Споглядаю німу темноту,
На морозі закляклої, ночі,
А думки довіряю листу,
Що привабно біліє й шурхоче.
За холодним свічадом вікна
Нічогісінько оку не видко, -
Лиш чорніє пітьми пелена
Та під вітром здригається шибка.
І бентежно мені від думок,
Що ця темінь незрушно зімкнулась,
Заслонивши мільйони зірок,
Шум і гамір поглинувши вулиць.
Але зараз ця ніч промине
І засне перед нею тривога,
Бо вже обрій рожевим вогнем
Освітляє світанню дорогу.
09.12.23

Пишу листа у порожнечу
Не всупереч, а завдяки...
Та не помітив: ці рядки
Завмерли. В місті - пізній вечір.

Під наглядом чужих облич
Пишу листа у порожнечу.
Кладе мені крило на плечі
Глуха та невблаганна ніч.

Хоч знаю: словом аж ніяк
Не зупинити кровотечу, -
Пишу листа у порожнечу
І додаю питальний знак.

Все зрозумів. Збираю речі.
Хотів зробити відкриття...
А замість того все життя
Пишу листа у порожнечу.

Мене мАбуть уже не існує...
Хай і чую годинника хід,
як пацюк в своїй нірці ночує,
навіть птаха беззвучний політ...
Але я...десь подівся...не можу
зрозуміти в якому краю,
і для чого тут дихаю, хОджу,
марно рими оці дістаю.
Якщо це небуття, то напевно
не даремно потрапив сюди.
Від думок уразливих ,шалених
треба було кудись утекти.
Так байдуже все, наче в запасі
маю декілька нових життів,
і якщо помилився наразі -
у новому все буде як хтів...
Ну а це-на смітник,курям - на сміх .
Людям - вірю, вони таки є-
я залишу написаний наспіх
чи то вірш, чи то серце своє.
А вона...а вона не читає
ні віршів,ані ліній долонь,
ні мене...так безодня чекає
і зове - підійди ,охолонь.
А мене...а мене вже немає.
В ліжку - поруч, насправді - чужі.
Ще сьогодні пишу, та хто знає...
Завтра краще сховати ножі !

08.12.2023

Є кому слати привіти
у суєті самоти,
є ще до кого іти
душі живі обігріти.

Інші шляхи до мети
наші освоїли діти,
є кому слати привіти
у суєті самоти.

Має свої заповіти,
мрії і цілі ясні
юна опора еліти...
до перемоги, мені
є кому слати привіти.

12.2023

Вже січень, а не видно апліке морозне,
І не танцює в білій сукні заметіль.
Лиш на столі у кришталевій вазі рози,
І поряд пахнуть сніжні яблука кальвіль.

Зривали разом бережно у пізню осінь...
Ще скачуть спомини якимось табуном,
А в серці проросло гілля колюче сосен,
Притрушене, мов снігом, в*ялим тютюном.

Вже січень, а в зими краплисті сльози.
Не замерзають почуття, не снився й лід.
Ще на столі у кришталевій вазі рози,
Сухі пелюстки... Лиш кальвілем пахне світ.

Моя поезія не вільна
Від божевільних почуттів.
Стрясають вихори свавільні
Нещонайкращий із світів.

Нема ні ради, ні розради,
Ані кількох утішних слів.
Стихає шерех листопаду,
А я тебе і не зустрів.

Хіба жебрачка, щоб любов святу
вимолювати на колінах в неба?
Та ліпше гріть під серцем самоту,
ніж виглядати ницою ганебно.

Не звикла я ні з ким любов ділить,
жада замучить — вип'ю біль до краплі,
розчулених мелодій щемну мить,
лункі світанки й ночі благодатні.

Небесному Світилу присягну,
за ґратами сповідниці промовлю:
"Та краще вбити у собі жагу,
аніж стояти в черзі за любов'ю!"

Але розкішна в'яне від журби,
а некрасива в щасті — королева!
Любові найкоштовніші скарби
тримають небосхил корінням древа!

06.12.2023р.

По білому ступаю і стікає
Із мене хмуровиння сірих снів,
Досада від чужих колючих слів,
Все губиться у білому безкраї.
Іду по білому, немов лечу по раю!
Не віриться, що то звичайний сніг.

Не знаю, зваба в тім мені, чи мука-
Ця білість неймовірна для очей.
Немов душі єлей, сльоза тече.
І серце збуджене рахує миті гулко,
Незаймані відтворюючи звуки,
Й пороша чиста палає плащем.

Із Данила Хармса

Тягну́в я са́нки крізь узлісся,
стояли со́сни по боках;
і враз – по річці хтось пронісся
на начебто стальних крючках.

Я витягнув на берег санки,
а той – бігцем пустивсь у ліс,
до ніг пристосував дві планки,
скакнув на місці – та ізслиз.

І я присів собі на санки
й гадав, узявшись за боки́:
«Які незрозумілі планки
та дивовижні ті крючки!»

(2023)

Про успіхи наші і втрати
Новини приємні й сумні, –
За вас, українські солдати,
Молюся всі ночі та дні.
Щомиті звертаюсь до Бога
З проханням своїм і чужим:
Даруй нам скоріш Перемогу
Й солдат від смертей вбережи!
08.12.23

…Зі слів майструє човен в небо,
Не копіюючи чуже.
Дощі супротив стелять ревно
На тлі, завідомо брудне…
Ще й вітер змотує в мотузки.
Бо ненароком зачепивсь…
Щоб розлетітися на друзки -
Старечий небу ніч моливсь…
А ще і весла, ще і парус…
Коли ж воно оте взійде?
Та мені що? Я не втручаюсь
Тому, що все це хтось зітре…
7.12.2023.

День разом з сонцем за горою згас,
Розбіглись хмари, що весь день блукали.
Сипнуло зорі небом, бо в цей час
Ще місяця година не настала.
Тож небо все усіяне було
Перлинами, що сяяли яскраво.
Над річкою на луках за селом,
Закінчивши свої всі денні справи,
Розсілися дівчатка й хлопчаки.
Багаття палять та ведуть розмови.
Теплом ще поки тягне від ріки,
Тож діти почуваються чудово.
Хоч темрява і не така глуха
Навколо. Та ж багаття очі сліпить.
Тож декому й здається, що лиха,
А тут ще старші хлопці так і сиплять
Історії про відьом і чортів,
Про чорний дім над чорною горою.
Хтось би з малечі й відійти хотів
Та ж страшно – раптом стрінеться з отою
Ще нечистю. Хоч вид не подають
Та в темряву постійно позирають.
І очі в них все більшими стають
Від страхів, мабуть, що навкруг гуляють.
Максим помітив ті страхи в очах,
А був він хлопцем зовсім не злостивим,
Рішив хоч трохи розігнати страх,
Спитався раптом в дітвори: - Можливо
Хтось із вас чув про лісових людей?
- Ті, що по колу в лісі людей водять,
Що потім й шлях додому не знайде?
- Та ні, той «лісовик» зоветься, вроді?!
Засперечались. Перервав Максим:
- Лісові люди – зовсім інше діло.
Такі, як ми. Та ліс – домівка їм.
Усе життя у лісі просиділи.
Велика в них і сива борода.
І ходять вони завжди босі й голі.
Узимку шмаркля з носа вигляда,
Звиса, немов бурулька аж додолу.
Як холод взимку до кісток пройма,
Той дід сидить скоцюрблений, трясеться.
Від нього шкоди для людей нема.
Скоріше, навпаки, як хтось зіткнеться
З таким узимку в лісі – добрий знак.
Щасливим, значить після того буде.
- Ну, ти, Максиме, й вигадав, однак?!
- А ти не поспішай, Степане, гудить.
Дурити я нікого не хотів,
Мені бабуся якось розказала
Історію одну про двох братів.
- То розкажи… - малеча зажадала.
- В однім селі колись давно жили
Два брата. Наче й рідні, але різні.
Остап – молодший, ледар був і злий.
У нього все то рано, а то пізно.
Город в осоті, двір у бур’янах,
А він сидить на лавці над дорогу.
Якби ж у нього та була жона.
Та хто ж піде за ледаря такого.
Вакула – старший, працьовитий був.
Як віл робив, аби достаток мати.
І добрий – про біду у когось чув,
Готовий і останнє був віддати.
Якось узимку скінчились дрова
І мусив він по снігу йти до лісу.
Подався сам, Остапа не позвав.
Йшов, сніг топтав та навкруги дивився,
Де сухостій, щоб швидко назбирать.
Не буде ж лісом цілий день блукати.
Отож, іде він лісом, коли – глядь:
Дід з бородою, наче та лопата
Геть голий під ялиною стоїть,
Все тіло аж здригається у нього
Від холоду. Вакула вже за мить
Зніма кожух і кинувсь до старого
Аби скоріш закутати в тепло.
Та ледь торкнувся діда, диво сталось:
Розсипавсь дід, неначе бите скло.
Лиш купа срібла по йому зосталась.
Вакула срібло у кожух зібрав
Та і додому. З того став багатим.
І новий дім для себе збудував…
І став щасливо жити-поживати.
Від брата, звісно, зовсім не таївсь.
Все розповів, від чого став багатим.
Остап легким здобутком загорівсь,
Йому схотілось теж багатим стати.
Але…Зима. По холоду у ліс
Йти не хотілось. Став тепла чекати.
Коли пригріло, то із печі зліз,
Та діда того почвалав шукати.
Але із лісу вже не повернувсь,
Ніхто його відтоді і не бачив.
Чи заблукав, чи з хижаком зіткнувсь.
Чи у болоті потонув…Одначе,
Казали люди, що, коли весна
Лиш починає по землі блукати,
Хіба людина геть уже дурна
Подасться лісових людей шукати.
Вони голодні всі після зими,
Їдять усе, що бачать лише очі.
Не погидують, навіть і людьми.
А що поробиш, коли їсти хочуть…
Поглянув на малих, ще більше ті
Дрижать від страху. Ждав зовсім другого.
Він їх лише розрадити хотів,
А вийшло більше налякати в нього.

Завиває зима папільотки своїх вітрів
Затирає сліди і заковує сизим льодом
Поети буває дописують власний вірш,
Що хапає за хвіст
І з’їдає себе до рогів.
А тоді вирушають в дорогу по білих слідах,
Ледь помітних немов би закінчилась чорна стрічка
І колодки друкують шрифтом, що на небесах,
Лежить,
І каретка торочить про снігом засипану вічність.
Телеграми її мовчать.
Кілобайти вагань, електронні курсори втоми,
Скаженіють вітри, лиш появиться слід – сичать
І стирають її не відправлене повідомлення.
Невже доведеться писати мені за двох,
Ходити засніженим, білим, мов аркуш світом,
Де тільки незримо присутній примхливий бог,
На звалищі снів, і затоптаних білих літер.

29.11.2023

Місяць в темнім небі п'є кумис...
В оди не складаються катрени.
Чом же, добрий друже, ти не спиш? —
Бачу в чаті світлофор зелений.

Розгорнув обійми інтернет,
І затяг у темну павутину.
Вирватися важко із тенет,
В три години ночі, без причини.

Ваблять фотографії чужі,
Фейкові новини тривіальні,
А по стінах бродять міражі
Золотою тишею у спальні.

Хоч між нами — відстань... таїна...
У приваті кілька слів і кома,
Вподобайкам тішишся дарма,
У фейсбуці — світ, а всесвіт вдома.

05.12.2023р.

У кожної сніжинки унікальна сукня,
Неначе на замовлення пошита.
Чиїсь старанні, ніжні доторкнулись руки,
І філігранний залишивсь відбиток.

Вбрання, мережане сріблястими нитками.
Мороз їм додає і шарму й блиску.
Під усмішками сонця і небес вершками
Зими розкрилась незвичайність хисту.

Кружляють у танку легкі сніжинки білі,
І вишукані сукні в мерехтінні.
Прикриє незабаром землю їхня сила,
І снігове лежатиме сплетіння.

І прийде час, коли твої учинки
Обернуться й повстануть проти тебе;
Як вояки, зберуться навкруги
І зброєю грозитимуть тобі,
Нагому й безборонному.
А потім
Посходяться ще вчинки-фарисеї
І відчитають лживі обіцянки,
І вимагатимуть, щоб сповнив ти їх;
І прийдуть ще повії по заплату.
Ти всіх приймеш без слова. Тільки станеш
І вислухаєш кпин, погроз і лайок,
І сповнишся гіркотою страшною,
І, очі звівши, скажеш: — Боже, де Ти, де Ти?
І на той жаль бездонний Світло скаже: — Тут.
І на той смуток Світло загориться,
І юрби вчинків, з’єднані у Світлі,
Закаменіють, збліднуть, відійдуть,
І врешті будеш ти із Світлом сам на сам,
Чого був спрагнений ти все життя...
Лишень, відходячи, зупиняться два вчинки,
Найліпший і найгірший, озирнуться й скажуть:
— Так, це була людина,— й відійдуть, обнявшись.

З ранку сàмого ожеледиця
Виграє кришталевим відблиском.
Подивися- під ноги стелиться
Як ти любиш- покірно й віддано.

Така чиста, ніким не торкана,
Пофарбована в синє променем,
Не зім'Ята чужими кроками,
І ніким іще не підкорена.

Лиш для тебе одного звечора
Дощ в обійми морозні сипався .
Ти упасти на ній приречений,
Як замерзла моя оксамитниця.

Я її у руках не втримала,
Бо злітала з моєї ніжності,
І до тебе торкалась крилами,
Та ставала від того грішною.

То ж ступай лиш туди, де всипаний
Мій кришталь відгорілим порохом,
Я ж відлиги в зими проситиму
Й оживлю оксамитницю подихом.
12.2022.

Немов білих троянд пелюстки,
Землю-матінку вкрили сніжинки,
Падали й на беріз гілочки
І на вії красуні-ялинки.

Посріблили кожушок сосни,
Дубу й кленові шапки пухнасті.
Ті сніжиночки - діти зими -
Закружляли у "білому" вальсі.

2019 р.

Зимою дощ кінчається морозом?
Весняне сонце завше не пече?
А чи завжди потужні літні грози
осіннім проливаються дощем?.
Який зв’язок між воднем і водою?
У чому суть вугілля й вуглецю?
Чи стане баба знову молодою
лиш завдяки весільному вінцю?.

Я знову пробую безсило
Хоча б на мить одну заснуть,
Бо згадки душу обліпили
Тим, що уже не поверну.
Вмостились колом нерухомим
І сяють зорями у ній,
А я віддавсь приємній втомі
Полону дум оцих і мрій.
Напевно, пам’ять не ледача,
Якщо донині вберегла
Мої веселощі дитячі
На чистім березі тепла.
Надалі ще було чимало
Пригод, обставин і стрічань,
Але свідомість не втрачала
Природну здатність до збирань.
Не мала сумнівів ніколи
Про те, що треба вберегти,
Щоб не залежати від волі
Набору, складу, повноти.
Липку, мов сон солодкий, ношу
Всіляких згадок не згубив, –
Лише нові до тих приношу,
Що обступають щодоби.
Подій яскравих урожаї
Збирає пам’ять все життя, –
І ними тішитися маю
Тепер до самозабуття.
07.12.23

Змарніла нічка, день зігнувсь.
Грудневий шум в тумані стих...
Самотній вулички дідусь
Іде до мертвих від живих…
Замкнув хфіртину, позіхнув -
Доспить у вічності, доспить!
І проклинатиме війну,
А що лишилося робить?
Іде… обіч металобрухт
З якогось подиву ще тлів…
Не думав дідо, що маршрут…
І зупинивсь. Перехотів.
6.12.2023.

Душа до скону вигоріла вщент.
Вона померла, я її не чую...
А у мізках, як вирок- той момент -
позвав її, холодну і чужую...
Жаліти про кохання - вище
зло.
Та я жалію, Боже, як жалію!
Воно і їй в житті не помогло ,
мене ж убило...і я досі мрію,
щоб не зустрілись, щоб не прожили...
Довіку щоб не бачились ніколи.....
Ці двадцять років - наче б не були...
Лиш син хай буде - он прийшов зі школи.
Жаліти про життя - ще більший гріх.
Та грішний- і від нього теж далеко
Не можу тих пробачити утіх,
які собі дозволила так легко.
ДовЕла так собі, що краща всіх,
мені ж привезла сум, слова брехливі.
І десь у схові лютий звір заліг...
Тепер він - цар! Ми ж більше не щасливі...
І день по дню нарощує туга
Свою міцну непереборну силу.
Ти- іграшка в її руках , слуга
свойого болю, що не має тилу.
Жаліти про кохання - це мабуть
прирівнює мене до форми смерті...
Тепер - я Звір! І знов готовий в путь,
хай без душі, і хай стежини стерті....

06.12.2023

Читав мене, цікаву, по складах,
виношував у лоні серця — вірші,
купав блаженно в запашних медах,
шукав слова для щастя наймиліші.

Перетинав зруйновані мости,
оберігав, щоб знахар не зурочив,
осиротілу душу золотив
розчуленими аріями ночі.

Жаданням сяяв, наче — аметист —
розпалював багаття в дні суворі,
а я у ватру підкидала хмиз,
щоб не погасло полум'я любові.

05.12.2023р.

Як по росяній траві йде дівча.
На голові несе глечик молока.
Співа з птаством – не змовка.
А ще так собі мудрує:
«Ось як грошики вторгую,
То сьогодні ж, до обіду,
Куплю крашанок в сусіда.
Треба трішки почекать
І роздасться писк курчат.
А як стануть вже курми,
То продам тоді їх вмить.
І на гроші на великі
Куплю собі черевики.
А ще - сукню і намисто
Та й полину собі в місто.
Скажуть парубки: «Красуня!..
Як їй вдяганка пасує!»
Я ж на захват парубочий
Лиш примружу мовчки очі
Та ще, як це я люблю,
Отак голову схилю...»
Пада глечик у траву.
Не в думках, а наяву.
А з ним сукня і намисто
Й усі задуми дівчиська.

P.S.
У кого мрія дію обганя,
Той іде, вважай, що навмання.
 

Білим зефіром вляглася зима.
Білі покрівлі і біла земля.
Іншої фарби навколо нема.
В білому солоді біла імла.

Лоно все біле, чисте-пречисте.
Біла одежда дерев і кущів.
Білих сніжинок - свіже намисто.
Холод у білому хутрі присів.

Білі дороги багаті на сніг -
Сіється борошном білим з небес.
Курява біла торкається стріх,
В білих сувоях мільйони чудес.

Магія біла, білії чари.
Білі хатки́ і білі пороги.
Білого диму білії хмари.
Білі щедроти всюди розлогі.

Моя дружина, гарна і добряча,
Чому тебе обтяжує граніт, –
Чому знедавна ти уже не бачиш
І не спроможна чути білий світ?
Чому без тебе я від сонця сліпну
І вже оглух од сміхів і плачів, –
Чому удень буравлю зором вікна
Й до скрипів прислухаюся вночі?
Чому вчуваю відчуття провини
За те, що ти тіснишся у труні, –
Чому про тебе марити до згину
Самотністю присуджено мені?
Чому?..
06.12.23р.

Десь у якомусь кутку
згаслих почуттів
Я ревную його
як раніше, хоч це і смішно.
Згірклі бажання як тінь,
і такі пусті.
Вирву зІм'ятий лист
щоб спалити, й побачу пісню.

Не заспівати її,
бо зламався гриф,
І обірваних струн,
як бувало, не натягнути .
Я пам'ятаю про те,
хто її створив,
Кинув мовчки до ніг,
і залишив, ще непочуту.

В нотному стані ключі
загубили ряд.
Жменя струшених нот
розгубила своє звучання.
Полум'я перебере
звуки пісняра.
Сміхом скерцо його
запалає в мені востаннє.



Слухати:

https://m.youtube.com/watch?v=CPXZvG0ihGw

Із Данила Хармса

Сидить бульдог над кісткою,
припнутий до стовпа;
й до нього, голосистого,
враз таксик підступа́.

«Пова́жаний бульдожику! –
Незваний каже гість. –
Пустіть мене, бульдожику,
оцю догризти кість».

Ричить бульдог на таксика:
«Нічого не віддам!»
Й кругом ганяє таксика,
несамовитий сам.

Біжать вони навкруг стовпа,
не стишать хід й на мить;
дзвенить ланцюг навкруг стовпа,
навкруг стовпа дзвенить...

Тепер бульдогу кісточку
не взяти вже нія́к,
а таксик, взявши кісточку,
рече бульдогу так:

«Біжу я на побачення.
За кісточку – мерсі.
Як пізно... До побачення!
Сидіть на ланцюзі!»

(2023)
яяяяяяяяяяяяяяяя

Я свою облаштую ялинку
у окопі, з колючого дроту,
на розмоклому нині суглинку,
де лягло уже майже пів роти…

На гірлянди повішу колючі
не лимони – реальні гранати,
може в свято, хоч раз після Бучі,
пощастить дві годинки поспати…

Феєрверків у нас вистачає,
конфетті – од ворожих снарядів.
А погрітися краще би чаєм
і борщеві гарячому раді.

Не чіплятиму я мандаринів
невелика в цукерках потреба –
медальйони моїх побратимів
сяють зорями сумно із неба…

І вони постійно підкреслюють твоє ім’я,
Вимовляють у натовпі тихо щоб ти прислухався,
І розпізнав їхній голос серед тисячі голосів,
Як діти знаходять янголів за теплим шурхотом.
Тротуарами сонця, дощів, повз вікна тісних домів
За усмішкою з якою неквапно проходять далі,
А потім зникають за рогом крутих вітрів
У стоптаних кедах, кросах, туфлях і вицвілих сандалях.
Вони за тобою пильнують. Це, власне, вони
Вдивляються в тебе присівши на лаві в парку,
Це тому відчуваєш гачки на своєму плечі
Мов навмисно хтось поглядом ловить тебе на приманку.
Це вони їздять у громадському транспорті, непомітні для всіх,
Велосипедними доріжками прямують стираючи зорі,
Вони помічають барви з яких виростають пісні,
І романи в які забирають тебе по дорозі.
Вони змушують тебе зупинитися, глянути на клуби хмар,
Завмерти від страху мінливого до безконечності,
Прислухайся, — кажуть вони, — не лякайся, що буде там,
Почуте записують літери, та їм не сягнути небаченого.
Зрештою, вони змушують тебе сумніватися,
Вистригаючи листя газет, і складаючи дивні образи
Упереміш з усім, що було, разом з тим, що сьогодні мине
Розгориться вогонь і займеться майбутніми грозами.
Вбирають тебе у химерну одежу зі слів,
І накреслюють долі відомими їм маршрутами,
Аби ти розпізнав їхній голос серед тисячі голосів,
Як діти знаходять янголів за теплим шурхотом.

27.11.2023

Сліди на узбережжі змила хвиля,
де в парі ми босоніж йшли убрід.
Ти водоспади фраз на мене вилляв,
та не оті, що залишають слід

в душі чутливій, латаній терпінням,
можливо, зацвітуть вряди-годи
коралові лілеї в шумовинні
солоної, немов ропа, води.

І чайка закричить над небокраєм,
так, ніби схоче канути на дно,
бо їй обіймів, крил не вистачає,
як і мені тоді, давним-давно.

Топили небеса — сріблясті брижі,
і цілували сонце золоте.
Так швидко пролетів медовий тиждень,
хоч море ще барвінками цвіте,

у погляді виблискує прозоре
безмежжя бірюзових берегів,
та більше не чекаю я укотре,
глибоководних, незабутніх слів...

Старий вітрильник, скупаний вітрами,
судився неприкаяній мені.
Усе, що залишилося між нами —
покинутий причал удалині.

03.12.2023р.

А ви чомусь так не сміливо…
А я до вас… пізніш про це
Ех, загубилося мірило -
Заполонилибся б живцем…
А що як я візьму й зіскочу
Із цього сну на інший сон?
Та ви, я бачу, неохоче
Перетинаєте кордон…
Ну що ж, почнемо все спочатку:
Назвіть мені своє ім’я,
Бо просинаючись щоранку,
Не пізнаю себе і я…
5.12.2023.

Чарівно усміхнулась, мов весна,
Азарту наганяє, як у покер.
А то мов осінь сива, - враз сумна,
Чи, може, вже потрібен з фірми брокер?

Думки її не розгадати нам.
Зима-пустуха незвичайна нині.
Щоденних ребусів осів туман.
І чи розкриє таємничу скриню?

Січневий ранок зиркає в вікно,
І сонце простягає знову руку,
А карти розкладає в казино
Зима-круп'є без білої перуки.

Ішов чумак ще бідніший,
Аніж перше з дому вийшов,-
Ані соли, ні тарані,
Одні тільки штани рвані,
Тільки латана свитина
Та порожняя торбина.
“Де твої, чумаче, воли?
Чом вертаєшся ти голий?
Подивись, з яким набутком
Ми додому їдем хутко!
Сідай, хлопче, поміж люди,
То скоріше дома будеш”.
“Ні, не можу я сідати.
Треба долю доганяти”.
Побрів чумак степом-полем,
Його доля – яром-долом.
Забрів чумак до шинкарки,
Свою долю там шукати.
Зійшла доля медом-квітом,
А п”яниця – пустоцвітом.
Дісталася тому доля,
Хто плекав її у полі.

Рудіє глиця, знехотя опала.
Стікає щемно захід у сосняк.
І в небі, де недавно лиш світало,
Вже місяця посріблений баняк
Тре синю гладь надщербнутим овалом.

Короткий день пригас, нахмурив брови
Гіллям пухнастим, і сховався слід
Мани останніх митей вечорових,
Що канули у темний малахіт
Густих і пряних сутінок соснових.

У темно-синім небі поволока
Хмарин високих, як рибацька сіть,
Спіймала світла скритого потоки,
Й лишилося у маківках висіть
Потріпане знамено на флагштоку.

А бір знімів, і перший згусток ночі
Втоптавши щільно у руді голки
Звільняти ніби поки що й не хоче,
Та вітром потривожений п'янким,
Вже тінню поле вицвіле толочить.

Неньки України
Всіх захисників
Привітати щиро
Хочу від душі.
Ви - оплот надійний,
Миру наш гарант.
Віри та надії
І любові вам.

Ви оберігаєте
Спокій наш і сни.
Світлої вам радості,
Доньки і сини.
Нехай Богородиця
Заслонить від зла,
Дівчатка і хлопчики
Щастя вам й добра.
Привітної доленьки,
Ви ж війні заслін.
Рідненькі соколики,
Вдячний вам уклін!

2015 р.

Зима вибілює дороги,
Скрипить морозами щомить, -
Тремтить живе все від незмоги
Себе надійно захистить.
Щодня безжалісно лютують
Лихі вітри серед зими,
Можливо, завтра, як статуї,
В снігах зупинимося ми.
Бо вибиваємо зубами
Такі, буває, дрижаки,
Що аж здригається над нами,
Сніжок роняючи, гілки.
Немов хтось хоче нагадати
Про те, що знали ще дітьми, -
Морози люті й білі шати -
Ознаки справжньої зими.
05.12.23

У сні я дитина, бо маю матусю і тата...
Матусенько, люба, я можу тебе обійняти!
Відчути твій подих і теплі долоні на скроні,
У вічі твої зазирнути небесно-бездонні,
Промовити ніжне: мамуню, люблю, пам'ятаю...
Й почути омріяне: доню, рідненька, я знаю...

Чекаю на нічку - наснись мені, матінко, знову,
У зоряне небо тече наша вічна розмова...

У сні я дитина, бо маю матусю і тата...
Матусенько, люба, я можу тебе обійняти!
Відчути твій подих і теплі долоні на скроні,
У вічі твої зазирнути небесно-бездонні,
Промовити ніжне: мамуню, люблю, пам'ятаю...
Й почути омріяне: доню, рідненька, я знаю...

Чекаю на нічку - наснись мені, матінко, знову,
У зоряне небо тече наша вічна розмова...

Грайливий красень – пухнастий, білий.
Спостерігаю, немов у сні.
Тримають віти його уміло,
так досконало, без метушні.

Куди не глянеш – полотна сніжні…
Бешкетник-вітер – партнер у грі.
Злітало листя на цьому тижні.
Звичайна справа о цій порі.

Заполонила... морозна хвиля...
кущі й дерева… нове вбрання.
Готові завжди до зміни стилю.
Багатий досвід та надбання.

Білявий красень – швидкий в роботі.
Він підсумковий наносить штрих.
Завершить справу на добрій ноті.
Був вранці спритний, під вечір – втих.

20.11.2023 7.10 – 8.00

У мене є один дружок,
що любить мед із цукром.
Його я кличу «ворожок»,
а він мене – «злим укром».

Ми ніби небо і земля,
немов вода і камінь.
Він – жирне «золоте теля»,
я ж тішуся байками…

Але у чому дружби суть,
вона доволі різна…
Один розцінює косу,
немов би зброю грізну.

Коса у ближньому бою –
гроза всіх операцій!
Та гну я лінію свою –
знаряддя це для праці!

Оце у нас така байда́
на тлі свободи слова,
бо він за фахом тамада,
а я – лише військовий…

Мені неждано присок ти залишив.
Не гріє, перетлілий, та на мить
Буває, затріщить жарина в тиші,
А схочеш пригасити- заболить .

Тьмяніє ватра. Як би відвернути
Скоріше з місця, де сіріє згар.
Не хочу класти в нього й крихти труту,
Не хочу знов заводити дзиґар,

В якому перетягнута пружина
Колись, як подих, тамувала час.
Розкручуватись малася ж невпинно,
Секунди крапали , тому і жар погас.

А подих вітром став. Задме, бувало,
Мою іскрину в твій осінній сум .
Сама не знаю, то жага чи жало,
Тому назад у присок віднесу.

Де літо
гойдає бірюзові віти,
де з неба
в безодню падають зірки,
засну я,
немов ледь-ледь помітний вітер,
у вербах
навколо райської ріки.

Там тихо,
самотнім бути там не тяжко.
Там квіти,
які для іншої зірву.
Там зранку
мене розбудить райська пташка.
Там спокій,
що біля тебе не живу.

Приспів 1: Я біля тебе. Я біля тебе –
не живу.
Я біля тебе, біля тебе
не живу!
Не живу.

Волосся,
в якому я заплутав крила,
та й очі,
в яких я по́ночі літав,
та й тіло,
яким ти інших полонила,
просити
і повертати перестав.

Приспів 2: Я біля тебе. Я біля тебе –
перестав.
Я біля тебе, біля тебе
перестав!
Перестав…

Не знаю,
чому так гину за тобою.
Не знаю,
чому одну тебе любив.
Ти впала,
мов рання зірка, Бог з тобою, –
бо й Бога
я біля тебе загубив.

Приспів 3: Я біля тебе. Я біля тебе –
загубив!
Я біля тебе, я біля тебе
загубив,
загубив…

Де літо
гойдає бірюзові віти,
де з неба
в безодню падають зірки,
засну я,
немов ледь-ледь помітний вітер,
у вербах
навколо райської ріки.

Там тихо,
самотнім бути там не тяжко.
Там квіти,
які для іншої зірву.
Там зранку
мене розбудить райська пташка.
Там спокій,
що біля тебе не живу.

Приспів 1.

Засніжене місто - зими вишивання,
Нитками біленькими на полотні.
І сонця проміння в природному жанрі
Так мило всміхнулось тобі і мені.

Засніжене місто, і вишивка сріблом
Сліпучо блищить на вчорашнім снігу.
Без тебе не можу, й тобі я потрібна,
Тепло відчуваю, любові жагу.

Засніжене місто у гладі білястій,
Калиновий глянець додав їй штрихів.
Зима вишивала кохання на щастя,
І разом зустріли ми сонячний схід.

Із Данила Хармса

З домівки вийшов індивід –
людина, як така –
і у похід,
і у похід
пустився пішака.

Він йшов, забувши про спочи́в, –
не час ловити ґав!
І він не спав,
не пив, не їв,
не їв, не пив, не спав.

І от він я́кось по нужді
зайшов у темний ліс,
і відтоді́,
і відтоді,
і відтоді – як зслиз.

Отож, якщо його уздриш
ти десь колись-то там,
тоді хутчіш,
чимнайраніш,
скоріш дай знати нам!

(2023)

Небо хмариться, певно, на сніг,
Чи дощитиме знову до ночі?..
Відучора суглоби ще й ніг
Крутить так, що ходити не хочу.
Заховавши в долонях лице
І удвоє від болю зігнутий, –
Я шукаю гаряче слівце,
Щоб погоді оцій дорікнути.
Бо на диво мінлива вона,
Ніби суміш води й алебастру, –
Ревматизм дошкуляє сповна
Та щомиті погіршує настрій.
04.12.23

І
Твоя душа - як бісеринки-зорі,
На темнім небі блискітки ясні,
То пісня у розквітлому мажорі
Являється принадливо мені...

Тональності, як хвилі на Босфорі,
Переливаються у вишині.
Небесний спів на лагідній опорі
Хто ними так чарівно гомонів?!

Кричить зимова хуга: "Вже доволі!"
І сипле в очі цілу жменю кпин,
Міняє настрій дикістю сваволі...

Та боре їх одна з твоїх таїн -
Бо там -- Любов-Богиня -- сила долі,
Еолової арфи щемний дзвін.

ІІ

Еолової арфи щемний дзвін -
Це твого серця надтонка мембрана,
До передчасних приведе сивин,
Коли торкнешся грубо, зойкне - рана...

Як хочу я уникнути провин,
Не впасти до жорстокості тирана...
Кохання золотий аквамарин
Нас обів'є тоді, немов нірвана.

О знаю: все одно вкраде Мара
Хвилини радості, в огидні шори
Вбере миттєвості життєвих драм...

Та не відчуть без цих акордів горя,
Яка прекрасна щастя дивогра -
То ендорфінів фантастичних море.

ІІІ

То ендорфінів фантастичних море
Вони мов ельфи, оточили нас,
В леліянні, п'янкій солодкій зморі
Минав у щасті непомітно час.

Забулися розпуки дні суворі,
Ми линули увись, аж на Парнас,
І очі сяяли далекозорі,
Шлях торував окрилений Пегас.

Як стріли, до підков не долітали --
Всі підступи ворожі - се ля ві* -
Летів кудись убік собі помалу,
..
Бо по руках був зв'язаний борвій...
Гормони радості нам вальси грали,
Які розлиті в небі, мов живі.
__________________________
*Се ля ві - таке життя (фр.)

ІV

Які розлиті в небі, мов живі
Так хочеться любов'ю світ обняти,
І зупинити гради божевіль,
Жахливе мракобісся дурнувате,

Яке сльози не варте удови,
Сестри, матусі... Краще розіп'яти
Одного нелюда чумного, щоб нові
У цій війні закінчилися втрати.

Нехай зірки лиш падають униз...
Природа поміж верб чи осокорів
Людей утішить ласками беріз...

Хіба ми руйначі, на бЕзум хворі?
Кохання нам потрібен парадиз...
Німіють щастя висі неозорі.

V

Німіють щастя висі неозорі
Кохання чують музику вони --
Освідчення в щемливому мінорі,
Де звук скрипковий, ніжний, осяйний

Тремтить, аж серце тепле упокорить,
О скільки в нім краси і новизни,
Де голоси божественого хору,
Неначе птаство гомінке весни.

Але секунди, септіми й тритони*
Ввірвались дисонансом, як ковід,
Рвуть мелосу канву. Він, бідний, стогне...

Та Бог Ярило чар являє свій,
Знов консонансів скачуть білі коні,
І співом зависають у траві...
--------------------------------------------------
*Секунди, септіми, тритони - музичні інтервали, дисонанс,
консонанс - неприємний і приємний звук гармонії, також із сфери музики.

VІ

І співом зависають у траві...
Пісні найкращі - лиш для тебе, люба,
В моїй вони рояться голові,
Наспівують їх мимоволі губи.

Натхнення вітре чарівний, повій,
Могутністю розвихреного чуба.
Розтопить сонце хмари грозові --
Хай світ увесь мої творіння любить!

Якщо осатанілий графоман
Судитиме з нахабством прокурора,
Обмови напускаючи туман,

Стрибог його суворо переборе,
Хіта харизмою уб'є дурман,
Леліє радість між сумних історій.

VІІ

Леліє радість між сумних історій,
Розвіє геть розпачливі думки.
Засяє ніжно сонечко надворі,
І усміхнуться уночі зірки.

Хоч іноді хай ласкою говорить
Життя, що все нам робить навпаки.
"Втопитися" в горілці, у кагорі
Буває, дуже хочеться таки.

Та чи врятує забуття хвилинне
Від холоду розвихрених завій?
Бо щастя птах од цього не прилине...

О де ти, любий вітре-весновій?
Дай насолоди любощів дитинних...
Едем уяви родить соловій.

VІІІ

Едем уяви родить соловій
Кохана, ти зі мною, що ще треба?!
Утілилась моя найкраща з мрій...
Я вдячний Вам, Боги мої, о небо

Ці узи доленосні не порви --
Бо стану бранцем темного Ереба*,
Впаду на квіти щастя неживі...
Дай вижить, доле, пригорни до себе.

Хай небезпеками випробувань**
Життя, бува, виводить нас із раю,
В дугу згина її могутня длань,

Але дарує витримку безкраю,
І міць, коли стискає біль страждань,
Вогнем пекельним спротив наростає.
______________________________
*Ереб - Підземне царство мороку, через яке душі померлих проходять в Аїд (гр.)
**ВипробувАнь - автрський поетичний наголос, значно кращий, ніж словниковий ідіотський наголос.
ІХ

Вогнем пекельним спротив наростає.
Буває, сперечаємося ми --
В емоціях доходим до одчаю,
Словесні роздирають нас громи.

Щось поміж двох чорнюще виростає,
Не раз уже і грюкали дверми,
Ревнуючи, доходили до краю --
Зомбовані підступністю пітьми.

Та промінь сонця ллється у свідомість,
Розвіює щонайтемнішу з хмар,
Зникають нервів збурених судоми...

Кохання, як музичний знак бекар,
Все відміняє, мов чарівний пломінь,
Імла водою заливає жар.

Х

Імла водою заливає жар
Розсипавши іскрини, як намисто,
Вітає нас ошатний будуар,
Де піниться шампанське вогневисте,

І золото душі - ясний нектар,
Ллємо, немов народу - бандуристи,
В обидва серця без обридлих чвар,
У самозабуття бокали чисті.

Хай світ занапащає підла мста,
Сама себе жорстокістю карає.
Дарують солод ніжності вуста,

Ті пестощі бурхливі дивограю,
Їх не здолать, хоч морок нароста,
Цілує смерть північна зелень гаю...

ХІ

Цілує смерть північна зелень гаю...
Народ немов приречений, либонь.
Війна в могили кращих діток бгає,
А Чорнобог сміється між долонь.

Зазнав уже бомбардувань Ізраель,
І схід близький охоплює вогонь,
Зоря кривава небо огортає,
Сивіє світ від горя біля скронь.

Співаю я про битви неохоче,
Хай випускають кон'юнктури пар
Прудкі легкого хліба поторочі...

Чи воїни, хто у боях, як цар!
А нам комар вже носа не підточить,
Краса на попелищі - Божий дар!

ХІІ

Краса на попелищі - Божий дар,
Колись отак любов зродилась наша,
На вигорілім полі між примар,
Де гіркоти була допита чаша.

Мов досконало -- майстер-золотар
У символах кармічних відображень
Це почуття високе, як вівтар,
Для вічності виковує і в'яже.

Нас хочуть розсварити сили зла,
Слабкі місця взаємин все шукають,
Та хай би їх вже трясця узяла!

Бо не здолати сяйва небокраю,
Що чорноту випалює дотла,
Ізнов мертвотну блідість подолає!

ХІІІ

Ізнов мертвотну блідість подолає
Величне всемогутнє почуття,
Воно з порога смерті до розмаю
Відновлює своє серцебиття,

Й здається, що убите - воскресає,
І оминає сутичок тертя,
Ще яскравіш, подібно водограю,
Освітлює красою це життя.

Хай вороги кохання сатаніють,
Готують із отрутою відвар,
Які ж вони ядучі - помсти мрії!

Мов ППО - іранський "Байрактар"*--
Так знищує мерзотників надії
Ймовірне диво неймовірних чар.____________________________
*"Байрактар"* - безпілотний літаючий апарт, носій ракет і снярядів - озброєння сучасної війни московії проти України.

ХІV

Ймовірне диво неймовірних чар
Любов оця - під враженням і досі!
Чи знав таку -- не певен я -- й Ронсар,
До сивини у власному волоссі.

Кохання справжнє - це вам не бульвар,
А почуття, де все переплелося,
З'єднались два світи, немов муар --
Взаємності величне двоголосся.

Вдарялися у нього, як об мур
Всі збочення Содому та Гоморри,
Вогні пекельні сатининських бур...

Але загартувались в непокорі
Моя весна, яку плекав Амур,
Твоя душа - як бісеринки-зорі!

Магістрал ХV

Твоя душа - як бісеринки-зорі,
Еолової арфи щемний дзвін.
То ендорфінів фантастичних море,
Які розлиті в небі, мов живі.

Німіють щастя висі неозорі,
І співом зависають у траві...
Леліє радість між сумних історій,
Едем уяви родить соловій.

Вогнем пекельним спротив наростає,
Імла водою заливає жар,
Цілує смерть північна зелень гаю...

Краса на попелищі - Божий дар -
Ізнов мертвотну блідість подолає -
Ймовірне диво неймовірних чар.

18 листопада - 3 грудня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

***
Кацапія бажає договору,
аби і не було кінця війні,
і не горіти у її вогні,
а те, що є у ящику Пандори,
само повилізає навесні.

***
Поки небо укриває хмара,
ПеПео під нею береже
ОПу і зелене фаберже,
та не омине небесна кара
ані їх, ані опезеже.

***
Анциболи із шостої палати
у лютій політичній боротьбі
у ногу вже уміють попадати,
а от по опозиції пуляти...
то краще би у голову собі.

***
У кого є і наміри, і право
оберігати націю свою –
зупинені машиною держави...
а діючі перевертні лукаві,
«поїхавши», у душу їй плюють.

***
Дуріє кривославний халіфат,
усі посади позаймали геї,
усюди чути войовничий мат
і в силу еволюції цієї
в парафії гундяя – целібат.

***
Міряє недопалок корону,
«геній часу» має булаву
і від ліліпута охорону...
та Феміда діє по закону
і чекає їх на рандеву.

Анотація
Воюємо, кладемо душу й тіло,
неначе цього тільки і хотіли.
А що іще, коли судилось нам,
переінакшувати ляські гімни,
не думаючи про майбутні зміни.
Та дещо помінялося... і там,
де є бавовна, нині чути, – бам!..
таке знайоме, хоч і застаріле.

12/23

Видаляєш із чату життя
тих, кому і сама не потрібна.
Викидаєш чуття на сміття,
бо любити нікого не здібна.
Помічати навколишній світ,
кошенят у під'їзді приблудних.
Роздобріла, як здобний бісквіт,
на солодких напоях і студнях.
Задубіла душа, чи тобі
воювати набридло з собою?
Ваблять очі небес голубі,
а не бачиш в них сутінку болю!
Занудила самотня журба,
як у шафі старі фоліанти,
та тремтить зашкарубла губа,
від образи й важких депресантів.
А потрібно зігріти когось
і себе перестати жаліти;
і навзаєм тобі щиро хтось
подарує фіалкові квіти.

30.11.2023р.

Десь на схилах Дніпра
Так багато чого…
Сколупати би грам
Із століть одного.
І пожити б, пройтись
Без ніяких там "щоб"
І Дніпровую вись
Зберегти від хвороб.
Ну а ще в кілька слів,
Яснославного дня,
Я б звернувся до псів
Не заради, а для…
Тільки схилам той грам
Наче свій оберіг
Намір кожних із плям
Причепитись до ніг.

Десь на схилах Дніпра…
3.12.2023.