Місто пахне кефіром і тане, як масло,
Під колючим промінням забризканих фар.
В павутинні дощів літо бабине згасло,
Залишився лиш дим. Зойк тужливих гітар


У принишклих дворах, де господарем - протяг,
Де білизни латки, мов птахи на дротах.
Місто рветься із рук і хлюпоче в чоботях,
Горобиновим соком гірчить на вустах.


Місто мокрих повій і собачих симфоній
Лізе, в'ється вужем геть за обрій, за грань.
Тут співав менестрель, тут молився Антоній...
Жовті краплі зірок на обвітрену длань


Скверу сиплються з хмар пустоцвітом порожнім
І крізь гратки перстів витікають на брук.
Місто дивиться вслід мовчазним подорожнім.
І йому не звикать до облог і розпук.


Місто липне до пальт прілим палевим листям,
Виграє полонез в ржавих нетрях труби.
Місто знає давно: ми хворіємо містом,
Несемо, наче душу, це місто в собі.


2012 р.

Встояти, всидіти, всивіти б в контури близькості (супереч!),
в руки стьмяніти б, сховатись у зморшку між пальцями,
вжитись у тебе: правцем, дефіцитом кальцію,
музою, врешті, – хронічною із порожнеч…

Вклеїтись в аркуші, влитись углиб doc-файлів: римуй – мене,
Канцерогенно-звабливу, спокусливо-вірусну…
Ти би мене то Backspace’ом, то ліками витіснив,
Ти би мене – мрійливу – на щось земне…

Вкластись би … тьфу! ctrl+z, ctrl+z, ctrl+z, ctrl+z… CTRL+Z!
Liebe, мо’ краще на відстані? Нарізно. Безвісті.
Різними ліжками протиотруту взаємності
Вводити, критися, гоїти імунітет…

(раз-два-три-сім –
І з тенет!)

Встояти б…
Насамперед.

Здавалось - той вогонь давно у ватрі згас,
Дивлюся - та не згас, а розгорівсь шалено!
Ну хто туди налив, хто хлюпнув в неї гас?
Дізнаюся колись - отримає від мене.

Горить та ватра вже не знаю скільки літ,
Я хмизу в ній спалив і бозна скільки лісу,
Не знаю лиш кому за те складати звіт
І скільки ще вона горітиме, до біса.

Здається, гасне от – а вихор налетить,
Роздмухає, втече – і як його назвати?
Я сам ледь не пірнув у той вогонь на мить,
Близенько підійшов - а ноги наче з вати.

Піду, нап’юсь вина, наллю у кварту вщерть,
Краплиною його утішу тую ватру:
Нехай вона горить, а я втікаю геть -
Не хочеться нести із нею більше варту.


10.04.2012

Неисчерпаемы Природы чудеса:
разнообразием заполнены леса
и океаны, степи, горы, небеса.

Благоговением пронизана душа,
за вдохновением к ним ходит не спеша,
об искуплении их молит не греша:

за обезглавленный и брошенный цветок,
цивилизации фосфатный в речку сток,
за весь расстрелянный непонятый восток.

Невыносимым стало горе от ума:
истощены за век земные закрома
и прохимичены все люди и дома,

пронзает ауру замученный эфир,
деваться некуда, так тесен этот мир,
а выход знает только мудрый мой кумир.

Бесперебойно миллионы прошлых лет
Природа мудрости учила целый свет –
ищите у нее спасения рецепт.

10 апреля 2012

Перевод с украинского стихотворения
Ники Новиковой, г.Киев


А в садочке моём созвездья растут из слив.
палый месяц не пьян, а просто неприхотлив.
урожая уже не будет.

подымался бы лес, туманы бы, ох, сильны,
как водили меня и ставили у стены,
мол, держи её, выйдешь в люди.

я держала, вязались руки морским узлом,
солнце пёком шипело, жарилось за селом,
на глазунью слетались были.

их ловили губами старцы на полпути,
усмехались, шамкали: ладно тебе, иди.
трубки брали, тоску курили.

по воде, по воде, шкварчали, кому смешно.
будет трудно - тогда приляжешь реке на дно,
будет трудно - тогда приляжешь.

день потух, и потухли блики дневных огней.
будто плющ, разрасталась ночь по моей стене,
по спине разрасталась пряжей.

а в садочке с деревьев звёзды, забыв покой,
всё роятся, гудят, испуганные рукой;
а в садочке - раится. Чудо!

вот была я водою - ветры меня пасли,
вот была я травою - воды меня несли
далеко-далеко отсюда...


2012

Несмотря на общедоступный вид,
Безрассудство прожитому не пара,
Бытие на обе ноги горчит,
Как любовь, дождавшаяся угара.

Мелких счастьиц недосчастливлен вор.
Перед ним экран до чего ж разлапист!
Норовят соткаться в один узор
Цепь поползновений и цепь предательств.

Закрывай глаза и лети, лети
(Ты - пилот в обнимку с ещё пилотом)
Где-нибудь уже-нибудь с девяти
Плавать ниже плинтуса, но с полётом.

Походя бывает и по второй.
Опыт успевают не все солдаты.
Весь, какой ни выплодится, - он твой,
Хоть и никакой, но весьма богатый.


2012

И пальцы,
вонзённые в тело от страсти,
И волосы,
пламенем жгущие грудь,
И стон,
раздирающий душу на части,
И дикого зверя очерченный путь.

Ты в силах
отречься во благо спасенья?
Ты сможешь
разжать свои пальцы в огне?
Ты вымолвишь
клятву в минуты сомненья?
Ты, падшая,
и возрождённая мне!

Дорога до Христа. Під зводами стою,
Читаю вірші, – ні молюсь, ні каюсь.
І перед Господом душею не кривлю,
І від любові, що була, не відрікаюсь.

І задля неї вірую тобі,
Старий і добрий придорожній Мгаре,
Що не дозволив розтерзать юрбі
Земні бажання і небесні чари.

Читаю вірші. Господи, прости,
Даруй земне, навіщо нам небесне?
І всі гріхи, що маю, відпусти.
В своїй любові, як і Ти, воскресну...

ну як то серце витримати може,
яке ще серце отаке зуміє:
йти на Голгофу з рідним Сином, Боже -
як же змогла Ти, як же Ти...
М-а-р-і-є?!

Щось незбагненно світле й чисте
Ледь-ледь торкнулося душі –
Й зливаються із білим листом
Пером гаптовані віршІ.
І хочуть почуття на волю,
А серце в грудях так щемить…
Рядки, народжені із болю,
Лягають на папір не вмить.
Вони проходять шлях тернистий –
З душі, крізь серце, у думки.
Із дум високих та барвистих
ВіршІв плекаються рядки.

Благословенна та хвилина! –
Вона дана мені від Бога,
Коли стрімкі думки невпинно
Шукають до листка дорогу.
І птахою злетить рука
Над паперовим чистим полем…
Та з крапкою вкінці рядка
Не розпрощаюся із болем.

На спицях зоряних
Мрійливо в’яже ніч
Строкаті сни у місячному храмі.
Уламки зморених
Часу і протиріч
Складають беззмістовні орігамі.
Спокуси масками
Регочуть у вікні,
Лихим вогнем горять їх хитрі очі.
У душах заспаних,
Розбавлене в вині,
Буття блідим недопалком мигоче…
Найменші порухи
Сумління і жалю,
Ніч в скриню оксамитову ховає.
Чарівним подихом
З розламаних калюж
Натхнення п’яні квіти піднімає.
По снах розкидані,
Загублені світи,
Щоночі огортають душу-бранку,
Ідуть в невідання
І спалюють мости,
Зникаючи безслідно на світанку…

Снова ветер срывает кровлю,
Барабашничает на балконе...
А я ужин тебе готовлю:
Макароны & "Паперони".

Затяжное гортанное пение
Не заставит меня грустить:
Запаслась надолго терпением-
Бесполезно погоду винить.

В моем доме живет мужчина-
Он защита моя и надега:
Мне не требуется причина
Усомниться в его чувстве долга.

Стоит только склонить головушку
На подставленное мне плечо-
Тут же шепчет признания в ушко...
И...дыханье его горячо-горячо...

Женский стан окольцовуют руки:
Своего не упустят- сомнут...
Стосковались тела от разлуки:
Чувствам в чувства прийти не дают!

Ну и пусть теребит непогода
Отсыревшие дни холодные-
Все равно оживает природа,
Надевает наряды модные...

Солнце выкатится цветастое,
Расплывется тепло по городу.
Поменяет заставку контрастную
Величавой весне в угоду...

Те сяйво, що Христос –
Любов!
В Нім велич усього
І ти міг бути в Нім.
Готовий? –
Розіп’яте життя
Своє пройти в юрбі
Без нарікань
В покорі.

Поховайте, нарешті, Зиму!!!
Хай це стерво спочине з миром.
Дайте стерти останню сльозину,
помовчати хвилину...
Пунктиром
сліди по квітневому снігу
І ненависть до всього хрумкого:
льодяник - синонімом криги
за поману віддайте для когось.
Відмоліться так, як ніколи,
поклоніться до Бога свято!
В могилу - осиковим колом:
спи спокійно, Привид проклятий!!!

09.04.2012

Заховався за пазуху вічності
Зачепився обтятими кігтями
За надію захмарного спокою
Закулісся незнаного виміру

Випадають думки зливами
Вимиваються сіллю спогади
Відкриваються брами роздумів
Вибирають на свій страх істину

Б ережи за кулісами світлий біль
О держимої ніжністю пам’яті
Н адкуси полум’яної вічності
І лети від людських крайнощів...

А що таке - людина?
Неповторність?
Земна краса?
Чи вічності туман...
Так мало квітне,
Рідко мило-вдало,
Сама себе вганяючи в печаль.

А ще тривоги - чом би -
Мимоволі,
Бо вся живе у пошуках.
Недолі хтось думає.
Можливо, -
Життя лиш зрідка
Вічне слави диво.

Хто зрозумів, у відчаї - ривок -
Та хто ж тоді: людина чи пророк?
Христом? З хрестом? Чи матір`ю Його...

Життям лети. Хай здивування крихти,
Ще радості і страху підневілля
Творці свавільні...
А потім вічність.
Тихе миле ехо
Лиш на портретах.
Та ми вже далеко...

0.00. 10.04. 2012.

Говори, говори, говори!
Все молчит, я застыла и слушаю.
Воспрепятствуй вращенью Земли,
сотри грань между нашими душами.

Каждый звук, как признанье в любви,
словно гимн тому вещему случаю,
что направил причины мои
в путь к тебе своей властью могучею.

Говори, все в слезах, говори...
Как же долго тебя я не слышала.
Ты года промолчал... Сотвори
оправданье великому случаю.

Онемевшие губы мои
сколь угодно пребудут беззвучными,
только ты говори, говори,
заполняй все пространство созвучьями.

Пусть запомнят тот звук соловьи,
и деревья могучими сучьями
зафиксируют фразы твои
колебаньями воздуха лучшими.

Пусть завидую я до зари
всем молекулам, сущим летучими,
удостоенным мысли твои
своим славным движеньем озвучивать.

Пусть в борьбе вечной ночи и дни
унесут их с собою в грядущее.
Благодарным потомкам дари
прорицанья, от сердца идущие.

Если силы иссякнут твои,
cтану тенью твоей вездесущею.
Жизнь нужна? На ладони - бери,
только вновь говори, пусть отсутствующей.

Здавалось – той вогонь давно у серці згас,
Ваш погляд – і воно забилось, як шалене!
Ну як же я без Вас, ну як же я без Вас,
Ну як же я без Вас, і як же Ви без мене?

Знайомі стільки літ, а я хвилююсь знов,
І голос хриплий став, і ноги ніби з вати.
Не треба більш розмов, не треба більш розмов,
Мені би вії ці лише поцілувати.

І скільки намагавсь забути, що булό,
І в пам’яті благав, та не виходить в мене.
А може то любов, а може то любов,
А може то любов, жагуча і шалена?

Цей вихор почуттів, і сподівань, і мрій,
Ці очі, ці вуста, ці поцілунки, квіти.
Ти тáкож зрозумій, ти тáкож зрозумій,
Шалене то життя хотіло нас навчити…

Обличчям би пірнув у кучері оці,
І подихом зігрів і ямочки і вії.
І знов рука в руці, і знов рука в руці,
І знов, як в перший раз, очей піднять не смію.

А почуття п’янить, хвилює як вино,
Я знав що спалахне, горітиме, не згасне.
І дивне то життя, таке складне воно,
Воно одне на двох, чарівне і прекрасне…

на дві половинки розкроєно небо
летіли лелеки для тебе й для мене
і чорне і біле на крилах лелечих
у двох половинках тепло й порожнеча

по білому чорне збивалось у зграї
по чорному біле писалось за нами
без тебе обоє ми пусткою стали
у крилах лелечих свій біль заховали

на дві половинки розкроєно небо
на дві половинки для тебе й для мене
стомилося чорне по білім писати
лелеки лелеки над гребенем хати

2012

Де Схід і Захід тягнуть за кінці
канат із тих часів, де Схід – Камчатка,
там нація іде на манівці
і зріє кукурудза у початках,
і хтось співає про близькі кінці,
а хтось про незав’язані початки…

.. і хтось таки розгубить кілька крих
Це можна розпізнати по губах…
Вам до душі в поезії триптих!?
Не рукотворний вибух в серці: ах,

яке це щастя - вмерти поміж ком!!
Яке це щастя – свіже джерело…
Яке це щастя чути: вам обом!
Яке це щастя – цвітом замело...

Яке це щастя - дихати собі,
Периферію перти на горбу
У нетрях віршуватися в "рубін"
В самому лігві космосу тортур...

(... нас Небо розглядає до мікрон
У кожного юриста – бет вокал)
Яке це щастя - мати мікрофон
І в оплесках спиратися на шквал...

працює Час
руйнує плоть
вилущуючи душу
*

Бачила нині першого джмеля,

Важного-поважного, як депутат міськради,

Гудів діловито, шугаючи малявок-мурах на стеблах кропиви,

Кпини свої відпускав, мочив анекдоти,

Доти, казав, будете шукати сенсу життя спільного,

Доки сивина вкриє голови дурнуваті.

Отакий от джмеляка трапився мені нині

Покататися б на його спині пухнастій,

коли цвістимуть кульбаба, ромашки, коноплі та маки

а також гречка, в яку люблять попи скакати,

батоги Петрові, не того, що відрікся тричі,

а іншого Утеклого в Шевчукові світи з нашої віковічної Руїни...

Як тобі така перспектива, Джмелику_мій_Пухнастий?

Візьмеш мене на спину, піднімемось на твоїх крилятах?

Подивимося згори на яри, гаї, хутори, де хаток небагато?

Якраз стільки, щоб кожна з них була зкраю?

Знаю там неодмінно буде пасіка біля тієї, з ясиновим тином...

Не хвилюйся, братику, вона буде джмелина...

Ремінсації прогресу,
Махінації підмін,
Тютюновий дим -
Кроками регресу,
Генетичних змін,
Заглядає в дім.

Діло і слова,
Правда і юрба -
Трьом вітрам спускає
Серце не співав.
Дісності журба.
Більшого - "____" ...немає.

Ще хмурять брови мовчазні діброви…
А над рікою – ввись і навскоси –
Пухнастогруді котики вербові
Вже граються у «довгої лози».

Весна – ще зовсім дівчинка, веснянка
З тонесеньким дзвіночком-голоском.
У серденьку любов – родима плямка,
Промінчиків пасемце – над чолом.

Наївна, недосвідчена й невміла.
Однаково їй – осуд чи осот.
…Розквітне. Одцвіте. І гляне зріло
На першу зав’язь плоду і турбот.

2012

Живу. Стараюсь ненавидеть деньги,
Познавши счастье радуги и гроз.
И женщины мои, роняя серьги,
Тугие косы кутают в мороз.

Я заблудился в зорях и ресницах,
Пропах мой хлеб собором и вином.
И в глубине меня скрипит криница,
Мой правнук от неё идёт с Днепром.

Тоска густеет. Бабочка вздыхает.
И в тишине из носа льётся кровь.
И кто-то туго, как в меду, вращает
Мои секунды в густоте стихов…

Зустрічі людей із минулого,

вони, знаєш, не бувають просто так, ні сіло ні впало,

І ані раніше, ані пізніше, тютелька в тютельку, тобто вчасно,

Бачила нині цьоцю Любу –

Мачуху і водночас коханку свого першого чоловіка

(про сумісництво я дізналася трохи згодом),

Сунула із базару, торбами нав`ючена,

як постаріла кобила, мене зустріла –

Очі вирячила: «Опппа...».

Опадали долу всі сторінки календаря тих літ,

Які їх не стрічала – п`ятнадцять буремно-різних,

І пригадала, як же її боялася,

Голосу в слухавці – просто до дрожу пальців,

Погляду владного, слів, тютюнового запаху,

Все те навідмаш лупило мене_малу,

дошкуляло та нищило останню віру

в торжество справедливості та розуму в світі дорослих...

А нині в мені нічогісінько не ворухнулось:

мариська минулого там і лишились

в прокуреній спальні, на ліжку отому, яке ми ділили колись з дружиною тата

мого чоловіка. Брррр...Це ж треба попасти в такий от трикутник бермудський(((

Ти знаєш, по-правді, мені навіть бридко не стало.

І зовсім не шкода дівчиська отого, що вляпалось в першу дорослу пригоду.

Мій спокій сьогодні, моє споглядання без жодних емоцій то - приз

за ту хірургію її на відкритому серці...

п.с.

ми так і пройшли, не кивнувши оте несумісне зі мною_сьогодні "добридень_привіт"

Поети і прозаїки майстерень!
Збирайтеся варити тільки мед!
А хто бажає, то існує терен.
Поети і прозаїки майстерень,
Умільці-пивовари й медолови,
Хай буде смачно, та усе ж не солод!
Закохуйте в слова, поменше мурів.
Нехай живе свобода і амури!

17.37. 09.04. 2012

здригнуться небеса і вихолоне тиша
і серце мов дудук заплаче під дощем
під вицвілим дощем протяжно безутішно
бо хата з лободи зруйнована ущент

ти навіть і не мрій мене переконати
що латаний вітряк негоду прожене
по бересту щоки біжить сльоза брунатна
і світиться у ній безчасся крижане

От була би я вищою сантиметрів на десять,
як ота праворуч-блондинка,
чи як брюнетка ліворуч –
сантиметрів п`ятнадцять вища,
щоб усі чуваки падали,
вивчаючи поглядами ласими
та охочими згини і вигини тіла принадного, ммммм...
О тоді би я знімала скальпи з ворогів роду жіночого
сушила би їх та вішала у тамтому віґвамі на березі озера,
отороченого лісами, які розступаються лише перед мисливицями
з очима-оливами, як у ніжної лані та серцем-кременем,
у якому немає місця ні романтичним шмарклям, ні рожевій помаді...
Але то - все пусте... Мимовільна слабкість...
Бо сиджу я в затишній кав`ярні в Латинськім Кварталі
та споглядаю поведінку різноплеменних нащадків кроманьйонців
з невеличкою домішкою неандертальців та homo orientalis...
Дивуюся часом, але лише хвильку,
Бо ім`я моє - Споглядачка
і я не втручаюсь сьогодні нікуди,
ще кілька сторінок людського альбому прогляну,
доп`ю філіжаночку сьому еспрессо
та світом піду паралельним блукати...

Душа прагне спокою й тиші,
Здається б, «згорнулась калачиком»
Залізла б на комин й ще вище
Готуючись стиснутись м‘ячиком,
Й зіскочити в затишок літа
В акустику, де квилить стогін.

Душа пране бачити вище,
Ніж наш вічно знаючий спомин.
Вона так довірливо вірить,
Вона в нас шукає опори,
Вона наша стежка у вічність,
А ми так нещадно Нас борем.

1.04.2012

Малий їжак нанизував листочки.
І появився комірець сорочки.
Сміявся щиро радий їжачок:
Було не видно гострих голочок!

ЗалишИтись удома, писати сагу про нас.
Поскидати, мов одяг брудний, всі печалі й болі.
Вибухають бруньки, розтинаючи полум'ям час.
Вибухає весна неможливою спрагою волі.

Утікати із міст у далекі солодкі сади,
там дозріли суниці, і вишні, і чорна ожина.
Залишивши усе, повернутися знову туди,
де вода молода обертається в теплі вина.

Вже третій рік як вільна Україна
І вільні ми, від всього вільні ми,
В поля не треба виходить в жнива
І на заводах нас давно нема.
А як кричали ми: - ганьба, ганьба,
Геть цю партійну диктатуру.
І обіцяли нам права,
Добробут і культуру.
Ламали все руками трударів
В ім’я свободи і прогресу
І багатіла купка нових хазяїв
У боротьбі суспільних інтересів.
Так і права отримали сучасні,
Вирішуємо всі проблеми власні.
В базар перетворили всю країну,
Торгуємо життям і гідністю людини.
І нові вже керманичі,
Одні слова і жар душі.
Так це і є жаданий рай
Де розквітає рідний край.
Омани жертви жалюгідні
Невже це все на що ми гідні
І більш як продавати труд
Нам в цьому світі не збагнуть.

1993 рік

Опівночі оксамити топтали пекучі півні,
співали, гойдали темінь, клювали сире зерно.
І витязь ясний приходив у теплий сон титарівни,
і перснями гладив перса, у жилах ставав вином.

В пустелі її постелі -
стострунні віолончелі.
Солодкі пагони хмелю
пробили зелену стелю.

У пальцях, що пахли вітром, вона вибухала світлом,
тремтіла, жадані крила знаходила в леті тіл.
На сході червона м'ята бриніла пахучим віттям...
Знекровлену титарівну поклали на білий стіл.

2011

Летять із вирію лелеки…
А в жилах молодіє кров –
Дитинства спогади далекі
Тривожать душу знов і знов.
Я у минуле поринаю,
Як у безмежний океан –
Там берег юності шукаю,
Його ледь видно крізь туман.
Туман прожитого ховає
Прекрасні і шалені дні.
Я віднайду їх, добре знаю,
Чи опинюсь таки на дні.
Та ось маяк мого кохання
Шле з того берега вогні
І світить в темноту незнання
Через роки, лише мені.
Кохання першого спалАхи –
Це відблиск тих далеких літ,
Коли несла тобі на плаху
Високих почуттів політ.
Як і тоді – мене не чуєш.
Злий демон серце поборов!
Ти привселюдно четвертуєш
Святу сплюндровану любов…
Той берег юності далеко,
Та спогади спиняють кров…
До мене не летіть лелеки
І не тривожте душу знов!

Всі пляшки – як на підбір,
Їх дизайн милує зір,
А наповнення – бальзам
Для душі і тіла нам.
Хтось уже залежним став?
«Мінздоров» попереджав…

Поряд з пляшкою в дует –
Пачка класних сигарет.
Кільцями пливе димок
Над примарністю думок.
Хтось букет хвороб дістав?
«Мінздоров» попереджав…

Ще небо тільки-тільки сповите у колисці.
Ще хмари не набрались ні снігом, ні дощем.
Ще світ після потопу замуляний, безлистий.
І ти в мені любов’ю бубнявієш лише…
Я знала сто життів, і сто смертей минулих,
але в душі такі чуття бувають раз.
Нове життя земне усе зітре, обнулить.
Усе.
Усе.
Усе...
Та не любов і нас…

Ласкавко, зглянься на замерзлу душу:
У зимнім світі день, як ночі смоль.
Я мрійного спокою не порушу,
В очах твоїх погрітися дозволь!

Усе в імлі, а ти, як ранок гожий,
Травнево сяєш усміхом ясним.
Не став між нами, люба, загорожі
З високим частоколом і рясним.

Не відганяй суворою бровою
Незграбно-щирих залицянь моїх,
Бо що було, те заросло травою,
З роками закотилось, як горіх.

Душа моя без тебе ледь не вмерла,
Захиріла, занудилась одна,
До тебе, рідна, руки розпростерла...
Чи поєдна?

2.04.2012

Ми знов на Ви, але ти мій навіки.
Змиває дощ утомлені сліди...
Помовчимо - не піднімай повіки.
Цілюща тиша - ліки. Лиш не йди.

Отак лишись у пам'яті - коханим.
Дозволь ще мить подихати удвох,
Допоки в серці не відкрились рани
І не проріс гіркий чортополох.

Твій глас незримий, як в хаті дим.
Молюся серцем тобі сумним.

Вівсяним ликом годую дух,
Життя сподвижник і тихий друг.

Іржею сонця у згубі світ,
Немає правда ні назв, ні літ.

Рахує пори пісок мети,
Та нових зерен добавив ти.

В незримих травах ростуть слова,
Змішалась з мислю ковил – трава.

На дужих згинах угору рук
Будує церкви творитель звук.

Є радість в душах – топтати цвіт
І на пороші свій зріти слід.

Та краще тихість , пристиглий пал,
Тих, хто під дзвони крилаті впав.

стояло дерево чудне над темним яром
весна зійшла в його верхах зелено яро
а низ карлючився зітхав дубів незрячо
і безпорадно розчепірював гілляччя

в навпіл розколеній душі зоря вечірня
медові стрітенські свічки світила вірно
і десь в одній із половин тремтіло слово
і розлітались вусібіч голодні сови

То, не приходит, что умеет летать.
Крылья - парусом счастья - благодать...
А умом сердца - Божья любовь, приди,
Я свободен внутри - Божей Волею стать!
2012г.

Ой, плетися мій віночку, заплітайся в долю,
Нехай квіти - моя радість - зацвітуть зі мною.
Маки пишно заіскряться, мов краса дівоча,
Пелюстками вогняними запалають очі.
І любисточок, чар-зілля, заплету у коло,
Щоби щастя мандрувало у моїх постолах.
Розстелю барвінок синій потічком на скронях,
Щоби доля не блукала по моїх долонях.
Заплету ромашки квіти, ніжні, наче сонце -
Буде доброта вітати у моє віконце.
І волошки, мов кринички, заясніють рясно,
Щоб краса й дівоча врода не втекли завчасно.
Материнка завітає до віночка в гості,
Щоб любов затанцювала в серці на помості.
Колоски та євшан-зілля примощу з краєчку,
Буде сила і здоров'я у моїм гніздечку.
Вийтесь, квіточки, звивайтесь, заплітайте вдачу,
Виганяйте сумне горе і журбу ледачу.
Нехай пісня вільна, щира залунає всюди,
І віночками засяють подобрілі люди.
Ой, віночку, ясен цвіте, заіскрись на долю,
На добро, на радість людям, на щастя і волю!
Ой, плетися мій віночку, заплітайся в долю,
Нехай квіти - моя радість - зацвітуть зі мною.

Всі негаразди навкруги,
Яким немає ліку
Прийшли не з дальніх берегів -
Вони свої одвіку.
Із серця нашого єства,
В якому тісно стало...
Тому і дійсність не свята,
Що святості в нас мало.
8.04.12р.

1
світ починається там, де кінчаємось ми.
це усвідомлюєш тільки за крок до юрми.
зношене тіло у квітні не важче пір"їни.
тут щовесни хтось байдужий вкладає міста,
повні по вінця жертовного духу Христа,
у заскорузлі долоні моєї країни.

і у долонях пульсує знеболена соль,
нею тужавіє кожен матусин мозоль.
ситі міста переповнені світлом і миром.
еквівалентом міських прогнозованих прощ,
стоншені люди течуть до зариблених площ,
де у повітрі вчуваються ладан і миро.

2
цих молитов не розчути, допоки чужі,
ми переходимо безвість, та ще – на межі,
і у німому чеканні тамуємо подих.
всяка мелодія кінчиться, тільки не ця.
в світі, де краще вдавати із себе сліпця,
кожному другому віршу дорівнює подвиг.

всім не поясниш для чого існує письмо,
не ужиткове, а те, що приходить само,
і не посвятиш до строку у цю літургію.
все, що їм лишиться – байдуже, з нами чи без –
під гарантованим Господом пресом небес,
вчитися кліпати крізь снігову летаргію.

3
силаботоніка привидом ходить довкіл.
не святотатствуй – благаю! – не руш моїх кіл!
бо поза ними мелодику не врозуміти.
ми починаємось там, де кінчаються всі:
кожен поет – одночасно! – хвороба й носій,
нас попід руки ведуть в заримовані міти.

я починаю дивитися вище голів.
бо зазвичай недостатньо римованих слів –
увіковічнити цю віршову анемію.
де і без слів щовесни оживають міста,
повні по вінця жертовного духу Христа,
й благоговійно німію – німію – німію.


Вербна Неділя

А що між ними? Що для них?
Весілля вільний ріст
і шість посудин кам’яних,
в яких нестатків шість,
і розпач:
- Ой, вина нема!
Це ж сороміцтва шлях...
І втіха:
- Слово хтось піймав,
мов піднебесся птах,
і ним... натхненно ллє вино
в посудини старі.
І сумнів:
- Бог! Йому дано...
Чи звабник на порі?
Як знати? Як?
І гул затих.
Завмер і дивний гість,
бо що між ними? Що для них?
Весілля слів і сліз...

2007р.


Художник Ярослав Саландяк.

Срібними монетами фонтанів,
Проблискують надії відчайдушні.
Синопсиси нескінчених романів,
Проковтуються просто і бездушно,
Без натяку на будь-яку причетність.
У замкнутій системі та ж вода -
Вихлюпується тщетно, невичерпність -
Її прерогатива молода.
Стікає, повертається циклічно,
На ті ж граблини мовчки стаючи.
Кидається монетка символічно,
Але уже у іншому ключі.

Берізка. Осінь.

Тонесенька, висока, білокора
Струнка берізка тягнеться угору
На схилі яру.

Позаду хвойний ліс. Над гострими вершками
Похмуро-сіра неба пелена.

Мов золото, яскраво-жовте листя
Мереживом покрило білий стовбур
На тлі зелених непорушних сосон.

Безмовно скрізь.

* * *

Берізка. Весна.

З бруньок надзьобилося
Листя на березі,
Гілля, немов у крапельках дощу.

Кора її біліє проти сонця.

Яскраве сонце сходить між дерев
І піднімається у весняному небі
Понад вершками віковічних сосон.

* * *

2012

По Воле Небес и пришедшего срока
Нам открыты Жизни врата.
Суждения дерзких пылают вокруг...
Но мы - дети Света, свободные от пут...
Пусть там где находимся мы,
Сияние света любовью растворяет мрак тьмы.
Свой совершенный труд Господь вершит нами в любви,
Радость возвращая нам ту, что мы века искали.
Пусть мантия Бога, покрывая планету, осушит слезы мира.
Покров Его - доспехи мудрости, щит знания и меч истины.
2012г.