Кораблик сів на мілину.
Й не просто сів, а зрісся з нею.
Пустив коріння. Затісну
дали посудину Енею.
Тож він утік. Дав драпака.
Чкурнув на лайнер більш мобільний.
А ця конструкція хистка
тирчала з обмілі безцільно.
Але ж пристанок, як-не-як.
Знайшлися судну постояльці,
на мілизні торують шлях
по найбурхливішій з дистанцій.
Співають, п’ють, шукають дно,
підперезаються вітрилом,
богам звітують, голосно
ганяють вітерець кадилом.
Човен пливе. Той самий вид.
і береги, чомусь, ті самі.
Хтось з подорожніх трохи зблід,
застрягнувши в болотній гамі.
І ледь порипують боки
й попутників обридли лиця.
Увесь маршрут самі крапки.
Їх хтось наставив. Для годиться.

19.03.23

За мотивами реальних подій

Нарешті їх зустріч таки відбулася.
Дарма, що в турботах численних.
Ларису чекає сім’я за кордоном,
До справ долучитись буденних.

У Віки, як завжди, проблеми вагомі.
Сумні підкосили події.
Сусідки вони у висотному домі.
До того ж – навпроти квартири.

Згадалося – рáзом свята відзначали.
Їх діти у спільному класі.
В обох одночасно розлучення сталось.
Стосунки уже не на часі.

Лариса зустріла коханого згодом.
Вікторія довго… самотня.
Спіткало її ще й невичерпне горе,
Болюче воно й на сьогодні.

Обтяжлива тема у Лари відколи.
Тоді не підтримала Віку.
Слова співчуття вже до старту готові –
Для власного зцілення ліки.

На жаль, так буває – нечувані збіги.
Весілля із присмаком смерті.
У спробах складних відсторонення лиха
Тривало життя в коловерті.

Чи в бесіді малась нагальна потреба?
Навіки б забути минуле!
До того ж – подій сумнозвісних перéбіг
У стані мішені під дулом.
***
…Лариса у мирній країні, а Віка…
З війною, де болем наповнені ріки…

20.06.2023
Імена героїнь змінені з етичних міркувань.

не треба їй казати про любов
вона вже знає , що слова вартують
так склалося , не винен тут ніхто
так інколи в життях наших трапляється
слова - шедеври почуттів і вражень
коли у хоку чи сонет сплітаються
слова дарують і слова вбивають
між "так" і "ні" нічого не лишається
не треба їй обіцянок святих
невже ж під силу буде все зробити ?
так інколи буває у житті
що доля і слова ідуть нарізно
тож краще не кажи їй зайвих слів
лиш ті , котрі і так казати мусиш
"привіт" , "чекаю" , "хочу" , "не пущу"
і справжніх їх для неї буде досить...

Із О.А.Галича

От стою я перед вами під насмішкою,
на плечах моїх – тягар злої доленьки...
Я гуляв із тітки Паши небіжкою,
і в «Пекін»¹ її водив, і в Сокольники².

Хустку їй подарував оксамитову,
під палатою гуляв Грановитою³...
А дружинонька, товаришка Миронова,
мандрувала в цей час закордонами.

    Повернулась – їй привіт, анонімочка:
    фотознімочок, а там – я та Ніночка...
    Прокидаюся – нема моєї булочки,
    ні речей її усіх, ні цидулочки!

        Ну – нема,
        ну, просто – геть нема!

Я – до неї, в суєту виконкомову,
і винюся, і уже в ноги падаю:
«Ти пробач мені, товаришко Миронова,
що зв’язався із тією я падлою!»

А вона як закричить, вся аж коралова:
«Ти із нюнями – йди геть на всі сторони!
Начувайся, я заяву відправила,
ти постій перед людьми, перед зборами!»

    І трясе її, немов лихоманкою,
    й холуї вже тут як тут з валер’янкою:
    і Тамарка Шестопал, й Вітька Строганов,
    та іще той референт, що із «органів»⁴.

        Тут як тут,
        ну, просто – тут як тут!

Ну, приходжу я на збори назначені,
протискаюся зі входу службового.
Звісно, в мене лікарняний заначений,
ще і лист із диспансе́ру нервового.

А Миронова – у модному шарфику;
як ввійшов я – залила́ся жовти́зною.
Першим пунктом йшло – «Підтримаймо Африку!»,
а про мене – перегодом, у «різному».

    Як про Гану⁵, всі – в буфет, за курчатами;
    я би теж взяв, та біда з грошенятами...
    Тут згадали і про мене нероби ці:
    «Ну, виходь вже, викладай всі подробиці!»

        Всі як є,
        ну, просто – всі як є!

І стою я перед ними під насмішкою,
й на душі моїй – тягар злої доленьки!
Я гуляв із тітки Паши небіжкою,
і в «Пекін» її водив, і в Сокольники.

І кажу, що у моральному вигляді
я під вплив попав розтлінного Заходу;
та трапляється ж потьмарення іноді,
що й не виявиш ворожого запаху!

    І на жалість я купляв їх, мучителів,
    і папірчик, що я псих, їм зачитував –
    а пішов звідтіль добряче обтесаним:
    із доганою, авжеж, із занесенням!

        Ой-йой-йой,
        ну, просто – ой-йой-йой!

Взяв букет я, та і став під конторою
біля входу номер сім, для начальників.
А Миронова, як вийшла, – стала чорною,
шмиг у «Волгу»⁶ – і без мене відчалила...

Я тоді у роздягальню заскакую,
тітці Паші шепочу́: «Буду ввечері!»
А вона мені: «Ну ні! З аморалкою
мати справу ми, пробач, не приречені.

    І племінниця моя, Ніна Яківна,
    має судження зі мною однакове,
    тож вона розторгувалась редискою –
    і додому відбула, за пропискою».

        Чорт зна що,
        ну, просто – чорт зна що!

Я іду тоді в райком, шлю цидулочку, –
особисту, та іще й з нотабеною!
А у Грошиної – глядь, моя булочка,
й видно, з подиву – вся стала зеленою...

Ми застигли, на ослінчику містячись,
й посміхнулася товаришка Грошина:
«Строгача він упіймав – ну, і вистачить,
помиріться ви тепер по-хорошому!»

    І пішли ми з нею вдвох, як при нагляді,
    і дістались до «Пекіну» у злагоді.
    Вона випила «Дюрсо»⁷, а я – «Перцевої»
    в честь радянської родини взірцевої!

        От і все!

(2023)

В кімнаті на виріст де креденс музей історії,
А фланги шухляд дзеленчать нержавійкою та алюмінієм
Весь периметр обставлений меблями, як стіни Трої,
Армією, списи якої, важливіші за написане Вергілієм.
Озирнися довкола. Від вишитих рушників,
До старих фотографій, підлоги дощатої, й далі
Від вікна, що оберігає від холоду, бурі й дощів,
Зустрінеш над ліжком заступників горизонталі.
Можливо, ти перший хто тикав би пальцем у дім
Де ховається Публій, щоб кинути вслід: Парфеній!
Вже точно, що краще війна і запеклий бій,
Аніж поетичний, нехай і новаторський геній…
Тут стоять дерев'яні підсвічники на столі,
І свічки запалюють не щоб освітити кімнату, —
Як пам'ять,
І щоб роздивитися бога в тремкому вогні,
І молити його, щоб позбавив страху надалі.
Війна не жаліє речей, їх розриває снаряд
Із середини, нутрощі вириваючи пухом на зовні,
Чи кров'ю в якій захлинається воїн-солдат,
Пригадавши свій дім і відправивши смерть додому.
Він ходить і никає поглядом зверху-униз,
Шукає у власнім соку консервовані груші,
І бачить, що — мертвий. І кроком назад — "повернись",
І кроком назад до дверей: "мам, я повернувся!".

18.11.2021

А дорога котилася в захід, багрянцем залита.
Кучкувались над нею хмарини- жарптиці у вирій.
Шепотіли уста неутомно тихеньку молитву .
А в дитячих наївних очах- там захоплення щире.

Бо цікаво усе- і машини, й міста- що за диво!
Так багато кругом ще небаченого дітлахами!
Та у мами сльоза по щоці покотилась зрадливо,
І чомусь, ледь помітно, рука затремтіла у мами.

А дорога звивалася і у пригоди манила,
Під колеса лягали мости.
- Ми ж такі будували
На своїй залізниці! Допоки казкове Страшило
Нам не вибило вікна, і ми не втекли до підвалу.
...
Кучкувались в нечитаній казці жарптиці у вирій.
Усміхалася мама, цілуючи сонячний чубчик .
А як пташка поранена болісно квилить і квилить,
Для туристів малих невідомо було і нечутно.

Неймовірна нині українська жінка:
Берегиня роду, справжня, добра, щира.
Не ховається за чоловічу спину,
Поруч у бою- на захист стала миру.

Володіє вміло супер- джавеліном.
Не втрачає гідність, б'є орду з прицілу.
Це свята Мадонна, пригортає сина,
Прикриває тілом під тяжким обстрілом.

Волонтерка мужня, возить допомогу.
Руки ніжні сплели кілометри сіток.
Блокпости в підтримці. У душі із Богом.
Ки́дає коктейлі у ворожу силу.

І бронежилети доставляє хлопцям,
Випікає хліб, смаколики духмяні.
Є у неї зброя - сильне , мудре слово.
Надзвичайна жінка і найкраща мама.

2022 р.

Ось прийшов і день Іллі,
Накрапає дощик,
Вітер всівся на гіллі
Яблуні старої.
Достигають і плоди
На ній стільки років,
Увесь сад теж зародив,
Груші - жовті боки.

Синій й білий виноград
Донизу звисає.
Так багато літ підряд
Це уже триває.
У травичці на землі
Плоди заховались.
Уже прийшов день Іллі,
Осінь незабаром.

2022 р.

Грімниця небо наче змій
заполонила,
жене зорю на водопій
сердита злива!

На перехресті двох стихій
тремтить жалива,
нам є де вкритися, не стій,
гуркоче злива!

Мене хоч трохи зрозумій,
це так важливо
здолати бурю веремій —
нащо нам злива?

Не залякає Водолій,
гроза жахлива!
Негода щезне, як жалі,
безтямна злива.

Погане думати не смій!
Усім на диво
що ми удвох, коханий мій,
в цю люту зливу.

Лише про світле сонце мрій,
бо я щаслива, —
минула у душі моїй
шалена злива!

01.08.2023р.

Проблем як лепу в тебе у житті,
куди не кинь – усе якась дилема…
І все б нічого, але справа в тім,
що ти сама і є ота проблема!

Знаєш, ти можеш вірити в що завгодно,
Читати до біса усяку-всячину
Книг: романів, поезій, повістей,
Додатися краплею до повноводної
Ріки свого міста. Гарчати від злості,
Чи, знаєш, мурликати від любові
Усе, що збувається, тільки відтворює
Те, що колись відбувалося, словом,
Тебе обпікатиме сонце – ізмами,
Усілякими гіпер-, пост- чи мета-
Бог-зна якими хилитиме течіями,
Глибинами, хвилями незрозумілими.
Твоє покоління. А далі вже іншим
Знову по краплі прийдеться спити
Участь, сенси свого народження,
Збирати або розкидати каміння,
А потім померти. А потім воскреснути.
Знаєш...

15.10.2022

Крізь всі рядки б’є полум’я, неначе
Хоробрий воїн це, не квола жінка.
Пульсує кров, жага життя гаряча –
Така вона безсмертна Українка.

Талант і стійкість духу небуденна,
В тендітній пані – сила патріота.
А поруч – велич Моцарта й Шопена,
Фортепіано незабутні ноти…

Гармонія людини та природи,
Вся складність суперечливих стосунків,
Палка любов, яку в собі знаходить,
Ця хвороблива українська юнка.

В ній – магія поліського фольклору,
Пісні народні, думи та обряди,
Той чар озер, росистих луків, бору
У драму він зерном чарівним падав.

Озвалась Мавка у народнім серці
В самопожертві та красі взаємин,
В поеті чуйнім – Муза її б’ється,
Щоразу Лесю іншою взнаємо.

Як світла чайка лине попід хмари –
Натхнення міцно розправляє крила,
Про справедливість для народу марить,
Хвороба – мрій про щастя не спинила.

І хоч від болю зводить губи й сушить –
Звучить тепло в її рядках відвертих.
Очищує, підносить людям душі,
Проклавши шлях для Лесі у безсмертя…

*1 серпня 1913 року в невеличкому гірському курорті Сурамі (Грузія), що неподалік відомого Боржомі, на 42 році життя відійшла у вічність Леся Українка (Лариса Петрівна Косач-Квітка; 1871—1913), видатна українська поетеса, драматург, громадська діячка.

Рушає серпень з міста невблаганно,
Потроху блякне літнє розмаїття,
Хоч сонцю легко землю ще зігріти,
Й багато на политих клумбах квітів,
А то і спека заведе в оману:
Мовляв, дарма сумуєш, ось же літо!

Та вечір ближче. На газонах роси,
І зорі низько, на будівлях ніби,
А з хмари сяйво, як шматочок німбу.
Чи ангел примостився, і хотів би
На дах злетіти з неба, та і досі
Чекає там на вітряні повіви?

Як звіяло ж посріблений очіпок,
То зникло диво, бо яскравий місяць
Вчепився збоку в сиву хмару міцно,
Й схиливши лоба, дивиться на місто,
Як на гарячий ще від спеки зліпок
З бетону й скла, та блискітками мітить
Кав'ярень розфарбовані навіси .

Коли проб'ється перший промінь вранці,
А яблунька рожевим зацвіте,
Твоє обличчя вкриється рум'янцем,
І серце ніжно спогад обплете.

Я поруч буду на світанку, поруч -
Бо ніч, мов привид смутку, пропаде.
І сумніви згорять в огні на порох,
Впою тебе, як шабське й мюскаде.

Цвістиме знову яблуневе диво,
І таємниць розкриється сезам,
Бо у житті усе для нас можливо,
Якщо в душі любові чистий храм.

Я просто хочу знати, що ти є
у цьому неспокійнім білім світі,
що б’ється серце пристрасне твоє
і зорі над тобою так же світять…

Надвечір місяць стежку осяє,
яка уклінно стелиться під ноги.
Зозуля другу сотню все кує
і не змовкає попри застороги!.

Із часом роки вже беруть своє
і скроні сивина укрила рясно,
але душа нектар кохання п’є,
а ноги ще ідуть планиди рястом.

Я просто хочу знати, що ти є!

О як пояснити тобі делікатно,
щоб словом колючим тебе не образить?
Усе ніби добре, але не достатньо
того, що хотілось від серця наразі.

Купалася в літеплі напередодні —
скінчилось раптово вином у фужері,
злетіли в далеку захмарну безодню
жар-птиці та вивільги золотопері.

Романтика зникла в засіці буденній,
троянда пелюстя втрачає поспішно,
а я край безодні вимолюю ревно
блаженного раю — посріблена, грішна.

Полином гірким я себе відчуваю.
Черпала з душі, як з озерця жертовність, —
змаліло... лишилось латаття одчаю —
насподі безбарвно, принадно назовні.

31.07.2021р.

Підбитий у відльоті птах.
Як птах тужавіє в надії.
Розгін...Стрибок...
Ще... Ще... І ще...
...Дивак в літах, хіба ж не ти отак
І пінишся, і рвешся у чуттєвій вирві?
Розгін... Стрибок...
Ще... Ще... І ще...
І пальців дрож, і блискавки очей
Назавтра віддано надії.

/рондель/

Смакую я про тебе теплий спогад:
Кав’ярню жваву в людній метушні,
Вишняк без нас, коханий, спорожнів,
І білим сумом сипався під ноги.

Куди б не повела життя дорога,
Кохання наше житиме в мені.
Смакую я про тебе теплий спогад:
Кав’ярню жваву в людній метушні.

Наш столик, де черешні вид розлогий
та мелодійний вихор комашні,
Я часто бачу, любий, уві сні,
та вдіяти не можу вже нічого –
Смакую я про тебе теплий спогад…

Грушева Дюймовочка, дівчинка-Дюшес,
щойно завітала ти променем з небес.
Серпокрильці-янголи стали на крило –
Народилась дівчинка в липні на добро.
Пишуть-замальовують абрис у хмарках –
Бог тримає дівчинку на своїх руках,
Напуває світлістю, огортає в цвіт.
Дівчинка Полінонька, новий дивосвіт!

16.07.2о23

Все менше віриться у щирість
загальних жестів, пишних фраз,
де за яскравістю – лиш сірість…
Чи є ще, що єднає нас?.

Свої стежини і дороги,
окремо радість і печаль –
усе складається убого,
моя маленька етуаль…1

Не знаю, як тобі сказати,
мені ті зорі – невтямки.
Стискають груди часу ґрати,
а мізки рвуть важкі думки!.

Травою дійсність поросла,
Угрузла в споминах поснулих.
Та пам'ятала все зола,
Пророчила забуть минуле.

Яке вже зникло у імлі.
І буде мало тих, що знали.
Про те змовчали ковилі
Під сінню віщого забрала.

Здичавілі, отак, вітри
Шепочуть в хащах, наче зводні.
У безрозсудної пори
Є безнадійнеє сьогодні.

І цідить свій смертельний дим
Неупокоєне кресало.
Хто був неправий? Не зумів?
Питання неважливим стало.

Але запалює щорік
усе нові армади свІчок.
І скорбних жнив іде потік
Під схлипи болісного віче.

Зоря із неба впала там.
Така лукава, доля наче.
Про що співають дзвони нам?
За ким вони так жадно плачуть?


29-30 липня 2023 року.

Хочеш, я тебе намалюю?
Хочеш, я тебе поцілую?
Хочеш, щоб багато-багато зірок
були всі у твоїх очах?
У снах…
я тебе намалюю…
твої очі, волосся і осінь.
І мою любов
заплету в той малюнок пастельний,
заплету, бо люблю,
бо кохаю, бо навіть
і думки не маю,
що я проживу
без пастелі
скажених ночей,
коханих очей,
що сяють, як полум’я,
ясно…
Я вірю, ніколи не згасне
та осінь, в якій я і ти.
Я буду тебе берегти.
І знай!
Я тебе ще не раз намалюю
пастеллю, гуашами,
маслом, любов’ю.

~ 1990 р.

Каштанів їжаки розкрила осінь
І кидає плоди в алеї з листям.
Посипались рясні небесні роси,
Промокло горобини вже намисто.

Сльота у душу зазира волого,
Насуплені хмаринні темні брови.
Журба гірка, мов ллється із пролога,
Розмита сумом-негіддю дорога.

Я ж вириваюсь з пазурів осінніх,
Хоч боротьба, звичайно, має ризик.
І пронесу любов свою крізь сірість,
Душа у сонячній засяє ризі.

* * *

Хай буде липень (а чому б і ні!)
завжди.
Нехай дванадцять буде липнів.
Аби теплом наситились Великі
та й долею ображені дрібні.

Щоб кожен мав і доступ до ставка,
і повні жмені вишень та порічок.
Якщо і дощ раптово уперіщить –
нехай із ним
журба моя
стіка.

Сітками захищусь від комарів…
Строкатим постає поточний рік:
поразки й перемоги, зрада й вірність.

А вічний Липень…Він мені приснивсь:
тримає серп у жилавій правиці
античний бог,
засмаглий та міцний.

Пані Євніка любила сонце,
Любила море і теплий пісок.
Гуляти в легкому платті безсоння
Вітер міняючи на пасок
Тонкої, манірної талії. Місто
Стелило їй площі гарячі до ніг
І никло під ковдру кімнатне світло,
Коли поверталась з нічних доріг.
Зранку пані любила каву,
Дивитись з тераси на берег морський,
Вдягатись в тоненьку зміїну засмагу,
Писати ходою хупавні рядки
Для тих, що дивились пожадливим поглядом.
Кутатись в сонце, в любовні спогади,
Писати жагучі, тремкі повідомлення
Прикріпляючи фото для мужа свого.
Вона вже давно, як помітила подив
З вілли на березі моря. І от
До неї підходить приємної вроди
Один із міністрів, палкий філантроп.
Він просить прийняти запрошення пані
Євніку, кличе на віллу її
На просто вечерю, і просто компанію
Скласти для нього. «Але чоловік»...
Подумки пані йому заперечує,
Подумки плеще в обличчя вино,
Подумки ляпас йому розпечений
Кидає наче в німому кіно.
І от завагітніла, наче Вірсавія
З моря вернувшись додому вона
Чекає на мужа, що от повернеться,
А мужа забрала з собою війна.
Неначе навмисно, подібно, як Урію,
Кинув на вірну погибель Давид,
Та тільки міністр не лазив у шкуру
Продажного друга. Ветхий Завіт
Звично, з амвону похитує пальчиком,
Та тільки жалоба тій пані гірка
Тепер я обтяжена, - думає, - хлопчиком,
Хай знає міністр про власне дитя.
І Євніка дзвонить до нього, стрічається,
В одному з готелів, в столиці і він,
Клянеться подбати про неї та сина,
Цілує їй руки обручці взамін.
А згодом дарує ключі від квартири,
І часом відвідує панну свою,
Що раптом народжує мертву дитину.
І горло стискає болюче: «Чому?.
Я знаю до біса подібних історій, -
Кидає подумки Євніка в плач, -
Та тільки мені виявляється Тора
Зійшла за науку, як древній палач».
Пані Євніка любила сонце,
Любила море і теплий пісок.
Гуляти в легкому платті безсоння
Вітер міняючи на пасок
Тонкої, манірної талії...

21.09.2022

Де присмаки гіркого диму
Ріллю торкають здичавілу,
Там поле мінами вродило.
У плач впадаючи надривний,
П'ятсотим ранком засіріло .

П'ятсотий день позолотився
Присушеною ковилою.
Там плоттю вражою гнилою
Скажена ласує лисиця .
П'ятсота ніч сідає млою.

Днем липневим літнім
У садочку свіжість,
Літнім днем липневим
В саду яблуневім
Плоди ще не стиглі
На гілках повисли,
Боки в них зелені
В літній день липневий.

Поцілує сонце,
Підрум"янить щоки
Яблучкам кругленьким
Великим й маленьким.
І запахне медом
В саду яблуневім,
Бо плоди достигли
В сонячний день літній.

2023 р.

Немилосердний біль не вигоїти словом,
Таких цілющих слів немає на землі.
Ненависть хай звучить антонімом любові,
Хай кара із небес впаде на москалів.

Хай випече вогонь поріддя зловороже,
Пощезне їхній рід віднині і повік.
Цим виродкам ніхто пробачити не зможе,
Аби-но жоден з них розплати не уник.

пишіть простирадла двоспальні пишіть
щоб реченню було нетісно
зоріть кілометри й гектари угідь
і вчора і нині і прісно

верети пишіть і пишіть ліжники
обруси пишіть і підковдри
нехай наративлений викид руки
злетить над Карпати і Товтри

пишіть як сергій і пишіть як жадан
одвічний довічний ваш гуру
не бійтесь фейсбук не влаштує вам бан –
на плахти немає цензури

пишіть у відпустці пишіть на посту
в трамваї і в кабріолеті
пишіть в кабінеті у кухні та у
прихожій або туалеті

пишіть лиш пильнуйте во віки віків
щоб внутрішній цензор не витер
у довгих рядках нагромадження слів
колонки і розсипи літер

навіщо на аркуші ворду поля
усякого розміру й масті?
бігом налаштуйте поля до нуля –
і буде вам слава і щастя

пишіть не спиняйтесь коли в монітор
поміститься лиш половина
це просто в рядках утворився затор
бо заздрісник дихає в спину

пишіть так як ̶м̶о̶д̶а̶ серце підказує вам
безримно пишіть кострубато
хай винесе мозок ваш твір читачам –
не кожен так вміє писати

пишіть не зважайте на критику й сміх
і знайте що правда за вами
пишіть і пошліть критиканів усіх
за куцими недорядками

бо довгий рядок наче довгий гудок
у ньому і мело і драма
не стидно таке зберігати у doc
читати коханій і заму

пишіть простирадла двоспальні пишіть
й усе те присвячуйте звісно
усім кого бісять розлогі вірші
і вчора і нині і прісно

1.08.23

Який сьогодні день: паркий, незвичний —
протистояння темряви і світла,
довжезний наче рейки залізничні,
як нескінченна Господа молитва.

На небосхилі скупчені хмарини
летять за миром у безмежні далі;
голубки — віртуозні балерини,
кружляють в синьо-димчастій вуалі.

Дратує нерви перегуд столичний,
в юрбі крокують камуфляжні люди,
а сонце розливає морс суничний
за сухозлотним обрієм полуди.

Не розкошує вечір чорнобривий —
липнева спека очі випікає,
обіч дороги аличева слива
із рук годує гороб'ячу зграю.

Гучна тривога тисне на легені —
давненько небо спокою не знало —
усіх дістали обстріли щоденні,
а світ не вийме з серця гостре жало.

25.07.2023р.

У мене була кішка,
і звали її Мона.
Лягала до мене у ліжко -
під килим ховалась від грому.

У неї були очі,
наче якісь світлофори:
зелені - серед ночі,
а вдень - жовто-прозорі.

Ми разом з нею читали
і музику слухали разом…
А потім її не стало -
і щось обірвалося зразу.

Поклали її в коробку -
ту, що із-під взуття,
у цьому картонному гробику
зібрали її в небуття.

Так захотілося плакати,
та соромно було сліз,
коли металева лапа
рила в грудневій землі.

Тепер я один читаю,
а музику взагалі не слухаю.
Раніше не міг і представити -
на рівному місці й… туга…

Здавалося, це взагалі смішно!
Крадеться хвиля солона…
У мене була кішка,
і звали її Мона.

Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік

на папері вона тонка
а в житті вся у сколах і тріщинах
я малюю її при свічках
а кохаю о темній опівночі

невагомо торкаюсь щоки
невагомість - то шлях до довіри
а під ранок шепочу вірші
хай ще спить , моє стомлене диво

відганяю від неї туман
їй в тумані ввижаються привиди
мов хлопчисько радію дощу
золотому дощу її хтиви

я чекаю її розмов
бо ж для неї розмова не просто
знаю певно - не слів потребує любов
а цілунків в шовкове волосся

пам'ятаю , що кава у неї міцна
що без цукру , але із цукеркою
і що спить вона мов дитя
і не дивиться у люстерко

на малюнках моїх вона
вся тонка , порцеляново - ніжна
а в житті так далеко близька
що я вивчив напам'ять всі тріщини...

2022 рік

Не дивись на зорі
сумними очима.
Повними болю й
розбитими вщент.

Не змушуй краятися
своє кришталеве серце.
Сповнене любові й
почорніле від гніву.

Не давай здатись
своєму глибокому розуму.
І довго зібраним знанням
розчинитись у просторі.

Не забувай наскільки
світ довкола прекрасний.
Широкий і просторий,
ніби блаватний океан.

Не муч свою душу
стражданнями й смутком.
Краще звільни там
місце для радості.

Насолода життям чудова,
безперечно.
Палка обіймами його
душа квітуча.

27.07.2023

Ми згадуємо часто Роксолану,
Княгиню Ольгу, Анну, що була
Із Києва відома Ярославна
У королевах Франції. Змогла
По собі Гальшка також слід зоставить.
Жінки відомі, варті гарних слів,
Яких недарма в Україні славлять.
Але сьогодні я б сказать хотів
Хоч кілька слів іще про українку,
Про яку мало згадують у нас.
Та то була достойна вельми жінка –
Олена Глинська. В той далекий час…
Хоча, мабуть, так само, як і нині,
Гарненька жінка з розумом завжди
Проб’ється вгору в будь-якій країні.
А їй до рота пальця не клади.
Бо ж батько був мамаєвим потомком,
А мати – воєводськая донька
Із Сербії. З’єднались два потоки,
Щоби вона родилась отака.
Ще зовсім юна мусила з батьками
Втікати у Московію. В Литві
Оголосили їх бунтівниками.
Ще й добре, що зосталися живі.
В Московії теж не пасли останніх –
І землі, і посади дав Василь,
Бо ж Глинські й тут були доволі знані,
Отримали усе то без зусиль.
Їй, що в литовських виросла устоях,
Доволі дико було у Москві,
Де жінка – як невільниця в покоях,
А всі в країні, які є живі –
Холопи князя. Милує й карає
Той і князів удільних, і бояр.
Ніхто, крім князя, наче й прав не має,
Від нього ждуть лиш милостей чи кар.
Вона на те здивовано дивилась
Та намагалась звикнути. Однак,
В душі того нічого не хотілось,
В Литву хотілось. Але сталось так,
Що в храмі князь Василь її помітив.
Був на той час уже не молодий
Та з жінкою не мали вони діток,
Тож монастир за те дістався їй.
Тепер шукав для себе наречену
І, раптом – диво – молоде дівча –
На очі йому втрапила Олена
І він піддався силі її чар.
І як було такої не помітить
Поміж московських ті́листих мотрон?
На неї глянеш – наче, сонце світить.
Щоб не скінчився той чарівний сон,
Велів сватів до Глинських засилати.
Хоч тридцять літ і розділяло їх
Та хто ж не хоче жити у палатах
Жоною князя. І веселий сміх
Знов у Кремлі частіше став лунати.
Князь став мінятись прямо на очах.
Став європейські звичаї приймати
І,навіть, стригти бороду почав,
Що для Москви було доволі дико,
На те сердито зиркали попи.
Але дари Василь давав великі
На храми і, мов все то окропив.
Василь просив наступників для трону,
Отож на храми грошей не жалів.
І поряд з ним його жона законна –
Олена, яку дуже він любив.
Бог дав їм діток – першого – Івана,
Через два роки – Юрія. Однак,
Хто ж думав, що за рік вдовою стане?
Але в житті все склалося отак.
Василь десь верхи вирушив в дорогу,
Натерши ногу, заразив він кров.
Ще перед смертю, правда, слава Богу,
Назвав свого наступника на трон –
Івана, хоч йому лише три роки.
Але ж опікуни і є на те,
Що правитимуть у Москві до строку,
Поки Іван до князя доросте.
А заодно й за нею приглядали.
Та прогляділи, бо вона сама,
Вже скоро над всіма над ними стала.
Спочатку Василів брат піднімав
Був голову, що то все не по праву,
Що він на троні тому мав сидіть.
Вона змогла тихенько всіх направить
Аби його в темницю посадить.
Та ж сама доля й Шуйського спіткала,
Який неправду між бояр пускав
Супроти князя. А вона шукала,
Хто б їй з впливових в оборонцях став.
Бо ж жінка не московської удачі
І виховання для бояр була,
Як для бика червоний колір, наче.
Сама б вона супроти не змогла.
Був такий князь тоді Іван Овчина -
Так Оболєнський-Тєлєпньов прозвась.
Відома між військовими людина,
А їй такий і треба був якраз.
Не знаю, як…Та ж молода, красива,
Ще й мати князя. Хто би не піддавсь?
Не знаю, чи вона була щаслива
Та впевнений, що був щасливий князь.
Коли ж Михало Глинський – дядько рідний
(А він найперший між опікунів),
Сказав їй, що вестися має гідно,
Свій «праведний» на неї вилив гнів,
Бо ж бачив в тім загрозу особисту,
Своєму впливу між бояр, князів.
А от не треба було йому лізти
З погрозами. За те в темницю сів,
Де і помер. Опікуни зчепились,
Хто з них найстарший буде при дворі.
Поки вони поміж собою бились,
Взялась Олена «чистить» нагорі.
Слідом за дядьком до темниці сіли
І Бєльський, й Воротинский, Трубєцкой –
Всі вихідці з Литви, які хотіли
Своєю управляти тут рукой.
А Семен Бєльський з Ляцьким ,ті рвонули
Назад в Литву, грозились звідтіля.
Кричали, щоб їм землі повернули,
Бо ж то спадкова їх була земля.
Отим князь Сигізмунд і скористався,
Став вимагати повернуть весь край,
Що по війні колись Москві дістався,
Інакше на війну нову чекай.
Та ще і об’єднався з кримським ханом.
Там від лівонців спокою нема,
Де силою беруть, а де обманом,
А це Москву в напруженні трима.
Москва сама, звичайно, винувата,
Бо ж лізла скрізь, хапала все підряд.
Та все ж вузли ті треба розв’язати,
Навести у державі трохи лад.
А як навести, як князі й бояри
На неї вовком дивляться весь час.
Їм треба, щоб порядки були «старі» -
«Такі, які в Москві були й до нас».
А вона прагне ту Москву змінити,
Щоб трохи дикість втишити її,
Щоби могли, як у Європі жити.
Та кожен хай займається своїм,
А не шукає – що б в кого забрати…
Та перше – треба миру досягти.
І князь Овчина став війська збирати
Та проти Сигізмунда їх вести.
Вона його, напевно, надихнула,
Бо так успішно воював тоді,
Що і Литва до миру повернула,
Не стала відбирати городі́в.
І з шведами домовилися вдало,
Що будуть вільно з ними торгувать.
З Казанню, правда ще ворогували
Та кримський хан грозився нападать.
Та на кордонах поки що спокійно,
Щоб легше було ворога зустріть,
Фортеці зводить повеліла сильні,
Де гарнізони мали би сидіть
Та на татар,орду їх пантрувати,
Не допустити, щоб далеко йшли.
Сама ж змогла людей собі зібрати,
Які би їй в роботі помогли.
Таких, щоби жили не «стариною»,
Дивилися на захід – не на схід.
Щоби держава не жила війною.
Її саму он піднімати слід.
Вже стала й «государинею» зватись,
Як співправитель сина, вже при ній
І чолобитні стали всі читатись,
Бо ж рішення приймати їй самій.
В Москві розбудувала Китай-місто,
Стіну звела навколо цегляну.
Не для краси лиш однієї, звісно,
Передчувала не одну війну.
Росла Москва, росли нові фортеці,
Щоби кордони міцно захистить.
Сини ростуть, Іван, дивись, візьметься,
На троні скоро буде вже сидіть,
Як князь. А поки їй ще працювати,
Якось докупи землі всі звести.
Москва багато встигла нахапати,
Нема кому порядку навести.
Щоб землі всі докупи поєднати –
То провела реформу грошову:
Монету срібну стала карбувати -
«Копєйку» - на державу всю одну.
Бо ж досі гроші всі підряд бували –
З Європи, східні, спробуй розбери,
Які по чому. А своїх не мали.
Отож «копєйка» із тії пори
Єдиною монетою зробилась
По всіх московських землях і краях.
Вона для сина наперед трудилась,
Бо ж то дитя, кровиночка своя.
Ще скільки планів, мабуть, в неї було…
Та обірвалось в тридцять літ життя.
Князі й бояри «кривди» не забули,
Підсунули отруйне їй пиття.
Казали – Шуйські, бо ж вони одразу
Князів маленьких в оборот взяли.
А Іван виріс – не забув «образи»
І більшість з них під ніж тоді пішли.
Її ж хутенько в той день й поховали,
Коли померла. В монастир звезли.
Князя Овчину із Кремля прогнали
І «по старому» знову зажили.

Ось — споришами подвір’я усіяне,
Сонях на тин вклав голівку руду.
Стежкою звичною, боса, за мріями,
Спогадам світлим назустріч іду.

Біла хатина зворушує мальвами,
Пахне нектаром вишняк у дворі.
Нотками втішними, сентиментальними
Ластівок пара пірнула з-під стріх.

Рве для курчаток бабуся калачики,
Усмішка сонячна ллє із садка.
«Здрастуй, рідненька! Як довго не бачились!
Виросла ти, як тополя гінка!»

Це ж бо збіжаться всі подружки ввечері —
Ширяться стрімко новини в селі.
Тепло обійме руками старечими:
«Глянь, як барвінок колодязь обплів».

Сядемо вдвох. Як змінилось довкола все!
Вічність не бачились… стільки новин!
«Знаю, бабусю, це сон матіоловий,
І наяву не зустрінете Ви…

Та відчуваю, що поруч постійно ми
Через любов і спорідненість душ.
До споришів, що подвір’ям насіяні,
Кревною стежкою снами іду».

Погожий ранок, ніби молоко,
над річкою звисає у повітрі
і сонечко веселим колобком
угору покотило по палітрі.

У дзеркалі ранкової ріки
його проміння грає золотаво,
а поряд десь, на відстані руки,
вербові коси впали у заплаву.

Між комишів легенький вітерець
розносить дині пахощі з городу
і росяно збігає путівець
у цю п’янку, небесну прохолоду!

А ти одна на березі стоїш,
ворушить легіт ніжно русі коси
і ноги пестить лагідно комиш,
що вже омили кришталеві роси…

Слово

У Лету відійшли часи ордалій,
Дуелі честі зайві - глянь довкіл.
Матюк - на п'єдсталі, ґлузд - в опалі.
...ацапи поять брудом ...охлаків.

Межи "гігантів мислі" не крутий я,
Мій реманент - лірична борона.
Патьоками чужого лихослів'я
Обарвлюють невдахи письмена.

Усе годиться. Лаятись уволю
Сьогодні модно,- ти ж не скажеш"фе!"?
Обсценну лайку відчаю та болю
Несемо з фронту друзям як трофей.

Танцює балерина на пуантах,
Маестро-ас на скрипці виграє.
А хтось спеціалістом став у "матах",
Такі ж як він - вигукують "О, є-є-є!".

Послав і "на",і "в" дурненьку музу,
(лежить в кущах, від несмаку амок).
Де цвів талант - стримить немите гузно,
Поздоровляю! Браво! Молоток!

Не здається тобі, що наш світ нескінченний килим
Теплотканний, химерний в узорах розлитої пряжі
Що тече він за човником яви, стрекоче та квилить
То сонцем на води, то вітром на гори ляже.
Наче хвилі на нім, чи займисто-заквітчане поле,
Що одному побачаться хмари, то іншому храм, та
Буває, що в’ється в орнаменті, щось невідоме,
Не підвладне ні сонцю, ні хвилям, ані вітрам.
Наче небо скидає туніку заломлених променів,
І самотність тамуючи вічність розпорює зиму,
Бачиш пряжу з небес, що тримає тебе за долоні.
Ціле місто в нитках. І сідаєш в’язати килим.

28.01.2023

На вірність присягнути Україні -
Потреба сьогодення повсякчас.
Рентгеном, що просвічує людину
Є совісті й сумління чистий глас.

На вірність присягнути Україні,
Щоби зміцнити український дух,
Щоб зберегти вкраїнськую родину
І нації вогонь, щоб не потух.

На вірність присягнути Україні,
Стражденній мові, пісні бойовій,
Небесній сотні і героям нині,
Що захищають честь від ворогів.

На вірність присягнути Україні
Спроможний у бутті лиш той народ,
В якого в серці є любов нетлінна
До Батьківщини й пресвятих свобод.

2019 р.

Обирати не стану
Місце, напрямок,час, -
У ранкових туманах
Заховаюсь од вас.
Пропаду непомітно
І забудусь, мов сон, -
Дорогий, передсвітній,
Та швидкий, як мусон.
Бо імли таємнича
І принадна глибінь,
Щодоби мене кличе
Відмовить від томлінь
Завітаю в чистенький,
Богом обраний храм, -
І промовлю тихенько:
- До побачення нам...
30.07.23

Важка імла укрила землю,
навкруг панує чорна ніч…
Багаття ж – під небесну стелю,
освітлює усе опріч!

Горить вогонь, а з ним – надія,
у полум’ї тріщать дрова…
Дивлюсь на іскорки і мрію –
а може ще любов жива?!.

А може ще кохання тліє
у глибині її душі…
Вогонь леліє мою мрію
і в серці пишуться вірші!.

А зостав-но для мене цю тишу,
цей німотний клубок споминання!
Я котитиму поперед себе
і співатиму пісню кохання,
так співатиму пісню кохання:
не облиш... не облиш... не облишу!
Хоч котитиму поперед себе.

***

У загуслому небі темніється і двиготить.
Це міняють оздоби для інших, коханий, для інших.
Ми спіймали, мов зірку в долоню, цю спільности мить.
Хіба можна жадати й чи ти почував чогось більшого?

Нам судилося статися тим, що тривожить серця
незнайомцям і дітям, бо конче їм вірити в казку.
Нам наснилось життя, а богам – дивна пісня оця.
Прокидайся ніким від мого зореломного брязку!

***

Яка чудова видалась весна!
Які прості слова, якщо їх мати!
Я насадила квітів біля хати,
назвала кожну, кожна бо ясна
та самобутня, як і імена.
Вони тендітні,
вчать мене
кохати.

***

У травні йшла молитись пелюсткам,
та ті спиняли завжди на півслові,
мовляв: навіщо, чиста, клякнеш нам,
якщо молитва є в життя основі?!

Поглянь на пелюстки відкритих уст
і враз побачиш поміж нами збіжність:
як ломлять стебла – йде той самий хруст,
з яким обламувала з себе зайву ніжність.

І я підводилася. З гряззю із колін
налиплий жаль сірів у сяйві миті.
Ви – тільки тлін, і я – всього лиш тлін,
та як ми гоже з молитов сповиті!

***

Ти у цвіті кульбаби, я на тебе так боязко дмухаю,
а тоді споглядаю, як губишся в закрутах хмар.
Ти для вітру є віршем. Він – мовить, я – слухаю, слухаю,
доки судить над нами й присудить на грози грозар.

***

А тоді плеча торкає
у ромашковому полі.
На крайнебі збились долі
у одну синюшну пляму.
Горизонт, що купол храму,
павітер не рушить дзвонів.
То либонь його долоні,
то либонь його долоні,
то либонь його долоні
так трависто пахнуть раєм.

29.07.2023

Обійми мене молитвою своєю,
Коли хресною дорогою іду,
Тихим подихом любові, душ бронею
Возведемо разом завтрашню добу.

Поможи мені молитвою своєю,
Коли падаю і сили не знайду…
Чистих помислів незнаною зорею
Осіяємо руїну всю земну.

Звесели мене молитвою своєю,
Коли серце плаче з болю знов і знов.
Сила віри горя гори переверне
І скрижалі злоби скрушить до основ.

Укріпи мене молитвою своєю,
Коли в цій долині сліз уже весна —
Світлим подихом надії йдем за нею
Аж туди, де Богом дана мить ясна.

Обійму цей світ молитвою своєю,
І тебе, й дорогу хресну, й біль розп’ять,
Де любов Ісуса є душі зорею,
Бо простив тим, що не знають, що творять…
16.03.2023

в нашій кімнаті
нічого зайвого
тільки простір
що його ми вимісили
наче тісто
до однорідного стану
тихої взаємності
до рук майже не липне
а коли так
звільняєш мої пальці
хапливими цілунками
аби вся
не замурзалася
світ пішов у справах
лишив нам
кольорові латки на стінах
мишачий шурхіт по кутках
і свободу мовчати
вона повертає словам
вагу
а тілам
невагомість

знаєш
чого зараз хочу
найбільше
сливового соку
пітьми

28.12.21

«Як не хочеш усю правду, повідай дещицю:
Чи сватів до тебе слати, чи піти топиться?
Чом ти голову схилила, вії опустила?
Може, кращого від мене, бува, полюбила?..
...Не розказуй, голубонько. Нема у тім нужди,
Бо ж на личеньку твоєму заквітають ружі.
Хай він, може, таки кращий і для тебе любий,
Та вірнішого від мене не було й не буде.
Можна б, звісно, утопитись чи випити зілля,
Та прийду, якщо покличеш, на твоє весілля.
І проситиму, як брата, обранця твойого,
Щоб беріг тебе, мов квітку, даровану Богом.
І якщо нам у подружжі не судилось бути,
То порай мені, кохана, як тебе забути.
Кажеш, маєш таке зілля близько перелазу?
Як даси мені напиться, забуду одразу?
Із рук твоїх буду пити. Крапля не проллється.
І молитимусь за тебе, доки б’ється серце».

Я ріка, я не можу текти, куди кличеш,
В мене є береги, зрозумій.
Ти не дмухай настирно, здіймаються брижі
На спокійному плесі, де сонце і тиша.
Вітре мій .

Кам'яним берегам підкоряються русла.
Гладить гравій на дні течія.
У затоці безвітрій чегатиме бусол,
Я круг нього спокійним теплом обернуся .
Не твоя.

Не охолола кава, червень пригріває.
Любистком пряним світ пропахлий.
А ти проник до серця крізь мої тугаї.
І досі там, хвилює павза.

Не охолола кава, хоч ти іще не йдеш.
У пам'яті я відсвіжила:
Любили ж літо...Ти цілував душею. Де ж?
Летять мрійливі білі крила.

Не охолола кава, і любистку свіжість.
І червень схожий благодаттю.
Твоя у ньому тихо поселилась ніжність,
Й обійми наші непочаті.

Уже замовкли солов"їні трелі,
Зозуля не рахує теж літа,
Рум"яняться і яблука зелені,
То ж незабаром осінь золота.

Поменшав день і довшою ніч стала,
Лиш мальва вгору пташкою зліта,
На грядках чорнобривцям місця мало,
Вже скоро-скоро осінь золота.

2023 р.

Ще є вино в прозорій склянці,
А ти цьому наперекір
Уже на вихід тичеш пальцем
І зором вказуєш на двір.
Але смачного не лишаю
На ресторанному столі, -
Від решток білого токаю
За мить лиш крапелька на склі.
Тож ароматний і солодкий
Цей освіжаючий напій,
Хоч і куплявся для молодки,
Проте наповнив шлунок мій.
Веселий, щедрий, захмелілий
І невимовно всьому рад, -
Я відчуваю силу в тілі,
Яку дарує виноград...
29.07.23

Сирена затягла виття:
- Ракети! Всім до укриття!
Реальність ця щоденна.
Що ти живий, що я живу,
Найперше, дяка ЗСУ
А ще - гучним сиренам.

Вони під сонцем і дощем
Ревуть і стогнуть ще і ще,
Всі сповнені турботи.
Сирено, ти мене прости,
Та вірю я, що скоро ти
Лишишся без роботи.

23.07.23 р.