Додали знову полину
До злісно-терпкого зітхання.
Ти дві цигарки, я – одну
Спалили „за палке кохання”.

Із феєрверку почуттів
В душі занили сірі плями,
А ще... відлуння теплих слів,
Які плекались місяцями.

На тлі гарячої забави
Співаю оду я спокусі,
Тій, без вина що і без кави
Мене віддала в дужі руки.

Сказати НІ.. – немає сили!
Сказати ТАК... – не треба, може...
Ти, серце, зводиш до могили…
Чекаю… Розум переможе!

Летять незв’язані слова
У бездну місячної ночі,
Душа так прагне до тепла,
А ми миритись – не охочі.

Похмурі, тихі, мовчазні
Додолу опускали очі.
В цілому світі лиш одні
Любов вбивали опівночі...

2001

Білою пухнастою красою
кожну гілочку облив мороз.
І стоїть зима такого крою,
ніби це надовго і всерйоз.

Де акація, береза, де осика?
Ці кущі – ясмин чи бульденеж?
Тихо йди: ні шелесту, ні крику,
бо цю казку ніжну сполохнеш.

Уночі рипучими стежками
йшов дідусь у білій бороді,
ніс драбину змерзлими руками,
ставив під деревами, тоді

піднімався на щабель найвищий
і над галузками чаклував...
Хмари з неба прихилялись ближче:
нум, дивіться, не ловіте ґав!

Щось із торби дістає дідисько,
тихо так до гілочки несе...
За кристаликом кристалик блиска...
Дід будує... іній!.. От і все.

Гілочки тонесенької липи
крихтами коштовними покрив –
і пішов (ногами рипу-рипу)
до нових, іще дивніших див.

А коли зажеврів крайчик неба,
дід уже подався на спочин.
Там у нього, вдома, все як треба:
тепло, затишно, гуде камін...

А у нас – краса і захват щирий:
сонце й іній, блискітки і дзвін!
Сміх і радість. І душа у мирі.
Самоцвіти падають з ялин.

2010

Хрест є плюс.
Два доданки: дух і тіло
Поєднав Ісус
Уміло.

31.01.12.

Ти, мов кішка, примружуєш очі,
І, здається, ось-ось замуркочеш.

У тролейбусі холод і звичка,
Змерзли лапки твої в рукавичках.

І під шапкою – гострені вушка.
В’ється сніг у пухнасту подушку.

Тільки гляне хтось, наче на диво,
І подумає: «Певно, щаслива…»

Що в тролейбусі з вітром зимовим
Посміхаєшся всім загадково.

Та ніхто не збагне, що насправді
Ти живеш у порожній кімнаті.

Колискові складаєш, лиш тільки
Їх немає кому муркотіти.

Просто хай крізь тепло твого серця
Хоч когось віра в щастя торкнеться…

26.01.12

Вірші оплакував – пашів,
платив за кисень їхнім прахом.
У комин глянув – ні душі,
криниця зір суха й безптаха.

Зола, як згадка про земне –
легка і сіра, та питома.
Заглада приску – вірш завмер,
його натхнення – майже вдома.

Його живого ще – на звук,
мов при стовпі звели на стосі.
Легень оговтаних павук
окутував той звук у босість.

Гримучу суміш почуттів
світопусканням не спинити.
Вони нетлінні, бо святі
проталини на німбі миті.

Слова відхрещувались рим.
Відчуження міцніло зримо
по диму пхалось догори,
до вічного не_за_дверима…

...до ніжного складання трем
і до повернення суди_ти...
Зола, як згадка про старе,
яке нема в чім пережити.

Від знепаперення вогнем
тих образів, що серцем снили,
тепер ніхто вже не збагне –
де Істина проговорилась.

Танок іскрин зійшов на ні –
зворушене багаття всілось.
Вірші оплакував – німів,
платив за кисень неба тілом.

26 Січня 2012

хіба ж ти дівчинко не понесеш свій глек
по цій дорозі у небес світальні спальні
старі дуби мовчать за чорним каркаде
та коні в яблуках копитом б’ють прощально

віденьським штруделем загоюєш світ
і хата з краю не ворушиться корінням
та за ганчіркою зібравсь увесь Мадрид
марудним накипом нахабної повії

по венах Шубертом тече армагедон
а палець врізаний березовим стікає соком
на нього покладуть паризьких лілій шов
хай часом відболить обурення стооке

Якби ти знав, як много важить слово,
Одно сердечне, теплеє слівце!
Глибокі рани серця як чудово
Вигоює - якби ти знав оце!
Ти, певно б, поуз болю і розпуки,
Заціпивши уста, безмовно не минав,
Ти сіяв би слова потіхи і принуки,
Мов теплий дощ на спраглі ниви й луки, -
Якби ти знав!

Якби ти знав, які глибокі чинить рани
Одно сердите, згірднеє слівце,
Як чисті душі кривить, і поганить,
І троїть на весь вік, - якби ти знав оце!
Ти б злість свою, неначе пса гризького,
У найтемніший кут душі загнав,
Потіх не маючи та співчуття палкого,
Ти б хоч докором не ранив нікого, -
Якби ти знав!

Якби ти знав, як много горя криється
У масках радості, байдужості і тьми,
Як много лиць, за дня веселих, миється
До подушки горючими слізьми!
Ти б зір свій наострив любов'ю
І в морі сліз незримих поринав,
Їх гіркість власною змивав би кров'ю
І зрозумів весь жах в людському безголов'ї,
Якби ти знав!

Якби ти знав! Та се знання предавнє
Відчути треба, серцем зрозуміть.
Що темне для ума, для серця ясне й явне...
І іншим би тобі вказався світ.
Ти б серцем ріс. Між бур життя й тривоги
Була б несхитна, ясна путь твоя.
Як той, що в бурю йшов по гривах
хвиль розлогих,
Так ти б мовляв до всіх плачучих, скорбних,
вбогих:
"Не бійтеся! Се я!"

на замерзлі пальці дихаю
відігрітись хоча б на хвилинку.
втома кішкою впевненою і тихою
чекає на мою зупинку.
поглядає на приклад, білий від інею,
на шинелю, двічі пробиту кулями.
вона не знає скільки я ще протримаюсь
тут. без тепла, без слів і без курива.
а я згадую наших хлопців
(ми разом ще з першого класу).
як вперше несли у коробці
запальники до фугасу.
як вперше в осінню пору
не повернувся додому
і як закладав власноруч
вибухівку серед перону.
як Сірий до ранку ледь не зубами
тримав на грудях пробиту рану.
як потім завжди пишався нами
за той порятунок з полону й туману.
як рудий Сашко прикривав нам спини,
коли ми відходили десь за Вапнярку.
хай буде з ним наша віра і сила
за нього вже в мирі піднімемо чарку.
усіх на ім'я та й в лице пам'ятаю
хто живий і кого оплакати мушу.
з ким ділив одну пайку, за кого тримаю
нічну варту. за них серце віддам і душу.
я вартуватиму скільки треба
на слабкість просто немаю права.
вони ж бо слідкують з землі і з неба
чекають на відгук "Героям Слава!".

Холодний піт... Напруга м'язи сковує...
Напівживі... Безпомічні... Привал!
Як зійде сон на змучених віськових--
Вже й не збагнути, хто з нас генерал...
А потім знов почнуться буревії,
І день тривожний вступить у права.
Усе, що залишається, -- надія...
Усе, що забувається, -- слова...

Посічи на стрічки мене, січню,
Пошматуй мою душу на клапті,
Виривається серце із плоті,
Вгрузло в горло коріння і вічно

Розростається болем зневіри.
Бачиш, грудень гризот нагромадив,
Що з’їдають з середини. Вади
Здатні все одягти в чорно-сіре.

Та хіба я найгірший? Не вірю,
Що не можна любити… Нізащо!
Не такий я уже і пропащий…
Сніговій переходить у бурю –

Підставляю обличчя і тіло,
Тож не стримуйся, січню, а сміло!…


2012

Пляшка пива на моїй підлозі.
Ця десята - не доп’ю до дна.
З ліжка я піднятися не в змозі,
Але хочу так, що то хана!

Повалився, гепнув на коліна,
І повзу поволі уперед -
Я маршруту все-таки дотримав
І заповз у власний туалет.

Відтепер я п'ю подвійну каву
З коньяком вірменським на крайняк.
Як в кав’ярні стріну пишну паву,
То питаю:
- Каву чи коньяк?

І, як чарку вип’ємо, до речі,
Другу ми п'ємо на брудершафт -
Проведу я гарний з нею вечір,
А на ранок - елегантно в ліфт…

Ніч колись згадається чудова
І не менш чудові гарні дні -
Широкоформатні, кольорові...
Крапелька залишилась на дні...


31.01.2012

Вкраїнську мову люблю сильніше, ніж
прибиральниця з дипломом вчителя –
ненавидить владу… (Наче в серце ніж…)
Випробовування: скеля чи теля;

митець, скиглій, – хто ти? Рану не ятри!
Міць духовна – справжній ґрунт державности…
Вкраїна, як Господь, триєдина: Крим,
Донецьк і Галичина. Безжалісно

люби, печінкою землю цю. Начин:
усвідомити себе людиною!
Ріллю цілуй зерням, українську вчи!
«На початку було слово», – вдихую.

Слов’янства пуп… Київ… Хрещення Русі…
Горобини грона в грудні криками
кривавлять; крізь сухожилля цвяхи, сік
тече скронями, шалено гримає…

безодні безум – п’янкий, біблійний; в суть
просякать; Вкраїно, перше – книги ти!
стрясаю роси. Поезій нахлещусь –
навпрошки до серця сонця: дихати!

Філософія міста:
матерія - небуденна,
по літописах вулиць
химерні блукають музи.
Містика спогадів -
ті дзеркала й гобелени.
І знов, як тоді,
ти замовив мелодію блюзу.
Філософія дотиків
кутає тонко зап’ястя.
Туман срібно-сивий,
наче старий ворожбит.
Питаєш: ти змерзла
у місті нашого щастя? -
Тільки запізно питати
що було б, якби…

вітри-веретища над попелищами
над мовосховищами понищеними
над мовотвореннями полишеними
нічними капищами нехрещеними
дітьми непещеними
розбещеними все яничарами нетутешніми…
над злими чарами
чорними чварами…
і над могилами і над курганами…
все буревіями та ураганами –
Вир…
і вурдалаками і вуркаганами
ганьбою пращурів
землі поганами
вітрами-вирвами коріння вирване…
Зло…
кубло розорене
гніздо розібране
душа до вирію життям – не зібрана…
Я…

Іду назад – як Місяць, золотий,
Немов з війни – порожній і злорадний.
Зоря і цвіт спадають з висоти
На річку – мокру нитку Аріадни.

Козацька мати – ніч – мене чека.
Козацька люлька – жінка – наготові.
Чорно-червоний лебідь з рушника,
Як віщий сон, – не завжди кольоровий.

А люлька в мене – з кореня троянд.
А хрест за мною з білого граніту.
І я такий, мов двадцять літ назад.
Але душа втомилася дзвеніти.

Вона мовчить, як сніг, що розтає...
Стає дощем, росою і сльозою.
Приходить щастя...
Спереду – моє,
А на очах спить вітер Мезозою.

Бо світ – то мертвий вітер...
Може й, так...
Поранена вода його колише.
Каміння корінь – світить Зодіак –
І пісню крові зберігає тиша.

Зелена радість пізньої весни
Миліша серцю, аніж рання осінь.
Поети серцем – вічні пацани
З туманом срібним в мідному волоссі.

Життя йде скоро – як чужі літа,
Свої ж бо оптом віддані за вірші.
Іскрилася глибока висота
В душі моїй,
Де ангел і де звір ще
Сварилися-мирилися за все...
А я із них сміявся, як із себе,
Немов телятко, що дві матки ссе
Між райським пеклом і пекельним небом.

Чумацький Шлях – мов рейки під дощем,
Ржавів, ржавів... губив листочки-зорі.
В крові моїй космічно-дикий щем,
А хліб – сльоза, тоненька і прозора.

Не спортом – спиртом – душу лікував.
Співала смерть, закривши очі, тонко,
Такі слова, такі тяжкі слова,
Що як почуєш – хочеш самогонки,
Дівчат – немов розписаних церков,
У царській десь провінції, на сіні.

Щоби шипіла, як шампанське, кров
І ми цвіли в раю, голонасінні.

Німі божки, мов сторожі нічні,
У нас, над нами і під нами прісно.
Летить красива Муза на коні,
Така магічна, як любов первісна.

Й мені здається, все одно, де я
Знаходжуся у просторі і в часі.
Найважче тим, крилатим, що стоять
В густім повітрі – як хрести на пласі.

Цвіте малина.
Щастя – більш не тре...
Ось-ось цей Всесвіт вибухне медово.

Багата вишня... і багатий Крез...
І – зайве слово...

ІДИ У СВІТ

Не варто правду в дзеркалі шукати:
Вона – одна; і не завжди́ в тобі.́
Не прагни долі плин переганяти
Й відігравать, мов в карти, в неї дні
Чи їх поцупити. Небе́с не обібрати.

Іди у світ в нім вічність зустрічати
І бігти босоніж по вранішній траві,
Тягнутись ввись, щоб сонце обіймати,
Вночі ж – перві́сній тішитись зорі
Й відкритим серцем Бога цілувати.

Бо хвиль розпле́сканих уже не позбирати
В життя намисто. Чи хіба у сні
Його можливо знов спостерігати,
Або ж у згадках. Далі ж – мить чи дні
Буде даровано; Ніколи не пізнати…

Павло Гай-Нижник
30 січня 2012 р.

Не треба слів. Не треба. Треба тиші. Вона співа про істину пісні.
Коли верба струмки віттям колише, послухай тиші мелодійні сни.

Забудь про шум. У світі лише тиша. Вона одна казки оповіда.
Коли читаєш хитрі ноти вірша, вона тобі на душу осіда.

Коли заводять зорі хороводи, коли звучать сопрано соловїв,
Послухай тишу: хай її клейноди в тобі заглушать блудний смак дощів.

Коли окутав вечір павутинням твої думки й вже очі сповива,
Послухай тишу – хай її проміння в тобі осушить сірий клапт багна.

Не треба слів, ти тишею напийся. Вона убивця жадісних тривог.
Послухай тишу, в тишу тихо влийся – бо тишею до нас говорить Бог.

Неповно_та_цінна.
Цінніша, мабуть,
за всі скарби світу,
відкриті й небачені, -
дитина, в якій
моя радість і суть,
покривджена долею,
але - не зраджена.

Я зможу пройти
цю найдовшу із прощ,
за крихту удачі,
в надію обрамлену.
Я без парасольки
зустріну цей дощ...
Дитина дощу -
таке ж сонечко мамине.

01.2012

Магічна сила криється у слові.
Лікуй, як можеш, та не квапся вбити.
Ти на прощання щось казав любові,
мою присутність навіть не помітив.

Клубок у горлі - мрії кольорові
пропущені уже крізь буднів жорна.
Магічна сила криється у слові,
а магія буває біла й чорна.

01.2012

Ну, як мені замовкнути, коли
Тріщить на річці полохливо крига,
А хмарка посіває з – під поли
Сніжком принишклий у задумі вигін.
Тремтять навкруг налякані сади,
Адже завидна передчасно бачать,
Що завірюха пробує лади
Зі стогоном та сміхом нетерпляче.
Судомить навіть волохатий сніг,
Підхоплений вітрами із обочин,
Уздовж яких тихенько глід заліг
У кучугурах, наче потороча.
Під стріхами туркочуть голуби,
Скорившись мимоволі примхам долі, -
Бо зголоднілі мерзнуть півдоби,
А так би десь гуляли на роздолі.
Пливе зими холодна течія,
Штовхаючи хвилину по хвилині.
Дрімає в сні натомлена земля,
А я ніяк заснуть не можу нині.

30.01.12

У хаті тихо.
Аромати трав
Хвилюють тіло.
Кіт дріма на лавці.
А їй не спиться,
Мов голодній мавці.
А їй би випити
Росою з молоком,
Холодну ніч!
До денця, до краплини!
Померти в насолоді!
І з гріхом
Родитися,
Мов світ - із насінини!
Відьмацька ніч.
Розхристана душа
Зривається до місяця в обійми,
Завжди по лезу
Гострого ножа,
Завжди по краю проляга межа
Її любові...
Відьма спокуша.

28,01,12

Пародія

П’ята чашка моцної гербати…
Сині очі – от попутав біс…
Ось доп’ю й насмілюся сказати:
Я вам вірш присвячений… приніс.

Голос хрипне, і не ноги – вата…
Прочитати? Добре – стільки б справ!
Ви так близько сіли – душнувато…
На коліна - боже – я пропав!

Щось між нами зблиснуло незриме,
Ви казали ще про креатив…
Добра феє, та до біса рими –
Я губами ротика закрив…

…Сила слова – ось одвічне диво!
Вже і сонце піднялось увись…
Ви всміхнулись сонно і щасливо,
І мені шепнули – Не журись!

27.01.2011

Коханки
Тримають до ранку,
Як сон тримає у ліжку,
В якому сама лихоманка,
Або як читання (Антонича книжок).

Приманки –
Усе ж німфоманки,
Обсіли обличчя, груди, вавки,
Закували в метали, шовки обіцянки,
Вибили зуби, зім'яли кістки.

Житомирянки...

Офіціянтка,
Чи директорка банку,
Грають в кішки-мишки,
Грають в каральниць і бранок,
Не жартома (випускати кишки).

Поганки,
Дами і дамки,
Шатенки, блондинки, брюнетки,
Школярки, сусідки (розбещені самки),
Дикунки, плаксуні, манірні кокетки...

У замках
Блукають путанки,
Як привиди у павутинах,
У гримах на зморшках і ранках,
З ножами (ось так їх!) у спинах.

Коханки!

В Сараєво було їх двоє.
Щось страшне відбувалось –
Усе довкола рвалось,
Вони кохались боєм.
Нечувана зухвалість!

Це над пекельним згарем
Коханці цілувались!
Сусіди дивувались
Стояли під вівтарем,
Молились і прощались.

Погляньте, які груди,-
Ковтком спиваймо гріх!
Ці постріли наспіх
Розвалюють споруди,
І не торкають їх.

Якщо ж вогнем проб´ється
Над ними сіра товщ,
Отруйний піде дощ,
І місто задихнеться...
У місті стільки прощ…

…коли яблуні виростуть до мого балкону –
радітиму їхнім плодам щодень один зриваючи
Сказали – нестача у крові заліза…
Яблука б їсти прицв’яшені
Яблука із іржею
А в мене ростуть помаранчі від спалахів сонця
вбиваючи тяму мого я – останньої літери у абетці
Багатосходжень і
Гідро-
метеопрогнозу

…Гіпнозу
що притягує душу мою важку
Нездатну літати але що летітиме в небо
після побачення із землею Тією
Якої так мало лишилося після нас
без реберних
Титанів двох тисячоліть…

Мить залишилася просто сказати усім до побачення
Трохи більше коли ще злітатиму чайкою білою десь
Облітаючи кола знайомих облич
Знічених
Переляканих
останню цигарку плюнувши з рота
Що давно не знав насолоди
Яблука
розбитого навпіл іржею минулих наших розмов
із тими хто наврочено і давно
мріяв побачити мене так

…Навзнак
Що впала у обійми землі востаннє
Не обніжена і ось така!
Не прощенна і вже не прощаючи
нікому
нічого
ніяк

(тчк…)

26.01.2012

 
У давніх пораненнях і протиріччях
крізь безпросвітно убивчі втоми
дрейфуючи камбоджійською річкою
від кока~коли & rolling stones

я литаврист & я знаю зваби
відблиски слави чи кіпоть напалму
на мапі зірок що врочисто спливають
я кабальєро & calmo

зшитий дощами хмарами днями
крізь очерети & пальми
сей камуфляж безжальний

хай Krshna на сході із вогкими снами
запалить у мареві таїн

як опіум передостанній




 

На межі живої сили
виструнчились жили.
Як догрюкатися, щоб
двері відчинили?

Відчиняються чужі -
так як "на межі"
день і ніч благальний стукіт
спраглої душі.

У тенетах процедури -
вибух арматури
загалом невдалих спроб
подолати мури.

Ще раз, ще... і ще... Німі
двері, як в пітьмі!
"Відчиняють двері звуки," -
сказано в Письмі.

На межі живої сили
виструнчились жили.
Як догрюкатися, щоб
двері відчинили?


31.01.2012

По сніжкові: «тупу– туп»,
Хто був тут, а хто був тут?
Хто ходив туди– сюди,
Погубив свої сліди?

По сніжкові: «рип» та «рип» –
Може, виріс взимку гриб,
Може, зайчик, може, лис
Пробігали тут колись?

По сніжкові: «трісь» і «хрусь»,
Сніговий іде дідусь,
А за дідом – гам та гук –
По слідах стрибає внук.

По сніжкові: чап– чалап,
Курка вивела курчат,
Жовті кульки – в білий сніг,
Хто і чим зігріє їх?

трошечки надпила щоби не попсувати
віршів чужих ходу у православнім пальто
ти не дивись що зимою дихаю простувато
рибам холодних рік часом іду на корм

кригою обняла тиша Софіївські дзвони
пахне озоном ніч - в шалях соснові ліси
буйні свята відійшли Діду Морозу під брови
а залишили тебе –Київ –Москва –транзит

я напишу про всі до сліз перелякані зорі
в склянках схололі чаї що відстояли самі ж
біле нутро хурделиці степом гуде неозорим
у монітор комп’ютера слово вросло чи ніж

світла замало так –шкіра доріг не гріється
звіром хвостатим втікає потяг у пащу МЕТРО
а я біжу за ним гілкою прощення білою
як же тобі не видно в лоні туге зерно

сон відпочити сів вибравши сьомий поверх
білочці-доньці приніс паличку чарівну
спить золоте стебло дому що ходить під Богом
ти не хвилюйся - їдь – я його пригорну

фігляре, смійся, говори з помосту,
волосся рви у запалі та плач...
порожній зал - шокуючий, мов розтин.
та ти живий ще. є один глядач.

такий маленький, у кінці партеру,
прозорий, ледве видимий здаля.
він витримав твої стонадцять серій,
в яких ти сам себе давно прокляв.

йому болить. і він мовчить, і ріже
полуду гриму.
тисячу проклять,
зашити розтин вміло, швидко. ніжно.
а шрам – дурниці. шрами – не болять.

а зранку ми здибим труси і підемо додому
липкі і німі у подертих на стегнах панчохах
ховати у ґрунт гіацинтів вузли кондомів
і нищити плями на его в самотніх блогах

але ти сьогодні ще мій концентрат повітря
непійманий нерозсекречений сонця оком
скидай якнайдалі із мене із себе пір'я
мережева і котону мов ненароком

і мов незумисне зі столу злітає посуд
і мов випадково під шкірою в нас магніти
притягуються вологим гарячим полюсом
примушуючи тремтіти і знов тремтіти

і "зранку" - таке далеке розмите "потім"
що встигнемо ще померти і розпочатись
сьогодні у плямах сперми і краплях поту
залиш на мені незмивні свої печаті

2012

ти мене фрейдом, фрейдом,
я тебе амфібрахієм
інтелігентно трахаєм
невиліковно мертві
невиліковно звірені
із календарним попитом
хижі-голодні звірі ми
словозалежні роботи...

2011

із терпким відчуттям зобов'язань "completed"
ти, ймовірно, лягаєш спати, а чом би?!
адже кожна твоя чергова кобіта
мінус півКГ, плюс клубочок фобій
засина спітніло у печері сюру,
де отрути синь до підборів липне...
і далеко ще до "не-бог", "не-гуру",
до квитка у вічне, до фестів липня.
винятково рівний, пара-ласкавий
дебютуєш всоте у цім театрі
олов'яних трутнів, що чешуть каву
за пухнастим вушком арту.
а у мене щодня не з тієї ніжки
починає день свій жорстокий морок
і так бридко знову рушати пішки,
і так славно знову рушати вгору.
але ти зав'яжи собі горло бантом
недзвонимені і несудимимбудеш
я сьогодні стала впівдюйма Кантом,
а в тобі менше й менше Будди.

2011

Я вийду з осені у жовтні!
Пізніше? Ні! Бо очі сонні
Мене у затишок зими
Спокійно й тихо провели б...

Я вийду з осені у зжовклий,
Непевний час...Що ж розум гордий?!
Тут щастя має той, хто лікті
Завів жорстоко-непривітні,
Хто пробиває телефон
Крізь ліктям знаний лиш закон.

Так міжсезоння в нас стріляє.
Чому у жовтні? - Бог лиш знає...
taniamiewska
30/01/2012 20/15

Амадіс Гальський
Дон Кіхотові Ламанчському

О ти, чиї пригоди невеселі
Нагадують мою біду немало,
Коли ридав з одчаю я бувало,
Страждаючи один на Бідній Скелі;

Ти, що гасив жагу в гіркім джерeлі,
Кого розпука слізьми напувала,
Кого земля з землі ж і годувала,
Не з мідної чи срібної тарелі,-

Будь певен в тому, що на віки вічні,
Допоки в небі у красі величній
Погонить коні Феб золотокудрий,

Твій подвиг буде в людях найславніший,
Твій рідний край між інших найсильніший,
А твій творець - над всіх у світі мудрий.



Дон Бельяніс Грецький
Дон Кіхотові Ламанчському

Я бив,рубав, крушив, віщав і діяв,
І подвиги звершав я незрівнянні;
Відважний і палкий на полі брані,
Сто кривд я відомстив, сто сот розвіяв.

Зажив я слави, про яку я мріяв,
І віддано служив своїй коханій;
Пігмей мені ввижався в великані,
І завжди честь у битвах я леліяв.

Над долею я знав могутні чари,
Хапав за чуба випадки ледачі,
Тьму перешкод зумів перебороти.

Та хоч піднеслись високо над хмари
Оті мої прославлені удачі,-
Тобі я заздрю, славний Дон Кіхоте.



Сеньйора Оріана
Дульсінеї Тобоській


Хотіла б я, прекрасна Дульсінеє,
Щоб висився в Тобосо замок мій;
Змінявши Лондон на приют сільський,
Спочила б я і тілом, і душею.

Якби могла я мрією твоєю
Доповнити веселку власних мрій
І глянути, як лицар вірний твій
Летить у бій, подібний до Арея!

Якби я цноту вберегти могла
Від Амадіса, як уберегла
Ти від свого ідальго Дон Кіхота!

Всі заздрили б незаздрісній мені,
А я жила б щасливо день при дні,
Не відаючи, що таке гризота.



Гандалін, джура Амадіса Гальського,
Санчо Пансі, джурі Дон Кіхота


Чолом тобі, прославлений герою!
З тобою доля повелась ласкаво:
Ти джурою служив і діяв браво,
Не втративши, проте, свого спокою.

Лишивши серп, носив ти пану зброю
І правду мовив щиро, нелукаво;
Урозумлять ми маєм повне право
Шаленців, що змагаються з судьбою.

Хороший, Санчо, твій осел сумирний;
Сакви твої, потрібні при обіді,
Усім являють розум твій статечний.

Хвала ж тобі, о зброєносцю вірний!
Недарма, ні, іспанський наш Овідій
Тобі вліпив потиличник сердечний.



Несамовитий Роланд
Дон Кіхотові Ламанчському


Великий ти, хоча й не володар,
Із перів пер, вояк над вояками,
Звитяжець, не звитяжений віками,-
Страшний усім могутній твій удар.

Я знавіснів від Анджеліки чар
І у світи подався із нестями;
Блукаючи за дальніми морями,
Приносив жертви славні на олтар.

Тобі не рівен я, безсмертя лавра
Лиш Дон Кіхоту присудили люди,
Хоч ми обидва в шалі запальні.

Мені ж ти рівен, бо і скіфа, й мавра
Зумів скорить, і ми відомі всюди
Коханням нещасливим нарівні.



Солісдан Дон Кіхотові Ламанчському


Всі знають, Дон Кіхоте, що дурниці
У голову віддавна вам запали,
Проте не скаже ні один зухвалий,
Щоб ви коли робили вчинки ниці.

Потугою лицарської правиці
Неправду ви не раз в бою долали,
За що вам добре чосу завдавали
Невігласи, ледаща і п'яниці.

Коли ж та Дульсінея-верхоумка,
Уперта в неприступності суворій,
Не зглянеться на ваше люте горе,-

Хай вас утішить у нещасті думка,
Що Санчо Панса - це не той посланець,
Вона - колода, ви їй - не коханець.



Рицар Феба
Дон Кіхотові Ламанчському


Рівнятися мені із вами годі,
Іспанський Фебе, пане іменитий,
Хоч був мій меч у світі знаменитий,
Блищав колись на заході й на сході.

Не рад я був найвищій нагороді,
Я знехтував корону й самоцвіти,
Лиш Кларідьяні прагнучи служити,
Що сяяла мені в божистій вроді.

Кохав її, бо сила чар жила в ній;
Коли ж було я розлучався з нею,
Боялася мене вся піднебесна.

А ви, Кіхоте, рицарю преславний,
Безсмертні стали через Дульсінею,
А через вас вона - вродлива й чесна.



Діалог між Баб'єкою і Росинантом


Б. Мій друже Росинанте, чом ти схуд?
Р. Важка робота, а кормів бракує.
Б. Хіба ж тебе хазяїн не годує?
Р. Сам бачиш, як цінує він мій труд.

Б. Не будь ослом, котрий, як прийде скрут,
На свого пана завжди пащекує.
Р. Він сам осел. Чи ба, як каверзує:
Надумав закохатись шалапут.

Б. А що тобі? Р. Кохати не до речі.
Б. Та ти філософ! Р. Певно, з голоднечі.
Б. То пожалійся на слугу. Р. Ох-ох!

Кому тут, справді, можна пожалітись?
Що пан, те і слуга; як придивитись,-
Кобилячі в них голови в обох.



* * *

Як злине ніч на землю чорнокрила
І в тихім сні спочине смертних рід,
З незлічних мук скупий складаю звіт
Я небові й тобі, Хлорідо мила.

А встане знов ясне деннe світило,
Рясним багрянцем запаливши схід,-
Печальну повість злигоднів і бід
Повторюю й зітхаю осмутніло.

А як те сонце з сяйного престолу
Вогненні стріли кидає додолу,
Караюсь я і мучуся без меж.

І знову - ніч, і знов я гірко плачу,
І скаржуся, й молю, і знову бачу,
Що небеса глухі, й Хлоріда - теж.



* * *

Я скоро вмру. Жорстокий вирок свій
Вже винесла твоя сліпа гординя;
Не засудивши марного служіння,
Сконаю я, як раб покірний твій.

І в тій країні, де немає мрій,
Де все земне стає блідою тінню,
Носитиму я в серці, мов святиню,
Нетлінний скарб - твій образ неземний.

Той скарб мені за всі дорожчий блага,
Хоча твоя холодність і зневага
Наближують щомить фатальний строк.

Біда мандрівцю, що, запливши в море,
У буряні і темряві простори,
Ні пристані не бачить, ні зірок!


Глоса

О, якби я міг вернуть
Неповторну щастя мить
Чи узнать заздалегідь
Те, що завтра мусить буть!

Все минає в цьому світі,
Все до часу, до пори;
Розгубились в лихолітті
Долі щедрої дари,
Незабуті, неспожиті.
Доле, доле!
Добра будь,
Укажи до щастя путь
І справди мої надії!
Дні минулі золотії
О, якби я міг вернуть!

Не прошу я в неба влади,
Перемог і нагород,
Я одному був би радий -
Жити знову без турбот,
Як колись, у дні відради.
Хай утіха прилетить
Спраглу душу оживить,
Жаль згасить у серці чулім,
Хай зазнаю, як в минулім,
Неповторну щастя мить!

Та судьба не так судила,
І вернути до життя
Те, що вічність схоронила
У безодні небуття,
Нічия не може сила.
Рік за роком прудко мчить,
Їх нікому не спинить,
І не вдасться нам ніколи
Відвернуть веління долі
Чи узнать заздалегідь.

Мучить душу біль жорстокий,
Пал тривог і шал надій;
Ні, вже краще вічний спокій,
Вічний сон в землі сирій,
У могилі у глибокій.
Щоб страждання всі забуть,
Я б хотів навік заснуть,
І давно я став би прахом,
Та стискає серце жахом
Те, що завтра мусить буть.



* * *

Ти, що в ліжкові розлігся
На голландських простиралах
І од вечора до світа
Любо й солодко дрімаєш;

Найславетніший з лицарства,
Що родилося в Ламанчі,
Над коштовні самоцвіти
Кращий і дорожчий скарбе,

Вислухай жалі дівчини,-
Що страждає, безталанна,-
Від двох сонць твоїх огнисто
Вся душа її палає.

Ти собі шукаєш слави,
А комусь одні терзання:
Тяжко раниш і не хочеш
На ті рани ліків дати.

Ти скажи, юначе смілий,-
Боже, дай тобі удачу,-
Чи не з Лівії ти родом,
Чи не з гір суворих Хака?

Чи тебе кормили змії,
Чи твій дух загартували
Скелі дикі і безплідні,
Непролазні нетрі й хащі?

Сміло може Дульсінея,
Дівка повна і тужава,
Похвалитись, що скорила
Звіра лютого і барса.

І за це її прославлять
І Енарес, і Харама,
Бистрий Тахо, Мансанарес,
Пісуерга і Арланса.

Щоб із нею помінятись,
Віддала б я на додачу
Найяскравішу спідницю
З сухозлотним гаптуванням.

О, лежать в твоїх обіймах
Чи з тобою поруч навіть,
Чухать голову тобі,
Гниди нігтями вбивати!

Та на честь таку велику
Я, на жаль, не маю права,
Буду рада, як дозволиш
Твої ноги розім'яти.

Я б тобі надарувала
Гребінців, штанів атласних,
І панчішок срібляних,
І накидок полотняних,

І багато різних перлів,
Хоч дрібних, зате прекрасних,-
Їх наймення - "одиночки",
Бо ніде нема їм пари!

Не дивися з круч Тарпея,
Як палаю я пожаром,
І його не роздувай,
О Нероне із Ламанчі!

Я - дитина, малолітка,
Ще й п'ятнадцяти не маю,
Тільки чотирнадцять з гаком,-
Як брешу, хай Бог скарає.

Не крива, не кособока,
Руки в мене теж годящі,
А коса моя розкішна
Аж до п'ят мені спадає.

Хай у мене ніс кирпатий,
Хай і рот великуватий,
Додають мені краси
Зубки білі, мов топази.

Голос мій, як сам. ти чуєш,
Милозвучний несказанно,
А фігура - присягаюсь -
Майже зовсім непогана.

Знай, що все, чим я прекрасна,
Вразив ти своїм колчаном.
Звуся я Альтісідора
І служу при цьому замку.



* * *

Сила пристрасті зриває
Душу нам з петель нерідко,
За підойму завжди править
Їй неробство недбайливе.

А заняття повсякчасні,
Різна праця й рукоділля
Нам дають протиотруту
Від любовного томління.

Благомислячим дівчатам,
Що бажають заміж вийти,
Певна цнота й добра слава
Щонайкращим служать віном.

Як гульвіси із столиці,
Так і лицарі мандрівні
Люблять жвавих задля жарту,
А за жінку волять смирних.

Є кохання перебіжне,
Що мінливіше од вітру:
Виникає на привалі
І кінчається з від'їздом.

Випадкова та любов,-
Нині ця, а завтра інша,-
В серці образів глибоких
Неспроможна залишити.

Важко щось намалювати
На готовій вже картині:
Де краса царює давня,
Там нова краса безсила.

Дульсінея із Тобосо
Вкарбувалася навічно
У скрижалі мого серця,
Так, що стерти неможливо.

Щира вірність в тих, хто любить,
То клейнод дорогоцінний,
Ним до себе підіймає
Їх Амур, сердець владика.



* * *

Слухай, рицарю невірний,
Не натягуй ти вуздечки,
Не коли боки круті
Неслухняному коневі.

Знай, тікаєш ти, зрадливцю,
Не від хижої пантери,
А від смирної ягнички,
Безневинної овечки.

Нелюд, ти зневажив діву,
Що гарнішої від неї
Ще не бачила Діана
І божественна Венера.

Втікач Еней, Бірено безсердечний,
З Вараввою іди, навіки щезни!

В своїх пазурах везеш ти
(Вчинок підлий і ганебний!)
Серце вірної рабині,
Незрадливе й ніжне серце.

Ти завозиш три хустинки
І підв'язки з ніг гарненьких,
Що як мармур - чорне з білим,
І як мармур той, гладенькі.

А іще зітхань п'ять тисяч,
Що вогнем своїм шаленим
Трой п'ять тисяч запалили б,
Якби їх було не менше.

Втікач Еней, Бірено безсердечний,
З Вараввою іди, навіки щезни!

Санчо, джура твій, хай буде
Теж таким жорстокосердим,
Щоб довіку злії чари
Не зійшли із Дульсінеї.

Хай вина твоя віднині
Упаде на бідну жертву,-
Адже часто в цьому світі
За злочинця платить чесний.

Хай твої шукання слави
Стануть горем невтоленним,
Вірність серця - забуттям,
Любі втіхи - сном непевним.

Втікач Еней, Бірено безсердечний,
З Вараввою іди, навіки щезни!

Хай ти вславишся невірним
Від Севільї до Марчени,
Від Гранади аж до Лохи
І від Лондона до Темзи.

Коли сядеш грати в "хвильку",
У "гарбу" а чи у "кепа",
Щоб ти туза не побачив,
Дами, короля й валета!

Будеш стригти мозолі -
Щоб ти стриг до кровотечі,
Доведеться зуби рвати -
Щоб лишився ти без щелеп!

Втікач Еней, Бірено безсердечний,
З Вараввою іди, навіки щезни!



Епітафія

Тут лежить ідальго смілий,
Найвідважніший дивак,
Його запал буйнокрилий
Не змогла скрушить ніяк
Навіть хмура міць могили.
Згордувавши світом шумним,
Він блукав привиддям чумним
Добрим людям на забаву
І, здобувши вічну славу,
Мудрим вмер, хоч жив безумним.

І

Я так пишаюсь із своєї вроди,
Що не знайду повік
У іншому коханні насолоди.

У себе гляну - бачу я ті чари,
Що вид їх душу втіхою сповняє,
Ні давні згадки, ні новії мари,-
Ніщо розкошів тих не проганяє.
Краси такої більш ніде немає,
I я не жду повік
Нових забав, нової насолоди.

Ту втіху несказанно чарівничу,
Коли захочу, завше можу мати,
Вона приходить, як її покличу,
Сп'яняти душу, серце звеселяти;
Який то скарб коштовний, пребагатий -
Той не збагне повік,
Хто не зазнав такої насолоди.

Що більше я на скарб отой дивлюся,
То дужче загоряюся жагою,
Я ті розкоші п'ю і не нап'юся,
Коли ж я спрагу серця заспокою?
Знемогою охоплена п'янкою,
Не хочу я повік
Деінде засягати насолоди.


ІІ

Щаслива я над всяке порівняння:
Здійснилися усі мої бажання!

Прийди ж до мене, владарю Амуре,
Всіх благ моїх і радощів причино;
З тобою заспіваю

Не про зітхання, не про дні зажури,
Що ти змінив на втіху доброчинно,
А про жагу безкраю,
Що в ній горю, щаслива, й не згоряю,
Тобі мої несучи обожання.

В той день, як загорілась я жагою,
Явив, Амуре, ти моєму зору
Коханця молодого,
Що силою, завзяттям і красою
Над усіма у світі візьме гору -
Нема ніде такого...
Я мрію і співаю лиш про нього,
Лише йому палке моє кохання.

Але найбільше те мене втішає,
Що милому і я так само мила
З твоєї ласки, Боже!
На сьому світі все тепер я маю,
Усе, чого душа моя хотіла,
А на тім світі, може,
Господь Всевишній люблячим поможе
I нам дарує вічне раювання.


III

Моя жорстока доле!
З кохання я страждаю,
Як не страждав, мабуть, ніхто ніколи.

Предвічний Зодчий всього світострою
Собі на осолоду
Створив мене веселою, живою
I дав мені напрочуд дивну вроду,
Споріднену з красою,
Що в небесах сіяє в рід із роду;
Та, на мою знегоду,
Небагатьом помітна -
Свічу я на земному видноколі.

Як я лише ввійшла в літа дівочі,
То був у мене милий,
Що заглядав мені кохано в очі,
Які його уяву полонили;
Чудові дні і ночі -
Як швидко лине час той легкокрилий!
У пестощах летіли.
Бо й я ж його кохала,
Та він зав'яв од подиху недолі.

А потім другий - пишний, гордовитий
Узяв мене у руки,
I світ мені жалобою повитий,
I мушу я любить його з принуки;
Немов несамовитий,
Мене ревнує він - о люті муки!
Я гину із розпуки...
Чи ж я на те вродилась,
Щоб лиш його коритися сваволі?

Кляну тепер годину ту печальну,
Коли я поміняла
Дівочу скромну сукню на вінчальну,
Коли я в церкві слово "так" сказала.
В ту мить гірку, безжальну
Я світ собі навіки зав'язала...
Ох, краще б я сконала,
Ніж по сумнім весіллі
Такі терпіти несказанні болі!

О перший милий, друже незабутий,
Молю тебе, благаю
На мене знову любо позирнути
З далекого надзоряного краю.
О, дай мені відчути,
Що пломінь наш не згас у дні відчаю;
До осяйного раю
Візьми мене, мій любий,
Звільни мене з плачевної юдолі!


IV

Я плачу і ридаю,
Болить і мліє серце моє хворе,-
Ніяк жалю од зради не поборе.
Як ти, Амуре, звів мені на очі
Ту, що по ній даремно я зітхаю
I в'яну від журботи,

Вона здалась мені взірцем чесноти,
Я зразу полюбив її без краю;
За диво те уроче
Умер би я охоче!
Та то був сон: пробудження суворе
Явило правду, серцеві на горе.

Вона також була немов зичлива
Мені, своєму вірному рабові;
Голубив я надію,
Що відтепер навік заволодію
Безцінними клейнодами любові.
Але моя вродлива
Натхненниця зрадлива
На іншого звернула раптом зори -
Кінець моєму щастю надто скорий!

Знебувся я в жорстокому вигнанні,
Вразливе серце плаче знову й знову,
Від розпачу я гину
I проклинаю день той і годину,
Коли я взрів красу її чудову.
Кляну своє кохання,
I вірне женихання,
I мрії про блаженство яснозоре...
В моїй душі кипить огненне море.

Я визволу не бачу із зажури,
Ніщо мене розважити не може...
З безмежного відчаю
Одного лиш - навік заснуть - бажаю.
Молю тебе, любові милий боже:
Скінчи скоріш, Амуре,
Життя моє похмуре;
В надземнії полинувши простори,
Звільнюся я від навісної змори.

Немає інших ліків на ті болі,
Як смерть, що всі страждання присипляє;
Зішли ж її до мене,
Нехай урве се нидіння злиденне,
Бо жити в мене сили вже немає...
Зроби кінець недолі,
В твоїй се, боже, волі,-
Хай не тривожать більш мої докори
Жорстокої зрадливої синьйори.

Співаю я жалі свої не всує:
Ніхто тебе не зможе перейняти,
Моя тужлива пісне,
Бо серця так нікому біль не тисне;
Та хай тебе почує бог крилатий,
Амур нехай почує
Й пошле, чого молю я,-
Як упадуть життя сього затвори,
Тоді мої скінчаться з світом спори.

Я плачу і ридаю,
Болить і мріє серце моє хворе,-
Ніяк жалю од зради не поборе.


V

Амуре, через сяйво
Ясних очей коханої моєї
Рабом я став у тебе, як і в неї.

Як з тих очей упав на мене промінь,
Враз серце загорілося жагою:
Твоя, Амуре, сила
Влила у нього невгасимий пломінь.
Я зваблений чудовною красою,
Навіки полонила
Мене красуня мила,-
Ніщо проти вродливиці тієї
Усі на світі рожі і лілеї.

Я став її невільником покірним,
Але не знаю я, чи їй відомо,
Про що я сню і мрію,
Чого я прагну серцем щирим, вірним,
Амуре-боже, лиш тобі одному
Я звірив досі тії
Бажання і надії;
Ти знаєш - ласка владарки моєї
Мені за всі дорожча привілеї.

Молю ж,тебе, володарю мій любий,
Подай їй вістку про моє кохання
Палке і невтоленне,
Що може привести мене до згуби;
Скажи їй про тяжке моє страждання,
Що серце рве шалено;
Схили її до мене,
Яви ознаку милості твоєї,-
Знеси мене в любовні емпіреї.


VI

Любов, коли я вирвуся з неволі
Жорстокої твоєї,
Довіку я не знатиму недолі.

Я дівчинкою вийшла молодою
Навстріч тобі не для війни, для миру;
Довірливо усю я склала зброю,
Впевняючись на нашу дружбу щиру,
А ти напала, зрадивши довіру,
I, стомлена борнею
I зранена, уже лежу я долі.

I ти мене в кайдани закувала,
Не зглянулась на сльози і докори.
I віддала, як бранку, на поталу
Тому, хто народивсь мені на горе;
А в нього серце горде і суворе,
Обковане бронею, -
Ніщо йому мої жалі і болі.

Мене не хоче слухати упертий -
Даремна мова, марні всі благання...
Несила жити і незмога вмерти,
Щодень, щомить ростуть мої страждання,
Вволи ж, любов, одно моє бажання:
Нас сіттю однією
Із ним оплутай - у твоїй се волі.

А як сього не хочеш ти вчинити,
То розв'яжи хоч вузлики надії;
Утихне, може, біль несамовитий,
I знов я світу білому зрадію,
I знов на вроду я похорошію, -
Троянди і лілеї
У мене знов пишатимуть на чолі.


VII

О Боже, я нещасна!
Невже того не зможу повернути,
Що доля одняла мені напасна?

Не знаю я, що діється зо мною,
Та серце б'ється знову
В передчутті блаженства неземного...
О раю мій, єдиний мій покою,
Скажи мені хоч слово -
Не жду я втіхи більше ні од кого,
Од тебе лиш одного...
Лише з тобою можу я забути
Журбу мою, скорботу повсякчасну.

Якась нова, незнана ще одрада
Мені бентежить душу,
Ллючи бальзам на давню в серці рану.
Жаги нової непоборна влада,
Се визнати я мушу,
Мене вже охопила полум'яно
Й тривожить ненастанно -
Незмога і вночі мені заснути
Од страсті, що палає непогасно.

Скажи ж, коли моя здійсниться мрія,
Скажи мені, мій милий,
Коли з'єднає нас палке кохання?
Я вірю - не зведе мене надія,
Та ждать не маю сили:
Нехай коротким буде час чекання
I вічним - раювання!
З тобою в парі хочу я відчути,
Яке життя чудове і прекрасне!

Прийди ж, коханий, у мої обійми -
В любовній тій розкоші
Я без вагань і без жалю потону.
Палким цілунком душу з мене вийми,
О любий мій, хороший!
А я тебе, клянуся, вже до скону
Не випущу з полону!
Як я люблю. повинен ти збагнути -
Про те моя канцона каже ясно.


VIII

Таке велике благо
Ти дав мені, Амуре милостивий,
Що я горю в твоїм огні, щасливий.

По вінця серце радістю налите
Розкошами п'янкими
I захватом любовним...
Мій вид ясний не може не явити
Усьому світу зримо,
Що в сяєві чудовнім,
В блаженстві невимовнім
В високу вись летять мої пориви
До гордої божественної діви.

Та не скажу ніякими словами
I пензлем не змалюю,
Яке моє кохання,
Не назову ім'я тієї дами,
Що палко так люблю я.
Бо наше раювання
Змінилось би в страждання.
Хай таємниці благосні покриви
Амур над нами розпростре зичливий.

Хто міг би думать, що в мої обійми
Схоплю я ту розкішну,
Ту недосяжну мрію?
Як я скажу - хто віри мені дійме,
Що я ту вроду пишну
Вже цілувати смію?
Я радості не крию,
Щасливий я, блаженний я правдиво,
Одно втаю - хто учинив те диво.


IX

Я молода, і в дні ясного маю,
Втішаючись пробудженням любові,
Я весело і радісно співаю.

Гуляю я зеленими лугами,
Де квітнуть білі лілії і рожі,
Де розпустились золотунці гожі;
Іду й рівняю з пишними квітками
Того, кого люблю я до нестями:
Коханому моєму юнакові
Я віддана без міри і без краю.

Коли побачу де найкращі квіти,
На того схожі, що його люблю я,
Я їх зриваю й ніжно їх цілую,
Готова душу їм свою одкрити
I про кохання з ними говорити,
I волосом своїм тонким, шовковим
Вінок із тих квіток перевиваю.

Люблю квітки за їхню милу вдачу,
За пишний цвіт, за аромат духмяний,
Ще більш за те, що образ той коханий,
Мов наяву, в подобі їхній бачу.
Мою любов глибоку і гарячу
Не висловить ніколи жодній мові:
Не треба слів - про неї я зітхаю.

Та то не ті гіркі й тяжкі зітхання,
Які, бува, терзають серце горем,
Жалем його пригнічують суворим:
Ясні й легкі, мов вітерця дихання.
Вони долинуть до мого кохання...
До мене прийде лицар мій чудовий
Перш, ніж гукну: "Прийди, бо вмру з відчаю!"


X

Якби любов без ревнощів бувала,
То жодна жінка в світі
Щасливістю мені б не дорівняла.

Коли красу, і силу,
I юність ми цінуєм в кавалері,
I ніжність, і ласкавість,
I душу горду й смілу,
I розум, і дотепність, і манери,
Й веселощі, і жвавість,-
То можу я сказати всім на зависть:
Сі цноти розмаїті
В тому злились, кого я покохала.

Але як подивлюся,
То всі жінки такі ж, як я, розумні
I теж того шукають;
I я уже боюся,
I душу точить вічний страх і сумнів,
Що всі його бажають,
На скарб мій любий очі поривають...
Нема такої миті,
Щоб я із того горя не зітхала.

Якби я мала певність,
Що він так само вірний, як і гарний,
То зроду б мою душу
Так не терзала ревність...
Та бачу я, що острах мій не марний,
I я його не зрушу;
Щодень, щомить я стерегтися мушу,
Щоб милого у сіті
Суперниця лукава не впіймала.

Я всіх прошу - на Бога,
Хороші ви мої жінки й дівчата,
О, будьте милостиві,
Не надьтеся на нього,
Не важтеся його перелюбляти,
Спокусниці звабливі,
Бо буду я страшна в своєму гніві:
За любощі розбиті
Гірким плачем поплатиться зухвала!

Я викидаю чернетки.
Рву дрібно-дрібно у тиші.
Падають рештки додолу.
Холодно клаптикам віршів.

Сію шматочки метафор –
мишкам сіреньким поживок.
Трохи гірчить цей епітет…
Щось розпанахалось криво.

Порох висить паперовий –
сонячний кінематограф.
Хай у куфаєчці зимно –
ти загортаєшся в тогу…

Рідні прикрасять меандри
снігу лляну полотнину.
Десь на колимськім морозі
квилить осонцена днина…

2012

Ми народилися в епоху нелюбові,
Ми спопелялися від тисячі оков.
Сирій землі відали тонни крові.
Зморили голодом ту казку про любов.

Ми божеволіли як руйнувались храми,
Як розліталися палаючі хрести.
Розхристані, занедбані… Без тями….
Вже не літали, ледь могли повзти…

Ми сподіваємось епохи покаяння.
Клітинами складаємо себе.
В реанімацію зухвалого мовчання
потрапило суцвіття молоде.

Повітря чистого шукаєм безупинно –
Видіння ночі мучать знов і знов…
І не собі, нащадкам вже напевно
Присвятимо баладу про любов!

Утро, туман, серый дым облаков
В небе рассветном седой пеленою…
В серце тоскливо, но светлая грусть
Чувства мои наполняет собою.

Дождь моросит, словно странник, чудак,
Влагу с небес по земле этой бренной,
Не торопясь, разливает, мастак,
Словно поэт, озаряясь мгновенно.

Он и не знал, этот утренний дождь,
Как раствориться в пространстве небесном…
Он просто шел, и все чувства мои
В строках стихов оживали неспешно.
5.01.2009

Я нічого тобі не скажу, –
Ані слова, ні жодної фрази.
Ніби птаха, тебе відпущу
У безодню твоєї образи.

У стрімкому польоті думок
Я не стану твоїм ідеалом,
Хоч зробила останній свій крок
До мети, але й кроку замало,

Щоб здійснилось усе, чим живу,
Щоб збулися всі мрії й бажання…
Я нічого тобі не скажу.
Всі слова – за стіною мовчання.
2010

Я перестала ждать твоих звонков…
Пусть голос твой – источник вдохновенья –
Не говорит мне больше добрых слов
В шуршанье листьев маеты осенней.

Я перестала видеть доброту,
В глазах твоих нет ничего родного, –
Того, что убивало пустоту…
Я знаю, это стоит дорогого.

Я не пытаюсь больше сохранить
Ту нить, которой связаны мы были…
Теперь я просто все хочу забыть, –
Все то, чего мы оба не забыли.
20.11.2011

Бувають все-таки іще часи урочі,
коли так солодко сумується удвох.
Тоді якраз у ополонках ночі,
роботу кинувши бридку, рибалить Ох.
Отак він крила виокремлює зі скрути:
і тіням притаманні дні сумні…
Та щуки навертаються у круки
(чи – «обертаються»?), і кручать, як дурні.
Ви у туманах думаєте думу.
Чому б і не подумать раз на рік?
Погано – сум не відрізняється від шуму,
і накладаються поняття «крук» і «крик».
Ви сидите – куйовдите волосся.
Ти тихо ждеш коли зітхне вона:
«Ну що ж, нехай! Далося, як далося, –
ласкавий ліс, далечина-галичина…
А, зрештою, чого іще нам треба?»
Ти буркнеш: «Хоч – не буря, то й – дурня…
Є місяць, вітер, вечір, зорі, небо –
всі складові, щоб нудьгувати навмання».
Плечем зіпершись на свої тьмяні причали,
зачнете лагідно печалі микать мох.
Вона шепне: «Над ними ворони кричали…»
Ти Оха всує пригадаєш: «Ох…»

Уходит зимняя дорога вдаль, –
С собой уносит зимы дыханье;
Уносит счастье мое и печаль,
Будто в свое оправданье…

Дорога зимняя белым-бела,
Светло и ярко снігом покрыта…
Дорога зимняя еще была
Туманом скрыта.

Туман рассеялся и виден стал,
Заснежен далью, путь в бесконечность…
Дорога зимняя еще была
Дорогой в небо, дорогой в вечность…
5.01.2009

Нас настигает любовь,
Сердца касаясь волшебной струною,
Вмиг озарит неземной добротою,
Ветром несказанных слов
Нас окрыляет любовь.

Нас согревает любовь,
Душу истомы теплом наполняя,
Трепетным чувством нам душу лаская,
Лечит горячую кровь –
Нас обновляет любовь.

Нас украшает любовь,
Счастьем лучистым сердца согревая,
Чувств бесконечность в душе возрождая,
Делать добро вновь и вновь
Нас вдохновляет любовь.

Нас охраняет любовь.
В самые трудные жизни моменты,
Словно из прожитых дней киноленты
Нам отвечает любовь, –
Нас утешает любовь.

Счастье нам дарит любовь,
Сладость мгновений неповторимых,
Чистых, возвышенных, необъяснимых…
Как сокровенная новь,
Счастье земное – любовь.
12.11.2011

Одна, и рядом – никого, –
Глухая тишина.
В биенье сердце одного
Поэзия слышна

И появляются стихи
Из слов, из фраз и строк,
И каплей воска от свечи
Застыла тяжесть строк…

Стихи рисуют на окне
Пейзажами картин.
Картины те живут во мне,
И сетью паутин,

Калейдоскопом прошлых лет
Проходят, не спеша…
И тихо плачет в тишине
Забытая душа…
20.11.2011

дроту не вистачить - вистачить молитов!
білим охрестимо цей керамічний прапор,
перекладем курсивом на кращу з мов -
на ерогенні зони під товщу драпу -
точки рішучі і довгі різкі тире.
все розкажу!... як серпнем хололи губи,
що собі кіт і як горло тепер дере,
як воно - заокруглюватись до кубу..
в мене тепер протяжний віршоінсульт
і доїдає осінь останній спокій
просто давай вдамо ніби ми не нуль
і наречемо білим непевне "поки"...

2011

Обнять тебя и просто помолчать,
А большего хотеть не нужно, милый,
И каждый новый день с тобой встречать,
Любя тебя с неистовою силой.

И знать, что есть на свете человек,
Который подарил мне это счастье –
Любить и быть любимой, и навек
С ним вместе быть, пройти сквозь все ненастья,

Но не сломаться, а сильнее стать,
И радоваться каждому мгновенью…
Счастливой быть, желанной быть, страдать,
Не подвергаясь мрачному сомненью.

Обнять тебя… И просто помолчать, –
Вновь ощутить двух душ прикосновенье…
И все земное небесам отдать
За это бесконечное мгновенье.
1.12.2011

множу для тебе приводи невпізнатись
посеред вулиці, в стрічці новин і віршами...
кажуть, що це загрожує стати "іншою",
я - неслухняна - умію лише "інакше".

бійся, одного разу я втрачу ввічливість:
без попереджень відкину на тебе тіні
ржаво-рудого дня і по тім картинно
щось неодмінно гостре із себе вичавлю...

не повертатися я - ти побачиш - профі:
"тільки вперед!" (боже, де ж він цей чортів "перед"?).
от би скоріше знайти, відшукати, де
відчаю заземлити оголений провід...

2011

Твоїх долонь торкаюсь мимоволі
Та бачу у очах твоїх печаль.
Все, що було – це подарунок долі,
Та спогади злітають тихо в даль.

І хочу я злетіти з ними в небо
Хоча б на мить відчути щастя мить,
Та не тепер, не зараз, ні, не треба,
Жива струна в душі іще бринить.

І музика так невимовно ллється,
Її мотив відчути спробуй ти…
Твоїх долонь торкаюсь, ніби серця,
В полоні незбагненної мети.
2010

в моїх траєкторіях клони-чоловіки
доважують-впорядковують вміст тебе.
я вгадую в кожнім - ти! - і за планом Б
поглиблююсь ще на дюйма у "Навтьоки".

в моїх траєкторіях соло з’їдає ритм,
спікаю на пальцях шкіру об другий лад,
та чую в затакті – ти! – і за планом А
випльовуюсь, переспівуюся на хрип…

так мало потрібно – просто зміни маршрут,
зійди із моїх зустрічних і перехресть.
розділимо світ надвоє: ти будеш «десь»,
а я собі обладнаю затишне «тут».


2011