Що се Ви робите? Спите, їсте, працюєте?
Все прагнете до Вашого «хрусткого» бога?
А хто ж буде душі рятувати?
Чи лишилась хоч крапелька святого?
Що ж Ви робите? Зжираєте свойого брата?
Все прагнете до домінанти в світі?
А хто ж буде красу творити?
Чи зможемо опісля сього жити?
Що Ви робите? Все топчетесь на кістках дитячих?
Все прагнете зруйнувати суспільні мрії?
А хто ж кохатиме всім серцем?
Чи на спасіння маємо надії?
А нічого не робіть, все одно живі всі трупи.
Продались за дзвін монет в кишені.
В скриню поховали почуття одвічні,
А на реліктових набили для пострілів мішені…

Спасибі, любий, за науку,
Що навчив холодного спокою,
Що вкропив ще більше егоїзму в душу,
Тепер не сумуватиму навіть за тобою.

Спасибі, любий, що дізналась правду,
Що тепер вбачатиму франтíв за милю,
Що не розрізатиму на чáстки душу,
Не тягатиму печалі гирю.

Спасибі, любий, за едикт «не скигли»,
Що знаю від нині я тариф любові,
Що маю світлий розум і порожні груди,
Та не шукатиму в коханні долі.

любити її це як переходити річку вбрід
коли яйця холонуть
і лід в твому горлі зростає раптово
і знаєш що це мине
але страх наче страж неволить
ти не можеш піти і не йти.
щось таке в давніх греків
вони знались на справах таких
коли Лета летка мета твоя метка
і на тобі мітка обранства богів
хоч цього і не хтів у хтивості ласій
у трагедії вибір скупий
тож змирись і прийми.
щось таке промовляв старий марян
веселий рибалка
коли ми допивали другу пляшку
заїдаючи свіжопеченими карасями
що пахли мулом і базиліком.

Хміль поцілунковий звітрів,
Жаги остигло сонце…
- Чому скажи, о краща з дів,
Хміль поцілунковий звітрів
І стали трелі солов’їв
Одним із тисячі хітів?
Можливо через стронцій
Хміль поцілунковий звітрів.

Напевно зміни вікові
І спад тестостерону
Вмертвляють струни ще живі.
Напевно зміни вікові
Рух пригальмовують крові
І щастя тріскає по шві,
І почуття холонуть.
Напевно зміни вікові .

Прийду до тебе, ангел мій,
І буду ще кохати,
По вінця сповнену надій.
Прийду тебе , ангел мій,
Інакше з’їсть зелений змій.
Ти тільки ласкою зігрій
Байдужу ауру простати...
Прийду до тебе, ангел мій
І буду ще кохати.

10.05.12

Розділена тирадами чужими
На ти́сячі невзисканих світів,
Мана блукає тінню межи ними,
Намотує на пальці пряжу слів…
І веретеном штрикаючи в очі
Загиркано блідіє сивина,
Собою всю провину не зволочиш,
Коли надія лиш напівжива.
У цім саду́ вцілілих мікрокосмів,
Що вертяться скажено між зірок
До вуликів медоохочі оси,
Поділені на цукор і пилок...
(18.03.12)

Жага тепла, забраклого в заметах -
синах уже минулих снігопадів,
а ще - в дощах холодних, що - позаду,
палає... Що не день, то більш відверто.

Весна горить у атмосфері, в серці.
Співає щось на вухо. Ой, мажорне ж...
Ну, як така до себе не пригорне?
Сіяє так, немов криниця сенсу.

Так лагідно й невтомно тішить, тішить...
Розніжилась душа у сонцепаді.
Дарує травень знов свої принади.
А серце задивилось... Вище, вище...

(2012 р.)

Запалює світ і зворушує вигнані далі
поет – цей дратливий дивак, що постійно скандалить
і крутить довільно словами, мов сонцем циганським.
Він глушить рядки і римує "непанське" й "шампанське”,
підкидує образ – млинець із небесних метафор,
а ловить – що є – словомаз цей завзятий за фахом.

Йому не потрібно таємних дверей відчиняти,
бо тоншу за шпарку сонетну, мов місяць, сонату
змайструє із вітру надутого ранішнім сонцем,
розчулиться в ній, мов зима від рибин в ополонці,
і стане по букві себе і свій світ затягати
у серце глибоке, в його золоті каземати.

А змістом залиється, наче пробудження з крану,
у лоскотну душу – то легшим за пір’я він стане
і стане летіти просторами вільними думки,
замірявши звуком – де тісно йому, а де лунко.
Застигне, як очі на персах налитих жіночих,
та встигне згоріти і правдою дословоточить.

Наповнений щастям, пригублений згубленим часом,
на випас він гнатиме знов легкокрилих пегасів
далеко, ще далі – за обрії вправного ока,
де трави дичаві, а небо пошите – нівроку.
Молочно-зчумачена й море-невпинно-ігриста
поезія вітру народиться в зграбному листі.

У листі, що дихає блюзом і видутим джазом
із тіні гіллястої – із прохолоди оази,
у образах крутиться – в душу лісисту лягає.
Хай горнеться світло, а думка – прасонцем палає.
У дзвонах почута, в цитатах дослівно-роздерта,
вона ще не раз виринатиме з прірви безсмертя.

Байдужим – більмо, для цікавих – сочиста потрава –
слова – ті самі і читаються зліва направо,
послужать в молитві – одним, може іншим – за воду.
Отак собі йдуть, чи течуть і рядками заводять
чимшвидше, чимдужче, чим вміють, чим гріють, чимдалі…
…і зріє цей світ в перехрестях любові й печалі…

10 Травня, 2012

* * *
...дожирали протяги
туман від цигарок
і двері наче той курок
натиснутого ранком дня
спускали з привязу
найперший вітер
хтось небо витер
хтось кілька літер
в цнотливому блокноті
залишив
невперше
соромітницьки-бездарна філіжанка
кричала зранку
беззубою пащекою голодного роззяви
кави
кави
кави...

Костянтину Кулікову

Я на всіх перехрестях
Тільки тисну на газ!
Гальма знов , слово честі,
Забуваю щораз.

Я на всіх перехрестях
Тільки тисну на газ!
Крізь нашестя й пришестя,
Педалюючи джаз...

Я на всіх перехрестях,
Зневажаючи смерть,
Хочу небом понести
Це життя в круговерь.

Я на всіх перехрестях
Тільки тисну на газ!
Якщо небо не скресне
І забуде про нас,
Оглядатись не стану
і не вмру від образ.
Через роки і весни
Я на всіх перехрестях
Тільки тисну на газ!

До зарізу він потрібен —
І дружина йому ніби...
Вдома сама, він десь снує...
Прийде — розповім, хто меле, хто кує...
2012р.

Нехай любов моя для тебе буде святом –
Бурхливих днів невизначена мить,
Яка у вічність пророста зернятком
І поміж хмар відлунням задзвенить...
У рушниках святкових завітає
До нашої оселі в добрий час
Пусте – тисячолистник відцвітає,
І що за літечком вже правлять парастас...
Ти будь моїм безцінним подарунком.
Оазою серед пустель віків...
І захисти глибоким поцілунком
Від злих вітрів, терпких спокус вітрів...
Нехай любов моя для тебе буде святом,
Пророчим вогником для нас обох.
Бажань-стремлінь у мене так багато,
А що бажає жінка - одобрює і Бог!

Сонце золотило обрій на світанні,
Пахло свіжим вітром і настоєм трав.
Танули в низинах клаптики туману
І у річці відсвіт неба вигравав.
Гай зеленолистий гомоном і співом
Наповняв безкрайній, занімілий світ, -
І на мить здалося, що стою щасливий
Я на півдорозі безбережних літ.
Що мене штовхає знов життя у спину,
Серце калатає в грудях, наче дзвін,
А красуня вічна – рідна Україна, -
Йде мені назустріч із усіх сторін!..
..08.05.12

Квиток у інший світ.
Валерій Гребенюк

Створилося життя -
На злидні, на страждання,
У відпочинку бід,
На перехресті діб.

Сіреньке майбуття -
Всього лише чекання
Нездалих почуттів -
З омріяних світів.

Для пристрасті тертя,
Гормонів невагання -
Довічний пересів :
Дітей, мовляв, хотів.

То зашморгу петля,
Накинута із рання
І тисне наче гніт -
Той не потрібний плід.

А щирість почуття
Минає до світіння -
Дає новий почин
Без будь-яких причин.

Мандрують десь пуття -
Безтямні починання,
Дешевих квітів жмут -
Знедолі хтивий кнут.

Зникають в небуття
Захоплені зізнання.
Мов келихи отрут -
Одруження-oкрут...

З'явилося дитя -
Нещасне сподівання,
Відрада сивих літ,
Квиток у інший світ.
01:03:12

ID: 335829

 
сакраментальні повні місячної вовни
засиплють світ метеликовим квітом
із квітня у травневе літо
живі мерці пливуть як-небудь

як тліє спогад чи блідих ночей волога
у безнадії віри без любові
чи неквапливо щирі & святкові
оферти трепітному небу

смутні знемоги у зіницях однорогів
овіяна німою таїною
гекати варта з вовком & совою
минає цвинтарі містерій

на захід грозовий бентежно веселковий
монументально зяючий позлітком
пливуть живі мерці & слідом
густіють вічності пустельні




 

Я безумен,но не в этот раз.
Сегодня я беспечный малый,
Как дитя игравшее не раз
У ворот земного рая.

Для тебя сегодня я людим,
Для тебя стараюсь улыбаться.
Это стоит мне немалых сил,
Чтобы ненормальным не казаться.

Но ты есть кто? А ты ведь тоже я.
Моё второе,третье или больше...
Ты легион. Ты след лишь от меня,
Как тень единства,целостности,мощи.

Но не сегодня,я ведь обещал.
Ты завтра будешь мной.Сегодня — проще.
Не углубляюсь в мысли о вещах,
Они заставят разделиться больше.

А завтра новый день. Придёт она.
Закрытая померкшею вуалью.
Она честна со мной.Ведь истина
Всегда неуловима и печальна.

Уже в шароварах обкомівські трутні
танцюють гопак і підтримують мир.
І стиха розхитують зуби нам кутні,
бо знають чудово, що я лицемір.
Кордонами снять демократи пихаті,
щоб знову мене затягнути у вир.
Не слухайте їх, розташовуйтесь в хаті.
А я — на веранді, бо я лицемір.
Гадюку потрібно не навпіл рубати;
звивається знову партійний емір.
А я з плазунами розводжу дебати
про право на землю, бо я лицемір.
Загину, а Бушу добуду горбушу,
улітку полізу по сніг на Памір.
Віддам із ракетами заячу душу.
Озброюсь косою, бо я лицемір.
Веду хоровод з костромськими музиками,
тамбовський пришелець — мій бог і кумир
Робитимуть дочок моїх двоязикими
ще довго-предовго, бо я лицемір.

1993

І
Чим ти можеш вразити? Перемоги усі – старі.
Ми давно вже звикли до хрипіння твоїх гостей.
Вона вийде першою. З нею стомлені снігурі
Пелюстково з вишень упадуть і з розм’яклих стель.

Кого ти запрошував? Хто, схрестивши руки, чекав?
Грозу? Залишай усіх - все одно тебе прокляли.
Не вдавай, що зраджений. Ти не вперше її віддав.
Так було не раз уже: вона зникла в екстазах злив.
ІІ
…На однім хресті вас побачать удруге вдвох.
Ти її забрав звідти, де помирають зими?
…Мироточив схід – й той давно уже пересох.
Дивні гості ті не здаються тепер чужими…
2012 рік

Вмивалося небо, вдягало веселковий обруч.
Віршований бій невідступно поширював фронт.
Ми – дві паралелі, змальовані майже що поруч,
І нашу дотичну, напевно, сховав горизонт.
Ні в якому разі мене той діагноз не тішить.
Холодні, лапаті як сніг, перемерзлі слова
До спеки липневого дня пасували не більше,
Ніж лебеді білі, що так і пливли з рукава,
До сірого суму і чорного блиску церати,
І дивних думок-посилань в позачасний архів.
А ті силуети, що поруч могли пропливати,
То тіні лише відлетілих учора птахів.

Умань 04.2012

У світі спеки й абрикосу,
Де вишні соковите царство
В спокусах раннього покосу,
Дощів з промінням час від часу,
Де сонце й соняшник у парі,
А дві ріки злітають паром -
Буває рай, таки буває,
Якщо Господь не забуває!

22.00. 09.05. 2012

Макушки пирамид – цари,
блюстители своих законов,
кто ваше племя озарил
а под ноги – стелил знамёна
и не напрасно…

Испита чаша – не вина,
настойка горести с обманом.
Когда завет всему – война,
ответ за жизнь – не по карману
приходит гласность.

Отцы парадного каре,
оффшоры сливочных откатов,
вы так могучи на заре
и столь безмолвны на закате,
о Ваша Ясность.

Когда вершины по плечу –
моря мельчают, как и люди.
Короны блеск – брезгливость чувств,
придворного притворства студень,
везде опасно.

Вам так идёт – вести в бой рать,
гвоздём в запястие вбиваться.
Но на штыках не устоять,
не настоять, не удержаться
когда ненастно.

Ведь баррикады, как грибы,
дождя попутного дождутся,
в негодовании толпы
стеной на мостовой сомкнутся,
с глазами настежь…

Там точки "пли" расставит боль,
зальётся сердце кровной местью.
Живой сценарий, где за роль
заплатят кровью Вашей Чести
и вашей масти.

В тот час орлы слетят с гербов,
а львы – сбегут. Не дрожь в коленях,
а вновь ослепшая любовь
на чью-то голову наденет
венец всевластный.

9 Мая, 2012

А скільки тих, що вже не повернулись,
Що мріяли кохати до безтями!
Холодні жала серця не минули...
Приречено упавши за полями,

З грудей дочас - колючі дикі рожі,
Мов краплі крові, ржаві, мов тернини.
Могили неупізнані, не-божі...
Над ними - тільки вітер, небо гине -

Оплакує невинних сиротинок!
І стелиться неміряна розпука.
О, скільки розірвалося плати́нок -
Невгамна досі болемовна мука!

Сіріє далеч - по́волок туманна -
Там рожі дикі, наче краплі крові...
Життя - мана, зотліла сива манна,
Котра не дочекалася любові...
(6.03.12)

На брамі малеча,
Озброєна до зубів,
Хоч і беззуба подекуди:
«Діду, проходьте швидше!»
...Неквапом, неквапом...
«Діду, швидше! Стріляти будемо!»
...Неквапом, неквапом...
«Діду, стійте! Ви вбиті!»
...Неквапом, неквапом...
...Давно вже вбитий...

Не спимо обоє ми.
Хочемо одне одному поглянути у очі.
Прошепотіти: я тебе люблю...
Такі мрії на Господній межі.
2012р.

Колись от бились за прекрасних дам
І подвиги присвячували леді,
Пізніше бились просто за міста
Такі в мундирах стрижені ведмеді.
А потім - світова! Не хтіли й не чекали,
Хоч знали вже давно, що все до того йде.
Пошкрябали в кутках, віддали все, що мали,
І сіли дружно другої всі ждем!
Діждалися! Прийшла, не забарилась!
Забрала, що лишилось, підросло,
Але, чомусь у нас не поселилась,
Занадто добрий їй, напевно, тут народ.
Пройшлася двічі, ну, а може, тричі
По наших землях панія Війна.
Забрала в нас Марічку, з нею й Гриця,
Біля воріт стоїть лиш сирота.
На пам'ять залишила ж ветеранів,
Живих цих свідків страшних тих подій.
Вони ж, поки живуть, застерігають
Нас від прийдешньої, вже близької війни.
Стає все менше тих солдатів славних,
Хоробрих медсестер і лікарів,
Які війни обличчя добре знають,
Які щасливі чути вільний спів.
І ось повз мене пропливá медалі,
На грудях мужніх вивішені в ряд
Стає все менше й менше ветеранів.
Але не повернéш вже час назад.
Війна тихенько вигляда з-за рогу,
Вже видно підлу посмішку її...
Яке б то місто взяти у облогу?
І звідки привезти б то кораблі?
Нова війна вже скоро розпочнеться.
Їй треба час лиш, щоб придумать план.
І битися нам все ж, та й доведеться,
Коли помре останній ветеран...

05.11

Її називають «дитина війни»,
Начебто й пільги якісь надають…
Свято… а в неї – свої «кажани»,
«Бджоли» свої в голові аж гудуть!

Мирно ровесниць повзе череда,
Вітер пружинить, мов стяги, хустки…
пИхнув сусіда цигаркою: «Да…
Де ж поминальні твої пиріжки?»

День Перемоги… Десь батько лежить…
Та й недалеко – в селі над Дніпром…
-В свято, до пива… тараньку купіть!
Що ж то за пиво… із порожняком?!

Мітинг?.. Та що ви? Товар же гниє!..
Батько?.. Загинув колись на війні…
В мене його й фотокарточка є!..
Ні, не до мітингу зараз мені!

О, «Мерседес», ти диви, зупинивсь!..
Мітинг, сусіде? То швидше ідіть!
В мене товар… Може, вирвусь колись…
(Застить вітрину сусіда-ведмідь!).

…Спродалась ледве… Не одяг – дрантя
(Мо’, пожаліють та більше дадуть?)…
Ех, прогадала: як би ж то знаття!..
З торгом – на мітинг… Ось "бізнесу" путь!

8.05.2012.

Десятки літ б’є дзвін : ХТО ЗАВИНИВ ?...
Сльозу спинити геть немає сили.
Сьогодні, в день закінчення війни,
Цвіте бузок на дідовій могилі.

Косила дочок, падали сини
І вижити – надія лиш на Бога…
Сьогодні - день закінчення війни.
Коли ж настане Свято Перемоги?...

Травень 2012

Суха чорнильниці душа,
Пера – обм’якле серце.

Купив би риму – ні гроша,
Та і не знаю, де це.

Строфа сумує за рядком,
Рядок словами марить.

Пробрались лінощі тайком,
Взяли снагу на нари.

Німа тематика пісень,
Мотиви – по комонях.

Чатують сумніви удень,
Вночі - стоїть безсоння .

Глаголю вперто: згинь, марó ,
Я ціль приймаю вищу !

І знов беру до рук перо,
І біль паперу нищу.

09.05.12

Время расставит точки над "и".
Время залечит старые раны.
Время смешает ночи и дни.
Время сровняет наши изъяны.

Солнце растопит горечь обид.
Солнце заслепит мерзкие шутки.
Солнце осветит спрятанный стыд,
Солнце закрутит из роз "самокрутки".

Ветер разгонит мрачные тучи.
Ветер сорвет все вуали с одежды.
Ветер пустыни- дерзкий попутчик.
Ветер на море- вестник надежды.

Огненный барс-символический деспот.
Огненный круг- замыкающий цикл.
Огненный риск-отражающий "джек-пот".
Огненный смысл жизнерадостной ЦИ.

Водный баланс регуляции жизни.
Водная гладь пресноводных озер.
Водная гибкость в созданьи харизмы.
Водная даль- безмятежности взор.

1

Вдягай, мій сину, флегми* машкару,
І не кажи, що маска ця не в моді.
Плекаю...
Захищала від наруг.
Ще не кохав, ще п’єш літеплу воду...

Оберігай себе! Шануй мене.
Від злості – безмір лиха!
Зиску - мало.
Був Тамерлан, мав доню Кесене.
Красуня смугла воїна кохала.
Втекли у ніч...
О, як той вершник гнав!
Заплющу очі –
миготять копита...

Непогамована шальга страшна:
В ній Тамерлан гримів:„Обох – убити!..”

2

В той мавзолей увійдеш без монет.
Почуєш там алюр, дівочий стогін...
У вежі норовливу Кесене.
Охороняють пильноокі вої.

В печалі був могутній Тамерлан:
Шальга підхмарна доню умертвила,
У причт упали вірні - мов бур’ян...
Шальга росла крізь Часу чорний вилом.

Той мавзолей у сниві бовванів:
Нагадував тремку порфірну свічку...
Навчись, юначе, тамувати гнів!
Не оживити вбитого у січі.


* незворушний спокій, що межує з байдужістю



2006-2012

У молитві очей світло любові духмяніє,
Незвіданною ніжністью лілеюче ложе живе,
Коли одна долоня іншої торкнеться
І одежу ніяково скине тепло потайне...
2012р.

Ты мне не враг, ты мне не друг!
Ты - полный нейтралитет!
Замкнулся страданий круг,
Спустя полтора десятка лет...

На сердце - такой покой:
Ни боли, ни сожалений.
Иду по тропе другой
В четвертое измерение.

Иду- трепещу рукой
Навстречу идущим людям:
"Привет, человек дорогой,
Будем здоровы, будем!"

Весь мир со мною здоровается!
Я тоже весь мир люблю!
И счастье моё вырисовывается -
Мы вместе идём к алтарю!

Человек рождается на свет -
В небе загорается звезда.
Та звезда не гаснет никогда,
Она светит сотню тысяч лет!

Человек родился - он умрет...
После долгого нелёгкого пути.
Суждено ему сквозь многое пройти,
Но ничто тот образ не сотрёт.

Образ будет жить в сердцах людей,
В тех делах, которые творятся,
В памяти родных и их детей.
Лучшие - когда-то повторятся.

Люди ведь по-разному живут...
Те, что сотворили этот мир,
Голову и душу отдадут,
Чтоб полёт их мысли не остыл!

Так через года, через века
Молнии сверкают, льют дожди.
Только не погаснет никогда
Жаркий пыл в их трепетной груди.

С искры разгорается пожар.
Тот пожар охватывает всё!
Тот пожар в душе,как божий дар,
Он способен после смерти жить ещё.

І ніби так нічого не змінилось -
А річка брудною тут стала враз.
Старі традиції вже ніби розчинились
В буденності усіх цих сірих мас.
Нічого страшного ми ніби не зробили,
А ліс зникає - за гектаром ар.
І вже міста в болотах опинились,
А від боліт засох останній знак.
Ми дýмаєм: чого ж не вистачає?
Ах(!) риби стало менше у річках!
Й професори мудрують і гадають,
Як виростити рибу у містах.
Чогось нам точно ще не вистачає!
Ну, так! Нам дихать важче тут стає!
І мудреці всі голову ламають,
Поганого що у повітрі є.
А я сиджу дивлюся і сміюся.
Які ж вони дурні: проблема в них.
Багато думають вони і мало пýття.
Не знають: люди в давнину колись
Природу берегли, як і годиться,
Вона ж давала все. Й не треба рúться
В паперах, документах чи книжках,
Бо істина не дуже вже й складна.

04.09

Темний ангел
затьмарює радість,
Ангел світлий
тамує печаль,
Чорнокрилий
гаптує лукавість,
Білокрилий -
Любові вуаль.

Ангел світлий шепоче -
Довірся...
Темний ангел перечить -
Не вір.
Білий лагідно кличе -
Не бійся...
Чорний - страхом
затулює зір.

Боротьба поміж двох...
І надвоє
рветься щось із душі,
аж до хмар...
Вийду світлом
із цього двобою,
а чи тінню
жахливих примар?..

2012

Збитий компас внутрішнього космосу.
Тихий праісторії вокал.
Півжиття минуло якось поспіхом,
Наче в долі виграв «дурака».

Шлях – мов ланцюжок хреста натільного:
Коло кінчив, коло й почина.
Друге півжиття мого – неділя,
З кров’ю злою перша сивина.

Я його почну з листка нового,
Та навряд чи почерк свій зміню.
Адже легше тут змінити Бога,
Аніж душу тих, кому я снюсь.

Вісь земна все швидше, швидше крутить.
А примхливій вічності ми десь...
Все життя – одна солодка трута,
Особливо грішно-молоде.

Поза ним нікого і нізвідки.
А пізніше вибухне трава...

Тільки ми не судді вже, а свідки.
Тільки смерть не вічна, а жива.

8 трав. 12.

Їхній подвиг ціни не має –
Хто вернувся, а хто поліг…
Та війна ще для них триває
При медалях, без рук, без ніг.

Час жорстоким буває катом –
Все віднíме, залишить біль,
Тим, хто з фронту прийшов солдатом,
Раз на рік – Перемоги хміль…

Хто припав до земного лона,
Хто навічно пішов із лав,
Не заповнив листа “з патрона”,
І трикутник не відіслав.

Хто пройшов фронтові дороги
Нині дéржить останній бій –
Ще б дожити до Перемоги!
Кожен день на передовій…

Крає серце відходів втрата –
Ще до Паски, ще до Різдва…
Вже два роки немає тата,
Побратимів лишилось два.

Грають сурми, і площ екрани
Не показують ран і бід.
Тихо падають ветерани –
Без війни. Як травневий цвіт…

Жити в нинішній круговерті –
Легше взяти булó Берлін…
Всім, хто нині воює з смертю,
Хто поліг і живе – уклін!


9.05.2012

Це зло в людині - темності павук,
Сотає павутину
Ледвезриму...
В погоні лих, в конанні лютих мук -
О скільки так: людина
На людину?

І скільки хмар пере́гнано за край,
Туди, де вічно темно.
Достеменно!
Коли в душі, здавалося, розмай -
Кололо смерті ревно
Веретено!

Відлуння неба, спалені поля...
І попіл недомовки -
Сірим вовком...
Війна людей - яке страшне ім"я!
Розкидані без толку
Сірі голки...

І до сих пір, і, певно, без кінця,
Це зло з учора лине
І не гине!
В скорботу пеленаючи серця
І старця, і дитини
Щохвилини...
(9.05.12)

То серце стиснеться до болю
І затуманить зір сльоза, -
То радість душу охололу
Теплом наповнити бажа.
То шана, стримано і вбого,
В оселю в травні увійде, -
То поруч крім себе самого
Нема нікого і ніде.
То у минуле спомин кличе,
Воскреслим щемом давніх ран, -
То забуваються обличчя
Похованих однополчан.
То рух обтяжують відзнаки
І в тілі втоми відчуття, -
То знову хочеться в атаку
Заради власного життя...
09.05.12

День пам’яті прийшов, як давній біль,
Мабуть, тому так хочеться мовчати.
І хоч пісні лунають звідусіль,
Моя душа не хоче святкувати.

Я гріюсь біля Вічного вогню,
І чую – б’ється в монумента серце.
Скликають вдови всю свою рідню,
І тут ніхто їм зайвим не здається.

День пам’яті, день споминів і сліз,
Що, наче роси, на ці квіти впали.
У шепоті зеленому беріз,
Багато літ зозулі накували.

А спогади печуть, немов на рані сіль,
Мабуть, тому так хочеться мовчати.
І хоч пісні лунають звідусіль,
Моя душа не хоче святкувати.
травень 2012

Світлані…

Я се віри твоєї спільник
Не кажи мені: – "самовплив"
Бач, як сонце по небу вільно
Там, де дощик учора лив?!..

Я се долі твоєї Лірник
В двоголоссі -- посібник рим…
Ти одна із моєї Віри
І по смерті житиму тим...

Я се щастю твоєму красень
Персональних відносин "арт"
Ти послухай мене, будь ласка,
Я найкращий на світі бард...

Я се діткам своїм – «Тату…»
Ти питай мене : - Зголоднів?!
Це важливо на вечір знати…
Після штурму вчорашніх днів...
09.05.2012.

влажно. марче зелень берез.
подорожников юбки бальны.
и, прищечась к поблекшей гальке,
роща стала наброском пешек,
вне ходов утративших рознь.

Як "на виконання наказу" вуглин,
хай і скам'янілий комизиться провід,
"у складі досвідчених з фаху" цеглин
димар викорчовує пасмами сморід.

Весь дим від вогню (заодно і розмов)
його безвідмовне викопчує серце.
Жіночих попутно вдиха молитов
не лицар, який димарем лише зветься.

Та деколи губиться дим димаря,
знаходиться час на оглядини місця...
Підтримує сталістю богатиря
опудало він, що романтики вчиться.


9.05.2012

Військові перемоги. Їх ціна –
Плач матерів, сиріт-дітей...
Руїни духу, мурів. Сил – катма
І птах розпуки рветься із грудей.

І святкувати перемогу на сльозах,
Поміж уламками юначих доль
На березі, де причаїлись біль і страх,
О, Святий Боже, люду не дозволь...

Лиш пом’янути тихо вояків,
Які журавликами в небо подались
За правду, батьківщину, за батьків,
А може за «так треба», за колись...

Палахкотять лампадки, мов зірки,
Згасаючи часами, мов життя....

Любов не виміряєш довжиною,
Ані гіркою рідиною…
Ні миром, точно - не війною,
Ні молодістю, ані сивиною…

Її, взаємну, подарує Бог,
Коли віддача щира є в обох.

2012

Розмалювала дачу сива жінка:
– У мене і будинок, і садок…
Лилася з вуст її медова пінка…
Сміявся-плюскотів рудий ставок.
– Пішли мерщій!.. Смородинка і груша…
Є й абрикос, і терен у цвіту.
А продавати-відпускати мушу,
Бо заросло – по голову коту…
У мене дача краща, ніж у Тані.
– Иди смотри… Зачем тебе гектар?
Бабуся небольшие просит мани… –
Гризе сірник супружник Вольдемар.

Підходимо… Іржавий дріт… Петрушка.
Вузеньку стежку зупиняє бриль.
Тепер вже я гризу осот, мов сушку…
Отут би можна душ, а далі – гриль…

Дві яблуні сухі шатро зіткали.
– Була при чоловікові вода. -
Дивись будинок… Тут ми їли сало…
Осьо каструля, стіл, сковорода…
Я ж вам – нормальну ціну! Забирайте!
Стіну зламав гіллякою горіх…
Катма дверей. На шибі – вутлі ґрати.
У бік летовища – гіркавий сміх…

Між стебелин пробились огірочки.
Вишнина юна квилить:«Дай дощу!».
У Марь Іванни є сини і дочки.
Крізь липи цвіт прожектик відпущу.

– Не буде тут суниць... – шерхоче слива.
Город-трикутник. Поміж віттям – лаз.
– Отут ми ночували – прещасливі…
Не хочеш дачі?
– Ні, не хочу. Пас.


2012

"Небита жінка, що неклепана коса".
А недолюблена чоловіченьком?..
Полоненого повечір'ям цвіркуна
Долонями пригорне тишком-нишком.

2012

Востаннє елегантно промовчав...
Востаннє оголила зустріч нерви!
Такий далекий і чужий причал,
Такі незграбні безнадій галери...

Упало сонце десь за горизонт -
Туди, де тіні блудять споконвічні.
Не дотягнути скрипці вбогих нот,
Не зачепити душі пересічні.

Коли байдужно стелиться письмо,
Коли кохання вже немає сенсу...
Коли обоє просто мовчимо,
До різних міст чекаючи "експресу"...
(14.04.12)

Братським солдатським цвинтарем
Крокує далека війна.
Криваві бинти давно випрані,
Й спалені, а вона

Крокує підошвами стлілими,
З очей вичавлює сіль…
Солдати загиблі, чиї ж бо ви?
Яких матерів і звідкіль?..

Ми думали – вже не почуєм
Війни удовиної крик:
Війна ж більше вже не гаптує
Свій килим – стражданням калік.

Ми думали: цвинтар закритий
І свіжих могил не діждем…
Та виріс – у пестощах квітів –
Той горбик, а в грудях – щем.

Бо так і померли десь мами,
Чекаючи в вицвілих снах
Побачень з своїми синами,
Що зникли безслідно в боях…

1999р.

Зайшла до хати, де тепло буяло,
Де все хотілось завжди роздягтись,
Тепер лиш дрож, і якось темно стало,
Відкрию вікна!І двері ,геть, навстіж !

Впущу до хати запахи весняні,
Хай сиплеться проміння! Никне тінь!
За стіл засядуть,лиця осяяні-
Всі родичі, що дивляться зі стін.

Екзотичний лотос і духмяна груша
Не з Едему-саду лине ця спокуса...
А крадеться нишком із-за твого вушка
Ще вчора вдавала з себе Попелюшку...
Як плоди троянди – твої стиглі губи
Заморське «мохіто» з усміхом голублять
Дикої гарденії розкрилися ноти
Ти моя піонна, красуне, навпроти!
Фангапані подих, туфельки червлені
Оксіґен ковтаю на усі легені ...
Радість життя мого – gioia di vivere
Квітково-солодких парфумів химера
Підборами – в серце, втіху на рамена
Ти сьогодні Трої прекрасна Єлена!