Настало літо
Аромати навколо
Липи квітують
***
Великі хмари
Заполонили небо
Ітимуть дощі
***
Падають краплі
Оживає природа
Зелень буяє

Ведмежий пастух*
Оком червоним своїм
Глипає в тьму ночі коліс:
Вінценосний слуга
Мусить пройти через ліс
Що стримить голками в Небо
І ховає стражденних лиликів
(Летіть!)
Глибоко в прірві між століттями,
В безодні між фразами
Філософа, що шукав вогню
Як першопочатку,
Як втілення Істини
Птах пересмішник
Прокричав своє незабутнє «прощай!»
З усіма, хто майстрував арбалети
Під зливою – не ховаючись,
Згадуючи гудіння бджіл,
Яким дарували шматочки повітря
До пори. До сонячний днів
Осиротілого ясена,
Що ховає своє дерев’яне серце
Від злого птаха-заброди,
Що пророчив кожному лісорубу:
Крадіжка – це діжка Кра** –
Крука, що бачить усе,
Навіть тіло загублене
Душею мандрівницею,
Яке вона скинула мов плащ сутінок,
Мов тогу патриція мармуру,
З якого будують форум***
Раби.

Примітки:
* - сколоти вважали ведмежого пастуха волопасом, а греки сином Калісто. Шумери називали його Енлілем, що любить справедливість, але насилає на людей бурі і моровиці, аккадці називали його ярмом, араби вершником, а індуси благодатним.
** - ірландці крука Кра вважали супутником Мор Ріоган, а давні слов’яни супутником Мари.
*** - взагалі-то з каррарського мармуру раби збудували базиліку Семпронія та храм Конкордії, що стояли біля форуму.

Я проти війни, проти болю чужого
І свого, України, і тим більше
Не те, щоб хотів бути святенником
Просто немає тут щастя в агонії,
Бо ми були тут і там, під час обстрілу
Просто занурились у криваву війну
В очах дитини майбутня війна,
А в сльозах його терпкий біль
Що готує нам ворог знов,
Так здається бомбардування,
Бо ми були тут і там, під час нападу
І не боялися нічого,
Бо знали, ми в безпеці все одно
Цей час йде по цегляній стіні,
І при цьому розсипаючись на сотні уламків
Це чудові ночі і дні у щасливому пори року
Так перекриті неземним образом
Ці снаряди вирішують бездонне небо
І втрачають колишню височінь.
Але ми дали, даємо і будемо давати відсіч,
Бо ми будемо тут і там ще щасливі

Це потім про раббі Тарфона йтиме слава,
Що схожий він на піраміду із горіхів:
Торкнись - і покотяться вони ураз.
А йшлось про те, що притьмом добував він
Із священних книг те, що учні просили.
Але це потім. А поки що був він скупердяй.
Раббі Аківа вирішив багатиря провчити:
«Два помістя на продаж пропонують,
Ти не проти, щоб я їх відкупив для тебе?»
«Та що ви! З радістю!»- і подає раббі гроші.
А поякімсь часі питає: «Де ж ті помістя?»
Бере за руку Тарфона раббі і мовчки веде в школу.
Як увійшли, просить Аківа дати щось із Псалмів.
«Широкою рукою роздавав він бідним»,-
Читає котрийсь з учнів, а як дійшов до рядків:
«Правда його пребуде хай навіки!»,
Раббі обвів рукою класс і каже Тарфонові:
«Оце ті два помістя, що я добув тобі, як і обіцяв!»
Мов підмінили скупердяя. Обіймає раббі:
«Учителю в Торі, наставнику в житті,
Віднині я щедрішим стану на отакі, як це, помістя!»

Кому, як не тобі, написані ось ці рядки,
Але навряд чи смисл їхній, потурбує розум твій,
Де був ти, коли життя, тобі давала мудрі уроки
Ти напевно спав, а я, на той час охороняла твій спокій.

Ти вічно зайнятий був, ти їхав надовго,
А я чекала, долю благала, щоб тобі завжди, у всьому щастило,
І навіть у мить, коли, доля тебе хльоснула боляче,
Я любила, вірила, що будемо разом, усім чортам на зло.

Зараз ти стогнеш, не від болю ні, від жалю,
Про те, що розгубив все те, що навіть не секунди не цінував,
Ти ЗРАДИВ ВСЕ!-затишок сім'ї, любов мою, і дітей своїх,
Та що там говорити, нехай буде так, адже ти ж так вирішив!

Ти один у цьому світі, безсмертний королю,
Усі рідні давно у небутті.
І ти хочеш почути від смерті пароль
І заснути покаєно у темряві.

Ти живеш на Землі вже тисячу років.
Ти ж бачив падіння країни.
І ти змушений дати безшлюбну обітницю,
І адже всі гинуть твої діти.

Хоч кидайся зі скелі,
Хоч гори у вогні,
Хоч у річці ти потонь –
Не потрапити у небуття.

Ти був проклятий. Назавжди,
Ти назавжди у світі тому.
І спокій ніколи
Не ухилить тебе у сон.

Ти один у цьому світі, безсмертний король,
Ти пережив усіх слуг сотні разів.
І ти хочеш почути від смерті пароль...
Ти почекай, не зараз... не зараз...

Ти проживеш на Землі ще тисячу років,
Поки істину зможеш дізнатися,
А потім, у тиші ти дізнаєшся секрет,
І піде все по колу знову.

Як завжди блукала біля води
І зустріла там демона глухого.
Я простягла руку, але він не дав руки,
Бо закривав своє обличчя криве.
За ним стояли натовпи дів прекрасних,
А він, нещасний, дивився на океан,
Тихий, величезний, моторошний, одноокий,
Не чув він правду, ні обман.
Я лише одна, взяла його за руку,
Я вела його до кінця;
А натомість він показав мені біль, розлуку,
Також образу, ревнощі, милі риси обличчя...
І прибрав він руку свою і всі бігли геть,
А я стояла поруч, приголомшливо.
У очниці демона прекрасного, наче ніч,
Квітка проросла…
Квітка

Стратегом був він та ще яким обачним,
Бо ж без обачності стратегії нема.
Стратегія – це ж не бої кулачні,
А сплав обачності, розважності й ума.
Не про тютюн і люльку думав Сагайдачний
(Таж димом скурював і турок, і татар),
А про Вкраїну, що в недолі плаче,
Приречена на шматування всім вітрам.
Якою б стала ти, Вкраїно,
Як би сусіди рахувалися з тобою,
Коли б отруєна стріла турчина
Не обернулася дочасною народною журбою.
Хто віда, відки взяла пісня,
Що жінку Сагайдачний за тютюн віддав,
Та літописцю достеменно звісно,
Що Україні весь свій статок гетьман передав.

Пошрамоване тіло ночі
відкрилося свою оголеністю.
Те, що було сховане
за сімома печатками,
явиться таємничим голосом.
Жагуче тіло ночі
відкрите для екстазу.
За його шрамами
можна розкрити долю,
яка чекає на нас.
В улоговинах тіла ночі
можна потонути
на хвилях пристрасті.
Тіло ночі заведе нас
у свої лабіринти,
у неозорі ліси,
із яких не вибратися.
Воно підніме на шпилі безуму
і скине в зимовий сон.
В ієрогліфах її тіла
ми пізнаємо глибини буття.
Тіло ночі розчиниться в океані
нереалізованих надій.

7 липня 2020

Цап пасся над урвищем крутим.
«Друже!- гукає десь ізнизу вовк.-
Який же ти безпечний...
Так же можна зірватися й у прірву».
Цап начебто й не чує.
«Заходиться на вітер, а там же нема сховку!..»
Немов на глум, цап підіймається ще вище.
«Трава густіша і солодша біля мене!..»-
Аж захлинається од люті вовк.
І тут долинуло нарешті з високості:
«Усе це правда, вовче.
Я б залюбки спустивсь униз, якби був певен,
Що ти клопочешся лише про мій обід».

P.S.
Якщо не хочеш встрять в біду,
З’ясуй, від кого залицяння йдуть.

Цей огидний світ, який знаю,
Не гідний мирно жити.
І Чорна вдова вже сплітає,
У своїй обителі мережі темряви.
Битва за життя, битва за щастя,
А не за золото королів.
І повинна йти вона зараз.
Поки не так все й дарма,
Поки що в серцях ще агат,
То палає полум'ям Світила,
Поки боїться лютий ворог,
Поки що одна ми разом сила,
А тепер зведемо все полум'я воєдино,
Щоб розвіяти всю ту завісу зла,
Що гризе своє ж плем'я,
Що не дає нам людям жити.
Щоб лик земний жив далі,
І цей небесний звід змінював лик світил,
Промені та зірки стелять у далечінь простір.
І перейдемо, де в болотах не ходили,
У битві за життя, долі наперекір.

Я розгубився у джунглях
нескоримих питань,
вічних викликів буття.
Вони нагадують
хаотичний порив думок,
клубок суперечностей,
із яких неможливо вийти,
мене дряпають чагарники,
ніби тенета космосу,
вони кличуть повернутися
у звичне русло,
а не продиратися
крізь колючі зарості,
які несила подолати.
У джунглях можна зламати
не тільки ногу, а й розум,
який розіб’ється
об корчі нечуваних понять.
У джунглях підстерігають змії,
немов філософські пастки.
Я прориваюсь крізь гілки
у боротьбі з навалою сумнівів.
Хижі звірі чатують мене,
ніби вічні нездоланні сумніви.
Залишається впасти на траву
і злитися із тілом джунглів.

24 червня 2020

Нехай ковзають вулицями тіні,
Тих усіх живих і мертвих людей,
Нехай тече, у своєму руслі, час:
Час воїн, помилок, пристрастей.
Тож я прикидаюсь у часі, сплячим,
Я затаюсь, як хижак, у темряві,
Немає мені діла, до тих, що йдуть,
До згоряючих – на Землі!
Цей ритм своєї долі уповільнюючи,
Знаю: багатьох переживу.
Нехай самих себе розшматують –
Усі, хто служать злу та добру!
Це пішаки, тільки лише пішаки…
Сили світла та сили темряви.
І їхня боротьба – лише зла усмішка,
Тільки Бога, тільки - Сатани ...
Вбивають – заради святого,
То заради – віри, то заради – кохання,
Шукають у комусь ознаки поганого,
Щоб його напитися крові.
Чи це світло? Чи це віра?
Не повинні вони вбивати.
Нехай ковзають вулицями сірим,
Тіні всіх, хто любить грати:
У ці ігри варти – у світлих та темних,
І чекає на них усіх – мовчання гробниць;
Тож я прикидаюсь, серед них, невгамовних,
З порожнечею, без чітких кордонів.
І буде все… Щоб згинути в битві!
Але боротьба та, не для мене:
Дух не може знати поразок,
Не борючись, а просто живучи!
Нехай ковзають по вулицях тіні,
Воїнів світла або ж - темряви,
Нехай тече, лукаве, час,
І відносячи їх у пекло війни.
Тож я прикидаюсь у часі, сплячим,
Цей ритм своєї долі уповільнюючи.
Немає мені діла до тих, що йдуть,
Як добра немає, у вихорі боротьби!
Це пішаки, тільки лише пішаки,
А битві – тисячі років…
Душі їх – лише зла усмішка,
Над собою... Забули світло:
Це світло, яке не вбиває,
Але любов'ю, всяку темряву,
Тож, у нове світло, легко перетворює,
І припиняючи цим війну.
Ці люди будуватимуть будинки і житимуть у них.
Так у що ж ти таки віриш:
«цих світлих сил» божевільна рать?
У те, що темрява, таїть у собі звіра,
І йдеш – його вбивати?
Ця віра Вас і погубить:
То хай віддасться нею!
Не судимий, лише той, хто не судить;
І не загинув, лише той, хто мудріший;
Буде все… Щоб згинути в битві!
А битві – тисячі років!
Я одного прошу лише: терпіння,
Мого у небес… Де правда та світло.
Бачити сенс у житті
Ця сила лише у справжньому світлі:
Від нього ми такі далекі…
Адже сонце, для кожного світить,
Не рахуючи наших гріхів.

Посуха виснажує землю,
Посуха випалює думки.
Колись на цій землі
росли пишні пальми,
а тепер лютує самум.
Колись тут росли думки
про величність буття,
які лягли в пожовклі
і вицвілі фоліанти.
Філософ ішов пустелею,
упосліджений владою.
Думки пригасали
від нещадного сонця.
Куди втекти від деспотизму
правителів і життя?
Він кинув виклик законам,
його ідеї випереджали час.
Обивателям було страшно
узяти до рук його книжки.
Вони руйнували
навколишню реальність,
фортеці тиранії,
замки жорстокості.
Він ішов, покинутий
друзями і знайомими.
Під пекучим сонцем
народжувалися ідеї,
які не вкладалися в схеми
і здавалися божевільними.
Перед ним постав
всемогутній демон пустелі,
який міг кинути до пекла
тих, хто стане на шляху.
Філософ не злякався,
а спопеляв його
своїм поглядом, у якому
була всемогутність волі.
Посуха виснажить будь-кого,
але не людину, у якої
є глибинні води,
які проллються на піски.

13 червня 2020

Посуха виснажує землю,
Посуха випалює думки.
Колись на цій землі
росли пишні пальми,
а тепер лютує самум.
Колись тут росли думки
про величність буття,
які лягли в пожовклі
і вицвілі фоліанти.
Філософ ішов пустелею,
упосліджений владою.
Думки пригасали
від нещадного сонця.
Куди втекти від деспотизму
правителів і життя?
Він кинув виклик законам,
його ідеї випереджали час.
Обивателям було страшно
узяти до рук його книжки.
Вони руйнували
навколишню реальність,
фортеці тиранії,
замки жорстокості.
Він ішов, покинутий
друзями і знайомими.
Під пекучим сонцем
народжувалися ідеї,
які не вкладалися в схеми
і здавалися божевільними.
Перед ним постав
всемогутній демон пустелі,
який міг кинути до пекла
тих, хто стане на шляху.
Філософ не злякався,
а спопеляв його
своїм поглядом, у якому
була всемогутність волі.
Посуха виснажить будь-кого,
але не людину, у якої
є глибинні води,
які проллються на піски.

13 червня 2020

Ми зустрінемося з тобою в інших світах
Де дутиме нам вітер вічності
Цей чарівний смуток в'юном в душі кружляє
В’є нам полотно любові до нескінченності

І поворот долі торкнеться народженням,
Та оголосивши бажанням лекгим як порятунком
І хоч штормило нас від нових відчуттів
У хвилях кохання ми шукаємо насолод

Світло казкове дарують усі сузір'я
І ніби тендітний пліт несе нас у хмарах
У коханні нам не страшні Богів відплати
У Всевладді ночі потопаємо як у шовках

Радиш тримати такт із тими,
Хто годен лише осуду й зневаги.
Та про який там такт мова може йти,
Коли з-за такту, немов шуліка на курчат,
Він кидається з несусвітніми прокляттями
На ошелешену од несподіванки невинну душу.
…Ні, видно, не судилось дорости мені
До бозна кому прийнятного повчання Йсуса.
Відбуваюсь мовчанкою презирства та під завісу
Раджу якомога ретельніше почистить свій язик.

Світ не простий, зовсім не простий світ,
Не можна в ньому сховатися від бурі та від гроз,
Не можна в ньому сховатися від зимових завірюх
І від розлук, від гірких розлук.
Але крім бід, непрошених бід,
Є у світі зірки та сонячне світло,
Є будинок рідний та тепло вогню,
І в мене є ти, і тільки ти в мене є.

Все, що в житті є в мене,
Все, в чому радість кожного дня,
Все, про що тривоги та мрії,
Це все, це ти в мене є.
Все, що в житті є в мене,
Все, в чому радість кожного дня,
Все, що я кличу своєю долею
Пов'язано, пов'язане лише з тобою.

Світ не простий, зовсім не простий світ,
Але я не боюся ні бурі, і ні гроз,
Не страшний холод, не страшна спека мені,
Якщо зі мною, ти тільки поряд зі мною.
Ти не сумуй, ти даремно не сумуй за мною,
І якщо встане лихо на шляху моєму,
З бідою я впораюся, як і ти справляєшся, кохання зберігаючи,
Ти ж у мене єдиний - ти в мене є

губи всихають
рельєфом скелястих гір
на шкірі рожевій
подих сплітається
з рухами грудної клітини
сльози-кришталь
стікають у море
мандрівниця в тісноті
сузірʼя пегаса

тендітні білі
руки-колосся
пальці -
колюча золотава ость
волосся -
темна виноградна лоза
очі -
чорнозем
після рясної зливи

тіло -
дурман-аромат,
лавандове поле
шкіра -
тканина із льону
найкращих кравців
зіниці -
космос непроглядних глибин
постать в обідньому світлі
не помічає мене.

у калюжі
веселково-брудній
бридке відображення
бачу
кричу
шквал пересердя
бʼю щосили ногою
і так без кінця.
сон
це був лиш сон.
жахливе марево
ніби насправді
світло
яскраве проміння
лишає глибокі опіки
я оступився
падаю в нікуди
в темну пилюку
зірок оріона
холодний місяць
глузує
кидає тіні повз мене
майво дерев не стихає.

горіти в пеклі
мені
за все те, що я роблю.
горіти у пеклі.

“…”

Обрали один з чотирьох сценаріїв - «Розпад»
Імперія зла в руїнах...
Таке уявити можеш?
І під нею підірвали міни
І бомби підірвали також.

Ну, правда, вже дістала…

Тепер – лише Царство світла.
А зло, якщо є, то мало –
ошмаття від інтернету.

Чого б торкнувся поглядом –
і лад, і добро суцільне,
де парами тварюки стадом
та йдуть за воскреслим Ноєм -
і гідним і найкращим.

Наважимося на цю витівку…

Але як би так зло зруйнувати,
щоб тільки добро лишилося?

Відтоді, як Україна стала
Лиш чеканням стрічі,
Де б не довелося бути,
Шукаю гору, на яку зійти спроможен.
З літами нижча вона й нижча,
Але незмінно одна й та ж – Чернеча.
І коли сходжу на ту гору,
Дозбирую думки про Україну,
Неначе я й навсправж на Канівщині:
От-от останню сходинку здолаю,
Вклонюся по-синівськи Кобзареві
Та й разом з ним огляну те,
Що він збирав собі на старість.
...І якщо серце гуркотітиме гучніш,
То це від туги. Не од перевтоми.

Якийсь старий у подертій свиті
З бородою, що обшарпана колючками
На березі ріки каламутної мілкої,
Яку навіть чорні козенята
(Насіння рогатого)
Долають необачно вбрід,
Питав, чи споглядаємо ми очерет,
Що гойдає нестримний вітер.
А ми навіть не спитали, не довідались
Чи знає він, що
Споглядання тонкого зеленого очерету,
Що гнеться наче людина,
Відчуваючи невблаганність долі,
Відчиняє браму у світ спокою,
У світ рівноваги.
Нас вітер жене в невідомість,
А той очерет лише гойдається
І журиться, шо попереду вічність
Над поверхнею озера сподівань,
Над хвилями неспокою очікувань,
І мислить про людину в сандалях,
Що ніколи його не зламає
Ні для вогнища, ні для стріхи.
А вода тече і не вертається,
Марно питати про це в сріблястої риби,
Вона нічого не скаже, а якщо і промовить,
То не тобі.
Марно питати про це в качки:
Вона теж сумнівається вічно,
Тому і летить – куди – не знати,
Шукати – чого – невідомо,
А той старий замість хліба
Снідає сараною і корінням полину:
Йому аби запитувати,
Йому аби очікувати
Прийдешнього.

...І за околиці люблю Єрусалим.
Найпаче за Ейн-Керем .
Ось ще до третіх півнів, як усі набожні юдеї,
Неспішно він простує в синагогу.
Таліт його такий просторий, що покрива
Довколишні церкви і мало не сяга вершечка гір.
Таліт цей зіткано із сонця та джерельної води,
Настояній на пахощах терпкої виноградної лози.
І хто зануриться в Ейн-Керем,
Немов од трунку, від краси його сп’яніє.

Ангели з третього небесного неба - рая
І вони посилають тобі свою найдорожчу любов.
Так вони воюють у невидимому на вашому боці ,
Щоб захистити та перемогти темні сили зсередини.


Ті крилаті створіння, сяяні славою,
Кинув його з вершини землі.
Відданий на третє небо-рай:
Тож старійшини гуртом у білих шатах співали:
Царю Алілуя! Алілуя! Алілуя Царю!

І тоді його маскування велике згортається,
І встановлюючи свій космічний годинник
до третього небо-рая.

Бо як небо знаходиться високо
над землею таке велике його милосердя
до них що боялися його.

Небо, навіть небо, є Господні:
Але землю він дав дітям людським.

Серед зими, як горобці поснули,
І пітьма по кімнаті залягла,
Балконні двері стиха прочинились,
І на порозі... батько стали...
Оце так стріча!.. Шукаю все життя...
Ми Баха далі слухали удвох –
Прелюдію і фугу, і ще хоральних п’ять прелюдій...
Здавалось, Бах переконать хотів,
Що все те пережито не стільки ним, як нами...
Хотів я батькові про це сказати.
Відчинив повіки –
Ні музики, ні батька.
Навстежінь балкон.

Бризками сміху виринаєте з моря –
Демонстрація грації,
В дивній в’язі м’язи...
«Не зникайте!»
Ще не встигли літні юність свою відтворити.
«Не зникайте!»
Ще не встигли ви символом стать для малечі.
«Не зникайте!!!»
За вами покотиться сонце.
На березі стане так сум’ятно й тоскно.
Начебто випав ланцюг в родоводі людському.

По довгих блуканнях, по нетрях –
Широка галява.
Це ще не вихід.
Ще густіші попереду нетрі.
Але трава гамірлива
Та мірковні статечні дерева,
Та навскісне, наскрізне сонце ранкове...
Слухаю Гріга.
Думаю, що тримає мене на цім світі
Переконуюсь - відлуння іншого серця.
Любляче серце...
Віковічний кругообіг життя –
Переливання надлишків,
Вкорочення надмірів...
***
Це знову Гріг,
Наче стомовний грім,
Що безнастану прагне скону грому,
Викочує в півнеба розжеврілий дзвін
І розбива на зеленаві дзвоники.
З лісів прадавніх
Настояна на травах допливає вічність.
Такої ночі сходяться хрести,
Щоб вирішити справи посейбічні.
Наївні: чи ж то їм збагнуть
Сьогоднішнього світу веремію,
Як ми, живі, нестепні зглибить її суть,
Божі слова втілити у життя не вміємо?
Такої ночі (тільки-но повір)
І полетиш понад заснулим містом.
І з високості стануть замалі
Вчорашні прикрощі й печалі...
...Доводить Гріг до нескінчення мить.
Одну лиш мить.
Мить, за якою вічність.

Жебрак на землі просить на хліб.
Падати далі нікуди.
Нижче тільки пекло.
Він сходив землю
уздовж і впоперек,
Знає її родимки, шрами,
відає, як вона стогне вранці,
коли з неї випаровується роса,
ніби любов.
Із цих низин можна пізнати
найвищі істини,
у цій точці
вічність і підземелля
переплітаються.
Тому, хто внизу, падати
немає куди, він не боїться
нічого втрачати,
бо все в його руках,
він схопив безодню за хвіст.
Той, хто внизу, вищий
від еліти і правителів.
Трон може похитнутися,
земля – ніколи.
Той, хто внизу, хапає мить
за її ніжне горло
і тримає біля джерел хаосу.

6 травня 2020

У краю сліпих кипарисів*,
Що здіймають свої гілки-руки
До порожньої байдужої синяви,
Розмовляю з плазунами-тінями:
У кожному оці змії лускатої
Бачу відображення Галактики –
Ніби то не сіль розсипана,
А ріка: досі майструю човен,
А вже присмерк, вже сутінки:
Куди плисти під чорним вітрилом,
Якщо померло саме очікування,
Якщо на березі Стіксу хатинка Пандори –
Синьоокої швачки пустель.
Всі ріки плинуть –
Навіть ця біла ріка – Галактика,
Тільки впадають в Стікс,
Що океан Забуття напоїти не може.
Місто, де невмирущий алхімік-ліхтарник
Споглядає щоночі череп фанатика,
А подерту свиту днів Поліфема
Латають крикливі вивільги** –
Птахи сваволі й воскових свічок:
Лаври цвітуть за вікнами***,
А днів напророчених чекати годі,
Чаша наповнена, а ми бачимо Небо,
Відображене ненароком чи то необачно,
Зазираємо в неминуче, а воно пелюстками
Глоду****.

Примітки:
* - вони (кипариси) ще вміють мовчати. Приємно говорити з деревами, що забули слова.
** - вивільги, плетучи свої гнізда, зашивають дірки в тканині буття, отвори в часопросторі, в які може провалитися світ. Доки є ці золотисті птахи, Сонце буде світити.
*** - Гійом Белібаст колись сказав: «Через сімсот років лавр знову зацвіте». Сімсот років минуло, а «Добрих людей» (Bons Hommes) не видно…
**** - Пандора не користувалась парфумами, але весною вплутала в своє чорне волосся квіти глоду.

Підбитий у відльоті птах.
Як птах тужавіє в надії.
Розгін...Стрибок...
Ще... Ще... І ще...
...Дивак в літах, хіба ж не ти отак
І пінишся, і рвешся у чуттєвій вирві?
Розгін... Стрибок...
Ще... Ще... І ще...
І пальців дрож, і блискавки очей
Назавтра віддано надії.

Ти, коли-небудь бачив зелений захід сонця
і бордове сонце, що сидить у морі,
Хмари, як цвітіння мімоз навесні,
І вселенське небо у спокої.
То з'являється у небі
зелений блискучий промінь.

Ти коли-небудь відчував зелений колір
На зап'ясті своєму, як сполучне світло,
З тими, хто самотньо по життю
Йде, але своєю душею
У політ усіх кличе зеленим блискучим променем

Хоч люди самотні, але вірою сповнені
І ввібрали в себе всю красу землі,
Не клянуть це життя,
Не стогнають у глушині,
А всьому людству просять кохання у неба.

На заході сонця побачивши зелене небо
Ніби віддзеркалення душевної туги і болі,
- призвісткою, що близький захід сонця
Промінь ніжно розбудить гарні почуття тих людей,
Що забули свої витоки на заході сонця
При цьому згадати свої витоки на заході сонця

Щоднини-щогодини
В чарунках пам'яті
Бурштинові намистини —
То наче меду краплини.
Спогади незабутні —
Пташиний клин восени,
Коли у високій глибині
Думки сяйні
Плетуть павутину сивини

Серце із серцем розмовляло.
Одне з них запитало:
– Де шукати Добро?
– Там злагода панує,
Де душевна гармонія існує.
Любов завжди Радість дарує,
Віру й Надію примножує,
Тож у кожному з нас живе Добро, –
Інше відповіло.

«Це добре, – розум говорив, –
Що стрілися вони, сказати б,
Вже на фінішній прямій.
Але навіщо?»
«Навіщо? – озвалось серце. –
А стільки часу переконувать себе,
Що то лиш спогад отроцтва?»
«Стривай, чи ще когось
Вона отак приворожила?
А що як вигадка?
Стільки отроцтво лиша на згадку...»
«Не вигадка.
Звіривсь їй сьогодні. Вперше.
Не подивувала, що так нескладно говорив.
Знала, що над словами був уже не владен».
«І що ж він попросив?»
«Щоб голосом бодай являлась».
…Ніким не чутий діалог.
Кардіограма ще одна кохання.

P.S.
Допоки з днем ангела вітатиме її,
Допоти з ним вона пребуде.

Невже це й справді

Я тонкосльозим став од старості?

Тільки-но сирена розлуниться

Своїм протяжним воєм,

Як щось важке й холодне

Навалиться на серце,

До болю зчавить горло...

Але ж з-поміж 6 мільйонів,

Спалених,

Присипаних живцем в ровах,

Розстріляних, повішених

Голодом доведених до смерті,

Нема нікого з мого роду.

І з-поміж тих, хто майже голіруч постав

На захист права на свій Дім,

Хто боронив той Дім,

Назавше відклавши шкільний підручник,

Теж нема нікого з мого роду.

І лише серед тих, кого

Безвусі палестинські гицлі

Пошматували в автобусах, в кафе,

Могла буть і моя дружина.

Хвалити Б-га, обійшлось -

Поламано лиш ребра

Та невибутній шум карьожить вуха.

От і сьогодні спиняюсь

На невмолимий клич сирени,

А поруч – памолодь

І навіть ті, кого годиться називать онуками.

Зажурені.

А в декого, як-от і в мене,

На щоки наплива сльоза.

І я подумав тої миті,

Що з кожним роком глибше вростаю

У цей згорьований віддавна край,

Де так переплелись століття,

Що пізнаєш історію не з книжки,

І де не можна буть уже чужинцем.

Поставлю драбину на землю,  
Залізу на хмару з землі
І там чудово відпочину,
Аж раптом легшає дробина
Дивлюся: я схопилася неба,
нехай злізу з неба на Землю
Бо не тут моє сонце
Бо не тут мої зорі
Бо не тут моє серце,
І навіть очі тут не мої,
А все моє на землі,
То хтось кличе та виглядає
Мене згори...
Щоб я повернулась туди,
Не треба мені захмарного раю
Тільки б цілувати руки землі
І думати що квіти то вічні зорі
І думати що сонце в очах твоїх
Бо тут моє серце
І тут мої очі
Дивлюся знизу на небо, Наче у раю

Жебрак несе на горбу крик,
він пронизує тишу мечем страху.
Крик поглинув місто,
розриваючи барабанні перетинки.
Крик поселився в головах людей
і розбив реальність на шматки.
Жебрак несе з собою гнів століть,
який може спалити місто.
Він стоїть із простягнутою рукою
на узбіччі вулиці,
але від нього йде енергія,
яка звалює з ніг людей.
Від одного погляду злидаря
перехожі стають одержимими.
Він несе з собою апокаліпсис
на окремо взяте місто.
Поліція і органи безпеки
не можуть із ним упоратись.
Одинак може бути сильнішим
за цілу підпільну партію.
Жебрака не можна зупинити,
він поза системою.
Він кинув їй виклик,
і вона виявилася безсилою.
Система стала розсипатися,
немов старий будинок.
Якийсь маргінал похитнув
потужну державну машину,
ніби сотні революціонерів.
У місті хаос. Апарат управління
паралізований. Спецслужби
шукають таємничого жебрака
і не можуть знайти.

3 травня 2020

Пророк у лахмітті
зайшов у місто,
на нього не зважають,
думають, що безхатько.
З ним хочуть випити
такі ж маргіналки.
Голова заросла
кошлатим волоссям,
ніби хащами думок.
Пророк голосить
на вулицях і майданах,
збираючи натовпи людей.
Від голосу пророка
на деревах опадає листя.
Після його слів
пролунав грім,
який розколов небо.
Люди стали розбігатися,
лишилися найвірніші.
Від його промов
люди загораються
глибоким фанатизмом
і часом божеволіють.
Можновладці в розпачі:
що з ним робити?
Ситуація може дійти
до революції,
до безумного бунту.
На пророка насилають
провокаторів,
але їхні плани
провалюються.
Його може спопелити
тільки сонце,
тільки космічний вогонь,
від якого він посланий.
Епідемія божевілля
шириться містом…

28 квітня 2020

Не зупинялось сонце ще три довгі роки,
Витягуючи на світ божий юдеїв.
І тільки по війні, в Єрусалимі, в Яд-вашемі,
В Павільйоні дітей, навіки щезло сонце.
Зрештою, як і місяць.Тільки миготять зірки.
Мільйон зірок –мільйон єврейських душ дитячих
Кричить у моторошній тиші з високості:
За-віщо
У нас забрали черевички,
Так гарно ми в них бігали й стрибали,
Тепер же босими нас виганяють на мороз?
За-віщо, немов ягнят, нас стригли
І кидали в вагони для худоби?
За-віщо
Повідривали од матусь
І туди зігнали, де просто нічим дихать?
За-віщо? –
Луна безмовно в мерехтливій тиші
Голос, здавалося б, вже відгримілої війни,
Та до сузір’я в Павільйоні дітей
Нові зірки ще й досі додаються...
Зірки ті - діти осиротілої Вкраїни,
Розстріляні, голодом замучені
Ненажерливим московським монстром.

Всерйоз сприймаю міфи:
Наче замріяний Телемах
На своєму острові козопасів:
Загубити, а потім шукати
І не знайти…
Пам’ятаю серпневу ніч,
Коли зажурений Місяць
Вавилонськими піснями
Оповідав мені, книжнику,
Що серце стає квітучим деревом
Через тисячу літ одкровень,
Через тисячу овечих снів,
Через тисячу сторінок апокрифів,
Через тисячу весел варварів.
Птаха синьокрилого нетутешнього
Називаю Гомером солоних квітів,
Наче не птах це, а фіалковий сон.
Флорентійські плямисті бажання
Єдинорогами невагомими
Прозорими наче око сови
Прямують левадою присмерків
У краї, де померла зима.
Гніздо змайстрував собі крук
На ймення Корнелій Сулла,
Бо гадав, що не вишня це,
А зруйнований човен весталок.
Минає ще одна весна масок,
Розчинився в минулому
Прозорий квітень одвічної подорожі,
Хотілось вічності квітучих вишень,
Але на конях прийдешніх снів
Чорніє тавро.

Станули сніги
Зима закінчилася
Дні усе довші

Весна настала
Пташиний спів лунає
Сонечко гріє

Земля квітує
Аромати навколо
Буяє квітень

Моцарта у самозабутті
Перайя в Єрусалимі грає.
Повіки зачиняю. Завмираю...
Ну, як словами пасажі передати,
Що то злітають в незбагненну вись,
То жайвором спадають вниз
І змушують радіть чи сумувати?
І раптом в мороці немовби бачу:
Моцарт схилився на рояль і плаче,
Вдивляючись в залу принишклу,
І не стидається сліз анітрішки:
Чи то у захваті од гри Перайї,
Чи, може, жаль морозом пробирає,
Що не судилося, як він того хотів,
Мать піаніста й слухачів таких.

Я падаю...
В багаття твоїх обіймів
Згоряю...
У вогненному пеклі
Німію...
Від великої кількості прокльонів
І тлію...
Під напором принижень

Даремно…
Ти обливаєш мене водою
Та й небезпечно…
То танцює її магія вогнями
Дме на полум'я невміло
Як пристрасно...
Ти накрила вогнем своїм мене
Мені страшно…
В пеклі продовжую горіти
Жахливо…
То розжарило полум'я моє тіло

Палаю...
Там де язик пожежі спекотні
Вдихаю...
В насолоді немає межі
Ридаю...
І обожнювання сльози солодкі
І знаю...
Не такий кінець хотіла

Та досить вже!
Вітер розриває душу
Все втрачено
Зникне диявольське обличчя,
Ти станеш ангелом моїм...
Як боляче!
І обпаленим птахом битися
Достойно….
І страждання пекла приймає
На попелищі доль
Ти справжня дияволиця...
Ти - дитя ночей і пристрасті чаклунів.

На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Ох, скільки ж їх було... Отих,
Що з переможним криком
Єрусалимські штурмували стіни.
І тільки Олександр Великий
Зійшов з коня і став
Перед пророком на коліна.
Отак і тим, хто зна,
Що з миром йде в обитель Бога,
Земля Ізраїлю відкриється до дна,
І до святинь без опору простелеться дорога.

Не вирубать і не спалить моє коріння.
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чую:
Тону у сховищі своїм
І в тім, що позбулися інші.

Отримав нагороду мовчанням –
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчанням.
Сад, де гніздо майстрував омелюх,
Той самий, що розчинився в блакиті
Серед квітучих вишень Табу*:
Втекти в хатинку, яку збудували лисиці
Під коромислом легким веселки,
Що висить над гніздом омелюха
Радіючи краплям дощу – весняного,
Інфанти мандрують в інферно,
Гомер мандрує в Едем (наосліп),
Портрети мандрують за мури,
Які поруйновані сурмами (чуєте?).
Місто – архіпелаг крихітних моту**,
Що поросли бегоніями і пеларгоніями,
Над якими літають кажанами щоночі
Писарчуки-чорнокнижники.
Дні вислизають наче вужі смарагдові,
Наче не весна це, а верболозів річка,
Де замість віршів ловлять кваків***
Чорногузи – голоногі судді-брегони****
Наших днів зла.

Примітки:
* - в одній із своїх реінкарнацій знав я одного дожа - П'єтро ІІ Орсеоло. У нього було багато табу (внутрішніх душевних заборон). І кожне табу було квітучею вишнею душі. Хоча це не завадило йому мати 11 неабияких дітей.
** - насправді такого міста немає. Сприймайте місто на архіпелазі моту тільки як метафору. Навіть Венеція стоїть не на моту, а на великих островах минулого.
*** - ніколи не ловіть кваків на весняних озерах. Інакше станете схожими на Базарова. А це не добре.
**** - і досі є люди, які хочуть жити по законам брегонів. Лелеки - то їх реінкарнації. Так я побачив їх у сні.

Якщо не зведе Господь дім,
Марні зусилля тих, хто його будує.
Якщо не встереже Господь місто,
Намарне старається варта.
Надаремне ви рано встаєте,
Допізна сидите, їсте хліб печалі.
Навіть уві сні Він дасть усе те тому,
Кого любить.
Ось спадщина Господа Бога:
Плід черева – діти як винагорода.
Як стріли в руках героя, така молодь.
Блаженні, хто наповнив нею свій сагайдак.
Не посоромлені будуть вони,
Коли говоритимуть в брамі з ворогом.

Щойно Мойсей з’явивсь на небі ,
Як янголи навперебій просити зачали
Всевишнього - не віддавать Тору людині:
«Як можеш Ти позбутися того,
Що виношував задовго до створіння світу?»
«Чи гідний цей чоловік такої честі?»
Незрушно дививсь Господь на воїнство Своє,
А як угамувалось, звернувся до Мойсея:
«Відповідай на закиди невтішні Моїх слуг».
«Страхаюсь, Боже, щоб не спалив мене котрийсь із них».
«Торкнись рукою Престолу і починай без остраху».
І начебто змаліли недоброзичливці перед Мойсеєм.
«З чого починається Тора, яку наміривсь Ти
Дать мені:«Я – Господь, Бог твій,
Котрий вивів тебе із землі Єгипетської...»
А ви, духи небесні, чи ж були рабами фараона?
Чи місили глину, мішаючи її зі слізьми й кров’ю?
Чи били вас по спинах канчуками?»
Янголи мовчали.
«Не буде в тебе інших богів, крім Мене...»
Відки вам знать, як то непросто жить
Серед язичників із рукотворними божками».
Янголи мовчали.
«А пам’ятать про День Суботній,
Що не велить братися за будь-яку роботу...»
Та ж ви і в будень не робите нічого.
А як будете сповнять:
«Шануй батька свого та матір?»
Ви ж народились не від них.
А «Не вбивай!»
«...Не крадь!»...
А що ви знаєте про спокуси плоті,
Що годні перерости в перелюб?»
Янголи мовчали.
«Для нас, людей, Господь створив Тору,
Щоб до скотини не скотились ми!»
Вклонились мовчки янголи Мойсею.
І тоді Всевишній порушив тишу:
«Відтепер Мойсеєвою хай Тора зветься!»

Примарна вседозволеність весни.
І пізній сніг, і заморозки в травні –
То лиш борги зими.
А весна справдешня –
З усіх усюд поскликувати птаство,
Од панцирів дубам звільнити плечі,
Добрати шати кожній деревині,
Піднять з колін охлялу бадилину,
Зорать, заскородить, засіять, посадить...
І тільки вже як солов’ї зневолять,
Весна зодягне празникову сукню,
Пришпилить до кофтини гілочку бузкову...
Тоді кажіть про вседозволеність весни.

У жодну віру не вкладається Життя,
Бо ж усі вони – лиш скалки мудрості Всевишнього,
Бо ж усі вони – повчання й каяття
За скоєні й нескоєні гріхи проти самої Істини.
На пальцях десятьох вміщається вона.
Її для нас Моше (Мойсеєм, Мусою)
На скрижалях передав Всевишній,
Аби од звіра була людина вища...
І вивищилася. І навіть понадміру:
Таких же, як і вона сама
(Не те що якогось людоїда-звіра),
Готова розтерзать за іншу віру.
І вже побожним місця на Землі нема...
На схови атомні перетворились катакомби,
І любу немовлятам материнську колискову
Глушать щовечора протяжним воєм бомби.
О новоявлений до несусвіття Вавилон,
Куди ти тягнешся? Минуле позабув невже ти?
Чи, може, й справді націлився на Армагедон?
Чи байдуже, яким шляхом іти до смерті?

Пухнастий хвіст свій лис
Змушений був залишити в капкані
(Не до краси, як йдеться про життя і смерть).
Щоб не натрапити на глузи товариства,
Смутний ходив він кілька тижнів одинцем
(Щоправда, одинокість часом гірше смерті).
«Стривай, а як зробити лихо перевагою?»
Подумав і скликає братію невдаха та й почина
Хвалитись,що позбувсь хвоста зумисне,
Аби життям новим зажити:
«Повірте, і бігать легше, і безпечніш стало.
Отож, і вам настійно раджу, не гаючись,
Утнуть додаток цей, бозна навіщо даний».
На запальний той заклик озвався лис старий:
«Даруй, але ж ніхто не бачив, як ти це робив.
Можливо, що й не по своїй охоті...
То ж замість розказувать усякі небилиці,
Краще б розповів, де саме позбувсь хвоста,
Ти ж хочеш зробити всіх схожими на себе.
Себто позбутись того, що в дар дала природа.

P.S.
Як сам потрапив у халепу,
громаду всю тягнуть туди не треба.

Не був єрусалимцем Никанор.
Мешкав в Александрії.
Та як почув, що Храм мають зробить таким,
Який той був за царя Шломо,
Спродав усе своє добро,
А, може, й долучив пожертви друзів
Та й заходивсь робить ворота з міді,
Що блиском не поступалась золоту самому.
І ось як все було готове,
Разом з майстрами відправивсь морем в Юдею.
І треба ж так, що неподалік Яфо,
Де мали пристати, знялася буря.
Велетенські хвилі готові були поглинуть судно.
Матроси кидали за борт вантаж.
Дійшла черга й до важчезних стулок.
Як не благав Никанор не чіпать
Дорогоцінний дар Єрусалиму,
Одну із стулок було викинуто в море.
А буря дедалі більше набирала силу
»Другу стулку кидайте за борт!»-
Капітан розпорядився ...
«Разом зо мною!»- відказав Никанор
І обома руками учепивсь за стулку.
І сталось диво: буря раптово стихла.
Судно благополучно дісталось гавані.
Зійшов на берег Никанор. Мало не плаче:
«З чим їхати в Єрусалим?»
Вдивляється у водну далечінь:
Може, хвилею приб’ється стулка?
Не видно. Востаннє кида погляд на судно
І щось мов різонуло око.
Приглянувсь – до днища приліпилась
Оплакувана ним стулка.

P.S.
На околиці Єрусалима археологи знайшли склеп, на якому було написано грецькою: «Кості Никанора, александрійця, який зробив ворота», а також арамейською мовою: «Никанор, александрієць».