдом.


2008

Чого ж бо я заслабував,
Захникався на кухні?!
Чи я в бувальцях не бував,
Біди не перебідував
І не сміявсь на кутні?!
Чи, може, глузду не втрачав,
З нудьги не колобродив,
Не лицемірив, не провчав
Таких довірливих дівчат
І в нетрі не заводив?!
За все плачу тепер сповна,
З процентом зависоким…
Всевишнім послана вона
(За те вже дяка, що – одна),
Ця месниця жорстока!
За все плачу…
Нехай її
Біда обійде збоку,
Не ошукають шахраї,
І не впадуть гріхи мої
На месницю жорстоку.


2007