Повна пазуха… віршів. Ти
не прогав поміж них свої.
Як уміє вона іти!
Як гойдає.. думки твої!
Не губи голови проте…
і щелепи. Пиши! Твори!
Восьму книгу пиши про те
і про інше – одну чи три…

По лабіринту йде Тезей
до злого Мінотавра
і каже:
- Не чіпай людей,
бо зіпсується аура.

Собі мугикає під ніс,
а наче б'є у ринду:
- Мовчи, допоки не розніс
тебе по лабіринту!

Байдýже, бик ти чи байстрюк -
цього не скаже й Мінос -
а ти не роздувай ніздрЮ,
бо злість - не плюс, а мінус.

Тобі б утіхи від родин,
кретине з виспи Крета,
незайві бета-каротин
і яблучна дієта.

Побільше світла і тепла,
а почуття грядущі? -
коли єднаються тіла -
окрилюються душі!

Мені дала в поводирі
клубочок Аріадна -
чого ховатися в норі,
хіба отак порядно?

Дедалі більше тираній
нуждається в Дедалі.
А ти мовчи, не сатаній!
Бо це лише деталі...

28.12.2011

Незаміжня, незаможна –
Їй поспівчувати можна.
Їй самотність б’є на нерви,
Їй не вистачає сперми…
Нездійсненні тиснуть мрії,
В них – фантазії повії.
А в очах – дотла – солома:
Від незвіданого втома…



22.05.1996.
 

Зачинені двері, неначе облиті
отрутою. Стерті долоні,
що маються марно при їхнім магниті,
втрачають заражену кров у безсонні.

Тріпочеться серце поціленим птахом
в агонії. Біль не вгаває.
Поволі чіткішають контури плахи
крізь сонцем осяяну синь небокраю.

Зачинені двері. Та стомлені руки
не впали без сил. На сторожі.
Змагаються ще попри скрегіт розпуки
у венах набряклих. А раптом... А, може...

(2011 р.)

У полум'ї любові світ не згас..
Його промінням вкрилась долі просинь.
Але життя, що розігрів нам час,
Сріблястим інеєм ховається в волосся...

В долоні струджені зберу вогню тепло,
Розсиплю світом, щоб любов зоріла..
Горять стожари за моїм вікном,
Я ж розгортаю для любові крила...

Хіба між нами спалено мости?
Хіба я йду до тебе по канату?
Чи я прирік кохання на розплату?
Чи я шукаю привід, а не ти

Для того, щоб сваритися щоднини,
Для того, щоб напруження росло,
Щоб кожне недовиказане сло-
Во вбивало нас?… Та лічені хвилини

Рятують нас від крапки. На межі
Ми сходимося часто. Але там
Незатишно і моторошно. Нам
Потрібні для розрядки муляжі,

Щоб ми їх били в пики кулаками –
Тоді б любов буяла поміж нами.


2011

мене нема ні в відстані, ні в часі,
я пролетіла крізь галактику свою...
не засумую, не зазлюсь -заплачу :
я просто так, між іншим тут живу.

… тут сонце світить,
може, і тепліше,
можливо, шурхіт трав -
солодший сну,
та ми живем лиш раз,
і я ціную,
свою дрібну й просту -
ГАЛАКТИКУ - свою

она сидела у окна,
и не мечтала, не рыдала
о том,что жизнь - уже зола,
так видно надо, Богу надо.

найти в минутах, что даны,
удела счастья - вот задача,
и даже созерцать рассвет,
и быть наполненым удачей!..

Любовь ли, память о любви,
Борьба...Но лишь не сожаленье!!!
Найти ! Свое во всем найти,
И искренне, и с вдохновеньем!

Прийди у нашу спальню, Мій Королю,
Наступить час, запрошу і у душу...
Робити ран у ній я не дозволю.
Віддати спраглу ніжність мушу!

Твоя Величність, хай лиш забажає, –
До ніг впадуть розкішні подарунки.
І літня ніч рум’янцем запалає…
Проникне місяць нишком за лаштунки.

Твоя Міледі не засне до ранку,
Плестиме мріяння барвисто-кольорові,
Діждавшись солов’їного світанку,
Натхненням випурхне в сади медові.

Пройде величною і знатною ходою,
Чуття подружні загорне у шати.
Поміж інтриг і фрейлін – кам'яною
Буде нового бенефісу ждати…


2011

життя казкове,

навіть нуд

не позове

його на суд :

в вікно поглянь -

ти тут, ти є,

в цей день,сьогодні -

все твоє:

твій новий рік,

твій біль, твій сум,

і радість,

і казковість дум...

хапай хвилини,

спрагу погаси -

знайди у повсякденні

мить краси!!

Під Новий рік
Під Новий рік чекаєм чуда,
Вже вкотре сподіваємось і ждем,
Що рік новий напевно кращим буде,
Ялинка сяє скрізь чаруючим вогнем.

Як радісно, і як таємниче
У склянці з шампанським колишеться мрія.
Ця ніч поверта нас в щасливе дитинство,
І знову чекаєм, плекаєм надії…

Тому хай бажання всі ваші здійсняться,
І з вірою впевнено йдем в майбуття,
Хай доля нарешті всім нам посміхнеться,
І буде любов і гідне життя!

2000

Незнаний досі вірус у душі заповзає,
Він хоче знищить почуття
У тих, хто ще кохає,
У тих, хто вірить у добро,
Хто щастя й долю має...
Натомість сіє він у душах зло,
Лихі думки і заздрощів кубло.
І, щоб від нього захиститися,
Готова всім Богам молитися.

Постав, будь ласка, чай,
Я хочу напитися кави,
Забути давнє “прощай”
І ніч запросить для забави.

Я хочу надіти пальто,
В якому сховалося літо,
Дивитись старе кіно
І ностальгічно радіти.

2006

братик – Сонце …
сестричка – Місячинка-колиска…
я літаю у гості до святого Франциска...
вдень кружляємо голі – Бог вечерю готує –
голе небо із нами тарантелу танцює…
уночі на пісочку ми малюємо тишу,
дивне слово – «ніколи» – зачаровано пишем…
Бог над нами схилившись витирає те слово
і співає про – «зáвжди» – чарівну колискову…
море горнеться тілом до стигматного блиску…
я не хочу додому! мій безумний Франциску…
… де мій дім? де мій голос? де душа очманіла?...
я лечу до Франциска… Бог погойдує крила…

Чи ви чули весну, коли пісню співає,
Як бурлить попід кригою скута вода
І тріскоче й свистить все довкола ламає,
Об поверхню з розпуки все більше вдаряє,
Розриває ті пута якими зв’язала
Безпощадна , холодна і люта зима.

Вдарив грім водяний, відколов кусок криги,
Затремтіло довкола поле крижаних снів,
В глибинь глянуло сонце, зняло тьму поверхову
І пірнуло знайти ту весну пречудову,
Щоб на поклик проміння розбила застій
І ось вперше хлюпоче весняний прибій.

поли полів полатані
сонячним сумом скушені
вкрилися врешті ватними
добрими диво душами

хижі храбустя холоду
язви ятрять явору
знай захворів змолоду
гордим гріхом гамору

бору берізки білені
мило мигають місяцю
сиплять сузір’я стрілами
по полуночній плісняві

цілодобово цокають
носять наснаги нашепти
коні крилаті кроками
поли полів прикрасити



28.12.11.

Мінорний настрій в хаті ходить,
Сумні навіює думки.
Та він мені вже не нашкодить,
З часом змінилася таки.

Запхаю смуток до колоші,
Повимітаю з хати згірк.
Я вас люблю, мої хороші,
І вам дістану з неба зір.
2011

мене ще мучили кошмари ночі біжу кричу і відкриваю очі білий день повітря сонця досхочу і соловейкових пісень
мене ще мучили кошмари тягнулись чорні руки через шпари за крок були спасіння двері та очі відкривались перші а не двері
мене ще довго мучили кошмари у мене ноги віднімались за крок єдиний до дверей а чорні руки діставали от от уже моїх плечей
мене ще мучать ті кошмари спасіння двері ще не відкривались не досягали чорні руки до плечей
а як не зможу я відкрить очей

Я стану рядками
І шелестом віршів,
Я буду роками
Самотнім від тиші.
Я тіло полишу,
Я втілюсь у знаки,
У Сонце, у небо,
У квіти, у злаки.
Та тільки промовить
Мій віршик дитина,
Я словом воскресну,
Я знову - людина!

Я не отямлю доки-сценариста,
Що юних зарізяк убгав у текст.
Поетку перевиховать безсила:
Матюччя ллє в серветки одкровень.
Мудь ідола веде по літвітальнях...
Жадаєш Почуття – береш... ерзац.

Вчу сина: бути злим – це анормально.
Любов – нектар! Без неї секс – бурда.
Не граюся у хрещика і жмурки –
Я клею на предмети ярлики,
Виховую людину – не безумця
Попід штандартом: „Ближнього – убить!”.

Плекайте неустанно юну порость,
Щоб Злом не забуяли сквери міст.
Невже кровиця – лиш густа коломазь
Для тарантасу Вічності коліс?



2006-2011

Мамо, ти найдорожча за усіх…
З пісні, яку частенько виконують
в електропоїзді троїсті музики.


Найвищий з гурту зблискує обручкою,
Заводить пісню… Туга – ув очах.
Автограф на журналі «Viva!» – ручкою б…
Не чула цих музик із приймача.
(тепер Сердючка Віра – у фарватері).
Прекрасний голос –
і хистка стезя...
Я мчусь по рейках в Яготин, до матері.
Побачу знов Іржавець, поля зяб,
Із вікнами у більмах кінобудку,
Заводу мінводи старечий рот…
По сходах фільми я носила прудко.
За цю співанку дам аж п’ять банкнот!

Моя матуся – справді найдорожча.
Утішна пісня, файні співуни.
Я їду на Леваду, мов на прощу,
А повернуся з торбою вини...

Дрімайлів пісня будить…
Ще раненько.
Ось вам – на хліб, горілку, сальтисон...
Навіщо ж ви, троїсті музиченьки,
Зайшли у цей занедбаний вагон?



2006-2011

Які «початки» ще стовпить, які «начала»?

Препросто родяться «царі» й «богатирі».

Ти пам’ятаєш, як мелодія звучала

тобі колись і в горі угорі?

Весь мир тихенько всотувавсь у безмір –

у значену хрестами далину.

Там Вічний Жид тихенько квилив: «Вей із мір…»

Сад спрагло так виснажував весну.

Діди з домів ішли у домовини

(і зі своїм ти розминувся лиш на дні…),

проживши трохи більше половини,

а інше розгубивши десь в огні.

Їм одібралося бажання знати й мати,

тож кожен просто з рани висмикнув свій чоп.

Тебе тоді й народжувала мати

при світлі поминальних ще свічок.

Одразу мантією огорнули тіло…

Корону й миро принесли у дар жлоби…

Але зате ворони туркотіли

там, над колискою, як справжні голуби!

Будила музика таланти, ще таїнні,

розбурхувала прагнення слабі.

Й ти зрозумів, що народився в Україні,

і ця мелодія навіки у тобі.

2009 р.

- Трохи божевільні ваші авантюри,

іноді незвичні, ніби гей - парад.

Та яке снодійне! Хай Морфей пожурить,

я вас забираю в ніч на променад.

А сьогодні, пані, наче блідолиця?

Не дались спокусі? Чи це так гребе?

Спокійніше - файні, вам так навіть личить.

А це крові згусток? Знаю я не все?

Ще скажіть, чом голі? Діли де пожитки?

Як-не-як летіти до князів в оплот.

Ви, як завше дивна, пані Маргарито,-

від землі, піднявшись, миркнув Бегемот.

21.12.2011

А щастя так трималось соломини,
яку знічев'я хтось жбурнув
у морок обезлюдненої днини,
де й сам невдовзі потонув...

А щастя так трималось за єдине
"не розчинитись назавжди",
що небо страйкувало синє-синє,
немов на заклик дня "Зажди!"

Але ніхто не брався за аорту
на обезлюдненій межі
спокусами скорботного комфорту
і де у чім живої ще душі.

Волікся час і зволікала з оптом
своїх примар шалена ніч...
Вакансія олюдненості. Тобто
немає щастя без облич.


28.12.2011

Пірнає знов і знов життя крива
в мовчазний грім, що шкрябає в душі,
як не благаєш: "Не чіпай! Лиши!"
Його шаленство нищить і слова.
Він їх, уже не чутні, поховав...

А де? То не важливо, ні... Нехай...
Здається, що не стріне втішний звук
життя, що заблукало серед мук.
Та то лише на мить. То ще не край,
не мукам, а життю. Не спи, тривай!

(2011 р.)

Судилося напевно їй
розтанути в долоні теплій –
цій пристрасті опальченій,
жагучим подаянням пекла,
оздобленим в багаття мрій,
де колір алібі – суттєвий.
Сніжистий викупе ти мій
за яблучний пиріг від Єви,
тебе ковтаю – і сльота
мандрує в серця прісні води,
кристалізуюється в складах.
Куди ж тебе рядок виводить?
І видно – як неримно їй
чорнилити папір – ще теплій –
цій пристрасті опальченій,
жагучим подаянням пекла.

27 Грудня 2011

Есть много не изученных проблем,
Есть тайна жизни и полеты духа,
Но с детства, избегая лишних тем,
Пытаюсь вашу суть постигнуть в муках.

Да, вы смогли меня очаровать,
И спектры ваши гармоничней звуков,
Но разве можно столько лет молчать
Об истине, к нам рвущейся из пиков!

Без вас не будет в мире ничего,
Вселенная окажется безликой,
И нашептать не сможете всего
В теорию о ваших скрытых ликах.

Поэтому прошу, пока дышу:
Откройте тайну своего строенья.
Когда я ваши спектры опишу,
Покинуть мир смогу без сожаленья.

22 февраля 1999

по ниточці спускається зима
зі стриху зацукрованих страхів
у срібному флаконі – сулема
в очах – протермінований стрихнін

стривожено дзвенить тотемне скло
розсиплеться от-от і буде сніг
він цьогоріч стількох ще не сколов
а багатьох осінніх не вберіг

по черепиці котить черепи
солодкий сон у сніжний геловін
якби ж то спав але на жаль не спить
найбільш абсурдний жах у голові

Я долго и бережно буду хранить
Картины счастливого детства
И буду пожизненно нежно любить
Тебя, уголок совершенства.

Куда б ни забросила эта судьба,
Ведь ты все равно не отпустишь
Плененное сердце тобой навсегда,
Омытое трепетной грустью.

Роскошны сады, плодородны поля,
А ветры твои как летучи,
Несясь и любуясь, ласкают, скользя
Вдоль озера, стан твой могучий.

И словно висит над степной тишиной
Лучистое колкое солнце,
Своими концами играясь волной,
Чарует и радует молча.

Моя дорогая святая земля,
Губами к тебе припадаю
И скромно прошу, чтоб меня приняла,
Когда я себя исчерпаю.

Август 1978

Стираємо наше взуття по шляхах,
від кожного кроку в душі - його прах.
Її закутки, мов оголений дріт.
Там відтиски грубих і ніжних чобіт,

химерні нащадки динаміки ніг,
своїх та чужих, по зигзагах різких.
То стогне, то мліє, то дико кричить
позначене серце у деякусь мить.

Ми, може, ніжніше б ішли, та, на жаль,
інерції вітер та смерчі бажань
штовхають. Лютує страшний буревій...
Навколо ж - позначені душі живі...

(2011 р.)

полно_лунно
пляшут гунны
илом вздыблены
лагуны
вот и главный гунн –
Аттила
подойду к Аттиле:
милый!
жить тебе осталось мало
ты умрёшь на гребне славы
и тебя – в одном исподнем –
гневом назовут Господним
так зачем, скажи на милость,
мне всё это вдруг приснилось?
Отвечал Аттила грозно:
видишь,
небом ходят звёзды
словно кони на лугу
но достать их не могу
так и я
когда умру
по ковыльному ковру
поднимусь к одной из лун
дикий варвар
Вечный Гунн.

2011

Полишу своє невтішне "вчора"
У краплині згуслої смоли,
Поміняю в серці всі декори
І забуду тих, що вже були.

Відв'яжу човна, що на припоні
Вірно, наче пес, провікував.
Хай пливе у дива ночі сонні,
Щоб ослаблий дух підлікував.

Я зустріну "завтра" на підйомі,
Наберу немислимий розбіг,
І мої баскі гривасті коні
Викрешуть скалками срібний сніг.
2011

Дивно дихала Зима.
Снігу в полі ще нема.
Ранок. Тиша. Серпантин
На дротах з дрібних льодин.

В білих шатах ліс і сад.
Дмухне вітер - й снігопад
Закружля над головою -
Казка поруч із тобою.

Дивно дихала Зима.
Встигла все-таки сама:
Побілів казково світ.
Рік новий почав політ.
2011.

Щоранку нас єднає із тобою
холодний чай і присмак гіркоти…
Все важче зустрічатися з весною,
коли навколо – пустка самоти.

Хоча полин росте – де була м’ята,-
духмяним залишився у мені:
я завжди буду ніжність пам'ятати,
що запалила зорі осяйні...

Вам хочеться помóвчати певно... –
Сила мовчання з Вами.
Коли мовчання даремне, –
Тоді грають словами.

У кого міцніші нерви, –
Ті паузу довше тримають,
Дивляться просто в Небо, –
Там Зорі до них промовляють.

Мовчання – глибоке, як море,
Значне і хвилююче, мов океан,
Та, хто його перший поборе, –
Той виграв чи може програв?

Білі завжди ходять першими,
Пухнасті – чекають, рахують втрати...
Хочеться з часу шкуру здерти
Чи в мовчання з Вами зіграти.

2010

У Місячному сяйві Панна
Літотепла, стишена, ніжна,
Посмішка легкостанна
Тане у променях грішних…
Видіння – Марево – Квітка,
Вільна дорога без вороття
Стелиться сонячним світлом
І зникає у вирі життя.

2011

Мій ніжний Лицар без щита й забрала.
Легкоусміхнено блищать уста.
Легендою для нас ця зустріч стала,
Беззбройною і я тоді була.

Беззахисно, як ластівка, летіла –
Висока пісня завжди до небес…
Як важко впасти не зламавши крила,
Як легко позбуватись штучних меж.

2011

Цей ешафот любові - майже щастя:
віддам тобі усе, що в мене є.
Браслети ночі тиснуть на зап'ястя,
порозсипались коси, мов кольє.
Віддам тобі цієї ночі тризну.
Як сильна жінка - стану безборонна,
бо присмак солоний моєї Вітчизни
на вустах загірчив... як англійська корона.

Коли в душі – хуртеча-заметіль,
Не плентайся по пачку трамадолу.
Ти море уяви – і смаглявій...
На дно не падай!
Виплети кодолу.

Якщо в оселі з рідних – ні душі,
Сам приготуй какао чи різото.
Перечекай спустошувальні дні.
Розтане сніг!
Запалюй свічки ґнотик.

Якщо вітраж утіх – на скалки-друзки,
Як від удару кулачищем – скло,
Ти не вив’язуй скрутень із мотузки –
Молися... І хай цілим буде лоб.

Не сподівайся, не поверне лилик
Із лабіринтів „ломок”, стихне сміх...
Благай у Бога небозвід і крила.
Політ – найлюксусовіша з утіх!



2006-2011

Не вельми жаль наївну Катерину,
Що закохалася нестямно в москаля,
Під лід шубовснула – в лиху годину…
Мене москаль-красунчик умовляв,
За цноту обіцяв коня, корівку...
А я від любощів
сховалася в горіх.
Казала бабця Настя: „Ти – півдівка.
Кохатися до шлюбу з милим – гріх!”.

Сама – з-під віжок, лайками обплутана –
В шістнадцять літ із мазанки тепла
Летіла у коноплище край хутора...
Там Ваня ждав.
Ніч мальвами цвіла…

Знайшлася взимку Любочка чорнява.
Признав дитину мій веселий дід.

...І в пристрасті корисно мати тяму –
Щоб не зійшовся на ставочку світ.




2006-2011

А ти знаєш - що є в нас основою?
Що є сенсом Господнього промислу?
Кожен день нас усіх проскановують -
Наші думи, бажання і помисли.
Залишається грань незбагненою
Поміж світлом і тінню одвічними,
Наша кров, протікаючи венами,
Нам життя по краплині відлічує.
Стерто грані між днями і ночами,
Між гріхом, що вростає у праведне.
Що нам зорі ясні напророчили?
Постелили б собі, якщо знали би...
В цьому світі, зневірою зморені,
Йдем наосліп крутими стежинами,
І душа, мов землиця незорана,
Прагне трішки зігрітись... Людиною.
І нічого у цім дивовижного,
Бо єдиною, всім зрозумілою,
Є любов, що даруємо ближньому -
Мова Бога і Всесвіту цілого!

Життя наше - це сіре сьогодення
В очі зазирає нам щодень,
Коли немає в ньому радості й натхнення,
Коли не грають струни серця нам пісень.

Гірко й прикро так стає до болю,
Та душа не потребує тут нічого,
Бо вона і втих, хто має сильну волю,
Бажає всього-навсього простого,

Щоб враз хотілося нам плакати й радіти,
Плекати і творити, мов митець,
Щоб прагнути теплом своїм зігріти
Лишень одне із тисячі сердець.

А варто подивитися лиш довкола,
Облишити всі клопоти і час
І пригорнуть людину, що ніколи
На хвильку навіть не лишала нас.

І оком ми не встигнемо змигнути,
Як теплом наповниться весь день
І уже не зможемо заснути...
Й серцю так захочеться пісень,

Що будемо ми плакати й радіти,
Плекати і творити, мов митець,
І будемо теплом своїм ми гріти
Це найдорожче із усіх земних сердець!

2009 рік

Слились два тела воедино-
И,вроде бы, душа одна!..
Одна...навечно нам дана-
Такая странная картина.

И,ту божественную ночь,
Когда сплетались наши руки,
И эти сладостные звуки...
Ты был не в силах превозмочь.

Твоя душа плыла ко мне
Под звездами в мерцанье ночи.
Я помню искренние очи-
Они расстаяли во мне...

И с этих пор-душа одна...
Ты пел, и песня растекалась,
В моем сознаньи возраждалась.
А в небе-полная луна...

Я не могу молчать, когда всем плохо!
Кричать я тоже не могу...
И все бегу-бегу-бегу...
Какой-то крученой дорогой...
Дорогой, уходящей вдаль...
Не деться от мирских невзгод,
А жизнь безжалостно трясет!!!
Но прошлого совсем не жаль.
И прожито, и пережито,
И снова нужно как-то жить,
И кем-то стать, и кем-то быть,
А кем была- уже забыто!
И только...светится вдали-
Ярчайший Свет!!!
Ярчайший Свет на много лет-
Большой маяк моей Любви!

*-*-*
Життя прекрасні миті , як наркотик.
І добре нам, і безтурботно доти,
Допоки ломок невимовні болі
Завершить супокоєм смерті дотик.

27.12.11.

На пEчі борщик смачно закипає,
Є теплий хліб і буде діткам сить.
Чекаєм тата- ще ( вже) його немає,-
крізь хату час неспинено летить.

Сидить, іще малий, козак безвусий-
Козацьку ложку тисне у руці-
Це витесав йому Богдан - пан Русин,
Щоб так він їв , як їли на Січі!

А дівка з "перцем"- кароока Настя -
Вичікує собі удачну мить:
Як мама не побаче, може вдасться,
Ту ложку в брата - хитрістю схопить.

Таки забрала! -і хлопчисько плаче...
-Чого б то, синку? Годі сльози лити.
У світі є ще більш болючі речі-
Це все ти потім зможеш зрозуміти.

А покищо - читайте разом книжку,-
Сестричка старша сторінки гортає.
Та древня казка про сіреньку мишку
через роки щось тепле нагадає.

Ростіть, ростіть, мої весняні квіти,-
дрібне козацтво - ще плаксиве трошки.
І буде щастя піснею сповите,
І та - з дитинства - незабутня ложка!

мысли вдаль уносит ветерок
средь поля вижу белый лепесток...
стройнее стана розы не найти
трудно удержать свои мечты
о как ты сладостна!
сочится с уст твоих мед благоуханный
взлетает до небес мольба моя
храни Господь сей плод желанный!
2011г.

День пішов на збільшення,
День почав зростати,
Сонце пише тінями
Кола і квадрати.

Сніг іскриться, міниться
Радощами й тугою,
Сонце попрощалося
Рожевою смугою.

Зійшла перша зіронька
В небі несміливо,
У повітрі задзвеніло
Новорічне диво.

26.12.2011

Навіщо так: долоні
одній людині - дві?
Вони такі безсонні,
невтомні і живі!

Навчили їх любові,
навчили шани їх -
обидві виняткові,
як видих ротом... вдих.

Одна якщо долоня -
для потиску руки.
А як синочок, доня -
в обох несуть батьки.

Навіщо так? Не знаю.
Ну, дві то й дві...всього!
Ніхто не вимагає
чогось лиш одного.


27.12.2011

Ти зчинив мені ніч, у якій мені досі так лячно,
Мерехтливо тремтить та зоря, що спіймалась у листі,
І над нами верба застудилася смутком невдячна,
Я сховалась у вітер ненависного відліку щастя.

Тож навмисно ні день і не ніч, не сьогодні,
Ти немов та журба, що вже скошена косами ватри,
Лиш втікають дощі хитромудро в долоні у повні,
І зачахле багаття старе те багнюкою пахне.

2011р.