Це снилося мені. І сниться ще мені.
І все оце колись не раз мені насниться,
Повториться усе, все втілиться, здійсниться,
І вам насниться все, що бачив я вві сні.

Там, віддалік од нас, од світу віддалік
там хвиля хвилі вслід іде у берег битись,
Посеред хвилі птах, людина, і зірниця,
І яв, і сни, і смерть – то хвиля хвилі вслід.

Не хочу я числа: я був, і є, і буду,
Життя – то чудо з див, тому на руки чуду
Один, мов сирота, я сам себе кладу,
Один, серед люстер – у відблисках і звуках,
Поміж морів і міст, що світяться в чаду.
І мати у сльозах бере дитя на руки.
____________________________________________

Текст оригіналу:

* * * *
И это снилось мне, и это снится мне,
И это мне еще когда-нибудь приснится,
И повторится все, и все довоплотится,
И вам приснится все, что видел я во сне.

Там, в стороне от нас, от мира в стороне
Волна идет послед волне о берег биться,
А на волне звезда, и человек, и птица,
И явь, и сны, и смерть - волна вослед волне.

Не надо мне числа: я был, и есмь, и буду,
Жизнь - чудо из чудес, и на колени чуду
Один, как сирота, я сам себя кладу,
Один, среди зеркал - в ограде отражений
Морей и городов, лучащихся в чаду.
И мать в слезах берет ребенка на колени.

Безкрила, виглядаєш дощ
На ґанку самоти?
Він живить липи ніжну брость.
Чого жадаєш ти?

– Дощ колисково розмовляє,
Він біль мій розуміє:
Сердечна рана тиждень зяє...

– Глянь: Сонце землю гріє!
У променистому екстазі
Хлюпоче по ярах…
Воно загоїть ліпше мазі.
Злети! Забудь про страх!
Не маєш крил? Позич! Лети
Над світом посірілим!

І ось – нарешті: ви – на «ти».
Вростають крила в тіло...
Не дні, не пера – губиш страх.
Вже й Сонце недалеко...

Стрічай! Промінчик в пелюшках
Несе тобі лелека...



2007-2012

Літати? О, ні... Річок розлилось...
Є дім. Полюбляю прясти.
Дам голубу-вітру листа під крило –
Гінцеві мінливого Щастя.

Цей голуб здолає мільйони доріг.
У дощ він до тебе прилине...
В конверті не ключ, а крихкий оберіг –
Кохання червона перлина.

Одержиш її – не ховай у рукав.
Я в серці-мушлі зростила!
Ходити – то ноша легенька, пливка.
Літати над плесом – несила.

Леліє футляр – із твого каяття?
Вкладай ту криваву перлину!
Я вірю – тоді мій атол Почуття
Розбурхані будні поглинуть.



2002-2012

Чому ж такими ми чужими стали?
Так, ніби серце – не рідня.
І то ж любить не поспішали,
Чи то любов така скупа?
Чи може просто помилились:
І ти не той, і я не та?
Над нами долі поглумились
І ніби ж не бажаючи нам зла.
А сумно аж до крові,
Бо серце омивалося не раз,
І в своїм марнім пустослові
Прощалася не раз, не раз, не раз!
І я не знаю чи хтось спинить
Цю кляту круговерть чуттів,
Бо нам того не зупинить –
Ми лиш актори, а ви – невдячні глядачі.

Пусті прості слова,
Липкі гидкі образи
І сльози, як вода
Женуть/підштовхують до сказу.

Дарма давно примушуєм
Давитись один одним,
Чогось давно нема,
А може і не було досі?

Дарма! Воно було, є й буде.
Це вже давно записано в тобі-мені.
І боїмося, і не дуже,
Чого ж такі дурні?

Життя ще не навчило,
Чи не навчили ми життя?
Хай як було і буде,
Все, що не ми – то маячня.

2012

Щемить...
Розлука
у серце стука

Ще мить і мука
опустить руки
в кайдани

Відкриті рани
стікатимуть
так багряно

Думки
кущем орегано
зростатимуть

Та час
віртуоз-ескулап
зцілить нас

Недужі
здамо км-проби
байдуже

Втечемо
у Ніццу
і у Сан-Ремо,
друже...

Думками
дощами
стежками
знайдемося

Навіки
на мрійливих
побережжях
поберемося

леле, леліє - купаво у снах, що не хочуть завершити казку, -
пирснула мить і сховалась у ніч, дрібно_дрібно вицокує щастя
на годиннику північ, стрілонька стрілку милує, а старенька дзвіниця
розбурхала постіль і в тишу укуталась, лиш безсоромне плече...

носик до носика стиха посапує, флейта в повітрі ледь чутно розмову веде
місяць підглядує в шпарку між шторами, зірку прогавив - упала у прядиво_день

а на ранок розбудки_дзвінки вирвуть і викинуть й так нерозбірне письмо -
леля, лелія, купава_надія у віти сховається - голову схилить до рідної нені_землі

2012

Ты- мой рыцарь печального образа,
Дон Кихот из провинций Ла Манча.
Неподкупно смотрящий в глаза
Своего виртуозного Санчо...

Бесшабашный,блуждающий взгляд,
Персонаж из сомнительной сферы:
Собираясь на "бал-маскарад",
Демонстрируешь траги-манеры...

Ты- комично-трагичный герой,
Поражающий сердце наивностью,
Радикальный, пожалуй- изгой
С пережитками грез и учтивостью.

Прихвативший с собой патронтаж,
Непонятный для нашего времени.
"Ветряки" атакуешь ты на "абордаж",
Ног своих не снимая со стремени!

В бесконечной погоне
За призрачной целью,
Рыцарь в страстной агонии
Стал своей же мишенью...

Приїхав.
       Електричками, гру-
женими сирістю, сірістю,
млістю та судомами,
протягами; везли мару,
мікробів, сонце і мороз,
і посмішок щасливих стоси,
і посмішок скупих і знічених,
і мічених ідей; гукали
пароплави на Дніпрі,
ворони зачудовано припали
очиськами до сходу сонця,
і повагом, без роздратунку,
зливши звичну жовч,
розливши синяву
озимим збіжжям вищого ґатунку,
вчинили тисняву
на грізних лапах дуба.

Навмання.
          Ані дзвінку, ані тремтіння
дроту над степами.
Схотів згадати літо.
Втекти від мами.
Привезти меду, думати про діда.

2011

Мудрая Женщина появилась в его мире совсем неожиданно
И поведала сердцем о самой важной жизненной истине:
- На свете никогда небыло
Нет и небудет ничего сильнее, чем щедрое,
Бескорыстное сердце и неукрощенная душа чистой любви.
Он поверил, полюбил искренне Ее
И самим счастливым днем в его жизни будет тот день,
Когда обняв, прижмет Ее к своей груди,
И слившись в единое, они будут вечно счастливы.
2012г.

П'ятниця.Сумно.Скоромно думкам.
У крапинку дощ попід знаки питання.
Ринви_тунелі (як з лона від мами) -
У світ і на світло - народження плями.
Пальмове гілля все миє і миє себе до нестями...

2012

Мов побував у рідному селі,
Омитім сонцем, вітром і росою,
Коли в лице війнуло звіддалі
Настоєм трав і прілістю ріллі,
Впереміж із пилюкою рудою.
Навіяло… Сипнуло… Потягло, -
І без вина у споминах сп’янило
Мене не обміліле джерело
Думок про хати отчої тепло,
Яке моя відсутність не згасила...
27.03.12

ах какой вы правильный застегнутый до воротника
у которого нюх на женские сплетни и дрянная рука
я бы и ела яблоки эти да чег-то они с гнильцой
возможно и вправду верите что разлетаюсь пыльцой
по взлетной своей полосе
где из кухни проходят в сад
только чего-то во мне все морщится будто от паука

а он не такой понимаете до него максимум дорости
он справедливый и ведет вперед запястье мое и стихи
и может у него есть женщина юная как кипящее молоко
но от его звенящей свободы
дышется пористо и легко
он обнимает меня за плечи и балуется сладкой малиной
белый локон наматывая на палец дышит желаньем в спину

я ішла по бруківці весна здоганяла дощем
лопотіла крильми із балкону на вулиці Руській
десь далеко за містом у гнізда верталися бузьки
та у смузі контрастів зима не забулася ще

білим криком здіймався із сонного Ринку туман
ще душа не зігрілася цокали лунко підбори
брунькувались туристи із густо засіяних спорів
щоб поцупити лева якого на карті нема

а на Руській тим часом хитнувся весняний балкон
відірвався й поплив аж до сонця що снідало в Замку
залишилась від нього світлина оправлена в рамку
і бляшанка в яку наливали коту молоко.

Якось так історично склалося,
що у тих загумінках, звідки я родом, що в тій родині, звідки я кров'ю,
не було ні потреб, ні можливостей зупинитись – і слухати музику.
Тому ніколи й не бачила, як грають на флейті.
Подивилась колись в гуглі, так, для загального розвитку, як вона виглядає
(дудка як дудка, справді, нічого такого екстра) –
та і забула.
А коли вчора, у Києві, подруга запросила в органний зал –
«Це ж Бах, Анько, клавесин–орган-флейта, поревемо від душі» – зраділа, щиро кажучи.
Ще б пак! – цілком цивільний спосіб виплакатися, себто, катарсис –
Гріх таке пропускати...

Бачила
спину жінки за клавесином
Втомлену і сутулу.
Їх подавали в наборі, дуетом, удвох,
Жінка & клавесин:
Оксамитова сукня зі срібним шитвом вельми личила інкрустації інструмента.

Бачила,
як ангели сідали на старечі руки цієї жінки,
Смішно морщили небесні носи, принюхуючись –
пучки довгих, заморених пальців гостро смерділи «Асом»:
вчора вона довго відбілювала вельон своєї любові, втраченої піввіку тому.

Чула,
як орган гудів ізсередини,
Горні, горішні звуки схлипували разом із моєю Оленкою,
А я почувалася, мов на човнику вутлому, поміж двох берегів геть чужих,
бо над головою помирали світи та цивілізації,
а під ногами двигтів потяг метро, фарширований людом, ніби святкова гуска.

Бачила,
Як останньою вийшла вона.
Була мулаткою.
Срібну рисочку флейти приклала до пишних вуст,
Як пасторальна пастушка з тарілочки у музеї –
Отак-от набік, голову трішечки опустивши...
Коли грала, обличчя кривилося, ніби в дитини ображеної.
Густе чорне волосся перехоплене дешевою червоною гумкою із підземки.
Чорна вечірня сукня без жодних оздоб обнімала тіло – на колір – латте з ваніллю.

Чула
Спершу музику – срібну ниточку – аж навзрид.
Потім – хвилю оплесків,
Потім – змило.

Не бачила,
Як ховала сріблясту флейту в картонну коробку, а потім у сумку,
Як одягала коротку червону курточку, рукавички,
Під землю (палац «Україна») спускалась разом із Орфеєм,
Читала в підземці обличчя, пливла переходом,
Випірнула на Лівому березі,
В тоді – із двома пересадками –
У гетто Троєщини –
«Водітєль, на остановкє, пажалуста...»

Відчуваю кожен нерв,
що у режимі стерео
малює барви настрою
у ритмі серця.
Там стерті межі впертості,
там мертві вежі зверхності
і здерте те,
що на лиці затерте.
Я бачу звук модерних ядерних думок,
що в дикій круговерті
друкують світу вирок.

Хай сон дарує тобі море,
де сорок кольорів води
смарагди настрою сотворять
і шепіт променевої ходи.

Хай сон дарує тобі зливу,
криві, розмиті шиби хат
і мить хвилюючу збудливу
вологих губ, пянких бравад.

Хай сон дарує тобі мрію
про Каліфорнію й сухе вино,
надію в завтра,ну і на сьогодні - дію,
на вчора - акварельне, кольорове полотно.

Заколисана пісня у слові
Ледь захований жаль у вірші
Ти мене заспокоїш рукою
Я тебе обпечу до душі.

Ти прийдеш і не вимкнувши світло
Ще мені, трохи сонній зітхнеш:
Ну чого ти разом із тим вітром
Мої віття згинаєш? Та згнеш…

Ти мені говорила, що любиш
Я тобі говорив, що люблю
Ти хотіла, ти хочеш, а – губиш
Своїм тим-от покрівлю мою.

Я встаю, осміліла, як хвиля,
А попереду тільки кілки
Я сама – недосяжна, як миля
І ти мій і не мій – на віки.

2012

З доріг далеких ти прийшла,
Моя осіння втомо.
Чи добра ти, чи надто зла,
Поки що невідомо.
Я весь запав у жовтизну
Надій печально палих,
І як стараюсь - не збагну, -
Коли ж ці дні настали.

Зривав листки календаря
Час день у день невпинно.
Ніхто мені не докоряв
За так прожиті днини,
Лиш серця вироблена вісь,
Похилим сонцем гріта,
Повільно падала навскіс
У потойбіччя літа.

29.03.12

Де слава, де краса, начала зол твоїх?
Де площі гомінкі і громадяни ситі?
Споруди осяйні і храми гордовиті,
Мусія, золото, що міняться у них?
Гай-гай! Навіки зник Корінф золототканий!
І навіть попіл твій розтав серед полів,
Тут порожньо: лиш ми благаємо богів,
І стогне Алкіон з далекого туману!
______________________________________

Текст оригіналу:

* * * *
Где слава, где краса, источник зол твоих?
Где стогны шумные и граждане счастливы?
Где зданья пышные и храмы горделивы,
Мусия, золото, сияющие в них?
Увы! погиб навек Коринф столповенчанный!
И самый пепел твой развеян по полям,
Все пусто: мы одни взываем здесь к богам,
И стонет Алкион один в дали туманной!

Коли розвівається дим,
і кавова гуща готує прийдешність -
посеред свободи як завше один,
хоча не останній, ніколи не перший.
І знали б кухонні ножі,
як скрипує серце у клоччя
від змій патетичних вужів
і їхніх настирливих дочок.
Із острахом ллємось заможні і прісні,
а настрій - байдуже, і настрій балконний;
на відстані меж цього тихого міста
не спить у лісах наш старий прикордонник.
І може б все було як доти, за так,
та кожен світанок шукає горища,
мов звичка приблуди чи просто пияк,
повсталий з нічного страху попелища.
Тривожити мусить хоч щось на яву -
як добре, коли тіло душу тривожить,
для повного щастя б купити сову -
розрадницю болю, крий Боже.
І все полягло б у імлистім гіллі,
у порухах втрати скотина сваволя –
та віється вічно сумна Амелі,
міняючи ролі.

2010-2012 р.

http://www.youtube.com/watch?v=i9lwf9Yea7M&feature=youtu.be

Мій друг мовчить... Сьогодні – безсловесний:
Не в’яжуться думки у перевесла,
Не блискає між римами роса...
Сльоза, сльоза, сльоза
Непрохано вселилася у душу...
Мовчання твого серця не порушу,
Та доторкнуся подихом вікна...
Вона, вона, вона,
Мабуть, так цільно-щемно полонила...
Чи полюбила, та - чи полюбила?
Чи буде чесно пригортати,
Кохати... так, як я?
Кохати
Тебе, мій любий друже?
Дуже, дуже, дуже...
(28.03.12)

Коли розвівається дим,
і кавова гуща готує прийдешність -
посеред свободи як завше один,
хоча не останній, ніколи не перший.
І знали б кухонні ножі,
як скрипує серце у клоччя
від змій патетичних вужів
і їхніх настирливих дочок.
Із острахом ллємось заможні і прісні,
а настрій - байдуже, і настрій балконний;
на відстані меж цього тихого міста
не спить у лісах наш старий прикордонник.
І може б все було як доти, за так,
та кожен світанок шукає горища,
мов звичка приблуди чи просто пияк,
повсталий з нічного страху попелища.
Тривожити мусить хоч щось на яву -
як добре, коли тіло душу тривожить,
для повного щастя б купити сову -
розрадницю болю, крий Боже.
І все полягло б у імлистім гіллі,
у порухах втрати скотина сваволя –
та віється вічно сумна Амелі,
міняючи ролі.

2010-2012 р.

липнуть смокінги в танці
до шовковості жриць
а на розсипах вранці
у туманність зіниць
сигарета і кава
разом падають ниць

о, спокусливе ложе!
хіть в обіймах смоли
простирадлами пекла
рвала ніч на шматки

...мліло сонце об тіло
а воно наче хмиз
тільки мить - і згоріло б
день сміявся: "ще спишшш?"

2012

Густі ялини побіля дороги,
Пухнастий і глибокий білий сніг.
Там олень біг, снажний і тонконогий,
Відкинувши на спину важкість ріг.

Тут слід його. Ось натоптав стежинок,
Ялинку гнув і білим зубом гриз –
Багато хвойних хрестиків, щетинок
Осипалося з маківки униз.

І знову слід розмірений, нелячний,
Аж ось – стрибок! На білому снігу
Собачі гони губляться – й гілляччя,
Обламане рогами на бігу…

О як він біг полегко у долині!
Не тямлячись від сили й торжества,
Він пориванням радісно-звіриним
Свою красу від смерті рятував!

_______________________________________________

* * *
Густой зеленый ельник у дороги,
Глубокие пушистые снега.
В них шел олень, могучий, тонконогий,
К спине откинув тяжкие рога.

Вот след его. Здесь натоптал тропинок,
Здесь елку гнул и белым зубом скреб -
И много хвойных крестиков, остинок
Осыпалось с макушки на сугроб.

Вот снова след размеренный и редкий,
И вдруг - прыжок! И далеко в лугу
Теряется собачий гон - и ветки,
Обитые рогами на бегу...

О, как легко он уходил долиной!
Как бешено, в избытке свежих сил,
В стремительности радостно-звериной,
Он красоту от смерти уносил!

Я вже іду,
Здіймаючи угору
Незримі крила, прагнучі увись,
Підношу погляд в небо неозоре,
Де янгол білий крилами огорне
Мене колись…

А ти будуй
Свій Храм душі і світла,
Вимощуй шлях до правди і добра.
Допоки тут – хай в серці твому квітне
Любов ясна, що стане ліком світу,
Виточуй рай!

Жени біду,
Залиш усі тривоги,
Хай тінь образ розчинить сяйво зір.
Бурхливий плин чекає за порогом,
Ти ж не впускай у душу лиш одного –
Гірких зневір.

Дощі пройдуть,
Душі зміцніють крила -
Для нових злетів, звершень і звитяг.
Усі образи світу я простила,
І ніжно так несе мене на хвилях
Ріка життя…

X

Мій тихий сон, супокій щохвилинний –
Мій невідомий, мій чаклунський ліс,
Там шерехи приглушені ялинні,
Там шовковисті шепоти завіс.

В бездумних стрічах, в туманах полемік,
На розстані здивованих очей
Той шерех знов, зникомий, напівтемний,
Під попелом зникає і тече.

А вже туманом одягає лиця,
І слово завмирає на вустах.
Здається – крила зляканої птиці
Майнули у звечірених кущах.


----------------------------------------------------

Текст оригіналу:

* * * *

Мой тихий сон, мой сон ежеминутный —
Невидимый, завороженный лес,
Где носится какой-то шорох смутный,
Как дивный шелест шелковых завес.

В безумных встречах и туманных спорах,
На перекрестке удивленных глаз
Невидимый и непонятный шорох
Под пеплом вспыхнул и уже погас.

И как туманом одевает лица,
И слово замирает на устах,
И кажется — испуганная птица
Метнулась в вечереющих кустах.

Я ждав на зупинці трамвая
Мою світанкову зорю,
А дощик все крапав без краю
На цвіт весняного вогню.

Думок золотисті лілеї
Розтанули в гомоні трав,
Й під'їхав трамвай із тією,
Яку я так довго чекав.

Вона з парасолькою вийшла
На вулиць холодний граніт,
А я незбагненно і ніжно
З печаллю дивився їй вслід.

"Невже ти уваги не варта?" -
Кольнуло в душі до плачу,
І стук каблучків по асфальту
Затих в шепотінні дощу.

2001

О силует!
божественный
исчезнет ведь
из
памяти...
испить?
в сей чаше сужденно
мне утонуть?!
Но в чьих руках
мгновение
сверкает ярче миллиона солнц…
на одиночестве моих
надежд -
Зачем Вам это??..

..вновь
ночь теряет звезды.
внеоблачность... дожди…
ты угощаешь мороженым
я говорю: - не жди…

трехмерный и всесилен –
был сказочный уют.
смотрел и плакал филин
как благодатно пьют…

Его рассвет
глазами Лета..
29.03.2012.

Сплітаються в тризуб величні зорі,
Безмежними житами вкрився лан.
Чому у нас жита такі просторі,
А простори сердець поїла мла?

У нас є все: земля дощами вмита,
І сонце миру, й пісня солов'я,
У нас є казки, мудрістю налиті,
А мудрості нам так не вистача.

У нас верба є з листям пожовтілим,
Калина є з поламаним гіллям.
У нас є все: і люди збайдужілі,
Й надія є на крилах журавля!!!

Прелестью белых берез,
Тайной затейливых елей,
Я с каждым днем становлюсь
Сердцем светлее...

Терпкий сосновый эфир
Рьяно и жадно вдыхаю-
Я наслаждаюсь весной,
Я- отдыхаю...

Ветер-бродяга, тайный развратник,
Ищешь приюта в гавани тихой?
Штормом диктуешь бурю признаний!
Веешь за гранью мощного сдвига!

Может, разрушишь или сломаешь,
Не замечая приложенной мощи:
Края не видишь, меры не знаешь.
В поле гуляешь, исследуешь рощи...

Что же влияет на вектор гонения?
Что тобой движет в фривольном скитании?
Ты наслаждаешься силою трения?
Или ты в поисках смысла признания?

Нет на тебя ни законов управы,
Нет аргументов порыв поубавить-
Ты путешествуешь ради забавы,
Не подчиняясь внушению правил!

Бульварна казка –
не для зваби,
вульгарним витівкам –
чужа.
Умре, казкарю…
Ну, хіба би
творив
зигзагами вужа
і славив помисли
маслини
у дзьобі голуба,
що впав,
де ратуша
як серцевина
твого
життєвого стовпа.
Нехай
метафорою в’ється
плюща
ласкавий передзвін:
позаодвічні
сни і лиця
зростуться
з відблисками стін.
Увічнять
плинне
стрілки-сестри,
щоб кожен погляд –
Божий дар.
І казка… голубом
воскресне,
облагородивши бульвар.

2012р.

Зима лютує ,казиться ,гуляє!
Жбурля в обличчя пригоршнями сніг,
Свистить , регоче і співає,
То враз стривожить стогоном усіх.

Розхристані стоять дерева і кущі
І простягають до вікон промерзлі віти,
Мороз тріщить від злості уночі,
І журяться на склі крижані квіти.

Зимовий день похмурий , непривітний
Бреде,неначе навмання,
А від пісень тужливих вітру
Болить і крається душа моя.

О , душе-сестро! Відкинь ці муки,
Засяє скоро сонцем день
Весни чарівної веселі звуки
Наповнять музику твоїх пісень.

10.02.1996

Здравствуй, линейный, как на подносе,
Прошлого века потёртый рай.
Словно и славно бельё разносят,
Будто награды - разносят чай.

Снег полустанками неиспорчен.
С нежной тоской опуская в рот
Сыр пошехонский и соус "торчин",
Гложет попутчица бутерброд.

Милой в быту не моя подружка
Вовсе не прочь показаться мне.
Как тебе сны на чужих подушках,
Явственно видимые во сне?

В быль заоконную в лучшем виде
Местность сквозь пальчики утекла.
Там, куда все потихоньку выйдем, -
Внешний аквариум без тепла.

Там увеличивающийся голод
К смене пространства, где был таков.
Там, за реальным вокзалом, город,
Где ни попутчиц, ни проводников.


2011

Зимно на душі , як і надворі
Вже кохання пісня не звучить,
Як тоді ,коли зустрілись наші зорі,
Й світ увесь осяяли на мить.

Хоч стояла осінь - все цвіло навколо,
І бриніла рідістю земля,
І звучало солов`їне соло
Вторила йому душа моя

А тепер зима, тріщать морози,
Темні ночі довгі , без кінця,
А зимове сонце розтопить не в змозі
Зашерхлі кригою серця.


18.12.1995

Пронеси його вихором вітер
І затихни в яру глибоко
Щоб йому ні душі не зустріти
Щоб не глянути чорним оком

Потопи його влежаним снігом
Зовсім випечи сонцем наглим
Щоб не звестись йому ні на ніготь
Ані в’їстися в землю спраглу

Зарости чагарями по ньому
На пропаще на всі коліна
Щоб не мати йому ані дому
Ані спомину ані імені

2012

Ой болить, болить животик, –
хвилюється бегемотик.
А зваріть мені компотик
із черешень і суничок,
слив, ожини і порічок
та додайте цукру, меду.
Відчуваю я потребу
у млинцях і пиріжках.
Не відмовлюсь від цукерки,
з кремом я люблю десерти
і морозиво з варенням,
чай з малиною, печення,
манну кашку і повидло.
Поки все. Там буде видно.


березень'2012

з очима карими з очима дивними
кружляла дівчинка у червоному
діди-прадіди із фото блимали
на воркітливу і замиловану
кружала потягів немов поручики
і на мобільниках колисаночки
а вічність крала вірші засмучені
і вирізала в парламент рамочки
дівча співало татулько- таточко
а він на мене ніяк не лається
гривасті коні блукали гравієм
єдинороги неслиcь до радості
солодка донечка і яра квіточка
царівна шалу на брівці в місяця
раділа літерам ще не вивченим
і казку правила мов досвітниця.)

Пародія

Від кохання я в нетрі утік, мудрагель,
Але й там не спочив – відшукав мене Лель…
На поваленім дубі напúшу есе –
Просто більше ходити не можу… і все.


29.03.2012

Вночі пригадаєм… а, може, насниться:
Весна, мов лахмітниця, в клаптях брудних.
Калюжі, ковбані, канави багнисті –
То раннього березня болісний штрих.

До мене торкнешся – рукою і вдихом,
І ковдра ковзне до окрайців колін…
І срібла кавалок провалиться в стріху –
У стріху небес, і сяйне, мов бурштин.

Вікно не зашторим – навіщо? Хай сяє
Полярною зіркою долі рушник!
На спогадів стежку сторожко ступаєм:
Прямісінько в березень, що вже достиг,

І визрів, і вилився в юні калюжі,
У новонароджену вранішню твань…
Я там, біля тебе – любов’ю недужа,
Вицокую он на підборах, поглянь!

…Самотньо стояв на плямистім асфальті:
Очікував транспорт, а вийшло – мене!
Я сильна – такої б не знищили в Спарті!
…Улюблений березень звично мине…

27.03.2012.

Хмарно...Сиро...Сумлінно...
Тільки внутрішній голос
Безсумнівно надмірно
Виштудовує Логос!

Навіщо будувати храм,
Де не живе душа поета?
Не врятуватися від брам
Під савоном мінарета.

весна проснулася прозоро-вечорова.
ще пахли проліски і сяяв первоцвіт.
і відквітали.
виточивши крові з беріз,
тинявся лабіринтом ситий світ.

котився звук розстроєним роялем,
потерті клавіші врізалися в імлу.
а скаламучена весна несла зів'ялі,
бліді у місячному сяйві, штучні кали.
весна здавалась витканою з лун.

Народжена бути променем,
Нескореним і незломленим,
Маленька і непомічена,
В далеких світах засвічена,
В далекі світи спрямована,
Недолею невгамована,
Сном-вісником застережена,
У Божій руці збережена,
Блукає в житті півпотемки,
Навпомацки, сканер – дотики...

2012

ти чекаєш завжди,
тільки я не завжди повертаюсь,
сто земель за плечима,
і рідшає стомлений клин.
в чорно-білому небі
я друзів своїх окликаю,
щоб зосталися всі –
я не можу вернутись один.

я тебе оспіваю,
мов казку, світаючи, вимрію,
дотягнуся до тебе
обмоклим лелечим ключем...
може, в пам'ять про всіх,
що ніяк не повернуться з вирію,
батьківщина скитальців
своїх зустрічає дощем.

1

Справляли свайбу Псел і Купина.
Базікали зигзички і сороки:
– Ох, невситимий! В себе закохав
Рожевий кущ... Обраниця висока.
Ця наречена мудрих настанов,
Підлещувань і співаниць не слуха...
Скуштує краля й палахку любов,
І перелюбства землю – рухлу...

Горнулася до мужа Купина.
Клювало птаство з пелюсток-фужерів…
Дзижчали оси: «Знову… дивина…».
Хвалили пізні сливи плодожерки…

2

Псел мерехтів... ніс віття, зорепад…
Не тік у чад пожеж і вакханалій.
Красуню перелюбник Листопад
Зманив у сад, заслав стежу перкалем.
Круг неї сипав груші, виноград…
Чужа дружина полюбляє вільгу?
Потік
в саду
грайливий
водоспад…
А Купина від суму янтаріла…
А Купина зривалась – до гусей…
І кружеляли
садом
сім епістол…

Одну із них одержав сивий Псел,
І... заховав листок
під пляжне крісло.




2012

Чи відчуваю доторки – слова?
Чи розмальовано уже уяву?
У грудях – зерня, пристрасні жнива:
То серце, видуваючи октаву,
Зривається розпачно на фальцет!
І рве листки, хоча давно не осінь…
Рядки і рими… Ошалів поет,
Образив Бога – вже не перепросить!

У муках – шкло, болюча павутинь…
Чоло пульсує чи надмена жила?
Неможне! Прірва! Неприступна тинь!
Чому ж тоді у плечі гостро – крила?
Втопити душу… Щирість молитов…
Канон. Табу. Пекельна заборона!
Затягую у грудях міцно шов,
Ковтаючи слова – померзлі грона!
(14.2.12)

Напевно, так треба...
У тому і сенс.
Нагальна потреба -
переклад імен з
відомих на власні.
Бо можемо. Нас
пенати сучасні
не знають, а час!

Напевно, так треба...
У тому і смак.
По той бік крайнеба
мовчить "зодіак".
Нові пілігрими,
герої чужі...
І здійснюють рими
переклад Душі.

Напевно, так треба...
Так треба - і все!
Сказати про себе,
щоб - понад усе.
Довершені грані -
у власний підвал.
А що з ними стане?
Це ж оригінал!

28.03.2012

панічно
пані Ганю
і навічно!
щоб не пропали в зиму - збережу
веселки слів
_____________ що сонно й летаргічно
тікають за незвідану межу

стира свідомість порухи
на порох
стара пройдисвітка
пройде крізь серце нині
минуть дощі -
_____________ в душі
залишать подих
від легкості
до свіжості
пінгвіній

магічно!
пані Ганю...

2011