Вона замовила півсну,
А я її... цього не досить...
Вона замовила Весну,
А я її... на дворі - Осінь...
Вона замовила вина,
А я її... і трохи неба.
І пригорнулася. Сумна.
І зникла сповіді потреба...

Так хочеться комусь чужому_вагоннному_рідному -
висповідатись
про все
старе і грішне
так хочеться без тями закохатися -
і в -
небо,
вище...

прорости
бути собою
гей-же-гей, веснонько,
гей-же-гей, сонячна...
де_я_хто_я...

Снова осень среди рощи плачет.
Золотеют люди и дожди.
Помним мы с тобой о том, что значит
Шепот верб у ночи на груди.

Мы одни снимаем боли белым,
Жизнью полны с пятки до брови,
Тополя опавшие несмело
Молятся о смерти и любви,

Что тонки, как ми-струна на скрипке.
Светит рай в красе осенних ид,
Мы любви напуганы улыбкой,
А она смеется и стоит…

Как в раю… Печальная, босая.
Как в душе – туман, Перун и крест.
Осень захлебнулась голосами,
А на небе светлый серп воскрес.

.

мої безневинні дитячі ігри починалися зазвичай фразою:
"а зараз заплющіть очі..."
потім можна робити будь-що-будь, бо уже не страшно,
бо світ залишився за ширмою, а ти страусихою заховалась у мріях...
спершу зробим намет під столом,
теплий плед стане нашими стінами, а ліхтарик - єдиним сонцем.
ми посадимо на коліна наших ляльок, пупсиків, пам'ятаєш отих, маленьких,
я одежу дівчачу із них здирала та просила маму пошити хлопчачу,
щоб були у нас пупси-сини та пупсята-дочки…
ми вдягнемо на них віночки, в скатертині зробим віконце та сидітимем тихо-тихо
аби лихо яке не стривожити, аби душі наші ще не стриножені
вилітали з-під стола ширяти спочатку кімнатами, потім сходами, а далі ти знаєш, серце,
натискайте, ніженьки, на педалі. хай крутиться колесо долі:
на долівці у нашій схованці місця, мов на плато Наска, кажуть там космодром був,
прилітайте Боги, будь-ласка, що створили нас отакими дітьми,
ми і за сорок починатимем наші ігри все так же сакраментально:
"а зараз заплющіть очі..."

в'юнка ваніль твоїх рук проростає у звуки
розбиває повітря і вітром стає карусель
переплетених нот, спілих ягід на дотик -
із лози і грози - на горі Керем-Ель

мов по лезу ножа витанцьовують води
і, невпіймані в сітях, мелодію пишуть із хвиль
сіль змиває гріхи, перелітні птахи
відпочити сідають у штиль

попеліє стріла, обважніла тернами,
і на зустріч доріг поспішають слова
фатум світла і крил - не згоріти на пил
...в'ється стежка_лоза звукова
2012

Л.Д…
Ледь – ледь тебе сховала даль
В обліжних сутінках од зору,
А вже бринить думок печаль
Невпинно голосом мінору.
Вона прийшла в мої рядки
Й слова неспокоєм укрила
З тих пір, як стало невтямки
Збагнути суть жіночу, мила.
То ти, мов крапля на листку,
То, ніби річка – повновода…
То йти боїшся по містку,
То йдеш не відаючи броду.
Куди?.. Навіщо?.. І чому
Мовчиш уперто майже місяць?..
Вдивляюсь я в німу пітьму
І не знаходжу болю місця.
Чомусь так холодно в душі,
Як десь в ущелині алтайській…
Гуляй, чаклунко, і гріши,
Але до мене повертайся.
17.02.12

(За ЕМІНЕСКУ)

О істино пресвітла! О брехні і лукавство!
О Божий дар поета! О графомана блаж!
Історіє всесвітня, неправедна якась ти.
Тому й любов небесна юнцям – «дурний кураж».
О ти, вінцю природи! О ти, вселенський блазню!
Людино, що і «звіра» не гідна вже звання,
бо змінено інстинкти на мислі непролазні, –
вже навіть біле тіло твій «смак» не вдовольня.
І грудь, і ніжка жінки – не еталон, естете?
Ти ікла не ошкіриш за жодну із самиць –
не тур, що йме турицю (забув природне все ти!),
не пес, що ради суки, ганьбить і ланців міць!
Чужі тобі дуелі та клопоти весінні.
Давно ти не ревнуєш, як дикий пращур міг, –
твою не будить душу жіноче голосіння,
і серце не тривожить тобі жіночий сміх.
А ближніх ти не любиш первісно і первинно, –
якраз отут, за горло ти рідних брати рад.
Ти брешеш і лукавиш без відчуття провини,
ще й хочеш, щоб за підлість тебе прославив брат.
Так склалось історично? Пишаймося собою:
аякже, «Завойовник» – і кожен цар у нас…
Але кажу сьогодні я злій богині воєн:
«Тебе не допускаю в свій простір і свій час!»
О Вчителі мудрійші! Дали б ви спокій світу!
Од філософських течій уже знемігся він!
Буття – шатро лахмітне… Над ним – зірки-софіти…
Театр погорілий! Юрма без прагнень змін!
Новітні фарисеї – священики рум’яні,
у золото вдяглися, зі срібла хліб їсте,
торги вернули в храми (мов над базаром – бані!)…
Гадаєте не бачить ніхто свавілля те?!
Тож бренькайте, музики, на арфах безголосих.
Тож, скульптори, творіння забувши сенс, «ліпіть».
Актори, балаганьте, як завше, як і досі.
Художники, ховайте свій хист «мазні» під спід.
Тобі, мій часе, бути розп’ятим ремісничо –
надійно і вульгарно, як може тільки плебс…
Помазаники Божі, вас більше честь не кличе, –
ви дивитесь на людство з борделів, як з небес.
Ведіть же, дипломати, народ, як скот, на бійню!
Політики, за славу розплачуйтеся ним!
Я знаю ваше гасло підлотне, та надійне:
«Світ цей дурити варто, – він хоче буть дурним!»

Ну куди б я йшла,
ну кому б несла
свою тугу, на камінь зболену,
як найближчий ти,
найдорожчий ти
відмахнувсь-відвернувсь невдоволено?
Ну кого спитать,
де вербою стать –
сушить вітром душу роздерту?
Жити як самій
в муці нелюдській
і чиєї чекать мені смерті?
Ну, прийди й скажи:
“Не потрібна ти.
Все минуло, як дим у полі”.
Так не хочеш, ні…
Брешеш ти мені?
Чи й тобі вистачає
болю?

2003

Сповідався присмеркові день
Молодявим пошумом черешень,
Ніч росила із імлистих жмень
І тягнула з льоху жбан кулеші.
На галяву сяйва занесла:
- Їжте всі, на мріяння охочі!
Гавкуни з околиці села
Дзяволили і зривали очі.
Сон, лише округу оповив,
Сам приліг в тінисті світу нецьки,
І гримів хвали речитатив
Свіргунами вічного чернецтва!

17.02.12.

З Венеції пливли ми до Верони.
Ви казали мені: «Сеньйорито,
не Шекспір я, щоб вас підкорити,
серце плавиться, як маскарпоне,
нетутешня, зваблива, amore». -
«Лицедійство вам личить, сеньйоре»,
як цим лодіям – гондольєри.
Ніч влаштовує маскаради:
червоні серця від помади,
дюни вогників на рив’єрі,
“Амаретто“ і дискотеки,
клятви любовні, розмови
та обіцянки Казанови…
А душа моя хоче – Монтеккі!
(тих манер і зізнань у коханні).
…Ми пливли у 5D на екрані.

Подарувала сильні крила
І новий світ мені відкрила
І надихала на політ
З собою підняла в зеніт.

Та я не знав, як дуже важко
Літати у полоні щастя,
Та підніматись на вершини
Любові, людяності й віри.

Нести тепло, світло надії,
Коли болить, чи гинуть мрії,
Та виливати серце й душу
В оці вірші та вчинки мушу.

А ти вела не відпускала,
Здавалось сил більше не стало,
Та ми у парі знов кружили,
Горіли, сподівались, жили.

На полі зраджених надій
Крові і жаху,
Де смерть справляла свій завій
Бенкетом праху,
Схрестилися віків мечі,
Жива ідея-
Палало вогнище вночі-
Дух Прометея.

Дарунок вічного вогню
Він дав людині,
Себе підставив під борню,
Зевса гордині.
Прикутий до вершин гори,
Орла довбанню,
Тримав ідею до пори,
Свого страждання.

Минули роки мук і зла,
Горіла рана,
Поки Геракл убив орла,
Звільнив Титана.
Ідея волі все жива
І слава вічна,
Надія завжди ожива,
Людині звична.

Але я відкрив Тобі гріх мій і не утаїв беззаконня мого;
я сказав „сповідую Господу прогрішення мої ",
і Ти зняв з мене вину гріха мого.

Псалтир, Псалом Давида 31, в. 5


Максим повіз би Еллу на курорт.
Ян пропонує послуги та ксиви.
Струмує шарф – червоний, ніби кров...
А за плечима: „Зупинись, крас-с-ива!”.

Чекає Елла – вернеться моряк,
Що десять весен льон у морі сіє…
Вона клялася, чув це Гіппократ:
На благо пацієнта – мислі, дії.

У хаті – чорна кішка й білий щур.
В завію сниться: маленя колише...
Здала у інтернат сім’ю папуг:
Самотня жінка потребує тиші.

Їй – майже сорок.
Дім.
Лікарня.
Дім.
На дачі – вихідні.
Відпустка – в мами.
У будень – операцій десять, сім…
Перед Великоднем – спокута в храмі.
Помаду стерши із пухлявих губ,
Іде Ельвіра – м’яко, мов по ваті...
Сестрі молодшій висмикнула зуб –
І... забажала лікаркою стати.

Навиклий рух (так набираєш лярд) –
І в зародку людина вбита в лоні.

Бездітна Елла…
Боже Немовля
Благає: „Відпусти гріхи, дай доню!".


2012

Незвична
мінлива
легка
і осяйна
міфічна
як злива
прудка
водограйна
зваблива хмаринка
коштовний камінчик
сниво
жаринка
невловний промінчик

зустрічні
радіють
дотичності словом
пластично
зуміє
знайти
всі основи
для спілкування
в покої
і мирі
та воркування
з такою
не щирі

ціллю
у стрільбищі
буде довіра
сіллю
для гульбищ
єхидного звіра.

Мить повагавшись,- напролом...
Зійду на сцену, мов на плаху.
Коли хрестити будуть цвяхом,
Я захищатимусь псалмом.
Знайшовшись в далечі ріки,
Пристань і ти на клаптик суші...
Ще так ніколи наші душі
Не задивлялися в роки...
Мовчання схлипне в унісон,
І потечуть сумні акорди
Пожовклим листячком аорти-
Життя одного спільний сон...

Мій звукосвіте! Ще при теплім лоні
Моєї нені й купелі тридзвонній*
Себе відчула у Твоїм полоні,
Немов омилась в музиці бездонній.


влилось у мене тепле слово "мама",
Пресильне " тато" і суворе " мушу".
І вібрувала предковічна гама-
Прадавні звуки сповнювали душу.


Бриніла в серці тепла колискова,
Що вилася oд пращурів- трипільців.
Калинова, небесно- волошкова
Вросталa в мене, в руки i у пальці-


У кожну волосинку тонкопрядну,
У кожен ген- гартований ножами
випрoбувань. О зоряна й доладна
Пречиста мово, зрощена віками!


Ніхто тепер Тебе не вирве з мене,
хіба що тільки з коренем життєвим.
Та і тоді в мій Дух Вона повEрне
міцно-звучально - стерженем сталевим!
2005

«Якщо тримаєш у руці садженець і тобі скажуть,
що прийшов Машіах ,
спочатку посади садженець,
а потім іди стрічать Машіаха»
Рабан Йоханан бен Закай

Не певен, що Месії будуть раді
Всі плутократи й казнокради,
Убивці, що з давен прадавніх
Сміятись звикли з буцегарні ,
Чи ледарі з прадіда-діда,
До милостині звиклі од сусіда...
...А тільки ті, хто на роботі
Вершать житейськії турботи,
Почувши, що поблизу Месія,
Солоний піт зітруть на віях,
Причепурять скуйовджене волосся,
Прокажуть тихо: «А таки збулося!..»
---------
Машіах (івритське) – Месія.
Буцегарня – арестантська (Словарь української мови. Упорядник Б.Д.Грінченко. т.1, стор.118).

По наитию спасён
свыше силами
райский сад твоих имён,
сердцу милая.

Ночь отведала моих
кислых яблочек –
разродился ими стих –
древний сказочник.

Нет очей – тебя принять,
прячу внятность их,
словно крылья от огня
всеобъятного.

Тает иней на губах,
греет искренность.
Неиспитая судьба –
легкомысленна.

Соль по ноте соберу,
роль – в чернильницу.
Ах, как хочется перу
словом вылиться.

Безответная! Ты где,
небо спящее?
Я учусь дышать, в дожде
сердце сращивать.

17 Февраля 2012

Тішся, дитино, поки ще маленька.
Ти ж бо живеш навесні,
Ще твоя думка літає легенька,
Ще твої мрії ясні.

Мрія полине із думкою вкупці
Геть у далекі світа, –
Крил не втинай сизокрилій голубці,
Хай вона вільно літа!

Чи пам’ятаєш ти казку-дивницю,
Як то колись принесла
Тую цілющу-живущу водицю
Дрібна пташина мала?

Їй не страшні були дикі простори,
Скелі і хвилі морські,
Перелітала найвищії гори, –
Мала крильцята прудкі.

Так твоя думка швиденько полине,
Тільки їй волю даси,
І принесе з чарівної країни
Краплю живої роси.

І як приступить журба невсипуща
Та до серденька твого, –
Тая росиця цілюща-живуща
Буде живити його.

Хай же та мрія із думкою вкупці
Лине в незнані світа, –
Крил не втинай сизокрилій голубці,
Хай вона вільно літа!

Гай-гай, синочку, татко – не простак,
У нього римські - і анфас і профіль:
Дивись, лежить зачовганий мідяк...
Проте татуньо - у купюрах профі.

Бере, наприклад, декілька банкнот
Із якомога більшим номіналом
(Не менше євро двісті чи п'ятсот) -
І розраховується в банку «налом».

Тоді не спить ночами взагалі
І дослухається найменших рипів:
Не поміняють євро на рублі -
Чекай у гості небезпечних типів…

І татко, синку, знай, не ідіот -
У нього є усі валюти світу:
Намалював не менше ста банкнот -
Гравер твій татко - з вищою освітою.

До одинички справа два нулі -
І долар вмить перетворився в сотню…
Не заздріть же, могутні королі
Чи олігархи бісові - достатньо

У татка грошей (лиш аби не врік!),
Що позмагатись до снаги із Крезом...
Росте майстерність таткова щорік –
Тобі у спадок, сину, ця ґенеза.


17.02.2012

Все с тобой у нас, милый, разное –
берега.
Я вином свою грусть отпраздную –
дорога.
А ко мне от тебя без устали –
корабли.
А душа захлебнулась чувствами,
и болит.

Горько мечутся волны резвые,
мутят дно.
Мы с тобою скользим по лезвию –
не дано.
Так зачем же тогда нас случаем –
в эту сеть?
Мне на берег твой только б лучиком
долететь.

Дотянуться, доплыть, доплакаться,
добежать.
Я в любимом тобою платьице…
У ножа
Больно тонкая, больно острая,
злая сталь.
Ни до отмели, ни до острова
не достать.

Безысходностью, беспросветностью
глубина.
Нерушимы брега отвесные,
как стена.
Разбегаемся, разбиваемся…
Чаек крик.
Вновь встречаю под алым парусом
белый бриг.

Мне бы лучиком, мне бы солнечным….мне бы, мне…

Лишь любовь одна у нас,
глупая,
на двоих.

/Дитинство/
Черпали Сонце із Води
І пригощали Небо...
І заховалися б туди
Та ще померти треба...

/Юність/
Яра зоренька зорями хвора...
Ясик* витканий взорами неб...
Ясен-сон мій осиплеться скоро,
Як те Сонечко влітку на степ...

/Зрілість/
У цім Саду, що повен Травнем,
Не розійтись без поцілунку...
В рядочку Вірша буду крайнім.
А ось і ти...
-Рівняйся! Струнко!

Некерована печаль-
Жаль.
Дощ залиже всі сліди-
Йди.
Проповідує тромбон
Сон.
На розведених мостах-
Крах.
Повний місяць,наче бра-
Гра.
Закінчилося вино-
Дно...

Новини. Телевізор. Ти – в екрані.
О восьмій, в найефірнішій порі.
А я ще маю встигнути на ранок
Спекти до чаю яблучний пиріг.
Я думаю: «Минуло – не збулося.»
Ти думаєш: «Збулося, та не все».
Вже де-не-де побілено волосся,
А серце мрію спогадом несе.
Тобі – одвічна думка про родину,
Мені – так легко зраджена мета,
Та вийшов з ладу сподівань годинник –
Невідворотність виїла метал.
Скажи, ну як: перемінила б долі?
(Уявою хоча б себе погрій.)
Я – ні. Я хочу чаю в теплім домі
О восьмій, в найефірнішій порі.
2012

16 і 43…
Дорога була не ваша.
Хто знав, що секунди ті
Два повних життя заважать.
Викручувалось кермо.
Колеса кудись летіли.
Уранці – ще батько й син,
Опівдні лише два тіла.
Так холодно – вий не вий –
Всі струни дрижать від болю.
Ще жити б і жити вам,
Минувши криву вибоїн.
Та сталося. Далі… як?
Невчасно і передчасно.
Поховано відтепер
Усе, що зоветься щастям.
2012

Як тільки повз пройде нова спідниця,
В тобі вже прокидається мисливець.
Ти потрошиш їх, як собака – птицю.
Несеш трофей в колекцію щасливо.
Азарт. Запал. Потреба організму, -
Назви, як хочеш, - трюки на жердині.
Розтринькав вірність, лагідність і ніжність…
Мав багатьох – обділений в єдиній.
2012

Остання розмова в ефірі:

- «Четверта», сушіть рукави!

- Ви як?

- Аж гуло!Хлопці - звіри!

- В цистернах?

- Ні краплі води…

О шостій побліднуть сузір’я.

І знову, як ти не крути,

З ЧЕРВОНИМ хитке перемир’я

На дві коротенькі доби.

На дві та не більше… В частину!

Пече незагоєний шов.

О восьмій подзвонить дружина:

«Ти вдома? Котлети знайшов?»

З кирзи у м’які хатні капці.

Поспати б! А сон не іде.

І вкотре народні обранці

Гвалтують державне ТБ.

Не знають жалю депутати.

Всміхнеться: «Ці знов на ножах.

В промовах води забагато…

Та хоч би жаринка в очах!»

...І падав прощально вальсуючий сніг
На нас із тобою, на стежку й озимі.
Хотів розлюбити тебе, та не зміг,
Хоч ми і розстались, і стали чужими.

Все наше - позаду, лишилось у снах,
А сни золоті, та гостюють не часто.
Минувся не вік, а десята весна,
Відколи нарізно і долі, і щастя.

Зустрілись: забракло і духу, і слів,
Лиш очі вологі і серце, як бубон.
Від вроди твоєї я знову осліп,
Та вже не почую ні "рідний", ні "любий"...

Хитнула голівкою прикре: "Вже час,
Не ждатиме потяг...". Пішла по стежині.
І щось потемніло і згасло в очах
Відтоді й донині.

13.02.2012

Тримай мене сьогодні, чуєш, милий,
Не бійся сліз і пересудів злих,
Коханий, знаєш… наші крила
Не стануть білими в очах чужих.

Тримай мене на відстані умовній
Бо, що закони – сум’ять слів…
Дивися в небо – місяць вповні,
Коханий!… канемо до зір…

Тримай мене, коханий, щоб не рвалась
І не вагалася на мить… моя душа
В обіймах грішних розгойдалась…
Мовчи, тримай, і тихо… ш-а-а-а…

Тримай мене, коханий, бо накрило
Нестримним шепотом гаїв,
Бо рук твоїх туге вітрило
Всю підняло і понесло в ірій…

Шалений бриз вітрів і континенти –
А що коханню далі тих морів,
Сьогодні, тут, знайтися і померти,
Бо завтра новий день і відстань –
                                  сто світів.
16. 02. 2012

Мій світе – малий і великий, -
Привабливе видиво див
Невіданих і різноликих
Стрічалося там, де ходив.
Мій світе – гіркий і суворий, -
В оковах земних рубежів
Тримав ти мене в полі зору,
Допоки зажурено жив.
Мій світе – солодкий і ніжний, -
Неначе в казковому сні
Постукала радість запізно
В натомлене серце мені.
Мій світе – стрімкий і невпинний, -
Я можу тобі присягти,
Що світло з’являтись повинно
Зненацька в житті з темноти.
Мій світе – неволі й свободи, -
Ти знаєш тепер, далебі,
Що в змінах тепла й прохолоди
Радію одвічно тобі.
17.02.12

Сонце засвічує білі кристали,
рветься повітря у "плюс".
Лютий, напевно, несчувсь,
як півжиття вже не стало.

Прагне вода із полону на волю.
Ґрати розплавить тепло.
Зиму приречено знов
задля народжень в околі...

(2012 р.)

Як же я далеко -
І від своїх Мрій!
Де проляже легко? -
Шлях рідненький мій...

Де мой стежина?
Серед тисяч снів
Що мене вестиме?
Шляхом лиш моїм?...

Що мені покаже?
На мою мету,-
Серце хай розкаже,-
І куди я йду...

Ось би відшукати!
Натяк хоч на Шлях,
Щоб я міг ступати,-
До своїх бажань...

Я би хоч тихонько,-
Та лиш за соїм,-
Весело й легонько
Шляхом би побрів...

Дякую :-) 8.10.2011р.

Перепілочки
Сиве пір'ячко
Полетіло в світ.
Як повір'ячко...
Полетіло в світ -
Сумував сусід.
Заспівались ми.
Та й пішли у брід...
Мені ж сіяти.
Вітру - віяти...
Зачарований.
Що мав діяти?..

Можна любити і не кохати,
можна кохати і не любити.
Можна в надії розчаруватись,
в розчаруванні надію взріти.

Можна словами не говорити,
можна мовчанням не промовчати.
Можна крізь маску правду вістити,
можна без маски в очі брехати.

Можна сміятись, сльози ковтати,
можна веселці сльози віддати.
Можна по нотах фальші заграти
а можна фальш у спів поміняти.

Можна, де совість, закон прийняти,
можна законам совість послати.
Можна блукати у рідній хаті
і можна в хату світло подати.

Можна упавши гордо стояти,
можна піднявшись низько лежати.
Можна вмирати і воскресати
а можна гріб свій життям назвати.

Можна молитись, Бога не знати,
і можна сумніви з Ним розділяти.
Можна так легко душу продати
і можна душу не продавати.

Дощем ходять рижі коні –
Рік змінив свої убори.
Місяць тихо і з просоння
Кличе їх на білі гори.

Дрібнить сонце на кашкети,
Капне з ринви кров червона.
З хмар дірявих рекошетом
Вниз летять дозрілі грона.

В хаті піч тріщить світанком.
Жінка тісто швидко поре,
І до ліжка, cпозаранку,
Хоче скинути убори.

У провулку свист веселий –
Крутить осінь жовте листя,
Прикрашає ним оселі.
Сухоцвіт в намисті.

Шелест вітру давні речі
У валізах всюди носить,
І тепло, за ранню втечу,
Заплітає всім у коси.

2001 р. м. Баранівка

"В годину смерті в людини нічого не лишається,
крім виконаних заповідей і добрих справ".
Піркей авот, 10:9


Мудрець Шар Акба відчув:
Не сьогодні-завтра
Має з’єднатись з батьками.
Став переглядати записи пожертв.
«Тільки сім тисяч динарів!..-
Сплеснув в одчаї руками:
Якже мало беру з собою
В таку далеку путь...
На зустріч не з ким-небудь,
А з самим Господом Богом!..»
Сяк-так підвівся й закричав:
«Негайно ж половину статку
Віддайте нужденним!»

Одиночество.
Мгла
Без отчества,
Ненакрытый стол,
Тяжести покой.

Одиночество...
Сны, пророчества,
За окном закат -
День прошел -
Ты рад!

Одинок
Не тот
Кто один.Совьет
Для него душа
Тихо, не спеша
Место для тепла.

Хуже,
Если души,
Зависть-холод
Сушит...
Вот тогда
она
Навсегда
одна.

Надкусив – як пісковату грушу –
її серце суконно-байдуже –
і вдавився... Подумала: “Мушу
щось робити? Та вибач, мій друже...”.
Він конав біля ніг її довго...
Не дивилась – своє щось гадала.
Його очі кричали – що з того?
Їй би чути!.. а слухати – мало...
Він помер, не лишилося й крику,
не лишилось ні сліз, ні тремтіння...
І долонька її невелика
над могилою пурхнула тінню.

2003

То щастя безмежне – побачити світ:
і сонце, і хмари, і зблиски грози,
і краплі прозорі на кінчиках віт,
і зелень – з лимонної до бірюзи...

То щастя безмежне – почути цей світ:
ранкові акорди птахів лісових,
і скаргу берези на часу політ,
і кроки дощу, хоч він щойно затих...

То щастя безмежне – вдихнути цей світ:
троянду, й бузок, і ставок, листом вкритий,
весняного саду бентежливий цвіт...
Побачить, почути, вдихнути – і жити!

То щастя безмежне – відчути цей світ:
тремтіння осики багряного листу,
гіркаво-округле калини намисто...
То щастя безмежне – любити цей світ.

2009

Ти не один - творець поезій,
Як верб листок,
Але чомусь ідеш по лезу,
Немов пророк.
Усе можливо так і буде,
Як ти прорік,
І цим запам’ятають люди
Тебе навік.
А може в їх пригадках станеш
Ізгоєм ти…
Забудь про це! І неустанно
Йди до мети!

16.02.12.

Зима-вже ні.Весна-ще ні...
Солоні погляди в незнане.
Вітри - бентежні і сумні.
Ніщо їм на шляху не стане...
Хіба що виникне ріка.
Не скоро ще, але навіки
Чиясь невидима рука
Насипле дріб*язку на ліки...
О дай не вимовить ніким
Акорди хвиль цих потойбічних!
Торкнутись променем до рим
Щоб не були такі трагічні...

Її - в хвилях хули ворогам не втопить,
І зневаги багном не закидать,-
Із глибин недосяжних античних столітть
Випливає моя Атлантида.

Ще одну половину її хова вир,
Пінява із гнилою водою,-
Та возноситься інша верхів"ями гір,
до небес, мов атлант головою.

Під намулом проспавши віки, ніби ніч,
Прокидаючись в муках потуги,
Черепашки зривають атланти із пліч,
Що прилипли до них, мов кольчуга.

Слово хрипло, як вперше, злітає із губ,
Як вітрила хитаються тоги,
Пломеніє на сонці священний Тризуб,
Немов тисячі років до цього.

І хоча навкруги пре болото із ринв,
Лишаї та латаття висять на руїнах...
Випливає із мороку мертвих глибин
Атлантида моя - Україна!

1990р.

Думки не горять пустоцвітом.
Думки - не вітер.
Приносять плоди їх квіти...

В словах між літер
вібрує енергії коло -
з добром, злобою?..

Пронизує душу голу
війна без бою
у морі штормів словесних...

На тихім плесі
Любов із глибин Небесних
відслужить месу,

Розіллє дощем незримим
дари щоденні
на душі, у попіл сиві,
благословенні.

Прапращури вгодованих биків,
з яких на бойнях обдирають шкури,
де ділись ви з лиця німих степів,
волелюбиві, круторогі тури?

Від берега величної ріки,
де грали ви в свої любовні ігри,
тікали геть налякані вовки
і відступали шаблезубі тигри.

Прапредки в"ялих євнухів-волів,
які несуть ярмо недолі чорне,
де ділись ви з лиця моїх степів,
яким дали своє ім"я незборне?

І досі б ви кохалися між трав
та володіли б небом і землею,
якби до вовчих ям вас не загнав
двоногий звір підступністю своєю.

Ви вимерли від сорому. мабуть?
А в теплих стійлах. де на вікнах грати,
на концентратах на убій ростуть
нащадки ваші - пещені кастрати.

1987р.

кровью вишни мой сад истекал
морем добрым вздыхала строка
дорогая моя невесна
я тебя по морщинкам узнал...

...и белеет душою рояль
растворяется в море печаль
всё нашло себе место и тень
и уют между клавиш и стен

от волнения страстного губ
для любви я слова стерегу
а стеречь остаётся пока
сто чертей и воздушность глотка

от чего же так рифмам тепло
в дне ненастном залитом в стекло
просто ноты заснули... во сне
оставляя мой сад тишине

16 Февраля 2012

Ти - мій хміль, мій вербовий гашиш,
лопухові п"янкі тютюни,
конюшина левад, рута-м"ята, спориш -
у шовкових кисетах ланів.

Соромливо-криваво розквітнувший мак
поцілунків на щоках дівочих,
що так мало я рвав його, мало, дивак,
у короткі літа парубочі.

Як жага в темнім вирі жіночих очей
напливеш, щоб відхлинути знову,
ти - погуба моя, кат безсонних ночей -
українська віршована мова.

1993р.

Мені болить мовчання довгих зим,
як сіре сонце, сховане за хмари.
Я на війні загинув молодим
за ідеал червоної примари,

за мерехтливий блиск чужих орбіт,
за тіні величаво непомірні...
Прости, земля, мовчання довгих літ,
проведених в засланні добровільнім.

Прости, вода святого джерела,
засипаного попелом і жаром,
що замість ломозубого зела,-
я сечу пив із чари яничара.

Прости мене, згвалтована весна,
прости, цнота загубленої мрії,-
що замість недоторкного руна,
я груди м"яв розбещеній повії.

Простіть мене, убиті даром дні,-
під доміно безглуздії удари
я безвісти пропав в чужій війні
за ідеал червоної примари.

1989р.

Лотоса чаша - Престол души,
Львиное сердце внутри.
Путь наш великий, мы плечом к плечу идем
Освещая мир пути в лабиринте сумрачном...
2012г.

Околиця.Ще недалечко хати,
дорога через поле, ряд стовпів.
Так повелось - тут залишалась мати,
а я до траси з вузликом спішив.

Не оглядаючись - хіба на повороті,
за кілометрів два вже від села
всеж обертавсь на силует скорботи,
що ледве-ледве мрячив із даля.

Мені до ніг чомусь чіплялось жито,
і чорнозем за чобітки хапав,
тому швиденько брав до рук спожиток
і мучено-бадьоро в путь рушав.

Роки летіли в суєті, в турботах,
та, щораз, як із мандрів повертав,
на тім же місці силует скорботи
більш посивілий, мене зустрічав.

Як чорна вість майнула, ніби ворон,
і телеграф сягнув нічних степів,
сумна сестра промовила з докором:
"Олег, ти дуже пізно прилетів..."

...Околиця, ті ж явори брунькаті
і силует знайомий в далині -
то земляки на честь якоїсь дати
гранітний знак поставили війні.

Околиця. Вже недалечко хати...
та все здається грішному мені:
мене так довго тут чекала мати,
що і заклякла, геть закам"нів.

1983Р.

1 Вариант (на русском языке):

Сгущаются тучи вокруг стадиона
Растёт напряжение -
будет гроза.
Сегодня решится судьба чемпиона,
Наполнены жаждой победы глаза.

Припев:
Качает Европу могучий: «Оле!»,
Круша рубежи обороны.
Под стать Блохину,
Платини и
Пеле
Рождаются здесь чемпионы.

Гремят канонадой сердец миллионы.
У телеэкранов, забыв обо всём,
Отваге героев, на поле зелёном,
И мудрости тренера оду поём.

Припев

Выходят соперники честно сразиться:
Без танков и ружей, щитов и мечей -
Во славу страны и футбольных традиций,
Красивой игры и забитых мячей.

Припев




2 Вариант (на русском и украинском языках):

Сгущаются тучи вокруг стадиона
Растёт напряжение -
будет гроза.
Сегодня решится судьба чемпиона,
Наполнены жаждой победы глаза.

Припев:
Качает Европу могучий: «Оле!»,
Круша рубежи обоны.
Под стать Блохину,
Платини и
Пеле
Рождаются здесь чемпионы.

Гремят канонадой сердец миллионы.
У телеэкранов, забыв обо всём,
Отваге героев, на поле зелёном,
И мудрости тренера оду поём.

Приспів:

Колише Європу могутній : «Оле!»,
Долаючи всі першкоди.
Нові Блохіни,
Платіні і
Пеле -
Народжуються чемпіони!


У чеснім двобої готові змагатись -
Без куль і гармат,
без щитів і мечів.
Заради країни,
звитяги,
овацій,
Красивої гри
і забитих м'ячів.

Приспів

(29.12.11 — 13.02.12)г.