Дні у Ялті – ясніші, тепліші.
Починаю тебе забувати…
Вже не будять помисли грішні –
Приминати любисток і м`яту.

Знов ромашки – на хутора луках?
Лик любові квітчали в долині.
Я несла їй довіру, ти – муки.
Я мережила льолечки сині...

Ти сміявся: «Дива! Пахне сніг…».
То ж пелюстя із терну летіло.
А любов – за білявий моріг...
В жорна променів – змучене тіло.

Чом злетіла? Боялась морозів,
Трьох заметених снігом доріг.
Фіолетові літери-роси
Будять паростки снів на зорі...


2002-2012

Мінерві зле, у неї щось із нервами.
Евтерпа – терпить. Терпить і мовчить…
А змій-спокусник шелестить папером – і
вповзає гадом у словесну гидь.

Блукає глуз(д) затоптаними тропами.
Атрофувалась лексика у строф.
Мілкі слова – нест_римними потоками –
з усіх усюд. Не треба й катастроф!

Уже Творець свого не чує голосу
у галасі, ядучому як дим:
Рим_ують – і містечка, й мегаполіси.
Де гуси, що врятують світ од рим?!

2012

ти бачила як затихає сад
ти бачила як туманіє сад
ти бачила як умліває сад
як він до тебе простягає тіло
у тім саду ти теж була як сад
у тім саду ти дихала як сад
ти там дощем вигойдувала сад
і гілкою вишневою тремтіла

а я там був сокирою в саду
я темнотою був у тім саду
тобою мабуть був у тім саду
бо я на мить побачив у несилі
як ти тремтиш і гаснеш на виду
чолом по брови в темряву руду
й немов лошицю я тебе веду
і губи твої терпнуть у вудилах

та тільки ти світилась не мені
і в сутінки котилась не мені
і роздягалась мабуть не мені
на видноті при березі і людях
кому ж то ти послалась на стерні
із ким же ти купалась на стерні
і нащо ж ну навіщо на стерні
полегко полягла комусь на груди

та тільки не прощав осінній сад
пручався і кричав осінній сад
гострив дощі курний осінній сад
де ти всю ніч невірною ходила
куди ж тепер пішла твоя краса
скажи кохана де твоя краса
чого так важко дихає коса
і в землю кров стікає крізь вудила

2012.

Коли пишу пародії (о, так!),
Десь зауваживши цікаві фрази,
Хоч у поезії не зовсім і мастак,
То не судіть мене жорстоко зразу.

Мо', інший що і скаже, мо', змовчить,
А, мо', від реготу аж сльози витре,
Але, сягнувши генія, умить
Листочка з віршем викине за вітром -

Навіщо нам писати про нездар,
Що епігонять, гонять, графоманять,
Талановитять до виття фанфар -
Як в Україні геній лиш Тарас,
Що із гори Чернечої, де Канів.


04.04.2012

Обнімаю
вас,
діти первинних інстинктів, закохані петеушники,
без жодних шекспірівських заморочок,
без білих та гамівних сорочок
етики & естетики, досвіду,
що завжди тотожний скорботі.
Діти спальних районів і регіонів,
діти-гвинтики у великій Божій роботі,
щось на зразок БАМу –
аби працювали – та горя-біди не знали –
весело і натхненно,
аля-улю!

Люблю
вас,
чиїсь діти налякані,
під вікнами ПТУ номер два –
стоїте купками,
як горобці нашорошені.
Смієтеся голосно, ніби даєте ляпаси,
одягаєтесь в захисний одяг –
завжди чорний
не залежить,
хлопець чи дівчина, –
воронячо-чорний,
кар!

Боюся
вас,
ченці і черниці урбанізовані,
бо вірите тільки в себе,
солдати й солдатки на плацу дорослого життя:
вигребти, вижити, вирвати з м'ясом
шматочок сиру під сонцем,
гам,
діти…

Пародія

Нагрівся… під пахвою –
Хочу вище!
Замуркотів –
Не наламати б дров!
Де було серце –
Справжнє попелище…
“То що ти там казала
Про любов?”



4.04.2012

Згадаю школу інколи
І те, як на канікули
В бабусі пасла череду,
Гадала: що попереду?
.....................
Тепер – присісти ніколи.
В моїх дітей канікули.
Пишу цей вірш у середу,
Гадаю: що попереду?

Ты - радость моя, единородная...
Древностью живут наши сердца
Взираю в глубины веков -
Степь, ковиль, любви бегущие века...
2012г.

наче любов у часи дефолту де я не я де він не він
лягає уздовж печаль другосортна тріпочуть вогні
у пащі величного міста де живуть левиці і леви
розпашілі кав’ярні чекають на ліхтарі посеред неба

на молочних грудях тріпоче шалик рудіє шалик
у прошарку спогаду нараз випливають риси проталин
де я не я де він не він а олово прірви у межичассі
і вчасно підрізане волосся барвлене під зубну пасту

і не згадуй не воруши спогадів соснове гілляччя
сховаєшся потай як мишка- норушка і буде уже не лячно
дихатимеш просолодою і тулитимеш цитрину до скроні
пересіявши слід на сльози левиний рик на забобони

не питай куди ходила по туману босою по туману
освіти її замороч мене по туману як по титану
бродять бростю із кіньми дикими солов"їні погляди ранків
золота любов йде на пальчиках
дише вірністю
пахне манкою

Растревожена ярыми дикими мыслями
Я усердно пытаюсь покоя добиться-
Равномерно душевного "штиля"...
Закорузлыми фразами стислыми,
В бесполезных попытках остановиться,
Захожу на "мажоры" достойного стиля.

Нужен полный конкретный контроль
Над волной непредвиденной ярости-
Завершающий цикл воздержания...
Ноль однажды помножив на ноль-
Результат приуменьшенной малости,
Недостатка усердий старания.

Есть особый библейский секрет
Состояния полной гармонии-
Не дури,относись к людям так:
На предательство-полный запрет!
Дух очистить мольбой от агонии!
Заявить провокатору:"Нет!"

Листает ветер памяти страницы,
Как будто хочет истину понять.
Уходят годы- им не возвратиться.
А главное, чтоб их не растерять.

Мелькают в череде недель чужие лица,
Кружит житья шальная карусель-
И больше никогда не повториться
Такая суматошная, живучая "бордель".

Когда-то неожиданно приснится
Под кровом ночи давняя мечта.
В ночь улетят заветные страницы
В безвременную срочность-в никуда.

Початок квітня.Ніч.
Ні,пізній вечір.
Снується вірш.
Утома тисне плечі.
Одинадцята.
Двійко одиничок
відкрили ночі свій примарний шлях.

Дорога.
Струни вічних пожадань.
Бринять шалено-звільнено мотори.
Три перехрестя.
Жовтим світлофори
поблимують на першому - спіши.
А друге завше зблискує червоним -
хоч стій,хоч йди.
Перегуком вагонним
там,справа,обізветься поїзд знов.
Рвонуть машини - їм зелений.

Час.
Тече життя нічне.
Пливуть повз мене
таксомоторів жовті світляки.
І ще одне,уже біля ріки,
також знайоме,давнє перехрестя.
Темніє вулиця.
(Поміж роки
ще скільки пам"ять невигойну нести?)

Міст.
Крізь перила зблискує вода
під місяцем,як спина чудо-риби.
Незмінний доленосний поворот.
(І проситься в ту ж мить у руки хрестик.)
Всуціль побитий ямами хідник.
Ліхтар погас,чи,може,зовсім зник.
Провалля східців.Отвір чорний.
(Страх
десь там,на денці,нишкне у очах..)

Тими стежками було не ходити...
Тепер же що?
Життя,котре прожите.
Кудись майнули-сплинули літа
по темних давніх вулицях бродити.
А душу смуток терпко обгорта...
(Колись насняться троє перехресть.
Бо ще мостам гудіти під ногами.
Бо то не все перетерпілось нами.
Лише б не стали в герці час і честь.)

То тільки ніч квітнева.
То лиш мить.
Та он душа моя - з якогось дива
в минуле зазирає,юродива.
Весна.
А їй забаглося - щемить.

Ну що ж,нехай собі.
Усе минеться.
Світанок буде.
Звично обізветься -
одинадцята.
Двійко одиничок
відкриють дневі свій кілометраж.
Життя триває.
Час насправді - наш.

2012

Присядь, самотність, біля мене,
Сьогодні будемо на ти.
Між нами висохли мости,
Коли ще їх було так треба.

Пробач, самотність, що не хочу
З тобою йти на компроміс.
Ти – наче, моторошний ліс,
Мене засмоктуєш щоночі.

Побудь, самотність, порятунком
Мого збіднілого єства.
Душа – пожовкла і черства,
А була вищого ґатунку.

…Присядь, самотність, біля мене.
Ще не збудовані мости.
За нами тягнуться хвости
Біди, залитої у вени.


03.04.12р.

цей корсет зі зневаги і гонору, милий, - підробка,
низькоякісна, криво скроєна і не личить…
загатила потік любові настилом кітчу
і зворотній рахую до точки вильоту пробок.

всі квитки на виставу повернуто кредиторам,
ставки зроблено, кулю пущено… червонію…
і на всі голоси цілункової поліфонії
проривається піанісимо «Ja cię kocham».

2012

Як чекала я цього дня – і ось він настав.
То ж чому моє серце рида?
Хто змінив радість стрічі цієї
На печаль розставання гірку?
Що за ворог вистежив шлях мій
І відради моєї отруїв криниці?
Може, й справді мої почуття
Пролилися на тебе із міху закритого?
Чи й справді втихомирився Божий гнів
Карати всіх первістків?
Покладу на олтар також і тебе,
Почуття моє чисте.

густіє терпіння і чорні тужавіють вина
і губи твої так пасують вечірньому склу
що плине крізь вечір як музика втомлена плине
крізь твій комірець і крізь пальці твої по столу

всміхайся мені хай усмішка нічого не значить
хай гості не знають що тут куштували вони
не чорне вино а твої перепливи гарячі
червоні рожеві і напівсолодкі тони

покинемо їх і ходімо в альтанку під небом
вже там я нарешті вдихну твоє темне амбре
вже там ти мені і сумління і сукню розстебнеш
і щось у мені тої миті напевно помре

бо я таки зважусь і тяжко із тебе добуду
всі присмаки чорні якими зітхав виноград
хай сонце сідає хай довго ще вгадують люди
яке ж то вино розлилося як море на сад

й коли наче лози у небо вростуть мої ноги
коли я об тебе вже серце своє обдеру
я врешті скуштую тебе моя вічна знемого
моя найгустіша моя найсолодша з отрут

коли крім амбре на тобі вже не буде нічого

«Отче наш, Ти, що єси…»
…Яке квітневе небо чисте!
На перші паростки краси
Розщедрилось гілля безлисте.
І віджурились журавлі…
Така до болю недоречна –
Весни мелодія танечна
Над свіжим горбиком землі…

2001

Повінчані разом полями,
На березі зошита сміх,
У біло-проклітчаних плямах,
Єднає їх душі навік.
І він, і вона на малюнку -
Наскрізно порвуть інтервал.
Силенним своїм поцілунком
Зіллються в останній фінал.
Тихенько спадуть на підлогу,
Де квітом прокрапав бузок.
І навіть весняна волога
Не змиє їх вічний зв'язок.

«Зроби-но монтаж, Біллі!» -
Прошу у Бога,
Наслухаю весну разом із безхатьком-псом,
Що дивом урятувався від генозиду імені євро-12,
Вуха тулимо до землі,
Йде чи не йде, красна?
«Зроби-но монтаж, милий!» -
Прошу у тебе,
Щоби впасти у сон, а прокинутися на станції «Сон_це»,
З метеликами жовтими і безголово-щасливими,
Щоби город вже посаджений,
І вікна помиті,
І на душі так святково-чисто,
Як у пасхальний ранок.
...оминувши час перших очей мати-й-мачухи поміж кочугур сміття під вікнами,
Коли вони дивляться на мене розпачливо з газону під вікном –
Пакети, презервативи, обгортки з-під чіпсів, собаче лайно –
А за місяць трава гінко вижене вгору –
І закриє всю правду життєву,
як перед тим – сніг...

небо стікає дощем, а в тебе такі голубі очі -
ніжні-ніжні, тендітні і пустотливі, як дитинне море,
що легкою хвилькою лоскоче піщаний берег і втікає,
недозріле для бурі, але уже грайливе, як молоде вино

ти хитро усміхаєшся і розцвітають проліски у моїй уяві,
а зелене листячко очей тріпоче цнотливими поцілунками,
весна прокидається і спраглим березовим соком входить у вени,
знеможені довгим чеканням і холодними зимовими вечорами

тужавіють бруньки в обіймах квітня_молодця, грудям затісно в оковах
і ти вивільняєш їх, спиваючи першу пíну розквітлого бажання,
бажання дихати сильніш і гучніш розбурханого моря і весняної квітки,
котру ось-ось зірве молодий сильний парубок_вітровій

зелене і голубе єднається, сплітається і вростає одне в одного
облітають пелюстки, не в'януть квіти - народжується нове життя

2012

Розмовляють із вітром тополь сагайдаки,
Путівець полином й молочаєм пропах.
Стрімко вибігли в поле схвильовані маки,
Щоби вечір зустріти у стиглих житах.

Промінь сонця лягає у спраглі долоні,
Виграє стрибунець на високій струні.
Заквітчались роменом в рясній оболоні
Милих Любицьких лук острівці вогняні.

Гомонять перепілки в морях конюшини,
Горицвіт пам'ятатиме наші сліди.
І шикуються клени й дуби край стежини,
Мов стрункі козаки отамана ПравдИ.

А на заході небо, мов сік полуниці,
Розлилося рікою між зоряних трав.
Жовтий місяць заглянув в прозорі криниці
І промовив їм те, що раніш не казав.

2008

Коли надворі сонце сяє,
Щедро проміння розсипає,
Пісні тріпочуть у душі-
Пишу вірші.

Коли навколо вітер свище,
Холодна хвиля бижче й ближче,
Зникає щастя із душі-
Пишу вірші.

То ж не питайте, що зі мною,
Чому кладу рядки струною?
Бо коли чую крик душі-
Пишу вірші.

Чомусь не меншає іуд,
І фарисеїв стало більше.
Не тільки ллють на світло бруд,
А роблять все, щоб людям - гірше...

Забули Бога, честі храм,
Занапастили грішми душу.
Над усіма панує хам,
Трясе людей, неначе грушу.

Матюччя, наче бур'яни:
Полоти - не переполоти!
Таке життя. Прийшли "вони".
І будем бідаками доти,

Поки не увірвавсь терпець
І разом не сказали: доста!
Похмуро зирка Бог-отець,
Як Україну жре короста...

2.04.2012

Спустошений замок і привиди, привиди, привиди:
Король, королева, і подих, холодний як лід…
Була у ворожки, то взнала – не пройде і три доби,
Як буде вогонь, у якому розплавиться мідь
Фанфар. Фанфаронство розсіється, оберти, оберти
У обер-тонах надчутливості унтер-не-менш –
Не меншим, не гіршим здаватися… Що се ви робите?
Чи стачить силят відчепити прикріплений бейдж?
Замки навісні і поламані весла і весни не
Потішать ні око, ні душу – для кого, скажіть,
Винищувач кордовий, дружно гуртківцями тесаний
Над містом химер закладає круті віражі?
Вітражного скельця уламки – не калейдоскопами,
Скалками засядуть в реальності завтрашніх злив…
Чого ж ми жорстокі? Це модно так – бути жорстокими?
Порожні палаци. Літак, який сонце закрив…

02.04.2012

Нудиться вдосвіта квітень
Тужно холодним дощем.
Знову заплакані вікна
В серці народжують щем.
Хмари, завихрені вітром,
Лиш майорать у очах.
Кулик кружляє в повітрі,
Наче наляканий птах.
Вітру розмову тривожну
З кленом про щось тет – а – тет,
Може, змалює художник,
А чи опише поет?..
Рухи галузок, їх колір,
Голого стовбура стать, -
Як по корі охололій
Краплі дощу дріботять.
Скачуть у ритмі мазурки
Швидко і лунко вони,
Поки не тихне їх дзюркіт,
Наче бриніння струни.
Впоює землю волога,
Всюди калюжі та слизь.
Слово, як досвіт, убоге,
Щем прямо в серці затис.
01.04.12

Наснилось давнє, незабутнє:
Весни розмай, десятий клас.
Коли минав повільно час,
А мрії линули в майбутнє,
Яке в уяві малювалось
Барвистим плетивом химер.

Роки спливли… І що тепер?
Майбутнє те минулим стало,
Свою розкривши таємницю.
За роком рік, за миттю мить
Шалено швидко час летить.

Мені ж усе частіше сниться
Оте далеке й незабутнє:
Весни розмай, десятий клас,
Коли минав повільно час,
А мрії линули в майбутнє.

*
Упало з вії
На щоку бажання,
Яке чекав усе своє життя.
А вітер здув його
Неначе ненароком.

Нагрішиш краще, та чи не поперхнешся чужим яблуком?
Євиним?
Бо вона довірялася йому на самоті, склавши долоньки літачком і враз:
"Фіть!"
І в ньому...
І бризкався кришталь її багатолюдного серця, як урбаністика міста... Cтрога, але осяйна Аріадна.
Ніч ,зорі ,дах ,вона.
І на верандах Русанівських Садів збирала розсипи сонця дітлашня,
І вдихи і видихи були прозорими як органза на її сукні вербної неділі.
Котики цвіли.
Цвіли котики і сон – трава.
А колись його вже дорослий велосипед спостерігав,
як клялася вона:
"Відьма я родима, справді, родима !"
Бігла згори із свого великого дитинства маленьким сонячним промінчиком. Ним бавилася, бо і він біг...
Вона - ріка.
Він- ручайко.
Вона – золотокоса
Він –однокласник…
-Хіба є старість на землі?
Є старі діти. Є яблука молодильні
Потім довірялася на самоті іншому, мовчки притримуючи шовкову панчоху , що спадала із неї як ябеда.
- Кому скажеш ,кому, мамі ?
І промовисто говорить пісочний годинник ,там де південні пляжі і китайський розпис по нігтях її ілюзій.
Жовтими квітами.
Єгипетськими чи японськими…
Та не - не волхвами-волошками, а так ,дрібниця- дещиця невпокореної пристрасті прожовклої.
Це із жалості жіночої відпускаєш зиму і літо, де вії як сон,
Де сніг на віях,
Де віра у масці.
Віра у нього, самітника, бо все інше якесь грубе для нього.
-Знову ти ідеалізуєш ?
- Так, а що ?
Зухвала кицька ,блакитна смужка на його «гопницьких» штанях, чи Сузір»я на ледь поморщеному лобі.
І він грає на тобі ,грає, наче на скрипці Страдіварі.
А ти не страйкуєш.
Бо гола, чудернацька скрика, що полонить рожевою маківкою насолоди не видасть тебе, «гопнику» із квітучіх садів Семіраміди,
Із міфічних фантазій.
Хоч скрипка коричнева, немов загоріла ,як шкіра самої Наомі Кембел, і поверхня гладенька її, та співуча музика –дикі манівці сповіді.
Хоч дихає йому зачасту мовчки.
Хоч вкладається спати на його «гопницьких» штанях, довіряючи на самоті іншому ,мовчки ,притримуючи шовкову панчоху , що спадає із неї як ябеда...
- Йди.
І спантеличений погляд у великій скіфській амфорі лякається шалу :
Вона -річка.
Він - океан
Вона- золотокоса
Він чужак.
-Хіба є старість на землі?
Є старі діти, є яблука молодильні...

я хотіла сьогодні цілу ніч блукати з привидами
пити чай під крилами нетлів
торкатися кінчиками пальців своїх брів
бути елегійною бути фортепіанною бути нічиєю

та в моє вікно полилося червоне вино
забруднило фіранки забруднило підлогу забруднило зір
по підвіконню ковзали тендітні малахітові равлики
а за ними шелестіли згадки твого меланжевого волосся

я так і сиділа на віденському стільці схиливши плече
тримаючи в руках чашку чаю
я пам’ятаю як мій шалик падав складаючись синіми пружками по підлозі
я пам’ятаю точні рухи твого взуття по паркету
мені здавалося що воно шоколадне
мені хотілося скуштувати твоє взуття

ти був елегійний ти був фортепіанний і ще нічий
у костюмі офіцера спеціально для полонезу мимовільно для заздрощів
я незчулася як почала летаргічно пити вино і крадькома облизувати помаду з бокала
ти танцював зі своєю уявною партнеркою і то була не я
ти танцював безболісно і відсторонено
але широкий білий пояс на твоїй талії видавав що ти танцюєш для мене
він так гаряче дисонував так болісно світився що я напевно загубилась

то напевно була осінь бо за твоєю спиною йшов білий лапатий сніг
а за снігом угадувались пари в жовтому листі і прожилках меланжевого волосся
я лежала посеред величезної зали і чомусь нервово зминала шалик
дзеркала відбивалися в дзеркалах і зала здавалася безкінечною
тисячі твоїх ніг пружинили тисячі моїх сердець піддавалися
літали білі і червоні птахи

то напевно була весна бо за твоєю спиною йшов білий лапатий сніг
а твої вуста цідилися крізь люстри як зелені пагони
я тремтіла посеред зали торкаючись крізь синю сукню своїх колін
дзеркала відбивалися в дзеркалах і я побачила твою уявну партнерку
тисячі білих спідниць пурхали метеликами і моє серце стало безкінечним як вони
літали жовті і чорні птахи

то напевно було літо бо за вікном на терасі снідали декілька людей
а за людьми розлягалася ріка вільна як дихання твоїх голих пліч
я ще була посеред зали а навкруг валявся твій одяг скалками чорного мармуру
дзеркала відбивалися в дзеркалах пахло солодом і зеленими яблуками
тисячі твоїх пальців летіли стрілами і вгрузали мені в груди
моє серце літало меланжевими птахами

ти напевно цілував мене в шию бо губи твої звучали брутально як Сальєрі
ти напевно затоплював мене стегнами і дихав благально як Массне
я напевно впізнавала тебе розлита як червоне вино по паркету

я жалкувала за поясом який так туго обхоплював твою талію
я жалкувала за сорочкою і краваткою
я зовсім не хотіла пестити твоє голе тіло і віддаватися йому
я зовсім не хотіла аби ти пестив моє голе тіло і володів ним

я хотіла тільки цілу ніч дивитись на болісні дисонанси твого волосся
я хотіла дивитись як напружуються твої стегна під чорною тканиною
як твоя гостра кров перетікає у щілини повітря і проникає в мене
як рухається й сяє твоє недосяжне твоє шоколадне взуття

я згодна сьогодні цілу ніч бути твоїм привидом
кожним відлунням у кожній віддалині
кожним диханням твого меланжевого волосся
кожним світлом яке вмерло на паркеті
кожною тінню твого руху

одягайся
я хочу тебе

Прив'яжу до візочка вітрила,
Понесемося в чисті поля,
Там гуляє повітряна сила,
Босі ноги цілує земля.

Закривається сонячне око
Від солодких черешневих снів,
Твоє дихання рівне й глибоке,
Разом з сонцем твій сон полетів.

по павутині торкаючи шкірочки щік на вдих
вишиті ініціали рожево-жіночої ніжності
смайлики на баштанах засмага і петрів батіг
вишні у нотному стані як лебеді білосніжні

випелюстила до краю не лишаючи між рядків
океани твої лазурні океани першої ліги
не забирай від мене сріблясті свої вудки
не бігай дощем по спині не холоди інтригами

хлопчику мій великий зламували й не таких
суцвіття черемхові що пахли солодким опієм
доволі чекань коли вигинаються правді хребти
і опіків досить зугірше Господнього опору

доволі нести ахінею що як китайська лапша
забери в одиноку миску і знай я лапші не їм
Лотовою жоною стою на ребрах твоїх лошат
сьорбаючи літо очима нудьга бузини тремтить

Забудь мене –
Мене й мої вологі очі,
Їх сяйво рознесеться вітром чистим.
Мій жаль мине –
Так само, як і вимріяні ночі,
І зринуть спогади барвистим падолистом –
Про те, що не було –
Що не було і не могло би бути,
Забудь своє відлуння сумнооке –
Воно вже відгуло,
Відтліло, вихололо і його не чути,
Не згадуй про неходжені дороги –
Все ясно, любий,
Наче промінь сонця в грудні,
І неважливо, як іще тебе назвати,
І мої згуби –
Не здійснилися туманом через будні.
Усе уявне, але – я хочу літати.

2006

Я не наказана презреньем,
И не одарена любовью-
Я- лишь одно из многих звеньев,
Которым ты сказал:"I love you".
Хотя, я думаю иначе:
Я- просто "биостимулятор",
Я- просто трудная задача,
Я для тебя- сравнений фактор!
Пусть будет так!(что мне за дело),
Ведь, я покоя не хотела!

Хмельная паутинка
Запуталась в листве,
Здесь каждая травинка
Напомнит о тебе...
Знакомою дорожкой
Иду в полночной тьме:
Ты подожди немножко,
Не жалуйся луне.
Твой поцелуйчик-призрак:
Коснулся и изчез...
В неоновых сюрпризах
Мы обрекаем честь...
В космические дали
Уносится душа...
(Мне не найти сандалии)-
Ах! Ночка хороша!
Запомнится надолго
Ее туманный взор:
И томная тревога,
И травяной "шатер"!

Весна. Споконвічне коло,
Зелений сигнал: іти,
Пливти – кошеням чи кролем,
До берега чи мети.

Повітря міцне до сп’яну,
На плечах – зав’язі крил.
І серце таке слухняне,
Що кожен би приручив.

2012

Годинника стрілка
Пульсує: "Тік-так...".
Розбилась тарілка.
Наляканий птах
Злітає у небо.
Квартира... Книжки...
Знесилена Феба,
У стані важкім,
Тяжіє до списа,
Як дим до вогню,
Як квітка нарцису
До слова: "Люблю".

Жінка - це вінець природи!

Заховалась в таємницях.

Не сира зелена глиця -

Лиш краса душі і тіла.

Заболіло - не відчула.

Обманулась - не заплаче.

І на рейс "життя-кохання"

Поспішить. Така вже вдача!

Кто душою горит -

Не паяц.

Слезы лить -

Беда,

Но другим не быть -

Судьба.

У кого душа

Как лед -

Не влюбиться,

Ни песню спеть:

Не поЭт.

Не поет.

Слишком много

Металла -

Лед.

19.00 02.04.2012.

Ще темні хмари сонце заступали,
Сріблилися краплини на гілках,
Під сонцем неохоче висихали,
І плакав - брудом - сніг на берегах.

То тут, то там ламалися крижини
Ішла весна, гуділо навкруги,
Тепло будило заспані долини,
Біліли проліски, всміхалися луги.

Вже близько дні любовного розвою,
Які дарує нам пора ясна -
Акордів неповторних диво-грою
Всміхнеться мрійна вранішня весна.

Вона - поза дзеркалом, матриця всесвіту.
Та чи збагне його погляд це, зрештою,
в'язне у тілі дріб'язку жертвою
і розбирає на пазли для просвіту,
солоду мить на губах не тамуючи.
Трішки_забавні лише втаємничені -
міс(іс) Інкогніто, міс(іс) Возвишена.
Стоп.Смуга_бар'єр.І повний вперед, што(у)рмуючи...

сієш в мої перемерзлі ґрунти свій сюр-пафос. невже проросте?
все складніше пишу і все більше мовчу про просте…
(щось не те… щось не те!)
я впізнала тебе у скрипальці в метро – ти вростав підмізинним в струну
і всміхався до кожної курви в мені, ніби вгледів у них одну:
надпостійно самотню, (р)о(з)дягнену в хіть, збайдужілість і втоми вуаль –
чорну мітку спокути, кармічне прокляття, досвідчену femme fatale…
і відтоді в тобі квітне мак-календар, а в мені в’яне часу пісочний тюльпан,
телефони судомить чужими «алло» і на пошту – суцільний спам,
і присвяти скінчились, і зблідли присяги, і привиди змазані всиніли в стегна…
ти сієш сюр-пафос в холодні граніти. «Невже проросте?» - ниє вена
(не спопсовіти б до «повсякденна»). і поки ще fatale, а не N-на -
я прошила б твій сюр у транскрипцію генів
нашим спільним Пітерам Пенам…

2012

...він мовою дерев до себе світ манив
у ньому від дитинства чувся поклик
і важко розрізнити де він снив,
а де відповідав за око - оком...
і дятла він сприймав не санітара як
а стукачем усього лісо-кодла
і навіть прозвиську своєму: "віце-хряк"
заздалегіть розгледів зоо- пломбу
мабуть щось знав
беріг, не діяв навмання
цю велич розвивав - "розпізнавати…"
"він мовою дерев…" - знаходився півдня
і мріяв дотягтись до автомата...
2012.

а я сидів очима в бур’яни
а ти стеналась ліктями у шепіт
і сонно понад річкою і степом
спливали в осінь перші кавуни

а берег був зарослий і малий
хоч нам і світу вже було б замало
коли терпкий затамувавши схлип
ти голову мені поцілувала

а місяць хижий ласився з пітьми
до тебе підкрадався із обмілин
та гудзики відірвані котились
шовковицями чорними в комиш

а ми з якоїсь наче далини
затамувавши дихання і відчай
пливли собі обличчям до обличчя
важкі й солодкі наче кавуни

2012.

Як часто я тебе у снах шукала…
Як довго – виглядала у житті…
Блукала містом, подумки ридала,
Тобою марила і зустрічі благала.
А ти, мов привид, не давався… ні…

Просила долю про єдиний погляд –
Хай потім довго серце стугонить.
Ось ти ідеш… З тобою інша поряд.
Де взяти сили, щоб не виказати горя?
І знов сміюсь – вдаю, що не болить!

Ти називав мене своїм коханням,
І ненависть так щедро відміряв.
На все життя в мені оце страждання,
Моя любове, перша і остання!
А ти ж мене ніколи й не кохав…

О, господи! Пошли мені прозріння:
Як серце – лід, його не запалить.
Убий в душі надію і стремління
До того, хто не прагне розуміння
І біль жаский не в змозі погасить.

Бог допоможе і усе простить…

Хвилями-зорями в розмаю,
Душею-облаком до Прави

Десь в світі є праги,
львови, кийови та відні,
далекі і безпотрібні –
для тутешнього раю…

2010

Мов Сонце і Місяць – такі ми далекі…
Зустрітись не можемо, як і вони.
Вже стільки разів прилітали лелеки,
Несли на крилятах цвітіння весни.
Та сонце не нашій любові світило,
Не нас зігрівало промінням своїм.
А пустка і темрява душу гнітили,
Це доля – коханням не стати твоїм.
Між нами розлука – й немає рятунку.
Чи буде єднання двох наших доріг?
О, як я жадаю твого поцілунку,
Благаю у місяця, щоб допоміг.
Щоб сяйва нахлюпав у амфору ночі
І стежку до серця твого показав –
Так мрію побачити лагідні очі,
Так хочу, щоб ти голос мій упізнав.
Я буду без страху іти, без упину
Крізь вічні тумани нічних сновидінь.
Немов біла птаха до тебе прилину,
Хоча би змінилося сто поколінь.
Ти тільки чекай мене, жди на світанні.
Явлюся із променем першим ясним,
Розсіється морок і щезнуть страждання –
Кохання розквітне вінком неземним.
Впаду я в обійми твої довгождані
Й подумаю щемно: «Нарешті я з ним…»

..сьогоднішнім числом переболить
Ще не вогонь, а кількатонний дим.
Корозія така огидна мить -
Новини повсякдення поміж тим…
А десь рідня… і відголос юрби
"Один за всіх - і всі за одного!"
Хай буде так, щоб тільки не гроби…
Хай буде ні, ледащих батогом…
Теле-екран - приватність гомопих
Євромайдан - очільник сподівань
А сонця так… натішитись не встиг
І півжиття заскочило за грань…
Ген прокурор, районий комірник
У нього сервіс навіть уві сні
А я помер. Для вас. Раптово. Зник
У щиру безкінечну ноту "сі"…

Корозія така огидна мить.
02.04.2012.

Я на цей день не озирнусь.
У нього очі, як за шорами.
Чужому кидаю комусь:
"Колись, можливо, поговоримо..."

В озерах небо розплескай.
Пролийсь дощем, побався вітром.
Дивись, лише не переграй -
чужішим стати вже не вийде.

01.04.2012

Я не зарікалась. Тепер - зі сумою.
Сумлінню - спокути "приперло".
Три тисячі днів я хворіла тобою,
одужала я чи померла?

Іще балансує між раєм і пеклом
душа, що у вільнім падінні.
В таких почуттях розібратись нелегко.
І добре, що дзвони - недільні.

Три тисячі днів, повних радості й болю,
у куций рядок не вмістити.
Учусь на помилках не сердити долю.
Одужала я. Похворіти б...

01.04.2012

В синім небі зоря полум'яна
Розливає чарівний вогонь.
Подаруй мені весну, Кохана,
Наче посмішку серця свого.

Золотава струна солов'їна
Колихає бузкові кущі.
Подаруй мені весну, Єдина,
Наче подих своєї душі.

Тихо падає цвіт в зелен-трави,
Линуть пахощі в сяйві дібров.
Подаруй мені весну, Ласкава,
Наче світлу і щиру любов.

Шепчуть губи: "Тетяна, Тетяна",
Тонуть очі у клекоті мрій.
Подаруй мені весну, Кохана,
Будь, як пісня, у долі моїй!

2010