У розпал сонячного літа - ця тиха смерть.
Стікав розпеченим блакитом не дощ, а смерч...
І плаче, плаче пташенятко - нема гнізда.
І сяє з неба рідний татко.
А нам - біда...

***

Торкнутись теплої руки
дозволь ще, Господи,
черпнути з щедрої ріки,
просити прощення...

Молитва в небо полетить,
слізьми обпечена.
Торкнутись теплої руки -
прошу
приречено...

15.07.2012

Іду полем по стежині, оминаю квіти,
Залишаю не зриваю, їм цвісти й радіти.
На своїй рідній землиці, цвістимуть все літо,
Дай їм вазу ,найдорожчу, скоро почнуть гнити.

Всі це знають,не минають, рвуть маки у полі,
Виривають, несуть в хату. Пий, води доволі!
Та вода, це не пожива, сонцем не багата,
Так й людина, душа згине, як не своя хата.

Босими ногами, по покосах,
по стерні, колючій, мов їжак,
дівчинко, із маками в волоссі,
дівчинко, з волошками в руках!
Ти собою розчиняєш простір,
ти легка, як сам отой політ,
дівчинко, із серденьком наро́зтвір,
з поглядом у синій небозвід.

В світі цім, облесливо-продажнім,
де святого й вічного – катма,
дівчинко, до смутку недосяжна,
я тебе поцуплю крадькома.
І тоді, щасливому і босому,
мов хлоп’ятку серед споришів,
волошково-маково-покосово
хоч на мить побуде на душі.
2012

*******
Немов маяк у морі, в серці слова блиск,
Покотиться душею – сонця чистий диск.
І ти побачиш диво, як серед пустелі, –
Росте і квітне слово, ніби тамариск.

Ти мову маєш

Народе мій,
учинений на щедрості і честі,
на мудрості
і славі.
Ти мову маєш, –
як борошно з добірного зерна, –
учинену на пісні,
що луна
над луками й степами,
над горами й морями.
Витає мова,
наш охоронець,
над рідною землею,
що добре зшита
сирицею річок
широких і глибинних –
від краю
і до краю.

Я знатиму. Навіть якщо ти не скажеш ні слова
Про повні валізи і море, що схоже на вальс.
Про сонце у липні, засмагою стати готове.
Про сонний пісок і ритмічний, як музика, брас.

Про всі невідкриті замки і гудки телефонні.
Розбиті зв’язки і зав’язані вузликом дні.
Про краплі бажань на солоних, як відчай, долонях.
Про місячну стежку. Про сині курортні вогні.

Я знатиму. Навіть якщо ти не скажеш нічого.
Порожні валізи, як сповідь, несеш до воріт.
І поряд – нікого чужого. Нічого – нового.
Гарячий на дотик насправді розтоплений лід.
12.07.2012

В разгаре лета жаркий смог...
Полынь горчит, Душисты травы...
Безвольно тянет за порог
Нырнуть в шелковые дубравы...
Испаутинилась листва-
Мобильней не придумать сеть.
Пернатая галдит братва,
За ней и ветру не поспеть:
Нет реактивней, турбулентней,
Чем птиц естественный полет
Порою, несомненно летней,
Когда в цвету пчелиный мед.
Хмельными чарами дурмана
Земля не может насладиться,
Ликует в пелене обмана:
Над озером туман клубится...
В стогу смешались травы лета
И запахи цвелого сена-
Такие милые букеты,
Подаренные нам Вселенной.

Мені якось наснився сон –
Пухнастий, наче купа вати.
Від комина аж до вікон
Пухнаста в ньому була хата.

Пухнастим возом коник віз
Пухнасте сіно для корови.
Пухнаста стежка бігла в ліс
Через пухнасте житнє поле.

А на пухнастому пеньку
Пухнасті виросли опеньки
І на оказію таку
Пухнасті збіглись їжаченьки.

Після такого сну ввесь день
У мене був пухнастий настрій.
Тож я всміхався до людей -
Вони ставали теж пухнасті.

Небо таке холодне,
Наче лавка оця.
Це без тебе сьогодні
Наша околиця.

Смеркло сумує вечір,
Тиша дріма довкіл
(В неї - літа старечі,
Тиші років, років...).

Місяць сховавсь у хмарі,
Пише зіркам листи...
Певно, надії марні:
Ніч... І не прийдеш ти...

14.07.2012

Красти шапку - то у Мономаха.
В гетьмана - звичайно, булаву.
(Менше красти - лишимо невдахам).
В Петербурга красти - то Неву.

Зваблювати - тільки королеву
Конкурсу краси, коротше, "Міс".
Здобувати - то всесвітню славу.
Це кажу вам я, максималіст.

Перстень в мене, як у Соломона -
І на ньому напис: «Все гаразд».
І скульптура, як в Пігмаліона –
Галатею вирізьблю на раз.

Папи я приміряю тіару.
І Буонапартова коня.
Федеріка Гарсіа гітару.
І Луї Каторза убрання́.

У Ікара я позичу крила.
У Геракла - мужність та могуть.
В Аполлона - і красу, і силу.
Я – максималіст. І в цьому суть.


16.07.2012

Бродит душа неглиже,
На розовеющих пятках
Первые ранки уже,
Все остальное – в порядке.
Бродит…
И ищет ее,
Ту обнаженную душу,
Что не приемлет вранье,
Нужно ее обнаружить!
Поиск.
Длина срока – жизнь.
Месяцев девять - в утробе,
Далее в теле… в тиши
Ночи душа молча бродит,
Ей бы поймать соловья –
Так веселее по свету:
В мире искусства вранья
(Только там птиц больше нету…)
Нет, не поют, не парят,
И тишина перезвоном,
Из обнаженной души
Рвутся лишь тихие стоны…
Бродит, ведь есть чудеса –
Край, где подобных – хоть десять:
И, закрывая глаза, грезит…

13.07.2012

Вона вам зостанеться сном на світанні
Бентежним і трепетним, наче туман –
Втече, розтривожена променем раннім,
Звільнивши дороги до інших нірван.

Собі ж приховає (про ніч цю на згадку)
Ваш усміх щасливий на соннім лиці
І сонячним пилом уся без остатку
Грайливо розвітриться на манівці…

Прокинетесь вкотре, щасливі і вільні,
Та видасться раптом, що світ помілів –
Бо спокій забрали грайливі півтіні
Змережані сонцем на березі снів.
2012

Як сталося в парламенті,
що пильність згубили?
Закон про мову
Так і допустили.

Ішли в парламент демократи,
як святі душі
В парламенті розбіглися,
Як грішні туші.

У парламенті партія "наша Україна"
Напала на партію "батьківщина",
і розірвала коаліцію,як зграя звірина

Допустили до впади вовчу зграю
( вже правди немає)
Посадили Тимошенко за грати
Хай там спочиває.

Провладні мужі потирають руки,
Врятувала Європу від холоду
Тепер терпить муки..


Плачте,в'яжіть голови
не розумні діти!
тепер зграю оцю Украні
довго ще терпіти.

О, як приємно згадувати Вас
у час, коли, хмеліючи коханням,
перебираю зустрічі останні,
де з Вами на руках танцюю вальс
і спрагло скронь торкаюся вустами…

Як небуденно згадувати Вас,
коли вже день погас і квітнуть зорі:
вуста і очі – стиглі, неозорі -
лікують горе, зупиняють час,
і світяться коліна у покорі…

О, як приємно згадувати Вас..

Час - умілий, наполегливий гример
Щік рум’янець , юну ясність лоба тер,
Та понищити не зміг твою красу,
Що весніє звабним шармом дотепер.

16.07.12

Стрілки годинника рахують наші дні;
Секундна стрілка лічить наші миті.
Людські обличчя слізьми щастя вмиті
В хвилини радості, годинами сумні
І в сірих фарбах всі малюнки на стіні
Та спраглі співчуття в душі розбитій,
Бо наші очі, - віддзеркалення душі.

Та час неспинний, плинний, мов струмок
З каміннями життя посеред хвиль,
А хвилі – наші мрії линуть в даль,
Свій слід згубивши в повені думок.
І тільки деяким вдається, з них, на жаль,
Натрапивши на розігріту сонцем сталь, -
На крилах вітру розпочати свій танок.

Танцює мрія хмарою між мрій
Щаслива в своє втілення в життя,
Крізь неба стелю прагне свого каяття...
Усе в цім світі в колі замкнених подій.
З ясного неба громом гряне почуття, -
Мрії дощем впадуть в історію буття.
На циферблаті не вмістити всіх надій.

* * *
Збуджусь – й від дум сумних в світанку млі
Зажура на весь день: не рада й літу;
Читати стану – й так проймуть жалі,
Що за слізьми не видно вже і світу.
Сильніше туги хмара грозова,
Ніж мливо смутку виднокіл затьмарить;
Вона із рози пурпур вимива,
Мертвить бутон і лист зелений старить.
Глибокий став – й хоч біля берегів
Прозорий, сонця зблисками сміється;
Все ж далі, там, де глибше, спохмурнів:
Згорьоване чиєсь там серце б’ється.
Вночі ж до смутку ще й відчай в додачу:
Заплакавши, проснусь; проснувшись – плачу.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Sorrowful dreams remembered after waking
Shadow with dolour all the candid day;
Even as I read, the silly tears out-breaking
Splash on my hands and shut the page away . . .
Grief at the root, a dark and secret dolour,
Harder to bear than wind-and-weather grief,
Clutching the rose, draining its cheek of colour,
Drying the bud, curling the opened leaf.
Deep is the pond — although the edge be shallow,
Frank in the sun, revealing fish and stone,
Climbing ashore to turtle-head and mallow —
Black at the centre beats a heart unknown.
Desolate dreams pursue me out of sleep;
Weeping I wake; waking, I weep, I weep.

* * *
Коли я бачу, як вітри невгавні
Зими шаленства бурю їм навстріч
Здіймуть у грудях в нас, кажу: “Принаймні
Це ж та пора, коли найдовша ніч.
Хай квітів не знайдеш у сніговиці
Й повітря співом птахів не бринить, –
Та сонце сходить пізно так у дні ці:
Не зайва ж для любові навіть мить.”
Шкода: уже світає; бовваніють
Засніжені дерева у саду.
О, розставання біль! Уста німіють.
Як розімкну обійми, як піду?...
Химерна ноче, що як мить лишень,
Прощай! Надворі вже найдовший день.

Edna St. Vincent Millay
* * *
I said, seeing how the winter gale increased,
Even as waxed within us and grew strong
The ancient tempest of desire, "At least,
It is the season when the nights are long.
Well flown, well shattered from the summer hedge
The early sparrow and the opening flowers! —
Late climbs the sun above the southerly edge
These days, and sweet to love those added hours."
Alas, already does the dark recede,
And visible are the trees against the snow.
Oh, monstrous parting, oh, perfidious deed,
How shall I leave your side, how shall I go? . . .
Unnatural night, the shortest of the year,
Farewell! 'Tis dawn. The longest day is here.

Правда – жовта трава і цей морок осінній,
Буре листя, повернуте в лоно землі.
П’ю, немов молоко, я туман у долині,
Крає серце розпачливий крик журавлів.

Правда – тільки ця осінь. У сльозах, наче жінка.
Забирається холод і в душу, й під шаль.
Мокне бабине літо. Й тремтить павутинка…
Ходить осінь – висока і світла печаль.

Не крізь шибку вікна – серця дотиком ніжним
Осягни її суть. Чуєш плаче трава?
Я приймаю життя. Сумно. Щемно. І свіжо.
Правда вся в почуттях. А в словах?!. А слова…

1984

Не продав, не вбив – не звідав щастя!
Де кар’єрний ріст? Хоч вовком вий!
Мабуть, час прийшов мені украсти
Шапку із чиєїсь голови.

8 липня 2012 р.

Не розкаяний і покараний,
В ніч загублений, в день не знайдений.
Умивавсь колись тими росами,
Та життя пішло перекосами,
Перекосами понад річкою.
Як, з мечем тепер чи зі стрічкою ?
Де Ти, Господи, поруч демони,
Від знебарвлення місяць кремовий.
У недільний день - свіжі голуби,
На базарі хтось виніс коливо.
Огорнуся я давнім спомином,
А орли снують понад комином
І дим стелиться все городами,
Підіймає бунт між народами.
Поталанило бути згорбленим,
Ледь навприсідки, трохи стомленим.
З мудрим янголом тихим поступом
Увесь рік провів за «Апостолом».
Не розкаяний і покараний,
Може, дощ пройде…
Буду знайдений.

15.07.12

Анджеліну на прізвище Джолі
покусали в гаю дикі бджоли.
Ще не бачив Бред Піт
шаленіших кобіт,
ніж покусана бджолами Джолі.

***
У Арнольда, котрий Шварценеґер,
якось в горлі застряг міні-крекер.
Проковтнуть його марні
були спроби всі Арні.
І в лікарні тепер Шварценеґер.

***
Голівудом кульгає Мел Ґібсон,
по асфальту постукує гіпсом.
Чом же він з переломом?
Копнув тюк з поролоном,
а поцілив у … ящик з залізом.

***
Файну дівчину Дженіфер Лопес
заразив ГРВІ її хлопець.
Тож сидить бідна Джені
тиждень на бюлетені,
і кінá не фільмують – без Лопес.

***
Стивен Сиґал, Том Круз і Брюс Віліс
напилися утрьох та й побились.
Повернулись до тями –
без зубів і з синцями.
І на тім їхні гулі скінчились.

2012

Вечірнє сонечко цілує плечі твої,
В любові поєднує сердець акварелі.
Час спинився... Тамує спрагу волошка в стерні.
Її, Ангел Божий ніжно огортає крильми.
***
Він тут, поряд завжди і прадавно,
Веретеном пряде в небесах.
Сонце з дощем плетуть веселкове руно,
Розкидають із скриньки Божого цілунку чудо.
2012р.

у день не її народження
дощем з ароматом хмелю
у пошуках сонця сходжені
аматорські акварелі

у світлі –розгіллям патини
у тіні – як сон мазками
цей дощ
менестрель розпатланий
в мистецтві образ не тямить

на флейті мотив насвистує
мандрує до вікон синіх
він вірить наївній істині
в тату на засмаглій спині

громи ляскотять на вулиці
по кроквах старої хати
а він сміючися тулиться
він хоче її кохати

в море занурені
зорі зажурені
очі ожинні ночі…
сіна нектарами
зливи запарені
сливами мироточать…
сфінксами сферами
хмари химерами
храми барочні…
марево соснами
плине розтоплено –
…
липень…

Заколише ніч,
зорями забавить,
ніжні літні сни
травами простелить,
заплете в волосся
перли-світлячки,
поцілує ніжно
крапелька роси.
Молоком туманів,
хором жаб в ставку
заколише ніч,
а я в сни прийду!

Письменників – нема,
Крім одного,
Найбільшого, –
Пророк він і месія,
Бо книгу "Україна – не Росія"
Встругнув...
Хвалімо ж, людоньки, його!

А тим,
Хто справді книгу цю писав,
Заціпитися слід –
Із вуст ні пари...
Їм виписані щедрі гонорари
Й Пегасові насипано вівса.

У тої польської кобіти
Іскри димок.
Занепокоїлись орбіти
Моїх думок.

Хоч увірвалась випадково,
Спинила час,
Та зацвітала випадково
Хміль-алича.

І межи нами щось, і з намим
Таки було.
Жадливе почуття-цунамі
Загарбало.

То підіймало, то кидало -
Не зупинить.
А нам було все мало, мало...
І рвалась нить...

Тієї польської кобіти
Пропав і слід.
А в серці на хмільній орбіті
Вогонь і лід...

14.07.2012

ЗНІЖЕНЕ ЦВІТІННЯ

Поклáду потайки до губ свої перстá
Й приховано замкну твоє тремтіння.
Не треба слів, звільни від них уста,
Вдихни у серце із вишин зоріння
Ліхтариків від Бога. Небеса
Розплакались дитячим хлюпотінням
І туляться краплинки, мов роса,
Щоб лик твій обійняти. Ворожіння
Стискає груди, а підступна мла
Відверто кличе здатись в володіння
Тенет незримих, аби ти змогла
Покірно панувати. Провидіння,
Нічним офірувáнням обвива,
Незаймане зціловує творіння
Й розкохано у вирі порива
Любов таємну – зніжене цвітіння.

Павло Гай-Нижник
15 липня 2012 р.

гаплик

зламані ворота
згублені ключі
смутку всохла нота
снить на аличі

порох на осонні
де старий сидів
з думою про коні
і просторий хлів

колеса від хури
витертий обруч
дивиться понуро
себе обіруч

виламана лата
вперлась в перегній
ой немає тата
дав би лад він їй

вилущені рами
потускніле скло
ой немає мами
чисте все було б

дивиться криниця
у безмежну вись
де кохані лиця
з вічністю злились

і таку печальну
пісню хлюпотить
про дорогу дальню
крізь життєву мить

15.07.12

…А про "нас" не напишуть у рубриках свіжих газет
а про "нас" не згадає ніхто кому згадувать нічого
наче пряжу по ниточці твій попорю́ силует
щоб нічого ніде і ніким не було помічено

той стривожений біль побіліє ще дужче за́ ніч
та розмита печаль наче краплі на вимитім склі
за кулісами долі почувши твоє "добраніч"
всі казки заміню чи на вірші а чи на пісні

і в тунелях душі де поволі зникатиме світло
встановлю турнікети надійні немов сторожі́
бо ж у ангелів крила та й відьми собі на мітлах
…перейшовши всі межі я прагну якоїсь межі́
2012

На евересті моїх сновидінь
Зорі очей.
Скільки польотів і скільки ходінь,
Днів і ночей.

Присмак цілунку твого захмелив,
Досі трима.
Справа, здавалось, у нас за малим,
А як тюрма.

Не змилостивилися небеса:
Ти ж - неземна!
Стільки сказав би тобі, написав...
Казка сумна...

14.07.2012

Урешті-решт
усе колись минає.
Стабільності немає -
навпаки:
мої роки
збираються у зграї
і відлітають.
Помахом руки
прощаюся із ними -
і світаю:
нові епохи,
звичаї,
тіла
(минулого імла –
густа і темна)...

Через віки
у мене ти була,
жила у серці –
знаю це напевно -
лишилися два зоряні крила,
котрі донині
зберігаю ревно.

– ти писатимеш?
– так…
на рунічній моїй землі
циферблати життів
дотягнулися до причини,
тільки ти не читай
божевільних моїх листів,
ювелірові час
під різцем олівця –
єдиний...

– не запізнюйся...
– знаю,
гортаю фаланги книг,
у роздряпаний просвіт
втискаюся щохвилини.
– кровоточить сузір'я...
– це тільки твій перший вдих...
а десь там, на землі,
він від болю немов
єдиний...

– не прощайся...
– не буду,
на виріст вдягаю ніч,
вимальовую в кольорі
тіні, бараки, спини...
озирнися, любове,
о, де ти тепер,
поклич,
теракотовий день
відпливає один…
єдиний...

(переклад)
Мжичить мряка липка і холодна.
На погості я тихий, сумний.
Над могилами віє нещадно
Шум ялиць і берізок щемний.

Знову разом ми, Півноче хмарна!
Тільки зараз, я нібито гість.
Крають гадки мій мозок не марно, -
Цвинтар давній замарила злість.

Хороводом кружляють обличчя.
Пам’ять вирвала образ той знов:
Сходить краплями крови брусниця -
Душ загублених скрапує кров.

Певно зникли усі в цьому світі,
Хто б згадав їх - хоча би без слів,
Тільки тужно виспівує вітер
Над притулком сумним «ворогів».

Б’ється жилкою боляче думка,-
Як покличе Бог душу мою,
Хай співає, де ляже могилка,
Вітер пам’ятну пісню свою!
***
Станислав Дружинин
«Посвящение ссыльным»
Липкой мглою холодная морось.
Я на кладбище. Скорбен и тих.
На могилах поросшая поросль
Вездесущих березок и пихт.

Снова вместе мы, Север угрюмый!
Только нынче я прибыл, как гость.
Мозг терзают печальные думы.
Зло ощерился старый погост.

Хороводы кружат чьи-то лики,
В память образ врезается вновь:
Тёмно-красные капли брусники -
Душ погубленных стылая кровь.

Никого видно нет на всём свете,
Кто бы вспомнил – пусть даже без слов,
Лишь поёт о своём вольный ветер
Над последним приютом «врагов»*

В голове бьётся трепетной жилкой -
Если Вышний к себе призовёт,
Пусть над скромной моею могилкой
Песню памяти ветер споёт!

* здесь – «враг народа» - примечание автора.
http://www.stihi.ru/avtor/stasivanovo

О скільки літ, о скільки довгих літ
ми йдемо лабіринтом. Він без краю.
Ми схожі вже на дику п’яну зграю,
та ми йдемо. Колись шукали Раю,
а зараз Виходу-Вікна. У світ?

І

Сонця, сонця!
Знаю – зась.
Світлий сон цей...
Зайнялась
бетонна буря,
цеглинна буря.
Супокою
не знайти.
Наді мною
лиш іти
диктує буря,
залізна буря.

13 лютого 19...-ого року
Сьогодні тут на смерть забили жінку
за те, що відмовлялася іти.
З опухлих хтось на вбитої печінку
накинувся звіряче. І кати
їх кинули в одну бетонну яму…
І дивне щось примарилось мені:
я бачила віконну білу раму,
за нею світло...
Грати ж на вікні!

Де вихід?!

Пухнуть, пухнуть, пухнуть.
Голод, голе горе.
Пухнуть, пухнуть, пухнуть.
Все холодне, хоре.

10 березня 19..-ого року
Я бачила у сні так чітко тата.
Жахливий сон. Наснилося, немов
він кулаками б’є в залізні грати,
мене гукає. А на пальцях кров…
Прокинулася, плакала, кусала
стару куфайку за брудний рукав.
Татусю, я не зрадила, чекала,
хоч і казали, що когось продав.
Я пам’ятаю час, коли горіла
надія у сумних очах твоїх...
Ой батечку, якби і мала крила,
та мурів не здолаю цегляних.
Аби ж хоч ти сказав мені, для чого,
для чого ми зайшли у Лабіринт?
Навіщо я тягну безсило ноги,
Чому я схожа на машинний гвинт?

Чи сміюсь, чи плачу?
Чи ж тебе побачу?

21 березня 19..-ого року
І знов наснився посивілий тато.
Він хрестик зняв і простягнув мені,
вдягнув на шию крізь холодні грати.
І зник.
А я прокинулась в Труні,
В Труні, яку назвали Лабіринтом,
в нім Виходу шукаєм стільки літ.
Труна, яку назвали Лабіринтом –
це цілий світ, страшний пекельний світ.

Ми схожі на святих, але у пеклі.
Мабуть тому, що ми собі запеклі
вороги.
Ги!

Сірі стіни сирі.
Прагну неба вгорі.
Ніч чи день?
Я мовчу. Я одна.
Може, буде весна?
Ніч чи день?
Чи побачить дано
краєм ока Вікно?
Ніч чи день?!
Я мовчу – не одна.
І чи буде весна?
Ніч чи день?

9 листопада 19..-ого року
Не прийшла сьогодні ще до тями –
аж п’ятьох розстріляно осіб.
Їх учора кидали у ями,
задзвенів об цеглу жовтий німб.
І здійнялось ніби сизе пір’я –
звідкіля принесло голубів,
як в дитинстві, на моє подвір’я…
Але ж ні. Бетон лише сивів.

Кінця початок
чи кінець початку?..

ІІ

О скільки літ. О скільки довгих літ...

24 квітня 19...-ого року
Я бачила щілини у бетоні.
І хоч цементом мурували їх,
та на брудному і німому фоні
з’являвся мох, як над «великим» сміх.
Бетон не вічний, ржа руйнує грати,
але ж пройти повинно стільки літ.
А зараз ми повинні йти, вмирати,
шукати Виходу-Вікна.
У світ?

Мені жайворонка в небі б…
Та бетон
нам замінює, далЕбі,
камертон.

15 грудня 19…-ого року
Пиячили…
Пляшки я прибирала.
Не бачили,
як в склянку розглядала
себе:
Смуглява я від бруду.
Смуглявою і буду.

6 березня 19..-ого року
І сум, і радість огорнули душу –
Я у щілині пролісок знайшла.
Та тільки я ховати його мушу.
Відлига – ще не значить, що весна.

Оживаю, немов,
гарячішає кров.
Та зима.
Божеволіє сміх.
Відпустився би гріх,
та зима.
Ще бо ціла Труна.
Котить жахом луна:
«Ще зима…»
Хоч брудні куфайки,
та скресання ріки
ще нема.

Капала бурулька:
Кап! Кап! Кап!
Під нею на слизькому бетоні з’являлась інша
така сама.

ІІІ

Невже все повернулось навкруги?..
Казали ми.
Стріляли нас.
Ги!

29 липня 19..-ого року
Наснилася собі у сукні білій
В якійсь кімнаті світлі, за столом.
Всі рідні там, такі щасливі, милі.
Поїли чаєм, мати пиріжком
Кормила так, немов малу дитину.
Я заливалась сміхом (чи плачем).
Але під ранок зникло все хвилинно,
Лишивши серце наодинці з днем.

За поворотом бачу свій кінець.
А поворот
і Вихід з Лабіринту?

Сірі стіни сирі.
Чортма неба вгорі.
Ніч чи день?
Я мовчу, як німа.
Не життя, а тюрма.
Ніч чи день?
Мій кінець уже тут,
закінчився мій блуд
Ніч і день.
А Вікна все нема.
Нескінченна Тюрма
ніч і день.

2 серпня 19-ого року
Сьогодні уві сні мій сивий тато
із Лабіринту Вихід показав.
На дужих дверях ще міцніші грати,
замки, засуви.
Поруч хтось писав:
«Навіщо ж ви вели стільки народу?
Ключі та інструменти біля Входу…»

1996р.

Серпень у серденько глипне,
Рій-гіркоту розтривожить...
Липа, похресниця липня,
Цвіт роздала перехожим.

Перса серпанком прикрила:
- Солодко… Дякую, доле…
…Од золотавого пилу
Липа обтрушує поли.

2012

не-сповнення теж бувають
самотніми як і ми
як соняхи з короваю
що порізно час вломив

з урочищами на зорі
з урочищами в душі
такі під посів не орють
складають в пусту кошіль

такі навесні не сходять
ні житом ні бур’яном
жовтіють в осінніх водах
поточеним полотном

А потім неждана приходить вона,
Блакитне мереживо з бляклої сині,
І кожна корона, і кожна труна,
У чому, скажи, і кому ми ще винні?

Бліда іпостась, напівзлякана тінь,
В червоних кафе – недопите вино…
Так падає звечора синь-височінь,
Коли ми спимо, коли просто спимо…

І вереском вересня, вереском снів –
Бліді парасольки – дзвенять наші нерви,-
Твоєї щовечора п»яної смерті,
Твоїх щоранкових тремтінь-воскресінь…

А потім неждана приходить вона,
Така ж, як і безліч сполоханих весен!
…В червоних кафе, в кожній склянці вина!
Аби доповзти до ранкової меси.

….
Жовтим – по стінах. Чорним – по стелях.
Висівки виллє старенький екран…
Вікна дозріли. У вікнах – пастеля.
Гойдає за шибкою стомлений кран.

Кричати котам по засніжених вістрях.
(Залізти б у вушко у голки намить,
Бо там від Дніпра і до самого Дністра
Нікому, нічого ніяк не болить.)

Ще рано прийти. Та вже пізно додому.
Ковтни від Матвія і випий Коран
Між вицвілих стін обласного Содому
Нам нічого зовсім прикласти до ран.

…..
Назавтра – сніг, і вже хребта відтято
(Кричать коти, і з ними – в норах – світ!)
Бери чимдужче біло-білу вату,
Допоки вдосталь крон і досить біт.

І пальцями торкнеш латунну шибку,
Найменший день, в якому є найдовша мить!
З одної риби нам на всіх ламають скибку!
А за вікном штормить, штормить, штормить…


...
Кисень вдихали останніми скис
Хребці позгортали додолу похилим
Котиться небом отруєний спис
Тобі в покалічені крила

І я б змайстрував уже сотні перук
З неба з кори з ковили із вати!
Вже скоро. Весна годуватиме з рук.
Щоб руками карати.

…
Скільки щему, малий, з полуниць!
Дохворіти б до них – і здуріти в раю!
Дощ циганський, чи мо» дежавю?
Чи душа чия з половиць?

Вирва неба. А хто хоч би плюнув в асфальт!
Дай нам руку. Тримай. Кілотони води.
Журавлі ключем. Ви куди? Не веди!
Галасує палатами фальш



Останнє
Рве. По затінках тліє. В долонях тремтить.
Загорни мене ковдрою світлою – гай, догори!
Аж поки воно світле на темне таке догорить,
Не здогониш, не спиниш, насниш… говори…

Прижимаєш хребет (із вином, без вина,-як коли)
Наче риби об лід примерзатимуть зябра до літер!
То ж коли? – Почали. Потягли. – Коли ви-тоді ми!..
…З ковили з колими рве повіки на дощ на вітер.

І коли плесо снів затремтить за вікном з-за гори,
І я буду! (без крику туди ледь ніхто не доходив!)
Заростає в долоні сніг. Говори. Говори. Говори
З-поміж вицвілих ламп і голих машинних кодів

*******
Скажи, чому тепер у власній хаті
Ми живемо ще гірш, ніж в інтернаті?
Бо ми, як гості, на своєму святі, –
І досі ще зневірою розп’яті.

Коли птахи зірвалися на крик
Дзвінкий, як мідь ковка, навперебивки, -
Гойднулися під вітром явори,
Обтрушуючи листя на бруківку
Припалу пилом сірим і їдким,
Що, наче дим, здійнявся різко вгору
Там, де пронісся вихор понад ним
По вулиці удалеч метеором.
Услід йому, курився довго шлях
І простір залишався жовтуватим,
А я стояв із подивом в очах
Біля вікна у затишку кімнати.
13.07.12

1.

пам’ять
базар іконний

німба
пришити лінь

царством
три дні безсонним
править
адреналін

править
і виправляє
кардіограмний
стан
я
вже не позбираюсь
відчаєм
на устах

2.

світло
мов сома вуса
риба
вікно старе
виб’юся
і переб’юся
спогадом
сухарем

позавіконний
безмір
втягує
наче вир
в серце його
розверзле
погляду
начавив

погляду
за тобою

мамо моя

я тут
свічку
зробив сліпою
тіні чужі
задув

3.

біль відпустив
присісти

каже

старий
дихни

серце твоє
мов тісто
ще не спеклося

мни
жуй-пережовуй неміч

тут
у душі тісній
я
і біда
живемо

а до біди
у ній
дні доживала
гостя
буря емоцій

та
в горло лягала
врозтяж
там
де слова
ковтав

4.

пам’ять
базар іконний
вишиті
тропарі
крила
для підвіконня
і на той світ
поріг

14 Липня, 2012

* * *
Не в срібній скриньці, як дівча якесь
Це робить, в зблисках перлів, самоцвіту,
Ще й замкненій, а ключ подівся десь, –
Несу тобі любов свою; не звиту
В любовний вузол, не в обручці, де
Semper fidelis – напис на латині,
Й пружинка потайна, що шлях знайде
В бажання влити краплю зла й гордині:
На руки взявши, й лиш її одну,
Відкриту, без оздоб і оксамитів,
Як хтось би яблук повну пелену
Чи в капелюшку розмаїття квітів,
Несу, й гукаю, як в дітей хвальбі:
“Поглянь, що в мене є! Й це все – тобі!”

Edna St. Vincent Millay
* * *
Not in the silver casket cool with pearls
Or rich with red corundum or with blue,
Locked, and key withheld, as other girls
Have given their loves, I give my love to you;
Not in a lovers'-know, not in a ring
Worked in such fashion, and the legend plain —
Semper fidelis, where a secret spring
Kennels a drop of mischief for the brain:
Love in the open hand, no thing but that,
Ungemmed, unhidden, wishing not to hurt,
As one should bring you cowslips in a hat
Swung from the hand, or apples in her skirt,
I bring to you, calling out as children do:
"Look what I have! — And these are all for you."

* * *
Й колись жінки любили, як і я;
Принаймні, хронік і легенд герої:
Вітрил з Корнвела жде Ірландія,
Спартанська щогла вже у водах Трої;
Війною йшли, щоб полонить красу,
Коханням гнані по усіх усюдах;
Несли й тоді жінки, як я несу,
Любов, мов храм палаючий, у грудях.
Вважаю все ж, що так, як в давні дні,
Страждать любов’ю, – із живих судилась
Мені лиш доля; лиш в одній мені
Та первозданна пристрасть відродилась,
Коли цариці – й смерті зрівши жало –
Приймали в ліжку рицарів зухвало.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Women have loved before as I love now;
At least, in lively chronicle of the past —
Of Irish waters by a Cornish prow
Or Trojan waters by a Spartan mast
Much to their cost invaded — here and there,
Hunting the amorous line, skimming the rest,
I find some woman bearing as I bear
Love like a burning city in the breast.
I think however that of all alive
I only in such utter, ancient way
Do suffer love; in me alone survive
The unregenerate passions of a day
When treacherous queens, with death upon the tread,
Heedless and wilful, took their knights to bed.

Світлій пам’яті
Лазаря Йоновича Бродського

Навіки батько навіки попрощавсь зо мною,
Коли я дозрівав у материнськім лоні.
Дозволили востаннє притулитись вухом
І, що роблю я там, він хвильку слухав.
Живий батько дістався од дружини –
Тільки таким його сприймаю і донині...
...Стелилась перед хлопчиськом із Бердичева,
Далека стежка і незвична.
Рабинів двоє з Єрусалиму заявились,
Щоб єлед-пеле уславив їх єшиву .
І хоч будьоннівці тоді рубали і кололи,
Сказала мати: «Нізащо і ніколи!»
Не відала, що замість Тори й Талмуду
Тирана Сталіна обожнювать син буде.
Р.S.
У передсмертну мить поблиз Єрусалима
Кому сповідувався він? Потворі-осетину?
Чи безіменним двом рабинам?
---------------------------
Єлед-пеле (івритське) – вундеркінд.
Єшива – навчальний заклад для релігійних юдеїв.
Тора (івритське) – П’ятикнижжя

Тиждень збіг, як уві сні —
Заясніли вихідні:
Можна виспатись досхочу,
Доки в шлунку заворкоче,
Пожувать чогось смачного
Під чарчиночку міцного,
Подрімать після обід,
Щоб не гнівався живіт.
А коли є сила волі —
Бити байдики доволі!
Марш на шпацир: добре буде
Показатись межи люди.
Знов нагнати апетит,
Повечеряти, як слід,
Книжку на ніч почитати
Та й лягти спокійно спати.
Відімкнути телефон —
І в міцний поринуть сон...

Промайнули вихідні.
Знов почнуться дні нудні:
Уставай, штовхай роботу,
В'язни в клопотах, турботах, —
Марафону відчуття.
Й отаке бува життя…

2009

Так буває. Такий собі час – ікс чи ігрек, може, інші літери алфабету,
Який перебути треба – як чуму, лютий місяць чи довгі, як лютий, місячні,
Заховатися в мушлі тіла, не питати – «де я і з ким я?», і «з ким ти урешті й де ти?»,
На мотузочці місячній, як білизна попрана, висячи...

Сонні оси на кухні, як сотні питань, лізуть у мидницю із варенням. (Варення з вишні).
Патока слів і мовчань... це густе і тривожне липневе марево...
Так буває. Коли нікого на світі. Коли мовчить серед ночі на всі смс Всевишній.
Коли будемо їсти узимку все те, що улітку в чотири руки зваримо,

Сни ще свіжі, як фарба олійна на правій руці. Спогади ще квикливі.
Дні тягучі, неначе чекання – а коли ж то нарешті жити???
... «я люблю тебе» - хвилею вседаючою при місячному припливі...
« я ловлю тебе» - сивим відлунням над прірвою у житті, як в житі.

Я ходжу по сірій стелі
Сонна, головою вниз.
У моїй сумній оселі
Спить невидимий каприз.

Вікна падають у прірву
Різнобарвних світляків.
Всі цвяхи зі стін я вирву
Щоби запах не висів

Цвілих тіней порожнечі.
Я не хочу, щоб ти знав,
Що готуюся до втечі.
Доберусь до неба вплав.

Божественноутробні води піняться то блідо, то криваво
Розкотисто рокочуть сурми білошумно згаслих зір
Органить серце і відлунює густу твою сльозу. Заграва...
Повір тепер – уста шепочуть у припливі і у відплив – не вір

Соленими руками вітер чуйно_пестить спраглолоне тіло
І проникає глибоко у жили млостю вічний щем
Сум’яття чайкою безодню розчахнуло криком білокрило…
Перлинами у мушлі – відгомін твоїх морських поем

У кожній Людині
На денці у серця
Є крихітка раю, -
Ти знаєш чи ні?
То чом безупинно
Шукаємо жертву,
Її роздираєм,
Немов на війні?!
Вростає байдужість
У нас споришами.
"Яке милосердя?
В нас ера вовків!" -
Ти кажеш, мій Друже,
Без тіні розкаянь,
І в голосі твердо
Відлунює гнів.
Не слово - цикута*,
Жалі в небо квилять,
Довіра на друзки,
Мости у вогні,
Душа на розпутті,
Надломлені крила,
І двом - надто вузько
На стежці одній...
Для ближнього стигне
Отрута в бокалі -
Традиція давня
Людської пихи.
Кривавляться стигми,
"Світ надто лукавий!" -
Таке виправдання
Лише для слабких.
В життя круговерті
Стираються грані
Між світлом і тінню,
Між добрим і злим,
Втрачають опертя
Людські сподівання
На вічне й безцінне...
Суцільні вузли
Надміцно сплелися
У сітях омани,
Що згублені душі
Затягує в вир.
Лиш янголи в висі
Скривавлені рани
Оплакують дужче,
Аніж до сих пір...

Людино, одужуй!
Сама ж собі лікар,
Пусти в душу світло,
Збори в собі зло!
А знаєш, мій Друже,
Мистецтво велике -
Ненависть зцілити
Любові теплом!

Цикута* - отрута, яка зафіксована в анналах світової історії, як речовина, якою отруїли в свій час великого Сократа...