Найдорожча складова
Життя мого пані
Цінна, рідкісна сова
Коли поруч в ванні…
Найдорожча, най… пророк
І пророчий важіль
Рим віршованих хард-рок
Із породи княжій…
Вибач, панночка княжна,
За мою незручність
Скинусь з ролі кажана --
Зацілуй за мужність…
30.07.2024.

Я забуду про час, але він позирає на мене,
удогінці жене неупинно удень і вночі…
Сіє вовну років, ніби шати з осіннього клена,
а до юності десь на шляху загубились ключі…

Позабуду про сніг, що поволі спадає на скроні,
за холодні уже листопада журні вечори,
пересохлі плоди у оголеній осінню кроні…
Я забуду усе, але те – то лише до пори.

Не забути про час, бо і він пам’ятає про мене.
Ми тепер – вороги, нерозлучні уже, що брати.
Він усюди, як тінь, ніби осені листя черлене,
і реальність одна…
А на що сподіваєшся ти?

Про що я маю говорити
З тобою, серця таїна, –
Коли ти вже коханням сита
І ним вдоволена сповна.
Немає більше що казати
Про каяття чи вороття, –
Хто з нас правий, хто винуватий –
Не розумію досі я.
Тож не чекай ніяких звісток,
А лиш зітхни мені услід, –
Хоча тебе п’янить любисток –
Мене не манить рути цвіт.
25.08.24

Трава повільно поглинає
відбитки стоптаних чобіт
і стежку, що веде до раю,
який сховав упалий пліт…
Укрилось дворище осотом,
едем поволі захирі́в,
висять старі бджолині соти
над входом у зотлілий хлів…

Село невпинно вимирає,
тяжіє хата до землі
і та картина серце крає –
були ми тут колись малі…
А піч облуплена в зажурі
хова у присмерку черінь.
Її димар уже не курить
козацьку люльку поколінь…

В сажі́ не галасують свині,
не лізуть кури у город,
лиш у кутку темніє скриня –
старий бабусин гардероб.
За штору материнська хустка
і вікна-очі з-під повік.
Едем дитинства – нині пустка,
у розпалі безумства вік…

З-орі серпневі дають тобі світло,

Д-ні урожайні збирає земля.

Н-і! Не захопить ворожа імла -

Е-ра нова - військо мужнє, елітне.



М-онстри російські зазнають поразку.

Н-а́ворот швидко - кривава ганьба.

Е́-йдос підкаже - відійде журба,

З-лагода, людськість - до миру зав'язка.



А́-брис подій відслідковуєм знову,

Л-инуть загиблі, мов янголи в рай.

Е́-хо приносить співзвуччя у край.

Ж-ити б Героям, плекати б їм мову.



Н-ебу безхмарному людям радіти ,

О-ду співати лише без тривог.

С-онце зійде́ - переможе сам Бог.

Т-иша потрібна, упевненість дітям.



І́-ній трагедій у душах розтане,

У́-смішка блиском - на лицях людей.

К-рила ростимуть для мудрих ідей.

Р-анок барвистий покличе у та́нець,



А ворогів заметуть, як непо́тріб,

Ї-хню запеклість, нена́висть і слід.

Н-ині, Вкраїно, плекай родовід.

О-брій манли́вий, а щастя вже поруч.

Голуб умостивсь на підвіконні
І вуркоче щасно в унісон
Щебетанню щиглів невгамовних,
За ледь-ледь прочиненим вікном.
Наче твір музичний пишуть птахи,
Попри все у будь-які часи, –
Щодоби злітають вище даху
Їхні різнотонні голоси…
24.08.24

Приклепи мої надто надважкі
Чужими у дитинстві я наситивсь
Для старту не важливо чи складські,
Чи ваші, ті, набридлі, щоб носити…

Важливі співвідносини носінь…
Куди і де, у часі і в безчасі
Чи в проміннях ранкових по росі
Чи може з незнайомкою у вальсі…

На те й вони приклепи у житті
На те й воно… щоб тільки не набридло
Тоді перепочиньте в укритті
Допоки насміхатиметься бидло…
30.07.2024.

Засяє сонце Перемоги
Крізь тлю війни на полі бою,
Крізь згарища й важкі дороги,
Хоч є потоки втрат і болю.

Хоча ятрять глибокі рани.
Засяє сонце Перемоги.
Впадуть кремлівськії тирани,
Затихнуть прислані тривоги.

Бійці повернуться додому,
І шануватимем героїв.
Засяє сонце Перемоги
Для українського народу.

І запанує мир і тиша.
Вкраїнці славитимуть Бога.
Країна розцвіте сильніше,
Засяє сонце Перемоги.

Ніщо не в змозі тебе здолати,
ніколи не станеш ти на коліна,
ніхто не кине тебе за грати…
З тобою - Тарас,
з тобою - Ліна.

Небесна сотня - завжди з тобою,
з тобою - воїн світла Да Вінчі,
ті, хто не повернувся з бою, -
навічно двадцятирічні…

Моя Україно, я тебе не віддам -
чи можна матір відірвати від сина?
Довічне пекло - кривавим катам…
Ти вистоїш, адже є сильна!

Гудуть сирени, працюють хаймерси,
хтось скиглить, що немає шансів…
Чи бачиш: тобі посміхається
дівчинка у вишиванці?

Ніщо не в змозі тебе здолати,
ніколи не станеш ти на коліна,
ніхто не кине тебе за грати…
З тобою - я, моя Україно!

2024 рік

Озираючись навколо,
Зупиняюся на мить, –
Ударяє грім на сполох
І помалу вже дощить.
Ще й такий здійнявся вітер,
Що гойдаються кущі,
А густа пилюга мітить
В очі втрапити мерщій.
Повертатися додому,
Чи продовжувати шлях
Під гучні розкати грому
Аж до мороку в очах?
Не люблю ризикувати
Й наражатись на біду, –
Обертаюся в бік хати
І прискорюю ходу.
23.08.24

Одна медаль… всього одна… одна
У складний час для свого чоловіка..
Розгойдує уявлення човна
І глохне розвантажена автівка…

Одна медаль не спрощених зусиль…
Одна одна, а радощі безмежні
Коли туман буває надгустим
І ми такі в собі необережні…

Відновлення проторених манюнь…
Потрібні загубились живі кошти.
У битві за мету не до красунь
І їх не замовляють через пошту…

Медаль медаль, а істина одна
У безлічі розбещених субстанцій…
Як хороше, що маєш ти човна
І назви невідомих кількох станцій…

Не оплески приносить нам медаль,
Не зізнання причетність до регалій,
А радісну у підсумку печаль,
Ще є таки не спіймані медалі…
30.07.2024.

Схильність твоя слухати, як дощ шумить,
спроби пристрасні творити з тиші джаз –
перетин меж. Тоненька павутини нить
сплітає мимоволі срібну сіть образ.

Спокушає вилиць твоїх палке здригання,
покірно простір замовкає вдвох зі мною,
схрестивши вії. Сенс, причини існування,
природа почуттів – в пожовклому сувої.

Присутність твоя – психоделічний нейрон,
молекула, з якої виникають взаємини:
наставника скромних безіменних ворон
і едельвейсу, що бояться його демони.

16.06.2024

Мене обман в людському серці ранить.
Як сніг холодний, падає в долоні,
То гострий, ніби ніж, то тихий, сонний,
І в серці шрам від неї не зникає.

Мене обман в людському серці ранить.
Той, що здається зовсім невеликим,
Той, що вважають добрим, але диким,
І жодним словом я не заперечу

Мене обман в людському серці ранить.
Болить душа, і сміх вже не втішає.
І біль у серці, душу розриває.
Як темрява, що світло поглинає.

Мене обман в людському серці ранить.
Брехня залишає глибокі шрами.
Колись би меч поставив межу в слові,
Але сьогодні вже не допоможе.

Мене обман в людському серці ранить.
Залишені сліди час не зітре.
Пошуки правди туманні й марні.
І буря в серці ніяк не вщухне

2024

До одного селянина унадивсь вовчисько.
Усіх овець у кошарі подавив геть чисто.
Той потилицю почухав, купив вівці нові,
Збудував для них кошару міцну та здорову,
Щоби вовк не зміг улізти. Прийшов вовк до неї,
Обійшов навкруг кошари нової тієї,
Все обнюхав. Не зайде. На покрівлю лізе.
Кулики продер, крізь дірку і скочив донизу.
А собаки, як почули вовка, як зачали
Гавкотню, що у всіх хатах люди повставали.
Вийшов чоловік із хати, до кошари глянув:
Тупотять овечки, хвіртка закрита старанно.
Зазирнув крізь хвіртку, бачить – аж там сіроманець
Сидить між овець і світить очима, поганець.
Став тоді той чоловічок сусідів скликати:
- Йдіть скоріше, вовка треба в кошарі спіймати!
Позбігалися сусіди полювати звіра.
- Ти, Василю, бери довбню. Ти, Карпе, сокиру.-
Порядкує чоловік той, - Ви дрючки хапайте
Та навкруг тії кошари з дрючками ставайте.
Я оце відчиню хвіртку та стану у неї.
А ти, Петре, на покрівлю до дірки тієї.
Що вовчисько в неї вскочив. Бери собі в руки
Та лякай через ту дірку сіроманця дрюком.
Як злякається вовчисько та у хвіртку скочить,
То я його макогоном лусну межи очі.
Так, що, хлопці, не зівайте! Починаймо спільно!
Налякав Петро зі стріхи вовка того сильно.
Як рвоне той з переляку, вилупивши очі,
Чоловікові між ноги проскочити хоче.
А у того ж шаровари козацькі з матнею.
Вовк заплутавсь головою з розгону у неї.
Чоловік не втримавсь, гепнув вовкові на спину.
І той метнувсь городами – вершника не скинув.
Летить вовк городиною, нічого не бачить,
А чоловік переляканий, немов конем скаче.
Не далеко вовк і скочив. Чи то з переляку,
Чи від того, що заплутав у матні мордяку,
Упав раптом та й здох клятий. Чоловіка ж того
Аж на ранок відшукали в полі ледь живого.
Посивів до ранку бідний. Скільки буде жити,
Буде знати, як не треба тих вовків ловити.

Що сталось з тобою, чом губи холодні,
а очі сталеві всуціль — каламуть?
Уникнути легше кичери підводні,
ніж долі колючу стерню оминуть.

Боїшся поранити душу зізнанням
і тягнеш, як гумку, змарнований час.
Не хочеться вірить, що наше кохання
із любощів перетворилось на фарс?

Твій погляд не гріє промінням ласкавим,
і доторк статичним розрядом не б'є.
Уже ревнувати немає підстави
до тої хто мріє украсти моє.

В бурштинових згардах загусла живиця,
і серце без ласки: черстве, кам'яне.
Мабуть, збайдужіла, та й ти не божився,
любити до гроба лиш тільки мене.

21.08.2024р.

Між чорним дощем
і білою зливою
з’являється зоряний рай.
І поки себе
відчуваю щасливою –
набутись нещасною дай.

За хвилями сліз
веселка ховається,
тож ти мене не́ ображай.
З любові лише
починається
дорога у зоряний рай,
і саме з Землі починається
дорога у зоряний рай.

Твоє лице в моїх долонях
Густим рум’янцем зайнялось, –
Мов намальовану ікону
Поклав у чисті руки хтось.
Закуте в кисті рук обличчя
Пашіло й сяяло вогнем, –
І милувало таємничо
Красою вічною мене…
22.08.24

Він у минуле - каменем з балкону,
З крилом підбитим безпорадний птах.
Розбив надію пристрасно-червону
Беззвучний сум - печатка на вустах.

З крилом підбитим безпорадний птах
Не відповість на оклики зухвалі.
У спогадах, несказаних словах
Його не забували і кохали.

Розбив надію пристрасно-червону
Акорд мінорний з тонікою ре.
Що буде пам'ятати птах до скону?
Найважливіше! Те, що не помре.

Беззвучний сум - печатка на вустах...
Та спрагу не вгамують свіжі роси!
Тримає птаха на своїх руках
Остання подруга - журлива осінь.

По дощу йдемо з дощем
Радощів по вуха
І хоча ми з різних тем
Один з нас півуха…
Приспів стелиться нам вслід
Босоніж не гоже
Вітер з півночі на схід
Так не кожен зможе
Біжимо промоклі геть
Ні перепочити
І якась не звична твердь
Захотілось пити
Дощ є дощ весь із води
А мені як бути
Видно чимось угодив
Запитав, щоб вчути…
Він затих відкрив лице
Кажись йо повстало
Полюблю мабуть за це
Згодом забуяло…
29.07.2024.

***
Є таке набуте — прінтер
Суміш правди і брехні
Із лицем у кілька літер
Тільки - всі вони земні

Є таке прийдешнє — боже
Із відомих всих імен
Тільки згадує не кожен
Коли вроджене німе…

Є таке природнє — Мова
Поводир у Небосхил
Є гієни… підла змова
Манять Мову до могил…
29.07.20

 
Ейнджі, Ейнджі
Вже розійшлись би хмари ці
Ейнджі, Ейнджі
Куди податись звідсіль?
Без копійки попри все
Без любові, що спасе
Чи було нам до відрад
Та Ейнджі, Ейнджі
Ми змагались і не раз
Ейнджі, квітонько
Не настав прощання час?
Ейнджі, чом люблю я
Згадай ті сльози по ночах
Мрії дорогі колись
Мов дими розвіялись
Я ж нашіптую тобі
Ейнджі, Ейнджі
Куди податись звідсіль?
 
О, нащо плачеш ти
Всі цілунки золоті
Сум твій щемний у очах
Ейнджі, Ейнджі
Не настав прощання час?
 
Без копійки попри все
Без любові, що спасе
Чи було нам до відрад
Та Ейнджі, я люблю усе ж бо
Де не подивлюсь — коханий згляд
Навіть подібної не стрінеш тут
Годі, бейбі, щó в сльозах?
Ейнджі, Ейнджі
Крім зажури — є життя
Ейнджі, Ейнджі
Ми змагались, знає всяк
 
 
 
 
 
 
 
 

Ти, здається, мов яблуко спіле.
Зернята у сонці білому
Туркочуть бажання мої...

Листя у твоєму волоссі,
Соната у моїй голові.

Це світло — твої долоні.
Як тепле осоння слова
У полі моїм піймай...

Листя у твоєму волоссі,
Соната у моїй голові.

Роздивися метелика осені,
Роздивися — його запрошення
Тріпоче у твоїй руці...

Листя у твоєму волоссі,
Соната у моїй голові.

Поглянь на уражену ніжність,
На те, як поволі зникає,
Пилок його крил облітає
Немов відцвіта’ вітражі.

Листя у твоєму волоссі,
Соната в моїй голові.

І кружляють мелодії небом,
Скрипок за нотним станом
Де вітер любові здоймає
Чуття і глибокі сни.

І зернята торохтять.

Згадують,
Стегна твої мов яблука,
І хмари
В плястерках пам’яті.

Хай у небі осіннім гупає
Серце у грудях моїх;

Хай білі тумани приховують,
Хай мріють поля і пригадують

Листя у твоєму волоссі,
Сонату в моїй голові.

14.11.2023

Жили собі в дружбі хазяям на втіху
Півень та віслюк. Не відали лиха.
Та якось сорока принесла їм звістку:
«Лев з’явивсь неждано у сусіднім лісі
І товстих шукає, щоб було що їсти».
«Не жить мені, півнику!- віслюк заревів.-
З’їсть мене найпершого проклятущий звір».
«Не журися, друже! Я злечу на дах.
Як побачу лева, тобі знак подам».
Тільки сів на бовдур одчайдуха-півень,
Як з лісу вже чути лев’яче ревіння.
«Ку-ку-рі-ку!»- долинає з даху.
Віслюк з переляку преться у курятник.
«Ку-ку-рі-ку!- лине вже зі сміхом.-
Вилізай з криївки! Лев верта до лісу!»
Не відав ні півень, ні віслюк тим паче,
Що від «кукуріку» звір назад поскаче.
Цим би і скінчилась вся оця пригода,
Якби не запало віслюкові в голову,
Що як лев тікає, значить він безсилий,
І за страх є змога йому відомстити.
Зопалу зірвався...Вже от-от укусить...
Тут лев обернувся, посміхнувсь у вуса:
«Одхекайся трохи, знахідко неждана,
Та обідом царським мені нині станеш!»

P.S.
Де надмірна певність, там чекай біди.

Жодних ані випадків, ні збігів,
неумисне перехресних доль.
Це наймаячливіший з забігів
і, ачей, найсхибленіша роль:
так почúти,
щоб не йняти віри
у могýття серця і душі,
згаяти чуття земної міри
і упень довіритися ШІ…
Ти чия уява і подоба?
Чи живий вогонь в тобі погас? -
Третя світова?
Нова хвороба? -
ген раба, вкорінений у час…
Доки ще триватиме видіння
і куди сценарій поведе:
забуття чи осяйне прозріння…
Вірую у неминучий день -
розімкне повіки і незрячий,
як добряче душу стрепене…
А якщо моя душа заплаче -
розбуди, Всевишній, і мене.

20.08.2024

Щовечора вдивляюсь на смереки
Вони від мене смутки відганя
Доріженька забута до аптеки…
Щоправда, цьогорічне надбання
Щовечора вдивляюся в обличчя
Не смерекове, зрощене з біди
Воно таке замучене, не звичне
У снах його повік не віднайти…
Щовечора вдивляюся в майбутнє
Воно енергетичне без новин
На припічку посланець його днює
По кілька всього-навсього хвилин…
29.07.2024.

Якщо підселяють в мозок кохання (нещасний випадок) -
Про це сповіщайте листівкою! Ну, а щипавок!
Ми самі знайдем, розведемо і потім випустим!
Так! Самосуд! Аматорською - судилище!

Повалять сосну і тріски почнуть приносити,
Від слів відречуться ввечері, але досвіта
Читатимуть про любов, зошит - в косу лінію!
Надворі світає. В серці цвіте дельфініум.

Увечері Мері завжди пʼє джин із тоніком,
Говорить з котом, жовтим кактусом, підвіконником…
І падає в ліжко своє незручне й розхитане,
Трохи шкодує, що більше немає випити.

Мері о пів на восьму кермує Tesla(ю),
Свіжа, румʼяна - вчора сушила весла вже…
Мері керує офісом в центрі Києва
І всіх колишніх кличе відром з помиями.

Вона викликає бухгалтера, аудитора,
Відділ реклами просить знайти кондитера…
В Мері є син, але в сина немає Мері!
Що стоїте? Ви не знаєте де тут двері?!

Мері б усе це кинула вмить у пічку
Пішла в монастир, прала руками в річці…
Сталась любов у Мері, а потім сина
Їй поміняла на офіс «її людина».

Зʼявишся, або скажеш йому хоч слово!
Винна сама! Все тут! Бувай здорова!

Що ж тепер їй аудитор або бухгалтер?
Напис на торті «We wish you a happy party!“.
Торт анонімно пакують! Доїде цільно!
Мері - розбита по джин, щоб не в божельню!

Підемо зараз
так
впевнено не сиди.
Я відведу тебе
і покажу сади
Буду питати в яблук
дозволу на відвертість.

Скільки тут яблук є?
Це - яблуко твоє!
Це - яблуко моє!
Це - викинь
десь обабіч!

Тут я сиджу в траві,
Сестри мої вгорі
Яблуню вже тепер
Яблука не цікавлять.
Знаєш, буває так
страшно від цих атак
Як рукави тріщать -
Яблука опадають.

Сад на собі тримай!
Яблука підбирай!
В яблуні на очах -
кидай собі в кишені!
Котра там? Вже трамвай?
Краще біжи! Встигай!
Я тебе підожду
Тут
на великій сцені.

Хто врятував сади?
Той, хто приніс води?
Чи той, хто позбирав
Яблука всі на світі?!
Ні!
Врятував їх лиш,
Той, хто скосив спориш!
І цю пустелю всю
Облив
Яблуневим
Цвітом!

Ми різні по характеру і віку,
по колу спілкування і смакам.
Тобі такого треба чоловіка,
на гулих пальцях щоб окіл скакав.

А я уже досвідчений, лінивий
і добре знаю бісикам ціну…
Для мене небагато в світі дива –
тобі відомо, я до чого гну.

І не тут, і не там. Ні у тьмі, ні у світлі
Зачаїлась біда, рветься в рими і титли.

Павутина зі зла огорнула прасвітло,
За удячність - хула липне, наче повидло.

А від тиші - громи, від любові - самотність.
Січа, нині, це - мир, кличуть юних боротись.

Заховався - живий, не загинеш від страху...
Я збираюся в бій, а насправді - на плаху.

20.08.2024р.

Мені з тобою легко, мов пір*їні,
Летіти там, де теплий віє вітер,
І поринати в мрію й говорити
В ефекті за штрихами світлотіні.

Мені з тобою легко, ти ж романтик
В чаклунстві сонячному слів і струмі,
Живлющої води для серця-руни,
В гармонії співучій звуків мантри.

Мені з тобою легко і в мовчанні,
У тиші зашифрованій врочисто.
Своїм вражаюче люб*язним хистом
Коректно у життя моє втручатись.

Так буває, що натовп — мов тінь,
Тільки сам ти в цій тиші один.
Друг не кожен, хто поряд стоїть,
Інколи він лиш вдаваний дим.

Ти не гірший, це люди не ті,
В них серця, мов застиглі граніт.
Серед безлічі схожих облич
Знаєш ти, що важливо лиш мить.

Ти шукаєш у простому тепло,
Та знаходиш лиш холод і скло.
Не сумуй, бо у світі цьому
Ще є люди, що щирі й живі.


2024

А уранці, по травах - роса!
Пензель Божий врожевлює небо...
У окопі лишився я сам,
Розчахнулись ворота ереба.

Дезертирові - рай і олжа,
А мені - муки пекла і правда.
Бо в карміні і руки, й душа,
Тільки й чистого - скалка таланту.

Межи світлом і тьмою - тире,
Ніц різниці між чортом і Богом:
Будеш битися - з честю помреш,
Заховаєшся - житимеш довго.

Ось і Лети стрімкі береги,
Стала вколо пекельницька варта.
Зліва - страх, одесную - жахи,
А навпроти - з косою - кирпата.

Може, декому - пухом земля,
Піп з кадилом і вереск літаній.
Я ж загину від рук москаля:
Спи, Вкраїно. Ця жертва - остання.

ОБРЯД давньоукраїнських ОБЖИНОК, або «ОВСЯНИ ВЕЛИКОЇ»

Обжинкова Громада вибирала з-поміж косарів і жниць найкращих, найвродливіших, молодих, ще й закоханих! Так народжувалась Княжа Пара:
“– Вибираймо Дозорця,
що косив ще за сонця,
а тепер не косити,
тільки Діда носити.

– Наш Дозорець складненький,
наче місяць ясненький”!

(Обжинкова Громада з Княжою Парою, що тримає обжинковий вінок, перед ворітьми Господарів співають обжинкової):
“ – Відкрий, панотче, ворота,
а наш віночок з золота.

Відкрий, панотче, нам брами,
а наш віночок з перлами.

Відкрий, панотче, кватирку,
А наш віночок,як зірка!

Відкрий, панотче, віконце,
а наш віночок як сонце!”

– Ой одчини, наш паночку, новий двір
несем тобі віночка на розвід
Не з золота вінок витий,
а з густого жита -
ще із колосистого,
ще із ядренистого...

– Принесли ми полон ізо всіх сторон:
і з гір, і з підгір’я на господарське подвір’я”.

– Дав Пан Біг пожати,
нового врожаю надбати...

– Дай, Боже, повозити
з поля до обори,
з обори до стодоли,
з стодоли до комори,
з комори на ниву
у щасливу годину!

(Обжинковий Князь з Дідухом у руках):
– Як ти мене, Господарю, збережеш,
то на той рік ізбереш,
із кожного мого колосочка,
виросте житечка повна бочка.

(Княжа Пара віншує Господарів чи то іменем Купала – бога жнив і достатку, чи то іменем бога Вола-Волосожару):

– Ходив Бог по полю, загубив корону.
А женички-жали, корону підібрали.
Судив Бог пожати – суди поживати,
в користі і в радості в доброму здоров’ї!

– Дай же вам, Боже,
на току стогами,
а в діжі – підходом,
а у печі – ростом,
а за столом ситтю!

– Суди, Боже, осені діждати,
дочок віддавати,
синів оженити,
пива наварити –
і нам погуляти!
– Нате ж вам вінець
А нам дайте на танець...

(Господарі супроти Княжої Пари):
– Ой ясно, де ясне сонце сходить,
а ще ясніше, де наша пані ходить,
а ще там ясніш, де наш господар ходить,
в правій рученці золотий кубок носить,
своїх женчиків на медівойку просить:

--Наливай-но, господине, золотую чару,
Повінчай-но, господине, молодую пару!

(Дар Господині – “ясної пані”):

– Я вас віншую зерном яблочним –
чистим коханням, ще й пожиточним,
щоб з того зерня древа зростали,
щоб ваші яблуні яблука мали.

(Дар Господаря – “ясного пана”):
– Я вас віншую зерном пшениці,
щоб ви діждали з нього сториці,
пшеничне зерня – окраса поля,
най з нього зійде красная Доля.

(Дар за дар! Голос Княжої Пари):
– Майся, мов злото, добра господо,
Хліба і солі вашому роду!

(Голос Господарів):
– На доброму слові гуляйте здорові,
аби у достатку зростали
і до шлюбного віна дістали.

(Княжа Пара з Господарями, тримаючи обжинковий вінок заводить “вінчальний” танок):
“Зеленеє жито, зелене –
хорошії гості у мене.
Зеленеє жито женці жнуть.
хорошії гості в хату йдуть.

Зеленеє жито, зелене –
хорошії гості у мене.
Зеленеє жито за селом,
хорошії гості за столом.

Зеленеє жито, зелене –
хорошії гості у мене.
Зеленеє жито при межі,
хорошії гості від душі.

Зеленеє жито, зелене –
хорошії гості у мене.
Зеленеє жито ще й овес,
тут зібрався рід наш увесь”!

(Господарі з Княжою Парою супроти челяді):
– А чи повна наша горіхова чаша,
хмільним питвом наливана?
– А так повна, не проллється, не сколишеться!

– А чи повно д’долу, зерна – у стодолу
воловозом понавезено?
– А так повно, не пройдеться, не об’їдеться!

(Господиня до Челяді):
– То прошу громаду із Дідом у хату!
В мене – двори метені,
а столи – застелені,
а кубки – наповнені,
пирогів напечено,
і медів насичено,
і каші наварено...

(Господар до Челяді):
– Садіть Діда на покуті –
на покуті та й на злоті,
лишіть Діда при барильці –
при солодкій, при медівці
будем Діда частувати
та медівку попивати...

(Господиня до Челяді):
– Пийте, женчики, пийте,
лиш мені чарочок не побийте!

Частуватиме Господиня Діда, а разом з ним і всю Обжинкову Челядоньку ліпленими пирогами – обрядовою стравою наших предків. Пиріг в українців – символ Божого Пращура Місяця-Дідуха, а йому наш народ зобов’язаний своїм хлібом насущним. Начинкою до пирогів служитиме картопля і сир, квасоля й горох, капуста й морква, м’ясо і риба, вишні й слива, яблука й груші...

“З жита та пшениці – гарні паляниці,
Всіх ми почастуєм, ще і затанцюєм.
Їжте молодці з медом паляниці,
Хлопцям та дівчатам – пиріжечки з маком.
А старій Тетяні ще й млинці в сметані,
– Весело гуляйте, нас не забувайте”!
***

                  І
Віршомази по своїй природі
акмеїсти і тому у моді
нині не балада, а сонет...
то – таке... буває, при нагоді
те, що іменується – поет,
заміняє штучний інтелект.
І так само вивели породу
(на росії) штучного народу...
та і в Україні пієтет
викликає явно що не геній.
Хто їх знає... може, і Єсенін
має гени з літерою зет.

                    ІІ
Ми не молодіємо літами
і ніяка тема не нова,
поки посивіє голова.
Іноді приходимо до тями,
та ніколи не почує мама
від поета, – ти іще жива?

І не запитаємо у тата,
чи у дощ не протікає хата,
як минає високосний рік,
чи дає моя береза сік,
чи кує зозуля літ багато...
пам’ятаю, – вистачить на вік.

Біля них покійні їхні діти,
на яких чекали кожне літо,
може, зі своєї висоти
посилають і мені привіти...
та сумують, бо із того світу
не долине, – нікуди іти.

                    ІІІ
Пізно проти рожен душі перти,
бо не помагає, – Боже мій!..
пам’ятати, що немає смерті
навіть у воєнній круговерті
оргії жахів і веремій.

Вибачай, мій світанковий краю,
що не цінували ми краси
нашого утраченого раю,
Може, душі ще туди літають,
поки чую їхні голоси...
..............................................
Може, як раніше виглядають?
І луною туга з далини, –
ти не їдь, а я ще почекаю,
може... навинешся восени.

08.2024

…бажаності…
Щораз відкривати день,
як книгу в усій нерозказаності записаних в ній пісень,
як дотик, що серця торкається крізь шкіри схвильований шар, і в серці луна озивається, формуючи ніжності шал,
як радість розлиту у диханні,
як спраглу неситість очей,
як рук обіймаючи вихори в іскристому танці ночей.
Бажай і живи із бажаністю, занурюйся в неї без дна. Всією своєю коханністю най тебе наповнить вона…

18.08.24

Сонце світлом вказує дорогу
Рідині цілющій з надр землі, –
Сонцем надається допомога
Витоку й потоку взагалі.
Сонце позолочує струміння
Голосне безбарвної води, –
Сонце заціловує промінням
Джерела приховані сліди.
Сонце багряниться, наче червінь,
На пречистій, як сльоза, воді, –
Сонцем пахне струмінь безперервний,
Губи спонукаючи до дій…
20.08.24

У дверях моєї школи
Тінь моя…
Час усіх нас відфутболив
На поля…
Розбрелись по всьому світу
Хто куди…
Переграти треба вміти
Тінь ходи…
На ходу перенавчались
З тіні в тінь…
Із дощем і снігом талим
У плетінь…
Школа в новій забудові
Імена…
Це доказано у Слові
Де весна…
У вінках роки сімейні
Ноти між…
Щось у небі, щось у жмені
І рубіж…
29.07.2024.

І.
Скачуть з «русского» болота
В українські патріоти,
Лиш срібляники блищать
Й вуха путіна стирчать.

ІІ.
Закортілося Макару
Віднайти для себе пару.
Тільки от незрозуміло –
Хоче душу він чи тіло?

ІІ.
Їздять втомлені ведмеді
В цирку на велосипеді.
Але спробуй не поїдь –
Ти назавтра не ведмідь.

Йдучи за тобою
Читаю
На згині
Колін твоїх НіжНість,
НатхНення, схвильованість
У складках твоєї
Жіночності
Слухаю
Те шумовиння
Міфічного часу,
Що обплітає,
Заманює полум’ям –
Дотики променів
Сонця,
Мов пальці,
Шепіт минувшини
Переливає
В клепсидру моря,
У скручену мушлю.

Цей дощ із літер,
Цей дощ із попелу
Ця злива з холодних
Текстів
Ажурними
Сітями світла
Все міниться, зблискує
І я виринаю пінистою хвилею,
І я омиваю твій берег стираючи
Спогади інших;
Ти тягнеш мережею
Слова наче риби
Мого неспокою.
Зовеш побережжям
Своїми колінами
За теплою НіжНістю,
Ведеш за собою,
За край
Натхнення
Мого
До
Безмежності.

03.08 2024

Побовтайся в останньому з морів
мого кохання.

Твій флот підірвано, він вибухнув, згорів
неподалік від берега мовчання.

Хай тиша пише лист.
Твій SOS почують інші,
розумніші.

Запросять в гості.
Земля їх – круглий острів.
Скупий Турецький острів.
Гострий.

22 листопада, 1995 р., Київ

 
Як зустрів я сина божого
Той прямував дорогою
Я спитав, далеко ще йти йому
І він мовив
 
Оце, «Йду я до ферми Ясгура
Пристану там до рок-банди
Слід вернутися до землі
Зажити волі»
 
Ми є злотий пил зірковий
& трільйонорічна сажа
Нам обіцяно зійти
До того саду
 
Трохи ще біля вас побуду
Я розстався з їхнім смогом
Чувся ніби гвинтиком
У механізмі
 
Так само як пóри року
Для люду настає пора
Не знаю, хто я вразі
Живу щоби вчитись
 
Ми є злотий пил зірковий
& трільйонорічна сажа
Нам обіцяно зійти
До того саду
 
Коли ми дістались Вудстока
Всіх разом пів мільйона
Пісня лунала у всьому
Святковий настрій
 
Мріяв я, бомбардувальники
Що їз неба цілять нас
Метеликами обернуться
На втіху нації
 
Ми є злотий пил зірковий
Ми в угоді зо дияволом
Нам обіцяно зійти
До того саду
 
 
 
 
 
 
 
 

В моїй правиці - відголоски болю.
Стискаю руку, і тримаю рв'яно.
Тримаю міцно, щоб згоріле поле
Не сіяти на весну кураями.

Вміщаю в п'ясток окрики тривоги.
Стискаю так, що побіліли пальці.
Коли сушу від сліз, то ненадовго
Розтягую на слово, як на п'яльця.

Гаряче слово важкість непосильну
Обвітрює пекучими рядками.
І сталка у каштані дивно сива
Мені щоденним сумом дорікає.

А сум важкий. В долоні загрубілій
Пульсує серцем, ранить більше, більше.
Від того я , здається, заніміла.
Аж ні. Червоним скрапую на вірші.

Гаразд, погоджуюсь на нічию
Не в ніч, гадаю, краще на світанку…
Якщо вже так, зустрінемось в раю
Там, кажуть, роздають не хліб, вівсянку…

Запаримо її у молоці…
Добавимо на смак пів ложки меду
Бо пара ганнібалів — молодці,
А нічія — це все таки як недуг…

Окраса заважатиме обом…
З таємністю її, пробач, не згодні
Потішити залишиться двором
Нічийні перемовини Господні…

Красунечко, завісу підійми,
Здивуй себе, здивуєш любих друзів
І сонечком простелиться мотив,
Що так не вистачає в цьому блюзі…
28.07.2024.

А ось і нічка в довгій темній сукні,
Зірки шпильками заблищали,
І неба з місяцем ясна сполука
Пишалася на п'єдесталі.

...А він все грав і грав на саксофоні
Мелодію чарівну ночі.
І сумніви розвіяли мусони,
Краплинки сліз з очей жіночих.

Жадали так давно серця любові,
Немов ковток води в пустелі.
І снились серіали кольорові,
І двоє в ролі менестрелей.

Все життя ти натхненно творив,
не журився, не нив і не охав.
Як останній душевний порив,
відлітає славетна епоха…

Так і личить кіно королю,
і таке випадає не вперше, –
ти на небо пішов без жалю,
бо душі на землі усе менше!.

Благородство звелось нанівець,
помарніли і інші чесноти,
людство збилося на путівець,
світом правлять дешеві банкноти…

Переграв ти занедбаний світ,
це безкрає вмістилище болю,
та добіг до кінця твій політ…
Але краще й не вигадать долі!

Де соловей співав, та хутко змовк,
Де місяця відбиток бовваніє
Серед напівзаплющених зірОк,
У чагарях нічних моїх думок
Біла сова шукала для гніздів'я
Безпечне місце - висидіть надію.

Як біле розправлялося крило,
В совину мудрість, як у білі чари,
Повірила, й забула про печалі.
І голову до мене підняло
Пташа-надія. Радо зустрічає.
А я йому бажаю, щоб росло.

І (ХІV)

Ймовірне диво неймовірних чар --
Усю валюту -- долари чи євро --
Їй-Бо програв, напевне, мов картяр,
Аби вогонь відчути той, що жеврів,

Та розгорівсь офірою -- в Тартар! --
Орфей для Еврідіки ті маневри
Творив колись. Про це -- весь дзвін кіфар --
Коханню відданість - його шедеври.

Розпуста на прекрасне почуття
Чигала. Так, твої попестив коси
Впливовий дідуган -- щоб здобуття

Тієї нагороди відбулося --
Самопожертва справжня - ось життя! --
Любов оця - під враженням і досі!

ІІ (ХІV)

Любов оця - під враженням і досі!
Її харизма нам зійшла з небес --
На аурах печаттю запеклося
Те наслання, в якому сам воскрес.

Ти також відродилась, мов колосся,
Це почуття - найбільше із чудес.
Позбутися минулого вдалося --
Колишніх пасій зник набір увесь.

Як марево, зринають їхні тіні --
Буває нині. Наче той сміттяр,
Що запахом періщив баговиння...

Та знищує їх сонячний списар,
То Королеви Почуттів уміння --
Чи знав таку -- не певен я -- й Ронсар.


ІІІ (ХІV)

Чи знав таку -- не певен я -- й Ронсар,
Вклоняюся засновнику Плеяди --
Любові поетичної різьбяр,
Торкались вічності його поради.

Але, відомо, кожен циркуляр
Свої ховає в повсякденні вади,
Якщо для когось вірність - це петля,
То флірт позбавлений реально влади.

Петрарка, Данте - ближче, тільки там --
Лиш мрії невзаємні високосся --
Краса духовна -- данина Богам...

А нам дано кохання суголосся,
Несем його, як найдорожчий крам --
До сивини у власному волоссі.

ІV (ХІV)

До сивини у власному волоссі --
Наш перший рік - піднесення п'янке --
Рікою черешневою лилося,
Немов літак робив круте піке.

Ми в руслі тім, неначе два лосося --
Супроти течії єство в'юнке --
Несли так легко, що мені здалося --
Здолаємо удвох усе мілке.

Смерть матері - прийшло велике горе --
Й коли душа нагадувала згар --
Ти лікувала серце моє хворе

Цілющою любов'ю, як бджоляр,
Життя пекучий солод мов говорить --
Кохання справжнє - це вам не бульвар.

V (ХІV)

Кохання справжнє - це вам не бульвар,
Поезії писалися сакральні,
У вічність мовби ніс обох човняр --
Перегуки душевні, сповідальні

Пронизували кожен капіляр,
І особливу виткали ментальність.
Любові сила там, як Бог--зброяр --
Здола всі підступи гидкі, брутальні.

О скільки сварок вже було -- дрібниць,
Найбільше в них про ревнощі ішлося.
Плела уява стільки небилиць,

Але прозріли, наче мудра осінь --
Невже нас підніма щось до зірниць?
А почуття, де все переплелося?!

VІ (ХІV)

А почуття, де все переплелося --
Ще вибирався із проваль гріха --
Спокусливе розпусти довгоносся
Чіплялось довго -- гірш од реп'яха.

Ти знала і не піддалася злості,
Хоча була у ревнощах лиха.
Довготерпіння - звідки узялося?!
Зціляла ним гульвісу-лопуха.

Всі примітивно грюкали дверима*
Як відчували зради перегар --
Моя ж -- удосконаленням інтиму --

Кохання здобувала Трафальгар**
Душі красою вразила так зримо --
З'єднались два світи, немов муар.
______________________________
* Грюкали дверима - розривали стосунки.
**Трафальгар -- морський бій, що відбувся 21 жовтня 1805 біля мису Трафальгар, де англійський флот, керований адміралом Нельсоном, переміг іспанську флотилію, площа в Лондоні, названа на честь Трафальгарської битви. Тут - вжито в значенні Перемоги кохання.

VІІ (ХІV)

З'єднались два світи, немов муар --
Нас поріднило ще пісенне диво --
Неначе віртуозний ковзаняр --
Слова перетворив у звуків мливо.

Натхнення здвоєне -- під гру флояр --
Кресало на льоду палахкотливі
Мелодій іскри... Так вночі ліхтар
Виблискує між вітами красиво.

Б'є пекла грім, аж шарпається твердь,
Земля тріщить -- громадяться тороси --
Усе летить до чорта шкереберть!

...Кохання музика -- не приверзлося --
Життя раптово сповнила ущерть --
Взаємності величне двоголосся.

VІІІ (ХІV)

Взаємності величне двоголосся --
Ми їздили на озеро удвох --
О пречудово нам тоді велося --
Ярило сяяв, а Купайло Бог

Сприяв зазнати під водою млості --
Злиття солодкого, серця аж: "Тьох!"...
Коньяк, багаття, вірші, море тостів,
Цілунків, пестощів, п'янких знемог...

Мара тоді твоє втомила тіло,
І трапилась одна із авантюр -
Коли вертались, ти -- знепритомніла...

Та переляк минув гірких зажур!
Боялися кохання вражі сили --
Вдарялися у нього, як об мур!

ІХ (ХІV)

Вдарялися у нього, як об мур
Ті -- "подруг" преогидні пересуди --
Душив їх заздрості печальний смур --
Щоб красивішій пакостить усюди.

Плітки пускати, ляпнуть каламбур,
Чи спокусить коханого до блуду --
Весь арсенал чортячих агентур --
Ним користались навчені іуди.

Цей світ не тільки з чорного творивсь --
Серед людей живе і світла прорість --
Що сонцесяйну виглядає вись...

Вона любов рятує від спотворень.
Це перед нею ницими здались
Всі збочення Содому та Гоморри.

Х (ХІV)

Всі збочення Содому та Гоморри
Вони далеко десь від чистоти...
Блишить червоне світло семафора --
Бік протилежний - ось куди іти.

Ти багатьом даси красуням фори
У вірності. Нам вік цей - золотий,
Мов серденько твоє. Трублять хай горни --
Як щастя це надовго зберегти?!

Бо все минуще, тлінне в цьому світі...
Але Орфей чи кращий трубадур
Історії їх вічністю умиті --

Лише співець -- кохання деміург --
Він здатен річку Лету зупинити,
Вогні пекельні сатининських бур...

ХІ (ХІV)

Вогні пекельні сатанинських бур...
Вони жадають знищити кохання --
Прихильники розпусти диктатур --
У вірних захитать переконання,

Розкласти, спокусить, карикатур --
Намалювать - гаремів споглядання...
І душу вийняти з його скульптур,
Лишивши оболонки насміхання.

Та не на те Бог лебедів ліпив,
Аби віддати їх підступній кобрі.
А пам'ятник створить - одне із див,

Серця палило полум'я недобре,
Жахливий біль нам витримку точив,
Але загартувались в непокорі.


ХІІ (ХІV)

Але загартувались в непокорі --
Прилюдно демонструєш ти красу.
Танцюючи, подібна Терпсихорі*,
Розсіюєш звабливість, мов росу,

На віддалі піднявши раптом шворінь...
Чоловіки очиськами пасуть,
Так збуджено, готові вже й до оргій...
То -- веремії алкоголю суть.

Позбувшися хмільної ейфорії,
Оскому збивши чародиктатур,
Кохання справжнє знов нас тихо гріє,

Через життєвий проступа сумбур,
Те вічне почуття, висока мрія,
Моя весна, яку плекав Амур.
*Терпсихора (гр.) — муза танців і хорового співу.


ХІІІ (ХІV)

Яка всесильна ти єси, любове,
ні смерч, ні шторм не стне твій ніжний човен...
Ярослав Дорошенко

Моя весна, яку плекав Амур,
Відколи сталась наша зустріч перша,
Триває в спеку, поміж кучугур,
І восени, легенький смуток стерши.

А музика весняних партитур?!
То — апогей краси, любові звершень,
Це — солод, та не приторний гламур,
Він -- щастя дух, що мрії перевершив.

Але найбільш кохання — боротьба,
Змагання зваб у своєріднім спорті,
Ти краща за Монро, самців юрба

Тебе готова вкрасти й на офшори.
Натхнення королева голуба,
Твоя душа - як бісеринки-зорі!

ХІV (ХІV)

Твоя душа - як бісеринки-зорі,
Усипала красою цілий світ,
Мов на містичнім килимі чи ковдрі,
У щастя небеса -- цей наш політ.

Вкраїнською родзинкою із торта --
Засяй, неначе весен первоцвіт.
Любов пульсує в космосу аорті,
То -- людства почуттів -- ясний зеніт.

Якщо усе навколо почорніє,
Закурить Сатана одну з сигар,
Там іскра порятунку і надії --

Взаємного кохання -- справжній скарб --
Нарешті здійснена поетів мрія --
Ймовірне диво неймовірних чар.

ХІV МАГІСТРАЛ

Ймовірне диво неймовірних чар
Любов оця - під враженням і досі!
Чи знав таку -- не певен я -- й Ронсар,
До сивини у власному волоссі.

Кохання справжнє - це вам не бульвар,
А почуття, де все переплелося,
З'єднались два світи, немов муар --
Взаємності величне двоголосся.

Вдарялися у нього, як об мур
Всі збочення Содому та Гоморри,
Вогні пекельні сатининських бур...

Але загартувались в непокорі.
Моя весна, яку плекав Амур,
Твоя душа - як бісеринки-зорі!

21.07. - 18.08.7532 р. (Від Трипілля) (2024)

- Прогуляємось, Андрійку, ботанічним садом?!
А онукові малому, звісно ж, все цікаво,
Тож на ті слова бабусі відгукнувся радо.
Дідусь зайнятий постійно, повсякчас у справах,
А бабуся із онуком кожен день гуляє.
Де вони за оцей тиждень тільки не бували.
Вже Андрійко цікавинок скільки нових знає.
Буде з друзями ділитись, щоб і вони знали.
У саду буяє зелень, скрізь квіти яскраві.
Роздивляється Андрійко та про все питає…
Утомились та і сіли спочивать на лаві.
Аж попереду на клумбі кущик розквітає.
Його пагони червоні у лускатім листі
Не так кидалися в очі, як рожеві квіти,
Які сотнями збирались у довгенькі кисті.
За тим цвітом і не видно було майже віти.
- А що то за кущ, бабусю? – Андрійко питає.
Посміхнулася бабуся: - Тамарикс, онучку.
- Якась, наче, дивна назва для нашого краю?
- Звісно, дивна та ж, Андрійку, така милозвучна.
Правда, ще його гребінник люди називають,
Боже дерево, жидівник чи калмицький ладан…
Бісерник … Та усіх назв я і не пам’ятаю.
Та і знаю не багато що про нього… Правда,
Знаю, що росте він більше, де піску багато,
Понад морем можна стріти, в річкових долинах.
На солончаках рослина вміє виживати
Там, де вижити не здатна будь-яка рослина.
Вона «п’є» солону воду, з землі добуває,
Відділяє сіль й на листі своєму збирає.
Серед літа не зелена - аж сиза буває,
Стільки солі кристаликів на листі тримає…
А, до речі, чи не чув ти про «небесну манну»?
Виявляється, не казка то, а правда чиста…
Ішли люди пустелею голодні, у ранах,
Води трохи іще мали та не мали їсти.
Скоро голод доконає. Звернулись до Бога
Аби дав їм якусь їжу. І раптом із неба
Посипала на них «манна», достатньо для того,
Щоб наїстись та і взяти в дорогу для себе.
Так ось, «манна» та не просто із неба упала…
На гіллі у тамариксів комах є багато,
Що щитівки звуться. Соком вони промишляли.
Варто кору лиш пробити і сік будеш мати.
Нап’ється комаха соку – а дірка зосталась.
Сік потроху витікає та і підсихає.
Ті солодкії крупинки гілля ледь тримались.
А, коли в пустелі вітер раптом налітає,
Обриває ті крупинки й підносить до неба.
Може віднести далеко у вигляді хмари.
А затихне вітер – хмара скида «манну» з себе.
Так, що «манна» та «небесна» - ніякі не чари.
- Чому ж саме тамариксом рослину назвали?
- Ой, не знаю… Хоча, чула історію давню.
Вчителька колись у школі нам розповідала,
Коли хтось задав із класу їй таке питання.
Так от, було то у роки вже давно минулі.
Хоч тоді на Запоріжжі вже козакували.
Кого пани не зламали, кого не зігнули,
Ті бігцем на Запоріжжя, на волю втікали.
Аби панам не дістати втікачів із Січі,
Тут їм прізвиська одразу всілякі давали.
І відмовитись від того козаку не личить.
Тож ходив козак до смерті із тим, як назвали.
Були поміж козаками і маленькі джури.
Хто сирота, кого батько віддавав до Січі,
Щоби виросла козацька на синову шкура,
Щоби смерті міг сміливо дивитися в вічі.
Прибився якось до Січі сирота-хлопчина.
Прибіг зляканий на пагорб, де була сторожа.
- Тама рикс! – кричить, - Рятуйте, бо згине людина!
Хто ж, як не козак, нещасному в степу допоможе?
Коней бігом осідлали та у степ помчали.
А там ляхи молодого парубка схопили.
Як помітили козаків – миттю повтікали,
А зв’язаного того хлопа на землі лишили.
Розв’ְязали, розпитали, доки повертались.
А він виявивсь спудеєм, утікав з Острогу.
Там одному багачеві від нього дісталось,
Тож ніяких варіантів не було у нього.
Втік на Січ. А багач слідом погоню відправив.
Сам помститися зібрався… А спудей, тим часом
Де шляхами, де стежками на Січ вільну правив.
Зустрів хлопця край дороги, що позирав ласо
На шмат хліба, бо худий був і дуже голодний.
Узяв хлопця із собою – удвох веселіше.
Всю дорогу травив байки - зупинити годі.
Де латиною, а часом і на мовах інших.
Розказував і про риксів, що царями звались.
Про їх війни і походи, про славнії битви.
Про те, як вони у злато й срібло одягались.
Устиг хлопець оте слово, навіть, полюбити.
Ішли та все озирались, чи нема погоні.
А за Бугом озиратись уже й перестали.
Думали, що перестріти ляхи вже не годні.
А ті раптом з-за пагорба на них і напали.
Сам багатий лях, неначе павичем одягся.
На спудея налетіли, руки пов’язали.
Хтось руками і до хлопця малого потягся.
Але той не дався, вдарив по руках добряче
Та й чкурнув у очерети, лиш зашурхотіло.
А на пагорбі здалека «фігуру» побачив
І побіг туди, аж п’яти його замигтіли.
Вперше у житті він бачив багатого пана.
Тож за царя його й визнав, за отого «рикса».
Як сприйняв, то козакам так сказав без обману…
От відтоді Тамариксом на Січі й нарікся.
В характерника старого джурою зробився.
Щось таке у ньому, мабуть, той козак помітив.
Отож, ріс хлопчина швидко та всьому учився,
Що характерник козацький справді мав уміти.
А, як виріс, став козаком великої сили.
Гнув підкови, із мушкета вціляв у монету.
Будь-які сліди знаходив і читав уміло.
Говорили, що міг кулю упіймати злету.
Був сміливий, не боявся ні Бога, ні чорта.
Міг пролізти там, де й миша би не прослизнула.
Битися з чамбулом цілим йому у охоту.
До султана завітати – то запросто було.
Ляхи, турки і татари дізнались про нього.
Дітей своїх Тамариксом взялися лякати…
От, надумались козаки та й літа одного
Вирішили до султана в гості завітати.
Вийшли чайками у море та трапилось лихо –
Раптом буря налетіла й чайки розметала.
Кілька чайок до берега прибило. Та втіхи
Козакам від порятунку виявилось мало.
Адже берег був татарський. Вістка розлетілась
Кримом, що козацькі чайки берега пристали.
Хан татарський із ордою на коней усілись
І до чайок тих скоріше берегом примчали.
Як почули козаченьки, що татар багато,
Ухопилися за шаблі, щоб з честю померти.
Але Тамарикс велить їм на чайки сідати,
А він сам татар зустріне. А був же упертий.
Сіли козаки на чайки, стали відпливати,
А орда вже на підході, берег весь укрила.
Побачили Тамарикса, взялися стріляти.
Але стріли всі татарські мимо пролетіли.
Козак стоїть та сміється. Мушкети дістали.
Та він кулі ті хапає голою рукою.
Тоді уже усім скопом ординці напали.
Не зміг козак з усією справитись ордою.
Пов’язали йому руки, шаблю відібрали.
Перед ханом поставили аби поклонився.
Та той дивиться на хана сміливо й зухвало,
Під тим поглядом козацьким хан аж збеленився.
Та ще ж, поки він з ордою з козаком змагались,
Чайки морем подалися, уже й не дістати.
А татари ж пов’язати усіх сподівались,
Заробити на ясирі гарні грошенята.
Розізлився хан та й дума, що із тим робити.
Велів яму глибоченьку у піску копати.
Козака, як був, в мотуззі, туди посадити
Та й засипати – з могили йому вже не встати.
Виконали наказ хана – викопали яму,
Кинули туди козака та й позагортали.
Поставили ще й сторожу на могилі прямо,
Щоби тіло загиблого козаки не вкрали.
Стоїть день сторожа, другий. Сонце припікає.
Раптом на отому місці, де була могила,
З-під землі якась рослина віття розпускає.
Товстий шар піску тим віттям запросто пробила.
Налякалася сторожа: хан же не погладить.
Бігом віття порубали, в море покидали.
Нагорнули піску більше, галька не завадить,
Ще й на горбку пострибали, добре притоптали.
Не пройшло багато часу – знову лізе віття.
Порубали, покидали, насипали гору.
Сидять собі, позирають – вже й страшно сидіти,
Бо з усіх боків те віття полізло вже скоро.
Заходилися рубати. А тут купець їде.
- Що, шановані аскери, робите? – питає.
А ті бігом й пожалілись купцеві на біди,
Мовляв, ми його рубаєм та знов виростає.
Подививсь купець та й каже: - Даремно робити.
Там по березі такого росте вже багато.
Прибилося до берега, мабуть, ваше віття.
Вже й коріння попускало й стало розцвітати.
Кинули тоді татари дурну ту роботу,
Втекли в гори, щоб на очі хану не потрапить.
Нехай ханові вже буде із тим усім клопіт,
Якщо здумає провідать ту могилу раптом…
Чумаки тоді за сіллю до Криму ходили,
Тож від козаків татарам все переказали.
А татари ту рослину скоро й полюбили,
Тамариксом, як козака, так і називали.
Невибаглива рослина усім до вподоби.
У пісках знайти нелегко дрова для багаття.
А тамариск і сушити не потрібно, щоби
Розвести вогонь і душу, й тіло зігрівати.
А які чудові речі можна вирізати
З деревини тамарикса? А меблі робити?
А ще можна і хвороби листям лікувати.
А з медом його солодким чай із листя пити.
А ще кажуть, що верблюди у сиру погоду
Тільки кашляти почали, зі стежки звертають
І їдять цілющу зелень – відігнати годі.
Наїдяться і хвороба умить пропадає.
Отакий-то тамарикс той. Бачиш, як квітує?!
А він здатен, навіть тричі на рік квітувати.
Мабуть, сила ще козацька у ньому нуртує,
І нікому оту силу повік не здолати.

Скровлені ракетами руїни
Й чад пожеж, край стишених шляхів, –
Звуть на бій за волю України
Вірних клятві доньок і синів.
Здійнята війною веремія
На хоробрих не нагонить страх, –
Іскри гніву й спалахи надії
Осявають світлом страдний шлях.
Українці – горді і суворі,
Українці – мужні і стійкі, –
Вічний дух свободи й непокори
В наших душах упродовж віків.
Вибухів гарячі блискавиці
Обпікають блисками зеніт, –
Стали ми твердішими за крицю,
Раз не можем зникнуть у вогні.
Дужчаємо в муках і тривогах,
Не прощаєм ворогу образ, –
І виразно бачим Перемоги,
Вистражданий нами, мирний час.
18.08.24

...Я би трішки поперчив
І навпроти зупинився б
Те, що вчора начепив
Коли сам собі наснився…

Розіслав би до газет
Лиш до тих, що смітникові
І віддав би свій жакет
Не комусь, а двійникові…

Я б навколішки присів
Примостився б до земельки
Сколупав би кілька слів,
Щоб вмістилися у жменьку…

Я би все це поперчив
В той же спосіб, не інакше
Суперечки б всиновив
Винуватця не назвавши…
28.07.2024.

Вже сотню днів минуло,як я тебе чекаю,
В келихах вина тонув мій сум.
Десятки ночей добігли кінця,
А я все шукаю тебе у далекій імлі
------------------------------------
Я чекав тебе в мандрах безупинних,
Сотні міст пройшов у пошуках марних.
Тисячі доріг шукали твою тінь,
Зорі нічні вели мене у шлях.
------------------------------------
Чекав тебе з вітром і дощами,
Кілометри слів і тисячі листів.
Сміх твій у дощах чув вечорами,
В очікуванні мрій, що не збулись.
------------------------------------
Два серця, що б’ються, як гроза,
Три зламані пера, що згубили всі слова.
Сотні листів, що впали в забуття
Прагну знайти те, що зникло навіка
------------------------------------
І ось ти з’явилась на світанку,
Очі сяють, мов зорі у ночі.
«Вибач, я згубилась у мріях забутих,»
«Чи залишишся ти зі мной назавжди »

2024