спить моє місто спить
котиться дріб копит
сани скриплять старі
охкає новий рік

спи моє місто спи
падає сніг сліпий
топиться в Полтві сум
важчає срібло сурм

спить моє місто спить
жовкне дереворит
славних його облич
лупає глупа ніч

спи моє місто спи
не розігнути спин
леви твої - малі
крила - по тінь в землі

спить моє місто спить
вервечка літ – як мить
тисячі снів-оман
довга його зима

спи моє місто спи
серед хитких купин
трісне пуста печать
леви-птахи злетять

*

Внук на ялинку
З вати сніжинки поклав.
Іграшкам зимно.

Кав'ярня на розі. Зсутулена постать
За столиком крайнім знесилено постить.
Кав'ярня на розі. Лише одиноко
Сумуюча постать сидить до нас боком.

Нема перехожих. Єдина людина.
Можливо ще рання для кави година.
Кав'ярня на розі. Я там не бувала,
Я каву сама собі вік готувала.

В кав'ярні на розі за столиком зліва
З тобою такою була б я щаслива.
Під музику вальсу розмову душевну
Я б цукром поклала у каву дешеву.

Морозиво й тістечка з'їли б неспішно,
Було б нам бентежно, ніяково... смішно.
А може б ми роки свої пролистали
І раптом на хвильку враз юними стали.

А може б розвіяли попелом тугу,
А може б зв'язали невдачу муругу,
А може б душі знайшли добрі тут ліки,
Щоб з вірою в щастя дожить свого віку.
2011

Вийду з туману. Чекай, спинюся...
З твоїх очей я тепла нап'юся.
А вуст торкнуся - вколюсь об скалку.
Я ж лиш людина, а не русалка.
Лише людина, й твоя льодина
Обірве серце. На дні туману
Шукати вперто його я стану.
Знайду там грудку - чорну вуглину,
Знайду надії сонну дитину.
А може мертва? Та ні, заснула.
Чого ж то гуркоту не почула?
Чи спала міцно, чи прихворіла?
Настигла втома і тут присіла?
Грудку кохання знайду на денці.
А кажуть люди, що дівка з перцем.
Яка там дівка... Чи ж так кохала
Й такого болю вона зазнала?
Зрадив кохання, завдавши болю.
Блукала, наче причинна, в полі.
Бродила лугом, у ліс ходила,
Та якось хати все ж приблудила.
Кохання мертве, зневага коле.
Принишкни, змовкни, невгойний боле!
Я не скорюся, хоч вбий навіки.
... Довкруж кружляють слова-каліки,
Довкруж напруга й брехня кружляє.
Схоже, людей тут давно немає.
То потерчата, то тролі й гноми,
То та ворожка, що до судоми
Довести прагне, все зілля варить.
А що шукає на душу кари...
Їй те всерівно. Вседно, здається...
А он і вітер гінкий несеться,
Вінки зриває і кида в воду.
Пливи, віночку, не буде шкоди.
Мо долю знайдеш десь в іншім краї...
А серце туга змією крає.
Стискає, труїть, пече пекельно...
А може пройде? Те не смертельно?
А мо навчуся із тим я жити...
У полі зійде вже вкотре жито.
Сніги потануть, збіжать водою,
Забуду бути як молодою.
Не стане туги більш за тобою.
Старечий клопіт візьму на плечі,
Його ж багато таки, до речі.
Та може вигоїть гірку рану...
Лиш думать думу не перестану.
Ходити буду довкруж покою,
В душі лишуся усе ж такою.
А хто ту душу колись побаче,
Той всі помилки мої пробачить.
А не пробаче - з гріхом у парі
Нас смерть замучить в пекельній карі.
Вийшла з туману? Навіщо вийшла?
... Відквітувала старенька вишня,
Вдягла калина терпке намисто,
Ще не скидала сорочки-листу.
Хмаринка-соня сонце сховала,
А я тепла усе виглядала.
Дрімає сонце. Йому хоч спиться,
Ще може й казка яка насниться.
А я забуду, усе забуду,
Пощо мій клопіт важезний люду?
Стежина стрімко до лісу в'ється,
Серце зболіле в надриві б'ється,
Співає пісню десь в лісі мавка,
А на кутку ген собака гавка.
Хтось тихо плаче, хтось сміх розсипав,
Хтось бродить лугом - ноги зросити,
Хтось радість поле, хтось самотужки
Тягне брехливі слова за вушка...
Піду в тумани... і заховаюсь...
З самотнім вітром там привітаюсь.
2011

Над втомленим містом туман-коктейль із життів,
Із хаосу, крику, болю, страху̀ і страждань.
«Гей, люди, постійте, сказати я дещо хотів» -
Кричиш та вони не чують твоїх намагань.

Ти наче в солодкім й водночас страшнім небутті,
Неначе в театрі абсурду і фантасмагорій,
І правду тобі відкопати, відрити, знайти,
Потрібно серед неправдивих, нечесних історій.

«Юначе, постій – тебе кликає раптом юнак –
Ти тут гаманець загубив, чоловіче, візьми».
Береш і міркуєш: «А раптом то якийсь-то знак?»
І зло обриваєш: «Ну, хоч казна-що не верзи!»

Постійно в полоні канонів навіяних світом,
Постійно серед нісенітниць і купи лайна,
Шукаєш за кожним усміхненим й добрим привітом
Брехні і нещирості, сповнених жаху та зла.

Та треба ж нарешті відкрити заклеєні очі,
На світ подивитись, сказати захоплені фрази,
Не треба здаватися гіршим із ранку до ночі,
Душа заспіває, побачиш юначе, одразу!

Буває люди плакать хочуть,
Що їх серця, мов лист тріпочуть
Від подихів життя вітрів.
І добре це, якщо ти зрозумів
Чому сидиш ти й голову схилив...
І тугу взявби і полив
Сльозами смутку тихого життя,
З якого ще немає вороття,
Життя, що мовчки в очі заглядає,
Махне рукою... і байдуже так зітхає,
Що серце аж судома зводить,
Тому що сенсу в існуванні не знаходить.
Бо радості й тепла у ньому є багато
І хочеться комусь його віддати;
Та де ж вона, ця дивна "хтось"?
Не раз сказать вже довилось,
Не два, не три, чотири, п"ять...
А почуття, чомусь, все сплять.
Кого все ждуть, кого чекають?
А дні все швидше проминають,
Й не можна біль цей втамувать...

2005 рік

Коли вже я себе проявлю?..
Коли поставлю за мету...
Коли душі своєї мальви...
Я посаджу собі отут...?

Коли побачу я для себе,-
Душі своєї дивний цвіт,-
Аби мене в піснях шалених...
Признав отут прекрасний Світ...

А може і не визнав зовсім,
Аби лиш стежку показав, -
Аби загадане збудося,
Аби я знов щасливим став...

епілог
І поплелися знов рядочки
І я на мить лишився тут, -
На мить у своему садочку,
Котрий я знову тут відчув.

Дякую:-)

Огрядний Мак очима їв Красолю…
Освідчився: «Ти – найпалкіша… в полі…».
Круг юнки,
немов локшина,
вгинався…
Прихильності нахабно домагався.

– Люблю я, Маче, не тебе – Солодкий Корінь...
– Юнак продажний… житимеш в коморі!!! –
Мак торохтів. –
Я ощасливлю дівку!

…Я зрізала його суху голівку.




2006-2012

З Нового року я легенько
почну новенькеє життя,
а це, що маю я стареньке -
якось закину в небуття.

Якось закину всі проблеми,
і новим світом назовусь,
І все, що було й є у мене,-
На те я якось не дивлюсь...

І залишиться лиш надія,
Що я про все уже подбав,
Та тільки сумнівом повіє,
Що я ізнову все проспав.

Вона зі мною вийшла із таксі.
Був закоротким жовтий сарафанчик.
Підбіг мужчина – змити з ніжок сіль.
Землячка Оля подала стаканчик...

А я була – мов срібний поплавок:
Пливла до сітки зваб, а далі – опір...
У рань дзвонив супружник, вдень – синок.
Потемну Оля залітала в номер –
І я повчала, попрікала тим,
Що смажиться на любощів анклаві.
Вона в одвіт:«Курорт… і «мен крутий»…

У жовтні стріла Олю у Полтаві.
Дала їй фото, де вона і він,
Зайшла в аптеку – щоб не бачить погляд,
Яким – із-під рудих вологих вій –
Світлинку цифрову охопить Ольга...

Вона була такою, як усі,
Хто приїздить на море в тридцять сім.

А мо’, я мов залізком катувала,
Коли їй фото у правицю вклала?



2006-2012

А вранці Сонце засвітило...
А в дні новім душа зустріла Вас...
Так дивно... Та не пишеться про крила,
про пісню в серці й невідчутний час.

А тільки щось там завмирає...
Отам, у грудях, коли поряд Ви,
хоч справді, хоч у мріях-горностаях.
І день новий це все мені розкрив.

А в серці щось таки змінилось.
Стихія п'ята в нім тепер живе,
що стала дорогим для мене чимось...
І все дорожча з кожним нОвим днем.

(2012 р.)

Учора подзвонив мені юнак
Пропонував… „зустрітись для інтиму”.
Послала враз його далеко так -
По пилосмок, здається - тільки в риму.

Пошкодувала зразу: «То хана!
Та хоч би поцікавилась, як звати,
Який по гороскопу в нього знак,
Та, зрештою, яка хоча б зарплата»

І так цікаво, аж трафляє шляк -
Звідкіль мій номер у його блокноті?
Невже там пише – «Майя Залізняк»?
Ні, чесне слово, просто цирк на дроті!

О, як чекала на новий дзвінок -
Невже не міг хоч раз ще подзвонити?..
Та винен був неякісний зв’язок -
Чи то гроза?… Коротше, ми з ним - квити…


03.01.2012

Авжеж. Вона й безлиста сяє,
Чим вабить звірів і царів…
Такі, як я, чужі у зграї.
Тож сам-один сюди забрів…
Неприпустимо, щоби згинув.
Неприпустимо, щоб забув –
Її, величну і єдину,
На щастя дану й на журбу…
Я втік від себе й від погоні --
Усі, що міг, спалив мости…
Та тихо падають на скроні
Пожовклі осені листи…

Ворожки безсилі
Супроти цих сил…
Злітаю на хвилі
Без весел і крил!
Не я це наміряв,
А доля моя.
Мені за повір'я –
Лиш чесне ім'я…

А ти вертаєшся у піну…
У піну хвиль під небеса…
Чи не за це тебе, невинну,
Ужалить сутінна оса…
Що вмерти згодилась – природньо.
Бо скрізь чужа тобі земля…
І дев’ять пік, – мов у колоді,
Тепер у серці короля…

Рясніє на гілках колючий іній…
Ми квапимося, втішені: самі!
Великосердні стеляться нам тіні…
Нам заблукати хочеться вві сні…
А до тепла, до вогника – ще трохи…
Ще крок, ще раз… От простір перетнем…
І в царстві стародавнього Гороха,
Де нічка переплетена із днем…
Та нам ще йти, ще бігти коридором…
На двох ділити щастя самоти…
Втекти від себе -- ну, хіба це сором?!.
От тільки чи зуміємо втекти?..

А все таке просте, таке зникоме,
таке звичайне і таке моє,
мов не минуло сотні літ потому,
немов шляхи вернулися додому,
хоч їм світив далекий Віфлеєм.

А все таке відоме і посутнє:
судини клена, гнізда омели,
і снігурі, і холодів огуддя –
що розчиняються поволі будні
у снах з туману, снігу та імли.

А все таке терпке, таке тернове,
до сліз відверте, болісно-святе,
мов голосом останньої любові
читає ангел в церкві пурпуровій
євангеліє серця золоте.

Рік відлунав. З Межигірського схрону
Рип страусиних його підошов -
В темряві до мікрофону
Сам Президент підійшов.

Текст в моніторі буравить очима,
"Жодних експромтів" - поставлена ціль!
Грізно лунає промова значима -
Стихла країна з шампанським в руці.

"Є українці між вами, я знаю,
Всіх їх покращень чекає печать!"
Стиснуто губи в останнім відчаї,
Люди святково мовчать.

"Щедро вродили нам ферми і ниви,
З чим і вітаю усіх,
Рік, що минає, вийшов щасливим..."
Відповідь - сміх.

"Знайте, пощади не буде направду,
Всіх вас чекає оновлений край!"
Вийшов один і промовив Гаранту -
Я нетутешній. Вітай!!

Ти доживеш
До сивого серпанку
Не в самоті
Загорнута у ковдру
Ця заметіль
У лютому не гордий
Чумацький шлях
Як довге полотно

Танцює час
На зморщених фіранках
Вже не зів’януть лілії
До літа
Ти доживеш
За комір непомітно
Цукровий сніг
Летить через вікно

За скриню сни
Ховаються до ранку
Як малюки
Безпечні у фотелі
Передчуття
В цій затишній оселі
Не в самоті
Ти п’єш своє вино.
2.01.2012

змішані хвилі - захоплення і відрази:
фауна льоху, і флора, яка ще є.
тільки хотілося справжнього, а не стразів.
щоби не втратити лева серед гієн.

камінь без каменя, менше сміття, бруківки.
ніби вертається, тільки у же не те.
де ти, Професорська? « тут я», - це Кастелівка
в шоці намацує більма нових антен.

стільки шансону душі - досхочу напийся,
рідні фасади співають нові пісні.
цмулять пивце зашпакльовані леви лисі,
стрижені гриви виходять з кошмарних снів.

*

В натовпі іду.
Парасолька, як на зло,
Завелика. Склав.

іронічне


Учора, в передгроззя холодок,
Дзвонив юнак, мабуть, із хмари диму,
Пропонував… „зустрітись для інтиму”.
Відповіла: „А вам – не пилосмок?..
Щодо інтиму... Певно, вже холону.
В такому співвідношенні гормони,
Що вірш мережу саме у грозу!”.
Він бубонів: «Паперу… привезу...”.

Знов на шляху – ковтьоби і курйози.
Писала три об`яви у «Мімозу»…
Рік продавала техніку і кали.
В дощ адюльтером душу налякали…

Яким він був – той молодик із ночі?
Чи сьорбав каву, чи блокнот – на клоччя,
Чи видзвонив ураз любаску-пасію?
Я ж покохати можу лише КРАСЕНЯ!
Мені ж - якби не з емо-плакс, не з готів,
І щоб чистенько, біло - у блокноті...



2007-2012

А рік таки багатим був, мов кішка, або кріль,
Хоч ріки й не молочними і берег – не кисіль.
Були здобутки в кожного і втрати теж були,
Заплакані і радісні сідали за столи.
І з друзями прощалися, й знаходили нових,
На владу не надіялись, бо що візьмеш із них?
Самі шукали виходу, і броду, і стежок,
Життя, у слові сховане, на сторінки книжок
Виводили. Училися. Хвороби й мозолі
Нас мучили. Ми встояли – ми сильні, хоч малі.
Нас Бог тримав у тонусі, а янгол під крилом
Тепло беріг для лицарів, що борються зі злом.
Натхнення дарували нам жінки, найкращі в світі,
Й кохання – ми приносили їм оберемки квітів.
Стрічали ранки сонячні із нами чисті вірші
І Музи заповняли нам у душах вільні ніші.
Було усе, що може рік придумати людині,
Було і те, що хочеться сказати лиш єдиній:
Звершилося омріяне – і це тобі не сниться,
Але про це мовчатиму – це наша таємниця.

2012

пам'ять судомами котить по тілу,
вганяється голками по живому.
в солому минулого вогку і прілу
пресує тебе у вінку терновому.
пам'ять тримає тебе в полоні
забиває тіні старих емоцій,
мов цвяхи залізні, в твої долоні
і залишає від волі в півкроці.
пам'ять знає скільки буде тривати
уся твоя правда (хтось скаже: муки)...
та пам'ять для тебе лише прокуратор
а він, як відомо, вмиває руки.
2012

дощі в тумані - от тобі і на!
і цей міраж вітрам не розігнати...
секрет, крім мене, знаєш лиш одна ти:
в нас і в туману - спільна сивина...
відходить день на захід, у поля
вчорашній спів, як вісточка журлива.
а це на краще - що в тумані злива!
нехай росте - від неба до нуля!
пробач за те, що довго не будив -
беріг надмірно сни твоєї долі
обрав не амстердам… париж… а хролін
бо саме в нім всетаїнства мотив…

хролін - село на хмельниччині, місце мого народження.

ой ти, лихо моє недописане...
неопізнаний знайдений грибе...
я схиляюсь, повіриш, до висновку:
ти насправді, провіснику, - Либідь.

ой ти, горе моє недочитане...
неприсуджений золотовирок...
що не сказане - те й незапитане,
що неміряне - те не для мірок.

ой ти, пісне моя недоспівана...
зачарована кліткою птахо...
вже б давно всі слова переспіли нам -
але кожному слову ти - сваха...

тобі крізь царство крижаного світу.
телефоную, тож відповідай:
чи зручно в нім самотньо грітись нам?
ковшем вина...
телесумує ніч.
десятий сон.

на темних шибах - білі тіні.
і трохи холодно від стін.
вогню полін забракло нині -
занадто рано згас камін...
був юний день - став учорашнім.
перегорнув зорю і зник.
а сни зібралися на башті...
так часто бачилось, що звик...
я вже нічому не перечу,
та вам відкрию таїну:
чому я подумки щовечір
гукаю дівчину одну...

Я люблю тебя, а значит я живу,
Вся жизнь моя озарена тобою.
Солнцу радуюсь, заре, цветку,
Птицам, радуге и небу голубому,
Радуюсь тому, что ты со мной,
И в лицо смеюсь преградам и ненастьям
И опасность я смогу пройти
Потому что в жизни у меня есть счастье.
Нет волос твоих нежнее,
рук пленящих каждый раз.
С тобой я становлюсь добрее,
C тобой мне дорог каждый час.
Нет девушки тебя милее.
И меркнет красота подчас,
Когда ты рядом, нет роднее
тебя и чудных твоих глаз.
7.07.2011

Поглядом звабним красуня
Знову тебе досягла.
Серце поета пульсує
І попеліє до тла.
Ти зазираєш у вічі -
Світло у них, каламуть?
В такт вам пульсуючі свічі
Марева дивні плетуть.
Що за мигтіння на стелі?
Чий це бентежний політ?
Він пелюстками устелить
Ними придуманий світ.

Те, що раніш не дозволив,
Нині поєднує вас,
Ви - у магічному колі,
В просторі пахне екстаз.
Ваші вуста вже німіють
Від поцілунків жаги,
Руки на тілі - мов змії,
Пристрастю рве береги.
Ти шаленієш, мов вітер,
Ти проникаєш наскрізь.
Дотиком ніжності витер
Всі її крапельки сліз...

Марево зникло нарешті,
Просиш - "Красуне, не йди!".
Серце поета бентежне
Вічно у пошуках див...

Із неба життя еліксир витікає
сріблястим потоком.
Десь грунтом м'яким, десь
камінням жорстоким
його зустрічає земля, фрагментарно живая.

З безодні душі почуття виринає
Не завжди, не всюди...
Десь - справжнє життя, десь -
порожня облуда.
Горіли б у серці вони, щоби жити до краю...

(2011 р.)

ніч новорічна -
звідниця вічна
радісна чорна вдова

гляне у вічі
блиску позичить
щоб не журилося вам

в келих – цикуту
снігом закрутить
випустить воду із вен

серце розкуте
бризками рути
в море вогнів попливе

Питання – відповідь. Ми квити.
Чому ж несказаним словам
так легко сонце заступити
понад шляхом, що випав нам?
В душі щеми'ть відбиток долі,
ще мить – і викарбує знак
у пам'яті. У снах поволі
прийдуть з гірчинкою на смак
із дір, залатаних звучанням
мелодій запашних годин,
терпкі минулі поривання
та оберти забутих днин.
Зчепилось коло існування,
ми вирватися не змогли...
На краще. Хай багаття зрання
ковтає марево імли.

(2009 р.)

Ми не вміємо бути собою.
І не тре задавати питання!
Якщо ціниш надмірно свободу,
То кохання було вже останнє.

Ми надміру буваєм собою,
То й завжди понадміру біда!
А коли скажеш "Єсть" для двобою -
То для інших підчас ти вода!

Непомірне бажання вгодити
Підганяє до сильних по раду,
І хоч зло має намір побити,
Ми приймаємо щиро пораду!

Якщо хочеш хоч краплю довіри:
Скинь із себе мрійливість без міри!
02.01.2012, 16.30.

Пародія

О скільки та ніч уже випила сил!
І серце калáта, аж рветься аорта…
То свічка двоїться чи зоряний пил?
А може ту відьму послати до чорта?

Накинуто зашморг розпущених кіс…
На лавочці цнота? Не будьте наївні.
Навіщо іздýру під тин той заліз
Єством не відчувши – надія на півнів…

Секунди – сторіччя! Чаркує полин,
Цілується відьма – не відає втоми.
Казала, що красень… найкращий. Кретин!
Дотягну до півнів? На жаль, невідомо.

А як воно згодом? Побачим – тепер
Оголені перса облудно-звабливо…
Регоче – я чую, ще, значить, не вмер!
На шáбаші свідок? То було би диво!

… А відьмочка файна… кирпата, руда…
І як масажує… і ноги, і спину!
Аж стýпку зламали! Й мітлу – не біда!
За рік купить нóву. А я – відпочину!


2.01.2012

Тобі залишились слова.
Мені залишилися рими.
І це – поетичний провал.
Вірніше, провалля між ними.

Бо ти обираєш ямб,
А я, як завжди, амфібрахій.
І що не казала я б,
Та ти завмираєш від страху.

Римуєш все впереміш.
Довкола кругами ходиш.
Гадаєш, що твориш вірш.
Насправді ллєш воду.

І тільки псуєш папір.
Слова, що родились у тебе,
Нікому не треба, повір.
Нікому не треба!!!

Милий, я скучаю. Там, у колишнім райськім саду,

Дівчатко, на мене схоже, з очима

на вічно мокрому місці,

тебе виглядає

і не хоче читати книгу,

ту, що ти мені написав…

Став

замерзає у рамцях своїх берегів округлих,

не перейти по ньому, крига така тонка,

як та соломинка, що мене досі навіщось тримає...

а у раю

достигають сливи, черешні, груші,

може, інші якісь фрукти,

та –

ні слова про яблука

і дракона!

Тільки ніч – як стара ікона,

Молишся серед тиші про мудрість, про «щоб не боліло»,

На ранок визирнеш у світ із вікна,

А він, ніби вірш,

білий.

Мерехтіли краплі на тремтливих травах
І промоклий вітер парасольку рвав.
Я, мабуть, даремно по калюжах плавав,
Бо спішити, бачу, не було підстав.
Розлюбила, може, чи злякалась бурі,
Чи дощем змочила телефон нараз?
Видивляюсь в інших поглядом понурим,
Та в душі на тебе не таю образ.
Я жену подалі всі печалі ранні –
Увірвалась радість до моїх грудей!
Не було даремним під дощем чекання,
Ген моя кохана вже летить – не йде…

19.12.11

Не такий страшний дракон,
Як його малюють!
Він туди іде з добром,
Де його шанують.
Піднесімо келих повний,
Маючи на оці,
Щоб ніхто нас не драконив
У новому році;
Щоб проблеми і турботи
Гризли нас не дуже;
Щоб дзвеніло щире злото
В гаманцях і душах!
Настає знайомства час
З цим китайським смоком…
Тож поздоровляю Вас
Щиро З НОВИМ РОКОМ!

2012

Ви не вірите в справжню любов,
Що буває вона взагалі.
Я боюся лишитися знов
З тінню споминів на вівтарі.

Від чекання до каяття
Відділяє нестримно нас
Невловима миттєвість життя,
Над якою невладний час.

2006

"Полюбила парня,
да не угадала.
Вовсе не такого
я во сне видала.
Я его слепила
из того, что было.
А потом "что было" -
то и полюбила.
А потом "что было" -
то и полюбила."

Вузликом зав'яжеться,
вузликом розв'яжеться...
Видається, що любов
все-таки уляжеться.
Вузликом зав'яжеться,
вузликом розв'яжеться...
Видається, що любов
все-таки уляжеться.

Вівці наші цілі
і вовки вже ситі.
Він ще в мене білий,
ну а я - у літі!
Закохалась в хлопця,
що сама й зліпила.
Не впізнати, хто це
після ванни й мила.
Не впізнати, хто це
після ванни й мила.

Вузликом зав'яжеться,
вузликом розв'яжеться...
Видається, що любов
все-таки уляжеться.
Вузликом зав'яжеться,
вузликом розв'яжеться...
Видається, що любов
все-таки уляжеться.

Мабуть, знову ляжу
я у ліжко спати.
Хтось насниться з пляжу
восени кохати.
Із того, що буде, -
чоловічі сили.
Може, аж по грудень
в мене буде милий?
Може, аж по грудень
в мене буде милий?

"Узелок завяжется,
узелок розвяжется...
А любовь, она и есть
только то, что кажется.
Узелок завяжется,
узелок розвяжется...
А любовь, она и есть
только то, что кажется."


02.01.2012

Самотні вечори і тиша
Лікують серце від життя.
Самому бути, звісно, гірше...
А особливо у свята.
Але почути голос серця,
Його тривоги непрості.
Лише увечері вдається
У цілковитій самоті.

2.01.12р.

На відстані печалі
Дві постаті мовчали,
На відстані любові
Зникали знаки долі
І падали додолу
Несказані слова..,
А що з них проростало, –
Вони того не знали,
Бо відстань до кохання
Нездолана була.

2005

Перший план - дорога до осики.
Задній план - Русалка й Водяник.
Теплий світ розплівся многолико,
Барв безмежний цвіт з часом поник.

Ходить голим степом вітер хвацько,
Закидає чуба за дуби.
Ми згадали корінь свій козацький,
Відростили вуса і чуби.

Історичний прикид одягаєм,
Тільки дух по степу розтрусивсь.
Батракує внук на власнім паї,
Зад якось там секендом прикрив.

А у нас були ж свої полотна,
І коноплі сіяли, і льон.
Їде битим степом нова сотня...
Тільки бутафорно, наче сон.
2011

Голубочки мої, голубки!
Розлітайтесь, думки, о думки!
Розлітайтесь, душі не гнітіть,
У світи світлячками ідіть.
Хай життя не чорнить сторінок,
Не спиняє натруджений крок,
Не засмокче в болото журби
Й не пізнає печалі й біди.
2011.

Тиші янтарної впала краплина з намиста,
Вітряне колесо котиться – хто його жде
На анфіладі доріг скам'янілого міста,
Міста дощу, що завжди пам'ятає тебе.

Три порошини тепла і окрайчик жоржини –
Плата камінню за мій розморожений час,
Смуток сідлає, мов коней, останні хвилини,
Кутає плечі у вицвілий лицарський плащ.

Наче рушати у тишу застиглу, неначе
Вперто долати розхристаних днів суховій.
Камінь зітреться сльозою і небу пробачить
Усміх зорі, що до відчаю схожий на твій.

*

В мандрах заблукав.
То коли пристану я
До твого життя?

Пройшла кристалізація
минулих почуттів:
не чую більше вранці я
колишній серця спів.

Інакшими акордами
тепер звучить воно,
сумирними чи гордими,
що змінені давно.

Минуле крізь розщелини
втекло, немов струмок.
І, часом перемелене,
все далі, що не крок...

(2011 р.)

Я - голосу печальний раб,
І непитущий, некурящий,
Співець твоїх небесних зваб,
Мистецтва жертва я пропаща,
Кохання жертва непутяща,

Що увійшла в життя ріку
Без розуму обачних лоцій,
І чашу долі п`є гірку –
Сліпе знаряддя у потоці
Всіх незагнузданих емоцій.

Таланту жертва я свого
І слова-кременю, не вати,
Що може викресать вогонь
І ним же щастя убивати…
За віщо, фатуме проклятий?!

…Змирився з волею небес,
Тяжку на плечі взявши ношу,
Несу над прірвою свій хрест
І буйні пристрасті стриножу…

Чи упаду чи переможу?..

2.01.7519 р. (Від Трипілля) (2012)

Дівчина любить крейду
З кавою та дощем.
Дівчина тая made of
Суміші ночі з днем.

Очі свої ховає
Віями з хутра снів;
В погляді – темна зграя
Загадок чи птахів.

Руки, як у мадонни,
Сяє спокійний рух.
У нігтях червоно–чорних
Кішки грайливий дух.

Кеди – по бездоріжжю,
Подихи – в небеса,
Очі – до дивовижжя!
Всесвіт – в її руках!