Старый пруд... как может Пруд быть старым?..
Только - неухоженный, заброшенный, пустой
И Так давно, не слышавший гитары...
Как обновить его, любимый, нам с тобой?
Я мало сделала, чтобы он очищался,
Меня Судьба заслала далеко
И как бы Пруд сейчас не назывался,
Спасти его я знаю нелегко.
Но силы есть, а главное Желанье
И у тебя, родной, я знаю ЕСТЬ.
В веках прославят веру и старанье.
Ну, разом за работу!! С нами Честь!

Чудна укрАинская хата,
Порозьежалися внучата...
А дед сидит сам на крыльце
Да с грустной думой на лице.
- Хотел же, что бы было лучше,
Но где ошибку допустил?
Своё я сердце не послушал
И на чужбину отпустил...

Стриптиз Души...
Что думаешь об этом?..
Что тело?.....................
.................. П У С Т О Т А !
Стриптиз Души...
Раздену её летом.
Пусть ходит голая,
Приятна нагота.
Стриптиз Души...
Познание Предела;
Глубокий взгляд в себя,..
Лишь правду не вспугнуть.
Стриптиз Души...
Пока не зачерствела,
Проблемы теребя,
Нащупывая Суть.
Стриптиз Души...
Пока весь Мир в безверьи
В Душе поселятся -
Любовь, Мечта, Заря!
Стриптиз Души...
Открыты Счастью двери
Судьба прицелится
И выстрелит не зря!
Стриптиз Души...
Она чиста - я только что Её помыла.
А тело что? Лишь пустота!
...ведь тело даже не любило...

2009

Не создавай себе кумира,
А в душу посели Поэта,
Чтобы хранила Его Лира,
Чтобы душа была согрета
Пусть только тем стихотвореньем,
Оно под слёзы написалось...
Это не слов столпотворенье -
Бальзам для душ... такая малость...
Не сотвори себе кумира,
А просто вместе с ним твори.
Познай красОты всего Мира.
Мир так прекрасен - посмотри!

Я в этом райском уголке...
И чем же я тут занимаюсь?..
Как страус - головой в песке,
Скорее не живу, а маюсь.

Но всё не так наверно плохо,
Ращу детей, потом - работа;
Я не привыкла плакать-охать
И жалость не твоя забота.

Что меня радует - да много
Ну например: твои творенья.
Чего недостаёт - простого:
Любви, друзей, тепла, общенья.

Гонять люблю, с велосипедом
Дружна я с детства, недотрога,
Люблю прогулки - непоседа.
К другим критична, но не стрОга.

Какое жизненное кредо?
Ну тут всё просто: - я же Муза
Мальчишек вдохновлю и дедов
И даже сладких карапузов.

Любя - люблю! Смеясь - смеюсь!
И наслаждаясь - наслаждаюсь!
Я обмануться не боюсь,
Боюсь, когда в себе теряюсь.

02.05.08

вибач,я не напишу тобі сонетів,
ні пісень, ні поем, ані романів.
не афішую тримаю в секреті
слів своїх терпку моногамію.
хочеш,напишу тобі листа
простого,як твір третьокласника,
про те чим відрізняються наші міста,
про те як мрії змінюють власника.
ти присвоїв мої собі,
імпортував через пів країни,
а мені лишив оберігати твої
нерозчинні у часі руїни.
кожен день прокидаєшся й бачиш
за вікном своїм нові міста.
вони пропонують сотні побачень,
щоб перевірити ким ти став.
але якось холодний вечір змусить підняти комір
і осипиться осінь лупою на втомлені плечі.
ти раптом згадаєш як у чужому домі
топив моїми словами цегляні печі.
і кричатимеш від усвідомлення відстані,
від страху забувши, що я таки дуже близько.
я тлію в тобі листами,що були підписані
моєю рукою "твоє кучеряве дівчисько"
2011

Не подих чистий, а срібний вітер
гойдає в лісі над лісом небо;
немає сонця цю ніч терпіти,
де місяць вгрузлий, щоб день цей стерти?

І тільки дике п’янке злягання,
коли на іклах вже слина з кров’ю,
тебе згадаю, моя панянко,
як хрипло стогнеш, змикаєш брови...

Сердце рвётся на части:
Я не знаю, что думать.
Не хватает участия
Твоего в моих думах.

Может быть, всё неправильно?
Может быть, всё неверно?
Я сама понимаю,
Что ломать - это скверно.

Только сердце не каменно,
Хоть давно всем известно:
Жизнь прожить нужно правильно,
Без изъянов и честно.

Рвётся сердце на части...
Я - на грани безумия.
Охлади мои страсти,
Дорогой, образумь меня!

Я не знаю, как жить теперь,
Что теперь с нами будет?
Как сменить боль своих потерь
На счастливые будни.

Как забыть тень твоих ресниц?
Глубину твоих глаз?
Я не сплю и среди зарниц
Вижу счастливых нас.

Что же делать? Что делать мне?
Как себя наказать?
Подскажи мне, мой преданный,
Ту дорожку - назад.

Заросла... Поросла она...
Бурьяном и травой...
Безутешно дрожит луна
Над моей головой.

1989 год

Набридло, набрякло, намерзло,
Намокло від рогу до рогу.
Вже пізно шукати початок
І страшно міняти дорогу.
За душами сутінки, смутки,
Тумани, просякнуті ніччю...
Не так відбуваються кроки,
І знаки не ті по узбіччю.
Ламаються пальці, мов п’яльця,
І рушаться мрії та храми,
І хрестиком вишита доля,
І хочеться знову до мами.
Упасти лицем у долоні
І плакати, плакати вільно,
Допоки не зробиться легко,
Допоки не стане спокійно.
Та ти не навчишся сприймати
Жорстоку, буденну тривогу,
Й ніколи не звикнеш до думки,
Що пізно міняти дорогу.


2003

Я залишаюся в зимі -
як жаль, що рік не високосний! -
іще б у дня одного космос
я завтра увірватись міг!

А так - занурюся у сон,
в якому марення юрмились -
ти не змінила гнів на милість!,
то й у весні який резон?

Я віддаю себе зимі -
на все лишилася година,
уже хвилюється гардина
далеким гомоном громів.

Та вже для мене у блакить
весна не вирядить світанок,
а, значить, серце не відтане
і вже мені не заболить.

Моя заступниця зима
мене в свої сховає крипти
і на очах моїх відкритих
допише наш сумний роман.

28.02.2010

Моя печаль – хмарки осінні,
Принишклий гай без солов’я.
Шукав од спеки вчора тіні,
А нині з сонцем мерзну я.
Махлює барвними мазками
Хмільна натура яворів,
Та вже спадає у безтямі
За листом лист у темний рів.
Сльозини мряки на осонні
Блищать, мов марева чудні ,
Юначих днів пробігли коні,
І піхом треба йти мені.
Трава біліє на прилуці -
Життя нового послання.
О, дні мої до болю куці,
Моя утрато й надбання.

2011

Дверима грюкати даремно,
Коли нема в будинку стін,
Коли з піску ілюзій він,
Дверима грюкати даремно.
Хоч мрійник і "будує" ревно,
Сердега, спати йде під тин.
Дверима грюкати даремно,
Коли нема в будинку стін.

2011

Пародія

Зарядилась чи ні?
У повітрі вже пахне озоном!
Ти прижився в мені –
Непогано живеться вазоном?
Хоч би виніс сміття…
А про посуд сприйняв за образу?
От коли б то знаття –
Не підлила би вчасно заразу!
Ну не бійся – то жарт…
Там, у мушлі, ще є місце скраю?
Хвилюватись не варт.
Та не рухайся ліпше… Стискаю…

23.10.2011

... Цей спогад серця невигойний
Залишиться в сльозині бурштину.
Сходинами, задивленими в ірій,
Його, немов примару, омину...
А там, де зустрічаються хмарини,
За вежами марудливих думок,
Смеречина, ніким не заперечена,
Зросте на валунах, із скалочок,
Змозоленими тінню корінцями,
Витичуючи з сонцем в унісон,
Нові штрихи для свіжої історії,
Що знов колись почне похід у сонм..

Стоїть людина гола перед світом
(прозорий одяг - як у Короля…) -
і погляд стигне від жарких софітів,
і подих перехоплює рілля -

ота рілля, проорана нашвидку…
Нашвидку всі розсілись по місцях.
Тут прохолодно. А цей – голий…
Звідки?!
Він хоче пить – щоби втопити цвях,

цвях голоду… «Воно» іще й голодне?!
(Уваги – в миску, що я ще зроблю?..)
Куди ж то оте босе й голе годне?!
(Тепліші речі шийте Королю!..)

… Він засвітив голизною над світом,
він рот розкрив – і всі завмерли вмить:
оті дівчата… пані…чи кобіти…
( у кожній «псевдо-швачка» та сидить!).

У кожній він своє кохання бачив –
оте, що до метафор довело…
Стояв поет (хтось добре напартачив!..),
Геть голий – а з ним затишно було!


2008р.

І ніякої зваби! …забавка, –
попід хмари втекти і збирати райдугу
Може буде щастя
у байдиках,
може там, – Ойкумена моя незаймана…
Поховаю самотність – куди вже!
…у осінні дими, прогірклі розмовами.
Хай летить до небес, не скривджена,
й не верта
ані крапками, ані комами…

22/10/2010

Я могла бы ноты взять,
Всё сыграть сначала.
И о жизни рассказать,
Что переживала.
Не умею я играть,
Нот не изучала
- И не надо блейфовать!-
Небо хохотало.
И носились облака,
Белые, как чайки.
Солнце, в виде колобка
Скачет в белой майке.
Разозлилась на весь свет:
- Что не так сказала?
Что меня счастливей нет
Я зарифмовала.

Йду до Європи - ставлю євротин,
щоб ним від москалів відгородитись, -
потойбіч Азія,
а тутки я - один,
самостійкий поет-громадянин,
яким посмів колись я народитись.

І дзуськи Азії проникнути в мій двір
ізпідтишка, - чутлива єврозона
враз розпізна і Путіна, й Гапона,
відреагує так, що аки звір,
скона під тином будь-яка "персона"!




26.05.2010 р

Погомоніти б з кожним кленом,
який мене ще впізнає,
про коріннєво-сокровенне,
що нам наснаги додає.

Ось цьому дереву - сто років,
а цьому й більшенько, видать,
ще скільки корисних уроків
вони могли мені би дать!

Найперше - вірності святої
своєму краю і землі,
де наш формується світогляд,
великі принципи й малі.

По-друге - світлої любові
до родоводу ще з прапра-
віків, замішаних на крові
й воді козацького Дніпра.

Ще не помру, бо маю справу,
бо прагнуть ще не перестав
до того гаю, того ставу,
де я лицем до сонця став...


із книги "Цим дорожу", 2011 р

В’язкий загуслий сік вишневий з тіла по
губах стікав на розпашілий степ дзюрком,
я в тебе увійшов так несподівано,
як з вишні ягода у склянку з молоком;

нас ніжно обгортав одцвілий кОцурник,
просив я, Господи, не нас, гріхи обсмИч
(в одній руці був місяць, в іншій – сонце),
тілами тлінними стискали вічність ми;

скрижалі намагались гріхи вИзаконити,
чужа розкидана лежала мокра жень;
вершили скирту виснажено, високо,
немов залишилось нам жить останній день…

Проходить осінь поза мною,
Згасивши всі свої вогні.
Дзвінкою тугою нічною,
Тремтить лякливо у вікні.
Потерплим запахом повітря,
Пливе в оголенім саду.
Вкриває памороззю, хитра,
Полин ночами й лободу.
Свої сліди опалим листям
Маскує в стишеній пітьмі.
Бреде у мороці імлистім
Назустріч заспаній зимі.
22.10.11

УРОКИ СОЛОМОНА

55

“З браку дров огонь гасне,
а без пліткаря мовкне сварка.”

Душу я зачинив своєчасно,
і лишилася подиву хмарка.

і знову осінь і про неї вірші
лист кружеляє в абсолютній тиші
жовтневі барви прошиває світло
тепло повільно полишає жúтла
вервечки сенсів – на містках і сходах
і серце дістає печаль зі споду
хитнеться разом з осінню і тінню
звук павутинки схований у скриню

5
Поштарка-осінь ходить з дому в дім.
Вона щодня шукає адресата,
який мене сахається. А втім,
шукає безвідносно – розказати:

що листування – менша із покар
у цьому перманентному двобої;
що скроня неба сива і крихка,
й пульсує віднедавна не тобою;

що хронік-жовтень мало не помер
від надміру червоного в палітрі;
а страх зими – химера із химер –
облюбував притулок у півлітрі.

Тому оці римовані листи
перепустка для мене через зиму
в майбутнє, де я сам себе простив
за надмір віршування та інтиму.


6
Мій човен потерпає без весла.
Майбутній потопельник ходить колом.
У Ворсклі стільки олова і скла,
що навіть тяга пити дуже квола.

У цій безодні – прихисток осмут.
Отари хмар кочують берегами.
І це не я лишив тебе саму,
складати із чернеток оригамі.

Затурканий подіями письмак,
воднчас і конкретний, і абстрактний,
що більше нічогісінько не мав,
крім віри у римовані теракти.

Я сам собі Ісая та Іов.
І я вертаю подумки у зиму,
в якій і досі золото церков –
палаюче, холодне, невгасиме.


to be continued

На Кубок гри в ті вечори
зіграю я футбольні матчі.
Суддя у матчі не призначить
нечесної на полі гри.

А в небі місяць (як нічий)
уболіватиме за... м'ячик.
Футбол без будь-яких болячок
запропоную, мабуть, свій.

І сонця кубок золотий
не відфутболю за ворота:
від сонця в полі - позолота
(воротарям таке - штрафний!).

Та й вітерець, що (не секрет)
трима моя його футболка,
зіграє жарт... Як від осколка,
пропустить штанга рикошет.

Ну, хто не вірить в мій футбол?
Футбол, якого ще не бачив.
Лише б суддя мій матч призначив...
Стовідсотково в ньому - гол.

22.10.2011

Не просто все, не просто, далебі,
Якщо себе загубиш у злобі.
Тоді в ярмі нестямного гріха
Ти кару сам придумаєш собі.

***
Хай ті, як мовлять,не від світу цього
Для нас, бува, не значать геть нічого,
Та чи не в їхнім поступі душевнім
Знаходить вічність максимум земного.

***
Сприймаю день майбутній, мов підкову:
То бачу міцність і наснагу нову,
А то душею раптом обіймаю
Земного щастя форму загадкову.

***
Що не від серця - хитро від руки.
Брехню руками творим залюбки.
Ми часто навіть в аурі духовній
катарсису нікчемні боржники.

***
В кипучу працю, лоно слави -
Куди б ми, хлопці, не втікали,
На всіх шляхах стоїть, мов герма,*
Поріддя Євине лукаве.

***
Чи юний вік, чи сиві скроні,
У нас і міць, і честь сезонні.
З такою вдачею ми часто
чортополохом на осонні.

*Показчик шляхів у Стародавній Греції у вигляді голови бога Гермеса.

Ікона плакала на криласі,
церковний дзвін закрижанів…
Ніч місяцем ожеребилася,
жбурнула жменю кажанів;

в душі твій образ, мов остуда
в криниці, як церковний хор,
який співає алілуя;
загорнуте у омофор

дитя похрещене, розплакане;
мов книгозбірня, образ твій,
немов чистенька біла мазанка,
той скарб, яким не володію;

як губи вибухли криваво,
розтікся сік, перекотилось
із лівої груднини в праву
розбите серце – відродивсь!

Любов хай змовкне лиш на мить…
Як втомлена змовкає мати,
Бо вже не може закричати,
Бо там ніхто вже не кричить.

Любов хай змовкне лиш на мить…
Як ті, що вічно будуть спати
Безвусі молоді солдати,
Коли війна вже відгримить.

Любов хай змовкне лиш на мить…
Неначе кинута за грати
Не може музика заграти,
А лиш зітхає і мовчить.

Любов хай змовкне лиш на мить…
Щоб місяць вийшов погуляти,
Щоб хлопців бачили дівчата,
Коли струна душі дзвенить.

Любов хай змовкне лиш на мить…
І знов закоханих вінчати,
Красу у Всесвіт віддавати
І Бога за добро молить!

03.04.211

вранці розбуди мене легесенько,
розбуди, як можеш тільки ти...
справи підождуть усі, ріднесенький,
підождуть і люди і світи

27.03.2011

Мене не питайте,
Навiщо слова...
Лиш нiжно кохайте -
Я чайка жива.

Щось є найцiннiше:
Закоханi очi,
Саме ЦI - не iншi !
I вранцi, i вночi.

2009

Я хочу до Тебе,
До рiдного Тебе,
Як синього неба
Твiй погляд ловлю.

Я хочу до Тебе...
Нiчого не треба,
Щоб завжди Ти вiрив,
Як сильно Люблю.

2009

Я знаю, чому ти боса, чому зневажаєш вітер.
Чому з хворобливих ранків знімаєш (завчасно) шкіру.
Я можу кленовим небом у груди твої вживитись,
Віддатись брудному снігу (він випаде вперше сірим).

І зрадить (бджолино) жовтню. Зневажить медові біди
(їх темно-червоні плями під листям не кровоточать).
Я знаю, що мед - жалобний. Що ти неодмінно підеш.
Вагітна залишиш грудень. Народиш янтарних дочок.

І буде зима-повія знімати білизну й втому.
Дзеркально любити воду, вживатись в пташині зграї.
Під снігом не видно крові. І тих, хто лишились вдома.
Ти зрадиш, бо я - несправжня. Я зраджу, тому що знаю.
2011 рік

Ми стоїмо пiд мiсяцем........
I сумно нам пiд мiсяцем......
I ти в однiм краю стоїш.....
Я в iншiй сторонi...............
А ще крiм нас пiд мiсяцем...
Закоханi пiд мiсяцем...........
Стоять i обiймаються, а ми з тобою нi
......................................

1990

Вона була, мов кошеня:
Сиділа край обочини
В куцих вельветових штанцях,
Підбори скособочені
На надто виношених в дощ...
Хіба у тому значення?
Учора був удома борщ –
Із рідними побачення;
Сьогодні зранку – утекла
У осінь – вкотре чесною
Перед собою побула
(у робленій тверезості).
Забула кофту й гаманець –
«Не май», скоріше холодно,
І кофту шкода...хай їй грець!
В нагоді – «на вес золота»...
Вона була, мов кошеня,
Хотіла ласки й ніжності,
Його, того, Хто обіцяв,
Заприсягнувся вірністю,
Проте узяв, та й не прийшов,
І проти ночі – холодно.
Вона була, мов кошеня,
А осінь слала золотом.

17-18.10.2011

УРОКИ СОЛОМОНА

14

“Їсти меду багато – недобре,
і дбати самому про славу – неслава.”

Чи заліз би хоч раз ти на обрій,
коли мав би на те повне право?

Скверик сухо давився каштаном.
На землі рудувата піна.
І дерева ставали в пари.
І життя пролітало
Мимо.

Вихористо неслося листя.
Прилипала до пальців фарба.
Тренувалися скейтбордисти.
І здавалося часу
Мало.

І до мене приходив жовтень.
Перебігла дорогу білка.
І довкола було post mortem.
І у небі було
Мілко.

І також там були люди.
Але що мені з їх ниток.
І глибокі сибірські руди.
І тепер це дощем
Змито.

***
заздрю листку що ліг тобі на плече
ти так ніжно узяв його в руку

ми з породи Дерев
мовчазні
і відстань між нами назавжди
*

Літості звати марно -
енергетичний збій -
стерилізуєш карму
і препаруєш біль.

Маніпулюєш словом -
о, як воно щемить! -
«вічність живе в любові,
чуєш?, одну лиш мить…»

У самоти і туги -
надто байдужий смак.
Це не життя – недуга,
і не кохання - так...

7.01.2008

Обіцяв (аж по тілу мурашки!),
Що зробить кохану щасливою,
Буде ніжний і гречний –
Щоранку, щоднини, щоночі!..
А вона, ніби пташка -
Весняна, утомлена з вирію,
Вила шлюбне гніздечко,
Ростила синочків і дочок.

…Він усе їй віддав –
Аж зігнулась під гирею щастя!
Клопоталася вічно
(Ну, навіть за бурі магнітні)...
Пригадає, бувало,
Як він їй колись обіцявся,
Та й підставить, вже звично,
Терпляче чоло під три вітри…

В вишивАне озерце
Законного шлюбу ступили –
Із думками про щастя,
Яке малювала уява…
Добровільна галерниця
Й досі веслує щосили,
Він же (хай йому трясця!)
На промені руку наставив…

А дружина радіє:
«Така допомога, повірте!» -
Але їй невтямки,
Що усе ж може бути інакше…
Туркотливо й турботливо
Піт чоловікові витре,
«Ой, спасибі, коханий!
І що б я без тебе?..» - прокаже… 21.10.2011.

У штиль вдивлятися, зливатися з штормами
І Кара-Даг пізнать на грані прірви …
Та хочеться усе те поєднати,
Завмерти над оцим шматочком дива,
Калатанням серця відбитись у бездонні неба,
Заплисти в усі такі манливі бухти.
Стояти на вершині.
Вслухатися у шелест одинокої маслини.
Вдихати пахощі гіркавих трав...
Сказати:«Щасливий,
Хто став хоч цяточкою краєвиду».
І невідь відки прилинуть
Терпкі волошинські співзвуччя
----

За валом вал. До гіркоти, до втоми.
Вгамуйся, море, не зови.
Вже й так хрипкий твій погук
Зриває серце з якорів
І кида в одчайдушний простір,
Де, мабуть, творяться слова, а не шторми.
І тільки звичка жить,
Завтра починати ранком
Утримує від вічної плавби.
А серце стиснуто до гальки, до піщинки.
І так йому незатишно в тій тиші,
Так стугонить воно невтішно,
Так поривається у безвість,
Що вже довіку снитиметься море,
Довіку чуть його хрипкий солоний погук.

В чаші з глухої сталі
Перебродили вина,
Тінь твою оплітали
Пристрасно, павутинно.

Кров твоя чула пастку,
Купчилася у гроні
Винно-густої масті,
Переростала схрони.

Перевертала цебра
Палом земного трунку,
Гупала поміж ребер
В гонги латунні лунко.

Та на шляхи полинні
Млиста роса опала,
Голос пітьми долинув
Крізь вогняні опали.

Сонце зійшло з металу.
Ранок іржаво зрадив.
Серце роменом стало
В пізньому листопаді.

Коли торкне її ласкавий Дух,
Тоді проснеться всеохопний розум.
І тоншає до павутинки слух,
І котяться у ній росинки й сльози.

Як не торкне – вона, мов кам’яна,
І не почує навіть землетрусу.
Душа безсмертна, і така земна,
Що я за неї все частіш молюся.

-Навіщо це?- дивується сусід, –
І скільки їй летіть до того неба?
Як долетить, то хто побачить слід?
Її збагнеш? Це ж не якийсь там ребус…

Душа мовчить, бо не відчула крил,
Або вони не виросли, малі ще…
Їй ще не снився вічний сон могил,
Содому і Гоморі попелища…

Душа німує… І згрішився світ…
Бо совість – голос Божий… Аксіома…
Душа заснула… Сниться їй політ…
А чи вона повернеться додому?..

До біса деонтологію!
Все вже тепер відомо.
Тіла клітини - в оргії -
Ріжем його свідомо.
Вже пересохли фобії
І перетерпли пальці.
В тебе ж чудове хоббі - ЖИТИ!
(Забудь про кальцій.) БУТИ!
(Забудь про наслідки,
Схильність, прогноз,гормони.)
Все це дочасні засідки,
Тільки для оборони.
Сказані всі моралі,
Складені заповіти.
Чуєш, не смій вмирати!
Чуєш, viva la vita!
Мозок здіймає віхолу,
Серце мовчить в молитві.
Втім... ти таки поїхала.
Значить,зібралась жити!
2011

На п’янких нашаруваннях травня
вітер виокремлював пісок,
бігла біла зав’язь, бігла п’яна
і стікала білим на бростОк;

розпашілі ці ночлігування,
випукле стегно, скажений вдих,
кров’ю білою згортавсь кровАвник,
збільшувався зміст солоних крихт;

наростав громами день; пересит:
злив, злягання, зелені, бузку…
запишались панночки нечЕсані,
приморозок землю копирснув…

і коли спустилися з гори всі,
спалах поєднання нависав
почуття первісні загострились:
ніс тебе я наперебеса…

Гарцював у погляді антипко,
дикий мед лигали навманці
із моїх долонь твої дві пипки,
мов сліпі брунатні горобці…

Сніжинкою впаду тобі на вії
і помовчу з тобою у журбі,
а як мене нежданно обігрієш,
то я сльозою стану по собі.

Краплиною дощу впаду на губи,
цілунком згладжу посмішку криву,
а як мене випáдком ти пригубиш -
я у тобі причастям оживу.

Туманом я усю тебе огорну,
закрию від мирської суєти -
а раптом ще удасться душу чорну
від праведної кари вберегти.

січень 2010

В держави не просив ніколи позики
І на везіння з долею не грав,
Писав, щоправда, вірші-"паровозики"
І в цьому, може, дещо й перебрав.

Та схаменувся вчасно, -
Ще не виникла
В мені жадоба віршів-молитов,
В яких я, без замовчувань і вимислів,
Пекучу правду висловить готов.
Свобода слова і свобода совісті
Злились для мене в цілісне, одне,
І вже ніякі різні "випадковості"
З цієї стежки не зведуть мене.

Нікому не звітую на оцінку я,
Не заздрю тим, хто має гонорар...
Пишу собі. А під балконом цінькає
Мала синичка, - має божий дар!
Ось їй і заздрю...

Не судіть за печаль і зневіру,
За мої невідкличні жалі, -
Видно, Бог мені визначив міру
Непосильних страждань на землі.

Що ж, я маю гріхи і провини
І не встигну вже їх відмолить...
Животрепетне серце людини
За живих і за мертвих болить!

Яка любов - кожнісінька клітина
Пронизується болем до кісток!

А там,
де був калиновий місток,
Тремтить лишень тоненька павутина...

Тепер – люби, шануй, жалій.
Тепер це –
жона твоя, від стіп і до чола.
Навіщо ти впустив її
у серце?
Вона ж туди обманом увійшла.
Привиділась… прикинулася мною,
причарувала ніжністю долонь…
Тепер – їй прокидатися сумною
в тіні твоїх приборканих безсонь
сім літ… і ще…
А там, і посвітліють
журба і мрії, спогади і біль.
…Та як воно, скажи,
прощати Лію,
розлукою караючи Рахіль?

2011

У могильнику вірша –
у, затягнутих часом, словах
я заліг і не дишу,
мов по хрипи увігнаний цвях.

Ти відкрив мене, Боже,
дочитав до краплини тепла.
Я здавався порожнім –
як сльозою остання зійшла.

Та не рвався, не збігся
ув осінньо-сухотний листок,
не здирався на місяць,
набираючи неба ковток.

В тім безмежному "нині",
що покраяний щастям на сни –
усміхнувся дитинно,
в подорожній зорі – заяснів.

Світе, миттю забутий
по дорозі у райські сади,
розцвітися у руті –
хай любов не минає – як ти...

22 Жовтня 2011