«Це добре, – розум говорив, –
Що стрілися вони, сказати б,
Вже на фінішній прямій.
Але навіщо?»
«Навіщо? – озвалось серце. –
А стільки часу переконувать себе,
Що то лиш спогад отроцтва?»
«Стривай, чи ще когось
Вона отак приворожила?
А що як вигадка?
Стільки отроцтво лиша на згадку...»
«Не вигадка.
Звіривсь їй сьогодні. Вперше.
Не подивувала, що так нескладно говорив.
Знала, що над словами був уже не владен».
«І що ж він попросив?»
«Щоб голосом бодай являлась».
…Ніким не чутий діалог.
Кардіограма ще одна кохання.

P.S.
Допоки з днем ангела вітатиме її,
Допоти з ним вона пребуде.

Над світлою стороною
сходить сонце,
над світлою стороною
виблискує роса.
Над темною стороною
не може пролетіти птах,
щоб не загубитися там.
Над темною стороною
народжується демон.
Пологи проходять
абсолютно хворобливо.
Потворне дитя кричить,
розриваючи простір.
Над темною стороною
пропадають люди,
гублячись у лабіринтах.
Над темною стороною
аномальна зона,
куди не доходять
радіосигнали,
там утрачається
система координат.
Над світлою стороною
сходить сонце,
щоб укритися кров'ю
на темній стороні.
Людина пекельно
розкололася
на дві половини.
У ній живуть
дві особистості.
Людина тріскається,
як надмогильний пам'ятник.

3 серпня 2021

Прощай, Росіє! Хай буде це назавше,
Аби твоє буття зійшло на небуття.
Прощай і без прощення йди у міфологію,
Аби Вкраїна й світ тебе забули назавжди.
Нам буде з ким розмовлять по-людськи:
Народів тьми і тьми, зневажених тобою,
Уже готують словники забутими своїми мовами.
Прощай і догнивай в московському болоті,
Належному тобі, і згадуй калиту, царів і єрмаків.

Шматок землі,
принесений із цвинтаря, -
що це означає?
Ми тягнемо з собою
минуле, як равлик мушлю,
мов тяжкий багаж.
Зі шматком землі
можна принести енергетику,
яка буде довго пульсувати
і відчуватися.
Шматок землі
пропікає черевик
і продирається до кісток.
Його вже не можна
відчистити, він став
своєрідним тавром.
Шматок землі
поєднує в собі
світи і антисвіти,
космос, який розпадається
на друзки.
Шматок землі -
це пам'ять,
яка розсипається піском.

8 липня 2021

І пішов він розшукувать
Долі своєї початок,
Та забув, що треба робить це неспішно,
І стомивсь, і присів на узбіччі.
І тоді наче хтось прошептав:
«А що як пошукать кінець долі?»
Підвівся.
Став навшпиньки.
Бачить –
Котить хлопчик на нього
Втричі більшу за себе зорю.

Я заростаю травою.
Мене навідують раз на рік,
і то не завжди.
Пам'ять про мене стирається.
Забуття вкриває мене саваном.
Через 10 років мене навряд чи
хтось згадає.
Я заростаю пам'яттю.
Вона і є моєю травою.
А її покриває
сивий туман забуття.
Фотографія з надгробку
стерлася і злетіла.
Як зрозуміти,
хто тут похований?
Що від мене залишиться?
Надгробок майже зрівнявся
із землею. Де він і де земля,
майже не відрізнити.
Невдовзі пагорб землі
зовсім зникне. Так стріла часу
пронизує людину.

29 червня 2021

Каштан засмаглий,
Двійко жолудів
Та кетяг горобини –
Оце й усі сусіди мого столу.
Каштан навча вагу відчути.
Жолуді оповідають про могуття.
Мугиче тихе мурмурандо горобина.
Як і додам щось,
То хіба що очеретину з-над Десни
Та гілку терну з Чернечої гори.
Для рівноваги, звісно.

Пливучі до Острова мертвих
у пустельній нерухомості вод
ніби мріють про щось,
а човен причалить ось-ось.

І думи, мрії та мордування
Він розчавить невідомість глибин,
і, мертвими дивлячись очима,
труп ступить на берег... один.

Він у холодні гроти увійде,
в безмовність темних гробниць,
де тлінням просочені склепіння
і немає ні рослин, ні птахів.

Там кістки ворогів та воїнів,
там мощі вбивць та святих;
там пісенька кожного заспіваного,
Вже дописано про кожного з них.

Внутрішній монстр
виривається назовні.
Внутрішній звір
прогризає ґрати.
Всередині людини
випалена пустеля.
Нікого не можна
залишити з нею
у камері.
Внутрішній монстр
шукає поживу,
ходить містом
у пошуках жертви.
Тепер став їсти
думки.
Власне, це кінцева мета
його полювання.
Ніщо так не смакує,
як матерія
людської свідомості,
як емоції,
які створюють
звалища людського духу.
Так виникають кладовища
ідей, які не відбулися.
А монстр біжить,
зовсім зголоднілий,
біжить у прірву.

3 червня 2021

Тріщини землі -
це порепане тіло пам'яті.
У них можуть упасти
спогади і забуті фотографії.
Вони все поглинуть
у своїх бездонних глибинах.
Тріщини землі жадають
хоча б краплі води.
Посуха випалює все.
Людські цінності губляться
у тріщинах дороги.
Там, де буяло життя,
лише пошматовані черепки.
Спраглі губи землі
ковтають рештки надій.
На звалищах ідей
росте лише гіркий полин.

25 червня 2021

Педагогіка вчить
Змалку робити дітей атеїстами.
Мої рідні
Зроду-віку не чули про ту науку
І казали, що знайшли мене в капусті,
Що на горищі удень спить,
А вночі стереже наш сон домовик,
Що є такі білі тваринки ласки,
Котрі роздоюють корів, заплітають коням гриви.
Що не слід засинати під місячним сяйвом...
Сьогодні мої вчителі вже в кращому світі,
А їхня наука, хоч і позаду,
Але не так уже й відстала від педагогіки.

Стара церква. Зруйновані стіни.

Вона себе зруйнувати не давала

Благанням з хрестом ... під блакитні небеса ...

Ці лики ледве зримі як тіні

На кутах видно з усіх боків.

Молитва ніби залишається сіротою

Назавжди відкривши вікна отвір.

І цей будинок наразі для когось особливий.

Церковний світ душевний знаходять у ній.

Тут тануть оплавлені свічки,

Молитви чуються з вуст.

Вхід до вівтаря для всіх відкритий нині.

Панує у зруйнованій святині

Тут вічний дух зруйнованої церкви

Смугасті кіклопи
Вистрибують з текстів Гомера,
Копають рів
Навколо непорушних Мікен духу,
Навколо Аргосу диких жадань.
Наповнений мушлями келих*
Моря кам’яних вусатих котів
(Для кентаврів –
Для кого ж іще?)
У цій піраміді вікопомних дельфінів
Фиркають песики меланхолії,
Трохи планетарного «якби»,
А ще трохи марсіянського «ніби»,
Атож: осіннє полювання
Мокасинових знавців сопілок
На пурпурових мамутів зими.
Таки трохи.
Ледь-ледь.
Ботанічні фортеці Перікла,
Де стирчать колючками башти,
Які нагадують капелюхи**
Вщерть насипані-наповнені
Фальшивими флоринами світанку***.
Променисто виглядає пальто
Заброди зозулі.
Громадяни Парижу!
Слухайте!
Мером обрано Квазімодо!
Сяйво готичних вогнів
Часів чуми.

Примітки:
* - мушлями молюсків виду Cerastoderma glaucum (Bruguière, 1789).
** - капелюхи-крисані.
*** - жив колись в Мілані генуезець Пеппо Джовані Рікардо. Він виготовляв фальшиві флорини з мідного сплаву і збував їх нетямущим. За це його потім посадили до в’язниці і катували. Середньовіччя ж бо…

Маленький крук
Завбільшки з око левіафана
Став чужинцем на руїнах Лариси
І співає пеани пеласгів
(Тільки його слова і ноти
Не розуміють папуги,
Яких привезли на Самос,
Чи то на Родос, чи то на Лесбос
Пророки).

Маленький крук –
Він також вміє допомагати
Сукупно: каменярам та мірошникам –
Там, за млином водяним
(Пірнають в ставок каппи),
Тягне в гніздо старе
Шнурівки для черевиків
Подорожніх квіткових доріг:
Лускаті долівки палаців,
Де замість паркету зуби коней,

На верхівках дерев життя
Самотній маленький крук
Придумує новий погляд
На квітучий сад Епікура.

Маленький крук
Збирає сталеві голки
Для полку кравців і шевців
Деррі
Під час вільямітських війн,
Співає псалми гугенотів
На могилах єретиків
Божевільної секти
Рибалок Дубліна.
Salvete, piscatores!
Salvete, autumni domini!

 
усяке тойбічне
кшталту синіх псів за вікном
салют п’єро
 
містичні конвалії
тротуари
тотальна відсутність діб
 
голий янгол у пошуках
тіней схололих
 
нагла &
чорношкіра янь
спонтанний
дженезівський сніг
 
моя подальша реінкарнація
малює щось посмертне собі &
тепле
веселий джаз привидів
 
*SMILE*
 
п’єро жеж
 п’є
     ром
 
 
 
 
 
 
 
 

Я став схожий
на зовнінню подобу
себе колишнього,
лише оболонкою
колишньої особистості.
Мене можна впізнати
лише за блиском
у глибині очей,
який ховається
за новою іпостассю.
Маска нового Я
приростає до обличчя.
Старе обличчя
відпадає, немов луска.
Від нього залишились
лише бліді контури.
У незримому театрі
я одягаю маски
себе нового і себе
колишнього і вже
заплутався в них.
Дві маски зрослися
в нове обличчя, і мене
вже не можна впізнати.
Я злився з сірою масою
і загубився в ній.
Мене несе потік.
Я колишній пливе
брудними водами
і, може, колись відмиється
від намулу.

22 травня 2021

Старість - це мудрість,
яка запеклася
на скрижалях пам'яті.
Що вона розповість
на довгому шляху
до прозрінь,
яких завжди не вистачає?
Вона стане провідником
до білого виміру,
у якому розчиняться
страждання.
Старість утоне
у морі пристрасті,
нерозтраченої енергії,
нереалізованих вибухів,
кратерів вулкану,
які погасли,
не засвітившись,
вона буде білим маяком,
пересторогою, кордоном,
за який не можна
виходити. А вийшовши,
не можна не обпектися
об руйнівні вогні.

11 травня 2021

Злий меланхолії король
Прив'язаний дротом до трону
І розпускає Темрява знамена
То у його душі – лише біль

Всесвіт його порожній
Душі погасли всі світила
Біля краю самого могили
Цілують примар вуста

А втім він, мабуть, не помре
Даруючи вічності страждання
Світ в'янення, вмирання
Лещата свої не розімкне!

Злий меланхолії король
Душею вже не стрепенеться
Він мовчки, в тиші зіп'ється
То у його душі – один лише біль!

Тягнуть його лише міражі
Зневіри або смутку
Темрявою завішані дали
Його негаразди ранять, як ножі!

По довгих блуканнях, по нетрях –
Широка галява.
Це ще не вихід.
Ще густіші попереду нетрі.
Але трава гамірлива
Та мірковні статечні дерева,
Та навскісне, наскрізне сонце ранкове...
Слухаю Гріга.
Думаю, що тримає мене на цім світі
Переконуюсь - відлуння іншого серця.
Любляче серце...
Віковічний кругообіг життя –
Переливання надлишків,
Вкорочення надмірів...

Мисливець i лісник
Мисливець, що полював на левів,
якось стрівсь у лісі з лісником,
хвалитися почав, скільки їх убив.
«Чи не міг би ти, якщо спроможен,
показати лев’ячі стежки?»
«Чому б і ні!-зголосивсь лісник.-
Як підеш зо мною, то покажу
стежки і лігво, і навіть самого лева».
«Не треба лева»,- прошепотів мисливець,
блідий, мов крейда, і зацокотів зубами.-
Покажи тільки стежки. Не більше».

Р.S.
Легко буть героєм віддалеки од небезпеки.

Він прийшов до міста,
аби розірвати систему
зсередини.
Невідомо, якими ідеями
він користується.
Він кинув клич
на велелюдних майданах,
і за ним пішли
тисячі прихильників.
Що це за ідеї?
Чому вони діють,
ніби епідемія?
Як зупинити
невідомого пророка,
воскреслого
із доісторичних часів?
Він володіє масами.
Купка чиновників
розбіглася
зі своїх кабінетів.
У місті безвладдя,
але прийшла свобода,
на яку чекали люди.
Пророк запалив маси,
але вже не знає,
куди спрямувати
їхній вогонь.

31 березня 2021

Ми рік, як уже не були студентами. 2007.
Поверталися з вечірніх походеньок по кафе
І говорили про брудний реалізм, про Буковскі. Перекладів його не було,
Але вона казала, що це справжня поезія,
І що реалізм не може бути брудним.
Це і є справжній реалізм на відміну від ліричного дурману.
А я торочив їй про те, що поезія — це проєкція думки божественного на земне,
А тоді зворотно — земного на божественне,
Слова наче цеглини відтворюють боже місто.
Ми — це спотворений, покривджений, викривлений образ.
Але вона вже почала говорити про «Мертвого півня»,
І ми йшли через сквер до освітленого провулка,
Що виходив на ратушу і чули — звідти доноситься музика.
Там, на невеликій сцені, справа грав гурт «Плач Єремії».
Ми не знали про концерт; наче він був стихійним, раптовим.
На сцені зліва імітував гру на електрогітарі якийсь знайомий чоловік в окулярах.
«Це, що Луценко? Міністр внутрішніх справ?» — запитав я.
«Та він п’яний» — додала подруга.
Він і справді був п’яним.
Співали «Вона». Люди горланили й махали руками.
Це була остання пісня.
«Як би я хотіла автограф Чубая, шкода — людей багато, не протиснутись».
«Пішли, візьмемо», — сказав я.
І ми пішли. Я потягнув її крізь натовп по діагоналі за сцену, наче криголам.
Там було вільніше.
Балаган. Ми роззирнулися:
Позаду крокував телеведучий різноманітних програм Микола Вересень
Якого обступили жінки та питали коли відновлять «Без табу».
Микола торкався вуха з сережкою і хтиво усміхався.
Попереду кілька чоловіків заштовхали Луценка в білий мінівен,
Прямісінько перед самим моїм носом, а трохи далі стояв Тарас Чубай.
Ми підійшли. Подруга дістала з сумочки блокнот з аркушами в клітинку,
І я попросив розписатися.
Музикант глянув на нас, почувши, як ледь заплітається мій язик
І мовчки розписався.
Я перегорнув аркуш.
«І ще тут, для мене», — сказав я.
І він знову поглянув на мене.

23.11.2024

Павуки ходять серцем.
Павуки дивляться в безодню.
Павутина покриває кімнату,
як всесвіт.
Вона нагадує навалу страхіть,
обплутуючи мозок
іржавими ланцюгами.
Нитками павутини
рухаються імпульси,
які йдуть
до фатального вибуху.
Павутина сковує книжки,
ув'язнюючи людський дух.
Вона вкриває одяг,
штовхаючи його
у попіл століть.
Павутина заміняє думки
і поселяється в голові.
Кімната стає
окремою свідомістю.

29 березня 2021

З тобою ми в безмежній темряві,
Крізь космос у капсулі летимо.
Не знаємо ніч, не знаємо день,
Де верх та низ, не знаємо ми.

Зірки мерехтять вдалині,
Прилади вогники горять.
На моніторах, ніколи,
Рідний нам не побачити погляду.

Ми не повернемося ніколи
До своєї покинутої землі,
Де вмирають міста,
Скарб гниє на дні.

Не має більше білих хмар,
А повітря свіжість несе.
Тільки трупи померлих ворогів,
І розтікає по Землі кров.

Ми в тендітній капсулі одні
До надії у порожнечі летимо.
А втім лише проблеми попереду,
Звісно від приладів пішов дим.

Час стікає по крапельці
і йде війною.
Він невідчутний,
але здатний руйнувати замки.
Час тече тихим струмком,
але залишає по собі руїни.
Пісок часу залітає
у найменші шпарини,
проникає в мозок,
поселяється в ньому
ледь відчутним шумом.
Клепсидра часу на вигляд
безпечна, але спроможна
стати вибухівкою,
яка розірветься
у зовсім несприятливу мить.
Час стає вершиною,
яку не кожен може подолати,
а досягнувши, стане
скляним стовпом,
укриється кригою
і розсиплеться на уламки.
За цими уламками
уже неможливо впізнати
колишню людину.
Від неї лишаться камінці
на битій дорозі,
такі ж безликі,
як безліч інших.
Вони не будуть блищати,
а лише нагадувати
про поразку
перед неминучою навалою.

1 березня 2021

Коли слово посіяне
Зерном сваволі
На рінні святого Томи,
Де в тіні крисані
Чекаєш пришестя Пандори,
Відпочинь у гавані келиха
За столом у весталок чи то валькірій,
А ж тут журба – некликана,
Неочікувана,
Наче дзьобаста озерна чайка
(Мальована чорним по білому).
Доки не покличемо вусатого пророка*,
Не розтлумачимо, чого ми хочемо**
Чи то почути, чи то поглухнути
Від слів нареченої приблуди кота,
Доти черевики будуть лише нагадуванням
Про холерні роки олійних фарб***.
Придумав собі зорю,
А вона згасла,
Топтав полинову землю****,
А вона стала подихом,
Написав на папері кавалок Істини,
А він побілів крейдою.
От і пиши після цього
Поеми пташиними знаками
На сирій глині найперших.


Примітки:
* - Фрідріха – він теж пророк.
** - а раптом ми нічого не хочемо? Що тоді?
*** - це я про часи Мікеланджело Мерізі да Караваджо (Michelangelo Merisi da Caravaggio), а зовсім не про модерн.
**** - точніше, євшанову – ту, що поросла Artemisia austriaca.

Коли удосвіта туман пливе долиною,
Здається, що Ейн-Керем –
Звичайнісінька ріка, а гори – береги її.
Осяяна вогнями, от-от затрубить
І зніметься із якорів Гадаса .
Десятки бакенів освітлюють їй шлях...
...Удень оця фата-моргана зникне,
Та вечір уповні відтворить її знову.
І так оця містерія вершиться, мабуть,
Відтоді, як ріка занурилася в надра,
Залишивши на згадку лиш джерела.

P.S.
Чи ж дивина, що саме тут, біля джерел,
Зродилася в Івана думка – водою освятить Ісуса.

Я вийшов у ліс
і вслухаюся в голос тиші.
Вона біла, як цей сніг.
Біла магія тиші
зливається
з чорною магією зими.
Біла тиша нагадує аркуш,
на якому пишуться
людські долі.
Людина прокинулася в лісі,
і її свідомість схожа
на чистий аркуш снігу,
на якому можна записувати
усе, що завгодно.
Вона позбавлена знань,
які її руйнують.
Людина стає білим ангелом,
у якого відсутні
злі помисли.
Відбувся білий апокалипсис,
який перевернув світ до основ.
Біла тиша є лезом,
яке відділяє реальний світ
від потойбічного.

12 січня 2021

Розтай у моїх руках, довірся,
Ступни за грань.
Й з широких вулиць таємними дверцятами,
Всередину забороненого раю.

І без розуміння, без контролю
І розум геть.
З туги звичної ролі
Цієї другої ночі.

Повітряного очищення вистачає,
Й молячи богів.
Вино моїх дотиків,
Моїх кайданів.

Мій Всесвіт моїх бажань.
Тож хай буде так!
Пряма відповідь твоїх метань -
Один лише крок

Землю вкрив густий туман.
У ньому ховаються чудовиська,
які простягають свої клешні
до наших заповітних мрій.
В імлі зависають думки
і стають застиглими,
безбережними, драглистими,
усепроникненими, як цей туман.
Тане сніг, і з-під нього
проглядає листя, даруючи
неповторний духмяний запах.
Так весна народжується
під завалами зими,
так живе пробивається
крізь мертве, нове
крізь старе, і це вселяє
надію на краще майбутнє,
на непереможність життя.
У тумані можна уявити
усе, на що здатна фантазія.
Простір для уяви
необмежений. Сніг тане
і перетворюється на плетиво
безкінечного туману.

7 січня 2021

Портрет намальований зорями
Прочанина, що приходить щоночі
На горище, де сплять кажани
До весни – дзьобатої сірої птахи,
І шукає пошерхлі слова
Зітлілої книги старої поезії,
Яку можна лише шепотіти,
Ковтаючи звуки еламські
Засохлих жовтих троянд,
Ніби не темрява гусне як клей,
А лише жебонить лабіринт
Мушлі крученої – голосом моря,
Мушлі важкої блискучої,
Яку привіз капітан кульгавий
З острова, де ніхто не живе
Відколи дме вітер,
Що гойдає пальмову гілку
Пустелі колючих сонетів.
Дослухаючись до часопростору –
Отого, між галактиками,
І бавлячись у гру вовків-диваків
Зі старою королевою круків.
І що окрім цього?
У цій ароматній пітьмі,
Що гусне від вчора,
Що ковтає звуки мов чапля,
Якій смакують зелені кваки
Очеретів відлюдника Ніби,
Яка роздзьобує кварки,
Зловлені тут – в каламуті ріки,
Що тече.

Крига скувала вулиці
у свої залізні лещата.
Замерзлі думки
висять бурульками
на деревах.
Почуття ледь визирають
з-під заледенілих калюж.
Крижаніє свідомість,
перетворюючись на грудку.
Укриваються памороззю
надії, і вже не можна
побачити їхні контури,
їхню живу плоть.
Знайомі обриси
перетворюються
на крижані ґрати.
Зимовий полон
буде тривати дуже довго,
посадивши до ями в'язниці,
ніби у провалля Всесвіту.

4 січня 2021

О, як набридла круговерті
Бездушних чорних днів,
Моя кохана Смерть –
Одна – у душі моїй!

Є в мене один секрет,
Народи, що довкола:
Моя кохана Смерть –
Єдина моя Подруга!

Моя кохана Смерть,
Прекрасна та мила,
Ти прийдеш у вічі мені подивитися
Якого числа?

Небесне склепіння, земна твердь,
Морське полотно –
Моя кохана Смерть
І нас об'єднає в одне!

На всі запитання дасть відповідь
І нових не дасть,
Моя кохана Смерть,
А прийде лише раз!

Настане година – проникну у двері
До цих невідомих світів,
Моя кохана Смерть,
Та й покаже, ЩО ТАМ!

КОГО ще можу оспівати?
КОМУ віддати хвалу?
Моя кохана Смерть
Усіх перетворить на попел!

Вже не страшно померти,
Та й особливо – з натовпом,
Моя кохана Смерть,
Усіх забере із собою!

Сміятися з мене – не сміти!
Лише свисну ось зараз -
Моя кохана Смерть,
До вас усіх прийде зараз!

Порив меча, польоти стріл,
Граната, кулемет –
Моя кохана Смерть
Управу вам знайде!

Лише одне хочу зуміти:
Тієї миті, коли ПОРА,
Моя кохана Смерть,
Тобі закричати: «УРА!»

Товаришу! Пане! Повір!
Душою клянуся - ей-ей!
Моя кохана Смерть
Нехай буде – і ТВОЄЇ!!

Якщо я задумав помсту,
Та й ворогів у серцях кляня,
Моя кохана Смерть
Зіграє за мене!

І блискають золото, і мідь,
Фортуни колесо …
Моя кохана Смерть
Вам за все заплатить!

Я ходжу в ліс
і шукаю там минулий рік.
Я хочу подолати
розрив часів.
Він повинен пролягати
отут, на цьому пеньку,
ніби по краю серця.
Крижана бурулька стікає,
мовби клепсидра часу.
У цьому місці
проліг пролом
між різними цивілізаціями.
Я падаю в рів, який
ніхто не бачить, крім мене.
У ньому можна зламати
не тільки ногу, а й долю.
Ніби впав метеорит
і пролунав вибух,
але цього також
ніхто не бачив і не чув.
Я бачив дійство,
яке відкрилося лише мені.
Тепер мені нести
цю таємницю, ніби пташку
у долонях.

1 січня 2021

Я викинутий
у снігову заметіль лісу.
Лежу, укратий снігами
і кригою, ніби забуттям.
Я ліг у вікову сплячку.
Крізь товщу снігу
проросте зелений паросток,
але він буде вбитий
немилосердним холодом.
Залишається творчість
під глибокими шарами
білої пудри, яка буде
кволо народжуватися,
ніби в'язень у тюрмі.
Невідомо, коли закінчиться
зима. Можливо, вона буде
вічною. Відбудеться
світовий катаклізм,
і вона ніколи
не припиниться.
А мені краще
укритися снігами,
відчуваючи покинутість
у ворожому світі.
Краще викреслити себе
із соціуму і лягти
у безстроковий сон.

20 грудня 2020

Ти ніколи не зможеш роздивитися усе небо,
Спіймати його хмари чи місяць у воді, як один
З персонажів п’єси. Все, що ти можеш це
Стояти осторонь і передавати історію,
Що можливо розпочинається листівкою
Чиєїсь посмішки, або й шаленим реготом,
Як це було в далекому дві тисячі восьмому
Коли повінь розлилася набережною і мостом
Кинулася тріщина.
Як вона реготала!
Різкий випад жарту гострим вістрям звільнив
Куліси вуст і три десятки персонажів вийшли на авансцену
Кланятись публіці.
Обличчя її побагровіло від нестримного сміху,
Що хвилями накривав мол і заливав салон по продажу стільникових телефонів.
І навіть головний консультант — її чоловік, не міг заспокоїти
Чемну менеджерку банку, затягнувши за ширму позаду стелажів.
Клієнти поспішно покинули магазин, а вона все заходилась і заходилась
Відчайдушним, нестримним, тваринним реготом
Від якого хапали дрижаки.
Ось тоді він і вийшов — її чоловік, головний консультант, щоб глянути на мене
З міцно затисненою щелепою.
Для нього я був злочинцем — тим хто вразив її шпичаком дотепу,
Чи коли бажаєте розлоскотав вразливий океан
Зчинивши гігантські хвилі.
Його запитання було риторичним:
«Що, запав на мою дружину?»
«Та, ні», — відповів я, почувши у словах консультанта
Звук з яким зрізають квіти.

27.01.2024

Вона сказала, що запах старої книжки противний,
Як кімната самотнього, що покрита дощовими плямами,
Що сонце стікає полум’яними краплями
Пластмаси вбиваючи нещасних мурах,
А найдивовижніше те, що жити цікаво тому,
Хто не дочитує книг.
«Так, так, — казала вона, — читай мені поезію своєї покірності,
Коли хочеш, скажи, як мені встати, щоб кімната
Набула рис моєї недосконалості, і важкі тіні
Годинникових човників
Хвилювались у химернім плетиві фіранки,
А з місячного сяйва вихлюпувалась піймана риба
Твоєї жертовності».
Ми збираємо краєвиди у внутрішню кишеню грудей,
Білі клуби диму нескінченної мандрівки старого потяга,
Що торохкає хребцями драконового мосту,
І я люблю дивитися з вікон його купе на тебе
З пензликом у руках, по той бік,
В той час, коли дописуєш мене,
На картині твого Всесвіту, а я роздивляюсь позаду
Спадковість своєї фігури, що напливає натхненною русалкою,
Вирізьблена на гальюні твого сповненого вітрами галеона. Тож,
Закидай сіті, мій любий, капітане!
І вирушаймо на лови!

20.11.2023

Забуті поетичні рядки -
ніби перла, які потонули
у бурхливому мутному морі,
отруєному відходами.
Як їх виловили
у безликості океану,
як відрізнити від каменів,
крабів, риб, медуз?
Забуті поетичні рядки
злилися з солоною водою,
вони розчинилися вночі
у морському забутті.
Тепер їх не відродити
із безбарвних молекул пам'яті.
Над ними панують
кілометрові шари відчаю.
Невинні поетичні рядки
з'їли акули, вони стали
зовсім іншою речовиною,
яка посилює ненависть.
Пройшовши кілька етапів змін,
поетичні рядки
утратили свою сутність
і стали тілом океану.

4 грудня 2020

Із старого замку в новий
пролягає дорога,
яку важко знайти.
На руїнах старого замку
проростає пшениця,
а новий недобудований.
Він стоїть здебільшого
у людській фантазії.
Хвилі часу відкинули мене
на його уламки.
Старий замок
зруйнувати легко,
а новий побудувати важко.
Стоїть старий замок
докором сумління,
а новий - пам'ятником
нереалізованих мрій,
легковажності й поспіху.
На уламках старого замку
сідають ворони
як провісники потойбіччя,
сіючи безнадію.
Дорога до замку
порепана і розбита,
подолати її нелегко,
ніби зайти на скелю.
Колючки і чагарники часу
дряпають і не пропускають.

3 грудня 2020

Я був уражений темрявою з якої починався світ...
Ні, постривайте...
Я скрадався по сходах залишаючи балаган ярмарку
Допоки не почув ледь тихе відлуння власних кроків,
І вже тоді я прочинив важкі різьблені двері до театральної зали.
Ось тоді, я був уражений темрявою з якої починався світ театру.
Простір повнився голосними звуками урочистої тиші,
Наче невидиме графіті, наче прозора бульбашка коміксів лускала під люстрою:
Слова, слова, слова... Історія про Джері та собаку!..
Аж до останньої життя сторінки...
Одним словом: «нічого»! ... Яка царівна бліда!
І літери осипалися в цій переповненій порожнечею залі
І гриміли у моїх вухах.
Я міг відігнати це привиддя, що виростало містичною стіною
І змушувало серце колотитися,
Та піти до пустої сцени, але ж ні!
Я наче боявся, що ці відчайдушні птахи минулого
Випурхнуть з цієї солодкої клітки, чи я розполохаю їх
І вони пропадуть,
Що зникне це плетиво голосів, тріпотіння крил.
Я потрапив не до театру, а до власного серця,
Що не бажало слухати розум і лякалося,
Жаских тіней в тісній печері допитливості.
Я тихо причинив двері, та здалося,
Що вони гупнули й посипалося тинькування плафона.
Попри те, що був червень,
Перед очима ішов сніг.

08.11.2023

думки - листя
кружляють
літають
танцюють
змінюють колір
стають яскравіші
падають
в повільній зйомці
лягають додолу
нагадують про неминучість змін
думаю про минуле, теперішнє і майбутнє
відчуваю зміну настрою

Висохле джерело,
із якого нічого не ллється.
Лише камені розкидані
волають про вичерпаність.
У цьому місці засох голос,
не пробивається навіть хрип.
Ніби висохле море поезії,
розкинулася ця долина
На ній нічого не росте,
дерева сохнуть на корені,
залишаючи кістяки.
Висохле дерево
кричить про німоту,
хоча в нього помер голос.
Із нього б'ється енергія
пекельного світу,
яка руйнує все на шляху.
Там, де була творчість,
панує розпад.
Біля засохлого джерела
поширюються буряки,
забираючи з собою надії.
Немає голосу,
лише сухе дерево
розмахує своїми руками
і говорить мовою німого.

30 листопада 2020

«…Liberte, Fraternite, Egalite …»-
На істини прості тебе, Європо, Я наупомив нарешті,
Щоб ти жила , як споконвіку Тора Моя велить.
І що ж? Цього тобі видалось замало?
Як у пастви Мойсея м’ясо, демократія із носа лізе?
І ти силкуєшся прищепить її і тим,
Кому саме слово Свобода ненависне.
Хто зневажає навіть за сам намір на цім світі жить.
Бо ж на тім світі по сімдесят незайманих дівчат
Отрима кожен, хто зла тобі причинить якомога більше,
Сини Аллаха за приклад узяли не раба Мого Мойсея,
А ненависного спрадавна підступного Амалека,
Аби зачумлених демократією синів твоїх, Європо,
Ножем у спину чи динамітом у вигаданий світ свій привести.

P.S.
Надужиті Liberte, Fraternite, Egalite
невдовзі перетворять світ цей на руїну.

Якщо не в пекло Господь мене спровадить,
а дасть (бозна за віщо) право обирати,
як маю жити в потойбічнім світі,
не спокушуся ні на рай, змальований Кораном ,
ні на таке принадне для смертних воскресіння
(на подив родині й товариству).
Ні, попрошу перевтілить мене в мурашку
неподалік десь од домівки.
Мову і звичаї улюбленців своїх охоче вивчу.
Без нарікань ходитиму за провіантом з ними,
(звик на роботу ходити тільки пішки).
І вже без заздрощів дивитимусь, як праведні юдеї
чимчикують звідусюд в Ізраїль...
«Таки збувається ...»,- скажу тоді по-мурашиному
та й поспішу наздоганять нову свою родину.
А як заллє дощами край наш пізня осінь,
і затишно, і тепло буде нам у сховку.
Наслухаюсь тоді бувальщин про літа давноминулі -
такі ж бо схожі на міфи та казки людські.

        Я розіллю л
                            І
                             Т
                              Е
                                Р
                                  И
                Мов ніч, що розливає
                  Морок осінніх звуків   у
                   Ьнідивонс хиктих    х          в
                      І насниться мара   ї            у
                      Тобі. І вкутає лінь о        ш
                         Голосних серце. в       к
                            І осінь заляже     т о
                                   На дні,
          Порцелянової чашки кавовою гущею
17.10.2023

три яблука
холодні
осінь не гріє
гілля тримає
шкірка ще блискуча гладенька
життя таке тендітне
сіро і сумно
три яблука висять
не такі як раніше
нагадують
життя триває
важко іноді
все ж можна знайти радість
три яблука ще міцні

У жінки мають бути ноги
Ноги, ноги, ноги
Ще, має бути попа,
визирати з під коротких шортів
Має бути талія і зовсім трошки округлий живіт
Мають бути груди. Будь-які, вони всі хороші
Дайте їм волю, нехай випирають соски.
Мають бути плечі, тендітні й маленькі,
плечі, які витримують все і більше ніж все
Має бути шия, мрія скульптора і мрія вампіра
Мають бути губи, це дуже важливо.
Мають бути очі, такі, щоб втопитися в них назавжди.
У жінки мають бути недоліки,
тільки з ними вона найгарніша за всіх.
Особлива й зваблива.
- - - - - - - - - - - - - - - - - -
Словничок для критики:
Виклик ідеалу
Спростування стандартів
Експресивність
Двозначність
Суб'єктивність
Сатира
Провокація
Еротизм
Відвертість
Стереотипи
Об'єктивізація
Погляд чоловіка
Культурний контекст
Гендерний аспект.
Парадокс недоліків.

 
Вникаємо чи як, піпол?
Чоловік з головою жінки
Полінезійські шпалери випнули обличчя, мікс орієнталь-ретро-
водевіль-джезового педа, сформували тверду, трикутну щелепу
жука чи то богомола
Курний поріз бритви, під вухом на горлі
Лице кольору плям нікотину на пальцях
Темнокільця збирані під зморшкуваті зіщулені очі, що ніби
мапа від надміру бірюзової пудри
Він казав старого язика через зле підігнані дерев’яні зуби
заплямовані надміром опіуму, посічені роками
Ступні, коричневі зморшки над капцями із соломки
Шматочок какао в рожевій мушлі зловив язика вплів у білі нитки
Вугільно-сірий ейзенхаур запханий в лотосовий аскот
Клапоть попелу згори білих-на-жовтім даксів
Чотири кісточки з перснями й нігтями обтяжені мундштуком
твердої чорної гуми
Мені лишалось вдавати аса, поки він пер тацю й мимрив
«Дешевий скурвій син», як соломинка випала з коли сальтуючи
в каналізацію
Такі ось заїжджайлівки в голлівуді
Такі ось заїжджайлівки в голлівуді
Такі ось заїжджайлівки в голлівуді
 
 
 
 

Я пригадую рис з яблуками, що так любив з холодним молоком.
Пригадую захаращений чагарниками і дикою малиною покинутий сад із домом
До якого мене відправили.
Пригадую величезну галактику паперівок у тім саду
І як збивав їх надломленою сухою гілкою.
Як і те єдине, круглобоке яблуко, що наче сонце
Залишилось висіти на яблуні.
Пригадую, як розпалився від азарту. Ах! Останній кидок.
Пригадую, як жбурнув гілку, і як вона розчахнула оте яблуко навпіл!
На яблуні залишилась висіти рівнесенька його половина.
Пригадую...
Зараз я пригадую, що пізніше, так само вчинила з моїм серцем
Одна бешкетниця.
Здається,
Символи майбутнього приречені
Народжуватись з пустощів у минулому.

30.09.2023

Крижане царство сну,
де під дією холоду
усе розпадається.
Земля поринає в летаргію,
у забуття, у марення.
Смерть летить, як Аттіла,
на білих конях.
Краса руйнується
від несамовитої мерзлоти.
Порцеляна ніжності
розлітається на друзки.
Квітка любові
умерзає у кригу.
Очі розуму
стають скляними
Чи збереже крига
первісність почуттів?
Чи будуть вони зберігатися
у ній, як гербарій зими?
Те, що пройшло
крізь зимовий сон,
часто стає мертвим.
Незмигні очі зими
дивляться на нас
із глибини ріки.

20 листопада 2020