Грошима, кажуть, можна одбути Тубішват .
Замість місити глину - в теплі чай-каву попивать.
Та якось совісно перед малятком-деревцем –
Вітчимом буть йому, а не вітцем.
Ні, стану батьком і, як синів колись ростив,
М’якеньку лунку спробую змостить,
І для води кружальцем огорну її довкола,
А на прощання ще й заспіваю колискову:
«Рости, дубочку милий, вище й вище.
Нехай тебе обійдуть бурі й хвищі.
Щоб ти під осінь був жолудями повний,
Щоб птаство загніздилось в твоїй кроні.
Нехай вусебіч розростається твоє гілля,
Щоб тінню ще одною поповнилась Свята Земля».
Ні, грамота, що на деревце віддав ти гроші,
Відраду спілкування нізащо замінить не в змозі.
Бо те назавше дорогим стає,
Чому ти серце й силу віддаєш.

1
морозяні ранки сяють немов коштовності
лід притягує сонце і сонце іде за ним
а я дивлюсь на закоханих не соромлячись
їх вогкої і вистражданої глибини

на каву з корицею гойдалки плями хмизу
та власне на зиму що звісила ноги з ліжка
оце ж бо й є безнадійна моя вітчизна
щедра на сніг і новорічні знижки

2
а прийде весна зберу валізу й гайну на море
купатимусь в ньому з медузами і дельфінами
а коли відчую що стала зовсім прозора
нап’юся вином нагріюся порнофільмами

дивитимусь на рибалок що тягнуть сіті
на бранок лякливих із пальцями мов пелюстки
і ляжу на мушлі і ляжу на теплий вітер
згадаю часи коли я була індускою

носила блакитне сарі з вогнів і бризу
варила печаль в казані приправляла карі
кокосовим молоком білила брудну білизну
й не знала зими а тільки зимою марила

3
ранок нахабний мов Контрактова площа
стягує простирадло змушує затремтіти
зима лежить мов троянда з очима порожніми
в квартирку летять сніжинки і безпритульні діти

все ж бо колись вертається звично іде по колу
вона фарбується в колір криги трохи проталої
бере ключі від машини бо коням замерзли горла
й блакитним зимовим сонцем б’ється на грудях шалик

А я ему пишу стихи,
Хоть прочитать он их не сможет...
Они бессмысленны, пусты,
Но сердцу, может быть, поможет...

В немых обрывках своих снов
Я многое понять успела,
Но ни в одном из тех стихов
Сказать о главном не сумела...

Я чувствую - он жив душой
И мне простит мою бездарность,
А я смогу сказать о том,
Что на душе моей осталось.

А нужно все, как есть, принять.
ЕГО пути не объяснимы...
Я все бы повернула вспять!
Но сны по-прежнему бессильны...

И глупо обвинять себя,
Хоть этим много объяснимо,
А жизнь его...а жизнь прошла...
И, к сожаленью, просто мимо...

6.02.2012

1.
серце жінки
сном багате
скільки їх пішло
на страту
не всихала кров

кляте
ремесло
у ката

гнала кривдника
на свята
не давався він
чекати

часом
кликала його

і розводила
вогонь
частувала
ним надію
бо ще та
горіти вміє
не бере пожитків
не кидає
швидко

в часу
рукави на ліктях
очі спиті
від знесвіття
погляд
сплячий
недитячий
а на шиї
хрест
він один
як перст

іншого
їй не наплачуть
стіни дощові
і зрячі
бо життя
скупе
на любов
тепер

щоб любити
треба мати
Господа
й тебе

мій невбитий
сну
каже серце
ну
нумо
відкриватись
і весну
впускати
ласувати
млість

2.
лине
ластівкою
вість
серце жінки
божа хата
що не вміє
бомжувати
хай заходить
гість
і невгоєно
лягає
у куточку
де не крає
попередній рай
серце жінки
ай

3.
мильна булька
милість

грай
розлуко
грай
серце жінки
для печінки
осад
і осілість

серце жінки
емігрує
і воно
не заночує
при чужому
тілі

а над ним
у груди
молоко наллється
ніжкою проступить
з-під ребра
заб’ється
сонце
більше світу
і зачне світити
і не перестане
світло те
боліти

8 Лютого 2012

Можливо, й він писав вірші.
Я їх ніколи не читала...
Можливо, й схожі чимось ми,
Але знання цього замало.

А я хотіла б прочитати
Хоч піврядочка його мрій.
А я хотіла б в них пізнати,
Хоча б далекий, образ свій...

Я винна, що я пам'ятаю
Його в найкращих з своїх снів...
І дійсно винна, що не маю
Хоча б рядка з його віршів...

лютий 2012р.

Пародія

Юзер мій – абзац, відпад,
З головою щось невлад –
Я би радо помінявся,
Чи віддав би… напрокат!
Ламер дикий – жесть і сміх!
З ламера сміятись гріх –
Але вчора дві години
Запустить мене не міг.
Переплутати –дурдом –
Сідюка із пісюком!
Паралельно – баг чи фіча.
Точно куплений диплом!
А уже як ввійде в роль –
Певно насидів мозоль,
Думає про себе – гýру,
Я ж то знаю – повний "ноль"!
Хард старенький аж гуде –
Ну і де апгрейд той, де?
Обіцяв… Пропýщу вірус –
Вся порнушка пропаде!
Клікав так, що (стид-позор)
Ледь не вліз у монітор,
Накінець Віндá злетіла –
То справжнісінький терор!
Не відкрию вам секрет –
В пісюків життя не мед,
Та не можу зависати –
Поламає, гад, “Reset”…

7.02.2012

Дни становятся длиннее
и искуснее во лжи.
И от этого труднее
мне с самим собою жить.

Я самим собой не понят
и с собою не в ладу.
И меня со слов запомнят
босиком на тонком льду.

Я стою под звёздным небом
с непокрытой головой
и меняю быль на небыль,
чтоб не помнить, что живой.

Льда хрустальная страница
неоправданно тонка.
Надо мной умолкли птицы
и застыли облака.

Между выдохом и вдохом
стынет в небе тишина,
И ушедшая эпоха
через лёд на дне видна.

Я наполнен пустотою
неприятия вещей
оттого, что я не стою
ничего. Ведь я – ничей!

Я свободен и безроден
на пожизненном посту.
И меня в моём народе
все обходят за версту.

И от этого в округе
пустота на две версты.
А в порочном этом круге
только звёзды да кресты.

Як затишно зимою у селі!
Бабусин пес ховається у буду...
Рум’яні всі – дорослі і малі:
гуля мороз! А я гулять не буду.

А я собі залишусь у теплі,
візьму в печі горнятко з “соняхами”,
забуду всі печалі, всі жалі,
у кріслі сяду, обкладусь котами...

Василь, Мурко – м’які, як подушки,
солодко сплять мої дряпучі киці.
Подивишся – не скажеш “хижаки”:
під щоку лапка, хвіст, як у лисиці...

Сидітиму й дивитимусь, як дим
стовпом стоїть усюди над хатами,
як сонце у віночку крижанім
хоч світить, та не гріє промінцями.

Як затишно зимою у селі!
Тріщать у грубі галузки соснові,
мороз квітки виписує на склі –
і хочеться дивитись знову й знову.

Настане вечір. Червоно навкруг.
Казав дідусь, це значить – буде вітер.
Уповні місяць, завмирає рух,
а зорі чисті, ніби хтось їх витер...

Казкова ніч. Хати – немов гриби,
шапками снігу вкриті аж по вуха.
Дзвенять у лісі сосни і дуби,
а вітер спить. А місяць тишу слуха.

2005

Анна Ахматова

Як вплелась в мої темні коси
Сріблянистая, ніжна віть?
Тільки ти, соловей безголосий,
Можеш муку мою зрозуміть.

Чутким вухом далекеє чуєш,
До тоненьких галузок рокит
Прикипів, настовбурчивсь, чатуєш,
Коли пісня чужая дзвенить.

А ще зовсім недавно-недавно
Завмирали довкола гаї,
І гриміли отруйно і звабно
Невгамовні жалоби твої.


Анна Ахматова
Как вплелась в мои темные косы
Серебристая нежная прядь, -
Только ты, соловей безголосый,
Эту муку сумеешь понять.

Чутким ухом далекое слышишь
И на тонкие ветки ракит,
Весь нахохлившись, смотришь - не дышишь.
Если песня чужая звучит.

А еще так недавно, недавно
Замирали вокруг тополя,
И звенела и пела отравно
Несказанная радость твоя.

1912

Ми тепер відходимо потроху
В край, де тишина і благодать.
Мабуть пакувати у дорогу
Тлінні речі і мені під стать .

Дорогі березові діброви!
Земле !Ти, рівнин піщаний крій!
В черзі цій за остиганням крові
Я не можу скрити смуток свій.

Дуже я любив у цьому світі
Все, що душу зодягає в плоть.
Мир осикам, що розклавши віття,
Задивились у рожевість вод.

Мав без ліку я думок у тиші ,
І пісень про себе наскладав,
І на цій землі, що сумом дише
Радий тим, що дихав і бував.

Тим , що цілувався із жінками,
Квіти м’яв , стелився на траві
І звірків, братів малих між нами,
Зроду не вдаряв по голові.

Там, я знаю, не цвітуть діброви,
Жито в дзвони ніжності не б'є .
З дум про те , що є місця безмовні,
Повсякчас тремтить єство моє .

Знаю, що у тім краю не буде,
Нив оцих, жовтіючих у млі.
І тому мені безцінні люди,
Що живуть зі мною на землі.

07.02.12.

Якби мені ензиму,
що не боїться стуж -
я б тугу цю озиму
перемішав чимдуж,

заправив би ферментом
і дочекався див,
щоб сум одномоментно
у ром перебродив.

У чайнику старому
закип'ятив би ель
уполовину з ромом
і цвітом конопель.

Тоді б напився ґроґу
з божественним смаком,
щоби забути лоґін
у себе_крапка_ком,

щоб не бубнив у скроні
обридлим цвіркуном
примови забобонні
простуджений ґеном,

не скаржилося - глухо,
немов старий рояль,
в моє середнє вухо
напівостигле Я.

7.02.12

На дачі, за районом Заводським,
Колись мій прадід посадив калину,
Щоб в клекоті і гаморі міськім
Був спогад про маленьку батьківщину.
Росла вона під сонцем і дощем,
Роки летіли птицями за обрій,
А прадідові снився ще і ще
Дитинства край, замріяний і добрий,
Звідкіль його у тридцять третій рік
Погнав Голодомор на Запоріжжя...
Душевним ранам загубився лік,
Прощай, полтавське рідне бездоріжжя!
Пізнав дідусь і лихо, і війну,
І ось, мов компенсацію за біди,
Дали йому шість сотих бур'яну -
"Хотів землі? Саджай картоплю, діду."
На місці, де буяли кураї,
Дерева потягли свої рученьки,
Щоб пам'ятали корені свої
Нащадки козаків - Калиниченки.
Я пив душею калиновий цвіт,
Зривав устами ягоди червоні,
Й тривожне відголосся давніх літ
Текло струмком в допитливі долоні.
Тяжка епоха бурею пройшла,
І на кленово-полиновім Півдні
Як вогники любові і тепла
Ростуть калин зеленоокі півні.
Давно немає прадіда в живих,
І вже не ми господарі на дачі...
Я чую, як у грозах степових
Скривавленим вогнем калина плаче.

2008

1.
судомно
там де
суджено
притомні
ми
і збуджені
роз’ятрені
вином
судилося
судинами
від істини
грайливої
до Істини
ранимої
іти на прощу
знов

2.
панно
листа
без овиду
риплять
вози
від холоду
завмер
дороговказ
слова
воли
зневолені
уста
колеса сповіді
в задавненім
давно
зі серця жовч
витискують
час
вже не є
колискою
а дишлом
для возів

3.
щокою
у сльозі
мій жаль
іржу впускає
і(р)же єси
на небеси
добро
на те
що вкоїть
Каїн

7 Лютого 2012

Виниловый божок –
               забытый пасадобль.
Её ли сапожок,
               огонь в глазах его ль?

Парижская весна,
               год прошловековой,
им было не до сна,
               им шёл двадцать второй.

Абсентовый Верлен,
               рассвет бесстыдно свеж,
и так абсурден плен
               приличий и одежд.

И в танце был ответ,
               он точно знал, когда
стеснительное «нет»
               переходило в «да»…

[…]


Вздыхает старый кот, игрушкою шурша.
И старый дом живёт, натруженно дыша.

Листает старый том – убежище теней,
где все слова – о нём, вся музыка – о ней.

2012

Що за дивна манера – на ниточку долю чіпляти,
Що за доля така – пожинати не свій урожай?
Слухай, Як_Тебе_Звати, ти бачив, що хмари із вати?
І що вікна виходять на Завтра назавжди, на жаль.
Твої очі такі ж, як у всіх пілігримів зіркових –
Наскрізь бачать усе, тільки нас би не бачити скрізь.
Світ повнісінький тих, до снаги кому гнути підкови,
Тільки пуп"янок істини жодному з них не розкривсь.
А от жаль віддавати. Ну так, це дурня, сентименти…
Разом з тим, слід зазначити, отже… Шаблони, кліше…
Я - хіба Дроворуб Металевий, а ти хто? Не Лев ти.
Так як серце у Лева мого зачарованіше.

2012

Село поснуло в ковдрі снігу.
І люди сплять. Зимовий сон.
Тріщить під мріями, мов крига,
пустий застиглий пантеон.
Джерел шукає для натхнення
і снить окриллям, розпина,
нічна пора в попереддення,
і смутком поїть тишина.
Шепоче полум’я і сипло
в каміні гомонять тріски…
Я відчуваю суть охриплу,
що шлють з небес мої зірки,
що кида сонце квантом світла,
що яв народжує, не сон,
і проникає… вже проникла,
до мого серця крізь аксон.
І вже з’явились на престолі
шляхи для зречень і прощань,
лише думки, ще голі-голі,
пірнають в океани знань,
де зрозуміло - суть не схопиш,
дилема вічна – ти – дитя!
І як знайти потрібні тропи
у хащах світосприйняття?
А світу спати, скільки, зимо?
Із душ не вирвеш віршем зла…
Хоч серпантиново й незримо
світ Божий ллється до чола.

7.02.2012

Зимо-ворожко, покинь свої чари!
Довго ти вчилась свого ремесла?
Як же вітрів розпустила отари,
нащо ти стільки снігів принесла?
З жмутків-мішечків добувши чаклунство,
зимо-чарівко, ти сієш навкруг
біле чар-зілля. І без опікунства
кинула десь аквілонових слуг.
Зимонько-акко! Хурделиці люті
не випускай, не лякай, не морозь!
Стогнуть річки, що тобою закуті,
навіть хмереччя від страху сплелось.
Змерзли, застигли у білім полоні
ліс і поля. В кучугурах міста.
В шапках авто – схарапуджені коні,
ледве повзуть, хоч і траса пуста.
Сумно зміїне насупивши гілля,
свідки Перуна – прадавні дуби,
грузнуть в снігах, у судомах. Розкрилля
згадують літнє й зелені чуби…
Зимо-мольфарко, спини чарівництво!
Йди відпочинь, королево-печаль.
Доста! Дістало твоє ремісництво.
Стрітення нині. Збирайся у даль.

7.02.2012

Вони падали,
як падають важкі камені
з пліч або душі.
Як падають і просять: "не душіть"
надламані крила, як падають,
коли вже стояти несила...
Як падають промені краплями миро,
як падають, щоби здійнятися вгору
з темної, ніби коси, дороги.
Вони падали...
І омили Йому ноги.

Регоче пращур -- щулиться душа.
Ти й сам смієшся, як і всі подібні...
Вставай вже! Умивайся, поспішай!
Питай, хто крайній в черзі до обідні...

Все швидко пролітає. Миті!
У стінах діри, проломані чолом.
В них зяє місто, часом вбите,
Загублене, як істина, десь між

Добром і злом.

Все швидко набридає.
Квапливість,
Успіх – добре замасковані тенета.
Класичний труп у тісній ванній.
Життя людей ламкіше очерету!

Нас зустрічає перевертень-місто!
Немає сенсу шукати початок,
Але він був
В обіцянках, у правді і піснях,
В шляхетних девізах, печатках!

Університети, занепале “cogito ergo”,
Крамниці, салони, кімнати кави і діла,
Маршрутки, заводи, агро, енерго,
В’язниці для духу, вязниці для тіла...

У плямах хмар, промінням змитих,
В кістках, хрящах, у мозку бубонить,
У сірих днях, ночами зшитих,
Щоденне їсти, пити, “не болить”…

Йде сніг, скрегоче крига, -
Це рік тому? –
По вулицям слизьким,
Надломаний, розчеплений шаленим бігом,
І якщо п’яний – нема різниці,

Де і з ким.

Сьогодні вранці було зимно
Зимова зимна заметіль
Заколобродила повільно,
Вилизуючи весь свій біль

Біля вікна, надворі, в хаті
Один лише єдиний сніг
Лиш двірники такому раді
Тепер робота є для них.

І на душі аналогічно –
Десь мінус двадцять, аж десь так
Холодний сірий ранок звичний
Ламається об дня кістяк…

Льодяно струменить до серця
Усе несказане й старе
і світлі крижані озерця
сліди лишають де-не-де.


21.01.2011

Ти обіцяв не танути весною.
У мінус двадцять крига, як із криці.
Ця заметіль із запахом кориці
Голубить небо хворою рукою.

Хвилює сон мережаний укотре.
На рану ранок дихає морозом.
Ти обіцяв не гніватись. Прогнози
Ще не такі безвихідні і мокрі.

На крок позаду біль. Ця біла вата
Не залетить в зачинені віконця.
Ти обіцяв не танути від сонця.
Суворих зим попереду багато.
6.02.2012

худ.Я Саландяк

Якби я маску зняв з лиця,
то я би плакав без кінця,
пресвітла сталась би година
любові Сина
і Отця.

Пресвітла сталась би година!
Єдино - наслідки й причина...
Єдино - смерті і життя
найвірогідніша личина
відкрилась би для сприйняття.

Єдино - смерті і життя
хвилюючі й невпинні
летючі відчуття
й віддання голубине -
якби я маску зняв з лиця....

Якби я маску зняв з лиця,
то я би плакав, плакав, плакав. ....без кінця!
до 2000

Знов твоє нове фото
на ві кей ком
а у мене лиш чашка зі сніговиком,
що про тебе нагадує,
згадую...
Ту безмежно чарівну райдугу
твоїх посмішок, поглядів, слів,
які пропустив...
Навічно?
Достатньо трагічно.
Ставлю лайки до втрати свідомості,
в тупій невагомовсті
цього сайту...
І крізь важкість опущених рук
сподіваюсь на звук.
Тук-тук...

Я все віддам, щоб знов тебе побачить.
Щоб знов зустрітись поглядами очі в очі...
Щоб знову пестити твій ніжний стан дівочий.
Для мене досі це аж забагато значить.

Я все віддам, щоб знов тебе почути.
Як ти шуткуєш, як смієшся, як співаєш...
І розповісти щось нове, чого не знаєш.
Тобі потрібним бути, це відчути.

Я все віддам, аби з тобою знов зустрітись.
Щоб ти сховала носик у моє плече...
Відчути жар від губ твоїх, що так пече.
В твоєму теплому промінні розчинитись.

що розказати тобі, подруго давня Лиско
як ми пливемо дружно наче німі кораблі
приходжу додому як із прийому дантиста
заварюю чорний чай –чорний як Сомалі

цей чоловік як куля –дихає поряд –палить
сумує за братом - не мерзне і не кричить
буває бере на борт і вчить мої пальці плавати
і вії мої засинають коли йому не дощить

вже звикла що маю раніше вставати
зовсім уже не спиться в хвилини його повстань
прилизувати волосся щоб не здаватись патлатою
вміти ловити подивом мову його і дах

і не морочити голову з ким він навіщо і де
голими грітися коло каміну й кіношних драм
удвох любили з дитинства абрикосовий клей
я його ще і не знала а він на мене чекав

Заперты окна и двери.
В доме не видно огня.
Я в расставанье не верю.
Не уходи от меня.
Не оставляй мне надежду
В худеньком теле письма,
в росчерке строчек и между,
в чувстве, что сходишь с ума,
в знании, что на закате
сердцу не место в груди...

Всех нерасставшихся ради,
В прошлое не уходи.

Люблю широкі я простори
Могутню велич наших гір
Ясну блакить, що бачать очі моря
Лани безкраї, радують нам зір
Люблю я дощ в осінню пору
І парасолі наче в ряд
Куди не глянь, вирує все довкола
Дерева в лісі, аж горять
Коли у літню теплу днину
почую пісню солов'їну
У мить її я полюблю, в душі ту пісню притаю
ЇЇ я гімном заспіваю, у полі серед колосків
Для мене краю кращого немає,
як край життя моїх батьків.
Люблю зефір пухких хмарин, без винятку люблю тварин
Це все, як можна не любити?!
без цього, як на світі жити?
Це все є наша Батьківщина
Чарівна, люба Україна.

Ох, морози, так морози,
а сніги які в зими !
Світового потепління
щось не бачу я...
А ви ?

Мо’ й глобальні перспективи,
як відверто, казочки.
Я так думаю, панове.
А які у вас
думки ?

А стандарти міжнародні,
хіба з Божої руки ?
Зовні ніби благородно...
Ближче бачили
чиє ?


Не мовчіть.
Назвіть – нікчема.
Можна – антиглобаліст.
Та чи зникне суть проблеми,
як дух злоби нині скрізь ?

06.02.12

Судини днини стискають скроні,
величний вечір пантрує сильних;
мов серце, церква; до Паски – сто днів;
зірок сплеск; місяць, немов косинець;

ромашки марші – гримлять медвяно;
червоні коні в яру ржуть ницьма;
горить скажено фортепіано;
спинися, Йсусе, дасть жаба цицьки!

Сховалось літо снігам за щоки;
лід крутить небом, мов циган сонцем;
усе минеться, крім Слова; що ти
про день цей знаєш, годину? оцтом

втамовуй спрагу; Ілля все бачить…
Кривавить «Сад Гедсиманський»! Вирок:
любов: «лама савахтАні»; краще
змасти на похорон тіло миром…

з вуст меч виходить, на стегнах ймення:
«Царів Цар». Пий молитов здоїння,
тіла їж тисячників; явлЕна
земля і виголос «Україна!»

1.
біс
на біс
на босу ногу
з пекла вибіг
на гопак
гупу-тупу
головою
мов орда
пройшла
тобою
аж зачавкало
опак
що зліпався
із душею
від замісу
Божих спроб
постарів
позабивався
трохи небом
більше склом
звуком оммм
надій розбитих
не опак
а в серце тромб
вічні я
добро
зі злом
сперечаються
як жити
доки
тромб
в дорозі
до
там де є
чому боліти
там де
мітлам
не летіти
повторятись
ноті
до
де вагітне
світом
слово

2.
басом затягнув
розмову
не дихнути
зайвий раз
демоне
ніде мене
ти не зрушиш
без образ
в мене
серце
в образах
в мене
людно
і краса
відбивається
небесна
відбувається
чудесне
я
ще сто разів
воскресну
поки ти
зготуєш
квас
на вороже
ворожіння
на ножі
розбудиш
тлінність
втнеш
душі
земне
коріння
я розсіюся
зерном
надархангельским
і сном
першим
про людину
з глини

3.
хай у пеклі
стане синьо
ти важкий
на слово
нині
я його
за бари
я йому
мольфаре
раз важкий
то плюнь
в графу
кинув біс
мов ніж
у спину
вогнепальне
тьфу
і вона
затліла
і віршем
згоріла
залишився
яв
я
у небо
фур
і скидаю
синь і
квартирую
в свинях
нагле
бісовиння
хай пече
чортині
ратичне
ходіння
до води
до згуби
біса
доведу

6 Лютого 2012

Пливуть рядки у димі сигарет,
І присмак ностальгії в чорній каві…
В дуеті з ніччю пише він куплет,
І ноти ллються світлі, нелукаві.

Романтик сивий – серцем молодий,
Поезії своєї вірний лицар,
Без віршів він, як спраглий, без води,
І знову в зорепад йому не спиться.

Капризні рими, титри без кінця…
Зірок безодня, як відкрита рана
Болить у серці. Дивна мука ця,
Як гостя та зваблива, хоч неждана…

Сумні рядки і тютюновий дим,
І мрії, що не вилити словами…
Я посумую в унісон із ним,
І залишу три крапки між рядками…

Не наступай, селезнику, уточці на крильця
П. Чубинський

Качку і селезня гойда Ізар бурхливий.
«У путь яку несеться пара ця надвечір?» –
Питаю в прибережних верболозів.
Лиш «котиками» знизують:
«Спитай у сосон. Зі схилів їм видніш».
А сосни засніжені шапки скидають
І, нахилившись, самі вдивляються в потік.
...Отак би ми ще довго зачудовані стояли,
Якби на повороті(принаймні так мені здалося),
Селезень не обізвався на прощання:
«Зумисне лишили ми і харч й качине товариство,
Аби нарешті побуть удвох насамоті.
І байдуже, куди нас занесе потік.
Хай і на край світу».
...І я благословив закоханих в дорогу.

Когда я снова стану собой
Чернил достану, не буду плакать,
Корда прольется струей косой
Вдруг серебро на глухую слякоть

И озарит глубину души
Таким неверным, но теплым светом
Тогда вдруг я наконец пойму
Зачем мне и для чего все это.



2010 рік.

Січневе небо дивиться в вікно,
Та зір не видно, і в душі - смеркання.
Не знаю, чи нарешті це воно,
Велике, світле - може, це кохання?

Багато у цього чуття епітетів
І прославляють всі його без меж
У темній я кімнаті – шибки вибиті
І тіні обступають – не дихнеш

Чому гидке протиставляють гарному?
За лебедя не гірший ворон..
І корячись фатуму нездоланному,
Жахаюсь, опиняючися поряд.

2003 рік, січень

Нас підганяють ті, що йдуть слідом за нами,
Туди, де хижо ремиґає паща ями.
На цій путі коханих лагідні цілунки
Від приступів журби приводять нас до тями.


06.02.12.

На їх обличчях – туга, мов печать…
Вони не плачуть – звиклися й самі з цим…
Жінки, які все терплять і мовчать…
Чи хтось в раю поступиться їм місцем?..

Зірки у небі неозорім
Так схожі формою і змістом…
Вони – як розсипи історій,
Що вкотре мусиш оповісти.
І навіть пам.яті не досить
Згадати вкрадені сюжети…
Дитинство зріле тільки й просить --
Щоб залишатися ПОЕТОМ...

ТИ ЗНАЄШ... ТИ КОХАЄШ...

Ти знаєш
душі моєї всі джерела і глиби́ни.
Ти граєш
на струнах серця і вночі, і в днини
Й танцюєш
на ві́стрі леза гострого життя.


Здіймаєш
між тихих вод ти водограїв спі́ви
Й палаєш
вогню багаттям і в потоках зли́ви
Пустуєш
ніжністю, пірнувши в забуття.


Кохаєш…
ти любиш так, ніби шукаєш віри.
Пливеш-втопаєш
в обіймах, що не знають міри
Й даруєш
мені п’янки́й смак сво́го почуття.


Павло Гай-Нижник
6 лютого 2012 р.

Дідусь низенький, кволий, щуплий,
Ліс озираючи навкіл,
Казав мені: - "…отут у дуплах
Знаходив мед я диких бджіл.
Могли б засвідчити гіллясті,
Якби уміли це, дуби,
Що на іглиці попелястій
Колись тіснилися гриби.
Суниці влітку червоніли,
Між різнотрав’ям рясно скрізь,
А нині ліс закіптявілий
Мене доводить аж до сліз.
Не чути як довбає дятел
Сосну безвинну цілий день,
Зате сміття кругом загати…” -
Казав дідусь без теревень…

02.02.12

Чи налягають на полотна фарби владно?
Уже смеркові хмари в душнім резонансі
Дивились крадькома у сторону Провансу
І дрейфували німотою безоглядно.

Він на закрутті дня стояв безрадно.
В мазках охристих візуальна глибина,
Чистіша за відбиток, - спокоєм вона
Довкілля огорнула кольоровим радном.

Колись розвіяні, як павутиння, брили
Уклякли перед ним, і білий дим розлого
Запавсь в ущелини зіниць вологих.

Сен-Віктуар, немов перука, набакир
Хильнулась в голові, тривоги теребила, -
Не все ж втекло, одна гора наперекір!

У бабусиній хатині –
дві кімнати, кухня й сіни,
тепла грубка, стіл широкий,
і... легенькі чути кроки.
Це бабуся встала рано:
будуть пироги рум’яні!
Із картоплею з грибами
пахне в хаті пирогами...
...Вчора ми ходили з татом
у сосну гриби збирати.
У хатинці з голочок
заховавсь боровичок!
Он сосна стоїть низенька –
там маслят блискучих жменька.
А із цими – справжнє горе:
ну й красиві ж мухомори!
Тільки їсти їх не можна –
це у лісі знає кожний:
білка, заєць і їжак,
навіть муха і слимак.
– Ці гриби – лиш для краси,
їх до столу не неси!..
Стежка-стежечка мала
нас додому привела.
Наша хата – майже в лісі,
заблудився мох у стрісі...
Сонечко вже за селом,
пахне затишно димком.
Борщ бабусин – смакота!
покладу під бік кота,
щоб тихенько муркотів...
Будем ждати пирогів.

2005

…ми неприкаяні з тобою,
моя самóто-сумотó.

Побудь сьогодні саме_тою:
мов ти – не ти, і я – ніхто.
Побудь подобою Бермудів:
мов я – не тут, і ти – ніде.

…згуби мене у велелюдді,
душа – сама тебе знайде.

2012

Забреду в осіннє листя по коліна,
Десь давно і щемно грає мандоліна,
Так далеко, що між тим не дні - роки,
Опадають, опадають пелюстки.

Музикальна і гірка моя родина,
Білі пальчики малесенького сина,
Мчать хвилини безупину, навпрошки,
Опадають, опадають пелюстки.

Ой життя мого розчахнутого рана, -
Поля золото, безодня океану,
Ігри щастя, бризи втрат і помилки...
Опадають, опадають пелюстки.



2008

яким би шлях не був а є моїм
іти мені ним довго і натхненно
і на вікні розгорнутий щоденник
плив по зимі як барвні килими

і я пливла по ситцевих квітках
і по руках твоїх до трему диких
я кращого й не хочу чоловіка
який не геній зовсім і не птах

солоний піт збирав з мого чола
цілунком пестив наче грів дитину
я павіддю лилась на сильну спину
тобі немов би першою була

і ти мене звалив ярким стегном
з під нього вже не віднайдеш свободи
пастельних звуків писані полотна
пливли із нами разом заодно

а завтра буде новий снігопад
мороз колючий що лютує здуру
я поночі крадусь в літературу
а ти за двох у снах саджаєш сад

А ти народився...
Просився! Просився!
У животі безсловесно
молився.
Збагнув,
що зустрівся
з можливістю буть, -
з клітиною злився.
І ти
НАРОДИВСЯ!


Зеленої парти майбутнє твоє
тебе зарахує до списку журналу.
Навчить, що знання тепер - понад усе,
що люблять за цифру високого бала.

Навчить...

Дівчатка у розвитку "швидші" своїх
за віком ровесників (всіх і одразу).
Навчить це, що згодом ти - тінь серед них,
що люблять "героїв" із старшого класу.

Навчить...

Майбутнє твоє нагадає про зле
"звання" бобиля українських традицій.
Навчить, що колодиця - жарти, але
любов - це царина сімейних традицій!

Навчить...

І ось "через шлунок" котрась із дівчат
запевнить, що ти їй єдиний потрібен.
Навчить, що коханий за світ у стократ,
що любить таким - не обтяженим хлібом.

Навчить...

Веселих обов'язків посаг тобі
тут перепаде з усього її роду.
Навчить, що є речі важливі в житті,
яких не любити - це зрадити вроду!

Навчить...

Напишеться раптом в одній із аорт
сумної статистики поклик уяви -
заявиться вперто і вчинить аборт.
Навчить, що і тут ти якийсь... кучерявий.


А ти народився.
А ти народився...
Навіщо
так гірко
молився?


06.02.2012

Світ поділився
На долі і касти:
На тих, хто краде...
І хто хоче украсти.

А хто вже накрав,
Що нема де дівати,
Іде в президенти,
Або в депутати.

У цьому немає
Ні краю, ні спину.
Вже скоро вкрадемо
І матір єдину,

І землю, і небо,
І блискавку з громом...
Вкрадемо для чого?
Аж нам не відомо.

Якось не важливо
Хто з заходу й сходу:
Свобода нам треба,
Щоб вкрасти свободу!

А потім сусідам
Плести вихвалясти
Про те, як зуміли
І горе украсти!

А хто як украв:
Як москаль чи як турка,
Як вуйко, як лях -
Одинаково - вурка!

Це ймення на шиї
Несемо без спасу.
Накрали без міри
І поступи часу.

А в новому світлі,
На новому місті
Показуєм руки,
Які ж вони чисті...

Свою клептоманість,
Яка ні від чого,
У себе не бачим,
А бачим у "нього".

То перш ніж когось
Крадієм називати,
Поглянь у люстерко...
Й учися брехати!

Святим прикидатись
Наука, що треба...
Якщо іще совість
Не вкрав сам у себе.

ні болю, ні щирості, ні каяття
просто дорога, тільки іти, тінь невідкупна
по білому снігу пише похмурі листи

може, жорстокість - віддати останнє
і так безслізно далі іти,
думка знесилена, погляд упалий
як не згубити себе, віднайти

холод рятує остиглі сліди
крок від біди, ... у біду, як в зорю
тихо порипує сніг під ногами
і не оскаржує долю свою

біль відболілий, зневірена щирість,
а каяття оминає зорю.
може, молитва - назустрічне слово,
може, ітиму, може... знайду

Бачиш кульку скляну, бачиш?
То, моя люба, січень.
Місяць наших з тобою побачень,
Місяць перших освідчень.
Все у кульці прозорій дивне,
Вигадано-казкове:
Затишна хатка і нічка зимна,
Місяцева підкова.
Кульку в руки візьмем обоє,
Струсимо ненароком.
Бачиш - сніжить, а наш з тобою
Січень триває роки.
2012

осень никогда не дышит водиночку.
она дышит насквозь.
через сердце. через лёгкие. через людей.
дышит сыростью и тоскою,
серым холодом, одиночеством
и рыданием головетвенным,
и туманами пеннодымными.
осень выжила. осень дышит,
разрывая сердца художникам
совершенством деревьев маслянных,
болью, трепетом солнца ясного
на рассвете и на закате.
криком птиц разрезает синее
половинами, четвертинами.
и людьми она забавляется,
вертит-балует лицоспинами.
разлучает одних на вечности,
а других пришивает нитями
губы в губы, и в пальцеслитные
заплетает людей объятия.
осень плачет слезами гордыми,
жалко падает на колени.
так бывает. пора болезненных
колебательных преступлений.

25.10.2011