Мій тихий сон, супокій щохвилинний –
Мій невідомий, мій чаклунський ліс,
Там шерехи приглушені ялинні,
Там шовковисті шепоти завіс.

В бездумних стрічах, в туманах полемік,
На розстані здивованих очей
Той шерех знов, зникомий, напівтемний,
Під попелом зникає і тече.

А вже туманом одягає лиця,
І слово завмирає на вустах.
Здається – крила зляканої птиці
Майнули у звечірених кущах.


----------------------------------------------------

Текст оригіналу:

* * * *

Мой тихий сон, мой сон ежеминутный —
Невидимый, завороженный лес,
Где носится какой-то шорох смутный,
Как дивный шелест шелковых завес.

В безумных встречах и туманных спорах,
На перекрестке удивленных глаз
Невидимый и непонятный шорох
Под пеплом вспыхнул и уже погас.

И как туманом одевает лица,
И слово замирает на устах,
И кажется — испуганная птица
Метнулась в вечереющих кустах.

Я ждав на зупинці трамвая
Мою світанкову зорю,
А дощик все крапав без краю
На цвіт весняного вогню.

Думок золотисті лілеї
Розтанули в гомоні трав,
Й під'їхав трамвай із тією,
Яку я так довго чекав.

Вона з парасолькою вийшла
На вулиць холодний граніт,
А я незбагненно і ніжно
З печаллю дивився їй вслід.

"Невже ти уваги не варта?" -
Кольнуло в душі до плачу,
І стук каблучків по асфальту
Затих в шепотінні дощу.

2001

О силует!
божественный
исчезнет ведь
из
памяти...
испить?
в сей чаше сужденно
мне утонуть?!
Но в чьих руках
мгновение
сверкает ярче миллиона солнц…
на одиночестве моих
надежд -
Зачем Вам это??..

..вновь
ночь теряет звезды.
внеоблачность... дожди…
ты угощаешь мороженым
я говорю: - не жди…

трехмерный и всесилен –
был сказочный уют.
смотрел и плакал филин
как благодатно пьют…

Его рассвет
глазами Лета..
29.03.2012.

Сплітаються в тризуб величні зорі,
Безмежними житами вкрився лан.
Чому у нас жита такі просторі,
А простори сердець поїла мла?

У нас є все: земля дощами вмита,
І сонце миру, й пісня солов'я,
У нас є казки, мудрістю налиті,
А мудрості нам так не вистача.

У нас верба є з листям пожовтілим,
Калина є з поламаним гіллям.
У нас є все: і люди збайдужілі,
Й надія є на крилах журавля!!!

Прелестью белых берез,
Тайной затейливых елей,
Я с каждым днем становлюсь
Сердцем светлее...

Терпкий сосновый эфир
Рьяно и жадно вдыхаю-
Я наслаждаюсь весной,
Я- отдыхаю...

Ветер-бродяга, тайный развратник,
Ищешь приюта в гавани тихой?
Штормом диктуешь бурю признаний!
Веешь за гранью мощного сдвига!

Может, разрушишь или сломаешь,
Не замечая приложенной мощи:
Края не видишь, меры не знаешь.
В поле гуляешь, исследуешь рощи...

Что же влияет на вектор гонения?
Что тобой движет в фривольном скитании?
Ты наслаждаешься силою трения?
Или ты в поисках смысла признания?

Нет на тебя ни законов управы,
Нет аргументов порыв поубавить-
Ты путешествуешь ради забавы,
Не подчиняясь внушению правил!

Бульварна казка –
не для зваби,
вульгарним витівкам –
чужа.
Умре, казкарю…
Ну, хіба би
творив
зигзагами вужа
і славив помисли
маслини
у дзьобі голуба,
що впав,
де ратуша
як серцевина
твого
життєвого стовпа.
Нехай
метафорою в’ється
плюща
ласкавий передзвін:
позаодвічні
сни і лиця
зростуться
з відблисками стін.
Увічнять
плинне
стрілки-сестри,
щоб кожен погляд –
Божий дар.
І казка… голубом
воскресне,
облагородивши бульвар.

2012р.

Зима лютує ,казиться ,гуляє!
Жбурля в обличчя пригоршнями сніг,
Свистить , регоче і співає,
То враз стривожить стогоном усіх.

Розхристані стоять дерева і кущі
І простягають до вікон промерзлі віти,
Мороз тріщить від злості уночі,
І журяться на склі крижані квіти.

Зимовий день похмурий , непривітний
Бреде,неначе навмання,
А від пісень тужливих вітру
Болить і крається душа моя.

О , душе-сестро! Відкинь ці муки,
Засяє скоро сонцем день
Весни чарівної веселі звуки
Наповнять музику твоїх пісень.

10.02.1996

Здравствуй, линейный, как на подносе,
Прошлого века потёртый рай.
Словно и славно бельё разносят,
Будто награды - разносят чай.

Снег полустанками неиспорчен.
С нежной тоской опуская в рот
Сыр пошехонский и соус "торчин",
Гложет попутчица бутерброд.

Милой в быту не моя подружка
Вовсе не прочь показаться мне.
Как тебе сны на чужих подушках,
Явственно видимые во сне?

В быль заоконную в лучшем виде
Местность сквозь пальчики утекла.
Там, куда все потихоньку выйдем, -
Внешний аквариум без тепла.

Там увеличивающийся голод
К смене пространства, где был таков.
Там, за реальным вокзалом, город,
Где ни попутчиц, ни проводников.


2011

Зимно на душі , як і надворі
Вже кохання пісня не звучить,
Як тоді ,коли зустрілись наші зорі,
Й світ увесь осяяли на мить.

Хоч стояла осінь - все цвіло навколо,
І бриніла рідістю земля,
І звучало солов`їне соло
Вторила йому душа моя

А тепер зима, тріщать морози,
Темні ночі довгі , без кінця,
А зимове сонце розтопить не в змозі
Зашерхлі кригою серця.


18.12.1995

Пронеси його вихором вітер
І затихни в яру глибоко
Щоб йому ні душі не зустріти
Щоб не глянути чорним оком

Потопи його влежаним снігом
Зовсім випечи сонцем наглим
Щоб не звестись йому ні на ніготь
Ані в’їстися в землю спраглу

Зарости чагарями по ньому
На пропаще на всі коліна
Щоб не мати йому ані дому
Ані спомину ані імені

2012

Ой болить, болить животик, –
хвилюється бегемотик.
А зваріть мені компотик
із черешень і суничок,
слив, ожини і порічок
та додайте цукру, меду.
Відчуваю я потребу
у млинцях і пиріжках.
Не відмовлюсь від цукерки,
з кремом я люблю десерти
і морозиво з варенням,
чай з малиною, печення,
манну кашку і повидло.
Поки все. Там буде видно.


березень'2012

з очима карими з очима дивними
кружляла дівчинка у червоному
діди-прадіди із фото блимали
на воркітливу і замиловану
кружала потягів немов поручики
і на мобільниках колисаночки
а вічність крала вірші засмучені
і вирізала в парламент рамочки
дівча співало татулько- таточко
а він на мене ніяк не лається
гривасті коні блукали гравієм
єдинороги неслиcь до радості
солодка донечка і яра квіточка
царівна шалу на брівці в місяця
раділа літерам ще не вивченим
і казку правила мов досвітниця.)

Пародія

Від кохання я в нетрі утік, мудрагель,
Але й там не спочив – відшукав мене Лель…
На поваленім дубі напúшу есе –
Просто більше ходити не можу… і все.


29.03.2012

Вночі пригадаєм… а, може, насниться:
Весна, мов лахмітниця, в клаптях брудних.
Калюжі, ковбані, канави багнисті –
То раннього березня болісний штрих.

До мене торкнешся – рукою і вдихом,
І ковдра ковзне до окрайців колін…
І срібла кавалок провалиться в стріху –
У стріху небес, і сяйне, мов бурштин.

Вікно не зашторим – навіщо? Хай сяє
Полярною зіркою долі рушник!
На спогадів стежку сторожко ступаєм:
Прямісінько в березень, що вже достиг,

І визрів, і вилився в юні калюжі,
У новонароджену вранішню твань…
Я там, біля тебе – любов’ю недужа,
Вицокую он на підборах, поглянь!

…Самотньо стояв на плямистім асфальті:
Очікував транспорт, а вийшло – мене!
Я сильна – такої б не знищили в Спарті!
…Улюблений березень звично мине…

27.03.2012.

Хмарно...Сиро...Сумлінно...
Тільки внутрішній голос
Безсумнівно надмірно
Виштудовує Логос!

Навіщо будувати храм,
Де не живе душа поета?
Не врятуватися від брам
Під савоном мінарета.

весна проснулася прозоро-вечорова.
ще пахли проліски і сяяв первоцвіт.
і відквітали.
виточивши крові з беріз,
тинявся лабіринтом ситий світ.

котився звук розстроєним роялем,
потерті клавіші врізалися в імлу.
а скаламучена весна несла зів'ялі,
бліді у місячному сяйві, штучні кали.
весна здавалась витканою з лун.

Народжена бути променем,
Нескореним і незломленим,
Маленька і непомічена,
В далеких світах засвічена,
В далекі світи спрямована,
Недолею невгамована,
Сном-вісником застережена,
У Божій руці збережена,
Блукає в житті півпотемки,
Навпомацки, сканер – дотики...

2012

ти чекаєш завжди,
тільки я не завжди повертаюсь,
сто земель за плечима,
і рідшає стомлений клин.
в чорно-білому небі
я друзів своїх окликаю,
щоб зосталися всі –
я не можу вернутись один.

я тебе оспіваю,
мов казку, світаючи, вимрію,
дотягнуся до тебе
обмоклим лелечим ключем...
може, в пам'ять про всіх,
що ніяк не повернуться з вирію,
батьківщина скитальців
своїх зустрічає дощем.

1

Справляли свайбу Псел і Купина.
Базікали зигзички і сороки:
– Ох, невситимий! В себе закохав
Рожевий кущ... Обраниця висока.
Ця наречена мудрих настанов,
Підлещувань і співаниць не слуха...
Скуштує краля й палахку любов,
І перелюбства землю – рухлу...

Горнулася до мужа Купина.
Клювало птаство з пелюсток-фужерів…
Дзижчали оси: «Знову… дивина…».
Хвалили пізні сливи плодожерки…

2

Псел мерехтів... ніс віття, зорепад…
Не тік у чад пожеж і вакханалій.
Красуню перелюбник Листопад
Зманив у сад, заслав стежу перкалем.
Круг неї сипав груші, виноград…
Чужа дружина полюбляє вільгу?
Потік
в саду
грайливий
водоспад…
А Купина від суму янтаріла…
А Купина зривалась – до гусей…
І кружеляли
садом
сім епістол…

Одну із них одержав сивий Псел,
І... заховав листок
під пляжне крісло.




2012

Чи відчуваю доторки – слова?
Чи розмальовано уже уяву?
У грудях – зерня, пристрасні жнива:
То серце, видуваючи октаву,
Зривається розпачно на фальцет!
І рве листки, хоча давно не осінь…
Рядки і рими… Ошалів поет,
Образив Бога – вже не перепросить!

У муках – шкло, болюча павутинь…
Чоло пульсує чи надмена жила?
Неможне! Прірва! Неприступна тинь!
Чому ж тоді у плечі гостро – крила?
Втопити душу… Щирість молитов…
Канон. Табу. Пекельна заборона!
Затягую у грудях міцно шов,
Ковтаючи слова – померзлі грона!
(14.2.12)

Напевно, так треба...
У тому і сенс.
Нагальна потреба -
переклад імен з
відомих на власні.
Бо можемо. Нас
пенати сучасні
не знають, а час!

Напевно, так треба...
У тому і смак.
По той бік крайнеба
мовчить "зодіак".
Нові пілігрими,
герої чужі...
І здійснюють рими
переклад Душі.

Напевно, так треба...
Так треба - і все!
Сказати про себе,
щоб - понад усе.
Довершені грані -
у власний підвал.
А що з ними стане?
Це ж оригінал!

28.03.2012

панічно
пані Ганю
і навічно!
щоб не пропали в зиму - збережу
веселки слів
_____________ що сонно й летаргічно
тікають за незвідану межу

стира свідомість порухи
на порох
стара пройдисвітка
пройде крізь серце нині
минуть дощі -
_____________ в душі
залишать подих
від легкості
до свіжості
пінгвіній

магічно!
пані Ганю...

2011

с налётом п(л)есенным
сухарик одиночества
макаю в остывающий день-чай,

и пальцев кончики
наморщились – не хочется
им одиночество на ощупь замечать.

язык – привык,
выглаживает буквами
шершавую поверхность сухаря,

бескостный -
косно-косвенно баюкает
неспящего младенца сентября –

дитя внебрачное,
рождённое от осени,
развенчанной с июлем - под орех,

и августа,
упавшего из просини
под ноги осени, с налёту – и во грех.

младенец гол,
он как листва - смотри:
в нём золото пока ещё внутри.


2011

лагідним поглядом загортаючи лебедя
а щоб не зурочити вішаєш зірочку-талісман
деревам багатоверхівок всі печінки болять
як його доносила знав лише ти шаман

тонкі пелюшки поезії дикі наші сліди
вилупилось на світ там де пістрявий день
шарманка ото старчиха губами камінь пряде
на вени мої шовкові на перса мої тугі

як ніч волоока приходить втікає додому біс
дівченку -лялечку у п’яточку розцілуй
муаровим шляхом волосся впадає у Буг
наче петунія погляд розквітнув до сліз

весна міняє беретки із сонця на холоди
голубить на відстані переплетіння фраз
дихає із портрета вишитим тактом Тарас
а лебедя приймає крихти сервізних хрестин

Люблю оці тихі дощі весняні,
В Єрусалимі вони до того ж - останні.
І, як неминуче з друзями розстання,-
Такі ж бо милі та щемкі мені до болю.
Літо спекотне, знаю, от-от їх поневолить,
В інші краї пошле бозна на яку роботу.
І тільки осінь десь аж через півроку
Покличе в пальмовим віттям криті курені Сукоту...
...Спадають дощі останні в Єрусалимі, мов лазурова нить.
Заворожений, ловлю їх прощальну життєдайну мить.
-------------
Сукот - одне з найстаріших свят, заповіданих Всевишнім.

на вітродолях хвиль
від берега до берега чекання
зростає карамель весняна із лози
і солодко, і п'янко, і бентежно
якби ж отак змогти, якби ж отак зуміти
тобою і весною, весною і тобою знов цвісти


у звуко_вигинах долонь
від мýки до мукú із перевесел
по вінця від вінця, від будня лиш на денці
і вільно, і невільно, і розпутно
весна така м'яка, торкається рука
вербових котиків і знову, як тоді, ми два шаленці


2012

«Святий діду Миколаю,
принеси мені із раю:
ляльку Барбі, з нею Кена,
мандаринки, фотік «Кенон»,
шоколадки, модні лашки,
кицю, ноутбук, фісташки,
братові – спортивний вєлік,
тату – телефон і тєлєк,
мамі – фен і сині буси…
Всьо.
Ще капці –
для бабусі».

Прочитала доччиного листа «до замовлення» –
і пригадала свій власний список, з дитинства уже далекого,
що його Миколай заникав поміж аркуші пожовклої ЖЗЛ-ки:
там такий самий кострубатий почерк і загребущі бажання
«усе-та-зараз».
Заразюка семирічна,
що з великого пирога щастя
бабці капці також лише вділила...

...а потім,
коли роки минули,
коли сиділа моя бабусенька у візочку,
як замордована курочка на жердинці,
і ампутовані нозі боліли їй, немов живі,
капці –
чергові!
новенькі! –
стояли під ліжком
німим докором Миколаю...

...а ще – зрозуміла, що її не стало
не того ж дня, і не за сорок днів, і не за рік,
а якогось вечора, потім,
коли не мала кому плачі свої виплакати,
коли автоматично, тремтячими пальцями,
набрала номер уже чужої квартири,
і механічний голос констатував у слухавку:
«набраний вами номер не існує».

Люблю я свою земленьку, де чути вишень спів,
Порізану посадками на клаптики полів.
Тут в яблунях всміхається замріяне село,
Тут сонце пада жайвором на вишите крило.
Квітують за покосами суданка й еспарцет,
З вітрами стоголосими влаштовують концерт.
Тут вечір дасть напитися червоного вина,
Зірок палає китиця і пахне бузина.
Тут я блукав толоками, де трави, мов пісні,
З дощами синьоокими братався навесні.
Ходив за печерицями і з вудкою на став,
Навчився праці й щедрості і вперше покохав.
Люблю я свою земленьку, де чути кленів дзвін,
Крізь даль років і відстаней живий у серці він.
І знов мене дорога ця, як матір, привела
До краю Запорізького, до рідного села!

2008-2012

Крізь сито неба пролилось зерно,
Розвіялось, розсипалось, розбилось
Дзвеніло по дахах, в садах гуло, -
І все від того в серці зеленіло.

І в опіках весняного дощу,
Вода підступно стала до порога
Реанімуй мій дім, тебе прошу,
Благаю небо, мов жреці Сварога.

Я сам на сам у повені, а ти -
Будуєш іншій греблі та мости...

27.03.2012

Привычный круг забот
И дня бурлит водоворот
Птице вешней радуюсь с утра
Весна мне сладко улыбнулася
Бывает тепло и холодно
Хочется взгляда взгляда родного
Мыслей хороводы в узоры сплетаются
А мир любви ведь так многоголос
Он полон нежности и грез...
Кружит целебный дух - божественная Весна
Я люблю тебя - холодом сладкая...
2012г.

Вона летить до нас на вітерці,
Торкаючись дахів старого міста.
Услід щебечуть гамірливі горобці...
На низці фіалкового намиста
Веселка затаїлася чудна.
Сережки із березових бруньок -
Вона така тендітно-чепурна.
Веселощами манить діточок:
Танками під краплинами дощу,
Смішними піджмурками у дворі
Радійте, забавляйтесь досхочу,
Допоки сонячний ліхтарик угорі!
У Неї посмішка заквітчано-наївна,
Тонких парфумів стрічка запашна...
То не княжна, а також не царівна.
Привітна юна панна, хто Вона?

Жила тихо і непомітно,
Тицялась німим писком
у скляні стіни досвіду,
вдосвіта їла манну небесну,
що сипала просто на голову
без жодних коментарів.

Тихо й померла.
Ніщо не змінилось у світі,
Не сколихнулися навіть портьєри в кімнаті,
Помітили тільки на третій день.

Не плакали.
Не поклали їй мідяки на очі розплющені.
Не обмивали.
Вихлюпнули, як немовля із купелі –
Баста.

Пливла
Каналізаційними трубами
Прямими та звивистими,
Мов лінії на долонях Бога,
Минала
Огризки й фекалії,
До Лети летіла
Навпрошки,
Без посередників,
Своїм ходом.

Харону кивнула,
що куняв у човні дірявому,
про дорогу спиталася,
прочитав по губах
і махнув лівицею –
отуди,
золотенька.

І серце тенькало,
Як завжди зимне,
І кров шумувала,
як завжди синя,
і комиші стояли на варті вічного спокою,
і варто було
у них,
таких зелених,
сховатися…

Отак і живу: не бачу, не чую, не відаю…
Бездітною матір’ю, недогорілою відьмою,
В два ока-вікна тримаю на мушці третє,
Де чорні коти злизали із рук секрети
Твого перелюбу. Мій п’яний патлатий Гітлере,
Бо-рись до останнього (літра / клітора / літери),
Вкривайся тінями-ковдрами (матово, матами),
Виношуй дублерку-весну. Епохальну, атомну.
Лінкор камасутри у лімфі твоєї «альтер»
Наснив собі берег і дефрагментує шпальти.
Трощи вітражі і пали все, в рядок не вишите,
Кипи на всі цельсії, фюрере…
Місія: вижити.

..прадед мой известный –
Александр Блок
в церковном хоре пел,
а девушка не пела
Случилось как-то,
деда занемог…
(тошнило бедного)
до извести, до мела…
с любым могло бы так..
но дедушка поэт..
точнее - Гений.Ближе и
уместно.
…кому не лень -
историю тех лет
все излагают с « могучего»
на местный…
причастный Тайны
куполом храним
ребенок – юноша..
а позже найден старцем…
и корабли, уплывшие за ним -
не устают подмигивать
на карцер…

уж берегитесь, резвые потомки!!..


28.03.2012.

Зблиском юних очей і свої почуття засвіти,
Пробуди їх од сну летаргійного в кілька століть.
Бо одна лиш така на далекі і ближні світи
У натхненні моєму зорею ясною стоїть.

Вчарувала давно, але кроку назустріч нема,
Жару слів схарапуджених досі від тебе не стрів.
І між нами пустеля - холодна, глуха і німа,
І в Амура відтак ні жаги, ні бажання, ні стріл.

Не дивилася ти в моє серце ніколи, а жаль:
Все у ньому для тебе, візьми його,- щиро прошу.
Нелюбов і байдужість - занадто гіркий урожай,
Але в ньому є ти, і я цим, як ніхто, дорожу...

27.03.2012

мамині руки зморені працею
вічно в турботі в труді-
вони і швачки і прачки,
мамині руки -руки трударі!

Рання зоря ще не порснулась
мати уже у дворі.
Грядку прополить,
тварину накормить
мамині руки-руки трударі!

З літ молодих в труді непосильнім
в русі від зорі до зорі
в мозолях старечі покриті
мамині руки- руки трударі!

Ну, цілуй мене, поцілуй,
Хоч до крові, хоч до болі.
Суперечить холодній волі
Серцевих течій розруй.
Перевернутий кухлик
Серед радісних, не для нас.
Прийми подружко заклик:
На землі живуть лиш раз!
Глянь спокійним поглядом,
Озирнись: в імлі вологій
Місяць, жовтим вороном
Кружляє хапаючи за обрій.
Ну, цілуй же! Так хочу я.
Тлінь і мені пісню проспівав.
Той, що понад виссю в’ється
Певно, смерть мою відчував.
Помарніла сила!
Помирати так помирати!
До скону губи твої, мила
Я хотів би цілувати.
Щоб на вічно в синій дрімоті,
Не соромлячись і не ховаючи,
В ніжнім черемшини шелесті:
«Я твоя» - скажеш кохаючи.
І вогонь над повним кухлем,
Легкою піною, щоб не погас –
Пий і співай, моя подружко :
На землі живуть лиш раз!

Поетом будеш в значенні єдинім,
Коли не порушиш правди життя,
Рубцюватимеш ніжну шкіру понині,
В крові чуттів пеститься чужа душа
Поетом будеш, лиш співай привільно,
Щоб тобі відомий був цей мотив.
Соловейко співає без болю, вільно,
Бо лиш один має звуків порив.
Канарка ж із голосу незнайомого –
Жалюгідна, смішна витребенька.
Світ у пошуках лиш слова пісенного,
По-своєму співає, мов жаба маленька.
Магомет схитрував у Корані,
Заборонивши напої міцні,
Лиш тому поет не перестане,
Втопати із тортурами у вині.
І коли до коханої поет прямує,
А кохана на ложі з іншим лежить,
Волога живильна його врятує,
Не метне ножа їй у серце в ту мить.
Але, палаючи ревнивою відвагою
Насвистуватиме собі йдучи додому,
Ну, і що ж, помру собі волоцюгою,
На землі нам і це цілком знайоме».

Дівча співало в церковнім хорі,
Як потомились в чужім краю,
Про кораблі, що пішли у море,
Про всіх, хто радість забув свою.

Співав той голос, злетівши в купол,
І сяяв промінь в плеча білині,
І люд весь бачив з пітьми і слухав,
Як біле плаття співало в нім.

І всім здалося, що радість буде,
В заплаві тихій всі кораблі,
Що чужиною змучені люди
Світле життя для себе знайшли.

І голос медово, і промінь-облатка,
І тільки високо, край Царських Врат,
Причасне до Таїнств, ридало дитятко,
Що жодна душа не прийде назад.

28.03.2012

________________
*** оригінал ***

Александр Блок

"Девушка пела в церковном хоре..."

Девушка пела в церковном хоре
О всех усталых в чужом краю,
О всех кораблях, ушедших в море,
О всех, забывших радость свою.

Так пел ее голос, летящий в купол,
И луч сиял на белом плече,
И каждый из мрака смотрел и слушал,
Как белое платье пело в луче.

И всем казалось, что радость будет,
Что в тихой заводи все корабли,
Что на чужбине усталые люди
Светлую жизнь себе обрели.

И голос был сладок, и луч был тонок,
И только высόко, у Царских Врат,
Причастный Тайнам,- плакал ребенок
О том, что никто не придет назад.

от вже Бог послав королеву гірше мачухи -хіромантики
Замість туфликів Попелюшці
кришталеві вдягає салатники
попіл подумки роздуває носить воду живу з Опішні
королеві лишилось жити із тридцятку солодких вишень

царство дуже у королеви сплять у нірках зубаті миші
потяг мирно собі чиргика потяг їде а Ваня лізе
а коли вона варить каву п’ятірнею волосся гладить
б’ють копитами коні в милі бо з горнятка вилазять гади

муж давно вже на неї плюнув от бери і роби що хочеш
олівцями вона малює історично – трагічні порчі
а тоді вдягає перуку темно-синю
забрала в Мальвіни
і блукає самотнім містом диха в ребра чужій дитині

от сопливу б таку і добру чи таку як сама Білосніжка
білоручка і синьоочка хай блондинка іще північна
королева тоді б не злилась купувала круті босоніжки
сукні сонячно – веселкові і складала блакитні вірші

але поки мете мітлою не прийшла ще легка розгадка
коли хочеш принадить щастя то роздай і сама багато
зайцю моркви
ведмедю меду
білий вельон для Попепелюшки
будуть діти в бузковім домі лимонадні катати груші

ОСТАННІЙ СНІГ

Самотній сніг розгублено кружляв
Між небом і землею в танку смерті
В цілунках юної веснянки. Він шукав
Приречено рятунку в круговерті
Її диха́ння. І зітхав. У вогкості падіння
Розгублено сніжинками блукав
В тяжінні млосному уже невоскресіння.
І врешті здався… До землі припав
Розпла́стано сльозою… Й вороття
Сніг не чекав. Він, танучи, вмирав,
Й скропив собою знов цвітінь життя.

Павло Гай-Нижник
27 березня 2012 р.

ці лі́си червоні́ ці дво́ри як мале́ва
що го́йдають яре́ сонце́ на ряднині́́
золо́тиста туга́ коли́вання жале́ве
писа́нки сколоті́ синьо́ї осені́

мере́хтять тріпочу́ть о ди́ва о чуде́са
вихо́ри і хмари́ на рі́ллі порожні́й
небе́са зболені́ перка́леві небе́са
маря́ть у колисці́ синьо́ї осені́

тере́блять мо́ї дні на хо́лодних реше́тах
пломе́нисті серги́ віша́ють калині́
о листо́паде о як ти шеле́стко ле́тиш
о по́ете тихи́й синьо́ї осені́

http://www.youtube.com/watch?v=q9JPyK8hzyw&feature=share - ось так це звучить

Степ і море, небо, обрій –
Загубив в просторах час…
Де знайти тебе сьогодні?
Як зустріти вперше Вас?

Вітер листям слух лоскоче,
Відганяє сірість дум.
Чом без тебе дні – це ночі?
Чом без тебе радість – сум?

Поверни, благаю, простір
Той де ти… і поруч я.
…Якщо ні – бодай лиш в гості
Завітай в уламках дня.

2012

Подавайте вже коня!
І сідлайте мою долю…
Я скакатиму щодня,
Я стремітиму до волі!

Хоч не раз з коня впаду
Чи знесилюсь в цьому гоні –
До мети однак прийду –
В чарах звершень я полоні,

В чари чину і краси
Я без тями закохався.
Ось і кінь. Давай, неси
…У вчорашнім слід зостався.

28.ІІІ.2012 р.

О красеню весняний, ранній,
Журби в душі моїй не сій,
Прийшов дарунок твій останній -
Чудовий теплий Олексій.

Я душу ним так спрагло грію,
Та не вгамую ненасить,
І березневу ностальгію
Я буду рік в собі носить.

Бо чи ж забудеш свіжість ранню
І ті невидимі стрибки,
Що зайчик сонячний кохання
В повітрі робить залюбки.

Не так у зрілості кохаєш,
Нехай цвітінням все буя,
О березню, ти вже минаєш,
Неначе молодість моя.

7510 р. (2002)

красти хвилини
______________ мистецтво злодійське
___________________________________ не вчить
впасти б
________ на сіно
________________ і в запахах слухати дощ
ніби в дитинство
________________ вертатись в
____________________________ концерт блискавиць
де по дахівці
_____________ б’є палиця
________________________ верхнього «до»

Колись у лісочку, в бані ,-
там декілька їх стоїть ,-
я гладив плечі коханій,
дивився в очі її.
І пив її свіжу вроду
так ,наче вже безліч днів
не бачив я ,спраглий ,воду,
за винятком дещо снів.
І дихав її диханням
жарким ,чи там парко було ?-
та тішився тим бажанням,
що десь у душі росло.
І думав її думками,
чекання губ зупинив ,
лише своїми губами,
піднявши із глибини
щось надзвичайно-чарівне.
Можливо це є любов?
Моя кохана царівна ,
коли ти прилинеш знов?..
Відкрий мені ще не знані,
таємні царства свої…
Я гладив волосся коханій ,
прекрасне тіло її…

2011

Ростуть мої вірші на горах паперу.
Гладінню екрану армадою йдуть
У гавань очей, де сердець тихий берег
Чекає ліричних героїв з кают.

Живуть мої вірші у сайтів хоромах.
З колегами дружать, а з кимось і ні.
Забрав би їх звідти, та боязко, - вдома
Не вдасться усіх зберегти їх мені.

У збірочки храм я не в силі зібрати
Сумних і веселих своїх непосид.
Ще страшно, що сяде натхнення за ґрати
І втратять вони приворожливий вид.

27.03.12

Завтра піду ,а тобі
трохи залишу безсоння.
День до фіналу добіг -
і покотився в бездоння.

Вітер хмаринку приніс,
вкрив тебе ,щоб не застудла .
Паросток жита проріс,
щоб ти поїла ,не схудла.

Начебто поряд ,але
справді-я дуже далеко,
навіть як буде мале -
втомиться нести лелека.

Ми не обдуримо час,
і вже прийняти готові,
створене точно для нас
це - потойбіччя любові.

Як повернуся,тоді
частку пожалую неба...
Міг би усе,та тобі
більшого,мабуть не треба.