Тихим мороком падає ніч,
Укриває все снігом лапатим.
Я не можу забуть твоїх віч,
Я не можу тебе не кохати.

Я дивлюсь у вікно і чекаю,
Що постукає радісний сніг,
Я тебе іще дужче кохаю –
Як ніхто іще в світі не міг.

Я твоя вся, від серця й до скону,
До останньої краплі душі.
Поцілуй мене ніжно у скроні,
І свій погляд мені залиши.

Я не знаю як жити до ранку,
Я сумую, бо ти уже спиш,
Я зізнаюсь тобі на світанку -
Ніч тобою мріяла я лиш.

І вже не можу дочекатись,
Коли ж прокинешся? Молю!
Я хочу так тобі зізнатись,
Що ще сильніш тебе люблю!

колись
я стану білим тюльпаном -
і ти занесеш його коханій
(вона ж - русява)

колись
я стану білим небом -
і ти прихилиш його до ніг
маленького містечка
(такого, приміром, як
Стара Синява)

колись
я стану білим снігом -
у нього будуть падати діти
а ти ліпитимеш
снігову бабу
(вона ж - лукава)

колись
я стану
голодною білою левицею -
пам'ятай і стережися
уже відтепер
(у мисливських ножах
халява)

2011

бабочки в моем животе требуют больше алко.
им бы повеселиться,
да не о ком.
очень
жалко.

Це було не зі мною.
Це не сон і не спогад.
Я не зможу ніколи
Пояснити ці речі.

Це не спроба до втечі –
Був здивований вечір,
Туга впала на плечі,
Мене викинув з хати
Без вибагливих речень
День страждань.

І втоптав мене в глину,
Втиснув тінню в бруківку,
Утопив у багнюці…
Я сама вже не знаю,
Чи мене ґвалтували,
Чи сама віддавалась
Я у розпачі силі,
Що повисла над суттю,
Над душею, над сонцем,
Що іскрилось на споді…

Честь і гідність, і віра
Розповзлися, мов шкіра
Від кислотного щему –
Я зосталась порожня,
Ніби кулька. Не знаю
Як живу? Звідки сили?
Просто ангел за руку
Веде мене полем
З концентрованим болем
Під серцем,
У розпуці й зневірі…

А назустріч – не звірі,
А у людській подобі
Чорні власники пекла,
Сірі заздрісні тіні,
Що у ложці готові
Утопити за те лиш,
Що правду говориш,
Що прагнеш до щастя,
Що знаєш, що хочеш
Від дня і від миті,
Що хочеш змінити
Себе в цьому світі,
Щоб світ цей змінити,
Що ти просто хочеш…

Це життя за межею.
Це душа під іржею.
Це не сон і не спогад.

Це було не зі мною.


2011

Ти вже поет, якщо навчився рими?
Якщо й над римой навіть не подумав ти?
Ти пишеш в стовпчик, строчками крутими.
Свою ти душу хочеш донести?

Ти вже поет? Ти йдеш у ногу з часом…
Нова поезія дає нові рядки…
А думку сформулюєш іншим разом…
Ти пишеш, та не знаєш чим пекти.

Вірші - не просто римовані твори.
В них ритми, звучання, пісня, гармонія.
У них розквітають і квітнуть собори,
Там всесвіт і звук, і небесна симфонія.

Вірш може вбити, долю спаклюжити,
Кохання створити і вбити кохання,
Зруйнувати державу і все надолужити,
І відобразити вічність, чекання.

Сюди ти поліз без характеру й волі?
Тонка душа, чи, просто, слабак?
Ти добре подумай, чи хочеш ти долі,
Бути гонимішим бездомних собак?

Те що говорить хороший поет
Мало кому подобатись має.
Він - стрижень, народу тонкий силует.
Він - совість. І тим він усім допікає.

Це не поезія - плач у жилетку,
Душу на показ, якої нема,
Тиха розмова, про мене й таблетку
І те як залишилась дома сама.

Поети шліфують слово роками.
Довіку пізнають себе і світу суть.
Вони не пишуть аби-як рядками,
І не несуть всіляку каламуть.

Поезія - це праця, важка і невпинна,
Лупання об метал посередніх людців.
А визнання - річ уже вторинна,
Шлях до неї різний у митців.

Чи ж ти поет? Спитайся в себе ще раз.
Не можна, ні любить, ні жить наполовину.
Якщо поет, покаже теє час…
Вчись у великих і зустрінеш свою днину.
6.02. 2010

...між кучері вплітала незабудки –
блакитні очка квітів, що не сплять,
аби у сні Його не загубити.

...неначе на ліонському вокзалі,
загубленим дитям , що – ані слова! –
Його шукала поміж кас квиткових,
просилася на руці,
та – нема:
ні голосу немає, ні долоні.

...кораблики пускала по воді:
папір намок –
і вірші у клітинку
фонемами стікали і спливали
притоками, щоками – до Дніпра.

...пора міжчасся –
як зміючка в серці,
гніздо звиває спогадів минулих
непроминущих,
ссе тужаву кров
і гупає у ліве передсердя:
ти їй відчиниш – то Змія-царівна,
перстеник срібний на хвості трима –
і все вже знає,
та мовчить до часу...

...лютнева втома
скрики залізниці
ворони
вітер
вервиця
любов

(дійові особи: Небо, Я, Ти)

Небо
сльозиться, схлипує, скалічене скалкою самотності,
скапує створюючи стіни семантики
скрізно – своїми синіми слізьми.
Струменіючи – сивіє.

Я (Синя Стрічка)
стомилась струнко стояти солдатом,
спливаю слідом синього струмка,
стримує страх сліпоти (сотня страхів)
смуток стягує струни співу

Ти (Старий Светр)
судомно стискаєшся серед солоного
стоку синяви,
справді слухняно синієш,
світишся,
сумуєш стиха

Я – Ти
сторонні?
самотньо снили спалене святилище –
ступаємо слідами серця, стежками сну, стопами страчених,
сполохавши старечий світ спустошених століть;
самі спіткали Світло... стрілою сяйва стираємо синь сумління,
страх самоспалення, спопеління.

Я – Ти
спалені самотності... сповнили спустошені світи серед сплюндрованих скульптур спогадів...

Я – Ти
- суміш сподівань,
скресливши спалені свастики, сотали собою Справжнє Сонце,
створили світ спочатку – стали МИ
(Синя Стрічка сміливо сповиває Старий Слухняний Светр) –
МИ
стратили
Смерть...

10/03/2007

P.S. Saying "I love you" means to say "You'll never die"... /Heloise/

На живім гобелені Землі
світиться фосфорно серце
моєї Вкраїни.

В радіаційній траві, в пилюзі,
граються діти
в дозиметристів.

Над невеселим поліським селом
побивається бусел
за односельцями.

Ми жили в якомусь місті
І пливли паралельними вулицями,
Які не впадали в жодне море,
Проте десь там, у зморшках обрію,
Вони, ймовірно, перетиналися.
Але ми берегли свої коліна
Від шрамів і синців,
Тому ніколи не наближалися
До краю планети.


Кожен з нас мав власне сонце,
Ручного місяця, півжмені ночей
І порослий травою Чумацький шлях,
Яким блукали персонажі наших сновидінь,
Обпікаючи весни заметільними поглядами.
Над нами палахкотіли два уламки досвітнього неба.
Наша спільна зірка згасла
За міліарди років до нашого народження.
І хтось випадково забув засвітити нову.


Ми дихали, кожен окремим, повітрям,
Захлиналися нарізно в гамірі буднів,
Інколи співчуваючи андрогінам,
Невиліковно хворим на гармонію...
Так було завжди і станеться завтра,
Але я ще трішки сподіваюсь:
Можливо, на станції Безкінечність
Ти вперто чекаєш той поїзд,
На який я вчора придбала квиток.

Энергия УМА-Бога мозаика.
Сказка моей Жизни-музика.
Поэты, Миру Небес Цветы.
В смерти нету нужды,
Я ангел-человек, бессмертен Я.
Ваше Слово, Дами-Господа!

2011г.

1.

Духмяний пилок
жовтогарячих соняхів
мільйонновусто
обціловує світ,
закохує
у красу
цвітіння.

2.

Сів нечутно
птах золотий
на липу,
на гілки.
Пилок струсив
золотий -
і дерево золоте
запахущим цвітом
у небо злетіло.

Мой Шанти в дыхании,
МИРУ, НЕБЕС ЦВЕТЫ, ОНИ
Из глубин Млечного Пути.
Роса небес-Хрусталь души.

Будущее Землянина-Шанти дыхание.
Едины - Душа во Плоти,
ШАНТИ-ПОКОЙ, ПОКОЙ - ЭТО ШАНТИ.

2011г.

Не можу придумати краєвид,
Не можу наповнити його життям.
Бачу ліс, неначе з картону,
Бачу гори, як дешеву декорацію.
Смішно.
Світ стає маленький і вбогий,
Наче думка похмільна в ту мить,
Коли голова збільшується від болю
І здригається від комариного писку.
Сумно.
Хочеться справжнього,
Пекучого, як півонії,
Терпкого, як іспанське вино,
Солоного, як власна кров.
Безнадійно.

КОРОЛЕВА АННА
Десь там, далеко, котить води,
СтарийДніпроміжберегів.
Десь там, стоять, не знають згоди
Кочовики й війська князів.

Там Золоті стоять Ворота,
Там папороть раз з рік цвіте,
Кохання , там, дорожче злота,
І все там рідне і святе.

А тут? Що «тут»?
Бали … і знать…і світські драми.
Та не звільнитися від пут,
Що їх з пліток зплітають дами.

В Парижі щастя не знайти,
Тінь короля за мною всюди.
І, за для власної мети,
Зі мною шанобливі люди.

Настане ніч. І сонце згасне.
Прикрасять зорі небеса.
І вершник знов під вікна стане.
Кінь в танці іскри викреса.

В його очах вогонь кохання,
В них манить, манить глибочинь.
Я з ним забуду про страждання
Й душа полине в височинь.

Та що робитиму я в ранці,
Як сонце стане над людьми?
Ми доленьки покірні бранці,
Сміливі та не вільні ми.


Нема Знання, якого знають всюди.
Немає абсолютного вчення.
Але, лише його здобути прагнуть люди
Шукаючи в Науці навмання.

Нема ключа, що відімкне всі двері.
Нема дверей, що замкнені для всіх.
Але, лиш той, хто їх знайшов на стелі
Так часто підіймається на сміх.

Немає Істини, якої б не довели.
Не все доведене є істинним Знанням.
Бо Істини, самотні каравели,
Блукають по незвіданим морям.

Вони лиш сни, далекі і тривожні,
Зігріті мрією про будучність земну.
Але , без Віри Істини прожні,
Заплутані і схожі на ману.

Нема Знання, яке б жило без Віри.
Нема Знання, яке лиш Вірой дише.
Але, лиш той, хто дав Знання без міри
До нас говорить все тихіше.
15.10. 2006

***
відходимо ми
з нами світи
із своїми богами
котрих шукали всюди
навколо себе
і лише не у собі
тому не ставали богами
і вмирали
щоби знову народитися
для пошуку Бога
а Він
неосягнутий
чекає втілення
у кожній людині
на створеній ним землі
і тоді буде Він рівний
поміж рівними
а поки
вигнанець у власному домі
*

Bсе люди, разные, но, о Счастье
в Любви, мечтают Все,
а для Бога, все равны,
как ты ему-так и Он тебе.
Если, нету Счастья в твоей жизни,
или беды у тебя, а
считаеш ты себя хорошим и прыличным,
и есть образование, то,
чтоже происходит? Спрашиваеш сам себя:
У других людей машины и дома,
квартиры, дачи, яхты,
они себе позволить могут многое, но,
почему все это не доступно
мне?
В наше Время, ситуация сложна,
и множество текущих проблем,
осложняли и осложняют нашу жизнь всегда.
Но недоступное, доступным может быть вполне,
ведь зачастую проблемы, в нашей жизни,
они от мыслей наших в голове.
Не надо торопится, завидовать,
с Небес ожидать чудес,
по углам, на митингах Роптать,
это себя потерять.
Причины плохой жизни, на добно,
во всем обязаны сами искать,
и прежде всего с себя спрашивать...
Есть образование, здравомыслие- обязан сам понимать
происходящие и
друзьям, соседям обьяснять,
что только колективно, кооперативно,
со знанием Законов,
обязаны свои права отстаивать.
У власти олигархи, они используют ее
с буквы Закона и взятками крутят дела.
Этому невежеству можно и обязаны противостоять
- обьединятся, делиться Знаниями зная Законы,
ибо, никто в доме порядок не наведет,
кроме нас, никогда.
Храните Порядок сами
и Порядок Сохранит Вас, сохранит всегда.
Единство Семьи-Большая Семья, Дружная!
Она, из малого в большое-семья,
дома, улицы, районы, страна.
В Единстве мыслей Сила
и в Доме ЧИСТОТА.
У каждой души,
есть свобода выбора.

2011г.

ліно деві костенко
бабцю мантрова табуйована
музо поезії вітчизняної
священна вкраїнська корово
принцесо воїнів
берегине нашого духу
виколупувальнице з-під льодів свого народу
поетко і сталкере в одній особі
шляхетна лицарко України
слава Тобі вовіки!
слава Тобі вовіки!
слава Тобі вовіки!
слава Тобі!


мамо поетів світу ліно деві костенко хай станеться світло!
мамо поетів світу ліно деві костенко пошли нам світло!
мамо поетів світу ліно деві костенко світлом своїм оборони!
мамо поетів світу ліно деві костенко врази своїм світлом невірних!


мамо поетів світу ліно деві костенко я сповнююсь духом божим твоїм
мамо поетів світу ліно деві костенко я сповнююсь світлом вищим твоїм
мамо поетів світу ліно деві костенко тобою сповнений я
мамо поетів світу ліно деві костенко я випромінюю світло


іменем ліни деві костенко поезія твориться наша
іменем ліни деві костенко слово існує пророче
іменем ліни деві костенко поезія ліни деві костенко
понад
усе

ліну деві костенко любимо гей любимо гей! любимо
гей! гей! гей!

Амінь!

Жаль, що Господь – не Микола Жулинський.

Скажи…
Почему дрожали руки, стены,
Стекла и зеркала?
Зачем осколком была изрезана рука?
Скажи, почему была одна?
Скажи, почему боялась смерти?
Почему боялась стихов,
Которые были в мозгу
И бились и бились об стены
Но был глух их удар и вой…
Почему так часто
Был бесполезен их бой?!
Почему бесполезною жизнь казалась?
Почему слеза щеки касалась?
Почему солнца не виден был свет?
Неуж я сама его гасила?!
Почему звезда мне путь не указала
И почему сама я
Чернее ночи стала?
Почему дрожали руки, стены,
Стекла и зеркала?
Почему дрожали в страхе?
Почему их не разбила сама?
Почему дышать было больно
И больно было быть собой?
Неуж-то тварью была,
А не яркою звездой?!
Почему не упала в ладошки Бога?
Почему не был задут огонек
Когда я столь бесполезною была?
Не для того ли,
Чтоб сейчас людей согревать?
Не от того ли у Бога
На меня не поднялась рука?
Не от того ли,
Что была темнее ночи
И Бог сам боялся меня?!
Скажи, как подняться могла я?
Кто руку дал во тьме мне,
Самой Тьме?!
Кто поднял и зачем, скажи!
И кто позволил
Мне разбивать и разбивать
Все стены, стекла, зеркала
Дрожащими руками?
Скажи, кто? Зачем, скажи.

Душа поглянула в вікно
Й фіранки затулила.
Знову дощ сумний
Впивався в скло холодне.
І знову руки хтось розбив,
Б’ючись в черговій безнадії.
І знову птаха з раненим крилом
Хтось камнем добивати буде.
І знову хтось погляне в небо
Й скаже: “Вмерли небеса”.
“Яса” уже ніхто й ніколи
Промовити не схоче і не зможе.
Рука тремтітиме і не напише
Тихе слово “тиша”.
Живий ніколи не пізнає
Що значить слово “жить”.
Сліпий вісі барви не відчує
Допоки не відчує власне “Я”.
Німий ніколи не промовить: “Я кохаю”,
Вважаючи, що кожне слово – гріх,
Який як яблуко в саду звисає.
Й ніхто ніколи не зважає,
Що все життя – це яблуневий сад.
Глухий ніколи не почує власну думку
Й про що сліпий з німим кричать.
І все котилось і котитись буде
У безнадії в забуття.
І лиш листочки яблуні старої
Шарудітимуть про щось своє.
І знову дощ сумний
Впиватись в скло холодне буде…
Душа поглянула в вікно,
Заплакала і затужила
Й фіранки тихо затулила.

Мій синку! Твоє личко світиться
Великодньою писанкою, а
Твоя доля прокладається
Найпишнішими візерунками.

Простелю тобі рушник
Білий, клечаний
Прадідівськими знаками –
Не зіб’єшся зі шляху.

Викохаю тебе у любистку і м’яті,
Викупаю у водах Дніпра і Дунаю,
Приголублю червоною калиною і
Виростеш красним гетьманом.

Моє сонечко, зіркою
Тобі стану над Україною,
Аби тут виросло
Твоє велике щастя.
2006

Ти кажеш,що в коханні
Ти головна,найголовніша,
А я-то все інше,
Що в'ється навкруг тебе
Для тебе,утворюючи грані
Навкруг твого обличчя, ,
Що сяють промінням діамантним,
Сліпучим сяйвом неба,
І музикою серця, що кличе
У вир світів незнанних.
Звуки,кванти,осанни-
Все для тебе.А я все інше,що навкруг тебе.
Та дивина.Бо там де ти
Сіріє темна пляма,
Розмита,не чітка,вона
Сама в собі дрімає,
Все інше,що навкруг
Мов сонце сяє...
Ти просто не кохаєш,
Тому в сяйві мого кохання
Зникаєш...

,,Тихий голос сердца заглушался
Мнимым блеском удовольствия.
Когда осознал, что течение времени,
-Времени в котором нахожуся я,
Делает из меня раба,
Раба обогащения:
- Такая жизнь не для меня.
Ежедневно слышать слова: - деньги нужны,
Нужны средства, а стихи твои,
Их валом, они ерунда.
Церковь есть, молитва есть,
деньги всем нужны, а тебе
-Литература...
Да, мне дано-стихи и медитация.
Я и Отец Одно.
,,Господь-во святом храме Своем:
да молчит вся земля
пред лицем Его''*
Во Истинне молчанье-золото.
Сознательно, соприкоснутся с Богом,
Помогла мне медитация.
Она, это единый способ
Слится с силой Господа.
Безмолвие внутри-с Его Силой
Мы Едины.
Что такое человечность осознал,
И освободился от
Суетности и самообмана.
Постиг свое невежество, ничтожность.
Понял, что гордеца
Ничему не научу.
Лиш смиренный сможет
Постигнуть Истину.
Он перестанет спотыкаться, обретет решимость
-Под ногами почвы
Почувствует твердыню''.
- Спасибо Уважаемый!
Ваша речь, поначалу
Смутили меня,
Но, припоминаю Альберта Энштейна слова:
,,Самое прекрасное, что мы
можем испытать, сродни тайне.
Она, источник всякого истинного
Искуства и науки.
Тот, кому чуждо подобное чувство,
Кто не может больше
3астыть в удивлении и стоять,
Охваченный трепетом, считай, мертв; его
Глаза закрыты".
-Согласен с Вами, Друг,
Молвил попутчик мне.
Духовные деяния свершаются следуя Истене,
Которая сокрыта в нашей глубине,
- Это Безветрие...

2011г.

М.
Мені наснилося натхнення.
Воно прийшло до мене в хату.
Воно сказало: «Я реальне,
Як ліжко, квітка, ложка, чайник…
Не проганяй мене ніколи,
Бо я образитися можу
І не прийду до тебе більше.
Коли тебе вночі розбуджу,
Коли підніму – встань із ліжка
І запиши усе, благаю,
Бо я образитися можу
І не прийду до тебе більше.
Ти обрана. Тебе обрало
Для себе я. Тобі відкрию
Таємні творчості стежини,
Навчу тебе лишати тіло
І перевтілювати душу,
Лиш підкоряйся, йди за мною,
Бо я образитися можу
І не прийду до тебе більше.
І не лінуйся. Будь собою!
Не бійся бути не такою,
Бо всі – це всі, а ти – це сонце,
Яке мене під серцем гріє,
Яке дає мені не вмерти.
Бо я без тебе не здійснюся,
Не зможу втілити в реальність
Думки і задуми. Ти можеш
В житті без мене, – мене ж немає
Без тебе зовсім. Бо ми з тобою
В човні одному. У зв’язці щільній
Під парашутом, що не розкрився,
Але достатньо у нас є часу,
Щоб рятівне кільце щосили…
Та де ти? Де ти?!
Тебе немає.
А, ти вже пишеш?!
Ну слава Богу!
Я не ображуся ніколи.
Тебе я більше не покину –
Віднині житиму з тобою.
Бо ти найкраща.
Моє ти сонце!»

Мені наснилося натхнення…


2011

Я народжую тебе
Своїми віршами.
Малюю портрет твій
Уявою.
Наділяю тебе рисами
Фантастичними.
Обожнюю грацію
Тіла ніжного.
І оживляю
Вустами жагучими,
Ділюся душею
Своєю гарячою.
Я творю тебе
До збою дихання,
Я виліплюю
Кожну часточку
Так божественно –
До безбожності –
Ідеальною,
Неповторною,
Гармонійною
І покликану
Бути в любощах,
Бути Музою
Не для когось там
Для єдиного,
Неповторного…
Я заслужений –
Заслужив тебе.


15.12.10 - 07.01.11

твоя смс-ка мене
не любить
бо ти не чуєш
мого голосу
я дзвоню
тільки візьми
слухавку
але ти береш
сигарету

твоя смс-ка мене
катує
посилаю відповідь
та ти не читаєш
пишеш
пишеш
ламаючи нігті
вливаючи біль
у кожну букву

твоя смс-ка мене
вбиває
я мертвими пальцями
натискаю на виклик
і чую
вибачте
абонент не може
бо випиває
останню
таблетку

останню
краплю

останню
крапку


19.12.10

Зійшлися музи на вечірку
потеревенити про мам.
Найкращу вибрати четвірку
і присудити гонорар.
– В моєї вигуки прикольні
і сольне «ва-у», через ніс.
– В моєї не вельми бемольні:
пігмеї, єті , мда і ліс.
– Моя поводиться шляхетно,
вартує всячеських похвал.
Повірте, було б недоречно
не спорудити п'єдестал.
– В моєї грамота музична
і співставляє нотам дні.
– А моя в небі феєрично
на білім плаває коні.
– А моя весь час на колоді
сидить і пише, ночі й дні.
– А моя в моря прохолоді...
– Та це Михайлова – усі.
– В моєї тільки одні ноги
чого вартують... Кожний – глип.
– В моєї тільки монологи
й гостро підв’язаний язик.
– А моя леді не білявка,
проточні рими інь і янь.
– А моя викопана Мавка,
театралка із Майям.
– В моєї рими пишногруді.
– В моєї жовтий аватар.
– В моєї ЛГ у застуді.
– А моя справжній віршовар.
На зібрані цім екзотичнім
мовчали проза і роман.
Для них риторії ці звичні,
оте жіноче тра-ля-лям.

30 січня 2011

ми зимуємо з тобою
наче маленькі п'явушники
довго та боязко -
прокидаємося - наче дріади

наші вінцеві судини
давно породичалися
підхопивши слова до серця
(бо кивнули що згодні!)

ми знаходимо сонце
у словниках
а воно - на дотик - ніби цинобра
(майже ніхто - з ним)

знаємо:
люди часто плакали за спогадами -
самі їх оддавали до колумбарію;
тепер - інші

майже рай
майже Еклезіаст:

наше небо ірраціональне
наші сади гранатові
наш одяг - прет-а-порте...
а ми?

а де ми? - насправжки - красиві -
за нами дивляться на піано
краєвиди з житами
...сиві...

2011

Ясночолому Івану літописець шле привіт.
Вчора Вашу телеграму, щойно прояснився схід,
Я отримав... Вельми файно, аж трусив від неї сміх.
І гадаю, дану тему нам продовжити не гріх.
Скажу щиро тобі, друже, що на творчій цій горі,
Є спекотно (навіть дуже) і в морозяній порі.
Термоядерна епоха, розуміємо усі,
Нині кожному охота коверсатися в ядрі.
Хто запалює так зорі, а хто пристрасть в голові.
Є тут славні кочегари і звичайні палії.
Пан Василь жаром любові так накадить казанок,
Що спокуслива ваба аж димить із сторінок.
У творчім лісі Ярослава хокку-міна миготить,
Розминувсь хто ненароком то секс-бомба завалить.
В феєричному пориві, у безсонну ніч стихій,
Обіцяє всю Росію протопити Олексій.
Та найбільше нас, Іване (хай редактор вже простить),
Ваш запущений реактор Гіга-Мегами чавить.
Завітаєте на хвилю, принесете сміху міх.
Зичу Вам за це здоров’я, зимовію білих втіх.

Неділя

Досвітки долі.
Досвід віків.
Дотик до волі.
До-йшов?
Чи До-тлів?

Понеділок

Регоче на чужому плоті півень
Речитативом.
Радіо реве. Проснутись важко.
Ранок. Рикають машини.
Мене чекає тиждень −
Резидент.
Завербував в роботу понеділок.
А справ у мене − від і до,
Ремарка.
Я ж і не жаліюсь,
Резонно –
Ревність в справі, не на зло.
Чи ж вистачить терпіння
В понеділок? Що ж,
Резюме:
У перший день Тво-Ре-ць
Почав творить До-бро.


(життя в РЕжимі римейку)
Ре-мажор
Реінкарнація думок чи Реабілітація зусиль.
Реквізити на тіло чи Ревізія душі,
А може Реформація свідомості...
Чи її Реставрація?
Рецидиви самотності ятрять рани,
(Регіт рефреном) -
То рефлексії з минулого, пережитого, небувалого,
Не перейденого, проминального, не віднайденого.
Реманент щоденних спектаклів (Репетицій)
Захаращує пам'ять про прекрасне й дивне.
Рецидиви хвороби пройдених ер ксерять роки.
Рефреном вторять у буднях.
Вторять, вто-р-рять − вдруге не вперше.
Репертуар пам'яті невичерпний. Чому?
Ребус нерозгаданий.
Редукція від передвічного до сьогодення.
Не Ре-мствуй − ти Ре-зонатор без Ре-зону.

Релігія - прозріння для незрячих,
Реванш для немудрих, для невірних у вічності,
Реліквія - для вірних, відліт у вирій.
Резерв терпіння – Ренесанс релігії.

За правдою - творчість роками.


Вівторок

Мі -мінор
Містика буднів в мінорі.
Мінливість світу− урок.
Міряю кроки до волі
Місивом душ і думок.
Мрійливість духу − омана.
Зміцнює віру в життя
Ніжності міра й любові,
Міняться ролі, гояться рани.
Мужність − процес каяття.
Між обрієм щезне мій ранок.
В минуле нема вороття.


Місяць містикою мислить.
Місто міниться, тремтить
Міфами дня.
Міражі срібних зір
Мінливо мерехтять на
Мідних постаментах,
Мініатюри вогників у те-Мі-нні вікон −
Мілко-мілко розсипані сонця міхи...
Місток в минуле −
Містифікація середньовіччя над
Містом мрій.
Мистецтво понад часом в
Мінах левів-сфінксів
Мінорний лад як спогад, здогад?
Музика камерна ка-Мі-нних веж.
Міраж чи реальність?...
Реальність міражу.


Середа

Фараонове око спливає на захід
Фальшивого дня.
Фоном пройдешніх турбот –
Фарисейство забутих епох,
Фантазії древності власного я,
Фабула в формах минулих життя.
Факел раптово освітлив дорогу
До давнього дому,
Фатально окресливши шлях навмання
До забутого бога.
Фарбами у тмяних півтонах,
Фалди пальто залягають у тінях
Фінального гону.
Фантом блукає відлунням фаготу,
Фатум минулої жертви жерців фараона,
Сфінкса фантом, із смутком в очах.


Четвер

У сольній знемозі Сонце предвічне,
Сонце що вчора нам богом було
Солене чоло зрошує сльозами.
Соло Землі − вічними обертами,
Танець планет завуальований
Слизькістю простору,
Його нез-До-ланністю,
В тім не-До-лад-ністю.
В солодкій знемозі чекаєш кінця
Її вісі до часу тертя −
Соль-спів − звук
Солов'я − райської птахи на брамі дня.
Соляріс − повернення знову, очищенням,
Сон це чи нове чистилище.
Крізь сльози в Соляріс − незнане життя
До спокою вічного Слова.

Слово − за межами простору.

П'ятниця

Ляпіс-лазурний ліс
Лепкий на дотик.
Літнім слізливим
Липневим дощем
Намоклий.
Лячно. Темно. Ніч.
Блукає душа через хащі, у
Лябіринтах думок
Не пропасти б.
Лягла би давно спочити
Та ніде думки подіти,
Ломляться лавою
Чудні й не ласкаві всі,
Крізь темряви ліс.
Хто зна їм лік?
Встану з загравою, в
Ляльчині очі упнуся, що
Хтось із дитинства приніс.

Ляльчин сей погляд близький і далекий,
Ляльчин сей погляд з дитинства лелечого,
Ляльчин сей погляд холодний принишк, а
Спогадам стало блакитно і тепло.

Субота

Сі... − Щемлива і тонка як тінь.
Сі − Січнева чистота...
Січневі ночі, звуки коляди і
Запахи різдвяних страв, і
Сіна й завжди тепла піч, і
Оповідки дідуся про козаків, про Січ.
Та дивна радість пізнання добра.
Хліби в печі й вино і
Сіль − мов сіль землі, а що се?
Дідизни − хата,
Сільце під сонцем, аромати
Яблук, рути-м'яти −
Спросоння крізь віконце.
Се ліс, садок, ставок і
Сінокоси...
Се теплі бабцині слова й
Й ласкаві руки, що розчешуть
Внучці коси.
Се роду пам'ять, се
Сім'я, де всі разом, -
Се гама і акорд -
Гармонія,
Де лад і рід
Де всі Сі-м нот -
Се всі Сі-м я.

Неділя

Долоні підняті до сонця.
Досвітній дотик долі до щоки.
До Тебе і до Твого дому
Чи долечу через віки
Dominus, ave Dominus
Достойно.

Коли падає білий-білесенький сніг,
Колискову вітер співає жаркому вогню,
А дерева бачать, примруживши гілля, в вісні
Теплий подих весни,
Талі води та синь
Високо-глубокого неба…

Коли пише на вікнах шедеври мороз –
Пустотливо – грайливий, неначе дитяча уява,
А ковдра лікує, і голос різдвяних казок
Стає все більш явним,
Феєрично -яскравим
Та кличе до себе…

Синім птахом тоді щастя в руки твої
Прилетить і осяє життя. Стане іншим усе
Корабель попливе в новорічному морі буття…
Посміхнешся собі,
І поринеш в краї
Де щастя – усмішка твоя…
02.12.2010

Якби ти була моєю
Ми били б з тобою посуд,
Як мінімум, раз на тиждень,
Бо я ревнував би дуже
Красу твою до усіх.

А через десять років
Ми би собі набридли,
Нас зруйнував би побут,
Світ би нам остогид.

Ми би були самотні
Так, як і більшість… Певно
В квартирах таке твориться,
Від чого кохання мре.

Будні, турботи, гроші…
Сварки, робота, власність…
Вічна відсутність волі…
Добре, що ми чужі.

Добре, що ми з тобою
Не живемо війною –
Нас заспокоїть вечір,
Поки в розлуці ми.
Зійдемось – ніби пазли –
Серця закричать оргазмом:
Хочемо бути разом!
Разом і назавжди!

слова свідчать навіть тоді
коли немовлено намолені
коли голосні звуки задихаються
в червоному пеклі гортані

тиша голосить навіть тоді
коли лунає музика:
поміж акордів
супроти агонії клавіш
вона-таки
вибирає для себе fermata

зубри говорять
кармінними зіницями всесвіту
коли
в них розряджено рушницю

і тільки я
безбожно стискаю думку
за тонку (як у мене)
порцелянову шию
достоту печально топлю
ніби сиво-карооке цуценя...

а вона щемить... щемить...
ще мить - і ми...
як тиша...
тиша - як я:
дихає
падає - грає етюди
зізнається - рятує траву
болить

2011

Колишні коханці
Один одного ненавидять.
У новорічну ніч
Дощ до землі летить.
І цвіт троянди
Насправді смердить.
А любителі жорсткого сексу
Пузлі розкладають.
Космос такий великий,
Товстий і вульгарний.
Чиновники з'їли
Салат із бюрократії.
А лисий художник
Плаче на стінах,
Немов тихо шукає
Пародію тут...

2010 р. Б.

Петляють дні і ночі, линуть
у хороводі приспаних речей
учора, нині і невпинно
не чути голосу очей.

тривалить муки щастя лет,
спонтанно барабанить в серце,
прийшла я з перелітаних планет
у круговерть земного герцю.

терпкий той плід, що спонукав в обійми,
як линвою, тяжію до землі гудіння,
тут доброта та воля ненадійні,
бо смутком гріюсь в розкоші говіння.

розлука з небом не назавжди,
почую погляд і діткнуся слова
колись..., а зараз –
ночі пахнуть травнем.

Стіни із піску та мушель –
найкраща схованка для розпусти
а я з перервами приймаю сигнал –
негайно потрібен бустер!!!
Негайно потрібні ліки –
я вимагаю спілкування
антидипресантів, молоденьких курсантів
чи просто вливання!
Я потребую
Я хочу
Мені треба
І нічим не погребую
Випишіть мені з-за кордону
ліки від егоїзму!
егоцентризму
суперего
мегаего –
і – чуєш?! – помассажуй мені ногу… )))

Пародія

Насправді жінка - не бандура,
її душа - міцненькі грати.
Коли впіймає бандуриста,
повік в тих стінах буде грати.

Сильна гортань, високі ноги:
легато, форте їй по струнах.
Тече із пальців піт солоний
по грифу у мажорних тонах.

Жінки насправді - не бандури,
вони з ребра тонкого взяті.
Оберігайтесь бандуристи
на них трагічну долю грати.

27 січня 2011

насправді жінка - то бандура
її душа - тоненькі струни
а чоловік - то бандурист
сумна душа та мужні руки

щипком бере високі ноти:
арпеджіо, легато, форте
по струнах
вільно ходять руки -
солона
свіжа кров на грифі

насправді жінка - то бандура
її душа - тоненькі струни
і Богом дані бандуристу
пальці
трагічно грати на бандурі

2010

Зцілення стало
Засобом убивства.
Це кінець
Нашого початку.
Два колеса
Передує моєму
Падінню з автівки.
Зелений убив
З'їджену траву.
Авторитарна демократія
Народжує номенклатуру.
Ми розташувалися
Два на два,
Коли нас
Було квартет.

2010 р.Б.

нам цілого світу з тобою замало
щоби бути удвох на землі
наші друзі гуляють увечері парком
ми - на поверхні Венери
де танцюємо музику Баха
(він мило дивився на нас)
у театрі Шекспіра граємо
мовчки в чорно-білих тонах
я сузір'я назвав твоїм іменем
гарно звучить - Ерідан
а ти вічно мені дошкуляєш
бо наші друзі гуляють у парках

2010

безконечна дія
тебе чекати

місячним променем
вимальовувати вуста
на останній сторінці сну
закривати книжку ночі
і жити день

у горнятку кави топити
плин часу
замішувати ложечкою
вир думок
і ковтати вічність
спрагло припадаючи
до зимної порцеляни

пити те що було
а що буде
залишити на дні
і гущею кавовою
ворожити завтра

подивитися вслід
лінивому голубові
що не хоче листів носити
і спогадом затуркотіти

викричати свій страх
у порожню вулицю
і
зачинити дня браму
перепливаючи
у наступний акт
безконечної дії

тебечекання

Брак слів легко заповнюється
безглуздим знаком мовчанки.
Розхристаність душі можна приховати вдало
підібраною маскою,
навіть колір сумних очей
забарвлюється в жовту меланхолію
при допомозі одних тільки думок.
А там, де вчора росли маки, сьогодні якась стара палить свічку, пустка і фото…
скрип підсвідомості і потоки дверей
Лаура вийшла заміж по любові, але її чоловік, людина
з розладженою нервовою системою…
телевізор в напівтемній психіці історіями вкрадених життів
розривається…
ХТО ТАМ???

На донецький танк
кохання впала раптом
львівська секс-бомба -
страшенний вибух щастя…
Це - схід і захід – разом!

23.01.7518 р. (Від Трипілля) (2011)

Мене неволять…
Мене кайданами скували…
Мене ганьблять…
Мені вже й очі зав’язали…
Травмують й брудом обливають…
Принижують і зневажають…
Та хто ж принижує? Та я ж. Себе!
Собі на голову грязюку лию!
Лиш дивлячись в дзеркало окуляри рожеві вдягаю.
Погляд відводжу – й відразу скидаю.
І зовсім не бачу, як з-під німбу роги виглядають.
На тлі білесеньких крильчаток – хвостище довгий, волохатий.
Світ – то дзеркало велике.
У кожному я бачу лиш себе.
Звичайно – хтось в моїх проблемах винен,
Хтось за мене відповідати повинен…

Та хто? Все я ж…
16.11.2010

Я – маріонетка – лялька.
Мене за ниточки володар водить м’яко.
Мої очі зав’язані хустинкою червоною.
Мої руки зв’язані мотузкою шовковою.
Голос щось робити мене вже закликає.
І кличе, і кричить, й шепоче, і співає.
І я роблю усе, хоч би намагаюсь.
В житті чомусь я ні на кого не спираюсь.
Голос ще про щось далі віщає.
Ніби розумію, ніби і не знаю.
Розумію: є цей світ і той.
Скільки вже пройшло дорогою звідси туди?
Все колись зведеться до шляху невідь-куди…
А мене все кличе голос той.
Говорить, куди я маю йти,
Щоб не створити якоїсь біди.
А ззовні небо все темніша.
А в моїх очах усе простіше.
І спокійніше.
А голос мене кличе далі
У знайомі незнанні далі…
Монро… Меркурі… Цой …
Джексон… Сінатра… І Преслі…
Шевченко… Бодлер…
Може, пізнали вони вже світ той?
Чи, може, вони вже воскреслі…
Ні, завжди живі…
Голос диктує їхні імена…
Подій усіх дивує давнина.
Голос зупинитись мене закликає.
Голос про ціну життя промовляє.
Голос усіх людей прославляє.
Голос зрушити з місця мене закликає.
Уві сні свою пишу життя чернетку.
Наяву я лиш маріонетка.
Голос мені каже – я П’єро.
Дерев’яним є моє нутро.
Та сльози мої ллються… От дива…
Мозок мій працює, хоч і дерев’яна голова.
Та лиш годинник цокне –
Я вже Арлекін,
Що щосекунди зараз знову щось утне.
Так, веселий він!
Так, дивне я маріонетка.
Лиш маски змінюю я метко.
… А голос мною керуватиме завжди…
03.03.2010

Чому і вночі,
здається, мені сяє
сонечко? Тому,
що цього року вперше
зовеш мене «Коханий!»

24.01.7518 р. (Від Трипілля) (2011)

Що це діється тут , браття?
На ПМ - пекельна ніч.
Пан Кузан розвів багаття,
«Жар любові» вкинув в піч.
І побрів десь на узбіччя,
Пошукати сіновал.
Чорногуз образив січня,
«Киселем» – вбив наповал.
Під низом гудів реактор,
Гентош лаявся: Не спи !
Бачив би це наш Редактор,
Як графітні стержні йшли.
І якби не «Зимовиця»
Від добродія Штанька.
То до ранку б – попелиця,
Залишилась з ПМ-ка.

24 січня 2011

молоді дубки
у сорочках навипуск
з вишивкою у маніжках
у вовняних свитах
плисом обшитих
як волиняки:
про мушкети мріють
і до Січі збираються

граби-подоляни
в сорочках із грубого полотна
заполоччю всіяні
у камізельках
кланяються сонцю
солом’яними капелюхами

один ясенок-полтавець
у куцому кожушку
(з короткими до ліктя
рукавами)
та в лейбику;
на нього посідали горобці
з купелі-пилюки –
немов аплікації сап’яну

од землі тягнуться
кольорові
вовняні нитки синочок:
очі – пацьорки
закликають у тінь до клена
дощик

а клен – джиґун;
несе своїй любці-ліщині
дивовижно холодні
росяні баламути
стає собі серед узлісся:
ніби з Опілля
у двоколірних
чоботях-чорнобривцях
кожух у нього жовтогарячий
червоним унизу вишитий

а скраю бук
зі Слобожанщини вернувши
розмову їхню підслуховує
вуса підкручує –
на ньому душогрійка
з кольорового ситцю
у плечах – із шовку
а ще тканий пояс
ніби черлений
штани вибійчані

стали дерева-парубки
з літа чубаті –
а довкола трави
ніби постоли
кайдани
та черевики

помолилися «Отче наш…» –
за ними тумани
потяглися солодко
волоками

2011

...слухай, серце, я не можу більше писати про любов,
літери ворду – ніби цятки на крильцях сонечка –
полетіли-розлетілися з пучок пальців –
на небо, цукерки хрумати.
...поясни, серце, чому слова ніжності втишеної
завжди банальні,
прості й нецікаві, ніби оте «довго-щасливо»
наприкінці казочки?
...бо ніхто не помер, не пішов за земель тридев'ять
дракона рубати-царівну визволяти,
бо чайник сопе із котом примруженим,
бо сніг солодкий, як губи присмерком...
...знаєш, серце, щастя щоденне,
без ексцесів та спецефектів –
річ насправді нуднюща для публіки –
як старенькі, що ходять за ручки –
він – зворушливий у своїй ніжності,
вона – дитинна у своїй вірності –
кришать хлібчик любові голубам
на ринковій площі...

...я їх бачила нині, серце –
і мені захотілося плакати
від щастя.

на отому острові
вітри ходять в білому,
ховають коси під полами плащів
і мають руки,
посріблені усмішками
добровільних жертв.
– що тобі пообіцяти? –
питає наймолодший вітер.
він ще не надто досвідчений
і має лагідне серце,
до нього злітаються зорі,
як нічні метелики.
– любчику, де наш берег? –
питає блакитноока німфа,
ступаючи в воду, як в темряву.
– пливи, дівчинко,
пливи попід місяцем,
а я напинатиму нічні вітрила,
шептатиму про манливу дорогу,
над якою плакучі дерева
були колись янголами,
і кожному з них запраглося
пристати до берега,
але вони не знали,
що тут всі береги – з відчаю.

З ПМ спритні дебошири
ЛГ мого навістили.
Вдерлись геть в коментарі
Словопивці-упирі.
Придерались до складів,
Неримованості слів.
Деребанили рядки
Віршоїди гризуни.
З себе корчили майстрів
Муза й двоє кабелів.
Ледь Редакція Майстрень
Зупинила цей пропелер.
Владно розвела руками:
Тут трапляється це з нами,
Перелітні горобці
Опаскуджують вірші.
Чемно я все це стерпів,
Вдих на видих перевів,
Каву з молоком впалив
Падловірш їм присвятив.
Бо гадають гендлярі,
Що вони тут пуп землі.