Багряність осіння сьогодні в бинтах
Спокутує примхи фатальної долі,
Шукає до серця крізь спомини шлях
І зве самотиною в змерзлий чорноліс:

- Пройдися снігами , листки зворуши,
Зачую твій поступ і буду читати
Рядочки поезій твоєї душі
Про те, як спадали золочені шати

І , як уповання несли журавлі
На крилах печальних до сонця дедалі,
І їхні, до болю тужливі, жалі
Лягли на янтарну сторінку анналів…

Ще вигоїть осінь себе з – під бинтів,
І встане дівчиськом на диво повабним,
І хто, як не я - брат братів у Христі -
Ліричною радістю знову заслабне!

03.02.12.

Твоя смиренність -- віщий шлях,
Але на ньому стільки битих...
Бо ж як, коли не сниться птах,
У неба долю відсудити?!.
Твоя любов -- то жертва жертв...
Чи є комусь у ній потреба?!.
Тебе лякає все чуже...
Своє ховається від тебе...

Вогонь і лід сплелись в одних очах,
Мовчання сум і радості розкутість.
Цей дивний погляд, наче хижий птах,
Життя якого ризик і рішучість.

Відваги нотки й ніжність в цих очах,
Спокуса слів, немов омани дотик,
Життєва стійкість в них, хоч і місцями страх,
Загадка, чи відгадка – хто ти?

лютий 2012 року

Ти з точністю математика
та цікавістю астронома
вивчаєш мене, мов галактику,
як матрицю невідому.
Підводить колишня практика,
не вписуються закони:
то інша якась математика,
бо в серці – одні аксіоми.
Пускаю очима бісики,
не треба отак перейматись:
то ж, любий, не метафізика –
у мене тобі закохатись.

Які ж бо ви наївні, вишні, абрикоси і мигдаль!..
Варто теплу запанувати взимку,
Як ви своїм брунькам даєте волю -
Явитися на світ рожево-білим квітом.
А ще ж попереду і холоди, і хвища.
Та сонцю ви всміхаєтесь довірливо.
Точнісінько, як та малеча недоріка.
Не чуєте мене, бо пелюстки розкрили
Таким же, як і самі, наївним бджолам,
Що пахощами весни збуджені,
Прокинулися і несуться льотом реактивним....
...Та що це я про вишні та мигдаль, та бджоли?
А чи ж і сам я не такий наївний,
Хоча і створений Всевишнім
Начебто на Його подобу?
Себто сприймать усе тверезим глуздом.
А натомість - досить почути од вітіїв
Слова про волю, демократію, добробут,
Як мчусь голосувать за нездійсненну мрію.
Тому-то й вибачаю деревам і бджолам.
І тішусь, як вони, весною посеред зими.

Світ - мов
порожня кишеня!
Ніч знов
без сну і натхнення.
Ні кайф не піймав,
і змерз – будь здоров,
ані прощення
не заслужив…
І чи жив? Чи не жив?

Жив життям…
Наче марив.
Літав безтямно
над хмари
і не мав ліку дням,
а щодо повітряних ям?
А... нічого не «шарив».
Про дійсність була уява,
але дуже, дуже млява.

А дійсність була
десь там -
ні не добра, ні не зла…
Аж поки сам
розбився дотла,
і петля лягла…
й привела
мене до тями…

І хоч волосся сторчма, -
все раптом - норма.
до 2000

.... у іншому житті
Валерій Гребенюк
Bирує всюди заметіль -
Снігами вистеляє м'яко,
Футюлєш лине звідусіль,
Самотності у серці мряка.

Незрозумілий стан душі -
Так прагне серденько любові!
Для тебе пишуться вірші
І тисне відчаєм до болю.

Зiтер би все самотнім сном
Котрий із ранком проминає,
Та сонця промінь за вікном
Про долю сиву нагадає.

Не дотягнутися мені,
Не доспіватися протяжно -
Ти десь - у іншому житті
Красива-світла й недосяжна.


© Copyright: Валерий Гребенюк, 2012
Свидетельство о публикации №21202030499
Присвячується Наталочці


© Copyright: Валерий Гребенюк, 2012
Свидетельство о публикации №11202033954

Розбуянилось
    кольоритмами
яре літечко –
   в вись молитвою
стежки скошені
   день протоптаний
мрії-мрієчки
    в сльозах втоплені
де кохалися
   там вродилося
де спіткнулися –
   змії звилися
білі квіточки
    не розпустяться
ягід приторних
   плід надкушений
запах пристрасті
   осінь струшує.
2011, Вересень

Скінчитися б вчасно.
Нікому при тім не боліти.
У кожному смислі-
завершити зроблене,
чесно.
Скінчитись тоді,
коли іншому місце звільнити -
найвища потреба.
Себе наостанку донести
до власної світлої прірви.
На вихід,що є лиш один.
В не нами утворений спокій.
На грань нетутешніх,
не нами уявних просторів -
донести.
Бо є і найтяжчий з уроків -
коли уривається крок,
і ти мусиш - летіти.
2012

За вікном - чорно-біле кіно.
Режисеру не треба овацій –
п”є байдужа зима, мов вино,
хміль кружляння ялинових грацій.

Але я - за осінній бурштин,
казку пізню сумних листопадів,
на вікні дощовому - з краплин
заримовані вітром балади.

І морозних не хочу вже днів!
Та байдужа зима-королева
візерунки на вікнах сумні
знов малює мені кришталево...

2012

Сірником усієї не випалиш свічки,
не загасиш кадилом палаючу теж.
Неможливо навчитись розумної звички,
за якої життя - вогнегасник пожеж.

Вогнегасник-життя - це колись попелище...
Хоча світ і займистий від хмизу проблем.
Ну а просто пожити... Тепер. Бо коли ще?
Бо "I love you", життя! Безкорисно "je t'aime"!


02.02.2012

Пачка висушених муз
на тютюн пішла піїту.
До легень втягав сюїту,
а витягував – конфуз.

Гнати вчився самогон,
бо папір хотів споїти,
щоби той не міг біліти
від потуг письма його.

Плани більші за "ого",
але тут забракло музи...
Що ж, пиїте, ти – не лузер,
постріляй, кричи – "В кого..."

2 Лютого 2012

Нині поезія поза законом
логіки. Власне, і логіка також.
Світ заселяють цинічність і клони,
спам, і реклама, і вічні атаки,
флуди, і хакери. Світ у долоні
важить не більше стандартних модемів.
Борсає слово загуглене в лоні.
Сайти вагітні словами. Ідемо...

вікна ллють своє світло, мов апельсиновий сік,
у ньому купається листя кольору стиглої вишні.
листопад всіх на фруктову залежність прирік
і тепер щасливо крокує вечірнім змореним містом.
цими старими дорогами, якими кружляють привиди,
яскравими вечорами по під'іздах і ліфтових
місто дарує жителям все нові і нові приводи
ілюзіями покірності відтягнути прихід зими.
наші міста стають бастіонами осені,
а наші душі розпродують, мов пиріжки у метро.
швидко минають свята, на які нас було не запрошено
і поволі вкривається пам'ять щільним колючим хутром.
хто розкаже нашим дітям про правду життя?
мине, мов секунда, пара десятків років а там
інші будуть доводити наші міста до пуття
стануть ховати їх карти під подушками
або тримати на грудях, замість хреста.
2011.

Яскраві дні надій моїх юнацьких,
Скорбот моїх пекучих темні дні,
Я вами жив і на шляхах чумацьких
Щаслива доля марилась мені.

Я виглядав зорю свого натхнення,
До неї йшов, бувало, навмання,
І прозрівав, почувши одкровення
Якогось нетутешнього Знання.

В кипучий сніг, в гарячі заметілі
Земних страстей неслись мої літа.
Журна душа томилася у тілі,
Труїла серце млосна самота.

Іржавий дим осінньої розпуки,
Мазкі слова пересудів пустих
Стікали з вуст в якісь томливі звуки,
І розчинялись в померках густих.

Стогнала ніч у зморах та безсоннях,
Стирала в пил сердечний супокій,
Лиху судьбу звіщала по долонях,
Та я не вірив ні на хвильку їй.

Щось у душі моїй мені шептало,
Щось відживляло виснажений дух,
Коли брехні ядучо-трутне жало
Впиналось в ум, тупило зір і слух.

Щось у мені цвіло і в стужі люті,
І у спекотні, найжаркіші дні,
У тісноті, у немочах, у скруті
Давало сил не щезнути на дні

Глухих проваль безвір’я та гордині,
Не розчинитись в мороці буття.
Бажання йти за покликом Святині
Вливало смисл у все моє життя.

Я зрозумів, що мислив примітивно,
І необачно про цей вік судив.
Бувало, вперто, навіть агресивно,
Сприймав духовне, думами блудив

У суєті, тікаючи від Бога,
Від щирих Істин… хтозна аж куди
Мене б завела ця крива дорога ?
Чиї б тоді поповнив я ряди ?

Та – слава Богу ! – совість не мовчала,
І – слава Богу ! – мучила, пекла
Моє єство… А темрява сичала
Як гадина, а темрява сікла

Усе благе, що в серці проростало…
Аж раптом Світло в сяйві неземнім
Заради мене мертвого постало,
Щоб нині я живим знайшовся в Нім…

ця жінка не снилась і пахла як вранішній шовк
ясніла до уст притискала тендітні долоні
коли ти над сонце назустріч до неї ішов
пелюстя рожеве текло з-під її підошов
і місяць від м'ятного вітру бентежно холонув

ця жінка ховалась у пізню горіхову ніч
а ти здоганяв і не міг до світанку здогнати
а потім горів пропадав розчинявся у ній
і шепіт її обривався в досвітній луні
і ти прокидався в м'якій оксамитовій гаті

ця жінка – стеблина в чужих захололих думках
зламаєш коли засипатимеш вії снігами
бо пісня її недоспівана - надто ламка
ти довго у неї вслухався чи може звикав
втім так і не звик до химер хроматичної гами

Поглянь, як біло стелить лютий,
Сніжини з висі трусить світлі
На береги льодами скуті,
На пишних верб охайні мітли,
Як сонце бавиться в іскринках,
Підпори диму держать небо,
Як скипень рипнув - тріснув дзвінко:
- Із гірки нумо мчіть, хто – небудь!

Дивись, як місяць, взявши костур
На темно-синім низькодолі,
Подався в ніч, немов апостол
Зціляти зір померхлу болість,
Як шиб крихке гравірування
Строчить навпомацки умілець ,
Щоб одурити погляд зрання
Зими примарним рукоділлям.

02.02.12.

 
ви знову мої кипарисові дні
всміхнись амадеусе ~ бренді & чаю
ти довго недужав я вірю чи знаєш
відквітлі згасають у досвіт вогні

я маю гітари & давні пісні
іронії біт із солодким одчаєм
& сяєво струн літургійно стрічає
нестримно леткі кипарисові дні

ні кроку у відступ ~ вимоги ясні
безодні бузково з якого ти краю
агонії снігового розмаю
в небесних полях на зимовій війні







 

це до білих човнів
підіймаються душі дерев, –
перешерхла кора
облітає
у невідь блакитну…
на прозорих долонях
нелегко тримати тебе, –
ти не знаєш життя,
бо себе у падінні
не видно.

ти співаєш як плачеш
на згарищах трой і еллад,
в поліномах облич
закотившись в розлуку –
живою,
я встаю між словами
твоїх нескінченних балад
і вмираю в плащах
і шоломах
минущих героїв.

в білій лодії часу
дитя розсипає
пісок,
усміхаючись сонцю
під кілем
довірливо-просто.
я приймаю в долоні
обірваний вітром листок,
як дарунок життя
у зеленому дзеркалі
росту.

Один из святых мужей Божиих сказал:
" ВСЕ БУДЕТ ДАНО ТОМУ,
КТО УМЕЕТ УПОВАТЬ НА БОГА,
СПОКОЙНО УЕДИНИВШИСЬ В ТИШИ ".
Познание этой мудрости просто -
Чтобы не блуждать по жизни,
Вместо нервной суеты и спешки,
Сесть у ног Господа, в тиши,
И дать возможность Ему
Поместить нас в течение Его Божественной Силы.
2012г.

(вступне хух і ааа [без 100гр не читати])

фрейд іде
під менует
каберне
під інтернет
думці
все пасує

буцім

я ласую
бітами
клавою
відбитими
кавою
розлитими
імхово
пошитими
для палати
номер шість

хтось
когось
чи
щось
комусь
як напише
з’їсть

(післяааашна дія)

з алтконтролделітами
справу на муму
завели герасими
довго в блогах квасили
мумине ну-ну
пхали попихалися
ніками збиралися
віртуально в слоїк
де закваску доять
просто з пальця
з мух
набирають
в слух
дзень-дзелень для вух

му-му-му
та й му-му-му
мукали і ми_кали
дух кадильний кликали
потім сатану
не будіть в них геніїв
летаргічні гени їх
рай для параної

а муму
а що муму
у муму гав-гав
ну-ну
хлюпс
і тссс

і добре б мати
зябра
дихати
в абракадабрі
бла-бла
румигати сленг
булькати
не_зле
і по бульці
рахувати
скільки му
наскільки стати
того му
на кум-куму
а куми
на кума
дайте римам
гуми

(викривлення під дзеркало)

щоби нитки з думки
не втрачати
алтконтролделіт
за гумку
та
не перейматись
і не мукати
герасимам тоді
і спокійніше
мумушці
і воді

2 Лютого 2012

Між нами загорілося шаленство:
зненацька, серед осені й журби
перетворився жовтень на блаженство!
Багряним листом сипали дуби,

Вуста ми смакували, мов цукерки:
уперше став солодким листопад .
Удень чекали жовтих феєрверків,
а кожну ніч – незмінно – зорепад!

Хочеш знати, чи справді було
Те, що так колись пишно цвіло,
Що на серце наводило чари,
Світ вбирало в злотисті примари,
Те, що сяло, мов чистий кришталь,
А безжалісне й гостре, як сталь.
Приторкнутись ти хочеш близенько,
Придивитись до нього пильненько,
Скинуть з нього покраси й квітки,
Одрізнити основу й нитки,-
Адже часом найкраща тканина
Під сподом просто груба ряднина.
Залиши! Се робота сумна,
Не доводить до правди вона.
Глянь, смереки зеленії коси
Повбирались у ряснії роси.
Не питай, чи то справді роса,
Самоцвітна, всесвітня краса,
Чи то, може, те сонце здурило,
В млітки дощ холодний змінило,
Або, може, то хитрий вітрець
З марних крапель сплітає вінець,
Або, може, то винна смерека,
Що показує росу здалека…

Буркут, 10.08.1901

А мені не Тані сняться й Галі,
Не лани широкі і ліси,
Бо такої, як у Сенегалі,
Я не бачив більш ніде краси.
Як згадаю, брате, зразу слабну,
Хвилі блиск і порухи весла,
Крокодили, пальми й баобаби {
І жону французького посла. { Двічі.

Хоч французької не розумію,
І вкраїнською вона - ні в зуб,
Я про стан високий її мрію
І чарівний вигин ніжних губ!
Не цікавлять жодні інші баби -
Душу бідну Африка звела:
Крокодили, пальми, баобаби {
І жона французького посла. { Двічі.

Що сказати, братчики, сестриці?
Справи, чесно, в мене просто швах -
Бо єдиний сон мені лиш сниться
Широкоформатний, в кольорах.
І у спеку, і в мороз, і завше
Вигоряє все в мені дотла, -
Як побачу постіль в ньому навстіж {
І жону французького посла. { Двічі.


02.02.2012

Здається, я за фахом -- не суміжник...
Та не біда -- усе ж - бо при мені...
Напровесні ще липнуть незаміжні,
Щоб я читав думки їх голосні...
І, може, навіть маю в тому втіху..
Куди від себе діти, бабія?!.
А що самотність? Протилежність сміху...
І проганяти шкода... Бо -- моя...

Моя мова прозора.
І свіжа, як вітер.
Не занудний сироко,
а дзвінкий трамонтан.
Вічна в ній непокора.
А рабство хтось витер –
ніби вирвали око,
згеноцидили клан.
Клан “рабів і підніжків”,
окрадених дурнів,
малоруських пройдисвітів
з диких племен.
Згеноцидили з лишком:
на стінах тортурні
засвітилися тисячі
мілірентген.
Моя мова – як вітер.
На генному рівні
в ній відвертість, і воля,
і гідність, і честь.
Між нашкрябаних літер
на стінах катівні –
слід присохлого болю,
що йому міри несть...
Моя мова співає –
хоч смішно, хоч гірко.
Кожне слово – як вибух,
енергії міт.
Їй обмежень немає –
і викиньте мірку!
І протріть свою шибу!
І гляньте на світ!
Моя мова говорить –
і гордо, і владно.
Не заткнуть мені рота,
бо мова – моя!
Я в розбурханім морі,
на вилицях – садна,
та я буду боротись,
інакше – не я.
Моя мова – це право.
І це моя карма.
Позавимірна доля
народу мого.
Моя мова – держава:
не купиш задарма,
хоч обшарпано-голі
і Ясон, і “Арго”.
Моя мова – руно?
Чи проста сірячина?
Хто без неї зачах?
Хто боїться її?
Все одно? Не одно?
Чи ти звір, чи людина?
Чи окрилений птах?..
А в кожному слові
моєї мови
співають солов’ї.

2007

Україно! Мій чудовий краю,
Ти мене красою полонив
Голубої далі виднокраю
В золоті благословенних нив.
Жайворонка співом у блакиті,
Неспокійним шепотом вітрів, -
Ти до мене вмієш говорити
Так, щоб я тебе порозумів.
І беріг у відданості щирій,
А не у байдужості глухій, -
Я в майбутнє України віру,
Повну добрих помислів і мрій!
01.02.12

За гроші, кажуть, купити можна все
Й ціле життя прожити без турбот.
Увесь тягар проблем хтось інший понесе,
А гроші витягнуть із течії скорбот.

Та пам'ятай, купивши ліжко,
Не зможеш ти придбати сон.
Снодійного хоч випий діжку
В штучний потрапиш лиш полон.

Так навіть вишукані страви,
І гори шоколадних плит -
Не принесуть для тебе радість
Коли не маєш апетит.

Купити можеш різні книги
Літературу, реферати.
Викладачів й диплом купивши -
Розуму ти не будеш мати.

Й придбавши золоті ікони -
Не вселиш віру в своїм серці.
А показові жертви і поклони,
Навряд чи в рай відкриють тобі дверці.

І на останок, купивши почуття -
Задовольниш миттєве лиш бажання.
А зруйнувати цим все своє життя,
Можеш, створивши ілюзію кохання.

Мірило цінності таланту –
Не в бухгалтерії пера.
Бо надбання, і це константа,
Із мухи видути слона.

01.02.12

ТАМ
1
-Начудовуйся останнім
тихим ранком—
Враз над вухом
хтось чужий прошепотів—
Вже у просторі
відкрилася фіранка.
В паралельний світ
Потрапити хотів?
На бруківку не звертай.
Іди за мною—
Діловито научав
мій дивний гід.
Раптом—темрява,
закутана імлою...
Вечір. Хмари. Степ...
Невже це перехід?
-Так, приїхали...
Тихіше! Хтось крадеться.
Захищайся
від раптового стрибка.
Небезпека скрізь.
Тобі вже не прийдеться
Пити пригорщами
воду зі струмка.
-Друже лагідний,
ми що, сягнули пекла?—
Жалить скроні
рій запитань і думок.—
Що тут коїться?
Від кого небезпека?
Де ми зараз,
І до чого той струмок?
-Знай, обставини
у нас тут дещо інші:
Кожен другий - злодій.
Тюрем вже нема.
За законом джунглів
правлять найхижіші.
Інколи здається,
що ввесь світ - тюрма.
А з природою
б’ємось, мов дуелянти.
Поле зла навкруг
руйнує все живе.
Непомітно почалось,
з грибів-мутантів.
А тепер потік отруйний
греблі рве.
А напровесні ж
були в нас три дороги...
Із надією
І вірою в любов
Зачинали
наші прадіди з порога
Нові села
серед пралісних дібров.
І лунав до них із неба
Глас розлогий—
Будьте!
ДОКИ НЕ ПРИМИРИТЕСЬ
ЗІ ЗЛОМ
Та сказав хтось:
Нащо ці перестороги?
І пішли ми
через правду - напролом.
Віра? Честь? Любов?..
Хіба що для забави.
Той безликий ХТОСЬ
давно зомбує нас
Напівнатяком
облесним і лукавим:
“Ти люби себе!
Живеш на світі раз!”
І все рідше
діточок несуть лелеки.
І все рідше
серце хочеться відкрить.
Хтось, обмацуючи
наші попереки,
Поцікавиться байдуже:
“де болить?”
Пащекують
надокучливі кумири.
Тужать клятвено,
на Біблії рука,
Обіцяючи роботу,
хліба, миру...
Давня пісня. Чули.
Ще з броньовика.
На етапи гнали
сірі кардинали
Дисидентів.
Нашу совість, інтелект.
Ми майбутнє, генофонд
свій розстріляли,
І потомків не тривожить
Духа злет.
Десь поділись Рафаелі
і Ван—Гоги.
Виставляєм унітаз
на вернісаж.
Споглядають,
наминаючи хот-доги,
У екстазі
не помітивши пропаж.
Пересмішника убили—
темно стало.
Відтоді і в храмі Божім
не були.
Ми нітратами
вола понапихали.
Ми ерзацом собі
душі натовкли.
А природа
б’є наосліп неврожаєм.
Від задухи
позіхає океан.
Бо планету прямо в серце
ми вражаєм
Термоядерним вогнем
випробувань.
Бачить Всесвіт неозорий
нашу неміч.
Нашу нехіть
докопатись до причин.
Ентропією
важкий космічний леміш
Все зрівняє.
Не залишить на почин.
Відчуваємо, що
близько вже, над краєм.
Зіллям душі спопеляємо
дотла.
Ниці втіхи
ми пожадливо хапаєм,
Мов недоїдки
із панського стола.
2
Ось і місто вже
снує вогненні зблиски.
Гуркотить машинним ревищем
спідвей.
-Чуєш постріли?
Бритоголові близько.
Банда підлітків
полює на людей.
-Друже, як же ви
призвели до такого?
От у нас: Добро панує,
мудрий лад...
-Не радій. Від нас
проміння поля злого
Вже несе в світи
руйнівний свій заряд.
Раптом зойкнув
і схопився він за серце.
Людську плоть таки знайшла
одна із куль.
Як же легко вмерти
в цім скаженім герці!
Геть, мерщій із цього пекла!
Ось той пульт!
3
…Я лечу кудись.
Шалено стука в скронях.
Тисну кнопки навмання:
“Надир!” “Зеніт!”
В забутті стинає думка—
Мабуть промах!
Я роздвоївся. Згубився.
Де мій світ?

Все. Скінчилось.
Височить мій дім за рогом.
До під'їзду
ноги радісно несуть.
Що це? Ліфт німий…
Запльована підлога.
Регіт, лайка... Ні!
Цього не може буть!

не бійся - тільки спробую пізнати
чи холодно душі від краплі суму
я витерплю коли вона знеструмить
односторонні смуги благодаті

не бійся - мимохідь торкнуся болю
не боляче напотемки набосу
і не проси але коли попросиш
не кам’яній у замкненому колі

не бійся - це народжується серце
пронизуючи світлом життєдайним
любов – найдивовижніша із таїн
серед найнеймовірніших із версій

світ - шкереберть
жниво
покіс
чаша - ущерть
душу
навскіс
ангел
сльоза
пустка
тупик
де та межа
світ щоб
не зник
слово - єлей
думка - кинжал
о Лорелей
спи
не співай

Мороз візерунково малює рукою,
на шибках сонних,ранкових маршруток,
оповите серце незбагненною журбою…
закутаю в’язаним шарфиком смуток.

Холод безжально виколює кінцівки,
замерзає від вітру обличчя …не відчуваю чола,
і знов ранок на заїжджених платівках…
стискає коліна холодна зима.

Засніжені ліхтарі рахують хвилини,
сипле сніг на обвітрені вуста…
дім ,між тим навчання ,роботи хвилини…
на зупинках замерзають початки ніби то нового дня.

а мені б подихом твоїм зігрітись…
давить груди,така нестерпна самота,
вдих …видих,думок вже майже не чути
мені так не_вистачає твого тепла…

Не існуєш взагалі, ніде,
Переконати незрілий розум,
Нехай хтось з памяті зітре,
Бо далі так не в змозі.

В тісному місті загубитись
Неможливо, впізнають обличчя...
Морозний морок заподіяв
Мій рідний убивця.

Не минуло неминуче,
Огорнуло німою кригою
Жалем болісно пекучим -
Холод...через раз дихаю.

Заграли бісики в очах,
Стрілу пустили.
... А чай давно уже прочах,
Потали сили.
Та очі ті усе палкіш
Голублять душу.
У сни вже не приходять біільш...
Забути мушу.
Стоїть жура і в тих очах.
Тьмяніють барви.
Я підігрію, чай прочах...
Та те вже марно.
2012
***
Закотився білий день
В стиглі сливи.
Назбирав собі пісень
І - щасливий.
Ніч узула чобітки,
Задається.
Що гармонія між них,
Лиш здається.
2012
***
Стиглим плодом падав день
Нам під ноги.
Ти шукав усе пісень,
Я - дороги.
Ти гортав все сторінки
Книг банальних.
Я шукала на латки
Слів астральних.
Полювали хто на що,
Та даремно.
Ти давно все у ніщо
Звів напевно.
Роз'їжджаються човни
В різні боки.
Не здолати глибини,
Збігли роки.
2012

Різдвяна шопка. Спогад про подію
В печері вифлеємській. Знов Дитя
Від метушні земної нас відірве
І подарує клаптичок життя.
Та шопка – в білій клітці. Для порядку,
Як римляни, замки важкі висять.
«Добродії! Дивіться через гратки,
Тут вам не безумовна благодать.»
2012

Чутливі – пам’ять у водойми,
твоє оголене плече...
Куди цілунок потече
розгублений і непристойний?

Земля Святого Ловеласа.
На мушлі вух тримаю курс.
З бавовни хвилерізний плюск
примхливий до пори до часу.

По шиї дріботіти веслам.
В убогім світлі маяків
купаються думки в’юнкі,
вільно-доступна занебесність.

І пальці – барвники. Нам барвно.
А там, де пальці – там слова.
Хай шторм береться за штурвал
і стегна омиває карма.

Полундра, чи овва...

1 Лютого 2012

І знов лунає попурі,
І ціни скачуть вище Бога...
І мав союзників у грі --
Не залишилося нікого...
Ворожки де?.. - та як на гріх...
Ти зауважуєш, на диво,
Що саме їх,що саме їх
Не вистачає особливо...

Кажуть люди, що я бідна,
Що душа моя черства.
Може щось не розумію…
Як пишу тепер вірша?

Бачу те, що всім під силу:
Біль і тугу у серцях.
Кров і рани, наче мило
Ріже очі по ночах.

Та невже така потвора
У мені сидить, жиє?
Вам розкажу у півслова,
Як мені воно то є.

Лиш забачу стару бабцю -
Серце коле і болить,
Бо вона в дірявих капцях
Ходить милостиню «бить».

А мале дитя в колясці,
Ще не бачило життя,
Вже живе у псевдо казці
І таке його буття.

Бачу крісло інваліда,
В нім сидить мале дівча,
Тягне погляд свій до діда,
Що біжить мов те курча.

І вона сльозу пустила,
Вітер б’є її лице.
У будинку , де родилась,
Скривдили мале тільце.

Глянь, оті батьки, що п’яні,
Б’ють дитину кожен раз,
Як малеча не притягне
Їм пів літа на запас.




Ви скажіть, невже усе це,
Не говорить про той біль,
Що тримаю у серденці,
А душа – вогнем горить.

Мов річки, солоні сльози
Ллються завжди із очей,
А змінити я не в змозі
Світ жорстокий та людей.

Ви самі на себе гляньте,
Зазирніть в своє нутро,
чорноту свою дістаньте,
отоді ВАМ всім добро!

Ця зима – пухнаста іліада,
кожен дотик, наче білий маг!
Блискітки прозорої помади
залишились в тебе на губах...
Ця зима - із казки про дракона:
іскрометні вогники в зіницях.
…все одно вона не заборонить
цілувати січневі ялицю.

Хто ж знав, що оця розпіарена подорож
на повний обернеться зрештою програш?
Що після фанфар у порту відбуття
так близько підступить межа небуття?!

Хто знав, що і в рубках, і в кают-компанії
були всі у стеньгу керманичі п’яні,
а на містку, в товаристві путан,
плював на весь світ сибарит-капітан?!

Ніхто наперед не займався фарватером –
довірились навіть не картам, а фарту,
сховавши свій блеф за таємності гриф.
Хто ж знав, що із спокою вирине риф?!

А публіка час свій палила на палубах –
в кіно і в басейнах, на кортах і в пабах,
віддавши у руки профанів та пройд
життя свої, мов паспорти на контроль.

Зненацька тряхнуло – й відкрилися течі.
Й щури перед тим не вдавались до втечі:
щури залишилися ще у порту…
Бо й людям затісно було на борту.

Ще вчора вони милувалися бухтами
з судна, яке вмить стало попросту брухтом.
І ось розбігаються всі навмання.
І чайки кружляють, немов вороння.

2012

Я – прохрипла ріка, моє тіло – вода,
моя кров, як розгорнута Біблія.
молитов – ще невиплаканих – чередар;
подорожник, дорогу що зцілює;

мої очі – стовпи, на яких небо спить,
мої пальці – дерева розбуджені,
мов кобила жеребна, рілля у росі;
наче серце Тичини – завгрубшки ніч;

на траву молоком плачу, сльози бузком
витираю; ніч свічкою скрапує;
Плужник віршами душу мою, наче вовк,
розірвав на малесенькі клаптики...

сонце вийшло на світ, наче з риби ікра,
розіпне дощ суницю невзадовзі
наче перше соборне послання Петра,
поцілунком любови вітайтеся...

мої сльози в копицях; в калачики б’ють
цвіркуни, наче в бубни; весні – віск ллю;
на хрещених вітрах замордований люд
між собою мовчить... українською...

в серці рибалки полум'я
багряне небо в дзеркалі льоду
самотою розкидані жидко сітки
жадає рибки золотавосріблої?
лови...

до мли вікна іржаві ліхтарі
схилили час у місяцевих німбах
безхатньо їм і вимушено німо
у немочі зимових негорінь

у філігрань мережива на склі
приречено пускаючи коріння
вони зиму як висновок не змінять
вони поснуть в засніженості слів

і світ завією летітиме у нав
хапаючи скупе північне сяйво
і щось раптово виявиться зайвим
на тлі перегорілого вікна

Облога спогадів про юні дні
Стиснула горло нападами жалю.
Були веселими - тепер сумні -
Пісень - поезій зоряні скрижалі.

Якби мені у шпарку днів отих
Заглянути, немовби за куліси,
Де я , на жаль, тоді тебе не встиг
До серця пригорнути млосно й тісно .

Яскравий сніг біліє наокруг,
Веселий іній іскри розсипає.
Печальний спомин - дивний упертюх
Гілками тями стиха хилитає.

Життєва нива сріблом узялась, -
В минуле, віршописцю, людям зась!

Стіка Йорданською водою
снігів посріблена яса.
Блакить небес – над головою,
і під ногами – небеса.

Хитнеться світ… По мокрій кризі –
непевна – дійсності хода…
Зірки втопились у відлизі
і дню – по кісточки вода.

А я од відчаю – до раю,
повз кленів стрій неговіркий.
Калюж буденність обминаю,
не наступаю на хмарки.

І віддзеркалена осанна
в зими замріяних очах.
А я, щаслива і кохана,
іду, іду по небесах…

2004(2012)

Зібрала городину
руками земними й пречистими
Гордість на груди
хусткою виклала,
Як знамено і як щит.
Їде до міста,
судовим викликом.
Сина привівши на світ,
За ним – Христом, хрестом –
Кожна жінка стає декабристкою

Відтісняє радість на узбіччя
Із душі удосвіта жура.
Зазирає пристрасно у вічі,
Неспокійна подруга стара.
Тягарем лаштується на плечі
Та торкає холодом щоку,
І на вухо щось мені лепече
Терпеливо, вперто, нашвидку.
Звідкіля узялася ти рано
Не в думках безплідних – наяву?
Безпідставний цей візит і шану
Я твою ізнов переживу.
Занотую звично у блокноті,
Що не знаю зустрічі мотив, -
Що тебе, небажану, я всоте
Негостинно в душу не пустив.
31.01.12

Цей Anno Domini, цей день і настрій,
І світ, який ніяк не може впасти
Завісою чи яблуком Ньютона,
А ти його остання оборона,
Якщо не визнати тебе баластом.

І смішно аж до лоскоту в легенях
На старість видаватися зеленим,
Але обізнаним у звабі сучим сином.
А я убити можу так невинно,
Що довго пам’ятатимеш про мене.

Тоді шукай у хроніках і звітах,
Що «закохався і без заповіту»,
І в цьому мого злочину ознаки,
А ти відбувся тільки переляком,
Та серце заживатиме до літа.

Скоріш за все, затягнеться рубцями—
Колючи дротом між чужими нами,
Хотілося б забути—не забуду
Як затяжну, ускладнену застуду
І вихід буде із цієї драми—

Як з лабіринту—нитка у клубочок,
Свята у будні і світанки в ночі.
Без тебе, бо не матиму нестачі
В твоїх історіях, бо вже не плачу—
В нового автора ніжніший почерк.

О-о-о! Гапіє – Агафіє,
краплинко раю,
серденько радіє -
завжди будь такою!

О! А як до пампушок-щік твої
великі і червоні ягоди-губи
йдуть!
О! А маленькі-пругкі груди
твої - двоє,
і широкі стегнонька-сідниці твої -
з розуму зведуть!
О! А як стане покривати
рум’янцем спокус
тіло усе!..
О! Як ти умієш загравати!
О! Жадання тобі не бракує!
О! А як твоя хіть тобі пасує!..

Напевно, ти прийшла з Трипілля, мила,
під давнім ім’ям Агафії...
Тоді ще не різнили
кохання, проституції і порнографії.
2012