Ця жінка погубить мене.
В подвір'я забуте й сумне

Прилине листок випадковий,
Зірвавши природи закови.

Ця жінка загрозу таїть.
У Богом призначену мить

Вона увірветься в життя,
Зламавши замки небуття.

Вона у червонім вбранні
Іде полководцем землі

І в серце встромляє кинджал,
Гостріший за тисячі жал.

Так вибухне полум'я шал
Під звуки численних гітар.

На пласі любові стою
В якомусь незнанім краю.

Цей вирок позбавить навік
Від сили жаданих повік

І кине у магму основ
Таку навіжену любов.

8 червня 2023

Встала думка українця
натерпівся вже по вінця:
скільки питиму цю чашу –
топче ж ворог землю нашу.

Нести смерть йому не вперше,
ще при цьому світу бреше –
всіх в оману ввести хоче,
ті аби відвели очі.

Правди прагнем, бо голодні,
каятись прийшли сьогодні.
Нас багато в цілім світі –
тут наш дім, Вкраїни діти.

Стались вже важливі речі,
як Ілля колись зліз з печі,
так спільнота вкупі нині:
Син з Отцем і ми єдині!

Зорі в просторі і в часі
шанс дають нам в Божім страсі –
це важлива перемога
стати гідними для Бога!

18.07.2025 р. UA

 
Рештки волосся випадуть геть
Старість, все оце
Далі слатимеш мені валентинки
Ще вітання і грампластинки?
Як загуляю, прийду вночі
Ти мені одчиниш?
Будеш зі мною разом і поруч у
Шістдесят чотири?
 
Юності не вернуть
Слово скажи своє ~
Я же тут як тут
 
Я би згодився, пробки міняти
Як не стане світла
Ти плела би светри при каміні, знай
Пікніки у неділю зрання
Ще на городі рвала будяки би
Відаючи міру
Будеш зі мною разом і поруч у
Шістдесят чотири?
 
Улітку винаймемо собі котедж
Десь на Айл-оф-Вайт, і недорогий
Ми за ощадливість, еге
Онуки біля ніг
Віра, Чак & Дейв
 
Вишли поштівку двійко рядків
Що вважаєш ти
Поміркуй, про що тобі казати варто
Щиро ваша ~ це би не радив я
Відгук лиши, заповнивши форму
Виповнимо мрії
Будеш зі мною разом і поруч у
Шістдесят чотири?
 
 
 
 
 
 
 
 

***
А наші предки мали на Русі
все, що нащадки захищають нині
в усій красі,
бо живемо усі
не на московії, а в Україні.

***
А косолапе рижого не чує.
Осел, козел і мавпа ждуть, аби
як алілуя,
залунали всує
мелодії воєнної доби.

***
А діячі і явні, і підпільні
шукають дивіденди на війні,
де меркантильні
інтереси спільні –
взаємодопомога брехунів.

***
А влада є заручницею честі,
та знає і видюще, і сліпе:
що́ – проти шерсті,
те не чують черті
на пагорбі, в болоті і в опе.

***
А українці на своїй землі
відстоюють національну пам’ять,
та і в селі
існують москалі,
що мовити місцевою не тямлять.

***
А уряд порятунку замінили,
але без опозиції, а так –
дешеве мило
на мішок і шило...
окремо теліпається єрмак.

Резюме
А на терорі багатіють штати.
На Нобеля іде великий шут –
диригувати
має пелехатий,
та диригує шутий шалапут.

07.2025

Треба вірити в краще,
Бути мужнім і сильним, –
Не здаватись нізащо,
Щоби дихати вільно.
Бо не раз вже ставалось,
Що соромились вчинків,
Як шукали і жалість,
І просили підтримки.
Через втому і в’ялість,
Мали вигляд охлялий, –
Перед кимось схилялись,
На когось працювали.
І лунали погрози,
І насмішки над нами, –
В забутті і в знемозі
Ми бували роками.
Споконвік роботящі
І донині двожильні, –
Не здамося нізащо,
Щоби дихати вільно.
18.07.25

Моя спокуса і мої вери́ги.
Холодна лава і гаряча крига.
Яскравий місяць і пожу́хле сонце.
У світ ворота. Із душі́ віконце.

З тобою просто, а без тебе складно.
Ні відстані, ні часу не підвладна,
Ти владарюєш на землі й на небі,
Женеш мене від себе і до себе.

Господь створив тебе, щоб чорта злити, –
Вони відто́ді обопільно квити
І всяк із них тебе оберігає.
Але лиш я так пристрасно кохаю!

Липень 2025 року

Місто-привид, в якому втонули серця,
Місто-привид, в якому втонули надії.
Місто-привид, в якому збагнеш до кінця
Смисл нездійсненності, втраченість мрії.

Місто-привид здіймається, ніби скелет,
І гуркоче в падінні у цеглу і глину.
І даремно шукать рятівний амулет,
Аби вийти із нього в погожу долину.

Місто-привид як наслідок лютих боїв,
Де зійшлись дві армади, страшні і нещадні.
А тепер тут панує лиш сон кураїв,
Лиш руїни споруд у молитві нещасній.

5 червня 2023

Вже сонечко до заходу хилилось.
Позаду залишавсь буремний Понт.
Легенька хвиля билася у борт.
А люди із надією дивились
На Таврики високі береги,
Куди вони вже кілька тижнів прагли.
Губами, пересохлими від спраги,
Подяку шепотіли, бо ж боги
Їх в нелегкі́й дорозі зберегли,
Не віддали стихіям на розправу.
Вже капітан у бухту судно править,
Аби на землю всі ступить могли.
Полишивши далекий рідний дім,
Притулку люди нового шукали.
З тривогою й надією чекали
Й удача, врешті, посміхнулась їм.
Дивилися, як берег наближавсь.
Високі гори бухту обступали,
Немов сторожа, далі не пускали.
І лиш зефір легенький в хвилях гравсь.
Вдивлялись люди в береги чужі,
Не знали, чи гостинно їх зустрінуть?
Чи камені із гір назустріч кинуть?
Чи таври злі піднімуть на ножі?
Про таврів тих багато було чуть
І у Мілеті, звідки вони пли́ли.
І на шляху багато говорили
Місцеві, повз яких тримали путь.
Одні лякали, наче таври ті
Живуть лише грабунками й війною.
Не орють і не сіють землю сво́ю.
Та, лиш кого уздрінуть на путі,
Одразу аж до нитки обберуть.
А вже живим нікого не пускають.
Полоненому голову зрубають
І здобич ту, немов трофей несуть
До себе в дім. Настромлять на жердину
І над будинком виставлять своїм.
Щоб заздрили усі сусіди їм.
Та щоб охороняла їм хатину.
Мовляв, поки стирчить та голова
Над димарем, не буде в хаті лиха.
І височіє череп той над стріху,
Аж поки й здобич з’явиться нова.
А ще казали, що вони не всіх
Підряд вбивають. Та не легше з того.
До себе в гори відведуть живого,
Де ідол Діви височіє в них.
Вона в них жертв кривавих вимага.
Отож, притягнуть в капище бідаку.
А жрець візьме до рук свою ломаку,
Поки стоїть ще бранець на ногах,
З розмаху б‘є того по голові.
Людина від удару зразу й пада.
А жрець ножа хапає свого радо
Й людині ріже голову живій.
Ту голову на пакіл настромля.
А тіло із крутої скинуть скелі…
Отож, думки в прибульців невеселі.
Як стріне їх оця чужа земля?
Чи стане вона рідною для них?
Чи всі погинуть і сліду не стане?
Чи поміч від богів своїх дістануть,
Щоб захиститись від богів чужих?
Вдивляються в незнаний берег всі:
Чи небезпека часом не чигає,
Чи дикий тавр на здобич не чекає,
В кущах чи то за каменем засів?
Та, наче ж тихо. Легкий вітерець
Ворушить листя. Берега пристали
І на пісок всі вибиратись стали,
Тривоги всі здолавши, накінець.

Ні порічки, ні Марічки
спілі ягідки – не милі.
На плечі, на спині річки
чоловік долає милі.

Макрометри. Невеличкий,
та ні краплю не безумний.
На плечі, на спині річки
чоловік долає дюйми.

Сподівається доплисти,
не тому, що надхоробрий:
чоловік – начальник річки,
як здолає – нагородить.

Ще залишилося трішки.
Хвилі – втомлені заблуди.
Чоловік – наїзник річки,
як здолає – то забуде.

Схаменутися не кличте.
Зачекалось невеселе.
Чоловік – наплічник річки,
як набридне – скине з себе…

Липень 2023

Серед стерні, що вицвіла в борні
Під час метафізичної атаки
В межах часу війни за білі маки
Рятують поле роси осяйні,
Де зла Солоха з лантухом в кутку,
На випадок нічної ескапади
Не мотивованого края зорепаду,
Усім готує схованку хитку,
Стару таку, мов тріщина в плиті,
Згорьованим і ласим щодо чуда,
Які не відрізняють м'яту-руту
І мають незугарне на меті,
Щоб ворожити знову між руїн
Землі батьківської у нападах зітхання ,
Спираючись на марні сподівання
Прийдешніх нових незворотніх змін…

Ти стежкою одною йшов, я іншою,
Та випадково стрілися якось.
А виявляється, нам по дорозі. Вийшло так,
Що ми пліч-о-пліч літ багато ось.

Підтримуєш мене у всьому, любий мій,
Потрібна моя поміч і тобі.
Разом легше долать життєві труднощі,
Ділити радість світлу теж навпіл.

Хай щастя обнімає нас крилятами
Та хлюпає тепло з своїх долонь.
Вірю. що завжди ти мене кохатимеш
І зігріватиме й тебе моя любов.

2016 р.

Перегріте сонцем літо
Пахне п’янко в’ялим цвітом
І пахтить, немов кадило,
З боку в бік гарячим пилом.
Душним робиться повітря
По обіді на безвітрі
І легені обпікає
Спекота оця безкрая.
Через сонечко незгасне,
В пору ждану та прекрасну, -
На деревах листя й віти
Перестали гомоніти.
Золотяться річка й поле,
І на дітях білі льолі,
Бо розпечене світило
Світ вогнем позолотило.
17.07.25

1.
Ледь прозо́ра ни́тка з по́ділкою між -
На бага́тих і мо́же...
Мо́же і не ва́рто за ло́маний гріш
Поклоня́тись вельмо́жам.

Хто усе́ шука́є де поді́ти час,
Хто за кри́хти робо́ту.
Та осироті́ло ди́вляться на нас
Паперо́ві банкно́ти.

Приспів:
Дити́нко пові́р, дити́нко не плач-
Бо усе́ буде́ гара́зд, бо усе́ буде́ гара́зд.
Дити́нко не плач,
не плач...
Проба́ч...
Проба́ч...

2.
Пля́шка спорожні́ла і ви́дно вже дно,
Та у світ две́рі на́стіж...
Зно́ву нагада́ло ви́пите вино́
З дна припі́дняте ща́стя.

Все, що наболі́ло у твої́й душі́,
І що се́рце приспа́ло,
Позмива́, як ві́кнам, вік нам на дощі́...
І життя́, що зама́ло.
Так зама́ло.

Приспів.

1.
Згуби́ло не́бо слід аме́би в кра́плі
і дурняка́ мікро́би лО́влять за язи́к.
По кінескО́пі ска́че Ча́рлі Ча́плін -
в котлі́ гото́виться трапе́зний череви́к.

Приспів:
А там, у ку́ма -
Сти́гне барабо́ля.
А там у ку́ма -
все у кришталі́.
Як йти до ньо́го про́сто
чере́з по́ле -
то за хвили́ну бу́деш
при столі́.

2.
Льоді́вку відчини́в - а там спить ну́лик,
очи́ма ча́вкаю, згостри́в свій нюх на "фу".
У ку́мів тре́ба трутнюва́ти ву́лик -
там са́ла шмат давно́ чека́є на лафу́.

Приспів.

3.
Посидимо́, сиву́ху ко́пне ка́чка,
("Гуцу́лку Ксе́ню") заведе́мо під столо́м,
культу́рно прове́демо ве́чір ра́чки
та облиза́вши брудерша́фтом па́чки,
піде́мо матюка́ми ки́датись в село́.

Приспів.

Це вже ніколи не повернеться,
Немає вже шляху назад.
Минуле відлетіло з вереском,
Немов грайливий зорепад.

Ці усмішки і сльози намертво
Вросли в минуле, як трава.
Укрились листям рухи й наміри,
Хоч обертом йшла голова.

"Ніколи знову!" - ми почуємо
Той клич, що землю потряса.
І ворон з темного минулого
Не сотворить нам чудеса.

Ніколи більше не повториться:
У парку дівчина сидить
У день святковий. Ніжно торкнеться
Об серце відлетіла мить.

25 травня 2023

з горішка човник хлюпає веслом
і довга тінь між хвилями і дном
і те весло до дна – як перевесло
гойдає сонце глибоко на дні
весняні ночі теплі літні дні
й передчуття «от-от» – аби не щезло

з горішка човник брижі на воді
і відблиски і мрії молоді
усе таке наївно-досконале
черпнула воду пригорща легка
розплюскуючи запах молока
і пір’ячком край облавка опала

16.07.25

***
А деякі сліпі поводирі,
не маючи душі, явили тіло
і... пазурі
на тому вівтарі,
куди нечистій силі закортіло.

***
А шулеру політики не треба
улещувати ще одне цабе,
та ради себе –
біса із ереба,
оберігає копію себе.

***
А коміки комедії тупої,
які були на поводу пуйла –
усі «херої»
і, само собою,
на це не вистачає їм бабла.

***
А небо випробовує й карає
навіки окаянних та іуд...
ніхто не знає,
що його чекає,
коли покличе душу божий суд.

***
А Феміда не має поради
тим, у кого нема талану,
через вади
лукавої влади
зупинити криваву війну.

***
А майбутнє не видно здаля.
Барбароса немає між нами,
та чекає земля,
що барбоса кремля
понесуть уперед копита́ми.

У в а г а
А на арені гоголівський вій –
опудало, якого не бувало,
але і цього, виявилось, мало...
минає час лихий,
та д у м а й... т е, який
народу в и р о к здуру обирали.

06/25

Ти програєш, я виграю.
Що з цим підходом нездорове?
Чи ми з тобою у бою
списи схрестили гарячково
і має хтось перемогти,
а інший, здоланий, програти?
А переможець святкувати
«поБеду» бажану свою,
її такою вчувши, зможе?
Ти ж бо не був мені ворожим.
Чи може я тобі була?

Ти виграєш, я програю.
А наше МИ – його не стало.
І ця «поБеда» вартувала
цього нестерпного жалю?
За що боролися? Чого
насправді у серцях хотіли?
Навіщо витрачали сили
в цьому безглуздому бою?
Ти програєш, я виграю…
Чим ми займаємось з тобою?
Руйнуємось. Обоє.

14.07.25

 
Коли матуся відмовить усім на запрошення
І сестрі вашій батько розжує
Що ви втомились від себе і власних утотожнень
Запрошую, королево, міс Джейн
Чи зайдете, королево, міс Джейн
 
І коли квіткарки зажадають виплати за кредитом
А троянди їхні відпахтіли уже
І раптово злобу до вас діти чаїтимуть
Запрошую, королево, міс Джейн
Чи зайдете, королево, міс Джейн
 
І коли клоуни яких ви зазвали на службу
Погинуть у битві чи інак іще
І остобісить повтор усього поза глуздом
Запрошую, королево, міс Джейн
Чи зайдете, королево, міс Джейн
 
Коли всі радники вивалять власний пластик
Перед вами наполягаючи вам є зле
Або ваші висновки не є своєчасні
Запрошую, королево, міс Джейн
Чи зайдете, королево, міс Джейн
 
І коли бандити котрим ви підставляли іншу щічку
Бандани склавши проклинатимуть оцей день
І буде бажаний хтось щоби не говорити
Запрошую, королево, міс Джейн
Чи зайдете, королево, міс Джейн
 
 
 
 
 
 
 
 

Непереливки без жінки
Стало жити козаку, -
Сивиною павутинки
Засріблилися в кутку.
Вкрилась плямами підлога,
Як і скатерть на столі
І, неначе чорний погар,
Пил з'явився скрізь на склі.
Тішать очі лиш сусіди,
Тішать вуха балачки,
Що хазяйка ось приїде
Та помиє тарілки.
Ще в наплічнику гостинців
Усіляких привезе, -
Довіряти треба жінці
Й бути вдячним їй за все.
16.07.25

Відомий поетичний троль
Стріляє знову з лайномета.
Стріляй! Така твоя юдоль,
Коли немає пістолета.

Вітається липень розквітлими флоксами,
Що кетяги-грона схилили униз,
Вмиваються вранці ще срібними росами,
А сонечко пестить пелюсточки їм.

Різнокольорові: червоні та білі,
Ще - блідо-рожеві побіля вікна.
Чудові ці квіти у липні розцвіли
І тішать серденько красою всім нам.

2025 р.

Воркують горлиці, та що їм,
до лютих проявів війни?
Щоденно сіллю рани гоїм,
гарчать над світом двигуни.
Втрачаємо останні сили
в хімічно-ядерній війні,
копає смерть сирі могили —
хрестами круки вдалині.

Життя на нитці... голуб сивий
підступно зиркав у вікно,
а потім в димне небо зливи
змахнув обвугленим крилом
і розчинився в павутині
купчасто-громовладних хмар.
І я лечу у вир донині
покласти душу на вівтар,
згоріти у яскравій ватрі,
як мошкара, та все дарма,
наївно вірячи у завтра,
якого вже давно нема.
Я тут, сьогодні, зараз, Світе,
ще поки небо нічиє,
допоки волі свіжий вітер
Господь блаженним роздає.
І день, і два для мене — вічність —
пишу історію нову...
сердегу кутаю у ніжність...
любов'ю дихаю... живу!

14.07.2025р.

Закурликавши зраділо,
Мов уздріли диво з див, –
Чорногузи чорно-білі
Подалися до води.
Довгоногі, гостродзьобі,
Старуваті й молоді, –
Віддалися дружно хобі –
Бути довго на воді.
Знемагаючи від спеки,
Від зорі і до зорі
В липні плавають лелеки
У блакитному Дніпрі.
15.07.25

Не бережи на завтра завше те,
що може легко скиснути сьогодні,
і пам’ятай про правило просте –
усе потоне у часу безодні.

Згорить усе, розчиниться як дим,
спливе весняним цвітом за водою –
ніхто не буде вічно молодим,
не зашкарубне у своїм розвої.

Усе поглине вічності ріка,
усякого накриє її хвиля.
Було так, є і буде у віках,
а вдіяти – нічого ми не в силі.

Тому живи наповнено, кохай,
цінуй життя свого короткі миті
і неодмінно, друже, пам’ятай –
нема нічого вічного у світі!

Народився експромт.

Він був і Дефлоратором,
І фалоімітатором,
Ким тільки вже не був наш Самослав!
Пустинником, Пустельником,
Аж раптом став Смиренником -
Невдало сам себе дефлорував.

Несвіжою горілкою,
Огидною помийкою
На сайті поетичному смердить.
Чи то гнилою рибою?
Та ні! Смердить Желібою!
Закрийте рота, пане, хоч на мить!

Без Вас цей сайт не житиме!
Махаєте копитами,
У матах захлинається язик.
Забувши совість, правила,
Самі себе прославили...
Оце так слава, пане Самотик!

Катальпа, туя, барбарис,
черешенька, розарій —
тут ніби всесвіт зупинивсь,
щоб викурить сигару.

І споглядає на красу
затишного обійстя;
як сонце струшує росу
з мали́нового листя,

в лаванді пурхають джмелі,
метелики і бджоли,
і пахне соками землі
довкола матіола.

Злетіли стрімко на газон
кульбабки водограю,
крилато-срібний фаетон
зринає з небокраю.

У білопінній далині
купаються пташата —
тремтить на чарівній струні
елегії соната.

В орелі веселкових мрій
гойдаюся блаженно,
пригублюю терпкий напій
із келиха натхнення.

Повітря мастить сон на хліб,
(не толочити ж рясту.)
В Рожнах чудесних кілька діб
плекаю душу в щасті.

13.07.2025р.

Не хизуйся пишним станом
І волоссям золотим, –
Не майструй собі придане
Та не думай про калим.
Не надійся на удачу,
Бо це справа не свята,
Раз діваха ти ледача
І обманщиця ще та.
Не спрямовуй погляд лютий
На зруйновані мости, –
Краще в парі нам не бути
І до шлюбу не іти…
14.07.25

Вночі наш двір оживає,
він пам’ятає все:
кожне хатнє вікно
ще бачить Твоє лице,
тепле черево стежки
відчуває Твою ходу
і червоніє черешня
для Тебе у цім саду…
Де ти? Як ти? З ким ти там,
мій зозулястий птах,
носиш наш двір за плечима
десь по чужих світах?

2025р.

Хилитає вітер тую
Сонце зникло, не сія.
Так сумую, так сумую
За тобою, мила я.

З-під вечірньої вуалі
І гіркої самоти --
Від печалі, від печалі
Я не можу утекти.

Злото зір усе - в пилюці,
Перевернуте в очу.
У розлуці, у розлуці
Мов у прірву я лечу.

Оповив нестерпний морок
Світле небо голубе.
Років сорок, років сорок
Мов не бачив я тебе.

О прилинь, хай щем одчаю,
Згине, як і серця біль.
Хай вінчає, хай вінчає
Нас п'янкий кохання хміль.

13.07.7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Сльозами й кров'ю стелиться дорога,
Немає порятунку вже ніде.
Гуде в містах повітряна тривога -
Та як вона по-різному гуде!

По всій країні - обстріли ворожі.
Допомагає крізь цей жах пройти
Несамовитий шепіт: "Боже! Боже!
Помилуй нас, прости і захисти!"

На місяць тричі той сигнал тамтешній
Нагадує про "целі есвео".
Попереджає: "Будьте обережні,
Бо зараз відпрацює ПВО".

В них, а не в нас хай будуть некрологи,
Бо ПВО - це відповідь і лють.
А щогодинна харківська тривога
Гуде: "Увага! Скоро вас уб'ють!"

В часи, коли ще і Січі не було в помині.
Як тяглося Дике поле ледве не до Росі.
А козацтво у степах тих хоч і завелося,
Та ватагами ховалось в байраках, долинах
Та у плавнях. Отаманів собі вибирали,
А про гетьманів козацьких ще тоді не чули.
Хоробрі були козаки та їх мало було.
Не було ще тої сили, щоб їх об’єднала.
Хоч знаходилися люди, що вже у ту пору
Могли скликати докупи козацькі ватаги
Й показати ворогам всім козацьку відвагу,
Взяти, навіть над ордою татарською гору.
В ті часи орда частенько в набіги ходила.
То чамбули невеликі смерчем пролітали,
Села й міста прикордонні на шляху змітали.
А то у похід збиралась вся ординська сила.
І тоді вже діставалось не лиш порубіжжю.
Доходила аж до Польщі, в Литву завертала.
Після себе лише трупи і попіл лишала,
Гнала і ясир, й худобу, тягла слідом збіжжя.
І не було кому орду оту лиху зупиняти.
Покидали люди землю, на північ втікали,
Де в лісах та за річками якийсь прихист мали.
І так було мало люду у степу. Та скоро
Взагалі могло нікого там не залишитись.
Бо як можна від ординців було захиститись?
Ляхи тим не переймались надто на ту пору.
Бо ж потрібно було гроші у те укладати,
Щоби замки будувати, міста та фортеці.
І тих грошей треба було вкладати до греця.
Де польському королеві було їх узяти?
Тут сторожу в Дикім полі хоча б свою мати,
Щоби вона оте поле з ока не спускала.
А воно, неначе й гроші на те виділяли
Із корчмових та із мита. Може й небагато,
Але й ті кудись зникали. Сторожі не мали.
Ніхто не знав, що у полі робиться у тому.
І не було, наче й діла до того нікому.
А орда коли схотіла, тоді й нападала.
Того року ще зимою стало зрозуміло,
Що орда похід готує, причому великий.
Треба якось зустрічати ту навалу дику,
Замки зміцнювати, вкупу стягувати сили.
Але замки ті далеко, більше на Поділлі,
А Київщина не прикрита, заходь, хто бажає.
Хтось королю Сигізмунду легко натякає:
Коли б орду на Тавані іще зупинили,
Щоб Дніпро не подолала, було б дуже добре.
Та хто то зробити може? Козаки, хіба що?!
Мчить посланець королівський у Київ, ледащо,
Везе указ королівський у шкіряній торбі.
Тим указом велить король козаків збирати,
Будувати човни споро і човнами тими
Іти Дніпром до Тавані з силами усіми
І там на шляху ординськім залогою стати.
Той указ отримав першим Семен Полозович,
Та намісник чорнобильський теж бідовий Кмітич.
Узялися вони в Києві ті човни робити
Та козацтво взялись кликать під чеснеє слово,
Що король надішле гроші, щоб їм заплатити.
Не задарма ж іти людям та кров проливати.
Зібралося в них охочих доволі багато.
Та довелося у Києві довгенько сидіти,
Чекаючи на ті гроші. Даремно чекали.
Ніхто грошей не прислав тих, люди й розійшлися.
А ординці за тим часом у похід знялися.
Дійшли до тії Тавані й Дніпро подолали.
Ішла орда в сорок тисяч, ще й турки із нею.
Київщину оминули, на захід помчали.
На Галичину смертельним вихором упали,
Узялися до звичної «роботи» своєї.
Запалали міста, села, плач страшний здійнявся.
Кого просто убивали, кого в ясир брали.
Стада, табуни й отари захоплені гнали.
І ніхто то зупинити і не намагався.
Дрібній шляхті не під силу було то спинити.
Королівське військо тільки лише виступало.
Але ішло обережно, добре пам’ятали,
Як під Сокалем прийшлося військо хоронити.
Ще й п’ять років не минуло від біди тієї.
Тож орді тій було часу здобичі набрати,
А, набравши вона стала у степ повертати.
І не змогло ляське військо угнатись за нею.
Та не дуже і хотіло. Хто ті степи знає?
Десь влаштує орда пастку, налетить раптово
І зробиться степ червоним від ляської крові.
Тож орду лиш ворон хмара в степу проводжає.
Вирвавшись в степи, ординці були вже спокійні.
Тут уже за ними гнатись ніхто не посміє.
А ні – то вона здолати ворога зуміє.
Саме в степах вона й звикла вести свої війни.
А тим часом Полозович, грошей не діждавши,
Разом з Кмітичем рішили в похід виступати.
Лише козаків надвірних із собою взяти.
Хоч їх було зовсім мало. Але то не страшно.
Козаки то були вірні, в боях вже бували.
На них можна покластися. В човни вони сіли
Та і Дніпром до Тавані скоріш полетіли.
Уже похід зупинити орди не встигали,
Тож рішили на зворотнім шляху її стріти.
Все одно, буде вертатись – не мине Тавані.
На березі протилежнім й на острові стануть.
Та і зможуть на день, може орду зупинити.
А там, може й королівське військо підоспіє.
Затиснуть орду в лещата та й знищать до біса.
Розумів Семен, що то лиш його мрії, звісно.
Все одно, орді проклятій дати бій зуміє.
Дісталися до Тавані. Орди ще не було,
Ще тяглася десь неспішно, мабуть Чорним шляхом.
Не боялася, що зможуть наздогнати ляхи.
Взялись козаки до праці, як тільки прибули.
Біда в тім, що правий берег отут був високим,
Нависав і над Таванню й над берегом лівим.
Сховатися від ординців буде неможливо.
Та й ширина Дніпра була тут лиш п’ятсот кроків.
Стануть ординці на березі та почнуть стріляти.
То й на лівий берег стріли ті їхні дістануть.
А ще ж турки, що з мушкетів теж палити стануть.
Тож взялись найперше шанці козаки копати.
Потім кілля нарубали та в дно устромили
Попід правий берег, щоби кінноту спинити.
Розділились, одні мали у шанцях сидіти,
Другі човни в очеретах усі схоронили
Та й повинні були першим весь час помагати.
Тільки встигли зготуватись, сторожа примчала:
Уже орда перевозу майже добігала,
Отож, сутички із нею недовго чекати.
Кинулись було татари найперші у воду
Та на кілля напоролись й назад повернули.
А їм козаки у спину з мушкетів пальнули,
Завдали орді татарській найпершої шкоди.
Скоро вся орда зібралась на березі правім.
Ясир степом підігнали та стада худоби.
Гамір страшний там здійнявся. Знов попхались, щоби
Усім скопом подолати оту переправу.
Козаки їх знов зустріли вогнем із мушкетів.
Ті, хоч втратили багато, кілля подолали
І до острова Тавані підбиратись стали.
Але козаки пустили раптом з очеретів
По воді стрімкій колоди, що раніш зрубали.
Ті колоди на вершників в воді налетіли,
Позбивали людей, коней, багатьох втопили.
А живі скоріше коней назад повертали.
Довелось на правім боці орді ночувати.
А вночі козаки в гості в їх стан завітали.
Тож багато хто на ранок між татар не встали.
Та на ранок взялись знову Тавань штурмувати.
Кинулися через річку, течію здолали,
Вибралися вже на острів – ну, а там нікого.
Козаки всі перебрались до берега того
Та вогнем з мушкетів острів щільно поливали.
Кинулись татари в воду, щоб до них дістатись.
А тут човни з очеретів раптом налетіли.
Знову багатьох ординців в Дніпрі потопили.
Довелось ординцям швидко на острів вертатись.
Та козаки до острова човнами пристали
І наляканих ординців взялися ганяти.
Довелося тим на берег чимскоріш втікати…
В таких сутичках жорстоких день по дню минали.
Вже і шостий день надходить. Орда все товчеться.
Десь би, може й подалася, Дніпро переплила.
Так здобичі у поході стільки захопила.
Це ж в степу її лишити тоді доведеться?!
Тож і б’ється лобом в стіну до тої Тавані.
Вже аскерів цілу купу орда положила.
Та і в козаків на той час вже не стало сили.
Билися з ордою тою вже із сил останніх.
Тож надумав Полозович завершити справу.
Якщо вдасться, то ясир хоч у татар відбити.
Коли ж ні, то доведеться голови зложити.
Перебрались серед ночі на той берег правий.
Поки орда спочивала, тихо підібрались,
Перерізали сторожу, що худобу пасла.
І, поки зоря ранкова іще не погасла,
Завернули ту худобу і з нею погнались
На татарський стан. При тому й табун прихопили.
Сплять татари, раптом чують – кіннота несеться.
Від тупоту тисяч копит аж земля трясеться.
А козаки ще й по-польські враз заголосили.
Підхопилися татари. В сутінках не видно.
Їм здалось, що польське військо за ними пригнало.
Тож, що було більше цінне, бігом похапали
Та й рвонули в степ. А коні без верхівців слідом.
Де вони опам’ятались, то ніхто не знає.
Десь за Дніпро перебрались майже без полону.
Коней отих захопили, як «здобич законну».
Похнюплені, налякані до Криму вертають.
Козаки ж ясир звільнили та здобич забрали,
Що татари полишили. Хоч долала втома,
Та не стали тут чекати, подались додому,
Де на них жінки та діти в тривозі чекали.

Три роки не торкатися дзеркал,
З балкону не дивитися у двір,
Не змінювати з ліжок покривал,
Забути, навіть, де лежить папір.

Три роки не збивати подушок,
Борщ не варити на своїй печі,
З сусідами не вести балачок,
Зіржавіти подарені мечі.

Три роки не переривати сум
За власним душем, шафою, стільцем...
І відчувати усім тілом струм,
Наткнувшись у кишені із ключем.

Дружина - запашна троянда
Та оберіг від самоти.
Пуста без неї отча хата,
Життя спливає без мети.

А я живу не пустоцвітом,
Жар-птицю маю у руках.
В думках жовтогаряче літо,
А сад натхнення у квітках.

Де жінка - голубіє небо!
Веселка світиться в душі!
Для мене - муза ти! Евтерпа!
Наснаги й добрих справ рушій.

Ми день розпочинаєм вальсом,
Ведем любовний діалог.
Дружина - спокою оаза,
Амріти чисте джерело.

13.07.2025р.

Звідкіль з’являється мовчання?
Навіщо й що його жене?
Чому ця тиша первозданна
Тепер пригнічує мене?
Переживаннями повитий,
Щодня томлюсь на самоті, –
Зі мною справ не мають діти,
А друзі – збилися з путі.
Ніхто ні слова не проронить,
Ані шиширхне щось ніде, –
Лиш тільки хтось б’є тихо в дзвони
І голова щомить гуде...
13.07.25

- Чи вмивався ти, Васильку? -
Запитала мама сина.
-Так, вмивався у калюжі,
Ненароком послизнувся,
Не втримався на ногах
Й посередині упав..

-Ти ще більше забруднився,
Рушника візьми і вмийся.
-А навіщо? - каже Вася,
Буду я іще гуляти,
До калюжі підійду,
Може знову упаду?

2020 р.

А літо виставляє слайди:
гаряче сонце та асфальт гарячий;
із льодом склянку і мохіто...
Лиш думкою несешся в мандри.
Суцільна спека нині влітку,
а дощ, як зваба, вдалині маячить.

У нас ні краплі, лиш сушарка
навколо сушить, величезна, вправно.
Засмагло літо, никнуть трави...
Не схибить, бо тримає марку.
Вітрець не жвавий, а ледь млявий.
Утіха - лілії квітують гарно.

Отямся, липню, дай вологи
безцінні крапельки дощу наразі.
Хмарки, біжіть над спраглим полем,
нап'ється хай земельне лоно.
То ж піднімися, хлющу із престолу,
заграй мелодію із літом разом.

 
в очах моїх ти
в очах моїх ти
в очах моїх ти ще на порозі
нумо зайдім іще для чогось
іще для чогось іще для чогось
 
в очах моїх ти
в очах моїх ти
в очах о ти зирнеш як обернешся
волосся оправ і йдемо до тебе
йдемо до тебе йдемо до тебе
 
в очах моїх ти
в очах моїх ти
в очах моїх ти як є уся
глянь ось понад містом теле-небеса
теле-небеса теле-небеса
 
в очах моїх ти
в очах моїх ти
дай знімкувати очам моїм
пам’ять про безмежний алейний плин алейний плин
 
алейний плин алейний плин
алейний плин алейний плин
 
 
 
 
 
 
 
 

22-річний український воїн Костянтин втратив на війні обидві ноги…
Але саме там знайшов своє кохання - Ірину.
Миру і любові молодому подружжю!

Війна - це свіжі хрести,
це сльози, біль і руїни…
Ірина і Костянтин,
Костянтин та Ірина.

Війна - це червоні бинти,
подушка мокра від крику…
Ірина і Костянтин,
Костянтин та Ірина.

Кохання - це разом іти
крізь вир хуртовини…
Ірина і Костянтин,
Костянтин та Ірина.

Кохання - це я і ти.
Це вільна навік Україна!
Ірина і Костянтин,
Костянтин та Ірина.

2025 рік

В Парижі люди слухають Бізе,
У Римі носять вітчизняні кеди.
А в мене вже давно інакше все -
Четвертий рік я слухаю "шахеди".

Хоча відвідувати хочу теж
Борделі дорогі, кафе гостинні.
Базікають експерти з соцмереж:
"Терпи! Вони нічого нам не винні!"

Блювати хочу. Пухне голова.
Трамп - маразматик, Дуда - гоноровий.
А наш народ вигукує слова:
"Та ви задралі с етай вашей мовай!"

Мені напишуть, не відчувши суть:
"Пиши про квіточки, добро та світло!"
Ой, важкувато, друзі, бо пливуть
В однім човні нормальні люди з бидлом.

Хоч задум розумом відхилений
Бував разів, напевно, п’ять, –
Думки, надіями окрилені,
В одному напрямку летять.
Здійснити хочеться задумане
І врешті вирушить мені
До облюбованої Умані
На швидкоплинні вихідні.
Затверджу витрати копійкові
На те, щоби відчути знов
На сивих пагорбах “Софіївки”
Повиту дружбою любов…
12.07.25

Біда не в тім, що в нас - немало "вати",
а в тім, що в нас - не"вати" малувато.

2025

Ти наступила, як наступає на крила метелика вітер.
Легкість приборкана. Попіл весни у спалених дотиках квітів.
Місячним сяйвом до спраглої згуби намокла цнотливість паперу,
чайною хаткою серце чекає ходи церемонної. Ще раз

сад розібрався, він вивчив всі сни і пахощі в музиці блудній,
стиглість росисту у переливах невгоєних пальців на лютні.
Очі заплющуй, кидатиму кроку твоєму з пелюстя доріжку,
в танці крокуй і запалюй від нього нестримно-жагучу усмішку.

Вислухай мушлеве переплітання піни жадання і лету,
вмийся криничним відлунням, щастя помічене точкою "де ти".
Перед господою, як перед Господом, чисто і тепло за входом.
Ти не дивуйся коли на порозі забракне кімнати... лиш сходи...

Сходи, як води, вилиті стінками серця, розходяться в тиші
блисків очиних при полюванні на змій – на незнані нам висі.
Місячним сяйвом до спраглої згуби намокла цнотливість паперу,
чайною хаткою серце чекає ходи церемонної. Ще раз?

Красується у мене під вікном
Лілея горда у кроні білій.
Її садила мама так давно,
Але цвіте і досі вона влітку.

Голубить вітер ніжно пелюстки,
Розповідає казку цій красуні.
Милуюся я нею залюбки,
Як тільки гляну - і немає суму.

Відразу радість серце огорта
І вже, здається - я, немов та квітка.
Хоча уже беруть своє літа,
Душа ж моя як молода лебідка.

2016 р.

Прохолодні туманності
Повсякденних світань, –
Відчуття первозданності
Вберегла глухомань.
Відчуття безконечності
Найглухіших боліт,
Де від всіх суперечностей
Ізольований світ.
Зникнув стан обережності
І тривалих надій, –
Відчуття незалежності,
Від обставин і дій,
Відображене повністю
На обличчі моїм
І в оцій славній повісті
Про затаєний дім…
11.07.25

 
Метушня й штовхання ліктем
У кольоровій веремії
Явиться на зламі блиском
Інша сцена за хвилину
 
В темній самоті зійшло
Був ключем калейдоскоп
 
Вири лиць що мінять місце
Через пози погляд чийсь-от
Губишся у спектрі цім
Не найти посутню ціль
 
В темній самоті зійшло
Був ключем калейдоскоп
 
Суспіль у моменті струсу
Осягнути ще ілюзій
Ухопивсь і пазл осипавсь
Метушня й штовхання ліктем
 
Саме в темряві зійшло
Був ключем калейдоскоп
 
 
 
 
 
 
 
 

Опадає цвіт безнадійно,
Опадає цвіт, як любов.
Опадає цвіт, як події,
Що хитають твердині основ.

Опадає цвіт прямо в серце
І кривавий лишає слід.
Поцілунком цвіт озоветься,
Як чуттів непогаслий болід.

Я беру його бережно в руки,
А він тане, як трепетний сніг.
Протікають крізь пальці муки
І лягають повільно до ніг.

12 травня 2023

Стара Планина – лісом криті гори,
лунає мило поряд… саксофон.
До горизонту тепле, синє море
і раптом – голос скрипки їм у тон!

Легенький вітер пестить сосен віти,
метелики вальсують поміж крон…
У розпалі гаряче мирне літо,
а Моцарт і Вівальді – в унісон!

Балкани мліють на гарячім сонці
і щедро поять пахощами трав,
а десь тримають небо оборонці
і дощ свинцевий ллє, як із відра…

Мені уже двічі по віку Христа,
то що я від інших ще хочу?
Пора вже туди, де зоря золота
завершує долю пророчу.

Де Бог заколисує тишу небес
утомленим сонцем в зеніті,
де праведний порох в час тління воскрес
у райськім бузку розмаїтті.

Лишивши суєтності мертві кістки
і грудку землі над труною.
Допише жалоба життя сторінки,
як вічність прониже стрілою.

Господь забирає старих, молодих
і розумом те не збагнути?
Хіба ж я сильніша і краща за тих,
хто прийняв Ісусові муки?

Ми гості на грішно-священній землі,
Невже наша місія в тому,
щоб дати можливість нащадкам Ліліт
творити — Содом і Гоморру?

А я ще не хочу звільняти свій трон —
хиткий та незламний лелію,
бо серце наладив гучний камертон
на віру, любов і надію!

Нехай зачекає на мене рідня,
що в засвіти кличе до себе,
бо я ще не випила келих до дна
земного блаженства крайнеба.

09.07.2025р.

Кришталем іскряться зорі
І холоне літня ніч, -
Десь, невидимо для зору,
Підвиває хижий сич.
Тишу різко ріже сплеском
На ставку, мабуть, карась, -
Від водойми безшелесно
Потяглася тінь якась.
Вітерець війнув ласкаво,
Ледве чутно, нашвидку
І на мить проснулись трави
На духмяному лужку.
Зашуміли, розтопили
В шумовинні тишину
І потупились похило,
Відчуваючи вину.
Ллється темрява прозора
З піднебесся навсібіч, -
Кришталем іскряться зорі
І холоне тепла ніч.
10.07.25