Нові часи, напівчаси і люди.
Нова Голгофа і новий Содом.
Нові стандарти з’являться повсюди,
Модерні вежі виростуть кругом.
Нові порядки і нові потуги.
Гігантська хвиля, що змітає все.
І вік старий, «народжуваний» вдруге,
Віджиле і минуле форматне.
І постають нові пилато-юди
В оновленому статусі «онде».
І десять дів єгипетських прибуде,
Їх лють гримуча світом перейде.
Все розпорошиться під пресингом облуди.
Перемішається, спотвориться, впаде .
Господь лише незмінюваним буде,
Коли судити грішний світ прийде.

VІІІ
Не тонше за подумки, і не вірніше за мить,
розчахнуту погляду вени тремкої тропу
бери, - обери, о, неначе, востаннє собі
торкання не тіл - терезів коливальну ходу,
оту «у_тобі»-not_to_be – «не_в_тобі»-or_to_be,
і в серце камінчик, що біло-пребіло щемить -
не більше за подумки, не голосніше за мить…


20ІІ

Лише поглянь: у цій блосі –
Твої мізерні одкоші усі:
В моїй крові змочивши зуби,
Вже п’є твою, з’єднавши нас без шлюбу!
Не є, сказав би і святий,
Це втратою дівочої цноти,
Та в тім зазнаймо насолоди:
Із двох – одна, кров плине, наче води, –
Так запал наш далеко не доходив!

Ти три душі помилуєш від згуби:
В істоті цій ми з’єднані у шлюбі!
Це ти і я, блоха ця нам –
І шлюбне ложе, і вінчальний храм.
Попри батьківську вдачу псину,
Ми вдвох в живому домі із бурштину.
Тож не дозволь, щоби твій гнів
На самогубство міритись посмів,
У вбивствах трьох дійшовши трьох гріхів.

Та пощо злюці боронить?
Невинна кров твій нігтик червонить!
Блохи цієї в чім вина –
Що краплю крові випила вона?
Радієш ти - тобі байдужі блохи!
Ти кажеш - не ослабли ми нітрохи.
Та не такий страшний вже був той гріх:
Збезчестить він тебе не більше міг,
Ніж крові ти утратила від бліх.
2009-2011

Про першу непокору між людей,
Про плід заказаний, чий тлінний смак
Привів на землю смерть і всяке лихо,
Про втрату раю, поки більший Муж
5 Відновить нас і сяде на престол,
Співай, небесна музо – пастуха
Надхнула на Синаї ти й Оребі,
Щоб він навчив вибірні зерна, як
Земля і небо спершу піднялись
10 Із хаосу; але якщо Сіон
Тобі миліш й купальня Силоам,
Що побіч храму Бога, я ізвідти
Позву тебе своїй на поміч пісні,
Що не ширяє в серединнім леті,
15 А до речей, не втілених ні в прозі,
Ні в римі, мчить над Іонійську гору.
Найперш Тебе, о Духу, що миліш
Тобі за храми серце щире й чисте,
Прошу: навчи, бо знаєш Ти. Ти був
20 Одвіку, дужі крила розпростерши,
Мов голуб, над широтами безодні,
І запліднив її, – ти ніч осяй
В мені, і підніми низинне, щоб,
Довівши до вершин велику повість,
25 Я міг утвердить вічне Провидіння,
Вказать шляхи Господні до людей.



Бо духи, як захочуть,
Статей обох одразу набувають –
425 Така в них незабруднена природа,
Не скована суглобами і плоттю
І не зіперта на ламкі кістки,
Як у людей. І форму будь яку –
Летку й міцну, яскраву чи похмуру, –
430 Прибрати вони в змозі, щоб чинить,
Як їм велить любов чи ворожнеча.
Поріддю цьому звірився Ізраїль,
Його живлющій силі, в забутті
Олтар лишивши правий, у поклоні
435 Він падав у кумирні – так і в битвах
Він падав від ворожої потуги.
Із духами була і Астарот,
Астарта фінікійська, що над небом
Царює й має роги перехресні.
440 Це їй вночі при місяці сидонські
Дівчата слали молитви й пісні, –
Оспіваній в Сіоні, де стояв
Для неї храм на бескеті нечистім.
Його ізвів той женолюбний цар,
445 Який кохав, хоч серце мав велике,
І нечистивиць. Таммуз далі йшов –
Поранений щорічно, повабляв
Жінок сірійських він до голосінь,
Пісень любовних в літні дні. Тим часом
450 Адоніс пурпуром стікав зі скелі
І плив до моря – і вважали кров’ю
Його із рани Таммуза.

Хай навіть ти моя шизофренія,
Хай навіть ти фантазія, уява -
Я все одно від тебе шаленію,
Пишу для тебе я вірші коряві.

Хай навіть ти далекий наче небо,
Хай навіть ти кохаєш не мене -
Пишу вірші сьогодні я для тебе
І ще про щось - моє і неземне.

Хай навіть я..."ну зовсім не для тебе",
І не мене шукав ти все життя,
Але признайся: більшого не треба
Кохання, ніж кохає це дитя.

переклад

***

Не бійся наснитися рвійно чи плавко.
Буття - під габою зі снив легкорунних.
Я снився комусь - напівсписаний аркуш,
Радію: хтось чутиме вірша відлуння.

Було б мені сумно, було б нестерпимо,
Якби враз умовкли всі ліри огрійні,
Іти в забуття,
колихаючи рими,
Без пікселя пам"яті в буднів борвіях.


2011


-----------------------------------------------------

Олег Чабан


***

Не надо бояться кому-то присниться.
Вся жизнь исподволь опоясана снами.
Я рад, что кому-то приснился страницей,
Я рад, что кому-то достанусь стихами.
Мне было бы грустно, мне было бы страшно
В тот миг, когда вдруг голоса бы затихли,
Остаться в забвении глупом и "важном"
Без пикселя памяти в жизненном вихре.

Легенький іній на волоссі,
А очі - мудрості глибини...
І поки що я - тільки гостя
у Клубі літньої людини.

Яка родинна атмосфера!
Добро не відійшло в минуле.
РокИ фіксуються папером,
душа - ще молода і чула.

Хай довго обрій чистим буде,
незгоди світ не заступають.
Зібрались разом літні люди,
хай осінь трохи зачекає.

2007

Мов небо, гляну з висоти
на світ у скельцях -
гойдне він рибок золотих
і тиші крильця.
На денце ляжуть тіней сум
і зблиски світла,
і час помчиться наобум,
як сон на мітлах.
Життя втече у плавники
й барвисті шати -
лишень на відстані руки
грайливе свято.
2011р.

Зоря кривавить схил альпійських гір,
В жилетку хмари місячний упир
Все плачеться – о як йому погано! –
А в мене – кровосльози – на папір.

3.12. 7519 р. (Від Трипілля) (2011)

Шпак
Ніяк
Не скаже так
Подрузі шпачисі,
Щоб із нею політать
У захмарній висі.
Він всадив її на дно
У дуплі на дубі -
Вись пообіцяв давно
Горобчисі любій.
Половину всадовив
На яєчок трійко,
Сам подавсь до удови,
Любої Цвірійки.
- Нумо, серце, злетимо
У висоти дальні,
А вона клює пшоно
В курячій їдальні.
Так від’їла тілеса
Люба його пташка,
Що не те, що в небеса, -
Метр злетіти важко.

Ось і режисури суть
На життєвій сцені, -
Скоро вилупки підуть,
Клопоти сімейні.
Не злетіти ввись тобі
Вже нізащо, шпаче.
Жінка фиркає в гнізді,
Горобчиха плаче…

З Анни Ахматової


Це ж оті, що хрипіли:"Варраву
Відпусти нам - день свята...", оті,
Що цикуту Сократу - за правду,
Щоб умовк у тюрми тісноті.

Їм би трунок ядушний улити
В їх невинно-обмовливий рот,
Цим любителям катуш - півситим -
У обрамленні сиріт когорт.

2011


Защитникам Сталина

Это те, что кричали:"Варраву
Отпусти нам для праздника...", те,
Что велели Сократу отраву
Пить в тюремной глухой тесноте.

Им бы этот же вылить напиток
В их невинно клевещущий рот,
Этим милым любителям пыток,
Знатокам в производстве сирот.

1961

...а їх немає, їх – немає!
Їх проковтнула каламуть,
підступна і продажня суть,
що нам реалій не прощає…

І б’є у груди чорний грудень,
а, втім, крокую до весни!
Ті кроки, – вірою ясні,
зі мною поруч в свято й будень!

І не проспати б те, що рідне!
Ми! Орачі й плугатарі
у відблисках його зорі
нове творімо – слави гідне!

05. 12. 2011 р

… доведеш мене, Мово,
до клятої підмурови…
до мерзлої буцегарні…
до Павловської лікарні…

юродствувати-радіти,
що ніде тебе подіти,
понуро напроти неба
виструнчуватись у тебе
в безвихідності оргазму –
цідити киплячу плазму
у пеклі вічної спраги…
у німбові із бодяги
доїти дурепу-душу…
- кілком у хребті:
я мушу!
мушу… мушу…
…………

Він українець — це запевне,
Бо хвалить сало й галушки,
Та ще вишиванії вдома
Бере він на ніч сорочки.
Колись він навіть — хоч давненько —
Щось написав чи переклав,
Але ж цензура — боже — люта!
І пер він більше не псував.
Колись кричав: \"Народ люблю я!
За його хрест би я поніс!\"
І за народ в каліках-віршах
Пролив дрібних він з ложку сліз.
Але ж народ — темнота темна —
І віршів тих не зрозумів, —
Мужицтво кинувши, герой наш
На \"тепле місце\" десь засів,
І хоч накази часто пише,
Щоб в шори брали мужиків,
Але ж він каже: \"Україну
Люблю я так, як і любив\".
Він галушки і досі хвалить,
І \"Кобзаря\" бере читать,
І напідпитку починає
Слова вкраїнськії вживать…

1892

Не тоді нам у полі до бою ставать,

Як вже сонце і сяє, і гріє,
І як співи пташині в повітрі летять,

Усміхаються дні золотії!
Не тоді! не тоді! Як лютують вітри
І скрізь ніч, всюди хмари похмурі,—
Ти тоді уставай, свою зброю бери

І борись серед темряви й бурі!..


1885

коли почуєш мої сни -
шукай крізь ночі,
коло раптової весни,
серед співочих.

і часом буде серед нас
в очах безодня-
будуй мости!
не гай наш час
через сьогодні...

а раптом вітер принесе
слова відверті,-
то пам"ятай, що над усе
ціную впертість...

а будеш падати до хмар,-
шукай найкращу,
бо серед стриманості чар
весни - найважче...

Задали мне вопрос:
Легко ли на крыльях уноситься!
Ответом скажу:
легко тем, кто чует крылья.
Ведь для того, кто познал себя самого,
Жизнь подобна несущейся колеснице,
А крылатая СЕМЬЯ -
Это геометрия вершин УМА!

2011г.

Людину старою вважаю,
Бо тішиться тільки минулим.
Лиш пам’ять їй серце торкає –
Все те, що уже промайнуло.

Не та нині молодь, ой леле!
І мода не та, й ідеали…
«От був у нас ситчик веселий,
От гарних пісень ми співали!»

Не можна, не треба, не варто
Дітей своїх не розуміти!
Не бійтесь – із ними співайте,
І радістю зморшки зігрійте.

Все ж, старість – то річ прогресивна,
А літні – то сейфи архівні.
То ж ситцевим дяка сивинам:
Минула живе і понині…

11.09.2001.

 

Поете, якщо ти і справді поет,
Скажи все, що я не зумію сказати.
Ти вільний і риму, і стиль обирати,
І мовних скарбів найпишніший букет.
Але коли раптом осінні двори
І мертвий горіх біля рідної хати
Тебе, як дитину, не змусять ридати,
За мене нічого не говори.

2011 рік

Обіймає ніченька лагідно крилом,
Накриває ковдрою, кутає теплом
І лоскоче подихом неземний мусон –
Затишно у ліжечку: втома, спокій, сон…

Пропливають низько так хмари золоті,
Все в житті збувається: тільки захотів –
Й на вершині успіху, в епіцентрі мрій…
Довше б залишатися в казочці оцій.


2011

Сукають парки вузлувату нить,
У яблуці зерням Єлена спить.
Нагострена війна, бринять стремена –
Рокованості в’язі сокровенні.

Підмур’я Трої очорнила кров.
Ложесен розкіш в пещенні оков
Гріховно-безупинних нощно й денно…
Сто тисяч раз ненависна Єлена!

Яким зелом прив’язаний навік
Дитинно-безбородий чоловік?!
Ворон чорнизна ошалілонебна:
Багряна тризна чи безстидна треба?

А каяття не ждіте, ви, довкруж,
Бо що кому: коханець, а не муж.
Сирітські очі – божа шахівниця,
Сахнулась криком півбезумна жриця.

Останній лебідь піснею у жар,
Ступає переможцем в ніч владар,
І опадають крилами рамена.
Жадай зернинно-яблучну Єлену…
04.12.2011

Яка ж ця доля у таланту клята –
Взяла й навчила словом убивати.
І мертва ось любов лежить. О доле,
Даруй перу уміння воскрешати!

3.12. 7519 р. (Від Трипілля) (2011)

довго не можна дивитися тоншає скло
час до зими відвернутися доки не пізно
пізно крізь нього збирається память на тризну
память про тебе іще не отруєна злом

будуть гуртом городити пристінки глухі
сріблом і злотом латати пошрамлені стіни
ти не хвилюйся вони мене повністю змінять
я не дивлюся за скло ну хіба мимохідь

ой не котись, не біжи, зупинись на трішечки-трошки
Часику-братику, котику, прудконогий Котигорошку...
ой не лети, не несись, не кружляй хмарками далéсенько,
Часику-орлику, Часе-соколику, мій Телесику!

конику-стрибунцю, басику, візьми мене у дорогу,
Вовчику-сірячку, ласику, понеси мене бистроного,
зажури, забери за гущі за пущі за моря за гори
де сліпа Баба не шепче-не сичить свої наговори…

заховай мене, Часику, дядечку, батечку, діду-дідусеньку,
хлопчику-стовпчику, хлопчику-любчику, мій манюсінький…
будемо гратися із тобою... грітися мовчки: словá – не полова.
будемо мріями мірятись... маритись... ти мені – Силу... я тобі – Слово…

Яблуні також у вирій хочеться.
А от сусіди вже
Вікна спітніленькі клеять скотчами
В димі таких пожеж,
Що самі себе вогнять туманово,
Взявши в обійми ліс.

За журавлями, немов за циганами,
Йду по слизькій землі.

Перший сніжок на півмісяць падає –
І закипає в дощ.
Поле – пом’ята фольга шоколадова,
Бабця столичних площ.

Храми хлібів у печі розмальованій,
Кисла капуста, гриб...
Осінь у хаті і в серці схована,
Мов у Сузір’ї Риб,
М’ясо якого червоно-макове.
Мед золотий на дні.

...Тому сьогодні комусь однаково –
Буде весна, чи ні...

Якщо треба пройду Росію по дві сторони Уралу,
а потім, ще інші п'ять шостих суші,
щоб крізь пустелі і перевали
пронести наші смарагдові душі.
втоплю всі шлюпки, спалю парашути,
обріжу стропи. стаховку - до біса!
головне у житті боягузом не бути
і не ховатися за кулісами.
хай буде тяжко, хай буде солоно
слізьми,потом,кров'ю, а може водою.
я так проживу,щоб було не соромно,
щоб в фіналі почути: "я пишаюсь тобою"
2011

Я не провидець, навіть не пророк,
Та знаю – всі на щось приречені,
Ржавіє мозок від пустих думок,
Вогнем бажань тіла обпечені.

Наш світ зруйнує безліч помилок,
Лиш спогади врятовані від втечі.
Я не провидець, навіть не пророк,
В словах моїх – прості, банальні речі.

2009 р.

Сторінки кн. Кольорами серця.Самвидав.2010р.
Худ.оформлення Ольги Карої.

сторінка кн. Малий мотлох - 1. сАм видав - 2000р.

Як літав у снах дитинства,
казали – «ростеш».
Чом же й нині собі снишся
літаючим теж?

І з яких таких закраїн
незнаних часів
відчуттями пам’ятаєш
полету мотив?

Ані крил тобі не треба,
не треба зусиль,
а лише нічного неба
та літепла хвиль

повітряних. Щоб легенько,
знечувшись землі,
мов кульбабина пір’їнка,
злетіти в імлі

і невисоко – на рівні
кленових верхів –
понестися понад рівні
квадрати дахів,

понад вулиці безлюдні
і вікна сліпі...
Буде в небі, як в безодні,
вільготно тобі.

Птахом у вікно горищне
влетиш на зорі,
і видіння опівнічне
до ранку згорить.

Та зринатиме у колі
буденних чуттів
чиста солоднеча волі –
полету мотив.

2003

***
здалеку бачу тебе
позаду лишаю тіло
лечу світлом
лечу думкою
лечу посмішкою
*

На полотні небеснім низько-низько
з’явився місяць в тиші голосів.
А срібло зір, начищене до блиску,
Пірнало в став, як зграйка карасів.

Учух вітрище, листя і антени.
Вечірній смуток заливав міста,
де крізь вітрини пахли хризантеми,
та ліхтарі світились неспроста.

Бо в колір непроглядного маренго
вдивлялись ми і Ригель (Оріон).
тонули у ночі тополь шеренги
і мерз ледь-ледь освітлений перон…

Ти випурхнула із моїх обіймів,
Немов метелик з лялечки торік.
І зникла назавжди… Любов наївну
Так довго я у серці ще беріг.

Вокзал. І до четвертої платформи
прибуде знову потяг. Як тоді.
Маренго лиш щільніше. Місяць повний.
І роки промайнули молоді.

скоро, скоро запахне ялинкою,
снігом вкриються всі дахи
і яблучний пиріг зі скоринкою
смакуватимуть дітлахи.
заграють в небі мільйони зірок-жаринок
і на якусь секунду зупиниться час,
щоб між серпантинів і мандаринок
ми змогли відшукати справжніх нас.

2011

Ти лиш поглянь: ось сонячне проміння
Скрутилось у спіраль – прозрінь коріння
Пророщує під захистком казковим,
Де маківка зела є тихим сховом,
Розчахнутим на всі чотири боки.
Наблизишся? Тихенько, крок за кроком,
Щоб ріжки не сховалися лякливо.
Дивись, яка краса… Хіба ж не диво?

а сніг не йшов і ти чогось не йшов
і стало якось гірко до безмов’я
сама собі здавалась чорним дном
з печаткою мовчання в чаші повній

в село до мами там де просто все
й вишневий сад не розгубив ще листя
де носом в пелену і зайченя несе
окрайчик хлібця й мушельки з намиста

в старім мішку все борсають страхи
анатомічні постріли у спину
якби ж ти хоч не був таким глухим
то взяв на плечі сім поразок синіх

якби ж ти розумівся в морі рим
чи віршем марив чи хворів віршами
та ти з туркменських золотих долин
вони усе життя ножем між нами

і ти не знав де ж липа шелестить
де рушники і лебеді на стінах
може тому летять із рим листи
на людський суд і осуд горобиний

а ти прийдеш пригорнеш та й мовчи
і я мовчу – хіба ж ти зрозумієш
як я така -
то скоро холоди
вповзуть у місто, наче білі змії.

Муравським шляхом повз рябі лани
Ми йшли в село, вколисане узліссям.
Прогіркло пахли перші полини.
Пливла десь пісня.

Котився день, травневий, молодий...
Спішили ми з порожніми саквами
До джерела - у світ Сковороди,
Вкарбований у незабудь віками.

Йшли у село, якому літ і літ,
Де у пошані хліб і добрий звичай,
Де кожна хата, як його криниця,
Замислившись, над вічністю стоїть.

Був день як день - звичайна середа,
Та ж у саду стрічав Сковорода!

А попід серцем незагорнуте дитя,
Чи вірш, чи щем такий сунично-свіжий…
І вже сама не знаю до пуття,
А лиш лечу, дзвеню, ламаю тишу.
Печалі зав’язь пророста крізь день,
Осіннє сонце втомлено-змарніле.
У сховках долі гобелен пісень
Барвисто-нотно огортає тіло.
Одна-єдина нить твого дзвінка
Змережить ніч або зітре надію.
Терпіння – дар, прокляття чи ріка,
Яку переплисти я не зумію?…

листопад 2011

VІІ
Одне лише тіло - уста шепотіли твої, -
Вигадливе тіло, до слів не складніших за стогін,
як Сін угорі, намовчи насолоди прибій,
і знову, і знову, і знов... - доки очі в імлі,
і нічка у груди, і я, неощадності воїн,
беру і беру, хай ні славу нести, ні жалі,
за взяту в цю ніч висоту двох розпук перемовин...

20ІІ

***
Юнацьких літ бурхливі переходи,
І зрілості моєї тихі води,
І мудрості глибоке джерело –
Усе впадає в океан свободи.

***
Моє життя, мов дерево гіллясте,
Голублять душу – і літа, і рясти.
Щодня свій сад я ревно бережу, –
Жар-птиця знову прилітає часто.
2009

я через твої помилки
замінила серце протезом.
я по тобі подихом,
а ти по мені лезом.
2011

Світ великий неначе театр ляльок
Кружляють довкола світські левиці
Мрію залишитись тут наодинці
Коли не буде тут більше ляльок

Але все то бажання, але все то пусте
Кидаю у простір тяжкі зітхання
Втомився слати усім привітання
Й серце втомилось, заслабло пусте

Скільки вже можуть кружляти левиці
Безсилим ягням почуваю себе
Навкого кралі, не бачу тебе
Невже розідрали тії кляті вовчиці?

Лишився я сам серед пліток...
У світі, що мовби театр ляльок...

2011

Багато крові небува
Як небува багато болю
Паде знесилена вдова
В могилу разом із тобою

Не б'ється серце схолодніле
Не зрушаться твої вуста
Не мучить нУтро зголодніле
Вже все одно. І світ-мара

Як заспівають треті півні
На небо побіжить душа
Як відспівають упокійні
Відчиняться святі врата

І позабудеш ким ти був
Забудеш те, що написав
Забудеш все, що не забув
І те, що вірно пам'ятав.

Бо вже помер, а ми живі
Тому ще й маєм пам'ятати
Усі слова, усі пісні
Що гарно вміли вигравати

Як помремо, то не суди
Дасть Бог зустрінемось у раї
Тож нас там, друже, підожди,
Дай час, най серце догниває.

2011

Я так злетіти хотів
А мені відрізали крила
Не понесе вітрів
Нестримная сила
Й буду лежати
Мов гусак убитий до столу
Буду вмирати
Бо відібрали свободу
Якби ж мої крила
Зуміли ізнов відрости
Узріли би що є сила
Птаху вільним небом нести
Та не бути тому
Бо не виростуть ізнова крила
Потонулому кораблю
Більш не здійняти вітрила

2011

багряна борозна – зорали небо
на вітер-часовій
минає осінь
впокоєна земля гортає требник
передзимового
хрипоголосся

за смітником невиспані ворони
вишукують
бодай ласкаве слово
а у повітрі
зимно й монотонно
гойдається
голодна колискова

ти - моя алебастрово-біла скульптура,
у повен зріст і без права на хід,
я смакую твою стовідсоткову крихкість
і свою стовідсоткову хіть.
може,
подих вдихну із вином із гранатових зерен
чи зоставлю сліди розпашілих долонь.
може, ні, розмалюю, розпишу
чи зітру і розвію, як пил.
або,
у храмі душі залишу чистотою на спомин,
як зразок,
як початок,
як перший твій вихід у світ...
чоловік, ненаповнений, мною -
чистий келих...
прокидаюсь і йду, як завжди, обеззброєно йду за тобою
2011

не замести сліди рудим хвостом лисиці
під ним і людська кров й колишній листопад
людинолюбний лицар сховав під серцем прайд
де праці чорний хліб й солодкий виноград
розділить чесно пломінка правиця

все що було колись лягло пластом на дно
вчорашніх спогадів не вартих твого нігтя
те що боронить мить - медове кредо літа
у місячних провулках земна доріжка світла
що зайченям стрибне в розчинене вікно

не лізь в чужу нору не плигай вище всіх
бо всі крапки над «і» розставить лікар-зодчий -
твій час твоє дитя зірве три квітки жовчі
шипшинова любов на все життя жіночна
розкидає слова як первородний гріх

На лезі блискавки світанок,
на списах грому – небозвід.
Навіщо раптом наостанок
од страху в щелепи боліт?..
Слова останні світлячками,
що, не умерши, неживі,
і кожен порух – наче камінь,
і сміх вогнем на тятиві.
І соло вітру на стеблині,
і чола дзвонів на вітрах,
і ми, давно вже не єдині
в жагучім гурмищі мурах.
2011р

– Коїться що на цім світі? – А просто зима.
– Просто зима, Ви гадаєте? – Так, я гадаю.
Адже я сам, як умію, сліди прокладаю
В ваші будинки, коли іще сонця нема.

– Що ж нас чекає по тому? – А січень-мольфар.
– Січень настане, вважаєте? – Так, я вважаю.
Я вже давно цю засніжену книгу читаю,
Цей із картинками хуги прадавній буквар.

– Чим це нарешті закінчиться? – Квітнем ясним.
– Квітнем ясним, Ви ручаєтесь? – Так, я ручаюсь.
Я навіть чув, і тепер увесь час прислухаюсь,
Ніби сопілка співала в гаю і за ним.

– Що ж тепер варто робити? – А жити, і все,
Шити сукенки й легкі сарафани із ситцю.
– Ви припускаєте, все це ще буде носитись?
– Я припускаю, що шити це варто усе.

Варто, бо скільки метіль не вдавала би хіть,
Недовговічні її кабала і опала.
Отже, дозвольте на честь новорічного балу
Вас запросити на танець, і руку прийміть.

Місяць, мов куля зі свічкою, марить згори,
Маски летять карнавальні по колу, по колу.
Вальс починається, пані моя веселкова,
І раз, два, три,
.............раз, два, три,
......................раз, два, три,
.......................................раз, два, три.

2011

Пародія

І королі бува - “нулі”
(Тут хоч ногами бий від злості)
Усі ми смертні на Землі,
Ми тут “проїздом” - просто гості.

А як воно – отам-таки?
Всім по заслугах? Вище щастя?
І генії, і диваки,
І брехуни – усім воздасться!

Але любов – жива, жива,
В серця вливає свіжих соків!
Міцна в Амура тятивá –
Не слабшає мільйони років.

Хто не зазнав отих тортур
Душевних мук, як є кохання?
…Всміхнеться втомлено Амур:
“В безсмертя хто? Стріла остання…”


3.12.11

сторінка кн. Малий мотлох-3 сАм видав - 2011р.