Фіолетові фіалки,
фотозйомки, фоторамки,
фотографії в альбомі -
фотосесія у домі.
=*=
Хом’ячок несе до хатки
кукурудзяні початки,
зерна гречки і гороху.
Про запас всього потроху.
=*=
Цвіркунці і цапенята
на цимбалах вчаться грати.
Цілий день цвіркун співає,
Цапеня - допомагає.
=*=
Чайка чаплю пригощає,
чаю з медом наливає.
Пий, Чапелько, чорний чай,
завтра знову прилітай.
=*=
Шпак шпаківню прибирав:
шибки мив і пил шукав.
Швидко в домі лад навів
і до школи полетів.
=*=
Щипавка щавель щипає,
щиглик пісеньку співає,
щурик щикає щосили,
щука щіточку купила.
=*=
Юрко, Юля, Юстиночка
назбирали у корзиночку
черешеньок солоденьких,
полуничок червоненьких.
=*=
Яблучко покотилося
біля ящірки зупинилося.
Ящірка налякалася,
під ялинкою заховалася.
=*=
ТітонЬка ЛінЬ
шукала в затінку тінЬ.
- Куди поділасЬ тінЬ? –
дивувалась ЛінЬ.

Загадкова темрява світання.
Снить туман відьомським молоком.
Може, осінь ця комусь остання
Так, неначе перша... отако...
Що у сплячку хочеться впадати –
Не у вічність –
Тільки до весни –
Тим, що тільки й щастя, як піддатий...
Ну а так – біль совісті й вини.

Пахне космос дзвінко і полинно.
Проростає вітер світлом зір.
Хто там знає – як усе повинно?..
А не знаєш – то лови і вір
Перший цвіт і перший сніг, і жінку...
І Дніпро – дорогу для сліпих,
І самотню на устах сніжинку –
Рідних, тих...

Восени це все таке тремтливе
І таке земне – як Божа кров.
Листопад – тінь зоряної зливи
І винця вороняче перо.

За туманом синім кашля поїзд.
За туманом білим – літаки.
Осінь – це розмова із собою
Про старі бабусині казки.

Із тиші безшелестної промінчиком тепла
скрипку Серця ніжностью торкнуло янголя
в тоскноті нічній
воскрешає Любові подих любожаданний
він віщий на грані єдинотремкій
і для сторонніх він невидимий.

2011р.

***
- п'ю тебе, не уп'юсь, утоплюсь у тобі, Листопаде,
- що ти, Осене, кажеш, не думай, не смій і ніколи не буде між нами ніякої зради,
- це любов. у тобі закричу і злечу днем останнім
- на плаву, на льоту я тебе крізь біду збережу на руках пронесу крізь зиму у весну, ти засяй в ній...
- я згасаю, змерзаю, злітаю в тобі лист опаде
- в дубі-нелині ми у переймах зими іскру викрешем знов і останнім листком перейдем в веснолітні лампади
- значить, я не згорю, не умру, не втоплюсь у тобі, Листопаде?
- це любов. не горить, не вмирає, не тоне. і є осінь в весні і у літньому дні,
кожен день у вогні,
ми живемо любові заради
18.11.2011

Загорілися дзвінко, розбилась на скельця.
По ланцюжках і дзвіночках війна.
І навпіл покотилось розвіяне серце,
більш не постукає в нього вона.
Не збагну, не побачу, не сплю, не заплачу,
вже Офелія в руки бере кулемет
без надій. П"яне місто на райдугу скаче
-- ореол нескладних і дешевих прикмет.
Досхочу закуповувать можу світанок,
можу сіяти квіти в розбризканий дим
-- нескінченна свобода дивитись на ранок,
заплативши дрібницю. Співай молодим
любо-хитро, що Сонце гаряче та ясне,
що шалено кохаєш свій край,
доки мозок від сміху навік мій не згасне,
не плач, Марусю, співай.

Дарує срібний гріш понівечена доля,
нічний шепоче двір ; в повітрі повсякчас
десь вогник спалахне, і дим пливе поволі
німецьких тютюнів, фасованих у нас.
Безсоння; п"яний спів десь чути за стіною,
він до вподоби їм, про танец та про плоть
розповідає, щоб знов загравать з тобою
схотілося мені. І докором колоть
приємно іншого, себе піднісши. Зорі,
хоч мають вдати, що не бачать нас,
та чи вже так ми їх цікавим? Їх прозорі
повіки стерлися; танцює хтиво час.

У кожного любов своя:
сліпа, блаженна чи свавільна,
свята, наївна як дитя.
Мені судилась… божевільна.
Втікаю – годі утекти,
а проганяю – не прогнати.
Благаю вкотре: відпусти! –
вона ж не вміє відпускати.
Зорею ніжності сія
в тривожній тиші передрання
і заборонене ім’я
шепоче, ніби заклинання.
Мирські умовності й табу
їй, божевільній, не збагнути.
І знову зірвано скобу
із мрій, що прагла я забути.
І заздрю всім, хто перехресть
життя твого не міг минати,
і жінці тій, що мала честь
тебе – як сина – пригортати.
І тій, з якою восени
відзначиш бронзове весілля.
…Мені зостались тільки сни
й любові тихе божевілля.

2002(2011)

Осінні сльози розсипає,
але ж іде, за кроком крок.
Зів"яле листя обіймає
блискучий Каті чобіток.
Настирне небо проглядає,
але мовчить. Асфальт промок,
та цілувати не спиняє
чорнющий Каті чобіток.
Чекає хтось, як я колись-то,
скінчиться доки вже урок,
і обійме пожовкле листя
бруднющий Каті чобіток.

Жируйте, танцюйте, даруйте сріблястий бур"ян,
і пийте, безцінні, до ночі шовковий обман.
Всі двері відкриті на змолотих в попіл кістках,
забудьте у співах солодких нескорений страх.
Землі добродушної пийте безрадісну кров,
щезаючу вщент, що про них нагадає вам знов.
Світанки стурбовані, вічний нестримний комфорт.
В ласкавій родині новий виростає Пол Пот.
Мить подиву ближчає стуком вогненних коліс,
народжуйте іскри в потоки невидимих сліз.

Коли мальва воскресне на попіл і прах,
і засяють розбиті свічада,
я піду по байдужих немитих очах
полум"яно спокійного граду.
Перехрестя дзвінких нерозумних сторіч
надішлють мені перший цілунок,
і, оглянувш пильно мою вічну ніч,
ти полюбиш її візерунок.
І всміхнуся привітно тобі, як сама
розцвітеш тут гранітним суцвіттям
-- поряд з вічністю ніби різниці й нема
-- мені день, чи тобі півстоліття.

Червоним і чорним розірвана неба глибінь,
і хаосу рветься на волю вогонь непоборний,
і альфа в огненному колі, з химерних склепінь
і зір споконвічних тавро. Небеса -- ясно-чорні,
червоні -- жага до життя, кров, до плоті порив,
моя божевільна любов до химер неможливих,
і клич з казематів моїх вогнеликих братів.
І чорна -- не кроплена кров"ю -- не сіяна нива.
Червоним і чорним у вузол зв"язалось життя,
і тільки вперед, по калюжах червоних і чорних
руїнах, ми підем без сумніву і каяття,
без віри й задуми, одна лиш упертість нескорна.
Хай буде червоним горіти веселий бензин,
і чорна жалоба по всій малодушній країні,
я лиш посміюся із ваших дрижачих колін,
спитавши "Зозулю, сьогодні чи завтра загину?"
Чи здатен упасти на хрест, під колеса часів,
під спритні нестримні голодні жахаючі жорна,
що нас перемелють і виплюнуть радісний гнів,
два жорна сталевих імперій -- червоне і чорне?
Червоним і чорним зустрілись із полум"ям твердь,
і навіть у пеклі, у повній поразці незборній,
куди зажене дурноверха нас пристрасна смерть,
засяє нам знов наше сонце червоним і чорним.

Щось маркітне в цьому реместві,
Не з утіхи йде йому початок.
Не зважай, – нам є про що мовчати
На годину добру чи й на дві.

Мовчимо, навіщо нам слова.
Там словами важко спілкуватись,
Де слова занадто вайлуваті, –
Ось такі-то, брате мій, дива.

Помовчім про те, що відбулось,
Хоч і мало статися звичайно.
Ні, пусте, я зовсім не печальний,
Це тобі насправді так здалось.

Світлий сум не схожий на печаль.
Інколи і в смуткові потреба,
Певне, й тим, хто в Господа на небі,
Хто в житті нічого не втрача.

От і все. Я навіть усміхнусь,
Щоб тобі мовчалось веселіше.
Знаєш, тиші прагну все частіше,
Бо в содомі цьому задихнусь.

1998

розплавлені сутінки
не опечись
коліна вогнем печуть
не доторком – струменем
вгору
вниз
і сутінь як перша суть
моли і вимолюй
тебе
не пущу
у ранки облич
і край
я вирок
я доля
я поруч лечу
кохай мене і…
кохай

Я заводжу голосіння, бо сконав Адоніс гарний.
«Гарний поконав Адоніс», - так голосять всі ероти.
Більше вже не будеш спати на постелі із шарлату,
ти, Кіпрідо, - в чорні шати одягайся, бий у груди,
голоси, аби всі чули: «Гарний поконав Адоніс!»
Я заводжу голосіння – і голосять всі Ероти.
Ліг на пагорбі Адоніс, у стегно жахливим іклом –
у стегно утятий гострим, – і у розпачі Кіпріда
божеволіє із горя. Чорна кров тече із рани
по його блідавім тілі, очі – в погляді застиглім,
з уст його тікає барва, а нещасна Кітерея
все цілує його тіло – бо цілує вже востаннє.
Й мертвого підняли б знову ці Кіпридині цілунки,
лиш Адонісу байдуже до посмертних поцілунків.
Я заводжу голосіння, бо сконав Адоніс гарний.
О жахлива, о жахлива у стегні зіяє рана,
тільки рану ще страшнішу в серці носить Кітерея.
Вірні пси довкола квилять, і за хлопцем гучно тужать
німфи лісу – ореади, а нещасна Афродіта,
розпустивши довгі коси, навмання блукає лісом,
неутішна, босонога. Гострі шпичаки ожини
їй впиваються у тіло і святую ронять кров.
І вола богиня прикро, мчить, нещасна, по галявах,
тужно кличе ассірійця – юнака, свойого мужа.
Чорна кров йому залила весь живіт довкола пупа,
гарні груди обагрила ця смертельна кровотеча –
а були вони раніше наче сніг – пречисті, білі.
«Горе, горе Кітереї», – заливаються ероти.
Втратила сяйного мужа – і святу красу з ним разом.
Гарною була Кіпріда, доки був живий Адоніс,
та усі її принади із Адонісом померли.
Плачуть гори: «О нещасні Афродіта і Адоніс!»
І ліси, і бистрі ріки з Афродітою сумують,
і ключі холодні в горах за Адонісом ридають,
а усі красиві квіти закривавилися з горя.
Не вгаваючи, Кіпріда у дібровах плач заводить:
«Горе, горе Кітереї! Гарний поконав Адоніс!»
Ехо їй відповідає: «Гарний поконав Адоніс!»
Про Кіпрідине кохання хто б, почувши, не заплакав?
Ледве вгледіла богиня ту Адонісову рану,
кров побачила багряну, що струмить із його паху,
в горі руки розпростерши, заволала: «Залишися,
бідолашний, залишися, доки я прийду востаннє,
щоб з’єднать вуста з вустами, щоби міцно обійнятись!
І цілуй мене так довго, скільки житиме цілунок,
доки дух не перейде твій крізь вуста до мене в серце,
доки я сповна не вип’ю трунку любощів солодких,
і любовного напою – збережу цей поцілунок
від Адоніса на спомин; бо, нещасний, ти відходиш,
ти відходиш так далеко – до потоку Ахеронту,
до царя, страшного вельми. Я ж лишаюся живою,
і, нещасна, несмертельна, за тобою йти не можу.
Тож прийми мойого мужа, Персефоно. Ти від мене
набагато є сильніша: все прекрасне йде до тебе.
Я, знедолена, страждаю з ненаситної розпуки –
за Адонісом ридаю, і твоїх я справ боюся.
Ти помер, мій пожаданий, наче сон, любов минула,
овдовіла Кітерея, і Ероти посмутніли,
і квітковий пояс висох. О навіщо ти, зухвальцю,
що таким родивсь красивим, звіра роз’ярив на ловах?
Так ридає Афродіта і голосять всі Ероти:
«Горе, горе Кітереї! Поконав Адоніс гарний!»
Скільки він утратив крові, стільки сліз гірких пролила
Пафія. І проростають миттю квіти із тих крапель:
кров породжує троянди, ревні сльози – анемони.
Я заводжу голосіння, бо помер Адоніс гарний.
У лісах свойого мужа не оплакуй вже, Кіпрідо,
бо Адоніса не гідне це просте із листя ложе.
Хоч і мертвий, хай спочине на постелі Кітереї.
Він-бо і по смерті гарний, мов не мертвий, а заснулий.
Поклади його на ніжні і коштовні покривала,
на яких у сні священнім спочивав він, натомившись,
на ліжниці щирозлотній – хоч і мертвий, а жаданий.
Оповий його квітками – бо пов’янули з ним разом –
бо пов’янули всі квіти, хай же разом з ним загинуть!
І скропи його сирійським – миром ти скропи пахучим,
хай всі пахощі загинуть, бо сконав Адоніс гарний.
Ой поліг Адоніс пишний на пурпурних покривалах,
а довкола неутішно заливаються ероти:
пишні кучері зістригли із нещастя і жалоби.
Хтось з еротів тягне стріли, інші – лук із сагайдаком,
із ноги хтось зняв сандалю, інший золотим відерцем
носить воду, омиває стегна хтось його криваві,
ще хтось крильми овіває зі спини юначе тіло.
Горе, горе Кітереї! Поконав Адоніс гарний.
Згасли шлюбні смолоскипи у руках у Гіменея,
і вінки весільні – долі, не співати Гіменею –
не співать пісень до шлюбу, все у пісні його чутно:
«горе, горе!» і «Адоніс!» – чутно в пісні Гіменея.
І оплакують Харити юнака, Кінира сина,
«поконав Адоніс гарний» – чутно в їхніх голосіннях.
Навіть Мойри – й ті зітхають: «Горе, горе! О Адоніс!»
Тільки він лежить байдужий, тільки він того не чує,
не тому лиш, що не хоче: просто Діва не пускає.
Годі плакать, Кітереє, годі бити себе в перса:
через рік знов заголосиш, через рік ізнов заплачеш.

Ярмаркує книжкова ятка,
Ятрить душу уживаним крамом:
У ярмо інтересів чиїхось
Хочуть вкластись безхатьки-книжки,
Бо господарі винесли з хати,
Бо їх, може, і не прочитали,
А невтомний господарський віхоть
Стер пилюку з полиць залюбки…

Ярмаркує приваблива пані,
Виторговує гріш за автограф –
Бо з автографом буде дорожче
(Ви не знали? – цей автор в ціні!).
Ціла купа таких екземплярів,
Ніби чийсь стовідсотковий програш…
«Та підходьте! Чи знайдеться хто ще?» -
Може, куплять, а, може, і ні…

…Сиротіє надвечір автограф –
Не потрібний сьогодні нікому,
Так довірливо всівся в куточок,
Всю сторінку щоб не забруднить…
Вже запалені місяця дрова…
Повернулася пані додому.
Дарчий напис – з провиною хлопчик –
З непотрібної книжки… мовчить.

17.11.2011.

дзвенить Поділ – дзвонить –
нас і Час хоронить…
падаю на Подолі – у руки долі –
у води Дніпрові – тут горе мові…
тут щастя вітру – в життя повірити…
життя поміряти – померти скорено…
насказано-наговорено
нахожено-наброжено
навіяно-надіяно… намріяно…

з гір – додолу – додому – до Подолу…
за морем сниться – моя Щекавиця –
посічена-поділена – межами-наділами…
урочища, яри – лиш тінь дітвори –
ні сміху – ні співу – ні Божого гніву…
котиться на Вали:
ви_тут_не_жили!...

Ми як діти - важливо навчатися,
на життєвий становлячись злет,
навчання - розжевренна праця,
що зумовлює рух уперед.

Кружляють листячком мрії,
Хоч у повені прикра доба.
Всіх нас час перевірить у ділі,
чого варта кожна душа...

А я піду і, може, навіть завтра,
програвши майже виграні бої -
немов луна чи призабута мантра,
що втратила вібрації свої.

Цей світ - чужий, бо не на мене шитий,
таки мій вибір був не до пуття -
на перехресті "жити-жити-жити",
мабуть, я вибрав не своє життя.

А, може, він - такий тісний і грубий,
що не діждуся, як уже мине -
всього лише фаллопієві труби
усе ще не зачатого мене?

Чи, навпаки, це я - космічна гусінь,
що на Землі лишає чорний слід,
і це життя проплазувати мусив,
щоб заслужити право на політ?..

То хто я - фенікс, що згорить у жовтні,
щоб навесні воскреснути в плоді?
Чи каменюка, що у воду бовтне -
і тільки кола, кола по воді?..

2011

Сріблястий шум осіннього екрану.
Десь губляться самотні силуети..
Чіпляються листи в віконні рами.
А там покреслені душі сонети...

Співають очі із роси стежками.
І їх рельєфи на осінні слайди...
Крадеться холод. Дивлюсь вечорами
Дуетна осінь. У театрі. Драми...

Музика ночі у такт твого серця закутала місто,
У чорні вуалі вдягнула кожен сонний будинок.
Руки твої на плечах сплелись так ніжно і тісно.
І душі танцюють покинувши тіло під зморений рок.

Кружляють над ліжком, падають в очі, ховаються в тіні.
Від подихів наших мліють, живуть, у теплих обіймах.
І поки ти спиш закутана в ніч і в мОї долоні,
Танцюючи душі малюють любов у сонних серцях.

Музика ночі у так твого серця закутала місто…

2011р.

Я вийду з осені у жовтні
На листопадовий перон
Помандрувати гаєм змовклим
Повз шерехату оболонь
На сніжні дюни. Таємничо
Руда лисиця промелькне
Осіннім днем . Чи спантеличить
У біле вбраного мене?
Мабуть . Та я вже до вокзалу
Навряд чи схочу повернуть,
Шляхетну виявивши суть
Яви лілейної помалу.
Статечне сонячне проміння,
Бурульок сльози на вітрах…
Прощайте, дні мої осінні,
Бо я ваш перелітний птах.

2011

Коли стихає відчай, оклик сну
тебе торкнеться пальцями Предтечі.
Ти уві сні на вальс поклич вину,
впіймавши за худі тремтливі плечі.
І так вальсуй, мов той дитячий сміх,
якого не візьме за горло Вій...
Гляди й тобі відпустить небо гріх -
останній твій і перший - вже не твій.
2008р.

Я так хвилююсь,
так хвилююсь...
Це ж я
себе малюю.
Сьогодні, вчора...
справа то не марна,
я така буду...
гарна...
в таких уборах...
Мене так
любити будуть...
Мене ніколи,
ніколи,
ніколи
не
за-
бу-
дуть.

То чого ж то я
хвилююсь?

Іду до осені в світлицю,
А тут, куди не глянь, дива.
І добрий сад мій золотиться,
Бринить струна, мов тятива.

Хіба я їй колись відмовлю,
Коли цей сад – старий чаклун.
Його я радісно здоровлю,
Він дав мені багато струн.

А скільки росяних мелодій,
Симфоній скільки і пісень!
І я радію цій нагоді.
Стою… Вклоняюся лишень.

О, як мене він розуміє!
Хто мудрий, то й не треба слів.
Мабуть, тому я так сивію,
Немає тут альтернатив.

І нащо, доле, сумувати,
Як осінь золото несе.
Коли душа багата й хата,
І злодій саду не трясе.

Тут забуваю я образи,
Щоб не втомилася душа.
Сюди приходжу я одразу,
Щоб дати тузі відкоша.

Нехай вона не суне носа,
Куди, як мовиться, не слід.
Прийшла до нас золотокоса,
І осяває небозвід.

На юних не дивлюся заздро,
Бо я щасливий, молодий.
І почуттів моїх ескадри
Проб’ють – і гори, і льоди.

Прийшов до осені у гості,
І розгубив усі слова.
А осінь вийшла на підмостя,
І роздаровує дива.

Чому цього не бачать люди,
Я не второпаю ніяк.
Несу я золота два пуди, –
Розбагатів умить отак!

а нема ))

Поэзия корыстна,
чай, не родная мать,
и в ней истоки смысла
бессмысленно искать,
лишь улыбнётся, тая,
но – вдруг –
блеснёт в строке,
как рыбка золотая
у ритма на крючке.

2011

Кожен рух позбавляє сили
На дорозі із крові й кісток…
Якби Бог дарував мені крила,
То зміняла б на хліба шматок…
Вже замовкли навіки голодні,
Мої менші брати і сестра.
Залишилася я, і сьогодні,
Може,скаже мій Янгол: «Пора!»
Активісти гукають завзято,
Закидають хребти до візка…
Десь під хатою схлипує тато,
Та підвестись я надто слабка…
…Знов заплющую очі і бачу
Наш вишневий садок чарівний.
Все достигле, й вдихаю неначе
Ягідок аромат запашний…
Раптом тиша мертвотна запала,
Повсихало плодюче гілля ¬—
За плечима потвора гарчала,
Аж під нею трусилась земля…
Цівки крові з пащеки стікали.
Очі сповнились смертю і злом.
Й гори трупів вона накривала
Своїм дивним червоним хвостом…
Все заклякло від страху… Аж тут!
Я відчула полегкість небесну!
Зирк! — за спиною крила ростуть!
Стан немовбито безтілесний…

Добре линути в Небо Пречисте,
Коли більше не хочеться їсти...

Повірити у святість неба
З тобою було так приємно
Ти для мене як повітря
Без тебе би давно загинув
Коли я з тобою то хочеться жити
Любов відавати в спокусі лишитись
Ангел може ключ від раю маєш
Може вмієш ти літати
На хмаринах ти лягаєш спати
Якщо це так то перетвори мене на птаха
Щоби міг я тебе завжди побачить

2009р

Той камінь який ти мені подарила
Сьогодні я його віднайшов
Він спогади в мені посилив
Він боляче вдарив у сон

У ньому енергія сексу
Забутих думок усі дні
Я вперто загублюю втретє
Він легко знаходить свій дім

Від нині зі мною частина
Кохання торішнього слід
І в мене вливається сила
Чи здатен я бачити ніч

Я вперто продовжую жити
Я вміло приховую стан
Між нами є дальні кордони
Та ми все цілуємо час

2009р

Я купалася в небі,
як у мріях злетіла.
І сміялася зорям,
а вони пломеніли.
Заяскрілися хвилі-
забавлялися зорі.
І плескалися долі
зорепадом у морі.
Засурмив срібний місяць,
видко скоро світанок.
І краплинами море
осідало на ганок.

Залюбив до дыр, необратимо,
Времени прошедшему учась,
Легкости зверька и анонима
Просишь, как в последний раз.

В тяжести своей перегорая,
Можно ли все превратить в игру,
Выйти из беспутного трамвая,
Отмереть, – сказав «замру», –

В раздевалке чуда? Чудо, где ты?
Вот тот самый случай – выручай!
Но на чудо кончились билеты
И остались только на трамвай.

Я іще не зрослася з зимою,
бо ще листопад
і єдвабним дощем
злото днів опадає
на пошерхлу траву,
а думки невпопад,
а душа - резонанс до зими...
Вимерзає,
вичахає із серця тепло.
Зимно, тоскно і зле...
Де ти, радосте? Ох,
як баришся зігріти...
За вікном
день вклонився імлі вечоровій,
пливе
в небуття
димом сизим
помежи березові віти.

2011

Творився день, погожий та морозний,
І падав сніг з далекої зорі.
Старих слідів невичитану прозу
Таки ніхто до ранку не вберіг.

Але за мить ногами вайлувато –
Відверта в потуранні та хулі –
Новий набір почне на білих шпальтах
Щонайдавніша преса на землі.

1995

Робітничі квартали
прокидаються найраніше:
капцями човгають,
каву цмудлять,
позіхають і голяться,
у чорне вікно дивляться,
а там – я.

Дивлюся з тамтого боку,
із мороку бельєтажу
на сцену
ранку такого осіннього,
що аж зимового.

Навіть ворони ще сплять,
навіть Бог ще гарує у іншій півкулі,
бо там Він потрібніший зараз, -
коли вікна робітничих кварталів
розцвітають у темряві
самотніми
китайськими ліхтариками,
розвішаними знічев'я
на похиленій сакурі
київського світанку.

Шалений вітрисько по небу
розмазав хмаринку-нетребу
(немов йому місця замало).
Дивилося сонце стооко
на це беззаконня, й жорстоко
та великодушно мовчало.

А люди? Зиркали стидливо
й були одноманітно певні,
що вишина — суцільне диво,
і всі там чисті та нескверні.

(11.2011)

У безгомінні дивнім, загадковім,
шукаючи од стужі, певно, схрон, -
поволі плине маревом казковим
осінній день - туманний, наче сон
сьогоднішній, який забуду завтра
і до котрого шлях не віднайти, -
згорає день осінній, наче ватра
мого життя – без світла й теплоти…
16.11.11

Не так давно, а мо' й давненько,
хіба хто бачив тих пройдох,
з наметом на Десну стареньку
прибули нишпорка і йог.

Допомогли комусь з місцевих
пропащу курку розшукать:
хтось із сусідів галузевих
не встиг було її сховать.

Винагороду брать не стали,
взяли лиш трохи карасів,
аби вечеря смакувала
за харч готельних номерів.

Щоб не подумали "Альфонси",
в намет вселилися удвох.
Один назвавсь, здається, Холмсом,
а інший - Рапсом. Той, що йог.

Перекурили, ляси точать
про "..в МОРІ вАРТий був мужик..."
Такий, що голови морочить,
бо вже давно до того звик.

А там нарешті і поснули
(чого б його вночі й не спать!).
В те літо і вітри не дули,
щоб сонце й місяць не злякать...

Та раптом ворушитись стали
незграбно спальні два мішки:
- Скажіть-но, Ватсоне! Хоч мало
Ви знаєте що про зірки?

- Зірки? Зірки... Зірки є різні:
гіганти, карлики... Ну, ці,
що хоч за щільністю й залізні,
а менші яблучка в руці...

- Елементарно все це, друже!
З чиєїсь легкої руки
намет потрібен нам не дуже...
Тому ми й бачимо зірки.

17.11.2011

я в Грузії-візії…
міді шляхетна зелень…
я вкраплений в срібло зчорніле гірських поселень
рудим агатом... рудою чужого ґрунту...
солодким вином брунатним у терпкість смутку...
вологим словом у здертість сухого горла...
арійська занурена в хмурість очей погорда…
у різкуватість різця тихо вплутана тонкість ліній…
вилита в кров гранатну смола бурштинóва піній…
я в Грузії-грації грізна навала скіфська…
петля пекторалі…
безбатченкість українська…

листопад - напитися й топитися
у вині.
від душі - з рогами і копитами -
не мені.

листопад - напитися й топитися
як торік.
у вино рогами і копитами -
тільки брик.

листопад - напитися й топитися...
дубль три:
в повний ріст - рогами і копитами
догори.

Зовсім сухо між нас — голі факти.
Загубилися думи, аналізи, біль.
Хочу правди від тебе й неправди,
Хочу просто до тебе й тобі.

Може, добре, що сухо між нами.
Значно гірше, коли все — вода.
Я не знаю вже, хто я, не знаю.
Потихеньку кудись їде дах.

Не для тебе мені дали волю,
Не для тебе, мабуть, а тобі.
Зовсім сухо між нас, зовсім голо,
Загубились минуле, майбутнє і біль.

17.11.2011р.

сповивай мене ноче
по руках
по ногах
по тілу
утопи мене в ночвах
у гріхах
у літах,
несила
відпустити його
нині
у світи
між людей
ноче
хай мене
як полин
стопче
хай зіп’є
розіб’є
мовчки
тільки хай він мене
хоче

а як ні
утопи точно
оповиту гріхом
ноче

З листопада в грудень
Їхала карета,
Нависали всюди
Крижані тенета,
Пакувала осінь
Листячко у клунки,
Дід Мороз потроху
Лаштував дарунки.
У шапках пухнастих
Тішаться дерева,
Радо зустрічають
Зиму-королеву.

і міжсезоння дихає в потилицю
і так єлейно по-сусідськи щириться
як ніжний кат.

правує холод лютою гостиною
чужі тополі завжди будуть винними
у невістках.

круки летять вечеря не упорана
і тне коса від неба аж до коренів.
весільний сніг

марудно-важко наче доля міситься.
і потерча з обсмиканими кісками
прийде у сні.

Собі я пам"ятник замовлю
Із мармурових чорних плит,
Бо випробовувати долю
Мене нітрохи не кортить.
Синок узяв кредит на хату,
У доні семеро дітей,
А кладовище, любий тату,
Не входить в коло їх ідей.
За немалу ціну мозольну,
А тре - продам іще гараж,
Я монумент собі замовлю
І проведу нараз монтаж.
Так спокійніше буде жити.
Та й дітям легше все - таки
Покласти на готові плити
Живі чи штучні квіточки.

16.11.11.

тече правічна мовлення ріка
в моєму горлі – гирлі – не зміліє…
крізь русло серця у віки – легка –
в світи де Слово мовлене не тліє…
де дотики усі що я зібрав
і погляди які мене забрали
словами проростуть – правами правд –
де сонячний Оратай править ралом…
лоскоче крила сонячне чоло
і усміх місяця торкається губами…
споконвіків «і Слово… і було…»,
а тіло проситься додому… і до мами…

Ти пішла - і нічим стало дихати,
І земля рвонулася з-під ніг...
Від удару долі не оклигати! -
В душу сипав знавісніло сніг.

Та прийшла весна, теплом розбуджена,
Пригорнула лагідним крилом.
А і з нею та, єдина, - суджена -
Стрілася тоді за Осколом.

І в мені звучить небесним голосом,
І тріпоче золотим дощем.
З нею вдвох ми - на стеблі двоколосом!
...Та чомусь і досі в серці щем.

хто ці постаті з пам"яті, що не стали в майбутньому нами?
і приходять у сни, насвітанку, в покинуту осінь
ти вливався кріз холод у неба розіткану просінь
ти ступав по краю і горіла трава під ногами...
ми не знали нічого, ми спали...

колись
у далеких, не наших, світах
не належати більше нікому. і більше ніколи
наші віщі прозріння, як наші найбільші проколи
і промоклі цигарки в замерзлих тремтячих руках -
як невизнаний страх

страх вернутись в цю осінь без тебе і жити без тебе
перетиснуті спогади, як перетиснуті вени
як пульсуючі в скронях і рідні колись імена

бо щоразу коли вчишся жити і зміюєш простір
ці відлуння минулого - в груди спрямований постріл
і нікого нема...

Київ, більшого не знаю міста,
Москва, Нью-Йорк, що мені до них?
Київ, шукаючи під сонцем місця,
Ходжу по вулицях твоїх святих.

Київ, потоками машин в заторах тісних,
Вриваючись у будні жорстких днів,
Спішиш на зустріч злетам і навмисне
Притягуєш до себе Божий гнів.

Київ, ти ж Вавилону став подібний,
Користь і жадібність господарі твої.
Urbs venalis. Є ті хто з цим незгідний?
Amicus Plato… Істина дорожча і мені.

Про велич предків пам’ятають стіни
Софії, що вознеслась над Дніпром.
В печерах праведних у світлі свічок гімни
Співають ті, що плачуть за Христом.

За хмарочос хова свій жовтий промінь
Світило, щоб з’явитись завтра знов.
Спи, Києве, стихає день і гомін, -
Надія спить у ризах … під вікном.

Urbs venalis – продажне місто (лат.)
Amicus Plato, sed magis amiga veritas – Платон друг, та істина дорожча (лат.)

Листопад – напитися й топитися…
Ах, П"єро – програв усе ущерть!
На завісі театральній китиці
Чимось теж нагадують про смерть.
"Жовтий лист" – банальність із банальності,
"Журавлі у вирій" – боже збав!
Ти б зіграв Октавіана Августа,
Але хтось його уже зіграв.
Ніч як ніч. П"янкі блакитні кучері,
Виє в підворітті Артемон…
Брівки, у гримасі закарлючені.
Вгору – вниз... Тіара і хітон…

16.11.2011

Коли зі слів пророчення святого
Зійде звізда на тлі біблійних драм,
Волхви з дарами рушать у дорогу –
Вклонитися Марії з Немовлям.

Сповите поміж вівцями в соломі
Передчуттями повниться єство.
Чи вже дано збагнуть – Йому, малому,
Який тягар віщує це Різдво?

Як страшно знать, що зраду вже готують
Уста того, хто руки цілував!
А хто співав натхненно алілуя,
Шугне у вир диявольських забав.

До скону світу матимем дилему:
За ким піти??
                    І, мабуть, неспроста...
Зійшла звізда над містом Вифлеємом –
Благовістить народження Христа.

1992