Про Діоніса згадаю, Семели преславної сина.
На узбережжі піщанім пустельного моря з’явився
Він на косі, у подобі незрілого хлопця: розкішне
З просинню темне волосся його розвівалось на вітрі,
5З-поза плечей його сильних спадала пурпурна накидка.
Трапилось на кораблі міцнопалубнім хижим піратам
Плинути поруч тиренським по темновинному морю.
Доля вела їх недобра. Тож ледве забачили хлопця,
Змовились швидко на мигах, раптово на нього напали
10Й на корабель його свій посадили, радісні серцем:
Сином їм здався царевим, що рід свій виводить від Зевса.
Путами зразу хотіли важкими його оповити,
Тільки на нім не трималося зовсім те пруття лозове,
З рук його й ніг відлетіло, а темні очі дивились
15З насміхом радісним. Зразу керманич, усе зрозумівши,
Інших до себе покликав, розважно таке їм промовив:
«О навіжені! Ми бога якогось, напевне, схопили!
Бо кораблеві міцному везти його далі не сила.
Може, це Зевс усесильний або Аполлон срібнолукий,
20Чи Посейдон, бо муж цей на смертних не схожий ні в чому –
Лиш на богів олімпійських, що мають небесні оселі.
Тож залишімо його якнайшвидше на березі темнім.
Руки свої не здіймайте на нього, бо ще розізлиться
Й бурю велику нашле, вітри супротивні здійнявши», -
25Так говорив. Та різкими словами відмовив ватаг:
«Сам навіжений ти! Справа твоя – піднімати вітрила
Й вітру чекать ходового. А хлопцем мужі хай займуться.
З нами Єгипту, надіюся, він досягне, або Кіпру,
Навіть до гіпербореїв чи й далі, аж поки не скаже
30Хто його друзі і браття і де всі його незчисленні
Статки, бо хлопця демон прихильний віддав нам у руки.»
Ледве сказав це, поставили щоглу й напнули вітрила.
Вітер потужний подув, моряки натягнули канати.
Бог їм одразу справи являти почав дивовижні.
35Спершу солодке вино запашне по човні темнобокім
Скрізь потекло і пахощі вмить розлились амброзійні.
Подивом всіх моряків охопило побачене чудо.
Поряд з найвищим вітрилом гарна лоза виноградна
Виросла буйно, і незчисленні з неї звисали
40Ґрона розкішні, і плющ темнолистий обплів усю щоглу,
Пишно заквітчаний, згорда здіймав він плоди свої вгору.
Кочети квітами всі увінчались. Пірати, це взрівши,
Зразу до суші керманичу путь повертати.
Бог же у трюмі левом зробився, страшним неймовірно.
45Голос могутній подав, і являючи дивні знамення,
Посеред палуби хижого він сотворив ведмедя.
Лев іспідлоба дивився, ведмідь же піднявся дибки,
А на кормі пірати зібрались – охоплені жахом,
Поряд з керманичем стали розважним, зі страху безсилі.
50На верховоду раптово наскочив Діоніс, а решта
Кинулась геть із човна, від страшної тікаючи долі –
В море пірнули божисте, набувши подоби дельфінів.
Лиш над керманичем змилувавсь бог і йому не зашкодив,
Щастя йому дарував і слово до нього промовив:
55«Зовсім не бійся, побожний, ти серцю моєму став милий.
Я ж бо Діоніс гучний, що мати мене породила –
Кадмова донька Семела, із Зевсом в коханні зійшовшись.»
Радуйся, сину Семели! Той, хто тебе забуде,
Ладити пісню солодку ніколи вже більше не зможе.

Листи вже не дійдуть до свого адресата,
Опалюєм конвертами повалені доми.
Твоя душа водночас бідна і багата.
Не вимагай нічого, просто заслужи.

Ти так хотів війни? Та ж ти її отримав!
Воюй з самим собою досхочу.
І сум чомусь щосил дверима гримав,
Бо глузд рубав іще зелену алечу.

Підкручу гучність власної свободи,
І водночас під класику цілую тишину.
Вмощуся між дахами, замовляючи погоду,
Бо лише вітер вірить у дешеву правоту.

художній переклад
із Анни Ахматової

***

Все обіцяло - бути вдвох:
Край неба, тьмавий і черлений,
Погідне сниво під Різдво,
Стодзвонний вітер Пасхи - в вени.

Й багрянолозий виноград,
І водограєві канкани,
І пара бабок - сіли в ряд
На ржі чавунного паркану.

І я повірити змогла,
Що друга любого побачу,
Коли між горами ішла
По крем"яній стежі гарячій.

2011


***

Всё обещало мне его:
Край неба, тусклый и червонный,
И милый сон под Рождество,
И Пасхи ветер многозвонный.

И прутья красные лозы,
и парковые водопады,
И две большие стрекозы
На ржавом чугуне ограды.

И я не верить не могла,
Что будет дружен он со мною,
Когда по горным склонам шла
Горячей каменной тропою.

1916

Художній переклад
із Анни Ахматової


***

Ти, мов янгол, що побрижив воду,
Зазирнув углиб моїх очей.
Повернув і силу, і свободу.
Обідець поніс у млу ночей.

Вже мої рум"янці млосні, спечні
Згасли від сумливих молитов.
Та у пам"яті лишаються хуртечі
Днів лютневих, дзвін моїх заков.



***

Словно ангел, возмутивший воду,
Ты взглянул тогда в мое лицо,
Возвратил и силу и свободу,
А на память чуда взял кольцо.

Мой румянец жаркий и недужный
Стерла богомольная печаль.
Памятным мне будет месяц вьюжный,
Северный встревоженный февраль.



------------------------------------------------------
* каблучка, обідець...
с. 653 Словника синонімів української мови.

Україно - Батьківщино,
Моя ти єдина,
Незрадлива, найрідніша,
Красива й мрійлива.

Радію я деревам
І квітам на землі,
Я рада, що вродилась
На цій святій землі.

***
2010 р.

Прощальним тужінням птахів стихли передзвони осені
гуляйко вітер пустими ланами
шугає над лісом що вже дрімає
зітхнули дерева на Підгаеччині
морозяним скрипом відкрилила двері Зима
перші сніжинки кружляють у веселому танку
з ними бачу сестричку з дІтьми
пестять мое серденько їх посмішки щастя
своею красою - наші перлинки любомилІ чарівнІ.
2011р.

Заиграл солнца луч игривый.
- О, мой ангел, мой милый!
- Шептали ее горячие губы.
В тишине блаженства пристань чистых сердец.
Радость уюта семейного, та небесная гавань,
Которая наполняет жизнь Божественной волною счастья.
Когда горят неугасимой любовью сердца,
В них Царство Небесное -
Мир, Любовь, Покой, Совершенство и Гармония.
2011г.

Гарна дівка чорноброва,
Та отруйна твоя мова.
Довгі коси, ясні очі...
Нащо ти в ток-шоу сидиш щоночі?!

2011

Сімнадцять рочків навесні,
Жениться вже не зможеш ти...
Верховна ж Рада на сторожі,
Недарма платимо їм гроші...

2011

Люстерко тріснуло, а ти
не бачиш і підводиш очі.
У тебе біль від самоти
і щось лихе сьогодні смокче.
У тебе серце на межі
вікна і сивої бруківки.
Хто і кого тут пережив?
І хто упав коли? І звідки?
Ти маєш тисячу причин
Дожити до Різдва… і літа.
Але душі життя по чім
ніхто не знає… Гасне світло…

Я сина вчив мовчати біля моря.
Не говорив йому:
“Дивись,
Он Кара-Даг напруживсь аж до тріщин,
Щоб море до плюскоту найтоншого вловить”.
Не говорив:
“Дивись, як зависа над морем Кара-Даг.
Мовби збирається забрати клаптик суші,
Колись так необачно даний морю”.
Не говорив:
“Заздрить Кара-Даг однолітку своєму.
Ще б пак:
Гасать наввипередки з вітром,
Сміятись з чайками
І кораблі, наче дітей, чукикать...
А що йому?
Пильнувати пустотливе море,
Аби в скажених своїх грищах
Воно не вистрибнуло в безвість?
Чи памятає Кара-Даг,
Коли й од кого одержав той наказ?
Як легко все ж
Із вартового перерости в невільника...”
Я сина вчив мовчати біля моря.
Спраглими губами
Перехилявсь до моря Кара-Даг.

ти мені сто років не писав,
намалюй хоч найдрібніші літерки.
висип їх в осінній сивий сад,
там сьогодні знов напрочуд вітряно.

не імейлом, і не поштарем
передай: "живий, та заклопотаний".
вітер неодмінно підбере -
він такі листи відносить сотнями.

я у вітру тисяча одна,
що чекає голосу з минулого
аж донині...
ще й горня без дна,
так йому кавова гуща муляла.

У місті, де всі дні були як урочисті, –
Ти зорі натирав до блиску ув очах,
Купав мене у місячному листі,
І вигрівав ковтками молока.

У тому місті сліз ще ти мене любив,
Де радість розтеклася по щоках, -
Ідеш в мені, як чорний пілігрим,
Крізь час і схлип ковтками молока…

У тому місті сон ходив коло вікон.
Та сон тоді ще нас не лоскотав,
Бо ти мене любив, бо бились в унісон
Дві наші тіні в коловерті трав.

У місті, де сльоза іде як та гроза,
Не зупинить…І важко вже дивиться…
На місто те, де ти любив, але не взяв, –
Бо там уже давно нема нам більше місця.

Не дочекатись весни.
Дім один одному ми…
З вітром в маленькім
Вікні,
Світлом на білій сосні,
Білим твоїм чолом,
Святом
За круглим столом.

Світ ще не знає про нас.
Острів наш замело.
Студимо ми обережно
Кров голубу небес.
Ти мене не питаєш,
З ким я була до тебе,
Із відчуттям,
Що до тебе,
Ніби мене й не було.

Я вже забула й те,
Як осипались клени…
Я не вдягла на лоба
Шовкову самоту.
Світ бо не знає рук,
Що пригорнув ти до мене, –
Стомлених і печальних,
Що відведуть
Пустоту.

Світ золотим обманом
Тулиться до повік.
Час – не вода, коханий,
Час – це любов.
Та знов –
(Світ бо не знає талану
Бути тобі за дружину) –
Світ зализує рани
І проливає кров.


Я на руках твоїх
Вперше спокійно засну.
І поведу тебе
В снах
у свою весну.
Світ наш з тобою останній,
Світ, де живе любов.
Ніч пливе у тумані
Привидом за Дніпром.

Світло на білій сосні
Падає на обличчя.
І відбиває сніг,
Що на поріг іде.
Тріщинки наших доль
Воском вінчають свічі.
Сніг розтає на долоні
І вимиває все –

Колір чужих очей,
Запах забутих рук.
А за вікном мете
Відголосок зими.
Світ не підставить плечей.
Світ, мов підбитий крук.
Світ бо не знає про те –

В ньому
є тільки ми.

І на кінчику крику ти будеш стрункий, наче біг –
Невимовного слова, що бродить спіралями серця
І розчісує час, як розлуки повільної сніг,
Як розлуки, що падає тихо на тепле люстерце,

Де побачиш мене. Але я уже буду – не я,
Заростаючи болем, тебе, як відточену голку,
Я вийматиму ніжно, звиваючись, ніби змія,
Але все це – повтори. Усе це, коханий, без толку

Я вийматиму знову. Вийматиму з себе життя,
І на рани незгойні я рухи пришию старанно,
Щоби болю не вміти відчути, а лише злиття
Із свободою в серці –
з вийманням тебе –
невблаганно.

Тобою, мій міраж, моя хронічна рано,
Спускаюсь вниз. Все нижче й нижче падаю.
І говорю собі безперестанно,
Немає де – крім рани – більше спати нам.

На цих висотах – холод, пустота.
Я у тобі, моя нестерпна рано,
Вся розчинилась, загубилась. Шестигранна
Твоя утроба. Схожа на крота

Вже я тепер. І рана, як нора,
Я в ній живу, і рию глибше, глибше.
І пальцями пишу незримі вірші
На стінах рани. Звичка, мов кора,

Старіє, обсипається і трухне.
І дощ іде, і кружеляє сніг.
І рана – довжиною з моїх ніг –
Ще довшою зробилася. І жухне

Те світло, що згори за мною пало,
Той сон, в якому небо розстеляла
В твоїм проваллі. Я росла, вростала
У глиб, доки на зріст увесь не стала.

Ти віддзеркалення, моя хронічна туго,
Наперсток мій гарячий, що вдягаю
На себе поступово; все минає –
Рожева й ножова твоя напруга…

Ти поклав передчасся на очі – й не бачиш мене –
Ти давно вже не бачиш мене, мов мене тут немає:
Ти сидиш і спиною – минаєш, минаєш, минаєш,
Проминання оце нас з тобою у час загребе.

А сьогодні компреси зі спирту – гарячі вужі –
Заповзають у рани – і язиками ворушать.
Та немає компресів на вирвану похапцем душу,
Безпорадні компреси для тих, хто уже – як чужі…

За вікном так невпинно – послухай – співають цикади.
В них є затишна ніч до співочого шляху вмирання.
Я змиваю з повік перламутровий відблиск світання,
І погладивши теплих вужів, – укладаюся спати.

Коли звужуються зіниці до крапок –
І світ – замикають в нулі,
Я не можу заснути, я дихаю
через
раз,
Я викручую пісню бентежну, що танцює в імлі,
Із губ твоїх, мушель, –
І б’є джерелом –
у час.

Коли ніч мої руки й мислі пускає на самоплин,
А земля надувається – кулькою –
ось-ось
зірветься,
Я до тебе б тулилась – але не знаходжу причин,
Щоби кинутись вслід – зірвавшись,
схопивши –
серцем.

І щоб глибоко впасти у тебе – на дно –
голови,
(Вже – може – мій вдих і видих для тебе
Нічого не значать)
Аби тільки тихо відчути,
відчути – як ми були –
краєчком відчути
і – майже нічого не бачить…
Аби прилетіти, де трепет тієї імли,
Що б’є джерелом,
Де я не радію й не плачу –
Туди, там де ти
б
невблаганно й нахабно
вуста мої
гіркими словами стулив…

У цей час мої губи – тремтливі –
напрочуд –

такі гарячі…

Обійти б…
Але – сходи, сходи…
Витікають – мов перші води.
Відлітають…
Гербарієм – не листами,
Не вустами…
Я спускаюсь до тебе вгору –
По стіні, що по коридору
Виростає розбитим люстром, –
По стіні, як по ложу Прокруста, –
Порозкидані кроків петарди,
Як розкинуті похапцем карти…
Скрипом (що зупиняє хід)
Обійти б цей важкий похід,
Але ніг тонкострунні клейноди
Вибивають чечітку на сходах…
З головою в весільних вінках
На чужих невагомих руках:
Крок наліво – і міцно б спала,
Крок направо – і засвистала б
Пташка, що стукотить –
Невинно.
Просто губ непротерті вітрини,
Просто руки – як постріли – в спину –
Розхитали мене на сходах,
Просто глибоко так не ходять…
Щоб триматися за перила –
(Я собі вже колись говорила!) –
Я із солі це свято місила
І лляним рушником накрила.
А як зійде – міситиму тісто.
На цих сходах – ні сісти, ні з їсти…
Не повернеш – бо далі – глиба,
Розмальована кров'ю риба…
Я у Бога тебе просила –
А чи – роз-рахува-ла – сили –
І очей, і ночей, і рук,
І тривожний, приглушений звук?
Б’ється так у порожній діжці,
Де так прісно, як першій книжці,
Як цілунку – що бризнув із вени,
Ще до того, як став зеленим,
Світ оцей, з висотою й падінням,
Світ, якого і половини,
І не вибачиш, не побачиш
І ніколи собі не пробачиш?
Коли сходи – вдихнуть – за плечима,
Коли двері до них – хтось відчинить –
На те світло, що в спину дише.

Я піду…
і нічого більше…

І немає такої пори, що прийшла б за тобою.
Що надихала б слів, відірвавшись від губ, ніби дим.
Що накрила б тебе чорним вітром… сухою листвою…
Що тебе б віднайшла й погасила. Але не за тим,

Аби руки шукали осердя, тримаючи нитку,
Розплітаючи серце навколо живої води.
Аби ти, ніби борошно біле, пройшла крізь те сито,
Що накрило тебе, як торнадо високий обрив.

І не має такої пори, що прийшла за любов’ю,
Є пора розливання і виходу із берегів.
Є пора, що приходить й відходить –
Навспак – за тобою,
Ніби дерево, що не рахує у розрізі кіл.

Посиджу на доріжку.
Сніжинки порахую. Сніжинки, що розтануть
На плечах у містах.
І чобітки на ніжки турботливо ти взуєш,
Затулиш віршам рани
У місячних очах.
Посиджу на доріжку. Посиджу скраю ліжка,
Пакуючи в валізи
Усе своє життя.
А ти мені вже й книжку наготував в дорогу,
Цікаву дуже книжку
З нестерпності життя.
Наллєш обом мадери із запахом прощання.
І сам Мілан Кундера
Вже не порадник нам.
Немов холодна безвість, його нестерпна легкість
І сонна невагомість,
Яку тобі віддам.
Посиджу на доріжку. І подивлюся в стелю,
Немов то через неї
Виходити мені.
Ще я твоя оселя. І ти моя оселя.
Немов гіперборейців,
Нас засипає сніг.

Пройти –
Тихіше за тишу, біліше за білу зиму.
Вночі колисати на грудях сповите життя.
Молитись хрестам міжвіконня.
Усе у нас добре, сину.
У нас із тобою є ТИ
Й – невідривно
Є – Я.

Заплющити очі – і снігом рости, і корою,
І слідом на небі, який залишає душа.
Не вір голосам, що ідуть, як вовки, за тобою,
Повір – що героїв
Не завжди уміють втішать.

Я вчила столичні вокзали, і довгі тунелі,
Валізи, набиті книжками
Блакитної крові,
І вікна чужі, і смугасті – у винайм –
Постелі,
І губ філіжанки розбиті,
Й волове – волові.

Я бачила сходи глибокі і дно, із якого,
Не кожен підніме себе,
Не кожен себе народить,
Коли над тобою –
Замість легких пологів –
Місяць затемнений
Сходить.

І думи невтішні пізно спочити ляжуть,
Припадуть, як листки до воріт,
Віщі сни…
«І що вона має?» - розсудливо подруги скажуть.

Я маю прихід –
Коли в дім забігає мій син.

Доки з тобою, але без віршів.
Доки ти спиш – я у мережі,
Ти ще не знаєш мої
«Поза межі»…
Доки ти рівно дишеш,
Доки твій сон у махровій одежі,
Доки летять, ніби видихи, гулі.
В темних кімнат затісні обійми –
З рухами чорної пантоміми…

Я, притуливши до вени риму,
Сни свої вийму.

Не розливаючи чай у піали,
Я покидала міські вокзали
Й перших снігів засилля.
І по слідах – курсивом –
Губи об небо гасила.
Поперед себе – молитви й валізи –
Рухався світ по рейках колізій…
Вистачить. Бізі.
Вирвавши з себе покинуте місто,
Асталавіста.
Слухала Ліста.
І натщесерце в кутку голосила,
Ніби весь світ у ту ніч замісила…

Як поділити сили,
Щоб ти – щасливий?

Доки з тобою, але без віршів, доки у тебе –
Як в Бога – вірю,
Перешиваючи саван ночі,
Думи – на очі…
По волосині твій сон плестиму, по волосині збиратиму,
Сину,
Все, що не можу і все, що зможу.
Ти такий схожий…
На все, що маю, і все, що мушу.

Схожий
На Душу.

Ти мене на всі руки чужі відпустив
Без адреси і місця знаходження.

І береза гортала листочками дим
Без початку й кінця. Хто кого тут залишив?
Хто кому алкогольні гріхи відпустив,
Хто до смерті кого заколише?

Що йому непристойне моє життя?
Розговівся. І стеля вищала…
А я слухала серцебиття
Із грудей чоловіка вищого.

Я пиріг святковий в ту ніч замісила
І розбитих віконниць закоханий бриз.
Танцювала. Ліпила. До ста лічила
Переселенську безликість валіз.

І зосталось мені по світу
Обійматися міцно з вітром.

Це не її зупинка. Вона іще буде чекати.
І відчинятиме вікна. І протиратиме очі.
А за вікном хлоп’ята – малі пустуни-аргонавти –
Мандрують по чорних калюжах,
Що снігом учора були.

У неї одна кофтина, кофтина – на всі паради,
І мрія одна. Про неї – мовчати лицем у стіну.
У неї мала дитина і ніде сховати правди.
І ніде сховати серця,
Хіба що в глибоку труну.

А небо таке гаряче, що грітися можна до ранку,
А небо таке маленьке, що облетиш за ніч.
У неї своя дорога між снігом і небом – на санках,
На санках пов’язаних знаків. І фото рідних облич.

Це не її зупинка. Вона іще може чекати.
Вона дозволяє вітру заходити до оселі…
У неї мала дитина і ніде правди сховати.
Вона підкидає душу і м’яко ще нею стелить…

Розкажи, як сховати лице, коли об нього розбилися зорі?
Коли на іншому боці серця –
Тебе – як блакитного загубленого кита –
Викидає море?
Коли в очах викривлюються параболи сліз,
Коли руки бігають по клавіатурі,
А хтось говорить:
«Що твоя писанина? Як кістка стоїть у горлі!» -
І змушує тіло, без того гнучке у руках обставин,
Дивитися значно нижче –
Ніж просто «вниз».

Я розтягую свої джгутові нерви,
Мов перед тим, як поміряти тиск,
І відчуваю, як мерехтить під повіками блиск,
І одягаю розбиті свої окуляри бездонні,
Аби у реальність три-де утекти – із безсоння –
Сховати свої чернетки – із життя узяті,
Узяті з гарячого нутра, ніби з небажаного зачаття,
І викинути на підлогу – брудну і чорну,
Немов прив’язати за лапу ворону.

Розкажи, як мені дихати, дихати димом і не задихатися?
Тільки – крізь всі образи прошу – поквапся!
Я буду йти по найвищій блакитній кроні…
Я безпритульність сховаю в гарячі долоні.
Я шануватиму матір свого чоловіка,
Я свою долю вестиму сама під лікті.
Ось тільки –
Тільки скажи мені,
Страво моя з базиліком, -
Хто мені лікар?!

Я погортаю нічку, вклею вирвану вітром сторінку,
Пригорнувши до серця дитинки тонку павутинку…
Як же бути очам, як повірити їм у рай?
Ти мене, базилік, не питай…

Усе, що у мене є, -
Ранки вівсяні й тягучі на дерев’яних ложках,
Кашель грудний, розпатланість,
Вікна з виглядом на своє серце.
У мене є інтермецо
І невигойна розпластаність
Тіні – в надбитім люстерці.

Лимонні краплі у сутінках –
Злизані із дитячої щічки.
У мене є іще нічка,
Ніби в руках синичка, -
Для недоторканих клавіш,
Для всього того, що уявиш.

Капці, серветки, плоди надкушені,
Краплі на шибах від пари кухонної,
Кроки моєї самотності сонної,
Сни перлітні і фарби згущені.
Дні, ніби коси, роз-пущені.

Усе, що у мене є, -
Вигляд на небо, рожеву безодню,
Вигляд на втрати гострі й висотні,
Вигляд – і видих – на світ, його світло,
Вигляд на те, що уже не розквітне.

Вулиці довгі. Дороги пізні.
Сум по собі, немов по вітчизні.
Руки, що несли любов над собою,
Час, що замерз ще тією зимою.
Очі байдужі, думи гостинні.
Все, що тримається на павутині.
Все, чого більше, ніж просто – людині.

Усе, що у мене є, -
Ти уже попросив
І підірвав, як атомну станцію.
У мене є ще мої голоси,
Від яких я тримаю дистанцію.
У мене є все –
На тебе так схожий син
і непристойно-скандальна
Репутація.

Репутація –
Схожа на ампутацію.

Він любив її.
А вона – розхлюпана, неозора,
Самотня й солона –
Схожа на Чорне море –
Із монетами, суднами, ланцюжками –
На дні,
Медузами і перлинами,
Із потопельниками, що зрослися із нею спинами.
Вона була, як висока хвиля
Із м’якого пінявого текстилю.

Вона була прихованим в шафі скелетом
І його амулетом.

Коли під язик вона клала місяць
Із потойбічним корінням –
У ньому ламались усі паралельні лінії
І він колихав її у сітках багряних,
Щоб гоїлись рани.
Болісно проростали із солі два темних тіла,
Клялися і розривались,
І без вогню горіли,
Зашиваючи світ у бурштинове коло безмежжя, –
Він тоді їй належав.

Одягнувшись у рану її гарячу,
Він багато для неї значив.

Вона виростала з піщинки і падала ницьо,
Ніби думала тільки сниться…
І на ранок об берег билась,
Ніби справді лиш снилась.
Вранці він збирав водорості й кидав монети,

Аби повертатись в її секрети,
Аби ловити високі хвилі…
І ненавидів своє безсилля.

Стільки просьб у любимих завжди!
У розлюбених просьб не буває.
Як я рада, що струмінь води
Під прозорим льодком завмирає.
І я стану – Христос, поможи!-
На покрив цей, крихкий і світлий,
Ти ж листи мої збережи,
Аби нас розсудили діти.
Щоб чіткіш і ясніш
Ти виднівся їм, мудрий і гарний.
В біографї славній твоїй
Хіба ж можна лишать прогалини?
Надто солодко п’ється земне,
Затісні ж бо сіті любовні.
Хай згадають колись і мене
В твоїй книжці потомні.
І хто повість оту прочитав,
Хай собі усміхнеться лукаво...
Як любові й спокою не дав,
Наділи хоч гіркою славою.

--------------




Столько просьб у любимой всегда!
У разлюбленной просьб не бывает.
Как я рада, что нынче вода
Под бесцветным ледком замирает.

И я стану — Христос, помоги!—
На покров этот, светлый и ломкий,
А ты письма мои береги,
Чтобы нас рассудили потомки,

Чтоб отчетливей и ясней
Ты был виден им, мудрый и смелый.
В биографии славной твоей
Разве можно оставить пробелы?

Слишком сладко земное питье,
Слишком плотны любовные сети
Пусть когда-нибудь имя мое
Прочитают в учебнике дети,

И, печальную повесть узнав,
Пусть они улыбнутся лукаво...
Мне любви и покоя не дав,
Подари меня горькою славой.

1913

Твої очі дівочі, твій усміх наче гріх, мені на душу ліг
Ти з’являлась щоночі, наче пісня шепочеш, забери мене
Душу й тіло продав би, нічого не мав би,
Тільки назавжди с тобою, тебе б я кохав би

Навіщо скільки думок и горювань, навіщо стільки бажань и почуттів
Я пам’ятаю якими ми були, та напевно не пам’ятаєш ти
Душу й тіло продав би, нічого не мав би,
Тільки назавжди с тобою, тебе б я кохав би

Ці слова не лікують, вони тугу трактують, тугу мого життя
Наче дві колії на розі дороги, наче весна після зими, наче ми
Душу й тіло продав би, нічого не мав би,
Тільки назавжди с тобою, тебе б я кохав би...


2011р.

Зимі ворота листопад,
немов сестрі, відкрив.
І в тихий у чеканні сад
гостинно запросив.

Кружляли в парі: листя й сніг.
Біліло ув очах.
І світ стелився їм до ніг,
а може, то - печаль?

Призупинивши танець свій,
промовила:"Пора.
А за прийом гостинний твій
я вдячна, як сестра".

Не відповів їй листопад,
йому забракло слів.
Бо зовсім він зимі не брат -
любив її, любив...

2007

Запах поцілунків - трунок,
тіла збудливий рисунок
й бажання нам замінить час,
ще крок - але між нами джаз...
Середину заповнює спокуса,
пристрасть в венах, в русі,
душить вогонь ласк,
Вибач - знов лунає джаз.
Тепер лиш спогади палають,
біжать в відверту путь,
катують кілометри нас,
А в вухах знову клятий джаз...

Промерзлий вітер
об нашу хвіртку — буц, буц...
Ах, не впустімо ж!

(хокку)
(12.2011)

І шато, як шатро, і нічні шепотіння, тінь
від руки чи від птахи, і трави густі, як коси…
Ти нечутно приходиш – ти тишу з собою носиш
як дитину, чи воду у глечику.
Знаєш, ті

переплутані станції, сплутані пальці, снива –
то з Його гобеленів нитки_як роки…
Ріки
не повернеш назад, як не пустиш Його руки…
Світла гривка на очі.
А очі – як дикі сливи.

Потім - арки, і лавки у храмах_німих_завжди,
дикий кріп, виноградове листя, червоне винце,
і мовчання густого налито по білі вінця,
і тримаєш в долонях тремтячу жагу води…

Вона шукала собі коханця,
Хоча коханою й так була -
Шукала вперто його на танцях,
В кафе і клубах, ша-ла-лу-ла...

Вона красива була, як мрія,
А ще активна і молода,
Та в голові в неї вітер віяв -
Аж дах зривало, шаб-да-бу-да...

Чим це закінчилось? Я не знаю.
Дізнаюсь, може, колись, але
Чому у грудях пече-палає
І, лиш згадаю, стає так зле?..


09.12.2011

Я з осені вийду у зжовклій тіарі
(Як Ною вдавалось знайти всім по парі? ...
І де той фарватер між «ліво» і «право»?)
Життя – розфарбовка. У когось яскрава,
У когось не вистачить фарби і хисту.
Зразок? Не до нього! І далі по змісту.
Комусь до лиця монохроми відверті,
Комусь до снаги змалювати і стерти.
Така от історія, любі малята.
Без винятку всім час відтоптує п’яти
(Хтось книжку з кінця полюбляє читати).
Вінок з акварелей плести б до нестями –
Виходить же гарно! Бувають і плями,
Та підретушуємо – так наче й треба.
Ми небо фарбуємо. В колольорі неба
Вбачаєм щось інше , наразі брудніше.
І в кутику хтось так розбірливо пише:
«Фарбуйте! Усі! Відганяйте журбу!»
- По кому то дзвін? Не по мені ж, мабу...

Умань 08.12.11

кидают косые взгляды
нам в спины тупым железом.
мы ищем себе отрады,
они же из кожи лезут,
чтоб только нам не малина,
чтоб только отбить охоту.
их постные злые мины
у нас вызывают рвоту
и дикое нежеланье
кориться тупым законам.
за облачной неба гранью
стоят наши терриконы,
где им ограничен доступ,
а нам пять минут до жизни,
где звездная наша россыпь
блестит мелодичным свистом.
нам есть где от них укрыться,
нам есть что им всем ответить.
в намереньях их нет смысла
среди наших мертвых петель.
вооружены свободой,
воспитаны побежденьем,
мы в грязные их болота
приходим как привиденья.
от этого и враждуем,
отсюда и эти взгляды.
оставьте в покое, люди.
от вас ничего не надо.

2011

Стор. кн. Малий мотлох-3 сАм видав 2011р.

* * *

Помолись за мене Богу, мамо.
Якщо знаєш як – я вже забув.
Розкажи, що каятись ще рано,
А народження своє я вже відбув.

Попроси не голосно, не слізно,
Просто пошепки, і десь не на виду́,
Щоби Господу не видалось, що пізно
Я колись до Нього сам прийду.

Поясни, що я вже у дорозі,
Тільки десь затримався в житті
Ненадовго, і вже десь невдовзі
Я в Святім з’явлю́ся обійсті.

Розкажи, що я вже вивчив мову,
Ту, з якою линуть до Небес,
Що вмиваю душу й з нею знову
Під Його впаду́ Всевишній перст.

Павло Гай-Нижник
9 грудня 2011 р.

истеря уходя
в отрыд

из-за тех
кто влаен и ввыт

и еще из-за тех
кто врыт

не жди что
они отпустят.

мы с тобой одной глины
устной.

выговаривать все
должны.

Голуби ховались на карнизах поверхів,
а знизу, верхи на коні
пливла поважна пані...незгадані
уривки листя,
як обломки щастя,
тали на гарячих каменях стіни...
Невинно бігли миті,
метушнею ситі,
грілись в променях війни,
у іграх тіней...Літо
покривалось потом,
що потім біг дощем в світи.
І місто бігло, гнало, десь туди,
де люди бачуть сни, посіяні
панянкою, що на коні,
де голуби ховались над карнизами стіни.
-------
Прозоре небо дірявили три зорі,
і десь вгорі,
у цьому морі,
Простори мрії хмарами творил гори...
І горе тому, хто говорить,
немов там магії нема...
Пітьма закутала системи,
де ми існуєм...й - дивина - проблеми
тікають в вени небуття,
всі схеми летять до чорта...
Й повітряним ескортом пірнаємо до казки дна.
Стіни буття руйнують тиші тонни,
де тільки тіні пошепки гомонять...
і зорі стогнуть -
ніч завершує життя.
-------
Місяця дочці приснилось сонце...
Наприкінці дощу, в пустій бляшанці,
народжувався танець...
Лопав панцир сірий
і зір вростав у вир той щирий.
Летів у вирій світла промінь,
розставляв акценти, коми
в домі монотону...залишав він спомин
вічний тих кількох хвилин,
коли дива зявлялись і зникали,
коли вся папороть цвіла,
коли ще пахло літом...
а зараз сліпить запах формаліну,
замість цвіту - бірки, ціни,
а диво десь в куточку лиже рани...
рано прокинулась донька зі сну -
безсоння тепер мучить місяцеву на світанні.

почати з осені, останнім журавлем
відправити вагання - крапка. ну ж бо.
одне малесеньке ціаністе «але»,
воно не боляче, воно лише ледь-ледь...
на брудершафт навиворіт - за дружбу!

не торгувалася, і випила до дна,
і вірила - зима не за горами.
і ти сподівано мене не здоганяв.
тоді щокою притулилась тінь до дня,
аби відчути, як маскує шрами.

ще не надихалась присутністю зими,
ще тільки білим світ благословлявся,
а ти прийшов до вічності за мить
і витяг ніч з порожньої суми,
щоби душа скотилася по пласі.

Суне час черепахою в черзі…
Ти за мною в тій черзі стоїш.
Підійшов кіт чужий і потерся,
Я пригладила шерсті розкІш.

Гарний кіт, а брудний! Ну, халепа:
Доторкнулась рукою щоки…
Ти смієшся так дзвінко й дотепно!
І - в кишені, шукати хустки.

Витер бруд на моєму обличчі,
Ледь торкаючись пальцями щік.
Ах, ця випадку ніжність, лишися!
Будь зі мною, хоч неподалік…

Посміхаючись, кинув: «Ця черга
Зрозуміє нас, мабуть, не так…»
Як приємно мені, як нестерпно
Бути в центрі уваги зівак!

Зрозуміють вони, як годиться –
Доторк, усміх, очей голубінь…
Це ж не їм, а мені буде сниться
Отой кіт, який сам по собі…

18.09.1998.

Я пам'ятник собі збудую з добрих діл,
І заберу з собою в Небеса.
Бо на землі стає все мотлохом старим,
А в небі завжди неземна краса.
Без добрих діл піднятися несила,
Бо віра - то крило лише одне.
А справа й віра вже надійні крила,
У Край небесний підіймуть мене.
І кожну справу, у вінок увиту,
Я вручу Тому, Хто мене чекає
(моє ім'я Він на долоні має),
Уже давно - від збудування світу.



грудень 2011 рік

Знов горить життєдайний вогонь.
Вибух -- батько світів невгамовних,
що стирає з натруджених скронь
цвіт дрібниць золотих і любовних.
Ще бодай кілька кроків, іще
трохи швидше, влучніше, щоб знову
міг полити гарячим дощем
світ обману й янтарну полову.
Не лякайся, бо лагідна сталь
на руках, чи в сплетіннях -- омана,
що лоскоче зрадливу печаль,
помирати ж ніколи не рано.
Нам надію вогонь дарував.
Знову танець свинцевий кружляє,
щоб Господь знов Петру наказав
пропустить відчайдухів до раю.
Розбиваючись в бризки об лід
нездоланної світобудови,
змиєм кров"ю безвиході слід,
щоб світанок яснішим був знову.
Тисячі ми голів і долонь
склали юних безмежних жертовних.
Й знову бунт -- життєдайний вогонь,
вибух -- батько світів невгамовних.

Переситившись щастям незміряних міст,
світле пиво виллєте рікою.
Світлим полум'ям тільки я радісну вість
запалю вам на страх і на долю.
Щоб в серцях не лунав надокучливий дзвін
про відсотки й укази незгасні,
до пляшок підливайте палючий бензин
та частуйте ним наших люб'язних.
Ти смієшся. Рука у багряній руці,
танець волі й ножів незрадливих
перемірює сходи й підвали оці,
вогняне підсолоджує пиво.
Я несміло спрямовую погляд за ним,
не лякайся - ціна невисока.
Де вогні криють лід, закривавлюють дим,
ожидайте мене, синьооку.

Заламываю книжные страницы,-хрустит переплет
Крошатся мои нервы в слабый утренний чай
Может, сегодня что то произойдет,
Но для меня останется «невзначай».
Соседские ссоры за стенкой, споры и крик.
Бьется посуда, бьется сердце, я слышу
Из нашей квартиры...
Остановился миг.
Ты помнишь, ты помнишь наше, НАШЕ, малыш?
Это было похоже на цветение вишен –
Облетая, белые лепестки покрывали землю собой,
Посыпали голову пеплом, не находили покоя...
Наше осталось светлым. Там, за темной чертой.

Двое идут пешком, идут никуда не спеша,
Ночь похожа на корм, которым покормят птиц,
Споющих к утру рассвет. А сейчас она хороша.
Он сорвет ей цветок, она не опустит ресницы,
Лето, было тепло. Сколько там общих лет?
К осени с холодом – страх, первые капли дождя,
Поезд покинул вокзал, а я сжимаю билет,
Вру и себе и другим, и ухожу уходя.
Если вернусь на перрон, то только в забывшихся снах
Боль – широкий зрачек, предчуствие – рушится мир.
И столько теперь всего разложено на весах,
в вихре слились очертания крыш, ступенек, квартир...

Відчиніть мені темницю,
Подаруйте світло дня,
Карооку молодицю,
Чорногривого коня.
Дайте раз по синім полю
Проскакати на коні,
На життя своє і волю,
На побічну мовби долю,
Ближче глянути мені.

Із дощок напівзогнилих
Дайте човника мені
Із розтріпаним вітрилом
У стихії грозяній.
Я тоді полину морем
Безтурботно і один,
Розгуляюсь на просторі
І потішусь в буйнім спорі
З хіттю дикою пучин.

Дайте ще палац високий,
Навкруги високий сад,
Щоб в тіні його широкій
Зрів янтарний виноград.
Щоб дзюрчав фонтан без краю,
Мармуровим залом плив,
І мене б у мріях раю
Орошав своїм звичаєм,
Усипляв і знов будив…

08.12.11

бачиш - золотаві куполи
передзвонів голосиста віхола
ти забув усі волхвів дари
та очей святих росу горіхову

день почнеться рано на зорі
на зорі забудеться й згадається
як волошку голубу зустрів
як тривожив сутінки гітарою

сиротою рідна сторона
згадується мова перелесника
і в усіх дзеркалах днів вона
спогадами - яничари-вершники

до порогу –вишитий рушник
стелить мати і чекає сина
винами з чужої сторони
кров розлуки крапає полином

запеклось виною на устах
голуба волошка переможена
дім казенний – чорна борозна
оленятко німоти стриножене

кавовим осадом ніч розійшлася,
десь серед поглядів, серед вистав,
тихо герої губились по трасах
зрадженим поспіхом вітру без справ...

щойно світанок, стривожений сонцем,
танув на скронях фарбованих днів,
пальці торкались до мого волосся,
наче уперше... як вересень мрій

будуть гойдати словами секунди,
ті, що так довго не мали адрес,
вулиці, спогади, джазові будди...
в обрисах тануть ранкових чудес