Твоя любов, як пташка дика...
Моя ж - незграбна і велика
тебе лякає...
Та до тебе
я прихилю і долю й небо,
аби у парі, не нарізно...
Заглянеш в очі ніжно-ніжно
і віддзеркалиться душа:
у ній з тобою я -
пташа...

22.03.2012

Дощик падає на стріхи,
На поля і на ліси
Люду вправному для втіхи,
Для багатства, для краси.

Соломійка плаче вдома
І розради тут нема!
Дощ для неї - наче втома,
День проґавила дарма.

Їй би у квача пограти,
А уроки – підождуть.
На скакалці б пострибати,
Й друзі в гості не ідуть...

„Я ображуся на тебе,” –
крикнула услід дощу.
А ромашка їй:„Не треба!
Я ж тоді не підросту!”

Кожний дотик - неначе поема,
Кожний погляд - ліричний роман.
Ця любов - тільки частка окрема
В буйнім цвіті звабливих оман.

Для любові і лиха замало,
Бо душа, як зоря, молода.
Є у весен стихія повстала,
І жива ще в криницях вода.

Народившись з пекельної млості,
Постає осяйний дивограй,
А кохання покликало в гості
Перестиглий вишневий розмай.

Кожний шепіт - мов янгольский голос,
Кожний подих - зітхання сердець.
Ця любов - нерозгаданий колос,
Що приходить з початку в кінець!

2001

… моє ти диво стоголосе
моя ти знахідка доріг
в тридцяте ось приходжу в осінь
і в жодну з них не переміг
що за краса і що за профіль
що за сарказм крізь монолог?
я ж наче майстер, наче профі
чи може нудний прийшлий лох?!..
стою понурий… на афішу
дивлюсь і думаю.. з обійм
ніяк не виплигну - не смішно -
то може краще до повій…
2012.

Нема річниць, скінчились роковини,
На ринку сміх міняють на сарказм,
"Нема жінок!" – регочуть самки хтиві
Я бачу тлінь, зате не бачу нас.

Я бачу ніч, зате не бачу сонця,
Я бачу дим, не знаючи вогню.
Нема тепла... Вдихаю свіжий стронцій.
В кутку дотлів нечитаний Камю.

І йде весна, важкі її підошви,
І крутить млин життя Гормон-Ріка.
Що важить час, коли в зіницях осінь,
А в жилах кров пронизливо гірка?


22.03.2012.

Зовсім це не сміхота,
Справ багато у кота!
Потягнутись на світанку,
Покачатися на ганку,
Повилизувати спинку,
Подрімати ще годинку,
Потім смачно попоїсти,
Потім позручніше сісти,
Потягнутись солоденько,
І поспати ще гарненько!
Зовсім це не сміхота,
Справ багато у кота!

вечір весняний ходить на задніх лапах
повний келих вина і кохання із блискавицями
йому всеодно мої вірші- хоч би і причепила бантика
любить- коли спокійно пахне беконом ранок коричневий
де карамель до кави і чорні мережки білизни зваблюють

він постійний до божевілля із посмішкою семи лун
на обличчі монументальний спокій в бажанні пробачити
довго мовчить як лопає котрась із семи його струн
і брови супить і палить на балконі самотнього кратеру
а потім як звір розриває очима сьому струну

буває бунтую гримаю дверима і посуд весільний б’ю
і все мені не так
і живемо немов у перегонах щурячих
і мружу очі недобре- з язика відпускаю гримучу змію
вона пробігає йому по венах чорним пеклом невдяччя
мовчанку рахують годинники на стіні
коли ми обоє сірі коли невдячні

нарешті в дитячій спальні він сталевого кидає якоря
байкові казки розказує про коней- Ханду і Спіріта
рожеві ляльки вивітрюють із голови образи і недовіри
на простирадлах дитячих всміхаються вишиті маки

береш із його рук пакети із продуктами і посміхаєшся
чи трешся носом об зелену краватку майбутніх планів
і під шкіу втікає сила і щоб там не сталося
щось одразу приборкує нелогічність повстання
лишається лежати один до одного крилами
голубити шию пальцями

там де коні ох коні лиш коні і степ
там де зроду трави ох трави не косили
там по серце убрід синя квітка цвіте
за імлою за сном за ковилом

їй би в небо навскіс їй би в море убрід
їй би степом і вітром ох вітром гривастим
прокотитись пролитись прожити пропасти
та й прибитися ох до зорі на поріг

їй по груди цей світ а мені а мені
а мені аж по серце гіркавим пагінням
проросло і вгинає аж аж до стерні
розімліло розтанно розтінно

тільки вітер нехай тільки осінь і синь
тільки б кінь аж по серце в траві попелистій
і щоб жовтень ще трохи цих піль не скосив
поки випасуть коні ковили імлисті

Ніде не буде вічно як завжди
ніхто не буде завжди де треба
ти так прагнув бути найкращим
але не станеш кращим за себе.
Я не прошу забути що було
якщо забувати - найтяжче
не гнійвайся як я забула
я не хотіла просто - як завше...
За днями заховалися тижні
й літо не завжди було нашим
Ніхто не назве мене ближнім
Але нічим вже й ти не настрашиш.
Ми вбрід - й заблукали у квітні,
та вересень - вже точно пропащий...
Ти не дивись мені так аж у спину,
Ти ж знаєш, так буде краще...
Найкраще що б могло статись
ми вже розпродали по крупці
я ж не шукаю пробачень
я вже просто вітер у трубці
я не розумію сигналів
що ти надсилав крізь цінамі
я лише вірю що скоро
усе промине й - поза нами...

Виходить місяць мститися за муки
пихатої своєї далини.
Йому сновиди простягають руки
й приречено ідуть услід за ним.

На крилах непритомного тяжіння,
коли знемога днів така важка,
летять вони, прозористі створіння,
на кожен срібен зблиск молодика.

Холодним смерком світячи в обличчя,
не даючи нічого навзамін,
мене мистецтво здаленіле кличе
і вимагає розчинитись в нім.

Чи подолаю я його неспокій
й наскрізну звабу всіх його прикмет,
щоб виліпити з місячних потоків
вагомий уречевлений предмет?


___________________________________

ЛУНАТИКИ

Встает луна, и мстит она за муки
надменной отдаленности своей.
Лунатики протягивают руки
и обреченно следуют за ней.

На крыльях одичалого сознанья,
весомостью дневной утомлены,
летят они, прозрачные созданья,
прислушиваясь к отсветам луны.

Мерцая так же холодно и скупо,
взамен не обещая ничего,
влечет меня далекое искусство
и требует согласья моего.

Смогу ли побороть его мученья
и обаянье всех его примет
и вылепить из лунного свеченья
тяжелый осязаемый предмет?..

То світло, то темрява... Півпропорційно
В душі загоряється свічка і гасне...
То сонцю, то ночі холодній підвласне
Життя дефілює по лезу граційно.

Вклоняючись земно Господньому Слову...
І хвилей за кілька - піддавшись омані:
Гамселять бажання по нервах шаманні,
Впиваючись мороком грішності знову!

У кожному з нас - суті дві воєдино
Замішують темні і світлі палітри...
Цілуючи душу розпеченим вітром -
То гасне свіча, то півпроменем лине...
(21.03.12)

Усе тьмяніш на білім тлі
Небесна світиться лампада,
І в переквітлому гіллі
Тремтять зигзаги листопаду.

Кружляє листя, шелестить,
Зливатися не хоче з прахом…
О, та невже це справді ти,
Все той же, нам знайомий страху?

Хіба ж у цю оманну яв
Наказ Творцевий не долинув?
Й нема ні зачину, ні спину
Тобі, моє бентежне я?
_________________________________

Текст оригіналу:

Листы.

На белом фоне все тусклей
Златится горняя лампада,
И в доцветании аллей
Дрожат зигзаги листопада.

Кружатся нежные листы
И не хотят коснуться праха...
О, неужели это ты,
Все то же наше чувство страха?

Иль над обманом бытия
Творца веленье не звучало,
И нет конца и нет начала
Тебе, тоскующее я?

за горстью звезд
разрозненные даты,
остывший чай,
простуженный декабрь,
так хочется запить
всю ночь токкатой...
шептать негромко
но не о делах

слепые сны,
рисунки мерзлых окон,
почтовый адрес -
тот давно забыт,
я тороплюсь
куда-то в теплый кокон,
под руку с ветром
без былых обид...

негромким эхом
падают снежинки,
никто не спросит
как у них дела,
кружится снег
построчно и пружинно...
рисует в зимах
новые слова

и так однажды,
кто-то же вернется,
(или напомнит
тихо о былом),
а в чашке чай
"нетронутая осень",
где мы бродили
эту жизнь вдвоем...

2011

Україною їду і душить
мене суміш сліз і туги,
бо все бачу нещасні душі,
як і я,що мовчать навкруги.
Всю довкола нові хазяї
розділили землю мою:
зранку встану ,як сонце засяє -
і уже на чужій стою.
Що ти робиш ,мій добрий народе -
все батрачиш ,як і раніш?
Як раніш будуть нас пороти,
неслухняних .Вганяти ніж -
хто говорить багато .Будуть
купувать нас за гречки кіло,
в демократію гратись -люди,
ну невже буде так,як було?!
Будем старанно і надалі
їх від себе охоронять -
ешелони зерна і сталі
розкрадають то кум ,то зять,
що залишиться - посадівці
розтягають і СБУ…
А народ…а народ ,що вівці
і життя його-так…б/у .
Україно моя ,прокиньсь
від парів алкогольного смраду !
Прожени розжирілих киць,
що з`їдають мою зарплату
за один обід у кафе,
серед вбогості ставлять палаци,
демонструють свої "лаве"
і цинізм-це усе баласти,
паразити в тілі твоїм.
Поспішай їх кудись подіти -
хай вже ми наслужились їм,
так у нас ще зростають діти!
Від Карпат до дніпровських степів,
від Полісся до самого Криму -
скільки вже наш народ стерпів
і змовчав ,але нескоримо
дух свободи в ньому живе.
Прийде час -і повірте ,браття:
знов зародиться слово нове,
загориться нове багаття -
що чистилище для панів,
за обманні надії народні.
І не спинять праведний гнів
ті ,хто ссуть нашу кров сьогодні!
2011 p

В шелевінні муаровім, в шелевінні муаровім
По алеях озорених пливете, наче море Ви…
Ваша сукня мудрована, Ваша тальма невкорена,
А стежа візерунчасто тихим листям огорнена –
Як павучими лапами, як вруном ягуаровим.

Для панянки тендітної кожна нічка невістина…
Перелюби і пестощі Вам на долі написані…
В шелевінні муаровім, в шелевінні муаровім –
Ви така рафінована, наче з мармуру різьблена….
Та кого в залицяльники? І чи знайдеться пара Вам?

Ніжки в коцик закутайте, в дорогий, ягуаровий,
В ландолеті бензиновім умостившись зі зручністю,
Ви довіртеся хлопчику в макінтоші блискучому,
Затуліть йому віченьки пеленою вельбучною,
Шелевінням муаровим, шелевінням муаровим!..

__________________________________________________

Текст оригіналу:


* * * *
В шумном платье муаровом, в шумном платье муаровом
По аллее олуненной Вы проходите морево...
Ваше платье изысканно, Ваша тальма лазорева,
А дорожка песочная от листвы разузорена —
Точно лапы паучные, точно мех ягуаровый.

Для утонченной женщины ночь всегда новобрачная...
Упоенье любовное Вам судьбой предназначено...
В шумном платье муаровом, в шумном платье муаровом —
Вы такая эстетная, Вы такая изящная...
Но кого же в любовники? и найдется ли пара Вам?

Ножки пледом закутайте дорогим, ягуаровым,
И, садясь комфортабельно в ландолете бензиновом,
Жизнь доверьте Вы мальчику в макинтоше резиновом,
И закройте глаза ему Вашим платьем жасминовым —
Шумным платьем муаровым, шумным платьем муаровым!..

старый мим в любимом немом кино –
он сегодня горький алкаш-скрипач –
как покажет рожицу – да, смешно,
а посмотрит пристально – ну, хоть плачь.

так и ходят за руки смех_печаль,
и в гнезде заоблачном спят дожди,
и с улыбкой нежною палача
кто-то ждёт в обещанном впереди.

2012

Я температурила тобою:
розливався спогадом озноб,
серце кровоточило любов’ю,
а здоровий глузд термосив: «стоп».
Я хворіла зовсім недоречі,
так немов сезонним ГРВІ.
Гарячкові стани холоднечі
рани зарубцьовують живі.
Відболів тобою кожен дотик
холоду пронизливого, спек…
Та для серця час – антибіотик.
А рубець? – Побічний лиш ефект.

рішення на монетці
два близнюки-орли
бій стоджерельний серця
світло на світ пролив

як подається тиша
то роздається скрип
ноти пружинні кришить
ними частує риб

праісторичну чутку
з царства проглядних шиб
шторний приплив на лутках
простір кімнат зашив

ось воно перехрестя
переплітання ніг
ти вже не перервешся
в’юнитись по мені

дикістю орхідеї
проливнем голосних
вкриті твої недеї
в жала медуз губних

те що дзвінке на дотик
ковзає і пала
і виростає в опік
в рай над_лляний тепла

ми ще малюєм сходи
і затираєм їх
ми ще без прав на подих
і без його країв

вище немає стелі
‘ви’ ще не звикло з ‘ти’
висохне ніч в оселі
в прихистку наготи

легко та обережно
ми у колисці тіл
ділимось на безмежність
всесвітом нам постіль

у колисанці пружній
нас пориває шквал
ніжність на двох і мужність
пломінь в очах і шал

21 Березня 2012

Ти палиш душу до забуття,
Я ждати мушу – таке життя!
Я вірить маю, що будеш ти!
Пам’ять стирає твої листи.
Тривожиш серце, моя любов!
Із болем в герці скипає кров.
Втрачає віра останній шанс.
Була довіра – сплила ураз!
А понад степом вітрів кужіль,
За мрії летом зникає ціль!
Блакитне небо зове увись, -
Рватись потреба була колись!
Ти палиш душу, проте дарма!
Я жити мушу, в болі одна.
Леліять маю своє життя.
І прагнуть раю, до забуття!!!

Березень, 2012р.

Українська земля благодатна
Простила чорноземи степами,
Засипає житами-хлібами,
Безкорисна, на злобу не здатна,
Українська земля благодатна!
Годувальниця і берегиня,
Своїм донькам синам, ніби мати,
Її треба любить-шанувати,
Вона щедра і безневинна,
Годувальниця і берегиня!
Українська земля благодатна.
Поклоніться до неї низенько,
Її подих відчуйте близенько,
Про врожаї почуйте достатні.
Українська земля благодатна!

18.03.2012р.

В одному дотику долоні до долоні
тремтить баталія тепла і холодів,
хоча за ширмою в нічнім полоні
ніхто не дихав, бо скоріш волів
ховатись в дзеркалі, а потім дико
здіймати із повіки наготу сльози,
до сказу з тишини глумитись криком ,
за келихом лишатись з совістю на ти,
блукати аквареллю на пожовклому папері,
а потім знову оглядатись в нікуди,
і бити кулаком синхронно в груди,
лякати море жменею води,
вдихати дух у зачерствілі люди,
та не сьогодні. ми вже не боги.

1939 рік

Ошуканий так що можете
дати мені білу тростину сліпого
бо ненавиджу
вас
виходжу
з учорашнього себе

шукаю цвинтаря
де не воскресну з померлих
тут складу непотрібні смішні реквізити:
Бога такого маленького як липовий світок
білого орла який є птахом
на галузці
людини якою не буду

Ружа це квітка
або ім*я померлої дівчини

Ружу можна покласти в теплу долоню
або в чорну землю

Червона ружа кричить
золотоволоса відійшла в мовчанні

Витекла кров із блідої пелюстки
форма покинула сукню дівчини

Садівник дбайливо доглядає кущ
врятований батько шаліє

П*ять літ минає від Твоєї смерті
Любові квітко без шипів

Сьогодні ружа розквітла в саду
Вмерла пам*ять про живих і віра

Колись
Через років десять
Чи, може, п*ятнадцять
Ми зустрінемось
На одній із авто/радіо/атомних станцій.
Ти скажеш: "Як справи?"
Не в праві додати "кохана",
Не в праві зробити щось більше -
Взяти за руку, підІйти ближче,
Вкотре стати причиною вІршів...
Банальне "як справи?" -
Здавалося б, мало.
Та вміщено в них більше в стократ,
Ніж в всіляких відвертих інтимних речах.
Розгублений погляд...
"Все добре, бувай! Я поспішаю
До мами, на чай"
"До мами? Біжи..." і ненароком
Слідкуєш за тим, як зникаю за рогом.
А тОму літ десять,
Чи, може, п*ятнадцять
Сміливо так грали ми ролі коханців.

Це був один із секретів,
Прихованих цими
Станціями.́́́́́

19.02.2012

Думала
що світ є сумний
довкола
що квіти сумні й дощ
що сум загніздився
в шорсткій вовні
котра пахне резедою
що сумні голоси
тих хто від*їжджає
що сумний веселий візник
який хлопаэ бичем
думала
небо і земля
сумують над міру
а
то крутилися колеса
швидші й дальші

Широкі безмежні

Я намагаюсь не писати, намагаюсь!
А як вдається – не кажу, вагаюсь:
Поява вірша – це, приблизно, як пологи –
Дозріють тіло і душа – прорве облоги!
Прорве і вирушить у путь – у світ читацький,
Де часом хвалять, часом – б’ють, та ще й зненацька!
Або ж дошкульно вірш спародіюють –
То легко віршам у житті? Бува, й бідують!
Для них я батько, а вони мені – як діти…
Не маю права я бездарно їх плодити
І кидати в життя недосконалих,
Примножуючи лік невдах невдалих…
Тому за кількість віршів не змагаюсь
І намагаюсь не писати. Намагаюсь.

2011

так дитинно приснилися руки
так жорстоко брехало TV
березнева нудьга - це наука
вчись страждати, дитино землі

осипається зорями небо
озивається птах в висоті
і душа так хотіла до тебе
і ховались слова в темноті

кожен крок - недоказане слово
зрозуміє лиш дощ-графоман
і ця доля така калинОва
не сховає негоєних ран

б"ється птаха крилом у край неба
ця любов - недоспіваний блюз
що ж, прощай, вибачатись не треба
я піду, не чекаючи муз

2012

рви мене, дефлоруй кожне з моїх імен
(струмом в суглоби б’є страх залишитись цілою),
вкручуй антену в серце, я поділюся хвилею, –
нині FM оголює всі мої «Вменеємен…»

викресли їх портрети із аритмії почерку,
із хірургічних «р» вимий сліди проколів,
грій-мене, три-мене, спи-мене – я майже вся схолола,
снуй імена і зови їх моїми, пошепки…

зраджуй мене в періоди напіврозпаду –
в тебе тепер, немов у Спасіння, вірую
(атеїстично-гнило). по кризі – вилами
рви мене ще, мій приватний-всесильний господи…

2012

Автор Олександр ВИСОКИЙ.

Нам Євро посила сам Бог.
І він нам на підмогу.
Ми ще не знали перемог.
Здобудем перемогу!

Почнем зі шведа. "Остен нах"?
Повторимо Полтаву.
Це буде крок рішучий наш,
Наш перший крок до слави.

Ша шведом упаде француз,
Напищений і гордий.
Картонний гей, бубновий туз
Отримає по морді.

Англійця теж ми пригостим.
Для нього є пилюля.
Прийшов він золото грести?
Та - бац! - отрима дулю.

І ось він, бажаний плей-офф,
І шлях в фінал відкритий.
Та що нам німець, "Хенде хох"?
Він буде нами битий.

Не знаєм ми про біль і страх,
Усім ми скрутим шию
І золото не хитрий лях,
А ми здобуть зумієм.

Без жодних сумнівів. Вперед!
Ми вірим в фарт і в себе.
Країна з нами. Айдестенд?
І нам поможе Небо.

Ми всіх порвем. І Кубок наш.
Шалена буде драка.
Євро-Юкрейн - це супершанс.
Ми переможем! Крапка.
14.03.2012.

1
Погасла синяя звезда,
Звезда любви, тоски и муки.
Насильно скомканные звуки
Уносит стылая вода.
Аллеи голые стоят,
И дни – мгновения короче.
Зато удушливые ночи
Таят бессонниц горький яд.

И до утра, и до утра
Слезятся окна слабым светом.
Почти взахлёб шуршит об этом
Сухая музыка пера.
На изумлённые листы
Ложится реквием разлуки,
А мне, в протянутые руки,
Обломок гулкой пустоты.

Вот дом, в котором кто-то жил,
Под знаком длительной кончины,
Вот фотография мужчины,
Всего за пропасть ото лжи.
Его здесь помнят два стола,
Кровать, картины, стул в прихожей
И оглянувшийся прохожий
В прямоугольнике стекла.
А он глядит со дна листа
На влажный мрак остывших спален,
Печален, тих, сентиментален –
Погасла синяя звезда.


2
Не разбит ли случайно разлуки венец?
Беспокойной тоски обрывается пряжа.
В это позднее счастье не верится даже
И не хочется думать, что это конец.

Мы увидимся там же – в опавшем саду.
Ты такая родная, такая чужая,
Что и сердце замрёт, безвозвратно лишая,
Этих сладких минут, сочинённых в бреду.

Очень просто всё будет.
Но даже потом
Я уже ни за что не свяжу воедино
Отрешенность деревьев и ливня гардины,
И беседку с намокшим бездомным котом.


3
Вот и всё.
О тебе мне напомнят
Склепы парков, скамейки и дождь,
Беспорядок неубранных комнат,
Фотоснимки – а ты не придёшь.

Вот и всё.
А за окнами осень
Ржавым пламенем выжгла сады.
Ветер-сыч над макушками сосен
Гонит к северу тучи-цветы.

Вот и всё.
И прошу я лишь малость:
Чтобы в дни, когда жизнь – на закат,
Не пришла запоздалая жалость
К тем глазам, что со снимков глядят.

Вот и всё.


4
А я не стану
Помнить и звонить.
А я устану –
Оборвалась нить.
Мне этот голос –
Летом – холода.
Созреет колос,
Скатится звезда.
И станет пусто
В доме и в саду.
Засохнет куст, и
Места не найду.

Вона заглядає ще в Ніч, як у Воду
(її не понищить ніякий Батий!)
розкрилена Квітка Прекрасного Роду –
твій тотем, твій хран і твій Храм, золотий.
Ніколи ця Рута Вогню не поляже,
світитиме так до «закінчення днів»
для багрянородних наслідників княжих –
пречистих, пречесних Дочок і Синів.
Лиш зрадникам в Полі самотньо і голо,
а нам іще дива – до Неба окрест.
Прислухайся – чуєш Праматері голос?
Вдивися – проявляться Колос і Хрест!
Імущим додасться. У мудрого є все.
Розступиться ще й перед зрячим імла,
де Божа ознака – Зоря Вифлиємська
на рідний чорнозем (так рідно!) лягла.
Дійди! Долюби! І постань перед світом!
Ще, мій Українцю, не згашено вись!
Під німбом цього кришталевого цвіту
воскресни, возникни, воспрянь, вознесись!
І доля велична чекає на тебе!
Ми вічні! Ми віщі! Жадаймо своє!
Вертаймось у безкрай праотчого Степу!
«Не цураймося, признаваймося,
Бо ще ж багато й нас є…»

2010 р.

ходитиму коло тебе мовчатиму коло тебе
сапфіровий погляд буду ловити в рибацькі сіті
допоки не стане потай у грудях від рими сито
чи місячним подарунком білий бузок затерпне

ламай його поки пахне допоки хвилює погляд
допоки хапає подих із шлейфу в’язкі флюїди
на шалі моєї галактики знову ворушиться риба
і я тріпочу як риба без кисню що меркне поряд

по шиї тече Десною чи веною в ніч твоя нитка
я нею зшивала пелюстя на чорну шовкову сукню
я нею в’язала простір вбивала останніх трутнів
була тобі непримітна оливковим колоритом

станеш несхитним муром виростиш дім на сосни
будуть тобі віддаватись перські колись красуні
будеш шукати в мідіях диких перлин відлуння
та сумуватиме погляд за островами босими

лейся вздымайся лети
бейся не стой на пути
смейся высмеивай ложь
грейся ты скоро уйдёшь
и зарастёшь трын-травой

кто-то качнёт головой
слово забросит как сеть
чувствам не даст умереть

выдворит тело душа
помни как сладко дышать
сердцем стекать по щеке

в небо возьмут налегке
бремя уснёт под листвой
время возьмёт всё с лихвой

бесчеловечна пора
боль одиночества рай

21 Марта, 2012

Білий кінь ледь ступає в утомі своїй,
Там де бриж неосяжна лягла.
Хай же схима болотна дає супокій,
І ночівлю – зелена імла!

Смуга стрічки Твоєї мій зір червонить,
Змійовик по ногах мене б’є.
Голоси величають з гірської луни
Золоте повечір’я Твоє.

З неживим нареченим сховалася Ти,
З душогубом, що землю палив.
Крізь ялини Твій промінь прощальний летить,
Мерехтить твоя тиша з полів.

Я з тобою – навік, не залишу повік,
І осінню свободу віддам,
Де дрімає вода серед темних ровів,
Закриваючи браму шаленим ключам.

О, Володарко днів! Яра стрічка твоя
Оповила небес лазурове вікно.
Впізнаю Твою ніжність, Другине моя -
Осяянних боліт давнино.

Ні, не оглухли ми, не постаріли,
слова свої говоримо, як досі,
так само наші піджаки сіріють,
й жінки ті самі нас не люблять зовсім.

Ми як раніше граємося часом
в амфітеатрах самоти і мряки,
і ліхтарі ті самі нам не згасли,
горять у ніч, немов окличні знаки.

Немов сучасним, живемо минулим,
несхожим із майбутніми часами,
в безсонні забуваємо поснулих,
й ту саму справу робимо так само.

О гуморе, щади цих відчайдухів
в суцільних круговертях тьми і світла –
великими для слави і наруги,
і добрими – для суєти століття.

Вітер липам розчісує коси,
Зеленіє п'янкий травостій.
Золотаву росу на покоси
Щедро сиплять тумани густі.

Білі грона духмяних акацій
Розтривожили наші серця,
Й промінь сонця в барвистому танці
П'є водицю з твойого лиця.

Солов'ї сповідаються ночі
І ковтають чарівні зірки,
А сичів голосіння пророче
Грізно лине крізь тихі садки.

Дощ купає малину і груші,
Сяє райдуги вистиглий жар.
Нам кохання наповнює душі
І горить буйним цвітом стожар!

1999

Ще з давнини, у всі віки,
Покликані людьми і Богом
Живуть на світі диваки,
Що наче не від світу цього.

Ні сил, ні часу їм не жаль –
До витоків і до початків…
Свята безсрібників мораль –
Без лаврів, орденів і статків.

І що б не рухало прогрес
(Куди вже людство не доходить!) –
Живе прадавній інтерес
Заримувати рóси й вóди!

Хто налаштує струни душ –
Натура ніжна й небайдужа!
Хіба комусь заграють туш,
Хто зорі бачить у калюжах?

Та сила слова – над усе:
Вогонь, краса, титан і криця!
І надихне, і вознесе,
І воскресить, і заіскриться!

… Нехай не тýпиться перо,
Не "підведе" клавіатура –
Пишімо, браття, на добро!
Усім! Бо в нас така натура…


21.03.2012

Ловить Музу дні і ночі
Віршомаз завзятий.
Як Пегаса осідлає,
вилітає з хати

Й сидить в парку.
Жовтим листям Музу привлікає…
Комірник підсів до нього.
Поета питає:

-На якого біса пишеш
Ти свої куплети?
Яка користь? Вигляд маєш,
Що жертва дієти!
Ось я собі гроші маю
І стабільні дні.
Не пишу, а «сочіняю»
Тільки накладні!

-Оце добре, мій колего,
Кожному своє.
Кожен коваль Пегасика
Сам собі кує.
Хтось народиться творити,
Думати, писати.
А хтось шлунок компостити,
Потім – накладати.
Таки треба Музу кинуть
Й не писати вірші –
Стане гумусу в природі
Набагато більше!

Та й дивитись на процеси
Потрібно ізнизу…
Як з комори накладна
На свободу лізе!

І тоді світ без поетів
Коморою стане -
Скрізь одні комірники,
Навіть з обізяни...
Безумовно, так настануть
І стабільні дні,
Бо й кохання мусить бути
Лише в накладній.

Якби так світ розвивався
Запертий замком,
То й Бог був би не поетом,
А комірником!

Божественность сию веками пьют…
ЕЕ Сосуд, он где-то Там... над нами выше.
Испив... испробовав... Века поют…
Но наполняет вновь Собой -
земной сосуд ВсеВышний…
21.03.2012.

Диви, там бузько
при вербах походжає!
Шукає баськи.

(2012, 2026)

Щиро вітаю митців, колег та побратимів по перу з ДНЕМ ПОЕЗІЇ!!!

Чи не умів Він, як усі,
чи просто іншим був од інших,
чи бачив Світ
у римах віршів?..

...а Світ на вірші
не чекав...
2012р.

Мрійливий вітер у степу.
Рожеве вогнище. Світає.
На позолочену крупу
З безодні хвиля випливає,
Перетинаючи думки,
Переплітаючи кордони…
Спокійно лине до людських
Сердець незайманих, картонних.
Взиває голосом легким,
Прекрасним, чистим, як перлина.
І тихим подихом морським
Стікає в душу по-краплинно.

Кохання – ниточка, без жодних намистин,
Стискає шию слід червоних квітів.
Душі багато та нема причин,
Щоб оселитись двом в одному світі.

Залишився лиш зблідлий колір мій,
Як тонко нитка серце розчахнула
І випурхнули з нього зграйки мрій,
Невиправдані, звідки взяли крила?

Так пролилось кохання, ніби кров,
Нерівний бій, невдале поле брані.
Життя потроху скрапало в любов,
Потроху просочилось через рани.

Напівчужі закохані серця
В своїх світах самотньо обертались,
Одне до одного тулилися життя –
Одне в одне ніяк їм не вдавалось.

13.02.2012р.

вот и утро настает
задумчиво брожу в полутьме
и песня сама собой слагается в уме
спряталась за скалами русалка нежная
серебром волны мечты поэта
она любит и молчит
но увы не дает ответа...
2012г.

Чашечка кави, можна чаю,
Стара кавярня, або малесеньке кафе,
А може бути лавочка десь в парку,
Не є суттєвим місце те.

Що має значення, - так це людина
Яка з тобою, зараз, тут.
Якій ти що б не говорила,-
А зрозуміла буде суть.

Вся суть життя, думок, буття,
Під силу може бути тільки другу,
Бо, лиш споріднена душа,
Почує серце, тримаючи тебе за руку.

І тільки друг за чашечкою кави,
Глянувши в очі, зрозуміє все.
Й ціле життя він зможе прочитати
Та без осудження своє подасть плече.

З тобою буде він і плакати й сміятись,
Радіти буде, кожній добрій новині.
І в час сумний він буде настрій піднімати
Й тебе сховає у обіймах від біди.

З ним впасти зможеш ти в дитинство
І розмовлять про все і про ніщо,
Немов хвилина пролетять із ним години,
І світ зупиниться немов.

Хтось скаже, що такої дружби не буває,
А я скажу, що є така,
Тільки вона до нас приходить, -
Лиш один раз, на все життя.

20 Березня, 2012
Уляна Л. (Нью Йорк)

Я так люблю, гуляти вулицями міста,
Промокнувши вся під дощем, кудись іти.
Кружлять в таксі по вулицях самотніх,
І по піску босоніж вдаль брести.

Я так люблю, цей свіжий запах кави,
Й ранковий дух маленького кафе;
Я так люблю, мов зачарована дивитись
Як за вікном весняний дощ іде.

Я так люблю, сидіти з позаранку,
На ще холодному і мокрому піску,
Й дивитись в даль безмежну в океані
Й проміння першого чекати проблиску.

Я так люблю, це відчуття свободи
Ці таємничі ранки й вечори.
Я так люблю, зелений парк і воду
Що груди наповняють подихом весни.

І з другом милим, що близький так серцю
Що розуміє мою душу і без слів
Я так люблю, блукати по дорогах безіменних
І розмовлять про все що на душі моїй.

Також люблю я помовчати,
Подумати, переосмислити себе,
Пройти життя ще раз думками
І наздогнать в душі упущене усе.

Я так люблю, весь світ який навколо
Біжить, сміється й плаче ніби немовля
Я так люблю все створене людьми і Богом
І так люблю, люблю я все життя!

13 Березня, 2012
Уляна Л. (Нью Йорк)

Пронизують, як літня прохолода.
Чарують дивовижністю подій.
Спокуслива і ніжна насолода
Проходить крізь кімнат паркет старий.
Летять нечутно з неба до домівок,
Дібрані з гірського кришталю,
Зіткані з тоненьких павутинок -
Сни, які я з медом ночі п'ю.

Погляну в люстро – чи нема, чи є
Обличчя в рамі? І лице чиє
Малюю я щоранку (туш_помада)?
Чиї це очі, посмішка чия?
І хто у люстрі – чи вона, чи я
З тамтого (цього) боку листопаду?

Де ірреальне і реальне де?
Вона мовчить –
Моє лице бліде.
То час іде_веде по круговерті,
То ми –
вона і я –
отут і там –
Дві половинки, стулені життям
По цей бік люстра і по той бік смерті.

Слова одверті. Скло – немов межа.
Притулим руки. Лезом від ножа
Нам час розділить половинки серця –
І відсахнемось.
І не певна я, –
Як Бог мене покличе на ім'я –
Котра із нас на голос озирнеться?

Це останнє вікно,
За яким вже не буде тебе.
За прогнозами сніг
Не встигає розтанути вчасно.
Ця весна не прийде.
Якщо більше весна не прийде,
Не вертайся, прошу,
Мій єдиний, ніколи, нізащо.

В цьому домі всі шафи
Зимою наповнені вщент.
Замість килиму крига
Встеляє підлогу і стелю.
Тут замерзли сліди.
Ці непарні сліди від легенд.
Посивілі, як сови, папери
Без слів у фотелі.

Пересиплеться час
Кольоровим, як втіха, піском.
Позолочені квіти не пахнуть
І в’януть, здається.
Непомітно прийде
У шифоновій сукні з бузком
Ця весна. І до тебе
Вустами моїми всміхнеться.
16.03.2012

Один Ваш погляд.
іронії полон…
без бою здався б вкотре
прийду із прірви…
зламаю сон
тавром усядусь
проти…
а можу в статую?...
в сегмент
шатра -
співучим солом?
в досьє емоції...
як нерв?! --
калач
Семиголовий...

Один Ваш погляд.
20.03.2012.