Цей ліс, що мене частина –
Виколихав вітрами.
Невидима пуповина
Напнута поміж нами.

Щебетом, шепотом, тріском,
Пахощами хмільними
Цей ліс підійшов так близько –
За моїми плечима.

У сни уже звично вхожий,
У долю пробився пружно,
У чомусь на мене схожий –
Відлюдний і безоружний.

Ліс, що голками хмари
Лоскоче в широкі п’яти, -
Місто тобою марить –
Соснами в три обхвати.

Залізобетонний вулик –
Ми з нього давно – вигнанці…
Нас вулицями замкнуло
У кільце резервацій.

Ні спокою, ані миру,
Як хочеться упокорить!
Ліс, - і тебе – на вируб?!
Ліс, - і тебе – під корінь?!

Стечуться широкими зміями
Залисини Приірпіння…
Душа моя теж уміє
Пускати своє коріння,

Свою розпрямляти крону,
Збирати надвечір птаство.
Тільки ж яке безборонне
Наше з тобою багатство!

Друг собі сам чи ворог, -
Хто його розбереться?
Знову – сосну – на поруб,
Чи то мене – по серцю…
26.07.11

Відпустіть мене в далекі гори,
Відпустіть у висоту!
Я б пірнув у неба море
У безхмарну глибину.

Я б утік в ліси зелені,
Я б утік у далину,
Я б забіг в місця далекі,
В ті місця, що невідомі, невідомі нікому.

Там, десь на поляні,
пломеніє вогнику свіча
Там повітря пахощі духмяні,
Цілий Всесвіт видно по ночам.

Я б заглянув у гори на мить
Я би крикнув гучніше ніж можу
Я б послухав, як тиша бринить.
Просто неба б заснув, на зеленому ложі.

Там в горах я відчую свободу,
Тепло Сонця і Затишок хмар…
На цьому й завершимо розмову…
Я іду по рюкзак…

(Написаний 25.11.2008р.:-) Дякую:-)

На зеленій травичці,
я б тихенько приліг,
я б в тіні від смерічки -
свій відвідав спокій...

Я б лишився на хвильку,
в тихих горах на мить,
щоб почути як сильно
моє серце бринить.

Забринить за стежками,-
по яких я ходив,
я сумую за вами,
ви мох кращі сни...

Ви лишились для мене,
кращов миттю в житті,
Гори-гори зелені!
Я б до вас полетів...

Гребу бадилля на городі,
А в хаті смажать деруни.
В розкриллі хмар дозрілим плодом
Повисло сонце восени.
Цибатий бусел на болоті
Свої залишив рубежі.
Туман заліг край лугу потай,
Чи край городів на межі.
Навкруг стоїть протерплий запах
І скрізь горять вогні багать.
Не віднайти навкруг розтяпи
-- Сусід сусідові під стать.
Дружинам любим на догоду
Не підпираємо тини.
Усі в роботі на городах,
Щоб заслужити деруни.

Так хрипло так сухо, небрежно, как спьяну,
Надтреснулась ваза и льется вода.
Он выпустил пулю - и в дымке тумана
Стрелял – и осёкся, попав не туда.
Лишь только в стене, на сырой штукатурке
След пули раскосый ему показал,
Что нет одной гильзы в заветной шкатулке
И что не приснилось – он правда стрелял.
Тогда промахнулся. Так часто, привычно,
И ссадины даже уже не болят,
Мы падаем звучно, смиренно, статично
И с кроткой улыбкой пытаемся встать.
И глядя на неба лазурь, он невинно
Ему подморгнув, тихо стал бормотать:
Что он благодарен, что больше не стыдно
За то, что он плохо умеет стрелять.

1
Пурпуром сонечко сходить,
Пурпуром криється в морі,
Так будь і ти все спокійний -
В щасті і в горі.
2
Мужню силу хоч похилить горе,
Та не зломить, в підлість не поверне,
Так і свічку хоч схили додолу,
Свого світла вниз вона не зверне.
3
Обрубане дерево знов зеленіє,
І місяць із серпа знов повний стає,
Се бачачи, чесні, не тратьте надії,
Хоч доля гнівная вас гонить і б'є.
4
Не цурається правди мудрець,
Хоч вона й з уст дитинячих буде, -
Так як в ніч, коли сонце зайшло,
Каганця не цураються люде.
5
Добру науку приймай,
Хоч її і від простого чуєш,
Злої ж на ум не бери,
Хоч би й святий говорив.
6
Хто має мудрість, а з неї
Ближнім не хоче вділити,
Той має скарб многоцінний,
В міх шкуратяний зашитий.
7
Мудрість захована,
Золото в скритку -
Однаковісінько
Суть без пожитку.
8
Дурний, хто, помилок лякаючись,
Не сміє братися до діла, -
Так, як би я не їв, лякаючись,
Щоб кришка в голосницю не влетіла.
9
Не пливе супроти вітру
Запах цвітів і кадила, -
Але йде по всіх усюдах
Добра слава, добрі діла.
10
Навіть той, хто в призначення вірить,
Все ж трудитися мусить постійно:
Адже ж бачиш і сам, що без труду
Не горить і сухеє поліно.
11
Не звикай утертими стежками
Йти за другим сліпо, як у дим,
Бо як стануть пастухи вовками,
Треба вівцям паститися й самим.
12
Бережи маєток про чорну годину,
Та віддай маєток за вірну дружину,
А себе найбільше бережи без впину,
Та віддай майно і жінку й себе за Вкраїну.
13
Гість, дитя , і цар, і жінка
Мають всі один звичай:
Є що чи нема - байдуже,
Їм усе лиш дай та дай.
14
Хто духом низький, не мішайся там,
Де є високих трони,
Таж чоботи на голову ніхто
Не надіва замість корони.
15
Та й глупі ж ті багатирі,
Що люблять спать на подушках!
Я спав лиш на однім пері,
І твердо так було, що страх!
16
Щасливий той багач подвійно,
Піч повна дров, огонь горить, гогоче,
А в мене лиш одно поліно,
Та й те горіть не хоче.
17
Отрута є зле вивчена наука,
Отрута є нестравлена їда,
Для бідних - взаїмна порука,
Старому трута - жінка молода.
18
Скупий - не пан своїх засіків повних,
А сторож, і приставник, і невольник.
19
Книги - морська глибина:
Хто в них пірне аж до дна,
Той, хоч і труду мав досить,
Дивнії перли виносить.
20
Хто власного ума не має,
То з книг не вийде ум йому.
Хто є сліпий на обі оці,
То що по дзеркалі йому?
21
Клониться дерево, плодом обтяжене,
Чесний, розумний, і ти так клонись!
Висохне дерево, безмізкії голови
Зломляться, та не похиляться вниз.
22
Великі дерева шануй,
Що плід дають і в спеку тінь,
А як і плід часом хибне,
Чи ж тінь сама не є добром?
23
Мухи сідають на ранах,
Пчоли на квітах пахучих,
Добрий все бачить лиш добре,
Підлий лиш підле у других.
24
Як військо скликає труба,
Так ангелів божих скликають
Сердечні слова.
А в гуслі та флейти де грають
І брата осуджують - там
Приховок чортам.
25
Лихвар і п'яниця -
Се два побратими:
Сам чорт побратимство
Зв'язав поміж ними.
26
На двоє сотворено богом вино:
Розумним на радість, на згубу дурному,
Багатство - на двоє теж дане воно:
На добро милосердним, на згубу скупому.
32
Хоч би й мертвого міг гнівливий воскресить,
То бог його за гнів його відкине,
В гнівливе серце помисл злий, як петля в світло, лине, -
Сама згорить, а світла не загасить.
33
Хоча б ти і муки тяжкі потерпів,
А брата свойого не любиш,
То все ж ти на вічне життя не доспів,
Лиш дармо дочасне загубиш.
34
Як та опука від скали
Відскакує відлого,
Так кривда людська все паде
На кривдника самого.
35
Огневі, що ліси палить,
На поміч вітер ще спішить,
Та каганець він загасить.
Так сильний сильного скріпля,
Король рятує короля,
Слабого ж топче і валить.
36
Наче віз без коліс
Не покотиться до суду,
Так своєї судьби
Не дійдеш без праці й труду.
37
Молодість у бідності -
Без мами дитина,
Старість у бездітності -
То гірка година.
38
Ти сто людей побив у бою
І тим пишаєшся, герою?
Ось сей лиш власну пристрасть поборов,
І над тобою він горою.
39
Купа дров і жура -
Що з тих двох тяжче є?
В дровах труп лиш згора,
А в журі все життя?
40
Хоч би все добро папером було,
Хоч би все море чорнилом було,
Зорі б на пера всі перекувать,
Ангели б сіли там пір'ям писать,
То не списали б - так мудрий прорік -
Мудрості божої ввік.
...............

Научи меня думать о странном,
Только я уже знаю об этом.
И во взгляде кошачье-туманном
Просыпается призраком лето.

Расскажи, что за окнами осень,
Что обиды глупы и невинны.
Только мне не уйти от вопросов,
Как бы ни были речи взаимны.

И, теряясь в неведенье странном,
Заклиная судьбу и поэтов,
Будем снова в тревоге о главном
Говорить, задыхаясь, об этом.

Погрівши руки, поблизу каміну
у цей, такий гарячий вечір літній,
Зроблю з поліна ляльку Буратіно
і оживе у ляльці дуб столітній.

Та лялька, наче дивна витрибенька,
сидітиме самотньо на столі,
можливо, буде плакати тихенько,
коли я їй співатиму пісні.

Та дивна лялька... Посмішка кумедна,
червоні щоки, очі - олівцем,
вона не буде заздрісна і вредна,
а із щасливим, радісним лицем.

Ми теж ляльки. Хто нас зробив з поліна?
Хто нам заклав у очі глибину.
На дивних горах - вічних серпантинах
ми теж ляльки, що збуджені зі сну...

Якби ви знали, як воно писалося!
Важкі пологи – двічі сходив день.
Думки – бомжі голодні – копирсалися
Не там, де сад божественних пісень.
Де вигинались ампельні метафори,
Прямі, як стріли, проросли рядки.
І я їх заглушити не потрафила,
А, радше, відбулося навпаки.
Я тим рослинам не крутила карки –
Зустріла сонце, записала вірш.
Така вже з мене кепська квітникарка:
Рядків – маєтки, вартого – на гріш.

2011

Йдемо за щастям – кола по воді,
Життя безмежне, ніби синє море.
Потоне в ньому – і біда, і горе,
Бо душі в нас крилаті й молоді.

Ми горді, не вклоняємось нужді,
Той, хто недобрий – не чекай покори.
Вітаємо того, хто яснозорий,
І друга не покинемо в біді.

Уклін тобі, соборна Україно,
Рости, квітуй – нехай радіє світ!
Ген ключ летить у небі журавлиний,

І шле тобі прощальний свій привіт.
Але птахи повернуться додому, –
І вийдеш ти із мороку і грому.

2011

мы с тобой, милый мой,
много курим и мало спим.
и от этого, видишь, у нас синяки под глазами.
и от этого, знаешь, однажды мне так рассказали,
очень скоро придется колоть в сердце адреналин.

мы с тобой, мой хороший,
отчет себе не отдаем
ни о том, что, увы, наше все очень скоро прервется,
ни о том, что вода все ж закончится в нашем колодце,
ни о том, что часа через пол у нас снова подъем.

мы с тобой, замечательный,
скоро сойдем с ума
от того, что реальность свою мы придумали сами,
от того, что все это случиться должно бы не с нами -
мы живем не в том времени, месте, режиме дня.

мы с тобой, мягкий мой,
через пару ночей и дней,
сосчитав звезды все, рассмотрев облака под ногами,
и успев разобраться с неважными всеми делами,
все ж найдем то, что сделает нас теплей.

мы с тобой, милый мой,
много курим. пора бросать.
и тогда наконец-то начнется гроза с дождями,
и тогда в эту осень уйдем - счастье-то! - с концами
жить, дышать, и любить, и записывать все в тетрадь. 

2011

Війна – ріка, і там, на дні,
Хтось опинився у багні.
Ти – переможець у війні?
Скажи мені,
Куди тече ріка війни,
І слідом – крик її луни:
На дно душі чи в темні сни,
Вином вини?
І чи потонеш в тій вині,
Коли в душі багно на дні
Й війна луною уві сні –
Чи так, чи ні?
І той, хто там, на тому дні,
І переможець у війні,
Змастили душі у багні.
Ти скажеш ні?
І хто з вас більше завинив:
Той, хто посіяв перший гнів,
Чи хто його не зупинив?
Забракло слів?
Що перемога у війні,
Коли ти грузнеш у багні
І гнівом схлипуєш вві сні?
Скажи мені.

Я вас кохав: кохання, бути може,
В душі моїй не згасло до кінця;
Та хай воно вас більше не тривожить;
І не печалить так любов оця.
Я вас кохав без слів і так бентежно,
То зі страху, то з ревнощів палав;
Я вас кохав так щиро і так ніжно,
Як дай вам Бог, щоб інший покохав.


18.08.2011

Пародія

Мріяти я – ніврóку…
Сивий – а все туди!
Не відчуваю рóків,
Мрію – прийди, прийди…
Поки тебе немає,
Я рахувати звик
Хмарки над небокраєм
В променях золотих…
Файно мені пасýє –
Сам би літав як птах,
Хвилі ряди рахую
(Озера добрий мах!)
Але найліпше – зóрі,
Мріючи про любов…
Ой, помилився! Соррі!
Треба спочатку знов.
Здався би калькулятор –
Як рахувати мак?
Аж похудав – то свято,
Тішусь неабияк!
Де тебе носить, мила,
Будемо ми самí?
Хоч калькулятор – сила,
Ліпше вже я в умі…

18.08.2011

На довгі лікарняні корпуси
Якось понуро світить місяць повний.
Лежу. Беруться обласні специ
Залікувати біль невиліковний.

Снують по коридору лікарі.
Бурчить на когось санітарка строго.
Стандартна клумба пахне у дворі.
А я лежу. І думаю: «Для чого

Ці крапельниці, заштрики, режим
І тиша в білій тісноті палати?»
Ти добре знаєш, що мене не тим
І не від того треба лікувати.

Що весь мій біль знімає як рукою
Тоді, коли говоримо з тобою.

мені уже стільки років – нІкуди пхати
і алергія сильніша за ностальгію
кинемо все на світі купимо в кіпрі хату
і я тебе якщо зможу зігрію


а головне покотяться всі ці – ковбаскою – ім’яреки
все їхнє випендрювання репетування рештки і мощі
попросиш купити не там де турки а там де греки
і ми візьмемо там де греки хоч це й дорожче


ти навчишся ходити з амфорою по воду
до джерела із якого пили – подумати лячно
йдучи стежкою будеш співати пісень пропалого в співах народу
і відбиватиме такт оливкова чи лаврова гіллячка


будемо запрошувати сусідів якщо вони будуть не проти
смажитимемо їм і собі картоплю на салі
і наші можливі діти будуть собі кіпріоти
і в школі будуть читати кавафіса в ориґіналі


викличу таксі і по квитки поїду
зграї собачі
бігтимуть вслід висолопивши язики калинові
ну а вітчизна може поплаче але пробачить
після усього що бачила –

пробачить обов’язково

2011 р.

А полудень,
спекотою нестерпний,
ще маревом тремтить у вишині...
Ніяк
у цьому сонячному серпні
надовше не затриматись мені.

Лелеки вже кружляють
понад літом,
над сивою стернею за селом.
Ще трохи й одлетять –
хоч на край світу! –
услід за даленіючим теплом.

Та знов прийду
в замрію березневу
крізь крижану завію безнадій.
І наклекоче спеку полудневу
щасливий бусол
в рідному гнізді.

2009

Плутані пасма, пророслі в сухім унітазі…
Тім’ячко, маківка – все у пащеці клоаки…
Тисни на змив, не соромся і не зупиняйся!
Тут – недовіри, нещирості злежалі знаки.

Пасма упрілі – борги безнадійно-даремні,
Згустки бажання, якого, можливо, й не буде…
Ревнощі риють рівчак і вкладають тотеми –
Ними зазвичай війну оголошують люди.

Два самовпевнених глиняних тріснутих блюдця:
Ще одна мить, і вони – пересудам закриха!
Всі на плотву чи плітки полювати беруться,
Є ж небезпека впіймати не прощене лихо…

Спить унітаз: як не тисни – а він не змиває;
Кахель бунтує в безликих обіймах ліани…
Так воно деінде в декого довго триває…
Змив булькотить… Ну, нарешті! Рятують кохання!

13.08.2011.

Вітер у полі стежину колише.
Десь за обрієм плаче луна.
В чистій краплі води рождається тиша,
Засіває собою несказані досі слова.

Відшуміли століття. Відгули,
Об каміння розбившись, порослі оманою.
Тільки миті рахує загублене в небі «Ку-у-у-рли»...
Зачарована, бездиханною стану я.

Аби слухать правічне.
Відчувати в собі його сни.

Задивлюся у вічі бабусі,
Що сидить зажурившись над вечір.
Все довкола в невпинному русі,
А у неї - похилені плечі.

А у неї огром незабутніх
Життєдайних і -взятних моментів -
Всюдичутних і всюдиприсутніх,
Мов стоматологічних клієнтів.

Задивлюся на руки чудові,
Що звели цього світу будову
З власно-рідної плоті та крові,
Проспівавши йому колискову.

Вже твоя голівонька сіяє
Поміж вічноживих серафимів,
Бо святіших на світі немає...
Навіть в гарних історіях з фільмів!..

Рутенський полк тут десь узявся,
В героях розквартирувався,
коли не зАйдеш, завжди п’янка,
і не проста така гулянка.

Дівки, водзяра, „паціфон”,
бокалів гучний передзвон,
Понапиваються чортяки,
попадають на моцні страки.

Гарно їдять, пісні волають,
коням своїм не наливають.
Вони ж бо профі, кінь - то сила,
якщо слабий , рахуй могила.

Не просто так, а шабель свист,
розноситься на всю округу.
Усю відвагу, увесь хист,
показують вони подругам.

Друзяці, що зайде з дороги,
наллють відразу, бо не Боги
воюють в грі,спілкуються торгують.
Негідних хлопів там мордують )...

Є віршопльоти в них свої,
полковники та королі.
Ні. Королів своїх не має,
там генерал порядок дбає

Той генерал зоветься Левом.
Керує словом а не ревом.
Порядок має навести
щоб в бій з собою повести

Не купкою хлипких гуляк
а цілим військом розбишак
Побачим згодом що ми варті
в кланварах бить, чи пить по кварті)

Нема справедливості! В битві за неї
частіше вся морда буває в пуху
у того, хто криком найбільше за теє,
плюндрує всіх інших, як на духу!

У того, хто на люди правди шукає,
за спину ж сам речі злі вам пролива.
Та правда знайдеться сама. Не буває
такого, щоб в гості вона не зайшла.

Робіть добро людям, своїм та чужим.
Гостріть свою совість, не дарма дається.
Вона не для меблів, для честі. А втім.
Хороша людина сама розбереться.

Однак починати все ж слід із себе.
Ламайте падлюку в собі не баріться.
Подалі погнати велике цабе
і тоді на люди чужі подивіться!

Знайшлись писаки гонорові.
Шевченко їм бач не вгодив.
Писав бо не на їхній мові,
не так "мол" віршики плодив.
То простота комусь свербить,
кому зудить його біднОта.
А хто малюнків не втерпів,
бо хаять то ваша робота.
Накласти люду попід носа,
гівна побільше, щоб смерділо.
У очі всім сказать: То роси
в ночі в тумані налетіли.
Ви, людоньки, то діло киньте.
Народ шанує всіх героїв.
Не піньтесь, сядьте відпочиньте.
Не треба множити "изгоев",
На себе гляньте, що в житті зробили?
Прославилися чим в бутті?
Чим Ви Державі угодили?
Чи лише порпались в лайні ?

Раптом… «засиропило» в повітрі,
Патока – рікою – та до рук…
А тривога – прапором на вістря!
Милостині жде брехні байстрюк…

Дозріває дзвоном без’язиким
Лоно в лузі злиднів-мідяків.
Сповіді - нестримні недоріки! –
Мало хто озвучити посмів…

Десь когось (на гріх!) поперло в гречку,
Хтось – на гріх! – ту гречку засівав…
Правди парадигма недоречна -
Там, де лицемірства повен став

Вийде з берегів очеретяних
Чи зміліє, показавши стид?..
Кат у кулаці затиснув пряник.
Жертва реготалася навзрид…

8.08.2011.

Задощило небо і земля розмокла,
І лягли тумани берегом ріки
На холодні води й комиші пожовклі,
На стерні колючі золоті голки.
Посивілі трави у сріблястих росах
Похилили стебла низько до землі,
А над головою чую стоголосе
Крумкання печальне сірих журавлів.
Полум’ям багряним пелюсток жоржини
Не зігрію руки у студений час.
Зовсім невеселу, бачите, картину
Восени малюю, друзі, я для вас.
Потекли поволі тихим падолистом
Яблуневі сльози у німих садах.
І не видно зору в далечі імлистій
До стрімкого літа спопелілий шлях

Павутинки бабиного літа
Золотіють, наче Божа кров.
Тут моя поезія без літер…
Тут мої сліди без підошов…

Тут я все душею пам’ятаю:
Від пісень бабусиних до трав.
Наче жив я сам у вовчій зграї,
Чорних коней в білім полі крав.

Пив горілку і хотів померти,
Як безсмертні помирають, ліс.
Був у віршах вітряно-відвертий,
Так останнє слово на стволі…

Біле пір’я, золоті листочки
Падають…
Бо осінь угорі.
Самогонка.
Огірочки з бочки…
Небо – риби повні ятері.

Можна жити з присмаком чи з блиском
В цих краях, в цю пору, з Богом цим.
Пуповина…
Гріб…
Млини.
Колиска…
Бабиного літа рідний дим.

Це підводне Сонечко ласкаве
Вже не літнє, не осіннє ще,
Мов гарячий чай, холодна кава...
Чи сніжинка зірки під дощем.

І в моїм житті пора ця сама.
Воскресає приспана тоска.

Осінь – це коли відходить мама,
А приходять вірші без рядка...

Нап’юся щастя. Щедро. Досхочу.
Джерельно. Буду дихати тобою.
Пестливим іменем тебе полоскочу,
Обіймами палкими заспокою.

Один лиш спогад - ти у мене є -
Примусить умлівати мою душу.
Немов світанок, що для нас встає
І свіжістю уміє так зворушить.

Знов радість сонцем заливає все.
І легко йдеться, а дрібниці - зайві.
Важливо, що життя мені несе
Твого кохання невмируще сяйво.
2009

& 1 &

Ми вийдемо на стовпову дорогу,
Попри всі негаразди і тривоги.
Щасливий і багатий той народ,
Що має в серці – істину і Бога.


& 2 &

Неси свій хрест, працюй вік для народу,
Ори і сій, муруй, теши колоду,
Люби цю землю, наймилішу в світі, –
І матимеш найбільшу нагороду.

& 3 &

Я підійшов до цвинтарних воріт,
Ось тут, мабуть, зійшовся клином світ.
Втрачаємо своїх ми найрідніших,
Як у борвій садок - весняний цвіт.

1989

Нічого нового в годинах блукання.
Розкрила очей безкордоння люстерка –
І бачиш, як родиться твоє кохання,
Велике й солодке, як торт чи цукерка.
...
Пробачила і відпустила –
Аж серце з полегкості стало,
Щоб просто узяти на крила
Любові, що не вистачало…
І як пасажирка-попутка,
Любов гостювала у серці.
Не стало іронії-смутку
За тим Не-Було-Й-Не-Вернеться…
Години зливались у стоки…
Тепер засвітились в веселці.
Кохання нового уроки
Щасливо писались на серці.

Питаючи в Бога, чому всі ідуть повз,
Ти втомишся врешті долати сходинки загадок
І вперто підеш, як і Син Його вставши йшов
До Правди, що істинно світиться в сні паводків.

І хтось ще підпише мотив невідомих змін,
Малюючи в небі веселки життя мрією.
І знову – всі поруч в країні , що без руїн,
Що повною силою бореться з зла зміями.

Коли на межі раю
Стояв самотній вікарій –
Питав він мене, чи знаю,
Які нам судились кари

За віру у безіменне,
За істину все поклонів.
Тягнув, як струну, з мене
Слова із рядків Законів.

Я знала, що тут, в раю,
Не буде йому кари.
Покарані не вмирають,
А родяться там.Зараз!

У ночі - тернові очі,
і присмак терпкий терновий,
і місяця блиск пророчий,
химерний і загадковий.

У ночі прозорий подих,
і тіней хитросплетіння,
туман понад тихі води,
і зоряне мерехтіння.

У ночі дбайливі руки -
майстерно гаптує тишу
мільйонами дивних звуків,
що сни на вітрах колише,

дзвенить, струменить пісочком
у ранок, що вже зродила
красуня-тернові очка -
ця ніч, що згортає крила.

Лід.
Птахів літ.
Світ.
Весни цвіт –
Зеніт.
Піт
по тілу орбіт.
кіт
злиже кров
знов.
Любов…
А там -
Сам.
В просторі ночі
Очі.
Чужі…
Ні, пророчі!
Казку хочу.
Лоскочу
Душу.
Мушу,
Знати не хочу!
Завтра,
Буду азартна
Завтра.
Сьогодні
Згодні
Руки летіти
До безодні.
2011

Шипіння змій
Сльозу із вій
Змий.
Не вий!
Ожини сік
Стік
З ніг.
Сніг
В обличчя.
Звичай…
Сказали –відьма.
Відчай.
Більма
На очі
Їм
Всім.
Сьогодні в них
Полювання.
Зітхання.
Моляться.
Бояться?
Кого?
Очі його…
А я?
Своя?
Чужа!
Ворожа
Їм всім.
Ночі
Не хочу…
Буде вогонь.
Натовп регоче -
Крові хоче.
Не втекти.
Куди?
Врятувати
Можеш лиш ти…
Як знати
Де ти?
Шукаю мети…
А ти?
Віриш,
Що я…
Виріш!

2011

Ситі не люблять голодних -
Не жерти зараз не модно.
Хоч перші такими стали
Якраз за рахунок останніх.

Голодні не люблять ситих,
Вони їх готові вбити
І разом з кістками з'їсти,
Щоб їхнє місце посісти

І розжиріти в достатку...
А далі - читай все спочатку:)

Мабуть се втеча,слабкостей зеніт,
а може пошук прощення крізь милі...
та всеодно,у грудях,мов магніт
болить шоссе, і притягує надії...

Веду на схід,минаючи міста,
плету думки до повного безглуздя,
крізь скло тремтить ламка-ламка краса,
мабуть се втеча від твід твого відлуння

Під вечір, в дитсадку, і тато - родич.
2008

Як Бог не дав – писатиму поему,
Дістану пародистів всіх назло!
В запасі маю “безвідкатну” тему –
“Про міжпланетний вирій НЛО”.

В частині першій трохи дав я мáху –
Про “ріжки й фарш” – зопáлу перебрав,
А “патли й зуби” - то нагнали жаху!
Свердлю глибоко – я ще той “бурав”!

І досвердливсь – осьо! – в частині другій
“На дертя дер”… підряд… “Забив на все!”
Я із народу вийшов – зразу в Люди!
І – за поему! Не якесь есе!

Змішав усе – “кущі і рукоблудство”
”Підтертись” радив (нахапався рим!)
А сотворив… справжнісіньке паскудство…
Та я вже “майже класик” – менше з тим!

В частині третій – тактику міняю:
Тут не нахрáпом – вúчавлю сльозу!
Ти за Ромео? – Не лишайся скраю!
Ще про Верону трохи наверзý…

“Нічó” з собою вдіяти не можу,
Вагітний наче – хоч роби аборт…
Мені ДАНО! Знаходжу я, знаходжу!
(Про “трахання” втулив – попутав чорт!)

На млин навчився гарно лити воду,
По вітру ніс тримати – вже давно!
“Я вийшов просто, братики, з народу!”
А той – з кущів , котрому не данó!

“Ще про Тетяну через пліт і Васю” –
Від пародистів лишиться лиш тінь!
Я вже освоїв третю “іпостасю” -
Поето-пародист-трояно-кінь…


17.08.2011

Вдягну у спеку шаровари,
утну гопак я і вірша.
Вам, пародисти-яничари,
скажу козацьке грізне "ша".
Гроза в повітрі так і пахне,
а в кулаці всі сто пудів.
Мій обрій-кратер ще не чахне,
хто там пародію хотів?

Тремтить повітря, я тремчу,
аж зуби виграють чечітку.
Вже й до коханки не лечу,
штани протер, вірша строчу,
а ви на працю, потом миту,
накинулись, мов на кобіту.
От як прокинусь, накричу.
Або й візьму у руки биту.

17.08.2011

Пародія:

А також я, од спеки сонний,
Що на стільці протер штани,
Завмер у дзеркалі віконнім
З чуттям великої вини.
Штани шикарні, супермодні!
А я, у спеці, мов огні
Ніяк допетрати не годен,
Що в спеку можна й без штанів.

2011

Відцвітає повінь літа
Гріє ніздрі запах трав,
Посивілий трохи вітер
При дорозі тихо став
Відпочити. Стиглі роси
Сиплють холод кришталю
Попід ноги. Ранок босий
Наступає на стерню
Аж у мозок коле. Полем
Миші днів біжать. Їжак
Наколов на голки кола
Ті, що по воді… Душа
Вже готова рахувати
І курчат, і сльози втрат.
Попід небом клапті вати
Сіють спокоєм. Не в такт
Витанцьовує самотньо
На порозі жовтий лист –
Пророкує ранню осінь…
І такий тужливий свист
Заповзає в пори шкіри,
Мов гадюка у нору.
Трохи щастя, трохи віри
Ще до осені нарву.


2011

Збирається на дощ - і все заметушилось.
Якихось п’ять хвилин, а встигнути би скрізь.
Та блискавка проб’є у землю гострим шилом –
З дірявого мішка бабухне морем сліз.
І б’є.
І б’є.
І б’є.
Полоще кожен рубчик
Засушених дахів,каміння і одеж.
Цей літній теплий дощ до часу невмирущий.
І всюдисущий він (до часу, правда, теж).

2011

У небі нічному поселяться
мала і велика ведмедиця.
Ще солі насипе доріжкою
мені невідомий чумак.
У небі нічному ліхтарики
вмикають оновлені карлики.
Розбудять своїми усмішками
поета півсонного смак.

Мій погляд допитливо-зморений
гулятиме там поміж зорями
можливо натрапить у лігвище,
де щойно заснув скорпіон.
А щастя шматками незримими
блукає з космічними римами
далеко-далеко, та ніби ще
в кімнаті поета під сон.

Далекий обрій, наче кратер,
У тріпотливому вогні -
Тремтить повітря й жовтуваті
Копиці сіна на стерні,
І небо вимите до глянцю
Коротким грозовим дощем, -
Клубки сріблястого туманцю
В один не зібрані іще.
Завмер у дзеркалі віконнім
Відбиток далі й вишини,
А також я, від спеки сонний,
Що край вікна протер штани...

Статистика нищить картеччю
Романтики хмарочоси:
Он, стільки отих респондентів,
Упійманих в торбу ловців,
Зізнання дають недоречні,
Нашіптують, наче доноси,
Таємні здають документи,
І цифри складаються ці.

Статистика – мічена карта,
Підстава і просто падлянка;
Вона підрахує, прибреше,
Відніме, а потім додасть…
І всі зрозуміють – не варто
Коханій нести спозаранку
Черешень улюблених решето:
Не гай на романтику час!

І що там чекати, нарешті,
Коли набубнявіють верби,
На гіллі вербовім - троянди…
Ще мить – і уже розцвітуть!
Статистики твердять: по-перше,
Трояндами квітнуть не треба
Реальній вербовій принаді…
Незгодні хай рота заткнуть!

Статистика стогне безсило:
Розлучення вже, як весілля,
Їх скоро почнуть відзначати
Урочисто – тільки почни…
Зневіри устромлені вила
В «законні» весільні застілля!
Цнотливі і чисті курчата
Пропали ще тої весни…

На сполох гамселять учені
й пересічні пенсіонери.
Всі твердять: у пристрасті дуже
Короткий приречений шлях,
Бо звичка і побут, напевно,
Розчавлять, немов «бетеери»,
Тендітні романтики ружі…
Романтик змілів на очах!

Стоять на своєму затято:
Одружуйся, юнь, прагматично!
Звільнися від пристрасті вітру,
Вдягнувши шолом аж до брів…
Вже годі псувать результати -
Ті, вимучено-статистичні!

…Присіла за цифрами пристрасть.
Вербняк... пелюстками зацвів...

17.07.2011.

Роки приходять і відходять,
А в серці ти така сама,
Усміхнена, залита щастям,
Хоч посивіла вже коса.

Тебе любив за сміх веселий,
За щиру мову золоту,
За ніжний дотик поцілунку,
Твою безмежну доброту.

Пройшли роки, ти не змінилась.
Усе лишилось, як й було
Хоч визирунки личко вкрили,
Кохання в нас не відцвіло.

То ж ще раз, мила, присягаю,
З тобою в парі назавжди!
Кохав тебе й буду кохати'
Бо ж ти зі мною на віки.

Когда ты покидаешь отчий край
И в путь уходишь по снегам и кручам,
Не говори учителю «прощай»,
С тобою он навеки неразлучен.
С тобою он плывёт стремниной рек,
С тобою делит радость и тревогу.
Учитель - это просто человек,
Который знает верную дорогу.
От прошлого отречься не спеши.
Забывчивость - недобрая примета.
Ты береги тепло своей души,
Она душой учителя согрета.
Запомни, начиная свой разбег:
Учитель за тебя всегда в ответе.
Учитель – это просто человек,
И нет его надёжнее на свете.
Над быстролётным временем скорбя,
Поймёшь и ты учителя печали.
Придет пора, и ты сравнишь себя
С самим собой, каким ты был вначале.
Учитель подарил тебе навек
Души богатой золотую россыпь.
Учитель – это просто человек,
А человеком быть совсем не просто.

Де еліта нації, скажіть?
Де уми Франкової породи?
Пересіли в дорожезний джип
Чи земля їх зовсім вже не родить?

Де великі українці ті –
Мудрі, і достойні, і сміливі?
Їх сучасних цінностей батіг
Забуттям довічним ощасливив.

Україно, де твій ідеал?
Як прямуєш без дороговказу?
Хто іще тобі не закидав
Чужородну і бридку заразу?

Ми живемо ніби навпаки:
Вільні від чужого зазіхання,
В своїм домі – рідні кріпаки,
Тягнем мовчки (т-сс!) без нарікання.

Ми байдужі і ліниві пси,
Людиноподібні, нижча проба.
Панської чекаєм ковбаси.
Жодна незалежність так не робить.

З’їли, з’їли власний ідеал!
Верещать куми й брати: « Моє!»
Між зубами аж позастрягав
І смердить далеко, бо гниє.

Де ж еліта нації, скажіть?
Щоб не осквернитися ганьбою,
Від кріпацтва вільного біжіть
І людей покличте за собою.

Лестощам повага не сестра,
Хитрощам нерідна мудрість чиста.
Пригадайте славне «Не пора!»
І не на словах любіть Вітчизну!
2010

Сумна, весела і грайлива
Дарує романтичні чари,
А часом – зовсім метушлива, -
Така вона, оця гітара.
Не скорена людьми і часом,
Із давини іще відома,
Немовби довголіття гасло
Поважна дама – пані домра.
Вони такі нарізно милі –
Одна – у джинсах, друга – в шатах,
Здавалося б – ніщо не в силі
Їх темпераменти з’єднати.
І лиш в мелодії єдиній
Вони сплітаються взаємно,
Як сплетені в одній людині
Душа і серце невід’ємно.
І все єство людське неначе
На ту мелодію озветься –
Гітарою душа заплаче,
І домрою зайдеться серце.

24.11.07 – 13.02.08

Наш бумажный кораблик давно уже сел на мель…
Я – дрянная девчонка. Мне давно показали:
Как глотать обиды и бесстыдством смущать апрель,
Как (бездушно) кровь вытирать с поржавевшей стали…

Ты – смешной мальчишка. А что у тебя за душой?
Пара рваных ран на проблемной джинсовой коже.
Бесшабашность встреч… Я могу тебе быть чужой.
После каждой ночи (мне казалось) ты ждешь того же…

Мне б тебя обидеть – да ты меня видишь насквозь…
Всю бездумность битв. Всю беспечность влюбленных взглядов…
Нам бы повзрослеть… Да одно только удалось:
Сделать вид, будто мне от тебя ничего не надо…

Ни твоих имен. Для меня они – сущий пустяк!
Как прозрачность лиц, не запомненная вначале…
Я могу придумать, будто просто случилось так,
Что давно уже наши ангелы замолчали…

И молчат (как рыбы) бесконечно глотая дым…
Беспощадность глаз постепенно их убивает…
Ты меня придумал, чтобы стать навсегда чужим.
Только, видишь ли, оказалось, что я – живая…
2011 год