Де не треба себе окриляти, як дим,
що летить молодим -
від вогню попри грім
забирається злим...

Де не треба лягати в падіння, як звук,
що відлунює стук -
через кошик розпук
випадає із рук...

Де не треба терпець шліфувати, як сталь,
що лишає медаль,
поза тим, що скрижаль,
на веселощі краль...

Там самотності свято з правописом "не",
що завжди мовчазне,
попри біль, що мине,
заспокоїть мене.


15.04.2012

Краплями,
------краплями,
------------краплями
Падає спалах сумнезний розлук —
Лине над безміром мантрами
Німної ночі задумливий крук.
Гордими,
-----гордими,
-----------гордими
Вольф обіймає таємно крильми.
Терпне у пісні акордами
Тремного смутку сакральная мить.

покинь цей лист - порви і не вникай
у міжсезонні спогади в опалі
герої гри – смішні й недосконалі
ще й пилюгою давності припали
вони тепер товар без цінника

переоцінка цінностей як ціль
не комплексуй лови свою удачу
а ну її кисневу недостачу
тобі її суспільство не пробачить
точніше не суспільство тільки ці

та як їх там – ревнителі чеснот
з липким начинням всюдисущих бестій
готові доброзичити за безцінь
озвучуючи «як таке!» і «де ж це!»
мов сенсаційно ексклюзивний лот

Як багато відтінків білого,
А здавалося – тільки один…
Ледь торкнули сонячні струни,
А лунає потужний дзвін.
В клекотінні білої тиші
Відчуваю часу ходу,
Відчуваю голос Всевишнього,
І любов, і печаль, і красу.
Усі дзвони у сяйві світла
Озиваються криком душі
І злітають, як миті щасливі,
До небес голоси землі.

ХРИСТОС ВОСКРЕС!

2010

Я ПЛАЧУ ВІД РАДОСТІ, ГОСПОДИ!
ДЛЯ ТЕБЕ В МОЛИТВІ ЖИВУ,
НОГАМИ СТУПАЮЧИ БОСИМИ
НА СКОШЕНУ СВІЖУ ТРАВУ.

Я ЖИТИМУ БОЖЕ РАДІЮЧИ,
ЩО БІЛЬ ПОДОЛАЛИ ВДВОХ.
У ВІРІ НАДІЯ ЖЕВРІЮЧА,
З ЛЮБОВ’Ю ВСМІХАЄТЬСЯ БОГ!
***
Я ВІРЮ СИЛІ ПОКАЯННЯ!
Я ВІРЮ ПРОЩЕННЮ ГРІХІВ!
Я ВІРЮ,СОНЦЕ ЗІЙДЕ ЗРАННЯ
Я ВІРЮ ТАНЕННЮ СНІГІВ.

Я ВІРЮ КРИГА БОЛЮ СКРЕСНЕ!
Я ВІРЮ КУПОЛАМ ЦЕРКОВ.
Я ВІРЮ ЗНОВ ГОСПОДЬ ВОСКРЕСНЕ!
Я ВІРЮ У СВЯТУ ЛЮБОВ!

***
В МОЛИТВІ ДІВО, ДОСИТЬ СЛІЗ.
ВІДКРИЮ ДЕНЦЕ ВІДЧУТТЯМ!
БОГ В СЕРЦІ ПАГОНОМ ПРОРІС!
ВІН - СЕНС БУДЕННОГО ЖИТТЯ.

В МОЛИТВІ БОЖЕНЬКУ ХВАЛА
УСТА ШЕПОЧУТЬ «ОТЧЕ НАШ»
І ЛАДАНУ СВЯТА СМОЛА,
ОСВЯТИТЬ ДУХ СМИРЕННИЙ ВАШ!

В МОЛИТВІ ТІЛО НА КОЛІНАХ!
ВКЛОНЯЛАСЬ БОГОВІ ДУША,
ЯКА ДАРОВАНА НЕТЛІННА,
ЩОБ ТІЛО ВІРОЮ ВТІШАТЬ.

13.04.2012

мы не знакомы
пока не случилось
судьба!
мысль трепещет : "к врачу"
сразу в конце "будьмо!"
милым - всегда: "ищу"…
мимо снуют
иноверцы…
век технологий и зла ..
нам ли пугаться
«перцам»
услышав :
"этим козлам"!?..
дай-то им бог аппетита…
неким и прочим
все–язв
наши деяния – строчки…
слышим и видим
в титрах,
в улице ярких фраз…
.. нам ли скучать сегодня,
любим, ей-богу, а?!
кто–то уже в преисподней ...
жаль, не ответил
да
вольности плодоносил…
больно, обидно, но!
снова
разбудят в восемь!!!
способом - «домино»
это покруче смерти
вспомни, мой юный друг,
есть человеки – звери
есть обстоятельства «вдруг»…
ты заходи на свиданице
поэзия – это боль...
я бы сказал: пристанище...
ниже, пожалуй, ноль…

мы не знакомы?
судьба...

А життя – мов золóчена клітка,
Чи буденних рутин ешафот…
Але як нам потрібно хоч зрідка
Доторкнутись до неба висот…

Геть відкинути справи щоденні –
Хай молитву шепочуть уста,
А розчулене серце – в смиренні,
І в подяці за муки Христа.

Благовійно цілуєм ікони –
Все недобре минеться, мине…
Великодні колишуться дзвони,
Щоб з’єднати небесне й земне…

Хай всепрощення входить і щастя,
Благодаттю у серце і дім.
…Грішні душі стоять до причастя
У надії, що прóщено їм.

14.04.2012

Що може буть гірш “спокою”, гірш “ладу”?
Весь млистий “тартар” молиться зіркам...
А Зодіак – покинута гірлянда
на вітах тріщин колотих дзеркал.
Ти – арлекін у долі, і у далі...
Тож – геть свічу! Навіщо ворожба,
навіщо знов губитись в “задзеркаллі”,
коли і явне – темряви Доба ?
Здається, хтось твій звичний вічний світ стер,
і тут – лише ключів прощальний грай.
Ох, мрії, чи не вас жене цей Вітер,
під стогони птахів, за небокрай?!
Краї вікна криваві, як порізи...
І по крові осклілій проступа
сумний портрет чужої Монни-Лізи.
А десь твою прикуто до стовпа!
Та, як в тюрмі, не вимолиш “свіданку”...
Вставай! Підем “до краю і за край”,
щоб першими узріти насвітанку
дорогу в пекло і стежинку (!) в рай.

1992 р.

Ти, стриножене сонце
Над стривоженим полем,
Не хрипи у віконце –
Кожен спалах із болем,
Кожен спалах – на сполох.
Не виполюй овиддя,
Не випалюй озерце,
Відпусти моє серце.
Відпусти моє серце.

Ти, розірвана зливо
Над розімленим містом,
Не вкрадайся зрадливо,
Не сочися намистом
До моєї кімнати.
Не ковтай мої сльози –
Не потрібно тепер це.
Відпусти моє серце.
Відпусти моє серце.

Ти, отарнику вітре,
Що у хмарах зім’ятих,
Не навій мені вістки,
Бо та душу роз’ятрить.
Бо та вістка від неї,
А мені не до герцю…
Відпусти моє серце.
Відпусти моє серце.

1980 р

Прощавай, моя горда, єдина.
Вже сьогодні останнє число.
Адже краще забути людину,
Ніж тримати на неї зло.

Я тебе не навмисно зрадив.
Я тебе на руках носив.
Розумію – немає ради.
Співчуваю – немає сил.

Я розтану, пощезну, зникну,
Ти за мене душі не край.
І любов мою всепроникну
Не полишу – візьму за край.

Ти ще будеш, либонь, щаслива,
Ще для тебе цвістиме цвіт.
А мене ця холодна злива
Мов собаку жене у світ.

Залишаю в лиху годину.
Відпливаю – подай весло.
Певно, краще забути людину,
Ніж тримати на неї зло.

1998 р

Маленька кухня два на два.
Солодкі запахи ванілі.
Матуся створює дива –
і вибухає тісто біле.
Пече паски. На весь під’їзд
запахло Великоднем нені.
Господь на кухню нам приніс
Святого Дива повні жмені.
А ще любові сто світів
і в рушниках пісень - чимало.
Збирає за святковий стіл
і свято, і - найбільше - мама.

А я твій раб чи ти моя рабиня?
Твій вічний сон чи сни твої в мені?
По лезу бродить - блискає Провина
І видає спокусу сатані.

А що сльоза, або жалі невдячні, -
Хіба збагнеш, як праведною буть,
Коли обидва немічні й незрящі?
Таємна змова – осягнути суть.

Не будь рабою! Не звеличуй грішне!
Не відречись? Не вбий? Не осуди?
Спокутуй, кайся, віруй в потойбічне!
Тавро на груди й геть навіки йди.


Та я - твій раб, і Ти - моя рабиня.
І мертво все. Чи маєш інший гріх?
Прийшла на Суд у похоті Провина -
І куплена, і продана для всіх.

на ловах
останньої втіхи
не пійманої
палачем
по стінах
повзти тобі
сміхом
що пастку
для смерті тче
в тій пастці
недопавутинні
з оголених
нервів і снів
розбої твої
грізноплинні
спотворивши
зміями брів
обличчя
приблудної долі
завмруть
ув чеканні крику
що натовп
мов череп розколе
на люті
погрози лики
і кинеться
з ревом у двері
епохи
ранку
темниці
де ти раб убивства
і скверни
ховаєшся
в закутках ницих
від суду
людської зграї
що двері
відчинить лишень
як завше
Того покарає
хто близько
хто Ніч і День
і Вічність
у плиннім безмежжі
ген-ген понад
кодлом людським
що роздуми
Дневі бентежить
від Ночі
тікає у грим
і близить
і близить ретельно
агонію зла
розп’яття,
де День воскресіння
всесильне
де з Ночі
душі багаття
світилом
над чесногрядущим
для тебе
Варраво
і смерті
що пастку твою
обминувши
віддасть тебе
пам’яті в жертву.

2007-2012р.

Там, звідки ми приходимо щодня,
настільки тихо, темно й непритомно –
хіба що зброя, летаргія й домна
у праві виправляти помилки…
Там, де стрибало хитре мавпеня,
сліди від еволюції затерті,
там, звідки ми стартуємо до смерті,
чіпкі обійми згадують гілки,
зірки скептично споглядають світ,
з витками літ все більше недолугий,
зітхають, не витримують наруги,
і падають додолу, сміючись.
А світ собі стоїть, на чім стоїть –
на тім його іще й частенько лають,
що зовнішній – нічий, у край із краю,
а внутрішній – обов"язково чийсь.

14.04.12

Встретятся ангел и женщина,
Та, что станет его половиной.
К вечному кругу Любви сердцами восходят они.
Им дано начать тот единственный путь,
Который предназначен судьбой...
2012г.

...І я за Вами теж сумую... Вечір
Голубить лагідно моє вікно.
Думками доторкаю Ваші плечі,
Уста гарячі, трепетне чоло...

У ритмі вальсу обіймаю зорі -
Не спиться знову... Звісно ж не до снів!
Схиляю серце ніжне у покорі
Межи омрій - оцих журливих днів

Без Вас, без Вас... Коралями печалі -
На грудях заколисані вітри.
То ближче знов, то нездоланно далі,
Не дотягнутися, не перейти...
(8.04.12)

Інколи просто замало сказати «годі»…
Просто замало…
(Надто глухі чи горді…)
Що ти на це? Чим критимеш? Битимеш? :-
Шшша!
ЗМУСЬ мене зупинитись. Скажи - «чужа»,
ткни в мене пальцем, чуєш, кричи «чужа»
Недоколишнім усім. Цей мат-фарс – іржа
На кайданах «терпи».
(Не зійти б з тропи…)
Знаю, що заготовив вірші-серпи-
відповіді на кожен мій віршомолот:
«В мене до тебе страхом затертий голод,
Часом прим’ята спрага,
Жага розправи…»
Фантазматичні «всі» стали на противагу
(знати б кому) такі позитивні, приязні,
Ніби ті ж самі пси, тільки вже на прив’язі,
Ніби ті ж самі трупи, старанно засклені
У совко-фазі. Докази перелатані,
Дурощі перескоєні,
в’яну в корені…
Змусь мене зупинитись, мій кволий воїне…
Видряпай на сітківці чітке «чужа»,
щоби твоїй спині (на відвертий жаль)
випало не зустріти мого ножа…

Насіння лущиться... Життя
збирає зерня.
Зернистим задумом буття
живе майстерня.

До недовіри молоде
Життя ще дужче
ніде й бровою не веде -
насіння лущить.

У Нього істина проста,
без заперечень.
Пробачень жде Його мета
і самозречень.

Не проростатиме сміття,
не треба й дерті.
Насіння лущило б Життя...
Насіння смерті.



14.04.2012

В житті моєму недосяжні полюси
У різних формах у площинах ракурсах
Та в них є позитиви і плюси
Які тримають нас ще досі на ногах

І так фізично чи метафізично мислимо
Між полюсами рух в потрібних напрямках
І хоч на початку маршрути креслимо
Та їх асортимент зриває дах

І відстані до полюсів все меншають
Чи матеріальна їх природа – ми в гіпотезах
І вже дорожній плащ на цвяшок вішаю
І вкотре полюс мій чекає крах

І знову світ побіг відносно нас
І знов шукаєш позитиви на маршруті і плюси
І лиш одну константу нам диктує час
Не змінні ми, а змінні полюси…

1

Наобіцяй мені Обіцяного Краю,
Що в ньому рік молочних понад край.
Сподобиш: я ще скибку з нього вкраю,
Либонь не вкраду… дармо не карай…

Я сто століть не чув погук Побіди,
Лише плачів скородив гами альт.
В новім Єгипті зводять піраміди
І я лупаю бронзою базальт.

Та альт умре. На здогад манускрипту
Залишать скрик наднільські плаксії.
Всі десять кар, що ти післав Єгипту,
Чомусь на плечі падають мої.

Бо в нас отут лишень царів долини,
Прегарні труни вибраних мерців.
Твоїх рабів забронзовілі спини,
Неначе брук під шинами тельців.

Бо в нас отут безживні брязки блиску,
Крізь дику ніч − істерика вогнів.
Хіба знайдеш із хлопчиком колиску,
Коли в паркани вже затисли Ніл?

Ізбляклий Ра прилип до небокраю…
В чужих богів не вижебрать добра.
Наобіцяй мені Обіцяного Краю
На західному березі Дніпра…

2

Ізбляклий Ра прилип до небокраю…
Тесальник брил в пустелі я вмираю,
В притінкові кривавої гори.
Вона зп’ялась вже ген до половини.
Мене потовк наглядач без провини,
Немовби кедра вилупив з кори.

Та дивина: вже й той житець шеолу.
Його забив, діставши шаблю голу,
Один вояк, й утік тії ж пори.
Казали, буцім звуть його Мойсеєм,
Із наших він, але з нагоди сеї
Мені вже Сущий втіхи не створив.

Звідкіль прийшов ти, рабський рятівниче?
Життя кладу − Ягве тебе покличе
На відшуки Аврамових дубів.
Марнота все − не знати вам свободи,
Скоріше Ніл заверне жовті води,
Бо волі дух убійний для рабів!

Ми триста літ чужі плекали добра,
Відколи Йосип, гетьман прехоробрий,
Цареві в пояс голову схилив.
Даремно ж ти вихнув жалом домахи:
Рабові втіха − пригірщ соломахи
Та куций сон про давню тінь олив.

Яка ж ти чорна, кров каменотеса.
З пісків Сахари, сяйних, наче плеса,
На запах твій підкрався скорпіон.
Пустельний кат, вірніший ніж Феміда.
Рабові склепом стане піраміда,
Немов той раб − всерабський фараон.

3

Ми триста літ чужі плекали добра,
Чужим царям втлумачували сни.
Наш батько − Йосип, мудрий, наче кобра,
І наче віл, сумирний та пісний.

Всевладний перстень, край оази хата,
Жар-колісниця впряжена у цуг,
Покірна челядь, віддана Осната,
Оброть на шиї − золотий ланцюг!

Чого ще треба ловкому рабові?
Доточуй збіжжя панові в кагат.
Десь Ханаан без хліба й без любові,
А тут Єгипет − сонний ситий гад…

Ідуть брати, відломиш їм кавалка,
Нехай їдять, і не згадаєш зла;
А десь тим часом знов купецька валка
Ясир до Потіфара повезла.

В далеку Чудь укотре гнати струга,
Нести Христа нехрещеній юрбі,
Усім світам подарувати плуга…
Лемішку з гички − лишити собі…

О земле снів, де правлять фарисеї,
Де в чорнім ґлеї топляться громи,
Чому так рідко родиш ти Мойсеїв,
Чому так рясно Йосипів самих?

4

Де в чорнім ґлеї топляться громи,
Де ріки молоком сочаться й медом,
Де вільний хлоп одвік не чувся смердом,
Якогось дня рабами стали ми.

Нас не посів ні цар, ні хижий хан,
Хоча й стояв Бату під Вічним Градом;
Либонь то душі нам побило градом,
Що ми забули любий Ханаан.

Отари множив зманливий Гошен
І гладшав люд з єгипетських наїдків,
Але ковтав шеол свободи свідків,
Земля ж родила, та рабів лишень…

З дорідних паш раділи скотарі,
Чужі жерці товкли привабно в било
І новий родич плескав незлобиво:
„Да мы же братья, что ни говори!“

Уже й дітва, що годі їй до стель,
Пищала: „што“, кепкуючи із мами,
Старійшини ж хитали головами:
„Нам ліпше рабство, ніж пісок пустель!..“

Сінай для тих обернеться гробом,
Хто манни ждав, ждучи в барханах Сіна.
Від нераба одна в раба відміна,
Що раб не прагне стати нерабом!

5

В прегарний Край, де мліло Боже мливо,
Ви Йосипа кістки внесли дбайливо,
Невгавного ж Мойсея хирний порох
Ізвітрів ненабридливо та скоро…

Мерещилось Булгакову и Кафке,
И снится в надземнóй несуете
Всем тем, кто спит на задубевшей лавке,
Покрашенной зимою под метель.
Когда сычи кричат в уснувшем парке,
Когда фонтан, молчавший сотню лет,
В глухой темнице спрятавшись, украдкой
Клокочет, нарушая свой обет,–
На площади выходят танцовщицы,
Из-за деревьев, потаённых рам...
Юны и безодёжны, белолицы,
Ложатся под колёса шоферам...

Обвите погребальними бинтами
Лежало тіло в склепі кам’янім,
А дух зійшов туди, де пекла брами
Пускали іскри , блискавки і грім.
Втікала варта – Дух Господній дужий
Трощив заслону, відбирав ключі
Від смерті, пекла, думань осоружних…
- Радійте, істин Божих сіячі!

Три дні і ночі три звіщав Спаситель
Доісторичним жителям землі,
Що вірою у Нього будуть жити
Убогі люди й славні королі.
Іще на гробі камінь і печаті,
У смутку учнів погляди блищать,
А Він іде смертельні пута рвати,
Подати світу Божу благодать.

14.04.12

Знемога ящіркою повзає в кістках,
і серце з глуздом сторожким – не на ножах,
не забиває дух стрімка їзда
і не холоне кров на віражах.

І вже кохання не хурделить голови,
і нерви більше не натягнуті – хоч рви:
провисли нерви, як мотузки від шмаття,
і не хвилює, хто кого – чи він, чи я.

Я на коні. Штовхни – я злетів.
Тільки «ні», тільки «не» – мій мотив.

Не п’ю холодного – до судорог – питва,
ані подій, ані людей не кваплю рух.
Мій лук закинуто, згнила в нім тятива,
всі стріли зламано – на розпал їх беру.

І не напружуюсь, не рвусь, а якось так…
Не надихає навіть просто факт атак.
Я весь прозорий, мов відчинене вікно,
і непомітний, наче біле полотно.

Я на коні. Штовхни – я злетів.
Тільки «ні», тільки «не» – мій мотив.

Не ниють рани, та вже й шрами не болять –
їх у стерильні забинтовано стрічки.
І не хвилюють, не тривожать, не сверблять
ні мрії, ні питання, ні думки.

Тяжіння не поборюю Землі,
лежу – так більша відстань до петлі.
І серце тіпається, наче не в мені:
пора туди, де тільки «не» і тільки «ні»…
2008

Бо нема вже далекого рідного
у проваллі між "до" і "після".
Промовчить телефон, як мумія,
ти - не скажеш мені "Ауу!"
і , мов обрій, згасає пісня,
і, відірвана, вирвана, стлумлена,
я без тебе -
слова без змісту.
У проваллі
життя
живу.

***
сулили мне трон
и почести… почести…
не видывал коих никто
забыв обозначить: "высочество"
хвостиком к пенсии - дом
гамму предела покорности
власти отслеживать всласть
все свои страсти и вольности
мысли, походку и масть...
некогда так по-правде не схожие
радио-теле программ
поди, приглянулась им моя рожица,
всепоглощающей вспышкой "адам"!?
сулили мне трон...
иль место в обители
кто их сейчас… не пойман - не вор
если уж вы где-то… когда-то… спросите -
был ли уместен величество - торг??!..

Коли живеш із ворогом у хаті,
жадоба смерті у тобі зроста ,
хоч маряться голівоньки патлаті,
душею володіє пустота.

І мусиш жити далі без любові -
сам вибір цей похапливо зробив ,-
шукати крихту щастя у полові,
цідити краплю втіхи із ропи.

Ти сам, один, ніхто не зрозуміє...
Ось дихало колосся,вже - стерня…
У серці тільки два ім`я ,Маріє ,-
твоє і ,завжди поруч ,-Левеня.

І можна йти до Бога, можна вище -
хай Сонце все до попелу спалить,
і разом з тілом забере димище
усе, що досі ріже і болить.

З кожним днем все ближче час
нашої розлуки,
і тоді зіграють джаз
мої твої руки…

І тоді спалить вогонь
моє твоє тіло.
Відчуваєш жар долонь -
досі воно тліло.

Ти підеш у світ людей
в пошуках розради,
не сховалася б ніде
насінина зради.

Я копатимусь в золі
свого погорища ,
поховаю думи злі
на крутій горищі.

Поховаю ,затопчу
та злечу у небо -
хочу волі досхочу,
більше, аніж треба.

Понесу її в собі -
годі відібрати,
тільки прошу –не робіть
ви для неї грати.

Тільки руки не в`яжіть
у сорочці смирній:
заберіть свої ножі -
мої крила мирні.

Раптом поглядом зустрів
блиск твого волосся
серед сірості голів…
Може так здалося…

Відчуй відчай
кожною клітиною,
від мене відчаль.
Коли був дитиною,
думав печаль -
слово, звичай.

Долай відстань ,у
профілі місяця
лезо дістань
сталевої міці -
від марних питань
звільни істину.

Вітай вітер,
все, що відкрив ти
у собі-віддай.
Швидше від кривди
серце віддАль
вінком літер!

Вершини горді Колорадо
І хмар засніжені паради
Вплелися й щезли в мить одну
У голос твій і далину.

Чи рада я? Безмежно рада...
        Душа обходить коло ради,
Обронені, де взять ключі...
А миль між нами - тисячі...




2/28/2012

расшумелись ветра, листьям холодно
и палитра в цветах ароматами,
и сирень затуманила голову
под ночную перкуссию сватаньем.

и доска со своими фигурами
за игрой в комбинациях шахматных, -
это май! бесконечно пригубленный
после гроз и дождей неразбавленных

____
утомлённое небо с раскатами,
пыль сбивая с надломленных дней,
проплывало, стирая все пятна там,
невесомо качалось над ней

скрипкой пела акация с ливнями,
возмущенно бежала вода,
и звеняще, воздушно счастливыми
пробегали часы в проводах

утвердительно, звонко, настойчиво,
окрыляя ментальность и явь,
будут "завтра", "вчера" так заносчивы
в этих звуках, крадущих печаль

и однажды рассказом и музыкой
позовет за собою маня
этот шорох, звучание, кружево
в километры летящего дня

2011

Мистецтво - старезний у шафі костюм,
Не дуже сьогодні доречний.
Одівши його, можна вийти на глум
Модерном сколочених течій.

Вдягає його сивий днями поет
І джинсові кпини пустошить, -
Нікчемна огуда крізь рупор суєт
Для нього, мов кашляння воші.

Ще є де-не-де щиросерді митці,
Над ними не царствує мода.
І буде їм славою наприкінці
Не сплямлений віянням одяг.


13.04.12

Остання любов твоя і моя серед літа.
Притихла душа - сьогодні фатальний стрибок.
Меди, як і я. Під пальцями золото й липень.
Розріджений день. Це полудень слів і думок.
Я бачу тебе, я чую твій голос із серця,
На дотик іду. Той світ, що за нами, замовк.
І раптом у ніч приглушений подих зірветься -
Твоя і моя світає остання любов...

Странгуляційна борозна дороги.
Дві бабці йдуть.
Одна з них – Смерть чиясь.
Неясно лиш:
До Бога, чи від Бога?
Дорога – простір?
Чи дорога – час?..

І склом рідким тремтить забутий голос
Десь там, десь там – ізвідки ми й куди...
Вертаємось, коли на серці голо,
Стаєм водою, вийшовши з води.

Кайфуєм між пройдешнім і прийдешнім,
Де «чорний ящик», наче чорний гріб.
Де кров’ю з медом світяться черешні –
Нешлюбні доньки падшої зорі.

А цвіт старий, незайманий бджолою,
Що пережив останній сон снігів,
Стає поволі тінню золотою
Несказаних, бо несказанних, слів.

А бабці йдуть...
Шварґочуть, як сусідки.
Про те, про се.
У них нейтралітет.

Ідуть в нікуди і прийшли нізвідки.
Тим більш в одної чоловік – поет...

что дарили небеса
свято
что качалось на весах
снято

задыхаясь до утра
высью
ветер долго умирал
в листьях

и была его постель
клёном
и была ему капель
звоном

подошёл тогда рассвет
тихо
поминальный белый свет
вспыхнул

и горела свет-свеча
в ливне
зазвучала вновь печаль
гимном

что кричали журавли
вжалось
в ком и горсточку земли
в жалость

вот сценарий словно лист
тонкий
не хватает лишь на жизнь
плёнки

безразличная игра
в небыль
бесконечная пора
в небо

12 Апреля, 2012

И вновь весна,
и снова всё,
как прежде, -
высоковольтный ветер
у могил .
И я,
в последней
пагубной надежде,
печалью снов
над бездною застыл.

Я на пороге сброшу всё плохое,
Одену крылья, чтобы в рай лететь.
И белым Ангелом войду в твои покои,
Чтобы в смоле горячей не кипеть.

Я припаду к тебе, как к алтарю...
И буду суетиться и молиться,
Чтоб чистой встретить Светлую зарю
И никогда потом не повториться!

Я всех святых переберу в бреду...
Пусть ладан надо мной клубится:
Я имя непорочное найду!
И правосудие свершится!

Проснись, відлуння пісні,
Заспівай, що до вподоби,
Про село в Україні,
На Полтавщині.
Про забуте село,
Про хати в листопаді,
Потонулі в листі.
Проспівай сумну пісню,
Що дід на ніч співав,
Про прибульця,
Що полями блукав,
В три погибелі зігнутий
І нещасний такий з виду.
Ніхто до пуття не знав:
Хто він? Що поробля? Звідки?
Вдивлялися й дивувались:
«Еліягу ?.. Каїн?..»
Голова – як кучма...
Якийсь дивак...
З дірявої торби чужинця
В’язка хаток скотилась.
Отак і постало моє село,
Крюковим назване навіки.
У хлопців, мені здалось,
Позначка якась на лобі.
Подиву чи смерті знак?
Бо ж до пуття не знать,
Хто доторкнувся:
Каїн чи Тішбі?
--------------
Аврагам Шльонскі (1900-1973) – поет, перекладач (зокрема «Євгенія Онегіна» О.Пушкіна). Народився в Україні, на Полтавщині. З 1924 року – в Палестині.
Ілля-пророк.
Прізвисько Еліягу (Іллі-пророка).

Я розкриватиму тебе, як книгу:
Цікаву і, дедалі, запальну.
Читатиму тебе, як ту інтригу,
Примарну, змістовну та шалену.

Перегортатиму повільно сторінки,
Щоб було до душі читати.
Я пальцем ніжно проведу рядки,
Щоб краще зміст рядів запам'ятати.

Перегляну прочитане ще раз,
Щоб дещо невловиме зрозуміти.
І розум мій отримає наказ:
"Це треба зберегти і оцінити"!

Я бачу сон: до мене лине промінь -
Пробився крізь підвальную пітьму...
І паросток зелений, соку повен,
Енергію життя несе йому.

Гадаю я, то хитрощі природи...
Їх витівки із глузду зводять розум.
Ми мріємо дістатись з нею згоди,
Щоб не сприймати небіжну загрозу.

В гармонії із Всесвітом і в злагоді з собою
Я можу володіти недосяжним:
Я до зірок торкатимусь рукою
І фіксувати буду нові враження.

Замріяна, закохана у дивовижний світ,
Знайду собі мандрівників у часі...
Із ними вирушу у віковий політ,
В якому не ховають "шасі".

з глибин карооких вербове світле знамення - будьте з Богом!
Молочна яса сьогодення спливатиме творчим литвом -
Воскреснуть веселкові доли,
Любов у світлі хрестним шитвом...
2012р.

О, скільки нині муки на хресті!
О, скільки нині болю! Не стерпіти...
Щоб мали право жити лю́дські діти -
Волають в небо рани найсвяті.
О, скільки нині болю на хресті!

У хмарах пороздиране повісмо...
Чи кровожерливість "землі" права?
Підкуплені лжевічністю слова.
Тепер - свідомо нетерпенно тісно!
О, скільки нині муки на хресті!

Вогненні рожі - то ридає Мати,
Колючий стогін - умирає Син!
Вино і оцет... лунне "розіпни!",
Пророки, юди, ідоли, пилати...
О, скільки нині муки на хресті!

О, скільки нині муки на хресті...
(13.04.12)

Сонце купається в вітах верби.
Її подихом ніжить груди мені.
Це торкає Великдень душі святково -
Я завжди з тобою - в тобі.
2012р.

Сьогодні я люблю тебе таку,
Бо вчора, я знайшов тебе у сні.
Колись давно мені таку чужу,
Тепер впізнаю навіть в тіні.

І так багато нерозумних слів.
В котрих втопили свої очі.
Сусіди наших дальніх берегів,
Та взяли в руки гості ножі.

Вони готові руйнувати все!
Хто вам подякує, скажіть мені?
Для вас то всеодно пусте.
Чому ж ви бачите мене в війні?

Ми ж заблукали на землі.
Чому не можеш ти знайти себе?
Тебе щоночі я знаходжу в сні,
Але ж втікаеш ти від мене.

Та все ж колись настане день.
І ти знайдеш себе в мені.
Та покладемо ми всьому кінець.
І вже не бути тій війні !!!

(Jersey City 13.04.2012)

Будь-яка вулиця - скорений птах:
розмахом крил упирається в цеглу.
Мулом бетону обмежено шлях
на тротуарну ділянку прилеглу.

Будь-яка вулиця - вічний слуга:
марно з гнізда їй шукати дорогу.
В крайньому випадку ступить нога
далі такого, як місто, порогу.

Втім, і у вулиці є свій апломб:
їй підкоряють і простір, і площі.
Зброєю створених з каменю пломб
переосвячують зелень у мощі.

Потім насадять слухняний квітник,
диких красунь на ланцюг тротуару.
Потім... Спочатку заноситься штик...
В жертву приноситься плоть. Кочегару.

Падає дерево, валиться вниз.
Рано чи пізно подіють закони...
Небо палає, зіщулене в хмиз,
ще перед тим, як займеться край крони.


13.04.2012

Все небо, здається, в полоні
Високих дерев навесні.
І чорні погрозливі крони
Охоплюють хмари, сумні.

Обхвачують наче навмисно -
Тікають від тих рученят,
Хмаринки, молочні і бистрі:
Далеко пливучі летять.

І все це таїть ненавмисно
Просту і хвилюючу суть.
Весна, не торкнулась до висі
Дерева щоб там одягнуть.

9.04.2012

Вербице, вербонько, верба!
З тобою срібний річки спокій.
І тиха течія німа –
Малює контури потоки.

І дивно те, що у воді
Гілля колише також вітер.
Мов стрічки довгі неземні
Пливуть на місці твої віти.

І ти неначе не сумна –
Але поволі в воду плачеш.
Чи там сховалась таїна?
Чи істина – дорожча платин.

Як добре те, що вітер є;
Як тихо ллється також річка.
І лише дзеркалом вона
Малює чари з вітром вічно.

08.04.2012

Зозуля на дубі кувала -
Дуб жолуді сіяв додолу.
Вона немов їх рахувала,
І линув все гомін довкола.

А поряд підспівував ясен -
З осикою все шелестіли.
Містично хитався лиш явір -
Оркестру мелодія вміла.

Ще поряд, співаючи щиглі
Між листям дерев майоріли.
Легенько, так ніжно, і щиро
Творили цю музику віри…

Тепер тут живуть між пеньками
Похмурість і смута німа.
Оркестр поїхав, зрубали -
Сьогодні в них сцени нема...

10.04.2012

Якщо яблуко розділити на дві частини -
одна з них буде більша,
одна червива.
Одна червоніша,
інша, не обов’язково кольору гнилі,
але обов’язково тьмяніша.
Якщо яблуко розділити на дві частини,
то на кращу,
хтось “оком кине”,
і це точно буде – будь хто.
Але у половини є лише одна половина.
З хвостиком чи без кісточок.
Але така ж смачна.
Хоч вона інша і половина,
у них – яблуня одна.
Не розділяйте яблук на частини…

Я сьогодні уперше за вічність
Опишу типологію ранків,
Щоб колись прокидатись щасливою.
Я на старості бабою сивою,
Вже тобі не згоджуся в коханки,
Хоч для когось ще буду красивою.
І якщо у мені твоя слабкість,
То в тобі моя вічна сила.



13.04. 2012р.

Той безумець, що ніч осідлав, та не задля розваги,
Проміняв два пташині крила на порожні бесаги,
Він нелічено літ облітав, наче букове листя,
Ніч і туга його золота - у єдине злилися.
Він - і мудрости, й глупости дух, терпкість світу спросоння,
Що він мав - тільки іскру руду в похололих долонях...