панічно
пані Ганю
і навічно!
щоб не пропали в зиму - збережу
веселки слів
_____________ що сонно й летаргічно
тікають за незвідану межу

стира свідомість порухи
на порох
стара пройдисвітка
пройде крізь серце нині
минуть дощі -
_____________ в душі
залишать подих
від легкості
до свіжості
пінгвіній

магічно!
пані Ганю...

2011

с налётом п(л)есенным
сухарик одиночества
макаю в остывающий день-чай,

и пальцев кончики
наморщились – не хочется
им одиночество на ощупь замечать.

язык – привык,
выглаживает буквами
шершавую поверхность сухаря,

бескостный -
косно-косвенно баюкает
неспящего младенца сентября –

дитя внебрачное,
рождённое от осени,
развенчанной с июлем - под орех,

и августа,
упавшего из просини
под ноги осени, с налёту – и во грех.

младенец гол,
он как листва - смотри:
в нём золото пока ещё внутри.


2011

лагідним поглядом загортаючи лебедя
а щоб не зурочити вішаєш зірочку-талісман
деревам багатоверхівок всі печінки болять
як його доносила знав лише ти шаман

тонкі пелюшки поезії дикі наші сліди
вилупилось на світ там де пістрявий день
шарманка ото старчиха губами камінь пряде
на вени мої шовкові на перса мої тугі

як ніч волоока приходить втікає додому біс
дівченку -лялечку у п’яточку розцілуй
муаровим шляхом волосся впадає у Буг
наче петунія погляд розквітнув до сліз

весна міняє беретки із сонця на холоди
голубить на відстані переплетіння фраз
дихає із портрета вишитим тактом Тарас
а лебедя приймає крихти сервізних хрестин

Люблю оці тихі дощі весняні,
В Єрусалимі вони до того ж - останні.
І, як неминуче з друзями розстання,-
Такі ж бо милі та щемкі мені до болю.
Літо спекотне, знаю, от-от їх поневолить,
В інші краї пошле бозна на яку роботу.
І тільки осінь десь аж через півроку
Покличе в пальмовим віттям криті курені Сукоту...
...Спадають дощі останні в Єрусалимі, мов лазурова нить.
Заворожений, ловлю їх прощальну життєдайну мить.
-------------
Сукот - одне з найстаріших свят, заповіданих Всевишнім.

на вітродолях хвиль
від берега до берега чекання
зростає карамель весняна із лози
і солодко, і п'янко, і бентежно
якби ж отак змогти, якби ж отак зуміти
тобою і весною, весною і тобою знов цвісти


у звуко_вигинах долонь
від мýки до мукú із перевесел
по вінця від вінця, від будня лиш на денці
і вільно, і невільно, і розпутно
весна така м'яка, торкається рука
вербових котиків і знову, як тоді, ми два шаленці


2012

«Святий діду Миколаю,
принеси мені із раю:
ляльку Барбі, з нею Кена,
мандаринки, фотік «Кенон»,
шоколадки, модні лашки,
кицю, ноутбук, фісташки,
братові – спортивний вєлік,
тату – телефон і тєлєк,
мамі – фен і сині буси…
Всьо.
Ще капці –
для бабусі».

Прочитала доччиного листа «до замовлення» –
і пригадала свій власний список, з дитинства уже далекого,
що його Миколай заникав поміж аркуші пожовклої ЖЗЛ-ки:
там такий самий кострубатий почерк і загребущі бажання
«усе-та-зараз».
Заразюка семирічна,
що з великого пирога щастя
бабці капці також лише вділила...

...а потім,
коли роки минули,
коли сиділа моя бабусенька у візочку,
як замордована курочка на жердинці,
і ампутовані нозі боліли їй, немов живі,
капці –
чергові!
новенькі! –
стояли під ліжком
німим докором Миколаю...

...а ще – зрозуміла, що її не стало
не того ж дня, і не за сорок днів, і не за рік,
а якогось вечора, потім,
коли не мала кому плачі свої виплакати,
коли автоматично, тремтячими пальцями,
набрала номер уже чужої квартири,
і механічний голос констатував у слухавку:
«набраний вами номер не існує».

Люблю я свою земленьку, де чути вишень спів,
Порізану посадками на клаптики полів.
Тут в яблунях всміхається замріяне село,
Тут сонце пада жайвором на вишите крило.
Квітують за покосами суданка й еспарцет,
З вітрами стоголосими влаштовують концерт.
Тут вечір дасть напитися червоного вина,
Зірок палає китиця і пахне бузина.
Тут я блукав толоками, де трави, мов пісні,
З дощами синьоокими братався навесні.
Ходив за печерицями і з вудкою на став,
Навчився праці й щедрості і вперше покохав.
Люблю я свою земленьку, де чути кленів дзвін,
Крізь даль років і відстаней живий у серці він.
І знов мене дорога ця, як матір, привела
До краю Запорізького, до рідного села!

2008-2012

Крізь сито неба пролилось зерно,
Розвіялось, розсипалось, розбилось
Дзвеніло по дахах, в садах гуло, -
І все від того в серці зеленіло.

І в опіках весняного дощу,
Вода підступно стала до порога
Реанімуй мій дім, тебе прошу,
Благаю небо, мов жреці Сварога.

Я сам на сам у повені, а ти -
Будуєш іншій греблі та мости...

27.03.2012

Привычный круг забот
И дня бурлит водоворот
Птице вешней радуюсь с утра
Весна мне сладко улыбнулася
Бывает тепло и холодно
Хочется взгляда взгляда родного
Мыслей хороводы в узоры сплетаются
А мир любви ведь так многоголос
Он полон нежности и грез...
Кружит целебный дух - божественная Весна
Я люблю тебя - холодом сладкая...
2012г.

Вона летить до нас на вітерці,
Торкаючись дахів старого міста.
Услід щебечуть гамірливі горобці...
На низці фіалкового намиста
Веселка затаїлася чудна.
Сережки із березових бруньок -
Вона така тендітно-чепурна.
Веселощами манить діточок:
Танками під краплинами дощу,
Смішними піджмурками у дворі
Радійте, забавляйтесь досхочу,
Допоки сонячний ліхтарик угорі!
У Неї посмішка заквітчано-наївна,
Тонких парфумів стрічка запашна...
То не княжна, а також не царівна.
Привітна юна панна, хто Вона?

Жила тихо і непомітно,
Тицялась німим писком
у скляні стіни досвіду,
вдосвіта їла манну небесну,
що сипала просто на голову
без жодних коментарів.

Тихо й померла.
Ніщо не змінилось у світі,
Не сколихнулися навіть портьєри в кімнаті,
Помітили тільки на третій день.

Не плакали.
Не поклали їй мідяки на очі розплющені.
Не обмивали.
Вихлюпнули, як немовля із купелі –
Баста.

Пливла
Каналізаційними трубами
Прямими та звивистими,
Мов лінії на долонях Бога,
Минала
Огризки й фекалії,
До Лети летіла
Навпрошки,
Без посередників,
Своїм ходом.

Харону кивнула,
що куняв у човні дірявому,
про дорогу спиталася,
прочитав по губах
і махнув лівицею –
отуди,
золотенька.

І серце тенькало,
Як завжди зимне,
І кров шумувала,
як завжди синя,
і комиші стояли на варті вічного спокою,
і варто було
у них,
таких зелених,
сховатися…

Отак і живу: не бачу, не чую, не відаю…
Бездітною матір’ю, недогорілою відьмою,
В два ока-вікна тримаю на мушці третє,
Де чорні коти злизали із рук секрети
Твого перелюбу. Мій п’яний патлатий Гітлере,
Бо-рись до останнього (літра / клітора / літери),
Вкривайся тінями-ковдрами (матово, матами),
Виношуй дублерку-весну. Епохальну, атомну.
Лінкор камасутри у лімфі твоєї «альтер»
Наснив собі берег і дефрагментує шпальти.
Трощи вітражі і пали все, в рядок не вишите,
Кипи на всі цельсії, фюрере…
Місія: вижити.

..прадед мой известный –
Александр Блок
в церковном хоре пел,
а девушка не пела
Случилось как-то,
деда занемог…
(тошнило бедного)
до извести, до мела…
с любым могло бы так..
но дедушка поэт..
точнее - Гений.Ближе и
уместно.
…кому не лень -
историю тех лет
все излагают с « могучего»
на местный…
причастный Тайны
куполом храним
ребенок – юноша..
а позже найден старцем…
и корабли, уплывшие за ним -
не устают подмигивать
на карцер…

уж берегитесь, резвые потомки!!..


28.03.2012.

Зблиском юних очей і свої почуття засвіти,
Пробуди їх од сну летаргійного в кілька століть.
Бо одна лиш така на далекі і ближні світи
У натхненні моєму зорею ясною стоїть.

Вчарувала давно, але кроку назустріч нема,
Жару слів схарапуджених досі від тебе не стрів.
І між нами пустеля - холодна, глуха і німа,
І в Амура відтак ні жаги, ні бажання, ні стріл.

Не дивилася ти в моє серце ніколи, а жаль:
Все у ньому для тебе, візьми його,- щиро прошу.
Нелюбов і байдужість - занадто гіркий урожай,
Але в ньому є ти, і я цим, як ніхто, дорожу...

27.03.2012

мамині руки зморені працею
вічно в турботі в труді-
вони і швачки і прачки,
мамині руки -руки трударі!

Рання зоря ще не порснулась
мати уже у дворі.
Грядку прополить,
тварину накормить
мамині руки-руки трударі!

З літ молодих в труді непосильнім
в русі від зорі до зорі
в мозолях старечі покриті
мамині руки- руки трударі!

Ну, цілуй мене, поцілуй,
Хоч до крові, хоч до болі.
Суперечить холодній волі
Серцевих течій розруй.
Перевернутий кухлик
Серед радісних, не для нас.
Прийми подружко заклик:
На землі живуть лиш раз!
Глянь спокійним поглядом,
Озирнись: в імлі вологій
Місяць, жовтим вороном
Кружляє хапаючи за обрій.
Ну, цілуй же! Так хочу я.
Тлінь і мені пісню проспівав.
Той, що понад виссю в’ється
Певно, смерть мою відчував.
Помарніла сила!
Помирати так помирати!
До скону губи твої, мила
Я хотів би цілувати.
Щоб на вічно в синій дрімоті,
Не соромлячись і не ховаючи,
В ніжнім черемшини шелесті:
«Я твоя» - скажеш кохаючи.
І вогонь над повним кухлем,
Легкою піною, щоб не погас –
Пий і співай, моя подружко :
На землі живуть лиш раз!

Поетом будеш в значенні єдинім,
Коли не порушиш правди життя,
Рубцюватимеш ніжну шкіру понині,
В крові чуттів пеститься чужа душа
Поетом будеш, лиш співай привільно,
Щоб тобі відомий був цей мотив.
Соловейко співає без болю, вільно,
Бо лиш один має звуків порив.
Канарка ж із голосу незнайомого –
Жалюгідна, смішна витребенька.
Світ у пошуках лиш слова пісенного,
По-своєму співає, мов жаба маленька.
Магомет схитрував у Корані,
Заборонивши напої міцні,
Лиш тому поет не перестане,
Втопати із тортурами у вині.
І коли до коханої поет прямує,
А кохана на ложі з іншим лежить,
Волога живильна його врятує,
Не метне ножа їй у серце в ту мить.
Але, палаючи ревнивою відвагою
Насвистуватиме собі йдучи додому,
Ну, і що ж, помру собі волоцюгою,
На землі нам і це цілком знайоме».

Дівча співало в церковнім хорі,
Як потомились в чужім краю,
Про кораблі, що пішли у море,
Про всіх, хто радість забув свою.

Співав той голос, злетівши в купол,
І сяяв промінь в плеча білині,
І люд весь бачив з пітьми і слухав,
Як біле плаття співало в нім.

І всім здалося, що радість буде,
В заплаві тихій всі кораблі,
Що чужиною змучені люди
Світле життя для себе знайшли.

І голос медово, і промінь-облатка,
І тільки високо, край Царських Врат,
Причасне до Таїнств, ридало дитятко,
Що жодна душа не прийде назад.

28.03.2012

________________
*** оригінал ***

Александр Блок

"Девушка пела в церковном хоре..."

Девушка пела в церковном хоре
О всех усталых в чужом краю,
О всех кораблях, ушедших в море,
О всех, забывших радость свою.

Так пел ее голос, летящий в купол,
И луч сиял на белом плече,
И каждый из мрака смотрел и слушал,
Как белое платье пело в луче.

И всем казалось, что радость будет,
Что в тихой заводи все корабли,
Что на чужбине усталые люди
Светлую жизнь себе обрели.

И голос был сладок, и луч был тонок,
И только высόко, у Царских Врат,
Причастный Тайнам,- плакал ребенок
О том, что никто не придет назад.

от вже Бог послав королеву гірше мачухи -хіромантики
Замість туфликів Попелюшці
кришталеві вдягає салатники
попіл подумки роздуває носить воду живу з Опішні
королеві лишилось жити із тридцятку солодких вишень

царство дуже у королеви сплять у нірках зубаті миші
потяг мирно собі чиргика потяг їде а Ваня лізе
а коли вона варить каву п’ятірнею волосся гладить
б’ють копитами коні в милі бо з горнятка вилазять гади

муж давно вже на неї плюнув от бери і роби що хочеш
олівцями вона малює історично – трагічні порчі
а тоді вдягає перуку темно-синю
забрала в Мальвіни
і блукає самотнім містом диха в ребра чужій дитині

от сопливу б таку і добру чи таку як сама Білосніжка
білоручка і синьоочка хай блондинка іще північна
королева тоді б не злилась купувала круті босоніжки
сукні сонячно – веселкові і складала блакитні вірші

але поки мете мітлою не прийшла ще легка розгадка
коли хочеш принадить щастя то роздай і сама багато
зайцю моркви
ведмедю меду
білий вельон для Попепелюшки
будуть діти в бузковім домі лимонадні катати груші

ОСТАННІЙ СНІГ

Самотній сніг розгублено кружляв
Між небом і землею в танку смерті
В цілунках юної веснянки. Він шукав
Приречено рятунку в круговерті
Її диха́ння. І зітхав. У вогкості падіння
Розгублено сніжинками блукав
В тяжінні млосному уже невоскресіння.
І врешті здався… До землі припав
Розпла́стано сльозою… Й вороття
Сніг не чекав. Він, танучи, вмирав,
Й скропив собою знов цвітінь життя.

Павло Гай-Нижник
27 березня 2012 р.

ці лі́си червоні́ ці дво́ри як мале́ва
що го́йдають яре́ сонце́ на ряднині́́
золо́тиста туга́ коли́вання жале́ве
писа́нки сколоті́ синьо́ї осені́

мере́хтять тріпочу́ть о ди́ва о чуде́са
вихо́ри і хмари́ на рі́ллі порожні́й
небе́са зболені́ перка́леві небе́са
маря́ть у колисці́ синьо́ї осені́

тере́блять мо́ї дні на хо́лодних реше́тах
пломе́нисті серги́ віша́ють калині́
о листо́паде о як ти шеле́стко ле́тиш
о по́ете тихи́й синьо́ї осені́

http://www.youtube.com/watch?v=q9JPyK8hzyw&feature=share - ось так це звучить

Степ і море, небо, обрій –
Загубив в просторах час…
Де знайти тебе сьогодні?
Як зустріти вперше Вас?

Вітер листям слух лоскоче,
Відганяє сірість дум.
Чом без тебе дні – це ночі?
Чом без тебе радість – сум?

Поверни, благаю, простір
Той де ти… і поруч я.
…Якщо ні – бодай лиш в гості
Завітай в уламках дня.

2012

Подавайте вже коня!
І сідлайте мою долю…
Я скакатиму щодня,
Я стремітиму до волі!

Хоч не раз з коня впаду
Чи знесилюсь в цьому гоні –
До мети однак прийду –
В чарах звершень я полоні,

В чари чину і краси
Я без тями закохався.
Ось і кінь. Давай, неси
…У вчорашнім слід зостався.

28.ІІІ.2012 р.

О красеню весняний, ранній,
Журби в душі моїй не сій,
Прийшов дарунок твій останній -
Чудовий теплий Олексій.

Я душу ним так спрагло грію,
Та не вгамую ненасить,
І березневу ностальгію
Я буду рік в собі носить.

Бо чи ж забудеш свіжість ранню
І ті невидимі стрибки,
Що зайчик сонячний кохання
В повітрі робить залюбки.

Не так у зрілості кохаєш,
Нехай цвітінням все буя,
О березню, ти вже минаєш,
Неначе молодість моя.

7510 р. (2002)

красти хвилини
______________ мистецтво злодійське
___________________________________ не вчить
впасти б
________ на сіно
________________ і в запахах слухати дощ
ніби в дитинство
________________ вертатись в
____________________________ концерт блискавиць
де по дахівці
_____________ б’є палиця
________________________ верхнього «до»

Колись у лісочку, в бані ,-
там декілька їх стоїть ,-
я гладив плечі коханій,
дивився в очі її.
І пив її свіжу вроду
так ,наче вже безліч днів
не бачив я ,спраглий ,воду,
за винятком дещо снів.
І дихав її диханням
жарким ,чи там парко було ?-
та тішився тим бажанням,
що десь у душі росло.
І думав її думками,
чекання губ зупинив ,
лише своїми губами,
піднявши із глибини
щось надзвичайно-чарівне.
Можливо це є любов?
Моя кохана царівна ,
коли ти прилинеш знов?..
Відкрий мені ще не знані,
таємні царства свої…
Я гладив волосся коханій ,
прекрасне тіло її…

2011

Ростуть мої вірші на горах паперу.
Гладінню екрану армадою йдуть
У гавань очей, де сердець тихий берег
Чекає ліричних героїв з кают.

Живуть мої вірші у сайтів хоромах.
З колегами дружать, а з кимось і ні.
Забрав би їх звідти, та боязко, - вдома
Не вдасться усіх зберегти їх мені.

У збірочки храм я не в силі зібрати
Сумних і веселих своїх непосид.
Ще страшно, що сяде натхнення за ґрати
І втратять вони приворожливий вид.

27.03.12

Завтра піду ,а тобі
трохи залишу безсоння.
День до фіналу добіг -
і покотився в бездоння.

Вітер хмаринку приніс,
вкрив тебе ,щоб не застудла .
Паросток жита проріс,
щоб ти поїла ,не схудла.

Начебто поряд ,але
справді-я дуже далеко,
навіть як буде мале -
втомиться нести лелека.

Ми не обдуримо час,
і вже прийняти готові,
створене точно для нас
це - потойбіччя любові.

Як повернуся,тоді
частку пожалую неба...
Міг би усе,та тобі
більшого,мабуть не треба.

Безсоння і Гомер. Вітрила здійнялись.
Я в списку кораблів дійшов до половини.
Сю довгу вервицю, сей потяг журавлиний,
Що над Елладою розврунився колись.

Мов журавлиний клин в далекі рубежі, -
На головах царів тремтять вали черлені, -
Куди ви пливете? Коли б то не Єлена,
Що Троя вам сама, ахейськії мужі?

І море, і Гомер – все живиться любов’ю.
І слухати кого ж? Та ось Гомер мовчить,
І море чорне, красномовлячи, шумить
І з гуркотом тяжким лягає в узголов’я.
_______________________________________

Текст оригіналу:

* * * *

Бессонница. Гомер. Тугие паруса.
Я список кораблей прочел до середины:
Сей длинный выводок, сей поезд журавлиный,
Что над Элладою когда-то поднялся.
Как журавлиный клин в чужие рубежи,-
На головах царей божественная пена,-
Куда плывете вы? Когда бы не Елена,
Что Троя вам одна, ахейские мужи?
И море, и Гомер - всё движется любовью.
Кого же слушать мне? И вот Гомер молчит,
И море черное, витийствуя, шумит
И с тяжким грохотом подходит к изголовью.

Мир под луной – это божья коробка,
Все мы в ней – кто карандаш, кто – ластик,
Кто просто фантик, принц-полукровка,
Кто-то вообще не из этой сказки…
Божья коробка для всех открыта,
В ней, как в матрёшке: ящик Пандоры –
Классика жанра. А в нем – корыто,
Счастье в котором.
Бисер еще в расписной шкатулке,
Свиньи (иначе – зачем же бисер?),
Лямки, дилемки, заклёпки, втулки,
Пакля, белила, мёртвая крыса…
Мы там меняемся волею судеб –
Судьбами, волей, местами в коробке…
Надо же было припомнить всуе
Лямки, заклёпки…

27.03.12

Утішний, мов орган. Тебе небесна сила
Приборкати грозу покликала з землі,
Подбати про живих, і мертвим у могили
Легкі незбутні сни навіяти вві млі.

Твоїх зеленохвиль прибій тисячоустий
Склепіннями душі несе примарний дзвін,
Як наче моряку, з тривогою і туском,
Із рідних берегів вертається уклін.

Як наче в брижі глиць ридають серафими,
І шум скорботних крил, і подих, і порив,
Про те, що Саваоф вбранням неопалимим
Од хижості людей тебе не заслонив.

____________________________________

Текст оригіналу:

ЛЕС

Как сладостный орган, десницею небесной
Ты вызван из земли, чтоб бури утишать,
Живым дарить покой, жильцам могилы тесной
Несбыточные сны дыханьем навевать.

Твоих зеленых волн прибой тысячеустный,
Под сводами души рождает смутный звон,
Как будто моряку, тоскующий и грустный,
С родимых берегов доносится поклон.

Как будто в зыбях хвой рыдают серафимы,
И тяжки вздохи их и гул скорбящих крыл,
О том, что Саваоф броней неуязвимой
От хищности людской тебя не оградил.

"Метелик" (уривок)

І

Ти мертвий.. чи то смерть?
Ти жив добу в азарті.
О сум який у жарті
Творця! Ледь-ледь
довимовлю оці
"ти жив" , цю єдність дати
народження й як стати
в моїй руці
тебе пилком. І я
рахую вперше
з двох кількостей одне лиш
у межах дня.

ІІ

Тому, що дні людей —
ніщо. Всього лиш
ніщо. Їх не приколеш,
і їжею очей
не зробиш: вони
на фоні білім,
не володіють тілом,
незримі. Дні,
вони як ти; вірніш,
вагу день має,
як зменшений до краю.
Знайти облиш…

ІІІ

Сказати, що із мрій
ти? Ну а що же
в руці моїй так схоже
на колір твій —
не плід він небуття.
З чиєї ласки
і так рум’яне краска?
Навряд чи я,
клубок або ланцюг
безкольорових слів,
враз уявити б зміг
палітру цю.

IV

На крильцях є твоїх
зіниці, вії —
птахи, красуні, мрії —
скалки чиїх,
скажи мені, це лиць
портрет летючий?
Твій випадок живучих
яких крупиць
являє натюрморт:
речей, врожаю?
і риболовлі раю
трофей-ескорт .

V
Можливо, ти – пейзаж,
і, взявши лупу,
я виявлю всю групу
німф, танець, пляж.
Там ясно як удень?
чи там журливо,
так як уніч? й світило
яке у нім
зійшло на схил зірок?
чиї фігури?
Яка, скажи, натура –
його зразок?

VI

Гадаю я, що ти –
штрих до портретів:
зорі, лиця, предметів –
і тих, і тих.
Хто майстер-дивосвіт,
що брів не хмурив
й наніс в мініатюрі
на них той світ,
що зводе нас з ума,
бере нас в кліщі,
де мисль про річ ти віща,
ми – річ сама?


2012


1972

Ненавиджу цього місяця
І очі його незатишні.
Він бороду голить, дивлячись
У люстро порожнє ратуші.

Він меси рече притишено
У небі своєму хворому,
Гризеться рудою мишею
І білим ширяє вороном.

Скидай-но зміїну шкіру цю
Пожовклу, чужу, зурочену.
А він сірим вовком шкіриться,
А він, як сова, регоче, і,

Піднявши над світом зораним
Безкровну долоню гаспида,
Відходить услід за зорями,
За душами їх погаслими...

2012

Тіло засинаючи
шепоче собі
довірливо
ти єдине неповторне

чуєш о моя долоне
тепло моє
чуєш як живу я пульсую
під тобою
чуєш як я напружуюсь
нюхаю здобич

Тієї ночі
моє тіло прагнуло
жадало твого
підкрадалося
стрибало до горла

Завіси
як бандажі
сповили зв*язали
втаїли рану твого тіла

як вийняти
вилущити
з цих завіс
слів жестів
як видобути
твою тілесність
виявити
стать

Наші руки були мудріші від нас
вуста мудріші від слів

ми були як
тварини занурені
в прискорене дихання

тварини
які розмножилися
так тривожливо
незліченно
в ХХ столітті

таємничі тварини
які народили бога
а потім його вбили

Виходиш
з моїх очей роздягнена
шорсткі
мушлі колін
з рожевою серединкою
відкриваються
вночі
біле крило
пах янгола
змикається поволі
і солона роса любові
покриває шкіру

Люди люди

Що було сховане
Тепер явне

Даємо виставу
Для дорослих і дітей
Солдатів студентів
Домогосподарок
Довкола стоять люди
Придивляються говорять
Сміються кивають головами

Ти дістав собі
Роги ікла і пазурі
Я довгий і гострий язик
Ти б*єш мене в груди
Ковтаєш ножі
Рвеш ланцюги
Рвеш моє серце

Стаємо на голови
Ходимо на руках
Жінка і чоловік
В одній особі

Люди люди
Чудеса в цій халупі
В цій нашій халупі

Люди люди
Змилуйтеся
Киньте крихту любові

хороша моя, живи по канонах:
вчасно тату свої маж пантенолом,
за волоссям теж дуже ретельно слідкуй,
плети, розпускай, головне - не фарбуй.
чудова моя, пам*ятай про закони:
не пий так багато - не болітимуть скроні,
не пий взагалі - так навіть ще краще.
їж яблук багато, привезених з дачі.
подорослішай трохи, так треба, повір.
життя - то найважчий з усіх live-ефір.
учитися пробуй, працюй та твори,
займи себе чимось, роби щось, роби!
кольорова моя, заспокойся хоч трохи:
експерименти свої проміняй вже на спокій.
про зв*язок телефонний не забувай -
слухавку вчасно завжди піднімай.
подумай про свій персональний бюджет,
ти ж багато так хочеш - концерти, планшет.
не ходи на підборах, придбай нові венси -
заради них відчайдушно ж чекала так вЕсну.
з батьками стосунки ніколи не псуй,
до літа старанно секунди рахуй.
залишай в плей-листі лише кращих з найкращих,
і цінуй ті моменти, які стільки значать.
хороша моя, живи по канонах,
та пам*ятай лиш важливі закони:
всупереч усьому, що я тут говорив,
ти, головне, люби мене, люби.

27.03.2012

Що було сховане
Тепер явне
Ми входили в себе
Як виходять
В землю повітря
Вогонь у воду
Наші тіла тремтіли
Наші очі були заплющені

Коли ти спав
У теплому череві ночі
З охололими вустами
Згорнутий у клубок
Я говорила до серця
Тихо тихо по-дурному
Куди хочеш вискочити

Він зостанеться тут
назавжди
не прокинеться

бо не викажу як мовчиш чи шепочеш в грі
як Пізанську башту з піску будує посвіт
совість горбиться наче в парках старі ліхтарі
переходячи кладку життя заглядає у гості
о Анрі

його постать соснова його голосна тятива
по мені пробігає поглядами холостими
і росте молочне тепло і любов качає права
там де свіжий печеться хліб на вогневі із дива
ох слова

його голос прозорий його малослівний герць
береста променистих пісень і троїсті руки
гладять довге волосся ховаючи під манжет
дикі жала осині прозорих забав у дуплах
ух сюжет

а на східцях хижі підбори і осуд лукавих брів
за подушку йому думки і ніяк не заснути
все сум’ятя гірке залиши на сріблястім хресті
огорни мені ноги стрункі фіалковим Брутом
ах Анрі

Міліє слово і шаліють вітровії,
народу в очі сиплячи піском.
Яким же це дозволено законом
іти крізь серце й душу напролом?

О, де ота сторожа давньоруська,
з яких могил постане і коли,
та сила, розпорошена віками,
що рвалася на волю з ковили?

І доки недовпізнані обличчя
у понадмірах порухів пустих
торкатимуться поглядом манливим
долонь, землею писаних, отих?

2012

Ішла в багаття…
Остигала на хрестах…
Всі шори, гарпії, шатри зотліли.
Ніхто не вів по юності шляхах,
Не рвав для ран свою сорочку білу…

Спинилася – біля твоїх воріт.
Я йшла сюди, не знаючи адреси.
Грядки…
Поміж бузку махрових віт –
Розсохлий човен, сітка, весла…

Коза на сіні грається цебром,
Курчата цівкотять…
Пси – збайдужілі.
Спустивсь на землю ладо-вітрогон!
А я ладу чекати не зуміла...

Ослін.
Дівча.
Рядочки циній, мальв.
Подібне фото жовкне у прихожій.
Ти так незміряно мене кохав,
Що донечка твоя на мене схожа!

Лишаю молочай на літ стерні.
– Він твій…
Навіки твій… – плюскоче річка.

Забрати батька у дитини – гріх.
Наїмся досхочу твоїх порічок...


2012

Натискав на ґаз, Іванко,
Поспішав додому,
Грузовик гудів і злився,
Торохтів при тому.

Пес ,Сірко, сидів в машині,
На Йванка дивився,
По собачому так думав:
- А щоб ти сказився!

Кінь в причепці розгойдався,
-Ну куди спішиться?
Чого так жене машину?
Це ж можна й розбиться!

Виїхали на той шлях,
Що змійкою вився,
На закруті в стовба вдарив,
У рів покотився.

Харчить кінь, собака виє,
Кров із них стікає,
А Іванко ледьви диха,
У кущах конає.

Поліцай якраз під’їхав,
Побачив картину,
В нього серце було добре,
Полюбляв скотину.

Бачить, кінь у сильних муках,
Пустив кулю в лоба.
Лежить Сірко потовчений,
Й тут тяжка жалоба.

Коли чує, постогнує,
В кущах хтось озвавася ,
Поліцай й туди підходить,
Із трудом дістався.

Лежить Іван, весь побитий,
Носа витирає.
Поліцай , в руці з наганом,
Івана питає-

Як себе ти почуваєш?
Іван настороживсь,
-Краще й не було в житті,
Йти додому можеш!

Слова - це біль, печаль і туга,
Слова - це радість, шлях, життя,
Плече надійне в горі друга
І щораз нове відкриття.

Слова - каганчик у печері,
Грайливі зорі в чорну ніч.
Це ключ, що відкриває двері
Усіх епох, усіх сторіч.

Вони голосять й окриляють,
Лікують чи вбивають вмить.
Й лише в тім серці розквітають,
Що вміє жити і любить.
2012

Коли ніч схилилася до ранку,
Я побачив диво уві сні:
Галичанка, мила галичанка
Серед гір наснилася мені.

Карі очі, брів ластовенята,
І густа до пояса коса...
Хай тобі вклоняються Карпати,
Бо ти їхня гордість і краса!

Білі руки, стан стрункий дівочий,
Молоді незаймані вуста
Я всім серцем полюбити хочу
Назавжди, навік, на всі літа!

Я прийду до тебе в світлих мріях
І торкнусь твоїх сумних долонь,
Розповім, як в сонячних надіях
Я плекав душі палкий вогонь.

Розкажу тобі, моя кохана,
Як в житті несолодко було,
Як болить в моєму серці рана
І печаль лягає на чоло.

Розкажу, як плакали метілі,
Як плювали в душу люди злі,
І чому мені довіку милі
Ці простори рідної землі.

Ти мене напевно зрозумієш
Й покладеш голівку на плече.
Знаю я: нічого вже не вдієш,
Якщо в душах вогник не пече.

Будеш снитись ти мені щоночі,
Сядем ми й розмову поведем
Про Бандеру, Калуш, сині очі,
Та шляхів до серця не знайдем.

2000

Поцілую в щічку і долоню,
І губами доторкну чоло…
Ти приснилась, синьоока доню,
Ще коли тебе і не було.

Те маленьке вередливе диво –
Лиш косичок ще не вистача,
Ти у сні всміхалася щасливо,
І тулилась ніжно до плеча.

Перший усміх, слово, перші кроки,
Полетіли-понесли літа…
Розквітало диво синьооке,
У яких іскринка золота.

Енергійно, вперто і завзято,
До висот, до чистих юних мрій!
І раділи тихо мама й тато,
Успіх той сприймаючи за свій.

Вже і юність наступила наче,
Вже дорослі вчинки і слова,
А в очах - іскринка, те дитяче,
Що в душі сміється і співа.

Я наллю… до кави і до торта –
В віртуалі «цокнутись» обом…
Сентименти геть! Усі! До чорта!
Я вітаю! Обнімаю! Цьом!!!

27.03.2012

В поцелуй запутался и пропал.
От неё и снова к ней - путь недлинный.
Сколько б ни развенчаный - идеал,
Сколько б раз ни ранена - всё невинна.
У неё в ногах - наизнанку крепость.
У неё на дне - запоздалый эпос.

Кто, и почему, и в кого пророс,
В снах определяется несомненно.
Зеркальце - античнейший парадокс.
Слушай, это ж сам ты глядишь из пены.
Девушка посмеивается из ребра,
Сердце выкарабкивается из бедра.

2011

Можно развеяться без следа
В самой невинной, сваляться с ней.
Книги? - Они витражи, слюда.
Всякий наш выдох - любой честней.

Щурься, и парься, и лебези -
И не получишь буквальных нот
Ты ни по чём, ни в какой связи
Там, где букварьная фраза прёт.

Вот уж из всех неслучайных встреч
Наидержавная. Вздорный нрав
Дошлых героев сойдёт им с плеч,
Автор своих не лишится прав.

Тут уже как себя ни стреножь,
Чтение - самый коварный Брут.
В книгах на каждой странице - ложь.
В книгах написанному - не врут.

2011

Лишилися між плес хати – як вата,
Коти на вікнах, в рясці чорний став...
А я лечу в імлу зеленкувату.
За очеретом гай жалів розтав...

Лет навмання!
Скінчився мрій заживок,
Згубилася корзинка в чагарі…
Біжу до тебе напівстиглим житом...
Ти шлеш гостинчик – із водою рів.

Мене канав глибокість не лякає!
Отам, за ровом, – твій ведмежий кут.
Перемайну!
Як стрічка, в полі маю...
Не бачиш новостворену ріку?

Твоя дружина
опускає дзбанок.
Напій настояний на черепках мірил…
Змивай з лиця, захеканий коханий,
Оману й звіробою жовтий пил!

І поки буде вільга струменіти,
Оббризкуючи мальви і спориш,
Ти, Вітре, знудиш пречудовим світом,
Як я – тоді, коли штовхнув у тиш.

Помалу-малу пригадаєш клятви...
Я – лиш на сон.
Роїться мошкара...
Пливи у Смуток!
Згадуй сміх смаглявки,
В якої капелюшки відбирав.


2012

Той смак питва старого
Утрачений давно,
Він був солодше меду
Міцнішим за вино.
Цвіт вересу варили
Пили, затим у сні
В своїх підземних житлах
Лежали ночі й дні.

Прийшов король шотландський,
З ворожих ситий сліз,
Здолав низеньких піктів,
Погнав як диких кіз.
Де верес цвів червоним
І кожен тішив зір,
Маленькими тілами
Покриті схили гір.

Вирує літо світом
І верес знов зацвів,
Про таїнство напою
Ніхто не розповів.
В ущелинах вузеньких,
В могилах у траві
Знавці того напою
Лежали неживі.

По прерії червоній
Король скакав в сідлі,
Кроншнепи розлітались,
Роїлися джмелі.
Лице сердито хмурив
Безжалісний вожак,
По вересу ходити
Й не знати його смак

Нарешті вірні слуги
В норі між кажанів
Знайшли двох хмелеварів
Хто вижити зумів.
Останні хто лишився
Із карликів-родин -
Змарнілий сивий батько
І ще безвусий син.

Король сидів високо
У бойовім сідлі,
А карлики смагляві
Стояли на землі.
- За таїнство напою -
Король промовив сам,
- Життя вам подарую
Нікчемним хробакам.

До батька син тулився,
Глядів, то вверх, то вниз,
І пух його волосся
Куйовдив легкий бриз.
Тут старець обізвався
- Могутній мій король,
Сказати наодинці
Слова тобі дозволь.

Життя старі цінують
Їм совість чисто крам
Секрет питва старого
Я з радістю продам.
Здавався тонкий голос
Цвірчанням горобця -
Лиш син мене тривожить
Страшусь його лиця.

Ціну життя не знають
Хто зветься молодим
І торгувати совість
Ніяко перед ним.
Схопи його королю
І кинь в безодню вод.
Я видам таємницю
Яку беріг народ.

Зв’язали батогами
Від шиї і до п’ят,
І кинули у море
Дитя людей-малят.
В ревучому прибої
Маленький хлопчик зник,
А над водою довго
Лунав старечий крик.

- Повірите, чужинці,
Від сина ждав біди,
Не покладусь на стійкість
Тих хто без бороди.
Тортур сам не страшуся,
Тепер зі мною вмре
Моя священна тайна,
Мій елевий секрет.

26.03.2012

Убралися в картузики
Веселі чорногузики,
У чобітки святкові,
Жупанчики парчові

Танок ведуть грайливий,
Весняно-гамірливий
Поклацують дзьобами,
Іде луна лугами...

Так затишно удома,
Розсіялася втома
В полях озиминою,
Туманом над водою

Тепло несли на крилах,
Щоб на Дністрових схилах
Квіток цвіло багато
На радощі малятам