На гору! На гору!
Он ту, щонайвищу на весь Голосіївський ліс,
Де вітер і сніг розходилися в грищах,
Де зашпари, сльози і сміх.
З гори стрімголов. Наче посвист ракети.
Ледь мріє-іскриться лижня.
На цій я чи, може, на іншій планеті
В дикому захваті мчу навмання?!
«Ще мить – поворот і скінчитится мусить гора», –
Подумав – і сторч головою.
І замість кричать переможне «Ура!»
Розшукую лижі з журбою.
І знову на гору. Вдесяте й усоте,
Хоч віхола б’є навідліг.
Чого я затявсь? Не штурмую ж рекорди.
Болітиме спина, з утоми не чутиму ніг...
Та нехіть і втому, і страх поборовши,
Готовий я падать вдесяте й усоте,
Щоб сину до мужності шлях був коротший,
Щоб ризику завше ішов він навпроти.

Нам тарифи встановлює час
Найдешевші у списку цім – будні
Роздивляюся їх у анфас
А вони такі сірі й марудні.
Що коштує хвилина життя?
Наперед я зроблю переплату,
Як непотріб кидаю в сміття
Дні прожиті – боюсь плагіату.
Дуже довга рутина чомусь
Потім свята – такі швидкоплинні,
Знаєш чого найбільше боюсь?
Що тарифи у них похвилинні.
Що коштує хвилина життя?
Заплачу наперед за неділі,
Чек минулого - лиш прикриття
Почуттів, що давно застарілі.

2010 р.

… лабіринтами-лаврами
дні
снують мінотаврами…
чорногрудими ряднами
скніють
сни
Аріаднині…
… Пасифаїного лона
ввік
жага не охолоне…

Так тихо пропливають дні-гондоли,
Їх не лякає річки глибина,
Вода сьогодні темна як ніколи
І як ніколи зносить бистрина

Кудись далеко, де не видно краю,
Не чути вітру наболілих слів,
Спливають зимні дні, а я чекаю
Коли душа увімкне підігрів…

Так тихо пропливають дні-гондоли,
І не бояться, що не видно дна
А час на всіх складає протоколи
І простягає вирок , ось він – на!

2010 р.

Шапчину, по колу пронесену,
Дірявлять байдужі промінчики:
Сердешна, на світ заголилася,
Зронила вовняні шматки…
Мов тиха стамеска без теслі,
Мов бл… - безнадійно-закінчена,
Або провінційна актриса,
Що трудиться за копійки…

Ця шапка сьогодні порветься,
Грубезними швами аж стогне!
Дуркує дірками рясними,
Лишає на тім’ї синці…
Мов злякані коні у герці –
Забуті чиїсь телефони,
Стосунків бурульки застиглі.
І лиш давнє фото в руці…

12.12.2011.

Твоїх долонь нестримане бажання –
До ніжності лишився тільки крок.
Жагучі очі кольору кохання –
Володарі моїх палких думок.

Мрійлива ніч запрошує з собою
У неймовірну ніжність віщих снів.
Давай навік залишимось обоє
У вічнім літі щирих почуттів!

Розпоришив не вперше мою душу
Закрив від світу блиск очей
Паузу що затягнулась не порушу
І краплю шкода сказаних речей...

Не розумію я твого мовчання
Перебираю варіанти різні,
Твій страх сильніший за бажання,
У серці й за вікном нестерпно слізно....

...така солодка, як різдвяний коржик,
засмаглі боки - глобусу завидки!
праворуч - дві Америки звабливі,
ліворуч - Африканський континент,
з Європою в обіймах...
темні губи,
що згубою тремтіли, чорним шалом,
вони хотіли і вони чекали,
як білосніжна хвиля надійде...
...і надійшла, і вивергло вулканом,
протуберанцем досягло земних околиць,
і вилиці засяяли рум'янцем,
і сонце зашарілося на них,
поглянувши,
а їм було до всього по цимбалах,
бо семибальним гормональний шторм був,
і млость солодка їх накрила синім пледом...

***
Тепло на горішки
Поцупили мишки,
Втягнули до нірки
Й затіяли смішки.
І нум розгризати
Ще теплі горішки.
І гризли, й кусали,
Раділи, пищали.
Смачнющі горішки
З тепла мають мишки.
У нірці маленькій
В них стало тепленько,
Поснули мишата
І ситі, й раденькі.
На ранок проснулись
Маленькі звірята,
У кожного з них
Захололо у хаті.
Побігли на вулицю
Швидше погрітись.
- Та де ж те тепло
Могло раптом подітись?
Холодними росами
трави покрились,
В повітрі морозянім
Скалки іскрились.
На вулиці літньої
гожої днини
Не можна тепла
віднайти і зернини.
Тремтить вся від холоду
Зранку малеча,
А мишкам у нірці
Неначе на печі.
Дрімають вони
Й сни солодкі їм сняться,
Бо ще не вдалось
На крадіжці пійматься.
2011р.

Змішались мої почуття,
Мов фарби на брудній палітрі.
Лоскочуть думки таємниці буття.
Розгадки прості причаїлись в повітрі...
Твоє перехрестя спинило життя
Знаходжу стежину – не можу обрати...
У душу вселилась пуста метушня,
Обрубую крила – боюся літати.
Вікно своїм мріям колись відчиню.
Сьогодні світ сіро-реальний.
Не знаєш ціни дивослову «люблю»,
Так думай: акорд це рояльний!

1999

***
Я вийду з осені у жовтні
Десь на пероні золотім.
Закрутить серце в вічних жорнах,
Намеле млива в цім житті.

Я вийду з осені у жовтні.
Зачинять двері, і тунель
Сховає потяга мажорно,
Неначе кит дрібну форель.

Сповільнять дні невтішні кроси,
Затисне радість у душі.
Жалкі заснуть на зиму оси,
А я писатиму вірші.
16.12.2011

вони були такі щирі, коли сварилися
світились вогнями, а потім водою лилися.
один одну криючи словами різними,
гартували свою любов, ніби та є залізною.
і коли цікаві перехожі втомлювались обертатися
вони раптом спинялись і починали цілуватися.
він обіймав її і притискав до себе,
а вона сміялась, пускаючи бісики в небо.
коли він вертався з роботи втомлений
вдома його зустрічали пороги стоптані.
вона цілувала у скроні і кликала їсти,
вони вечеряли на балконі. слухали Скрябіна.егоїсти.
так часто на них казали завидющі сусіди,
і вони з тим не сперечались,тут нікуди правди діти.
вони тримались одна одного,немов за соломинку,
творили сімейне життя, за помилкою помилку.
її руки постійно шукали захисту,між його пальцями,
її очі були його погляду безстроковими бранцями.
він пестив її своїм сміхом. помогав розгортати крила...
я б теж так любила.я теж так любила.
2011

Мамина доля

Калинова доля у маминих косах,
Журавлина пісня у її душі,
А в очах – заграва, як вогник у росах,
Змережила руки теплом золоті.

Мамо! Ваше серце – вічності перлина.
Мамо! Ваша мова – дзвони кришталю.
Піснею любові краєм рідним лине,
Пташкою влітає в руки скрипалю.

Україно – нене, не зрікайся м’яти,
Не клади в покоси долю матерів.
Життя у віночку – мудрості початок,
Між мурами бурі – шлях дуже тяжкий.

Засмутами вкрилась червона калина -
Вірная подруга баталій життя.
На поріг осінній мама наступила
І позолотилась мудрістю душа.

Люби мене, у вирі літ.
Як неба синь, як дно душі,
Як спілі зорі вечорів,
Як сяйво сонячне в купальські дні.
Люби мене, як сині хвилі,
Як голубінь глибокої криниці,
Як пісню одиноких яворів
І як політ кохання мого – птицю.
Люби мене, як дар життя,
Як вияв щирої любові.
І я у сни твої прийду:
Багаті, теплі, веснянкові.
Над нами небо затанцює,
В обійми хмари нас візьмуть,
А ти люби, хай серце чує,
Що ми – це пісня щирих уст.

У дзеркалі порожньо...
Склу не наснилось:
частинка тебе
в тобі розчинилась.
До розміру пролежня
порожньо тут...
Така ти сьогоднішня -
жінка з Бермуд.

Знайома за контуром,
звичним і сталим,
частинка тебе
живе ідеалом.
Ох, граєшся шомполом
в шлюбності пут...
Така ти не зопалу,
жінко з Бермуд!

Наділена мороком
решти стихії,
частинка тебе
плекатиме мрії.
Її, ніби волоком,
тягнуть на суд...
Наляканим окриком
жінки з Бермуд.


16.12.2011

Обривається нитка, дійшовши останнього натягу,
і чекання, неначе чека,
тільки раз вилітає із рук:
остаточно і точно (уміло і сміло).
Це не голос помер - це в мені не лишилося натяку
говорити усім зрозуміло.
І зібравши всі сили, готовий до всякої всячини,
остогидивши власне стояння на міні, мов п*єдесталі -
ти чекаєш призначене. Чекаєш. Чекаєш призначене.

А воно десь чекає далі.

2011

ми хворі люди.
таких як ми уже не буде.
приковуєм себе залежностями,
страждаєм начебто безмежно
і крутим колесо думок.
привіт!як справи?
та все ок.
поговорили, милий друже...
а що всередині? - байдуже... 22/07/08

падай падай
вниз вверх
дном
хрупкий занавес
отрады
горький чай
с сухим-то льдом
не разбиться
падай
падай
брызги сладкие
в тени
помешавшегося
кофе
только
палку перегни
как она
ложится в строфы
помни помни
будет что
этим поздним
зимним
утром
мы все песни
перечтем
вслух
наверное
кому-то
новый горький
мнимый
снег
не накроет
с головами
наш
невидимый просек
мертвый
как коса и
камень
падай падай
вниз вверх
дном
будет что
писать
кому-то
о тебе
покрытом льдом
этим поздним
зимним
утром

2011

Невже не відчуваєте між рим
Мажору чи мінору ноти в творі?
Буваю я веселим і сумним,
Умію бути ніжним і суворим.
Здаюся друзям надто говірким,
А недругам – на нелюдима схожим…
Я можу всім здаватися будь ким, -
Байдужим уявитися не можу.
15.12.11

сріблясті риби живуть у склянці
вдень сонце жбурляє у них проміння
хвостами квітнуть в шаленому танці
прямують до маревного видіння

їм небо лиш сниться та крила безмежні
мОря водиця й піски прибережні

вони не чують променів світла
голосу неба і співу води
підводна флора одноманітна
здається буде у них завжди

їм небо лиш сниться та крила безмежні
мОря водиця й піски прибережні

і прагнуть у снах скляними стежками
дістатись до вічного лика
нараз… полетять до тата і мами
і радість їх буде велика

їм небо лиш сниться та крила безмежні
мОря водиця й піски прибережні

Голосно мовчиш
і думаєш про те
що у собі прийняти не зумів
наслідок думок і відчуття потреби
ти в собі узрів
бо нині ти прозрів

у нас своє – не горе то тривога
зимові візерунки на обличчях…
про зиму що писати – звіт розлогий
не прийме серце за монети звичні!
от сліз додати чи страху якогось –
«замерзлі душі»… «незворотні жертви»…
«не розбутити вже нічим нікого»…
що не злякались?! на ніч книгу мертвих
читала вам матуся замість казки
і колискових вам коти співали…
тепер не час – Руїнища Поразки
зима без снігу гірш дурної слави?!
і крутиться той вирок остаточний
на язиці – ні солодко ні гірко –
нема для нас вже манни непорочної
ні ковзанки ні льодової гірки

Падає день, падає ніч...
Кошик думок і кишені дрібниць
ставлять на герць, ти і час, віч на віч...
Безліч ідей, безліч облич...
купують сміх тисяч зіниць,
що стимулює стукіт сердець в стилі кітч....
Знову живи, знов горілиць....
серед дурниць, серед слів, таємниць
знайди друзів собі і розпізнай вбивць....

Повітря загусло, зцукроване медом,
Ліниво надтріснув небес помаранч.
Заходить у тяж не від лебедя Леда,
Вагою зірок посеребрена треба,
ПрорОсла у виші, де Вищий Сівач
В космічних долонях видушує щедро
Дозрілого місяця здольчену цедру,
Замішує ночі цукатний калач.

15.12.2011

Віриш, знайдемо в місті такі потаємні ніші,
де можна сховатись надовго, може, і до весни.
Чим ми для нього гірші? Чим ми для нього ліпші?
Схожі на чужі сни...

Віриш у воскресіння, віриш у те, що краще
буде ось незадовго, мабуть, уже у літі,
встанеш уранці, вип'єш чай із суничок натще,
ледве чи підігрітий.

Купиш квиток у дійсність вранці у електричці.
Хтось розмовляє поруч, голосно й по-чужому.
Порозглядаєш натовп - добра старенька звичка -
наче розгадуєш долю

Втома радянських вулиць - як антитеза прогресу -
схоплює всіх підступно до павука у сіті.
Ми обминаємо дійсність, жовті маршрутки стресів,
хочемо в літо.

Віриш, ми якось проснемось зовсім у іншому місті,
ті ж самі вулиці будуть добрі старі знайомі.
Всі стануть ліпші, все стане ліпше, звісно ж,
буде усе, як вдома.
15.12.11

Твоє сонце світитиме довго,
промине не одна сотня років,
але чутиму голос і кроки,
хоч на відстанях тисячі верст.

І оманлива нива широка
шляху мого від року до року,
прагну світла, тепла і турботи,
але в кожного, видно, свій хрест.

Сивочола примарлива дійсність,
я хотіла на хвильку спинитись
і спинити набридлу вщент кризу,
світло сонця веде, а тому

я крокую поволі карнизом,
і чекаю, що крикне хтось знизу,
мов сновида, невдячний мій ризик
перетворить на теплу весну,

на любов, і на теплі долоні,
на легку ейфорію у скронях,
на ту зірку, що вічно сіяє,
і на сонце незгасне палке.

Твоє світло горить, не згасає,
мабуть, йдеш до зупинки трамваю,
коли я ще поволі п*ю ночі
гіркуватий і терпкий мате.

Цього року Святий Миколай не долає заметів.
У кишені завчасно напхав кольорові буклети
із крамниць по рибальству. Бо дощ і болото, і мряка.
Як у шубі і валянках нині?.. А знає ж усякий,
що прийде Миколай, покладе під подушку гостинці.
Неслухняному, може, солодку цукерочку тицьне.
Мамі – дикі парфуми , а татові – спінінг і вудки.
Діду з бабою – капці у клітку, а дядькові – дудки
(той, казала бабуся, проп’є навіть різку останню).
Дімі – кофту під горло, колготки – Оленці і Тані.
Всім кумам без розбору – шкарпетки у смужку з махрою,
Ой, Святий Миколай не рахується тільки зі мною.
Я пишу третій рік про дублянку і шапку у колір,
але він шоколадку приносить працюю відколи…
Та чекаю на свято, і жду Миколая Святого,
хоч дощі зачастили і дико розмили дорогу,
хоч пролізти болотом до хати зуміє не кожен…
Татів одяг рибальський йому я позичити можу!

9 грудня 2011 року на подвір"ї Києво-Печерської лаври
розцвіла жовтогаряча троянда


Вилискує на стежці "Кадилак"…
Метка синичка на черемху сіла…
Мелю на пироги серпневий мак…
Вже на цераті жовтій – чорно-біло.
Синок проекти пише…
Вмився кіт…
Матуся молиться – за триста кілометрів.
Мелю…
Мішу – під шерехтіння віт.
У плані – сарафан плести і гетри,
Відповісти на Томині листи,
Сусідку пожаліти: знову кашель…
Фотини лик погладити: "Прости…";
Відшліфувати вірш,
обручку,
важіль…

А в днину цю на пагорбі Дніпра
Троянда розпустилася вогненна!
Те диво споглядають із-за рам,
В долоні плещуть – славні, безіменні…
Поміж фасадів храмів на вітрах
Яріє квіт – відчайно, наче Віра!
Хтось візьметься за серце: "О Аллах…";
Хтось у кишені гріє лезво Звіра…

Садівники на квіт вдягли пакет.
Ніхто Вогонь не в силі обігріти!
Посеред храмів, ніби між планет,
Вивищується квіт – над сірим рінням…

Печерська лавра плине крізь віки
Під омофором Вишньої ріки…



2011

Влад вчиться на банкіра п`ятий рік,
А дівчини в блондина ще немає.
Щоб підрости, пив дріжджі, моркви сік -
І вже перила у дугу згинає...
Живе з батьками. Кухня 2 на 3.
Тісну кімнату ділить сіра штора.
Папужок не тримає – пір"я з крил…
Є щур Арно – спас у дворі від мору.

«Дівки сучасні хочуть зразу в рай…–
Зітхає у компанії Владюша.-
А що я маю? Вєлік та сарай.
Куди вести кохану в дощ? Під грушу?
За що куплю барлогу, ланцюжок?..
Он син хазяїна бістро – на тачці…
А я росту… Пробило рік на жор…
Маман зажарила учора качку…
Старі за мене платять сім шістсот.
Торгують на базарі: ківі… дині…
Знайти б чорнявку… Я ж не те, щоб жмот.
Купюри не зелені в мене – сині.
На день п"ять гривен мати видає.
В бюджеті (дині погнили…) проріха.
Батяня «Туборг» вечорами п"є…
Я, хлопці, підрядився бить горіхи!
Є в мене стіл,
торбина,
молоток…
Мішечків п"ять перероблю на зерня...
Дівки отам стоять, де лавка «Сток».
Гулятиму, аж поки… не відверне!».


2011

Троянди пахучі, пишні
З Твоєї легкої руки,
Як панни, до саду вийшли
Мені навпрошки.

Та біля воріт завмерли,
Дощами їм груди січе.
Чекають вже другий червень
На брамі – плющем,

Їм цвіт спадає, мов хустка.
Стеблини морозом взялись.
Нема. На дорозі пусто,
В пітьмі – аніблись…

Троянди мені наснились,
В трояндах – усміхнена Ти,
Я попросив у них сили,
У Тебе – цвісти.

Старий, стомившись од щоденної борні,
од суєти, яка - є дійсність нині,
приліг собі спочити у труні,
чи краще би сказати - в домовині.
Колись, коли ще силонька була,
а клен засох, старий, біля порога,
її він видовбав із цільного ствола,
як індіанець писану пірогу.
Сміявсь: "Помру, то й сплавте по ріці!
Сягну нарешті, може, моря-окіяну?"
І ось помер... Явились два старці,
такі ж, як він, - почвари окаянні.
Учора ще і розпивали десь на трьох...
Один дістав старий Псалтир з-під поли:
"Помолимось! Хай легко прийме Бог
усопшого раба свого, Миколу!"
Та книжка вельми цікавенною була:
хтось любо душу вилив на папері.
Поки читав, зібралось півсела
підслухувать під вікна і під двері.
І мрець заслухався! А ранком, під кінець,
сам Бог проник із односельцями до хати,
забувши, що розстрига-панотець
ніколи взагалі не вмів читати.

2009 р.

Он по місту біжить...
А чи де собі лежить
і костяру глоде,
аж мружиться від насолоди,
а по місту... біжить... літо!
Таке воно...
надуре знов!
А! Не тре було... Багато так хотіти,
особливо...

А Бобко он, диви... Щасливий!

* стовп.
2004

Гостинно двері новорічних свят відчиняє Зима
Кожна родина мріє думки линуть до Щастя
Дід Мороз прийде - подарунки принесе
любі ніжностью Снігуроньки-перлинки
забринять веселим сміхом
даруючи з Сувію Вічності Гармонію
Любов мереживом Родинного тепла
і грайливі дитячі Серця сплетуться в таночку
задзвенить криштальна Радість веселкою Новорічного свята.
2011р.

***
Одній без тебе пусто на землі,
Духмяний світ барвистість втратив вчора,
Твердіють ненависні мозолі,
І докори тримають душу в шорах.

Поблідло небо,зникли всі зірки.
Вповзають в хату смутки і жалі.
І кожен вечір як полин гіркий.
Одній без тебе пусто на землі.

***
Без тебе на землі одній так пусто.
Холоне в пальцях днів гарячий фарс.
Стискаєш кулаки до болі,хрусту...
В буденні пробуксовується час.

Без тебе на землі одній так пусто.
Голгофа...пекло...палачі...стіна.
З думок-близнят шаткується капуста,
Й на все одна - зпанижена -ціна.

***
Міжсезоння стріляє в потилицю,
На межі випатрошує суть.
Виступають обвітрені вилиці,
І живе, що не має тут буть.

Чад їдкий, наче смог, розпорошує
Гостроту, і увагу, й думки.
Вже чужинець до столу припрошує,
В нашій хаті усе навпаки.

Міжсезоння стріляє в потилицю.
Цілить в серце на межах століть.
Як далеко у прірву скотилися.
Досі ідол нахабно стоїть.

Я гадаю, що не випадково
В серце ти постукала мені
Поглядом грайливо – загадковим,
Думи обриваючи сумні.
Недаремно сміхом чарувала
В безгомінні давньому мій слух,
Бо уже в самотності навалі,
Безпорадний, мало не оглух.
Незабаром я зберу пожитки,
Пересуду геть не боячись, -
І піду шукати ніг відбитки
Тих, які привабили колись…
14.12.11

Холодное небо моей Родины —
такое высокое и такое синее,
напоминает мне,
что далеко-далеко, у самого края,
где оранжевое солнце каждый вечер касается земли,
в каменном доме над безымянной рекою
живёт моя Смерть.

Она мне видится женщиной, которой едва за сорок
и у которой всё ещё нет мужа.
И прекрасные черты её тронуты печатью покоя и вечности,
а в бездонных глазах – всё одиночество человека в мире.

И от того как она напевает песню,
или рассеянно улыбается, или листает книгу,
веет неведомой здесь печалью
и чем-то родным, но давно забытым,
что смутно томит и тревожит сердце,
и от чего мне бывает не по себе.
Особенно в полдень.

Впрочем,
я думаю о ней легко –
об этой странной далёкой женщине,
которая ждёт меня вернее матери,
и у которой повсюду раскрытые книги,
а в одной из комнат — сухие цветы.

И где бы я ни был в этом волшебном мире,
смеясь и мечтая,
поднимаясь к вершинам любви и плача,
я знаю, что в доме на краю земли меня ждёт женщина.
И ещё я знаю, что она непременно меня дождётся.

И тогда сила, подобная ветру,
подхватит и унесёт меня к садящемуся солнцу,
и я торжественно ступлю на последнюю в этой жизни дорогу.
И прекрасная женщина, вся в белом,
улыбнётся мне издали и пойдёт навстречу.
И только глядя в её лицо,
я успокоюсь и наконец пойму,
кого она напоминала мне все эти годы.

1996

часом зайві слова, часом гріють промови,
перестрибують ночі і дні через лаз,
і буває нестримно, і щиро, і ново
відчувати все в перший і надцятий раз...

намалює щось осінь у сонних світанках,
перемішують зорі там інший маршрут,
і усміхнені ночі і тихі серпанки
стануть щось шепотіти у поспіху тут

хай по крихті, по дотику мрій у провулках,
так повітряно-ніжно, за подихом дум...
і вже всоте відчую слова і цілунки
чимось викажу серця пронизливий струм
2011

Як виповзаєш із життєвих ям,
Радієш сонцю, квітам і полям,
І сивиною платиш ти за мудрість,
І п`яний нею, як вином - Хайям.

11.12.7519 р. (Від Трипілля) (2011)

Пародія

Бреде, бреде – не вибратись
У валянках калюжами,
Вже чаркувавсь до місяця –
Бровою не веде.
Із графіку геть вибився –
Чи вдасться надолужити?
Ото погода біситься,
А де то Славське, де?

І пижиться, аж міниться –
Уже “накрилась” Вінниця!
Йшов лижник із презéнтами,
А прийде водолаз?
“Ну де він міг подітися,
Заснути, заблудитися?
Він з “вибриком” (моментами)”, –
Не пожаліють фраз…

Ех, валянки з калошами,
Протектор перекошений,
Хіба спізнитись право є? –
Заділо за живе!
З вітаннями хорошими
Доплентає, додибає,
Доміситься, дошвендяє
А треба – допливе!

14.12.11

І пахло хлоркою і мліли стіни навсебіч.
І осінь зашпори тривог в дрібні долоні
Вганяла хутко , де ясна голівка доні,
Та сни, та син і пересохла ніч,
Та листя жовте і багряне листя.

Я не люблю тебе, я відболіла -горе з пліч
Та парость відчаю тремтіла синім днем,
Де вже не буде наболілих тем,
І темноти із вигаданим ніком,
І по тобі – ні поруху, ні мислі.

А лікар на думки мотав бинти,немов павич,
І щось у серці обривалось тихо,
Велике щастя чи дрімуче лихо.
В криваву мить – горілкою з горіха
Старий хірург освячував вівтар.

П.О.

Ти зараз рубаєш не корені,
а лиш утинаєш віття.
Лікуєш новоутворення
чи може благе безпліддя
каліки неповноцінного,
що марилося коханням,
дурману роки незмінного,
що випливло блазнюванням...

Ця ампутація болісна
без грама анестезії....
Та, мабуть, страждання корисні
без права на амнезію.
Бо йде через них очищення
і болем святе причастя
із неминучим знищенням
фальшивого справжнім щастям.

2011

З Новим роком, – я вітаю всіх вас!
Всюди сяйво новорічних прикрас.
Дід Мороз на наше свято сьогодні прийшов,
Він шукав до нас дорогу і шлях цей знайшов.

Новий рік! Новий рік -
З новорічною казкою йде!
Хай щасливим для вас він буде -
Новий рік! Новий рік! Новий рік!

Поруч з вами новорічні дива,
І промовлені вітальні слова.
Вірте, мрія, наче птаха, до вас прилетить,
Бо потрапили у казку, з якою щастить!

Новий рік! Новий рік -
З новорічною казкою йде!
Хай щасливим для вас він буде -
Новий рік! Новий рік! Новий рік!

Новорічне свято – ваш перший крок
До омріяних казкових зірок.
Але, щоб цей шлях із друзями гідно пройти,
Будьте сильними і вчиться азам доброти!

Новий рік! Новий рік -
З новорічною казкою йде!
Хай щасливим для вас він буде -
Новий рік! Новий рік! Новий рік!

14.12.2011 р.

тут, де попіл і сніг...
чорно-білі ілюзії вікон
і печаті слідів,
що початі від наших дверей
ти пішов у минуле
ти, що був мені богом і світом
мій сліпучий вогонь
мій забутий людьми Прометей

я за тебе молюсь
я листи посилаю птахами
я годинами в небі
тебе виглядаю - дарма
все сніги і шляхи, і життя,
що летить поза нами
і зима безконечна,
така безконечна зима...

довго-довго на місяць
свій біль в безголоссі вити
прокидатися вовком
шукати тепла в людей
вирвіть душу мою -
я так більше не можу жити!..
ці сліди, мов печаті,
початі від наших дверей

Я будую свій храм ув оцій суєті несусвітній.
Чую голос далекого предка, мов пісню зорі.
Вже внизу позостались вишневі й калинові віти.
Білих тіней пташок вже не бачу в Дніпрі.

Риштування мої – це драбина до неба, чи ґрати?
Срібний Місяця лист серцю світить, чи гріє також?
Біля мене будує хтось лазню і хату,
І блискучий котедж для вельмож.

Поміж Богом і звіром завис я, мов гак в ополонці.
Може, клюне на мене русалка яка золота?..
Вже соборні хрести – наче зорі на вранішнім Сонці.
І глибокомогильна мені висота.

Я будую свій храм із каміння, пір’їни і глини.
А на ньому уже мостять гнізда липкі
ластівки.
Уявляю, як лики іконні засвітять калиново.
І болітиме небо Христові.
Кругом кабаки
Бовванітимуть дрібно і сито, мов пекла холодні.
Пірамідки базарів ростимуть без кореня вшир.
Наче яблуко райське, висітиме дзвін благородний
На високому храмі, що в жоден
не йде монастир.

Я збудую свій храм…

14 груд. 11.

За межею надій – небеса голубі,
мерехтіння сріблистого снігу…
Вже два тижні, як грудень
замкнувся в собі.
Мокне аура барви індиго.

Час розмотує днів несусвітний сувій,
тьмяним золотом блиснувши зрідка…
Вже два тижні, як грудень
стоїть сам не свій.
Мов пригадує, хто він і звідки.

Недорікуватий, недолюблений – не
звинувачує дощ і знемогу.
Вже два тижні, як грудень
ніяк не збагне:
чом зима відреклася од нього.

2011

Ще довго я питиму впертості нашої мікс.
І відчай піде на холодну жовтневу закуску.
Занадто далеко знаходиться клавіша Пуску,
І, ніби, завмер цей любові невдалий ремікс.

Ще зовсім не скоро моя перетліє біда,
Що, наче, злоякісна в серці розкисла пухлина.
Продала себе найрідніша для мене людина.
Ще довго я йтиму по щастя гарячих слідах!






14.12.2011р.

Збираючи колекцiю рокiв,
Не виправдовую,
Не заслуговую
Лаврових я вiнкiв.

Чекаючи на завтра у веснi
Ламаю голову.
Наскiльки холодно
Вiд нечiткого 'нi'

Не маючи вже чистого листа,
Лиш розмiрковую.
Лише змарновую
Той шанс- один зi ста.

Збираючи колекцiю вiнкiв
Не виправдовую
Менi дарованi
Знебарвленi роки.

Кидають погрози нам осінні грози
Сірими дощами в будні дощові,
Я зітру руками твої теплі сльози -
Пробудили в темряві відтінки нові.


Не люблю дощу я – молюсь на росинки,
Що тихенько котяться по стерні щоки,
Скупі тії сльози – почуттів перлинки,
Продзвеніли ніжно в мене у руці.

Душі гордій сильній важко пережити
Водоспад жалю з смаком гіркоти,
Хоча житті можна все перетерпіти,
Та сміливо сльози в собі віднайти.

я сьогодні піду обнімуся з деревами
за трудягою-равликом довго дивитимусь
я поповзаю з ним по тінистому цвинтарю
і поплачу тихесенько над прихожанами
потім в гості покличу когось небезпечного
злого пса чи п’яничку забутого рідними
а іще я піду подружусь з невідомістю
їй любовні листи на хмаринах писатиму
мати вигляд дорослий я більш не старатимусь
буду вдосталь сміятись
дощем умиватися…
а вночі я у місячній ванні поніжуся…
і буду буддою…

Плів павутину ніжними словами:
«Моя кохана, мила, чарівна…»
Хіба щось може бути поміж нами?..
Красива я, та не така дурна.

Сьогодні щиро вразив подарунком –
Прозорим діамантом в сім карат…
Подякувала в щічку поцілунком -
Та погляд був жагучішим стократ.

Вночі довів до повного екстазу
І каву в ліжко вранці сам приніс...
Не вірю я в кохання так одразу -
Напевно, це когось поплутав біс...


14.12.2011