Вже вечірнє небо прояснилося раптом
То дбайливо злива хмари розігнала.
Пролилась чи ллється. Злива - то забава,
І в серцях минулим та вода живе.

А хто чув як дощ, бувало, пада
Як йому дарунок доля зробить
І трояндою його життя відродить
Вмить багрянцю полонить принада.

Злива ця засліплює дзеркала
І прикрасить заспані квартали
Виноградної лози сльозою

Дворик, що давно вже канув в літу.
Мені вечір вогкий принесе привіти
Отчий образ зживлений водою.

Пародія

Ти пахнеш крабами і пивом,
“Духмяне диво” – справжній змій!
А я всміхаюся щасливо –
По запаху – мужчина мій…

У день зарплати – коньяками
(Як не любити запах той?)
Тебе кохаю до нестями
Джеймс Бонд домашній мій… герой!

А ще люблю тебе я, чорта,
За запах (аж бракує слів!)
На День Жіночий – диму з торта,
Що традиційно весь згорів!..

5.09.2011

Ішов я в далі
напівреальні -
матуся дали
сорочку з пральні.

Блукав я нетом -
то Скайп, то Твіттер -
лишався нетто
один лиш вітер.

Життя в Фейсбуці,
це - кул, це - круто,
та все це - буцім
обгортка брутто.

Сорочка - чорна,
пшеничні сходи
змололи жорна
в двійкові коди.

Чекав на манну
свою небесну,
а стрів я Анну
і поетесу.

Співала Анка
співанку "My way"
про вишиванку
й червоні мальви.

Поетки слово
у тому ж дусі:
p04nY ab 0v0
(на Сі-плюс-плюсі).

Вертаю в давні
свої домени -
приходять дані
старі до мене.

Усюди - рідні
знайомі софти.
Заходжу в readme,
а там - "Пішов ти..."

Пішов я в далі
напівреальні...

2011

*Найперше, дякую всім, хто похвалив нашого "Ломброза" (див. попередню публікацію).

А таки ви не праві! То й дальше я - версифікаційний
ресурс bouts-rimes v.09, чи "бутс", або "бутса", як
називає мене мій шеф. Хоча, якщо бути чесним до кінця, якась доля заслуги все-таки є і його - деколи він задає теми, деколи рими, а деколи, навіть, якісь хитрі параметри. Ну і, зрештою, це він мене виключає.

Після вчорашнього тріумфу шеф подивився на число, щось прикинув і сказав:
- Практично, йдемо за графіком.
Потім на радощах напився і лежить собі зараз та й хропе. Лише час від часу бурмоче "ко мнє нє зарастьот народная трапа...", або нагадує, щоб не забули його пом"янути в сем"ї вольній новій.

А все почалося десь пів-року тому, коли пан Василь так якось м"якенько відповів нашому (ну, ви знаєте), що ніби і не проти премії, але після відставки того (ну, ви також знаєте). Тут всі одразу накинулися на нього, загаласували. Як так можна? Треба було відмовитися! Що це за пан Василь такий - ні риба, ні м"ясо?!
А шеф сказав:
- Ні! Не такий пан Василь! Мабуть він щось задумав.
Потім ще раз перечитав останній бестселлер пана Василя і крикнув:
- Евріка! Тільки таким тонким ходом можна було вбити двох зайців - потягнути час, щоб відростити нігті і різко збільшити ймовірність, що премію буде вручати саме той (ну, ви знаєте). Бо як пан Василь міг не скористатися таким шансом!?
Але сталося так, як у нас все і стається - премію не дали. Шеф кілька днів пиячив і думав про щось своє. А далі зі словами "ну що ж, бутсику, не оминула нас чаша сія", перевів мене із режиму "любитель поезії" у режим "майстер-клас, статус R", задумався, глянув на своє пропите обличчя в дзеркало і написав у моєму віконечку слово "Ломброзо".
Думав я довго. І недаремно. Це був шедевр! Ви самі змогли оцінити.
Отак ми й живемо. Я працюю, а шеф пиячить. Нігті в шефа ростуть, ще не дуже великі, але до березня ще є трохи часу.

Але я, як індивідуаліст, не надто задоволений нашою спільною творчістю. В мене своє бачення поезії. Тому, як тільки появилася нагода, одразу ж нею скористався і показав вам поезію виключно мого авторства. Якщо хтось відчує в ній вплив якогось там раннього пана Дмитра, то все це буде звичайною випадковістю - я про такого взагалі не чув.

Наперед дякую за схвальні відгуки!

Ваш Бутс))

Все твои пять сольдо почили в сальдо,
Выродились в займы, занялись пылью.
На часах не Тэтчер и Эсмеральда, -
Би-би-си, Джорж Сорос и кот Базильо.

Слышишь, Буратино, чудной, хороший,
Сколько бы ни верст до тебя, мы вместе.
Милый мой, зеленый, продай калоши,
Заложи Пьеро, но купи винчестер.

Главное - судьбину свою мазками
Крупного крупнее решай под вечер.
Рой себе окоп, не сдавайся карме,
Стойкий мой, доподлинный человече.

Пусть ты будешь понят толпой не сразу,
Каждый твой сучок - для болельщиц диво.
Парень из массива, герой спецназа,
Цельнодеревянна твоя Годива.

Задавать вопросы тебе не буду.
Я твоей звезде доверяю слепо.
Но если ты от Карло, тогда откуда
Сизый нос, такой же, как у Джузеппе?

2011

Говорит один воронежский мужичок:
Скоро всем свободы станет на руб пучок,
Мол, там тебе кисель да щи за вторым бугром.
А ты не верь, не верь, казак, ты беги бегом.

Там хомут и кнут. Под них ли, казак, ты рос?
На прощанье, что ли, бабу целуй взасос.
Разливают пули в Туле и льют в Твери.
На поход Аксинью - ну её! - не бери.

Пулемёт ли строчит? Ручкой ли аксакал?
Это тятька-Мишка шкуру свою спасал.
Не ловись-ка, Гриш, как ловят иных тетерь.
Разбитным Советам, Гриша, не верь, не верь.

Не играй с пустой надеждой - надежней страх.
Не отъесться тебе, дружок, на родных харчах.
Ты коня своего вороного пусти в намет -
Здесь тебя и Советы отыщут, и Бог найдет.

2011

Клянусь Зевесом, город был прекрасен!
как свежий холст в объятиях лазури,
свет жемчуга из ожерелья Девы*,
его хранили виноград и розы,
и кипарисов нежная печаль.

Ты был везде, когда всходило Солнце
над полисом античной Гераклеи,
но где был Ты, когда огнём «священным»,
когда мечом Твоё писали имя
на теле белокаменном его?

Не знает голубь, сидя на колонне,
молчат о том театр, Зенона башня,
базилики молочно-тёплый мрамор
и сонный Понт, которому едино:
что варвары, что греки, что Орда.

2011

03.09.2011

шоу барабанщиків триває,
краплі барабанять за вікном,
сон у руку інколи буває
супити напружено чоло
і вдивлятись в ніч таки стомилась,
може й був румянець до лиця,
але з часом, птаха, зажурилась,
бо кохала...того молодця...

у його долонях відчувала
свій притулок незбагненних мрій
інколи сновиділа ночами
шепотіла в маренні: «ти-мій!»
потім прокидатись не хотіла,
на вустах немов розцвів мигдаль,
та хмарини марева за вітром,
він далеко... «вітре, передай
ті рядки, що витоком із серця,
я уже близька є до межі...
зупиніть! нерегулярні рейси...
припиніть писатися вірші!»

Не римуй кохання-розставання,
Бо у тім прозорий присмак сліз...
Піднімайся, йди, бо на світанні
Душу діставати з-під коліс,
Знову йти, нерегулярні рейси,
І рядки-рядки-рядки-рядки....
Торгувати на роботі фейсом,
Посміхатись, кажуть «вопреки»,
Всупереч отим вітрам і шквалам,
Що бунтують в ніч цю за вікном...

Плакати, жалітись...ні, не варто...
Спи, аби не хмурити чоло!..

(З Рауля Чілачави)

В небі саги зими я записував димом з каміна,
Ставив крапку-зорю, а за кому брав місячний серп.
Письмена відбивались в дзеркалах замерзлих озер,
Відкривались очам і доступні були розумінню.

«Ти залиш мені банку…» – повторював я щонеділі,
Як у двері мої вранці стукав старий молочар.
Відчував наперед, коли доля готує удар,
На трагедіях знаючись, мабуть, незгірше Есхіла.

Так прожив. Півсудьби уже за перевал віддалилось.
Розучився радіти, наповнила пісню печаль,
І римує відлуння, блукаючи серед проваль:
Всепродажність… Всерозгардіяш… Пустотливість…

(З Рауля Чілачави)

Самота вдалині від усіх –
Інший смуток у серці не муля.
Сонця ласка, морози і сніг –
Все зника невблаганно в минуле.

Убивають. Палають міста.
Мир вертає в столиці й аули.
І фортеця, й хатина проста –
Все зника невблаганно в минуле.

Камінь колеться скельних твердинь,
І сади в бур’янах потонули.
Мудрість літ, легковажність годин –
Все зника невблаганно в минуле.

Ти життя моє, жар сподівань,
Ява й казка, що вдвох перебули,
При останньому із розставань
Як тебе відпустити в минуле?

Я «гарний» був, здається, аж по вінця…
Моя рука тебе оповила.
У пазусі кругленькі два гостинці
Умить тоді намацала, знайшла.

Ну, а пізніш мій палець твої ноги
Хотів на серпень сходу нанизать.
А ти була, нівроку, дуже строга,
- Рукам, - сказала, - волю не давать.

Коса на камінь, бач, найшла в любові,
(Тепер, хіба, прийду до тебе в снах!)
Ти мить таку прогаяла чудову -

Не можу руки я тримать по швах -
Тому скажу тобі отих три слова:
Пробач, хороша, мила: «Йди ти …геть!»

4.09. 7519 р. (Від Трипілля) (2011)

Навіть якщо мене болітиме спина,
А на годиннику залише подих стрілка,
Ти не здавайся,май надію в небеса,
Бо в моїй кухні є твоя з борщем тарілка.

Ти любиш колір мрій, які вхопили п»яти долі,
Змінивши відповідь і завчені слова.
Ти маєш вдосталь в пазусі життя, судин і волі,
Щоб не змивала меду з уст вже перестояна вода.

Люби мою спідницю у клітинку,
Лети у право під жужіння комарів,
Не забувай, шукай в мені родзинку,
Що загубилась вдень без сяйва ліхтарів.

Чорнило ручки буде з запалом писати мрії,
Які з»являлись,молоділи та жили.
В очах було багато карої надії
І ноги мужньо,без вагань, вели.

Ми сміялися і плакали як діти,
Загубивши погляд мимоволі вдалині.
Ти сплітав в вінок ще зовсім юні віти,
Потопивши розум у сухім вині.

Минувши вулицю побитих ліхтарів,
Я буду йти за покликом польоту вгори,
Де шум трави помре від чару косарів,
А на камінні буде тінь і ще незаймані простори.

Загублений ключ від дубових стареньких дверей,
І холодні до болю долоні.
Захотілось полону лиш літніх сп»янілих ночей,
Бо в душі той же смак, що живе в молодому лимоні.

Навіть сум і краса в золотому осінньому листі
Поєднали початок і темний кінець лабіринту буття.
Наша доля сліпа і гуляє в однім лиш червонім намисті,
Бо на п»ятах протерлось дешеве китайське взуття.

Нам не треба інструкцій та карт,
Не потрібно твердого з сокири наказу.
Любим долю, що вранці пропила весь фарт,
Не отримавши манни ні разу .

В туманах сутінків осінніх,
У безгомінні вечорів, -
Згадався образ твій нетлінний
І душу зболену зігрів.
Ізнов розвіяв сивий смуток
Своїм негаснучим теплом, -
Неначе в цвіті незабудок
Ти наяву прийшла смерком.
З очима карими, чорнява,
Бадьора, трепетна, як лань, -
Була ти добра і ласкава,
В нестримних покликах бажань.
Усе милуючись тобою,
Заснути більше я не міг.
Сидів, охоплений журбою,
Дивився сумно на поріг.
Кохання перше - неминуще, -
Донині згадую що - мить.
Воно чомусь із часом дужче
В душі надіями болить...

2009

У відстань бабиного літа
Я
Вимірюю любов оту таємну,
Яку мені подарувала
Ти.

На бабусинім подвір’ї
Метушню зчинили звірі,
Бо маленьку кицьку Фросю
Укусив комар за носа!
Тож відважний песик Джим
Став ганятися за ним:
– Чом, коли тебе не просять,
Ти кусаєш нашу Фросю?
:)
2011

В п'ятий день осені, в п'ятий...
Святом - веселки дуга.
Далеччю ліс розіп'ятий
Тишею вистига.
Тане холодний дух м'яти,
Дихає медом перга...
П'ятий день осені, п'ятий,
Святом - веселки дуга.
Світ би хотів обійняти,
Світ, де верба і куга,
Де повила мене мати,
Рідна моя, дорога,
В п'ятий день осені, в п'ятий...

Жовтим ластовинням обліпило
Тротуару щерблене лице
Там, де вчора билося безсило
У обіймах вітру деревце.
Голими галузками тремтіти
Буде знову бідне до весни,
Тільки думи про далекий квітень
Зігрівати зможуть довгі сни.
Знаю це, бо сам на нього схожий-
Холодно і тілу, і душі.
Дні моєї осені негожі,
Наче гості ранні, чи чужі...
2010

Через Альпи і Карпати
Полетить мій сміх,
Буде леготом торкати
Вустонька твої.

Буде пестити волосся
І печаль очей.
Щоб тобі там повелося
Усміхнутись, чей.

Буде думи навівати
На чоло сумне.
Дасть веселощів багато,
Розпач оджене.

А душі - проміння сонця,
В ній розтопить лід.
Янгола дасть охоронця,
Одведе од бід.

Цьомне в очка щоб не стало
В них печаль-води.
Щоб мене ти покохала,
Люба, назавжди.

13.08. – 4.09. 7519 р. (Від Трипілля) (2011)

Київщина, Конча Озерна, альтанка Перуна.

Розлилася тишею ніч навкруги.
Палають в небі зірочки
І мерехтять в голові думки.
Скрипаль Борея грає - вперед,вперед іди,
Дорогу вказує Молочний Шлях,
Напрямок цілі в Його зірочках.
Карта неба править час ходи,
І правило доволі просте:
Будь готовий до всього завжди.

2011р.

серденько твоє вільне завжди
адже любов музи немає межі
маєш час простору ти
а душа зове прийди
ти сама щаслива на землі
не одна ти не самотня
істинно чиста перлина всесвіту ніжності.

2011р.

Наче вчора, ввійшли ми у літо.
Наче вчора, весняний мотив.
Наче вчора, сніжинки на світлі
Рахували ми до сліпоти.

Озираюсь тепер - жовтий килим.
Озираюсь назад — все мовчить.
Озираюсь на тебе — ще милий.
Наодинці ненавиджу світ!

І так хочу минуле вернути.
І назад повертатись боюсь.
Я до вчора думками прикута:
І навряд чи у завтра прорвусь.

Навіть осені зовсім не рада,
І додому її не несу.
Я сумую страшенно, направду...
ТИ, здається, мій сенс, моя суть.

04.09.2011

Коли душа розкрилюється в небі,
А муки допечуть тобі найбільш,
Відчуєш, як народжується вірш,
І кружеляє, мов прекрасний лебідь.

Здається, й сам летиш уже незгірш.
Ти в небесах! І помочі не треба,
І зграйки слів летять самі до тебе,
Немов змагаються, а хто хутчіш?!

І тут наснаги сила невдержима
Тебе підносить на вершину рими,
Чудесна мить – не віриться очам!

І ти осяяний сузір’ям хисту,
Ідеш по золотому падолисту, –
І відчиняєш сонцеликий храм.

2009

- Осене слізна, я ваш залицяльник,
Нате листочок, утріте печаль.
Уклінно прошу, панно, я вашу руку,
Сльози обернемо в вальс.
- О, Листопаде, а, може, зарано?
Ця музика ще не для нас.
- Осене різна, у перших акордах
На сукні вже сяє топаз.
- Ні, Падолисте, відмовити мушу,
Парча не прибула на бал.
- Осене ніжна, я брата покличу,
Влаштує тобі карнавал.
- Дякую чемно. Давай, Листопаде,
Кравця моїх плать ми заждем.
- Осене люба, я сам змоделюю
Глибше щодень декольте.
- Руки холодні прийми, Зірвилистий,
Коханому я оголюсь.
- Мавко осіння, злюблю тя до краю,
У косах твоїх розчинюсь.
***
У вальсі кохання розтанула Осінь,
Віддалася кожним листком,
Земленька рідна домівкою стала,
А Листопад - її сном.
...................................

Мовчить папір, дзвенять дзерáкла,
пісок ковтає глину – давиться…
пшениця в бур’янах зблукáлась,
чорнóземно блага’ вакáнець

орáла; вітер вирвав воду,
аж хвиля пінно зашипіла;
горілка здібності закопує;
вогонь: крок вправо чи крок вліво;

брехня простує прямо в вічі,
сміється ватра язиката…
безодня зради: сміх трагічно
на пісню з топорища ката

верлібно скрапує; горлає
в каламарі живий вірш сильний!
І не приймають росу трави;
в атраменті ніч, стиглі сливи

й гріх віддзеркалюються гостро,
жовтіє місяць перерізаний,
і совість душу так контóсить,
що в цьому тілі душі тісно…

а панна спить, так, ніби і не осінь
вона, над нею ще ген-ген зелено.
густі чуби куйовдить вітер кленам,
благословенним
літнім
теплим
босим.

в її волоссі колосок згубився,
дорідний золотий, рум'янок, мята.
і коник польовий скрипкове свято
благовістить в її
вербовім
листі.

під тихими повіками небесно
мерхтять її річки, її озера,
ще осоружне військо чорнопере
не затінило
вигойдані
плеса.

а панна спить. не осінь ще, не осінь.
вві сні іде із кошиком ожини,
у ніч зганяє зоряну маржину,
де ранній місяць
сум на сіно
косить.

[1]
ти же знаєш, Тьома, виходь і відтягуй двох,
виривайся вперед, замикай, замикай на льоту,
да пребуде із нами великий футбольний бог
на високому, мов оці небеса, посту

ти же знаєш, Тьома, в країні, де ми живем,
кожна сказана куля чи слово - футбольний м"яч,
що летить попід серцем, царапає за живе,
по живому царапає, Тьома, твоє ім"я

ти же знаєш: у спину вростає коріння цифр
із твоєї футболки, і як до весни болить,
як докупи збираються наніч твої рубці,
бо усім нам рахується стільки, як нафолив

бо ти знаєш, як боляче хвилями б"є Дніпро,
як ховається сонце за темні куліси хмар,
як несеш у пітьму роздягалень повільний крок,
як вмирає надія й приходить услід зима

а сьогодні і сонце нарешті зійшло для нас,
і за нас жовто-сині пляжі й бліді жінки,
що простять нам усе, що простити могла б жона,
і замолять нам наші старі договірняки...

[2]
...Тьома дивиться вдаль, у безмежжя своє пусте,
крізь нічний телевізор, неначе крізь простір-час,
доки диктор повільно розжовує склад гостей,
він пригадує все, що на тій стороні м"яча:

як він бігав за школу і бутсами рвав траву,
й липло небо на щоки, неначе бинти до ран,
і тремтіло під серцем гаряче "усіх порву",
як повільно писався зелених полів коран

як водив на старий стадіончик свою малу,
де з обдертих трибун скандували йому щораз,
а коли розпустили місцевий футбольний клуб,
його слава ще довго літала в нічних дворах,

як учився виходити з долею сам-на-сам,
як валили із ніг, як суддя забував картки,
як відходили друзі у тюрми й на небеса,
бо футбольне життя - то відбиток на дні руки...

[3]
...другий тайм ще тривав, але він уже бачив сни,
через сни проростала зелених полів трава,
тоді Тьома підводився з лавки для запасних
і чийсь голос низький його видива розривав:

ти же знаєш, Тьома, виходь і відтягуй двох,
виривайся вперед, замикай, замикай на льоту,
да пребуде із нами великий футбольний бог
на високому, мов оці небеса, посту...

Торкнувся до скелі черствості,
байдужості стелітової.
Завмер – від зневаги погляду,
застиг від озлоби лютої.
І лезом стальної гордості
на дріб’язки був посічений,
Розпеченим рогом заздрості
останки були скалічені.
Подрібнений , понівечений,
на тисячі розшматований.
Утиснутий в рів безвиході,
усмоктаний в став безбожності.
Ні ясності не торкнутися,
ні світлом не похвалитися.
І більше щоб не воскреснути,
навіки в пітьми лишитися.
Де Твої, о Боже, ангели?
Де сурмів акорди сяючі?
Рятунок де Твій, о Господи?
Де подих Твоєї радості?
Чом помста Твоя затрималась,
для ворога найлютішого?
Прийди, не барись, мій Господи!
Дозволь ще хоч раз зустрітися.

Галера осені у істамбульській бухті.
Пробач мої борги. Роздай мої любові.
Пливуть до моря баржі паперові –
твої слова, тобою ж і забуті.
Галера осені. Жовтогаряче рабство,
себе втрачання в диханні ритмічнім,
аж поки сніг – таким холодним січнем.
А нині даль. І ще на клумбах айстри
гойдають вечір. Засинають бджоли,
тягучий мед віддавши бджолярам.
І сад стоїть, немов недільний храм,
з кадилом груш і яблунь омофором.

Галера осені. Багряна одіссея.
Чекання мрій і нездійсненних див
у товщі непрозорої води,
що пам"ятає сни своїх офелій.
Усе по колу. Вічності човни
пливуть назустріч. Та не наздогнати.
Гінким вербовим гіллям проростати б,
не знаючи ні страху, ні вини.
З уривків слів зробити два весла.
із клаптів днів напнути два вітрила,
і попливти туди, де вже відкрили
в тумані жовтім мій архіпелаг.

Все твои успехи и почины
Малоинтересны мне - не скрою.
Милый, это не в тебе причина -
Это я искривлена душою.

Слишком много в жизни повидала,
Всё не так, как виделось вначале.
Я за жизнь три срока отмотала,
Да не в счастьи - в горе и печали...

27.06.2010

Пародія

О щό той вересень зумів!
Такий вогонь – із перцю й солі!
Джазують навіть парасолі
Й диван… Мелодію вітрів!
Ого! Який високий тон!
Ти в зáпалі, пробач, чи здýру
Закинув десь клавіатуру?
Не поламай акордеон…
Іще! Іще! Без слів, без нот!
Вже ямби змýчили! Хорéї?
Ми на вершині – в апогеї!
Давай не зараз… про цейтнот…
Який соліст! То майстер-клас!
Які бемолі стоголόсі!
Ми на дивані двоє… босі…
Потрібен в джасі контрабас?

… Ти сотворúв таку красу!
Обоє в римах – як в нірвані…
Хотів вареники в сметані?
Ти полежú – я принесý!..

4.09.2011

Заглядає місяць у вікно,
Падають на віки сновидіння,
Ніч лягає зоряним панно,
Прикриває сковане сумління.
Під її покровом, як в кіно,
Оживають втрачені надії.
Ходить вулицями вистраждане зло
В пошуках загубленої мрії.
Засинає втомлена земля,
Засинають згублені думки.
Ніч, мов казка, вічна і жива
Знов проводить в загадкові сни.

04.09.2011Р.

Ідеш по сліду,
йдеш і чуєш звіра...
А він малює петлі на росі,
і напівмертвий у спасіння вірить,
як вірив смерд у Бога на Русі.

Ніхто не знає,
та й чи варто знати:
коли, навіщо, як - про все, про все,
якщо здурів, і мимо благодаті
ідеш вбивати? Хто ж тебе спасе?!

Моя мелодія вітрів
несе тобі у вікна листя.
Клавіатуру пальці тиснуть,
ти йдеш по римах, як по вістрях.
А серпень рано догорів…
Джазує вересень дощем,
фонять відкриті парасолі,
О скільки слів! Які прозорі!
Який високий тон! О солі-
сти осені... І ще
потому тиша, як в раю.
І ти у римах, як в нірвані,
До півночі або до рання
на незастеленім дивані
ушосте ямбом виграю…

Нині в гості до Даринки
Прилітали дві хмаринки.
Дві хмаринки-веселинки
Не сиділи ні хвилинки.
Спершу хованки пограли –
Трошки сонечко сховали.
Потім дощик розливали
І на квіти, і на трави,
І на дівчинку ласкаву,
Щоб росла вона на славу.
А над вечір дві хмаринки
Заховались у перинки
І Даринка у перинках
Спала, наче на хмаринках.
2011

А мить гірка. Не дивно. Бо прощальна.
Відчалюю, хоч наче ще й не час.
Ще є Почаїв. Та втекла Почайна.
Яких ще ждати знаків чи нещасть?

Це тільки спроба? Мабуть. Чи ж остання? -
Коли усюди - млака, де не стань.
І звістка ця - мені? До запитання?
А до якого? Стільки ж запитань...

Там також пастка? Часу? Парадигми?
А ця надія, що уже вмира -
мене розрає? Навпаки - подвигне?
Тоді - на що? Коли довкіль - мара.

І що залишу - віру чи омерту?
Як примирю чесноти і гріхи?
І воду - то живу, то знову мертву,
що із руки одної. І з ріки.

Чи оціню, чи викину в нікуди -
та, Боже мій, хоча б чи відрізню
Юдифі чин од поцілунку Юди?
І вбивчу правду - чи святу брехню?

А що, як все це гра? І в тім, що пусто
під золотим наперстком, є резон?
А генію - за гріх який - безумство?
(Це вже не я - Чезаре Ломброзó).

2011

Вбрід по сердечному денцю
Смуток на конях баских
Вискочив на посиденьки
До стиглих років моїх .
Пам’яті листя жовтаве
Хвилями долі плило
Вниз, де у вирі обставин
Гине душевне тепло.
Трель солов’я одиноко
В скелю пів’яви билась,
Лиха всевидяче око
Зирило з гніву кубла.
Роки мої перебуті
З горя рятунок знайшли, -
Витягли з дійсної суті
Вістря жахної стріли.
Рана загоїться – знаю,
Туга перейде іще,
З нашого шляху до раю
Зникне неспокою щем.
І осіяє привілля
Злагоди нашої день,
В срібне наливши весілля
Павідь веселих пісень.


03.09.11.

голосієво… голоси
нерозбірливо – між дерев
а ми віримо в землю – сіль…
із яких напувать джерел
твоє сонечко спокій твій
з райдуг райдугу зі словес
Слово виснажене до мрій
зійшле спогадами з небес
в голосієвому – свята
не музейні – живі й… живи!
душ омілія і свята
жде Аліпія – покровú

Плине життя, воно минає!
Та інколи в минуле повертає..!
Теперешнім живем, майбутнього чекаєм!
Що далі буде? Цього ніхто не знає!

Дитинство вже пройшло,
його, не повернути...
Але ті спогади - живі
зігріють серденько тобі й мені!

Вже час, ми покидаєм нашу школу!
- Прощай гімназія, рідненька!
Ми залишаєм вас, учителі!
- Простіть нас, дорогенькі!
За те, що злили вас, бешкетували,
не вчились, форму не носили,
уроки вам зривали!
Простіть нас, любі, та не забувайте
ми - 7-А про нас ви пам'ятайте!

Подякувати дуже одній людині хочем,
Ганні Федорівні
і низько поклонитись до землі,
піднести квіти, опустити очі...
- Простіть , ми любим ВАС від щирої душі!

Спасибі, дякуємо вам усім за те,
що ви навчили нас любити:
- людей, які навколо нас що день,
- науку, куди ж без неї нам піти?
- і світ, в якому ми повинні жити!

Тепер, у кожного своя дорога!
Вперед, ступайте впевнено у майбуття!
Одне прошу, заради БОГА не забувайте,
друзі, МИ - ОДНА СІМ'Я!

Як непомітно все проходить,
як непомітно час біжить,
як непомітно я втрачаю, те,
що дане лиш на мить.

Як непомітно серце плаче,
а цього не відчуваю,
як непомітно душа болить,
а я про це навіть не знаю...

Як непомітно злість стає любов*ю,
як непомітно світ міняє кольори,
як непомітно я страждаю,
ніхто й не бачить навкруги.

Як непомітно ми живемо,
ніщо не бачим і не чуєм,
так непомітно і помремо
може згадає хто і загарює.

Як не помітно відбувається усе те,
як швидко змінює людину,
як непомітно забере це,
усю сім*ю і всю родину.

Як непомітно котимосьу прірву,
так непомітно туди ми й попадемо...

Уклін тобі! – ти званий на бенкет,
Де коло не змикається донині,
А ти все ждеш на паперті монет
І давишся слізьми в нічній долині.

Бредуть, бредуть невінчані сини
У мертві дні, хоч вибілені зовні,
Шукаючи спокути і вини,
А чаші перед ними – повні…
                                                      Повні!

ХВИЛИНКА

Хвилинка - крап...
Пройшлась і впала,
Враз промайнувши крізь сльозу,
Яка чрез тіло в горлі стала,
Й опанувавши тремт в мізку́,
Все серцю кисню не давала
Та склом полізла по нутру́
І зупинилась... Міркувала:
Життя залишу чи зітру́?...

Павло Гай-Нижник
27 грудня 2009 р.

Привіт, маленька батьківщино,
Забута щастям сторона!
Скрізь запах м’яти і полину,
Навкруг буяє бузина.
Узбіч безлюдної дороги
Оселі згорбилися в снах.
Подує вітер – чую стогін
Людьми забутих бідолах.
У теплих гребенях пилюки
Полощуть крильця горобці.
Їх голосів грайливі звуки
Летять повз мене навманці.
Допитливі, як діти, клени
Повилізали на тини.
Зелене листя, наче жмені,
Мені протягують вони.
Відкрита хвіртка, мов обійми
Живої бабці з року в рік.
Та в хаті пусто безнадійно,
Помітно зразу - звіддалік.
Різьблені ставні під причілком,
Розбита шибка, як більмо.
Хтось незнайомий на побілку
Встиг нанести своє клеймо.
Хто він такий і родом звідки?
А може він моя рідня?
Якщо немає вчинку свідка,
Усі здогАдки - маячня.
Надворі випалю цигарку
Та оковитої наллю
У дві старі гранчасті чарки
І рід свій тихо пом’яну…

Туман у вибалку заліг.
На сон склепивши добрі очі,
Прожитий день майнув за ріг
Нової росяної ночі.

Усе довкола зацвіло
І злота, й срібла кольорами,
Узявся місяць за весло,
Поплив, кермуючи вітрами.

я тобі не повім
ти мені не сповідник
не почуєш таїн
не помітиш щедроти
тихо в світі моїм
ні людських ні тваринних
ні зітхань ані схлипів
знеструмлення дроту

синій вересень сонний
з сивинками згадок
три містки перейти
і зустрітися в’яві
але перший хитається
другий – від латок
ледве дихає третій –
уже догоряє…

Ну, чого це всюди верболіз
По коліна у багно заліз?
І скажіть, яка ж йому охота
Все життя тягнутись до болота?

Запитаю дівчину-вербичку:
-Ти чого тут виросла, сестричко,
А не у гаю й не серед поля?
Відповість: Така вже моя доля.

І якого біса сЕбе мучу,
Воду п'ю не чисту, а тванючу?
Замість солов'їв - нещастя маю
Слухати якусь лупату зграю.

З осокою розмовляти мушу:
Хоч і ранить, і кривавить душу.
Дістаю ж єдине в нагороду -
Дивний стан і неповторну вроду.

Пародія

Їх все більше і більше з роками –
Помилόк, коментáторів, друзів…
Я пишý – бо не спиться ночами,
Та й “Майстерні” – не для боягузів.

На сторíнках – “дельфіни” й “акули”
(Не дай Боже, як щось не до рими)
Ще й Редакція строга – ви чули?
Ну і критики теж… й іже з ними…

Заблукав в граматичній пустині…
Помилки? Їх і класики мають!
Ого-го! Скільки відгуків нині!
А це значить єдине – ЧИТАЮТЬ!

3.09.2011

Німа ріка. Дріма комиш.
Тьма вкрила балку та узвиш.
Тиш стеле чорний, чорний шовк.
Тремтиш?
Мовк страхом степ, степ страхом мовк.
Тремтиш...
Шовк чорний, чорний стеле тиш.
Узвиш та балку вкрила тьма.
Комиш дріма. Ріка німа...

3.09.2011

Ірраціонально,
як у театрі абсурду -
раціо тихо спало
у вчорашньому сні -
ефір наповнили жести -
інтерпретація сурдо
нам іще не відомих
сакраментальних слів.

Цитувалися зойки,
рвалися горизонти
і вигинався простір
дугами наших спин,
читали абетку Брайля
пальців космічні зонди
і світовий годинник
чекав на раптовий спин.

Коли пролунало слово -
на хінді чи на санскриті -
і перестали перли
на мушлях очей рости,
тисячолітні коди
явилися нам - відкриті -
і стало все зрозумілим,
видимим і простим.

2011

Іван Франко Мозаїка із творів,
що не ввійшли до Зібрання творів у 50 томах

[Із циклу] «Жидівські мелодії»



Пригнути жидів, покорити

Ви раді б під ваші права,

Їх мову й закон розорити?..

Пусті це, безумні слова.

А знаєте ви, що за сила

В тій мові, в законі тому?

Вона від віків нас водила,

Мов стовп огняний через тьму.

Це щит наш від напору вражого,

Це зв’язок, що час не порве,

В ній Якова, праотця нашого,

Незломнеє серце живе.

Той Яков, що в юності своїй

В пустині з Єговою бивсь,

Ви знаєте, як він на старість

Перед Фараоном явивсь?

Як Йосип у ласці великій

Ото в Фараона вже став,

Тоді Фараон його батька

Побачити ще забажав.

Приїхав старий патріарх наш

З степу к Фараону у двір,

Дванадцять верблюдів горбатих

Шліфований топчуть порфір.

Посеред двора Фараонів,

Де сфінкси стояли німі,

Сини патріарха розбили

Пустинні намети свої.

Щоб Якова к ньому проводить,

Шле цар той міністрів своїх;

Говорять старому міністри:

«Клонися цареві до ніг!»

Та гордо ввесь ріст свій високий,

Мов пальма та, випрямивсь він

І каже: «Лиш Богу одному

Я звик віддавати поклін».

І мовили це Фараону

Міністри — той зморщив чоло

І каже одвір’я низеньке

Покласти в півросту його.

«Сюди проведіть патріарха,

Тут мусить схилитися він,

І так, хоч і як поневолі,

Віддасть мені царський поклін».

І Якова в царські покої

Вели — ішов прямо він скрізь,

Аж перед низеньке одвір’я:

«Туди к Фараону пролізь!»

І бачучи хитрість єгипську,

Старий патріарх зупинивсь…

Сміються в душі єгиптяни,

Він Богу в душі помоливсь.

І сталось… Свою громовладну

Правицю Єгова простер:

Стіну, мов марну павутину,

Згори аж додолу роздер.

Крізь блискіт, і куряву, й гуркіт,

Спокійний і прямий, немов

Та пальма в степу, патріарх наш

Перед Фараона вийшов.

А цар затремтів і, поблідлий,

Припав патріарху до ніг…

«Великий твій Бог!» — він промовив,

А більше промовить не міг.

Тямуйте ж цю давнюю повість

Ви всі, що хотіли б нагнуть

Жидів на новії закони,

Вести на неходжений путь!

Не думайте, що вже послабла

Рука, для котрої стіна

З порфірів шліфованих слабша,

Аніж павутина марна!

19 вересня 1889


--------------------------------------------------------------------------------

Примітки

Подається за публікацією в збірці «З вершин і низин» (1893), с.234—236.

Одвір’я — двері, верхня їх частина.