Фата-Моргана іншою буває –
cherche la fam... а я кажу, – мерсі,
не Роза, не Лілея, а Sisi
принцесою ці заводі лишає.

Запам’ятаю небо, і прибій,
і гавані затишні і надійні,
де я була в ілюзії твоїй,
але одне одному необхідні.

Я бігаю по хвилях... на бігу,
виконуючи ритуальний танець,
та не міняю пана на слугу...
шукай мене, літаючий голландець.

Твої надії на морському дні.
А я... А я полину по Дунаю
у незабутні вечори і дні,
куди не я... «А’ROSA» повертає,
роняючи блукаючі вогні
у течію минаючого раю.

Ніби вже й ніч…
Погасло небо.
Земля не дихає,
Земля летить…
шукає більшого,
шукає виходу,
поки ще ніч,
поки є ще час,
поки Космос кругом,
поки день погас..,
поки тінь моя –
невидимая..,
поки тінь моя –
не моя…

20–21 квітня 1989 р., Київ

"Куплю – продам."
"Куплю – продам!"
"Куплю – продам!!!"
Не купував – не продавав ніколи.
Мене маленьким вигнали зі школи
за те, що рахувати вчився сам.

Вигадуючи власні величини,
мораль яких ясна́ лише мені,
я за́вжди помиляюсь у ціні,
коли кажу, що цей товар – безцінний.

Я бачу райдугу – радію і живу,
кому платить за неї? – я не знаю;
хай платить той, хто зайві гроші має –
мільйоном райдуг кличе Голівуд.

Я мав кохання горде й безкоштовне,
яке найшло на побутовий риф,
де вимальо́вувало свій страшний тариф
за кожний поцілунок, слово кожне.

Коли вмирає дорога душа,
ти нищиш все, всього себе продав би;
ой, гроші-гроші, ви продажні баби!
той, хто їх мав – даремно поспішав.

Між статком і нестатком – середина,
де балансує більшість громадян,
там ходять гроші – це душевний стан,
в якому завжди втомлена людина.

"Куплю – продам."
"Куплю – продам!"
"Куплю – продам!!!" –
кричить планета і торгує жваво –
на всі скарби́ поширюється право.
Стає цікавим, скільки коштуєш ти сам…

23 жовтня 1995 р., Київ

Тобі канун. І чорна рвана рань.
Мов рана – сонце. Мов Нірвана.
Прожого лупнула і знов пірнула в твань.
Світлоефект зробила темна сила.
Нова смертельна ніч
старий словник відкрила –
і для початку цей епіґраф ось такий.
Тобі канун. Мені – твоя Нірвана.

Прийшов мій Вознесенський, Ойстрах мій,
мій Брамс не так короткий, як щасливий,
мій любий Стінґ, мій Бах новий-старий,
мій Сальвадор Далі честолюбивий,
прийшов. Прийшов і я.
Ми не згуртуємося, ми?
Зара́ні вдячний.

День плавати навчився без води,
я пропускаю в нім кораблик віршомовний.
Тобі він на́що? Захлинешся ти,
мій враже кровний.
Тебе врятую я, якщо неглибоко,
якщо не глибоко ця злість є у мені,
мій враже кровний…
Ні.

Якщо гітара вдосконалить лад
до самих меж найближчої Нірвани,
то зупинити зможе кровний брат
блаженство дня останнього на ґрані.
І ширші стануть звуки у гітар,
і неушкодженим повернеться Ікар,
мій кровний брат,
себе всепокоритель.

А отже епілог мій – твій канун.
Навчись у брата всі висоти брати.
Ціна за це – сімсот священних рун,
які я буду вголос віршувати.
Якщо не ворог ти, продай мені життя,
яке не гріх назвати словом я́.

20 лютого 1996 р., Київ

Чорна субота і вірш про неї.
От і не стало маленької феї.

Бджілки літають, струмок сюркоче.
Твій повелитель нічого не хоче.

Що то бажання і що то надії.
Супроти смерти нічого не діє.

29 червня 1996 р., Богдани́

Не схожі ні на кого люди
снують їдять – їдять, снують…
Хто їх зупинить, хто розбудить?
Вони ж своїх, себе жують!

Будують нібито сумлінно
загальнолюдський інститут –
от – ні! – майбутні покоління
бездумно обкрадають тут!

Їх там попереду – немає…
Нікого, чуєте?! Зима!
голодна, вічна і німая,
без сонця, світла і тепла.

Куди тепер? В безкраїй космос
чи в океан до мертвих риб?
щоб знов роздягненим і босим
навчитись вперше говорить?..

31 травня 1989 р., Київ

ІПора заснути і не спиться,
перед очима міражі:
осінні візії, жар-птиця
у небі, у руці синиця –
асоціації душі...
асиміляція любові,
акумуляція у слові,
анігіляція іржі.

ІІМоя фантазія усоте
перебирає кольори
веселки, знизу догори,
в основі сині, вище жовті
як наші давні прапори –
руно небес і сині води...
так мало бути і було,
але знайшлися верховоди,
які історії на зло
змінили кольорове тло
і негатив дали народу.

ІІІ
Пора проснутися, пора
перемивати душі й кості,
бо лопає земна кора...
.....................................
на все не вистачає злості,
не всім ще хочеться добра
і золота у високості.

09.2023

Лишаючи когось незнано з ким,
доводиться ще й не таке вважати.
Ввижається все зрадництвом низьким.
Лишається не знати і лежа́ти.

На ту поталу кинуті листи
літають од адреси до адреси.
Тікаєш, нетямущий, з міста ти
до совісті, до злої критикеси.

Намірюєшся вивчити думки,
як ті слова у букварі найперше.
Біжать години в тебе, як віки,
глобально, боляче, на тлі великих звершень!

Знаходиш сяйво Боже у кутку,
за днем приходить свічка до ікони,
стоїть, мов на прощальному містку,
горить і молить, як поет до скону.

За лабіринтом цим – страшніший лабіринт,
хоч легко осягнути простір зором.
Якби ж знаття! Куди вкрутнути ґвинт,
щоб розвалити весь бардак знадво́ру?

Цей світ майне коротким манівцем,
затисненим скарба́ми між ґалактик,
але бажання це, й не тільки це,
загорне цілу Біблію у фантик!

22 червня 2004 р., Київ

Ось потихеньку я дістався краю
Так, того краю де вже вибір жде
Чи скніти далі на шляху до Раю
Чи жити тут до поки життя йде?
Питань безмежність тут, безмежна вічність
Там.
За обрієм життя чекає.
А Відповідь? Коли Її Величність
До нас зійде, чи може десь чатує?
Не буде відповіді тут!
Тай там ніхто не скаже!
Бо вже тоді із нас вони не знімуть пут.
Хтось співчутливо так дорогу вкаже
І від воріт ключі тихенько продзвенять.

Ялівцева душа, що буятиме завжди – зарівно яка пора
І її платонічне кохання до ницого, голого тіла -
Як обплетена хвіртка з колючих рожевих троянд
для зневірених,
Як уявний друг Вістен Одена чи для когось - Бог Віздома.

А вона набагато вища од нас усіх:
Релігійних фанатиків, скептиків, атеїстів
Поки ми гриземо себе із середини та других
В наукових і просто безсенсових квазі диспутах.

А вона як хлопчисько, що дуже уміло сховався
І тепер як довкола нього рояться уперті діти,
Він сидить спокійно у діжці і втримує свій хизуватий сміх,
Позаяк мудрість, як щастя притриматись любить тиші.

І душа ялівцева, до того ж, усепроникна,
І витає в тумані питань і у містиці часу,
Бо не їй затушувать світло
перед раптовою істиною,
Бо не їй заплющувать очі від ласу дикого джазу.

Тож нехай підноситься вільно над нами, мов дужий птах,
Бо з висот ліпше видно місця для звитяжних прагнень,
І якщо до етеру не дано доторкнутись нам,
Хай у душах наших безслівно світить
таємна правда.

5.VII.MMXXIIIp.

Земний ковчег на хвилях вічного життя
то піднесеться, то пірне в космічний шторм!
Ми на планеті цій – неміряна сім’я,
а наші голоси – багатомовний хор!

Ми так живемо від війни і до війни,
і Бога славимо, бо грішний кожен з нас.
Летять віки, приходять діти – дочки та сини,
і сивий дід онукам каже: «Пошли вам, Боже, кращий час».

ХХІ століття, нам надію пошли!
Хай нащадки оцінять, якими ми були і як жили.
ХХІ століття промайне між зірок!
ХХІ століття – двадцять перший урок.

Хай наші долі вже у вимірах нових,
бо не стоїть на місці світовий прогрес.
Але ми вдячні тим, хто вмер за нас, живих,
і в нашій пам’яті воістину воскрес!

Тримає іспит наше людство молоде
задля ідеї гуманізму і добра.
Якщо і в цім столітті раптом знову мир впаде,
то цілий світ з руїн підніме дитячий сміх, дитяча гра!

ХХІ століття, нам надію пошли!
Хай нащадки помітять, як легко ми і просто жили.
ХХІ століття промайне між зірок!
ХХІ століття – двадцять перший урок.

Наш космічний корабель
мчить у вир чужих світів!
Десь існує інша паралель
для бездоганних життів,
наших нових життів!

ХХІ століття промайне між зірок!
ХХІ століття – двадцять перший урок.
ХХІ століття, нам надію пошли!
Хай нащадки помітять, як незбагненно просто ми жили.

ХХІ століття промайне між зірок!
ХХІ століття – новий урок.

З нами – Бог!

18 вересня 1999 р., Богдани́

ІСвяте письмо поволі, та збулося
у місиві релігій і подій...
і Гоголя – читай, та розумій.
Аж дибки підіймається волосся,
коли у храмі чути біса, – ось я...
а на амвоні об’явився вій.

ІІМосковії доволі ідіота,
аби кипіла брага і робота.
А іншого нічого не дала
історії ця світова гидота
окрім війни і явного козла
із мордою і ратицями чорта.

Міняє масті войовничий кінь,
а у сідлі опудало волає, –
кради і убивай, кому не лінь.
Об’явлення Іванове триває
і більшої трагедії немає
як ця аж до десятих поколінь.

А братія вітає супостата,
що догорає у сусіда хата...
і молиться дияволу щодня
несамовита хижа кацапня.
І як таке із люттю не обняти,
аби упало в пекло із коня?

ІІІПалаємо до ворога любов’ю...
такий дано народу заповіт –
терпіти сатану багато літ...
..............................................
а нині умиваємося кров’ю
за те, що потурали безголов’ю,
яке донині забавляє світ.

06/23

її пальці шалено скачуть,
виграють у пістрявому ритмі.
— як не ноти ми, хто ми, Боже,
у вогкому серпня повітрі?

збита музою аплікатура
у глибокому пьяно-блюзі.
— Боже, останній ґудзик
до ґнота її аркебузи!

і в шаленому русі точок,
зосереджених в силуети,
ніжним доторком крапає дощ
— кап —
на її браслетик.

чи то марю я, чи причáїв
і ковтнув забагато лиха,
"Боже, пробач!" - У відча́ї.
— ти залишиш
на цій
щоці
доторк
терпкого
літа?

10.VI.MMXXIIIp.

Тепер я добираю сили йти
у безмеж, у тривогу і за браму,
обрамленого барикадами Абрама
бажаючи знайти.

Він має вчену степінь Бога.
Я маю трохи меншу і тому
моя душа – Його мала небога, –
лягає полежати у труну.

1994 р.

Тихо линув
тополиний
пух.
Тупо линув.
Дух на мухи
дмух!

На потухлі.
Видув тільки
двох.
Похилився
і не дихав
мох.

Птах поранений
коханням
пах.
Тихо линув
тополиний
Бах.

30.05 – 02.07. 2022

Напиши мені кілька рядків
прямо на жовтому місяці
(бо листя кленове давно перейшло в іржу,
а вітер слова Твої десь розгубив дорогою)…
Ці ночі січневі такі кришталево-прозорі,
що я роздивлюся усе, до найменшої літери:
і порух нервовий зважнілих Твоїх повік
над теплою хмаркою подиху,
й метелики пальців – середнього і вказівного –
на чорному тлі тактичних Твоїх рукавиць
(такі мерехкі й органічні,
неначе ніколи й не знали ні струн, ані клавішів).
І, навіть, відчую пульсацію серця…Воно
владне зрушить арктичні льоди,
може зливу пройти поміж краплями,
вміє вірити так, що вода на вино,
а сміття на бурштин перетвориться,
здатне Юду пробачити, перш ніж убити –
таке бо затяте і любляче…
Я бачити мала його би наскрізь,
Читати, мов вірш, мною писаний…
Натомість воно і для мене - якась дивовижа
(ні злегковажити, ні упіймати, ні осягти…),
що за виграшки втне писати розлогі листи
Просто на жовтому місяці.
2023р.

Скаче кінь з невидимкою у сідлі,
нарочитий чудними командами,
через яр, через море – і знов по землі
курс тримає путями безладними.

І ні разу не впав, і копита не збив,
для стороннього щастя підків не губив.
Хто в сідлі? Хто той кінь? Ти не бачив його?
Завжди мимо промчить – круги тебе кругом!

Зупинився б хоч раз біля ясел моїх,
повних сіна, вівса і самотності.
Видно, вершник ніяк не втече од усіх.
Кінь привчився до безповоротності…

З невиди́мою волею ми несемось,
осідлавши відразу любов’ю когось.
Ми минуле минаємо з ґрацією,
світ шокуючи демонстрацією.

7 березня 1995 р., Київ

Калейдоскоп думо́к, мов пам’ято́к культури,
колишніх, домої́х, ледь пі́днятих з руїн,
цей якнайдовший шлях у світ літератури,
цей лабіринт у склі розбитих Україн,
мене ані́ шалить і мало інтриґує,
бо все, буквально все – то іґрек, зет чи ікс,
які дурна рука лише автоґрафує,
бо кожна думка є струмком у Стікс.

16 січня 2001 р., Київ

Знаю, що дурний,
а кажу – розумне.
Знаю, що нема,
а таки – даю.
Тільки ж не беруть:
згодні, а бояться.
А я що, не боюсь?!.

20 червня 1989 р., Київ

Мене на площу привели для страти,
я ледь дійшов з розбитими ногами…
У вічі пильно подивився кату,
і відповідь отримав батогами.

Навколо раптом все зареготало,
коли із натовпу каміння полетіло…
Одразу сонце зовсім чорним стало,
неначе в небі вирили могилу.

На мене насувався подих зламу -
розчавили, принизили, зламали…
Але я відчував флюїди мами -
в її обійми заповзав, як равлик.

А потім все замовкло, оніміло -
хтось вимкнув регіт бісових симфоній!
Мов човен, пропливало мертве тіло
в калюжі теплій і такій червоній…

Та раптом дівчинка - руда, як сонце,
питає тихо, чи я буду пити,
так очі світяться, неначе два віконця…
Я зрозумів, що буду далі жити.

Але тягар образ з плечей я скинув -
вони ж не знали, що було робити…
Засяє знову сонце в небі синім,
щоб просто жити…
Жити і любити.

Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік

Набридло це все,
а з усім – і ви всі!
Саме існування – безглузда еклектика.
Ча́с сонце це ссе,
а з ним – і месій,
трактуючи Господа як теоретика.

А всюди – народ!
Під чужі небеса
звертає хрести й запускає супутники.
З убогих щедрот –
скрізь сама ковбаса,
трикутники, кола і чотирикутники.

Чужі небеса.
Ой, чужі небеса
стоять над душею, на щось сподіваючись.
Мертовна краса –
і жертовна краса.
І я тут чергую, слізьми умиваючись.

1 жовтня 2008 р., Богдани́

Є у людей –
мавзолей:
з дверима в темний рай,
на стінах якого зорі –
заходь, вибирай.

– Скільки їх хочеш?
– Скільки завгодно!

Ти арґонавт –
з Моря Шахт:
і номер твій є – 6,
на шкірі твоїй – вугілля,
під шкірою – не́-на́-ви́сть.

– Скільки ти хочеш!
– Скільки завгодно?

А угорі –
журавлі:
довічний ключ на ніч,
цей траур для когось правда –
ти з Сонцем же віч-на-віч.

– Скільки захочеш?
– Скільки завгодно!

Весь вільний час –
це Екстаз,
чи право на ривок –
у горах є квітка горда –
сніг тане, а з ним – твій строк!

– Скільки ще хочеш?
– Скільки завгодно!

Д Е М О К Р А Т І Я !!!

1992 р., 4 березня 2003, Київ

потанцюй,
друже,
як у старих фільмах:
вдихни повітря
як у цьому кадрі.
у кіно показують реальні миті,
повтори їх -
не варто шукати правди.

осінь
буває
гарна
в пустих містах,
без автотюну та інших кіношних
фільтрів.
в пагорбах більше романтики, ніж в
жахах,
що ти вигадав,
щоб
відчути
себе
потрібним.

а у самотності
справді
є щось чарівне:
пусті зали, пусті стільці, зачинені двері.
потанцюй,
друже,
як у старих фільмах
- розслабся, це
лиш підвищить
тиск
твоїх
сонних
артерій.

27.III.MMXXIIIp.

Змі́ни стилю – це штампи постійні,
це екскурсії у підсвідомість,
а затим, поміж проміжків ліні,
навпаки – у свідомість, натомість.

8 травня 2003 р., Богдани́

Крик скаженої рисі.
Кров на людному місці.

Крадькома – так, щоб звідси –
так, щоб далі від міста…

Знов долається відстань.
Знов лишаєшся чистим.

Знов позаду у місті
кров на людному місці.

Причаївся в Поліссі
крик скаженої рисі.

Ліс під листям навислим
збереже чорні мислі…

Од землі і до висі
крик скаженої рисі.

Тільки гріх воплотився –
но́вий план народився…

Ось не вистачить хисту!
Ось над прірвою виступ!

Далі міст, далі пристань.
Далі відстань і місто.

Там – що пити, що їсти.
Тут – подохнеш колись ти.

Так прийдеш, ніби гість ти.
Принесеш добрі вісті.

Уживешся на місці.
З кимось спатимеш в ліжці*.

Цілуватимеш ніжки.
Вдень читатимеш книжку.

А вночі тишком-нишком –
наче котик на мишку!

Гроші в шафі й під ліжком,
гроші всюди, ще й з лишком.

Залишається нижче
познайомитись ближче.

Пошукаймо дурних ще –
і повернемось вище.

26 липня 1996 р., Богдани́

–––––––
* попередній варіант: «в ліжку»

Пливе душа, як той човен,
Крізь людські маси туману.
І відчуваючи весняний повінь,
Пливе в завтрашній ранок.
Тремтить лісовий масив,
Від пісні солов'я в долині.
Господь дає стільки краси
В цей вечір рожево-синій...
Біла ніч впала на плечі велетня,
Що тримає небо, після створення світу.
Я впевнений, що саме цього вересня
Мрія кожному звітує
Про його долю!..

...І новий розділ в книзі не почато, адже ї немає,
Дитя давно уже зачато, в дитя майбутнього немає.
Над ліжком схилиться мати, співа колискову,
Напроти, в кріслі гойдається батько, уявляє як дитя буде дорослим,
а дитя буде дорослим вже зовсім скоро.

Зовсім скоро робитиме вибір,
Буде, ставати на граблі.
Оголене тіло, оголена доля чи оголені шаблі?

Кожен вибір, вимагає втрати;
Кожен з них, тотожний жертві цілеспалення для ілюмінації іншим, тобіж самострати.

Скоро школа, навчання.
Буде потрібно раненько вставати.
Потім друзі, кохання, нові і нові люди, постійна зміна оточення.
Підліткові переживання і безтурботні юнацькі збочення.

Далі серйозні справи й серйозні проблеми, доросле життя, робота,
співмешканці і безпросвітні клопи і клопоти; несвідоме, палке поклоніння Гору і так немов в циклічній матриці, немов по єгипетському колу.

Дитя буде рухатись по лінії вибору,
на щось сподіватись, запам'ятовувати стрічки, що мати співає,
але остання, що жінка мугикає, мов пророцтво богів:"..при будь якому вибору - майбутнього, сину, в тебе немає..."

Отож спи моє дитя - нехай тривога й біль зникає, ти ще таке мале, в тебе є час, до того, як усвідомиш це, усвідомиш, що майбутнього немає..

І я гойдатиму тебе, бачу як батько напроти вже куняє,
Ти ще не чуєш, як тебе хтось зве, ти тільки наш, тішся думкою, що ніхто тебе не знає..
2022

Падає стеля згори.
Знизу тисне підлога.
Ти – говори, говори.
Нам залишилось недовго…

Спертість повітряних мас.
Юрми потворних масок.
Місто. Країна. Час.
Я – ще щасливий сучасник.

Тихий охайний Марсель.
Мрії про мандри французькі.
Пам’ять жене карусель.
Коло по колу – дзуськи!

Горе ввімкнуло комбайн.
Косить людей на асфальті.
Гинуть мільйони тайн.
Шанс – серед моря, на Мальті.

30 січня 1995 р., Київ

ІУ сни прилітає весна
і з нею хороші новини –
неначе, минає війна
у перші свої роковини
і наче, у неї дебют –
остання зимова відлига,
і як переможний салют
скресає у повені крига.
Усе ж бо минає, либонь,
у час найлютішої ночі...
душа поринає у сон
і чує сигнали урочі.

ІІПолину у рідні краї,
побачу узори на хаті,
побілені стіни її
і призьбу червоної масті,
гладущики в ряд на тину,
у небі зорю вечорову,
придумаю їй колискову...
ось тільки рукою змахну
сльозу і у маєві сну
послухаю мамину мову...

ІІІДуша оніміє на мить...
стає золотою блакить,
у лузі квітує калина...
Із неба очима століть
на білий обламаний квіт
вдивляється вся Україна.

02/23

Піраміду звели єгиптяни.
Нехай там живе мумія.
А сапфірові очі сфінкса!
Щоб сліпли народи світу.

Через бархани верблюди
розвозять вологу горбами.
У надрах пустелі глеки
з винами для всіх спраглих.

Ти це де завгодно можеш
читати, писати, вигадувати.
Але всередині змісту
по східцях золота пірамідного.

Фараони кажуть живим
і не говорять до мертвих:
"Ось тут копайте,
де могила".

1 серпня 1994 р., Київ

І
Історія описує минуле...
питається, – навіщо той поет,
якого і не слухали, й не чули,
дивились і не бачили, забули,
написаний на всі віки сюжет
ісходу із імперії народу
на Іордан через пустелю й води,
на горішній Сіон, а далі... злет
не ірода, а племені і роду
пророка і очільника свободи,
якого... не приймає Назарет.

ІІЯзичнику пасує інша віра...
на капищі їх цілий пантеон –
і дерев’яні ідоли, і звірі,
і на кущі палаючий вогонь.
Але не покладаємо надію
на їхнього розп’ятого месію,
що не рятує землю від ракет
і не вчиняє суд і протидію
дияволу зі свастикою zet.
У нас є вибір... маємо свободу
по задуму єдиного Творця,
тому нікому не прощається
зневага до великого народу –
улюбленого витвору Отця.

ІІІМосковія плює на всі закони.
На них не накладає заборони
ані Єгова, ані Саваот...
........................................
апокрифи далеко не канони,
якщо їх не сповідує народ.
І, може, не ходили би ніколи
оці німі по роковому колу,
якби навчали їх учителі,
а не інакомовні балаболи
орди на поневоленій землі
совкової історії і школи.

02.2023

В сховищах таємної кімнати,
В мотлоху і баночках від вакси
Той, кого не можна називати,
Жадібно ховає горокракси.

В дзеркалі холодному Яцрес(а),
Ніби найвеличніший з драконів,
Він вершить свою криваву месу,
Сидячи на золотому троні.

Військо кровопивці носферату -
Зграя смертежерів-людоловів.
Той, кого не можна називати,
Захмелілий від людської крові.

Зілля і магічні амулети
Не врятують більше від навали!
Вірус завойовує планету.
Рвуть повітря "смерчі" і "кинджали"

Чорний сморід закриває сонце,
Десь у високості ворон кряче.
Жменька відчайдушних оборонців....
Суне степом рать мерців ходячих...

ця історія
без хвоста
дощ не йшов
рахував до ста
невідкриті ще
парасолі
і кидав
ніби дрібку солі
промінці
у казан містам

він здавався
далеким ще
у хмаринних кишенях
щем
трохи вітру
на поле маку
на вітрила душі
до смаку
до краплини
що б’ється
вщент

гнів богів
богородиць яв
все у нім
мов одна сім’я
так би й біг
та не та година
на благання Отця і Сина
щоби Дух
не Амінь
підняв

ця історія
без вінця
бо немає у ній
кінця
дощ не йшов
тільки в серце
вкрався
добре знає
навіщо здався
бо проймає він
до живця

22 Листопада, 2019

день набухає
мов брунька
вибухне
в сім хіросім
смерті іуди-цілунки –
зими завжди
на часі

планам стрімким
не до струнко
слово
руйнує мости
лід
покриває стосунки
стеля
не вміє рости

жолудь
чекає на лунку
а на кожух з молока –
сіно
в коров’ячім шлунку
мрія
пішла з молотока

доля
не вибилась в люди
та не біда
є ще рай
вимитий
з буднів і бруду
з рідного крику
пора

вітер забіг
в альвеоли
проситься в серце
бо мла
але воно
надто кволе
змаху катма
для крила

та є надія
бо б’ється
хрестиком вишито
мить
хай тому серцю
здається
що бракне спліну
зими

що до весни
тільки дотик
губ ще солоних
від сліз
і розійдеться
дрімота
йтиме весна
по золі

боса
прудка
і чутлива
до переспіву
й обім
першої
теплої зливи
світлої
думки
в тобі

21 Листопада, 2019

розтопився день

хто ним відає
той мандрує вдаль
хвилі вговтує
поміж Скіллою
і Харібдою
над кістками
що стали жовтими
і під небом
одним-однісіньким
неопалим неопалимого

он безмежне
малює вісімки
а осяжне
росте з незримого
де дивуються
ототожненням
і милуються
даром відстані
там світи мої
ненароджені
там любов моя
стала пристанню

з тої пристані
міри втрачені
слово збилося
спантеличено
ані розпачі
ні пробачення
тільки марева
накопичення
світлих висновків
розтенечення
темних задумів
розпорошення
на трьох крапках
вмирає речення
як із віком
близьке оточення

як прописано
так пороблено
право болю
загально визанане
припадати
на щось оздоблене
щомиттєвими
серця тризнами
і ціною
понад високою
подавати
мов струм
щоб вчули всі
в кожну душу
що марить спокоєм
свято гідне
принаймі вулиці

5 Листопада, 2019

твій погляд лежав на мені так відверто
ніби церату встелили нову на святковий стіл -
це неможливо, бо я розгортав конверти
твій видав шлекер і низка жовтих листів.

ти написала про настрій стабільно тужливий -
знову читала ремарка, співала гребе,
я ж сходив з розуму -
що ти робиш зі мною?
більше,
будь ласка,
не треба.

ні, ну, треба, звичайно, продовжуй...
в іншому дусі.
- думаю, ти всміхнулась зловісно...
іноді, знаєш, буває
настрій втонути
в ванній -
не на завжди,
звісно.

ти казала, що це нормально - я не забув,
я ще пригадую вії твої - такі рухомі.
знаєш, як би десь на кіпрі тебе зустрів,
то мовив би не г'я су, а сігномі.

я поставив крапку, маленький підпис,
заклеїв листа, а твого поклав у коліна -
він пахне тобою, і тим "нормально".
поштамт берліну.

26.I.MMXXIIIp.

йшло за серцем
віяло
і дорогу всіяло
срібними підковами
дивними розмовами
про краї небачені
кроками несвячені
про тумани
з ріками
там
де гори
піками
зрешетили обрії
і мовчать
бо добре їм
світлом умиватися
світом розкидатися
де хмарини
чубляться
душі громів
губляться
тиси
ще нетесані
води
манять плесами
з виступу
в западину
все
що просить ладану
до зими
сповзається
каменем кидається
з неба
тіло сокола
стане ніч
глибокою
лилики
за совами
переймуться
ловами
молям
начуватися
від ротів
ховатися
аж світанок
вистрелить
тим
що стежку вистелить
Єві
що до яблуні
йтиме
а можливо
ні
може
поза стежкою
не злий дух
замешкає
а отой
хто з крилами
і мечем
похиленим
далі не пускатиме
вогнище палатиме
поруч повне зір

19 Вересня, 2019

що мені лишається
те вже не твоє
серце-каїн
кається
серце-камінь
п’є

словом
напивається
відчаєм пливе
бо за страх
чіпляється
дзеркало
криве

гріх
на себе глянути
знаю
то чуже
що петлю
затягнуту
з кляпом стереже

що давно вже
виростив
та дитина
ще
забагато милості
і любов
дощем

потребує
спокою
злагоди
і жнив
бо ціна
високою
стане
для вини

пальці
розтискаються
хай собі летить
що мені лишається
вбрід не перейти

23 Серпня, 2019

Привіт, Пеппі довгі панчохи,
Що тримає троянду в руці.
Якби я міг передати хоч трохи
Красу твого обличчя - (в коробці
Цього повідомлення)
То ти відразу би зрозуміла,
Що кожне дзеркало криве.
І скоріше за все попросила,
Показати обличчя твоє.
І була би вдоволена.
Бо твій облік - ясніше за Сонце,
А в твоїх очах стільки перла.
Що навіть на іншому боці
Галактики, людина вмерла
Побачив тебе. Бо такої краси
Немає в жодній космічній області.
Квітнуть ромашки на твоїх нігтях,
І полум'ям горять волосся.
І сказав би кожен: "як міг ти
Не зустрітися з нею досі?..".
Її очі, немов канали в Венеції.
Її зіниці неначе байдарки,
Що пливуть по таємниці,
Шукаючи береги п'янкі.

Вкрили Дніпро грудневі криги,
І перший сніг випав на кручі.
В житті зовсім немає інтриги,
Коли Амур стрілою влучить.
Зимовий вечір. Снігопад.
Місячний ріг буцає хмари.
Проходячи центральний сад,
Юнак милою марив.
Вона і була відображенням зими,
Білосніжнє волосся, блакитні очі.
І її уста, німі,
Снилися йому кожної ночі.
Праві були поети, а він не вірив,
Що грудневі романи - найкоротші
З усіх романів... Лише небо сіре
Нагадує про неї, в зимовій тиші.
Він лише хотів тебе поцілувати,
Скажи, невже це злочин?
І закарбувати зустрічі дату,
В самому серці ночі!

Ні, це не зорепад.
Це місячні риби
Намагаються прорватися крізь космічну завісу
Щоб на землі знайти спокій!..
Більшість помруть в битві
Переслідуючи особисті капризи.

непевне тут
незнане там
світ у тобі
і ти у світі
в якому
все
пошите з миті
і спалах усмішки
і біль

вбираю
проблиски весни
крилаті клекоти
на стрісі

хай невідоме
кроки бісить
поляжуть певними
вони
за мить
попереду
тривку
ту неосяжну
й неминучу
за вітер
спогаду колючий
і непідставлену
щоку

хай відкриваються
серця
мов соняхи
в долонях літа
і буде
де теплу летіти
словам текти
з-під олівця
ще ненастояним
мерло
вже опапереним
хореєм

хай втіха
що стає моєю
дарує відчаю
крило

радіти тут
що ти не там
шукати те
від чого
ясно
що неминуче
теж погасне
а наболіле
проросте

23 Серпня, 2019

Здається, після себе я
зненацька спалахну новим життям,
побачу і піду, навчусь новим словам,
і помилку зроблю а чи не в кожнім слові,
перш, ніж скажу, що я відвідав храм
свого життя, натхнення і любові…
Здається, й після себе я
піду у світ..,
але на іншій мові…

6 липня 1989 р., Київ

Нащо мені мрії,
коли жить до ранку.
Нащо мені віра,
коли Бог не мій.
Паперові змії,
вилетівши з банки,
сповістили космос,
що я справжній змій.
Я – зелений змій,
я – повзуча сила.
Відгоріли крила –
ставте могарич…
Я – безмозкий простір
я – стара повія.
Я не маю віри,
віруючи в ніч…

10–11 жовтня 1989 р., Київ

у розбитім серці
хрест на хрестику
більше
ніж в забутому селі
п’ятка мліє
тягне з табуретика
трохи вище шиї
і петлі

в гамівному серці
ґав летовище
спогади дрімають
та не сплять
ям нарито там
на бомбосховища
а землі черствої
добра п’ядь

у бентежнім серці
вінця крайнощів
можна миттю
погасити день
дайте ви йому
вагу для ра-дощів
хай воно
не рветься
а іде

у холоднім серці
ототожнення
випито
усе до гіркоти
одниною
миті перемножені
вовком дивляться
на світ
кути

у зігрітім серці
весни будяться
соків набирається
люблю
хай у ньому
неосяжне
збудеться
без краплин
обави
і жалю

4 Січня, 2019

гляну в небо чисте
синьо-синьо
ніг
і рук
і тіла вже нема
а душа
летить у серце
клином
мов на тризну осені
зима
і вона
себе там забуває
як вітри
наповнення вітрил
в тому туркотінні
вічних таїн
у переліку
земних мірил
там планетий пил
у грудці солі
а мовчання зір
на дні бажань
там висять вірші
мов дроти голі
і притихло їнь
в долоні ян
і мене
на кожен подих
досить
а тобою
кожна мить
цвіте
гляну в небо чисте
і попрошу
спрагу уст
і те
що ще святе
час настане
ніжністю ділитись
нас не стане
не біда
а сів
грудки солі
крізь небесне сито
із нічого
в щось
де бути
всім

4 Грудня, 2018

листи зимові
а конверт осінній
одні з любові
а ті інші
з тіні
з отих радіють
а з отеньких
сльози
отам
надія
але тут
морози
мені би
хвилю
перехожу віри
де ти
не квилиш
небеса
не сірі
поза дахами
розцвіли прибоєм
зі слів коханих
поміж тиші
злої
де ми
багаті
на те все
що трішки
а сни
патлаті
і до щастя
пішки
де сонця стільки
що воно навиліт
не ходять
стрілки
сновигають
милі
і серце чути
притуливши мушлю
і все забуте
ще таке
неслушне
і не згадати
де початок
снігу
а де вже дати
перейшли
до бігу
листи зимові
а весни
мотиви
вони з любові
з перших уст
і зливи

3 Грудня, 2018

із себе вийду
і розтану
у тім
чого мій жаль хотів
неначе камінь в річку
кану
у згасле небо
почуттів

за серця птахою
в розлуку
за глибиною простоти
за тим
чого не вкрали круки
і не настояли
кути

і вже поділений
на стани
омани
храми
і гріхи
я вимальовувати
стану
душі своєї береги

вона розквітне
маяками
розгорне
світла прапори
появляться у серці
грами
у сонце вбраної
пори

зустрінуться
дороги вічні
на місці
вільному від війн
від застережень
потойбічних
без поділу
вона
і він

і яблуко
Господніх Таїн
нехай саме
впаде до ніг
і ми поділимося
раєм
і буде солодко
мені

вбирати світ
у непочате
без мідних труб
вогоню
й води
хай все
що вірою
багате
не в снах чаклує
не чудить

хай прилітає
призабуте
і гнізда в’є
у голові
я хочу
сам себе
відчути
як вітер
ласку
у траві

я мав би
висотати
з втіхи
натхнення
полюбити світ
в якому
не пасеться
лихо
і не існує
переліт

16 Листопада, 2018

я - людина, що осягла безкрай.
знаєте,
часто буває блаженний спокій,
і у думках
темна ніч і птахів безліч зграй.
погляд ваш
на фіранку ляга
одинокий.

часто буває таке відчуття,
погодьтеся,
безліч картин, парк, світлі пуфи,
музей.
ряд експозицій по пам'яті
не згадаєте,
але очі
з картин
невідомих людей

ви не забули.
погодьтеся,
пам'ятаєте.
відчуття відоме:
три срібляка у кишені
і нуль цигарок
і повітря холодне на вулиці
пригадається -
ви не вдома.
в день той тужливий
ви виграли в безвість крок.

ви пам'ятаєте,
ми із вами знайомі, -
ні, не в обличча
і не крізь дзвінок,
ні, ми ніколи разом не пили чай
я п'ю лише пиво
- так, тільки від втоми.
пейзажі однакові відчуттями,
- я ж лиш людина, що осягла безкрай.
тут мала стояти крапка,
але стоятиме кома,

11.XII.MMXXIIp.

коли дописана книга
стає цвинтарем для думок
а клінічно-хворі вислови
розбираються на цитати
я себе запитую
із якої трави
крізь ніздрі ішов димок
до яких висот
піднесені стелі
у побліднілих палатах

хто мене записував
у чати безмовних ченців
і вигулював тишу
у відсвіжених фарбою
чорних квадратах
хто би то добре вигострив
болю затуплені олівці
і зайшовся на серці
прозорі вікна
навмання малювати

на усе
є пригальмована відповідь
і невисохлий час
треба тільки видихом
хрестиком вдих залатати
вже зготовані рамки
вготована участь
для нас
все збігається в точку
неповернення
"нате"

все виношує
згублені відстані
розхитані стани
і вітрогін
вже вагітний
цим спілим
і прілим повітрям відради
що даватиме раду
гарячим словам наздогін
і труситиме світлом душі
до упаду

все таке неістотне
як та осінь
по комин в снігу
і та крапля тепла
що в нікуди пішла
від лампади
лиш невпинне
бажання приспати до світу
на подих жагу
що вигоює сенс
мов пронизана криком звитяга
баладу

13 Листопада, 2018