Я не дам виідати свій мозок!
І впускати туди тарганів!
Може й ти Нострадамус...або...приморозок-
Я залишу при собі цей сумнів.
А кохання не має сумнівних підстав!
Бо кохання- це дар, не залежний від вироку!
Бо кохання- це краща із будь-яких страв!
Бо кохання немає ні меж ані віку!

Хоч лиха пізнали чимало
І значно порідшав наш стрій –
Життя нам хребтів не зламало,
В серцях не убило надій.
Майбутньому є запорука,
Бо нині не ловимо гав –
Болять од безділля в нас руки,
А душі страждають без справ.
Усіх переповнюють сили
Не в очі пускати дими –
Багато добра вже зробили,
Ще більше зуміємо ми.
Одвічно уперте й сумлінне
Повсюди не вряди – годи, –
Лишає моє покоління
Про себе у світі сліди...

07.11.11

Мій сніг у червні зеленіє приморозком,
давкий дим кУжілем – ставок горить,
росту по зорях, йду по пісні; виразка
мовчання – вибухнула плАчем; скит

в молитві; Біблія росте пророцтвами,
гримить скорбОтами, сичить, сопе…
розлиті вибухи, стрімкі сни; Орця
став шлях щаблястий, змучений овес:

морока – збутися в житті людиною,
тримати ласощі; у джерело
хмільний, засліплений дивлЮсь: так дивно мені –
троянди плЮскаються і джміль жало

вштрикнув у сонце, що напухли промені,
пісок знесиливсь хвилі рахувать;
хоронять тАїни степи неврОнені,
цнотливі скелі, загнаний бахмАт,

червове сонце, наче сало з прорістю;
хрущі заїжджені на травах сплять,
кринИці Йсуса розпинають прохолоддю
й цією кров’ю поять небеса…

Жаріє ще краплиночка тепла –
Останній лист від сонячного літа.
Вохряне листя осінь намела
Тобі до ніг – плати щорічне мито,
Екстраполюючи жалі про часу плин
На дощ, гілля й терпкі осінні квіти,
лЬодяників смакуючи полин….

Голос золотий Росії,
Набундючене маля.
Ти - нарцис, що має довгі вії,
А душею геть не лебідь, каченя*.

2011

Матюки твої чудові,
Проза й лірика - казкові.
Ах, Сергійко, ах, Жадан,
Маєш справжній ти талан(т).

2011

Про траву ти пишеш файно,
Й тіло маєш ти охайне...
Та все інше - маячня,
Дійсно, що Евтерпа - не твоя.

2011

Хоч демони напівживі
покажуть лики нам чужі
у люстрі-денці,
відкриються світи нові,
бо є ще ангел у душі
та віра в серці.

2011 рік

твоя щедрість у сонця назичила те що не гріє
і під шум бутафорний іде твоя слава увись
та на сцені життя ти недопалок втоптаний в землю
реквізит у театрі ляльок хоч на мить озирнись
у той біль що своїми руками тебе возвеличив
у надірваний м'яз із коріння котрого ти зріс
і осліп поза шкірою власної ситної долі
призабувши що тіло не звільниш з-під часу коліс
що тобі сирота що тобі у світах чужих мати
і не глянеш на старість у дранті не твій це наділ
та повстане коса що заточена в битвах нерівних
і новий проросте на межі всіх терпінь чистотіл
2011

Закохався я в готесу,
Дивовижну поетесу...
Дупа ловить копняка,
От вам й казочка уся.

2011

Очі ваші, наче зорі,
Груди голі - то є зброя.
Все це - для Великої мети,
Тільки клепки щось бракує в голові...

2011

не ловляться зорі - криницю засипали снігом
твої рукавиці загрубі щоб чути ясу
та срібне чекання в зіницях ніяк не застигне
із сьомого неба душі обривається крига
тебе наче айсберг армовані риби несуть

глибока вода у глибоких зимових заметах
січневі русалки збирають із мушель слова
і світять свічки і ховаються тіні в портрети
а ти починаєш нове полотно - устотретє
і сипле сніжинками ніч у відкритий приват

Ці мрії, залишені в місті над зниклою Полтвою,
у місті примар і заручених пам'яттю змовклою

[...Воістину кажуть: чудні твої, Боже, діла!

О, друже, допоки нам жити примарними щастями?
Ця вкрадена річка щодня по шматку тебе крастиме,

й не клястиме дня, коли вперше закута була...]


Ці мрії, як погляди - з огляду серця у огляди,
по суті, до сутності течі від "я" аж до моря "ти" ...

[Наш пізній тандем міріади чуток нароїв…

Щомісяця вповні повік воскресати опівночі,
і мріяти, як наяву розквітатимуть півники

на урбаністичнім асфальті твоїх берегів ]


Умовити овиди долі - не марнословити?!

Карати, але не як Полтву віками поко́рити!
О лиш не займати - до скону - в зіницях огню,

допоки у їх глибині, наче зорі, не згасне «люблю».

2011

день сторожу відбув, долетів до межі і погас,
вечір, бліднучи, носить раменом тягар прохолоди
для сезону утрат, що давно не виходить із моди,
затуманений вік мандрагори полює на нас.

а еолові сходи спускаються вниз, і вітрів
предостатньо для серця, – не жаль, що немає попутних,
тільки нить аріадни, немовби сльоза невідчутна,
осипається в мох закошлачених сріблом лісів.

розтирає білила художник землі світляків,
він малює углиб, і проносить себе, як лампаду.
ти наважся – ступи крейдяною травою й не згадуй,
як тебе він беріг, а себе – не умів, не зумів…

Життя продовжує безжурне
Уміння бути мудрим дурнем,
Що знає - краще потішати,
Аніж ставати на котурни.

***
Людське суспільство - дзеркало криве.
Спотворюючи мудре та нове,
Все ж мудреця шанує й після смерті,
А бовдура - лишень поки живе.

***
О словоблуди вищого гатунку,
Обманюєте вічність, наче юнку,
Бо скільки б слів солодких не сказали,
У глек добра ви не наллєте трунку.

***
Вважають, що марную сьогодення:
Без золота й скарбів у мене скриня,
Але скажіть, хіба це не багатство -
Поезія - з душею одкровення.
2010р.

Така... На половину вуст у листі,
на половину у тремкій собі, -
щедрот чаклунка осені - весною,
і літа проповідниця - зимі,
акторка з глядачем єдиним – долі,
що усміхалася напів у сні
у сутінки чуттєвої неволі
мені...

2011

бути поряд з тобою - це, як веселку тримати в жменях,
або висівати квіти на засолених попелищах.
і я готова киснем розчинятись в твоїх легенях,
аби лише бути до тебе трішечки ближче.
2011

все зберу, що тобі належало,
поки ще не вросло корінням.
хай на іншу плететься мереживо
твоїми бісиками і розумінням.
2011

*
гриб народився
в шапці а не в сорочці
бо одноногий
*
славна галузка
гнізд тут не мостять птахи
оленю сумно(?)
*
дружно опеньки
взяли пень за боки
тішиться дідо

2011

Як прийде час - настане мить прозріння,
Напоять спраглу землю теплі зливи,
Росинки кришталевої тремтіння
Примусить нас повірити у диво,

У те, що ми дотулимось до щастя,
А птах, стрілою влучений на злеті,
Знайде у крилах сили не упасти -
Воскресне словом правди у поета.

Ну як здолати прірву, не зірвавшись,
Прогнати втому серця споконвічну,
Коли самому йти у безвість страшно,
Бо небезпеки дивляться у вічі?

Ти знаєш, зовсім поруч, надто близько
Є той, кому потрібна твоя поміч?
Самому манівцями - надто слизько
Іти вперед, до витоків, додому.

Ти тільки вір - розпустить осінь коси,
Твоя душа ось-ось знайде притулок,
І хтось в цей день у тебе щось попросить,
Аби журбу відправити в минуле,

І з тих джерел, цілющо-життєдайних,
В яких вливають сили Божі зливи,
Спивати суть, пізнавши усі тайни,
Аби душа повірила у диво.

Тож хай усі заповнить порожнечі
Твоя любов і світло, що не гасне,
Аби крізь терня й морок самозречень
Знайшла душа у Вічність двері власні!

Найвище право: жить відверто
Серед людей, на видноті
Й з високим іменем померти
На безіменній висоті.
Померти й знову відродитись
В піснях, у споминах, в синах…
Вітчизні вічно колоситись
На чесних наших іменах!


1980

У сутіні правічної прамуки,
Крізь терни пралюдської прабіди
Безцінний скарб нащадкам – з рук у руки –
Мої передавали прадіди.

Оберігали від хули і пилу,
Від кіптяви і зради – як могли.
Дідівський скарб до краю, до могили,
Немов зіницю ока берегли.

Той дивоскарб, збережений батьками,
Тримаю гордо вже в своїх руках –
Мов зірку, що не гасне між зірками,
Мов сонце, що за пругом не зника.

Коли ж доньки і сина рученята
Зміцніють для високого труда,
Хай справедлива жде мене розплата,
Якщо я скарбу їм не передам.

2001

Заблукали підвечір разом
в листопадових думах опалих…
Зрозуміло – такий вже сезон, -
осінь яшму шукає й опали,
у обіймах зів’ялих стебел
листопад ще чекає ясиру…
Я сьогодні ж зігрію тебе,
залелію тендітну і щиру…
Доторкнусь вітерцем до руки
і нестримно до висі злітаю…
Замерзають в саду галузки…
Я ж тебе ще міцніш пригортаю…
А затим приголублю дощем
з поцілунків жагучо-шалених,
обів’ю тебе шовком-плющем
і відчую себе полоненим…

Пародія

Ще б осінь якóсь пережити!
Лизнý – бо на віру не звик…
(Минулося літо – ми квúти)
Я осінь тепер – “на язик”.

Дістали ронделі і рими –
Кидають то в холод, то в жар…
Інтими, інтими, інтими –
Лібідо хіба Болівар?

Вже б зúму – бажання єдине…
Ну, валянки, звісно, кожух…
Та може язик відпочине,
Бо так вже… сезонно… розпух.


09.11.2011

Молився ранок дзвонами церков –
І благовістом повнились квартали.

...Ми не топтали божих корогов
І молитов ніколи не читали.
Ми йшли стезею вічних протиріч,
Мов неофіти вищого сумління,
По тій стезі, що в сутінках сторіч
Ще не одне вестиме покоління...

Прости нам, Боже, скоєні гріхи
І даждь нам днесь подвоєної міці.
По наші душі дибає лихий,
І дзвін блага: прийдіте поклоніться!

1996

А я до Тебе, Господи,
горнусь,
хоча гріхи смертельні
душу труять.
Якщо не вірю,
то кому молюсь?
А якщо вірю,
чом взиваю всує?

Надією
мій розум просвіти!
В затьмаренні думок своїх
конаю.
Вузьку стежину долі
освіти...
За крок до пекла.
Чи за мить до раю.

2009

Напевно споконвіку "оцінюють" поета
хто просто від нудьги, а хто - зі "співчуття".
Він - мовби наднова незвідана планета,
приваблює й ляка можливим відкриттям.

Тож кожен, хто себе вважає не останнім,
упевнений - судити ближнього не гріх.
Це ж треба! - не щастило, мабуть, у коханні,
якщо папір псує, - тому й цікавить всіх.

А чи пасує біль очам його натхненним?
І що хова поет у глибині душі?
...Слугує він тому Ерато й Мельпомені,
щоб хтось колись сказав: - Спасибі за вірші.

2004

Монетка впаде орлом чи лишкою,
поки ж вона у повітрі летить –
нехай засміється твоєю усмішкою
ця нескінченна мить.

Вигадниця-доля ховає майбутнє
у темній криниці, глибóко, на дні.
Ще прийде пора реготатись на кутні –
не знати,коли ті дні.

Монетка летить, і в криниці – ні просвіту.
Завтрашній день – то оманливий шанс.
І, згідно з умовами вічного досліду,
є тільки ти і Час.


Ступай у звабливо п’янку невідомість,
шукай навмання неіснуючу путь.
Там ні на що спертися, там – невагомість.
Розслабся – й собою будь.

2003

Коли трава на повні груди зеленіє,
а приморозок в полуницях ще ховається,
коли світанки, наче ямочки на щічках
коханої, і волошкові ніжні пальці

в твоє волосся небо запускає, пестить,
і ти радієш, що живеш, що світ всміхається;
коли у горобців дзьоби гарячі; нЕстям
всередині від щастя; як п’янка акація –

солодкі марення; потріскані і спраглі
вуста, зволожені дощами помаранчевого,
смачного травня: хіть і пристрасть, мов Австралія –
в мої зіниці влізла й смокче, смокче, наче

весь я, душа – все потонуло, розчинилось,
лише уява чинна, вірші теж причинні,
я відчуваю, що не відчуваю; милість
Господня – вибухнула слізьми: це отчИна.

Усе, щоб не робив – блаженне, навіть дурість;
і навіть смерть у травні нереальна, вигадана...
Усі засліплені, зі стрілами амура,
несправжні, пристрасні, розпусні, вірні, гарні, давні...

Допоки світ не розірвався від цієї
краси гнітючої, розгубленого шалу,
хиткої тиші неприборканої, зцілюй,
мене, о Весно, бий, роз’ятрюй, щоб безжалісно...

Я не зову это притворством
Все пуще страшного злодейства
Да и не место здесь сомнениям,
Когда в глазах такое действо

В грудном кармане кусок стали
Ношу я с самого рожденья.
Он режет изнутри помалу,
Давая знать о наваждении

И в том недуг, и в том кощунство
Спустились в душу с гром-небес.
Питать опаснейшее чувство
Способен гений и глупец

Да пусть истерзанную душу
Пронзит удар стрелы мгновенной,
Но ведь теченья не нарушит
Та рана, что не есть смертельной

Готова буду пасть сейчас же,
И выбор сей, мне так непрост.
Мой разум – проводник желаний.
А сердце жизни всех форпост

Сильным черным хладоморем
Сносит все мятежья сила,
И холерным жутким мором
Утянувши жертву к илу,
Тень по нити расходилась,
Отступ влево и в мгновенье
Взор вдруг падает кромешный,
Четче, желчней нападенья.
И собрать все воедино
Нет ни сил, желания, веры.
Так летит воронья стая,
Пропадая в небе сером.

Я день смешаю свой с золою
Страданий, слез и омрачений
И подпишу своей рукою
Отказ от саморазрушений

В душе играет затихая
Мой гимн нерукотворным далям,
Сама его я создавая,
Не знала – будет он повален

Когда ты в мнимой сей свободе
Слабеешь словно вечнопленный,
Душою утопаешь в броде,
А свет над телом стал всебренный

На дыбу каждодневных будней
Часы ведут тебя конвоем,
И обреченность ощутимей,
Как у скотины пред забоем.

Но молвил сон вчерашним днем
Что мне сулят освобождение
Как кровно сцеплен дым с огнем,
В борьбе за бредоуслаждение.

Сахається, простуючи в туман,
Душа готична і душа бароко.
Це півбіди – над горлом ятаган.
А він над храмом світиться впівока.

Колись було – й по волю в каганат,
Й до турка (то й лишилися за-турка-ні).
Це не півмісяць – чистий плагіат.
Півмісяць в небі. Тут же сигнатурка.

Тут вікна-очі – готика за склом –
Й не кліпнуть у тумановім хіджабі.
Салам алейкум! Слава Йсу! Шалом!..
Історія – то балакуча баба.

Таке плела! А шальки терезів
Дрижали під Христом і Магометом.
А з сигнатурки турок голосив –
І сигнатурка стала мінаретом.

Сюди б Великдень, дзвони і орган,
Щоб дух покласти каменем наріжним.
Мовчить. Хіджаб накинула – туман –
Каплиця, у стонадцяте заміжня.

Їй, певно, сняться стріли і таран,
І ядрами роз"ятрені підмурки.
…Ну й приверзлось поету крізь туман:
Півмісяць блиснув, а йому вже й турки…

2011

щоб дивитись - клацни КОНТЕКСТ

Минає втома,
Бо мою душу зігріло сонце
І я зуміла зловити промінь
В своїй долоньці.
Вчорашній відчай
Розтанув наче ранковий іній,
Я зазираю у неба вічі
І бачу тіні
Від мрій крилатих,
Які від мене втікають з вітром,
Аби вернути й зафарбувати
Душі палітру
У колір сонця,
Безмежжя висі, в якій комети,
Що пролітають, немов жар-птиці,
Як дух Поета.

Минає втома,
Шепоче янгол мені на вухо,
Аби вказати мій шлях додому...
Ти теж послухай!

Відрізнити ви не взмозі,
Де фіалка, де - лайно.
Чи митець то, чи нездара,
Вам, мабуть що, все одно.

2011

Мне просто нравится твой смех,
Твои глаза, большие руки...
Хочу украсть тебя от всех -
И от судьбы, и от разлуки.

Мне просто нравится, что ты
Такой простой и очень сложный...
Хочу украсть твои мечты,
Собой заполнить осторожно.

Ещё мне нравится, что ты
Так далеко и слишком близко...
Боюсь я только пустоты,
Когда уходишь без записки.

Боюсь, что навсегда уйдёшь,
Бояться нравится мне тоже.
Люблю тебя, а в сердце дрожь -
С тобою вместе быть не можем.

9.11.2011.

Ты для меня был луч дневной
В той беспросветной тьме ночной!
Погас тот луч...-и я- слепа...
Я- участи своей раба...

Не энаю я куда идти,
Что делать, как себя спасти,
Где силы брать, куда девать
И как сначала жизнь начать.

Чтоб в доме свет был только днем,
А ночью тихо было в нем.
Уходят дни...Проходят дни...
А мы по-прежнему одни...

Не подобрав к замку ключа,
Ты в этот дом не попадешь,
Хоть головой об дверь стуча-
Другим ключом не отомкнешь...

И до сих пор закрыта дверь,
Ведь ключ к замку не подошел...
Хотела я помочь, поверь,-
Ты только выход не нашел...

2011г.

Я от глаз твоих убегу,
Упаду в ромашки лицом:
Не могу без тебя!Не могу!
Это- сказка с печальным концом.

Надо мною березка трепещется,
Рассыпая сережки свои.
Моему воображенью мерещатся
Откровенные очи твои.

Ветер душу мою убаюкает...
А вокруг- непривычный покой...
Только сердце отчаянно стукает-
Нет лекарств от болезни такой!

И пусть лучше гроза разразится!
Ливень щедро умоет меня!
Пусть природа с душею сразится
На исходе печального дня!

И застонет, заплачет березка-
Вместе с нею и я зареву!
И сверкнет грозовая полоска-
Это я тебя небом зову!


1988г.

Тебе сегодня- сорок пять.
Хотела я тебя поздравить,
Но не нашла тебя опять-
Теперь оплошность не исправить.

Уже стемнело...я сижу...
Трамвай грохочет за окном...
А я тебя не нахожу-
И так проходит день за днем.

Я - между небом и землей:
То жду чего-то, то спешу.
Я-здесь...а в помыслах-с тобой...
И лишь тебя не нахожу!


2011г

Леле! – білий сніг на білім цвіті.
А, здавалось, літо незабаром.
Що ж це, Боже, діється на світі?
За які провини ця покара?

Може, це якраз отак і треба? –
Адже я в цій казці нетутешній...
Білим снігом піняться черешні,
Білий цвіт обтрушується
З неба.

1999

Яскраві кольори
Я розрізняю,
А бляклі барви з пам’яті гоню.
Тебе Кохана
теж не забуваю.

мені сьогодні особливо хочеться додому
там сніг, Різдво й родина за столом
рука раз по раз тягнеться до телефону
нервовий сум затиснених долонь

пройдуть роки, я повернусь, хоча навіщо
щоб знову й знову дивуватись - все таке саме
якщо моя країне встала на коліна й нищить
усіх, хто хоче бачити її обличчя горде і пряме

мене питають часто тут, чи справді все погано
чи Україна зможе протягнути до весни...
моя сутула постать на вітрах Монатни
схиляється перед потоками Десни

що можна відповісти їм? це справжня ностальгія
там, за Карпатами, вирує інший світ
нехай недосконалий, та повільно тане
мороз облич, що тягнуть нас у брід

стріляй мені в душу - лиш добре цілься
ця осінь - як вірвана тятива
такого дощу безконечні кільця
що вже й не дістанеш дна

я прийду у сутінки як у спомин
не листя - в долоні ловити час
цей ліс пралюдський і цей ясен совин
що гіллям росте до нас

я вже не втікаю. я тут спочину
грудьми до землі, в небеса крильми
мене не навчили згинати спину
принаймі, перед людьми

і вітер над урвищем свище...свище..
мені б тут проснутись - не знаю як
стріляй мені в душу, лиш цілься вище!
що ж ти закляк?..

осінь іде із міста - ставна, худа, висока.
фільцовий капелюшок гостре перо згубив.
сонячними вужами вибились пишні льоки.
з ними така морока, здихалася б, якби

мури не потемніли, небо в дощах не мокло,
теплий пилок засмаги повністю не обліз.
і шовкопряд на вежі не загорнувся в кокон.
сиплеться тихо листя з вилинялих валіз.

Розвіє вітер віхті давніх пряж -
часів минулих жалісні підранки.
І вже не легкість на душі - вантаж,
сумний вінтаж старої вишиванки...

грудень 2009

В пиріжках не ідуть дощі,
в пиріжках цілковиті сутінки:
там мовчання і сум смачні
оселилися і живуть собі;

там стоять на одній нозі
білі чаплі в ставках відкушених,
яблуневий втрачає зір
і цвіте хмільна паперУшина;

мовчить начинка – страшно їй:
надсадив неслухняній бебехів,
на окраєць лягає сіль,
золоті унітази, лебеді,

в пиріжках не ідуть дощі
(побували в таких бувальцях!),
з пиріжків утікай мерщій –
навіть пси від них відвертаються .

написано 89р.після виходу книги Б Пастернака «Сестра моя — жизнь»
(яка н/р різниця коли написано)
Трипілля спить

капела ім.Ревуцького співає "В пиріжках не ідуть дощі",
а Надокучливий Помарач звертається до усіх чокнутих "Гей, яблуко, гей"

У кожної втечі за спиною горе,
У кожного страху є тіло й душа,
У кожному серці , чи світле ,чи хворе
Ви рано чи пізно знайдете ножа.
вже воля в багатті тихо іскриться
і відлік її розпочато з нуля ,
відкритістю знову як каменем в обличчя
мякий ти чи гордий , вже справа твоя ...

Я гуляю по вулиці босий,
Зовсім голий - в одному пальті.
Усміхнулась ти з мене. Ну, досить!
Бо задумайся, крале, об тім,

Хто заб'є тобі цвяха у стінку
Й подарує білизну "Сharmante"?..
Засміялась у відповідь дзвінко -
Ну, а я зрозумів, що пропав...

Ти - лебідка моя, а я - лебідь,
Закохався по вуха "на раз"
І напрошуюсь в гості до тебе,
Призначаючи точний час:

Ми зустрінемось завтра о сьомій!
Не забудеш?.. Ні, звісно, не смій!
Бо, коли повернусь я додому,
То удруге прийду сам не свій:

На вершечок будинку залізу,
Заберусь на самісінький дах
І зірву з того даху залізо -
А тоді полечу, наче птах.

Не почула мене люба-мила,
Каблучками все швидше - цок-цок
І - зненацька побігла щосили...
Я - за нею… Куди там! Аж змок…


08.11.2011

небо захлинулося туманом
сірий подих до долоні горнеться
важко диха біль мій і не тане
стигне тиша
плаче дика горлиця
рідний мій
коханий мій
єдиний
грона пахнуть тугою
їм важко
небо переткалось
в павутину
ти ж сама хотіла
тихше
пташко


2001