Світлини нічки з відблиску вогню,
жага гітари з віщими очима,
і босій ніжці вже не на стерню
на просторі високого інтиму.

Ганяло тишу радісне - ку-ку! -
Та нам літА не баглося лічити.
Цілунок перший іскрою в щоку
і глеком нерішучості розбитим.

І світ, і відчуття - на кругозлам.
І слів, і жестів сонечка в розкриллі...
Цілунок другий, ніжний, як бальзам,
заховано у зоряному пилі.

На Шлях Чумацький нічка відпливла -
услід у схрестях погляди і руки.
В цілунку третім - ранішня зола
од полум'я нічного та розлуки...
2012

Пародія

Є об’єктивні речі –
Та я ще той суб’єкт!
Тривожить кожен вечір –
Ні-ні, не інтелект…
В житті усе можливо –
За щастям, до мети!
Четвертий раз “наліво” –
І знову вдома ти!

18.02.2012

як висохлий ладан
горить – не загадуй –
і хто ним колише.

між "можу" і "мушу"
висотує душу
жаровня затишшя.

в'яжи мене, буре,
гарчанням похмурим
і втомою нехтуй,

якою свобода
ітиме по водах
вражаюче-легко.

Ми з тобою такі молоді,
як сонцем налиті
медові яблука.
І я липка до Тебе
косами.
Ми покупані росами.
Повінчані травами.
Кучерявими
барвінками.
Купальськими віночками
кинуті у річку ми.
І духмянемо ватрою.
Перцевою м'ятою.
Розіллємось -
трембітою.
Ми розкинемось вишиванкою.
І застигнем лавиною.
Кара-Дазькою!
Божевільною...
Впадем тугою,
що колись ми були
такі молоді,
як сонцем налиті
яблука...

(Коктебель, 2005)

Крутими в житті бувають злети і падіння,
Та долі нам не обминуть.
Весь час тернистим шляхом ішов до Тебе,
Второпавши цю одну-едину путь.

Зіронькою усмішка Твоя в далині,
В купелі Храму тридзвонній.
І краса в ній, й сонця досхочу.
Радію кожному Твоему Слову,
І попри все - Тебе люблю.

....................................
Когда формируется ядро - узы любви,
В жизни наших мыслей есть два пути -
Мы идем либо к мосту, либо к стене:
Стена - это невежество, а мост - откровение...

Мир, простота, красота и бесстрашие -
Слова Христоса и Первосвященника на Земле.
Душа плюс Любовь и Осознание
Всегда принципом единства, - взаимосогласие.
2012р.

Місць уповні -
тому й не спиться.
Очі бездонні,
наче криниця.
Білої ночі
щастя цвістиме...
Безумства хочу:
я - одержима.

Єрусалиму тільки снігу бракувало...
Мигдаль начебто на те зацвів,
Щоб мокрим снігом пелюстки вкривало,
Щоб змовк на день пташиний спів,
Щоб морозець на ковзанку перетворив дороги...
І все це лиш на те, аби зробить кілька світлин
Та дітвора забула про шкільні пороги...
...Ні, хай краще сніг обійде стороною мій Єрусалим.

Медовились вітри...
А осінь падолистно
Закохана у тебе до нестями.
Ти прийдеш в дім без стуку,
Банально й ненавмисно
Розкажеш про погоду цими днями.
Ти скажеш, що синоптик
Вгадав прогноз погоди
І завтра всі ми в ірій вирушаєм
Таможні бабця-осінь
Дає на це нам згоду –
І в зиму нас, триклята, проваждає…
Дрібненький чорнобривчик
Пасеться на морозі,
Вишукує, нещасний, порятунку.
Зігрітись я ж не взмозі,
Зігрітись я ж - не взмозі,
За винятком твого лише цілунку.

В сотый раз из грязи в князи
(Что не каждому дано)
Скачет кролик-энерджайзер
В поучительном кино.

У него - квадратны цели.
Мир прямоугольный сей
Он раскроит, он поделит
На врагов и на друзей.

Он грядёт - евангелистом,
Штурмом взяв за пядью пядь.
Он - надёжный, он - пушистый,
Блох в подпушке не видать.

Косит кроликовы души
Алкоголь и анаша -
А у нашего зверуши
Батарейка хороша.


2011

Так финт готовит пентакампеон
И урка норовит воткнуть заточку. -
Не слишком-то стеснением смущён,
Ты влазишь в мою жизнь своею строчкой.

Да на, да влазь, накушайся, зажрись,
Упейся и умойся, человече.
Когда ты оцифруешь эту жисть,
Тебе, конечно, станет много легче.

И станешь ты не столь непроходим.
Что ж, вижу некий знак в твоих стараньях.
А впрочем, я и так по выходным
Сам по себе в рефлексах и в сияньях.

То вырастет густая трынь-трава -
Мол, недалёк, мол, грустен и не стою,
То вдруг накатит сущь существова
Со всей своей несметной полнотою.


2011

Коли настане ера вечора,
Я вимкну місяць. Лампа вмре...
І зійдеш ти із мого речення
У паралель від ноти РЕ.
Вітрила сну іще не піднято.
І поки ми одне - лице,
Ніщо не додано, не віднято-
Тобі подобається це?
Ой, горе нам - умов невільникам!
Серед тайфунів і пожеж.
Любові теж потрібні спільники -
А в темряві -- шукати де ж..?

Я вже замовив коханій весну
З лісом підсніжників білих.
Жду не діждуся, аби далину
Сонячний промінь прострілив.
Я вже потоки розбурханих вод
В мріях пускаю у доли.
Жду не діждусь, щоб морозяний код
Зламаний був березолем.
В день той на милу туніку ясну
Теплого неба надіну...
Жду не діждусь, аби знову весну
Бог повернув в Україну.

18.02.12.

Скупе і вкрай необтесане.
Пливе, похлюпує веслами...
Засад багато попереду.
А сад розквітне у середу.
Інь - Янь поєднати зможемо.
Пеан* співають не кожному.
Вітраж за сумісність кольору...
Вантаж ми розділим порівну.
Поснем, на ранок воскреснемо...
Усе починається ВЕС-НА-МИ!!!

(ПЕАН - у стародавній Греції хоровий гімн на честь Бога)

До жовчі вицвілі фіранки,
цілую в підборіддя схил Дніпра;
склепіння неба, вірші, рани –
загоїлись, мов зречення Петра;

змінила з чорної на білу
кров погляди; з гори котився дзвін:
з-під язика летіла піна,
горілку всі замовили на всі;

і покотилось далі, глибше:
на цвинтарі, між бур’янами, сплять
новопреставлені й колишні
і слухають, як місяць йде у в’язь.

І горілиць на конюшині,
зірками прицвяхований, розлігсь,
а з ран моїх розп’ятих синя
поезія тече медвяно в сизь…

Так млосно, солодко… ПарАлюш
росу розбив, мов гори – Карабах;
себе «Кавказом» відчуваю
живим в Паламаренка на вустах…

В снігах намацуючи шлях,
Вітри махають крилами.
Тремтять дерева у садах,
Тремтять дерева у садах,
Під білими вітрилами.
Летять сніжинки з верховіть
Сріблястою принадою,
А я тебе одну щомить,
А я тебе одну щомить
Замріяно пригадую.
Вслухаючись у спів вітрів,
На сніг дивлюсь і думаю –
Навіщо влітку я зустрів,
Навіщо влітку я зустрів
Своє кохання в Умані?
Весни світанки молоді
Снігами наполохані,
Мов біля тебе я тоді,
Мов біля тебе я тоді, -
Нестримано закоханий.
Тріщить морозами зима
Іще вночі за вікнами,
А серцю спокою нема,
А серцю спокою нема,
Немов порою літньою.
18.02.12

це ж Воскресіння Господи це Ти
ці явори як сумовита варта
о Господи чого ж спокуса варта
коли вона не варта самоти
ні самоти ні болю ні краси
хіба що дива ну хіба що дива
яке приходить тихо й незрадливо
якого за плечима не носить
воно тремтить і гіркне полином
воно голубить радісно й несміло
воно ж таке
а втім яке вам діло

яке красиве Господи кіно!

Пів світу плаче, а пів світу скаче…
Кожному доля власна, одначе -
зирить на зорі хтось, гублячи втому,
в блюдці калюжі, на стежці додому,
інший, у небо піднявши зіниці,
снить журавлем – не цінує синиці…
Ходить по світу і щастя глядає –
буде – не буде, а хто теє знає?..

Всім у дитинстві сонця десниця
пестить-голубить усміхнені лиця.
Всім усміхаються трави і роси,
кличуть поніжити ніженьки босі.
Кожному щедро і щиро по вінця
сипле дитинство казкові гостинці.
Де ж воно потім щезає і тане
щастя безхмарне,солодке, рум’яне…

лютневе небо прокидається вдосвіта
гріє воду в широкій мидниці
і чекає коли розвидниться
лютневе небо - з великим досвідом

лютневе небо довго помалу миється
і розчісує пасма заспані
небо хворе теплом і ласкою -
здавна чує як пахнуть бузкові китиці

та не довіку небу лютим лишатися
щойно скрикне у жмені жайворон –
розвесниться високим явором
для лошиці з чужими трьома лошатами

Коли дивлюся вглиб твоїх очей,
Я бачу небо у своїй блакиті.
Прийшло кохання враз тієї миті
Як наступає темрява ночей.

Все сталось так раптово і миттєво,
Що ти не встигла погляд відвести.
Блакитні очі,здатні з розуму звести,
На мене глянули воістино життєво.

Я в них побачив сенс мого життя.
Та глибина і мудрість всього світу
І та краса,що притаманна літу,
Мене вернули десь із небуття.

Тепер це літо проведемо разом,
А потім осінь,зиму,радісну весну.
Щоночі милуватимусь,допоки не засну,
Твоєю посмішкою,що приходить з часом.

Пізніше сон розчиниться в мені,
Чи то пак я розплавлюся у ньому.
Рука в руці і ми йдемо додому,
І щастя з нами, тепер ми не одні.

Я вже не дам розлуці і гіркій печалі
Ставати на заваді нам обом.
Як знимки у новий фотоальбом
Моменти відберем найкращі і більш вдАлі.

Як осіння трава,
Що зів'яла без соку.
Тільки шелест легкий
З вітром бавиться в гру.
Ти постала у тьмі,
В тьмі легкого мороку,
Де нічого не видно,
Крім одвічного сну.

Що тебе розбудило
В таку пізнюю пору?
Хто заставив шуміти
Ці засохлі листки?
Що десятки років
Для свого життя воду
Пити більше не можуть
Між сипучих пісків.

Ти сказала легким
Шелестінням трави
І поважно,так щиро
Заглянула в очі:
Ти мене розбудив,
Бо не згасло повік
Почуття,що колись
Ми створили серпневої ночі.

Збудуй для мене дім у кучугурах,
Промінням зимним стіни обігрій.
Ми будем, мов актори на котурнах:
Бач, низько гопакує буревій,

А високо отам, у верховітті,
Згубила завірюха закаблук…
А ми – банально вдвох – у цілім світі,
І двох сердець шалений перестук!..

Лозою рук заплетена колиска
Вкладе до себе, наче немовля…
Снігів полон, а повінь – близько, близько!..
Знак безкінечності: кудись – нізвідкіля…

…Від мого серця маєш ти ключі,
Від тіла – де? – у глибину пірнули…
Ти ж чоловік… мовчи… мовчи… мовчи!
Бо я за двох – безтямна! – в кучугурах!..

5.02.2012.

Співала, як янгол.
Жила, як людина.
Як свято і будні.
Тепер відпочине.

Людина і янгол,
Що пристрасть і спокій,
Шаленство і мудрість.
Де небо – де попіл?

Людина і янгол…
Чи ж є протиріччя:
Вже тіло померло –
Летить її пісня!

То янгола голос:
Мурахи під шкіру,
Волосся мов колос...
Це гімн її тілу.

Він став сиротою,
Покинувши тіло.
Земне за водою,-
Крильми тріпотіло.

2012

Як вода,
ліхтарного світла сльота
збігається в краплях розбитих
пропахлого грозами літа.
Набрався її – відчитай...

Як узвар,
навчися ковтати слова –
не зразу, не жадібно – тихо.
Наливка нічного триптúха.
Для трунку себе відкривай.

Як вино,
дописаний вірш за вікном.
Донесене слово не витре
заселений мандрами вітру
набутого спліну синдром.

16 Лютого 2012

Вона замовила півсну,
А я її... цього не досить...
Вона замовила Весну,
А я її... на дворі - Осінь...
Вона замовила вина,
А я її... і трохи неба.
І пригорнулася. Сумна.
І зникла сповіді потреба...

Так хочеться комусь чужому_вагоннному_рідному -
висповідатись
про все
старе і грішне
так хочеться без тями закохатися -
і в -
небо,
вище...

прорости
бути собою
гей-же-гей, веснонько,
гей-же-гей, сонячна...
де_я_хто_я...

Снова осень среди рощи плачет.
Золотеют люди и дожди.
Помним мы с тобой о том, что значит
Шепот верб у ночи на груди.

Мы одни снимаем боли белым,
Жизнью полны с пятки до брови,
Тополя опавшие несмело
Молятся о смерти и любви,

Что тонки, как ми-струна на скрипке.
Светит рай в красе осенних ид,
Мы любви напуганы улыбкой,
А она смеется и стоит…

Как в раю… Печальная, босая.
Как в душе – туман, Перун и крест.
Осень захлебнулась голосами,
А на небе светлый серп воскрес.

.

мої безневинні дитячі ігри починалися зазвичай фразою:
"а зараз заплющіть очі..."
потім можна робити будь-що-будь, бо уже не страшно,
бо світ залишився за ширмою, а ти страусихою заховалась у мріях...
спершу зробим намет під столом,
теплий плед стане нашими стінами, а ліхтарик - єдиним сонцем.
ми посадимо на коліна наших ляльок, пупсиків, пам'ятаєш отих, маленьких,
я одежу дівчачу із них здирала та просила маму пошити хлопчачу,
щоб були у нас пупси-сини та пупсята-дочки…
ми вдягнемо на них віночки, в скатертині зробим віконце та сидітимем тихо-тихо
аби лихо яке не стривожити, аби душі наші ще не стриножені
вилітали з-під стола ширяти спочатку кімнатами, потім сходами, а далі ти знаєш, серце,
натискайте, ніженьки, на педалі. хай крутиться колесо долі:
на долівці у нашій схованці місця, мов на плато Наска, кажуть там космодром був,
прилітайте Боги, будь-ласка, що створили нас отакими дітьми,
ми і за сорок починатимем наші ігри все так же сакраментально:
"а зараз заплющіть очі..."

в'юнка ваніль твоїх рук проростає у звуки
розбиває повітря і вітром стає карусель
переплетених нот, спілих ягід на дотик -
із лози і грози - на горі Керем-Ель

мов по лезу ножа витанцьовують води
і, невпіймані в сітях, мелодію пишуть із хвиль
сіль змиває гріхи, перелітні птахи
відпочити сідають у штиль

попеліє стріла, обважніла тернами,
і на зустріч доріг поспішають слова
фатум світла і крил - не згоріти на пил
...в'ється стежка_лоза звукова
2012

Л.Д…
Ледь – ледь тебе сховала даль
В обліжних сутінках од зору,
А вже бринить думок печаль
Невпинно голосом мінору.
Вона прийшла в мої рядки
Й слова неспокоєм укрила
З тих пір, як стало невтямки
Збагнути суть жіночу, мила.
То ти, мов крапля на листку,
То, ніби річка – повновода…
То йти боїшся по містку,
То йдеш не відаючи броду.
Куди?.. Навіщо?.. І чому
Мовчиш уперто майже місяць?..
Вдивляюсь я в німу пітьму
І не знаходжу болю місця.
Чомусь так холодно в душі,
Як десь в ущелині алтайській…
Гуляй, чаклунко, і гріши,
Але до мене повертайся.
17.02.12

(За ЕМІНЕСКУ)

О істино пресвітла! О брехні і лукавство!
О Божий дар поета! О графомана блаж!
Історіє всесвітня, неправедна якась ти.
Тому й любов небесна юнцям – «дурний кураж».
О ти, вінцю природи! О ти, вселенський блазню!
Людино, що і «звіра» не гідна вже звання,
бо змінено інстинкти на мислі непролазні, –
вже навіть біле тіло твій «смак» не вдовольня.
І грудь, і ніжка жінки – не еталон, естете?
Ти ікла не ошкіриш за жодну із самиць –
не тур, що йме турицю (забув природне все ти!),
не пес, що ради суки, ганьбить і ланців міць!
Чужі тобі дуелі та клопоти весінні.
Давно ти не ревнуєш, як дикий пращур міг, –
твою не будить душу жіноче голосіння,
і серце не тривожить тобі жіночий сміх.
А ближніх ти не любиш первісно і первинно, –
якраз отут, за горло ти рідних брати рад.
Ти брешеш і лукавиш без відчуття провини,
ще й хочеш, щоб за підлість тебе прославив брат.
Так склалось історично? Пишаймося собою:
аякже, «Завойовник» – і кожен цар у нас…
Але кажу сьогодні я злій богині воєн:
«Тебе не допускаю в свій простір і свій час!»
О Вчителі мудрійші! Дали б ви спокій світу!
Од філософських течій уже знемігся він!
Буття – шатро лахмітне… Над ним – зірки-софіти…
Театр погорілий! Юрма без прагнень змін!
Новітні фарисеї – священики рум’яні,
у золото вдяглися, зі срібла хліб їсте,
торги вернули в храми (мов над базаром – бані!)…
Гадаєте не бачить ніхто свавілля те?!
Тож бренькайте, музики, на арфах безголосих.
Тож, скульптори, творіння забувши сенс, «ліпіть».
Актори, балаганьте, як завше, як і досі.
Художники, ховайте свій хист «мазні» під спід.
Тобі, мій часе, бути розп’ятим ремісничо –
надійно і вульгарно, як може тільки плебс…
Помазаники Божі, вас більше честь не кличе, –
ви дивитесь на людство з борделів, як з небес.
Ведіть же, дипломати, народ, як скот, на бійню!
Політики, за славу розплачуйтеся ним!
Я знаю ваше гасло підлотне, та надійне:
«Світ цей дурити варто, – він хоче буть дурним!»

Ну куди б я йшла,
ну кому б несла
свою тугу, на камінь зболену,
як найближчий ти,
найдорожчий ти
відмахнувсь-відвернувсь невдоволено?
Ну кого спитать,
де вербою стать –
сушить вітром душу роздерту?
Жити як самій
в муці нелюдській
і чиєї чекать мені смерті?
Ну, прийди й скажи:
“Не потрібна ти.
Все минуло, як дим у полі”.
Так не хочеш, ні…
Брешеш ти мені?
Чи й тобі вистачає
болю?

2003

Сповідався присмеркові день
Молодявим пошумом черешень,
Ніч росила із імлистих жмень
І тягнула з льоху жбан кулеші.
На галяву сяйва занесла:
- Їжте всі, на мріяння охочі!
Гавкуни з околиці села
Дзяволили і зривали очі.
Сон, лише округу оповив,
Сам приліг в тінисті світу нецьки,
І гримів хвали речитатив
Свіргунами вічного чернецтва!

17.02.12.

З Венеції пливли ми до Верони.
Ви казали мені: «Сеньйорито,
не Шекспір я, щоб вас підкорити,
серце плавиться, як маскарпоне,
нетутешня, зваблива, amore». -
«Лицедійство вам личить, сеньйоре»,
як цим лодіям – гондольєри.
Ніч влаштовує маскаради:
червоні серця від помади,
дюни вогників на рив’єрі,
“Амаретто“ і дискотеки,
клятви любовні, розмови
та обіцянки Казанови…
А душа моя хоче – Монтеккі!
(тих манер і зізнань у коханні).
…Ми пливли у 5D на екрані.

Подарувала сильні крила
І новий світ мені відкрила
І надихала на політ
З собою підняла в зеніт.

Та я не знав, як дуже важко
Літати у полоні щастя,
Та підніматись на вершини
Любові, людяності й віри.

Нести тепло, світло надії,
Коли болить, чи гинуть мрії,
Та виливати серце й душу
В оці вірші та вчинки мушу.

А ти вела не відпускала,
Здавалось сил більше не стало,
Та ми у парі знов кружили,
Горіли, сподівались, жили.

На полі зраджених надій
Крові і жаху,
Де смерть справляла свій завій
Бенкетом праху,
Схрестилися віків мечі,
Жива ідея-
Палало вогнище вночі-
Дух Прометея.

Дарунок вічного вогню
Він дав людині,
Себе підставив під борню,
Зевса гордині.
Прикутий до вершин гори,
Орла довбанню,
Тримав ідею до пори,
Свого страждання.

Минули роки мук і зла,
Горіла рана,
Поки Геракл убив орла,
Звільнив Титана.
Ідея волі все жива
І слава вічна,
Надія завжди ожива,
Людині звична.

Але я відкрив Тобі гріх мій і не утаїв беззаконня мого;
я сказав „сповідую Господу прогрішення мої ",
і Ти зняв з мене вину гріха мого.

Псалтир, Псалом Давида 31, в. 5


Максим повіз би Еллу на курорт.
Ян пропонує послуги та ксиви.
Струмує шарф – червоний, ніби кров...
А за плечима: „Зупинись, крас-с-ива!”.

Чекає Елла – вернеться моряк,
Що десять весен льон у морі сіє…
Вона клялася, чув це Гіппократ:
На благо пацієнта – мислі, дії.

У хаті – чорна кішка й білий щур.
В завію сниться: маленя колише...
Здала у інтернат сім’ю папуг:
Самотня жінка потребує тиші.

Їй – майже сорок.
Дім.
Лікарня.
Дім.
На дачі – вихідні.
Відпустка – в мами.
У будень – операцій десять, сім…
Перед Великоднем – спокута в храмі.
Помаду стерши із пухлявих губ,
Іде Ельвіра – м’яко, мов по ваті...
Сестрі молодшій висмикнула зуб –
І... забажала лікаркою стати.

Навиклий рух (так набираєш лярд) –
І в зародку людина вбита в лоні.

Бездітна Елла…
Боже Немовля
Благає: „Відпусти гріхи, дай доню!".


2012

Незвична
мінлива
легка
і осяйна
міфічна
як злива
прудка
водограйна
зваблива хмаринка
коштовний камінчик
сниво
жаринка
невловний промінчик

зустрічні
радіють
дотичності словом
пластично
зуміє
знайти
всі основи
для спілкування
в покої
і мирі
та воркування
з такою
не щирі

ціллю
у стрільбищі
буде довіра
сіллю
для гульбищ
єхидного звіра.

Мить повагавшись,- напролом...
Зійду на сцену, мов на плаху.
Коли хрестити будуть цвяхом,
Я захищатимусь псалмом.
Знайшовшись в далечі ріки,
Пристань і ти на клаптик суші...
Ще так ніколи наші душі
Не задивлялися в роки...
Мовчання схлипне в унісон,
І потечуть сумні акорди
Пожовклим листячком аорти-
Життя одного спільний сон...

Мій звукосвіте! Ще при теплім лоні
Моєї нені й купелі тридзвонній*
Себе відчула у Твоїм полоні,
Немов омилась в музиці бездонній.


влилось у мене тепле слово "мама",
Пресильне " тато" і суворе " мушу".
І вібрувала предковічна гама-
Прадавні звуки сповнювали душу.


Бриніла в серці тепла колискова,
Що вилася oд пращурів- трипільців.
Калинова, небесно- волошкова
Вросталa в мене, в руки i у пальці-


У кожну волосинку тонкопрядну,
У кожен ген- гартований ножами
випрoбувань. О зоряна й доладна
Пречиста мово, зрощена віками!


Ніхто тепер Тебе не вирве з мене,
хіба що тільки з коренем життєвим.
Та і тоді в мій Дух Вона повEрне
міцно-звучально - стерженем сталевим!
2005

«Якщо тримаєш у руці садженець і тобі скажуть,
що прийшов Машіах ,
спочатку посади садженець,
а потім іди стрічать Машіаха»
Рабан Йоханан бен Закай

Не певен, що Месії будуть раді
Всі плутократи й казнокради,
Убивці, що з давен прадавніх
Сміятись звикли з буцегарні ,
Чи ледарі з прадіда-діда,
До милостині звиклі од сусіда...
...А тільки ті, хто на роботі
Вершать житейськії турботи,
Почувши, що поблизу Месія,
Солоний піт зітруть на віях,
Причепурять скуйовджене волосся,
Прокажуть тихо: «А таки збулося!..»
---------
Машіах (івритське) – Месія.
Буцегарня – арестантська (Словарь української мови. Упорядник Б.Д.Грінченко. т.1, стор.118).

По наитию спасён
свыше силами
райский сад твоих имён,
сердцу милая.

Ночь отведала моих
кислых яблочек –
разродился ими стих –
древний сказочник.

Нет очей – тебя принять,
прячу внятность их,
словно крылья от огня
всеобъятного.

Тает иней на губах,
греет искренность.
Неиспитая судьба –
легкомысленна.

Соль по ноте соберу,
роль – в чернильницу.
Ах, как хочется перу
словом вылиться.

Безответная! Ты где,
небо спящее?
Я учусь дышать, в дожде
сердце сращивать.

17 Февраля 2012

Тішся, дитино, поки ще маленька.
Ти ж бо живеш навесні,
Ще твоя думка літає легенька,
Ще твої мрії ясні.

Мрія полине із думкою вкупці
Геть у далекі світа, –
Крил не втинай сизокрилій голубці,
Хай вона вільно літа!

Чи пам’ятаєш ти казку-дивницю,
Як то колись принесла
Тую цілющу-живущу водицю
Дрібна пташина мала?

Їй не страшні були дикі простори,
Скелі і хвилі морські,
Перелітала найвищії гори, –
Мала крильцята прудкі.

Так твоя думка швиденько полине,
Тільки їй волю даси,
І принесе з чарівної країни
Краплю живої роси.

І як приступить журба невсипуща
Та до серденька твого, –
Тая росиця цілюща-живуща
Буде живити його.

Хай же та мрія із думкою вкупці
Лине в незнані світа, –
Крил не втинай сизокрилій голубці,
Хай вона вільно літа!

Гай-гай, синочку, татко – не простак,
У нього римські - і анфас і профіль:
Дивись, лежить зачовганий мідяк...
Проте татуньо - у купюрах профі.

Бере, наприклад, декілька банкнот
Із якомога більшим номіналом
(Не менше євро двісті чи п'ятсот) -
І розраховується в банку «налом».

Тоді не спить ночами взагалі
І дослухається найменших рипів:
Не поміняють євро на рублі -
Чекай у гості небезпечних типів…

І татко, синку, знай, не ідіот -
У нього є усі валюти світу:
Намалював не менше ста банкнот -
Гравер твій татко - з вищою освітою.

До одинички справа два нулі -
І долар вмить перетворився в сотню…
Не заздріть же, могутні королі
Чи олігархи бісові - достатньо

У татка грошей (лиш аби не врік!),
Що позмагатись до снаги із Крезом...
Росте майстерність таткова щорік –
Тобі у спадок, сину, ця ґенеза.


17.02.2012

Все с тобой у нас, милый, разное –
берега.
Я вином свою грусть отпраздную –
дорога.
А ко мне от тебя без устали –
корабли.
А душа захлебнулась чувствами,
и болит.

Горько мечутся волны резвые,
мутят дно.
Мы с тобою скользим по лезвию –
не дано.
Так зачем же тогда нас случаем –
в эту сеть?
Мне на берег твой только б лучиком
долететь.

Дотянуться, доплыть, доплакаться,
добежать.
Я в любимом тобою платьице…
У ножа
Больно тонкая, больно острая,
злая сталь.
Ни до отмели, ни до острова
не достать.

Безысходностью, беспросветностью
глубина.
Нерушимы брега отвесные,
как стена.
Разбегаемся, разбиваемся…
Чаек крик.
Вновь встречаю под алым парусом
белый бриг.

Мне бы лучиком, мне бы солнечным….мне бы, мне…

Лишь любовь одна у нас,
глупая,
на двоих.

/Дитинство/
Черпали Сонце із Води
І пригощали Небо...
І заховалися б туди
Та ще померти треба...

/Юність/
Яра зоренька зорями хвора...
Ясик* витканий взорами неб...
Ясен-сон мій осиплеться скоро,
Як те Сонечко влітку на степ...

/Зрілість/
У цім Саду, що повен Травнем,
Не розійтись без поцілунку...
В рядочку Вірша буду крайнім.
А ось і ти...
-Рівняйся! Струнко!

Некерована печаль-
Жаль.
Дощ залиже всі сліди-
Йди.
Проповідує тромбон
Сон.
На розведених мостах-
Крах.
Повний місяць,наче бра-
Гра.
Закінчилося вино-
Дно...

Новини. Телевізор. Ти – в екрані.
О восьмій, в найефірнішій порі.
А я ще маю встигнути на ранок
Спекти до чаю яблучний пиріг.
Я думаю: «Минуло – не збулося.»
Ти думаєш: «Збулося, та не все».
Вже де-не-де побілено волосся,
А серце мрію спогадом несе.
Тобі – одвічна думка про родину,
Мені – так легко зраджена мета,
Та вийшов з ладу сподівань годинник –
Невідворотність виїла метал.
Скажи, ну як: перемінила б долі?
(Уявою хоча б себе погрій.)
Я – ні. Я хочу чаю в теплім домі
О восьмій, в найефірнішій порі.
2012

16 і 43…
Дорога була не ваша.
Хто знав, що секунди ті
Два повних життя заважать.
Викручувалось кермо.
Колеса кудись летіли.
Уранці – ще батько й син,
Опівдні лише два тіла.
Так холодно – вий не вий –
Всі струни дрижать від болю.
Ще жити б і жити вам,
Минувши криву вибоїн.
Та сталося. Далі… як?
Невчасно і передчасно.
Поховано відтепер
Усе, що зоветься щастям.
2012

Як тільки повз пройде нова спідниця,
В тобі вже прокидається мисливець.
Ти потрошиш їх, як собака – птицю.
Несеш трофей в колекцію щасливо.
Азарт. Запал. Потреба організму, -
Назви, як хочеш, - трюки на жердині.
Розтринькав вірність, лагідність і ніжність…
Мав багатьох – обділений в єдиній.
2012

Остання розмова в ефірі:

- «Четверта», сушіть рукави!

- Ви як?

- Аж гуло!Хлопці - звіри!

- В цистернах?

- Ні краплі води…

О шостій побліднуть сузір’я.

І знову, як ти не крути,

З ЧЕРВОНИМ хитке перемир’я

На дві коротенькі доби.

На дві та не більше… В частину!

Пече незагоєний шов.

О восьмій подзвонить дружина:

«Ти вдома? Котлети знайшов?»

З кирзи у м’які хатні капці.

Поспати б! А сон не іде.

І вкотре народні обранці

Гвалтують державне ТБ.

Не знають жалю депутати.

Всміхнеться: «Ці знов на ножах.

В промовах води забагато…

Та хоч би жаринка в очах!»