…І сипались роси на ніжні п’янкі стебелята,
І сонце вставало, заводило погляд у даль,
І світ оживав… Оживала покинута хата
Вітрилами саду і гордими щоглами мальв.

Пташина когорта торкалася співами ранку,
У яблуках зріли соки й рум’яніли боки,
Схилялись гілки аж до ганку… До чистого ганку,
Що їх замітали вітри без твоєї руки…

Присяду на сходинку, тут, де любив ти сидіти,
Де ще, по-осінньому, тепло і сонце в чоло…
І квіти, з якими ти вмів говорити у літі…
люблю їх… тобі ж бо так солодко з ними було…

Не вистачить сили і слів, щоб молитись… Заледве,
як пам’ять торкнеться стежинок жовтневим дощем,
душа відгукнеться плачем журавлиним і небом:
«…та як же без тебе..?»
Без тебе…
…Не віриться ще...

8.10.2011

Злетіли дні, як птиці. Вже й не видно.
А ми з тобою поруч стоїмо.
Нам так нема про що поговорити,
Ми стільки часу мовчки мовчимо.

Напевно, я вже не така цікава.
Напевно, ти дратуєшся частіш.
Романтика стосунків – в ліжко кава.
Розмови? А з розмовами облиш.

В яких туманах ти мене посіяв?
Коли забув, для чого ми разом?
Одноманітна слів чергових сірість
Мене, мов дощ, затягує рядном.

Я хочу те, що не візьмеш у руки.
Я хочу так, як тільки між двома.
Так лаконічно, легко і без звуку
Ти щось отим мовчанням надламав.

Вже кутик вуст не так біжить угору,
Вже струмом дотик мій тебе не б’є.
Ми прісно про ніщо тепер говорим
І горнемося…кожен у своє.

Самотність разом. Хочеться не вірити.
Свобода рішень. Як болючий нерв.
Скажи, ми так самі собі відміряли,
Чи це звичайний давності маневр?
2011

Сказати як? Не уявляю…
Я прокрутила в голові
Сто раз…сто фраз. Я навіть знаю,
Що б ти на все це відповів.

Я знаю погляд. Знаю рухи.
Про подив знаю і про біль.
Завмри! Тримай цю непорушність.
Дві літери – один пробіл.

Я вже жалкую. Не сказавши.
Хоч не сказати – теж провал.
Чому у нас з тобою завше
Війна за внутрішні права?

Кажу наввипередки: винна.
Спонтанно, тупо ниє біль.
Провина, знов моя провина.
Я так дозволила тобі.
28.01.11

Волосся море – до плеча,
а неба видихи – в очах.
Нечуване пливе по шиї.

Півпоцілунку пережив,
та застигаю на межі,
стихаю, ніби я – стихія.

Розкапілярилось вино,
прогнало звідусіль мінор
і ноти – з дотику – вологі.

Бракує слову – півковтка,
бо тане опір у руках,
переростаючи в дорогу.

Цим пальцям – по росі іти
і переходити на ти
сліпма, вбираючи тремтіння.

І осягаючи в ходьбі
єство нестримне по тобі,
здуваю ніжністю сумління.

І ти – відкрита, наче квіт,
де ненароджений ще світ
чекає на пором бджолиний.

Ще раз по хвилі промайну,
що лодь розхитує нічну,
проймусь і загадаю... сина.

7 Жовтня 2007 (edited 2011)

Педагогіка вчить
Змалку робити дітей атеїстами.
Мої рідні
Зроду-віку не чули про ту науку
І казали, що знайшли мене в капусті,
Що на горищі удень спить,
А вночі стереже наш сон домовик,
Що є такі білі тваринки ласки,
Котрі роздоюють корів, заплітають коням гриви.
Що не слід засинати під місячним сяйвом...
Сьогодні мої вчителі вже в кращому світі,
А їхня наука, хоч і позаду,
Але не так уже й відстала від педагогіки.

В твоїх руках відсутня шпага,
а "честь мундира" - й поготів.
Накульгує з-за спин увага,
як Мельниченко в свідки "слів".

Веб-камера "малює" намір...
Міледі - хтось із учениць.
Утихомирюй наш ти гамір,
настав в журналі одиниць.

А згодом факт: у інтернеті
учитель - дурник і тиран.
Міледі - леді в кабінеті,
тому й карта дівочий стан.

Не видно, правда, режисера,
що кардинал йому - як тесть.
Та знаєш ти: для мушкетера
є "честь мундира" - власна честь.

Береш терпляче в руки крейду
і йдеш до дошки працювать.
Ти не проводиш в класі рейду
з метою виявити тать.

Оцінку "сім" в журналі пишеш
в графі "Міледі. Восьмий клас".
І дивно: ти усе ще дишеш...
Бо не несеш в душі образ.

7.10.2011

Ми про любов
Давно не говорили –
Соромились інтимності,
Либонь...
І раптом несподівано відкрили:
Запізно говорити про любов.

Нерадісне прозріння, що й казати,
Гарячих не вернути вороних...
Їх іншим і сідлати, і гнуздати,
І відчайдушно мчатися на них.

...Моя рука
Твою ніжніш тримає,
І слово,
Ніби яблуко в садах,
Повите осінню, поволі доспіває
І тихо завмирає на вустах...


1976

3
Від цих листів не те щоб дуже зле,
а просто з ними мало в грудях місця
для кровословоплетива. Але
стає на краще кожен другий місяць.

А кожен третій – п’яний рецидив,
Коли між ребер блюзово й мінорно,
коли боїшся заживо врости
в мовчання між рядками – межи жорна.

У всього є артикул і ціна.
У наших почуттів вона захмарна.
Та менше з тим – для чогось я пізнав,
що є стосунки, складені намарно.

Оці листи, поділені на двох,
як не дивися, не рівновеликі.
Між нами знову давній status quo,
та це не я на нас його накликав.


4
В моєму світі все іде на лад:
взаємних слів не так уже і шкода.
Єршалаїм покинула імла,
і в небесах дзвенить мажором кода.

Це божевілля – вірити в листи,
яким до нас нема насправді діла.
Я їх писав для серця. Разом з тим,
хотів, щоб ти повірила у тіло.

Я пропагую схиму і письмо.
Я знаю те, що все не випадково.
Я вірю в ніч – без текстів і розмов,
І в небеса, де світиться підкова.

Чекай на мене там, де нас нема,
Бо саме там зустрітися на краще.
Усі слова, що я для тебе мав,
я написав. А решту не накрав ще.

***
Я до неї з миром, посмішкою свята.
Мчить душа вітрилом - ну, збагни хутчіш!
А вона назустріч - і з мечем, і в латах,
ще й сховала спритно за халяву ніж.
На тобі, шалена, мудрості перлини,
чесності зернятко, цвіт натхнення - на!
А вона убивчим поглядом невпинно
підніма вулкани з ненависті дна.
Маю почуватись завше винуватим,
хоч вразливу душу рани вже ятрять,
бо вона... Згадали?! - зала біснувата,
що зжерає люто слово бунтаря.
2010р.

***
-Зорі рідшають, - промовив Сірий Брат, нюхаючи передсвітанкове повітря.
– Де буде наше лігво сьогодні? Адже тепер ми підемо новими слідами.
Р. Кіплінг «Мауглі».

Твій слід загубиться в ночі
І ранком вмре.
Трава прим’ята оживе,
Забуде все.

І тільки в росах сміх і гріх –
Твоя сльоза:
Віддай мені, віддай мені
Всі «проти» й «за».

І, навіть, розірвавши плоть
І дух єства,
Ранкові зорі упадуть, -
Одні слова.

Звёзды уходят в даль
Никому не мешая мечтать
Забирают с собою печаль
Разрешая душе полетать.
И пускаются счастьем в сердца
Отпуская обиды, печали...
И во тьме два прелестных лица
Перед ними любовь познавали.
Ветер дул в такт движения тел
Охлаждая горячее сердце
И никто не узнает их дел
Просто он помогал ей согреться...



2009

Не глузуй із приходу жовтня.
Незворотна ця жовта туга.
Сорок дев’ять листів від друга
У шухляді лежать. Сьогодні
Хворий вітер відкриє хвіртку
У минуле. Знайде на скронях
Сивину. Випадково зронить
Дві сльози. І брунатну квітку
Не зірве. Білоока старість
Непомітно іде навшпиньках.
Кажуть, осінь – це літня жінка,
У якої відняли радість.
7.10.2011

УРОКИ СОЛОМОНА

25

“Не сварися з людиною дармо,
якщо злого вона не вчинила тобі.”

Відпусти почуттів своїх армію,
Бо потоне у річці злоби.

Малий сидів так довго, що змінилася Конституція.
І всі його жінки народили й пустили корені.
Його адвокат перебрався до Штатів, прокурор – до Турції.
І лише він сидів собі, як на вахті – пійманий, але не скорений.

Сидів в одиночній, сидів у загальній, з арабами.
Сварився з адміністрацією і займався самоосвітою.
Сидів із замміністра зв’язку і якимись піратами,
З пророками й прокаженими, з буйними та просвітленими.

Ми самі вирішили його забрати, коли він звільниться.
Приїхали й підхопили його під тюремними брамами.
Аби не думав, що ми забули про нього за нашими війнами,
аби знав, що ми пам’ятали про нього за нашими травмами.

«Тебе там усі чекають, малий, - говорили схвильовано, -
Всі наші, малий, сперечаються, яким ти приїдеш потягом».
Говорили й дивились, що там було намальовано
на його пожованій шкірі, що світилась під одягом.

А там були намальовані пальми під церковними банями,
і тяжкі якорі, з якими він схожий був на капітана без кітеля,
і гарячі жіночі профілі, пов’язані якось з його коханнями,
і голова Сталіна над лівим соском, мов голова Івана Хрестителя.

І коли ми вже під’їжджали до міста, яке нас завжди єднатиме,
і яке ми любили по-своєму за тепло та відданість,
він попросив зупинитись і розглядав дими над комбінатами,
ніби дивився на власне місто з безпечної відстані.

Там, на в’їзді, на нього чекали боржники з кредиторами,
з друзями й конкурентами, з сестрами й нареченими,
з блаженними та сліпими, з радісними та хворими,
з циганами й растаманами, татарами і чеченами.

Чекали німі й поламані, згорблені та контужені,
діти з гіркими прянощами й дівчата зі штучними перлами.
Навіть померлі стояли в такому дзвінкому напруженні,
що коли б не сморід, ніхто б і не знав, що має справу з померлими.

Щойно він рушив до них, як вони озвалися,
вітаючи його співами, вигуками і танцями,
і кожен із них говорив сусіду: «Дивися, Вася,
це ж малий повертається, малий повертається.

Тепер він нарешті звільнить це місто від різної наволочі.
Тепер він вилікує всі наші рани, між нас проходячи.
Зцілить усіх тритонів у наших водоймах, що помирають, плаваючи,
підійме на ноги наших дітей і далеких родичів.

Славімо його у місті, що тримається вірою нашою.
Стелімо дорогу йому пальмовим гіллям і своєю одежею.
Малюймо його ім’я на ворожих будинках чорною сажею.
Ділімося з ним своєю радістю світлою та безмежною!»

І ось малий стояв поміж них, обіймаючи кожного -
демонів із фаєрами, янголів із рваними крилами.
Обіймав їх і розумів, чого їм усім це коштує.
Обіймав і обмивав своє довге волосся червоним кріпленим.

Обіймав їх, звертаючись до них піснями та віршами,
і думав: «Куди їх вести такими стрункими лавами?
Їм так легко сьогодні мстити, палити й вішати,
оскільки відповідати завжди буде той, кого вони всі тут славили.

Оскільки в наших містах, з нашим везінням і вдачею,
нам і лишається хіба що виглядати за сонячною погодою,
коли прийде Цар Єрусалимський з ідеями законодавчими,
й прийме смерть за наші гріхи за обопільною згодою.

Тому вони і шикують довкола мене свій святковий паноптикум,
тому й виходять за мною з лікарень, тюрем та крематоріїв.
Які пророки?! Вони не вірять навіть синоптикам.
Вони навіть Царство Боже вважають окупованою територією.

Вони бояться насправді, всі ці нарвані й стримані.
Бояться свого азарту і власного зцілення.
Бояться мого слова, бояться мого імені.
Й боятимуться його до смерті. Навіть довше –
боятимуться до воскресіння.

Боятимуться, оскільки справді мають чого боятися,
мають що приховувати від дітей, матерів та демонів.
Тому де вони – мої сльози, де моя чорна п’ятниця,
де сліди на моїй розмальованій шкірі від палиць і ременів?»

За ним котились важкі фургони з якимись потворами,
і вагітні жінки несли за ним чиїсь голови на срібній таці,
і п’яні янголи літали над ним повітряними коридорами
від трамвайної лінії
до сортувальної станції.

В.К...

Посиділи трохи, політали в мріях,
Доторкали крильми глибини небес!
А у мить прощальну затремтіли в віях
Дві сльози маленькі - серця смуток весь.

Ми мовчали довго, красномовно тільки,
Так, що всі навколо чули думки плин.
Як би ж люди знали - в серці сяйва скільки!
Розставання наше - мов гіркий полин...

Час було вставати, свято завершилось,
Люди, милі серцю, йшли від мене знов.
Я ж тепло у грудях, мов найбільшу милість,
Бережу донині, це - ТВОЯ ЛЮБОВ!

Доокіл перехрестя -
пішоходи і мжичка.
А назустріч несеться
розцяцькована бричка.

Б’ються з бруком підкови -
аж відлунюють зойки!
В бричці прóгулянкóвій
їдуть дві парасольки.

Перша - áквамарúнна,
друга - чéрвоновзóра,
мерехтять у вітринах,
мов огні світлофора.

Розгубився од того
люд на хвилечок кілька…
А дощисько-фотограф
ретушує бруківку…

осінь 2009

Н. К…

Посиділи трохи … Час уже вставати
Неохоче, сумно від твого стола,
Бо в руках жіночих бачу зримо скатерть
Ту, яка учора рушником була.
Постояли трохи близько на порозі,
Ніби непорушні річки береги.
Удавали смуток, може, віртуозно,
Чи обом радіти не було снаги?..
Помовчали трохи в мороці омани,
Не скорившись зовсім вплину почуттів.
Але я в те вірю, що доба настане
І слова промовлю ті, що не зумів…
06.10.11

Птаха
мертвого
паперового
в трухлявині зморшок
по лінії згину
ховає за себе,
прикривши руками
Мадонни,
стара, але вічна,
жива – теж у зморшках –
іконка.

То дід мій на фронті
у тридцять сім років
загинув.

А птах – похоронка,
на діда мого
похоронка…

8.05.1997.

жовтень мете зі злості
прахом старого міста,
жовчю стриже газони,
трусить листки на брук -

перепеклися тости,
чай ще від літа вистиг.
мучить хандра сезонна.
щастя не йде до рук.

винна звичайно ж осінь.
вересень був терплячий,
але якийсь ніякий,
от і пішло на спад.

вірити рудокосим,
вітер ловити наче, -
перші сумні ознаки
виявив листопад.

осене, що ти робиш? -
вдарять громи доперва,
твого легкого духу
вистачить на сльоту?

будеш гукати пробі,
гальма зривати з нервів,
дні рахувати трухлі,
дерти на сніг фату?..

вересень все забуде.
жовтень нап’ється джину.
а листопад не прийме -
вибрав, та проміняв.

так і минеш в огуді.
лиш на старих картинах
золотом зійдуть рими,
вписані навмання.

коли площі холонуть під ляпасами дощів
і в клітини квартир розпливається стомлений натовп,
він виходить зі свого під"їзду у сірім плащі
й на безлюдній зупинці когось починає чекати

він тамує дощі цигарками, й асфальтні струмки
тягнуть буднів недопалки й листя пожовклі банкноти,
доки купчиться темрява навколо пальців руки
і нічні диваки йдуть на світло кіоску навпроти

...вона пройде, як завжди, по лезові погляду, і
не залишить ні миті, лиш встигне майнути в зіницях,
як пливе її тінь по асфальту і гасне в траві,
мов згасають у травах по літу зірки блідолиці

і він знову побачить, як випуклі краплі води
перед нею зависнуть на мить, щоб розбитись об шкіру,
як огниво ліхтарне спливеться у босі сліди,
і себе ні про що не питатиме, просто повірить

коли стануть злітатись уверх парасольки й плащі,
коли вітер хитне амулет на легких її грудях,
й вона зникне, лишивши напружений погляд ні з чим,
сівши в сіре таксі, що відвозить щоразу внікуди...

...він назве своє фото "Ота, що приходить з дощем",
він піймає її на ходу, не сфальшивить ні йоти,
він повернеться завтра у дощ, і чекатиме ще,
доки прийде вона - продавчиня з нічного навпроти

Яка світлінь в осінньому саду!
Яка печаль несплаканої тиші!
Стрічаючи багрянцеву орду,
Чуття стають гостріші і мудріші.

Розважливий не стримає ходу,
Завжди квапливий піде повільніше...
Така світдінь в осінньому саду,
Така печаль несплаканої тиші...

І знов безсонні ночі, ніяк не забути тебе
як згадаю твої очі, і сум накриває мене
безвихідь - омана пустинна, я знаю, я вихід знайду
ця пристрасть примарна, нестримна, проте я не люблю..
притворне нещире кохання, та солодке немов у раю
швидкоплинне та не останнє, полонило душу мою

Приспів
печалі сніг спускається на вії
ні дня не проживаєм без жалю
хай кажуть всі, що серцю не прикажеш
так знай, я навіть серцю прикажу

як янгол безкрилий на небі, існую я серед людей
твоєї любові не прагну, й своєї не маю тепер
надії мої затонули у сльозах цього життя
й уже не повернеш ніколи ті палкі почуття
заплющені очі кохання зруйнують щастя на вік
і в безвиході залунає відчаю гучний крик

2010

С пером в руке сидит поэт
За птицей наблюдает
В уме читает свой сонет
А птица улетает.
Поэт грустит желая воли
Летать в мирах, как птица та.
Узнав за жизнь не мало боли
Он думал, это лишь мечта.
Чернило капает на стол
Поэт же пьёт, не зная меры
Он встал, но тут же пал на пол
Не было больше в жизнь веры.
Очнулся, будто от дождя
Но нет, это любимой слёзы
"Любимая, прости меня"
И подарил ей бумажные розы.
Не знал поэт, что она вернётся
Не верил, забыл и не ждал
Но в этом мире он не проснётся
Слишком он много страдал.
И с небес часто поэт
за птицею следил.
Увидел розы, вспомнив сонет,
вспомнил поэт, что любил.


2010

Раніше час не так минав.
І безліч справ цей день вбирав,
І кожен з нас усе встигав зробити.
Але від кількості подій
Час просто мчить. А ти - не стій.
Бо він вкраде, як той злодІй , прожите.

Нас час обманював не раз:
Його одержавши аванс,
Ми забували головне змінити.
І застрягали в суєті:
І ми - не ми. Й вони - не ті...
А все тому, що дарма дні прожиті.

Ти думаєш, що він іде?
І що життя твоє буде,
Аж поки не мине ще років двісті?
Але, на жаль, минаєш ти,
Твої фортеці і мости.
Минаєш ти, а час… стоїть на місці.

Не вір в його фальшивий плин.
Ти залишаєшся один.
Сміється час - нічого не змінити.
Він за секунди день ковтне.
Мине - і оком не моргне.
Та завтра все ж як слід спіши зустріти.

2006?

УРОКИ СОЛОМОНА

43

“Прокляття Господнє на домі
безбожного,
а мешкання праведних Він
благословить."

Хто в Господа вірує – непереможний, –
блаженний і праведний той,
хто Христовий.

Іще існує відчуття,
що все гаразд,
та до пуття
це відчуття ні я, ні ти
в собі не можем віднайти,
тому сприймаємо життя
з відсутністю мети.

Не дарил, не берег, не жалел, не ценил, не лелеял.
Не гулял не спеша по тенистым осенним аллеям.
Не дружил, не любил, не умел, не кричал, не молился.
И за чьей-то спиной проживал, как за темной кулисой.
Не учил, не давал, не носил, не имел, не замечен.
Но тихонько вздыхал, от чего-то уставший под вечер.
***
Не хотел, не молчал, не умен и не пил, и не мил.
На граните записан коротким, бесцветным «Отбыл».

Узяв я тебе за ру́ченьку
(Була ти тоді незаймана,
Маленька моя спокуснице),
Повівши у ЗАГС ра́йонний.

Вінчалася ти із відчаєм –
Легенько обняв за талію,
Обручку вдягнув за звичаєм,
На віллу відвіз в Італію…

Чому ти тоді не призналася,
Як звати тебе по-батькові?
Узнав я про це недавно десь -
Навіщо сказала таткові?

Надія ще є на "умовний"
Чи, може, втечу́ з етапу.
Ходжу, мов ума́ неспо́вна –
За доню помстився тато...


06.10.2011

УРОКИ СОЛОМОНА

47

“Чи буде людина ходити по вугіллю
розпаленому,
і не попаляться ноги її?”

А коли почуття твої геть усі
перепалено,
висихають – і їх ручаї.

Лелітка літа проліта -
за мить сховається за обрій -
і на порозі день недобрий,
хоч наче й осінь золота.

Іще повітря крижане
над пелериною Покрови,
а вітер квіти паперові
уже по вулиці жене.

І мовби ще не на порі
тривожні поминальні дзвони,
а вже не менше за червоних
печальних дат в календарі.

І навіть ця - з глибин віків
така велична і врочиста -
і раптом розтинає Місто
потоком траурних вінків...

…Хтозна, чи звідаю колись
таємну правду знаків вищих? -
та поки світ мене не знищив -
іще найгірші не збулись.

Нехай простять мене літа
(надіюсь, гробарі пробачать
той сніг і холод той собачий –
усе ж - не вічна мерзлота!) –

сльозою визріє зима
у першу ніч по Водохресті -
наколядуюсь я нарешті
і розпрощаюсь з усіма,

неначе дельф-гіперборей,
що притомився днем святковим...

Здригнеться місячна підкова
від скрипу зоряних дверей...

жовтень 2010

- Привіт, улюблений мій брате!
- Здоров, а ти чого до нас?
- Ну... розкажи як Євро, НАТО?,
коли оплатиш борг за газ?...


Агов, малий, ти що не чуєш?
- Закрили тему!!! (ігнорую)
Я підписав усі угоди!!!
- Ти про оті- східностоличні?
-Про них, авжеж. А із нагоди якої кинув рукавичку піднявши ціни ?
- Хм...цікаво.Давай назвемо то ексцесом.
А хочеш кращі мати справи, то розплатися ГТС-ом.

-Завжди ти так! Все тиснеш й тиснеш...
-А що і досі не збагнув?
Молодший йде у пацифісти,
а старший, вибач на війну.

06.10.2011

Буває так, коли поволі
Дощ омиває нудно скло, -
Я проганяю з тіла кволість
Негоді видимій назло.
Слова підкорюю і рими
У самоті своїй німій.
Здається, часом, - невтомимий,
Веду запекло з ними бій.
То переможу я в двобої,
То переможцями – вони!
То просто душу непокоять,
То проганяють спокій, сни…

05.10.11

Кожного разу,
коли вони зустрічалися,
коли сварилися
і сперечалися,
все перекочувалося
і не закінчувалось,
і кожного разу
повітря засвічувалось...

За нами темно. Мов суцільна таїна,
чорніють пралісом сторіч дрімучі міти.
Нема доріг. Зосталася одна
уява збурлива, щоб пам’ять замінити.

За нами холодно. Не гріє жар пожеж.
А жар сердець – стлумився в довгі зими.
Чи йти у зимну темряву? – Авжеж,
бо тільки там є світло невгасиме:

За лиховиддям віковічних бід
віднайдемо ясну тропу Трояню,
побачимо, як світить Світовид,
почуємо предвічний спів Боянів.

Далеко – де зав’язувався час,
удосвіта історії – в тій далі
бодай півслова, може, і про нас
промовлять віщі Влесові скрижалі.
2003

На твоєму столі тихо плавиться сир.
Визираєш з вікна на байдуже авто:
Звідти чуєш знайомий рингтон,
А спуститись у двір нема сил.

На твоєму столі витанцьовує пил,
Щось шепочеш під ніс, наче справжній поет,
А вчорашньої казки солодкий сюжет
Вже не ти, а хтось інший допив.

На твоєму обличчі карбується жаль,
За провини минулі й майбутні гріхи.
Визираєш з вікна, непомітний такий,
Між тобою й “Рено” десять кроків — межа.

05.10.2011

Страшні пророцтва.
Плями на сонці.
Силует дівчиська
У світлім віконці.

Про що вона думає?
Мріє? Хто зна…
В далеких пустелях
Зростає війна.

Зненавистю живиться
Хлопців затятих.
Аггели чорні
Навчають вбивати.

Маленька війна,
Потворна та хижа.
А пес в калюжі
Відображення лиже

Повного місяця.
І вити не треба,
Писка задравши
В зоряне небо.

Страшні пророцтва.
І тільки дівочі
Випромінюють спокій
Зелені очі.

Наостанок були слова
і холодна рука, як вирок.
День у сутінки відпливав
і чіплялась за погляд віра.
Та не плакалось більше, ні,
не просилась любов у прийми.
Ти помер назавжди в мені…
Засудомив лише у римах.

УРОКИ СОЛОМОНА

49

“Вода крадена – солодка,
і приємний прихований хліб.”

А душа, ця духовна банкротка, –
полетить не вгору, а вглиб.

Умаявшись от сладкого труда,
восторги принимая те и эти,
взгляни наверх –
а вдруг там не звезда,
а просто лампочка в клозете.

2011

Легенько візьму за рученьку -
ефемерна її незайманість -
сподобав тебе заручену
і відкрився в усьому зáміжній.

Мовчання долонь освідченням
обізвалось в пожовклім вереску -
вінчалася ти із відчаєм
чотирнадцять самотніх вереснів.

Учора - іще заручники,
на сьогодні - умовно звільнені.
Цілую невинні рученьки
і дивуюсь твоєму імені...

осінь 2009

Це оті, що кричали: "Варраву
Відпусти нам на свято", це ті,
Що Сократу отруєну страву
У затворній дали тісноті.

Їм би вилити це ж саме пійло
В їхній рот, що намови в нім хіть,
Працелюбам убійного діла,
Мастакам з виробництва сиріт.

Мірило людських стосунків,
Коли темперамент – на волю,
Коли шепочуть цілунки
Бажання самотність убить…
Коли нема фактів проти,
лише аргументи голі,
що проти нічого не мають,
а серце чомусь щемить.

Мірило людських взаємин,
коли ненавидить тіло,
а мозок-електролічильник
вам видасть рахунок –
ждіть…
Коли, безвідносно до теми,
раптом до недруга –
ніжність,
слабкі
раптом підуть на сильних
і
переможуть умить!..
29.10.1996.


 

Мой друг,
Я знал, что ты нечестен был со всеми…,
И без упреков эту чудь благословил!
Душою, как и я, ты лицемерил!
Ведь Бог тебя так сильно не любил.

Но суть была!
После греха, не павши на колени,
И без надежды на прощенье…вновь,
ТЫ! Мой друг! Без чувства тени
Ложью фраз… разбил… любовь!!!

И не страдал!
Вот преступленье! И вот за что тебя
на Божий суд тогда чертяка потащил.
И знал, что так играя, не любя -
Ты сам себя в душе убил!!!

И рок сей вечен!
Мой иной! Но, как тебя же, не простили
За то, что не остановил
Я друга своего!!!Помнишь, мы тужили…
И это ты мне жизнь сломил.
*****
«Мой друг!»-
К себе впервые так я обратился…

УРОКИ СОЛОМОНА

46

“Чи візьме людина вогонь на лоно своє, –
і одіж її не згорить?”
Чи злива небесна вогонь той заллє,
як блискавка вдарить умить?

***
Де предвічний базар не стиха,
де лукавство облич і століть,
киньте каменем, хто без гріха,
в ту, що мовби у золоті мідь.
Киньте каменем, словом немов.
і, насупившись, геть відійдіть.
Що повії безвольної кров?
У божественнім золоті мідь.
Каменуйте її, як Мойсей,
або думку, як церкву, зведіть:
хто у золоті цноти з людей?
Тільки мідь...
2007р.

Юрій Лазірко
Така то осінь - що закрутило
і був я милим і повнокрилим
коли ти поруч...

Юлія Зотова
Коли ти поруч
я всіх забула, на все забила
осіннє щастя в мої долонях
Таке мінливе

Юрій Лазірко
Таке мінливе,
таке тен(10-ten)-дітне, що не донести
його до снігу. Рука ще пестить,
та де ті очі...

Юлія Зотова
Та де ті очі...
Сльза лоскоче і небо плаче.
Тобі здалося, що я здалася
Брудом позначать...

Юрій Лазірко
Брудом позначать,
від нього слизько, літати низько
як не літати, ти просто близько
уста налиті...

Юлія Зотова
Уста налиті
Торкнись їх легко й лети у вирій
Солодке сонце ліниві ранки
Прозорі мрії

Юрій Лазірко
Прозорі мрії.
Як так не вмію - із неба в тишу,
твоя рука мене опише.
Tрикрапка тліє...

Юлія Зотова
Трикрапка тліє
Палає осінь й жевріє жовтим
Тебе малюю, тебе ціную і мрію вкотре:
Тебе цілую...

Юрій Лазірко
Тебе цілую
І забуваю про все що малось...
В тобі розтану від щастя п`яним. Та миті мало,
як слів крилатих...

Юлія Зотова
Як слів крилатих...
Зірковий порох з пера посипав,
Яким ти пишеш, - листом стелюся
Ти знак залишиш.

Юрій Лазірко
Ти знак залишиш,
неначе тиша на серці млоснім.
Між нами легко, коли не простір...
коли вирує...

Юлія Зотова
Коли вирує...
Коли струмочить, що й не спинити
Бажання в руки, кохання з дому
Забудь любити...

Юрій Лазірко
Забудь любити...
Люби забуто, категорично,
не платонічно, не лаконічно.
В дощі не чути...

Юлія Зотова
В дощі не чути
В ночі не видно люби забуто
Ніхто не знає що далі буде
І все здобуто...

22 вересня 2009

- Матусю, зніми фартушок, хай спочине.
І ніжки спочинуть твої, як мої.
Присядь біля мене, давай намалюєм
Ті дні, де я буду, такий як усі.
- Звичайно, синочку, авжеж намалюєм.
Куди ми сьогодні з тобою підем?
- У парку, матусю, стомилося листя.
Воно, як і я, хоче мчати бігцем.
- Ми вітер прикличем, хай лист підганяє.
А онде доріжка, там бігаєш ти.
- Дивися, матусю, знайома сходинка,
Ти ніжно шепочеш мені:
"Не впади".
А я пустотливий, не чую, бо вперше
Я знаю, як ноги торкають землі.
А, може, я хочу спіткнутись і впасти
І плакати, мамо, тому що й усі.
А ти підбіжиш, поцілуєш... І сонце
Ялинам і кленам спускає смички...
Ти чуєш, матусю, як музика ллється?
А, можна, у танці закрутимось ми -
Я і та дівчинка, що на візочку
Знайома бабуся назустріч везе...
***
Здригалися вії, всміхалося слово,
А олівець малював полонез...
04.10.2011

Стихає музика роботи
І запливає в душу тиш...
Та з понеділка до суботи
Знов нею радісно тремтиш!

Ця насолода незбагненна
І щастя кращого нема,
Коли крилато і натхненно
І живить нас, і підійма...

Є щирий ворог і запеклий друг.
Таке довкола діється, що Отче!..
Святі з ікон роздивляться довкруг –
І соромливо опускають очі.

Це на життя пародія, дотеп,
Це жарт, що жару додає у пеклі.
Комусь зоря зіходить над вертеп.
А хтось в путі, й таким іще далеко.

А образам не плачеться ніяк –
Бо їм ніхто не утирає сльози.
Мо', й добре зробить те мале хлоп’я,
Що потай очі видряпає Бозі.

21.12.2010.

Вугільна гілка на дощі для грому – мітка.
Я вийду. Сад. Зоря - прудка, мов перська білка.
І пахне місяць, наче хліб. Лукавить річка.
На берег вишня утекла, із ягід – нічка.
Біжить у стовбурі сльоза – тремтять кургани.
І тихо вгадує трава, де сік, де рани…
І пряно лащиться душа сумно-зелена…
То плаче дощ, то пише дощ мені Шопена.

2011