Гай-гай, синочку, татко – не простак,
У нього римські - і анфас і профіль:
Дивись, лежить зачовганий мідяк...
Проте татуньо - у купюрах профі.

Бере, наприклад, декілька банкнот
Із якомога більшим номіналом
(Не менше євро двісті чи п'ятсот) -
І розраховується в банку «налом».

Тоді не спить ночами взагалі
І дослухається найменших рипів:
Не поміняють євро на рублі -
Чекай у гості небезпечних типів…

І татко, синку, знай, не ідіот -
У нього є усі валюти світу:
Намалював не менше ста банкнот -
Гравер твій татко - з вищою освітою.

До одинички справа два нулі -
І долар вмить перетворився в сотню…
Не заздріть же, могутні королі
Чи олігархи бісові - достатньо

У татка грошей (лиш аби не врік!),
Що позмагатись до снаги із Крезом...
Росте майстерність таткова щорік –
Тобі у спадок, сину, ця ґенеза.


17.02.2012

Все с тобой у нас, милый, разное –
берега.
Я вином свою грусть отпраздную –
дорога.
А ко мне от тебя без устали –
корабли.
А душа захлебнулась чувствами,
и болит.

Горько мечутся волны резвые,
мутят дно.
Мы с тобою скользим по лезвию –
не дано.
Так зачем же тогда нас случаем –
в эту сеть?
Мне на берег твой только б лучиком
долететь.

Дотянуться, доплыть, доплакаться,
добежать.
Я в любимом тобою платьице…
У ножа
Больно тонкая, больно острая,
злая сталь.
Ни до отмели, ни до острова
не достать.

Безысходностью, беспросветностью
глубина.
Нерушимы брега отвесные,
как стена.
Разбегаемся, разбиваемся…
Чаек крик.
Вновь встречаю под алым парусом
белый бриг.

Мне бы лучиком, мне бы солнечным….мне бы, мне…

Лишь любовь одна у нас,
глупая,
на двоих.

/Дитинство/
Черпали Сонце із Води
І пригощали Небо...
І заховалися б туди
Та ще померти треба...

/Юність/
Яра зоренька зорями хвора...
Ясик* витканий взорами неб...
Ясен-сон мій осиплеться скоро,
Як те Сонечко влітку на степ...

/Зрілість/
У цім Саду, що повен Травнем,
Не розійтись без поцілунку...
В рядочку Вірша буду крайнім.
А ось і ти...
-Рівняйся! Струнко!

Некерована печаль-
Жаль.
Дощ залиже всі сліди-
Йди.
Проповідує тромбон
Сон.
На розведених мостах-
Крах.
Повний місяць,наче бра-
Гра.
Закінчилося вино-
Дно...

Новини. Телевізор. Ти – в екрані.
О восьмій, в найефірнішій порі.
А я ще маю встигнути на ранок
Спекти до чаю яблучний пиріг.
Я думаю: «Минуло – не збулося.»
Ти думаєш: «Збулося, та не все».
Вже де-не-де побілено волосся,
А серце мрію спогадом несе.
Тобі – одвічна думка про родину,
Мені – так легко зраджена мета,
Та вийшов з ладу сподівань годинник –
Невідворотність виїла метал.
Скажи, ну як: перемінила б долі?
(Уявою хоча б себе погрій.)
Я – ні. Я хочу чаю в теплім домі
О восьмій, в найефірнішій порі.
2012

16 і 43…
Дорога була не ваша.
Хто знав, що секунди ті
Два повних життя заважать.
Викручувалось кермо.
Колеса кудись летіли.
Уранці – ще батько й син,
Опівдні лише два тіла.
Так холодно – вий не вий –
Всі струни дрижать від болю.
Ще жити б і жити вам,
Минувши криву вибоїн.
Та сталося. Далі… як?
Невчасно і передчасно.
Поховано відтепер
Усе, що зоветься щастям.
2012

Як тільки повз пройде нова спідниця,
В тобі вже прокидається мисливець.
Ти потрошиш їх, як собака – птицю.
Несеш трофей в колекцію щасливо.
Азарт. Запал. Потреба організму, -
Назви, як хочеш, - трюки на жердині.
Розтринькав вірність, лагідність і ніжність…
Мав багатьох – обділений в єдиній.
2012

Остання розмова в ефірі:

- «Четверта», сушіть рукави!

- Ви як?

- Аж гуло!Хлопці - звіри!

- В цистернах?

- Ні краплі води…

О шостій побліднуть сузір’я.

І знову, як ти не крути,

З ЧЕРВОНИМ хитке перемир’я

На дві коротенькі доби.

На дві та не більше… В частину!

Пече незагоєний шов.

О восьмій подзвонить дружина:

«Ти вдома? Котлети знайшов?»

З кирзи у м’які хатні капці.

Поспати б! А сон не іде.

І вкотре народні обранці

Гвалтують державне ТБ.

Не знають жалю депутати.

Всміхнеться: «Ці знов на ножах.

В промовах води забагато…

Та хоч би жаринка в очах!»

...І падав прощально вальсуючий сніг
На нас із тобою, на стежку й озимі.
Хотів розлюбити тебе, та не зміг,
Хоч ми і розстались, і стали чужими.

Все наше - позаду, лишилось у снах,
А сни золоті, та гостюють не часто.
Минувся не вік, а десята весна,
Відколи нарізно і долі, і щастя.

Зустрілись: забракло і духу, і слів,
Лиш очі вологі і серце, як бубон.
Від вроди твоєї я знову осліп,
Та вже не почую ні "рідний", ні "любий"...

Хитнула голівкою прикре: "Вже час,
Не ждатиме потяг...". Пішла по стежині.
І щось потемніло і згасло в очах
Відтоді й донині.

13.02.2012

Тримай мене сьогодні, чуєш, милий,
Не бійся сліз і пересудів злих,
Коханий, знаєш… наші крила
Не стануть білими в очах чужих.

Тримай мене на відстані умовній
Бо, що закони – сум’ять слів…
Дивися в небо – місяць вповні,
Коханий!… канемо до зір…

Тримай мене, коханий, щоб не рвалась
І не вагалася на мить… моя душа
В обіймах грішних розгойдалась…
Мовчи, тримай, і тихо… ш-а-а-а…

Тримай мене, коханий, бо накрило
Нестримним шепотом гаїв,
Бо рук твоїх туге вітрило
Всю підняло і понесло в ірій…

Шалений бриз вітрів і континенти –
А що коханню далі тих морів,
Сьогодні, тут, знайтися і померти,
Бо завтра новий день і відстань –
                                  сто світів.
16. 02. 2012

Мій світе – малий і великий, -
Привабливе видиво див
Невіданих і різноликих
Стрічалося там, де ходив.
Мій світе – гіркий і суворий, -
В оковах земних рубежів
Тримав ти мене в полі зору,
Допоки зажурено жив.
Мій світе – солодкий і ніжний, -
Неначе в казковому сні
Постукала радість запізно
В натомлене серце мені.
Мій світе – стрімкий і невпинний, -
Я можу тобі присягти,
Що світло з’являтись повинно
Зненацька в житті з темноти.
Мій світе – неволі й свободи, -
Ти знаєш тепер, далебі,
Що в змінах тепла й прохолоди
Радію одвічно тобі.
17.02.12

Сонце засвічує білі кристали,
рветься повітря у "плюс".
Лютий, напевно, несчувсь,
як півжиття вже не стало.

Прагне вода із полону на волю.
Ґрати розплавить тепло.
Зиму приречено знов
задля народжень в околі...

(2012 р.)

Як же я далеко -
І від своїх Мрій!
Де проляже легко? -
Шлях рідненький мій...

Де мой стежина?
Серед тисяч снів
Що мене вестиме?
Шляхом лиш моїм?...

Що мені покаже?
На мою мету,-
Серце хай розкаже,-
І куди я йду...

Ось би відшукати!
Натяк хоч на Шлях,
Щоб я міг ступати,-
До своїх бажань...

Я би хоч тихонько,-
Та лиш за соїм,-
Весело й легонько
Шляхом би побрів...

Дякую :-) 8.10.2011р.

Перепілочки
Сиве пір'ячко
Полетіло в світ.
Як повір'ячко...
Полетіло в світ -
Сумував сусід.
Заспівались ми.
Та й пішли у брід...
Мені ж сіяти.
Вітру - віяти...
Зачарований.
Що мав діяти?..

Можна любити і не кохати,
можна кохати і не любити.
Можна в надії розчаруватись,
в розчаруванні надію взріти.

Можна словами не говорити,
можна мовчанням не промовчати.
Можна крізь маску правду вістити,
можна без маски в очі брехати.

Можна сміятись, сльози ковтати,
можна веселці сльози віддати.
Можна по нотах фальші заграти
а можна фальш у спів поміняти.

Можна, де совість, закон прийняти,
можна законам совість послати.
Можна блукати у рідній хаті
і можна в хату світло подати.

Можна упавши гордо стояти,
можна піднявшись низько лежати.
Можна вмирати і воскресати
а можна гріб свій життям назвати.

Можна молитись, Бога не знати,
і можна сумніви з Ним розділяти.
Можна так легко душу продати
і можна душу не продавати.

Дощем ходять рижі коні –
Рік змінив свої убори.
Місяць тихо і з просоння
Кличе їх на білі гори.

Дрібнить сонце на кашкети,
Капне з ринви кров червона.
З хмар дірявих рекошетом
Вниз летять дозрілі грона.

В хаті піч тріщить світанком.
Жінка тісто швидко поре,
І до ліжка, cпозаранку,
Хоче скинути убори.

У провулку свист веселий –
Крутить осінь жовте листя,
Прикрашає ним оселі.
Сухоцвіт в намисті.

Шелест вітру давні речі
У валізах всюди носить,
І тепло, за ранню втечу,
Заплітає всім у коси.

2001 р. м. Баранівка

"В годину смерті в людини нічого не лишається,
крім виконаних заповідей і добрих справ".
Піркей авот, 10:9


Мудрець Шар Акба відчув:
Не сьогодні-завтра
Має з’єднатись з батьками.
Став переглядати записи пожертв.
«Тільки сім тисяч динарів!..-
Сплеснув в одчаї руками:
Якже мало беру з собою
В таку далеку путь...
На зустріч не з ким-небудь,
А з самим Господом Богом!..»
Сяк-так підвівся й закричав:
«Негайно ж половину статку
Віддайте нужденним!»

Одиночество.
Мгла
Без отчества,
Ненакрытый стол,
Тяжести покой.

Одиночество...
Сны, пророчества,
За окном закат -
День прошел -
Ты рад!

Одинок
Не тот
Кто один.Совьет
Для него душа
Тихо, не спеша
Место для тепла.

Хуже,
Если души,
Зависть-холод
Сушит...
Вот тогда
она
Навсегда
одна.

Надкусив – як пісковату грушу –
її серце суконно-байдуже –
і вдавився... Подумала: “Мушу
щось робити? Та вибач, мій друже...”.
Він конав біля ніг її довго...
Не дивилась – своє щось гадала.
Його очі кричали – що з того?
Їй би чути!.. а слухати – мало...
Він помер, не лишилося й крику,
не лишилось ні сліз, ні тремтіння...
І долонька її невелика
над могилою пурхнула тінню.

2003

То щастя безмежне – побачити світ:
і сонце, і хмари, і зблиски грози,
і краплі прозорі на кінчиках віт,
і зелень – з лимонної до бірюзи...

То щастя безмежне – почути цей світ:
ранкові акорди птахів лісових,
і скаргу берези на часу політ,
і кроки дощу, хоч він щойно затих...

То щастя безмежне – вдихнути цей світ:
троянду, й бузок, і ставок, листом вкритий,
весняного саду бентежливий цвіт...
Побачить, почути, вдихнути – і жити!

То щастя безмежне – відчути цей світ:
тремтіння осики багряного листу,
гіркаво-округле калини намисто...
То щастя безмежне – любити цей світ.

2009

Ти не один - творець поезій,
Як верб листок,
Але чомусь ідеш по лезу,
Немов пророк.
Усе можливо так і буде,
Як ти прорік,
І цим запам’ятають люди
Тебе навік.
А може в їх пригадках станеш
Ізгоєм ти…
Забудь про це! І неустанно
Йди до мети!

16.02.12.

Зима-вже ні.Весна-ще ні...
Солоні погляди в незнане.
Вітри - бентежні і сумні.
Ніщо їм на шляху не стане...
Хіба що виникне ріка.
Не скоро ще, але навіки
Чиясь невидима рука
Насипле дріб*язку на ліки...
О дай не вимовить ніким
Акорди хвиль цих потойбічних!
Торкнутись променем до рим
Щоб не були такі трагічні...

Її - в хвилях хули ворогам не втопить,
І зневаги багном не закидать,-
Із глибин недосяжних античних столітть
Випливає моя Атлантида.

Ще одну половину її хова вир,
Пінява із гнилою водою,-
Та возноситься інша верхів"ями гір,
до небес, мов атлант головою.

Під намулом проспавши віки, ніби ніч,
Прокидаючись в муках потуги,
Черепашки зривають атланти із пліч,
Що прилипли до них, мов кольчуга.

Слово хрипло, як вперше, злітає із губ,
Як вітрила хитаються тоги,
Пломеніє на сонці священний Тризуб,
Немов тисячі років до цього.

І хоча навкруги пре болото із ринв,
Лишаї та латаття висять на руїнах...
Випливає із мороку мертвих глибин
Атлантида моя - Україна!

1990р.

Думки не горять пустоцвітом.
Думки - не вітер.
Приносять плоди їх квіти...

В словах між літер
вібрує енергії коло -
з добром, злобою?..

Пронизує душу голу
війна без бою
у морі штормів словесних...

На тихім плесі
Любов із глибин Небесних
відслужить месу,

Розіллє дощем незримим
дари щоденні
на душі, у попіл сиві,
благословенні.

Прапращури вгодованих биків,
з яких на бойнях обдирають шкури,
де ділись ви з лиця німих степів,
волелюбиві, круторогі тури?

Від берега величної ріки,
де грали ви в свої любовні ігри,
тікали геть налякані вовки
і відступали шаблезубі тигри.

Прапредки в"ялих євнухів-волів,
які несуть ярмо недолі чорне,
де ділись ви з лиця моїх степів,
яким дали своє ім"я незборне?

І досі б ви кохалися між трав
та володіли б небом і землею,
якби до вовчих ям вас не загнав
двоногий звір підступністю своєю.

Ви вимерли від сорому. мабуть?
А в теплих стійлах. де на вікнах грати,
на концентратах на убій ростуть
нащадки ваші - пещені кастрати.

1987р.

кровью вишни мой сад истекал
морем добрым вздыхала строка
дорогая моя невесна
я тебя по морщинкам узнал...

...и белеет душою рояль
растворяется в море печаль
всё нашло себе место и тень
и уют между клавиш и стен

от волнения страстного губ
для любви я слова стерегу
а стеречь остаётся пока
сто чертей и воздушность глотка

от чего же так рифмам тепло
в дне ненастном залитом в стекло
просто ноты заснули... во сне
оставляя мой сад тишине

16 Февраля 2012

Ти - мій хміль, мій вербовий гашиш,
лопухові п"янкі тютюни,
конюшина левад, рута-м"ята, спориш -
у шовкових кисетах ланів.

Соромливо-криваво розквітнувший мак
поцілунків на щоках дівочих,
що так мало я рвав його, мало, дивак,
у короткі літа парубочі.

Як жага в темнім вирі жіночих очей
напливеш, щоб відхлинути знову,
ти - погуба моя, кат безсонних ночей -
українська віршована мова.

1993р.

Мені болить мовчання довгих зим,
як сіре сонце, сховане за хмари.
Я на війні загинув молодим
за ідеал червоної примари,

за мерехтливий блиск чужих орбіт,
за тіні величаво непомірні...
Прости, земля, мовчання довгих літ,
проведених в засланні добровільнім.

Прости, вода святого джерела,
засипаного попелом і жаром,
що замість ломозубого зела,-
я сечу пив із чари яничара.

Прости мене, згвалтована весна,
прости, цнота загубленої мрії,-
що замість недоторкного руна,
я груди м"яв розбещеній повії.

Простіть мене, убиті даром дні,-
під доміно безглуздії удари
я безвісти пропав в чужій війні
за ідеал червоної примари.

1989р.

Лотоса чаша - Престол души,
Львиное сердце внутри.
Путь наш великий, мы плечом к плечу идем
Освещая мир пути в лабиринте сумрачном...
2012г.

Околиця.Ще недалечко хати,
дорога через поле, ряд стовпів.
Так повелось - тут залишалась мати,
а я до траси з вузликом спішив.

Не оглядаючись - хіба на повороті,
за кілометрів два вже від села
всеж обертавсь на силует скорботи,
що ледве-ледве мрячив із даля.

Мені до ніг чомусь чіплялось жито,
і чорнозем за чобітки хапав,
тому швиденько брав до рук спожиток
і мучено-бадьоро в путь рушав.

Роки летіли в суєті, в турботах,
та, щораз, як із мандрів повертав,
на тім же місці силует скорботи
більш посивілий, мене зустрічав.

Як чорна вість майнула, ніби ворон,
і телеграф сягнув нічних степів,
сумна сестра промовила з докором:
"Олег, ти дуже пізно прилетів..."

...Околиця, ті ж явори брунькаті
і силует знайомий в далині -
то земляки на честь якоїсь дати
гранітний знак поставили війні.

Околиця. Вже недалечко хати...
та все здається грішному мені:
мене так довго тут чекала мати,
що і заклякла, геть закам"нів.

1983Р.

1 Вариант (на русском языке):

Сгущаются тучи вокруг стадиона
Растёт напряжение -
будет гроза.
Сегодня решится судьба чемпиона,
Наполнены жаждой победы глаза.

Припев:
Качает Европу могучий: «Оле!»,
Круша рубежи обороны.
Под стать Блохину,
Платини и
Пеле
Рождаются здесь чемпионы.

Гремят канонадой сердец миллионы.
У телеэкранов, забыв обо всём,
Отваге героев, на поле зелёном,
И мудрости тренера оду поём.

Припев

Выходят соперники честно сразиться:
Без танков и ружей, щитов и мечей -
Во славу страны и футбольных традиций,
Красивой игры и забитых мячей.

Припев




2 Вариант (на русском и украинском языках):

Сгущаются тучи вокруг стадиона
Растёт напряжение -
будет гроза.
Сегодня решится судьба чемпиона,
Наполнены жаждой победы глаза.

Припев:
Качает Европу могучий: «Оле!»,
Круша рубежи обоны.
Под стать Блохину,
Платини и
Пеле
Рождаются здесь чемпионы.

Гремят канонадой сердец миллионы.
У телеэкранов, забыв обо всём,
Отваге героев, на поле зелёном,
И мудрости тренера оду поём.

Приспів:

Колише Європу могутній : «Оле!»,
Долаючи всі першкоди.
Нові Блохіни,
Платіні і
Пеле -
Народжуються чемпіони!


У чеснім двобої готові змагатись -
Без куль і гармат,
без щитів і мечів.
Заради країни,
звитяги,
овацій,
Красивої гри
і забитих м'ячів.

Приспів

(29.12.11 — 13.02.12)г.

Упала там Полин-зоря,
Де народила тебе мати,
Де квітне ряст, буяє ряст
На кожній стежці коло хати.

Вербовий край - не забувай,
Як гомонять його вітрила,
Ще занесуть тебе у рай
вони колись, немов на крилах.

В зелений рай пречистих трав,
У сяйво котиків вербових,
Де ще ніхто із нас не знав
Про кляті грошики гробові.

Упала там Полин-зоря,
Де народила тебе мати,
Де квітне ряст, буяє ряст,
Який нема кому топтати.

Тож хоч у мріях прилітай,
У снах топчи той ряст проклятий.
Вербовий рай - не забувай,
Бо там твої святі пенати.

1986р.

Тяжке, давке, гнітюче
поняття окупація -
бридке, слизьке, смердюче …
Конає мила нація.

Чужі закони, правила.
В загоні рідне слово.
Героїв обезславили.
Майбутнє на піскові.

Снують лискучі гади,
а люди їм лиш миші.
В повітрі пахне ладан,
та в ньому тліє грішне.

Чи відростуть колючки
на спинах їжачкові,
Щоб не ставали люди
для змій кормами знову.

Зелений чай по чесному гірко-смачний
приємно-гарячий.
Промінь сонячний топить спокій
в брудній калюжі,
що падала на асфальт сніжинками.
Білими чистими
намірами вбити чорну тугу
викладено дорогу до кохання.
Плиточка до плиточки
шоколаду молочного тала патока
в кисільному щасті.
Відчуття нового незвичного
гірко-смачного

2 січня 2008

Серцю від холоду дітися ніде,
Небо, як прірва, зловісно лихе.
Падає сніг у покинуті гнізда,
Шарпає вітер галуззя сухе.

Душа замерзає, в цій осені вічній
Даремно шукати від щастя ключі.
У дідовій хаті заклепані вікна
І не гогоче вогонь у печі.

Судомляться верби крислаті у лузі,
Мов тіло дерев покидає душа.
І кожна маленька вербова галузка
Щебетом марить пухнастих пташат.

Вертаймо із вирію поки не пізно,
Як верби покаяння приймуть іще...
Мов шапки омели, покинуті гнізда
Під серцем повисли, як болісний щем.

1986р.

На постоли не лико з лип дерем,-
Самі собі останню шкіру краєм.
Живицю цідим, думаєм з дерев,-
Насправді кров самі собі пускаєм.

Чим більше цідим - більш борги ростуть,
Самі себе замордували світом.
Оця земля, правічний наш приют,
Не ким-небуть, а саме нами вбита.

Не скипідар у пляшках в магазин,
То наша кров консервна поступає.
Древляни - ми, із вікових глибин
Біда нас із корінням вивертає.

Дерев"яніє тіло, що болить...
Не знаю хто ми - люди чи дерева?
Живиця тихо капає із віт
У баночку підвішену сталеву.

1986р.

Щось дивне радіо заграло,
бо тільки звівся голосок -
зелених верб веселі зграї
закрили всіх пустель пісок.

Дрімучий ліс у степ пришльопав,
взяв у полон увесь мій дім.
Вся звірина, як вчас потопу,
примандрувала разом з ним.

Палахкотіли в ковдрах маки
та полуниці пломінкі.
На крісла повсідались мавки
зеленокосі та стрункі.

Барвінок попід стелю вився,
чіплявсь за стіни, як в"юнець.
На килимах густих долівки
льонок розквітнув - довгунець.

...І голос, як льонок розквітлий,
досяг такої висоти,
що всі рок-ідоли та "бітли"
порозбігались хто - куди.

Я в тембрах ніжності купався,
мов у купелі немовля,
а він бринів і наливався,
ходила ходором земля.

І клекіт надр до мене линув
крізь сизі хвилі ковили
журливим кличем журавлиним,
древлянським посвистом стріли.

Той голос рвався все і врунив
кудись в затони камиша,
де голова лежить Перуна,
пропаща, як моя душа.

Тисячоліття сивих років,
як риби мечуть в ній ікру,
як Володимир - князь жорстокий
зпихнув її з Дніпрових круч.

І ось тепер... трясе... як грушу...
мене, виходить, неспроста:
знайти... цю голову... я мушу...
та вознести... як лик....Христа?!

1986р.

Ця хата - квола, немічна вдова,
Що з мандрів жде надій своїх красивих.
В дворі росте, пишається трава,-
Нема синів, аби її скосили.

Нема малечі - витоптати двір.
Лиш яблуні цвітуть, неначе внуки,
І тягнуться до вікон, мов до зір,
Їх ніжно-розові тендітні віти-руки.

Неиа хозяїна, ну, що тут розказать?
Всі родичі пішли у світ блукати,
То ж їхню долю - щастя виглядать
Взяла на себе ця старенька хата.

Стріха темніш за траурний платок,
Над ганком козирок... тремтить долоня,-
Не від дощу - від сліз поріг промок
Й розклеїлась на покуті гармоня.

На дрова можна хату розібрать,
Тоді земля вдовині шати прийме з болем.
Спали її - і попіл буде ждать
Її синів, що не прийдуть ніколи.

1986р.

Картинка ця руками,, наче терками
Затерта вся, а глянеш - ожива.
Нап"ятий лук коромисла цеберками,
І кладка гнеться, ніби тятива.

По тятиві ступа, дрібоче дівчина.
Не йде, здається, - пурхає вона.
І пазуха, мереживом уквітчана,
Козацький погляд манить мов мана.

Козак коня ледь-ледь торкнувся шпорами,
І той під ним басує, аж горить,-
Бо розгортає небо понад горами
Богдана малинові прапори.

Кохання велетів художником увічнене:
Крізь примітиви лубочного скла
В обійми парубка віки летить не дівчина -
Вогнем жаги запалена стріла.

1989р.

Від жагучого сонця - спеко́тно,
А він глянув – пропік про́менем,
Затремтіла я ледь: вільго́тно
Приручити йому мене.
Нахилився – мо', щось скаже…
Від обличчя відринула кров.
Хай надгробним каменем ляже
На життя моє та любов.

2

Не кохаєш, не хочеш й уздріти?
О, красунчик який, триклятий!
Ось і я не можу злетіти,
Хоч з дитинства була крилата.
Очі знов заступає туман,
Зливаються речі, обличчя,
І тільки червоний тюльпан,
Тюльпан у тебе в петлиці.

3

Просто й чемно, мені на диво,
Підійшов до мене, всміхнувся,
Трохи лагідно, трохи ліниво
Поцілунком руки торкнувся -
Загадкові і древні лики
Подивились мені в очі...

Десять літ завмирань і криків,
І безсонні мої ночі
Я уклала у це слово
І сказала тихенько - марно.
Ти пішов, і мені знову
На душі спорожніло. Гарно.


16.02.2012

Мов коси дівчини шовкові,
трава буяє навесні -
є в ній дзвіночки кольорові,
є медуниці запашні.

Та промайне пора чарівна -
остудить вмить духмяний жар,
залишить лиш стернище рівне
із бронзи вилитий косар.

Переболить, перекровавить,
не шовком - впертістю лозин
струнка проклюнеться отава
над жухлим попелом купин.

Переросте суху щетину,
знесе над струп"ям рваних ран
нові суцвіття конюшина,
неначе магму з надр вулкан.

Зажебоніє знов ласкаво...
Та вийдуть дружно на зорі
косить густу траву отаву
бронзовочолі косарі.

Дивуюсь - звідки в неї духу
здолати ще раз смерть і тлін?
Як мій народ, попри розруху,
вона підніметься з колін.

Зросте іще... лиш більш сурова,
не медуниця - осока...
не запахуща, не шовкова,
торкнись - поріжеться рука.

1990р.

Подаруй мені музику тіла!
Подаруй мені казку дотику,
щоб від ніжності серце зомліло,
щоб не знала я – де ми? І хто це тут?

Щоби світ відлетів поза обрій,
ми – розтанули в сонці обіймів…
Щоби в долю по краплі (як добре!)
наливалося щастя повільно!

Перетни мене уздовж і впоперек-
Сліду там любові аніскілечки.
В затяжні дощі - знайдуся в опері,
В медоносні дні - я там, де бджілочки...
Світе мій, захоплений ловитвою!
Коли що - лови мене на слово ти...
Жив би я не хлібом, а молитвою,
Та молитву гріх уголос мовити...

Художник вмер забутим і бездомним,
та незабаром почались дива:
його в безсмертя вивели мадонни,
яких він одержимо малював.

Не меркне слави ореол високий,
бо він у вік служанок і рабинь
простих жінок, які впадали в око.
не за натурниць мав - а за богинь.

1984р.

Якщо вітри вас манять на забави
Бентежить душу дефіцит вина
Якщо-хоч плач-нема життя без кави
То час, мабуть, знайомитися нам...

Кує любов незримі ланцюги,
що з"єднують людей поміж собою,
вони не мають нібито ваги,-
чого ж тречу під ношею важкою?

Продовження зітлівших пуповин
не піддається ні іржі, ні молі,
хто ними зв"язаний, той завжди не один,
хоча й самотній, як билина в полі.

Відлиті не з металу, а із сліз,
вони в"їдаються у тіло так жорстоко,
що, навіть, через скло чутливих лінз
не всяке їх побачить може око.

І не натруджуй надаремно зір -
субстанція їх вічно загадкова,
бо у горнилі недосяжних зір
кує любов ці ланцюги казкові.

1986р.

Говорила –
неначе ковил пестила:
«Чоловіки приходять і йдуть,
як проминущі імперії,
а волосся твоїх дітей все так само пахне
пряним
пряженим молоком,
і не кургани то у степу,
а груди твої довічні –
тугі та тужаві, глиняні,
що пипками, як бовванами,
уперто стримлять до неба,
де час і вітер
тягнуть-волочать душу твою, жінко,
ніби сухе-гостре-перекоти-куди?-коти-поле….»

Як поезія ритму високого
кострубата, з надривом, хрипка -
ти - сестра скалолазки Висоцького
і плаща Дон-Кіхота дочка.

Ти п"яниш мене завжди на вулиці,
повна вщерть молодої снаги.
Ти - штормівка моя, символ юності,
гімнастерка зелена тайги.

1985р.

Мов на щоках кохання поцілунки,
Мов Нефертіті погляд-перламутр,
На ріках Африки - небачені дарунки:
То благородні лотоси цвітуть.

Їх дивоквіт володарям Єгипту
Свіив і за життя, і у гробах.
Я ж - українець, то спокійно глипну:
-Подумаєш, лілея голуба.

Пожежу, що над хвилями шугає,
Китай та Індія, мов божество, віта.
Я ж - українець, свою думку маю:
-Подумаєш, лілея золота.

Крик здивування не злетить із горла
Під тінню евкаліптових чащоб.
Я ж - українець, то байдуже мовлю:
-Це лілія рожева - ну і що?

І то усе не від надміру жовчі -
Чим далі в світ - тим більше мій язик
Латаття буде славить біле й жовте -
Чарівний лотос вітчизняних рік.

1987р.

Гострим полиском хвилі спалахують
після бурі у місячну ніч,
наче військо мечами двусічними
хоче знять вражі голови з пліч.

Зброї полиск і гомін розкотистий –
се неначе повстання гуде,
наче сила народна узброєна
без упину на приступ іде.

Кожний меч – промінь світла небесного
впав згори й знов угору зроста;
кожний гук – відгук сили одвічної,
що руйнує й будує світа.

Людське море, ти, сило народная,
з чого ж ти собі зброю скуєш?
Що повстане на місці порожньому
того світа, що ти розіб’єш ?..

8.11.1902, San-Remo