Ти самому собі темрява,
Простріл в пропалений лист.
Поліаморами кревними
Сиплеться зміст на Париж.

Сірою шкваркою мороку,
Тліє обвуглений світ:
Згірклими недомовками,
Зграйками зляканих свит.

Не долетіти до ирію,
Та не побачить кінця:
Кроками міряю камеру -
спадок від праотця.

Розчарування в прогресії:
Кривляться в болю вуста,
Ніж недобитого Цезаря
Падає з-попід хреста.

Місто химерами сивими,
Анахоретом блука,
Тихо спускається темрява:
- Дайте зробити ковтка!

8.VI.MMXXIIp.

То плине час, спливає у безодні.
Вже місяці тихенько пропливли,
мов тії течії глибоководні,
народжені з придонної імли.
Кудись пливуть. Куди? Чи є пристанок
у тих миттєвостей буденно-манівних?
Ніч пропливла, пливе за нею ранок –
плескочуть хвилі, свій складають лік.
Колись потічок часовий загусне.
Зупиниться, зіб’ється у грудки.
Прозора гладь ріки нечутно лусне
й розділиться на сплинуті друзки.
І прийдуть їх збирать прозорі руки.
Ті самі, що колись, ще у плоті,
між пальці в бур’янами вкриті луки
на заважали часові текти.
І він збігав. Поїв плевели рясно,
між ними болотцями прокисав,
скуйовджений у кострубате пасмо
до бажаних земель русло прохав.
Доки не сплив, доки останні краплі,
між пальцями лишивши вогкий слід,
майнули в вічність. В міжжиттєвих кахлях
в наступну спробу прокладати вхід.

Серпень 21/травень 22

У кожного буває такий час,
Коли світ здається, проти нас,
Коли проблем стає навалом,
Коли ножі у спину летять обвалов.

Ми думаєм, за що це покарання,
За що нам це страждання,
Невже я в чомусь, винен.
НЕВЖЕ у всіх гріх я винен!

Ні, це шанс для кожного із нас,
Побачити новий життя окрас,
Становлення стальної волі,
І руками своїми, творіння долі.

Лінь, о як знайоме це нам слово,
В нім нема нічого нового,
Воно було, з покон віків,
І є одним з семи гріхів.

Лінь, це паразит душі,
Ми всі через нього, недужі.
Ми думаємо усе прийде до нас саме,
Забуваючи про головне,
Що той хто палець в палець не ударить,
Лиш у фантазіях своїх марить.
02.05.2022

Гординя, одна з семи страшних пороків,
Яка сліпить людей, багато років,
Травлячи думки дурманом,
Годуючи самообманом.

Гордий думає, що на вершині,
В непорочній своїй твердині,
Но правда лиш одна,
За гордість прийде йому ціна,
І яка ж вона страшна,
Пробиття найбільшого у світі дна.
25.04.2022

За все йде розплата,
за добре і зле.
Твій розум – палата,
чийсь – збіжжя мале,
комусь – виростати
та цвітом буяти,
когось – поховати
і жити, але…

11 червня 2005 р., Київ

Я бачу перед собою
Яскраву зелену
Поляну
Літо над нею
Зноситься
Йду туди, заходжу
Ніби з лісу
В прекрасний
Смараґдовий
Світ

ІНе вмирають воїни небес,
що в бою за волю і за себе
посилають біса до ереба...
ореол вікторії не щез –
воскресають як Христос воскрес
їхні душі у ясному небі.

ІІІ перегнивають у рові
осоружні нелюди-приблуди
і ніде ніколи їх не буде,
поки ми на цій землі живі.
Та вампіру хочеться крові,
позаяк ми живемо як люди.

Їх би убивати до ноги,
нищити як сарану на паші,
та, на жаль, у бучі горопашній
цей літопис пишуть не боги...
................................................
Сила духу додає снаги...
хай палає капище на раші
і горять в аїді
                        бувші наші...
нинішні...
                        майбутні
                                         вороги.

ІІІ
У віках не щезне ані гнів,
ані люта ненависть до орків
за останні муки вісім років
і за болі протягом віків.

Маємо обов'язок і право
захищати вотчину свою.

Слава Україні на краю
нео-європейської держави!

Воскресає нація в бою
і її героям – вічна слава!

24.04.2022

Усе так просто.
Час кудись вітрує.
А я містую, містую –
я при серці своїм,
мов на защібці дім,
я себе не пускаю,
никаю….

Серце – годинник.
У битві секунд
загине моя сила.
Буде тоді
не віл, не бунт,
а просто –
схололе тіло.

Буде затим
дубовий дім
і світ, подертий на клаптики.
І буде потім
біда не в тім,
а в тій,
що назавжди змогла б таки…

31 грудня 1989 р., 5 лютого 1992 р.,
Київ

В темноті ночі
Зорі сіяють
Доторкаюсь тихо
До серця
Що спить
Вірю, вони
Лише блага
Бажають
Щоб повірили
Ми в любов
Хоча б на цю
Одну мить

Зникли хмари і наміри злі,
і з’явились не з Африки далеку,
а зі світлих і лагідних снів
абрикос лікувальні ліхтарики.

Хвиля пишна, хмільна, запашна
і красою, і силою зцілює.
Нас єднає, ладнає весна.
Тож і з посмішкою, і з надією

час тепла і добра зустрічай.
Ні зимі, ні журбі нас не вдарити:
проженуть і мороз, і печаль
абрикос рятувальні ліхтарики!

2021

Епічний світ
Квартирні коридори
Схови
На грані прірви
На краю
А там все вперемішку
Люди й коні
Стрільці, патрони
Цілі, рани
Внутрішні
Пожари
Навмисне безумовно
Без умов і на краю
Пейзажі міста
Без облич
З розбитими очима
Що все ось скінчиться
Вдаю

Тільки один твір!
Рік обов'язково!
Одразу після такого
Я відчув тиск
Блез Паскаль
В Токмаці сидить москаль
Тільки один твір
Рікі тікі тір

Томущо ненависть, вона— як вода:
Стікає по вигинам і шпилЯм чеських, готичних соборів.
Тому, що життя, як життя—
Від нього не сховатись за спИною картонного підставного...
Томущо вино, що його п'є емігрант
Зроблене в перемішку з винограду і його власної крові.
Тому і життя, як цигарка— палке і гаряче...
А серце, то просто червона пляма фарби на декораціях з життя,
Які зроблені з картону.

...Тому так і відбувається в світі—
Холодний перон пахне старими вагонами.
Тому, коли відправляєшся,— бачиш з вікна спалені квіти.
Бачучи їх, розумієш, що немає дороги додому.
Тому так і формується твоя смерть,—
Так і формується твоя душевна утома...
Так ти і стаєш людиною втраченого покоління,
Але тебе тебе всеодно кудись довозять тим купейним вагоном...

Тому потрібно говорити так,
Щоб тебе розуміли без слів.
Потрібно вміти лише дотиком говорити.
Бо коли любиш, то взагалі не треба жодних слів—
Бо коли любиш, чи не зайве взагалі говорити?

Краще просто мовчати в такт—
В такт її подихів й серця ритмів.
Краще просто сидіти, й мовчати—
Або говорити шопотом,
та тільки так,
Як це вміє робити пасатний вітер.

Мені здавалося завжди
Що прийде день
Коли побачу тебе в кінці дороги
Коли буду бігти назустріч тобі
Що це буде влітку, під вечір у селі
Що бігтиму по сільській дорозі
А ти весь в поросі далеких доріг
Вертатимешся до мене, додому
З війни, чи з власних воєн з Богом
Сам з собою і своїм безвір'ям
А я побачивши тебе
Вибіжу
Назустріч


(2022)

Не прощаюсь, не плачу, не йду
Не тікаю
Просто буду там, де є
Просто житиму тим
Що маю
Лишнє і мертве, як шкіра змії
Нехай залишається позаду
Забуте, тому що вже не правдиве
І не своє. Давно

Знову зародитися треба
З неба
Зі всіма постати. Я хочу життя, я так
Хочу кохати, я так хочу любити
Аж до - за минуле - каяття
Аж до віри

В Бога Єдинoго

Дощ трембітом впивавсь у весняні вуста,
Ще зима облизнутись не втигла з ґанку.
І зелений блават, що торік зогнивав,
Проглядав крізь сніжок на світанку.

Місто тихе, велике, розливалось у флячки
Рукавами жовтенькими. Стрічки. Жбани.
Цегляні тони сполонили небо.
- Хочу банькать ці барви - не еребу.

Чорний колір тікав із місцин старих.
Свист гарматень здіймався чайкою,
І надії вмирали, не тут - горілиць
Та із вуст точилися байкою...

2.III.MMXXIIp.

Ще підошва сріблястим хрумтить,
та шалено кохається галич,
і гуртуються в зграї струмки.
Придивлялись до них, прислухались.

На Камчатку помчать. Та шумлять
голосами ще тихими, млявими.
Виглядає з під снігу земля
невиразними темними плямами.

Мла минає сумбурно-сумна.
Заспокоєні спостерігали:
виростає з під снігу земля
островами і материками.

02. 2021

От би зважився хтось і вимолив.
Та лишилася геть сама,
Як солома суха, чий вимолот
Проковтнула глевка пітьма.

І не знала, у чому схибила,
Хто згубив у стерні граблі…
Він за тиждень уже зі схлипами
Ледве видихнув і збілів.

Хоронили як слід – громадою.
У селі чи не кожен знав,
Наречена була принадною,
А зробилася навісна.

Тільки чула, коли поскрипує
Фотографія на столі,
Накривала чарчину скибою –
Випікала для цього хліб.

На світанку було все знищено
І розкидано все було –
Наче ворог у хаті нишпорив,
Все живе беручи в полон.

І вона, замісивши мукою,
Знову ставила хліб у піч,
Щоби з тим, що опівніч стукало,
Залишитися ще на ніч.

Він являвся до неї зіркою,
Говорив – Хоч би що проси!
Тільки кішка недобре зиркала,
Скаженіли на дворі пси.

Рятувала його і пестила,
Вигорала у тім вогні,
Ланцюжок з олов’яним хрестиком
Парафіном стікав по ній.

А як ранок вривався півнями,
Що поскльовували зірки,
Прокидалася вкрита піною
Мов утоплена з дна ріки.

Невідомо, куди би повінню
Серце вдовине віднесло,
Закінчилося врешті повністю
Вдома борошно, як на зло.

У люстерко погляне – боженьки!
Не людина стоїть – мара.
Задивилася заворожена –
Молода, а така стара…

Розшукала граблі за клунею,
Притулила їх до дверей,
Відвертаючись тричі плюнула,
Як на хрещенні ієрей.

Поблукала, зітхнувши – Господи!
Наче стежкою до села,
Загубилася між покосами,
Більше року сама жила.

Дуже довго водило колами
Всюди марились їй граблі,
Ними ноги до вен проколоті,
До артерій, а ще в землі.

Ніби час розтягнувся гумкою –
Він у полі лежав один,
Потерчата навколо кумкали,
Припадаючи до судин.

Не юнак з кришталевим посохом,
Не козак на коні з мечем,
Наречений з ногами босими,
З них і досі ріка тече.

Як завила вона причинною,
Що проспала вже вік чи два,
Засинала іще дівчиною,
А прокинулась – вже вдова.

Піднялося гадюччя кублами
Та почулося, як згори
Із хреста над церковним куполом,
Про любов їй хтось говорив.

І пішла туди геть знесилена,
Мов по груди в темній воді,
А летавиць з очима сивими
Обернув на згарище дім.

Діду, знову твої коні вірші нові принесли.
Дякую, що відпускаєш їх час від часу па́стись.
Спасибі, що захищаєш, коли бракне сил,
І не даєш здатися, зневіритися, впасти.

Запроси до себе за широкий дубовий стіл,
Поклади на плече мою голову, як в дитинстві,
Твої істини вічні, глибокі й такі прості:
До всього мати любов, все робити з хистом.

Так лагідно липень солодить гарячі сни.
Учора наснилось, що в хаті твоїй нові вікна.
Передай від мене вітання, діду, Божому Сину.
Й подякуй, що розумію все більше з віком.

Прийде час, коли шапка зігріє теплом,
Ранок за комір насипле пухкого снігу.
Утомлені очі сірим заляпаним тлом,
«Нарешті зима!» захоплено й радісно вигукнуть.

І перші сніжинки хаотично ляжуть до ніг,
Щоб зникнути швидко під нашими кроками.
Ранок. Затори. Білосніжно-сріблястий сніг.
Близиться казка, названа Новим роком!

Я сьогодні клубок
Із цупких темно-синіх нито́к,
Порвані струни
Старої скрипки.
Я сьогодні себе
Сам поставлю в куток,
Бо втомився кричати,
Через те й захрипнув.

Я стільки всього у собі
Цілий рік носив!
А сьогодні відрізав
У перукарні.
Люди лізуть у душу,
Люди сунуть носи.
Дай їм, небо, любові
Й палкого кохання.

Хай хоч трішки пізнають
Радість, тепло й добро,
Хай залишать у спокої
Тих, хто весь час працює.
Прости мене, Господи,
Що для інших прошу любов,
Що згадав проти ночі
Ім’я твоє світле всує…

І
Невеселі світові новини
про причини хаосу і бід
і лютує братія сусід,
нібито Московія не винна,
що брехня, терор і геноцид –
це її війна за Україну.

ІІ
Вірячи у Божий Заповіт,
маємо любити і прощати
ворога як ближнього і брата
і, не обираючи сусід,
іноді молитися на схід
і на захід сонця уповати.

За віки ворожої навали
наша віра – це кипуча мідь,
що кривавить голубий зеніт
у ясному небі. Ганнібали
і саули нелюдами стали,
ідучи на волелюбний рід.

І такі ж по духу і по суті
наші одомашнені манкурти,
що поганять наше житіє
та болото хвалять не своє,
щоб чужою жабою не бути
й виглядати кращими, ніж є...
...................................................
все дається воїну у герці
за любов, за волю і життя,
за минуле і за майбуття,
і за славу... і за мить до смерті
хай свої лишаються у серці,
а чужі ідуть у небуття.

ІІІ
Ми у цьому світі не пропащі
і не кращі,
може, й непутящі
оживемо по усіх краях.

Ну, а те...
що наганяє жах...
убоїться каменю із пращі
Голіаф...
на глиняних ногах.

І
Ось і знову – рік новий... кутя...
і до літа засіває вітер
елементи логіки життя:
true & false – зернини цього світу.

Істиною сяють небеса...
Божі очі... зорі вечорові...
вічну ойкумену ця краса
обіймає, а рятує – слово.

ІІ
Переполошились у кремлі,
що минає сьомий день творіння,
а немає на усій землі
місця волелюбній Україні.

Зайняла окраїни біди –
Соловки, і Колиму, й Гулаги...
та усюди – оргія орди
і криваві войовничі стяги.

Розуміє парія чумна,
чим її історія святиться,
що без України їй хана,
що вона – zero без одиниці.

І нехай Московію трясе,
хай собі готує панахиду.
Україна буде над усе!
Суща правда подолає кривду.

Хай не забувають москалі, –
ми при повній силі і відвазі...
і Феміда діє у Гаазі,
і у власній хаті – на селі
і у місті – вимете нулі
наймитів диявола наразі.

ІІІ
Глипає орел на всі боки....
та якщо війна... усе-таки
вистоїмо у вогні баталій
і зітремо тлю на п’єдесталі...
Ми ж бо споконвіку вояки
не за гроші і не за медалі...
І про це народам на віки
наші предки – вільні козаки
карбували кам’яні скрижалі.

12.2021

Цей до зими похмурий перехід –
немов смутна зелена смуга райдуги,
але трави веселий малахіт
спалахує святковими смарагдами.

Цей перехід тремтить і мерехтить,
немов стрімка зелена стрічка райдуги…
Але трави привітний малахіт
спалахує спокійними смарагдами.

Цей перехід бадьоро перейдіть,
немов дзвінку зелену річку райдуги!
Але трави холодний малахіт
спалахує смертельними смарагдами…

10-20. 12. 2021

Де суворі казки, де про смерть сповіщає трембіта,
Хмаровиння на дощ заклинає відлюдник мольфар,
Зустрічалися двоє, да так, щоб ніхто не помітив –
На межі полонин, серед ситих овечих отар.

В неї сині стрічки, в нього довга вівчарська флояра,
З діда-прадіда пісня недобра у спадок дана,
Каліграфія долі твердою рукою різьбяра,
На хребтах Черемошу виточує їх імена.

В тих краях і донині з каміння з'являються тіні,
Для весільних пісень розтуляють затерплі вуста
І навік обійнявшись невинні й прозоро-нетлінні
Шепотять заклинання, а потім цілують хреста.

Поміж урвищ Івана веде за собою Марічка –
Посеребрені руки заманюють чортзна куди,
А по чорній ріці подарована мамою стрічка
Ще і досі пливе повз багаті гуцульські сади.

І нехай в один бік, тільки йти би йому з нею опліч,
Не сповільнити крок, не пустити раптово вперед,
Пильнувати Чугайстера, що причаївшись десь обіч,
Відслідковує нявок, а зловить – за мить роздере.

Де кохання до смерті, де живить роди ворожнеча,
Де несуть корогви і гойдається зірка Різдва,
Між побожних людей залюбки оселяється нечисть
Та над всім Херувим розправляє два срібні крила.

Я просувався з весняними планами
вуличками напрямки.
Йшов усміхаючись, доки не глянули
юнки тривожні – бруньки.

Я просувався з вітрильними римами.
Мимо не зможу пройти:
боляче, бо на світанку отримали
ранки бузочку бруньки.

Я просувався яскравими скверами,
кроком і мислю прудкий.
Серцем смутний: пропадуть обезкрилені
бранки морозу – бруньки.

27. 11. 2021

Приснилося, – один долаю гору
високу аж до неба, льодяну
і падаю у чорну ніч як море
минулого, у моторошне вчора,
у в’яжучу його трясовину.

І знову піднімаюся уперто,
аби не опинитися на дні,
і розумію – все це уві сні...
усе одно не хочеться померти,
колись, такому юному мені.

Прочумався, а на душі ще важче...
минуле промайнуло, відійшло,
зів’яло, наче скошене зело...
помилуй, Боже, душу горопашну
за те, що нині їй уже не краще
від того, що неначе й не було.

12/21

Боюся,я
Дорослим стати..
Час коли,...
Навіть синє небо
Перестаєш цінувати,
Та з кожним подихом вітру,
Ще дуж,
Душею палати..

Обмуруєш свою
Душу золотими стінАми,
Закриєш Серце
Вічно все обдумуючими
Ґратками.
Все б нічого.

Та поживеш ти так
Від сил до
Двадцяти п'яти,та,
Як іронічно
Доживеш до сімдесяти.

Лиш вмить смерті,
Ожиєш
І життя свого нікчемність,
Одразу ж,визнаЄш.
2021

Тільки тремтячи
Від холоду,
Цінуємо благодать
Тепла.
Тільки ризикнувши
Втратити,
Дізнаємося ціну життя.
Здається смішно,та
Щоб плавати в океанах добра,
Ненависті смак
Потрібно
Пізнати сповна,
Тай добро
Перестане існувати
При відсутності зла,
А без смерті...
Абсурдним є
Земне буття...

Ніч-прекрасна пора.
В безлюдній пітьмі
Більш не розгледіти
Нашої
Підлості й зла...
Тільки в ній
Помічаєш,
Як симфонічно
Шумить тишина,
Там,..відчуваєш
Як насолодою
Витісняється твоя пустота.
І врешті-решт,розумієш
Наскільки прекрасною є
Не рукотворна
Краса.
Тут,більше нікому
Дивитись
На тебе звисока
І вирішувати,що ж ти за людина
Бачивши лиш розмір твого гаманця.
Є тільки ти,....
Пітьма,...
І осіннього листя
Багрянно-жовта гора.
2021

Тільки
Змінивши себе,
Зможемо змінити світ.
Тільки так,
Побачимо суспільства,
Весняний,
Пахучий цвіт.
Зараз,ми
Тверді й холодні
Як сибірський лід,
Стогнучи шукаєм,
Той далекий,
Ідеальний світ.
А відповідь тут,
Та вона слизька,
Визнаймо,
Втримати її важче ніж
Стереотип,-:
"Світ жорстокіший,
найбездушнішого царя"
Тільки визнавши тепло
Чистого добра,
Підкоримо гору
Під назвою,
"Життя"
2021

Пожовкла і опала
Природна краса,
Все більш і більш
Оточують нас
Холодні міста.
Лицемірності там,
Немає
Ні краю,
Ні дна.
На задній план
Відійшла доброта.
Навкруги лиш
Запах ненависті й зла
Навіть із церков
Тхне мов з
Помийного відра.
Тепер,
Де людина,
не співає пташина.
Лиш гуде машина,
Холодна машина.
03.10.21

"Світ жорстокий!",-
Кричали вони
Прийшла пора змінити
Правила цієї гри
Годі сперечатись!
У всьому змагатись
З ким попало і брататись
І кохатись,
А потім розбивши серця
У свій посірівший світ
Повертатись.
2021

Хочу стати я...
Собою
Не ховатись за масками,
Так вподобаних юрбою.
Жити серцем,
Потім головою.
Змити страхи
Буйною водою.
Хочу!
Щоб світ палав
Неймовірною красою,
А не жалюгідною,тою
Темною журбою.

2021

Цей жовтень на протязі вітряних тижнів
барвистий берет не зносив,
щоб ранок у спогадах золотом тішив
людей, що примчались на сім.

Цей місяць повсюди принади навісив
і в зали ясні запросив,
щоб ранок людей, що спішили на вісім,
до спокою звав, до краси.

Берези і клени натхненно настелять
яскраву теплінь килимів,
щоб ранок людей, що поїдуть на дев’ять,
у дійсність зі снів перевів.

11.2021

Гортає день об'яття сторінок
календаря, А я сиджу і думаю:
"Хто я?"
І в розмаїтті поглядів своїх, міркую
чи ще стало сили жить,
Дедалі важче бути нам стає, на одрі змін,
незламаних безодней,
Ідуть у пекло бісові думки, що так і
прагнуть видертись з "сьогодні".
На цвинтарі національної ідеї похорон,
а ми,
Подібно грекам з полісів завзято,
політиці ідемо на поклон,
Бо не скормити всіх одним телятом.
Вирує звір, побиті урожаї, болить за все,
що бачу я,
Я до кінця життя супроводжаю,
зі мною ж в супровід пішла б лише земля.
Народ подібно ґедзям метушиться,
шукаючи,
Де ліпше в світі жить, і стало буть,
не тут,
А де? - Ніде, отак й живем
і так вмираєм,
І точимося над заграєм, і думаємо
"так і має буть",
А звідки знаєм? А звідки знаєм?


23.XI.MMXXIp.

Приміських пейзажів акварелі
і тебе, дзвінкоголоса пташко,
тішили яскраві та веселі.
А тепер на серці тужно, тяжко.
Бо улюблені дерева-квіти
втратили цілющі теплі барви
і розпочали темніти, скніти
і тепер похмурі та не гарні.

Не співаєш, теноре, шепочеш
і трагічніше, Карузо друже.
За палким сумуєш ти живописом
і животиком за літом тужиш.

Нас природа матінка привчила
мати від чудового розраду.
Заспокоїть впевнений причина:
поетеси вищого розряду
на діагноз відчай захворіли
і дерева-трави обікрали.
Приміських пейзажів акварелі
не веселі, пташко, не яскраві.

09. 2021

Епоха ніби дні календаря,
Переміняється із кожним проворотом кулі,
Але, скажіть, од чого стоїцизм,
Вам резонує зі старим минулим?

Чому із праски кожної дзвенить,
Хрип Епіктету крізь повістку ліву,
Невже вам обізвати так кортить,
Цю філософію античну, зіржавілу?

Який до бісу "новий стоїцизм",
І на хіба Аврелія читати? -
Зцілить аби одбите днище у діжі,
Вам треба лиш ротяки роззявати.

Скажіть, хіба належить ваша точка,
До площини поняття "стоїк", - Ні?
То нащо свій екзистенційний поклик,
Розприскувати звідусіль і без межі?

Оте лиш й вмієте - точити ляса,
Й фонтанувати тугою душі,
Устами дружньо пісню сумну розтягати,
І звідусіль кричать: "ми - сто-ї-ки!"...

6.XI.MMXXIр.

Місто дихає гнилим.
Всі каналізації відкрито.
Очі ввечері – блим-блим,
і лечу під землю, мов корито.

З виду подорож проста –
біг по лабіринтах пустомелля.
Числа крейдою простав
на чавунних лядах підземелля!

17 березня 1995 р., Київ

В сині срібне квітне,
в зорях спить хатина,
в сінях ледве-ледве
чутним муркотінням
чорний кіт наповнив
чисте царство тиші,
зрозумів: напевно
миша в тиші пише.

Зрозумів: чому так
їй потрібна тиша:
про красу та смуток
миша пише мишам.

Замовчав тямущо –
дуже тишу збільшив.
Зрозумів: тому що
миша пише вірші.

10. 2020

Подивись і подивуйся

Поглянь на кременчуцький падолист,
на двірника з граблями і лопатою.
Насипало багато. Подивись:
для нього ті, які під ноги падають –
сини дерев, природи, а по суті –
творіння рук. Листочки, що опали,
ні, не лопатою, граблями – наче паличками,
як рис бере злотистий, ніби суші.

Чоловік і листочки

Про нього кажуть: «Дивний чоловік,
який у хуртовини листопадні
мете не щоб жбурнути на смітник,
а щоб на них підошви не ступали».

І життя, і листя

«Політ із віття до землі – місток
до іншого, до кращого!» – подейкує
торішнє, висохле. Пролопотів листок
метеликом на лободи виделку.

З осінню не в унісон

Осінній день видзвонює, виблискує.
В коханні і натхненні, друже, бродиш.
На кроні клена стомленому листю
місць на землі шумить, вирує продаж…

10. 2020

Мороз скрипів знімилими вустами,
Крок був чітким, немов старий курант,
Хтось оминув поштамт в руках з листами,
Йому стежину певне малював Рембрандт...

Він зупинявся, виглядав з-за рогу,
В його очах палахкотів і біль, і жаль, і страх,
І той митець писав йому дорогу,
Постійно забуваючись в думках.

Тому губилась постать, хутко озиралась,
Її сліди блукали по ніч у дворах,
Поки маляр шлях снігом зфарбувавши,
Неквапом пензлем просувався по дахах.

А силует чвалився в дужу хуртовину,
Стовбичачи під світлом синім темних ліхтарів,
І все немов волік якусь провину,
Її покувши у верлібрах тягарів...

17.X.MMXXIp.

Оповиті млою площі темні;
Сніг рахує пари чобіток,
А у дворі люди під'яремні -
Кожен з них уперто лічить крок.

Їх душа воліє йти на галас,
У кишенях в одного паперів стос,
Інший у бундючну свиту сова',
Свій давно промоклий папірос...

І вони стоять в кашкетах сірих,
Зовні студень, - і без кобеняк!
Серед них самі хохли стовбичать,
І один напищений поляк.

Втім, нема кому в литаври бити,
Зажура національності не зна, -
Перед злиднями і скрутою всі рівні,
Паритетність - колективная туга...

16.X.MMXXIр.

Лунає гучно дзвін із переправи,
Дорогу в темряву підібгає тропа,
Ідуть із шелестом борці за право,
Лякає їх тутешня пустота...

Ніколи в діда серце не бриніло так,
Як в ніч оту, коли молодиків завиднів,
У раз душу старечу страх просяк,
Він усвідомив скільки було злиднів...

І якось стало дуже боляче у грудях,
Сплили у пам'яті затерті сторінки,
Як він іще під столом ходячи,
Отута будував мости...

Він помічає хвилю посмішок невинних,
Що прокатилася мармизками в цю мить,
І підкосилася стара осана,
І видно стало: вільно падає старик...

А хлопці йдуть, ведуть дівчат за руки,
Їх погляд впевнено веде вперед,
За рогом мідні куполи церковні,
Ніхто не думає, коли прийде його черед.

А на лугу лежить ослабле тіло,
І ще потроху дихав чоловік,
Коли востаннє зникла з неба зірка,
Очі завмерли, дивлячись у бік..

На перевіз гляділи темні кришталі,
За мить до долу впало сьоме тіло,
І чутно було чужеземні балачки,
Коли місячне сяйво набої освітило.

2021р.

Розквітає блават,
Сиплять з неба сніги,
Що птахи їх стрибаючи скинули,
Чутно гомін дібров,
Видно струмінь води,
І життя із квітками виринуло.
Розправляють ставки латаття,
Горобці оправляють крила,
Блиск багнет на вологих шматтях,
Сія ланів поки не ззеленілих.
Галас чутно дітей,
Рейвах виден людський,
На порозі пороку природи,
Що скрутні часи, що паскудне буття,
Без завад вже супроти негоди.
Фонтанують пісні і танок лісів,
Безпробудно гукають паспільство,
А воно досі спить,
І чекає на мить,
Поки знову стане боліть,
Щоб почати шуміть, і у сірії дні,
Сміть кров свою
Вайлувато пролить...
А час мчить,
Лиш солодко п'янить...
Знову грім, як набат,
Всі скоріше назад, -
І минають літа,
А вони як солдат:
На осінній призов вирушають туманом,
Чутно лиш брязкіт п'ят,
Берць-покутих вояк,
Серць незламних орлів,
До спочину їх днів...
Завмирає секунда,
Згасає світ ліхтаря,
Що об'яттям хапав за мить,
Зупинилося все,
Це останній розквіт сум'яття,
Тихо! Струнчайсь!
Лунає хмільною промовою,
Перше й кінцеве розп'яття...

2021р.

Моє життя
неначе стиглий сонях
обличчя
повернуло до землі
дозріла врода
пройдено зеніт
і як води
не вдержиш
у долонях
і як вогню
не втримає свіча
спливає час
породжуючи тіні
передчуття
відлуння
відгоміння
бажання спалах
досвіду печаль
спливає час
і вихор почуттів
до зір здіймавсь
та згас
і перетлів
а тінь вогню
як соняха насіння
застигла
візерунками
рядків

2021

Біль і сором серце затискав,
стало бірюзове небо чорним,
що палало і пекло листкам,
жителі захмарні не почули:
з яблуні плачі, молитви з лип
і з каштанів шепотіння слізне.
Ті, які б завадити змогли б,
з п’єдесталів золотих не злізли.
І над небом німб навіки зник,
як почує, то можливо зблисне,
з яблуні плачі, молитви з лип
і з каштанів шепотіння слізне.

Мов померли, скривджені малі:
небеса мовчанням отруїли.
Навіть срібнокрилі журавлі
ті, які журливо з України
відлітають в Індію, в едем
заклики за хмари не приносять:
«Янголи, коли з гілля впадемо
на асфальтне полотно – вб’ємося!»
Заклики розбилися о мур,
за яким комфортно світла слугам.
Ні, проникли, мабуть, бо амур,
той що з луком, став ще неба слухом.

З яблуні плачі, молитви з лип
до високих вух доносить вітер.
Щоби крик до сонця не прилип,
що й метеоритами не змити.
Щоби крик до серця не присох,
з яблуні плачі були почуті.
Опускався на асфальт листок,
як на крилах, мов на парашуті.

09.2020

У Печерах святих праотці спочивають смиренно,
Зберігаючи землю, в якій свій закінчили шлях.
Не тягніть зі століть в політичне багно сьогодення
Цей увічнений спокій. Не знатиме ладу душа,
Що збиткує той тлін на служіння злочинцям і скверни…
Застережень нема. Чисті духи дадуть відкоша
За сплюндровану віру і храми спаплюжені древні
Попри те, що проклять не побачиш на всохлих кістках….

Борей за вікнами шумів
з Ямалу молодим шаманом.
А я тривожним і сумним
тремтів. Цього було замало:

скажені закружляли джини,
і джипів завищали шини –
зламалась українця мужність.
Он сон. З’явився до дружини.
А я сховатись мушу в мушлі.

Суденце вутле і худе,
чуприна не козацька змокла.
Можливо за вікном гуде –
з прибульцями – ракети сопло.

Що протиставити мені
страшному неземному шоблу –
пощерблений кухонний ніж,
іржаву іграшкову шаблю?!

Страшному, неземному шуму
(біля самого вуха шамкає) –
піжаму заміню на шубу,
закрию очі й серце шапкою.

Не посікти мене до жому
жахливому, страшному шомполу:
пізнаю за межею шуму
державу тиші-пісні – Шамбалу!

09. 2020