Любов твоя – мов той кришталь сліпучо –срібний,
Іскриться, променить в моїй душі.
І лиш з тобою прагне серце бути,
У цій складній життєвій далині.
І будить доля приспані надії,
Нуртуючи уперто щастю шлях,
І оживає давня мрія - із присмаком
палких цілунків на устах.
Так хочеться хоча б на мить відчути,
Ласкавий дотик ніжних рук,
і голосу вишневий оксамит,
Тебе одну душа жадає пригорнути
Крізь сірість і сум’яття пережитих зим та літ.

9.03.2011

Солодких снів тобі, кохана.
М’якого ліжечка й перини,
Щоб зігрівала й берегла
Тепло для тебе і дитини.
Солодких снів, тремких обіймів –
Рожевий зайчик біля тебе.
А я сплету для вас колиску
Із едельвейса сліз і стебел.
А я впаду для вас із неба
І проросту у хризантемах,
Чи у ромашках зацвіту,
Бо це любов – не вірша тема.
Бо серед сотень крикунів
Лиш я шепчу: солодких снів.


28.11.2011

А хочби й то... - сторінка кн. Малий мотлох - 3.сАм видав 2011

Дупласті верби вклякли над водою,
Пороззявлявши з подиву роти:
Звабливі риси вроди молодої
Спотворив час, безликий і пустий.

А як чекалось довгими ночами,
Що все ж прийдуть розложисті дуби –
Закохані й жадані до нестями! –
Щоб тільки їх леліяти й любить.

Дуби не йшли,
                     а роки не стояли.
З печалі й туги витрухло єство...
Стонадцять літ зозуля накувала,
Стонадцять літ самотності
На двох.

1999

Зима не залишає права на помилку,
Дає лише волю і час на роздуми,
Можливість обрати, немов на блошиному ринку,
Між повітряним снігом і кригою гострою,

Зима розставляє потрібні акценти,
Душить усі нетривкі сподівання,
Кристалізує яскраві фрагменти,
Що закарбуються в залах чекання,

Що колись стануть частиною простору,
Будуть блукати зранку містами,
Стануть життям на безлюдному острові,
Будуть промовлені чиїмись вустами,

Вирвуться криком з лона минулого,
І у майбутнє ввійдуть маніфестом,
Останньою піснею човна затонулого,
Останнім у світі друкованим текстом

2011

Так, я любила їх, оті нічні зібрання,-
На крихітнім столі у склянці крига рання,
Де чорна кава, там живе зимовий пар,
Камін зітхав червоним , злизував піар
Із змійки в’їдливих літературних жартів
Та друга погляд, що в безпомічності -свято.




Да, я любила их, те сборища ночные,-
На маленьком столе стаканы ледяные,
Над черным кофеем пахучий, зимний пар,
Камина красного тяжелый, зимний жар,
Веселость едкую литературной шутки
И друга первый взгляд, беспомощный и жуткий

Коли боги лягають спати опівночі,
кладуть в утомі поряд тамагавки.
І бачать сни відверті та пророчі,
в них люди добрі,пси не вміють гавкать.
Росте бамбук,копають бараболю.
І ДІТИ... діти бавляться щасливо!
Бо молока без "Oreo"уволю,
і сонце сходить їм щораз як диво.
Та з першим півнем сни минуть тиранів,
боги за пояс приховають зброю.
Так знову день новий мені настане,
добро і зло зійдуться у двобою.
А десь далеко,неба край заграви,
п'ють молоко,ламаюсь тамагавки.

Я люблю оці дні, коли задум уже прояснився і тема відгадана,
і опісля все швидше і швидше, підвладно ключу,–
як в «Прощальній симфонії» – майже фінал – пам'ятаєш, у Гайдна –
музикант дограє свою партію, гасить свічу
і зникає – у лісі просторіше все – музиканти зникають –
листвяна партитура згоряє рядок за рядком –
гаснуть свічі в оркестрі – димок за димком – музиканти зникають –
незабаром всі свічі в оркестрі залишать димок за димком –
тихо гаснуть берези у лісі, вже ледве горять горобини,
і допоки з осінніх осик мертве листячко їх обліта,
все прозоріший ліс, все видніші до того незнані глибини,
і стає зрозумілою схована сутність єства,–
все просторіше в лісі осіннім стає – музиканти зникають –
незабаром і скрипка остання засне край плеча –
і покинута флейта у тиші завмре – музиканти зникають –
незабаром остання у нашім оркестрі загасне свіча...
Я люблю оці дні, в їх безхмарній, у їх бірюзовій оправі,
коли все зрозуміло в природі, так тихо і ясно кругом,
коли легко й спокійно міркуєш собі про життя, і про смерть, і про славу,
і багато чого ти міркуєш собі, і багато чого...

де ти був дотепер чом не вірив що танці із льону
беладонний мій меч коло креслив тримав оборону
а твоя самота розбивала важким кулачищем подушку
та опівночі вила бездомно в тривозі гадючо і дужо
а твій місяць був повним бери і напийся проміння
що ж ти дрова ламаєш чи сад під сум’ятям хорониш
і мене вириваєш із дому як з грядки і вирвавши мучиш
обійнявши кидаєш бо кров із небес моя штучна
тільки сукні циганські що маками б’ють наче в бубон
та жага закипає під златом ворушиться груднем
білі крони дерев розкривають задубілі від тиші долоні
в мене син в мене син в мене наче леліточка доня
я усі твої вірші покину у клітку свою не полониш
словом неначе серпом між бровами натруджуєш мітку
вниз спадають спідниці і Богу бракує повітря
бо під літом лягає на плечі вистигла соками рута
люди в небі гніздяться як скажуть на те вже ж і люди

Він кидає мене на ліжко
І зриває із мене одяг.
Опиратись не можу. Годі.
Я потрібна йому, як і більшість.
Я не можу чекати більше.

Я потрібна йому під ранок,
Ігнорую людей і будильник.
І якою б не була сильною,
Не піднятись з його туману,
Бо його то багато, то мало.

Проганяю його пристойно,
Обіцяючи, що добалакаєм.
На годиннику шоста з гаком,
Прокидаюсь замріяно-сонна,
Надпиваю життя зі смаком.

29.11.2011

Тут затишно. Я можу розпалити
вогонь. Дістати келих і вино.
Відкрити пляшку. Трошечки налити.
До того ж, й не пила я вже давно.
Закутатись. Старий альбом дістати.
Перегорнути жовті сторінки.
Тут родичі, бабуся, батько, мати…
До чого ж я люблю фотокартки!
На них є ті, кого уже не має.
Кого не повернеш уже до нас.
Я впала в ностальгію? Я не знаю.
Напевно, досить пити. Спати час.
Та встати не встигаю. Засинаю
під легкий гамір вулиці нічної,
в якому я свої думки ховаю.
Від кого? Від себе самої.

2010

Багато днів витрачено
Ще більше - просто страчено
Не замічено, не відзначено
Мільйони деталей, моментів, людей,
Які просто проходять
Та заслуговують кращого..

Глибока тиша ясного літнього ранку
Абсолютна недоступна для того, хто спить
А відтак..
Прокидайтесь, вставайте..
Живіть, ловіть
Випивайте
Кожну мить
Пам"ятайте
Час кипить
Він тече
як вода
і знайте ще
що краса
чекає всюди
буквально скрізь
Світ вона проймає наскрізь

Люблю пройтись по переулкам
В прохладе мартовского дня,
Родные сердцу закоулки
Так много значат для меня.
Пускай они слегка будничны,
Слегка неприбраны, пусты,
Но мне они не безразличны,
Об этом знаем я и ты.
Пройдись со мной совсем немного,
Я расскажу тебе о том,
Как много сердцу дорогого
Есть в этом городе простом.
Могу бродить вот так часами,
Как - будто здесь впервые я.
Под голубыми небесами
Болтать о смысле бытия.
Мой друг, скажу тебе я снова
В прохладе мартовского дня:
«Нет больше города такого,
Ведь Харьков – родина моя!»

Небо посиніло
Будинків прямі лінії
На шостому - я
На горизонті - хвиля

Піною білою
Накочуються масиви
міста
а день вже замішує тісто
з людей
і день бачить мільйони очей
і день плаче -
його не бачать

Пані, ви на перехрестях
Не шкодуйте сліз.
Ваш коханий-сокільничий
Мчить на лови в ліс.

Підкупіть птахів, щоб змовкли
Серед верховіть.
Щоби ніч прийшла, із неба
Сонце проженіть.

Зимний вітер подорожнім,
Небо їм - без зір.
Наступа на п"яти розпач,
Ви мчите, як звір!

Як почуєте ви моря
Віковічний хлип,
Випийте його, хоч гірко
Ця смакує глиб.

Опустіться ви терпляче
Через моря товщ,
Ключ шукаючи коштовний
Між кораблетрощ.

Вартовий із вас цілунок
Візьме за прохід
Через міст, що над проваллям
Буде торохтіть.

Замок там чека на гостю,
Певне, від століть.
Ви ключем, пробігши сходи,
Двері відімкніть.

Перетніть порожню залу -
Сумнівам не час -
В дзеркало на себе гляньте
Ув останній раз.

У стіні ви ніж знайдете
У якійсь зі шпар.
У своє невірне серце
Вам лишивсь удар.

1940





Lady, weeping at the crossroads
Would you meet your love
In the twilight with his greyhounds,
And the hawk on his glove?

Bribe the birds then on the branches
Bribe them to be dumb,
Stare the hot sun out of heaven
That the night may come.

Starless are the nights of travel,
Bleak the winter wind;
Run with terror all before you
And regret behind.

Run until you hear the ocean's
Everlasting cry;
Deep though it may be and bitter
You must drink it dry.

Wear out patience in the lowest
Dungeons of the sea,
Searching through the stranded shipwrecks
For the golden key.

Push on to the world's end, pay the
Dread guard with a kiss;
Cross the rotten bridge that totters
Over the abyss.

There stands the deserted castle
Ready to explore;
Enter, climb the marble staircase
Open the locked door.

Cross the silent ballroom,
Doubt and danger past;
Blow the cobwebs from the mirror
See yourself at last.

Put your hand behind the wainscot,
You have done your part;
Find the penknife there and plunge it
Into your false heart.

бачила, як серед білого дня
ворон у ворона їжу відняв
янголе мій
янголи досі не знали зими
янгол уперше тоді засурмив
тугою змін

чула, як вовк оленятину їв
стріляний вовк із далеких країв
янголе мій
янгол удруге заграв на сурмі
янгол тоді ще молитись не вмів
відчаєм змін

снився багряний гевеєвий сік -
другові руку убивці обпік
янголе мій
янгол мовчав не прокинувся він
в небо найлегший повітряний змій
янгола ніс і сурму
навздогін
каялась пеклу чадіюча тінь
скоєних змін

із галузок у віття
у плетиво щемно-тремтливе
із містечок і сіл і
вдорожених пам'яттю місць
переходиш у рід, я -
зернятко твоє, Україно,
кожен день у тобі
і тобою наповнена днина,
а на відстані сну я
черпаю тебе вечорову
кожним подихом, порухом.
Ні!!!... не мана, не омана, облуда,
не вина, не провина гірка,
тільки ніч, тимчасово примхлива,
до світанку твого мене вкрила
2011

Пустий коридор
Сонце надворі
Лише один хворий
Хмари у морі

Неба.
Йому треба

До вікна.
Йому край треба
прохолодна

Свіжість.
Він став на
підвіконність
(його стан душі),
він втілює легкість.

Він пташка.
Для нього
безкінечність-
час
Для нього небо-
чашка
з вершками
хмар
нічної кави

2011

На березі Моря-Без-Імені з тобою я поруч сидів,
І був отой берег засіяний увесь черепами слонів.

Була іще пляшечка рислінгу; сіяла, неначе пісок,
Як те пересіяне місиво із ясних слонових кісток.

І риба з води викидалася, летіла на пічку з піску,
На сонці пеклася і в'ялилась, у солі, своєму соку.

Ми їли рибину пропечену. І нам смакувала вона.
Вино налили ми увечері у чаші з суглобів слона.

Вино урожаю багатого далеких німецьких полів.
Із моря повіяло м'ятою; кохану цей запах п'янив.

І очі небесні дивилися: Вусатий Усміхнений Бог.
Ми сіли на дерева китиці і спали на Березі Двох.

2011

Скільки ще потрібно крові
Кричать мільйони невідомих
Небо мовчить, хмари над нами
Кольору смерті, вітер з її запахом -
Задихаєшся, від видінь не заховаєшся

забудь про причини
тут смерть - немає людей
і ти - не людина
учасник бійні, різанини
немає своїх
всі чужі
навіть собі самі

неймовірне відчуження всього людського
а найстрашніше сміх, коли сміятись нема з кого

Все повільніше
час
Все жахливіше
маса
тіл людей
Всі наодинці
До дна криниці
випиті тепер
І залити
кров"ю їх можна поверх
І забити
стражданням їх можна поверх
Забивають живих
Забувають мертвих

2011

Хто нам музику зурочив,
що зродилася в серцях?
Перша скрипка служить ночі,
інші - десь на манівцях.
Хай росли до неба ноти,
загубивши якори,
та було це, мила, доти,
доки снилися вітри.
А коли зухвало спокій
брЕхні музиці шептав,
ноти падали високі
на руїнища октав.
2011р

Він все забув? Простити? Може треба?
Господь твої молитви не почув.
А ти колись з заплаканого неба
Впадеш на нього краплями дощу...

А, може, вітерцем влетиш у груди,
Чи пахощами з літа диких трав...
І Він збагне, що Ти - це справжнє чудо
Й до нього повертатися пора!

Минуть літа, зів’януть дикі трави,
Чекала я під краплями дощу,
А він, а він, той хлопець кучерявий,
Навіки зник! Чому ж його люблю?

Посеред крутого шляху,
Де вчинків смітник бур’янить,
У ніч, в непогоду лиху
Та жінка самотня стоїть.

Життя напівпройдений шлях,
Побитий мільйонами ніг…
Лелека – без розуму птах –
Дитинкою не допоміг…

1.12.1996.

- Ця жінка сильна! - кажуть їй услід. -
І долю випробовує так часто,
мов у руках тримає цілий світ,
або відома формула їй щастя.

Упевнена завжди. Легка хода.
І погляд, що байдужим не зоставить.
Яка ця жінка серцем молода!
Та що за туга давня її давить?

Чом на вустах не розквітає сміх,
невже забракло віри і надії?
Невже нема кому сказати їй:
дарую цю весну тобі, єдиній!?

2005

Поїзд «Харків-Ужгород» мчить крізь темінь ночі…
По подушці розлились смолянисті коси.
Чудо Твого дихання слух мені лоскоче.
Губи, ледь розтулені – мов троянди в росах.

А колеса поїзда стукотять: «До-до-му».
Видно за вікном, як рейки світять світлом срібним.
Ти втомилась… Й допустила тільки через втому,
Щоб спортивне розстебнулось далі, ніж потрібно.

Я Тебе такою бачив тільки півхвилини.
По обіді того ж дня ти була вже вдома.
Та мене видіння те більше не покине.
Признаюся і Тобі… і собі самому.

Навіть заскліваючи, бачитимуть очі:
Поїзд «Харків-Ужгород». Ти. І темінь ночі.
2011

... Сняться птахам перші гнізда у далекому краю,
і пташата жовтороті в неполоханім раю,
і - ні натяку на грози в перелетах затяжних,
і - таке тепло глибоке
        батьківщинної весни...

осідає кура з повітря затихає кленовий вітер
у старі почорнілі відра наливає отруту вечір
день по краплі до дна допито червоніє горнець розбитий
на вологій траві по лікоть над блідим ясеновим віттям
підіймає туман хуртечу - час тривоги і час утечі

час народження забобонів неспання і луни безсоння
і ходіння по линві нерва і по краю душі бродіння
видихає зболіло-повна завмирає на вдиху повня
і летять у журу бездонну розупряжені білі коні
і пускають прозорі тіні аж до реготу третіх півнів

Мій Боже, в ногах твоїх,
Я знову.
Прости мені мої гріхи.
Пробач за те що сумніваюсь,
За те що відвернусь іще не раз,
Й за гнів на тебе, за який мабуть ніколи
Так до кінця і не розкаюсь.
Пробач, але я все ще сумніваюсь
Не слухаюсь та відвертаюсь.
Але душею завжди Тебе я прагну віднайти.

Я не нездужаю, нівроку,
А щось такеє бачить око,
І серце жде чогось. Болить,
Болить, і плаче, і не спить,
Мов негодована дитина.
Лихої, тяжкої години,
Мабуть, ти ждеш?
Добра не жди,
Не жди сподіваної волі —
Вона заснула: цар Микола її приспав.
А щоб збудить
Хиренну волю, треба миром,
Громадою обух сталить;
Та добре вигострить сокиру —
Та й заходиться вже будить.
А то проспить собі небога
До суду божого страшного!
А панство буде колихать,
Храми, палати муровать,
Любить царя свого п'яного,
Та візантійство прославлять,
Та й більше, бачиться, нічого

1858

Сонце зринає в синяві
І ця синява - неба
І ця синява - тЕпла

А з-за хмар - проміння
А земля вся - сонячна ванна
І в небі інша земля, гори, моря
Але примарна

Чергова марна спроба
Пірнати в красу небесного моря
Чергова марна спроба
Пізнати таємницю небесної мови

Червона полоса - однорідна і проста
Сумне однооке небо - воно вже майже в снах

2011

Похилять додолу віти берези
Листя жовтіє їхнє на землі
Низько-низько опустили коси берези
Де їм сховатись від холоду осені?

Де їм сховатись від холоду осені
Де їм знайти те, що мали тоді
Коли сонце так гріло, вітер закоханий
Обціловував ніжно і п"янкий шепотів

Обціловував ніжно і п"янкий шепотів
Про красу - про весну, яку він зустрів
і ласкавий, тихенько співав - мріється
День і ніч, сонце й зорі, тижні і місяці

День і ніч, сонце й зорі, тижні і місяці
Туга у вітровому, нестримному серці
Де ж пісні, де, де вони поділися
Німий одразу вітер як тільки розділилися

Німий одразу вітер як тільки розділилися
Вихрем виє вітер, а листя по землі
М"яким жовтим килимом на землі розстелилося
Співають разом лиш,
Шепочуть разом лиш,
Кохають разом лиш,
а не в самоті

2011

Лютують салюти
і гавкають - голосно-голосно.
Немає причини
для свята у цім листопаді.
Чого вибухають
цим штучним задимленим золотом
у відчаї радості
зорі - смішні й безпорадні.
У темряві холоду
мерзнуть пошерхлі руки,
і очі сльозяться,
як сірі сумні небокраї.

Навіщо ти гавкаєш
зимним нічним салютом?
Ти просто скажи:
"Не сердься.
Люблю -
ти ж знаєш!"

Де стихає докучливий галас,
Де усипаний золотом хмиз,
Там поезія десь заховалась
Між оголених ніжних беріз.

Ткала музику – просту й нехитру
Візерунком мінорної «сі»,
І смичком витинанковим вітру
Надимала вітрила лісів.

І буйніли вони повносилі,
Заглядали в озера сумні,
І гойдались березові хвилі,
Мов тяглися назустріч весні.

27.11.7519 р. (Від Трипілля) (2011)

Конча Озерна, Дажбогів гай.

Запаяне горлечко каменю:
ще зріє піниста краса…
Вулкан ще не вивергнув враження,
і сплять кам’яні тілеса.

Щоранку, щодня і щоночі,
за кроком – поривчатий крок.
Провидою скульптор пророчить -
щоб відкоркувати у строк

та випустить «джина» із пляшки:
хай камінь повітря хапне,
і стане буденного стражем,
і святом нас не омине!

О, пахощі прілі покори
(бо майстер – газда і слуга!)…
О, потом роз’ятрені пори! –
струмок між лопаток збіга…

І стигнуть століття в долонях,
і стогне стосилий різець…
В уяві, неначе у домні,
Історію плавить митець.


27.10.2009.

Люблю я комашку, що в небі літає.
Люблю я садочок, де пташка співає.
Люблю я деревце і квітку люблю.
Природу люблю, загадкову таку.

2006 р.

Баба – віхола ішла.
Велетенський міх несла.
Як махнула раз тим міхом –
Вся земля укрилась снігом.
Два – намети намела,
Три – гуляє дітвора.

2006 р.

Клятий вітер не голубить -
Ломить віти в кроні дуба.
Ворон кряче, стогнуть громи,
Небо плаче з перевтоми.
Осінь квилить, рве волосся,
Люд безсилий волі просить.
В душі темінь безпросвітна.
Дайте кремінь - прагнем світла!
Очі страхом повноводні,
Нема шляху - вир безодні,
Під руками мокра скеля.
Де ж той камінь? Невеселі
Бродять люди, наче мертві,
Прагнуть Чуда - "Вирви серце!
Де ж ти, Данко? Озовися!"...

До останку люд молився...

І
- «По падолисту смерть і пародисту!..» -
наснилося таке от куплетисту
і вже не відпускало, наче хтось
щоночі дбав, щоб сниво відбулось.

І так це нажахало пародиста,
що він ховався ще до падолиста
у заводі вічнозелених глиць,
і ладних тілом юних чарівниць.

Але і там «пророцтво» досягало,
встромляло і встромляло в снива жало!..
Зав’янув і пожовкнув пародист,
хоч і гостріше проявився хист…

І так дійняли пародиста сни,
що хоч не спи! Та з цим безсилі ми…
«- А далі, далі що?!!»... А далі зась.
Шахерезада знов убереглась.

ІІ
Царя за день не «в’їла» жодна кеба -
мов так усе й було округ, як треба,
мов зріти вгору квітом цинамону
миліше, ніж униз ячати з трону.

А ще, коли садів навколо квіти,
недоліки приємніше терпіти.
І сам Аллах так догляда сади,
мов це пильніше за людські лади.

І цар вночі Шахерезаду стрів
завершенням казання з власних слів.
«Лише вподобавши себе цвітінню вщерть -
по падолисту оминеш і люту смерть…»

P.S.
І цар і пародист – митці чужого,
та той із них, що додає живого
в руками інших підняті сади,
отримає і вічне за труди,
«та й більше, бачиться, нічого» (с)

2011

Вот он день - булыжник прочный,
чьи-то слышит он шаги.
Жил бы с ним, как с небом ночи,
если б знал, с какой ноги
встретят утро сапоги.

Но, увы, мозоли ропщут,
отлетают каблуки...
Почему нельзя быть проще?
Камнетёсам не с руки
сделать путь - как гладь реки.

И летят камнями мысли,
тяжелей самих камней.
Сапоги (размеры - в числах)
собирают для вождей
снова тысячи людей.

Только вместо той блудницы,
чей прощён Исусом грех,
ищут будущего лица,
чтобы на виду у всех
на камнях иметь успех...

27.11.2011

"Вона сказала: - В мене є фрески".

О. Ірванець "Мій хрест".



Вона сказала: - В мене є фрески

та мені подобався Джотто

я видаляв її есемески

і почувався сволотою



вона казала: нічого не зміниться...

мені ж розподобався Джотто

і замість ікон на стінах

я почепив її фото



...,



почувався німим благальником

і сам дивувався з себе

як муляли мої ребра

як снились мені її стегна



а життя крутилось спіралями:

я перевершив її сподівання -

забив на день її ангела

її фрески, дзвінки сповідальні



вона казала: прийди до мене

привези мені яблук, горіхів

подивись на мої нові меблі

причастися до мого тіла



я мовчав і дивився на фрески

на її найкращі роботи

а мені прийшла есемеска:

"Ти -- послідня сволота!"

2011.

 
Ніч ніде. моє плинне я порожнеча
за мостами видінь, у пустелі пустель
зимні сни. небуття безчуттєві речі
 
у застиглім вогні коловерть-карусель
над рікою зі сталебетонним серцем
на очах зачарованих вікон осель
 
за руїнами мальовничих фортецій
на гербових полях, де цвіте асфодель
& за небо зникає Місяць~Сестерцій
 
як небачений звір, пілігрим-корабель
кане в імлі, на тлі свинцевім
займеться мій потойбічний святий
 
таємничий Ельм
 
 
 
  ✴   ✴   ✴ 
 
 
 
Іншосвіт у величі доріг
намалює позачасний ранок
легковітер віє білохмари
 
Розкриваючи обійма над усім
аріель у безглузді ґраційнім
падає крізь небо шанґрі-ла
вільнобожий & фосфоресційний
 
За вікном сніги і ллє вино
легкотіле & яскравочорне
фердінанд у поглядах міранди
& вогонь в подобі саламандри
 & вода кипить собі давно
 
 
 
  ✴   ✴   ✴ 
 
 
 
Затихають міста & нема куди йти
над проваллями вулиць небесні хрести
& у кожних очах перевернутий ти
твої рухи ~ приречена вічність
 
ірреальність за листям летить шкереберть
& буха божевільна провіщує смерть
плач & скрегіт зубів на усяку персть
і запізно напевно молитись
 
на подорожнім полусканий грим
сам убраний у чорнобагряний сатин
праве око як онікс а ліве рубін
він себе величає ~ антихрист
 
Місяць ніби монтан прорізає тузи
вітер наче твій пес виє прикрі блюзи
про кабальне усе ~ та були часи
 
 
 
  ✴   ✴   ✴ 
 
 
 
Про усе що схотів пережити не зміг перейти
необіймане сяйво & стигми & снів легіони
невідомі більйони чуттів і шляхів перегони
те що марилось та не знайшлося пуття до мети
 
про усе що лишилось дізнавши ціну порожнечі
грішно каятись чи нерозкаяним битися в лід
безсловесно плекати клясти невибагливий цвіт
чи гадати що нині впаде на знекрилені плечі
 
про усе що не витратив марно що скреслив нараз
поки плавилась темрява та хизувалися зорі
як за димними стінами дзвінко мовчали у зборі
незліченні війська тьмяноокі несхожих на вас
 
 
 
 ✴
 
 
 
 
 
 
 
 

в лету канули этим утром
безостаточно, бесповоротно
все подаренные кому-то
обещания быть свободной,
вся подаренная когда-то
независимости превосходность.
не дожить даже ей до завтра,
я сдалась этим утром рвотным.
да, отчаяние знает меру,
не задумываясь, превышает.
мне теперь только с флагом белым,
мой рассудок меня теряет.
мне теперь только слепо верить,
исполняться по предсказаньям,
нет ни воли, ни духа в теле,
их сожгла этим утром ранним.
отвратительное ощущенье,
мне теперь так безвольно лёгко.
здравый смысл ходит рядом тенью
параллельно моим дорогам.
в лету канули этим утром
все попытки остаться в силе.
и в итоге с рассудком мутным
я теряюсь под сайкобили.

2011

в синій твоїй піжамі лягаю спати,
замість тебе почала книжку писати.
каву п'ю лише із твоєї чашки,
розлюбила насіння і полюбила фісташки.
десятий раз сміюся над нашими фільмами,
лишила один тільки номер в своєму мобільному.
плани усіх маршрутів до тебе напам'ять вивчила.
та ні..ну що ти..я зовсім не скучила.

Секунды меряя шагами,
А чувства ночи темнотою,
Любуясь звёздными слезами
И без тебя была с тобою.
Тебе, как Богу доверяясь,
Подолгу слушала сонеты.
Всегда смущалась открываясь.
В душе всегда хранила лето.


14.10.09

Ти наче подорослішала вмить
Немов згорнулись роки в дні й години.
І ось — один лише про тебе снить,
Задивлений в засніжені вершини
...
Арарату.

(2011)

А коли я помру, покладіть у труну
Віру в Бога, Любов і Надію;
Я крізь пекло до раю із ними пройду
І диявол нічого зі мною не вдіє.

А іще я прошу, покладіть у труну
Добрий шмат українського сала;
Я попутно чортякам сідниці натру
Щоб вони на пательнях шкварчали...

Є в часі місце, в місці – час.
Це хтось створив для себе чи для нас?
А десь є місце, де нечас,
Думок там наших хтось збира запас.
Для себе чи для нас?

***

Чайка-церква у вітрила вбралася.
Курс на істину таки прокладено.
За штурвалом – Заповіт-Оновлений
В кітелі сучасного керманича.
Щогли-куполи поскрипують.
Кіл на чайці миром змащено.
І хрести – навігаційні прилади,
Направляють вітер у перкаль.
А на старій паперть-пристані
Обертні у ризах з позолотою,
Замість милостині Божої,
Держать догми-якорі в руках.

***

Ненавижу плохую погоду,
Не люблю неустроенный быт.
Ненавижу, когда мутят воду,
И когда кто-то рядом храпит.

Не люблю, когда пьяный базарит,
А особенно, если блюет.
По карманам когда кто-то шарит
И в тарелку носярой клюет…

В общем, многое я ненавижу,
Только есть тут загвоздка одна –
постоянно я все это вижу.
Что ж, судьба мне такая дана.

***

Одвічне питання: Чи бути, чи – ні,
Зі шкільних давен прищепили мені.
Та я, не залежно від того, ще є.
Я був, я ще буду – зозуля кує.

Шекспір, ясна річ, щось кумекав своє,
Без елю не взнаєш, та він не наллє.
А я й досі скачу в літа на коні,
Що Вічністю зветься у вічній луні.

Серце скиглить, як прищемлене щеня,
От біда.
Синю браму мені небо відчиня,
Вигляда:

- Йди до мене, вільна бранко із весни,
Йди сюди,
Поки ще тебе сніги не занесли,
Холоди.

Поки ти напрочуд тепла і жива,
Не журись,
Ось до мене, коли треба, раз і два
Прихились.

Зачерпни блакиті, ось тобі іще,
Не реви.
Неба в душу набери собі ущерть, -
І живи!



2008

Ти прийдеш, я знаю. Не знесеш,
Коли туга хлюпне понад вінця,
Коли разом все утратить сенс,
Коли нікуди од себе діться.

Ти мовчатимеш про щось таке,
Чому я - до крові губи - вірю.
...Божевілля пристрасно-гірке,
Несподіване. Ожини зріють.

Чи яка помилка в небесах,
Чи у тих світах недолюбили...
Синя птаха вперто нависа,
Душу п’є очима голубими.

Ти прийдеш, я знаю. Не знесеш,
Коли туга хлюпне понад вінця...






2009

Что же будет, любимый, с нами?
Все запутано так и ясно...
Сентября отцветает знамя,
Незаметно желтеет ясень.

Будет холодно или жарко,
Дождь и град, атмосфер слои,
Лишь бы глаз твоих карий бархат
Осыпался в рассветы мои.

Ждать, желать, тайно грезить страстно,-
Знаю я, - не боишься ль ты,
Что мечтать иногда опасно,
Что сбываются ведь мечты?

Невниманье, взор безучастный,
Безрассудство - лишь позови...
Кто же выдумал это счастье
И распятие зрелой любви?..


2009