Повернися до мене обличчям,
Не спрямовуй більш погляд убік, –
Не потрібно мовчать таємниче
Й німотою страшити повік.
Безгоміння лякається хата
І мовчанням утомлений час, –
Хто правий, а хто є винуватий
Прояснить течія живих фраз.
Не приховуй від мене свій клопіт,
Не шукай безсловесно причин, –
Розпочни, перемучившись, допит,
Тільки вічно, мов тінь, не мовчи…
10.11.24

На тихій вулиці дощів
самотні листопаду кроки:
– Як справи, друже?
– Та нівроку.
Із Києва іду у Львів.
Саме тепер прекрасний час
провідати старого Лева,
стоять розхристані дерева,
на місяця іконостас
читають молитви на зиму,
а димарі їм чадять димом…
день загорівся…
і погас
у синіх сутінках дощів.
– І я з тобою йду у Львів.
10.11.24р.

У листопаді ми трішечки інакші
Приплюснуті, пригорблені, сумні.
( Ліквідно - лютті у вигуках до раші )
Без пафосу. Без зайвості. Земні…
Чужого нам і крихточки не треба
А свого навіть «чверть» не віддамо,
Притому, що у Світі спільне небо —
У нас своє до всього «Берґамо…»
Свої свята. Своє коріння давнє
І «Будьмо!» триєдине наших свят…
По переду хоча й плететься «заднє» —
То тільки коли гонить дестилят…
01.11.2024.

Якби довелося описати тебе колись
Я згадав би високі трави на стінах мого будинку,
Твоє волосся, запахи, кольори, зрештою, я описав би так,
Немов списував на уроці мовознавства у школяра:
Була вона стрункою, високою і народилася жінкою.
Наче портрет злочинниці.
Он вона, погляньте, біжить тими тінями немов по морям,
Виникає нізвідки із тихого мороку площі,
І коли б мені довелося назвати її ім’я,
Я б назвав її Місяцем, віддавши весняній ночі.
І я б ніколи не бачив світанку, і не бачив би сонячних днів,
Прислуховуючись до перехлюпу трав, вгадуючи в потемках її фігуру,
І щоразу вчувалися б її босоногі сліди
І шурхіт крилець, бешкетних дрібних амурів.
Ти була б рікою з чистого неба і яскравих зірок,
Краєвидом у сяйві нічних потоків, — татуюванням природи
На грудях, твоїх що випліскують своє молоко,
Щоб дражнити поета нестерпним давно безсонням.
І все би нічого та надто багато думок,
Перекреслених слів, і написаних заново знову,
Занадто багато слів, слів, слів, слів.
Здається, що Місяць цей трісне, мов спіла диня,
Від тих цвіркунів, що також були тобою.
І нарешті
Все скінчиться.
На світанку.

13.09.2023

Даремно спокою шукаю
Межи негаснучих вогнів,
Адже не видно зовсім краю
Неоголошеній війні.
Здається, сил не стане скоро
Стояти твердо на ногах,
Бо нагромадив стільки горя,
Що ним обтяжую свій шлях.
Вчуваюсь бранцем безнадії
У колі зімкнутім біди, –
Молюся, б’юся – шаленію,
Як вічно прадіди й діди.
Вперед іду й назад вертаю, –
Хитаюсь завжди з боку в бік
Між дерезою й молочаєм
Отак, що в роздумах поник.
Дедалі більшає тривога,
Щоденно меншає надій
На довгождану Перемогу,
На здатність виграти наш бій…
09.11.24

Пройнявся світом. Боже, як болить.
Цей день. Ця ніч. Ці безперервні війни.
Такі дві різні суті кабали
та у людей розбіжності постійно.
Вставай, іди, васал ти чи кур’єр,
мандруй на захід, швидше сонце стрінеш.
Бреде землею вічний Агасфер,
чекаючи, як все живе на зміни.
Коли перекричиш ти сім вітрів,
перепливеш моря та океани…
Спитай себе: досяг чого хотів?
Чи стане легше? Впевнений, не стане.
_
Кожнісіньку убрав у себе мить,
пройнявся світом, Боже, як болить.
09.11.24р.

Не можуть бути вище навіть хмари
кохання щирого у нашому житті.
Несе воно до неба, у Стожари,
а як любов взаємна – поготів!

Вона бентежить серце, гріє душу,
уміє часто зводити з ума.
У неї навіть камені із плюшу
і літом обертається зима!.

А час летить і вибачте на слові,
але вона веде у майбуття.
Якщо в житті у вас нема любові –
тоді немає в ньому і життя!

Витай. Безчинствуй. Ніч позбулася філософії
Як стара книга вижовклих сторінок,
Вицвілої палітурки,
Що стала картонним плотом,
Відправившись у туманне плавання
На пошуки неіснуючих земель, достоту,
Як моє перемите серце намарно шукає пристані до твого.
З пам’яті вириваєш останні рядки, сміючись
Перекреслюєш сплін,
Губиш зорі мої, що складалися у сузір’я
І навіть коли ти впізнаєш у нім себе,
Ніч ніколи для тебе не стане настільки цінною,
Як губи, що тихо вимовляють твоє ім’я
Тягнуться за поцілунком твоїм. Проте
Мої рядки ховаються у тобі, як у листах,
Поет зберігає надії свої у шкатулки натхнення
Списані з грамплатівок коханих очей,
Що крутять мелодію хтивого і велелюбного Катулла.
Це як писати признання роздряпуючи пісок,
Розмите припливом і писати отак щоразу,
Допоки не вирвеш написаних сторінок,
Допоки ця ніч, що у грудях опалом грає
Не скине її з діадеми нічних зітхань
Загорівшись топазом.
Люба, тим небом ніколи не ходять удвох,
А завжди порізно.

02.09.2023

Якщо мене поріжуть на шматочки
Жовтневим днем, а може й в листопад…
Нехай застелять листям закуточки
Не так як того року — невпопад…
Я схоронюсь за крок до базиліка
Запахну ним скоріш під Новий рік
Дотримаюсь того, що мовив лікар —
То й буду доглядати базилік
Почнеться все без пісні, без розмови
Без погляду ув-вічі сліз впритул,
Де спочиває батьківська підкова,
І де родинно-невгамовний гул…
Де косарі фамільні… хлібороби
І пастухи знаменних трудівниць
Сільських, районних, згодом — обл…
За тисячу КеМе… Ну, словом, без дурниць
Якщо мене поріжуть на шматочки —
Обітницю погодить власний Дух…
Чекатиме у кожнім закуточку,
Щоб стримати не прошених «свистух».
01.11.2024.

Все крокували у майбутнє
під гасла миру і добра,
але не спали хижі трутні
і ось настала їх пора –
ми опинились у калюжі
пустопорожніх, хитрих слів
у еру страусів байдужих
епохи голих королів…

Тче сніг узори на моїм вікні,
шукаючи у дійстві цім розради,
але чомусь так холодно мені
у першосніжжі ранніх снігопадів.
Ще ніби цілий тиждень до зими
і листопадить календарна осінь,
а вже деревам сняться білі сни,
які невтішно перший сніг приносить.
Завія зве мене на променад:
«Гулятимем з тобою, аж до ночі
у це надсніжжя, надвечір’я, над…» –
а я до неї геть іти не хочу.
08.11.24р.

Моя дитино бідолашна,
Вгамуй помалу тіла дрож, –
Сьогодні моторошно й страшно
Мені від вибухів також.
І спокій теж мені не сниться,
Коли на серці мук печать, –
Якщо розривів блискавиці
В очах безсонних мерехтять.
Коли палають і димляться
Руїни знищених осель, –
Я не вовтужусь на матраці
Й не воловоджу канитель.
Умить зриваюся на ноги
І, попри темряву руду, –
Спішу мерщій на допомогу
Тим, хто потрапив у біду.
Щоніч робота невсипуча
Поміж димів, межи заграв, –
Уже побачене так мучить,
Що я сміятись перестав.
Але не хочу в ці хвилини
Тобі лякливій буть під стать,
Хоча тремтять зрадливо стіни
І вікна боязко дзвенять…
08.11.24

 
Знадвору оселі пан Сімпсон запевнить
Що Селлі не піде на мітинг
Сам же митите синій ролс-ройс
А вона, заплакавши миттю
Вбіжить до кімнати & зросить сльозами
Плакат свого Месії
Ухопить батькову біографію
І в грубку нею вцілить
 
Хоч знала постійно
У серці своїм
Вона й Томмі ~ окремі світи
Але мати казала, певності
В собі ти не губи
 
Вже приповідали, вам і мені
Кохання знайде шлях
Тож Селлі ігноруватиме тата
І вирветься хоч би як!
Все надвечір’я вона готується
Має намір кумира торкнутись
Побачить він, що вона є вільна
І викаже їй приязнь
 
Хоч знала постійно
У серці своїм
Вона й Томмі ~ окремі світи
Але мати казала, певності
В собі ти не губи
 
О шостій на місці, де все пританцьовки
Під ґоспели до дев’ятої
За гуртом гурт виступає на сцені
А Селлі сидить, сльози крапають
Нігтя гризе, вибрана мовби картинка
Як раз у першім ряді
І тут діджей у блезері з бейджем
Вбіг-гукнув будем на ти!
 
Усі сказились
Томмі йшов до них!
Мила Селлі знітилась, коли поліція
Порядкувала в юрмі!
Cкоро атмосфера остигла
І справив лекцію Томмі
Селлі, демонструючи свою любов
Заскочила на підмостки!
Промчала по сцені до фігури у світлі
Торкнулась обличчя на мить
Томмі вивернувсь, а охоронець
Штовхнув зі сцени її
 
Хоч знала постійно
У серці своїм
Вона й Томмі ~ окремі світи
Але мати казала, певності
В собі ти не губи
 
Подерта щока в неї, кров цебенить
На потоки сліз
Томмі проповідує дальше
Його слово лине скрізь
Селлі ще ловить зі сцени погляд
А видить тільки огні
Із лицем заюшеним, і санітари
Виносять її крізь ніч
 
Юрба сказились
Томмі йшов від них!
Мила Селлі сплатила за доторка мить
Рубцем на своїм лиці! О!
Із шістнадцятю швами, а батько казав
Чи не чинив перепон я
Селлі побралася із рок~ музикантом
У штаті Каліфорнія
Томмі часом згадує день, коли
Вірні збожеволіли враз!
Але досі у Селлі шрам на щоці
На згадку як він усміхавсь
 
Хоч знала постійно
У серці своїм
Вона й Томмі ~ окремі світи
Але мати казала, певності
В собі ти не губи
 
 
 
 
 
 
 
 

Ти швидко мене позабудеш,
Знайдеш інший шлях у житті.
Любов ще не раз здобудеш,
А я все лишу в самоті.

Ти світло побачиш в обличчях,
І друзів, і щастя знайдеш.
А я в тіні суму безкрайнім
Залишусь, забувши про все.

Без жалю і спокою в серці
Я далі свій шлях пронесу.
Лише моя туга озветься,
Як землю колись обійму.

Примруженим оком,
Навстіжним серцем
Вдивлявсь я у дикий і дивний цей світ.
Дививсь – не здивився.
І пив, та не впився
І чар, і отрути, й незнаного квіту.
Вируючий вихор,
П’яніючий шал
В знемозі-одчаї питав і питав:
«Чи тільки мені горезвісний Тантал
Свою естафету, мов кару, віддав?»
І чулось: віки сторінкуються.
Шелест. Схиляються голови,
Мова шерхне.
В розгоні очі.
Нечутні згуки викрешують пальці
Терпко-рвучко з пожовклих аркушів.

У Микули гість жаданий Уліб із Волині.
Ходив оце до Царграду зі своїм товаром.
Задоволений вернувся звідти із наваром.
У Києві зупинився на кілька день нині.
В них з Микулою частенько спільні були справи.
Не раз у Царград ходили, разом відбивались
Від проклятих печенігів, які нападались
На порогах на лодії. Налітала лава
На судна, які по суші довелось тягнути.
Бо ж водою ті пороги пройти неможливо.
Доводилось мечі в руки тоді брати живо,
Аби біду, що зі степу суне, відвернути.
Але то діла минулі. Вже давно Микула
Не ходив сам до Царграду – не ті уже сили.
Уліб же молодший нього, тож сам веде діло.
А Микула…Хоч йому те на душі і муля,
Мусить слати приказчиків в далеку дорогу.
Свої справи у Царграді чужим довіряти,
На жаль, сина-спадкоємця не сподобивсь мати,
Отак життя нещасливо склалося у нього.
Уліба зустрів, як брата, бо ж давно не бачив.
Вранці пішли до Софії службу постояти.
Улібу прийшлося вперше в храмі побувати.
Тож стояв та не міг очі відвести, одначе
Від усього, що в Софії перед ним постало:
І мозаїка, і фрески. Сім’я Ярослава.
За красою геть забувся про всі свої справи.
Хоча, звісно, храмів бачив у житті немало.
Бував і в святій Софії в Царграді самому.
Але київська Софія вразила, одначе.
Витав у ній особливий дух незримий, наче
Сама Мудрість Господняя поселилась в ньому.
Вже верталися додому, Уліб став питати:
- Чув я, що святу Софію Ярослав поставив
На тім місці, де здобута була князем славна
Перемога над ордою печенігів клятих.
Чи то правда? - Ні, неправда, - Микула озвався.-
Бо цей храм ще Володимир почав будувати.
Ярославові ж прийшлося його завершати.
Через рік, як з печенігом славний бій той стався,
Храм уже і освятили. Звісно й пов’язали
З перемогою. Бо ж дуже вже воно співпало…
Я і сам до перемоги до тії доклався.
- Ти? А не казав ніколи. То розкажи, друже,
Як усе то воно сталось та як відбулося.
Бо ж про те все мені чути ще не довелося,
А хочеться ж із уст перших послухати дуже.
- Ну, поки додому йтимем, встигну розказати.
Тоді я ще молодим був та жив на Подолі.
Ще тоді не усміхнулась мені моя доля,
На Почайні вантажником ходив працювати.
Як Мстислав в Тмутаракані віддав душу Богу
І зостався Ярослав лиш правитель єдиний
На всю Русь, рішив поставить тоді свого сина
Князювати у Новгород. Зібрався в дорогу.
Із собою взяв дружину та сина, звичайно.
Подалися Дніпром вгору. Дорога неблизька.
Кого стрінеш – невідомо. Тож ніяк без війська.
А ми якраз вантажили човни на Почайні,
Коли вістка прилетіла: іде орда з поля.
Дізналися супостати, що немає князя.
Зібрали всі свої сили й подались одразу.
Вже й не знаю, який з ханів той набіг очолив.
Тільки вістка прилетіла, усі похапались.
Хоч давно вже печеніги в Києві не були,
Але діди ще набіги їхні не забули.
Вістка швидко розлетілась. Усі заметались.
Прихопили найцінніше та й бігом тікати.
Хто в ліси у навколишні, ну, а хто на Гору.
А орда вже попід стіни з’явилася скоро.
Довелось на заборолах усім годним стати.
Із князівської зброярні видали нам зброю.
Кому списа, кому меча, кому тільки лука.
Бо ж зброєю володіти – то ціла наука.
Та вже скоро було місто готове до бою.
Воєвода Ждан, вже сивий, досвідчений воїн,
Знав, що слід йому робити та як керувати.
Не так легко печенігам було місто взяти.
Хай якою б великою не прийшли ордою.
Хоч немолодий та швидко зумів лад навести,
Навіть, вісника до князя в Новгород відправив.
Добре знав, що нам без князя не рішити справи.
Довелося нам – містянам важку ношу нести.
Стояв я на заборолі із сумом дивився,
Як орда Поділ грабує, як палають хати.
Як ринулись печеніги здобичі шукати
По окрузі. А вже скоро і Клов задимівся.
Кинулись було ординці на київські стіни.
Та куди їм? На високі стіни не забратись.
Довелося печенігам від стін відступатись.
Але ворог взяти Київ ідею не кинув.
Поставили своїх вежі на усіх околах,
Розпалили скрізь багаття і стали чекати,
Коли місто вже від голоду стане помирати,
Або зробиться від того воно зовсім кволим,
Та відчинить їм ворота. Тоді й погуляють.
Так поволі дні й минали. Ми в місті сиділи.
Печеніги навкруг міста вогнища палили,
Натякали: відступатись бажання не мають.
Розтягли по всіх околах дерев’яні хати,
Щоб було чим оті їхні вогнища палити.
Відправлялися частенько, аби люд ловити.
Вряди-годи збиралися стріли в нас пускати.
Ми ж дивилися із сумом, як Поділ пустіє.
Як витоптуються трави, ліси вирубають.
Після себе лиш пустелю кляті залишають.
І тримались, бо на князя все ж були надії.
Хоч і танули потроху. Зі стін поглядали,
Чи не рухається військо. А його не було.
Лише орди гелготання з усіх боків чули.
Якось стріла прилетіла, нам вістку подала,
Що князь з військом уже поряд. Війська небагато,
Тож вночі прорватись хочуть крізь порядки вражі.
Ждан печатку подивився, усе добре зважив
І повелів наготові ворота тримати.
Вночі в стані ворожому паніка знялася.
Почалося з Оболоні. Там заметушились.
Печеніги у темряві, як дурні носились.
Здавалося: орда, врешті, з-під міста знялася.
Скоро Боричевим військо в Київ піднялося.
Справді, було невелике: князівська дружина,
Ще варяги доєднались, що були у війнах
Загартовані добряче, слідом утяглося
Ополчення новгородське. Ото і все військо.
Супроти орди тієї, що під містом стала,
Навіть, з нами – киянами було зовсім мало.
Та князь з нами, а то для нас найгарніша вістка.
У надії, що ординці всі геть подалися,
Дочекались ранку, але, коли сонце встало,
Всі надії на звільнення в одну мить пропали:
Печеніги, як і перше, під містом товклися.
Хоч і тісно, але військо в місті розмістилось.
Привезли припасів трохи, на кілька днів стачить.
Тож, сидіти довго в місті не збирались, значить.
Справді, вже на другий ранок вістка розлетілась:
Вийдемо за місто битись, не будем сидіти.
Хай багато печенігів – треба бій їм дати.
А на ранок полки з місті стали виступати.
Князь велів, аби тихенько стали то робити,
Печеніги щоб не чули. Як світати стало,
Ми вже вийшли за ворота, стали шикуватись,
Щоби мури помагали війську захищатись.
Хоч ворота зачинили та і міст підняли.
Це, щоб нам не відступатись, із ворогом битись.
Ми-то, наче, відступати зовсім не збирались.
Згідно з княжим повелінням в полі шикувались.
Велів Ярослав варягам в центрі розміститись.
Справа від них ми – кияни свій полк шикували,
Зліва стали новгородці своїми полками.
Ледве тільки зготувались, а вже перед нами
Розлючені печеніги кінним валом стали.
Земля раптом задрижала, як вони знялися.
На нас стріли полетіли і вслід їхня лава.
Та на нас їх дикий вереск враження не справив.
Ми від того лиш тісніше у рядах зійшлися.
Від орди відгородились щитами й списами.
Сулиці стрімкі над нами у них полетіли.
Вдарила орда, натисла з усієї сили.
Замелькали криві шаблі ординські над нами.
Ми й на крок не відступили, списи вгородили
В живу плоть і земля миттю кров’ю окропилась.
І десятки печенігів зі смертю зустрілись.
Ми щитами відбивались, а списами били.
У тісній тій колотнечі переваги мали.
Хоча кляті печеніги весь час налягали,
Та ми вперлися у землю і не відступили.
Утративши людей купу, врешті, відкотились
Печеніги…лиш для того, щоб сили набрати.
Стали до них усіх боків нові прибувати,
Що до цього навкруг міста в пошуках крутились.
І знов орда налетіла, намагалась збити.
Вже багато в колотнечі списів поламали.
Вже мечами печенігів відбивати стали.
Вже мусили новгородці трохи відступити,
Бо затисли із двох боків. Але недалеко.
Бо ж позаду рів глибокий. Куди відступати?
Печеніги на варягів стали налягати.
Та варягів потіснити – то зовсім нелегко.
Печеніги налітали, знову відступали.
Набирали нові сили і на нас летіли.
Ми вже й мечі харалужні свої затупили.
А тих клятих печенігів менше не ставало.
Вже і сонечко зібралось за обрій сідати,
Вже і руки утомились, мечі не тримали.
А тут нова налетіла ординська навала,
Сподівалась наостанок нас-таки здолати.
Стяг зненацька Ярославів над полком піднявся.
Відчинилися ворота та міст опустився.
Полк варязький на два боки раптом розступився
І в прохід той загін кінний князівський ввірвався.
Свіжі коні увірвались в печенізьку лаву,
Розметали її миттю, дружинники грізні
Стали повчать печенігів каленим залізом.
За сигналом Ярослава й ми вступили в справу.
Поки орда розібралась: що та як робити,
Ми врубалися у неї слідом за кінними.
І взялись орду косити мечами своїми.
Тож тепер розпочалася зовсім інша битва.
І побігли печеніги в страху в різні боки,
Бо не знали, куди саме від нас утікати.
Одні кинулися Либідь глибоку долати,
Ще деякі з печенігів відбивались поки.
Другі кинулись Подолом на північ втікати,
Бо ж бачили, що тут Либідь їм не подолати.
А налякані були всі – життя б врятувати.
Дісталися до Ситомлі. Там боліт багато.
В болотах тих та у річці топитися стали.
Один пхались по одному, разом і тонули…
А відтоді шлях на Київ назавжди забули.
Мабуть, дітям і онукам всім заповідали.
Бо відтоді їх не видно було і не чути.
А на другий рік Софію святу закінчили
І тій славній перемозі її присвятили,
Щоби дітям і онукам про то не забути.

І не глінтвейн пила, а тугу прохолоди.
Сльота з небесних сит трусила сльози.
Не тільки за вікном нудна нічна негода,
Давила повсякденна млосна проза.

Утомленій душі хотілось знову злету.
Хоч скелями стриміли міцно стіни,
А все це сталось несподіваним дуплетом,
Коли вже не чекала переміни.

Крізь негідь променем любові, мов сонетом,
Торкнувся ніжно серця в пізню осінь.
Відчула пристрасть пасодоблю не паркетну,
Бо бачила в очах глибоку просинь.

Минуле виносять за рамки, за межі, під місто;
В підземеллі сирому стовбичать замурзані постаті,
Історія крутиться сонцем, велосипедними шприхами,
З ревінням автівок, що більше займають простору.
На вулицях люди, не гірші за попередніх,
Епохи змальовують п’єси, старі героями.
Такий же відсоток блазнів, поетів, віршів,
Піднесених душ, мудреців з перебитими долями.
Хіба що поменшало дива, святих поменшало,
Ткачів, що прядуть білохмарну куделю спускаючи
Долу м’які пуповини з небес і на землю,
До храмів в яких допустимий відсоток язичників.
Бачиш?
Загострений обрій довкола зимового міста тут,
Мов єр на старім кептарі оповитий смереками,
І ніч одягає сардак палахкий дармовисами,
Залишений предками.

17.12.2023

Всі нації скупили кров’ю
свою свободу. А ми ні?
Горить, палає Приазов’я,
країна у війни вогні.
То хто ж нас кинув на поталу
у пащу ірода синів,
які на наші п’єдестали
своїх встановлюють богів?
«Молітеся!» – А ми не будем
молитися ви не святі!
Нема страшнішої огуди
чим поклонятися орді
07.11.24р.

Як боляче… Роздвоєнність у всьому
І наче вже війна гірка на смак
І перемножилось усе на втому
Дай Боже, щоби витримав держак…
В хліві моєму вільних місць замало
А на подвір’ї шелисти зорі…
Згадалося чомусь: свиня і сало
І жовтень, що бездимно догорів…
І чесність, що впихнули в бездоріжжя,
В усі на світі темні кольори:
Це як Дніпро назвати б Запоріжжям —
Бабусине згадалось: «До пори…»
Що коїться? і звідки «м’ясорубка»?
Теж саме і культурі, ні, ще гірш…
Кажись родилась знову Душогубка?
Напрошує присвяту того вірш…
Йому то що? Всі вірші безрозмірні
Будь-де, будь що… потиснуться, сприймуть
У кожної біди своя помірність…
І Долі запланованої Путь.
30.10.2024.

Якби несподівано впала
Ти з берега в пінну ріку, –
Хтось, певно, тоді б зубоскалив,
Чи радив би щось нашвидку.
Якби у незаймані хащі
Тебе якийсь звір уволік, –
Багато байдужих нізащо
Не глянуло б, знаю, в той бік.
Але якби радо і чуло
Мені довіряла завжди,
Тоді тебе тільки б хитнуло
На мить згори вниз до води.
Коли б поділилась охоче
Зі мною душевним теплом, –
Тоді б навіть думки про злочин
У всіх хижаків не було.
07.11.24

І їх історія не учить,
не мають нації граблі,
а янкішапіто домучить,
що розпочав ще Клінтон, блін…

Я знаходжу слова, але ритму і рими нема.
Вітер струшує попіл мені на чорняве волосся.
І чим старше стаю, тим відчутніше люта зима
та розріджує кров усе менше пташок суголосся.
Полетіти б у вирій. Але я припав до землі.
Прикипів до хрестів, під якими лежать мої предки.
Залишаюся тут. Кінь не піде один по ріллі.
І коріння моє не могло появитись нізвідки.
Перемелює час безпощадно усе і усіх,
не устигнеш зійти у цей світ, час вертатись на небо.
І про Бога, упевнений, думати зовсім не гріх,
у Творцеві Всевишнім людині завжди є потреба.
06.11.24р.

І

У літнім парку повсякчас
Я задивляюся на Вас:
Волосся кольору — Шампань,
В очах — лавандовий туман.
Усмішка сяє на устах,
Як промінь сонця в небесах.
Красива й ніжна водночас —
Усе при Вас... усе при Вас!

Приспів:

Чудова, жінко, все при Вас,
Хоч вічність розділяє нас,
Від Вас очей не відвести,
О, де б мені таку знайти?
Та, видно, мрію я дарма,
На жаль, ідете не сама.
О як би я хотів хоч раз
Потанцювати з Вами Вальс.

ІІ

Чому ж у кольоровім сні
Ви не судилися мені,
Коли ще квітнула весна,
Бентежна юність чарівна.
Душі не втратьте і краси —
В любові Вам іще цвісти,
Плекати личко, мов атлас...
Усе при Вас... усе при Вас!

6.11.2024р

О хлопчики мої, ви любі хлопці
І Хто, і Що, примусило… чому?
Обрали ви, з усього в світі, скопців
Ні-ні, дослухайте, бо натовчу…

І що ж вас надоумило… а, хлопці?
А Хто ж дівчат кохатиме тоді?
Ви вдумайтесь, що значить бути скопцем —
На мене, то би краще вже «бабій…»

Повернемось хутчій до старту, хлопці
Я втретє голоситиму, мовчіть!
Ганебніше, чим бути тимо скопцем
Не чув, не знав в ніякому житті…

Скопець - буквально означає «кастрований чоловік».
27.10.2024.

Чи не щодня ворог атакує Київ «шахедами» і «кинджалами»…


Чуєш, знов гуде сирена?
Непримиренно!

Майже кожну ніч безжально
небо різали «кинджали».

А на ранок -
небо в ранах,
що від ночі
кровоточать…

Кожен раз птахи-кравці
зашивають рани ці.

Лиш щоночі нам на спомин
залишають стукіт скроні…

2024 рік

Мережать, манять мапи мітки,
Мандрує Муза мегасвітом.
Мажор-мінор - метаморфози,
Мадонна мила, мов мімоза.

Митець-мороз малює містом,
Міркують мундрагелів мізки.
Моментом - менестрелів мрії,
Міцніє мовна миттю міра.

Мінливості манери, мрева,
Мигтіння морем - мана меви.
Мугиче Муза міфо-мантру,
Мелодію магічну мандрів.

Сьогодні згадувати страшно
Про клятих мін глухе виття
І близькість вибухів вчорашніх
До входу в наше укриття.
Земля стогнала і від болю
Здригавсь налякано бліндаж, –
Осколки сипались довкола,
Або шугали прямо в лаз.
Уже курилась димом ляда,
Ущент оздоблена свинцем,
Та не стихала канонада
І смерть тіснилася кільцем.
Свистіння, гуркіт, запах гару, –
Цілодобовий вогнепад
Нарешті трохи стихнув зараз,
Та чи надовго?.. – Це навряд.
06.11.24

Він помер, тому що українець.
У його житло влетів "шахед".
Надпотужний західний есмінець
Спокій береже чужих планет.

Він помер. Ніде немає даних.
Виявили обгорілий труп.
Смерть за смертю. Хтось комусь - коханий,
Ну а десь новий відкрився клуб.

Смородом кривавої холери,
Тхнуть москва, пхеньян і тегеран.
А в занепокоєних партнерів
Є проблема - побут марсіан.

На країну пре немита банда
Та несе імперський наратив.
Славний будапештський меморандум -
Використаний контрацептив.

Тим не менш, чекаємо на диво,
Хай згорять ворожі пускові!
У Європі буде свято пива,
В Україні - вулиці в крові.

Вільним - бомби, полоненим - страти.
А комусь - шампанське та рояль.
Поки не горить в партнера хата,
Там все добре. Скоро фестиваль.
Українці будуть помирати.

1.
коли Бог
ще не знав
де тужити
і вигадував
глину
і сіль
не була
жодна крапля
пролита
жодна думка
не знала
про біль

отоді народилася
радість
що стікала
вогнем зі щоки
а у серці
майбутні балади
мали тіло
стрункої ріки

2.
космос жив
в сірниковій коробці
просто зручно
відкрив
і отут
ось вам діри
галактики
в точці
ось вам простір

пружний
як батут

ось для чого
здавалося б
вибух
взяв коробочку
покалатав
і ніхто
не жалівся
ні вибув
та ніхто
про любов не спитав

3.
але на тобі
перший цікавий
жух
і сталося –
світло
і смерть
присмак втрати
їдкий
і гіркавий
і безкраїх світів
круговерть

і руйнація
тиші
і пустки
розгалуження
власного
«я»
і поняття
а нате вам

в друзки
із додатком
що зорі згорять

4.
а коли вже дійшло
і до глини
Він додав
трохи перцю
й води
і обнявши
Адама
як сина
надихнув
щоби той
заходив

ой Адаме
казав
любий сину
вік ходити б нам садом
о лю'
та тобі – сотворив
небо синє
і оту
за яку скаже
шлю

вас на кулю
назвете землею
де нічого
без волі
нема
там ходитиме
ранок з єлеєм

розтаватиме
в серці зима

5.
так одної
незнаної рані
в невідомий для вічності
час
я пройдуся убогістю грані
за якою
погасне свіча

помолюся
за тишу
вже мертву
і попрошу у Бога
одну
чисту душу
в трикутнім конверті
і щоб серце
на небі ввімкнув

6.
щось осмислилось
щось розсмокталось
щось пішло
як у масло ножі
ми шукали любов
і тримались
трохи вітру
а трохи межі

за якою
змивається промінь
і лягає ще свіжа зола

переповнених відчаєм
громів
і немає
ні страху
ні зла

17 Липня, 2014

 
Мартуся наслухáє кроків стукіт звісний
В тишині
Волосся жне знаряддя деревинне
Втішно їй
 
Зважає на втіхи
Наслухуючи
 
Мартуся гомонить із пір’їни в луговині
Злинь увись
Любку ти співай-танцюй не йди
Тане сниво й тіні у траві
 
Усе би їй втіхи
В чеканнях оцих
Усе би їй втіхи
Розліт каблуків
 
Чи в мові до мигтіння вікон
долу мурмотить
З роздумів
Всамітниться зі сміхом поруч раптом
Ось тобі
 
Усе би їй втіхи
В чеканнях оцих
Усе би їй втіхи
Розліт каблуків
 
Сховавши серце в зламаний дзиґар
Адже скоро мій прихід
Відсіює зáмкнений тягар
О предивна волі мить
Повзе час проз тривоги ось хвіртка рипне
Там її там її
Зелень сонця земна синь теплий проливний дощик
 
 
 
 
 
 

Писав, навчав, навчався разом з ними
Манив, манили в складчину, в архів…
А з неба розсипалися вже Рими…
Я мало після цього не здурів
Ходив, збирав і бавився охоче
Рядком, рядками з римами й без рим
…О дякую тобі, мій Славний Отче,
І вибач за прихований екстрим…
27.10.2024.

«Зеленотрав’я, навшпиньки, вище!
В оксамити милі деревчата!
Чи знаєте, що треба говорити,
Як любу мою будете стрічати?»
«Знаємо, знаємо, друже,
Та ж не перший рік тут мандруєш...»
«Спинись, поточе-хлопче, хоч на мить!
Вгамуйтесь, легені вітрилі!
Чи знаєте, що треба говорить,
Як йтиме милий?»
«Знаємо, знаєм, красуне,
Cтільки літ ходиш з сумом....»
...З деревами, із травами говорять,
Вітри гамують і потоки...
Ніяк не заговорять між собою...

Маю слова - роблю з ними що хочу
Маю діла - не дзвоніть мені серед ночі
Маю нерви - міцні як якірні троси, перетерті
Роблю жертву - коли слухаю ваші бредні

Маю голод - їсти, спати, а пак довго сидіти у бударови.
Маю гордість - приносить біду вона за бідою
Маю юність - лем тіло про це не знає
Маю гідність - це добре, коли є що до чаю.

Маю страхи - не командують мною, але заважають
Маю гріхи - відмолю потім, колись, обіцяю
Маю плани - лиш розходяться вони з ділами
Каравани йдуть далеко, а мене не пускають

Маю гроші - пак раз лем - і вже не маю
Маю ношу - несу її як хрест, до раю
Маю час - споглядаю життя з краю
Маю любов - як малятко її плекаю

Маю біціглі - скочу на них і від чогось тікаю
Маю книжки - тішуся їм, а вже потім читаю
Маю борги - то ви так казали, а я не пам'ятаю
Всі ми лохи - визнайте це, я за вас вболіваю.

Маю роботу - не дає ми спокою і бути в печалі
Маю городи - не гноєні та не копані, знаю!
Маю з усім цим загуру - маю, маю.
Йсе ня держить вертикально - вдихаю та виживаю.

І ще одне, шахед тут ні причому.
Звикаєш попри безліч всяких бід,
Біжиш, було, зкривавлений додому
І тихо помираєш під обід…

Кому скажи… Чи є від цього користь?
А ось у погріб тричі вніч — респект
Буває сам, забувши гнівну почесть,
Не чув, що світознищення — проєкт…

Я навчений вмирати… я серйозно
Начитаний зі школи… В рубцях весь
Душа чомусь… ну, якби одіозно
Зустріне хто, скажіть, ще не воскрес...
27.10.2024.

На присмак листопад, мов кава,
з гірчинкою холодних днів,
хапає цупко за рукава,
щоб ти із ним погомонів
та ти спішиш, бракує часу,
успіти треба до зими,
а падолист встеляє рясно
багряним листям килими.
05.11.24р.

Одягатись бідно,
Важко працювати, –
Тільки б не безслідно
Залишити спадок.
Дихати настоєм
Пінистої браги, –
Тільки б перед боєм
Відати відвагу.
Впасти у немилість
На банкеті дурнів, –
Та не терти вилиць,
Похилившись журно.
Маючи печалей
Цих гіркий набуток, –
Маю жити далі
І собою бути.
05.11.24

Ми зрештою вибрали осінь:
роздмухану в досвіді листя, -
щоб дихати нарізно містом,
в яке нам врослося стверділим.
Ми нарізно чуємо сутінь,
що тло падолисту мережить,
й хоч чітко окреслює межі.
Та надвоє нас не розділить.
04/11/2024 курсор вводу на початку

Я - ось такий. Та іншим вже не буду.
Виходячи на тихий променад,
Своє минуле бачу скрізь і всюди -
Я з тих, хто озирається назад.

Щоб зовсім не було провальних пауз,
На мене ллється бруд тупих порад.
Сьогодні у житті - суцільний хаос -
Я з тих, хто озирається назад.

Спізніле каяття мені властиве.
Навколо - безпросвітний сурогат.
А хочеться туди, де ми щасливі -
Я з тих, хто озирається назад.

Вже не чекаю, щоб мене почули.
Моя реальність - безкоштовний кат.
Я канонізував своє минуле -
Я з тих, хто озирається назад.

Як тільки намагаюсь крок зробити,
Все нанівець одразу. Шах і мат.
З порожніх слів моє майбутнє зшите.
Я з тих, хто озирається назад.

Зима планету холодом покриє...
Щоб я вперед ішов, у царство страт,
Мені тримають голову та шию...
А очі... Очі дивляться назад.

Дивись мені, прийдешнє не прогав…
Зіграй в мовчанку, зайві ті розмови
Коли усе усім пороздавав
Лишивши тільки запах від полови…
У лісі ще достатьно вільних місць
Хоча і там, таких як ти, це — розкіш
Як тільки оприлюдниш свою злість —
З тих самих крис і родиться свій «кошкін»…
27.10.2024.

Все було не так як написано. Дні і ночі тягнулись не реченнями та абзацами,
Роки проминали так само, як минають сьогодні,
І та ж сама різниця була між хатинами та палацами,
Як і різниця між ситими та голодними.
Мечі рубали шоломи, сікли обладунки, арбалети стрімко прошивали стрілами
Серця, так само, як кулі прошивають груди
На полі бою. За віру, землю, тиранів, визволення і нове життя.
Гралися у любов шляхетні, носили перуки,
Стягуючи корсет і помираючи від білил,
І тягнулася пісня вишивкою розпускаючи плахту, скидаючи руки,
Розкладала рядами лакованих пішаків,
Що дивом, чи долею ставали фігурами.
Попри все. Дні і ночі видавались такими ж довгими та безконечними.
Довгими та безладними,
Траплялися революції, повстання, голодомори, бомбардування міст,
Вересень гуркотів танками, літаками, бенладенами
Історія вручала потертий лавровий лист,
Безнастанно народжуючи нових тиранів.
Книги говорили про ідеали, малювали героїв, світи, освячували любов,
Дні і ночі проростали новими смоковницями,
Заростали травою руїни які покривав асфальт,
Місто оживало новими коханцями під старими куртизанками
І от
Знову сходило сонце,
І випалювало дитячий альт.

09.09.2023

Листопадило на душі, листопадило,
Бо осінній повіяв вітер.
Де та юність моя - білоквіття із саду?
Не вернути цвіту на віття.

Листопадило на душі, листопадило.
Де ж широка юності стежка?
Листя золотом, золотом сипало й падало,
Оживала згадка-мережка.

Листопадило на душі, листопадило,
Замрячили хмари дощами.
Лиш на рідній стежині знайду я розраду,
Що відчинить осінню браму

Левон стояв у спіднім: «Де мій меч? –
У лицарів чомусь без компромісу. –
Немає з перцем? Націди бірміксу.
По вінця лий! І вою не переч!» –

Корчма вона і в Африці – корчма.
Хіба важливо, як її охрестять?
Тут дринк один від честі до безчестя,
один ковток – і розуму нема.

Звитяжець зазиває всіх на бій.
Йому тепер, що люди, що дракони.
Усі та все зробилося червоним:
і лисий дідько, і лупатий вій.

Земне тяжіння – зломлений політ.
Що зробите? Такий фінал пригоди –
рахує носом горе-лицар сходи,
а зранку стане синім білий світ.
04.10.24р.

Накричала, пожурила
Неквапливо, спроквола, –
Пригорнулася безсило
І невинно обняла.
Поцілунками зігріла
Й заспокоїла маля, –
Мовчазна, зніяковіла
Мама лагідна моя…
04.11.24

- Живи щодня та нiчого не бiйся!
казала осiнь, дивлячись в вiкно,
та засипала золотом обiйстя,
немов борги платила за тепло,
що забирала в темряву замало,
ховала нишком пiд зопрiлий лист,
тепер на то вона вже мала право
вся в золотi тяжких та мокрих риз.
Най пiде вже, чаклунка довголiтня,
не обертаючись, не знаючи завад,
але держу обол її до квiтня
в сухiй долонi одноденних втрат.

17.10.24

Хай лиш нагадує шалехет листопад,
Та є і тут моя відрада – осінь:
На небі сіре відступає в просинь,
Опалим листом вітер шарудить...
Птаство Землі Святої в інший край не відліта,
На крилах журавлиних Європа приліта –
На Хулі попоїсть, перепочине,
А далі в Африку безпечно полетить.
Словом, для нарікань причин нема,
Хто не шука повсюди віхоли й пороші,
А годен і в пустелі віднайти хороше.
...Хай лиш нагадує шалехет листопад,
Та все ж сини вони обоє в осені.

 
звіздар який пильнує хід планет
нагадуючи привид інкубічний
котрий у час коли покличеш тричі
являє свій субтильний силует
 
з півсотні привідчинених дверей
за ними інші двері невідомі
не то бібліотека — в кожнім томі
закладки щодо medias in res
 
а сам читач запитується де ——
сього неврозний споживач & лузер
запанібрата чим не давні друзі
 
на підвіконні — дощові па-де
напій гарячий прохоловши жде
пальто на вішаку згори картузик
 
 
 
 
 
 
 
 

Чому, Боже, в серці тривога?
Чому знову зболіла душа?
Я просив хоч на мить бути з нею,
Та надія згасає, нажаль.

Ти знаєш, нам не бути разом,
Не в цій мрії, не в цій стороні.
Хоч ти дав, але доля жорстока,
Забирає її назавжди.

Ти ж хотів, щоб ми щастя пізнали,
Лише мить нас веде до мети.
Слово тихе, як спогад забутий,
Знову гасне, зникає у тьмі.

Вітер шепче забуті надії,
Тіні знову вкривають сліди.
Я у мріях своїх шукатиму,
Поки серце не зможе знайти.

Одній старій удовиці заміж захотілось.
Вона перед парубками так уже вертілась.
Як іде який по вулиці, вона все кидає,
Стане навшпиньки й у віконце стоїть, виглядає.
А то стане біля тину та очима водить,
Коли мимо удівець чи парубок ходить.
А з роботи син прийде, то його питає
Про усіх чоловіків, кого тільки знає.
Як допетрав, врешті він, до чого то всеє,
Вирішив пожартувать трішечки із неї.
Пішов якось у село, чарочку розпити,
З товариством про те-се переговорити.
Вже надвечір поверта із шинку додому.
А тут мати на поріг та і каже йому:
- Де ж ти, синку, оце був? – У селі був, мамо,
- Що ж нового ти там чув? – Та усе те ж саме.
Ото хіба… Але перш вечеряти дайте,
А тоді уже про всі новини й питайте.
Син вечеряє сидить, а із печі мати
З нетерпінням погляда, коли ж вже питати.
Тільки ложку він поклав, вона знов до нього:
- Розкажи ж бо, що ти чув у селі нового?
- Та, - говорить син, - прийшла від царя бамага,
Що, як баба удова вийти заміж прагне,
То, яка закине ще ногу аж за шию,
Та за парубка тоді вискочить зуміє.
А, яка не зможе – тій парубок не світить,
Бо лише за удівця вона зможе вийти.
Баба сидить на печі, аж ногами сова,
І обличчя так блищить, як копійка нова.
Полягали вони спать. Лиш півні пропіли,
Баба уже на той час виспатися вспіла.
Та і сина підняла, жене до роботи.
Він поснідав та й пішов, хоч спати охота.
Тільки-но він за поріг, стара на підлогу
Та й взялася закидать аж за шию ногу.
Аж кістки її тріщать, і стогне, і крекче,
Але якось завела ногу аж на плечі.
Завести то завела – як назад ізняти?
Качається по підлозі і не може встати.
Лущить в шиї і спині, тече слина з рота…
Коли тут, нарешті й син поверта з роботи.
Чує, стогне в хаті хтось. Він скоріш у хату.
Аж там скручена в дугу качається мати.
Синові і сміх, і гріх: - Вам же час до Бога,
А вам парубка кортить, мамо, молодого.
Що старе, а що мале – вже, як заманеться,
То уже хоч стій, хоч плач – але не минеться.
Якось бабу «розв’язав». Тиждень ледь ходила,
З тих часів на парубків більше не гляділа.

Наступний крок: — завмерти би в обіймах…
У кожного свої, і розміри свої
Війна війною… а що нам тії війни
У нас своя. Завдячуємо ЇЙ…
Усі нариви… читка на поверхні
На Божу кару черга… звідусіль
Піди пізнай, що робиться у черзі
Коли Війна сьогодні не для всіх…
27.10.2024.