Життя, неначе гойдалка, прив’язана до місяця.
Час хилитає маревом уявність перемог.
Перемололи вересень з кістлявими горіхами
І зброя попід стріхами вже проситься… Та Бог,
Напевно, відвертається від поклику козацького,
Батрацького мрійливого – вхопитись за шаблі.
Блищать медалі скривджено фальшивими монетами,
Бо все, за що давали їх – лишилось на війні.
Позбавленими вибору, до подвигів привченими
«Чеченами», «душманами», «бандерами» були.
Буяли і буянили. Безбожними законами
Вростали у агресію, мов кулі у стволи.
А стали непотрібними. Загрозою для спокою.
Лишилися самотніми у натовпі питань.
Прощальний вітер осені ще грається медалями,
За далями зухвалими мовчить акордеон…


2011

Що сила й спритність не вічні.
Старезний лев знав цю істину.
Нічого не вполював цар на обід,
Натрапив на віслюковий слід,
На спільні лови просить його піти.
Склав цар план,і хитромудрий і простий:
Він біля печери стане, наче вартовий.
Віслюк всередину прожогом вскочить
І зробить все, що тільки схоче.
Так воно й сталось, як лев звелів:
Віслюк стрибав, гримав, ревів,
А лев хапав, хто із печери вирвавсь,-
Всіх до одної дер і їв.
Упав на землю і тут же захропів.
Віслюк знесилений тоді з печери вийшов,
Бо ж там од кіз одні бурубляшки лишились.
До лева підійшов навшпиньках. Кашлянув.
«Ну, що тобі, причепо?»- лев позіхнув.
«Та я б не проти бодай одненьку попросить.
Хай і поганеньку... Вибився ж із сил...»
«Перетрудився? Мабуть, правду кажеш.
Я хоч і знав, що ти в печері скачеш,
Зізнаюсь, сам не на жарт злякався.
За труд такий бери, що там зосталось».
Посмоктав віслюк, що лев порозкидав,
А ситий лев, знов у дрімоту впав..
P.S.
Хто в спілку із нерівнею вступає,
Той, як-то кажуть, облизня спіймає.

На бурштинову сльозу
сонце сіло…
Дерева усмішка.

Трави до ранку
танцювали…
Спітніли.

Літаки п’ють
нектар сонця…
Трутень заздрить.

Хутірні блискітки
небом розбіглися…
Місяць колядує.

На вершині гори
равлик місячним сяйвом
бавиться…
Дитина казку просить.

Стулити фіранки
І двері засунути,
Втерти сльозу і знову
Тісто замішувати.

Димом розлуки
Вичахне безмовно
Репнутий коровай.
Ніхто не узнає…

2011

Мудрість і знання Христа
відкриваються,
коли розумію - Він це Я.
Для плекання щастя в житті
мені ясність думок важлива.

Життя - це благословенный дар Отця.
Любов и краса - вино Чаші Грааля,
Воно радість дарує всім людям,
бо напій любові Христа - вічне Життя.

Чом Ви, Мамо, на квіти так пильно задивились?
Дивлюсь, як на пелюстках зморшки з’являються.
А навіщо Вам це?
Бо не можу їх бачити на твоєму чолі.

город ночной умывается нитями дождя
в душе благоухает радость - тишина
в тишине приходит ясность ума
и рождается чувство смирения.

спадает занавес илюзий реального
открывается в небе окно истины Счастья
магнитом Любви Космического Христа оно
возносит феерверком Пламя Великого Центрального Солнца.

маяки во тьме духовной зимы
те кто сотворен из космической пыли
они включили мне свет во тьме
Боже! Твой блудный сын возращается к Тебе.
2011г.

В ранковiй медитацiї пульсу ,бездорiжжя вчорашнiх думок здається приречено випадковим. Сьогоднi я знову ладен сперечатися з власною упевненiстю,чи конкурувати з iлюмiнацiєю райдуг. Розвiнчанi моїм безсонням мрiї як пластилiн пiд гарячими пальцями що давно уже непiдкорюються iмпульсам почуттiв.Саме через це, назвивай мене своїм пiдкаблучником... коли не можеш коханим,і я ним буду,навiть якщо для цього доведеться покласти своє серце пiд кирзовий чобiт самоошуканства.Я ж кохаю тебе....кохаю....недосяжну,глибоку...вростаючу корiнням в це терпке весняне небо,щоб напитися вiчнотi.

Такого ще не було на білім світі:
Комар із левом надумав битись.
«Що твоя сила - кігті та зуби,
А перемога моєю все-таки буде!»
Лев і не зуздривсь, як щось впилося
У його ніздрі, що без волосся.
Забувши сан і горду породу,
Став роздирати цар свою морду.
Ревом могутнім лев аж заходивсь,
Та комара ніяк не знаходив.
Кров’ю заюшений, ледве живий,
Лев од безсилля лежить у траві.
«Я переміг найсильнішого в світі!»-
Трубить комар і злітає за вітром,-
І потрапля в паукові сіті.
P.S.
І в перемозі треба міру знати,
Аби чиєюсь жертвою не стати.

мовчали золочені пугачі
край тиші
дудлили воду з неба
Десна з перлівницями
ходила журавлеві за куму
розкішна
наче до Дону

а десь узліссями
зі мною
трава-тимофіївка шелестіла:
дочку-кульбабку
за чужого парубка віддавала
рушники ночі вишивала
…сон-травою…

2011

Я – дитина!
Домалював фантазії роги
й злякався.
Напевне дитина.

Я – юнак!
Домалював фантазії обличчя
й закохався.
Напевне юнак.

Я – молодий!
Домалював фантазії ноги
й заблукав.
Напевне молодий.

Я – дорослий!
Домалював фантазії кулак
й стійко терплю її побої.
Напевне дорослий.

Я – старий!
Домалював фантазії роги
й регочу з неї.
Напевне старий.

Де край у полонини?
Там, де вівці перелічені?
Де край у полонини?
Там, де небо хмари до смерек припинає?
Де край у полонини?
Там, де зорі росою вмиваються?
Де край у полонини?
Там, де вітер із бескиду вовком виє?
Де край у полонини?
Там, де сопілку гуцула чути!

Одягла сина у вишиту сорочку,
Спровадила до нареченої,
Сіла, а голка й досі руки коле...

він один –
на всі часи моєї батьківщини –
маленький каганець на ланцюжку в холодній келії.
і ріка, в яку не входять двічі,
з моєї цифрової епохи
сплавляється його ґнотом
в безчасся.
у світлі проступає силует того, хто пише.
потай заходжу,
щоб притулитися щокою до його рукава
і трохи побути вдома.
час – це ілюзія: ввійти в його келію легше,
ніж натиснути Enter на моїй клавіатурі.
бачу, як пробігають його пальці
вздовж аркуша з записаними світами і долями,
придивляюся, щоб знайти серед них наше місто.
я певна – воно тут.
над ним надсадно чадять зорі,
тільки язичок свічки біля очей писця
горить рівно.
– ця робота колись закінчиться? –
питаю, коли він підіймає лице, щоб вмочити перо.
– а це вже вам вирішувати…
і я озираюся туди, де зупинився його погляд:
ріка, в яку не входять двічі,
тече з минулого в майбутнє
надією усіх, хто не вижив…
він знову схиляється писати,
і віск з його свічки
мельхіоровими сльозами, воскресаючими зорями
і кров'ю наших трагічних братів
тонкою цівочкою
збігає на мій стіл.

С буквы Е начинаются пищевые добавки,
и содержат в себе они
числовую кодировку смертельной опасности.
Печать разрушительной дьявольской силы-
катализаторы Е в физическом мире.
Человека ДНК подвергается деструктивному влиянию извне
и он становится неустойчивым психически вполне.
В сиянии реклам - Без ГМО,
Илюзия сластей рук прогреса зла,
Идет технологическая интервенция генотипа человечества.
Интуитивно чувствовать - дар и крест,
Ибо здоровый образ жизни - Божий перст.
2011г.

Те, кто имеет право знать,
Ищут знания, чтобы суть познать.
Прекрасен миг озарения мне -
Изумительный дар Природы принять.

Мысли, это моего Храма волшебство и
Божье дитя в горах голубых рождено.
Быть достойным звания -Человек,
Экзамен ему - чистотою мыслей творить Добро.

Крест в круге - символ планеты Земля.
Мне уборка завалов внутри и внешняя.
Твою волю исполняю я Боже,
Подарок мне - голубая роза Сириуса.

Звездный пируэт мысли в Пути -
Всегда во всем в любви.
Мой "Путь ученичества здесь и сейчас"*,
Все мы участники Космической игры.

2011г.

Вітер у тополях.
Келих неба з пір’їнами хмар
і літаком –
лише як малим парашутиком кульбаби,
легким і прозорим.

Час перетворюється на дольку прозорого мармеладу в моїх долонях.
Імена та пейзажі з минулого йдуть за водою,
їм немає більше місця під цим сонцем.

Склепіння
з зелені, блакиті, сірої
невизначеності каміння і визначеності ріки, –

зліва воно наповнюється лунким звуком потяга,
потім позаду,
потім стихає…

Вітер шумить у кронах
і вода по камінню тече.

2008-2010
© На березі моря, 2011

Настраждалась жінка з п’яничкою своїм.
Не діяло: «Побив би тебе грім!»
Порадив хтось: «Аби позбутися біди,
П’яного на цвинтар одведи».
Так вона й зробила.
Сама неподалеку сіла.
І ось як почало світати,
Спросоння чоловік почав кричати:
«Де я? На якому світі?»
«На тому!»- йому одвітом.-
Принесла тобі щось попоїсти...»
Та долинає відти не голос каяття
За вщент спаскуджене життя,
А те, що дрожем всю її пройма:
«А бодай чвертки оковитої нема?!»
Р.S.
Щоб вік з п’яничкою не вікувати,
Ліки Любові слід частіш вживати.
Та щоб і пильність стояла на сторожі:
Що, скільки й з ким коханий пити може?

* * *
Туга за тобою – березнева повінь,
що набирається сил
під пористою кригою
днів без побачень.

І виривається – ніби розламує вафлю,
і в стрімкому потоці проносяться
уламки порожніх годин,
коли був без тебе,
клаптики аркушів,
на яких не написано твоє ім’я,
спогади про доісторичну пору,
коли не знав,
що таке – туга за тобою.

2009

Чайка летить над морем.
Скільки можливостей навколо!
І тут рибина,
І там рибина.
Та чайка уподобала собі кита.
Сіла на нього, та й дзьобає потроху,
А чи з’їсть?

Кит пливе морем.
Випускає фонтани.
Співає свою пісню.
Але щось його муляє.
Озирнувся, аж то чайка
Спину дзьобом длубає.
Пірнув кит на глибину.
Піднявся на поверхню,
А чайки немає.
Знову пливе,
Знову фонтани випускає,
Знову пісню співає,
А спину ще більше муляє,
Чайка ж бо з неї нечисть збирала?

Чайка летить над морем.
Скільки можливостей навколо!
Там рибину спіймає,
Сям рибину спіймає,
А все свого кита виглядає,
Який би не пірнав!

На твоєму весіллі
Гори додолу втоптали,
Черевики подерли
І росою їх напоїли.
На твоєму весіллі.

Ти, калино,
Намистини червоні
На груди лебедині
Зронила,
А одну намистину,
Та й за пазуху.
На твоєму весіллі.

Віддай, пастуше, ягня,
Віддай, небо, зірку,
Щоб не забувала
Пара молода,
Коли гірко.

На твоєму весіллі
Дівчата сльозами діл поливають,
Щоб пилюка за ногами не бралася,
Коли коломийка тобі коси заплітає.
На твоєму весіллі.

А ти така молода, як ягода неспіла,
Не поспіла, та й стемніла,
Уже коштувати можна,
Кому солодко,
А кому гірко.

На твоєму весіллі
Роси, як сльози,
А сльози,
Немов житом посипано
На довгу дорогу
Гірку.

Кам’яні сади
без застиглого сторожа,
який знайомий
із місцевими примарами…

Сонце випалило більше знаків,
ніж існує звуків,
бо дієслова до історії
перманентні…

Кам’яні сади не цвітуть,
щоб їхні сліди не вистежили
людомудри із лупами…

Стеблини-антени трав
транслюють музику цикад…

Життя записане на волосині,
що летить по вітру…

Щось не спиться мені і не вчиться...
Екзамен на носі, кіт на колінах
Своїм імям проклятим
Память гвалтує мою.
А тепер мені треба багато котів!
Чи собак, мишенят, злотих рибок,
І їх всіх, як людей, називати.
Люди йдуть - а тваринки лишаються.
А як здохнуть - то чорт уже з ними.
Все ж краще, аніж назвати
"Історією" кошеня,
І першого червня
З вікна його викинуть,
Регочучи дико при цьому.
(А за тиждень в Маат просити прощення,
І знову історію клясти.)
Краще хай мале тільце,
Не в міру пухнасте,
Відлежить на моїх колінах
За всіх тих,хто там мав би лежати.
Хай долонь моїх любощі прийме
Замість тих,хто згордивсь їх прийняти.
Хай мурчить і зігріє
Замість тих, хто подяки двох слів
Докупи зліпить не спромігся
Й тепла його на одного, як видно,
Ледве хватає.

2011

Вірую
у єдиного Бога-Вітця,
Вседержителя і Творця
усього, що є небом
для нас і землею,
що є в межах буття й за межею.
У єдиного
(Непереможного)
Іісуса Христа,
Господа,
Сина Божого.
Сина Світла від Світла
і Істини Сина
від Істини,
що за сутністю Бог,
як від Бога єдина Дитина.
Народженого,
а не створеного,
ще раніше за всяких віків
від Отця.
Ради нашого ж порятунку,
сподіваннями нашими змореного,
у один із днів
народженого
як людина
тут
від Духа Святого й Марії,
що незаймана сутністю дії.
За Пілата розп'ятого
нас ради.
І страдавшого
без пощади.
Погребенного і воскреслого
за Писаннями третього дня.
І возшедшого потім на небо,
і праворуч від Отця
посідаючого Своє місце,
щоб судити зі славою
згодом
впертих
тих, хто житиме (поки що),
й мертвих.
Його Царству не буде кінця.
І у Духа Святого,
Господа,
Животворящого
з вічності й простору,
від Отця виходящого.
З Отцем і Сином разом
пошанованого пророками,
говорившими в унісон
від Нього.
У Апостольську Церкву Святу.
І дотримуюсь єдності хрещення
задля прощення власних гріхів.
Воскресіння по смерті чекатиму,
сподіваючись віку
оновлених днів.


Господи! Змилуйся...
Не покинь.
Амінь.

12.06.2011

Старий ґвалтівник доживає на своєму сідалі.
Він нічого не може згадати,
Бо яка пам'ять у півнячого мозку?
Навколо походжають молоді курочки
І викликають якісь почуття,
Що не мають відображення в минулому.
Він не потрібен нікому,
Навіть у борщ непотрібен.
Залишається безглуздо кричати в простір
І поринати в олійний сон.

наш закат, облокотившись
на бледнеющий горизонт,
засыпает потихоньку.
ему видится, как сквозь сон,
наше ждущее темноты
и уставшее за рассвет,
не боящееся остыть
нежелание знать ответ.

мы настроены решительно.
поднебесное общежитие,
называющеесь "земля"
будет знать теперь: я твоя.
будет видеть теперь наши руки
и терпеть наши голоса.
мы теперь не умрем со скуки.
мы теперь как два колеса
одного велосипеда,
едущего на закат.
мы теперь как одна планета,
на ней - вечноцветущий сад.

не забыть бы вот только выйти
на своей остановке. эй,
парень, ты меня, что, не слышишь?
выходи из ума скорей!!

2011

Мовчиш?
Мовчи.
Карай мене мовчанням.
Вихлюпуй біль у простір самоти.
Я не відчув би прірви під ногами,
Якби не ти.

Якби не ти, я не відчув би й неба
Під крилами.
Не зміг би так зрости
У розумінні вічного й земного,
Якби не ти.

Розбите серце точить німота,
Зникають зорі днів, немов у кухлі
Вуглини почуттів.
Сумна
Одна
Перегортаєш сутінь.

Пробач мене.
Прости мені.
Мовчи!
Не треба слів просіяних,
Промитих.
В мовчання безмір корені пустив
Кришталь
Розбитий.

Але я вдячний Богові за те,
Що ти на світі є.
Зі мною.
З іншим…

Твоє ім'я солодке і святе
Займає нішу
У пантеоні вічних почуттів,
В сузір'ї Муз, що їх торкнувся геній.
Але невже окрилена любов
Мовчить
На сцені?

Мовчиш?
Мовчи.
Тримай безмежну паузу.
Але в мовчанні я
Помру
Не зразу.

То краще вже,
Неначе кулі в скроню –
Від слів твоїх
Себе я не бороню.


2011

Із темряви з’являється пітьма,
Лише на мить, чи, може, на пів миті.
А потім світло – так несамовито
Змінило світ і я побачив враз:
Єство речей, людей і зелень зела.
Ви уявить не можете собі
Моєї радості, мого благоговіння:
Я бачу світ, що сотворив Господь!
А що про Того, Хто мене змінив,
Розверз пітьму і врятував від ночі.
То я не знаю, що сказати вам,
Достойні, я не знаю, що сказати.
Я знаю тільки те, що бачу вас,
І бачив Того, Хто зцілив мене,
І знаю, що в Господнє він ім’я
Дав зір мені, бо Він людина Божа,
Він є Ісус, Ісус Давидів Син.
Бо той, хто чинить добре перед Богом,
Той дійсно може бути тільки Божим,
Від нього Бог повік не відвернеться,
Як батько не відвернеться від сина.
А Він мав владу, наче Божий Син.

Мої крила у твоїх каменях
Непорушно застигли
У напів-крикові моєї душі.
Повисли на ниточці,
Відзенькують останнє вітання
Миті, коли нитка розполовиниться,
А у глибині чорних зіниць я побачу
Здивовано-радісне воскресіння крил.

2000р.

Надумав мудрагель присвоїть гроші,
Що приятель хотів дати на сховок.
Щоправда, просив все ж поклястися.
«Подумаю»,- сказав хитрун на те
Та й попростував додому.
Кульгавого стрічає по дорозі.
«Хто ти, чоловіче добрий?»- питає.
«Клятва»,- одповіда каліка.
«А куди прямуєш?»
«Карать, хто клятви не шанує».
«А вернешся коли?»
«Десь років, мабуть, через тридцять».
«Ну, якщо так,- міркує мудрагель,-
То можна й поклястися».
Вернувсь, поклявся і взяв гроші.
І присвоїв. І зрадів, що все вдалося.
Та тої ж миті, мов грім з ясного неба,
Пришкутильгав чоловік-клятва,
Схопив в міцні обійми мудрагеля
І потягнув, щоб скинути зі скелі.
«Змилуйсь!- просить мудрагель.-
Казав же, що вернешся нескоро...
P.S.
Пройдисвітам це має стать уроком:
У кари Божої немає строку.

Восхожденье на вершину Совершенства,
Оно у каждого свое.
Волю диктовать свою
Не может нам никто.
Друг лишь может подсказать,
И покорив одну вершину,
Мое желание - вижу вторую...
А опыт, свой и друга,
По желанью стремящихся расширить кругозор,
Могу передать, но не навязать.
Истина проста - есть право выбора,
Ведь всем открыты Знаний врата.
2011г.

Не метайся во сне,
С лица печаль удали,
Ты всегда во мне -
Глаза в глаза посмотри.
Задача достичь Великого Творения
Не есть уделом избраных.
Где Сердце-Солнце, там и сокровища -
Обитель Души Мира Посвященных.
Успокойся, если сердце заполошено -
Волнуется, мечтает-метается,
Это хорошо, живое оно.
2011г.

ми по ній ходимо
а вони у ній лежать
і ми наступаємо їм на животи
переорюємо їхні груди
забиваємо подих лопатами
вириваємо золоті зуби
з підземельних пащ
висмоктуємо кров через соломинки
з найглибших свердловин
пускаємо горлом вагони метро
і вони ковтають нас
перетравлюють
і випльовують
на наступній зупинці
серця
ми у ній ходимо
де вони тепер лежать

Ой літала зозуленька
Та й по всьому світі,
Все шукала «батьків добрих»,
Де б підкинуть діти.

Потихенько підкралася»
В гніздечко поклала,
Де м’якенько й мати добра
Діток доглядала.

приспів-

Ку-ку, ку-ку зозуленько-
Всім роки рахуєш,
Дітки просять - не забудь нас-
Чом плачу не чуєш?

Ой чекала зозуленька,
Що виростуть діти
Й будуть її шанувати,
Як матір любити.

Виростали зозулята,
Почали кувати,
Та не рідній матусенці
Дяку віддавати.

Приспів-

Ку-ку, ку-ку зозуленько-
Коли ж біль відчуєш,
Ку-ку, ку-ку, де ж ти мамо-
Де хату будуєш?

Тепер плаче зозуленька-
Як любов вернути,
Тих діточок, що кинула,
Як їх пригорнути.


Ой, не вернуться пташата,
До твоєї хати,
Не дала їм життя змалку,
Тепер їх не ждати!

Приспів-

Ку-ку, ку-ку зозуленько-
Що ж ти накувала,
Своїх діток по чужинах,
Та й поразкидала.

Тепер будуть безбатченки
По світі блудити.
Чужу матір, чуже гніздо,
Як своє любити.

І так само своїх пташат
Чужим підкидати,
Бо так в зародку навчила
Нерозважна мати.

Приспів

Ку-ку, ку-ку зозуленько-
Ой, ку-ку, сіренька,
Будуй хату, твори тепло,
Як пташка маленька.

Ми познайомилися з тобою під час інаугурації Президента України. Я знав, що біда не приходить одна.

2011

Пташки збираються у вирій. Флешмоб.

2011

Якби я був Артуром Брагінським,
То зобразив би тебе сонцедайною Грацією
На фоні озера Балатон, чи серед закарпатського пейзажу.
Якби я був Юрієм Боднарем,
То намалював би тебе схожою на свою доньку,
Оголену і просвітлену дивними променями.
А коли б я народився Антоном Ковачем,
То малював би тебе натхненно і закохано
У вишуканих інтер’єрах і позах
І всі мої картини купував би Михайло Ман,
Але я сумніваюся, чи продав би хоча б одну.

Якби я був великим Мікеланджело Буонарроті,
То зобразив би тебе на склепінні Сікстинської капели
Піднесеною і освяченою, божественною у грайливості.
А прихожани щодня грішили б,
Дивлячись захоплено на твоє спокусливе тіло
І забуваючи про власну душу.

Якби я прийшов у цей світ геніальним Рафаелем Санті,
То бачив би в тобі тільки Мадонну.
І створена мною Мадонна, який би музей не прикрашала,
Завжди зігрівала б поглядом тільки моє серце.

Якби в моєму тілі жив твій улюблений Густав Клімт,
То мій пензель зобразив би тебе вагітною красунею
І в твоєму животі слухала б музику
Маленька донечка Ліля.

Якби я був художником…
Але я поет.

Тому я малюю тебе ніжними словами щовечора.
Тому я пишу для тебе вірші кожної хвилини.
Тому я зображаю тебе
Грацією, Мадонною, вагітною, оголеною,
З донечкою, на склепінні,
На небі,
На серці…

Тому я малюю тебе піднесено і закохано.
Тому я зізнаюся тільки тобі, що не шкодую,
Що не вмію тримати в руках палітри.
Бо я твій поет.

Бо я твій художник.

2011

В ясному погляді твоїх очей
бачу інкарнацію ЙОГО
срібною ниткою зливаються воєдино
душі у сивій безодні. Там
де всі ми - у різних світах
бо ти прилетів з майбутнього
моє ж тіло лежить у проекції минулого
на стиці світів народжуємось МИ

2000р.

Я берег, а ти - хвилі.
Нам потрібен вітер.
Твої бризки милі
на моїх щоках.

На моєму сипкому животі
інколи ти викладаєш подарунки.
В тужливий час, на самоті,
я їх роздивляюсь.

Синці на моїх боках,
та я про них мовчу,
бо тримаю тебе на руках,
схожу на привид.

Ти те, про що мріє берег.
Він має велике жовте серце,
яке мусить для когось битись.
Його мокре бажання мусить здійснитись.

----------------------
27.07.2008

Сьогодні підростає покоління
Вже вільної безсмертної землі,
Чиста душа і зоряне сумління,
Підносить Україну із імли.

Живи Україно, коріння тверде !
Ти небо і землю єднаєш.
Ніхто і ніщо вже не спинить тебе,
Ти вільна !
Ти захід і схід пригортаєш !

Ти знов розквітла соняшником в полі,
Калиною прикрасились сади,
Пишатиметься люд в здобутій волі,
Навіки зникнуть рабськії сліди.

Живи Україно, коріння тверде !
Ти небо і землю єднаєш.
Ніхто і ніщо вже не спинить тебе,
Ти вільна!
Історії меч піднімаєш !

Над краєм гордо прапор повіває,
З’єдналось небо й поле. Геть заброд!
А мова рідна піснею витає,
Вперед Вкраїно! Нація- народ !

Живи Україно, коріння тверде !
Ти небо і землю єднаєш.
Ніхто і ніщо вже не спинить тебе,
Ти вільна!
Дітей під свій прапор скликаєш !

Узимку чоловік підняв гадюку.
Поклав за пазуху й продовжив путь.
Гадюка ожила, заворушилась од тепла,
Взяла та й укусила чоловіка.
«Так мені й треба. Слід було убить
Тварюку, а не гріть»,-
Так нарікає перед смертю чоловік.
P.S.
Чекать подяки від того годі,
Хто злий вже від природи.

Я буду вдячний віршами
І стану сильний пам’яттю,
Тому, що ти щасливою
Стаєш зі мною, любочко.
Я засвічу веселкою
Слова свої окрилено –
Ти станеш щасливішою
Ще більш, моя голубочко.
Я квітами розсиплюся
На ложі піднебесному,
Щоб ти, любов’ю поєна,
П’яніла поцілунками.
Я розіллюся ніжністю,
На тіло, болем зранене,
Любисткова настоянка
Тебе скупає, вранішню.
Немов зоря – засвітишся
На полі орхідейному,
Залишишся царівною,
Богинею, Венерою.
Святого перевтілення
Навчуся невгамовного,
Бо лиш з тобою, Сонечко,
Себе відчую богом я.

2011

В единении с Природой
Всем людям открываются врата
Колибели СоТворчества -оазис Щастья.
Живу с РАДОСТЬЮ просто
И азартом Eе вдохновения.
Возростают вибрации - песня души.
Мелодия вальса и мы
В Яви карусели вечности.
Взявшись за руки едины,
Едины мы в согласии.
С теплом и радостью
Подключаемся мы к Высшему,
К вечному источнику Любви!
Я только странник на Земле,
Среди труда, страстей и боли.
Избранник я счастливой доли...

Цього вечора
я відчуваю себе формулою.
На мене пильно дивиться
Альберт Ейнштейн.
З екрана плазмового монітора.
Я начисто програю йому
бій поглядами.
Невже він і мене
пояснить?

----------
26.11.2008

Болять сумні очі.
Щемить сухе серце.
А сон не проходить.
А що буде завтра?

Мені дуже страшно.
Тобі чомусь смішно.
А руки в оковах.
А що буде завтра?

З пупа виймають
твої стовбурові.
З відомою групою крові
що буде завтра?

Ти модифікований,
наче крохмаль.
Безтурботний код ДНК.
А що ж буде завтра?
А чи буде те завтра?

-----------
05.12.2008

Де річки на смак, як море,
де кремезні дерева на сторожі,
лежить в надрах великий скарб,
яким важко оволодіти.

Щось щурить мої очі,
вони стуляються повільно.
Навпомацки йти важко,
але гордо - і приємно.

Непевно й вагаючись
я обережно розгрібаю вчорашнє листя.
Саме час дістати лопату.
Саме час постукати в гості.

Самотужки відчиняю хриплі двері.
Їх завдання - прищемить мені пальці.
Я кричу несамовито й відчайдушно,
коли починає падати стеля.

І переді мною скеля.
Квіти - наче комір.
Все міняє колір.
І так самотньо, як в пустелі.

І от переді мною скарб.
Амброзія, що діє, як наркотик.
Святе причастя без сповіді й молитви.
А в небі я давно.


-----------
15.04.2008