Терновим співом снів я грів прохання,
про згусток ситих слів, щоб раз, востаннє,
я пояснити вмів про те, чому хотів мовчання.
Та десь на ранні, як панна муза втікла, відступила,
неотесані думки лишивши, запалила крила...
Філігранні, ідеальні крила були в мене...але мрія зникла,
знов призвавши тихе пекло. Сумну тишу.
Звикла ти, що я мовчу і час від часу пишу?
Може й надоїв...але ж вже не залишиш?
Спішу сказати - розумію, все нормально,
скоріше настрій, потім - темна й одинока спальня,
теплі руки і складай давай картинку з пазла...
Мовчу тобі на зло і пазли не підходять,
а я боюсь тих слів! І не сходинку бачу - сходи.
Я бачу - все! Я чую - все! І знаю що на споді,
в болоті правди був й залазив в хитрі води...
Не питай моєї згоди, а візьми у руки ноти
І грай...нехай глухе мецо-піано буде доти,
поки не прийде ранок...а тоді знов забери нагоду
говорити в пору, в моду...
Спасибі, музо, хоч за такі миті ситі,
і байдуже, що чорним сукном вкриті.
Слова знову вбито!

2012

Сама… сама… сама… Іду у ніч із хати…
Під березневим небом топчу брудні сніги…
І вулиця пуста… Що й нікого спитати,
З яких життів минулих спокутую гріхи?

Блукаю по стежках холодним темним містом,
Непрохана сльоза скотилася з-під вій…
І дивиться згори блідий самотній місяць…
І сумно на душі, хоч вовком чорним вий…

Замерзли ліхтарі в цей березень зимовий…
Так тихо… І мороз торкається чола…
Одна… одна… одна… ніхто не мовить слова…
Та я ж сама себе від світу відрекла…

08.03.2012

1.
Крізь радість,
Біль
І сум,
І каяття,
Іду до себе,
Наче в бій з собою.
До світу цього
Йду усе життя,
Вдихаючи знов
Запах звіробою.
До світу цього
Йду усе життя,
Росту до нього,
Наче день до світла.
Од вічності
П’янкого відчуття,
Мов яблуня
Тривогою розквітла.
Життя…
Життя…
Якого дива сплав?
Незнищенне й жорстоке
В цьому вирі.
Кидають білі гуси
Срібен став,
Бо вже покликав їх
Далекий вирій…

2.
Я кроки ці роблю,
Та не останні,
Бо на Голгофу
Я спішу зійти.
Іду до себе…
Наче на світанні,
Шукати істин,
Дивлячись в світи…
Іду до себе…
Бо іти я мушу.
Вже тілу важко
Всі гріхи тягти.
Щоби Господь дав сил
Спізнати душу
І світле в ній
Зумів щось віднайти…
Іду до себе…
З вірою у Бога…
Несу Йому я щире каяття.
До Нього вічно
Стелиться дорога
Через усе,
Усе моє життя…

3.
Іду до себе через терни-броди,
Через заґрати, кривду й муляжі.
Душа палке бажання в мені зродить, –
Іду до себе, наче… до межі…

Іду до себе через чорне поле,
Щоб в цей чорнозем ще лягло зерно,
Щоби навіки розпрощатись з болем
І щоб колоссям проросло воно…

Іду до себе… Тож іти я мушу,
Бо я ступаю на поріг весни.
У цім двобої я вблагаю душу
Торкнутися своєї глибини…

Знову думи мучать мій сон,
хоч ніч давно уже наступила,
муза грає в думках в унісон
встаю писати поки думка не постила.

Мов жар пекучий в голові,
то думи просяться на волю
шепчуть пиши, пиши мерщій
розкаже про горе людське і долю.

Про що писати і розказати
життя галопом пробігло по світу,
все в минулому давно розвіялось ,
як пелюстки з яблуневого цвіту.

Пережив ЦК секретарів,
президентів пережив аж чотири
всі по хребту топталися народу,
по Україні їх чорти носили!

Чи є ще хтось такий
що симпатію до них кохає
хіба що сліпий та глухий,
що накрали про це не знає.

Та все колись настане година
прозріння прийде до людей
і кожен скаже я не раб :
я в світі цар і президент !
Я Людина!

8березня 2012
Г. Слободський

Замість годинників - більма незрячих очниць.
Храм без хрестів - як душа, що покинула Бога...
Сонце, бешкетний хлопчисько, у світ горілиць
порскає свіжим промінням - у долі й дороги.
З небом у змові - гасають над світом ясним
білі метелики хмар і думок вже весняних.
І ... оживають - бруківка і очі людські -
як в молитвах - воскресають врятовані храми.

Це небо - Великодня Літургія!
Душа несеться ввись ( не треба крил!)
і молиться, і сяє, і маліє
в безодні дива, що Господь відкрив!

Душа стає одним ковтком блакиті,
підсніжником, що в березні цвіте
і крізь мороз - уперто прагне світла,
що, як Господь, з небес у душу йде...

Притулю до серця, пригорну, як жінку,
Рідну шестиструнку - посестру душі.
Хай розтопить вечір втому, як сніжинку.
Не сумуй,кохана, усміхнись мерщій!

Розмалюю тіні у етюд осінній,
Розплету з мовчання радості мотив,
Заховаю в ноти почуття безцінні,
Щоб коханим серцем їх почула ти.

Хоч приклеїть знову пізнє сонце вперто
На конверти вікон марки самоти.
Їх, як сум і втому, варто просто стерти,
Як стираєш часом слід сльозини ти.

Хоч тепер далеко я забрів від тебе,
Та весніє пам'ять в довгих вечорах.
Не сумуй, кохана, не журись, не треба.
Розтрясемо смуток на семи вітрах.

Притулю до серця, пригорну, як жінку,
Рідну шестиструнку- посестру душі.
Хай розтопить вечір втому, як сніжинку.
Не сумуй,кохана, усміхнись мерщій!

Орест добре повечеряв, влігся на дивані
І згадав, що є питання до дружини Ані.
- Бачу в тебе на роботі, певно, хлопці гарні, -
Стільки часу й купу грошей тратиш в перукарні.
- Що ти, любий, в нас постійно колектив жіночий,
Маю гарно виглядати, хочеш чи не хочеш.
Дами зависні всі нині чи мені здалося?
Стали дуже придиратись до мого волосся.
Раз чи двічі не помила голову я вчасно,
Зразу все це помічають і сміються часто.
Мушу дбати про волосся, стежу за собою,
Тож приводжу до порядку зачіску я свою.
Бо чогось останнім часом шепчуть за спиною,
Кажуть всі , щось не в порядку в мене з головою…

- Хто дзвонив тобі, подруго, нині в час ранковий?
Признавайся, що за хлопець. Певно, принц казковий?
Чула я лиш краєм вуха, дуже поверхово ,
Що у нього дійсно є десь дім двоповерховий?
Галя нумо реготати: - Значить, ліпше слухай!
Завтра точно всім розкажеш – ЧУЛА КРАЄМ ВУХА.
Ми про Мішу говорили, що простий, толковий…
Тільки в нього через слово мат двоповерховий

Ще довго хвилі спогадів печальних
котитиме крізь час Інта-ріка…

А серце озивається причально,
за линву слів хапається рука.
Бо як же – цій землі – одній із болем:
святе – на дно, і найдорожче – вщерть.

Коли по сподіваннях – тільки кола,
хтось мусить викликати зло на герць,
без докору і страху. Не зважати
на зойк юрби: «З пером – на вітряки!»

Такій свободі – прутиками – ґрати.
Такій любові – прихистком – віки.

2012

…Синє над Жовтим – Камінь – невідповідність…
Синє над Жовтим – вічне питання: «Чому?!..»
Любий Народе, знов, із болота – в тюрму,
Білу сорочку забрали, лишивши у спіднім…

…Злидні на покуті, плями на Сонці Майдану,
Вічне «Давайте…» з хати, що скраю стримить…
Ще – не багаття, ще тільки-но тільки димить:
Сором Грушевського, слава чи сором Богдана…

…Дивне бажання: Віру на хрест приліпити –
Скраю села, коло церкви або край город:
Ідол Христос… Так у нас вже стояв Ідол РОД!..
Наші Боги й Боженята – святих ваших свита…

…Синє над Жовтим – нице, нахабно, брехнею,
Шиєте чорним по білому Правду Одну…
«Правду» - сліпу і безглузду, до крові дурну,
Ось вона – ваша «любов»: Звіра живите нею…

…Як же закінчити віршика?.. Обрій яріє…
Ранок… Світає… На Сході горять Небеса…
Мати-Природа… Родова Віра… Краса:
Жовте над Синім!.. Жовто-Блакитнеє – Мрія!..

Кумпала Вір,
01-02.08.2011 року,
м. Плоскирів

людина
єдине
що може піднятись
у всесвіт
високо
як сокіл

людина
єдине
що може упасти
у бездну
так низько
як слизько

людина
єдине
що вище від звіра
у світі
а вершить
як вперше


Кумпала Вір,
24.05.2011 року,
м. Плоскирів

Я музику чую в напоєних небом струмках,
мовчанні симфоній,
солодкім полоні у маревах свого безсоння,
в якім безборонна,
у рідних, коханих руках.

Зриваюсь у світло. Шалено пульсує у венах
прозріння і вище,
уже не лякають вчорашніх надій попелища,
а сни мої віщі
проходять крізь мене.

Крізь нас пролітають усі непокірні вітри,
бентежать уяву,
розбуджують трави, що ніжаться в сонці ласкавім,
на ранок зростають
в нестримності рим.

Встеляю словами, що линуть з небесних осель,
стежину до серця,
яке крізь моря й океани до мене озветься
у ритмі інерцій
весняних новел.

На кінчику пензля незримого Майстра згори
краплина бажання,
яке розцвіте в моїм серці у лоні світання,
неначе останній
безумного шалу порив...

Я скучив за конвертами з листами,
І за теплом давно відомих фраз.
В яких слова - не перші, не останні,
Але хвилюють щирістю щораз.

В яких папір, немов скрижалі серця
Близьких людей, загублених в миру...
І по-новому знову відгукнеться
Старенький лист, що в руки я беру.
2012р.

Між березами, в березні слізними,
Поведу тебе в літо непізнане,
Де ми трави духмяні простелимо
В сяйві місячному – розвеселому.
За прозорої ночі лаштунками,
Обквітчаю усю поцілунками
І надовго в обіймах затримаю,
І нарешті почую: - "Бери мою…”
Потім довго – до пізньої осені, -
Я тебе умиватиму росами,
Колисатиму піснею тихою,
Щоб ти стала навік мені втіхою…

07.03.12

Вклонюся низько матері у ноги
І пригорнуся ніжно до грудей.
Вона, така довірлива і строга,
Мене навчила жити між людей.
Її душа, за сина наболіла,
На ласку щедра і скупа на гнів, -
Мене любити щиро так зуміла,
Як інший хтось не міг, чи не хотів.
Її душа, в терпінні та любові,
Болить за мною уночі і вдень.
Вона одна невигадана повість,
Натхнення і наснага для пісень.
Її одну, у тихому мовчанні,
Байдужості не виїла іржа.
Донині чую мамині зітхання,
Коли біда озветься десь чужа.
Вона світає досі і смеркає,
Живе в ній давній жаль і дальній сміх.
Душа її, глибока і безкрая,
Зрідні моїй – відкрита для усіх.
23.08.10.

Любовь Матери дарит все благословения
Она увеличивает океан блаженства
И дает насладиться вкусом нектара жизни
Помня о Величии Материнской любви
Моя любимая Женщина
Имя твое повторяю
В смиренном состоянии ума
считаю пылинкой лежащей на улице себя
И более терпеливым чем дерево
Свободным от ложного чувства престижа
И оказать почтение готов всегда
Из глаз моих ручьями льются сльозы
ИБо чувствую мир пуст
Когда рядом нет тебя
Слава Богу
Что ты есть на свете
И любишь меня.
2012г. 8Марта

Торт згорів, задиміла праска!
Тре кріпитись – таке життя…
Ще раз витерти пил? Будь ласка!
Може винести геть сміття?

Посуд сяє. Тарілку збито
(І заховано в антресоль)
На біду не знайшлося сито –
Весь в муці… Не злякати б – троль!

Два кульки приволік до хати –
Десь пропав чоловічий ген?
Боже, різати ще салати –
Постаравсь Олів’є Люсьєн!

Квіти в вазу! Зітру підлогу!
(Скоро зможеш здавати в найм)
Єз! Упорався, слава Богу!
Ще додивишся другий тайм?

Дорогенька – жіноче свято…
Де розсіл? Я піду в астрал!
Раз у році не забагато –
Мо’ подивимось серіал?

8.03.2012

Круговим паліндромом будемо називати такий паліндром, що може бути записаний у вигляді кільця і читатися зверху вниз та (із перестановкою слів) знизу вгору як зліва направо, так і справа наліво. Ось кілька прикладів таких паліндромів.

Дала сала

Дамо сома

Мали вила

Вола мало

Мана пана

Куму – думу

Ганна-панна

Ватра, варта

Ватага, загата

Савана, канава

Манера, марена

Данило, долина

Манила малина

Та ваба – забава

Толока та – колота

Полова та воло

Сатана – та Ната

Палі дві – півділа

Сиві дві – півдіви

Пави дві – півдива

Панорама – сама Рона

Панахида ради хана

А винагорода – та дорога нив (Та дорога, нива – винагорода)

настало время - изменится
и опять-таки -Любовь!
слушай голос Ее
сейчас он звучит для тебя
внутри тебя
в сердце -
Премудрость-ВЕСНА!
08. 03.2012г.

Весняний квіт у березня долинах
Приносить в часі радісні думки.
Бо вже ніхто нічим ніяк не спинить
Ходу краси щорічну крізь віки.
Оновлюйтесь і Ви, кохані, милі,
До Вас спішить іще одна весна.
Черпайте в неї все - і цвіт, і силу.
Така пора замріяна у снах.
Розверзнеться туга на синім небі,
Прощальний танець снігом набіжить.
То так дано змивати що не треба
З лиця весняних котикових віть.
Оновлюйтесь в красі і думці свіжій.
Земля не стерпить пороху старінь.
Розпалює весна насінням сонне збіжжя,
По новому єднаючи коріння поколінь.
А хто колись замовить Богу слово,
Що вже не можна більше молодіть.
Не вірте цьому. Бо вже пісня нова
В долинах березня народженням звучить.
2012

Своє рідне – своєрідне:
Хатка, мальви і поріг.
Неня, сонечко погідне,
Нині й прісно, і навік.

Клаповухе гарбузиння
Ледь не лізе через тин.
Бабці руки господинні
Тепло сяють, як бурштин.

Все, доглянуте і зграбне,
Поривається – цвісти!
Навіть курочка є. Ряба.
І яєчка золоті.

Ще усе – тепер і завше.
І над вишнями хрущі…

...І чому таке - хто не скаже? -
Часом мариться душі?

Своє рідне – своєрідне:
Покоління – і нема.
Неня – сонечко погідне.
Де ти, нене, мамо, ма?!..

2012.

скажи мені неправду - я повірю
що квіти у гаю лише для мене
і ранок із каструльками впереміш
для тебе діло звичне і буденне

скажи мені неправду ніжно-ніжно
згубив вчорашній вечір у роботі
а тиждень семиструнний - ми з тобою -
симфонія весни на стані нотнім

скажи мені неправду гірко-гірко
пробач, кохана, за сльозу із сіллю
пробач, кохана, за сльозу із сіллю.

а правду не кажи - я їй не вірю

кажи мені неправду - вірю, вірю...

2012

***
гужова пробка
дорога поезії
загнаний пегас

***
вила і вода
ненаситність роману
графоманить час

***
розпалити сон
це фарби на образи
скласти сон і це

***
руда для рядків
повні груди космосу
виливати вірш

***
окраєць неба
крихти душі і серця
хліб римпастиря

***
не рвати зв’язок
і поминати слово
поетичне дно

***
мухи не бджоли
слово не медоносить
підсісти на стьоб

***
море паперу
перната хвиля думки
кров похитує

***
відтале сонце
прибрала шибу весна
мружиться хоку

***
без опудала
віршомазові (г)рядки
росте цар-горох

7 Березня 2012

Там, де злились воєдино
Хмари з озерним простором,
Де ще імла світанкова
Тане над хвилями сонними,-
Сотні вітрильників в танці
Закружеляють скоро.
Небо ясніша, згасають
Зорі одна по одній.

Сон незвичайний я мала.
Начебто в небо злітаю.
Голос з безодні синьої
Почувся неждано мені.
Ласкаво й приязно так
Небо мене спитало:
«Шлях куди спрямувала
В оцій стороні земній?»

Невтішним було зізнання.
Сказала я Небу відверто:
«На захід хилиться сонце,
Шлях далекий, як і раніш.
Життя моє – лише пізнання
Долі важкої поета,
Та досконалих рядків
Так мало знайшов мій вірш.

Вітер здійнявсь доокола.
Вітер од краю й до краю
Гордо ширя наді мною
У піднебессі блакитнім гриф .
Мчи на Саньшань мене, вітер,
Пришвидшуй хвилею човен.
Хай ні на мить не слабне
Твій одчайдушний порив.

***
В пору, коли ще так тихо
Дрімає природа під снігом,
Вісті надходять із саду,
Перші вісті весни.
Там мейхуа прокинулась,
Там на воскреслих пагінцях
Яшми рожевої розсипи
З-над сонячної сторони.

Напіврозкриті, невагомі
Ніжно засяяли квіти,
Тонкий, ледь вловимий
Ллється довкіль аромат.
Наче красуня вийшла –
Ані турбот, ні печалі –
Тут же, в саду, приміряє
Весняний новий наряд.

Ні, недаремне природа
Вигадала це творіння.
Сенс глибокий, таємний
В нього навік заклала.
Чи не тому-то сьогодні
Радісно збуджений
Повновидий місяць
Ллє своє світло над садом.

Чаші янтарні дружно
З’єднаймо під наспів квіту
І до краплини останньої
Вип’ємо хмільний цей напій
За мейхуа. Зрівнятися з нею
Іншим квітам несила.
Якже пахтить духмяно
Квітка-краса понад нами!
---------
Лі Цинчжао (1084-1155) – класик китайської поезії.
Тут гриф є символом високих устремлінь.
Саньшань (Три гори) – обитель безсмертних: Пенлай, Інчжоу та Фанчжан. Поетеса цим хоче сказати, що роки поневірянь не зломили її, і вона, як і доти, вірна високому поетичному покликанню.

Чи на землі цій грішній були б ми,
Якби ще юною праматір наша Єва
З цікавості не скуштувала плоду того,
Який Всевишній і зривати не велів,
Та ще й Адама пригостила?
І лиш тоді розкрилися в подружжя очі,
Вперше побачили вони себе нагими.
А як злякались голосу Господнього,
В обійми кинулись одне одному,
І страх поволі переріс у пристрасть...
Під змовницьким покровом ночі
Ту пристрасть передано у спадок.
«Плодітеся й розмножуйтесь!»,-
Господь усіх напоумляє.
За первородний Євин гріх отой
На муки породілля приречене жіноцтво,
Та всотуємо з материнським молоком
Ще й Божий заповіт:
«Жінка – свята, а Мати – найсвятіша!»

Село собі тупіє.
В столиці – безнадія.
Стидаємось свого ми – диваки.
В селі нудьга на лицях.
Столиця – веселиться.
У безладі все робим навпаки.
У нашому городі бузина.
А в Києві сидить мордатий дядько.
Порожніх хат в селі вже не одна,
по Києву тиняються безхатьки.

З садку не хочем груші,
Давай китайське «суші»
Стидаємось свого ми – диваки.
Ліси повирізали.
Все, що було, роздали.
У безладі все робим навпаки.
Позаростали бур’яном поля,
спустіли, як «чорнобильськії зони».
Зате принадна київська земля
вже продана сто раз за міліони.

Вже в гречку не стрибаєм,
бо й гречки ми не маєм.
Стидаємось свого ми – диваки.
І чай, і все до чаю
купляємо з Китаю.
У безладі все робим навпаки.
Старенькі «Запорожці» й «Жигулі»
бува’ ще їздять на сільських просторах.
А дорогезні «МЕрси» й «Ауді»
стоять в дорожних київських заторах.

Чужу культуру й мову
беремо за основу.
Стидаємось свого ми – диваки.
Вже повно примітиву
московського розливу.
У безладі все робим навпаки.
Все менше нас! А наче не війна…
Не хочем дядька ми! Нам треба батько!
На нашому городі бузина.
А в Києві сидить мордатий дядько.

***
ми так завжди йдемо
твоє праве плече заступає моє

я не пам'ятаю наших розмов
бо мовчимо всю цю повільну дорогу

але пам'ятаю світіння бань
у ще молодому тремтливому листі

в його шелестінні чути слова
вголос не мовлені

так розмову ведуть серця

твоє схоже на голуба що туркоче
а моє голубкою ухиляється

ми дві хвилі що наздоганяють
одна одну річкою до океану

як дістанемось океану - станемо
ти рифом його а я рибкою...

пам'ять тишею снить...
твоє праве плече заступає моє
*

у снега срок годности вышел
и тают в поспешности крыши,
под звук колыбельно - дождливый,
под музыку станции зимней...

ожоги на пальцах от вёсен,
от взглядов ...и завтра быть в восемь...
плывут облака друг за другом,
под утро, в заносчивых дугах

за прочерком граф и проталин,
под временным "...завтра поправим..."
по медленным нотам и звукам,
по клавишам, плавно по кругу...

и долго... и долго мне снится
уставшей от холода птице
прозрачно-вишневым нарядом
в цветущем саду за оградой!
2012

( Усім тим, хто причетний до Слова.)

Тиснемо "пуск" сутінків...
Визнаний статус - Майстер.
Недавне сміття - Сутність!
Злиють пізніш у прайси...

Це називаєм грою
Знову Землі і Неба...
Тільки той Божий прояв
Спити ще серцем треба

У кожнім рядку - Нерви!
А під абзацем - Пастки...
Холодом грюкне Червень -
В Лютому злиже Ласка...

Ліпимо потай Ночі...
Краще б писати Ранки!
Звикли, їй-богу, очі:
Наніч свіжіють рани...

Нас лікувати зайве.
Всі тут безмірно хворі.
Раптом один вмирає -
Інший крізь зуби: Sorri,

я ще не вимовив Слова...

07.03.2012.

Метушились, трохи злились білі мухи
В павутині весняної завірюхи...
Полонили, снігом вкрили (серце, руки, вуха)
Броунівсько–конвульсійні їхні рухи
Полонез весна бадьоро танцювала
Не соромилась босоніж – мить настала...
Почалися у красунечки потуги...
Божевільно турбувались вірні слуги:
Косолапий пробудив себе зі сну,
Полохливий маринарку запасну
Вбрав, щоб приступити до пологів...
А лісник, без зайвих монологів,
Набирає соку із берези
Знає бо жінок і їхні стреси...
Муркотіла молодь бек-вокалом
Під небесно-синім покривалом,
Вболіваючи за успіх повитух...
Диво-дивне, буйний вітер вщух!
Пахнуть есемески-первоцвіти,
Піснею струмок почав бриніти,
Смайлом сонечко підморгує згори -
Все заради тої дітвори!...

Ой, веснонько, білолиця молодице,
В час такий хвилюючий не спиться...

Ми просто жінки. Ми просто живемо на світі.
Гортаємо дні, гаптуємо долю вікам.
Ми просто жінки, що вміють плекати, любити.
Ми просто жінки, що коси розчісують снам.

Ми просто жінки, що творять майбутнє руками,
Що вміють чекати, прощати, всміхатись весні,
Ми просто жінки – ми доньки, бабусі, мами.
Ми просто щасливі й душею завжди молоді!

Нас кидають долі, нам дивиться відчай у вічі,
Нас зраджують, нищать, говорять недобрих слів,
Нас мучить сумління, у серці живуть протиріччя,
Нам топчуться в душах, лишаючи темних слідів.

Ми просто жінки. Ми добрі, чуйні, тендітні,
Нам хочеться ласки, нам хочеться слів негучних,
Ми стерпимо все – і сніг, і холодний вітер,
І інших зігріє наш веселковий сміх.

З нас пишуть портрети, в нас погляди чисті й глибокі,
Ми різні буваєм, як море – бурхливі й стрімкі,
В нас граней багато, смиренність в нас і неспокій.
Ми просто жінки. Звичайні й квіткові такі.

Ми вмієм кохати всім серцем і до нестями,
Гойдати на крилах і мрії свої, і думки.
Як добре, що в світі нам велено бути жінками!
Ми просто жінки! Безмежні, як всесвіт жінки!

Я - тільки сув’язь полину і меду
із поволокою нічної смальти
мій лик біблійно світиться у Ведах
моя душа, як скрипка для контральто.
Коралі з листя сонце у волоссі:
собою тамувала спрагу літа.
І хоч у моді весни світло-русі –
у мідних пасмах засинає вітер.
Простенько скроєна лляна сукенка,
в запасці Йонами – дитинства смак.
Зітхає зшита потайна кишенька,
в якій міняла мрії – на мідяк.
Рядки-роки, немов рясні обжинки,
моїх плодів найкращих – дітвора.
Я – жінка Осінь. Я – ранима Жінка.
…Берегиня вогню.
І пера…

Ох, ті мухи,
мухи–набридухи,
білі, фатальні,
неначе останні капці,

летять,
падають,
осідають,
сідають
на пучечки підсніжників,
що лежать задубілими зеленими трупиками
у картонній коробці;

на пучки пальців бабусі,
що тримає оту коробку,
примовляючи у підземці весни:
«Молодой чєлавєк, купітє цвєти для дєвушкі!»…

Вихор ахроматичного натовпу
Штовхає мене у спину,
Вперед, по тунелю,
до білої цятки виходу,

де віхола біло_мушна
обліплює білі вилиці,
залазить за комір
і видирає із рук букетик,
що купила сама для себе,
бо –
весна?

Спи спокійно, засинай,
Мамі відпочити дай.
Закривають оченята
Всі дорослі і малята.
Спи спокійно, мій хороший,
Завтра буде день погожий.
Спи спокійно, рідний, спи,
Хай тобі присняться сни
Кольорові та ясні.
Хай до тебе не приходять
Сни лихі та непогожі.
Завтра гляне у віконце
Ніжне та привітне сонце.
І почнеться день новий,
Але зараз, рідний, спи…
Спи спокійно, засинай,
Мамі відпочити дай.

Яскраве полум’я в печі палає,
Воно метал і душу зігріває.
Коваль свою роботу починає,
Інструмент і молот оглядає.

Пильно дивиться в віконце,
Де метал сховав від нас.
Він сіяє мов те сонце,
Вже його кувати час.

Молот гупає завзято,
Іскри в сторони летять.
Тут потрібно навик мати,
Кліщі міцно у руках тримати.

Із металу роблять диво
Вмілі руки коваля.
Він в метал вкладає душу,
Розум, силу, почуття.

Він вам може все зробити,
Сапку, плуга, борону.
Може також підкувати
І коня, а той блоху.

Тони сталі перекинув,
Він у кузні за життя.
Та за даром ще не скривдив,
Ні старого, ні дитя.

Весна уже до нас прийшла
Ми жіночок вітаємо,
А тих хто щиро любить нас
Ми з радістю чекаємо.

Весна уже до нас прийшла
І сонечко засяяло,
Хоча і сніг ще не зійшов,
Ми зиму забуваємо.

Весна уже до нас прийшла
І ми тепла чекаємо,
А незабаром в ліс підем,
Там квітів назбираємо.

Весна уже до нас прийшла,
В садах вже наших зелено,
В полях зійшла яровина,
Мов килимом настелено.

Весна уже до нас прийшла
І цвітом все покрилося
І перший грім вже прогримів,
Відлуння покотилося.

Квадратним паліндромом (або суперпаліндромом) називається такий паліндром, який може бути записаний послідовно літера за літерою у клітинки квадрата і читається однаково не тільки по рядках зліва направо і справа наліво, але й по стовпцях зверху вниз і знизу вгору.
Найбільш відомим і знаменитим є латинський суперпаліндром

S A T O R ...Sator Arepo tenet opera rotas, що можна перекласти
A R E P O ...з латини як: Сіяч Арепо приводить у рух колеса.
T E N E T
O P E R A
R O T A S

Пропоную кілька знайдених мною українських квадратних паліндромів.

А Н ...Анна
Н А

А Л ...Алла
Л А ...(або алла)

О Т ...Отто
Т О

А Б ...Абба
Б А

Я Л ...Ял, ля
Л Я

Т О Р
О Т О ...Тор – ото рот
Р О Т

Ж А Р
А С А ...Жар аса – раж
Р А Ж

І М Я
М І М ...Ім’я мім ямі
Я М І

З А Л
А С А ...Зал аса – лаз
Л А З

Т О Н
О К О ...Тон – око нот
Н О Т

Л О М
О К О ...Лом, око, мол
М О Л

В І Л
І Б І ...Віл – і білів
Л І В

В А Л
А П А ...Вал – а палав
Л А В

К У Б
У Ч У ...Кубу – чубук
Б У К

Б А Р
А К А ...Барака раб
Р А Б

К И Л
И Н И ...Килини лик
Л И К

Б Е Р
Е Ж Е ...Бере жереб
Р Е Б

Т О Л
О К О ...Тол, околот
Л О Т

К О Л
О Т О ...Коло толок
Л О К

М О Р
О К О ...Мор, око, ром
Р О М

З О Л ...Золото лоз
О Т О
Л О З

Т Е Л
Е В Е ...Телевелет
Л Е Т

Д Е Р
Е В Е ...Дере веред
Р Е Д

М И Л
И К И ...Мили килим
Л И М

Х І М
І Я І ...Хімія і міх
М І Х

Ф І Л
І Я І ...Філія і ліф
Л І Ф

М І Д
І Я І ...Мідія і дім
Д І М

Л А В
А Т А ...Лава та вал
В А Л

Ж А Р
А Т А ...Жара та раж
Р А Ж

М Е Д
Е Я Е ...Медея, Едем
Д Е М

Р А Д
А Р А ...Рада, радар
Д А Р

З А В
А Л А ...Завала ваз
В А З

Л І С
І Н І ...Ліс, і ні сіл
С І Л

К О Л
О В О ...Коло, волок
Л О К

З А Г
А Т А ... Загата, газ
Г А З

М А Д
А М А ... Мадам, Адам
Д А М

С А В
А З А ...Сава за вас
В А С

К А Л
А Ч А ...Калача лак
Л А К

І Т А
Т У Т ...І та тут. А ті?
А Т І

А Р А К
Р І К А ...А рак – ріка,
А К І Р ...а кір – кара
К А Р А

А Д А Р
Д І Р А ...А дар – діра,
А Р І Д ...а рід – рада
Р А Д А

Л У К А
У Н И К ...Лука уник –
К И Н У ...кину акул
А К У Л

А Л А З
Л И П А ...А лаз – липа,
А П И Л ...а пил – зала
З А Л А

А Н А М
Н О Т А ...А нам – нота,
А Т О Н ...а тон – мана
М А Н А

А Р А Т
Р У Ж А ...Арат, ружа,
А Ж У Р ...ажур, тара
Т А Р А

М А Р Ш
А Ж У Р ...Марш, ажур,
Р У Ж А ...ружа, шрам
Ш Р А М

Б Р А К
Р У Ж А ...Брак, ружа,
А Ж У Р ...ажур, карб
К А Р Б

П А Р К
А Ж У Р ...Парк, ажур,
Р У Ж А ...ружа, крап
К Р А П

Т У П А К
У Л О Х А ...Тупак: у лоха потоп,
П О Т О П ...а холу – капут
А Х О Л У
К А П У Т

К А З О К
А Р А Т О ...Казок арат: о,
З А Р А З ...зараз отара, козак
О Т А Р А
К О З А К

Т А К С І
А Б О К С ...Таксі; а бокс –
К О Р О К ...корок, скоба і скат
С К О Б А
І С К А Т

Б У К С У
У Б О К С ... Буксу у бокс;
К О Т О К ...коток скобу ускуб
С К О Б У
У С К У Б


В О Р О Н
О В О Л О ...Ворон: о воло,
Р О Т О Р ...ротор, олово, норов
О Л О В О
Н О Р О В

Л А В А З
А Г А Т А ...Лава, загата,
В А З А В ... ваза, ватага, завал
А Т А Г А
З А В А Л

П О Р О К
О Л А Р О ... Порок, о Ларо:
Р А Д А Р ...радар, орало, короп
О Р А Л О
К О Р О П

Б І Д А К
І З А В А ...Бідак і завада –
Д А С А Д ...сад, а вазі – кадіб
А В А З І
К А Д І Б

М А К А Р ...Макарам – оса, корок;
А М О С А ...а сома – ракам
К О Р О К
А С О М А
Р А К А М

Б О Л О Т О
О К О Р О Т ... Болото, око, рот;
Л О М Е Р О ...лом, еро, оре мол;
О Р Е М О Л ...тор, око – ото лоб
Т О Р О К О
О Т О Л О Б

М О Л О К О
О Т О Т І К .....Молоко, ото тік;
Л О М О Т О ...ломото, ото мол;
О Т О М О Л ...кіт ото, око, лом
К І Т О Т О
О К О Л О М

А Т А Р А Т О
Т И Р О Н Е Т
А Р У Т Е Н А ...А тара то – тир; о, не та
Р О Т А Т О Р ... рутена; ротатор, а не тура;
А Н Е Т У Р А ... тенорит – о, тара та
Т Е Н О Р И Т
О Т А Р А Т А

Ж А Р І М І Р А Ж ...Жарі – міраж, а рута тура –
А Р У Т А Т У Р А ...рута натур; і та не Наті –
Р У Т А Н А Т У Р ...манекенам; і та не Наті
І Т А Н Е Н А Т І ......рута натур, а рута тура,
М А Н Е К Е Н А М ...жар і міраж
І Т А Н Е Н А Т І
Р У Т А Н А Т У Р
А Р У Т А Т У Р А
Ж А Р І М І Р А Ж

Істина, що у вині існує потай, -
Наяву із синім носом, кислим ротом.
Правило її віками непорушне:
Наливай, а розрахуємося потім!

06.03.12.

Коли сонце весняне старанно
Виціловує злеглі сніги, -
Укривають побляклі тумани
Занімілі у снах береги.
Віддаляються спогади зимні,
Як позаду відбитки слідів
Незворотних, на жаль, і нестримних,
Та не стертих із пам’яті днів.
Навкруг мене ідуть, наче тіні,
Ледве чутно й байдуже вони –
Затамовані у безгоміння
Молодої, як вічність, весни.
07.03.12

Не буду більше писати.
Нікому воно не потрібне.
Для чого ж моя відвертість,
Як нікому те читати?

Тепер всі живуть брехнею,
Від правди вони червоніють,
Лукавство тепер величають,
А дружбу давно зневажають.

Живуть за рахунок кривди,
Кохання в грошах виміряють.
За своє життя нікчемне,
Бідних батьків проклинають.

Для кого ж тоді писати?
Навіщо тратити сили?
Ще будуть потім сміятись:
"Немов нема йому чим зайнятись".

І в цьому світі дурному,
Я хочу тільки одного,
Щоб люди таки схаменулусь
І Господу в кінці кінців посміхнулись!!!

(Jersey City 2012)

Чому так важко стрінути людину?
З котрою впевнено підеш в життя.
Ось ту так звану другу половину,
Довічного супутника життя.

Яка у погляді побачить твою душу,
Відчує серця твого теплоту.
Прийме тебе як невід'ємну половину
У вашу спільну будущину.

І з того дня засвітить інше сонце,
Для тих закоханих людей.
Котрі пройшли через роки чекання
Із вірою в своє кохання.

Вони чекали, не здались.
Не ринули в чужу любов.
І дочекавшись зрозуміли,
Тепер вони назавжди вдвох.

У тих серцях злились одні думки,
Котрі на відстані колись жили
І розпалили почуття
Котрих чекали так серця.

Створили їх для спільного буття,
Щоб розділили присмаки життя
Солодке щастя й гірке каяття
Щоб породила та любов, малесеньке дитя.

На світі є людей багато,
І десь живе твоя любов.
Ти тільки не спішись шукати,
Бар'єри часу не здолати.

А ти чекай і не зламайся,
На ті спокуси не піддайся
Любов твоя до тебе йде
Вона сама тебе знайде .

(Jersey City 2012)

А зима, як покинута жінка:
безнадія, зневіра в очах,
на литаврах бурульок не дзвінко
та надривно відмірює такт.

Розганяє роями сніжинки,
цей кудлатий, нечесаний сніг,
піруетів малює картинки,
і свій біль нам кидає до ніг.

А весна, як коханка жадана,
визирає Ярилом з за хмар,
манить тілом звабливим духмяним…
П`янить кров еліксир її чар.

Дві стихії, дві долі жіночі:
щастя в жертву, в пологах - життя.
Та чомусь так у горлі лоскоче:
славим Жінку - шедевра Творця!

2012р.

Я хочу однажды выйти из этой рамки -
только так, чтоб не лезть на стену, а сразу в дамки,
чтоб, шагнув за порог в толпу, ревущую оголтело,
сдать в Ломбардию душу, сдать, если можно, тело.

Волной подхватывая пилигрима,
время катится резво, гулко, неумолимо
и разбивается в брызги о голоса Ла Скалы -
вот на него и шипят бокалы.

С ночью, до края наполненной пино неро,
сливается галстук зелёного пионера,
и в аромате утреннего омлета -
подгорелое облако, солнце и амаретто.

Здесь прекрасно купаться в нынешнем, в настоящем.
Только порой нахлынет о нашем былом, пропащем:
в сердце тают Альпы, и слёзы картину брега
размывают, не замедляя бега.

Пародія

От мучить і спокою не дає –
Яка з бурульок користь? Не всікаю…
На фалоси подібні. Справжня капость –
Вже не заснути, а якщо і вдасться…
Ну де візьму замінника… хрущам?
Щоб ідилічно для душі і тіла…
Бо ті мущини на язик доладні,
А як до справи – то яка з них користь?
Спідничка коротенька не заводить…
А може справді заварю корицю,
Женьшеня корінь запечу в оладок,
І, поки теплий, подзвоню Дімону,
Нехай від Дарки прожогом до мене!
Бо він мастак балакати у рурку,
А потім спати, наче сіра миша,
Що з ліні в нірку шустьнути не хоче!
Або ще гірше – бубонить, що мерзне…
Якесь таке… холодне одоробло!
Марцові коци совісті не мають,
Шкребуться в двері – може ти, Дімоне?
…Ну от і дочекалася! Привіт…


6.03.2012

а до Бога как до гроба
не протоптана дорога
не проложены пути –
одному туда идти

2012

Товща присоромленого снігу –
На бруківці, наче на стерні.
Кошик суму і торбини сміху,
Слогани, реклама, ліхтарі…

«Ти живи на повну!»- зуби шкірить
«Барбі» з пивом в кігтиках чіпких…
Щиро люд отій рекламі вірить
і «живе на повну» залюбки.

Сяють розцяцьковані бігборди,
Повінь люду – врозтіч допізна…
Геній, посередність, просто бовдур –
всі живуть «на повну», бо – весна!


11.03.2011.

Смело бросаешь вызов - время не ждет
Ваши глаза и признанья ветром перемен - вперед
напиши сердцу храма о нежной любви
это будет лучшим подарком в глуши..
2012г.

ловити вогники в імлі передвечірній
ліпити місяць хухати на тінь
пекти на вугликах великий срібний пірник-
приманку для самотніх сновидінь

вони здичавілі давно тут не бували
де надто затишно і грає клавесин
і пахне свіжістю плющем обвита зала
коли зірки вертаються із балу
із келихами повними роси

Марина Карпінська
/Моя риба вперто лізла на дерево
Я вам скажу навіть більше,- не так уже й падала../

(Спроба перша..)

Моя риба уся із дерева...
Подала - падала - падала!
Такою собі з посередністю.
Вперто зажаритись - радила.

Блискала купою золота.
Глянула збоку - так собі...
Дерево коване молотом,
Змащено милом і ваксою...

Раптом як пісня - залаяла:
Хочу я річеньки мутної,
Скільки вже часу згаяно
На полі на цьому безнотному??!

Уві сні - усі тут гуманники!
Смійтесь пихатою ряскою
На дерево вішали пряники?!
По Фрейду - сповзатимуть мавпою...

(..далі буде..)