губы целуются
с вишнями спелыми
на солнце
а лобовое стекло
с каплями неба


Огюст и Камилла
прыгают
по своим облакам

и по парку разгуливает
новый Мыслитель

дворцовая площадь
с куполами в симметрии
горизонты карусели
грифелем по бумаге

черным эспрессо
обволакивая
и притягивая

в глаза

все далёкое
приблизилось
телескопически
стёрлась грань
чувствительности

это танго
принято
подавать с кубиками
льда

2011

слова вже натягнуто впоперек горла
і линву напнуту ніхто не сіпне.
тиша стікає, така прозора!
аж шиби на вікнах тріщать від неї.

піди задля неї, піди за нею.
і праву підстав, як учили, за ліву.
крокуй обережно Є2-Є4,
блукай коридорами власної віри.

лиш погляд не зрадить, а порух – не видасть,
та кожен наступний дедалі складніший.
Дедалу колись теж бо снилася прірва
обірваних шворок й неписаних віршів,

несказаних слів і усього, що «недо- »
так млосно і мулько ховай попід шкіру.
і линва бринить – то вертають у небо
скрипкові ключі з далекого Вирію.

а кроки вростають чужими молитвами,
любов – насправді не має причини.
десь пише листи повітряним зміям
маленьке дівча з твоїми очима...

2011

Допитливими дотиками пальців,
Ти жадібно вивчаєш вздовж і вглиб
Щораз мене, немов неандертальця,
При невиразнім світлі темних шиб.
Вони мене пронизують, як леза,
І на частки розрізують всю плоть.
Не знають пальці втоми та обмежень,
А я вночі не відаю нудот.
Я задихаюсь од тепла і болю,
Від лоскоту здригаюся щомить.
Ховаюсь хутко між твоїх розколин
Од рук твоїх нестерпних перекрить.
Умерти не боюсь під їх обвалом, -
Боюсь кохання обернути в сміх.
Мені ні з ким так добре не бувало,
Ніхто мене затримати не зміг.

09.01.12

І знову зозулЕнька обліта
три сАди_три терЕми_три світлиці,
ліси, де між заметами лисиці
зметуть хвостами списані літа…

А дівчинка щедрує, сніг іде,
на коси_як_ покоси, на бліде
лице її, закинуте угору,
вона мовчить, до неї Він говорить
про все, що мусить збутися...
Бо так
палає глід на купині криваво!
Підеш ліворуч чи підеш направо –
твоє це право...
Але Божий знак,
немов маяк, у млі не розтає...
- Дай, Боже, сили...
- Доню, в тебе є...

Дням явивши ультиматум,
Перемоклим і рутинним,
Цілий вечір біла вата
Опускалась на грабину.
А над ранок рукавами
Руки грабів даленіли,
Свій оновлений регламент
Об’являли світу сміло.
Мов святилищем диявол,
Імпозантно і поволі
Крук проходив величаво
По засніженому полю.
Сонце, мов опам’ятавшись,
Мимо диму сиві плями
Море білої гуаші
Хвилювало промінцями,
Щоб спромігся січень - маляр
Змалювати на віконцях,
Як у гості завітала
До зими зимова доця.

18.01.12.

В спідничці міні твої ніжки ніби довшають,
Ти виглядаєш, наче п'ятий елемент!
Та не чекай, коли приїде принц - оговтавшись,
Лови момент, лови момент, лови момент!

У вуйка лисого
На лобі писано,
Що він підпільний мультимільйонер.
Ти пригорни його,
Приворожи його,
Розвесели його на свій манер.

В обтяжку й міні ти уся як стигла вишенька,
В обтяжку й міні ти - і не втече клієнт.
І поки твій студент конспект на парах пише, ти
Лови момент, лови момент, лови момент!

У вуйка лисого
В очах написано,
Що він виходить на останній круг.
Він став таким сумним,
А ти напийся з ним -
Ось і піднімешся на пару штук!

Ти оголила геть усі принади й козирі,
Сьогодні твій і тільки твій ангажемент.
Як захлинаються слиною кляті спонсори -
Лови момент, лови момент, лови момент!

Та каламутна, ех,
Ріка валютна їх
У вирви втягує чужих земель!
Але ж ці грації -
Багатство нації,
Що продаються не за пиво, а за ель.


18.01.2012

Світлані Козаченко



Зійшла крізь Часу просторові плити
Дивочна пара.
Жінка й чоловік.
В піали чаю встигла їм налити,
Шепчу і досі - в шелех верб - зарік.

Смаглій мовчав.
Буяв, як Делі - в маї...
Сандалом пахнув.
Ложе обійшов...
Присів на дзиглик.
Аркуші - у стаю...
Ні сліду - від чималих підошов.
На грудях - три гірлянди лазурові.
Волосся чорне з люрексом сивин.
У ньому не було ні краплі крові.
Його не бачив мій білявий син...

Встав чоловік той - вогнеокий, грузний,
Торкнувся жінки присмеркових вуст.
- Я ей на дождик одолжила музу...
Она перепоёт любовь и грусть. -
Не оживу... Но жив мой "Подорожник".
Идём! Светает... Затихает гром...
Я кину ей серебряную ложку...

Черкнула мигавиця за вікном...



2012

Прийшов з ясним чолом і добрими очима,
Збудив легенько доторкнувшись до плечей,
Всміхнувсь, проник у серце піснею незримо,
Щасливий ранок ніс надію до людей.

Співав, радів,
Звивався, миготів
І сіяв щастя у ріллю полів.

Плів тенета
Сонячним корсетом
І складав з промінчиків сонети.

Його карали позіханням за світанок.
Нікчемні, бідні жертви потайних ночей!
Утілюючись в душі сірих куртизанок,
Кололи світлий ранок лезами мечей.

Не помічав,
Надихав, реготав
І сіяв усмішки перлинами забав.

Зупинився,
Сонцю уклонився
І навприсядки по обрію пустився.

Галявина раділа, випивши роси,
Стріляли зайчики у душі без дверей.
А добре все ішло поміж колосся -
Щасливий ранок ніс надію до людей.

17/1/2012

Прилинула в Едем із чагарів,
Щоб розмах крил (не чіп!) демонструвати.
Враг забажав придбати чіп – за гріш.
Друг бовкнув:„Крила можна приховати!”.

Я струшую з рамен вохристий пил,
Що сиплеться
з готичного склепіння…
В чагар вернутися – ще досить сил.
Забракне - продаватися за мідні.

Так рвалася у рай крізь кропиву!
Сплатила пугачу за виліт мишу.
Блаженно посміхається співун...
Кидь - луїдор!
Завізно, як в Парижі.

Тьмяніє золотавий гобелен…
Лечу – зі сну в буденщини нірвану…

– Па-па! – махає вслід сумний Верлен. –
Я - без Рембо... Рим богом тут не стану…






2012



* прохання: не запитувати,
чому в Едемі Верлен - без коханого Рембо...)
У цьому творі коефіцієнт прозорості відповідає задуму.
Щільно, як в Едемі.

Зійти на п’єдестал за п’яту спробу.
У п’ятницю палатиме не свічка,
А шкіра – в діамантовій оздобі.
Вуста, як небезпечна запальничка.

Тривалістю у вічність ця секунда.
Візьми мене в шершаву невідомість
За руку. За провину і огуду.
Як вітер, у сполохану свідомість,

Ввійди, не відчуваючи поразки.
Ці вії не зімкнуться. Обіцяю.
А вранці, повертаючись у казку,
Скажи мені зненацька: «Я кохаю».
15.01.2012

Вже спрагу у житті не раз я мала-
Та тільки горде "Я" -не смій - казало! -
Терпи!
Якщо ж є доступ до води- усе ж іди!
Терпець занадто нас зашліфував!!!

То ж до води!
Повзком чи кроком -
Кому яка до нас морока -
Як сам не дойдеш - пропади,
А зможеш -інших проведи -
Забуть намову Заратустри,
І Ніцше стадії пройди -
На третій вже ти. Уяви,
Зумій себе туди підняти!..

Це так важливо - сам не пий -
Та інших напоїть зумій -
Стань над добробутом для себе.
У людях є таких потреба!!!

це коли захололі пальці до Водохреща за два дні
і помаранчеве сонце уранці світить –не гріє мені
бо зима бо пливти проти течії рибиною неспроможна
переможена ранками чи переможниця Боже мій
наче русалку знадливу водяник лишив у борні

у тій каламуті вирину –випірну буде чиста вода
і кинуті руни вчорашніх днів і кров моя голуба
ми щасливі коли є ціна і хоч гривеник за життя
а над Дніпровою кригою білі гуси як сніг гелготять
відщипну окрайчик хлібчика - покладу на вівтар

що ти мені сьогодні скажеш солодкий мій чоловік
що Боже –воно ж і враже і сиплеться з неба сніг
на уста малинові - златом посипані спіральки накручені
ти засмійся – засій повітря статусами фейсбучними
а ріка пливе – і їй однаково чи буде щастя на рукаві

втрачати свої дні срібноокі на плітки і образи кленові
це руйнувати себе на друзки на відстані до передмови
вивітрений жаль як слова ляже майбутніми долями
тримай слизьку золоту рибку серцем поміж долонями
дай руку – терпко в роті –пливи – світ грає на домбрі

Пародійна відповідь

В.К…
“Кінець - початок” – сила креативу!
(Не сказано – відрізано ножем!)
Що не кажи, а довжина важливо –
В тривимірному просторі живем!
І об’єктивність – як життєве кредо:
Прямою ближче, аніж манівцем…
Та навіть у спіралі Архімеда
Початок є – проблеми із кінцем…
…А може бій “замнуть” сором’язливо,
Не брать важке до голови й до рук?
Хіба у Ірпені пропало пиво?
Чи без копійки Гентош й Кучерук?
Без сміху як? Життя прекрасне в русі!
А без усмішки, брат, ні те - ні се!
Півроку пролетіло – до Катрусі!
А як на тиждень знов перенесе?
І, накінець, Друзяко, “буду краток”–
Хто з “Уманьців” зустрітися не рад?
Ти сам писав – кінець і є початок…
І так доречно… згадував дівчат…

17.01.2012

Терористи агресивні,
наступання на граблі,
євро, долари і гривні,
фунти, єни і рублі,
євро-вікна, євро-двері,
євро-сходи, євро-дах,
зрушення в кредитній сфері,
профсоюзи і соц.страх –
Все це вже осточортіло і набридло,
надокучило, впеклося, задовбало;
Все це спрИкрилося вже і остогидло,
осоружилось, спротивилось, дістало!

Мікро- й макро-паразити,
щеплення і УЗД,
рак, склероз і гепатити,
ГРЗ і МРТ,
глобалісти, президенти,
і «ГАЗПРОМ», і «НАФТОГАЗ»,
дивіденди і проценти,
і «на чорний день запас» –
Все це вже осточортіло і набридло,
надокучило, впеклося, задовбало;
Все це спрИкрилося вже і остогидло,
осоружилось, спротивилось, дістало!


Недолугії закони,
«блат», хабар, «наїзд», «відкат»,
«фєня», мат, манери зони,
гей, народний депутат,
телебачення бездумне,
FM-радіо нудне,
старі пісні про розумне,
нові пісні про дурне –
Все це вже осточортіло і набридло,
надокучило, впеклося, задовбало;
Все це спрИкрилося вже і остогидло,
осоружилось, спротивилось, дістало!

Греет руки крепкий кофе
С горечью разлуки,
В небе снега- просто рай,
Сыплет прямо в руки.

Все кругом белым- бело
Это - наши муки,
Что пришло, а что ушло
В этот миг разлуки.

Выпей ты моей печали-
Будет все как прежде
Только снег наш не растает-
Вестник прошлой встречи.

Говорил- хотел как лучше,
Вышло так нелепо,
Ты прости меня когда- то,
Я тебя услышу.

Жалость давит сильно душу,
Я одна не справлюсь,
Не с тобою- не хочу я,
А с тобой- заплачу.

Небо тонет в снежный холод,
Там, вдали- твой облик,
Там ты - мой, а здесь, как прежде,
Только горький кофе...

Здається: мудрий шлях торує до висот,
А низиною колуває ідіот.
Насправді, йдуть вони оба до краю,
Де гасне зір, холоне кров і гине плоть .

17.01.12.

Святковий дзвін: дзелень-дзелень...
І пробудив зимовий день.

***********************
Зимово – одяглись двори,
Зимова – радість в дітвори,
Зимовий – настрій у душі,
Зимові – пишуться вірші.
***********************

І , мабуть, це невипадково,
Бо у Зими тепер – зимово…


16.01.12.

спить Аю-Даг...
ліг іній на дуби...
самотній слід завів мене до моря...
ридає море…
а за ким? за ким?..

Природа - дивовижні рухи краси,
Вони дарують любов завжди.
Хід її величний кожного дня.
Дванадцять місяців у році,
Двадцять чотирі дні - відпустка моя,
Вони рікою насолоди, бринять як казка.
2012р.

У наші дні товаришів поступливість породжує,
а правда лиш ненависть.
Теренцій (183-158 рр. до н.е.)




Іду в півтінь. Під сонцем в’яну я,
Бо роздала зонти і опахала.
Бурчать оті, хто радо їх узяв:
– Троюдиш очі, червінькова крале...
– Пос…туплива… – кахикає Горіх…
Цвіркун чиргикає Морквині скерцо…
Подумала: в зела – короткий вік,
Цвістиму і яскраво, і відверто.

Па-па! – махнула квіточкам отим,
Що насміхалися – з пелюстя барви.
Хай зазивають нагідок рудих…
Чи огірків…
Я – вольна Мальва!

Шовкові трави…
Груша. Погрібник.
Росту собі… Маля приносить мушлі.

Правдива я. Цей ґандж такий страшний,
Що із собою лиш дружити мушу.





2006-2012

А я ж бо не вернигора.
А гори – ач які!
Сніжинка я, од віхоли –
Цілунком до щоки.

Густа краплина сонечка –
Бурштиновий карат.
А ще – кохана донечка,
Гарніша од наяд.

А всі чекають велетня,
М’язистих ніг і рук.
Струна віолончелі я,
Натягнута на лук!

А на чолі не зіроньки –
Горить, мов сором, піт –
Не гори - ниці гіроньки,
Що гидко підступить!

І справа не у важелі,
Опори точка – є.
Дух, віршами наснажений,
Цих гір не визнає!

Й у слові з болю корчиться,
Бо що не говори,
А дуже-дуже хочеться
Достойної гори!

2012.

Зима довго тримає,
ніби ворожа облога.
Бузьки вертають додому,
присівши на змерзлі гілки.
Про вибори, війни, плітки
надокучливі радіосаги,
жебрацькі долоні монетку
прохають з моєї руки.
Небо згорає в чеканні
на проліски сині,
в саван загорнені
стовбури в сонних лісах.
Птах крихти збирає
малятам в гніздо тополине.
І тільки й весни -
що у теплих, горіхових снах...

Розсипало літо
промінці.
Кульбабки спалахують
на ріці.
Золотава злива
із небес.
Колоситься жито
і овес.
Мальовнича розкіш
на ланах.
Яблунева повінь
у садах.

вересень"11

Тихий, тихий лет ночей
крізь тремтячі тіні свічок,
що упали край стіни.
Сніжний погляд. Ліс. Борей
вже примчав і зиму кличе,
звуть морози в гості сни.

Ти давно вже не моя,-
різні стЕжки нам дістались
в тихім леті злих ночей.
Я ж не твій. Та звідкіля
думи дивні позбігались?
Дух Гекати морок цей.

Задрімає привид ночі,
сніг біліє, йде зима.
Я ж весну намріять хочу,
ту, де стежка нам одна.

Заспівав би солов’ям би,-
полетіли в даль незриму.
Серце ж витліло в імлі.
Розкладу печаль на ямби,
вбитий ніж розлуки вийму.
Зими визріли на склі.

Сніг ховає мерзлий страх.
Серце ж знов коханням мліє, -
жде його всю ніч в журбі.
Долі-зорі в небесах
світять трепетно й сп’яніло,
ніби знов мені й тобі.

Мій сад сьогодні, мов магніт,
кристалів льоду наморозив, -
на кожній гілці, ніби цвіт, -
голчасті квіти. Я – в тривозі,
бо велич зимно-льодова
для мене й саду особлива, -
важка корона снігова
і сила в неї – нещаслива.
Мій світ, мов брость, чекав весни,
у саду також мрії схожі.
Зве ця пишнОта – спи, засни…
Радіють їй лиш перехожі.
Твій погляд – холодом мечів.
Квітучий жах – оскліло гілля.
Кого ти вгледіла вночі?
Яке наварено чар-зілля?
Я знаю – дзеркало зими…
Тобі у серце лід поцілив,
тому і «Ні». А як же «Ми»?
Невже, Амуре, сплутав стріли?
Мій світ сьогодні, мов магніт,
Кристали-голки наїжачив…
Зима кохання вбила цвіт.
А сад все спав. Йому пробачу.

16.01.2012

Біль найбільший поетів – їх діти:
крихти з криласу в пекло потрапили;
запроваджені жмихи; на звіди
ходить совість в минуле; мокравини,

чорториї; заглиблені зморшки
в крик прозрілий; поглухлі галявини;
як панщАнна робота, особше
рупить вибір душі; маслосвятити,

микуляти очима, мотузити,
навманяки меннЯти; з недомислу
просякати в самотність: гра в кУзьмірки?
Може досить Ісуса контосити?

залиштОвник на скрині – відбитий,
ржавий струмінь кривавить розгорнуто,
відціловані пуп’янки; в гриву
горобини заховую голову…

За що матерям такі муки,
в чужину виїжджають доньки і сини
в чужині виростають онуки.
хіба не так у нас цвітуть сади,
чи може не так сонце гріє?
там мова інша, звичай інший-
лише інколи вітер
з батьківщини завіє

17 1 2012
г Слободський

Коли не втрима ближнього плече,
Кінь приліта, що виріс із Горгони.
За гони від вагонів і речей
Вірш заяскріє - скороспілий сонях.

Не зрань пелюстя і не мрій про чин,
Пегаса не скеруй у Злоби вилом,
Коли над хмаровинням ночі мчиш,
Встеляючи стежу зірковим пилом.

Летиш у схов нетлінних перлів, рим.
Ось по долоні срібній - ватні кроки...

Ти ще не зірка - тихий пілігрим,
Який утратив сон і віру в спокій.





2007-2012
Пегас виріс із тулуба Медузи Горгони,
голову їй відсік Персей.

Ватний слово є в академ. словнику.)

Не чіпайте мої острови,
де ще далеч палає багряно,
де з роси, і землі, і трави,
Бог так вчасно сотворює ранок.
Хай і вас моя мрія віта,
хай веде на мости калинові!
Ви забули, як звуться свята?
Тут вертається пам'ять любові.
Тут і досі ще віриться свято
в те, що вміють літати серця.
Кожне ваше воскресне крилато,
і злетить у ясне майбуття!
І повірить йому майбуття!
Може, трішки прибавиться нас?
Верби схилять замріяні віти
у замріяний простір і час.
Може, вдасться хоч щось воскресити?
Може, вдаривши в обрій крильми,
порадієте їм, як обнові?
Ми згадаємо сонячне «Ми»,
ради мрії і ради любові.

Де її знайти, скажи-но, точку оту,
крапку оту золоту
на шальках долі,
що поволі розхитується над прірвою,
де паролі, і явки, і навіть квіти у горщиках
білою ниткою та лівою рукою шиті…
Шива багаторукий із синьою шиєю
дивиться в небо біле,
зерном і снігами засіяне,
ворон рахує…
Не згадує всує,
по складах не повторює,
не перекочує в роті, ніби дитячу «Дюшеску»,
довге ім'я
і короткий спогад
про розшарпану ниточку слідів чорної білки
на чернетці нашої зими...

Твій друг не знайомить
З батьками кохану.
І носить навиворіт
Синю сорочку.
Життя із долоні
Бере по шматочку.
Твій друг любить каву
Гірку бездоганну.

А ввечері тихо
Крадеться навшпиньки
Крізь площі і сквери
Безсонного міста
В жадані обійми –
Ясні променисті.
Твій друг до безтями
Закоханий в Жінку.
15.01.2012

*
Чашечку накрив
Блюдечком дарованим.
Чай дозрів. Прийдеш?

попри вітри колючі бите скло під ногами
я народилась щасливою –донька дружина і мама
із вечора первородного що на фіалках зітканий
ночі терпкої й короткої що воркотить попід вікнами

карта лягала перша - в дитинстві лишитись живою
кров мого батька лилася - в мене сердешну Трою
вижила стала сильна –стала трояндовим літом
стала зеленим степом - по венах терновий вітер

перша любов і друга - третя – як згусток карий
карта упала народження як передзвін по храмах
синьо було і соромно –сина казали –покинь
сестри родильні радили – син що не говорив

щастя було ступати з білим згортком по місту
дивитись на суєтні постаті - осінь грязюку місить
радість лягала на плечі а сила текла у груди
буде сину за тата – тато- найкращий–Грудень

Грудень був чорноокий Грудень як ворон чорний
брязкальця сину правив і заколисував морем
щастя було на роботах –у лікарях -логопедах
Грудень тулив до серця у вени вдихаючи веди

стала уся весняна впевнена кожним поранком
Грудню лягла на плечі наче татарська бранка
він витирав сім слізок та цілував долоньки
палець його грудневий міцно стискає донька

хай тепер там що кажуть – слово – по ньому крапка
я йому найвірніша постмодерністська мавка
з Груднем немов за муром бо народилась щаслива
на підвіконні у Грудня зоряні квітнуть сливи

Пам`яті загиблих на підводному човні,
«Курськ» присвячується...

Лист перший (в день загибелі)

Вода, пісок чи, може, глина
Вони тепер мене поглинуть
На цілу вічність.
Боже мій! Я жить хотів,
Та не зумів...
Я довго вірив, довго вірив,
Страждав, надіявся і мріяв,
Як повертатимусь додому...
Та раптом зрозумів: нікому
Ми не потрібні. І в пітьмі
Я засинав... І в тому сні
Я бачив сина, небо, землю!
Тебе кохана. Я не стерплю
На тому світі зла такого!
Про нас забули?! Ні, списали!
А ми тоді того не знали...
І довго вірили й чекали...

А нас тоді уже списали...


Лист другий (в день підняття тіл з дна)

Вже не живу, тепер я точно мертвий.
Це так нестерпно мила, так нестерпно...
Вже не живий, додому не поверну,
Де місце є для моряка? Таверни
Знайти на можу для душі...
То, може, ти знайдеш на цвинтарі
Місцинку на самісінькій горі,
Де сухо геть,
Нема води ні краплі!
Тоді, я вірю, наче раптом,
Підніметься душа із глибини,
Але, моя ріднесенька, зніми
Із себе чорне плаття безнадії.
Бо в ньому гасне й ця остання мрія,
І одягни найкращі свої шати,
Щоб не змогли в тобі вдови пізнати!
Помолимось тихенько – ти і я –,
Щоб відійшла на небеса душа моя...

Оголює серце зізнання
відливом у срібній стихії.
Зневоднене дно потаємне розкриє
в безмежно розгорненім стані.

У голосі спраглому хвилі
танцюють зі словом химерно.
В кришталь атмосфери таємне поверне.
Там зайві прикраси безсилі.

Чи зліт, чи падіння нівроку?
Попереду десь - невідомість...
Свободи політ або вирок натомість
опісля наступного кроку?

(2009 р.)

Відчиняються, як двері,
день і ніч наступних серій:
"Хто останній в черзі?" - промовчать.
Чорно-білий кадр бажання
об'єднав їх панування
у добу - цілком єдину стать.

І народжуються з неї
чи не всі, бува, ідеї,
і існують далі як сюжет.
Є мета: без прейскуранта
незалежно від таланту
свій тримати у руках букет.

Серіал триває й досі.
"Хто останній в черзі?" зовсім
не цікавить чорно-білий біль.
На майданчику для стрічки
у доби немає звички
шкодувати втрати через хміль.


17.01.2012

Я тільки кома

в реченні життя.

А ще є текст:

мені він не відомий.

Я проживаю день.

Мені знаходять місце -

і ти хоч трісни!

Або поставлять

зовсім не туди -

все в Божій Волі

та в руках людини,

яка ПРИ СИЛІ

2012,січень

Ех, себе би показати,
творчість людям дарувати!
Наварю-но я борщу!
Вас, друзяки, пригощу!
В ньому маса компонентів
і мистецьких елементів!
Скільки є в мені добра!
Є й каструля в піввідра.
Є де й чисту воду взяти.
(Із джерел душі черпати.)
Де ж це тут вогонь горить?
Серце он палахкотить!
Забалакаю віршами
і займуся овочами.
Розпочну я з бурячка
й затанцюю гопачка.
Нашаткую капустину
і в фантазії полину.
І квасолі покладу.
В Інтернета зазирну.
Ще й наріжу картоплинку.
І сплакну під цибулинку.
Всі продукти – перший сорт.
Намалюю натюрморт.
Вкину перцю і томата –
буде гостро, та без мата.
Є і морква і часник.
Я – серйозний жартівник.
Вкину м’яса шмат дебелий
і задумаю новелу.
Не забути б піну зняти
й гарну пісню заспівати.
Наше де не пропадало –
є старе в архівах сало!
Із лаврового вінка
виділю два-три листка.
Вкину під кінець зажарки.
Із полиць дістану чарки.
Перед тим, як знять з вогню,
оковитої наллю.
Я насиплю борщ в тарілки
й хряпну зо сто грам горілки.
Я шедевр створити зміг.
Все ж додам останній штрих.
Буде зовсім непогано
в борщ покласти ще й сметану.
- - - - - - - - -
Що ж ви, братці, не йдете?!
Знов самому їсти все?
Знов я сам один нап’юся?
Знов, старенький, зажурюся?
Що ж! Гидуєте моїм?!
В самотині борщ свій з’їм!
- - - - - - - - - - -
P.S.
Борщ вчорашній теж нічого.
Загляніть, як буде змога!..

Миколі Гоголю було раз п р о с в і т л і н н я.
Йому відкрилась тьма російської душі.
Та заплатив за це він повним помутнінням
в своїй «хахляцкой» геніальній голові.
Ввижалося йому, що я і Спілберг
разом з Толстим й Мохамедом Алі
з таранею п’єм оболоньський «Zibert»,
позуючи Да Вінчі і Далі.
Що ніби я з Бетховеном і Бахом
зіграли проти Марадони і Пеле;
а Горбачов ширяв над нами птахом,
і «пролетіли» всі тоді незле.
Із Майком Тайсоном ми ласували салом,
«Сонця В Бокалі» випивши стакан.
Займався з Джекі Чаном я вокалом –
пісні «Deep Purple» ми співали під баян.
Під «Smokie», «Space» і «АББу» танцювали
з дівчатами із групи «Boney M».
Оркестром Поля Моріа диригували
бригада хоббітів і «лічно» Tolkien.
Кумири й генії сюди не наближайтесь.
Політики, спортсмени і бомжі,
дурнЯ щоб не ввижалась, ви тримайтесь
подалі від російської душі.

Соединяются Солнце с Луной,
чистое сердце со светлым умом
смысл их жизни - не иметь,
а творить радости добром.
2012г.

З гілки горобини
сніг -- торкнувши -- зрушу…
Ти – замерз у руки.
Я замерзла – в душу.

Вік любити -- годі,
вічність – не примушу…
Ти – згубив кохання.
Я втрачаю – душу.

Білий сон алеї
сміхом слів порушу…
Ти – ховаєш очі.
Я ховаю – душу.

Виправдань холодних
слухати не мушу…
Ти – рятуєш совість.
Я рятую – душу.

2002(2012)

Боялася і хвиль, і самоти...
Із пірсу знад – у віртуальне море!
Шукаю екзотичні острови,
Плоди прозорі…

Акули ошкіряються... Пливу
В обійми сонця – і міцні, й гарячі.
З собою – у оточенні акул –
Гра в м`ячик.




2007-2012

Я руки зупиню в даремних клопотах,
припну занадто сильні хвилювання,
щоб не було у страху мого здобичі,
коли він знов влаштує полювання,

Вчорашній день моїх вагань
палахкотить вогнем змагань,
болючих нам, вірніше-наболілих...
А раду попелищу дати хто зуміє?

Не ти й не я...
В невмілих руки не болять...

2010

в грудях розлилося тепло
сонце схолодніло за хмарами
шубки сніжні дерева одягли
зимностало...
2012р.

Чи день, чи ніч - сліпому не важливо,
Бо темний будь - який життя уривок.
Коли видючий світло оминає
І в темінь йде, - незрозуміле диво.

16.01.12.

Доспівають яблуні в саду…

Я сюди вже більше не прийду.

І, мабуть, і через десять років

Я згадаю, як червонощокі

Обпадали, перебиті градом…

Може, ми були тоді і раді

З’їсти впале сонечко на землю…

Та для мене стало одкровенням,

Справжнім чудом пізнання природи…

… І як соромно тримати біля рота

Згусток сонця, справжнє чудо світу –

Яблучко, що градом перебите.

2005

\Із глибин мого серця/

Матусю, моя найрідніша людино,
Пробач щоденний щем прожитого буття,
Пробач за сльози всі,
що є і було вже пролито,
Спасибі за безцінний дар мого життя.
Спасибі за твою любов і ласку,
Щодня даровану мені,
І ніжного дитинства казку,
Що тихо промайнула вдалині.
Пробач мені душі страждання,
І цей пекучий серця біль,
Що назавжди залишив у волоссі,
Сивин печально невигойну заметіль.
P.S. Моя глибока безмежна вдячність лине також до бабусі Євгенії, яка допомагає мені все життя.
25.07.2011

КОЛИ ПОМИРАЮТЬ ГЕРОЇ

Коли помирають герої –
Їх Янгол відносить на сво́му крилі
До Бога в обитель, у тихі покої,
Де більше немає горнила борні.

Коли відлітають у небо герої –
Їм гори вклоняють верхівки свої́
І плачуть дощі, їх освячують зорі,
Їм вірні нащадки складають пісні.

Коли йдуть у вічність майбутню герої –
Народжує смерть їх проміння у млі
І зрощує гідні звитяг нові долі,
І силу народу, і велич землі.

Павло Гай-Нижник
16 січня 2012 р.

Сіре місто в пустелі, крамниця кульгавого бога.
Запилюжені зорі – в зіницях розбитих вітрин.
Продається усе: сон-трава і широка дорога,
сірий спокій нудьги і барвисті вітри перемін.

“Скільки коштує сон про далеку й незнану країну?
Дзбан старого вина – щоб наповнити сенсом буття?
Свічка чорного воску? душа? досконала людина?
Сірий в яблуках кінь – і забуте в трамваї дитя?”

На руїнах лісів – кам’яниці, церкви та кіоски.
Тіні вбитих озер і закута у камінь ріка.
“Постеліть килими на слизькому від крові помості!
Вирлоокий Підкова учитиме Смерть гопака!”

Чорний пес Кайзервальд стереже твої площі й собори,
кості княжого замку – на схилах крутої гори.
На майдані – король на коні воронім, чорний ворон!
Божа Мати в сльозах на розхресті забутих доріг.

Така нудьга,
Міліє кров у венах.
Ой, зимо-зимо,
Де твоя погорда?!
Де вдача шала,
Мов юга скажена,
Де незалежність
З висотою фьордів?

Хіба ж це ти? –
Смиренна, спину хилиш,
Впокорена,
У бік ховаєш вічі.
Піди в танок,
Завій у повну силу! –
Хай іскри-зорі
Дзвінко креше січень.

Щоб аж гуло,
Стогнало, вило гнівно!
А ти танцюй,
танцюй розраду, сестро.
Тримай поставу.
І тобі у рівні
Лише той дуб,
Що підпирає всесвіт.

Недосяжнá,
нескорена, незборна,
У пристрасті снігів
палка й гаряча!
А ту сльозливу,
весняну безвольність… –
Такі жінки ми…
Я тобі пробачу.