Дев’яте Травня.
На столі – вино,
Ще з осені припасена калина,
І сонце
(Увійшло через вікно)
Лежить посеред столу,
Мов хлібина.
Діждавшись найсвятковішого дня,
Можливості такої і нагоди,
Зібралася докупи вся рідня –
Всі Низові і всі Великороди.
На покуті мій дід Ігнат сіда –
Старійшина численної родини –
І дідова пшенишна борода
Врочисто шелестить
біля хлібини.
Дід притискає
білу до грудей,
На рівні долі неквапливо крає
І хлібом наділяє всіх дітей,
Мов долями ясними наділяє.
Закінчивши святий
оцей обряд.
Забувши,
може вперше,
про молитву,
Дід наливає, всім, як є, підряд
Старе,
Ще довоєнне зілля-питво,
І перший
по мовчанні
випива.
І зрозуміле всім його мовчання.
Слізьми
бабуся чарку долива,
Така тихенька, світла і печальна.
Ховає «похоронки» зжовклий лист
У складках плаття.
І така вже рада:
Найстарший син Іван,
Кавалерист,
Вернувся із вогню,
З-під Сталінграда.
І батько мій, Данило –
Бабин зять –
Додому повернувся…
Каже: з Дону.
Тож треба скорше
чорну стрічку знять
З його портрета
в рамочці з картону.
Прийшла і Настя – бабина дочка.
Сидить в застоллі
справа від бабусі…
Згорьована бабусина рука
Розчісує Настусі коси русі.
Така ж бо Настя юна-молода,
Що я не смію мамою назвати,
Й здивовано на сина погляда,
На синові сивини
юна мати.
І впізнає мене й не впізнає.
А потім до малого мого сина
Крізь сльози:
«Кровеняточко моє!
Моя півторарічна сиротино!...»
І до моєї доньки простяга
Свої сумні, свої скорботні руки:
«Людмилочко, дитино дорога!
Я через муки,
Я через розлуки
Дійшла до тебе.
Вистачило сил
Піднятися,
зіпхнути глини брилу –
Нехай у нагромадженні могил
Поменшає хоч на одну могилу!..»
«Онуки ваші», – матері кажу,
Зволодавши нарешті з німотою,
Переступаю давню ту межу,
Що пролягла
між матір’ю і мною.
«Онуки ваші, мамо!» – вже кричу.
Не чує мати.
І ніхто не чує.
В оселі повно сміху і плачу,
Святкова чарка по столу кочує.
Обійми. Поцілунки. І слова
Такі пречисті,
Як вода з криниці.
І довоєнне щастя ожива
У білім світі
І в моїй світлиці.
До мене мати ближче підсіда.
Вже признає мене, сестру Людмилу –
Свою дочку.
І щось розповіда
Чи то співа
про чайку сизокрилу.
Розпитує:
«А як ви тут жили
Без мене
по війні
в голодні роки?
Що їли, що пили.
На чім росли,
Хто допоміг зробити перші кроки?
Чи не були зобиджені, бува?
Чужому діти-сироти –
Не діти…»
Розпитує нас мати
Чи співа –
Дорослим нам
нелегко зрозуміти.
Підходить батько.
Матір обніма.
Вона знімає з нього окуляри…
І вся родина
Повні підійма
Чарки –
За щастя молодої пари.

Дев’яте Травня.
Ніби й не було
Війни, смертей,
могил по всьому світу.
За вікнами – буяння білоцвіту:
Усе прекрасне разом зацвіло.
Бабусю обступають, мов дубки,
Всі семеро синів –
Живі, здорові.
А Настя вишиває рушники:
Квітки – червоні. Кольору любові.
Разком намиста – любі невістки.
При невістках щебечуть онучата.
А з вишень опадають пелюстки:
Кінець –
Цвітінню,
Зав’язі –
Початок.
Дев’яте Травня.
Повниться весна
Надіями, любов’ю, добротою.
В майбутнє
моя мрія порина
Ракетою, від сонця золотою.
І хочеться таких красивих слів,
Які лиш є у словниках поетів,
І прагнеться таких високих злетів,
Яких одвіку не було в орлів.
Нехай мені примарилось воно –
Щасливе свято у моїй родині:
Усе, що мало бути,
Все одно
Вмістилося в хвилиночці єдиній.
В короткій і безмежній
Водночас
Хвилині всенародного мовчання:
І чаєчка над озером вилась –
З розмови-пісні маминої чайка;
І чарка
кочувала по столу,
Пригублена батьками і синами,
І крізь багаторічну
ніч-імлу
Сіяли ветерани орденами.
Усе, що мало бути,
Все було,
Все повернулось у свої начала,
І перемога зоряним крилом
Застілля наше мирне осіняла.
1980

В зорянім оксамиті я почекаю ранку.
Як нездійсненну мрію, стріну зорю світанку.
Біль, наче промінь світла, змусить сягнути горе.
Душу не спинить простір - всесвіт, мов чорне море.
Що там зустрів? Безмежність? Ні лиш краплинки долі.
Що там? Кінець чи початок? Лиш світло в безмежнім колі.
Панує "тубал" потворний,та все ж проросте насіння.
В ґрунті тепла й любові пустить добро коріння.

Зморившись, задрімав…
Хоч уві сні явилось
Те, що здаля і потайки любилось,
Чого я в дійсності й на хвилечку не мав!
Тріумф такий величний!
І щастя – безумовне!
Палкою вдячністю зболіле серце повне,
І настрій, як ніколи, поетичний!
Зібралася рідня
Найдальша і найближча –
Усі, чий слід змела воєнна хвища,
Чиїх могил і хрест святий не осіня.
"Іваночку, синок!".
"Та ти ж мужчина, синку…".
Зронив осінній дощ останню вже сльозинку,
Велику і важку. І нею сон промок.
"Івасику, дитя…".
"Продовжив стежку роду!..".
Зненацька я сьорбнув сльози холодну воду:
Така ж, як і завжди. Гірчила все життя…




2003

Стежка добігає до Осколу
І стрибає з кручі стрімголов
У зелену воду,
Прохололу
За коротку ніч.
Рясний улов
Зір примерхлих визбираю в рясці
Й витрушу сушитись у траві,
Щиро вдячний вигадці-будьласці
За трофеї сріберно-живі.
Та нічого не візьму додому
З щедрого ліричного добра –
Інший хтось на березі крутому
Це добро пізніше позбира…
Все мені не миле і не добре
В милому і доброму краю,
Й неухильно звужується обрій,
Душу заарканює мою,
Безборонну, зранену й безвинну…
Вже мені вертатися пора
З берега
В сумну оту хатину,
Що із райських кущів визира;
В хату,
Де вгасає мій найперший
Провідник, провісник і пророк,
Що своїх уроків не довершив,
Свій земний довершуючи строк…
Що скажу йому,
Сковтнувши сльози
Й гладячи неголену щоку,
В дусі найреальнішої прози,
Правду все ж ховаючи
Гірку?!
Вже йому життя не доточити
Ані жартом,
Ані співчуттям,
На життя молився мій учитель
І… не дорожив своїм життям.
Вже душа готується у вирій
Відлітати – жде свого лиш дня –
Від тюремних камер і Таймирів,
І десятиліть невизнання.
Тиша заніміла перед болем –
Біль згустився в крапельці сльози,
А сльоза сумує за Осколом,
За осколком блискавки-грози…
Перед ним ніскілечки не винен,
Все ж ховаю очі і слова,
Ладен вік свій переполовинить –
Хай зі мною разом дожива!


1995

І канула епоха листування.
Як мовиться, у вічність.
Телефонні
Уривчасті розмови,
Спілкування
По Інтернету –
В нинішнім бездонні
Провалля бездуховного –
Не в силі
Нам замінити миті неповторні
Конверта розкриття,
Рядочки милі,
Що їх писали пальчики моторні,
Зігрівши ручку ніжністю;
Пропахлі
Домашністю
Листочки у клітинку
І споминів оспалих дивний спалах,
Що в юність повертає на часинку!

Пишу листи у безвість безгоміння –
Ліричні вірші – хто їх прочитає?! –
У нинішнього "супер-покоління",
Здається, почуттів тонких
Немає...

І сантименти – в ступорі,
І наспіх
Кохання,
Більше схоже на інтрижки,
І все, що задушевне, –
Курям насміх,
І жодної прочитаної книжки...


2009

Забув, кого ненавидів. І добре,
Що не згадаю. Справа ж не така
Геройська. Серце маючи хоробре,
Не здіймеш руку. Й добре, що рука
Не здійметься на ницого нікчему, –
У неї і призначення, й мета
Достойніші: накласти діадему
На голову спасенного Христа –
Замість вінця колючого...
Все інше –
У небо піднімати літака,
Дитя гойдати чи писати вірші
Здобуде право праведна рука.


2005

Ховають – ще живого! – Низового
на звалищі-руйновищі Донбасу,
де ніде вже й попастися Пегасу,
де слово не вартує вже нічого,
а пісня не хвилює більш нікого
і плин часУ вривається завчАсу, –
ховають Низового – ще живого!

І хто мене живцем ховає – знаю,
бо шило у мішку не заховати:
я ж буду "похоронщиків" кусати,
допоки ще зубів хоч трохи маю,
допоки пістолетом ще тримаю
хвоста свого амбітного, – як знати,
ще, може, і здолаю хижу зграю...


2006

Твої очі як зірки для мене,
Дивляться у душу,в глибину…
Щось у них як золото червлене,
Здалеку я бачу їх й тону…
В сумі в посмішці,і знову у печалі,
Ти мені ні слова не скажи,
А я буду бачить твої далі,
Полум'я в очах наче ножі,
Наче ти мені все відкриваєш:
Своє пекло розпачу й почвар,
Рай свій під мій погляд підставляєш…
Та твій погляд всіх рідніше кар.
Кат мій,і душі моєї вбивця.
Ти пішов як зорі на зорі…
А мені б ще вік отак дивиться
В відблиски в очах як кораблі
У космічному і рівному просторі…
А мені б ще танути у них,
І горіти й тужить за тобою…
В день чи прийдеш ти серед усіх?
Чи майнеш межи людей жорстоких,
Чи майнеш серед людей в добрі…
Ти – моя печаль,в далеких кроках,
В просторі від ночі до зорі.

Ховались ми від самоти-зажури
У свій маленький герметичний світ,
Де глиняні та гіпсові скульптури,
З багатої уяви чи з натури
Пігмаліоном ліплені, в граніт
І бронзу перетворювались, – тихо
Стояли в напівтемних закутках,
І чайна чашка з чаром обліпихи
Тремтіла в алебастрових руках,
Оголених до пліч; і на канапу
Стікало плаття із плеча на грудь,
І відкривало наготу неквапом
Рожеве плаття з голубим накрапом,
Являючи на світ первинну суть
Грудей жіночих… Шерхлими губами
Я материнські вловлював соски,
Немов дитя, і ті смагляві плями
Навколо них, що пахли так різким,
Терпким жаданням плоті;
Знов первинна
Про себе заявляла жагота:
Зливалися у стогоні вуста
Й моя жива гаряча пуповина
Знов до твого жаркого живота
Немовби приростала; щире лоно
Мене приймало в себе, в таїну
Свою, у щонайглибшу глибину, –
Я повертався в лоно безборонно,
В свої начала… В матір і в жону,
В спокусницю свою найпершу – Єву:
Було все, мов уперше… Ні, не блуд,
А поклик плоті… То вже згодом древу,
І яблуку, і Змію вчинять суд
Не зовсім справедливий… Не обходить
Пізніших нас легенда ця стара –
Сама ж бо доля нас докупи зводить
І нашими чуттями хороводить
Заради обопільного добра
В майстерні цій!

Знайомий з давнім культом
Любові потаємної, для нас
Створив умови приятель мій, скульптор,
Порятувавши нас в критичний час.
Було нам тут і затишно, і втішно,
Й не холодно, хоч за вікном – зима…
Я думаю, грішили ми негрішно,
Бо в любощах гріховності нема.
Зі шлюбності ж витворюють ікону,
Без святості здебільшого,
А нам
Подарував Господь не шлюбний страм,
А щастя позашлюбного корону,
І убезпечить спокій, мабуть, сам
Призначив-наказав Пігмаліону.

Серед скульптур одна лиш ти була
Із плоті й крові. І на поклик крові
Відгукувалась щиро, і в любові,
Згораючи дотла, була, жила,
Ні блуду не підвладна, ні гріхові.
…В майстерні цій – заходив я не раз
До друга до свого, Пігмаліона –
Все так буденно! Зупинився час.
В кутку дрімає гіпсова Мадонна,
Пригасла вся, неначебто бездомна,
І постаріла в профіль, і в анфас.
Зневірився в красі Пігмаліон,
Ледь дибає, підкошений інсультом, –
Він переплутав, де ява, де сон,
Забув, у чім життя найвища сутність;
Не п’є вина й жінок не спомина,
Крім однієї – рідної, своєї, –
Він як митець утратився без неї,
Все загубив: і задуми, й ідеї,
І як їх повернути, вже не зна.
І я не знаю, чим допомогти
Адаму овдовілому – в майстерні
Садам едемським більше не рости
І яблуням спокуси не цвісти –
Зостались лиш пеньки та гострі стерні…

Я – поза раєм. Осені жура
Вже зазира в колись мажорну душу,
І не відомо: почекати мушу
До кращих днів, чи вже мені пора
У вирій відлітати?..


2003

Мої коти, мої собаки,
Я вас годую і люблю.
Мої трухляві комуняки,
До вас я сповнений жалю.

Мої поля, мої заводи,
На жаль, ви нині – не мої:
Прибрали без моєї згоди
Вас новочасні глитаї.

Мій гімн, і герб, і стяг державний,
Вас нелюд приватизував,
А люд, принижено-безславний,
Плазує, як і плазував.

Мої собори і могили,
Що силу множили мою,
Вас по-московськи “обновили”,
І я вже вас не впізнаю.

Моя дзвінка співуча мово
З чудовим “Геть!”, –
Тебе “Долой!”
Знов посилають Іванови…
А я, хахол Іван, – не той...
Не той, що треба Україні,
Перелицьованій на край
Банановий… Ще й бабуїнів
Тут заведуть… І буде – рай!

Мої хвороби і болячки,
З самим собою балачки,
Вам співчувають лиш собачки,
Мої дружочки–пухначки.

Моя несплачена квартплато, –
Ой, непосильна ж ти яка!
Боюся я,
І кошенята
Бояться: як же без кутка?!

Мої тривоги-застороги,
Вас так ніхто і не почув;
Мої дороги, що під Богом,
Я вас останні дні топчу.

Мої рукописи і книги,
Хіба ж даремно вас писав,
Що вам сьогодні не до шмиги
Добуть Пегасові вівса?!

Мої пустісінькі кишені,
Мої простісінькі думки…
Моя сльозо срібляна в жмені,
Не розколись на мідяки!


2003

З Божої Волі серце розквітло,
Квіти взялися кохати весну,
Музика плаче на місяць з-під липи,
Це мабуть солод зі світлого сну.

16.06.2012р.

В епоху відьмаків і коновалів
Я вперше роздивився,
Що живу
В краю бузків, черемух і конвалій,
І жовтих лілій в річці, на плаву.
Дитячі очі райдугу вбирали,
Сльозилися від барв…
А за ліском,
Шляхетні й поставні,
Мов генерали,
Стояли соняхи,
Шикуючись ладком.

Бриніла стежка в соняхах струною
Тонюньою, бджолиною…
Куди
Ти, стежечко, спішиш?
Візьми з собою
Манюнього мене
І поведи
За обрії дитячої уяви!

Втікала стежка –
Спробуй, здожени…
І плакав я,
Чотирирічний явір,
В ожиновім раю бережини.

А лілії, конвалії і бджоли
Сміялися:
– Оговтайся, дитя!
За соняхами свище Дике поле,
А тут, в бережині, буя життя…

Хіба я знав, що так воно і буде
В засоняховім світі?!
Цілий вік
Для мене був одним суцільним буднем,
Що в чужині, в самотині протік…

І досвідом розжився не одразу –
Лиш нині,
Після всіх розчарувань,
Я став шукати рідну ту оазу,
Де розпочав свою життєву рань.

Хіба знайдеш?!
Під натисками вітру
Не вистояла, бідна…
То ж беру
Гірку, та заспокійливу
Півлітру –
Топлю печаль в горілці
І журу.

А лілії, конвалії і бджоли –
Десь там, у потойбіччі, за бугром…
Той, хто втіка за рідні видноколи,
Ніколи не зустрінеться з добром!


2002

Асоціація
Із пам'яті життя спливає образ,
Із паралелей – вишкір кривизни.
В уяву цілить алегорій кобра,
випльовує отруту новизни.

Байдужість
З безпам’ятства черпаєш забуття
і, збудувавши свою хату скраю,
терпляче ждеш, коли святе життя
благословить твій хресний хід до раю.

Батьки
Кого ми любим, тих не має поруч.
Їх вища сутність – праведність свята,
крокує геть. За нею часу обруч
ховає слід в площинах небуття.

Брехня
Солодка патока. Не знаю,
чи правда це, але звикаю
до проголошених свобод
у колі зраджених чеснот.

Вічність
Це океан, в який щодня пірнаю.
Це шлях кільця до зоряного раю.
Що без початку – не закінчиться колись,
лиш просить смерть: за мене йди помстись.

Вибір
Роздоріжжя. Три дороги.
Ще й стежинок тридцять три.
Завагались думи-ноги.
В різні боки дмуть вітри.

Вік
До поєднання світла й тіні,
в напій пекучої жаги
я додаю солодкість ліні,
щоб спіхом не ішли роки.

Всесвіт
Дивлюсь у небо. Міріади зір
тяжіють сивиною над віками
і часу віз гуркотить з чорних гір
всесвітніми чумацькими шляхами.

Герой
Хай леза днів і темінь застороги,
хай путь слизький і втома на плечах,
та він іде, кидаючи під ноги,
спокусу жити у рожевих снах.

Горе
Немов би в осад випала душа –
так холодно і тоскно в порожнечі,
де янгол смерті дістає меча
і вщент руйнує непорушні речі.

Дорога
Іду не поспіхом, а так,
переставляю ледве ноги
і дослухаюсь: свисне рак
на тій горі, що близь дороги?

Духовність
До світла тягнуться бажання та роки,
де мудрий хтось з печальними очима
немов стоїть на відстані руки
за надважкими, як душа, дверима.

Життя
Народження. Дорога. Потім смерть.
Нема нічого. Тільки втома шляху.
Це звична для людини круговерть,
де кожний день, як сходинка на плаху.

Закатовані
Якби ту кров не випили часи,
якби життя не затягнуло рани,
нам й досі б снились мертві голоси
з надією, що судний день настане...

Минуле
Мимо проходжу. Позаду –
сіамська потвора днів.
Звично дивлюся на зраду
дитинства намріяних снів.

Надія
Коли останній з армії років
знесилений, поникне головою,
в журливім хорі мертвих голосів
почуєш ти: не бійся, я з тобою.

Осінь
Роздмухавши щоки, вітер
у кожну шпаринку дме,
натхнення багряних літер
з абетки згасання рве.

Пам'ять
Стирає час у матрицях душі
образи біль і щастя насолоди,
стирає ненаписані вірші,
мов жовтий тлін осінньої природи.

Полювання
Не яблук паперових серцевина,
а біль життя приваблює стрільців.
І смерть вовчиці – зоряна година
для них самих та їх підручних – псів.

Прірва
Стоїмо на балконі.
Мотузок під вагою білизни провис.
За спиною голосом хриплим ліфтера
янгол з неба: кому вверх, кому вниз?...

Смерть
У судний день, в останню мить розлуки
попросиш тихо: Боже, не карай...
Чиїсь холодні та байдужі руки
тебе віднесуть у такий же рай.

Сонце
Доторкнеться лиш ніжно руками,
враз загояться болі та рани.
Надихнувшись флюїдами зірки,
ми клонуємо муз із пробірки.

Совість
Заколисана, загодована,
міцно спить вона, добре схована.
Не дитя душі, не прозріння біль –
завдовжки з життя оправдання хміль.

Спокуса
Розкішне тіло. Хтивий блиск очей.
Цнота душі висить на волосині.
Сідлай скоріше трепетних коней.
Твої бажання... В чому вони винні?

Таїна
За паралелями світів
я лезом мрії краю
таємне сховище богів –
дотичні кола раю.

Щем
Солений вітер забринить
на віях, горем обважнілих.
Сльоза порве тужливу нить
із дум, у серці наболілих.

Час
Тече назад рікою мертвих митей,
у даль струмить ручаями живих.
В тій бистрині поміж бажань розлитих
нема твоїх напоїв молодих.

тече весна у вікна тче проміння
тепло цілюще в небо струменить
таврую гріх між поспіхом гоління
та днем життя що наперед спішить

торкнутись тіні мари чи натхнення
тріада щастя поетичний птах
торішній сніг на сонці сьогодення
тремтить і тане у зіркових снах

там де любов там вічна естафета
тернистий шлях від серця до вірша
тоді суддя не люди і не Лета
те пекло мрій де плавиться душа

тече весна у вікна тче проміння
тепло розлоге без холодних тез
триває бій між подихом і тлінню
тікає смерть від духа що воскрес

26 квітня 2013р.

1
Любов моя – трава під падолистом:
Іще зелена, тільки ж нестійка
І під осіннім подихом вітристим
До грунту все тісніше приника.

Моя любов не вічна – однорічна,
Та в пам’яті на все життя вона
Лишається, – весни зелена свічка
Відчутнотепла й зримоосяйна.

Душа, буває, в мороки порине,
Зануриться в печалі, защемить –
Та є ще Бог! Він образ Катерини
Мені являє в цю відчайну мить.

2
Кожну згадку про тебе люблю –
Не соромлюсь у цьому зізнатись:
Мозаїчні уламки до фрески тулю,
Та первісний твій образ вже втративсь.

Відновити б симфонію барв,
Оживити б забуті всі звуки –
Все руйнується… Господи, збав
Від такої принуки!

Повертаюсь до витоку знов:
Тут ходили удвох, цілувались,
Тут зненацька в лякливу любов
Перевтілилась наша цікавість.

Тут уперше заплакала ти
Від жадання… А я в ту хвилину
Не наважився квітку цноти
Обірвати – первинну, єдину…

Чи жалкую за цим, чи хвалю
Свою стриманість – я вже й не знаю…
Кожну згадку про тебе люблю:
Мозаїчні уламки збираю…

3
Любов моя – трава під снігом раннім,
Прихоплена морозами, ламка…
У квітні починалася коханням
Під знаком проліска й молодика.

Моя любов – трава, закута в кригу
В лугах, що на річкових берегах, –
Вона іще, в надії на відлигу,
Про дні буяння спомин зберіга.
Любов моя – лиш спомин про кохання,
Яке ніколи двічі не бува…
В нічну імлу згущається смеркання
І в заметіль – пороша снігова.

4
Нашкодили, мов діти, і втекли
Світ за очі. Й лиш згодом зрозуміли:
Від себе – не втечеш! Перевели
Своє життя нінащо. І згоріли
В огні своїх нездійснених жадань…
Я – сивий, некрасивий. Ти стражденна,
Нужденна. Вже обом не до кохань, –
Лиш ностальгія лишилась щоденна.

Нашкодили, мов діти, і втекли…
Що ж, і насправді дітьми ми були.

5
Хай пухом нам постелиться трава
Духм’яна, ледь прив’яла на покосі…
Перетриває літо – і права
Свої пред’явить прохолодна осінь,
І нагадає нам: не до снаги,
Немолодим, на сіні ночувати,
Бо ще, гляди, негадані сніги
Примусять теплу схованку шукати.
А хати в нас – нема. Не нажили
Ні дому, ні сім’ї, ні порятунку
Від самоти… Безпечними були
З початку й до останнього цілунку.
Хай саваном постеляться сніги
Для втраченої в юності любові, –
Нам спільні не судились береги
Ні острівні, ані материкові!

6
Шукав траву під снігом.
Під травою
Шукав любові
втрачені
стежки –
І не знайшов…
Мов листя за водою,
Спливли в минуле юності роки…
Намарне все: під снігом, під травою…
Все надаремне: так, чи навпаки…

7
Забулись заприсяження в коханні
І не збулись жадання материнств…

В безмежному людському океані
Любов моя – загиблий материк.

Не перша атлантида й не остання
Моїх надій, чиїхось сподівань…
Розбилося невпевнене кохання
Об гострі скелі заздрісних жадань.

8
Любов моя – трава: чебрець і м’ята,
Та ще любисток і полин гіркий…

Для Катерини був я не такий;
Фаїна не діждалася солдата;
Людмила розлюбила – геть пішла…

Про інших я не хочу й говорити,
Хоч їх любив. Але вони любити
Не захотіли – масть не підійшла.

Живу один, хоч маю дім, сім’ю,
Хоч є з ким і сваритись, і мириться,
Та все одно мені не розжуриться
В кінці дороги, в прірви на краю…

9
Самотньо – зроблю собі жінку зі снігу,
Зліплю із уяви, жадань, ностальгії,
Та й буду молитись на неї, пречисту,
На неї, невінчану діву, невічну,
Як мить, як сніжинка,
Як сонячний зайчик…

Молитимусь тихо при блиманні свічки
Різдвяно-святкової – у напівтемряві
Своєї душі, що втомилась надіятись
На щире кохання земної, гріховної,
З гарячою статтю розпусної жінки…

Самотньо, самітно…


2003

Давно від атеїзму прохмеливсь –
І слава Богу!
З Господом стосунки
Я налагОдив,
Тихо помоливсь
У храмі головному...

Ті три сумки,
Що на сумськім зображені гербі,
На три суми колись перетворились
Для мене, сироти.
Тепер собі
Кажу:
"Неправі судді помилились...".

Я не бродяга й не прохач з доріг.
Живу в Луганську.
А до Сум приїхав,
Щоб дати лад своїм життєвим віхам,
Підсумувати все, що зміг – не зміг...

Тепер, мабУть, не скоро прилечу
На Псло й Сулу. А може, що й ніколи
Не прилечу. Тож ставлю я свічу
Перед нестрогим образом Миколи –
Угодника... Хай добрий Миколай
Простить мені гріхи і перегріхи...

В Луганську не едем,
І тут – не рай:
Повсюдно дістається на горіхи.

Вселенська тиша виповнила храм.
Спасибі Спасу,
Ще й уклін мій Долі,
Подяка найщиріша всім вітрам,
Що гнули й не зламали в дикополі
Мою тополю...
Дякую тобі,
Великий Боже вічно триєдиний,
За все, що дав,
Що є в моїй судьбі,
З чим я дозрів до образу людини
І сина української землі!

Я знаю стільки, що пора вмирати...
Але ж – доволі суму і жалів! –
Ще стільки треба сіяти і жати.


2005

Тут лежать… На плитах – імена…
Кількасот. Умовно. Білі кості
По світах розкидала війна.

Я приїхав здалеку. Я в гості
Завітав до батька. Він пропав
Безвісти. Могила – символічна.
В чужині його прописка вічна,
В безвістях, неміряних степах
Забуття. Пісенні журавлі
Ностальгійно-жалібно курличуть…

Я не плачу. Сивому не личить
Виявлять дитинячі жалі.
На плиті читаю: "Низовий…"
Дату смерті безвість приховала.
Низовий Данило, рядовий
Партії, що долю обікрала
Батькову, а значить, і мою,
І моїх дітей майбутню долю…
Вже не відчуваю навіть болю –
Мовчки, кам’яніючи, стою
При могилі власного життя.
В’януть у руках жаскі тюльпани.
Журавлі, курличучи, летять…
П’ють вино останні ветерани…


1998

Як перейдемо свій життєвий лан
Крізь бурю, спеку, вітер і туман,
Попадають зірниці сподівання
У вічності безмовний океан.

Потоне в нім і юність, і краса,
Жага натхненна вигасне уся,
Утихнуть переливи солов’їні
І вип’ють душу сині небеса.

21.04.13

* * *

Печаль і вітер.
Лебеді хаток,
Що притулились до ялин і кленів.
Мене відчують через років сто
Ген золотий і генії зелені.

І зрозуміють, як сльоза сльозу,
Як іскра – іскру,
Як вітрисько – подих.
Мене, напевно, також повезуть,
На грудях склавши руки, до природи.

Моя ж бо мама –
Вже давно Земля.
Її душа мене до себе кличе.
Як з вирію Вітчизна – журавля,
Як я зі сну сумне її обличчя.

А в цім бутті в нас барство, рабство, бар...
Душевні рвані рани лиже море.
Десь там, за ним, кричать:
«Аллах акбар!»,
А тут: «Ісусе! Поможи – бо горе!»

Тут п’яні пальці не знайдуть акорд
Отой, єдиний,
Що єднає сфери,
Бо ж посеред ченців і держиморд
Не так то просто
В мезозойській ері,
Коли вона прийшла по колу знов
І динозавром в кров мою кричала.
Та розуміла все прадавня кров,
Яка не знала ще свого причалу.

А тут і перша старість на порі.
Назад погляну – Боже мій...
Аз грішний.
І вірш мій на березовій корі,
Можливо, прочита колись Всевишній.

Простить мені?..
Бо вірш – молитва теж.
У ньому славив я творіння Божі.
Усе тоді було мені святе:
І Сонце, й пташка, і колючі рожі.

Тепер – немов заснув я у човні,
Який пливе за течією, в море.
І світиться весна у глибині –
Немов сльоза Ісусова прозора.

Немов пір’їна з ангела крила,
Зоря спада у тишу вечорову.
Вечеря пахне на сільських столах.
Жене із паші хлопчичок корову.

Лелеченят голівки із гнізда
Стирчать, немов пришельці із «тарілки».
Тремтить від щастя сонячна вода,
Як позивні останньої мобілки.

Веселка звуків, запахів чудних
У нашім світі пластиковім, ріднім.
Совина совість плаче від вини.
А там десь, в церкві, гірко плачуть відьми.

Вони теж мають право покаянь.
Не нам же Божий промисел читати.
Люблю Ним світ сотворений і я.
Люблю його, не знавши мами й тата...

Були мені за них зоря і клен,
Вогонь і вітер, журавлі і леви,
В яких дзвенить земний наш спільний ген,
Ведеться Родове єдине Древо.

Природа плаче – плаче і душа.
Сміється Сонце – благодать серцева.
Мов сонячний зайчисько із ножа,
Мій вірш граційно плава по деревах,

В яких назустріч зорям сік сичить,
Доводячи єдиність всіх і всього,
Що мить – то вічність і що вічність – мить,
Бо все відносно тому, хто під Богом.

І все конкретно тому, хто такий:
Встає з Всевишнім і ляга в молитві.
У нього рай на відстані руки,
На грі він наблатикався й на битві.

У нього трудне щастя із Землі.
Летить печаль, як листячко осіннє.
Чого ви, люди, так до нього злі?
А врешті, хай вже...
В тім його спасіння.

Я читачам лапшу не вішав
На вуха – чесна прямота:
Хтось по моїх простецьких віршах
Колись, можливо, прочита,
Як ми жили – хахли кучматі –
В раю бандитському, коли
У кожній нашій крайній хаті
Ми отаманами були.

Повірить хтось – поспівчуває,
Хтось – навпаки, ще й обсміє
І скаже: "Правди в нас немає
Інакшої – є та, що є...".
Або ж: "Ми бідні, бо багаті,
І нерозумні, бо дурні...".
І ще: "Відкриті – винуваті,
Відверто ж винні – ті в тіні...".

А що в ціні – того ніколи
Не знав ніхто й не буде знать,
Хоч всі ходили ми до школи
І дехто вчився лиш на "п’ять".
Я вчився гірше, ніж годиться, –
Та доки чую плин Дніпра,
Душа не втомиться трудиться
Й рука не випустить пера!..

2007

Вибір – не вибір. Життя – роздоріжжя.
Завтра – минуле. Сьогодні – узбіччя.
Поле дикунське. Небо похмуре.
Посеред поля виросли мури.
Стіни духовні. Чорне довкілля.
Радяться гунни. Думи з похмілля.
Бранці обставин. Колесо часу
котиться вгору, мне сіру масу.
Жертви й герої. Хроніки мрії.
Гинуть пророки, вожді та надії.
Треба терпіти. Мудрі поради.
Знову збирають майдани для зради?...

Вічномандрівець

Гаряче тіло зломить вечір –
підеш навпрошки слід у слід
блакитне озеро візьмеш на плечі,
Мандрівцю вічний,
Божий чоловік.
Марна людино, чи втечеш від світу?
а світ тобі не спинить днів...
ти запізнилась народитись перед віком –
ти народилась, щоб втекти в віки.

Гаряче тіло стигне на ослоні
а він пішов шукати Аріадни нить.

Біжи, мандрівцю, світ тебе і так догонить.
Бо світ – се Божий чоловік.

03.06.2010

Ода (с)ніжних

Сніг виправдовує своє існування;
Він поводиться як статечний Мудрець:
він вибачається на кожному кроці,
він молиться на кожен Божий день.
Сніг - це забута звичка людини
чи, пак, інстинкт забуття.
Людина мирно співіснує зі снігом
як людина зі снігу
людина в снігах
або як мисливець за снігом
у сніг
по снігах
з інстинктом самокаяття

17.01.2012


Нелісова пісня

стоїть зима
мов явір
на порозі
уся така чужа
тобі –
уся
вона тебе боїться
може
і в гості не зайде
спогордою
отак
вона тебе боїться
тільки
її ж я не боюсь –
ніскільки
о зимо,
нам по дорозі із тобою
у казку ту стару
де млин і тирса шелестять
атласною габою
де яворина мертвим гіллям плаче:
засни
засни
засни
умри, Юначе!

і міріади білих вогників кричать

Не до смаку

Я перестала думати про вічне
на берегах чужих невічних рік
Мої думки – суцільна звичка
Як дроздофіла
б’ється об шибки.
Втомилась
від думок вчорашніх
а голова, мов дзбан, бринить
Мов землетрус пройшов крізь очі –
Думки струсилася
у дзбані
всі
Мов гральні кості
аж мороз по шкірі…
думки як бризги на воді
і я – мов камінець в долонях:
струсився вітер у вухах моїх …
Біжу.
Зриваю я кокоси,
вмуровані у білий шоколад.
Не те.
Не те обрала до смаку.
І смак мене сьогодні зрадив…

Мої думки кружляють наче галки:
над берегом невічної ріки
немає
Кладки

Й нема кінця ні краю бризгам цим…

25.03.2011

Бог забира поетів молодими –
Для молитов також потрібні рими –
У виборі своєму він примхливий:
Аби обранець був іще й вродливий,
Розумний та освічений, при тому
Ще й вірний був покликанню святому.

Забрав Господь Антонича до себе
І Симоненка юними ще – себто
Омолодив архангельську квадригу
І записав обох в безсмертну книгу...
А щоб вони не старіли з роками,
Обставив Чубаями й Рихлюками
З обох сторін у янгольському хорі
І засвітив над ними вічні зорі.

Шляхом Чумацьким, що ледь-ледь міріє,
Йдуть кращі діти Матері Марії,
Ступають за скрипучими возами,
Що тяжко так вантажені сльозами
Солоними, мов та вода Сиваша...

Я ж бачу, як історія вся наша
Прошкує за поетами по тернах
В продимлених лаштунках і потертих.


18.07.2008

Хоча б мені калиною вродило
на щастя, на здоров’я, на добро,
аби творило впевнено-зраділо
незрадне і незраджене перо!
Аби в реальність визоріло сниво,
що гріло мою душу в самоті,
й на покуті всміхнулися щасливо
мої справік засмучені святі!

2011

Там, де сонце сходить над землею,
де до світла тягнуться роки,
там душа вітається з душею:
розкажи про себе, розкажи...

Там ласкаві материнські руки,
затишок родинного тепла,
ще немає гіркоти розлуки
та горить, не танучи, свіча.

Там, де ніч під сивою зорею
розливає чорний небокрай,
там душа прощається з душею:
пам'ятай про мене, пам'ятай...

Там печаль зі спогадів прилине,
забринить на віях тінь сльози,
Раптом зрозумієш: у людини
вік життя, мов літній сон роси.

Осмути сивої сувій
я розмотаю знов
і прочитаю вирок свій:
скарати за любов!
А більше й ні за що карать,
повинну лити кров...
Готов я радо помирать
за першогріх – любов!

2009

Солов’ї доспівують на вишнях.
Скоро вже й зозулі закують.
Гомонить земля...
І в цім – найвища
Суть життя,
Його найглибша суть!
Сонце доціловує сивини
Над моїм чолом...
Тож я спішу
Похибки всі власні
І провини
Замолить у травні.
Не спишу
Жодного гріха на випадковість,
Чи нестачу досвіду –
Моя,
Вимита дощем травневим,
Совість
Хай вишневоцвітно засія!
Солов’ї доспівують.
Зозулі,
Може, ще й порадують мене...
Гулі, дню прийдешній!
Гулі, гулі,
Щастя нелегке моє земне!


2003

Прийшла зима, сніжок рипить,
Лапатий іній огортає верховіття,
Затихло все і ніби спить,
Мов тиші крок ми чуєм крізь століття.

У білій ковдрі села і міста,
Сади дрімають, поле, гай і річка.
Прийшла пора спокою золота,
І лиш дорога поміж них, мов стрічка.

Куди біжить, звивається і мчить?
Когось із далини додому повертає.
Когось загубить, знайде чи провчить,
А ще когось у світ випроводжає.

Вузька, терниста, звивиста й крута,
Чи, пак – простора, рівна і широка.
Та в кожного із нас вона своя,
Веде у далечінь, куди не сягнеш оком.

Та я стою посеред роздоріжжя,
Навколо тиша, а у серці сум’яття,
І душу рвуть на частки думки хижі,
Бо все в них є – й рішучість й каяття.

Куди ж іти, у бік який податись?
Уліво, вправо, чи, можливо, не туди?
Стрибнути уперед, чи, може, повертатись?
У кого б запитати, все ж куди?

Ось зараз сам сиджу я на узбіччі,
Вже й не здається, що прийшов із далини.
Хоч крізь роки дивлюсь сміливо людям в вічі,
Та погляд відвертають все вони.

І вже не сила більше тут чекати.
Несправжні друзі розійшлися хто куди.
Пора прийшла самому вже вставати,
Молитись Богу і вперед іти.

Душа поволі бурю вже тамує,
Та й досвід за плечима не носить.
А мозок знов гаряче серце чує
І знову хочеться на повні груди жить.

Зима ж пройде і потечуть струмочки,
І сонечко всміхнеться знов мені.
Розквітнуть квіти, з’являться листочки
І серце втішать знов пташок пісні.

Ми можемо усе, лиш варто захотіти.
Потрібно тільки встати і уперед іти.
Спинялись ми для того, щоб лиш перепочити
На цій складній дорозі до кожного мети.

березень 2013 року

Доволі печалей. На струнах життя
заграємо світлих мелодій.
Хай радощів зріє солена сльоза
та сміх – її зоряний злодій.

Забракне наснаги, розлюбимо світ
безсиллям сліпих музикантів.
Купиною прийшлих згорьованих бід
звеличимо сум дилетантів.

Доволі печалей, доволі журби.
Ще стелиться в далеч дорога.
Одне лиш тривожить – те кляте якби,
минулих шляхів засторога.

Якби повернути, якби перейти
до перших рядів із останніх.
Та знову, спочатку, тим полем пройти,
із сутінок вирвавшись ранніх.

У нових лаштунках, по новій стезі
із пам'яттю днів відшумілих,
зі штучним суглобом на лівій нозі
ходою чуттів задубілих.

Та щастя далеко й омріяний рай
ховається десь у безодні.
То ж, музико вічна, розраду нам грай
на митях веселих сьогодні.

Усе заховано в мені:
і слава днів, і прикрість долі,
утіх осудливих вогні
і сором чорної неволі.
У пустку неба прокричи:
- О, Боже праведний, ти з нами?
Або у ніч глуху мовчи,
накрившись мудрими словами.
Горить свіча жагою дум
і вік нанизує печалі
на вістря слів, де править глум
наперекір людській моралі.

10 квітня 2013р.

Чорний круг – філософія смерті.
Не досягнуть його почуттів
ні божественна музика Верді,
ні благання святих голосів.

Болі світу зустрілися в серці
розіп'ятої жахом душі.
В чорний круг відчиняються дверці.
Туди першими входять вірші.

І коли на вселенських терезах
сутність слів зважить зоряний час,
тоді й пам'ять затвердне у тезах
або згине мов пустища глас.

Хтось ховає свої сподівання
в манускриптах, які не горять.
Хтось руйнує печалі мовчання
і печалі уже не мовчать.

Чорний круг – філософія смерті.
Безкінечність – його антипод.
Залишається музика Верді
партитурою зоряних нот.

Час покличе і річкою неба
понесеться над світом життя
запізнілого щастя потреба
із натхнення вчорашнього дня.

І на струнах забутих поезій
хтось награє простенький мотив
та й згадає далеких поетів,
імена чиїх вік загубив.

Чорний круг – не пристанище мертвих.
То остання надія живих,
непоступливих ліриків впертих,
на ліричну когорту святих.

Не знаємо звідки, не знаємо як –
в очах божевільних божественний знак.
Ми тягнемось в небо до вічних зірок,
закони тяжіння сповільнюють крок.
У сивих безоднях – таїна життя,
Воно в сірих буднях – дитя забуття.
Так хочеться істин, простих і зручних.
У серці засилля ілюзій земних.
Наш спокій терзає безодня вогнів.
Над нею літають сомнамбули снів.
Постане безумець над міццю основ
і річкою щастя розіллється кров.
Ногою на горлі своїх і чужих
руйнується віра у правду святих.
Їх крик здичавілий розтане, мов дим.
Як легко раптово не стати живим.
З ікон рукотворних дивитись у даль
і сльози єлейні цідити в печаль.
А з іншого часу, а з інших вершин,
хтось потім віднайде сто вірних причин.
Й нічого не скажеш, бо вирій небес
вже тих не сприймає, хто в слові воскрес.
В останню хвилину – осяяння знак:
не знаємо звідки, не знаємо як...

2008р.

Кара без суду. Вічність без миті.
Сльози завмерли. Плачуть убиті.
Кожному щастю – море печалі.
Б’ються на друзки зоряні далі.
Грім барабанів. Коло пошани.
Сонце багряне стигне над нами.
Смерті відлуння – пам’ять убога.
Хто не воскреснув, нижчий від Бога.
Тягнуться руки зла доторкнутись.
Пізно шукати. Вже не вернутись.
Щось не зійшлося. Втомлену душу
ділить довічне – не хочу і мушу..
Знову спочатку. Знову надія.
Господа Бога чи гаспида-Змія?..

2008р.

Чи бачили ви соняшник достиглий,
що,дурнем бувши,сонця хтів сягнути?
Увечір був він богобоязливий,
удень усе ж любив земні отрути.
Чи бачили ви,як він приховав
свій темний світ під світлою молитвой:
удень цей світлоглавий смакував,
увечері все ж трясся,мов пред битвой.
Він мав надію,віру та любов...
І враз збагнув,що то була омана,
що влилася у найдревнішу кров,
тепер для людства це - гниюча рана.
Він МАВ надію,віру та любов,
він ближнім був для немічних,кульгавих,
тепер для дальніх він сіяє знов,
тепер себе він любить більш,ніж зайвих.
Він зрозумів,що церква наплела
навколо страху щось лихе й погане,
знічевя це любовю нарекла
і сунула у пику всім "мирянам".
Він зрозумів,що шкодить вірі - гріх,
бо заразом зашкодить може й церкві.
Надію дали,як кота у міх.
Та він збагнув,що всі боги вже мертві!

Тому і відвернувся від світила...

Ірпінь – то тільки символ, і не більш,
А поїзди живуть в реальнім світі,
І мій, на символізмі зрослий, вірш,
Виходить, за гріхи мої в одвіті
Перед життям реальним. Ірпеня
Моїх минулих літ уже немає,
Тож електричка біг не зупиня,
Летить – минулий час наздоганяє.

Я так багато нафантазував
За довгий вік на цій чудній планеті,
Утверджував себе і щастя мав
Пожити в Ірпені серед поетів!
І сам себе поетом спідтишка
Вважав, бувало, – нині в цьому каюсь,
А тОму в світ реальний повертаюсь,
І ця дорога, вірте, нелегка…

2001

Саме та самота,
Коли в підсумку весни й літа
Склались в рівний покіс,
Як вагомоколосі жита;
Саме та самота,
Коли, може, уперше в житті
Ти лежиш
І показуєш дулі круті суєті;
Саме та самота,
Коли знаєш ціну самоті,
Коли кожна година,
І навіть хвилина –
Святі.

2003

- Чи варто жити без покори?
Послухай, друже, хижі гори
нагробком стануть тут тобі
в твоїх гордині та злобі.
У Зевса слуги – сила, влада,
і ти йому слабка завада.
Змирись, титане. Зевс простить,
бо дух нескорений горить
лише на смерть. У прірву днів
усе повергне божий гнів.

- Велінням тих сліпих небес
мене мій друг, мій брат Гефест,
до скелі ланцем прикував.
Йому так батько наказав.
За що питаєш? Я не знаю,
за що розіпнутий страждаю.
Хіба за те, що не стерпів
і жар божественних вогнів
віддав людині для життя.
Тепер від мене каяття
ще й вимагають ці потвори.
О як болить! Ці кляті гори…

- То ж не підкоришся, титане?

- Орел терзає мої рани.
Пекуче сонце. Точить кров
мою печаль, мою любов
на шлях людський. Боги безсмертні
погинуть в часі. Люди ж смертні
піднесуть міць свою у вись
і спом’януть мене колись.
А що той біль? Звичайні рани…

- Ти вибрав долю сам, титане.

7 квітня 2013р.

у храмі душі
не маючи жодної ікони
будую вівтар
і запалюю свічку надії
може діти мої чи онуки
стануть колись на коліна
і помоляться ревно
і згадають мене
й пом’януть

1995

Як ненависть народжується швидко!
Лиш був байдужим,тут стрибок і вмить -
в тунелі темному,десь там далеко світло,
а думка шаленіє і горить.
Плету звертання з жортскістю та кровю,
у голові єдиний топчу шлях,
нагострюю свою холодну зброю,
так забиваю собі в серце цвях.
"Ти сам цього бажав натхненно,
все сам зробив,щоб лиш відчуть її".
Тепер я розумію достеменно,
що їду по сталевій колії.
"Що в ненависті звабило тебе?
Передчуття пориву та снаги?
Хотів по-іншому побачити себе?
Надати світові ще більшої ваги?.."
Усе огидно!Всюди - пустка!Всюди!
Нічого не знаходжу вже ніде.
Все в темряві.Прозорі люди.
Лиш ненависть до світла доведе...
Порожній,свіжий,наче в самоті,
я відчуваю насолоду,як в горах.
"Той самий цвях вбиваєш глибше ти!"
Той самий:любий і холодний цвях.
І я готуюся,гартую кривду.
"Обєкт вже близько,витягай ножа!
Ув очі зазирни й стрибай у прірву
і ти дізнаєшся,яка твоя межа..."
Уже стріляю,розриваю,бю,
впиваюся і формою,і змістом,
із ненависті джерела я пю
і тішуся червоно-теплим вмістом...

Все тихо.Все мовчить.Я сам,
без сумніву,жалю чи співчуття.
Живу і бачу тут і там
з собою у самотності злиття.
Оце й було життя?!Живімо знов!
Я хочу знов прожити все:
самотність,ненависть і...теплу кров.
Нехай смерть знову палець піднесе.
Адже,насправді,нові відчуття,
осмисленні з собою на одинці -
вже не примарні символи буття,
а,наче дітям,від життя гостинці.

"Гляди,він бачить всіх людей наскрізь,
він знає й твій "байдужий" погляд
і хто б до цього окуліста не поліз,
усіх він ставить у шеренгу,поряд."

Здається вартим муж цей того,
щоб я йому покращив зір,
та,бач,кохання навкруг нього.
Гадав - мисливець?Ні - лиш звір.

"А цей,з літами на волоссі
так красномовно все веде,
неначе сад його ще й досі
завянути не встиг ніде."

Стривай.Заглянь в його словник,
шукай на букві "г",де "кара".
Знайшов?Розумний садівник
вже б викорчував.Цей - нездара.

"Чого мовчиш,похмурим став?
Є насолода,Жінка,друзі.
погано?Як там хтось казав:
"не все минає в чорній смузі!"

Мовчи!Не дай патякать знов,
не варто цим відволікатись,
багато хто з таких розмов
порожній - прагне виливатись.

"Ось,поруч.Приязно мовчить,
прищурив око,губи сміхом.
У нього голос не тремтить
упевнений аж достолиха."

Ця впевненість в ньому лиш лжа.
І не комусь - собі самому.
На дзеркалах у нього ржа.
Йому не варто буть одному.

"А той?Він має сильний вплив,
диви,яка довкола зграя!
Ану піддай йому чортів
хай раз лиш облизня спіймає!"

Він має вплив?Той що із того?
Яка тобі до того справа?
Збирати кволого й слабкого,
скажи мені,чия забава?

Я,наче здавлений...мені бракує...чистого
повітря...слова,духу,часу...чашу
життя барвистого,солодкого,врочистого
я не бажаю...не шукаю:нащо?..
хвалити те,що похвали не потребує...
в нас...
бавиться,іскриться та вирує -
час...
я піднімаюсь...я люблю життя!Хто так,як я?..
полюбить підніматись у життя...
в житті...
побачить сцени із буття...
в бутті...
буття почує...
чутких чуток чуттєвії чуття чуттів -
весь світ вирує
у вирі вирів-почуттів...
сміється...з трагедій сцени та в житті...
я й сам...я сам з собою...
не один лишився,
адже є я
і самість є моя...
зі мною...
сам з собою...
я зустрівся...
я наче здавлений...мені бракує...
між людьми...я сам...весь світ вирує...
у мені...мене самого...
МІЖ ЛЮДЬМИ МЕНІ БРАКУЄ МЕНЕ САМОГО У МЕНІ!..
немає...бога...
не потрібно!..мені...
в мені...

Ти думав довго,все перебирав
і грали числа,інтеграли грали,
похідні і синуси вклякали,
усі кричали,бали розставляли,
та нервували,нерви діставали,
а ти читав і око тренував
(та,певне,ти його лиш травмував).
І ось,коли твій погляд "всепронизний",
ввіпявся у сусіднє горло,
там ти побачив їхнє кодло:
в усьому - лиш одне,в одному - все,
повторення таке тавро несе,
розрізнення туди і не проникне.
І ти замовк,хоч і до того лиш мовчав
(дарма,що ти на голові не заскакав).
І ось(яка трагедія) мовчиш і досі
і слухаєш розумування голомозі
та жарти надтехнічно-надогидні
та бачиш в них потужнорозумові злидні.
Знов всі сміються з словоблудних фраз,
отарний мікромозок раз у раз
кидає конформістські думи-самоглуми
собі самому.Чи тобі одному?

О надвечіря,стомлених пора!
Чи християнству спати не пора?
А з ним і втомленим - і праведним,і грішним -
слід відійти у верхній світ й долішній.
Хай нове сонце нове дасть тепло,
стомився світ - нове потрібно зло.
По обрію пливуть творці в божественнім човні,
світ крутиться навколо них в божественному сні.
Хіба божественність в творці,а не в творцях?
Хіба бог грає в кості в небесах?
Чи не божественна у кості гра?
Вже вечір,вже пора,давно пора!

О світлий ранок,нова благодать!
Що я життю взаміну можу дать?
Воно ж бо - жінка,найцінніше любить,
то ж дам я їй дітей,нехай голубить.
Та лиш безцінне найцінніше в світі,
то ж дам їй цінності - мої це діти.
Я ж бо творець:всі цінності - мої,
я - темна хмара,діти - палії.
Нехай розтрощать все німе й крихке,
все праведне,правдиве і ламке.
Хіба старе не бється з молодим,
що так танцює,аж з старого дим?
Божественний двобій,становлення у танці!
Божественний театр я споглядаю вранці.

Якщо ти чесним із собою
ідеш життям-комедією-грою -
стережись
очей,направлених увись,
бо очі ті узріли ідола колись.
Тепер,коли всі демони вляглись,
тіла благають супокою,
вже не волають під важезною рукою,
лиш плечі,деколи,болять
та ноги,ідучи,тремтять,
але вуста покірливо мовчать.
Так і несуть тягар життя
і томляться від тягарів буття
осли й верблюди.Дар-тягар,
тягар-вівтар,тягар-базар,
провина-кара,гріх-митар,
"добро" і "зло",і "я",і "ти"
душа-мураха може понести.
І дивиться увись,
на тебе.Стережись!

Розтерзані мрії. Розвіяні сни.
Над вічністю смерті літають вони.
І сняться нам пекла квітучі сади
та райського дому криваві кати.
Там демони ночі в одежі весни,
там ангели світла не знають краси.
Там горе на радість і щастя на жаль,
клинок паперовий розрубує сталь.
Гармонія творень – потвора чуттів,
а хаос розрухи – святиня вождів.
Там дзеркало правди відлунює жах
погибелі віри в безумних очах.
Повітряні тверді – основа основ
і мильна бульбашка – всесвітній остов.
Там безлічі менші за нуль величин,
а наслідки перші від давніх причин.
Там сонячні ночі й захмарені дні,
там спалює холод і студять вогні.
Це світ божевілля, де Бога нема,
де логіку страху несе Сатана.
Спільнота байдужих жорстоких створінь
кидає на Землю погибелі тінь.
Над вічністю смерті – дорога життя.
По ній в людське завтра прямує дитя.
Хтось строго та пильно вдивляється вслід,
караючи болем на тисячі літ.

Душа не проситься на спочин –
Вона в зеніті сподівань,
Хоча й втомилася від збочень,
Перегінців і відставань.

Вона сьогодні торжествує,
Радіє світлу і теплу:
Не пропаде нічого всує,
Не перетліє на золу!

Хоча й на осінь повертає,
Та не похмуриться душа:
Перегортає, пригортає,
Довершує і доруша...


1990

Тоді не знали ще кефіру
І кисле молоко пили,
Отож зловмисники Шекспіру
В кефір плювати не могли.

А ще раніше, в іншу еру,
Не знали елліни авто,
Тому псувати атмосферу
Гомерові не міг ніхто.

Цвіла поезія духмяна,
Добро винищувало зло,
І заздрісного графомана
Тоді і в гадці не було.

А нині я втрачаю віру
В чуття високі і святі –
Не можна випити кефіру
В його первісній чистоті!

2001

Мені – самотньо…
А тепер і ти
До самоти звикай,
До німоти,
До глухоти довкола
І в собі,
До повної безлюдності
В юрбі,
До каяття і до несприйняття
Реальності й примарності
Буття…
Колись, можливо, стрінемося ми –
Незрячі душі –
В спалаху пітьми.

Навіщо нетлінні ниті
нікчемну нанизують нудь?
Ненависть натще налита,
непотріб нам не наллють.
Ніжне намисто ночі –
небо наших надій.
Нині найбільш непорочних
нищить нужди напій.
Неміч німого «нащо?»
нишком наїсть нутро,
навіть ніяк несмачно,
ніби ніде й ніхто.
Нетлі нічну нірвану
неук найде навряд;
ниці нарве нестяму –
ноти нудять невлад.

2011р.

Пожити б трішечки іще
Й тихенько порадіти,
Як під осонценим дощем
Ростуть і квіти, й діти;
Як обнадійлива яса
Єднає видноколи
Й розкішна жінчина коса
Не сивіє ніколи...
Пожити б трішечки іще
До нового врожаю,
Адже нікому під дощем
Я жить не заважаю!


2010