Пустий коридор
Сонце надворі
Лише один хворий
Хмари у морі

Неба.
Йому треба

До вікна.
Йому край треба
прохолодна

Свіжість.
Він став на
підвіконність
(його стан душі),
він втілює легкість.

Він пташка.
Для нього
безкінечність-
час
Для нього небо-
чашка
з вершками
хмар
нічної кави

2011

На березі Моря-Без-Імені з тобою я поруч сидів,
І був отой берег засіяний увесь черепами слонів.

Була іще пляшечка рислінгу; сіяла, неначе пісок,
Як те пересіяне місиво із ясних слонових кісток.

І риба з води викидалася, летіла на пічку з піску,
На сонці пеклася і в'ялилась, у солі, своєму соку.

Ми їли рибину пропечену. І нам смакувала вона.
Вино налили ми увечері у чаші з суглобів слона.

Вино урожаю багатого далеких німецьких полів.
Із моря повіяло м'ятою; кохану цей запах п'янив.

І очі небесні дивилися: Вусатий Усміхнений Бог.
Ми сіли на дерева китиці і спали на Березі Двох.

2011

Скільки ще потрібно крові
Кричать мільйони невідомих
Небо мовчить, хмари над нами
Кольору смерті, вітер з її запахом -
Задихаєшся, від видінь не заховаєшся

забудь про причини
тут смерть - немає людей
і ти - не людина
учасник бійні, різанини
немає своїх
всі чужі
навіть собі самі

неймовірне відчуження всього людського
а найстрашніше сміх, коли сміятись нема з кого

Все повільніше
час
Все жахливіше
маса
тіл людей
Всі наодинці
До дна криниці
випиті тепер
І залити
кров"ю їх можна поверх
І забити
стражданням їх можна поверх
Забивають живих
Забувають мертвих

2011

Хто нам музику зурочив,
що зродилася в серцях?
Перша скрипка служить ночі,
інші - десь на манівцях.
Хай росли до неба ноти,
загубивши якори,
та було це, мила, доти,
доки снилися вітри.
А коли зухвало спокій
брЕхні музиці шептав,
ноти падали високі
на руїнища октав.
2011р

Він все забув? Простити? Може треба?
Господь твої молитви не почув.
А ти колись з заплаканого неба
Впадеш на нього краплями дощу...

А, може, вітерцем влетиш у груди,
Чи пахощами з літа диких трав...
І Він збагне, що Ти - це справжнє чудо
Й до нього повертатися пора!

Минуть літа, зів’януть дикі трави,
Чекала я під краплями дощу,
А він, а він, той хлопець кучерявий,
Навіки зник! Чому ж його люблю?

Посеред крутого шляху,
Де вчинків смітник бур’янить,
У ніч, в непогоду лиху
Та жінка самотня стоїть.

Життя напівпройдений шлях,
Побитий мільйонами ніг…
Лелека – без розуму птах –
Дитинкою не допоміг…

1.12.1996.

- Ця жінка сильна! - кажуть їй услід. -
І долю випробовує так часто,
мов у руках тримає цілий світ,
або відома формула їй щастя.

Упевнена завжди. Легка хода.
І погляд, що байдужим не зоставить.
Яка ця жінка серцем молода!
Та що за туга давня її давить?

Чом на вустах не розквітає сміх,
невже забракло віри і надії?
Невже нема кому сказати їй:
дарую цю весну тобі, єдиній!?

2005

Поїзд «Харків-Ужгород» мчить крізь темінь ночі…
По подушці розлились смолянисті коси.
Чудо Твого дихання слух мені лоскоче.
Губи, ледь розтулені – мов троянди в росах.

А колеса поїзда стукотять: «До-до-му».
Видно за вікном, як рейки світять світлом срібним.
Ти втомилась… Й допустила тільки через втому,
Щоб спортивне розстебнулось далі, ніж потрібно.

Я Тебе такою бачив тільки півхвилини.
По обіді того ж дня ти була вже вдома.
Та мене видіння те більше не покине.
Признаюся і Тобі… і собі самому.

Навіть заскліваючи, бачитимуть очі:
Поїзд «Харків-Ужгород». Ти. І темінь ночі.
2011

... Сняться птахам перші гнізда у далекому краю,
і пташата жовтороті в неполоханім раю,
і - ні натяку на грози в перелетах затяжних,
і - таке тепло глибоке
        батьківщинної весни...

осідає кура з повітря затихає кленовий вітер
у старі почорнілі відра наливає отруту вечір
день по краплі до дна допито червоніє горнець розбитий
на вологій траві по лікоть над блідим ясеновим віттям
підіймає туман хуртечу - час тривоги і час утечі

час народження забобонів неспання і луни безсоння
і ходіння по линві нерва і по краю душі бродіння
видихає зболіло-повна завмирає на вдиху повня
і летять у журу бездонну розупряжені білі коні
і пускають прозорі тіні аж до реготу третіх півнів

Мій Боже, в ногах твоїх,
Я знову.
Прости мені мої гріхи.
Пробач за те що сумніваюсь,
За те що відвернусь іще не раз,
Й за гнів на тебе, за який мабуть ніколи
Так до кінця і не розкаюсь.
Пробач, але я все ще сумніваюсь
Не слухаюсь та відвертаюсь.
Але душею завжди Тебе я прагну віднайти.

Я не нездужаю, нівроку,
А щось такеє бачить око,
І серце жде чогось. Болить,
Болить, і плаче, і не спить,
Мов негодована дитина.
Лихої, тяжкої години,
Мабуть, ти ждеш?
Добра не жди,
Не жди сподіваної волі —
Вона заснула: цар Микола її приспав.
А щоб збудить
Хиренну волю, треба миром,
Громадою обух сталить;
Та добре вигострить сокиру —
Та й заходиться вже будить.
А то проспить собі небога
До суду божого страшного!
А панство буде колихать,
Храми, палати муровать,
Любить царя свого п'яного,
Та візантійство прославлять,
Та й більше, бачиться, нічого

1858

Сонце зринає в синяві
І ця синява - неба
І ця синява - тЕпла

А з-за хмар - проміння
А земля вся - сонячна ванна
І в небі інша земля, гори, моря
Але примарна

Чергова марна спроба
Пірнати в красу небесного моря
Чергова марна спроба
Пізнати таємницю небесної мови

Червона полоса - однорідна і проста
Сумне однооке небо - воно вже майже в снах

2011

Похилять додолу віти берези
Листя жовтіє їхнє на землі
Низько-низько опустили коси берези
Де їм сховатись від холоду осені?

Де їм сховатись від холоду осені
Де їм знайти те, що мали тоді
Коли сонце так гріло, вітер закоханий
Обціловував ніжно і п"янкий шепотів

Обціловував ніжно і п"янкий шепотів
Про красу - про весну, яку він зустрів
і ласкавий, тихенько співав - мріється
День і ніч, сонце й зорі, тижні і місяці

День і ніч, сонце й зорі, тижні і місяці
Туга у вітровому, нестримному серці
Де ж пісні, де, де вони поділися
Німий одразу вітер як тільки розділилися

Німий одразу вітер як тільки розділилися
Вихрем виє вітер, а листя по землі
М"яким жовтим килимом на землі розстелилося
Співають разом лиш,
Шепочуть разом лиш,
Кохають разом лиш,
а не в самоті

2011

Лютують салюти
і гавкають - голосно-голосно.
Немає причини
для свята у цім листопаді.
Чого вибухають
цим штучним задимленим золотом
у відчаї радості
зорі - смішні й безпорадні.
У темряві холоду
мерзнуть пошерхлі руки,
і очі сльозяться,
як сірі сумні небокраї.

Навіщо ти гавкаєш
зимним нічним салютом?
Ти просто скажи:
"Не сердься.
Люблю -
ти ж знаєш!"

Де стихає докучливий галас,
Де усипаний золотом хмиз,
Там поезія десь заховалась
Між оголених ніжних беріз.

Ткала музику – просту й нехитру
Візерунком мінорної «сі»,
І смичком витинанковим вітру
Надимала вітрила лісів.

І буйніли вони повносилі,
Заглядали в озера сумні,
І гойдались березові хвилі,
Мов тяглися назустріч весні.

27.11.7519 р. (Від Трипілля) (2011)

Конча Озерна, Дажбогів гай.

Запаяне горлечко каменю:
ще зріє піниста краса…
Вулкан ще не вивергнув враження,
і сплять кам’яні тілеса.

Щоранку, щодня і щоночі,
за кроком – поривчатий крок.
Провидою скульптор пророчить -
щоб відкоркувати у строк

та випустить «джина» із пляшки:
хай камінь повітря хапне,
і стане буденного стражем,
і святом нас не омине!

О, пахощі прілі покори
(бо майстер – газда і слуга!)…
О, потом роз’ятрені пори! –
струмок між лопаток збіга…

І стигнуть століття в долонях,
і стогне стосилий різець…
В уяві, неначе у домні,
Історію плавить митець.


27.10.2009.

Люблю я комашку, що в небі літає.
Люблю я садочок, де пташка співає.
Люблю я деревце і квітку люблю.
Природу люблю, загадкову таку.

2006 р.

Баба – віхола ішла.
Велетенський міх несла.
Як махнула раз тим міхом –
Вся земля укрилась снігом.
Два – намети намела,
Три – гуляє дітвора.

2006 р.

Клятий вітер не голубить -
Ломить віти в кроні дуба.
Ворон кряче, стогнуть громи,
Небо плаче з перевтоми.
Осінь квилить, рве волосся,
Люд безсилий волі просить.
В душі темінь безпросвітна.
Дайте кремінь - прагнем світла!
Очі страхом повноводні,
Нема шляху - вир безодні,
Під руками мокра скеля.
Де ж той камінь? Невеселі
Бродять люди, наче мертві,
Прагнуть Чуда - "Вирви серце!
Де ж ти, Данко? Озовися!"...

До останку люд молився...

І
- «По падолисту смерть і пародисту!..» -
наснилося таке от куплетисту
і вже не відпускало, наче хтось
щоночі дбав, щоб сниво відбулось.

І так це нажахало пародиста,
що він ховався ще до падолиста
у заводі вічнозелених глиць,
і ладних тілом юних чарівниць.

Але і там «пророцтво» досягало,
встромляло і встромляло в снива жало!..
Зав’янув і пожовкнув пародист,
хоч і гостріше проявився хист…

І так дійняли пародиста сни,
що хоч не спи! Та з цим безсилі ми…
«- А далі, далі що?!!»... А далі зась.
Шахерезада знов убереглась.

ІІ
Царя за день не «в’їла» жодна кеба -
мов так усе й було округ, як треба,
мов зріти вгору квітом цинамону
миліше, ніж униз ячати з трону.

А ще, коли садів навколо квіти,
недоліки приємніше терпіти.
І сам Аллах так догляда сади,
мов це пильніше за людські лади.

І цар вночі Шахерезаду стрів
завершенням казання з власних слів.
«Лише вподобавши себе цвітінню вщерть -
по падолисту оминеш і люту смерть…»

P.S.
І цар і пародист – митці чужого,
та той із них, що додає живого
в руками інших підняті сади,
отримає і вічне за труди,
«та й більше, бачиться, нічого» (с)

2011

Вот он день - булыжник прочный,
чьи-то слышит он шаги.
Жил бы с ним, как с небом ночи,
если б знал, с какой ноги
встретят утро сапоги.

Но, увы, мозоли ропщут,
отлетают каблуки...
Почему нельзя быть проще?
Камнетёсам не с руки
сделать путь - как гладь реки.

И летят камнями мысли,
тяжелей самих камней.
Сапоги (размеры - в числах)
собирают для вождей
снова тысячи людей.

Только вместо той блудницы,
чей прощён Исусом грех,
ищут будущего лица,
чтобы на виду у всех
на камнях иметь успех...

27.11.2011

"Вона сказала: - В мене є фрески".

О. Ірванець "Мій хрест".



Вона сказала: - В мене є фрески

та мені подобався Джотто

я видаляв її есемески

і почувався сволотою



вона казала: нічого не зміниться...

мені ж розподобався Джотто

і замість ікон на стінах

я почепив її фото



...,



почувався німим благальником

і сам дивувався з себе

як муляли мої ребра

як снились мені її стегна



а життя крутилось спіралями:

я перевершив її сподівання -

забив на день її ангела

її фрески, дзвінки сповідальні



вона казала: прийди до мене

привези мені яблук, горіхів

подивись на мої нові меблі

причастися до мого тіла



я мовчав і дивився на фрески

на її найкращі роботи

а мені прийшла есемеска:

"Ти -- послідня сволота!"

2011.

 
Ніч ніде. моє плинне я порожнеча
за мостами видінь, у пустелі пустель
зимні сни. небуття безчуттєві речі
 
у застиглім вогні коловерть-карусель
над рікою зі сталебетонним серцем
на очах зачарованих вікон осель
 
за руїнами мальовничих фортецій
на гербових полях, де цвіте асфодель
& за небо зникає Місяць~Сестерцій
 
як небачений звір, пілігрим-корабель
кане в імлі, на тлі свинцевім
займеться мій потойбічний святий
 
таємничий Ельм
 
 
 
  ✴   ✴   ✴ 
 
 
 
Іншосвіт у величі доріг
намалює позачасний ранок
легковітер віє білохмари
 
Розкриваючи обійма над усім
аріель у безглузді ґраційнім
падає крізь небо шанґрі-ла
вільнобожий & фосфоресційний
 
За вікном сніги і ллє вино
легкотіле & яскравочорне
фердінанд у поглядах міранди
& вогонь в подобі саламандри
 & вода кипить собі давно
 
 
 
  ✴   ✴   ✴ 
 
 
 
Затихають міста & нема куди йти
над проваллями вулиць небесні хрести
& у кожних очах перевернутий ти
твої рухи ~ приречена вічність
 
ірреальність за листям летить шкереберть
& буха божевільна провіщує смерть
плач & скрегіт зубів на усяку персть
і запізно напевно молитись
 
на подорожнім полусканий грим
сам убраний у чорнобагряний сатин
праве око як онікс а ліве рубін
він себе величає ~ антихрист
 
Місяць ніби монтан прорізає тузи
вітер наче твій пес виє прикрі блюзи
про кабальне усе ~ та були часи
 
 
 
  ✴   ✴   ✴ 
 
 
 
Про усе що схотів пережити не зміг перейти
необіймане сяйво & стигми & снів легіони
невідомі більйони чуттів і шляхів перегони
те що марилось та не знайшлося пуття до мети
 
про усе що лишилось дізнавши ціну порожнечі
грішно каятись чи нерозкаяним битися в лід
безсловесно плекати клясти невибагливий цвіт
чи гадати що нині впаде на знекрилені плечі
 
про усе що не витратив марно що скреслив нараз
поки плавилась темрява та хизувалися зорі
як за димними стінами дзвінко мовчали у зборі
незліченні війська тьмяноокі несхожих на вас
 
 
 
 ✴
 
 
 
 
 
 
 
 

в лету канули этим утром
безостаточно, бесповоротно
все подаренные кому-то
обещания быть свободной,
вся подаренная когда-то
независимости превосходность.
не дожить даже ей до завтра,
я сдалась этим утром рвотным.
да, отчаяние знает меру,
не задумываясь, превышает.
мне теперь только с флагом белым,
мой рассудок меня теряет.
мне теперь только слепо верить,
исполняться по предсказаньям,
нет ни воли, ни духа в теле,
их сожгла этим утром ранним.
отвратительное ощущенье,
мне теперь так безвольно лёгко.
здравый смысл ходит рядом тенью
параллельно моим дорогам.
в лету канули этим утром
все попытки остаться в силе.
и в итоге с рассудком мутным
я теряюсь под сайкобили.

2011

в синій твоїй піжамі лягаю спати,
замість тебе почала книжку писати.
каву п'ю лише із твоєї чашки,
розлюбила насіння і полюбила фісташки.
десятий раз сміюся над нашими фільмами,
лишила один тільки номер в своєму мобільному.
плани усіх маршрутів до тебе напам'ять вивчила.
та ні..ну що ти..я зовсім не скучила.

Секунды меряя шагами,
А чувства ночи темнотою,
Любуясь звёздными слезами
И без тебя была с тобою.
Тебе, как Богу доверяясь,
Подолгу слушала сонеты.
Всегда смущалась открываясь.
В душе всегда хранила лето.


14.10.09

Ти наче подорослішала вмить
Немов згорнулись роки в дні й години.
І ось — один лише про тебе снить,
Задивлений в засніжені вершини
...
Арарату.

(2011)

А коли я помру, покладіть у труну
Віру в Бога, Любов і Надію;
Я крізь пекло до раю із ними пройду
І диявол нічого зі мною не вдіє.

А іще я прошу, покладіть у труну
Добрий шмат українського сала;
Я попутно чортякам сідниці натру
Щоб вони на пательнях шкварчали...

Є в часі місце, в місці – час.
Це хтось створив для себе чи для нас?
А десь є місце, де нечас,
Думок там наших хтось збира запас.
Для себе чи для нас?

***

Чайка-церква у вітрила вбралася.
Курс на істину таки прокладено.
За штурвалом – Заповіт-Оновлений
В кітелі сучасного керманича.
Щогли-куполи поскрипують.
Кіл на чайці миром змащено.
І хрести – навігаційні прилади,
Направляють вітер у перкаль.
А на старій паперть-пристані
Обертні у ризах з позолотою,
Замість милостині Божої,
Держать догми-якорі в руках.

***

Ненавижу плохую погоду,
Не люблю неустроенный быт.
Ненавижу, когда мутят воду,
И когда кто-то рядом храпит.

Не люблю, когда пьяный базарит,
А особенно, если блюет.
По карманам когда кто-то шарит
И в тарелку носярой клюет…

В общем, многое я ненавижу,
Только есть тут загвоздка одна –
постоянно я все это вижу.
Что ж, судьба мне такая дана.

***

Одвічне питання: Чи бути, чи – ні,
Зі шкільних давен прищепили мені.
Та я, не залежно від того, ще є.
Я був, я ще буду – зозуля кує.

Шекспір, ясна річ, щось кумекав своє,
Без елю не взнаєш, та він не наллє.
А я й досі скачу в літа на коні,
Що Вічністю зветься у вічній луні.

Серце скиглить, як прищемлене щеня,
От біда.
Синю браму мені небо відчиня,
Вигляда:

- Йди до мене, вільна бранко із весни,
Йди сюди,
Поки ще тебе сніги не занесли,
Холоди.

Поки ти напрочуд тепла і жива,
Не журись,
Ось до мене, коли треба, раз і два
Прихились.

Зачерпни блакиті, ось тобі іще,
Не реви.
Неба в душу набери собі ущерть, -
І живи!



2008

Ти прийдеш, я знаю. Не знесеш,
Коли туга хлюпне понад вінця,
Коли разом все утратить сенс,
Коли нікуди од себе діться.

Ти мовчатимеш про щось таке,
Чому я - до крові губи - вірю.
...Божевілля пристрасно-гірке,
Несподіване. Ожини зріють.

Чи яка помилка в небесах,
Чи у тих світах недолюбили...
Синя птаха вперто нависа,
Душу п’є очима голубими.

Ти прийдеш, я знаю. Не знесеш,
Коли туга хлюпне понад вінця...






2009

Что же будет, любимый, с нами?
Все запутано так и ясно...
Сентября отцветает знамя,
Незаметно желтеет ясень.

Будет холодно или жарко,
Дождь и град, атмосфер слои,
Лишь бы глаз твоих карий бархат
Осыпался в рассветы мои.

Ждать, желать, тайно грезить страстно,-
Знаю я, - не боишься ль ты,
Что мечтать иногда опасно,
Что сбываются ведь мечты?

Невниманье, взор безучастный,
Безрассудство - лишь позови...
Кто же выдумал это счастье
И распятие зрелой любви?..


2009

Десь спрага дня -
на вістрі ворожнечі.
А спрага ночі -
в спазмах порожнечі.
Десь вік минає
невідбутий весь.
Душа
спливає болем вічним
десь.
А ти несеш й несеш
той горб гріховний.
Ти ще жива.
Твій вік іще неповний.
2005

Твої антично строгі риси
Виводить пензлем таїна.
Кори себе чи не корися, -
Життя одне. Любов одна.

Непереборне притяжіння
І дні і ночі поглина.
Єдине - чоловік і жінка.
Життя одне. Любов одна.

Протаїлися в кращі дні
Неосмислених сподівань...
Мені холодно тут одній.
Зорепадять німі слова.

Озираюсь на зойк чи хруст, -
А якщо... Знову, поруч - ти?
...Квилять лебеді білих рук,
Неспалимі горять мости...



2009. 2011.

..нести мене у серці кожну мить
тобі, мабуть, вже більше не під силу...
я знаю, як насправді все болить,
це - як живцем сховатися в могилу...
а ще сказав - "ніколи не збагну"
збагнула я ще більше, мій коханий.!.
тепер іду, неначе на війну...
а світ довкола - в чорному убраний.....

Ради цього – не спати, не їсти,
Літоб’єднання – на “номерá”!
Що на відьом – осьó пародисти!
Полювання пройдé на “ура”!

Обложúли - сперéду і ззаду,
Тему трохи змінили – “Не вбий”,
Як прорвуться – потраплять в засаду
(Не прорвуться, хоч сервер старий)

Вже в уяві – картини відверті,
“Падолистом” лежать – що комý!
Пародистові зичимо смерті?
Це, пробачте, на користь йому…

От народ в цьому жанрі! Не плаче!
Зціпив зуби, римує і от…
Вже Редактор дає “надзадачу”,
Що сягне неймовірних висот.

Не поможе йому амфібрахій,
Не дотягне до “планки” – дарма!
То у розділ його – епітафій,
Бо некрологів поки нема.

Ліпше б тричі стояв перед ВАКом,
Не догóдиш – хоч тішся, хоч злись,
Написав “неопрáвдане смáком”,
“Як на мене” – то “плінтус” якийсь.

Гонять далі, і далі, і далі –
Вже несила і рима не та.
Посміхається десь в віртуалі
Твій Редактор – сама доброта.

Не добили! То шáну віддаймо,
Прапорець перестрúбну – а то…
Ось з-за дерева цілиться Даймон,
А за другим, напевно, Шико.

Там за лісом ПееМівська хата
І гостинна, і тепла така…
А воно вам потрібне, хлоп’ята?
Фліртували б собі на ДеКа.

Від поранень сторíнки червоні
(Не ослабло б перо у руці!)
Ми із Боєвим двоє в “загоні”,
Ми не можемо – за прапорці.

Не завадило б дати “уроку”
(В пародистів таке не новé)
Може “врізати” тому, що збоку?
Щось дописує – хай поживе…

Не читали “метелика” фактор,
Як дурничка розхитує світ?
Крізь приціл посміхнувся Редактор
І поклав вказівнúй на “Деліт”…

Знову черги звучать в апогеї!
Полювання розсіється дим,
Час прийдé рахувати трофеї,
І залишитись можна ні з чим…


P.S.
А “делов-то” – забанити тему
(Не потрібне ні вміння, ні хист)
Хай працює на користь ПееМу
Й всесезонно живе пародист!

26.11.2011

Яблуневим цвітом з-поміж тихих ранків
Крізь осінній дощик ,дотику танок
Через призму в мрії збудованих замків
До шквалу емоцій,ще один крок..

Літнім чеканням,в двобої за правду
Схрещенням руки,дотиком зорі
Ми пізнали щастя,довели до ладу
Наші відчуття у стержні в корі.
(О.Р)

Открой, моя угрюмая душа,
хотя бы дверцу - не спеши захлопнуть.
Устал я здесь - в колодце этажа,
который ради шутки может лопнуть.

Питомец-Мир шалит на скоростях,
врезаясь в тело простенькой тележки,
где еду я, из праха взятый прах,
дорогой от ночлежки до ночлежки.

Меня давно вовлёк водоворот
таких уже пустых неузнаваний.
Ведь я не знал когда-то у ворот,
что в жизни нет подвала, оснований.

И негде спрятать собственный мне дух.
И нет надёжной гавани для взрослых.
Питомец-Мир любезен лишь на слух,
но так рассчётлив, выбирая посох.

Лежит у ног ненужный молоток:
не достучаться в дверь, которой нету.
А миг любви, седой мой волосок,
летит над пропастью по парапету


27.11.2011

Крок - і відречення, крок - і відречення.
Десь поза оком зозулина грань.
Хто ти - людина чи дух заперечення
в тілі вагань?
Хто ти - минуле чи Каїн майбутнього?
Лють обійняли шалені вуста,
й чорними снами пливе незабутніми
серця твого марнота.
Губишся в сумнівах, ніби в тенетах:
де ж провідниця - Господня зоря?
Поступ відречення прагне до злету
днів твоїх мертвих і вбивчого Я.
Хто ти? Шукаєш, немов навіжений,
шлях од минувшини згублених див,
де молитовно радіє блаженний,
бо не зблудив...
2007р

Не допила тебе і лишила засохнути в пляшці,
До сердечних атак і себе, і весь світ довела.
Хто ти, в біса, такий, що з тобою так важко?
Наче відьма без тебе — самотня, байдужа і зла.

Рознесла власні мізки по матовій шибці
І ганчіркою впала під ноги минулих образ.
Відродилася вшосте, щоб більше тобою не жити,
Ну, навіщо ти всьоме у мене мене відібрав?

Вже не плачуся Богові, просто плачу за помилку,
Замість вітряних крил, осідлаю зрадливу мітлу.
Десь тут була душа, що ридала так довго і гірко,
Десь тут була любов, що забрала здоровий мій глузд.

Незалежна? Залежна, залежна, залежна!
І втекти би від світу, від зрад, від розлук, від біди,
За кордони, бар'єри, за обрій, за рамки, за межі -
Купи слів однорідних, а відчай, як завше, один.

Є твоє і моє, і ніколи не стане то нашим,
Залишися на стінках, повільно собі докрапай.
Хто ти, в біса, такий, що з тобою так важко?
І чому я без тебе глуха, і німа, і сліпа?


Кінець осені, 2011

Я буду писати для тебе,
Думками сягатиму неба.
Я буду з тобою, неначе весна,
Невдало загублена у твоїх снах.

Я буду з тобою, як літо,
Метеликом впаду на квіти.
Я буду як осінь палати,
Тепло і любов дарувати.

Я буду з тобою, немовби зима,
Та холоду в серці моєму нема.
Я буду кохати, як вперше,
У твоїх обіймах завмерши...

29.10.2011р.

Засвітилися зорі далеко не всі!

Та й не варто їх, певно, світити.
Обтираючи щастя на теплій руці,
Барикади життєві сльозою розмити.
Океанами фраз затопити німі
Юрби спогадів, все, що минуло.

Тремтячи від кохання губитись в пітьмі,
Ексклюзивно для тебе наповнитись світлом.
Пам'ятати, що завтра, мабуть, не прийде -
Легше жити в осінній палітрі.
Обіцяти кохати навік чи на день...

26.11.2011р.

Пронизую товщу одвічну
Крізь давніх садів підкоріння.
Вдивляюсь у власні глибини —
Подалі від ваших суєт.
.
Це ж я напувала вам глину,
Що з неї ви долю ліпили.
Та меркла вона в чорні друзки —
В могилу спотворених мет.
.
До мене прийдіть і навчіться
В мої дослухатись відлуння,
Бо в тих, що були перед вами,—
І ваше падіння, і злет.
...........

* Гавареччина — село на Львівщині, центр народного промислу гончарства. У селі є унікальна криниця, побудована 1922 року, завглибшки 54(!) метри. Дивіться також (наприклад у Вікіпедії) «Гавареччина», «Гаварецька кераміка».

(11.2011)

В голодний повоєнний рік
я народивсь, я прагнув жити...
А в полі не вродило жито,
та хутір наш мене зберіг!

Я записав на оберіг
моєї пам'яті той спомин
і часто в снах ішов додому-
на дитбудинківський поріг.

А кажуть доля непроста,
нема батьків - немає свята...
На тій могилці пахне м'ята
так, що здригаються вуста.

Горнуся серцем до людей.
Боюсь байдужості - не болю.
Перед очима голе поле
і мама йде до мене, йде...

***
я прокидаюсь і посміхаюсь –
мандрівка продовжується
я швидко одягаюсь
та рухи мої повільні
я радісно співаю
та пісня моя мовчазна
*

Вона жива. І житиме неспішно,
Допоки світ стоїть,
                                    і небеса
Не впали ще на землю нашу грішну.
Вона жива, щоб з мертвих воскресать!

Але ж так модно, скиглячи, волати,
Зриваючись на кожному слівці,
Як розпинають Неньку демократи
І продають Її святі отці.

А по кутках, проспавшися нівроку
Та ще й усмак нацмулившись пивця,
Ридають самоявлені «пророки»,
Удаючи наближення кінця.

Нехай квилять. А нам своє робити:
Засіять лан – і дбати про жнива,
Забгавши смерть у пельки ворожбитам.
Та хай там що, Вона таки – жива!

2010

Було це ще за атеїзму.
До клубу лектор завітав.
Про світлу путь до комунізму
Без Бога виклад зачитав.

Вкінці звернувся до присутніх:
- В знак згоди дулю утворіть
І дайте Богові! Ануте
Крушити релігійний гніт!

Всі як один скрутили дулі
І підняли немов штики,
Лише один старий дідуля
Не йшов за усіма таки.

- Дідусю, що ви, - каже лектор, -
Усе ще вірите в Христа,
У те, що рай і грізне пекло
Не небувальщина пуста?

А дідуся це усміхнуло,
Бо каже логіка сама:
- Кому показувати дулю,
Якщо Спасителя нема?..

2011

коли долонями торкаєшся душі,
коли вдихаєш зранку сонце з мого тіла,
здаються ангели тоді нам не чужі...
земля, здалось, у пульсі раптом затремтіла
коли настане день, сріблясто-золотий,
захочеш далі жити - дико і нестримно!
і поглядом - водночас грішним і святим,-
мене обіймеш так, неначе це таємно.
коли не стане сил, щоб встати і піти,
коли забракне слів, щоб знову попрощатись...
не йди! залиш свої надумані світи,-
дозволь мені тобою тихо милуватись.
коли долонями торкаєшся до мрій,
коли ти перед сном знімаєш свої крила...
коли ти не один... живи! кохай! радій!
тримай щодуху нас!... я так ще не любила....