Доокіл перехрестя -
пішоходи і мжичка.
А назустріч несеться
розцяцькована бричка.

Б’ються з бруком підкови -
аж відлунюють зойки!
В бричці прóгулянкóвій
їдуть дві парасольки.

Перша - áквамарúнна,
друга - чéрвоновзóра,
мерехтять у вітринах,
мов огні світлофора.

Розгубився од того
люд на хвилечок кілька…
А дощисько-фотограф
ретушує бруківку…

осінь 2009

Н. К…

Посиділи трохи … Час уже вставати
Неохоче, сумно від твого стола,
Бо в руках жіночих бачу зримо скатерть
Ту, яка учора рушником була.
Постояли трохи близько на порозі,
Ніби непорушні річки береги.
Удавали смуток, може, віртуозно,
Чи обом радіти не було снаги?..
Помовчали трохи в мороці омани,
Не скорившись зовсім вплину почуттів.
Але я в те вірю, що доба настане
І слова промовлю ті, що не зумів…
06.10.11

Птаха
мертвого
паперового
в трухлявині зморшок
по лінії згину
ховає за себе,
прикривши руками
Мадонни,
стара, але вічна,
жива – теж у зморшках –
іконка.

То дід мій на фронті
у тридцять сім років
загинув.

А птах – похоронка,
на діда мого
похоронка…

8.05.1997.

жовтень мете зі злості
прахом старого міста,
жовчю стриже газони,
трусить листки на брук -

перепеклися тости,
чай ще від літа вистиг.
мучить хандра сезонна.
щастя не йде до рук.

винна звичайно ж осінь.
вересень був терплячий,
але якийсь ніякий,
от і пішло на спад.

вірити рудокосим,
вітер ловити наче, -
перші сумні ознаки
виявив листопад.

осене, що ти робиш? -
вдарять громи доперва,
твого легкого духу
вистачить на сльоту?

будеш гукати пробі,
гальма зривати з нервів,
дні рахувати трухлі,
дерти на сніг фату?..

вересень все забуде.
жовтень нап’ється джину.
а листопад не прийме -
вибрав, та проміняв.

так і минеш в огуді.
лиш на старих картинах
золотом зійдуть рими,
вписані навмання.

коли площі холонуть під ляпасами дощів
і в клітини квартир розпливається стомлений натовп,
він виходить зі свого під"їзду у сірім плащі
й на безлюдній зупинці когось починає чекати

він тамує дощі цигарками, й асфальтні струмки
тягнуть буднів недопалки й листя пожовклі банкноти,
доки купчиться темрява навколо пальців руки
і нічні диваки йдуть на світло кіоску навпроти

...вона пройде, як завжди, по лезові погляду, і
не залишить ні миті, лиш встигне майнути в зіницях,
як пливе її тінь по асфальту і гасне в траві,
мов згасають у травах по літу зірки блідолиці

і він знову побачить, як випуклі краплі води
перед нею зависнуть на мить, щоб розбитись об шкіру,
як огниво ліхтарне спливеться у босі сліди,
і себе ні про що не питатиме, просто повірить

коли стануть злітатись уверх парасольки й плащі,
коли вітер хитне амулет на легких її грудях,
й вона зникне, лишивши напружений погляд ні з чим,
сівши в сіре таксі, що відвозить щоразу внікуди...

...він назве своє фото "Ота, що приходить з дощем",
він піймає її на ходу, не сфальшивить ні йоти,
він повернеться завтра у дощ, і чекатиме ще,
доки прийде вона - продавчиня з нічного навпроти

Яка світлінь в осінньому саду!
Яка печаль несплаканої тиші!
Стрічаючи багрянцеву орду,
Чуття стають гостріші і мудріші.

Розважливий не стримає ходу,
Завжди квапливий піде повільніше...
Така світдінь в осінньому саду,
Така печаль несплаканої тиші...

І знов безсонні ночі, ніяк не забути тебе
як згадаю твої очі, і сум накриває мене
безвихідь - омана пустинна, я знаю, я вихід знайду
ця пристрасть примарна, нестримна, проте я не люблю..
притворне нещире кохання, та солодке немов у раю
швидкоплинне та не останнє, полонило душу мою

Приспів
печалі сніг спускається на вії
ні дня не проживаєм без жалю
хай кажуть всі, що серцю не прикажеш
так знай, я навіть серцю прикажу

як янгол безкрилий на небі, існую я серед людей
твоєї любові не прагну, й своєї не маю тепер
надії мої затонули у сльозах цього життя
й уже не повернеш ніколи ті палкі почуття
заплющені очі кохання зруйнують щастя на вік
і в безвиході залунає відчаю гучний крик

2010

С пером в руке сидит поэт
За птицей наблюдает
В уме читает свой сонет
А птица улетает.
Поэт грустит желая воли
Летать в мирах, как птица та.
Узнав за жизнь не мало боли
Он думал, это лишь мечта.
Чернило капает на стол
Поэт же пьёт, не зная меры
Он встал, но тут же пал на пол
Не было больше в жизнь веры.
Очнулся, будто от дождя
Но нет, это любимой слёзы
"Любимая, прости меня"
И подарил ей бумажные розы.
Не знал поэт, что она вернётся
Не верил, забыл и не ждал
Но в этом мире он не проснётся
Слишком он много страдал.
И с небес часто поэт
за птицею следил.
Увидел розы, вспомнив сонет,
вспомнил поэт, что любил.


2010

Раніше час не так минав.
І безліч справ цей день вбирав,
І кожен з нас усе встигав зробити.
Але від кількості подій
Час просто мчить. А ти - не стій.
Бо він вкраде, як той злодІй , прожите.

Нас час обманював не раз:
Його одержавши аванс,
Ми забували головне змінити.
І застрягали в суєті:
І ми - не ми. Й вони - не ті...
А все тому, що дарма дні прожиті.

Ти думаєш, що він іде?
І що життя твоє буде,
Аж поки не мине ще років двісті?
Але, на жаль, минаєш ти,
Твої фортеці і мости.
Минаєш ти, а час… стоїть на місці.

Не вір в його фальшивий плин.
Ти залишаєшся один.
Сміється час - нічого не змінити.
Він за секунди день ковтне.
Мине - і оком не моргне.
Та завтра все ж як слід спіши зустріти.

2006?

УРОКИ СОЛОМОНА

43

“Прокляття Господнє на домі
безбожного,
а мешкання праведних Він
благословить."

Хто в Господа вірує – непереможний, –
блаженний і праведний той,
хто Христовий.

Іще існує відчуття,
що все гаразд,
та до пуття
це відчуття ні я, ні ти
в собі не можем віднайти,
тому сприймаємо життя
з відсутністю мети.

Не дарил, не берег, не жалел, не ценил, не лелеял.
Не гулял не спеша по тенистым осенним аллеям.
Не дружил, не любил, не умел, не кричал, не молился.
И за чьей-то спиной проживал, как за темной кулисой.
Не учил, не давал, не носил, не имел, не замечен.
Но тихонько вздыхал, от чего-то уставший под вечер.
***
Не хотел, не молчал, не умен и не пил, и не мил.
На граните записан коротким, бесцветным «Отбыл».

Узяв я тебе за ру́ченьку
(Була ти тоді незаймана,
Маленька моя спокуснице),
Повівши у ЗАГС ра́йонний.

Вінчалася ти із відчаєм –
Легенько обняв за талію,
Обручку вдягнув за звичаєм,
На віллу відвіз в Італію…

Чому ти тоді не призналася,
Як звати тебе по-батькові?
Узнав я про це недавно десь -
Навіщо сказала таткові?

Надія ще є на "умовний"
Чи, може, втечу́ з етапу.
Ходжу, мов ума́ неспо́вна –
За доню помстився тато...


06.10.2011

УРОКИ СОЛОМОНА

47

“Чи буде людина ходити по вугіллю
розпаленому,
і не попаляться ноги її?”

А коли почуття твої геть усі
перепалено,
висихають – і їх ручаї.

Лелітка літа проліта -
за мить сховається за обрій -
і на порозі день недобрий,
хоч наче й осінь золота.

Іще повітря крижане
над пелериною Покрови,
а вітер квіти паперові
уже по вулиці жене.

І мовби ще не на порі
тривожні поминальні дзвони,
а вже не менше за червоних
печальних дат в календарі.

І навіть ця - з глибин віків
така велична і врочиста -
і раптом розтинає Місто
потоком траурних вінків...

…Хтозна, чи звідаю колись
таємну правду знаків вищих? -
та поки світ мене не знищив -
іще найгірші не збулись.

Нехай простять мене літа
(надіюсь, гробарі пробачать
той сніг і холод той собачий –
усе ж - не вічна мерзлота!) –

сльозою визріє зима
у першу ніч по Водохресті -
наколядуюсь я нарешті
і розпрощаюсь з усіма,

неначе дельф-гіперборей,
що притомився днем святковим...

Здригнеться місячна підкова
від скрипу зоряних дверей...

жовтень 2010

- Привіт, улюблений мій брате!
- Здоров, а ти чого до нас?
- Ну... розкажи як Євро, НАТО?,
коли оплатиш борг за газ?...


Агов, малий, ти що не чуєш?
- Закрили тему!!! (ігнорую)
Я підписав усі угоди!!!
- Ти про оті- східностоличні?
-Про них, авжеж. А із нагоди якої кинув рукавичку піднявши ціни ?
- Хм...цікаво.Давай назвемо то ексцесом.
А хочеш кращі мати справи, то розплатися ГТС-ом.

-Завжди ти так! Все тиснеш й тиснеш...
-А що і досі не збагнув?
Молодший йде у пацифісти,
а старший, вибач на війну.

06.10.2011

Буває так, коли поволі
Дощ омиває нудно скло, -
Я проганяю з тіла кволість
Негоді видимій назло.
Слова підкорюю і рими
У самоті своїй німій.
Здається, часом, - невтомимий,
Веду запекло з ними бій.
То переможу я в двобої,
То переможцями – вони!
То просто душу непокоять,
То проганяють спокій, сни…

05.10.11

Кожного разу,
коли вони зустрічалися,
коли сварилися
і сперечалися,
все перекочувалося
і не закінчувалось,
і кожного разу
повітря засвічувалось...

За нами темно. Мов суцільна таїна,
чорніють пралісом сторіч дрімучі міти.
Нема доріг. Зосталася одна
уява збурлива, щоб пам’ять замінити.

За нами холодно. Не гріє жар пожеж.
А жар сердець – стлумився в довгі зими.
Чи йти у зимну темряву? – Авжеж,
бо тільки там є світло невгасиме:

За лиховиддям віковічних бід
віднайдемо ясну тропу Трояню,
побачимо, як світить Світовид,
почуємо предвічний спів Боянів.

Далеко – де зав’язувався час,
удосвіта історії – в тій далі
бодай півслова, може, і про нас
промовлять віщі Влесові скрижалі.
2003

На твоєму столі тихо плавиться сир.
Визираєш з вікна на байдуже авто:
Звідти чуєш знайомий рингтон,
А спуститись у двір нема сил.

На твоєму столі витанцьовує пил,
Щось шепочеш під ніс, наче справжній поет,
А вчорашньої казки солодкий сюжет
Вже не ти, а хтось інший допив.

На твоєму обличчі карбується жаль,
За провини минулі й майбутні гріхи.
Визираєш з вікна, непомітний такий,
Між тобою й “Рено” десять кроків — межа.

05.10.2011

Страшні пророцтва.
Плями на сонці.
Силует дівчиська
У світлім віконці.

Про що вона думає?
Мріє? Хто зна…
В далеких пустелях
Зростає війна.

Зненавистю живиться
Хлопців затятих.
Аггели чорні
Навчають вбивати.

Маленька війна,
Потворна та хижа.
А пес в калюжі
Відображення лиже

Повного місяця.
І вити не треба,
Писка задравши
В зоряне небо.

Страшні пророцтва.
І тільки дівочі
Випромінюють спокій
Зелені очі.

Наостанок були слова
і холодна рука, як вирок.
День у сутінки відпливав
і чіплялась за погляд віра.
Та не плакалось більше, ні,
не просилась любов у прийми.
Ти помер назавжди в мені…
Засудомив лише у римах.

УРОКИ СОЛОМОНА

49

“Вода крадена – солодка,
і приємний прихований хліб.”

А душа, ця духовна банкротка, –
полетить не вгору, а вглиб.

Умаявшись от сладкого труда,
восторги принимая те и эти,
взгляни наверх –
а вдруг там не звезда,
а просто лампочка в клозете.

2011

Легенько візьму за рученьку -
ефемерна її незайманість -
сподобав тебе заручену
і відкрився в усьому зáміжній.

Мовчання долонь освідченням
обізвалось в пожовклім вереску -
вінчалася ти із відчаєм
чотирнадцять самотніх вереснів.

Учора - іще заручники,
на сьогодні - умовно звільнені.
Цілую невинні рученьки
і дивуюсь твоєму імені...

осінь 2009

Це оті, що кричали: "Варраву
Відпусти нам на свято", це ті,
Що Сократу отруєну страву
У затворній дали тісноті.

Їм би вилити це ж саме пійло
В їхній рот, що намови в нім хіть,
Працелюбам убійного діла,
Мастакам з виробництва сиріт.

Мірило людських стосунків,
Коли темперамент – на волю,
Коли шепочуть цілунки
Бажання самотність убить…
Коли нема фактів проти,
лише аргументи голі,
що проти нічого не мають,
а серце чомусь щемить.

Мірило людських взаємин,
коли ненавидить тіло,
а мозок-електролічильник
вам видасть рахунок –
ждіть…
Коли, безвідносно до теми,
раптом до недруга –
ніжність,
слабкі
раптом підуть на сильних
і
переможуть умить!..
29.10.1996.


 

Мой друг,
Я знал, что ты нечестен был со всеми…,
И без упреков эту чудь благословил!
Душою, как и я, ты лицемерил!
Ведь Бог тебя так сильно не любил.

Но суть была!
После греха, не павши на колени,
И без надежды на прощенье…вновь,
ТЫ! Мой друг! Без чувства тени
Ложью фраз… разбил… любовь!!!

И не страдал!
Вот преступленье! И вот за что тебя
на Божий суд тогда чертяка потащил.
И знал, что так играя, не любя -
Ты сам себя в душе убил!!!

И рок сей вечен!
Мой иной! Но, как тебя же, не простили
За то, что не остановил
Я друга своего!!!Помнишь, мы тужили…
И это ты мне жизнь сломил.
*****
«Мой друг!»-
К себе впервые так я обратился…

УРОКИ СОЛОМОНА

46

“Чи візьме людина вогонь на лоно своє, –
і одіж її не згорить?”
Чи злива небесна вогонь той заллє,
як блискавка вдарить умить?

***
Де предвічний базар не стиха,
де лукавство облич і століть,
киньте каменем, хто без гріха,
в ту, що мовби у золоті мідь.
Киньте каменем, словом немов.
і, насупившись, геть відійдіть.
Що повії безвольної кров?
У божественнім золоті мідь.
Каменуйте її, як Мойсей,
або думку, як церкву, зведіть:
хто у золоті цноти з людей?
Тільки мідь...
2007р.

Юрій Лазірко
Така то осінь - що закрутило
і був я милим і повнокрилим
коли ти поруч...

Юлія Зотова
Коли ти поруч
я всіх забула, на все забила
осіннє щастя в мої долонях
Таке мінливе

Юрій Лазірко
Таке мінливе,
таке тен(10-ten)-дітне, що не донести
його до снігу. Рука ще пестить,
та де ті очі...

Юлія Зотова
Та де ті очі...
Сльза лоскоче і небо плаче.
Тобі здалося, що я здалася
Брудом позначать...

Юрій Лазірко
Брудом позначать,
від нього слизько, літати низько
як не літати, ти просто близько
уста налиті...

Юлія Зотова
Уста налиті
Торкнись їх легко й лети у вирій
Солодке сонце ліниві ранки
Прозорі мрії

Юрій Лазірко
Прозорі мрії.
Як так не вмію - із неба в тишу,
твоя рука мене опише.
Tрикрапка тліє...

Юлія Зотова
Трикрапка тліє
Палає осінь й жевріє жовтим
Тебе малюю, тебе ціную і мрію вкотре:
Тебе цілую...

Юрій Лазірко
Тебе цілую
І забуваю про все що малось...
В тобі розтану від щастя п`яним. Та миті мало,
як слів крилатих...

Юлія Зотова
Як слів крилатих...
Зірковий порох з пера посипав,
Яким ти пишеш, - листом стелюся
Ти знак залишиш.

Юрій Лазірко
Ти знак залишиш,
неначе тиша на серці млоснім.
Між нами легко, коли не простір...
коли вирує...

Юлія Зотова
Коли вирує...
Коли струмочить, що й не спинити
Бажання в руки, кохання з дому
Забудь любити...

Юрій Лазірко
Забудь любити...
Люби забуто, категорично,
не платонічно, не лаконічно.
В дощі не чути...

Юлія Зотова
В дощі не чути
В ночі не видно люби забуто
Ніхто не знає що далі буде
І все здобуто...

22 вересня 2009

- Матусю, зніми фартушок, хай спочине.
І ніжки спочинуть твої, як мої.
Присядь біля мене, давай намалюєм
Ті дні, де я буду, такий як усі.
- Звичайно, синочку, авжеж намалюєм.
Куди ми сьогодні з тобою підем?
- У парку, матусю, стомилося листя.
Воно, як і я, хоче мчати бігцем.
- Ми вітер прикличем, хай лист підганяє.
А онде доріжка, там бігаєш ти.
- Дивися, матусю, знайома сходинка,
Ти ніжно шепочеш мені:
"Не впади".
А я пустотливий, не чую, бо вперше
Я знаю, як ноги торкають землі.
А, може, я хочу спіткнутись і впасти
І плакати, мамо, тому що й усі.
А ти підбіжиш, поцілуєш... І сонце
Ялинам і кленам спускає смички...
Ти чуєш, матусю, як музика ллється?
А, можна, у танці закрутимось ми -
Я і та дівчинка, що на візочку
Знайома бабуся назустріч везе...
***
Здригалися вії, всміхалося слово,
А олівець малював полонез...
04.10.2011

Стихає музика роботи
І запливає в душу тиш...
Та з понеділка до суботи
Знов нею радісно тремтиш!

Ця насолода незбагненна
І щастя кращого нема,
Коли крилато і натхненно
І живить нас, і підійма...

Є щирий ворог і запеклий друг.
Таке довкола діється, що Отче!..
Святі з ікон роздивляться довкруг –
І соромливо опускають очі.

Це на життя пародія, дотеп,
Це жарт, що жару додає у пеклі.
Комусь зоря зіходить над вертеп.
А хтось в путі, й таким іще далеко.

А образам не плачеться ніяк –
Бо їм ніхто не утирає сльози.
Мо', й добре зробить те мале хлоп’я,
Що потай очі видряпає Бозі.

21.12.2010.

Вугільна гілка на дощі для грому – мітка.
Я вийду. Сад. Зоря - прудка, мов перська білка.
І пахне місяць, наче хліб. Лукавить річка.
На берег вишня утекла, із ягід – нічка.
Біжить у стовбурі сльоза – тремтять кургани.
І тихо вгадує трава, де сік, де рани…
І пряно лащиться душа сумно-зелена…
То плаче дощ, то пише дощ мені Шопена.

2011

А день таки став особливим.
Троянда, метелик. І зорі.
А ще за вікном тополя.
І небо таке, хоч пливи...
Душа собі вірить у диво.
Скрегоче цвіркун надворі...
А може, це справді доля,
Що в мене з'явилися ВИ?

То щастя прийшло у гості!
Запахло грибами, літом.
І навіть шипшина стигла
На кухні! У Вас на столі!
І так було просто-просто
У цьому складному світі,
Коли павучки побігли
Кудись за балкон, малі..

Зірок було справді море.
А скільки душа раділа!
Словам. І теплу. І світлу!
Це сталося? Я не сплю?
Ви знаєте, з Вами добре.
І світ стає чисто-білим,
Душа, ніби айстра, квітне
Від того, що Вас люблю!

На вулицях міста ніч згорнула свої крила.
Рано-вранці сонечко лагідно постукало в віконечко.
Зашарілася горлиця зоряно - в променях тепла,
Колихнула грудки бурхлива радість
Торкнувшись пухнасто-ніжного цілунка...
2011р.

Жовтий листок, ніби в вальсі, закрутиться
І упаде в лісове джерело…
Диво, з казковою назвою Курчиця-
Тихе поліське село.

Там, понад Случчю – рікою осінньою,
В золото вбрана й проста,
Ходить водою небесною синьою
Осінь - як Мати свята.

В тісних містах моє серденько мучиться
І восени знову манить туди,
Де я почую над греблею в Курчиці
Пісню живої води.

Там, понад Случчю – рікою осінньою,
В золото вбрана й проста,
Ходить водою небесною синьою
Осінь - як Мати свята.

Все, що не збудеться – скоро забудеться
В день, коли знову приїду сюди…
Диво, з казковою назвою, Курчиця
В серці лишу назавжди!

Там, понад Случчю – рікою осінньою,
В золото вбрана й проста,
Ходить водою небесною синьою
Осінь - як Мати свята.


Цю пісню я присвячую селу Курчиця, Новоград-Волинського району, Житомирської області, та його жителям - працьовитим і щирим людям!
2011

Корилось полотно
навіюванню пензля -
у кожному мазку
сміялася весна!
А поряд - заодно
з перстами айстри мерзли
на білому листку
холодного вікна.

Ти хукала в долонь
напівостиглий човник -
ув’язнений вогонь
шукав забуту плоть…
Завія твій полон
відтінювала ззовні,
зсередини його
освітлював Господь.

І не вміщався цвіт
у полотнянім лоні,
ввижалась у вікні
весна - така близька…

Та замикався світ
в космічному полоні
ослуханості ніг
і спротиву візка…

зима 2011

У моїх грудях дивний щем
од руху ніжності, довершень
сьогодні бачив тебе вперше.
Ти танцювала із дощем.

А душу било наче світло,
уява черкала картину,
а ти нестримно,мов дитина
сміялася на пару з вітром.

Та нереальна ця омана,
дала й забрала водночас
у мене втіху, бо нараз
ти утікаєш до туману.

16.04.2011

Вона не замикає за собою двері,
І розчиняється разом з дощами,
Вона гуляє в осінньому сквері,
Вона приваблива – аж до нестями,

Вона гуляє осінніми стежками,
В її карманах – сигарети і музика,
Вона пишається своїми сережками,
Що більше схожі на ґудзики,

Вона живе на сусідній вулиці,
Трішечки ближче до сонця, ніж треба,
Промінчики сонця до неї туляться,
Цілуючи очі кольору неба,

Цілуючи зранку ліфти і сходинки,
Цілуючи землю, що вимокла за ніч,
Цілуючи руки, плечі і родимки,
Цілуючи груди (тільки віч-на-віч!),

І я так хотів би стати промінням,
Щоби так само тебе цілувати,
Бути волосся твого корінням,
Щоб знати тебе і твої аромати,

Бути для тебе дуже інтимним,
Бути твоїх почуттів запальничкою,
Літньою спекою, холодом зимним,
Бути єдиною згубною звичкою

«МНЕ ХОТЕЛОСЬ» (ОЛЕГ ДОЛЯ) Авторское право:
... 14.09.2011.
****

Опустели на свежесть слова,
Надоел похотливый тот вечер,
Как без горечи и без ума
Я искал себе новые встречи....

Мне хотелось любить без обмана,
Одолеть свои беды страх,
Свое счастье, храня у карманах,
Превращать то ли в пепел - то в прах.

Мне хотелось забыться с друзьями,
И напиться на личный манер,
И напиться надежды устами
Мне хотелось бы больше теперь.

Я хотел говорить о "не кстати",
Помолчать о громадном "любовь",
Вспоминать о чертях виноватых,
Полоскать им и кости и кровь.

Отравиться от тонкости правды,
Полюбить за испачканность глаз,
Где приют мой навеки не найден,
Мне хотелось пожить в этот раз.

А что так? Где неправильность?Тихо!
И не слова о личных грехах,
Ваше "тихо" похоже на крики,
Это русло моих черных благ.
***
И налились на свежесть слова,
И понравился мне горький вечер,
Но без горечи и без ума,
Все искал себе новые встречи....

Смотрю в небо:
Бог…уходит…
Мне тоскливо стало так!
Песню мне! Песню!…Не заводят!
Ах, какой же я дур-рак!

Небо, Бог.
И чернь земная!
И душа горит во мне,
Сам себя не понимаю
По испачканной вине.

Так всегда:
Вчера и завтра.
Я молитву…не спою.
И засмоленную ватру
Своих мыслей закурю!

Бог…уйди…!
Уйди, но громко,
Так, чтоб душу мне рвАло,
Мой почет к тебе искомкан,
И любовь рукой сняло…

Что за грубость?
Я неверный!
Кто я без любви такой?
К Богу? Нет! Ведь к Богу вера!
А любовь ко мне…с тоской!

Но пускай!!!
Егоистичен…
Я смирю себя, и вновь.
Так без принципов приличий
Проливаю свою кровь!

Я хочу любить тебя,
По-французски,
Стройным букетом,
Эйфеля башен,
Воды Ла-манша,
Мне не так стрАшны,
Сколько мне стрАшны,
Твои запреты,
Я хочу любить тебя,
По-французски,
Водами Сены,
Ароматом Шанеля,
Мне не так страшны,
Твои стены,
Сколько мне страшны,
Твои тоннели,
Я хочу любить тебя,
По-французски,
Мягкостью всех,
Твоих поцелуев,
Легкостью всех,
Твоих проблем,
Мне не так страшно,
Твое «Целую»,
Сколько мне страшно,
Твое «Je t`aime»

Перони,
Колії,
Вагони,
Що проливають світло на усі,
Життєві перепони,
І всі миттєві,
Забобони,
СВ, купе або плацкарта,
Що зігріває в спеку,
Охолоджує,
Коли не варто,
І таємниці всі,
Тримає у собі,
Кожна наступна,
Провідниця,
Поміж полиць,
Химерні танці,
Примарна тиша,
Нічних станцій,
І шлях колес,
Мов передзвони,
І знов,
Перони,
Колії,
Вагони...

Всі ці дороги,
Мости, вокзали,
Такі нескінченні,
В хвилі наших,
Перерв,
Коли поміж них,
Ми ночі не спали,
Коли у твоїх зап`ястях,
В скронях голих дерев,
Билося серце,
Музика щастя,
Мої вірші,
З подорожніх нотаток,
Що значно ширші,
За твої лопатки,
Все так просто,
Все так легко,
Навіть різниці в зрості,
Не видно
Крізь простір

***********

Коли з тобою,
Або коли,
У подорож далеку,
Їду,
Знаєш?
Ти мене надихаєш,
Усіма мовами світу..

2011

***
потаємним зором я бачу тебе на вулицях міста
і несвідомо обчислюю місце нашої зустрічі
ти розгублено тиснеш мою сполотнілу руку
я запізно вбираю промені спалахнулого серця
і гусну
зчорнілим маком
у скам’янілому просторі

*

Не кожен вчитель може бути Вчителем
Таким, щоби надовго, назавжди.
Таким, щоб називали не мучителем.
Щоби урок, немов життя, прожив.

Щоб згадували не лише із примусу,
Щоб пам’ять образ берегла, як скарб.
Щоби листи (хай навіть не написані!)
Хотілось надіслати хоч в думках.

Не кожен вчитель може бути Вчителем.
Дорога в серце – шлях не із легких.
Дитячі душі, вчасно не прочитані,
Як викинуті на смітник книжки.

Не кожен вчитель може бути Вчителем,
Бо різні нам Господь таланти дав.
Щоб Учень хоч би раз в житті молитвою
Про справжнього Учителя згадав.

…Але Ви є. Сьогодні. Завтра. Потім.
І ймення Вам довіку – Вчителі.
За те, що горите Ви на роботі,
Вклоняюся Вам низько, до землі.

2009

Іти безконечністю траси у дельту сталевих доріг,
читати чужі палімпсести, рентгени і криптограми,
щоб знову собі говорити, що все це боліло не нами,
щоб знову собі говорити, що все це, напевно б, не зміг
ніхто пережити, крім нас.
І плакати тихо з дощами.

Птахи загніздили мій рай. Птахи, що не знають про вирій.
У цій безконечності сірій, у цій водянистій імлі
старезним сліпим вітряком у забутому богом селі
стояти б наввимашки з вітром, спаливши самотні квартири,
до сходу застиглим обличчям
по пояс у чорній ріллі…

І міряти час на пісок, і вперто лічити піщинки,
в молекулі кожній води шукати легенду про дощ,
що йтиме дві тисячі днів і зникне у череві площ
без права лишити сліди на зморщеній шкірі зупинки,
якогось вагону метро,
що в небо злітає ось-ось.

УРОКИ СОЛОМОНА

29

"Не вступайся ні вправо, ні вліво, –
усунь свою ногу від зла!”
І ступай по землі королівною,
ніби зроду ти нею була.