І

Вівторок. Вересень почався.
Дощ крапав всеньку ніч як смерть.
Все птаство полетіло геть.
Лише я сам один – хоробрості навчався,
І навіть не дивився їм услід.
Холодний небосхил – руїна.
Дощ заливає вбогий посвіт.
І не потрібна тепла лагідна країна.

ІІ

Я тут похований живцем,
Я жнивом в сутінках кульгаю тут мерцем.
І чобіт розриває поле
(вирують наді мною будні дні),
Та зрізані стеблини лізуть догори,
Не відчувають майже болі.
А верб гілки,
Шпигують - свій рожевий мис
в болото – там де знято охорону,
ще й гомонять, кидають вниз
гніздо жулана геть, додолу.

III

Прожебони, пухирся й шурхоти.
Прискорювати кроки не мені.
І спалах, що відомий лиш тобі
гаси.
Я змерзлу до стегна долоню тисну
плетусь до пагорба і висну
без пам’яті, з якимось звуком-прахом,
підборами каміння зачіпаю.
Схиляюсь до струмка, зітхаю
І дивлюся довкіл зі страхом.

IV

Що ж, хай лягла безглуздя тінь
На мої очі, хай всмокталась сирість
до бороди, і поправляти кепку лінь –
оцей вінок, що сутінкам як милість,
і риска ця, яку душа ніяк
не зможе перейти –
і годі прагнути однак,
за комір, ґудзики, ковнір
за чоботи і рукави.
Та серце калатає відшукавши
Роздерті рани. Холод-звір
трясе його, потрафивши.

V

Белькоче піді мнов вода,
і тягнеться мороз у отвір рота.
Інакше не назвеш: чим може
бути не обличчя, а місце урвища
булого?
Мій сміх – шульга
і сутінкову гать тривожить.
І кришить темноту дощів порив.
І образ мій інакший, як людина,
втікає від повік,
підстрибує на хвилі
під соснами, а потім під вербою,
гаптується з моїми двійниками,
ніколи не згубитися мені.

VI

Прожебони. Гризи зогнилий міст.
Хай мжичка, оточивши кладовище,
їсть фарбу зі хрестів.
Але отак кінцям трави
болоту не додати сивини…
Топчи кожух,
нутруй серед густої ще листовини.
Вдирайся по корінням у глибини
і там, у чорноті землі, як тут – правіше серця,
всіх привидів і всіх мерців буди.
Нехай втечуть, шматуючи кути,
по жниву, по змарнілим селам
махають налетілим дням,
як капелюхами опудал.

VII

На пагорбах, під порожнечею небес,
серед доріг які плетуться тільки в ліс,
життя зрікається само себе
і дивиться на форм відміни,
нуртуючі довкола. І коріння
за чоботи чіпляються мої,
і гаснуть всі вогні в селі.
І я іду по нічиїй землі,
у Небуття я позики прошу добром.
І вітер рве із рук моїх тепло,
І плюскає водою у дупло,
І крутить бруд стежини килимом.

VIII

Направду, тут мене нема.
Десь я на стороні, за бортом.
Тужавіє та лізе догори стерня,
як борода на тілі мертвім,
і над гніздом, в траві роздертім,
кипить мурах марнотна метушня.
Природа нищить, що підвладне долі,
так є. Але її лице при цьому –
нехай черлене від заграв та втоми –
стає лихим намарно, мимоволі.
Усю правицю почуттів – мою –
стискаю і тікаю з лісу:
ні, Господи! В очах завіса,
не перетворюсь в суддю.
Якщо ж – хай на біду свою –
Я все-таки собі не зможу дати ради,
Ти, Господи, долоню відітни мою,
Неначе фін тому хто краде.

ІХ

О, друже Полідевк! тут все злилося в пляму.
Та з уст моїх не вирветься страждання.
Ось я стою в розірванім пальто,
І світ тече крізь очі-решето,
Крізь решето нерозуміння.
Я глухну, Боже, сліпну,
Я не чую слів, на двадцять рівно ват
Жевріє місяць. Хай. Однак, по небесам
Я курс не прокладу поміж зірок та крапель
Нехай луна розносить по лісах
Не пісеньку, а кашель.

X

Ніч. Вересень. Все товариство – свічка.
Та тінь ще дивиться із-за плеча
в мої листи і риється в коріннях
обірваних. І привид твій у сінях
шурхоче й булькає водою
і посміхається зорею
в розчинених раптово дверях.

ХІ

Темніє наді мною світ.
Вода затягує мій слід.
До тебе рветься серце, до сваволі
тому воно - все далі.
І в голосі моєму більше фальші.
Але сприймай її як борг химерній долі,
що вимагає щонайбільше крові
і ранить голкою тупою.
Якщо ти посмішки чекаєш - то імлою
я посміхнусь. Усмішка наді мною
вагоміша могильної плити
і легша диму над трубою.

ХІІ

Евтерпо, ти? Куди забрів я, га?
І піді мною що: вода, трава,
чи пагін ліри вересової,
що зігнутий підковою,
і щастя видається
таким, що може бути,
як перейти на крок з галопу
так швидко щоби дихання не збити,
не відаєш ні ти, ні Каліопа.

(Переклад - 31.12.2011.)

Дитя любви, раба любви к творениям Вселенной
со светлостью жила в груди, не зная жизни бренной.

К тому, что будет впереди, стремилась неизменно,
свой дух старалась вознести и сделать совершенным.

Не понимая, почему судьба распорядилась,
свой путь непротивления злу по жизни проходила.

Я верила, что лишь добро спасет все наши души,
в упор не признавала ссор, и зло ворчало тише.

Спасти и примирить весь мир я много раз пыталась,
но непрерывно врал эфир, война не прекращалась.

То был единственный закон Природы мне не милый –
судьба вела на полигон для испытания силы.

Свои претензии к Богам я молча изложила,
и опустел мой дивный храм – душа моя остыла.

Я не жила, а лишь была ходячей оболочкой,
когда сама к тебе пришла, нашла в рабочей точке.

А интуиция моя все сразу оценила:
источник света обрела такой огромной силы,

что моментально началась та духотерапия,
как очищение была твоя светлоскопия.

Родство такое не смогла оставить без внимания –
истлевшая моя душа пустилась в трепетания

и всю пронзительность твою мгновенно поглотила.
Перед тобою я стою, едва дыша, мой милый.

17 ноября 2006

Пощедруймо-попросімо:
Щастя-радості щоб зливу
Всім послали небеса!

Повсякденні чудеса
Хай рятують нас щоднини,
Надає хай Бог нам сили
Йти вперед, назустріч долі,
Та, руйнуючи сваволю,
Щоб в єдиному пориві
Ми в добробуті й при силі
Новий рік в НОВІЙ КРАЇНІ
Дружно й радісно зустріли!

Софії Залізняк


Торочу в слухавку: «Ор..то..си...фон…»;
А ти мені: «Сахаджа-йога – секта…».

Наснився, мамо, галасливий сон.
Не маряться двори, садки, лелеки,
Підвода, що привозить гарбузи
З городу, що в Супоївці пахтіє.
Малечу дурять:«Гарно попроси…».
Просила. Дідо Сон панчоху гріє.
А я б всю ніч – то парком, то селом –
Весела, щебетлива, босонога…
Щоб не спіткалась Маєчка зі злом,
Ти попроси, він чує, в церкві Бога!
Бо я ж твоя дитина, я – дівча,
Що не стоїть на вказаній стежині.
Ще діє, мамо, босоркані чар:
Не зачаровує рідні ужинок.
Пливкі поля – каміння… вітролом…
Ні сіялки, ні трактора… Серписто.
Ти, мамо, ніч молися. Хто зі злом,
Хай – повз лани, де сію сяйнамисто.
Ніч сходять сердолік, опал, корал…
А вжинок не у сніп – у теплу книгу.
Хихоче вітер: «Золотник твой мал….» –
І… по ланах кольких пускає дзиґу.
А я ж із Криму солі привезла,
У слоїчках – морська вода, свячена…
За днем солодким, був, матусю, злам.
Я леза об слова кришу, а вени
Цілісінькі, у сяйві бранзолет!
Білиці – кидь ліщинових горішків…
– Дитинним бути, - каже друг поет,-
Це живодайно… І хропе - під смішки.

Такі мої, Софійко, сни і яв.
Ти приїзди, мрій кокони зелені...
Мабуть, канони Бог почув, прийняв,
Бо кров – міжряддями... і цілі вени.



31 грудня 2011

*
Місяць задрімав
Нам обом не соромно,
Бо не бачить нас.

головне, не зірватися, бо ніхто, власне, не винен,

що ти народилася тут, що саме у цей вимір

ти пройшла через потенційний бар'єр:

твоїй мамці лікарі не давали шансу на тебе,

твій чоловік не мав стати батьком твоєму сину,

але це в теорії:

статистика, ймовірність, показники, якими зазвичай нехтують,

НЕ ПРАЦЮЮТЬ!!!

Геніальний Блазень сказав, що Господь не грає у кості...

Шукай зв'язків, шукай, кому це потрібно...

Гості

ми у світі – великому та велелюдному,

Вельми заплутано все, ніби чорний котисько стулив докупи

Клубочки із різних доль і життів

(ніколи не любила котів!),

За ниточку тримаєшся, ідеш коридорами і завулками,

Знімаєш із вух локшину, яку за життя ого скільки тобі навішали,

Головне не зірватися! –

Кажеш собі усоте, -

Бо ніхто, власне, не винен,

Що заблукала ти – у житті як у житі,

у собі чи у ньому,

і чи вийдеш, чи випірнеш рибкою золотою –

видно з неба Богу одному...
.....................................

ці сни, химерна навала подій, переплетення тіл, персонажів, душ,

ти мокра встаєш - і чимдуж в душ - змивати втому

після ночі, вже дванадцятої без нього...

п'єш каву, сьогодні з корицею та кардамоном,

запиваєш її дрібними ковточками коньяку...

яку химерію вигадає сьогодні для тебе доля?

над яким сюжетом ти будеш ревіти після обіду?

бістро напроти твого будинку буде знову на тебе чекати,

а ти не можеш, а ти не можеш, бо ти - на чатах,

ти чекаєш на нього, дурепо,

і в солоній купелі змиваєш щоденний makeup (грим)...

...брати Грімм (обоє!) співчутливо хитають головами,

Варнякають по-німецьки, байки травлять

Тобі, дівці на виданні!

Про те, що Попелюшка чекала-чекала і дочекалася,

Бо ж була чемною і працьовитою,

А Червона Шапочка завалила Вовка,

Адже була сміливою та слухняною,

Білосніжка, Ганзель і Гретель та іже з ними –

Стоять усі над твоєю душею,

Головами хитають, ніби китайські болванчики...

Гей ви там, зникніть!

В світі сотні казок – але всі не про тебе,

На жаль...

Посіваю - сію, сію
На добро і на надію!
З Новим Роком в хату йду –
Щоб прогнали всю біду!
Щиро, друзі, Вам бажаю
Гараздів і урожаю,
І на полі, і при хаті,
І на чистому форматі.
Всім подяки за труди –
Сніговиці й коляди!
Щоб Пегас ніде не вгруз,
Щоб “надúхнення” від Муз,
Від польотів (аж за хмари)
Не відстали гонорари,
Щоб усіх Вас штурмувала
Справжня спонсорська навала!
І, коли кричать сичі,
Щоб не глючив комп вночі,
Не барилася і слава,
Не підвéла “мишка” й “клава”,
Щоб не тільки на натхненні –
Ще щоб євро і зелені!
Бо ж зібрались неледачі –
Всім наснаги і удачі!
І котельню – чари-бари
(Персональну – для Патари)!
Щоб не вимерзли поети,
І писалися сонети,
Ніжні, файні і веселі
Тріолети і ронделі!
І краса – сказати мушу –
Про кохання і про душу!
Лірика прекрасна й чиста,
(Трохи ще – для пародиста…)

Всім здоров’ячка і статку,
Нових злетів – не упадку
Зичу щиро в цій годині
Всій ПМ-івській родині!

31.12.2011

Новорічний спіч Шико про 5 хвилин,
Він без пафосних словес і похвали.
Він про те, що разом гідно
Нам провести всім потрібно
Ці останні в цьому році п'ять хвилин:

П'ять хвилин, п'ять хвилин!
Тільки Вій розліпить очі
П'ять хвилин, п'ять хвилин!
Тільки глянути захоче.
Тільки він, сучий син,
У екран пихато влізе
Ти на ці п'ять хвилин
Просто вимкни телевізор
Хай потвора забоїться
Мирний спротив українця!

Приваблює наївних диваків
Із року в рік залюблена картинка –
Опівночі сіяє від вогнів,
Прикрашена гірляндами, ялинка.
Тече від неї світло в темну вись
І освітляє невідомі далі.
Туди думками прагнем дотягтись,
Крізь радощі сьогоднішні й печалі.
Сховатись там од нудності сльоти
Густої, наче смуток, не уявно,-
А через рік ізнов сюди прийти
У ніч морозну, сніжну та забавну…
Коли у зблисках і димах петард
Покірно заховається ялинка, -
Під стовбуром маскую, наче скарб,
Комусь із вас духмяну мандаринку.

31.12.11

Я люблю тебе, рідний мій краю,
Моя доля, відрада і спів.
Синє небо глибоке й безкрає,
І роздолля врожайних полів.
В голубих і рожевих серпанках
Заховалася зелень дібров.
Наче мами свята колисанка,
Ти у серце моє увійшов.
Я люблю тебе, рідний мій краю,
Моя радість і смуток, і біль.
У розлуках без тебе вмираю
І до тебе спішу звідусіль.
Поспішаю до отчої хати
Всім обставинам наперекір.
Щоб найкращу матусю обняти,
Не лукавлю, мій краю, повір.
Я люблю тебе, рідний мій краю,
Моя віра, надія, любов.
Помираю в журбі й воскресаю
На землі твоїй в радості знов.
Я з дитинства не знаю спокою,
Але радий всьому, що було.
Стільки гроз пронеслось наді мною, -
Скільки в небі веселок зійшло!

Самотній дім. І тиша віддзеркалень.
Холодний душ і холод голосів.
Іде доба крізь час із гострих марень.
Ричання днів, подібних до вовків.

Два нуль один. І ще один фінальний.
Кінець епохи, присмерк і етап.
Когось везуть за небокрай прощально.
Когось саджають. А комусь — і трап.

Хтось плаче в темінь. Хтось живе минулим.
Хтось тільки вчора друзів загубив.
Не все згадали, та про все забули
Під канонаду буревіїв-злив.

Але екран мигтить святково й гарно.
Вітають люди, впевнені й німі.
Тікає мить, немов ляклива сарна.
У цім абсурді винні ми самі.

Тікає кіт, летить дракон на зміну.
Все буде добре — впевнює екран.
Все буде добре — в матері без сина.
«Жить стало лучше» — мертвим, та без ран!

Все казалось бы как всегда:

Те же люди, та же вода,

Дождь, как прежде, куда-то сбежал,

Только жизнь - это даже не даль,

Не печаль, не вокзал ожидания,

И не радостное свидание,

Не приезд долгожданного друга...

Эта жизнь . ....

Скажем ласково - скука.

В скуке этой есть место печали...

И позвав нас однажды из дали

Замесили хлебец утомления.

В нем сомненья, надежды, везения,

Суета, беготня и мучения.

Еще зависти подмешали -
Вот и жизнь - что за чудо создали!

Ті оплески вдаряли. Як блюзнірство.
А ти стояла – сльози на очах.
Гриміло серце. Рвалася аорта.
І музика замовкла. Пломінь зчах.

Ішла зі сцени. Падали букети.
Дзвеніла тиша крижаним дощем.
Знімала грим. Вгортала в хутро плечі.
Гасила чаєм рук нервовий трем.

А шибкою спадали зимні краплі,
розкреслюючи блискітками ніч.
Розмите світло кисло у калюжах.
Ти все не йшла. Не поспішала пріч.

Котили хвилі смуток-безнадію.
Горнувся кошеням безсоння ляк.
На клаптики подерла партитуру…
Писала… Перекреслила. Не так…

Дожить до завтра. Перетерпіть пустку.
Вдихнути музику! По венах – нотний рій.
Відчути мить.
            Гармонію.
                  Нірвану.
Визнання? Оплески? Букет? –
                        Це чий?..


2011

купити рибку. акваріумну. золоту.
нести у пакетику містом передсвятковим,
минаючи стихійні базарчики,
перекупок у метро,
продавців ялинок із чіпами та без них...
минає все,
і цей промине день
зі знаком святкового збудження на чолі
чи під пахвою. мене не буде з тобою,
а значить, не буде Свята. буде ялинка,
мандаринок багато, шоколадок і навіть пакуночок "Рафаелло"
будуть дзвінки, будуть гості, пласкі анекдоти, банальні тости
я приклею посмішку на покусані від фрустрації губи.
Згубо моя далека, як без тебе мені святкувати,
коли жити без тебе ледь-ледь можу?

Ви так сяйливо в серце надійшли,
Як бандероль – напередодні свята.
Були ви малослівним. Їли шпик…
– За віщо Дар? – шептала я затято.
Від кого це дання у будню ніч?
Вже дві обручки зісковзнули з пальця...
За очі променисті й жити міч
Дарує небо красовите Щастя?

А Ви торочили: «Гра… Морнінг-Стар…»*
Ніч елегійно
облітали
верби...
Уранці в серце подзвонив поштар:
– Ту бандероль – чужу – вертати треба...





*печера в пустелі Мохаве, США
(локація комп`ютерної гри Fallout: New Vegas).



2011

Тепло на горішки поцупили мишки.
На сході дощі, в супермаркеті знижки
На пиво й кав"яр.
В повітрі знущально дзвенить: «Мarry Christmas!»
Ось так би й сидіти, заклякнувши, в кріслі,
Чекаючи чар.
От кляті звірята - все тягнуть до хати,
Вже нікуди все те накрадене пхати:
У ванній - тепло,
У спальні за шафою зуби молочні,
Листи, що згубила дорогою пошта,
Гарпун і весло.
Он там на полиці підкови із криці,
І те, що забула як зветься – іскриться…
Згадала – то сніг!
Якесь випадково украдене щастя,
Шкарпетки і дама непевної масті,
Оленячий ріг,
Он там на канапі чиїсь наречені
І схиблені вчені, індички копчені
І кабріолет,
Собака, шматочок дорожнього знака,
Чи то часова, чи статева ознака –
У шафі скелет.
Та годі вам, мишки, вчиняти крадіжки,
Та майте ви совість, інакше вам кришка,
Бо ви із простих.
Ви знаєте, мишки, у нашій державі
Уже й не таких мишеняток саджали,
Ховайте хвости.

30.12.2011

Ти лежиш, мов королева,
Пальці віялом:
– Іди,
Принеси мені напитись
Із колодязя води.

Я – король, бо біля тебе,
То чи личить королю
Серед ночі уставати
Йти на вулицю?...
Люблю
Я, звичайно, королеву,
Та за вікнами зима…
– Хочеш пити – піднімися
Й принеси собі сама.


2011

Стояла хата на осонні,
У днів вдивлялася криву.
Летіли років баскі коні.
Мені завалось, я - живу.

Собі знаходила задачі.
Без них, вмовлялась, марно жить.
Те світ закреслив й не зазначив,
Що в прірву днів життя летить.
2011

***
Я розумію вас прекрасно.
Всього пізнав в житті, пробач.
Та помиратимеш нещасним,
Мій дорогий, віджилий... квач.

якось в мене коло хвірточки приліг
білогривий буркотун Єдиноріг...
через рік приблизно – теж мені цабе! –
через силу дав погладити себе...

до садиби ще позáторік пристав
мудрочолий ваговозисько Кентавр...
той одразу із копитами на стіл
та ще й учнів наскликав із ближніх сіл...

восени здається грюкнула у двері
вся облізла й перелякана Химера...
хтось спірвав її добряче за хвоста…
все кричала: «Маладьож тепер не та!»

…живемó усі неначе на вокзалі…
стоси мрій Химера скрізь порозкладала…
квіточки що я від подиху беріг
у задýмі якось з’їв Єдиноріг…
а Кентавр – так той зробив зі спальні стайню…
репетую: «я на місце всіх поставлю!
Розжену оцей звіринець, чорт вас ма!» –
Кент сміється… Ріг зітха… Химá дріма…
вони знають що люблю їх до нестями…
вони вбогі… недолугі… ще й останні…

Це ніколи не забувається –
Дитячі радянські колготки
Брудно-зелені, темно-сині
чи якогось іншого депресивного кольору,
ти соромилась їх найбільше:
розтягнутих на колінках,
зацерованих білою ниткою...

«Горе ти моє... цибулькове!» -
Склескує руками мамця,
Не знаючи, як доладу перекласти російську ідіому,
А я тільки мовчу,
Нижню губу прикусуючи,
Аби не розревітися просто отут,
При свідках,
Тулячи червону латку руки
До розідраних – укотре - панчішок.

...А уночі присниться тоді,
Що ніяких колготкок насправді немає на світі,
Що це – шкіра твоя засмагла,
Яку мама зеленкою поливає і нитками зашиває,
І живого місця на тобі не лишилося,
А тобі тільки 6,
І ще жити та жити...

Купила плитку шоколаду
І каву мовчки п'ю одна.
Життя розтратив на бравади,
Майбутнє вже не має дна.

Ітимуть потяги щоденно,
На схід проситиме душа.
І каяття вже надаремне,
Нас розуміння полиша.

Колотить вітер в чашці каву
Гарячих буднів у війні.
Мені давно вже не цікаво,
Щасливий будеш ти чи ні.
2011.

Не с каждым местом сговориться можно,
Чтобы оно свою открыло тайну
Анна Ахматова «Северные элегии»

Згрібаю на подвір’ї сина глицю,
Складаю шишки у мішки
І можу по роботі похвалиться,
Що на гранчак напевне заробив.
Були б мої труди достойніше увінчані,
Коли б, як і належить гостю на оцій землі,
Не рідним мені канівським наріччям,
А мовою дітей природи - Вітмена і Дікінсон
Із соснами трьома спромігся говорить.
Каюсь, моя провина у невігластві цьому.
Та вірте, сосни, року не мине,-
Заїка цей, як, мабуть, охрестили ви мене,
На рівних з вами поведе розмову.

Техас, Хьюстон
27 грудня 2011
------------
Волт Вітмен (1819-1892), Емілі Дікінсон (1830-1892) – американські поети.

За Богом находився чоловік.
Крайнебом око щедро розсадив
і проростав ним у прадуші рік.
А милувався – ожили сади –
поезії Господньої склади,
ази пізнання, римування сил
із білої стерильної води.

Запахло гострим дотиком коси.
О, яблуневе марення бджоли,
той чоловік багато не просив...
аби лише дороги розцвіли
і краплю літа на уста лози.

В саду тім янголи плекали тінь,
гріхами отиняли благодать.
Найкращий збір на тиння – у житті,
серед війни росте, скупий для дат –
солдат з набоями на серця бій,
що окопалися і кров женуть.
А кулі – виливають по собі,
вливають душі до джерел вогню.

Он, Браму видно. Там Петро мовчав.
Все важче їй рипіти, а йому
знаходити потрібного ключа.
Хоча не знав – навіщо і чому
потрібна в'язка... Правда лиш одна.
Вона прозора, як гарячий віск,
а ще – терпкіша за ковток вина,
в'їдливіша за терня – голові.

За тин Пастух на випас гнав свій дух,
на ясність пробував чи підросло
те чоловіче око. На біду
воно лиш до колін його дійшло,
не відпускало, заважало йти –
не перейти, не обійти ніяк.
Нараз поназбігалося сльоти –
і вже не сад росте, а течія
несе плоди, міняє їх на риб,
до вух наносить електричний мул,
перевертає дриґом догори
позанебесну плоть і плоть земну.

У чорториї цім, під глум води
шукали стебла дихання собі.
Триматись – як? Хилитися – куди?
Залиті очі – плакав чоловік.
Виплакував до болю всі жалі,
видушував зі себе наготу
і руки накладав на переліт –
очікував – коли за ним прийдуть.

У ніч прозорішу за перше "ма",
тендітнішу від інею на склі,
коли вже легко тим – кого нема,
отим, котрі на небі – королі,
Бог тихо пробирається у сни,
кладе до мушель тишу для думок.
В ній бродять перелесники весни
і вчиться світло заливати крок.

30 Січня 2011

приснилось містечко, в якому була колись
давно, у дитинстві, що й навіть його забула:
там море дихало уночі за благенькою стінкою найманого будиночка,
і я дихала разом з ним, здригаючись уві сні...
а потім ми дихали разом: воно мною, а я ним до самого ранку
так само я дихаю тобою. ти - моє море - ти мене затопив собою
твої відливи, коли ми не разом, роблять мене напівсухим узбережжям,
над яке позліталися хижі птaхи...
коли ти приїздиш, я переповнююсь, в мені звучить музика китів,
моє серце танцює дельфіном
я ретельно готуюся, я не плачу, не лепечу по-дівчачи,
бо ти любиш жінку-море,
я сьогодні виходжу із берегів,
бо завтра ти приїздиш до мене,
КОХАНИЙ
мій-мій-мій...

Так солодко спиться новорічної ночі.
Так смачно пристають святкові кілограми
До розмореного чеканням на диво тіла.
Так невтішно плаче немовля,
Розбуджене оскаженілим феєрверком
Пізньої години.
Так шипить на людей шампанське,
Так із полегшенням спорожняються пляшки.
Так сниться у хвилинній дрімоті
Весь майбутній рік,
Але цього ніколи
ніхто
не пам'ятає.

2010

З наступаючим роком вітаю,
хай збуваються мрії ясні,
і вогнями у серці засяє
та любов, що продовжує дні.
Хай надії і радість дарує
Вам родинного кола тепло,
а ялинка красою чарує
щоби суму між Вас не було.
А були би Ви завжди веселі,
щоб життя Вам продовжував сміх,
Рік новий хай у Вашу оселю
подарує добра повен міх!

2011

Одне за одним
Одне за одним
Або без черги -
У будь-які двері
Нахабства - не вибачать
Ніхто не займе
Священне
Пільгове місце
Передайте далі
Дзвін і шелест
Шелест і дзвін
- Впустили -
Підлогу засівають
А сьогодні ж - будень

2009

Очі не встигають за рядками
І думки врізнобіч розповзлись
Відпусти тяжкий немилий камінь
Що намуляв дужче ніж колись
На обличчя тінь тривоги сіла
Мрії мерехтіти стали сном
Спина ніби стовбур заніміла
Мрії догори дірявим дном
Вдих і видих жити жити жити
Серцю - безупинний тренажер
Вдих і видих цигарки і квіти
Час - тік-так - найбільший людожер

2007

Несколько лет как молитву твержу
Имя твое.
Я оживу, коль в глаза погляжу,
Счастье мое.
Трепетной нежностью заворожу
Сердце твое
И откровение твое заслужу,
Солнце мое.

Ибо никто никогда мою суть
Так не менял,
Телом и духом рожденную муть
Не изгонял,
Эту строптивую вольную грудь
Не укрощал,
Сложный извилистый жизненный путь
Не освящал.

В мыслях моих ты живешь наяву
Ярче чудес.
В песнях своих я тебя назову
Даром небес.
Знаю, что быстро и четко пройду
Духа ликбез.
Путь совершенства я вновь изберу,
Прессинг исчез.

Время пройдет (наш верховный судья),
Скажет тебе,
Что полюбила тебя я не зря
Здесь на Земле.
Клятву под звездами в ночь ноября
Дам я судьбе:
Имя твое с моего алтаря
Вверю лишь ей.

29 ноября 2006

Слова твои светлые, взгляды и душу
В уме постоянно с собою ношу,
Как мыслью своей симбиоз не нарушить
У всех мудрецов вновь совета прошу.

Я в жизни не знала сокровищ дороже -
Ногою и шага ступить не могу,
Мой дух благодатный, мой праведник божий,
Когда в чужой мир от тебя ухожу,

Ведь там остаются волшебные руки,
Сверхясные очи, души твоей храм.
Я их, коль захочешь, возьму на поруки,
А лучше всего – никому не отдам.

Я лишь отражаю и не искажаю
Посылы твои, мой избранник земной:
И бережность чувств я тебе возвращаю,
И трогательность всю, что даришь, родной.

Я зов вечных истин твоих обожаю,
Когда окунаюсь в тебя с головой.
Что будет – не знаю, но я обещаю
Такой откровенной быть вечно с тобой.

Сигналы Вселенной я воспринимаю,
Живу, обгоняя количество дней,
А мыслью своею судьбу изменяю
И право на счастье творю вместе с ней.

9 декабря 2006

Ніч і безгомінь до останку днів.
Дощ, а може, то падає сніг, –
все одно, поки гріє надія сама,
вдалині бачу місто, якого нема.

Де притулок тим, хто долає путь,
де з тяжких доріг віддано ждуть.
День у день, хоч стежина вузька й непряма,
я іду у те місто, якого нема.

Безвість майбуття. Що чекає там?
І нехай про це не знати нам,
може, за пругом літ, що їх згаяв дарма,
віднайду я те місто, якого нема.

Там мій маяк – це коминок,
як вічний знак забутих істин.
До нього ще – останній крок,
і довша за життя ця відстань…

2011

Так було і так є.
Допоки ще дихає шкіра,
і не вицвіла пам'ять
з Трипільського саду
ми нестимем для світу офіру,
як золото, миро і ладан.
Так було і так будем:
степовими синами
цілувати землю у груди,
на скрижалях вітрів святити
родинні багаття,
від олжі, як від сажі
омивати вранішні лиця,
молитвами рубати
давніх оков прокляття
і ставати вірою вищі
за зерня гірчиці.
Так було і так є –
сіячі і творці.
І хоч з праху ми тіла не створим,
зате душу вдихнемо у гори,
як орії-праукраїнці…

Хіба без слів
Цей світ німів,
Що Бог тривожив пастухів,
Як хор з крильми
Співав псалми:
- Мир, спокій між людьми!?

У лжі і мсті
Слова пусті,
Одне у них є на меті:
Невинна кров,
Самолюбов,
Суть фарисейська молитов.

А що світ мер,
Господь роздер
Північну млу небесних сфер
І просвітив
Сіянням див
Край пасовищ, садів і нив.

За світлом вслід,
Народи, йдіть,
Де народивсь, хто людський рід
Не морем слів
Спасе з гріхів,
А Словом, що споконвіків.

І бідарі,
І три царі
Пішли за покликом зорі.
То як же ми
В ці дні зими
Без Слова лишимось самі?

Дає кутя
На вік життя,
А Слово має майбуття
На всі віки.
Мужі й жінки,
Гортаймо Божі сторінки.

Хіба без слів
Цей світ німів,
Що Бог тривожив пастухів?
Без Слова - так!, -
Воно – маяк,
Душі відродженої знак.


30.12.11.

Затуляли собою Собори і Храми,
Й молитви зі століть проливалися в ріки.
А дубки, що зросли, прирікались Хрестами.
І спинити той хід і продовжити ніким...

І волали старі... і сміялися дітки...
Босоногі святі, пил ковтали, давились,
Та любові ж, любові узятися звідки,--
Якщо навіть богів підіймали на вила?..

Поміж вижовклих шпальт протискалися неба...
Бо єству всіх причин у словах було тісно...
Хоч не знали, кому,-- але знали, що треба.
Не вставали з колін, адже знали, що пізно...

Мозолі на руках - все ще просять підпору...
Та колись, невагомим, чи просто - крилатим,
Крізь озонові діри полину угору,
Прихопивши своє,-- аби Духам роздати...

2011.

Зачекай, любове, не спіши.
Вечір я не можу зупинити...
Личка вже зів'яли у шипшин,
Але сяйвом досі їх налито.
Я ішов, любове, навмання.
Шлях мій затулили довгі лози...
Судного не нам чекати дня -
Хто б тоді дівчині витер сльози?
Зачекай, любове...

Коли молодість в жилах бурлить
І змиває застоєні роки,
Тоді знаю, я ще буду жить!
Не заснуть- ні думки, а ні кроки!

Ще збудую хороми сердець,
Підніму їх високо, за хмари.
Честь і гідність вплету у вінець,
На вівтар покладу свої дари !

в рай весела дорога
на ній – нікого
пнулась душа
спіткнулась
назад вернулась
диво було: (більш не буде дива!)
ІСУС – УСІ
(що зверху – що знизу – що справа – що зліва...)

.....................І.....................
....................С.....................
....................У.....................
....................С.....................
....................–.....................
....................У.....................
....................С.....................
.....................І.....................
ІСУС – УСІ ІСУС – УСІ
.....................І.....................
....................С.....................
....................У.....................
....................С.....................
....................–.....................
....................У.....................
....................С.....................
.....................І......................

Кольорові фіранки у вікнах відчинених
І за вушком улюблений о де парфум…

Ай, хлопчино, якими ти бродиш площинами?
А я когіто_ерго_примножую_сум.

А здобути якби іще дві ноги, дві руки,
(Елементи кунсткамери - власний мейнстрім),

То чого б не міняти на тугрики вибрики?
Обминав, уникав, але знову зустрів.

Той фантом, у якому ти весь - тебе виплюне
У асфальтних реалій наступний фантом.

Он зіяє гуртожиток темними вікнами -
То ми більше не вміємо жити гуртом.

29.12.2011

Відкраяна від раю, стою у черзі крайня,
Де всі – по милосердя й нікому – відкоша.
Ось хатка дерев’яна, що зветься сповідальня,
Шукає в ній притулку збентежена душа.

Як тій душі велося? Бо я таки згрішила
(Хоч я побіля Єви в саду і не була):
А я ішла до храму й на квітку наступила,
А квітка ця, напевно, цвіла б іще й цвіла.

Я зорепад проґавила, зашторила сузір’я
І спала всеньку ніченьку і не пручалась сну.
А я не тільки в Бога, а й у людей – повірила,
У тлінному божественну шукала глибину.

І як вустами – пошепки, коли душа голосить?
Як високо літалося, а падати – униз!
Я винна в тім, що мучилась і мучилась не досить,
Що правда, обпікаючи, не пропекла наскрізь.

Ця квіточка, ця зірка, ця віра у знищенне –
Аж так мене виболюють, що стачить на сімох!..
Коли людині прОстій прощає гріх священик,
З Поетами квитається Сам Бог.

2011

Мені подобається думати, що просто зараз, у цей от час,
коли я клямцаю на клаві, чекаючи обідньої перерви,
десь на цій планетці відбувається стільки всього:
народжуються діти –
і втомлені породіллі лежать, розкинувши руки,
і їхні червоні лона закриваються, ніби тюльпани;
помирають старі –
і їм вже не страшно, не гірко, не боляче,
бо сніг сипле на їхні голови –
пухкий і незмінно різдвяний.
Ластівки зашивають небо, ширяючи попід хмарами
Зі срібними голочками у дзьобах;
Тихо ростуть евкаліпти – їм нікуди поспішати;
Дим зі старого комина кашляє над полониною,
Овечок лякає…
А Бог бере їх на руці – кожну-кожнісіньку-білу,
і люляє,
І «не бійтеся» каже…

Ти в онлайн просираєш думки,
Вичитуєш Зігмунда Фройда.
Махрові гламурні совки
Від яких почнеться блювота.
Тобі капає оцет в долоні,
Паперові, пошарпані лиця
Очі втомленні, змученні,сонні,
Їх пронизує впертості шпиця.
У вузлик скрутила коси…
В цьому є свої забобони
По підлозі, прозорій боса,
Пожаліли для тебе картону.
Скрепкою скріпиш минуле,
Без кулька із політелену.
Рукописи правду забули,
Накрутила образу шалену.
Очами торкаєшся пилу,
Знову слова- паразити.
Кришиться зламане мило
Годі, потрібно прожити!



28.12.2011

Коли ореля доросте до звізд
(якщо Перуна стріли – мимо тіла),
Коли зруйнує тлін модерний міст,
Коли мене у ніч відпустять віли,
Чекай на дебаркадері з цебром.
Згадай, як ти щоранку мчав у Київ
Понад умиротвореним Дніпром!
Від шор звільню, сльозиною умию.
Ти прошепочеш: „Ластівко моя,
Я був шаленим... А гніздо не вічне,
Хиталося в грозу... А дуб стояв.
Пташат немає. Ти – ще поцейбічна?
Ти – найвірніша… Я забуду ром,
Для тебе посаджу сім лип, дам п’яльці.
А я ж хотів із мосту – та в Дніпро…
Мій обідець блищатиме на пальці...”.

Коли вершок айви, що ронить лист,
Торкне Чумацький Шлях – виткий, полинний,
Червоний біль наснажить пера. Жди!
Крізь леза ґрат в бурливе небо злину.



2006-2011

Бокал вина...
Приємний спомин...
Спасибі, що Ти є у мене, ДРУГ.
Із Новим Роком!
Із Різдвом Христовим!
Храни Господь
Твій кожен крок і рух!

Зелений Вітре, це від тебе просо?
А нахвалявся: „Злину між калин!” –
Тепер у слід ступаєш – юний, босий.
Між гайворонням – ряд моїх світлин...
У патині – обручка.
Пестиш губи...
Безлюдно на летовищі у рань.
Насіння днів
летить
у срібну тубу...
А ти шепочеш: „Золота... пора!”.

Вже задощило – у моїй Полтаві.
Торочиш: «Літо… в дарницьких садах…».
Байдужливі, залиті сонцем плавні…
Морозить пальці... розлучання страх.





2006-2011



пояснення:
розлучАння - синонім розставАння,
і наголос тут - згідно з словником...)
не плутати з розлУченням.)

Ген-ген біліє вишнями село.
Цвітуть садки у золотім тумані.
Там пелюстками, певно, замело
усі стежинки росянисто-ранні.

Ось підійду – й почую звук цебра:
корівок пестять рученьки ласкаві.
Молочний дух... На пашу вже пора –
у лузі піднялись весняні трави.

У крайньому дворі суха верба –
гілки безлисті ще гніздо колишуть.
Лелеки ж... не вернулися хіба?..
Цвітуть сади. Розтав туман. І – тиша.

Хрести на вікнах – сірі вже дошки.
Півдаху знято на четвертій хаті.
Кроти городи риють навпрошки.
Стоять у лузі трави незім’яті.

Високі трави. Та убравсь будяк.
Сухий бур’ян ще вищий. І – усюди.
Цвітуть сади, але не так, не так!
Немає бджіл. І що – уже й не буде?..

2010

Безлисте віття знов до неба тягнуть
старезні осокори край доріг.
Цьогоріч осінь тепла і ненагла.
І ароматна, мов грибний пиріг.

Як чисто й свіжо в лісі пахне глиця!
А з кошика сміється боровик...
Кора соснова м’яко золотиться.
Ще сірий – заєць за кущами зник...

І духмяніють вранці хризантеми,
закутавшись туманом у садку.
Напнула тітка Осінь хустку темну,
та вишиту барвисто – ще й яку!

І вже не тітка – молодява пані
всміхнулась ясно гронами калин,
вгорнула плечі заморозком раннім,
з рук випустила журавлиний клин,

тернову гілку з ягідьми зірвала –
смакує терпко, пригоща пташок...
Як осені мені щороку мало!
Як гріє руку золотий листок...

2010

Сплески звуків за межами галасу, -
ці слова, із життям розмежовані.
Не торкнулись весняної повені,
в перехресті зимовім зосталися.

За марноти звучань не відплачені,
переповнені вдосталь отрутами,
засинають, щоб бути почутими,
як прокинуться дикими плачами.

Мов примари, що блудять дорогами,
в дощовому холодному зрошенні.
Захлинулись і... впали, мов скошені,
на каміння слова монологами.

(2009 р.)

Сергій Петренко.«Цвіт калини». (Комсомольськ, «Горішні плавні», 2003).


* * *
…В другому часі, в тому ж руслі
Подібних явищ розвиток подій
Нас насторожує і губить,
На кращу долю, сповнення надій…

…На нас вже осінь наступає,
Даються лихоліття навзнаки.
Тобі ж бо жити, рідна Україно,
Твої започатковано віки!


* * *
Гнівна відсіч автора недолугому пародисту.
(написана замість автора самим же пародистом).

Пройшли вже явища, так почались події.
Я книгу видав. (Діло не нове).
Та злобний пасквілянт затьмарив мої мрії
Про славу і визнання світове.

Він книгу прихопив мою швиденько,
Все нишпорив, шукав слабі рядки,
І гучно об’явив: ось пан Петренко
Не знає, що є навзнак, що – взнаки.

При цьому ще й єхидно так сміється:
- Дивись, я можу й приклад навести:
«Хто навзнак падав, те взнаки дається…»
І вирішив я так відповісти:

Невже ж ти, спец в мистецтві підколоти,
Не здатен розібратись в суті справ,
Що в мові я творю нові звороти!
Недолугізми, неуче! Пойняв?

Дим тютюновий, повітря сперте.
Кімната –
розділ в крученихівському
пеклі.
Згадай –
за вікном цим
уперше
руки твої, збожеволілий, пестив.
Сьогодні сидиш тут,
серце залізне.
Ще один день –
і мене не буде.
Виженеш, мабуть,
ще й вилаєш, дійсно.
У передпокої мутному
люди
помітять,
як в рукава не можуть утрапить
тремтінням зламані
мої руки.
Вибіжу,
тіло у вулицю кину,
дикий, страшний
від душевної муки.
Збожеволію я,
розсічений відчаєм.
Не крайся, кохана,
хороша, не треба,
давай попрощаємось
зараз навічно.
Все одно
кохання моє –
біля тебе.
Кохання моє
непідйомною гирею
висить на тобі –
і втекти вже несила.
Дай у останньому крикові виреву,
всю гіркоту своїх скарг пересилю.
Якщо бика заморять роботою,
він піде у воду, роботу покине.
Кохання твоє в себе
жадібно всотую,
воно – моє море і мій відпочинок.
Я у кохання ні плачем, ні стогоном
не вимолю паузу,
її не даси ти.
Захоче спокою заморений слон –
ляже, мов цар, у пісок
розігрітий.
Твоє лиш кохання
є сонцем для мене,
а я і не знаю, де ти і з ким.
Кохання твоє –
для поета смертельне,
він би кохану
свою, напевне,
на славу та гроші
легко змінив.
Мені не потрібен
дзвін мідний і срібний.
Лиш дзвін твого імені
так необхідний.
Кохана моя,
ти знай і будь певна,
що кидатись з даху –
про це не мислю.
Отруту не вип’ю,
й чекають даремно,
що я на курок
біля скроні натисну.
Погляд лиш твій
наді мною владний –
не пістолет і не гостре лезо.
Для тебе, кохана,
настане завтра –
й кохання твоє до мене
щезне.
Завтра забудеш,
що я возвеличив
і коронував,
це тобі не потрібно.
Я твою душу
коханням вичавив,
випік квітучим коханням,
царівно.
І карнавал днів
шумних і суєтних
рватиме аркуші
книг моїх нових…
Слів моїх листя
у тій круговерті
чи тебе змусить
спинитися знову?
Востаннє під ноги кину
мого слова сухий листок,
останньої ніжності килимом
огорну затихаючий крок.




Владимир Маяковский
Лиличка!

Вместо письма

Дым табачный воздух выел.
Комната –
глава в крученыховском аде.
Вспомни –
за этим окном
впервые
руки твои, исступлённый, гладил.
Сегодня сидишь вот,
сердце в железе.
День ещё –
выгонишь,
может быть, изругав.
В мутной передней долго не влезет
сломанная дрожью рука в рукав.
Выбегу,
тело в улицу брошу я.
Дикий,
обезумлюсь,
отчаяньем иссечась.
Не надо этого,
дорогая,
хорошая,
дай простимся сейчас.
Всё равно
любовь моя –
тяжкая гиря ведь –
висит на тебе,
куда ни бежала б.
Дай в последнем крике выреветь
горечь обиженных жалоб.
Если быка трудом умОрят –
он уйдёт,
разляжется в холодных водах.
Кроме любви твоей,
мне
нету моря,
а у любви твоей и плачем не вымолишь отдых.
Захочет покоя уставший слон –
царственный ляжет в опожаренном песке.
Кроме любви твоей,
мне
нету солнца,
а я и не знаю, где ты и с кем.
Если б так поэта измучила,
он
любимую на деньги б и славу выменял,
а мне
ни один не радостен звон,
кроме звона твоего любимого имени.
И в пролёт не брошусь,
и не выпью яда,
и курок не смогу над виском нажать.
Надо мною,
кроме твоего взгляда,
не властно лезвие ни одного ножа.
Завтра забудешь,
что тебя короновал,
что душу цветущую любовью выжег,
и суетных дней взметённый карнавал
растреплет страницы моих книжек…
Слов моих сухие листья ли
заставят остановиться,
жадно дыша?
Дай хоть
последней нежностью выстелить
твой уходящий шаг.