Недоля накинула чорну хустину,
На голови впало диявольське зло, Страждання і кров залили Україну,
Здавалося, сонце навіки зайшло.

Та вище здіймаються наші знамена,
Сильніше стискає нам лють кулаки.
Запеклих убивців поріддя скажене Зметемо зо світу на вічні віки.

Обнявши мене ти побачиш армаду старих галеонів
Шпангоути їх тіл оббиті тоненькими рейками груші,
Напнуті вітрила без вітру і трюми спустілі без рому,
Без срібла, алмазів, рабів, що отримали душу.
Читатимеш серце моє мов радист телеграфну азбуку –
Три звуки коротких, три довгих тире і три крапки,
І можливо в тобі, відгукнуться травневим смутком
Пусті кораблі. І можливо ти станеш бранкою
Навмисно моєю. В каюті на верхній палубі
Як дутиме вітер і гнатиме хвилі хто-зна куди,
Подалі від слів, кипарисів, подалі від берега,
За кілем, птахами, дельфінами, шумом води
Оминаючи рифи, тікатимеш з острова мертвих
Поетів.
Мов з острова Бекліна.

15.05.2022

Кида'ймо всю роботу
І йдемо' до ві'йська.
Щоб зари'ти у болоті
Ту свиню не свійську.

Бо як тільки її раним,
Вона й заволає.
І не буде нам спок'ою
Вже у ріднім краї.

Хай вона уся там згине,
Смердіть уже не буде.
І тоді у мирі вільно
Дихать зможуть люди.

16.03.2023 р.

І.

Років проминуло чимало,
Та досі пригадую день,
Відколи ти музою стала
Моїх розмаїтих пісень.

Явилася, пишна, неждано,
Неначе з прекрасного сну.
Відтоді щодня безустанно
Гадаю про тебе одну.

У зливи, на світлі, в затінні,
В завії чи мреві заграв
Все згадую пору осінню,
Коли тебе вперше спіткав.

ІІ.

Я заздрю тихцем вітровію,
Що денно цілує тебе
І сонцю, що сяйвом леліє
Лице твоє злегка рябе.

Ревную тебе до сузір’їв,
Чаруючих погляд у тьмі,
Й пернатих співців із верхів’їв,
Котрі романсують в юрмі.

Тобі, знаю, всі вони треба,
Женуть бо із дум каламуть –
Якби я з них кимось для тебе
Зумів хоч секунду побуть!..

ІІІ.

Люблю твою посмішку, мила,
І сум темно-карих очей –
Від них у моїх юних жилах
Кров млосним окропом тече.

Люблю твоє сяйне волосся
І руки цнотливі твої –
Коли бачу їх, стоголоссям
Щебечуть в душі солов’ї.

Маячу твоїми вустами,
Що, мабуть, солодші за мед,
Хай тямлю: провалля між нами,
Бо я тільки мрійник-поет...

ІV.

Ти часом буваєш сумною –
Сама зізнавалась мені,
Та з кимось, лише не зі мною,
Шукаєш стосунки ясні.

А я ж так з тобою бажаю
Пірнути в п’янку благодать,
Тебе обіймати в розмаю
І в перса тугі цілувать…

Нехай чудесам не йму віри,
Запитую долю щомить:
Ну як мені мрій оцих щирих
Хоч краплю в життя перелить?!.

V.

Ти можеш мене не любити,
У вічі пускаючи дим,
Та буду і далі повитий
Я чаром знадливим твоїм.

Ти в силі мене оминати,
Всміхаючись криво щораз,
Та буду незмінно писати
Про образ твій повен окрас.

В душі почуття ці, ймовірно,
Залишать відбиток навік,
Бо серцем своїм непокірним
До тебе, коханої, звик.

08/09.06.2023 р.

У золочених відерцях
Барвистеє літечко
На коромислі веселки
Носить воду з річечки.

Її сіє-поливає
Крізь сонячне ситечко,
Квіти й трави напуває
І зеленим віничком

Підмітає пух сріблистий
Стрункої тополі.
Хай же всім приносить щастя
Та добра доволі.

2016 р.

Знаю, що серце незряче,
Бачу, що доля сліпа, –
Скільки живу – стільки плачу,
Завжди жура проступа.
Холодно й темно повсюди.
Спокій ніде не приживсь.
Краще б осліп від полуди,
Щоб не блудити кудись.
І ні обіймів розкритих,
Ні частування нема, –
Скрізь лише стягнення мита
І одягання ярма.
Швидко затемнюють вікна
І зачиняють двори, –
Схоже, що я уже звикнув
До одностайної гри.
Тільки я вас не зневажу,
Поспіхом, потай, всліпу, –
Ні за відринутість вашу,
Ні за бездушність тупу.
Йду я від краю до краю
Богом дарованих літ, –
Друзки надій укривають
Мною залишений слід.
09.06.23

Лелійте день, можливо це останній.
Можливо завтра просто вже нема.
Нехай засяє сонце на світанні,
хіба важливо літо чи зима.
Лелійте день, плекайте кожну думку,
зростіть в собі не руйнача, – творця,
не досягти у жовчі порятунку
і не зійти одесную Отця.
Не нарікай на долю чи недолю,
Батьків не обирають на землі.
Коли добром заповнені стодоли
тоді і душі, наче журавлі.
09.06.23р.

– Ой, кума, чи Ви це чули?
В славнім місті Хургада
з’їла мо–ля акула
і тепер вона звізда!
Неї постять в інтернеті,
треба ж так, одна лиш мить…
В президенсткім кабінеті
уже й орден їй лежить.

– Ну, брехати я не буду,
ще не чула цих новин.
Але знаю, кажуть люди,
Бог нам шле таких тварин.
Бо тварини, це не тварі,
вони нюхом чують лжу.
Сяде сонечко за хмари,
я шкарпетки їй зв’яжу.

Отакі тепер розмови
в місті нашім чи селі,
море в кожному любові
до триклятих мо–алів.
09.06.23р.

«Та невже ж ти, моя любко,
Недовірлива така,
Що ніяк не хочеш вірить
Словам щирим козака?
Ну, стояв я із другою
Аж до пізньої пори.
Не звірявся їй в любові,
А про друга говорив.
Він сватів наміривсь слати,
А нам скоро в путь рушать.
То ж, гадаю, з жениханням
Доведеться підождать.
От як вернемось живими,
То збереться все село
На бучні наші весілля,
Яких зроду не було.
То ж візьми оцей ось перстень
Як любові заповіт.
Дай, кохана, відеречко,
Щоб коника напоїть».

Лежать коза́ки у снігу посеред чиста поля.
Мороз такий – здається, що аж до кісток пройма.
Хтось гріє руки та кляне свою нещасну долю,
А хтось зневіривсь й голови уже не підніма.
Поки йшов бій і грала кров, мороз не помічали.
Та ляхи стихли і тепер зима взялась за них.
Багаття, навіть розпалить можливості не мали.
Багато хто ослаблений вже й закоцюб, застиг.
За геть замерзлим вже конем лежали два козака.
Один підстаркуватий вже, другий – ще молодий.
Навколо снігу нагребли, аж руки вже заклякли
Та все ж зігрілись і мороз, здається не страшний.
Лягли один до одного – усе-таки тепліше.
І кінь, і снігові вали від вітру захистять.
Лежать. Над головами в них блакитне небо лише.
Старому молодість чомусь схотілось пригадать:
- А я тут був! Там на ставках ми з татарвою бились.
Також зимою. Січень був, здається у кінці.
Тоді було повеселіш. Ми у бою зігрілись.
Такого жару їм дали на Тікичі-ріці.
Коли ж то бу́ло? Скільки літ відтоді проминуло?
Десь – одинадцять. Точно, так і пролетіло літ.
- Так розкажіть! – цікаво все то молодому було,
Бо я ж тоді з-під столу ще дивився в білий світ.
- Ну, а чого ж не розказать?! Які секрети в тому?
Було то ще, коли і Хмель цю бурю не підняв.
І лях ще товкся на Січі, не дозволяв нікому
Йти в козаки та ще й Кодак собі відбудував.
Хоч ляхи й гонорились та упоминки платили
Орді у Крим, щоб та орда в набіги не ішла.
А ото трапилось якраз – платити не схотіли.
Був злий султан та і орда розлючена була.
Збиратись почала в набіг. А то не скора справа.
Поки туди, поки сюди – вже й місяць пролетить.
Гасає степом без кінця, збирається орава.
Тут головне – оцей момент якраз і прослідить.
Тож відправлялись сотні в степ козацькі і корогви
Від ляхів, щоб прослідкувать та наміри узнать.
Як знати силу, знати шлях – звернути можна роги
Орді татарській. В рідний край ту зграю не пускать.
Так от, йшли вісті зі степів, що Тугай-бей збирає
Своїх ногаїв, кримчаків, буджаки теж ідуть.
Тож тисяч двадцять татарви він для набігу має.
З такою силою для нас нелегко може буть.
А гетьманом коронним був тоді ще Конєцпольський.
Не той зовсім, не молодий – Станіслав було звать.
Той і до Хмеля не дожив – бо вік його укоськав.
Здається, вже по двоє літ прийшлося й поховать.
Він, хоч старий був та, однак, був воєвода знаний.
Діставши вістку, став полки для опору збирать.
І сам з коронним військом став, був Вишневецький званий,
Магнати інші стали теж з полками прибувать.
Не знаючи, куди підуть татари, яким шляхом,
Прийшлося гетьману війська широко розставлять.
У Барі й Вінниці зібрав частину гетьман ляхів.
Другій частині повелів у Бузівці стоять.
Там Одживольський керував – теж воєвода знаний.
Із ляхами стояли й ми – козацькі всі полки.
Якось не було ворожби між ляхами і нами,
Чи, може на орду оту чекали ми поки?!
Я був тоді ще молодим – кіннотник реєстровий.
Ще грала кров, хотілося звитягу показать.
Ну, молоде було, дурне – сказати одним словом,
Хотілось крові чимскоріш татарам попускать.
Ще Вишневецький підійшов та у Мошнах зостався.
Тож перетяли ми усі для татарви шляхи.
А тут і нові вісті, що вже Тугай-бей піднявся
І з Перекопу пре орду у намірах лихих.
Чи то Кучманським шляхом йде, чи близьким шляхом Чорним.
Став Конєцпольський ближче всі підтягувать полки.
Тож Вишневецький перейшов, під Корсунь став проворно.
А гетьман у Ставищах став, чекаючи, поки
Надійдуть нові вісті. Й ті якраз не забарились.
Примчав козак і передав, що на Охматів йдуть.
Ми на Охматів подались і там отаборились,
Де Гірський Тікич і ставки перекривають путь.
Туди ж і гетьман підійшов. Чекали Єремію
Із Корсуня, бо йти йому все ж далі всіх було.
А тут примчала і орда, багаттям поле гріє.
Було її, як комашні, за річкою гуло.
Не скільки тих татар було, як тих татарських коней.
Адже у кожного один чи й кілька запасних.
З такими спробуй-но влаштуй у полі перегони.
Поки такого доженеш – кінь звалиться із ніг.
В бою татарин полюбля свої «татарські танці»-
Зненацька з поля налетять і пустять хмару стріл.
Кидатися одразу в бій не хочуть чи бояться.
Кидаються, як ворог вже багато втратить сил.
На другім боці ми стоїм, готуємся до битви.
Найперший Одживольський став і авангард при нім.
У другій лінії кінні, готові в бій летіти.
Піхота в таборі стоїть з гарматами затим.
Ну, і, нарешті стали ми – козаки і драгуни.
Ждем Вишневецького і бій ніхто не почина.
Минула ніч. Густий туман зрання на нас насунув.
І раптом тупіт крізь туман до війська долина.
Татари кинулися в бій,щоб дамбу захопити.
Ішли й по дамбі, й по льоду, бо ж кілька тисяч їх.
І Одживольському тоді прийшлося їх зустріти.
Він витримав удар й орду прогнати, врешті зміг.
Тож наші дамбу зайняли, щоб не ризикувати.
Тут Вишневецький підійшов та став по лівий бік.
Але ж гарячий дуже був, отож не став чекати
Та своїх кинув по льоду. В татар піднявся крик.
Злякалися, що відсіче князь їм шляхи відходу.
Та й Тугай-бей вже зрозумів, що зірваний набіг.
Отож підняв свою орду та й з того поля ходу.
Лиш кілька тисяч залишив, щоби прикрили їх.
Але гусари перейшли через вузеньку дамбу
І зразу кинулися в бій та й той загін змели.
Татари там, сказати слід, оборонялись слабо,
Бо ледь загледіли гусар, тікати почали.
Тоді все військо й подалось в погоню за ордою.
А коні втомлені були татарські, ще й зима.
Де забезпечити коней і кормом, і водою?
Тож часто, навіть, запасний кінь бігти сил не мав.
Під Кищенцями врешті-решт здалась важка кіннота.
Втомились коні татарву у полі доганять.
Дали довершить козакам, а ми якраз не проти.
І Тугай-бея самого́ хотілося впіймать.
Нас по слідах татарських вів тоді Зацвіліховський.
Теж непоганий був козак, хоча і родом лях.
Ми винищили по ярах усі татарські сховки,
Саму ж орду дістали ми уже на берегах
Синюхи. Там і бій дали. Побили, потопили
На переправі. Тугай-бей, щоправда, втік тоді…
Замовк старий, мов в нього всі закінчилися сили
І лише поглядом сумним у небеса глядів.

Кому ти стелиш гобелени,
і віддаєш частину серця,
що він в очах твоїх зелених,
мов кінь у яблуках пасеться?

Чи збожеволіла від сяйва,
що засліпило випадково,
не відчуваєш що ти зайва
в чужім лукуллівськім* алькові.

Куди твоя поділась гордість?
"Раба кохання" це про тебе!
Спроможному годити годі
без особливої потреби.

Допоки гарна, хай підносять —
букети квітів — діаманти,
бо незабаром рання осінь
станцює соло на пуантах.

Серпанком вкриється обличчя,
залишишся на попелищі;
і хто тоді тебе покличе
у небеса все вище... вище...?

Лукуллівський* — розкішний

В Галі плани є секретні.
Подрузі відкрилась:
- Я приблизно на дві третіх
Вже сім’ю створила.
Вийти заміж я збираюсь,
Згодні мама й тато.
Лиш одну проблемку маю
Тільки розв’язати.
Я крутила і вертіла.
Ну ніяк без неї.
Тільки мова про весілля,-
Хлопець дурня клеїть.

07.06.2023

Ожили герої із казок,
заходилася нечиста сила
обілити те, що наробила –
викладає світові урок,
як йому боятися дебіла.

Класика усе-таки живе.
Це Тарас, а не Макіавелі...
і «Дніпро і стогне, і реве»,
а у Лесі «той, що греблі рве»,
повенями зрошує пустелі.

Ось і дині... ось і кавуни...
на етапі екогеноциду
НАТО не готове до війни,
їм немає діла до шпани,
чистоплюю гидко бити гниду.

І стікає крівцею вода.
Заплатили непомірне мито
ті, кого заманює орда
у її неміряне корито...
Та чекає злодія біда –
давиться московія несита.

06.2023

Якщо ненависть
породжує силу,
то безсилля
вбиває людину.

Якщо людина
не бачить себе
частиною суспільства,
то варто щось змінити.

Можливо, щось
їй заважає марно
і не дає снаги почути
свій голос підсвідомо.

Ось що здається все
так само неважливим
і навіть непотрібним,
хоча насправді не є тим.

Людина може жити
лиш тоді щасливо,
коли її життя проходить
не безслідно.

Коли у спогадах
ховаються усмішки
і радість криється
у сяючих очах.

Людина робить крок
і не боїться впасти,
бо знає, що ніхто крім неї
не зможе нею стати.

07.06.2023

Ми — блукальці в шерехатих пралісах жаги,
Так, блукальці, — казав він і озирався на дві тисячі сьомий рік,
на порослий дичиною заводський периметр в Буштино
Оточений горами, пагорбами і спекотнім літом.
Апокаліптична картинка зіржавілого металобрухту,
що закотився в чагарники; кропива приховувала ланцюги,
старий козловий кран на сцені був наче символом розпаду ідей,
буквою обсценного лихослів'я, по рейках якого їздила каретка
та гойдався потужний металевий гак.
Фазани, що вигулькували з порослих доріг на стежки зиркали
на нас і вертіли хвостами, не маючи й наміру ховатись видавши себе.
Ми виходили з території заводу, поряд якого розмістився прийом металобрухту.
Ялини кострубато оберігали мідний бюст картавого злочинця
епохи з брудними вінками біля кривого постументу.
Далі виднілась колія, збиралися роми на пероні і останнє,
що він фоткав на свою стару моторолу було дерево
з привязаною на ньому табличкою:
"Того хто кидатиме сюди сміття буде шорити чорт".
Сміття було вдосталь.

24.03.2022

Пригнічений, утомлений, побитий
Суворою буденністю життя, –
Продовжую лише по правді жити
Без нарікань, досади і ниття.
Сприймаю все, як напрям перехожий,
Як хід подій, або обставин збіг,
Які здолати безперечно зможу,
Хоч постарів помалу і знеміг.
Все буде добре – треба тільки жити,
А не псувати смутками життя, –
Веселі, обнадійливі, відкриті
Мої думки завжди про майбуття.
08.06.23

Знімаю перед Музою кашкет,
доземно б’ю чолом їй віншування,
сьогодні кожен другий в нас поет,
як не поет, то майстер віршування.
А мій Пегас комизиться – лошак,
горбаті рими вибива копитом,
що напишу не те йому й не так,
сную серед поетів паразитом.
У Ліри третій день ПееМеСе
боюсь до рук перо з чорнилом брати,
ні вірші не даються, ні есе,
слова чомусь, мов баранці кошлаті.
Талантами наситився Парнас,
а наш народ на хист завжди багатий:
«Куди бездара сунешся до нас?
Бери лопату, йди бетон мішати».
08.06.23р.

я сам на сам
з тобою , моя доле
я сам на сам
кого ж іще знайти ?
одна душа , життя одне , а більше
не мріється в полоні гіркоти

я сам на сам
іду до небокраю
я сам на сам
навіщо хтось чужий ?
він кат , він лихо , він біда - нестяма
і слів його віддзвін німий

я сам на сам
допоки кров червонить
мої вуста і серденько моє
я сам на сам
допоки не замовить
за мене інший
слово
не моє....

2008 рік

І ми давно уже не ті
Й струя уже ніяка.
Стою я тихо в самоті.
Десь гавкає собака.

Кидаю, ма'буть я вже пить
Триклятий самогон.
І дістаю із шафи вмить
Гвинтівку та патрон.

Піду Вітчизну захищать
Від руської навали.
Ой буду я у них стрілять.
Вже суки ті дістали.

Хоч руки трішечки тримтять,
Гвинтівку ж заряджаю.
То не стакан пустий тримать.
Курок я натискаю.

І полетіли кулі вмить
Назустріч сраним мокшам.
Повинен був це я зробить
За Україну. Ось вам!

30.06.2022 р.

Минулого відлунням, безпорадно
життя твоє крокує з гірки вниз.
Неначе у виставі «Без реприз»
все дійство, в безкінечному антракті,
проходить повз. А ти один із тих,
хто лиш спостерігає із партеру,
як добігає дна активна ера,
серед отих, безвісно-мовчазних.
Як непомітно промайнули дні!
І ось останній акт тієї п'єси..
Не бути королевою принцесі,
чий юний образ тане вдалині.


29 лютого 2020 р.

Під прямим кутом наші лінії
перетнулися випадково,
ну а може не випадково,
а навмисно – не знаю я.

Я дивився у небо синє,
ти дивилася на вітрини.
Нескладних думок лімузини
бачив я на твоєму чолі.

Перехрестя миттєво минуло.
Я про тебе забув, ти забула.
Зрідка згадую про перехрестя,
що трапляються у житті.

07.06.2023

Літечко, літепло, літо,
Зозуленька в лісі кує
І соловейко привіти
Все трелями передає.

Хай теплим воно буде й мирним,
Палає лиш маків вогонь.
Зерно золоте та добірне
Торкне хлібодара долонь.

І з радості, що врожай щедрий
Його заспіває душа
Із жайвором. що в синім небі
Пісні дарувать поспіша.

2023 р.

Ой, буде лихо, буде лихо і вам,
росіяни!
Сказано: «Воздасться усім по ділах!» –
окаянні.
З часом змінює навіть найтяжчий гріх –
прозріння.
Та небо трощитиме дітей твоїх
об каміння.
07.06.23р.

Це нарешті сталось –
Більш нема стремлінь.
Чи настала старість,
Чи вітає лінь?
Певно, вдвох підкрались
Без розмов пустих
І чекати жалість
Марна річ від них.
Стали невмолимо,
Хоч я не просив, –
Воювати з ними
В мене бракне сил.
Снилось – і присталось
Без моїх хотінь, –
І настала старість,
І вітає лінь.
07.06.23

Від трьох хрестів дві тіні –
то Бог-Отець у Сині.
З часів Русі понині
живем з ним в Україні.
Але не все так просто,
хтось заздрить цьому росту
Господньої країни –
Христа Русі, Вкраїни.
Чиїх синів загони
на службі у мамони?
вони по всьому світі
сплели мережі-сіті.
І гноблять, гноблять вдачу
жіночу та козачу
у справах не ледачу,
на негаразд терплячу.
Зелених кленів віти* –
країв козацьких діти,
нащадки ви еліти.
То ж годі вже терпіти!

* все полегле козацтво.

P.S.
Мойсею прикрість ця була –
мечем відбився від вола

по Вихід 32:27

01 – 05.06.2023р.

Після дамби їм буде амба...

Молитва за росію.

Відкрий ,Боже ,очі незрячим,
Ідола вщент розтрощи.
Щоби народ той побачив
Скільки він зла натворив
.
Відкрий .Боже,очі народу.
Як не спаде ж пелена,
В лоно воздай за те горе
Що принесла нам війна.

Відкрий ,Боже очі незрячим.
ПрОшу-росію спини.
А не захоче,то пеклом гарячим
Вилий Свій праведний гнів.
18.01.15.

Сьогодні зборисько собаче
Знесло вогнем Каховську ГЕС.
Ми вам, катюги, не пробачим –
Давно в серцях бо гнів воскрес.

Юшать херсонськими степами
Мільйони тон дніпрових вод –
Й за це розправимся із вами,
Проучим кожну зі сволот.

Вам буде нікуди втікати
І стане смерть щасливим сном,
Бо денно ближчає відплата,
Що ми готуємо гуртом.

06.06.2023 р.

Пошуки у домі марні.
Окрім сутінок, один
буде день зимовий, гарний,
І незімкненість гардин.

Тільки, в мокрих білих грудках,
промайне лапатий сам
сніг, що на дахах усюди,
І нікого більше там.

І буття прокреслить іній,
Знову запанують в нім:
вся нудьга торішніх сплінів
І зима минулих днів.

Так ятритиме донині
невідпущеність вини.
І вікно по хрестовині
здавить голод дров'яний.

Та порт'єрою до строку
пробіжить сум'яття все ж.
В тиші, міряючи кроки,
як майбутнє ти ввійдеш.

З'явишся. Відчиниш двері.
В білім одягу сама.
В чомусь із таких матерій,
шиє сніг з яких зима.

8-9 лютого 2020 року.

переклад віршу Бориса Пастернака " Никого не будет в доме" 1931 року

Чому так завжди стається?
Чому все зникає
непомітно і безболісно?

Не залишає навіть сліду
у пошрамованій пам'яті.
Їй не властиві почуття
провини і безсилля.

Пам'ять холодна і пуста,
ніби річковий камінь.
Кожен з таких камінців
складає берег.

А кожна з частин пам'яті
формує спогади.
Один з них карбує слід,
що залишається навіки.

Або до тих пір,
доки маєш змогу його стримати.
Доти залишаються події,
які стають схожими на сни.

Вони плутаються і змінюються
під впливом часу й бажання.
Спогади зникають і з'являються,
нагадуючи прощання.

05.06.2023

Сходить сонце над світом,
День новий настає, –
Зачароване літом,
Б’ється серце моє.
І в душі неспокійній
Тільки світло й тепло, –
Все лихе безнадійно
Звідтіля відійшло.
Зарум’янений літом,
Розпашілий стою, –
Сяйне море блакиті
Плеще в сутність мою.
Золотисте проміння
Переповнює вись,
Бо хмарок білопіння
Заховалось кудись.
Тільки сонце жаріє
Й височить синьота,
Як одвічна надія,
Мов найвища мета…
06.06.23

Із Д.Мінаєва

Коли стосовно дорожнечі
здіймає раптом плач бідняк –
мовляв, як ліг тягар на плечі,
то і не збудешся ніяк, –
        давайте чесно, ми ж не діти!
        Дивуюсь я на те завжди:
        бідняк – він звик нужду терпіти,
        і з того мало нам нужди!
                Дивись, не платять янголятам –
                і пеклом їм здається рай...
                А от – як жити на́м, багатим?
                Хоч, просто, ляж та помирай!

Ціна на паливо, всі кажуть,
для бідняка – це щось страшне!
Та бідний – справу врівноважить:
він швидко знайде десь «пальне»,
        вином зсередини зігрітий,
        утопить горе у вині;
        а як останній гріш пропитий –
        він сам же винуватий, ні?..
                Тож видно: нуждарям завзятим
                дає́ ще дещо рідний край;
                а як ведеться на́м, багатим?
                Хоч ляж до гробу та вмирай!

Ми здавна звикли до комфорту;
та враз – в життєвій боротьбі
віддати маєш розкіш чорту,
в усім відмовити собі!..
        Кімнат займавши скільки треба,
        я жив, як дозволяв бюджет;
        тепер – зросла ціна до неба,
        і це якийсь дурний сюжет!
                Моя пошана бідним хатам,
                але – нам трібний не сарай...
                Такі часи, що нам, багатим, –
                хоч ляж під небом та вмирай!

Де дні безжурні дешевизни?
Банкрутство шле нам свій уклін,
і хоч – із бідної вітчизни
біжи в Монако чи в Берлін,
        бо тут, на тлі старої слави –
        ущерть зубожать нас таки
        настирних підприємців лави
        та домовласників полки.
                З них кожний пнеться бути хватом,
                хоча по суті він – шахрай...
                Як жи́ти нам, колись багатим?
                Заплющи очі та вмирай.

Хто був завжди в житті нетяга,
щоб вижити, зі шкіри ліз, –
над нами в нього перевага,
бо вміє жити він в обріз;
        і роль свята літератури –
        плекати не його, а нас,
        реальних носіїв культури
        й освічений, пробачте, клас!
                А тут – суспільний ультиматум
                нам преса ставить, зла украй,
                і нам, тривалий час багатим –
                хоч, справді, ляж та помирай!

(Лютий 2023)

Де води потік стрімкий,
Верби під горою
Стояв козак молодий
З дівчиной стрункою.

Пригорнув її до себе,
Птаха спів там лине.
Не хотів казать, а треба
Про лиху годину.

Вже набігли хмари в небі,
Вітер теж підійнявся.
Як же так сказать далебі,
Плач, щоб не здійнявся.

А вона ж моя миленька,
Сердцем відчуває.
Що дорога далеченька
Десь мене чекає.

Та я все таки наважусь,
Серце стисло миттю.
Закололо, не поскаржусь.
Бо ще треба жити.

То ж рішуче я сказав
Вже своїй миленькій:
Йду долати ворогів,
Ти чекай серденько!

Ідемо' боротись браття,
Воювать з Пітьмою.
І нема назад вороття
Діставаймо зброю!

Підкую свого коня,
Та й зберу лаштунки.
Є кольчуга - то броня
Мо'го порятунку.

Візьму шаблю, що давно
Вже мене чекає.
Загартую. Тут горно
Полум'ям все сяє.

Не забуду взять пістоля,
Порох, з пів - горщечка
Ой не легка в мене доля.
В полі пріє гречка.

Нема часу покосити.
Дозріває й жито.
Треба Темряву здолати,
Силу, волю вжити.

Та й удача необхідна.
Куди нам без неї,
Козаків загони здібних,
З рідної оселі.

Порятунку ж потребу'є
Вся наша вкраїна.
Усе всередині вирує,
Хай Пітьма та згине!!!

03.07.2022 р.

Тепер я добираю сили йти
у безмеж, у тривогу і за браму,
обрамленого барикадами Абрама
бажаючи знайти.

Він має вчену степінь Бога.
Я маю трохи меншу і тому
моя душа – Його мала небога, –
лягає полежати у труну.

1994 р.

Найбільший дарунок людині від Бога –
це воля – свобода у діях і мріях.
Він дарував нам свободу любити,
свободу творити і навіть карати,
хоча і застерігав: не вбивати, –
свободу змінити себе і здолати
усе, що в душі будяком проростає.
Почути, побачити те невловиме,
незрозуміле і неосяжне,
яке донедавна було недосяжне,
та жити не в муках
і не без обличчя,
і не ганьбити
сучасне сторіччя.

05.06.2023

Чи вам знайоме почуття,
Коли душа немов співає
І серце зшвидшує биття,
Помалу мліючи в розмаї?

Чи вам близькі хвилини ті,
Коли невільно ось заплачеш,
Бо навіть дещиці прості
Стають чудесними неначе?

Тоді хмелить просторів пах,
Чарує дальня зоряниця
Й себе запитуєш в думках:
Невже насправді це не сниться?

Здається, так застигне й час
У млі незлічених контрастів –
Якщо ви чули це хоч раз,
То вам відомі чари щастя.

04.06.2023 р.

Втаємниченого слова
ось і промайнула тінь...
Двох одна чарівна змова,
Розмаїття почуттів.

Невичерпності промова,
Надвисокості політ,
Що чудово, світанково
Прикраша собою світ.

Найчудеснішого слова,
Бережім казковий шарм
Усього Любов основа,
Нею промовля душа.

А полуниць червоні щічки
Полум"яніють між листків.
І для Романка й для Марічки
Й для Олечки цей плід доспів.

Всі дітки люблять полуницю
З сметаною та цукром й без.
То ж нею запастись годиться,
Щоб взимку смакувати теж.

2020 р.

Хоч уже боліли вуха
І набридло бути вдвох, –
Я сидів, терпів і слухав
Безкінечний монолог
Усезнаючої жінки
Про її одвічний бій
З можновладцями й оцінки
Їхніх вчинків, слів і дій.
Завжди чинять все погано
І живуть не так, як слід, –
Лиш одна вона старанно
Захищає нас від бід…

До чужого проса носа
Звично пхала цілий день,
Хоч було давно задосить
Непотрібних теревень.
Намагалася бруднити
Незаплямлених людей, –
Легко, дешево й сердито
Продавала “хто, з ким, де”.
І претензії до друзів,
І паплюження до тла
Тих, з ким тільки у союзі
Мала бути і була.
Може стати іншим смішно,
Але це не тра-ля-ля,
Бо вдає ягня безгрішне
З себе вроджена змія.
05.06.23

1.
Вокзал Краматорська, як лебідь,
раптом завмер у небі.
Так пошматований болем,
що й не поверне додолу.
Світе, якщо ти не ворон,
хутко сягни його зором, -
мертві ячать безупинно
голосом Бога й дитини.
Мертві ідуть в потойбіччя
й тут, поміж нами, навічно.
2.
Скрикнуло вбите дитятко.
- Де мої мама і татко?
І спохопилося рвучко -
поруч, у небі. За ручки
взяли його, вже безмовні,
геть бездиханні, безкровні.
- Мамцю, а де твоя крівця?
- В келиху звіра - по вінця.
- Ймення я хочу почути.
- Звуть його, рідне, - путін.
- Який він? Розкажеш, тату?
- В тілі велике прокляття,
чиясь богохульна провина,
ординському злу данина,
омана, що тих осліпила,
кому не судилось розкрилля,
хто раб в поколінні десятім
і перед Господнім розп'яттям
молиться вбивцям з мечами..
3.
- Ой, мамцю, багато печалі
на цьому небеснім вокзалі.
Людей тут - за горсткою горстка
з Рубіжного і Краматорська...
- Всі тут, усі безневинні!
Звіра спинятимуть нині
ранами, кров'ю своєю -
знову вбиває і виє...

С.Ш.


Ти живеш у мені ніжністю.
І рядками поезій живеш.
Попри неспівпадіння й погрішності,
попри відстань, позбавлену меж.

В плині часу за пагорби вічності,
де стрічаємось ми між життів,
викидаючи всі протирічності
із копиць наготовлених слів.

Серед тиші, чуттями співучої,
в нескінченому русі душі,
на яким, даниною минущому,
розминаємось знову, чужі.

І стрічаємось. Повнюся ніжністю.
Навіть якщо повз мене ідеш.
Ти живеш у мені незамінністю.
І ученням любити живеш.

листопад 22/травень 23

Увага, стихійне літо:
затоплення небом
vs
затоплення сонцем

Вітри зв’язала древня липа,
Квіток веселку джміль розсипав.
Ловило небо диво – пташку,
Метелик слухав літа казку.

І дощ ховавсь у снах кудлатих,
Щоб зелень щедро малювати.
Сміялись нишком зорі в травах,
І мріяв гай в пташин октавах.

04.06.2023

Колись велике місто тут було,
Тепер одні руїни залишились.
Де бур’янами все позаросло,
Де вже дерева в камені вчепились.
Гуляє вітер поміж тих руїн
Та старий попіл вулицями носить.
Життя шукає поміж старих стін
Та завиває, мовби поміч просить.
Та хто ж поможе. Згинули усі.
Страшні монголи геть усе спалили,
Коли смерче̓м пройшлися по Русі.
В живих нікого, мабуть, не лишили.
Хоч ні… Деінде теплиться життя.
То там, то там димок легенький в’ється
Десь з-під землі. Між купами сміття
Струмок маленький об каміння б’ється,
Збігаючи у Стрижень. А вже та
В Десну впадає. Тут колись Чернігів
Стояв і розростався, розцвітав,
Від степових захищений набігів
Валами, стінами дубовими кругом,
А ще Десною, Стрижнем, болотами.
Хто би спромігся захопить його?
А, бач, знайшлися у степах погани,
Які змогли…З землянки між руїн
Вже сивий дід із костуром з’явився.
Додибав якось до колоди він
Та із кректанням по-старечи всівся.
Маленький хлопчик звідкілясь примчав
Замурзаний, в подертій одежині.
- Добридень, діду Саво! – прокричав
Ще здалеку, - Як маєтеся нині?
- Добридень, внучку. – усміхнувся дід,-
Нічого, добре, трохи кості ломить.
Напевно, дощик буде під обід…
Сідай, посидь, бо ж зранку вже із дому.
- А ми сьогодні, - похваливсь онук, -
Підвал знайшли – там черепи і кості…
То тих монгольських злиднів справа рук?
Скажи, дідусю, як їм удалося
Чернігів взяти? Стіни ж он які
Навкруг стояли. Та й дружина княжа…
Дідусь зітхнув, бо спогади гіркі
Насунули. Що він дитині скаже?
Зібрався із думками і почав
Розказувати про страшну ту пору,
Коли монгольський хан Чернігів взяв.
Таке уже забудеться не скоро.
- Ще того літа, коли навесні
Орда Переяслав ущент спалила,
В Чернігові ми рахували дні,
Коли й на нас насуне вража сила.
Минулося. Орда в степ подалась.
Хоч ми і розуміли – не надовго.
Отож, почав збирати сили князь,
Хоч і дружина чимала у нього
Та проти тої клятої орди
Того замало. Осінь вже приспіла.
Князь , мабуть, всіх сусідів обходив,
Скрізь помочі Чернігову просили.
Хтось обіцяв, хтось відмовляв, бо сам
Того нашестя у свій дім боявся.
У більшості князь і почув: «Не дам!»
Тож в землі ще радимичські подався
В надії - звідти поміч приведе.
А тут і вістка: степ, нарешті, рушив.
Впав Хоробор, Сосниця, Сновськ. Іде
Орда…і страхом повнить душі.
Чернігів, звісно, що міцний горіх,
Ординцям просто так його не взяти.
Багато хто, хоч намагавсь – не зміг.
То, може й зараз зможем раду дати?!
Навколо міста в три ряди вали
Зі стінами. Дитинець над Десною
В міцні дубові стіни узяли.
Окольний город і Третяк тісною
Підковою Дитинець обступав.
Теж і вали, і стіни – як годиться.
Ще й третій ряд тих стін Чернігів мав,
Віками ж бо від степу городився.
Але, коли нахлинула орда,
То і найсміливішим страшно стало.
Те військо колихалось, як вода,
Із усіх бо̓ків місто обступало.
Здавалося, заллє за одну мить.
Увесь Чернігів в кро̓ві захлинеться.
Як можна таку силу зупинить?
Мабуть, усім померти доведеться?!
Поки монголи лаштували стан,
Прибули посланці під самі стіни,
Мовляв, нам здатись пропонує хан.
Коли ми браму перед ним відчиним,
Не буде крові…І грабунку теж.
Та воєвода посланцям відмовив.
Про їх підступність ми начулись, все ж,
Як залили вони Залісся кров’ю.
Та і на князя сподівались всі.
Почує вістку, приведе підмогу…
А над монгольським станом гул висів,
Вже перекрили всі шляхи-дороги.
У тому дикім гаморі і ми
Один одного ледве-ледве чули.
До тої скоро дикої юрми
Якісь вози із деревом прибули.
Монголи узялися щось ладнать.
- Пороки то, - сказали мудрі люди, -
Великі будуть камені кидать,
Проламувати стіни ними будуть.
- От би туди дістатись й попалить?!
- Крізь ту юрму? – А, може як дострілить?
То ж дерево. Як спалахне – згорить?!
- Та ж відстань – півтора десь перестріли.
Поки отак гадали ми, майстри
Закінчили машини ті ладнати.
І стали брили падати згори,
Що й в чотирьох нелегко нам підняти.
І перша скоро пролилася кров,
І затріщали від ударів стіни.
А камені летіли знов і знов,
Пороки працювали без упину.
А ми нічого вдіять не могли,
Бо ж до пороків клятих не дістати.
Й від того, навіть в відчаї були
Та ладні уже й в поле виступати,
Щоб згинути у полі від мечів,
А не від цього клятого каміння.
Аж чуємо, мов сурма десь звучить.
І раптом клятим тим монголам в спину
Ударив князь з дружиною. Його
Під стягом важко було не впізнати.
Почув, напевно та й примчав бігом
Свій стольний град і люд свій виручати.
І розгорілась січа. Наші йшли
За князем, шлях до міста прорубали.
Монголи під мечами їх лягли.
Та нові й нові перед них ставали.
Ми б кинулись на поміч, хоч дарма,
Бо варто лише браму відчинити,
Як в них ввірветься дика та юрма
І нам її тоді не зупинити.
Тож тільки і дивилися зі стін,
Як наш Мстислав дорогу пробиває.
Здавалося, проб’ється, врешті він…
Та ворогів все більше прибуває.
Немовби в перевісище попав
Мстислав із військом. Туго натяглося,
А розірвати сил уже не мав,
Тож, врешті відступати довелося
Аби усім не згинути отам.
А ми на те у відчаї дивились.
Тепер вже точно лиш померти нам,
Чернігів свій боронячи, лишилось.
А далі потяглися чорні дні.
Каміння в місто день і ніч летіло.
Монголи йшли на приступ. Як одні
Утомлювались, інші вслід спішили.
Все менше нас на стінах. Й от біда -
Упала брама від страшних ударів.
Немов, у повінь весняна вода,
Ввірвалися монголи. Наче, хмара
Накрила місто. Спалахнуло скрізь.
Хто був живий, в Дитинець відступали.
А ворог, наче з усіх шпарок ліз
І ми його спинити сил не мали.
Останніх нас притисли до стіни
Дитинця, стали здалека стріляти
Із луків, наче, гралися вони.
А нам одне лишалося – вмирати.
Ніхто із нам пощади не просив,
Як помирати – то з мечем, як воїн.
Тож браття мовчки падали, без слів,
Уражені ворожою стрілою.
Я теж чекав на скору смерть свою.
Уже один, як перст з усіх лишився.
Стискаю меч…А стріли вже не б’ють.
Тож очі піднімаю, подивився –
Сам хан Батий на білому коні
Щось, дивлячись на мене, промовляє
Товмач із наших ті слова мені
Передає: - Великий хан питає,
Де він тебе уже стрічати міг?
Всміхнувся я: - Під Суздалем у лісі.
Тоді він нас камінням переміг.
Той переклав. Хан ще раз подивився.
Щось різко мовив і коня пустив.
Товмач сказав: - Ти вільний. Забирайся.
За мужність хан тебе ще раз простив.
Але в останнє. Більш не попадайся…
- А звідки ти Батия того знав?
А він тебе? – горять в онука очі. –
Й коли це ти під Суздалем бував?
- Та ж розкажу вже, розкажу, як хочеш.
То все було за двоє літ, якраз,
До цих подій. Орда тоді зібралась
Залісся покорити. І до нас
(Як тільки крізь сніги оті дісталось)
В Чернігів із Рязані прибуло
Посольство з Коловратом невелике,
Аби князівство наше помогло
Орду в Рязань ту не пустити дику.
Євпатій був хоробрий чоловік
Та гарний воїн, князем добре знаний.
Хоча «Не можу помогти!» прорік,
Але у очі Коловрата глянув
І мовив: - Можу трохи відпустить
Тих, хто захоче вам у поміч стати.
Коней дам, зброю… Клич рознісся вмить.
Бажаючих зібралося багато.
Й досвідчені були, і молоді.
Усім хотілось пошукати слави.
За Калку відомстити, бо тоді
Для наших кепсько закінчились справи.
Князь триста із усього відібрав.
Дав коней, зброю і ми подалися.
Зима. Мороз навколо все скував.
Шлях, в основному по річках стелився,
Бо по лісах зимою не пройти.
Спинялись мало, дуже поспішали,
Аби Рязані чимскоріш дійти.
Але спізнились…Попіл лиш застали
І гори вбитих. Плакав Коловрат,
На попелі стояв своєї хати.
Монголам клявся відомстить стократ,
Бо жінку й діти мусив поховати.
З Рязані ми помчалися услід
Орді. Шукати довго не прийшлося.
Вона кривавий залишала слід
Там, де міста і села були досі.
Ми мстили щедро, де який загін
Стрічали, то живих не залишали.
Встеляли землю мертві, як один.
Ми жалості, як і вони, не знали.
Ховались від погоні у лісах
І звідти вже наносили удари
Та сіяли поміж монголів страх.
Були, немов мечем Господнім кари.
Хоч наші також гинули в бою
Та люди усе нові прибували.
Вже й кілька сот стояло у строю
Тих, хто рахунки із ордою мали.
Монголи йшли за нами по слідах,
Хан повелів загін уполювати.
Метатися нелегко по снігах,
Між болотами прихисток шукати.
Змикалося усе тісніш кільце,
Орда поміж боліт нас заганяла
Під Суздалем. Останнім острівцем
Для нас галява серед лісу стала,
Куди монголи і загнали нас.
Навкруг лиш ліс й монголи з усіх боків.
Настав, нарешті помирати час…
Але ми ще живі – не мертві поки,
Тож здатні із собою прихопить
Ординців. І останній бій почався.
Уже монголів купою лежить
Навколо нас. Євпатій, наче грався
Своїм мечем, а біля нього ми
Теж землю трупом щедро устеляли.
Зібрала смерть врожай тії зими,
Який, мабуть, ніколи не збирала.
А хан все слав і слав свої полки,
Щоб нас здолати. Ми не піддавались.
Трималися кривавої ріки,
Яка попід ногами розтікалась.
Вже залишилось не багато нас…
І раптом все затихло, зупинилось.
Що клятий хан надумав на цей раз?
Невже монголи, врешті утомились?
Ба, ні… Зненацька камінь захурчав
І впав між нами. За ним другий…п’ятий.
Хан нас вбивати здалеку почав,
Щоби монгольську кров не проливати.
Дарма покласти військо не схотів,
Тож вирішив камінням нас побити.
А нам одно лишалося в житті –
Чекати, поки камінь зможе вбити.
Уже Євпатій впав, зронив меча,
Вже нас з десяток, мабуть залишилось.
Ніхто не став благати, не кричав,
Лише до купи все тісніше збились.
І тут раптово каменепад затих.
І сам монгольський хан до нас під’їхав
В оточенні із нукерів своїх.
Щось запитав у нас доволі тихо.
Нам ламано товмач переповів:
- Де ваш батир, що славно з нами бився?
Хан би на нього глянути хотів.
Я мовчки над Євпатієм схилився,
Підняв на руки. Хан ще щось сказав.
Навкруг монголи схвально загуділи.
- Хан повеління своїм воям дав,
Аби живих на волю відпустили,
А мертвих поховати побажав,
Із почестями, як батирів славних
Щоб смерть геройську кожен поважав…
Такі ото, онучку, були справи…

розпочнемо назустріч рухатись рівно опівночі,
швидкість думки скоротить відстань й обом нагадає про потяги.
головне, не спинятись, інерції бути вірними,
крокувати крізь стіни, людей, понад зібганий час і простори.

на порожніх перонах, можливо, зустрінуть сумніви
і туман не дозволить розгледіти вогкість живого подиху.
нам належить вивчати теорію руху вчасного
і стократ повторити усталену практику бігу сходами.

скільки кроків потрібно, щоб стати насправді ближчими?
як довідатись, рук не простягши, наскільки довкола порожньо?
та зупинка на двох неминуче стає взаємною.
доторкнуся до тебе плечем і між нами зросте дистанція.




12.02.2023

Храм не построить на слезах и крови,
влагой окропи лежащего плашмя.
Господи, благослови
мя.

Нерв оголи, на ход провидь,
встань, даже если смят.
Господи, благослови
мя.

Я в ожидании вечном любви,
руки воздев, стою стоймя.
Господи, благослови
мя.

Автор: Юрий Гундарев
2023 год

Ще залишились у мені
Твої слова, твої пісні.

Це не забути, не минути,
Як березень, що йде за лютим.

Ще залишились у мені
Гарячих рук шалені дні.

Як згадка нашої любові -
В долонях котики вербові.

Поет щодня куштує ескалоп,
Пацяті січка падає до ночов.
Воно було маленьке. Підросло.
Тепер на світ ображено рохкоче.

Живуть разом у спільному дворі,
Пан - у світлиці, кнур - в хліву, де миші.
Свиню цінують тільки за жири,
А візаві за те, що пише вірші.

Написано: Вбивати - смертний гріх!",
Віршатнику ж так багнеться пожерти!
Щодня до рота пхає він живих,
Щоб крапали з руки творіння мертві.

Ну чим погані для котлет кицьки?
Чи пес, який куняє під парканом?
Так ні - іде свиня на шашлики:
І де тут справедливість окаянна?

Прийшов різник. Тварині буде швах,
Заточує об камінь ніж фартовий...
Застряг свинячий хрящик у зубах -
Та не біда, бо вірш уже готовий.

На Зелені свята Мавка
серед лісу спозаранку
наварила борщ зелений,
чай із м’ятою студеной.
Запросила гостей щиро
святкувати Боже диво –
єдність Сина, Отця, Духа
та візит Святого Духа.
Кличе гостей на поляну
із любистка й чебреця
і всміхається широко
Мавка та зеленоока.

Всі, хто вірить у дива,
там гуляли дотемна.
Хто не вірить – не гуляв
і борщу не куштував,
а сидів у себе вдома
та їв чіпси з гастронома.

04.06.2023

Бажання стікає водою
Гірськими потоками рік
Мені так гаряче з тобою
Що б ти собі там не прорік

Інстинкти очолюють тіло
І запахи в танці злиття
Я сильно тебе захотіла
Відчула жагу до життя

Піддатись тобі, щоб зцілитись
Бо тягнеш як чорна діра
Розчавитись би, розчинитись
Взірватися як наднова

Метафора- то лиш підказка
Бо любимо вдвох поміж строк
Твоя перемога- поразка
Я варта твоїх помилок

Загадки є там де питання
У мене немає таких
Я маю тварине бажання
Яке мені дало під дих

Ти жерло палкого вулкану
Ти магма, ти лава в вогні
Реальний, чи просто омана
Що мучить мене уві сні

Та зараз це все не важливо
Є ти. Я. І ця густа мить
Буремніша за морську зливу
Приречена нас оп‘янить.

Вкушай мене довго, повільно
Прокатно, глибоко надпий
Кохай цей момент божевільно
Агент провокатор блудний.

…і стало тихо. Так минула ніч.
Хвости комет сприймаю за ракети.
Лети, мій друже вітру, навсібіч
допоки ще розмиті силуети,
допоки сонце променем своїм
нам не відкрило все жахіття ночі
і стелиться густим туманом дим
й душа із тіла відлетіти хоче.
Хай буде день. О, Господи, єси…
даруй нам людям нерозумним розум
і поки ми при пам’яті спроси,
бо прийде час і ми у тебе спросим.
04.06.23р.