ТИ ЗНАЄШ... ТИ КОХАЄШ...

Ти знаєш
душі моєї всі джерела і глиби́ни.
Ти граєш
на струнах серця і вночі, і в днини
Й танцюєш
на ві́стрі леза гострого життя.


Здіймаєш
між тихих вод ти водограїв спі́ви
Й палаєш
вогню багаттям і в потоках зли́ви
Пустуєш
ніжністю, пірнувши в забуття.


Кохаєш…
ти любиш так, ніби шукаєш віри.
Пливеш-втопаєш
в обіймах, що не знають міри
Й даруєш
мені п’янки́й смак сво́го почуття.


Павло Гай-Нижник
6 лютого 2012 р.

Дідусь низенький, кволий, щуплий,
Ліс озираючи навкіл,
Казав мені: - "…отут у дуплах
Знаходив мед я диких бджіл.
Могли б засвідчити гіллясті,
Якби уміли це, дуби,
Що на іглиці попелястій
Колись тіснилися гриби.
Суниці влітку червоніли,
Між різнотрав’ям рясно скрізь,
А нині ліс закіптявілий
Мене доводить аж до сліз.
Не чути як довбає дятел
Сосну безвинну цілий день,
Зате сміття кругом загати…” -
Казав дідусь без теревень…

02.02.12

Чи налягають на полотна фарби владно?
Уже смеркові хмари в душнім резонансі
Дивились крадькома у сторону Провансу
І дрейфували німотою безоглядно.

Він на закрутті дня стояв безрадно.
В мазках охристих візуальна глибина,
Чистіша за відбиток, - спокоєм вона
Довкілля огорнула кольоровим радном.

Колись розвіяні, як павутиння, брили
Уклякли перед ним, і білий дим розлого
Запавсь в ущелини зіниць вологих.

Сен-Віктуар, немов перука, набакир
Хильнулась в голові, тривоги теребила, -
Не все ж втекло, одна гора наперекір!

У бабусиній хатині –
дві кімнати, кухня й сіни,
тепла грубка, стіл широкий,
і... легенькі чути кроки.
Це бабуся встала рано:
будуть пироги рум’яні!
Із картоплею з грибами
пахне в хаті пирогами...
...Вчора ми ходили з татом
у сосну гриби збирати.
У хатинці з голочок
заховавсь боровичок!
Он сосна стоїть низенька –
там маслят блискучих жменька.
А із цими – справжнє горе:
ну й красиві ж мухомори!
Тільки їсти їх не можна –
це у лісі знає кожний:
білка, заєць і їжак,
навіть муха і слимак.
– Ці гриби – лиш для краси,
їх до столу не неси!..
Стежка-стежечка мала
нас додому привела.
Наша хата – майже в лісі,
заблудився мох у стрісі...
Сонечко вже за селом,
пахне затишно димком.
Борщ бабусин – смакота!
покладу під бік кота,
щоб тихенько муркотів...
Будем ждати пирогів.

2005

…ми неприкаяні з тобою,
моя самóто-сумотó.

Побудь сьогодні саме_тою:
мов ти – не ти, і я – ніхто.
Побудь подобою Бермудів:
мов я – не тут, і ти – ніде.

…згуби мене у велелюдді,
душа – сама тебе знайде.

2012

Забреду в осіннє листя по коліна,
Десь давно і щемно грає мандоліна,
Так далеко, що між тим не дні - роки,
Опадають, опадають пелюстки.

Музикальна і гірка моя родина,
Білі пальчики малесенького сина,
Мчать хвилини безупину, навпрошки,
Опадають, опадають пелюстки.

Ой життя мого розчахнутого рана, -
Поля золото, безодня океану,
Ігри щастя, бризи втрат і помилки...
Опадають, опадають пелюстки.



2008

яким би шлях не був а є моїм
іти мені ним довго і натхненно
і на вікні розгорнутий щоденник
плив по зимі як барвні килими

і я пливла по ситцевих квітках
і по руках твоїх до трему диких
я кращого й не хочу чоловіка
який не геній зовсім і не птах

солоний піт збирав з мого чола
цілунком пестив наче грів дитину
я павіддю лилась на сильну спину
тобі немов би першою була

і ти мене звалив ярким стегном
з під нього вже не віднайдеш свободи
пастельних звуків писані полотна
пливли із нами разом заодно

а завтра буде новий снігопад
мороз колючий що лютує здуру
я поночі крадусь в літературу
а ти за двох у снах саджаєш сад

А ти народився...
Просився! Просився!
У животі безсловесно
молився.
Збагнув,
що зустрівся
з можливістю буть, -
з клітиною злився.
І ти
НАРОДИВСЯ!


Зеленої парти майбутнє твоє
тебе зарахує до списку журналу.
Навчить, що знання тепер - понад усе,
що люблять за цифру високого бала.

Навчить...

Дівчатка у розвитку "швидші" своїх
за віком ровесників (всіх і одразу).
Навчить це, що згодом ти - тінь серед них,
що люблять "героїв" із старшого класу.

Навчить...

Майбутнє твоє нагадає про зле
"звання" бобиля українських традицій.
Навчить, що колодиця - жарти, але
любов - це царина сімейних традицій!

Навчить...

І ось "через шлунок" котрась із дівчат
запевнить, що ти їй єдиний потрібен.
Навчить, що коханий за світ у стократ,
що любить таким - не обтяженим хлібом.

Навчить...

Веселих обов'язків посаг тобі
тут перепаде з усього її роду.
Навчить, що є речі важливі в житті,
яких не любити - це зрадити вроду!

Навчить...

Напишеться раптом в одній із аорт
сумної статистики поклик уяви -
заявиться вперто і вчинить аборт.
Навчить, що і тут ти якийсь... кучерявий.


А ти народився.
А ти народився...
Навіщо
так гірко
молився?


06.02.2012

Світ поділився
На долі і касти:
На тих, хто краде...
І хто хоче украсти.

А хто вже накрав,
Що нема де дівати,
Іде в президенти,
Або в депутати.

У цьому немає
Ні краю, ні спину.
Вже скоро вкрадемо
І матір єдину,

І землю, і небо,
І блискавку з громом...
Вкрадемо для чого?
Аж нам не відомо.

Якось не важливо
Хто з заходу й сходу:
Свобода нам треба,
Щоб вкрасти свободу!

А потім сусідам
Плести вихвалясти
Про те, як зуміли
І горе украсти!

А хто як украв:
Як москаль чи як турка,
Як вуйко, як лях -
Одинаково - вурка!

Це ймення на шиї
Несемо без спасу.
Накрали без міри
І поступи часу.

А в новому світлі,
На новому місті
Показуєм руки,
Які ж вони чисті...

Свою клептоманість,
Яка ні від чого,
У себе не бачим,
А бачим у "нього".

То перш ніж когось
Крадієм називати,
Поглянь у люстерко...
Й учися брехати!

Святим прикидатись
Наука, що треба...
Якщо іще совість
Не вкрав сам у себе.

ні болю, ні щирості, ні каяття
просто дорога, тільки іти, тінь невідкупна
по білому снігу пише похмурі листи

може, жорстокість - віддати останнє
і так безслізно далі іти,
думка знесилена, погляд упалий
як не згубити себе, віднайти

холод рятує остиглі сліди
крок від біди, ... у біду, як в зорю
тихо порипує сніг під ногами
і не оскаржує долю свою

біль відболілий, зневірена щирість,
а каяття оминає зорю.
може, молитва - назустрічне слово,
може, ітиму, може... знайду

Бачиш кульку скляну, бачиш?
То, моя люба, січень.
Місяць наших з тобою побачень,
Місяць перших освідчень.
Все у кульці прозорій дивне,
Вигадано-казкове:
Затишна хатка і нічка зимна,
Місяцева підкова.
Кульку в руки візьмем обоє,
Струсимо ненароком.
Бачиш - сніжить, а наш з тобою
Січень триває роки.
2012

осень никогда не дышит водиночку.
она дышит насквозь.
через сердце. через лёгкие. через людей.
дышит сыростью и тоскою,
серым холодом, одиночеством
и рыданием головетвенным,
и туманами пеннодымными.
осень выжила. осень дышит,
разрывая сердца художникам
совершенством деревьев маслянных,
болью, трепетом солнца ясного
на рассвете и на закате.
криком птиц разрезает синее
половинами, четвертинами.
и людьми она забавляется,
вертит-балует лицоспинами.
разлучает одних на вечности,
а других пришивает нитями
губы в губы, и в пальцеслитные
заплетает людей объятия.
осень плачет слезами гордыми,
жалко падает на колени.
так бывает. пора болезненных
колебательных преступлений.

25.10.2011

А Вона малювала все фарбами
День у день жартуючи з межами
Кольоровими, свіжими барвами
Серед міста, бавилась з вежами.

А дощі, проливали сльози
були мокрими навіть спогади.
Вечорами гриміли грози
Парасольки ховали погляди.

А години летіли невпинно
Їй би встигнути все донести
по-дитячому й так невинно
Прокладає шлях до мети.

твои деревья – они живые
корнями сшиты с телами предков
а на страстную стволы бьют кровью
выходят лики

твои деревья – они живые
в их кронах птицы как инструменты
без дирижера на скрипке иволг
играет липа

твои деревья – они живые
окошкам в лица скрипеть готовы
кусают локти ломают руки
детей теряют

твои деревья – они живые
внезапно стукнут в пустые двери
и на пороге воды попросят
попросят душу

 
в суворий час не вартий дивозвуків
сердечні сестри браття винарі
на присний зустріч вищої зорі
вас поведуть не сльози не розлуки

вас не пойматимуть осяйливі жалі
на вірній сцені де ніщо не успіх
де вічна мить не важить & не мусить
& коні циркові лукаві та не злі

вас коливатимуть не танґо і не буґі
на хвилі хтивості & щиро простоти
& незбагненно безпонтовий стиль
палатиме пітьмі & звісне буде

вас береже александрійський герувим
& химеричний щем ранкової приблуди
карається крізь облуд & огуди
крізь величі мерців і неживих

в обітну путь о зброярі славенні
куди мовчать ліси де золоті джмелі
хмеліють в пелюстках сріблистих літ
святково неосяжному блаженстві




 

Будь-яке слово, вимовлене українською,
вже само по собі є молитвою за Україну.
Хлепчуть дощі чорноземну кров; Стуса місія:
щоб струмки пересохлі коню цілували знов гриву;

щоб кульбабу роса окульбачила й коників,
зачитавсь місяць «Виром» й згорів, як талант від горілки;
де мантачка й коса в конюшині потоплені,
і калюжа пасує ріллі, як нова сукня жінці….

Де співа’ пісню з вітром під храмом обідранка,
в словнику набрав слів, як бджола пилку в луці з ромашки;
хіть росте під коромислом з повними відрами,
булькотять вірші змістом крутим, як у глечику каша;

де по чорній воді місяць плига’ вивіркою,
кротовиння хова’ скупі сльози від посмішок щастя,
ґрунт на три метри вглиб коло хріну прогірклий.
Ти читав, Старий світе, «Марусю Чурай»? Начувайся!

золотого солнышка коронка,
дворовая девочка-дворянка,
за тебя, коленка-да-зеленка,
с небом воевала вся землянка

а теперь у маленького трупа
армия, нажравшаяся граппы,
смотрится необычайно глупо -
как король на именинах папы

что же, был же порох, был же вроде,
был запал и встали все к орудью -
даже ты, дитя, - не по погоде
наизнанку вывернутой грудью

но не стал последний довод веским:
огонечек захлебнулся воском;
гордости продрогшей больше не с кем,
не к кому - на поезде каносском

*

так не слышно плач в победном гимне,
так любовь неощутимо гибнет,
так, обняв, потом опустят руки -
не от ран сердечных, а от скуки.

тренос дедовой хаты

случилось: пусто всё со стен иконы сняты
с портретов прародня невидимо ушла
болит – и бьёт душа в тот колокол крылатый
что в храме на горе похожей на вола

случилось: бог поник в печной уткнувшись кафель
и плачет как дитя а изразцы горят
и плачет сквозь дождей туберкулёзный кашель
а изразцы вот-вот нутро испепелят

ведь хата словно бомж окошками беззуба
никто и не войдёт здесь не живут уже
и души прочь ушли деревьями из сруба
упал последний дуб – назад нельзя душе

на крыше полдождя – чтоб влажно стало венам
другие полдождя разматывают нить
но что-то голосит глухим вселиким треном
сидит на лавке бог не хочет уходить

Зима все така ж пихата,
Розпатлана й недоречна,
Як та міська божевільна -
До неї всі звикли, та…
Її би не помічати -
Оті загребущі клешні,
Незрячі очині більма,
Слизькі крижані вуста.

До неї би не ходити,
Порогів не оббивати,
Триває прозорий смуток.
То я? Та то все вона
Питає тебе – куди ти?
Святкує порожні дати,
Твої кільцеві маршрути
Обценьками розгина.

На неї би не зважати,
Та тільки вона повсюди,
У темряві запах миті,
Несказаності, безтям…
Як хоч – не тримайся хати.
Хто винен, коли ти взутий
У латане, зовсім літнє,
В таке незручне життя.

05.02.2012

На нитку вічності силяє час роки,
Збирає їх в намисто кольорове,
І діти виростають у батьки –
Оновлюється плем’я чорноброве.

На нитці часу сушиться журба,
Всихає біль, тьмяніє розпач й горе,
Ясніє сонцем далеч голуба
І урожай леліє вкотре поле.

Цю нитку дивну в руки не візьмеш,
Вона відрізком перейде крізь серце,
Майне у вічність, що немає меж,
Комусь відлунням з пам’яті озветься.

Я не знаю чим зайнятись..?
Я не знаю, що робить,-
За думками лінь ганятись,
Пропускаючи цю мить...

Я не знаю де подітись,-
І де в світі справжній Я?
Я зумів тут загубитись,
Серед "своєго" життя...

Я зумів тут заблукати,-
Й позабути де я йду,-
А потрібно йти до хати,-
І знайти свою Весну.

І знайти тут власний Вітер,-
Щоби хмари розігнав,
Щоб я зміг побачить квіти, -
Ті, які шепочуть в снах...

Щоб я зміг тут пробудитись,-
І до себе знов прийти,-
У рядках би залишитись,-
І дістатись до Мети.

Дякую. 29.01.2012р.

Зіпрів ефір від «голої» культури,
Від бездуховних і пісних пісень.
Залитий кров’ю у боях наруги,
Стріляє телевізор кожен день.
І ранить юне та вразливе серце,
Вбирає кожну днину в чорноту,
Розводить час рекламою із перцем,
Щоб здивувати дивом бідноту,
Оту, що сотворили. Бо захланність
Опанувала рульових серця…
І шкварить стриптизерка звинно танець,
Й безглузді серіали без кінця
Дурманять голови. І де той встид, рум’янець?
Коли і хто зупинить балаган?
Тріщить ефір, зітхає пуританець…
А ким зросте дитина, як туман
Впаде й осяде у наївну душу,
І пустить корінь чорний та їдкий?
Зітхає хтось, а інший каже:- Мушу,
Привикнути, бо світ тепер такий.
Який? – зачахлий у плісняві та байдужий,
Чи болісно наїжений й сумний?
Від нас рішучості чекає. Де та мужність?
Патріотизм? – Лише цинізм гіркий
Усівся звинно та керує вправно…
А ми? – Поїли сито, й мовчимо.
Вже як безвихідь буде допікати,-
Візьмемо вила і побіжимо
Шукати гонор і кого б побити,
А так.. Послухаємо нову тріскотню,
Ще маєм час поїсти і попити…
А після нас? – Хто принесе вогню?

Осип Мандельштам

Безсонниця. Гомер. Ряди тугих вітрил.
Я судна полічить спромігсь до середини.
Цей довгий виводок. Цей поїзд журавлиний,
Що над Елладою піднявсь було колись.

Як журавлиний клин у рубежі чужі.
На головах царів божественная піна.
Куди ви пливете? Коли б то не царівна,
Що Троя вам одна, ахейськії мужі?

І море, і Гомер – усе з любові діє.
Кого ж бо слухати? І ось Гомер мовчить,
І море чорнеє витійствує- шумить
І з гуркотом важким сягає узголів’я.

Осип Мандельштам

Бессонница. Гомер. Тугие паруса.
Я список кораблей прочел до середины:
Сей длинный выводок, сей поезд журавлиный,
Что над Элладою когда-то поднялся.

Как журавлиный клин в чужие рубежи,-
На головах царей божественная пена,-
Куда плывете вы? Когда бы не Елена,
Что Троя вам одна, ахейские мужи?

И море, и Гомер - всё движется любовью.
Кого же слушать мне? И вот Гомер молчит,
И море черное, витийствуя, шумит
И с тяжким грохотом подходит к изголовью.

це спасіння мені –
зізнаватися серцю у холоді,
застилають сніжинки
прозорих річок голоси,
помовчи...
я втомилась
співати у білому золоті,
але ці кілька нот
не забудь,
до кінця допиши.

у пташиній природі –
ховати жалі під заметами,
на морозі не плачуть, –
нещадна зима до невдах,
тільки там, в небесах,
білий млин
розпорошує плетиво –
накриває крилатих від стужі…
а я ж то не птах…

кілька нот у чернетку
з моїми убогими римами,
у обценьках із льоду
холоне, німіє рука.
ти пробач, що живу
нескінченними,
довгими зимами, –
по-пташиному сильна,
та тільки
по-людськи – слабка.

Під склепінням любові, зневіри і мрій,
Під клепсидрами зрад, покаянь і дурману,
Всі потуги земні віддаєм боротьбі,
А для чого, для кого живем і вмираєм?

Якщо ціль не ясна і сумління мутує ночами,
Якщо п’ється той яд без вагань і прозрінь,
Як щоденно очей, тих що поряд, ми не помічаєм,
То де ж міра щоденних Творцевих терпінь?

Плинно котяться дні і згортаються ери,
Б’ють дошкульні дощі і засліплює сніг,
Ти достукайся серця сусіднього, більше не треба
І проститься задавнений, перший той гріх.

2011, грудень

Ще небо – віщий дивоптах,
ще безневинна Лета...
Моя любов – на трьох китах
одній тобі планета.
Давно сокиру кам’яну
в дорозі ми згубили.
Віддав я мідну далину
за алфавіт і крила.
Миттєво в Лету ширми код,
остання тайна – гола.
О як тоді крізь сон висот
світились небом чола!
2012р.

Художник Ярослав Саландяк.

перелицювати любов
не можна
клітка у тілі кожна
квіткою сохне
може
можна
насіння із цвіту
давнього
розвіяти серцем
щоби любов вродилась
перелицювати стару ж не можна

Чорно-біла. І вкраплено золото
у її небарвисту тканину.
Як же ж холодно...
Зимно.

Сніг приліг під деревами голими.
До тепла ще... Його перекрито
частоколами
світу.

Зорі, місяць та лампи n-ватові
світять зверху, високо й понижче,
сніг - каратами.
В тиші.

(2012 р.)

Була весна весела, щедра, мила,
промінням грала, сипала квітки,
вона летіла хутко, мов стокрила,

за нею вслід співучії пташки!
Все ожило, усе загомоніло —

зелений шум, веселая луна!
Співало все, сміялося, бриніло,

а я лежала хвора й самотна.
Я думала: «Весна для всіх настала,

дарунки всім несе вона, ясна,
для мене тільки дару не придбала,

мене забула радісна весна».
Ні, не забула! У вікно до мене

заглянули від яблуні гілки,
замиготіло листячко зелене,
посипались білесенькі квітки.
Прилинув вітер, і в тісній хатині

він про весняну волю заспівав,
а з ним прилинули пісні пташині,
і любий гай свій відгук з ним прислав.
Моя душа ніколи не забуде
того дарунку, що весна дала;
весни такої не було й не буде,
як та була, що за вікном цвіла.

З любов’ю і шаною до мами

Можливо, справді посеред зими
Мене знайшла матуся у капусті,
І зігрівала теплими слізьми,
І загортала ніжно в теплу хустку.
Можливо, справді змалку голос мій
Лунав у хаті гучно із колиски,
Що вся рідня збігалася мерщій
До мене дружно, як в обід до миски.
Можливо, справді шибка, мов струна,
Вночі од співу просто деренчала
І мати посміхалася сумна,
Дивуючись нестерпному вокалу.
Можливо, справді соску я не брав,
Заучуючи пісню учорашню, -
Й недосипала в пошуках забав
Тоді для мене мати бідолашна.
Напевно, все насправді так було
Колись із непокірливим малятком,
Бо рук отих натруджених тепло
Мене обігріває досі в згадках…

04.02.12

розпиши мене всю на діагнози-фобії-манії,
на хімічні сполуки, периметр-площу-об'єм,
розрахуй мою формулу, визнач кути і грані,
намалюй мене, виліпи, склей із старих пап'є...

...і тоді - гарантую - я враз віднайдусь, з'явлюся,
прочиню тобі вікна в суцільній стіні мети,
розбуджу твоє місто, загою усе болюче
і засну на колінах, як вміють лише коти.


2012

Кистью хлопот рисуя,
давним ещё жива,
ты моё имя всуе
произнесёшь едва.

Будто бы был – и не был…
Тронут стекло ветрá.
Облако с крыши неба
вытянет дым костра.

Сытым, большим и белым
станет, надув бока…
Я нарисую мелом
белого старика.

Будет тебе он сниться,
тих и печален – стар.
Старый пастух не злится
на облака отар.

Он их пустил на волю –
в синие клевера.
Я не тебя неволю –
сам не дождусь утра.

В небо окно открою –
белый пушистый ком…
Видишь, теперь нас трое
с облаком-стариком.

а місяць сьогодні чомусь не казав не кради
де тіні танцюючи сліпо сплітались у відчай
він довго світив непорушно приречено свідчив
і падали зорі у сніг і лишали сліди.

ніхто не ішов і не ранив минання об скло
з якого росло відображення іншого світу
і місяць мовчав про скінченність у хмари сповиту
аж поки мовчання до краплі у ніч не стекло

і ми зачиняли на місяці срібні замки
і замки хололи і гасли свічки в канделябрах
а лет кажана знерухомлював січневі зябра
і той задихався до ранку під льодом тонким

Листя зчорніло,
На гілці зчорніло.
Хмари упали,
На землю упали.
Сонце уже не червоне, а біле.
Горя так мало.
Ще трохи горя, щоб я збожеволів,
О психіатри моєї епохи!
Вітер у полі,
Фізики долі,
Горя ще трохи!
А я здурію і перестану
Бути термітом в суцільному русі.
Ближні затопчуть, тільки поглянуть —
Вже не боюся.
Обрії наші на відстані кроку.
Від завтра свого біжимо пацюками.
Боже, невже наближаються строки
Суду над нами?

Пародія

Подамся у лірики – буду дружити з Амурами!
Об’їжджу Пегаса – про це вже і снилось не раз!
А що математика, з тими тупими фігурами?
Тут шал і любов! Не “сухі” Ліссажу чи Лаплас.

От зараз вримýю – ну де та компанія з Музами?
А ямб чи хорей – однакóво якось назагал.
До “музами”, звісно, шикарно підходить “медузами”,
А до “назагал” ідеально піде “інтеграл”…

Сюжет заваргáню – щоб справжні Герої, не “нúтики”,
Що пристрасно вміють... тікати з любовних тенет!
Читач заридає… Ого! Навалилися критики –
Їм образів мало, і був вже подібний сюжет!

І рими слабенькі – дістали своїми катренами!
Чекалось “на біс” - але вийшов справжніський конфуз…
Втечý в математику – сховаюся за… теоремами,
Там мінус на мінус дає гарантовано плюс!

4.02.2012

Звоните мне, когда захочется.
Я буду нежным, словно снег.
К соленой пасеке Пророчицы
Я возвращаюсь ото всех.

Мой первый путь – как небо звёздное.
Второй – закончится крестом.
А третий – сеян ветра зёрнами.
Печалей – стихотворный том.

Они смеются, оголтелые,
И в чёрной дрожи бьётся плоть.
А я оставлю свету белому
Рябины сказочной тепло.

Под когтем вынесут журавлики
Мою отчизну в теплый край.
Издалека пою куражливо
То ли «прости», то ли «прощай»…

Тоску оставлю терпко-кислую,
Немного шуток и грехов.
И променяю гору Лысую
Я на объятья поездов.

Кому-то вечно будет мариться
Любовь моя в глухих громах.
Лишь сердцу биться и не каяться…
А в прошлом корчится зима.

А позади – просторы стелятся,
И кровь, свободная, как дух.
Я буду нежным – как метелица,
В эдемско-адовом саду.

Захопить чуть
Бучна мовчанка.
Буяє зпозаранку
Пересиття грудь.

Поволі, таким робом, щастя
Зранило нас, мій Боже!
Пече безглуздям. Кожен
Повинний прокричати.

Кричіть крізь зуби, ніздрі,
І сподівайтесь на кричання,
Сказати ж це не пізно –
Три слова про кохання.

Як місто зпозаранку,
Ганить нас мовчанка.
Коли смерчі ідуть,
Питання пальці ссуть.

Але живи, моя омано,
Про нас хоч страх мерцевий!
Шепоче так серцеві,
Що разом нам погано.

Мовчання квола фальш
Примушує страждати.
Ховайтесь далі, дальш
Нема куди діватись!

Якщо тебе не чути,
І голос горло мучить,
Це створює проблеми.
То хто, до біса, й де ми?

Як захопить чуть
Бучна мовчанка,
Співаймо спозаранку,
Лиха доженуть!

Ми чудні,

Заплакані, сумні.
У сумнівах, в біді,
Одні, на кам'яному дні,
Огидні в видноті…

Спустошені, чумні,
Багном узбіч заліплені,
Ми – другорядні у дірі
Уесесерських харманів.

Могили нарядні…

З зневіри, з злості, з ніг,
Самі... закуті у пітьмі,
Примушені горіти у вогні,
Такі доступні, такі дурні,

Такі підвладні
Блазні приблудні!
Герби, девізи накладні!
На лаврах ми, чи на судні?

У сні...

Чеканням світла втомлені,
Коханням, богом зраджені,
( Боги, чи суки підсадні?)
Абсурдні і складні…

Ми, боржники своїй казні,

У сірих днів мішковині,
Похмурі, темні і німі,
У вітчизняному кіні –
Розлучені,
опущені,
утомлені...

Всі ми, чи ні?

Миттєво спалюю, мов сірка,
летюча, падаючи ввись:
сліпуча, бездоганна зірка.
І не чужа тобі колись.
Освітлюю хвости кометам,
у рейтингах завжди най-най:
я щонеділі на планеті –
ти тільки не перемикай!

В барвінок пада небо слізно:
Хоча б у пісні залишись!
А що для мене материзна?
Трамвайне скиглення коліс,

Бетонні боки міста-місива,
Лінива й сонна біготня,
І екіпажі – всі колісні,
Й архівна пам’ять про коня.

Немов олія рафінована,
Мов дистильована вода,
Невже така у мене – мова?
І не одвернуться вуста?

Стерилізована освітою,
Законсервована в книжках.
Мов сонце, соняхом не світить,
І не святиться в рушниках.

І не мандрує у горнятку
У піч на спритних рогачах.
Не мріє взимку у зернятку
Про теплі руки сівача.

Вона у сіні не ночує
І не пітніє у жнива.
І на Різдво не колядує,
І обжинкових не співа.

І не пливе в майбутнє ночвами,
Й (не) наступає на граблі.
О, з України можна збочити,
Якщо далеко від землі!

2012.

На фронтах атмосферних
Отримав мороз
Рвані рани,
Лапаті сніжини ,
Вітру теплого з Африки
Декілька доз
І відлига
Грозить йому нині.
Правда, в Арктиці є
Ще один батальйон,
Тільки вітер би дунув
Зі свистом
І прибуде юга
На обм’яклий перон
Ешелоном
Рипуче - іскристим.
Та мені до вподоби,
Що він у шпиталь
На добу ліг
Чи дві у безсиллі.
Сонце
Злизує смачно із вікон кришталь,
Пішоходи
Всміхаються милі.
Завтра, може, відпустять
Мороз лікарі
І у парі із антициклоном
Він рипітиме знов
У моєму дворі,
Дім убравши
В бурульок корону.

04.02.12.

В мовчанні з'являється слово,
А світло у повній пітьмі.
Знайти у собі щось прекрасне і нове
Можна й тоді коли опинився в лайні.

Життя після смерті проноситься швидко
То ж ти стережи кожну мить.
Й хоч поряд з тобою завжди брудно і бридко
Духовна чистота бруд увесь може змить.

Коли закрила доля перед тобою двері,
Не стій і не чекай, що хтось відкриє їх.
Якщо ти у будинку, а не у пустелі -
Обернися й побачиш ти безліч відкритих.

І не старайся кращим за когось бути,
Комусь догодити чи щось довести.
Важливо кращим стати ніж учора,
Тоді ідеальним для всіх станеш ти.

Мовчатиме сила безсила; ліси
стоятимуть в золоті; славтесь дощами!;
сповідую літо стійке; хто єси?
Імення тавром запеклось; без пощади

насіння ґрунти пробивають; церкви
розламують банями небо – що далі?
Навколо престолу тварини ревли:
«Свят, свят, свят Господь»; сукровище звладали.

І слава і честь, і пошана – міцні;
мов неба твердінь, Україна глибока;
попадали старці і склали вінці
тій, хто на престолі; вузлами волоки

тримають Ісуса, ввійшли блатнарі
крізь тіло у хрест; стають поряд, хто гідний
на книзі печатки зламати; окріп
холоне від погляду; кров України,

ріллі манускрипти, сповіддя пшениць,
вівсяні світанки із текстом Малишка;
ставок, наче мрець, що лежить горілиць
із ротом відкритим, в якому спить тиша…

на крові Олени Теліги стоїть
цей Київ, ця совість, що втрачена, мова…
чотири похлібця її двадцять літ
ґвалтують, відтак відливають і знову…

оливи й вина не марнуй; ячменю
три мірки чи мірка пшениці – за гривню;
четверта печатка і Смерть на коні,
і Пекло йде слідом; криваве кириння;

повбивані душі за свідчення під
жертовником скресли, вдяглися в одежі:
«Поган усіх їхньою кров’ю кропіть».
Над Бабиним Яром: «Ой, верше, мій верше».

Вже чвакають душі гріховні слізьми,
Царі і вельможі ховають маєтки…
Великий день гніву прийшов: меч візьми,
на поміч живим постають убієнні…

із зарості вийшло дванадцять калин,
на кожній висить по дванадцять кім’яхів,
іконо морська, Севастополе, ми
єдині і хрещені Києвом; нахід

невігластва канув у Лету; прийшов
об’явлення час: Україна – це Слово,
і Бог було Слово; без нього ніщо
само не постало; тілами пагорок

усіяний, м'ясо смердить на кісках;
сім чаш гніву Божого нищать звірину;
за руки узявшись лише на обмах
охопите ледь «Кобзаря» половину…

поезіє, мово моя, до лиця
тобі навіть лайка вкраїнська; помітна
твоя кожна буква; мов руки мнеця,
велика і сильна; тендітна, мов квітка…

Горить Вавилон за розпусту; плачі
не вийшли, не видно ще полум’я міста
(загине усе за годину; вночі
у тілі живому душі мертвій тісно);

Ісус Україну за жінку взяв і
до Горської в гості вдвох; вірші – оденки
рече назарянин вкраїнською і
читає об’явлення від Мордатенка!


* блатнарь – цвях (словник Б.Грінченка)

Сіється біла пороша
З обледенілих беріз.
- Чом ти, така нехороша,
Хлопця доводиш до сліз?
Встань на хвилину із ліжка,
Глянь у вікно мимохіть –
Витоптав, бідний, доріжку
Біля закритих воріт.
Глянь, як кружляє в повітрі
Всюди сріблястий сніжок, -
Як на морозі під вітром
Хлопець пустився в танок.
Топче доріжку під тином
Все наодинці – невлад.
Зжалься над ним, бо загине
Він у такий променад.
В’ється стежинка довгаста
Між кучугур де – не – де.
Повна надії та щастя, -
Тільки на тебе і жде!..
Там, де в березах обвислих
Затінок є од людей, -
Бачив, як радо притиснув
Юнку козак до грудей.
01.02.12

Щастя... Літ метеориту.
Наче полум'яне літо.
Уповільнити б, спинити б...

Як волошка серед лану
з трав колючих, серцю дане
щастя. Квіти швидко в'януть...

Забагато маєш сили,
надто вільні твої крила,
щастя миле, полохливе...

(2012 р.)

Ти вчиш мене бути водою,
Тікати в найменші шпарини,
Щоб чутливою глибиною
Пірнати у очі дитини.

Ти вчиш мене бути вітром,
То подихом, то буревієм,
Свистіти сталевим лезом,
Кружляти пташиним пір'ям.

Ти вчиш мене бути багаттям
То ховати свій жар під золою,
То кричати із диким завзяттям,
Розриваючи ночі грозою.

Ти вчиш мене бути землею,
Що, як мати, кличе додому,
Що перетравлює мертве
Щоб дати сили живому.

Ти вчиш ясно бачити, чути,
Спілкуватися із самотою
Ти вчиш мене просто бути,
Бути сами собою.

Я відчую тебе по запаху
І нехай подих сковує лід
Я м'якими вовчими лапами
Увійду у твій внутрішній світ

Я раніше за самку не бився
Я тропою не йшов серед гір
Та сьогодні у грудях забився
Новонароджений звір

Твоє серце тріпоче, мов здобич
І веде крізь міський лабіринт
Вовчий пастир, ярий погонич
Чоловічий печерний інстинкт

це занадто просто любити тих хто вартий любові
у темнім провулку не кидає шкіру з банану на промінь
не вірить пліткам не носить торбинку старих образ
і не риється зубом в чиїйсь брудній білизні щораз
веде собі човен

не заздрить що дім повна чаша і ти навік обцілована
мовою його спокійною устами на трон коронованими
дітьми золотими що малювали акварельними фарбами
щастя бездонне з такими красивими котячими лапами
і моїми обновами

хто довго шукає зерня істини –той і є навіки сліпий
нещадно зламувати пароль серця у люті й крихкі холоди
просто заради розваги кидатись кульками із багнюки
як у далекім дитинстві поціливши в сонячну сукню
живої ходи

занадто легко любити тих хто іще не помирає -
я бачу
я знаю

здравствуйте, пешки. внимание на экран.
все вперемешку с жалкостью и вином.
эти картинки все так же ведь нравятся вам,
хоть ваши взоры уж не говорят ни о чем.

эти картинки - о вашей тупой пустоте,
о восприятии, нравах, ушедших в века,
вашем бессмысленном стадном, общинном чутье,
бездне премудрости, что стала слишком мелка.

здравствуйте, пешки. внимание на экран.
все на тарелочке - кто, как, зачем и когда,
каждый источник всех бедствий всемирнных узнан,
да и, казалось бы, жизнь вот почти спасена.

здравствуйте, пешки. да что ж безразлично-то так?
где ваша ярость, стремленние выжить, спастись?
сколько веков беспрерывно, по кругу, подряд..
все под откос. из-под неба - да в самый-то низ.

здравствуйте, пешки. вы разве не знали о том,
что короли, заправлявшие вас в свой кортеж -
сами такими же были, но узким путем
вверх пробирались, своих не теряя надежд.

вам же теперь не понять. вы тупы, господа.
и пелена на глазах ваших вряд ли спадет.
вас покорила всеобщая телебеда,
бренды, наркотики, прочный апатии лед.

2012

форматую свій "С:" алкоголем і ацетоном
раз на тиждень, принаймні. з похмілля пакую речі
вишуковувати знамення, сліди, предтечі
найтеплішого генератора тестостерону.

шумовиводи розмикаю на шумовводи,
заземляюся вщент імітаціями розпусти
і (що важче) - вертаюсь знову до тями, "в чувства",
грати схиблену роль непорушувачки секс-квоти...

...до суботи.


2012