Ніч така схожа на тебе чимось (може очима?)...
Підсвідомо сприймаєш її, як рідню:
зрештою, ніч - це поважна причина
завтра новому відбутися дню.
Скільки ж ти їх, отаких, осилив,
скрипку обнявши, боячись "рипнутись"?
Хилиш у сутінках голову сиву...
Якби ж іще й сморід, що так вже набрид, не тис
на розримовану, зранену душу!
Гадаєш, виповзеш по смичку
знову з потоптаності у грядуще?
Мав би релігію "більш гнучку",
просто списав би свій страх на Бога
(ну, додалось би страждань Богу ще)...
Та поставатимеш знов із "нічого"
зрадником радості, зрадженим вщент
музою, думкою, домом і музикою!
Струни, як бруд, між долонь протечуть...
Здивуєшся: "Наче ж, натхнення, обузу твою
сховав в підсвідомість? Проте - чути!"
А руки манитимуть вже із розпуки,
з розлуки, з розхлюпаної біди,
у рідну "рутину" ліричні звуки
(здавалось, утрачені назавжди!)...

2009 р.

Осінь люблю. Галасливі циганські вихори,
Золота дзвін! – Та червінці ніким не збирані.
Білі романси в задумі алеї тихої.
Душ тополиних "курли" – і сама б до вирію!

Осінь люблю. Серпанкове вологе плетиво.
Бані небесні на храмах важкі й приземлені.
Навіть земні. І, здається, дідусь в беретику –
Добрий Господь - голубів пригощає зернами.

Осінь люблю. Іронійно-гірчаву, вітряну.
Хай безрозсудна, нехай відчайдушна, зранена…!
В шибі вечірній ескізик дощів палітрою –
Ледве вловиме, і рідне, і, схоже,… мамине.

Наснись мені..! прийди нечутно в гості!
Дверей тягар тихенько відчини.
Скажи слова, такі,на диво, прОсті...
розвітри думи густо-одчайні!
Усю кімнату освіти свічками
І хай на мене дихає вогонь
таємністю...і тепле,поміж нами,
своє незриме сeрце роздолонь .
Зігрій знімілі крила в довгім леті,
Мої померзлі ранки в чужині...
Твої відчути обрії нестерті,-
я ще жива,- ще хочеться мені!
І зодягни в сорочку сонцеткану,-
втоплюся у розмаї вишиття,
почую сильний пульс, луну осанни-
життю самому - рада,як дитя!
в мені pозлийся ріками гучними!
Зірковo сяйвом зацілуй, а ще
Купайловими ночами отими-
пісенно заструмуй! Перепече -
зі сну вкраде цей дотик...пАде морок
і знову зрине в душу щезлий рай.
Наснись, моя далека осокоро...
Прийди, на мить хоча, далекий Край!!!

Хотілось казати просто і весело, а натомість
Кільцем залізним оперезана голова.
Скажіть: якщо хвора моя свідомість –
Виходить, хворі мої слова?

Скажіть: якщо у прямокутній кімнаті
Неможливо визначити, де підлога,
Бо стіна, підлога і стеля – однієї статі,
А зіпертись хотілось на Нього,
Чи означає це, що Його немає
У цій кімнаті прямокутного кольору?
Що Його немає, бо Він літає
Поза межами дому?
Чи працює столяром,
Так, звичайним, буденним теслею,
У сусідньому ЖЕКу, на 800 гривень зарплати?

…Так хотілось казати легко і весело,
А натомість – хочеться плакати.

23.01.2010

Уже не дочекаюся, либонь -
спливає час, на пошуки відведений.
Здалося? В двері стукала любов?
Таки вона! Та знову ізсередини...

весна 2011

Поспешил и ворвался бомбажной седьмой ногой
Нагишом впопыхах в чей-то искренний водоём.
Распугал всю плотву. Расскажи мне теперь - на кой
Это мы на двоих, прислонившись к стеклу, поём.

Половодьем вины разливается хмель: да ну!
Свысока да за облаком напрочь не видно лиц.
У бассейна с Дунаем и с Волгой - всплеснём в Дону
Локотками, коленками яицких чаровниц.

Заповедное древо на горе себе украв,
Утешаем друг дружку - исподволь заживёт.
В дождевых зорепадах, с вечера до утра
У ещё нецелованных - самый большой живот.

Не дифтонги поём, но спускаемся в сад камней.
И не камни - а так, чьи-то древние бигуди.
Был бы мальчик тебе и девчонка, напротив, мне.
А вот это - одно на двоих -
Ну куда, гляди.

2011

Во плацкартовой светёлке,
В блёклом свете ночника
Ангел спит на третьей полке,
Подкупив проводника.

Может, слишком лезет в око
Женским полом кандидат?
Но по жизни так высоко
Только ангелы и спят.

Видит ангел старой Кристи
Сновидений чуингам,
Живописно свесив кистью
Сорок пятый килограмм.

Нарождающейся ночкой
В городское далеко
Провожали ангелочка
Кошка Машка, пёс Рябко.

Невесомую обузу
В сельской тьме ночных светил
До столичного до вуза
Авва Отче посадил.

Но пока на три-четыре
Уголок земной страны
Мёртвым сном утихомирен,
Все пути разрешены.

Но пока плывёт белёсый
Предрассветный зябкий пар,
Но пока стучат колёса,
Ангел едет сам, без спроса,
В кенгурушный Занзибар.

2011

Дощитиме у переддень зими
і сіра тиша буде на постої.
Не буде тільки свічечки простої -
її колись не запалили ми.

Ще буде так, як сказано в письмі:
не мав нічого – нічого втрачати
Та буде смуток порожньо кричати,
що хтось його спустошити посмів.

Ще буде вітром колихати світ,
у рамах жовтих осені густої.
І ти самотньо у дворі постоїш,
і зробиш те, чого робить не слід:
зітхнеш,
повернешся,
назавжди підеш –
від…
12.11.2011

Щебечуть ластів’ята у гнізді
Під стріхою старої хати,
А ти із ложечки годуєш їх усіх,
Ти – їхня мати.
Так затишно, так солодко, але
Із ревністю дивлюсь на солов’я,
Бо часто прилітає. Ти ж моя!
І батько – я.


2011

                                              I.Г.

ти спала і чула, як жовкне листя,
як місяць, роздертий у вовчій пащі,
повільно, мов постріл старого мисливця,
кровить над розхристаним тілом міста
і хоче впасти

як тихо крадеться північний злодій,
як скрипне дверима й майне з порогу,
щоб потім постати з пітьми напроти
щоб тишу застати на верхній ноті
не клич нікого

він зніме з плеча обважнілу сумку
і ніж його зблисне в твоїх зіницях,
і вже не шепчи, що прийшло на думку,
не згадуй святих, не шукай рятунку
це тільки сниться...

...коли ти проснешся від сухості в роті,
польотом синиці сірітиме небо
повсюди лежатимуть білі банкноти,
розпорота сумка і напис напроти:
це все для тебе

щастя - луною та не золоте а бронзове
муміфіковане вичахле до кістяка
в кисле вино перетворюється амброзія
бал у розгарі а пів-гарбуза в корозії
рівно дванадцята – з казки щодуху тікай

поки до ста рахуватиме осінь-мачуха
поки лунатимуть крики прислужливих сов
принц-одноденка тебе розівчиться* бачити
кинь черевичок не варте хандри утрачене
зранку розвіється солоно стелений сон



*розівчиться - діалектизм.

Вгадаю, чого ти бажаєш:
Гілля верби без ніякого опору вітру,
Чи винограду з лозою –
Повзучим гадюччям;
І тоді я без порухів зайвих
Твій піт ізцілую і витру
Або ж оповию –
З лозою так схожа разюче…

Вгадаєш, чого я бажаю:
Шепоту, стогону,тиші,
Сонця зимового
Чи заметілі улітку,
Чи коли протяги
Пружно фіранку колишуть,
Чи коли дощ поливає
Залюблену квітку…

В долонях долі подих стишу,
Вуста полегшено стулю:
Півні цих опівнічних віршів
Запалять ранок солов’ю!
Вгрузає предковічне рало
В слова, у погляди, у тіло -
Щоб на пюпітрі покривала
Ми ноти щастя залишили…



2010р.

В старі часи, коли безчестя уникали,
і розросталися чутки в лихі скандали,
писака борзий згадувати імена,
чиїсь обігруючи простодушні фрази,
міг, може, раз, чи два - до довбні, колуна,
якими норов "чужописця" виправляли.

Можливо жорстко, та повазі цим навчали.

Аристократи ж бо "дуелили" образи,
що виникали навіть з натяку насмішки...
То ж, ясно, що було й безчестя зовсім трішки.
Не те, що нині, де публічно в "унітази"
будь-ким будь-що переробляється на "біс", та
за кимсь все вторять до безчестя звиклі маси,
що "унітаз" над кожним - учта пародиста... (

2011

щоб сни твої птахами,
де опала хвоя,
в далекі вечори,
в повітря невагоме,
на сутінковий схід,
в безмежну охру,
до пристані вітрів,
від бризу мокру..

Моя душа немов в полоні,
А мозок стиснутий в долоні,
Піду шукати маку цвіт,
Напитися й забути світ!

Я хочу визволити душу,
Для цього, я лишити мушу,
Це грішне тіло що болить.
Зварю навар, той маків цвіт.

Бо кажуть, це допомагає
І болі всі повідбирає,
Ще й заколисує до сну,
Лишає душечку святу.

Злетить душа моя до неба,
Це лиш одна її потреба,
А тіло на землі лишу.
Я все забуду, все прощу!

Мукою навиліт серце рване
Однесла вона у монастир
Утреню, вечірню і псалтир
Прикладати з вірою до рани.
У миру зостався ніжний звір,
Дивною жагою пожаданий,
Кат пестивий з позором нірвани,
Схибленого щастя ювелір.
Золото подовгу ще пектиме
У душі відвертій молодій
Жужелем розплавлених надій;
Відгорять літа, відмерзнуть зими,
Поки ця долонями блідими
Молитовно біль удушить свій…

22.11.11.

Зберися в дорогу. Постав собі хрест.
За плечі- душа і торбина
Читай-не читай – не напишуть про честь
Ти віриш, а значить – людина

В тобі ще вмирає як бог на війні
Знекровлений дух патріота
Питали чи так, а сказали що ні
Духовність – найважча робота

Йдучи так далеко, шматочок візьми
Землі, яку топчеш ногами
Бажай собі щастя, вони-це не ми
Тут – з ворогом, там – з ворогами..

Можливо, в раю не молились за нас
То звідки ж ця клята провина?
Міняються люди, а кажуть що час
Тікаєш, а отже – людина.

10.11.11

…А впритул мистецтво безпорадне,
Ще й назвуть – бездарне мальовидло.
Перспектива відстані – як правда.
Пензель майстра – з відстані – помітно.

Життя невтомне корчити гримаси –
Високовольтно реагують нерви.
Благословлю ретроспективу часу:
Життя – крізь неї – бачиться шедевром.

2011

РампУнцель, що втретє зрізала волосся,
цукрова дитинко мого всеголосся,
засни, як озима, на татовім торсі,
нагрій його тіло – вже буде зима.
бешкетнице люба, із кашлем кропивним,
що змушує скинути пестощі снива.
і коні летять, напинаючи гриви,
туди де нарнійський ліхтар.

чи слухати знов неспокійне сопіння,
смаглявим цілунком ловити постійно
твій піт найсолодший і з криками півня
молитися богу, спокутавши гріх?
бо що не збулося, час візьме на мушку,
без права на поспіх дотрусить за душу,
бо дичка – також найродючіша груша
в терпкі та кисільні вбрела береги.

засни, моя доню, ніч тримко і в’язко
на тілі історій нотує підказки
про те що здоров’я не має поразки,
коли ти для нас – золотий повноцвіт.
а завтра прокинуться феї водиці,
заграється морем русалчина киця,
і туго сплітатиме в радість косиці,
крізь мамині очі шукаючи брід.

чиїсь проминуть у вікні листопади.
чи нам воно треба, те лихо вусате?
вже скоро сніжинками білої вати
під нашим вікном буде грітися сад.
несе Дід Мороз по степах подаруноки
в дзеркалах ставків по зірниці Перуна,
і коси РампУнцель – золочені руни
зростають як в римах слова.

Меланхолійна діва осінь
надламує зів’ялі квіти,
гойдає сонячне проміння
і вихолоджує тепло.
А серцю важко розуміти,
що відгоріли барви літа
і вже нічого не змінити -
усе мине, як і прийшло.

Зі споконвік пливуть по колу
події, імена і дати,
і відголосся ранніх весен
шукати марно восени.
А все ж, як важко рахувати
здобутки, помилки і втрати,
коли ти так багато тратиш
у спробі втечі од зими.

Меланхолійна діва осінь
шепоче сніговійним вітром,
що марно вірити безсмертю
чи милосердю холодів.
І тільки душі згаслих квітів
живуть феєрією цвіту
й малюють візерунки літа
в осінній крижаній воді...

2011р.

Здається, ще не встали ми з колін,
І любимо давно цю рабську позу.
А демократії маленькі дози
Посилюють національний сплін.

Ми чуємо далекий передзвін,
І бачимо лише псевдоморфози.
Ідеш ти в очерет, а той у лози,
І міряє усіх на свій аршин.

У багатьох – по зав’язку гордині,
Немає тички, щоб дістати ніс –
Ти відвернувся навіть од святині.

Чи треба нам іти на компроміс,
І класти з поспіхом щодня покіс,
Якщо це дошкуляє Україні?
2011

Бридка бридота у брудному бруді.
Пекельне пекло...- платиновий плід.
Росте зерно закопаного блуду.
Летить життя в останній свій політ.

З його перелюбів-шалінь –
Щоніч до рана –
Випещуй клопоти-жалі,
Чужа кохана.

Дари зібрала – і в сльоту
Пішла з дарами.
Що ж відчуваєш самоту
В пустелі храму?

Його зруйновано, поглянь, –
Невже не бачиш?
Пощо стоїш і місиш твань,
Причинна наче?

Зречися пострахів-шулік –
Не втрать нагоди! –
Що обертають на калік
Святих і гордих.

Ти не з таких, не бійся їх.
Спаси лиш душу!
Молись, щоб Бог знайти поміг
Шпарки віддушин.

1993

З мого ліхтарика хтось цупить батарейки.
Мій потяг переводять на трамвайні рейки.
Хтось втихаря зламати хоче мій кларнет,
у гардеробі видають замизканий кашкет,
хоча й приходив я у шляпі...
І взагалі, таких багато ляпів...

Пора вже знати, шляпа – не в моєму стилі.
З кларнета видую, хіба що через силу,
єдину ноту, ноту "ля".
І сяйвом аури я користуюсь, замість ліхтаря.
А щодо потягів? Я бачив їх лише в кіно,
бо пересів на гравільот давним-давно.

Та все одно, хтось в когось краде батарейки,
і потяги з'їжджають на трамвайні рейки.
Комусь ламають втихаря кларнет,
і в гардеробі харкають в кашкет,
хоча й приходила людина в шляпі...
І це вже клініка, та люди думають, що ляпи...

Миколаїв - 2011

Живу, працюю і люблю,
Страждаю, вірю та радію,
Коли мого життя ріллю
Минають лиха суховії.
Гублю, шукаю, віддаю,
Соромлюсь, каюся, молюся
За те, щоб болі течію
Років не зупиняли в русі.
Спіткаюсь, падаю, встаю,
Терплю, тривожуся і кличу
Примхливу вдачу у бою
Уберегти од зуботичин.
Дивлюся, слухаю, мовчу,
Тягнуся, вмію, повторяю:
- Життя впізнав я досхочу,
Бо був у гущі, а не скраю…

22.11.11

***

Пекуча ніч, студений ранок,
Гаряча кава , два горнятка,
Від молока порожній збанок,
Й вішак порожній, лиш краватка…

Тікає ніч в німий світанок,
Зоря ранкова - в небі цятка.
Буденний ритуал – сніданок,
Сиджу і п´ю з твого горнятка.

2010 рік

Сьогодні двісті і вчора двісті. Суцільна хмара.
Культурні тости. Окремі гості вже сплять у барі.
Майбутні мери свої кар'єри кидають в келих.
Майбутні вчені, конверт в кишеню - майбутнє стелять.
Усюди війни, аби надійно сховати справжнє.
Усюди шумно, аби бездумно тепер й назавжди
Закрити вуха, аби не слухав живих історій,
Закрити очі, бо ти захочеш нових теорій.
Замкнути двері. Твоїх істерик надовго стане?
У темний простір, а вранці — розcтріл. Мороз вустами.
Ви тільки гості, вас в серці вдосталь, як диму в барі.
Сьогодні люди і завтра люди. Суцільна хмара.

22.11.2011р.

В любові запах матіоли,
В розлуки – смак горобини,
Поки серця не охололи
Нема в них почуття вини.
Байдужість зовсім не смакує
І не тривожить, не болить,
Душі вона не опанує,
Поки ще є навіщо жить.
В любові запах матіоли,
В розлуки – смак горобини.
Не покидай мене ніколи,
А особливо – восени.

2002 рік

Просто деколи пишуться вірші
Не для когось , не на заказ.
Ті, що довші – напевне гірші,
Бо розмиті сутністю фраз.

Просто деколи вирветься слово
Та не вголос, лише в уяві,
Рима точиться поступово
Болем , наче рани криваві.

Здавалося, цвіли красиво ружі,
А ми були однаково байдужі,
А ми були однаково не втішні,
Бо люди ми – такі земні і грішні.

Життя – це буднів течія,
Любов – душевна печія,
Минулий час – просте “забуду”,
Вже осінь – так багато бруду,
А ще нападали каштани –
Лікують всі болючі рани,
Самотність – привід для думок,
Чи вірний мій наступний крок.

2008 рік

Одна невеличка пухлина – пропав у піску
І, голос зірвавши стоп-краном, шепочеш молитву.
Приреченість власна занурює в дюну важку,
Раніше хотілось багато,тепер би – попити.
Води у пустелю! Води…, та чекай на міраж.
Хтось інший (не ми) набреде на зелену оазу.
Ти просто на святі життя так іще не вмирав –
У розпачі хочеться встигнути все і одразу.
Та сонце пече. Сонце немилосердно пече.
Пунктиром думки, а між ними – самі заповіти.
Від тіла отут, наодинці, ніяк не втечеш.
Без нього тобі не вціліти і не посивіти.
Табу на безвихідь. Інакше приступить самум.
Червоним піском каравани зневірених вимів.
Ти краще зізнайся: побачивши смертність саму
Усі ми стаємо так невідворотно живими.
А нам би – умову постійну – відвертих себе.
І якось почути стікання піску щохвилинне.
У жовтому пеклі піднятися аж до небес
Буває потрібна одна невеличка пухлина.
2011

Снігом бавиться пізня осінь,
снами дражниться ніч в авто.
Я воліла б сказати «досить»,
а натомість іду під сто.
Я додому. Даруй, що пізно
повертаю з важких доріг.
Вибачай, що не до, а після
втеч у безвість. А ти беріг
і листи, і книжки, і дати,
і неглянець моїх світлин.
Що я можу тобі сказати?
Дочекайся… У нас є син.

а сніги у полі пелехаті,
спи
заколише сон зірки у хаті.
спи
замете осмути і тривоги.
спи
за добро помолиться до Бога,
спи
за усіх - і знаних і незнаних.
спи
васильки торкне за образами,
спи
рушникам розпутає торочки,
спи
позіхне, умоститься в куточку.
спи
не прогнати сон з тієї печі,
спи
де тепло нахукала малеча.
спи

Я про життя складаю пісню
Люблю я фільм "Сафо і "Місто янголів"
Мені буває в цьому місті дуже тісно
І сльози стримати не можу я коли вже край...
Переповнюють моменти щастя душу,
Полечу думками десь за небокрай,
Живий - хто раз відчує нестримну ніжність,
Тепло і ледь відчутний дотик від подиху,
Забуде про реальність і пірне у вічність.
І ти не знаєш , що погляд твій у ніч,
Мене зігріє від холоду...

Увійти у себе важко, в зболені сніги?
Та мене не клич, монашко, в круговерть юги -
надто сумно, надто тремко, надто ти як я,
і не у борні із Богом - ціль-мета моя.

Та печально-тихий ангел крила розведе,
бо твоя сум'ятна осінь - це ж не зовсім те,
бо молитвою одною не звести кінці,
бо набридли горобині сиві горобці.

Закружляє пух на ложе - у дівочий скит,
огорнувши тіло в тіло - квіт у оксамит.
До столичного бедламу, до безсоння, до
не отриманого сану, бо не в сані й Бо...

2011

У двадцять зверталась до сорокарічного: «дядьку»-
Він був безнадійно старим у її безтурботних очах:
«Ви, дядечку, поглядом юність у когось украдьте…
А ваш смолоскип, ви пробачте, давно вже зачах!»

У тридцять здавалось: «Ну, що може бути в піввіку?! -
Рясна сивина та барильце пивне під паском…
Яке вже майбутнє в такого оце чоловіка?!.» -
І ставила «дядька» та «сивого» – рівним рядком.

Коли ж повернуло самій аж на шостий десяток,
Згадала обох: вони ж зовсім були… нестарі…
Ну, просто була для них… юним, дурним, але – святом.
Ну, просто пройшлася… модельним взуттям по ріллі!


29.06.2008.

Він не купить кота у мішку
і ніколи мішок не розв’яже...
Цуценя, котеня там? Хто скаже?
Норовлять же підсунуть свиню... у мішку.
...За мішок... в темний кут... і ... об мур -
скільки сила стареча дозволить,
а що там немовля лежить голе,
то таке й не присниться йому!..

Він не купить кота у мішку...
Він не купить кота без мішка...
Він не купить мішок без кота...
Він не купить...
Але, де не ступить,
ПРИРЕЧЕНИЙ МАТИ СПРАВУ З КОТАМИ В МІШКУ.

До 2000

Наламаю проміння, як хворосту,
На руці до хати занесу.
Стане на душі твоїй сонячно –
Розцвітуть попід стелею соняхи.
Будемо взимку під ними грітися -
Вже твої очі ніжністю світяться.
Ти віриш у здійснення мрії,
Бо - при надії.


2011

Замало кисню. Дихаю скоріше.
Ловлю повітря голими руками.
Секунди обертаються роками,
і галасом – ця показова тиша.

Забути все. Триматися потроху.
Не втратити розбурхану свідомість.
Роблю останній штурм, але натомість
гублю і цю слабку химерну змогу.
2011

Літня повінь не змиє смуток
з наших пильних душ.
Смак солоний гріхів спокутних
задовольняє не дуже.
Ти не прийдеш до мене в гості,
жодних перспектив.
Літній дощ добавить злості
і людський колектив
без зайвих слів і церемоній
рине навздогін
під звук складних дощових какофоній,
мов стадо на водогін.
Така вже природа речей буденних,
такий вже наш світогляд.
І з різних причин: непевних і певних –
формується наш погляд.

Серпень, 2011

Стрімкі маневри ранньої весни
без сумніву тебе заґартували.
Розправ скоріше плечі, адже ми
гучних поразок ще не зазнавали.

Довірся тим, хто просвітить тебе
в які ми одягнемось кольори.
Впізнай того, хто спокій твій вкраде,
щоб потім насміхатися згори.

В’язким потоком тягнеться життя,
немов гидка прострочена субстанція.
Для чого ж нам суспільне каяття?
У кожного своя окрема станція.

А Бог на все це дивиться уважно,
і поглядом прискіпливим сканує,
як ми пересуваємось поважно,
і, може, біля тебе пригальмує

і розпочне розмову неквапливу,
і поведе забутими шляхами,
і душу воскресить осатанілу,
забиту металевими цвяхами.

І божий поцілунок відобразить
на втомленому білому чолі,
що залікує всі твої образи,
отримані на грішній цій землі.

2011

Була колись я молодою,
Носила зеркальце з собою,
Тепер тримаю його в скринці,
Не хочу мать його в торбинці.
А як дивлюсь на свою вроду,
Вживаю грим , минаю воду.
Можна б за «фейсліфт» заплатити
І тіло молоде зробити.
А от, де силу можна взяти,
Щоб молодою знову стати!

Осінь гніздиться у вікнах моєї кімнати
Із понеділка. З нею ми мов сусіди:
Вчора приходила брала у борг до зарплати
(каже що скоро зима, а нема на що жити).

В неї подерті джинси і кльові дреди,
Осінь лабає блюз на моїй гітарі -
Любить футбол, критикує сучасних поетів
(вірші про осінь її вже конкретно дістали).

А вечорами ми дегустуєм пиво,
Топим кімнату у хмарах густого диму:
Осінь підвипивша, збуджена і щаслива
Лає політиків, що розвалили країну,

Вірить, що в світі ще можна усе змінити,
Тільки вже завтра (бо пізно і треба спати)...
Із понеділка (того, що закінчив літо)
Осінь гніздиться у вікнах моєї кімнати!

От синих небес даже снег перламутрово-синий,
Макушки деревьев продрогли под песней ветров,
И я б тебе пела, увы, на просторы России
Меня не пускает боязнь нелюбви холодов…
Опять сквозняки, это память листает альбомы,
Не спится сегодня, пишу, как и раньше тебе,
Но письма, нет-нет, не увидишь ты почерк знакомый,
Они все сгорают в прожорливом листьев костре:
Осенних, их каждую осень огромные копны,
А письма, пускай, лишь горел бы пожарче костер,
Они, как и ранее, прошлого отзвук знакомый,
И памяти проблеск, которую Бог мне не стер.
Ты смотришь в окно, стекла в ласах и чудных узорах,
Я верю, напишешь еще, и напишешь не раз,
Не мне, но я рада, манера стихов мне знакома,
Ты жив, это – счастье, не важно, кто рядом сейчас.
От счастья светился, когда шел за руку державши,
Ну, что ж, поздравляю! Я искренне, веришь? А зря!
И снег под ботинками скрипом поет как-то с фальшью,
Размеренным темпом кружится без пауз земля…
Следы на снегу человека отчетливо видно,
Вот он – след побольше, а это, конечно она!
Хотелось бы… Нет, ветер дует направленно в спину,
Другая любовь ему, видимо, Богом дана.
И я улыбаюсь. Достану листы и чернила,
Пытаюсь найти что-то в памяти, и зачеркнуть,
Предательский ветер, мороз, вкус жестокой Сибири,
Которой, не видя, смогла в холодах упрекнуть.

2011 0:22

Проміння висохле стебло –
гербарій слайдовий з теплом,
де місто, збите у качан,
стає байдужим до прочан.
Емоцїї вбирають все,
їх сенс приносить й серце ссе.
Життя моменти попаруй!
Хто справжній з них, а хто нехлюй?
Народжених реалій стос
запалює очима хтось.
Вогнями вулиць плаче світ,
годують кроки перехід.
Підземні дотики метро.
Скрегоче поїзд – їсть нутро,
щурі шукають рай собі,
бенкет нічний – смітник людський.
І запах їх веде за ніс.
Бенкетуватимуть вони
аж поки пельку не заткнуть
їм збирачі сміття і сну.
Цю маску з міста не зірвуть
події і голодна ртуть.
Ламається – де треба – ніж,
втискається – де можа – гріш.
То мною дихає цей смог,
зелений править в місті бог.
Так важко вислідити тінь
на тлі скляному, не в куті.
У морі масок – десь моя
пливе у човнику “Це я?”

22 Листопада 2011

Дивиться рілля у сіре небо:
Сухо , ні краплини з вишини,
Тільки хмар перистих кволі ребра
Тягнуть на собі тягар вини.

Сонце наче злодій небокраєм
До обіду сяк і так ще йде,
Потім стрімко голову ховає
У храбустя присмерку бліде.

Лиже роси порох на світанні
У надії на рясні дощі,
Біля вікон моляться герані,
Тужать у садибах орачі.

Річечка тече змілілим руслом,
Послання вербові морю шле,
Серце болотами скорбно згусло,
Без хлющів йому смертельно зле.

Раптом хмара синя снігопадом
Щастя безталанним принесла,
Сонце заіскрилось в гіллі радо,
Сміх дітей почувся край села.


2011

Розгадай мене
Між облудних слів
Химеричних снів
Звуків музики

Шумовиння фраз
Смолоскипом згас
Танець пристрасті
Та не відпустив

У циганську ніч
Замолити гнів
Гаддя ревнощів
Невідплачене

Інша то не я
Інша гірша знай
Дзвони хворі хай
Нам віщують тан

Танець губить такт
Вовчі ягоди
Проросли в душі
Тіні зсушені

Вістрями обмов
Ранять наш кіот
Западають в кров
Зерням докору

Обплітають день
Світ заковують
Заховай мене
У гаряче дно

Передсерцеве
Шпичаки-слова
Розшрамовують
Недовірою

Персики грудей
Де весна жила
Ти без мене хто
Я без тебе де…

Рибка радості
Животом пливе
Невагомий сміх
Пурхнув на вуста

Уневажнив біль
Розпогодив сніг
У клепсидрі літ
Ти пізнав Ліліт
22.11.2011

***

Все маю: і борошно, й сито,
І найговіркішу із муз,
І стильне індійське намисто...
І острах – я Смерті боюсь.

В часописі – фото маляти
На одрі, що Смерть застеля.
Четвер. Листя клена - у м"яту...
Мов хліб, остигає земля...

Дораджує янгол: „На прощу!”.
Виблискують бані церков...
Із храму виходжу – молодша,
Немов оновилася кров.

Три днини усім догоджаю,
Усім у пригоді стаю...
Що Доля у гарус вплітає
Жар-птахи пір’їни – таю.


2007

Як динозавр,
лежить в багнюці кран...
Він так стрілою в піднебесся рвався!
Але ж кремезний дядечко-прораб
Униз махав рукою:
– Майна, Стася!..

Кран споглядав заземлені мости,
Ажурні у світання мреві арки,
У кардинальному вузлі план мсти
Чаїв до вчора...
Пожалів вівчарку.
А той, хто тикав пальцем у багно,
До смерті буде бачити картину:
Злинає
кран
із рейок...
Сіє дощ…
З кабінки в котлован –
його дружина.



2005