Обступило Січ москальське військо з усіх боків
Та не стали козаченьки дожидатись, поки
Почнуть москалі в’язати та Січ плюндрувати,
Сіли скоріш на байдаки й кинулись тікати.
« Подамося кудись, - кажуть, - краще світ за очі.
У Туреччину, хоча би, як тут нас не хочуть!»
А москалі ж ті підступні. Кому то не знати?
Поставили з обох боків над Дніпром гармати,
Протягли ланцюг над річку, дзвінків начепили.
Коли хто ланцюг зачепить, вони б задзвонили.
І тоді б із обох боків вдарили гармати.
Пішли б на дно козаченьки рибу годувати.
Козаки ж не тім’я биті, про то все узнали.
Трохи вище того місця в очеретах стали.
Отаман велить дерева над річку рубати
Аби тих москалів хитрих перехитрувати.
Коли, врешті, нічка темна все навкруг укрила,
Козаки за течією дерева пустили.
Течія стрімка дерева швидко підхопила,
Серед ночі дзеленчання москалів збудило.
Ті рішили, що козаки у пастку попали
І з обох боків гармати палити почали.
Летять ядра з обох боків, падають у воду.
Та ж від того козаченькам ніякої шкоди.
Стоять собі в очеретах, з москалів сміються,
Як ті дурні з колодами серед ночі б’ються.
Дві години москалики по Дніпру палили,
Потрощили ті дерева, ланцюг перебили.
Врешті, ядра скінчилися і порох спалили,
Заспокоїлись в надії, що всіх потопили.
Тоді отаман і каже: «Сідаймо на весла!»
Й течія стрімка дніпрова байдаки понесла.
Москалям же, щоб до ранку спокійно не спати,
Отаман козацьку пісню велить заспівати.
Рознеслась козацька пісня над Дніпром широким,
Покотилася луною по обидва боки.
Попливли байдаки в море. А вже генерали
Московітські лиш стояли та лікті кусали.

Р-анок вистрибнув у лісі,
О-глянувся хитрим лисом.
З-аметіль спішить назустріч,
В-овком виє, скалить зуби.
А-личу запорошила,
Г-раб зігнула справжня сила.
И (Й)-ой, яка ж вона завзята,

З- амітає - в неї свято.
А-рку неба підпирає,
М-анну сніжну розсипає.
Е-х, хурделить на ялини,
Т-ерну кущ вже білий-білий.
І полки дубів в жупанах,
Л-ипи кутає старанно.
І стрибає - досі ланню.

Світанок побліднів, та інеєм узявся .
А може то упав на нього пил алмазний?
Бо зорі трусонуть на небі міг зненацька,
Як мріяв і збирав передранкові пазли .

Хотів щось написать зірками про кохання,
А вийшло як завжди - розлука із печаллю.
Розгнівався, дмухнув на все морозом раннім,
То ж інеєм крихким дерева уквітчались.
12.2022.

Лютує холод вечоровий,
Мороз проймає до кісток,
А ти, натура загадкова,
Лиш одягаєш кожушок.
Телефонуєш тільки: “Трошки
Іще, мій любий, почекай, –
Чи приколоть на сукню брошку,
Чи перла вдіти?.. Обирай…
І цілий вечір я в задумі,
Бо не підказує вже нюх,
Які ласкавіші парфуми –
“Шанель” чи то “Альпійський луг”?
Не знаю ще, чи буде видко
На білосніжнім рукаві,
Що там порвалась щойно нитка,
А, може, глянеш, навіть дві?..”
Та я лиш бачу, як на розі
Мигтить яскраво циферблат
І слова вимовить не можу,
Аби, що думаю сказать.
Допоки будеш вибиратись,
А потім бігти стрімголов, –
Цього морозу лютий натиск
Здолає всю мою любов…
21.01.24

Можливо зараз ти сидиш за своїм старим фортепіано
У платті з відвертим вирізом і граєш якусь мелодію,
Шукаєш слова, але не знаходиш жодного:
«Відчай», «фатум», «віра», які безнастанно
Промовляєш, хай подумки, в тобі попеліють. Що ж,
Потрібні були: вагітності, зради, розлучення,
Десяті дороги, безодні, вершини та пагорби,
Щоб віру змінити на фатум, а фатум звести до відчаю.
А тепер, сказати поету: спробуй мене полюбити. Гей!
Спробуй хоча б задурити, словами красивими,
Чи просто, поклич, ім’я моє тихо вимови,
Серед ночі тривог, серед холоду льодовитого.
І він промовляє. Ти чуєш цей голос повінчаний
Зі смутком своїм, що тебе повертає до юності.
Іноді бог благословляє людські непевності,
І навіть тоді, як любов неозначена вічністю.

06.12.2024

Очима ти сказав мені: люблю.
Душа складала свій тяжкий екзамен.
Мов тихий дзвін гірського кришталю,
Несказане лишилось несказанним.
Ліна Костенко

Зірчасте небо посміхалось з нами,
Мені здавалось, що я сплю.
Не шепотів, торкався скронь вустами.
Очима ти сказав мені: люблю.

Не знали ми, що там за рогом жде.
А доля готувала вже зигзаги.
Солоний смак лишився мюскаде,
Душа складала свій тяжкий екзамен.

Вокзал і рупор, і обійми ніжні.
Рукою помахала журавлю.
Й життя летіло. Чи були суміжні?
Мов тихий дзвін гірського кришталю.

Зірки, як завше, сяють угорі.
Минуло років стільки, як світанків.
Сніги, дощі, веселок кольори...
Несказане лишилось несказанним.

Чаруючи, звільню тебе від щему,
Шепочучи, за шию обплету,
Любитиму, і стане біль нікчемним,
Зітру із губ цілунком гіркоту.

Одна на світі знаю я, про що ти
Нахмурився гусеницями брів .
Спішу долоні на запалі щоки
Покласти, щоби смуток відболів.

З очей у очі переллється небо,
А з ним тепло моїх любовних чар.
Чекаю- іскра в погляді мигне, бо
Забудеш те, про що собі мовчав.
04.2023.

А її вії довгі-довгі
Інеєм припорошило.
На Снігуроньку стала схожа
Дівчина тая хорошая.

Шапка пухнаста біленька
Пасує до личка її,
Кожушок тепленький легенький
І гарні такі чобітки.

Усміхнена мила й вродливая,
Що погляду не відвести.
Якби ж іще була щасливая,
А разом з нею і ти.

2020 р.

Серед лугу зібралися коники
І голосять, неначе на поминках,
Потім мовчки розмахують крильцями,
Мов знущаються тихо над вбивцею,
Що блукає озерними луками
Та лякає їх смертними муками,
Бо ступає й під ноги не дивиться –
Стрибунці там травичкою живляться,
Не бажаючи чоботи бачити
І за вчинене чути пробачення…
20.01.24

Добряче залив рідний сала за шкуру,
А нині його доглядай.
Негода в душі розгулялася хмуро —
Охиза мете небокрай.

Ще словом перченим спроможний дістати,
Та вирвати серце з грудей.
Зірвав календар всі осяяні дати
І не дочекатись гостей.

Хоча б хто постукав у двері зненацька,
Або подзвонив в домофон —
Вовчицею виє планида відьмацька
Із вітром лихим в унісон.

Проймає мороз до кісток — холоднеча
Малює пейзаж на шибках.
Хурделить надворі і сива хуртеча
В моїх каламутних очах.

Вгорнувся у сніг ялівець пелехатий...
Мовчить автовідповідач...
Сама вибирала з ким вік доживати,
Тож зараз: в подушку не плач.

17.01.2024р

Цю пісню, скорше один перероблений куплет її, я вперше почув у дитячому будинку в Заворичах Броварського району на Київщині. Двоє хлопців билися, а третій заспівав її, тай припинив цим бійку.
Як видно з подальшого тексту, пісню складено під час голодомору 32-33 років. Але вона дожила й до 47-го, який мало не послав і мене на той світ. Сусіди винесли в ночвах і відвезли до лікарні, де протягом тривалого часу я набував людських кондицій.

Пішла мати на село,
А у селі пусто,
Ні пшениці, ні муки
Лиш сталінські образки.

Приспів:
Гоп! Мої гречаники,
Комуністи начальники,
А мужики - патраки,
А сталінці - дураки.

Позбирались у сільраді,
Усі лежні дуже раді.
Будем куркулів ділити
І не будемо робити.

Приспів:
Гоп! Мої гречаники,
Комуністи начальники,
А мужики - патраки,
А сталінці - дураки.

Нема хліба, нема сала
Все комунія забрала,
Ні корови, ні свині.
Тілько Сталін на стіні!

Приспів:
Гоп! Мої гречаники,
Комуністи начальники,
А мужики - патраки,
А сталінці - дураки.

Сталін в хаті, Ленін з двору.
Ворушилось у коморі.
Все то вожді комуністи.
Комуністи - страхаїсти.

Приспів:
Гоп! Мої гречаники,
Комуністи начальники,
А мужики - патраки,
А сталінці - дураки.

Мужики - дураки,
А ми - комуністи.
Мужики будуть робити,
А ми будем їсти.

Приспів:
Гоп! Мої гречаники,
Комуністи начальники,
А мужики - патраки,
А сталінці - дураки.

Я маленька колгоспниця
Заробила трудодень.
Мати ходить без спідниці,
А батенько без сподень.

Приспів:
Гоп! Мої гречаники,
Комуністи начальники,
А мужики - патраки,
А сталінці - дураки.

Сидить баба на рядні
Все чекає трудодні.
Має сорок і оден,
Дайте хліба хоч на день.

Приспів:
Гоп! Мої гречаники,
Комуністи начальники,
А мужики - патраки,
А сталінці - дураки.

Працювала десять день
Заробила трудодень,
А од того трудодня
Голодую я щодня.

Приспів:
Гоп! Мої гречаники,
Комуністи начальники,
А мужики - патраки,
А сталінці - дураки.

У колгоспі добре жить,
Один - робить, сім - лежить
А як сонце припече,
То й останній утече!

Приспів:
Гоп! Мої гречаники,
Комуністи начальники,
А мужики - патраки,
А сталінці - дураки.

Подивися Сталін сам,
Як танцює "Комнезам"
Працювати не схотів,
Записався в "коллектив".

Приспів:
Гоп! Мої гречаники,
Комуністи начальники,
А мужики - патраки,
А сталінці - дураки.

Ой, гоп! Ти диви!
Їде Сталін на свині,
Кукурудзой поганяє
"П'ятілєтку" доганяє.

Приспів:
Гоп! Мої гречаники,
Комуністи начальники,
А мужики - патраки,
А сталінці - дураки.

Їде Сталін на тарані,
Оселедець у кармані.
Часником він поганяє,
Америку доганяє!

Приспів:
Гоп! Мої гречаники,
Комуністи начальники,
А мужики - патраки,
А сталінці - дураки.

Встань Тарасе, подивися
До чого ми дожилися
Хата впала, клуня боком
І корова з одним оком!

Приспів:
Гоп! Мої гречаники,
Комуністи начальники,
А мужики - патраки,
А сталінці - дураки.

•трудодень: Трудодень — термін, пов'язаний з формою оплати праці в колгоспах СРСР, введеною у 1930–31 під час примусової колективізації сільського господарства. Трудодні були замінені грошовою оплатою з 1966 року... ⋙
•"Комнезам": Коміте́ти незамо́жних селя́н — орган радянської влади на селі в Україні в 1920–1933 роках.

Як на мене, ця пісня не поступається поемі Некрасова «Кому на Руси жить хорошо». Щоб не повторилася трагедія голодоморів чи й просто фізичного знищення народу України, її сини борються з путінською нечистю.

                І
Ми обирали по досьє
смішного дилетанта,
тому і маємо своє...
а що було і досі є –
на совісті ґаранта.

Бо у баталії за мир
не всі наїлись гички,
герої, ясно, що не ми,
та й між зеленими людьми
є сірі чоловічки.

Усе кінчається колись,
а ми іще не нажились
бодай у світі цьому,
який пізнали до війни,
коли не відали ціни
усьому.

                ІІ
Нечиста сила нас несе
до миті рокової,
де відбувається усе
реально не зі мною.

Біблійне слово упарсин
живого убиває
і я у світі не один,
кого уже немає.

Але нікого не виню,
молюсь за душі сущі,
які на лінії вогню
воюють за грядуще.

Такого бути не могло,
якби у світі не було
заслуженої кари...
щезає місто і село,
та виживаємо на зло
сансарі.

                ІІІ
Видибуємо із пітьми,
юродиві – по волі
тупоголової юрми,
раби своєї долі.

Дедалі важчає іти
до осіянної мети,
якої не почули,
бо не лише мої світи
поглинуло із висоти
минуле.

01.2024

Обожнюю, коли летить пухнастий сніг
Чарівно із бездонності небес.
І сипле біло-сніжне щастя повний міх,
Зірчастістю танцює полонез.

І танцю підкоряється земля-раба,
Сніжинок ніжність у холод ближча.
Незнана їй, як жінці тихій, боротьба,
Бо чудо Боже усього вище.

Лікує душу грішну колір чистоти,
Енергію вселяє, мов алмаз.
І жити хочеться в природній красоті!
- Живи, - від Бога чую раз по раз.

«Змагайся зі мною, — вона промовляє тобі, —
Щоб бути творцем рівнозначним чи стати співавтором
Доповнивши музику легкістю власних крил,
Як зграї птахів надихають своєю крилатістю».
Хай надріже смичок теплу рану солоних зап’ясть,
Мов накресливши такт замість крові наповнює звуком,
І звернувши в плечі розливається в нефах грудей,
І сльозою стікає по бляклих, тремтливих вилицях.
Коли ж ні, то дозволь їй на другий відправити план,
Загубити тебе розчинивши у сірій буденності,
І звучати немов механічний в тобі інструмент,
Послідовністю нот, що ритмічно біжать перфострічкою.
І так до кінця. Доки вулиць спустошених ніч
Стане бавити тінь у футлярі твоєї самотності,
Загортайся тоді ж у промовисту тишу того
Що в тобі найповніше луною життя відбивається.
І вітрами горить, і плескоче водою небес.
Я блукаю в тобі восьму ноту відчувши навиліт.
Відчуваю двигтіння пахкої, глевкої ріллі
І не знаю якою відбудусь майбутністю музики.

01.12.2024

Оголені бездумно й безсоромно
Осики й липи стихли, мовчазні,
Листки останні гріючи у лонах.
І жаль чи заздрість виросла в мені

До них, що так покірно в сон відходять ,
Пасивно споглядаючи за тим,
Як гасне день.
Стриптизу насолоду
Поблажливо прощу із доброти .

Цей голий стан зими напередодні,
Що несумісний із грудневим днем...
До того часу може й нам безодня
Погасить очі й серце розітне.

Коли ж настане час проснутись знову,
То не торкнеться птаха гілля- рук,
Не вчепить лапки у корУ брунькову.
Та поки ще мотають стрілки круг

Біжу за ними, ніби по арені,
Все вірячи, що я не в кабалі,
Не в зашморгу,хоча і сокровенних,
Хоча й моїх, та все ж минулих літ.

Застигну, непідвладний тліну, згодом,
В теплі із золотого бурштинУ,
П'ючи живу медову насолоду,
В осінній тиші всесвіт осягну.

Пізнаю в тім усе, що десь за гранню
Хоч рідної для мене, та тюрми,
Де я один, де я в роду останній,
Й безглуздо так звучить займенник "ми".

І в гаснучій агонії осінній,
Де простір мій- пристанок, а чи склеп,
Мій мед, мій бренді, схоронившись тінню
Чи філософії своєї, а чи ліні,
Спивати буду до останніх треб.

(Треби- церковні обряди)

Нині червоною рутою
Густо уквітчаний двір,
Де сиротою забутою
Хата зчорніла надмір.
Певно, сумує за жінкою
Тою, що майже щорік
Терла сирою ганчіркою
Хаті оцій кожен бік.
Горем і віком похилену
В сторону пишних кущів, –
Миють хатину запилену
Зараз лиш тільки дощі.
Смутку з душі не подіть мені –
Він там до скону засів,
Бо ні усмішки привітної,
А ні бабусиних слів.
Зяє увесь порожнечею
І пробирає до сліз
Двір, де гуляти з малечею
Бабця любила колись.
Між кучерявою м’ятою,
Півників сині вогні
Так палахкочуть під хатою,
Що стало душно мені.
Хоч кам’янію віддалено
Я від цих буйних цвітінь, –
Докором їхнім ужалений
Зради вчуваю глибінь…
19.01.24

1
ходили ми – я і друг…
ходили ми – я і Бог…
як воду живу навкруг
ми небо пили удвох
співали пісні гучні
садили рясні сади
Бог якось сказав мені:
«все… далі один іди…
он Єва вже плід гризе
та он же – де Змій повзе –
іди і бери своє…
твій старший меншого вб’є…
й не створювати було б!
наслати на вас потоп?
та вирятую ж проте…
з свободою щось не те…
з подобою не правѝй
і образ якийсь кривий…
а ти?.. та це щось жахне
яким ти створиш – Мене…»

2
в світі безсонь…
зневіри… недуг…
в світі де вічна січ
Слово – мій незрадливий друг
як його не каліч
як його не читай-тлумач
як його не крути
я не жнивар –
я рясний сівач
в мареві пустоти…
я одвічний Божий боржник
кинутим «відпусти!» –
я між людей без усього звик –
навіть без доброти...
арфа й голос… і неба звід –
все що у мене є…
я пастух… мій шляхетний рід
марних не визнає̀…
арфа й голос… і взір зірок –
замість меча і стріл…
що він каже дивний пророк
Господа – Самуїл?
що він робить – олію ллє
в чуба і на лице?
і чому на чоло моє
світ водою тече?
бо ж не пити воду з лиця –
нею ходити вбрід…
я останній в домі отця…
ймення моє – Давид…

3
розламані хліби… ніч дихає у двері…
із рук у руки чаша попливла…
небесне сяйво світлого чола
струмить на стіл останньої вечері…
слова переосутнюються в кров
страждання перевтілюються в тіло…
ще смертю смерть ніхто не поборов
одна любов Ісусова зуміла…
…жахіття запановує людьми…
один… ні порятунку… ні підмоги…
Ісус бере цеберко і слізьми
з водою омиває учням ноги…

До всього здатна звикнути людина,
Злетівши в небо чи діставши дна.
У твердженні цім виняток єдиний –
Війна.

Забути можна все і не згадати,
Не наладнавши пам’яті струну.
Єдине, що не варто забувати –
Війну.

Властиво людям інших пробачати,
Зрікатись непідтриманих ідей.
Та вбивцям не простить довіку мати
Дітей…

В жахливих снах щоночі хай приходять
Герої наші, доньки і сини,
Тим, хто на їх смертях вогонь розводить
Війни.

До горизонту стелиться дорога,
Куди веде – не видно в далині.
Кінцем хай стане наша Перемога
Війні!

Січень 2024 року

Пристає онук до діда, заходивсь питати:
- А яке ми нині свято будем святкувати?
- Та ж зимового Миколи. – дід відповідає, -
Бо його на Україні усяк поважає.
То ж не Касян, що на небі в панича убрався.
Ще й на нашого Миколу жалітись збирався.
- Кому, діду? – Звісно ж, Богу. Хто ж іще над ними.
Прийшов, кажуть, до Господа з жалобами тими:
- Що ж це, Боже, - Касян каже. – люди виробляють.
Он Миколу і шанують всі, і почитають.
Його ім’ям церкви ставлять, а мене забули.
Велів Господь, щоб янголи Миколу гукнули:
- Скажіть, щоби йшов негайно! Я його чекаю!
Янголи бігцем метнулись: - А його немає!
- Де ж він дівся? – Пішов в море людей рятувати.
- Доведеться нам, Касяне, трохи почекати.
От повернеться Микола, тоді й поговорим.
Нагадав Касян про себе Богу уже скоро.
Той янголів посилає Миколу гукати.
- Нема його, - ті говорять, - пішов рятувати
Людей бідних від пожежі. На землі Микола.
Посилає Бог і втретє виконати волю.
Та і втретє повернулись ні з чим ті на небо.
- Де Микола? – то Касян вже аж виходить з себе.
- Нема його, він кайдани пішов розбивати,
Щоб з турецької неволі козаків звільняти.
Вже аж за четвертим разом Микола з’явився.
В старій свиті, весь в болоті, навіть, не умився.
- Де ти був? – Господь питає. А той йому каже:
- Помагав тягти з болота чумакові мажу.
Повернувся до Касяна Господь: - Оце бачиш!
Ти тут паном одягнувся та по небу скачеш,
Кутки кругом обтираєш. Поглянь на Миколу.
Він на небі спокійненько не всидить ніколи.
Він на землі діло робить, трудиться багато.
Чому ж тоді його людям та й не шанувати?
А тебе, хіба, що люди боятися стануть
Та ніколи шанувати не будуть, Касяне.

Твої вікна списані текстами холоду
У жовтій кімнаті чия перспектива змальована,
У симетрії сну, де квадрати підлоги розчавлені
І лежать під ногами скидаючись на трапеції.
Фігура твоя видається мені більш реальною
В метафізиці світла і тіней завмерлого простору,
Де немає повітря, і більше немає потреби, щоб
Крізь дотик бажання постійно тебе привласнювати.
Забирати з собою твою непостійність та випуклість
Теплокровної форми, об’ємного голосу, погляду
Та враз упіймавши тебе у підрамник живопису
Говорити з тобою без жодного слова для вироку.
Говорити про те, що відвертість стинає кордонами,
Що у дзеркалі ти впізнаєш у собі ілюзорності
І тільки любов доторкнувшись позаду жіночою
Рукою вражає тебе невловимою вічністю.
Бажанням забутись в обіймах її віддзеркалення
У космічній безодні, у квантах енергії подиху,
І в тобі, мов в пісочнім годиннику перетікаючи
Відбутись і зникнути в сонячних витоках погляду.

01.01.2024

Я себе не жаліла для тебе і вчора, й сьогодні .
Ще до того, як досвіток всівся мені на фіранку,
Розливаючи хвилі тривожні буремного сходу,
Полилася молитва гаряча моя на світанку.

Бо не час залишати для себе таємно сокрите.
Розливаюся вся, в сподіванні на сили душевні,
Віддаюся тобі до останньої краплі та крихти,
До останньої думки, і , мабуть, гроша у кишені.

Повелителю- Дню, куций, хмурий, лютнево холодний ,
Підіймаю до хмари мольбу, бо така моя варта:
У надії віддатись тобі до останку й сьогодні,
І наповнитись знову по вінця, чекаючи завтра .

Білу гриву зима розпустила,
Розвіває її заметіль.
І не видно Селени-світила,
Тільки сніжна встеляється сіль.

І в душі хуртовина тривоги,
Хоч давно відпустила його.
Крає серце від леза дороги,
І думки, й відчуття на арго.

Задаю риторичне питання:
- І для чого минуле мені?
Все! Не буду я більше, востаннє!
Але ж бачу: вже близько вогні.

Біля хати - деревце маленьке,
Це його іще садила ненька,
Бо любила горобину чорну.
-Помічна, -казала, -від хвороби.

Вже багато літ немає мами,
Горобина ж тими ягідками
Пригощає всіх, хто тут буває.
А мені матусю нагадає.

2017 р.

Пролетіли, відспівали
Дні мої, як журавлі, -
Залишились лиш печалі
Та нечувані жалі.
Ті гарячкою обвіють,
Ті - безсиллям холодять,
Позбавляючи надії
Жити далі без утрат.
Неприємно говорити, -
Та сумую від жури,
Що лишилися ще миті
Життєдайної пори.
18.01.24

Я — твоя слабкість,
Бажання бути глибше,
Зламати стіни принципів.
Від ейфорії злітаємо вище.
Шукати в буденності палаючі ноти,
Мов голос твій милозвучний.
Співчуваю, сходжу з розуму від думок,
Що присутність моя швидкоплинна й минуча.
Мов скелі високі та річкові долини,
Пейзажі між нами безкрайні та милі.
Серед кілометрів доріг, почуттів плутанини
Мандрують серця наші вільні, невинні,
Б’ються в один ритм щохвилини.
Можливо, я — слабкість, виріб твій найдурніший.
Відмову мовчки прийму.
Знаю, на жаль, так буде ліпше.

І (ІІ)

Еолової арфи щемний дзвін --
Неначе на природі - пісня вітру --
Вона злітає вихором пір'їн,
Шматує, мов снарядами, повітря,

Коли тривог суєтний хвилегін
Нагадує кількаголову гідру --
Війну, що обертає все на тлін,
Красу немов стирає із пюпітру.

Але частіш я лірику там чув,
Ще й сльози наверталися неждано --
Очищення душі донесхочу...

Так вірші, проза, Образ бездоганний
Мене вражає, поміж мрій лечу...
Це -- твого серця надтонка мембрана.


ІІ (ІІ)

Це -- твого серця надтонка мембрана --
Література, слова дивна в'язь,
Од нього лід байдужості розтане,
Коли душа тих ліків напилась.

Читач відкриє щось нове, незнане,
І навіть той, хто у письменстві князь,
Здивовано аплодувати стане --
Мить успіху із сонця пролилась!

За пазухою камінь в когось буде,
І при нагоді заздрісний цей свин
На тебе виллє цілу бочку бруду...

Та не зважай, розвеснено живи!
Хоч відгомін брехливої огуди
До передчасних приведе сивин.


ІІІ (ІІ)

До передчасних приведе сивин
Життя столичне, зіткане зі стресів...
Почни для щастя городити тин --
Опинишся ураз на гострім лезі

Брудних пліток, брехні та гіркоти,
Бо інших там чимало інтересів...
Всі вияви любові, доброти
Не спинять підлих нападів агресій.

Але пітьми минає царство теж...
Звучить уже шляхетності осанна
Палає підлості одна із веж,

І розчиняється гидке, погане
В красі твоїй, вона тонка, еге ж? --
Коли торкнешся грубо, зойкне - рана...

ІV (ІІ)
Коли торкнешся грубо, зойкне - рана...
Душа твоя - з метеликів небес
Для мене зіткана, моя кохана,
Тонка, чутлина, чуйна, всіх чудес

Не зміг би, ні, перелічить до рана...
Шляхетних порухів... Ти - мій дюшес,
Рахат-лукум, вино, від нього п'яний
На все життя... У щасті цім воскрес!..

Та зупинися, телепню пропащий!
Струси ману, устань уже з колін --
Ізнов потрапив ув облуди пащу!

Хай скільки літ ітиме часоплин,
Кохання хміль віддати? О! нізащо!
Як хочу я уникнути провин.

V (ІІ)
Як хочу я уникнути провин,
Позбутися нестриманості слова.
Бо в'януть між травиці - мурави
Квітки пахучі, ніжні, пречудові.

Хоч десь отам на луки попливи,
У місті нашого буття - основа,
(Далеко ті озерні рукави!)
Нерідко чуть матюк триповерховий.

Все ж лайка - вияв нашого життя -
"Святе" письмо для зека й вуркагана,
Поета - мріяв мати здобуття

Шевченківки*, і думав, що дістане...
А з милою - о ні! Хай біль протяв -
Не впасти до жорстокості тирана...
_______________________________
* Шевченківської премії.

VІ (ІІ)
Не впасти до жорстокості тирана...
Углиб єства мойого упірни,
Нероном* я буваю тільки п'яний,
Коли стискають кліщі Сатани.

Тверезий - мов натхнення океану --
Розбурханий чи тихий і сумний,
Меланхолійний, як Богиня Дана**,
Свічусь, неначе сонячні лани.

Дедалі рідше Бахусу*** молюся,
Прихильник більше чарівної гри,
Що циніки назвали мусі-пусі...

А нас вона підносить догори...
Мій деспоте, лише тобі корюся --
Кохання золотий аквамарин!
______________________________
*Нерон - римський диктатор.
**Богиня Дана - українська Богиня води.
***Бахус - у римській міфології бог виноградарства і виноробства.

VІІ (ІІ)

Кохання золотий аквамарин
Це - еліксир натхнення дивовижний
Шепоче ніби: сонячно гори,
Твори красу, вона хай буде стрижнем.

Здається, стане молодим -- старий,
І гори переверне витязь ніжний,
О сила доленосної пори! --
Двигтить планета, весь усесвіт грішний!

Та має Чорнобог також могуть,
Йому в двобої теж, бува, таланить,
Спроможний з п'єдесталу він зіпхнуть!

Тому боротись треба ненастанно
Й раптово щастя -- як любові суть --
Нас обів'є тоді, немов нірвана.

VІІІ (ІІ)
Нас обів'є тоді, немов нірвана,
Шукаю ніжно пестощів твоїх...
Неначе то весна благоуханна
Благословляє солодом утіх,

Де музика звеличує оргАна --
Краса безмежна в радощах своїх --
Підносить до божественого стану,
Освітлює найкращу із доріг.

Ховаємось од болісних реалій
Окраденого долею добра,
І безміру кривавої печалі

Отам, де квітне сонячна пора,
Яку колись на миті нетривалі
О знаю: все одно вкраде Мара.


ІХ (ІІ)
О знаю: все одно вкраде Мара*
Краси життя п'янкі, щасливі миті,
Під вікнами ця заздрісна стара
Вгамовує бажання злі, неситі.

Улюблена її смертельна гра -
На ймення кликати, хто знайде сіті --
Озветься на той поклик - помира --
Під крики родаків несамовиті.

Але не вдасться позганять у кут
Все людство світу чорній цій потворі...
Згадавсь мені англієць Робін Гуд --

Він духом переміг чумні докори,
Достоту відав, що вбере цей спрут
Хвилини радості в огидні шори.
________________________________
*Мара (або Марена) – давньослов'янське божество зла, недугів, смерті, володарка Підземного світу.
В давньоукраїнській міфології вона уособлювала усю нечисту силу.

Х (ІІ)
Хвилини радості в огидні шори
Спрямовує життєвий негатив.
Піддашся, і зелені коридори*
Побачити зненацька можеш ти.

Вже недалеко звідти крематорій,
Чи темрява могильної плити.
Тримайся, не здавайся, зри у корінь,
Бо разом ще далеко нам іти.

Бувають, звісно, напади зневіри,
Краса душі на хвильку вигора,
Крадуть її космічні чорні діри...

Та світло, мов єгипетський Бог Ра**,
Дарує колір сонечка й сапфіра,
Вбере миттєвості життєвих драм...
___________________________
*Зелений коридор, кажуть, постає в очах тих, хто перебуває в стані клінічної смерті.
**Ра - єгипетський Бог сонця.

ХІ (ІІ)
Вбере миттєвості життєвих драм,
І їх огорне сяєвом іскристим,
Докупи все прекрасне позбира
Щаслива доля, як повітря чисте.

Над хвилями могутнього Дніпра
Хай спів лунає солов'я-соліста.
Кохана ув обіймах завмира
Милуючись неоновим намистом.

Вривається в картину темне щось,
Немов увів на світло мораторій
Диявольський скрипаль аби велось

Творцям війни пекельних ораторій...
Бо радості буття -- пророчив хтось --
Та не відчуть без цих акордів горя.

ХІІ (ІІ)
Та не відчуть без цих акордів горя
Той дивовижний насолоди смак,
Ту музику, котра і у повторі
Чарує серед холоду та мряк,

Де солов'їні голоси тенорів,
Медове флейти соло... Хтось закляк,
Заціпенів, заслухався акторів.
Їх виконання фантастичне? Так!

Але коли -- ця істина відома --
Тобі казала доля: "Умирай!
Одною з ніг вже був на світі тому...

Ледь виборсався, то життя - розмай!
Ти на контрасті пізнаЄш такому,
Яка прекрасна щастя дивогра!

ХІІІ (ІІ)
Яка прекрасна щастя дивогра -
Неначе падаєш в обійми щему,
Мов сонця цвіт душа твоя вбира,
Коханій ти даруєш діадему

З найкращих зір і каменів, котра
Богинь достойна, для яких окремо
Небесний виграває водограй,
Запрошує до любощів едему.

Туманять погляд хмари грозові,
Снують обмови заздрі, поговори,
Правдивості тлумачення криві...

Та сяєво космічне метеорів
Їх нищить... Бог іскрини шле живі,
То ендорфінів фантастичних море.

ХІV (ІІ)

То ендорфінів фантастичних море
Неначе танець чарівних наяд,
І кожна у прозорому уборі.
Розмова їхня - світла течія

Хвиль водоспаду, де співають гори
Як фонтанує віялом змія --
Краплини міріадами угору
Здіймає, насолодо ти моя!

Утіхи плотські все ще домінують,
Скорочують їх межі вікові
Й естетику струнку, неначе тую,

В оази поселяють садові.
Прислухайтеся: щастя світ цілує,
Еолової арфи щемний дзвін.

ХV (ІІ)

МАГІСТРАЛ

Еолової арфи щемний дзвін -
Це твого серця надтонка мембрана,
До передчасних приведе сивин,
Коли торкнешся грубо, зойкне - рана...

Як хочу я уникнути провин,
Не впасти до жорстокості тирана...
Кохання золотий аквамарин
Нас обів'є тоді, немов нірвана.

О знаю: все одно вкраде Мара
Хвилини радості, в огидні шори
Вбере миттєвості життєвих драм...

Та не відчуть без цих акордів горя,
Яка прекрасна щастя дивогра -
То ендорфінів фантастичних море.

Зима вже скоро залютує,
Закрутить сніговий балет,
А осінь візьме і станцює
Останній танець – менует:

Назад відступить пару кроків –
Пригріє сонечком умить,
Заси́нить небокрай широкий,
Багряним листям зашумить.

У серці забринить надія –
Не за горами вже й весна.
І не така страшна завія –
Зимова казка чарівна́.

Під клавесин дощу грибного
Складе красивий вірш поет,
Бо справив враження на нього
Осінній танець менует.

Жовтень 2023 року

Розбудив мою сутність жіночу,
І безсоння, наче Едем.
Ніби місяць сіяєш щоночі.
Ти вже став моїм міражем.

Мов вдивляєшся в сірість блакиттю,
Ще й росинка - цілунок твій.
А обійми легкі, оксамитні.
Вражень теплих цілий сувій.

Ти, як злива, омив моє тіло.
Через душу пройшов наскрізь.
Від любові гарячої млію,
Мені п*янко до самих риз.

Чи то хмари несли на собі, чи за хмари чіплялись-
Дикі стомлені гуси, їх ледве помітний косяк
У шифоні рожевого заходу висів зів'яло,
Й опустивши нерівні краї, під сирену закляк.

Я візьму їх в долоню, торкнувши віконні гардини,
Зупинюся налякано в мідному відблиску дня.
А гусиний косяк тонко сплетені руки розкинув,
Ніби ними тривогу, що мчала у небі, спиняв.
03.2023.

Танцює молодість, а старість
Лише зітхає крадькома
Про те, що втомленість підкралась
І хисту в рухах вже нема.
Танцює молодість, а старість
Спостерігає сумно, як
В очах у молодості радість
Цвіте яскраво, наче мак.
Танцює молодість, а старість
Час швидко зморює на сон, –
І колискову пісню жалість
Співає з болем в унісон.
17.01.24

На скільки ніжний дотик твій -
Дізнаюсь незабаром.
Якщо якийсь облуд крадій
Не взяв його задаром…
Хіба дізнаюсь із новин,
Під зустріч перегляну.
З товаришів лиш буде джин
Спиною до екрану…
Сердешних друзів вірних - цент.
А джин, то він давнІшній.
І не біда, що я студент
У цій розмові грішній.
Сиділи довго… як завжди
Мовчанки бракувало.
А він такий, ну як і ти…
Мене це здивувало.
16.01.2024.

не про війну а Сенеку
Бергмана а не про війну
не про війну а Баха
навіщо тут людині
не збагну
ці «укри» ця «вата»
і що брат на брата?
Не твоя в крові сорочка
не твоя у вогні хата
діти від страху кричать не твої
ти ж себе руйнуєш

так але як ти не вмію
знову про цю війну
сліпну глохну німію
24.04.22

Ирина Рувинская
не про войну а Сенеку
Бергмана а не про войну
не про войну а Баха
зачем здесь человеку
не пойму
эти «укры» эта «вата»
и что брат на брата?
не твоя в крови рубаха
не твоя в огне хата
дети от страха кричат не твои
ты же себя разрушаешь

да но как ты не умею
снова про эту войну
слепну глохну немею
24.04.22

За життя багато граней стерлися,
Втратили перестороги значення.
Більше не прощаюся з померлими –
Подумки кажу їм: «До побачення…».

З глузду я не з’їхав, не подумайте!
Наближать кінець не маю намірів –
Намагаюсь почуття знеструмити
Вірою у потойбічне марево.

От би справді випало зустрітися
За межею, звідки не пове́рнешся:
Знову маминим теплом зігрітися,
Батьковою мудрістю утве́рдитись.

Є в Письмі Святім незламна істина,
Що по своїй вірі всі отримають.
Тож оцими помислами чистими
Прагну в шанс побачення увірувать.

З вірою цією легше вирватись
Буде із лабетів страху смертного,
Перед Богом в судний час не схибити
І життям за майбуття пожертвувать.

Жовтень 2023 року

На вітрилах бабиного літа
сто хрестів Ґеоргія і я.
Полети і ти повз колорити
орденів у павутинстві дня?
Торт великий на столі накритім –
це твоя незаймана земля,
зупини десант на верховітті
кремового павутинства дня.
Маєш ніж і їж, і не цурайся,
поки не заче́рствіла рілля –
ти ж герой поваленого царства,
ти ж павук у павутинстві дня!
Так бракує бабиного літа,
грудень парить з хмарами узвар –
от-от-от на голову корито
тим, хто літом вигриз бабин яр.

22 грудня 1992 р., Київ

все, чим ми мали стати, і що між нас не збулося,
порване на цитати сценарного многоголосся
все, що іще можливе (чиї то страхи – запізно?),
лишиться лиш мрійливим, будучи вже наскрізним?
чим ти собі покриєш цю незагойну втрату?
як ти душі поясниш рішення – не кохати?
все, у що ми з’єднались попри нарізи фальші,
як нас уже не стане, житиме нами дальше
все, що ми не зуміли смілість знайти прожити
до світового скону буде обом боліти


24.12.23

Слова повинні бути промовлені.
Хіба ти не чуєш, як відчайдушно
Намагаюсь придумати для тебе пісню;
Як перебираю просіяні слова, що ходили з уст в уста
Випиваючи з перевернутого келиха неба причастя терпких історій.
Хіба ти не чуєш шепіт отих сторінок, що витають над нами!?
Вони тільки й чекають,
Аби поселитися в бібліотеці твоїх грудей,
Щоб хтось пострушував їхній попіл у ніч
Читаючи сни одкровень, змотуючи тумани нітратних плівок,
Розкопуючи книги, мов складаючи колони
З уламків канелюр патетичного храму вічності.

Хрестик на твоїх персах колихається
Повторюючи порух коштовної люстри серця
В нефах грудей, що переливається нотами
Після гобою бажання.
Коли воно роздивилося сонце і розправило пелюстки,
Поночі, я вливатиму промені поетичної згадки йому
Зриваючи шовковий цілунок, як свою плату.
Коли опускається паволока ніжності
І тебе пробирає щемливий спогад,
Ти зодягаєшся в оксамит.
Слова розшивають бісером підібгане плаття:
«Любов»,
«Переливи»,
«Ще»,
Розкажи мені ще про сплави до мого серця.
Звідки, скрадаючись вузькою смужкою погляду,
Дізнався, що саме вибито на ньому його зрадниками?

Хто цей чоловік, що дивиться на себе,
Весь у піні з надією на послух твоєї юності?!
Він тягне перелицьовану стару пісню і лоскоче
Легковажним «а що коли», наче пір'ям солодке півмариво,
А тоді розвіює його і топить погляд в гладі мутного озера.
Дивиться мов на стару літографію запевняючи себе,
Що він бачив отой краєвид, і оті постаті на березі
Знайомі йому. Власне це він і є. Там його дитина грається в сніжки,
Дружина тулиться до плеча, а з його волі кружляє пухнастий сніг.
І саме тоді, він не хоче відводити погляд у вікно ванної.

30.12.2023

Як грона, зорі виснуть. Небо низько.
Здається, простягни до нього руку,
Підскоч лишень, собі дістанеш низку
Намиста, що видзенькує, послухай:

То грає сяйво, й вітер не шепоче.
Як грона, зорі виснуть. Небо низько.
Дивися: Бог такі дарує ночі!
В них місяця розхлюпуються бризки

На сніжний покрив, падаючи блиском,
Відтінки увібравши в себе сині.
Як грона, зорі виснуть. Небо низько.
Прозорі хмари- тіні янголині

Сріблястий білий лик пером торкають,
Сплітаючи під ним м'яку колиску.
Підвішені до темного перкалю
Як грона, зорі виснуть. Небо низько.

Туди лину думками і серцем,
Де під лісом білесенька хата,
Очеретом поросле озерце,
Там збирали ряску каченята.

Там дитинство моє босоноге
Пасло гуси, раділо й сміялось.
Все. що сном відпливло кольоровим
Мені лише на спомин зосталось.

1997 р.

Як весна насіє рясту
Й закурличуть журавлі, –
Ми зустрінемося з щастям
На оновленій землі.
А допоки повно снігу
Й вітровії крижані, –
Треба нищить печенігів
У нещадному вогні.
Слід скоріш піддати тлінню
Кровожера-москаля,
Щоб надалі Україна
В мирі вічному жила.
16.01.24

Ти прочитав мене і добре знаєш,
Як вірш знайомий знаного поета.
Мої свята, і будні, і минуле.
Мої секрети.
Ти знаєш кожен смак. І кожен дотик
Для тебе не тремтить як таємниця.
І все ж ти кажеш, що від сплину і нудоти
Є ліки. І це я - твоя Цариця.
Мої стежки пізнав ти в цьому лісі,
І вивчив всі зозуліні кування.
І все ж цей ліс є чарівним для тебе,
Бо у ньому - живе кохання.
Нехай так буде. Вірю я в кохання.
І вірю в кожну пісню солов'я.
Твоя цариця. Дівчинка. Кохана.
Для тебе все це - я.

У мовчанні була глибина
І осіння строката варта.
Пригубили краплини вина,
Запалала тріскуча ватра.

Надчутливість у кожному з нас,
Позолота років і думо́к.
Безпардонні і вітер, і час.
Очі схрещені - срібла пилок.

І співзвуччя воркоче тихо.
Ми не втомлені, ніби зорі.
Спомин знову тече по схилу,
Шелест осені без мінору.

Україні сутужно без мови,
Як і тоскно мамі без дітей.
А чужинське зловороже слово –
Мов кілок, забитий до грудей.

Діти, чужомовні яничари,
Ворогам лизали постоли
Дивно їм: «За віщо та покара,
Адже ми покірними були.

Адже ми стелилися під ноги,
Позичали очі у сірка,
Піррову клепали Перемогу,
Ще й тепер валяємо дурка».

Отакого ви і заслужили –
Носії холуйства і пихи.
Вибір ваш ...
Руїни і могили
Та іще не прощені гріхи.

В тобі є щось, що багатьох лякає,
Складне всередині, мов довгий монолог,
Написаний весь п’ятистопним ямбом,
В якому мудрагельствує герой,
Все про своє, далеке, запланетне
І прагне далі. Далі! Уявіть!?
Зануритись в міжгалактичний Всесвіт
І вимагати в інших – розуміння
Того у чому певності і сам
Немає. Господи, одне лиш белькотіння
Про світ піднесений і світ низький, про те,
Що він зітхає вічністю, а решта
Воліє лиш розбещених розваг,
До слова, забуваючи, що врешті
Йому було дароване життя
Простою смертною,
Що він так само смертний!
Он знов почав про витоки матерій,
Що сонце всім, і очевидно те,
Вбираючи його проміння більше
Він став прокляттям тим, кому не
Треба, відповідати за його пориви.
Уявляєте? Чи ж він не божевільний?
Він каже: що повторює сюжет,
І я, і всі: партер, балкон, гальорка –
Одне і теж плетуть, одне і теж,
Що він помре побитий язиками
І тими ж язиками – піднесеться,
І вже тоді, колись, його словами
Знеславлять іншого. Що він...
Яка ж нудота...

07.01.2024

В хижому замислі
Зло розгулялося,
Виє, віє.
В чортових заростях
Плодяться запросто
Нові війни.

І покотилося,
І покотилося
Їх цунамі.
Хоч би закритися
Божою милістю.
Боже - з нами?

Тиша покромсана,
Тіні із косами
Смуту ділять.
Впасти як волосу?
З Божого промислу
Лиш надія.
07.10.2023.

Ще поки не «жив-був», іще живу і є,
Лише́ навчаюся життю радіти,
А невблаганний час уже бере своє
І уві сні вже не дає злетіти.

Бувало, і не раз: убити час хотів
У прагненні хутчіш сягнути мрії.
А нині я прошу, щоб він мене не вбив,
Перетворивши плани в безнадію.

Чи цівкою пісок, чи маятника лет,
Чи стрілок рух по круглім циферблаті –
Невпинно плине час. Він скоро промайне,
Затримати його – не в нашій владі.

Тож Бога про одне лиш я тепер молю:
Дозволив щоб відміряне дожити
І щоб у зашморг свій (пак, часову петлю́)
Не дав часу́ мене раніш зловити.

Січень 2024 року

Як в італійської статуї,
Застиглий погляд і вуста
Твої улесливо цілує
Нешаноблива самота.
Вона тебе ще й обіймає,
Але без тої теплоти,
Що в почуттях моїх безкраїх
Колись давно відчула ти.
Бо я собі більш не дозволю
Тебе, як в юності любить,
Щоб не вернути серцю болі
Та знов журитися щомить…
15.01.24

Іронічне

Не перша в рахунку, аж третя вже спроба
Відкритися вкотре на повний свій зріст.
Дерева, будинки, стежиночки, міст
Засипати снігом з’явилось нагода.
Нарешті надіслана Всесвітом згода,
Щоб білою-білою стала природа.

В білявого красеня стільки роботи.
Оце так азарт – незрівнянний рекорд.
Галявина вже невпізнанна та порт.
Накручує, збільшує він обороти.
Уже й хуртовині відкрились ворота.
Неначе якась животворча істота.

Стихія безмежна в шаленому русі.
Немає у гаммі завершення нот.
Відчутно мороз досягає висот,
Бо сніжну красу зберігати він мусить.
З надмірною пристрастю має спокусу
Комусь підморозити руки та вуса.

Тепліше вдягайтесь. «А де ж рукавиці?»-
Зітхнув перехожий – в кишені нема.
Подумав: оце так нарешті зима!
(Йому, моряку, не звикати – дрібниці).
…Напевне, як завжди, лежать на полиці.
А може вдягла їх улюблена киця?

***
…Продовжує сніжну ходý завірюха.
Тож комір піднявши, врятуєте вуха.

08.01 – 14.01.2024

Уже у нього титул – «мрійник світу»,
а не паяц із ликом сатани.
У морі горя потонула свита,
спустити залишилося штани!.

Вже дням рахунок втратили давно.
Здається, сил вже рухатись немає
Та небезпека смерті підганяє.
Отож, встають та йдуть усе одно,
Постійно озираючись назад,
Чи часом готи не наздоганяють.
Позаду хлопців молодих лишають,
Щоб прикривали втечу їх. І рад
Би може вождь і сам піти у бій.
Та ж має плем’я він порятувати
І остаточно згинути не дати
У безкінечній колотнечі тій.
З тих пір, як Германаріху брати
За смерть сестри своєї відомстили,
Всіх воїв готи по сліду пустили,
Аби у свою чергу відомстить.
Лишаючи в степу кривавий слід,
Тікають роси. Дні міняють ночі,
Злипаються уже від втоми очі,
Здається безкінечним той похід.
Коли у антські землі увійшли,
То анти співчутливо їх зустріли.
Мечі до того часу нагострили,
Бо з готами у ворожбі були.
Князь Бус у полі готів перестрів.
Що трохи росам передишку дало.
Позаду люта битва не вгавала.
Було занадто сили в ворогів,
Тож сподівались, що якиїсь час
У них з’явився, щоб порятуватись,
У землях антських, у лісах сховатись.
Туди вони й тримали шлях якраз.
Коней, які у племені були,
Тим воям віддали, що залишались
Із готом битись. Вже й не повертались.
Тож скарб увесь свій на собі тягли.
Коли прийшли у поміч анти їм,
Здавалось, вже позаду небезпека.
Та й вже не дошкуляла людям спека,
Хорс не палив їх поглядом своїм.
Не пік за те, що лишили свій дім,
За те, що перед ворогом втікали.
Та ж готам опиратись сил не мали.
А потім він, здається, зрадив їм.
Чи готи, вже не маючи надій
Їх наздогнати, до богів змолили,
Аби знайшли ті росів й відомстили.
Тож налетів зненацька буревій
І небо чорні хмари затягли
Та Хорса лик сіяючий сховали.
Дощі і вдень, і ніччю поливали,
Усі шляхи-дороги розвезли.
То було важко, а тепер стократ,
Бо ж у багні тягли заледве ноги.
І їсти майже не було нічого.
Вогню не розвести – то дощ, то град.
Промокло усе наскрізь навкруги
Так, що не має змоги підпалити,
Хоч трішки тіло при вогні зігріти.
Ті, кому шлях долать не до снаги,
Зосталися на тім шляху лежать.
Не було сил уже і поховати.
Втомились роси втрати рахувати.
Та рід усе ще прагли врятувать.
Живі питались сивого жерця,
Коли ж, нарешті скінчиться дорога?
Нехай спитає врешті-решт у бога.
На небо позирали без кінця.
Та Хорса лик ні разу не з‘явивсь,
Неначе бог своїх дітей покинув.
Чи, може у борні страшній загинув,
Коли з богами клятих готів бивсь?
Та сивий жрець на те відповідав:
- Ніхто не в змозі Хорса-бога вбити.
Він допоможе, врешті своїм дітям!
Хоч, може й сам надій на те не мав.
Але із рук своїх не випускав
Він півня, щоб принести в жертву богу,
Коли важка закінчиться дорога.
- Коли ж то буде? – знову люд питав.
- Хорс вкаже нам! Подасть із неба знак.
- Який? - Не знаю. Та ми всі уздрієм
І знак той бога Хорса зрозумієм.
Тож далі йшли безсилі вже отак.
Нарешті, зупинились над ріку,
Що розлилася, затопивши луки.
Щоб не сідати людям у багнюку
І не долати течію стрімку,
На кам’янистий пагорб піднялись.
Вже вкотре гілля мокре назбирали
Та вогнище розпалювати стали.
Хоч попередні спроби не вдались
Та ж, може, тут удасться розпалити,
Бо ж сил ніяких в росів вже нема.
Б’ють кремінь об кресало та дарма,
Бо, навіть трут і той не хоче тліти,
Просякнутий вологою наскрізь.
Жінки і діти скупчились навколо
І дивляться з надією і болем.
Дощ ллє й не видно на обличчях сліз.
Те вогнище – остання із надій.
Не запалає – племені не бути.
Хоч не здолав у полі ворог лютий,
Ворожі боги виграють цей бій.
Остання іскра згасла. І, затим,
Надія вмерла. Хорс дітей полишив.
Жіночі зойки залунали в тиші
І діточки, вслід матерям своїм,
Заплакали. Одні чоловіки
Стоять і мовчки тільки споглядають,
Як їх надії всі дощем змиває,
Що сіється на мокрі й так гілки.
І раптом в небі поміж чорних хмар
Просвіт з’явився зовсім невеликий
І в нього Хорса показалось лико.
Маленький промінь, наче його дар,
Упав із неба на оте гілля
І воно вмить яскраво запалало,
Немов дощів ніяких не бувало.
І той вогонь всім душі звеселяв.
Хоч хмари небо знову затягли
І Хорса лик від люду заховали,
То вже нікого зовсім не лякало,
Бо люди обнадієні були.
- Хорс дав нам знак! – промовив сивий жрець, -
Тут ми, нарешті, можем зупинитись,
На берегах цих вільних оселитись
Та заснувати град свій, накінець.
Він півня із-за пазухи дістав
І кров’ю окропив оте багаття,
Щоб Хорсу шану і дари віддати,
Щоб він з пожертви ще сильнішим став.
А згодом тут святилище звели,
А поряд місто - Хорсунем назвали
В честь свого бога. Й жити родом стали,
Над іншими піднятися змогли.
Через віки постала горда Русь,
Яка початки з того міста брала
І племена слов’янські об’єднала
В могутній, навкруг Києва, союз.

Я селянин. Земля – мені опора,
моя ікона божа і фети́ш!
Звернути ради неї ладен гори,
а хліба шмат у свято – ніби книш.

Я із людей, що тяжко працювали,
іще з дитинства знали по́ту смак,
а у часи ворожої навали –
в душі у них прокинувся козак.

То нелегка, та гідна, сину, доля
тобі дісталась – землю боронить.
У ній свобода і Вітчизни воля!
Не сумнівайся в цьому ні на мить.