Вперед ногами винесли його.
Та не в таку збирався він дорогу:
Все переймався мандрами чогось.
О, як йому до них свербіли ноги!

Піду, казав, так хочеться піти,
Та щó піти – помчать в обійми долі!
Оце б лишень за хвіртку перейти.
Він перейде, він сильну має волю.

Він перетне цей клятий рубікон,
Переповзе, скривавлюючи лікті!..
Один для всіх у вічності закон,
Та не для всіх однаковий – у світі.

Все поривавсь у мандри ті чогось.
Лиш не таку завбачував дорогу...
Вперед ногами винесли його,
Дарма що за життя він був
Безногий.

1996

Настане новий день - хтось приготує каву,
а хтось на літній час забуде перейти
і стрімголов пірне в притомність нецікаву,
пригадуючи сон, що бачив перед тим.

І стріне він її - із запахом робусти,
із пам'яттю про час і про недавній сон,
байдуже - обжене чи уперед пропустить -
щось раптом забринить з душею в унісон -

він якось мимохіть відчує дивний погляд
й розгубленість у нім - незвичну, неясну...
Ці очі, аромат... Він закрокує поряд...
Та вскочить у трамвай - і не згадає сну...

весна 2011

(та знову приспішить, не пригадавши сну)

В мене є 2 практично рівноцінних закінчення цього вірша. В першому, ЛГ перешкоджає згадати сон зовнішня причина - прибуття трамваю, а в другому - він, наче, сам здається своїй спробі пригадати дівчину зі сну.

Цікаво було б знати, вашу думку на рахунок цього.
Перший варіант, другий чи якийсь третій?

Дякую.

О рідна мова українська, -
Ти наче пісня материнська
Мені в колисці душу гріла
І на життя благословила.
Моя любов невідворотна, -
Дзвінка, весела і скорботна,
Багатобарвна, невмируща, -
Немов Дніпра вода цілюща
Чи на поверхні, чи на денці,
Чи на устах моїх, чи в серці, -
Ти, друже, також не сторонься
Її яскравої, як сонце...
20.09.11

слухай мила твої річки
знову змінюють русла
їм нікуди більше текти
хіба до канапи Прокруста

і келих твій не Грааль
а кави мала філіжанка
ти завжди шукаєш мораль
здіймаючи бурю у склянці:

«ти винен! ти не зробив!
ти знову про все забувся!
чому ти мене не просив!
ти навіть не заікнувся!»

слухай мила я був твоїм блазнем
я мусив сміятись із жменею сліз
був тобі киснем; я твій вогнегасник!
ти ж лишала за порізом поріз

мила ця подорож в нікуди
до Сполучених Штампів твоєї Америки
туди мов прочани ведуть сліди
твоїх невситимих, палких істерик

я чемно віршую цей каламбур
хоч я не Війон Франсуа
в мовчанні ягнят і тремтінні струн
спить наче бомж душа.
2011

…у Місті_Кольору_Сепія,
в осені, що пахне кленами та корицею,
шагренева шкіра нашого часу стискається щохвилини,
і щомиті:
менше її,
менше її,
менше її –
та ми про це не говоримо.

…Острів ліжка оточений водами –
зеленими, як надія,
важкими, немов повіки.
Уже не чекаємо –
ані зими, ні корабля рятівного…

Заховатись, завмерти, не рухатися,
злитися із тобою,
зростися із краєвидами,
як у дитячих «піжмурках» –
а раптом вони не помітять
і не покличуть додому?...

…тривати у ваті тиші – та – аніруш…

…І тільки риски наших долонь
мчать уперед відчайдухами-велосипедистами,
зухвалими у своєму безумі,
і свідчать, як ті апостоли,
що «далі таки буде…»

Вона дива чекала. Тиждень.
Аж посивів каштанів ряд.
Вона дива чекала. Ти ж бо
сам учив, що не все підряд
буде справжнім у цьому місті.
Мимо стрімко пливли вітри.
Вона дива чекала місяць,
потім рік, і ще тридцять три.
І коли не діждала долі
і зашторила вікна, ти
кинув різко болючий докір:
"Нащо ждала? Було б іти..."

Як два світи в безмежжі голубім,
Шукаєм одне одного не всує:
В мені є те, чого нема в тобі,
В тобі є те, чого мені бракує.

Перепливемо ріками жалю,
Перебредем пустелями омани,
Щоб кожне слово мовило:
Люблю,
Щоб кожний рух повторював:
Кохана.

І хай там де: в безлюдді чи юрбі, –
Щомиті одне одного святкуєм!
Бо є в мені, чого нема в тобі.
Бо є в тобі, чого мені бракує.

1998

Між пальці днів просочуюсь піском,
Перетікаю в інші сотворіння...
Пронизаний мільйонами оском,
Іду босоніж в’їдливою рінню.

Пекучий біль нагадує мені,
Що це не сон
                         і певно – не кончина.
І я радію болю
                         в глибині
Душі своєї, як мала звірúна,
Що я іще живий на цій землі,
Торкаюсь трав
І слухаю зозулю,
Милуюся бенкетами джмелів,
Занурююся в радощі минулі...

Це все моє,
Це більше, ніж буття, –
Воно в мені праістиною сходить.
Стою блаженно-чистий,
                                           мов дитя,
І розчиняюсь в музиці природи.

1998

Убрід ріку печалі перейду…
Не озирнусь на берег не_свободи.
На хвильку заблукаю у саду,
розтану в чистім голосі природи.
І на палітрі райдужній її
себе відчую золотим відтінком.
Яка глибінь відкриється мені!
Яка п’янка – в мені – озветься жінка!
Ота, якою марив ти і снив.
Ота, що вже
у рабство будням продана.
…Зварю варення, ти його любив.
Терпким цілунком на губах – смородина.

2004(2011)

Не любила ти мене рідна земле
Та забути тебе я не зміг
І думками вертаюсь до тебе
Щовесни на пташиний поріг

Вишні білим цвітом цвітуть
Увісні в мене сльози течуть
По усмішці нещасливій щоці
І з роками цей біль
Мені важко тримати в руці

Не забув я батьківський дім
Материнську усмішку у нім
Не забув я перше кохання
Як приходить вже нове світання

Як приходить вже нова пора
Попереду ще ціле життя
А переді мною ще ціла гора
Та я іду в перед
Там моє майбуття
лютий 2008

Я до тебе іду залисточеним гаєм осіннім,
Сухотрав'ям полів, тих, що пахнуть полином гірким.
Розплелася коса, розірвалось намисто: у сіні
ми з тобою удвох... та, нажаль, сном було це моїм.
Відчуваю твої такі щирі, відверті цілунки,
Мов мурашки, вони розповзлися по тілу, чекай,
Ми із чаші гріха напилися достатньо вже трунку,
Та тепер все одно, що попереду: пекло, чи рай.
Пахло димом їдким, тільки листя ні в чому не винне,
Полум'яна любов запалила, мов іскра, чуття,
Вітер попіл розніс, залишилася згадка єдина,
І ранковий туман, як відлуння того каяття.

Коли совиний крик тривожить душу мою
Мені не хочеться роками жити у тюрмі
Я про свободу мрію у неволі
І про неволю забуваю у ярмі

Я полечу крізь призму цих просторів
До вільної безмежної землі
І на волі не згадаю про неволю
Я там світанок зустрічатиму ввісні

Я все віддам за цю хвилину щастя
І плакати не буду наяву
Лиш ти мене зустрінь рідненька хато
У світанково яблуневому саду

травень 2008

Час розповитий.
Зріють сліди.
Зернятко з колоса
Рветься увись
До мети.
***
Стигла самотність.
Короткі гудки.
Берегом дотику
Шепчуть вуста:
"Полюби".
***
Світ збожеволів.
Споловіли роки.
Зболені руки

Вимолюють краплю
Води.
20.09.2011

ВЖЕ НЕ МОЯ

Вже не моя́, але в мені́ наві́ки.
Вже не зі мною, але у житті
Несу в собі́́ твоєї вдачі ріки,
Бурхливі й тихі, грішні і святі.

Сльоза твоя́ – то крапля серця мо́го,
А тихий смуток – йо́го каяття.
Під небом не існує більш нікого,
Крім тебе в світі. Решта – забуття.

Вже не моя́. Та все іще зі мною.
Десь в глибині, на долі скрижаля́х,
Я ж – лиш живу і дихаю тобою,
Горта́ючи в думках життєвий шлях.

Павло Гай-Нижник
20 вересня 2011 р.

Олександр МЕЛЬНИЧУК

Пародія

Вона мене чекала стільки років!
І ось я мчуся на передову...
Скрекочуть машінґверами сороки -
у нас сьогодні перше rendez-vous!

Я - замість діда. Бо яка різниця?
А серце б"є. Тремтить одна рука.
Їй - сім десятків, вже - не молодиця...
Але ж наснага з віком не зника.

Її одразу навіть не впізнати,
та я розгорну вижухлу траву -
і ось вона... В ложбинці - детонатор,
мов кухар в протитанковім рову...

Сховався... Але я послиню пальчик
й легенько так його по ковпачку:
- Привіт-привіт! Я - твій сапер, юначе!
Ану, вставай - я витягнув чеку!

Той - ані руш! І вся вона - не в темі...
Як не старався - хоч лягай, хоч стій!
Напевно, просто іншої системи...
А, може, їй потрібен дідо мій?..

Хоча, найшвидше, просто не хотіла...
Нехитра ж справа... Що тут за дива?
...Лише б сорока нé розторохтіла
про марноту жіночих сподівань...

Не просієш мене через сито,
Не замісиш мене на тісто,
Ти так дивишся ненаситно -
Я таких не чекала у місті.

Я тобі не вареників миска,
Що втопилися у сметані -
І до губ моїх жирним писком
Ти не лізь, я тобі не путана.

Ти до дна мене хочеш допити?
Чи я пляшка тобі, чи криниця?
Сигаретою хочеш вгостити?
Запальничку подай тоді, лицар!

Ой, ти ж брови мені обсмалиш!
Відчепись, закричу я, чудо!
Ти чого мене тягнеш до звалищ?!
Help me! Пробі! Гвалтують! Люди!


20.09.2011

Ах, на поляні почалась дуель.
Трах-тах! Трах-тах! І жолудів шрапнель,
І вмить злетілись ненаситні оси, –
Обняв берізку сивий менестрель.

Вона мене чекала стільки літ!
А я й не знав про ці її чекання...
Гуркоче і вібрує вертоліт –
Заради неї цей нічний політ –
В нас буде зустріч перша... І остання?

Тремтить рука і серце калатає,
Кажу собі: «Ти ж знав, чого летів...»
Так, знав: вона мене чекає,
Її наснага з віком не зникає,
Вона до вибуху готова почуттів!

Я тихо опускаюсь на коліна,
Торкаюсь ніжно незнайомки тіла... –
І миттю сталася в стосунках зміна!
Я впізнаю: це мінометна міна,
Вона мене чекала і хотіла!

Навряд... Тоді я ще не народився...
От дід повоював у цих краях!
Тут Третій Український бився,
Боєприпас і загубився,
Хоча – не голка і не цвях...

Накладним зарядом, без мороки
Я задовольнив її бажання...
Миттю перелякані сороки
Вісті понесли у різні боки
Про жіночі марні сподівання...
2011

В імлі шукаєм
своїх перлин,
а нам, лукаво -
зорю-полин.

Із колізею
будуєм храм -
в юрбі мойсеїв
сміється хам.

І гинуть перли
в чужій росі,
вібрують нерви
од голосінь.

Звичайно, треба
нових Рембó.
А нам би – Рéмбо!
Дістали бо!

20.04.2011

Щоб вам сподобатись,
піду на компроміс,
скажу, що ви
такий талановитий!
І крикну “браво”,
й попрошу на “біс”,
і кину вам до ніг
уявні квіти…

(Бо пані Самотність, стара лесбіянка,
Вже пестить замерзлі суглоби до ранку…)

Щоб вас украсти -
йтиму на шантаж:
мовляв, без ваших
“опусів” сконаю…
І покажу, що я –
ваш вірний паж,
й на вашу глупоту
не нарікаю!

(…Тим часом Самотність, стара лесбіянка,
Пустує в постелі до самого ранку…)

Усе зроблю, щоб досягти мети.
Та крикну “стоп!” -
за крок до результату…
А раптом з вами…
далі довго йти?!
То ж можна, й справді,
від брехні сконати!

(Нехай вже Самотність, стара лесбіянка,
морозить засніжені ноги до ранку!)

2.11.1998.

Я не вмію тебе не любити,
Цілувати не хочу без міри,
Не просію себе я крізь сито,
Щоб мене ти любив, мені вірив.

Зізнаватись не буду щоночі,
Як люблю я тебе, моя згубо...
Хоч до дна тебе випити хочу -
Не спалю я цілунками губи.

Я не буду тікати від тебе,
Чи іти по слідах, мов по карті...
Просто втоплюсь в очах твоїх небі,
Хоч і цього робити не варто.
2011р.

Я торкалась думок обережно.
Розламала себе і віддалась напів.
Тільки він жовто-білим безмежжям,
У салоні автівки невтомно скрипів.

Трохи сорому влилось червоним,
І на сонному тілі дощем запеклось.
Проковтнув зерна болю мій ворон,
Майже вічність він дихав на скло.

19.09.2011

ще не час на відбій, –
розігнути цю ниючу спину,
повернутись в каюту,
роззутись і зняти бушлат.
на барометрі – шторм,
буря трощить усе безупину,
а за нею – наступна,
лютіша її у стократ.

каравела-земля
все ще з тріском пливе поміж ними,
і уп'явся в вітрила,
шматуючи їх, вітер-норд,
все ще право руля,
і на вахтах стоять побратими,
і в сигнальних вогнях
за туманами – сяючий порт.

Мне так уютно в осени-
Миг одиночества раз в год.
Заплачет ветер листьями,
Откроет звезды небосвод...


Шуршит листва опавшая,
Наверно, прочь уходишь ты...
Давай, скорей и не опаздывай,
Освободи меня от суеты!

И ты ушел...

И вдруг, так пусто стало в осени-
Миг одиночества раз в год.
Твой силует остался в памяти
И не могу стереть его...


Все так же ветер плачет листьями,
Все так же остро ноет боль
О том, что так уютно в осени...
О том, что больше не придешь...

Не муч себе! Хай буде так, як є -
уже нічим не виправити лиха.
Живи за двох, нехай життя моє
тебе від зла остерігає стиха.

Не клич мене! Я залишився там,
де ніч і день зійшлися воєдино,
де навіть крик прощального листа
вже не розкаже про твою провину.

Не повертай мене із темноти -
нехай вже краще буду я в минулім.
...Бо раптом я не стримаюсь, а ти
ще не відлила срібляної кулі...

осінь 2009


погОджуся надумаю наважуся передумаю послухаюсь
не(с)втримаюсь

Ти любиш слово?
То люби… І пий,
Немов росу вишневу,
Що п’є садок цей
щедроцвітний…

Лише у спеку тонкокрилу
Схилися серцем
над криницею,

Нехай душа себе побачить…

І ти на неї подивись,
Та не забудь ніколи
ту хвилину,
Коли вона його народить…

Ти любиш слово?
То люби… Лиш не покинь,
Як сироту, в цю чорну безгомінь,
Коли воно з гарячими вустами –
Літає день і ніч під небесами.
Йому немає місця на землі,
І з нього виростають журавлі…

То хто зачинить піднебесну браму?

Не любиш слова?
Полюби!
Освячуй душу в чистім джерелі…

2010

Завмираю...
Хвиля...Хвиля...
Неба ніжний поцілунок.
Далини морської силу
випиваю всю,мов трунок.

І стаю така висока,
що захмарні замки бачу!
І стаю така маленька,
мов піщинка.
Тихо плачу.

Та мою щоку вологу
сонце лагідно торкає.
Помолюсь-зітхну до Бога.
Оживаю...Оживаю!

Чи не бракує повітря коли чуєш мій голос?
Я ж бо шепочу нестримно і ледве байдуже.
Прикрашені подихи вітру згорни мені в руки
Змалюй всі слова що казала спокійна й холодна.

Запалюю згортки залишених майже дотиків
Зігріваю колишня. мов та що любив.
Я все ж таки буду. хоч завтра. хоч вчора.
Тобі ж бо бракує повітря коли мене зовсім не чуєш.

Мені так мало треба - лиш любові,
У русі кожному, у кожнім слові
Її відчути тілом і душею,
Щоб тільки поруч і лише твоєю
В цілунках, ніжності, коханні, тиші...

Все інше я проситиму пізніше.

Мої братове, поляни, скити!
Русь полум’яна, дзвінка Аратто!
Хтось має й далі тебе любити
І чорну карму твою орати.

За кожну краплю візьмуть на спити:
За дзвони змовклі, за брат на брата,
Бо ж ми не сакси, не франки й брити…
Чи наша віра держави варта?

За хату скраю, за душу в шмаття,
Розпаювавши дідів могили,
Мечі гострили, збирали раті,
Орду чекали й не захистили?

Багряні ріки, роки залізні,
Печать полину на тілі роду,
Де на Поліссі словами з пісні
Щепили потай тобі свободу.

Щоби гортати скрижалі Тори
З любов’ю в серці і сподіванням
У сандармохи й голодомори
Іти за грати, іти за грані.

Коли забракне глибин і висі,
Паяци ниці на мізансценах,
Патрони маю носити й кисень
У склеротичних, набряклих венах.

Пекти залізом те рабство вшите
Поруйнувавши все до основи,
А далі – знову любові вчити
І говорити забуте Слово.

Веди ж нас, пастир, – най вчаться вівці,
Най в порох змелють могутні жорна…
Дощем плодючим проллють верхівці
Червону крівцю на землю чорну.

21.07.2011

Летить мій час, немов експрес,
Я проминув багато станцій.
Горять літа-протуберанці,
Палахкотять аж до небес.

Не здожене – і гінчий пес,
Немає пауз і дистанцій.
І назбирав я сто субстанцій,
І ледь не викликав ексцес.

Але дарунок неодмінно
До вас доставить спецкур’єр,
Моїй душі дорогоцінний,

З-під золотих з’явився пер.
Якщо в твоїх руках драбина –
Здолаєш будь-який бар’єр.

2007

Залишатись завжди наодинці з бідою,
Щоб ніхто не помітив ні сліз, ні образ,
І докупи зібрати думки? Й так розкроїть
Їх на клаптики час, де не буде вже нас.

Все ж лишав своє горе в темниці таїни,
Щоб отрутою суму не вбити когось.
І стерігся слизьких, та тримався надійних
Не людських, але Богом наданих висот.

Як залишишся, друже, віч-на-віч із Богом,
Пригадай власний гріх, а чужий — знов прости.
Тоді еґо твоє Він помилує згодом —
Душу-самість у вік самоти...

Приходиш рвучко Ти, включаються софіти.
Тоді летять понад рікою мої дні,
Які без Тебе, Боже, важкістю налиті,
Без Твого Слова дні — як тіні мовчазні.

Коли приходиш Ти, включаються софіти
У моїм серці, й гине темряви печаль.
Моїй любові ще самотньо тут горіти,
До серця йти, до серця мого читача...

Догорає свіча. Мати Божа сумна
Знову глипає стримно на мене.
Шкандибають літа. Помира самота,
Яка мрію до Бога поверне.

Догорає свіча. У вогні золота
Дотліває доба на раменах.
Мати Божа сумна, бо в серцях – суєта,
Діти Божі не прагнуть ще Неба.

Гляну вгору, де Світло небесних висот,
Де лиш голуб забутий ширяє,
І зітру cльози Діви. Та в’яне от-от
Цвіт лілеї. А Небо – безкрає…

Догорає свіча. І любов дорога
Знову никне до серця стебельцем.
Пролітають літа. Мамко Божа моя,
Дай напитись тих сліз із відерця,

Бо згорю від жаги, від нестачі добра,
Бо горю я, згораю і знаю:
Лиш сльозинка Твоя, моя Мамко сумна,
Оживить душу змучену краю…

Тиша марить Віднем. Зорі сніг лоскочуть,
Вже сліди дрібненькі слід великий з'їв.
Як мені без тебе? То не проти ночі
про таке питати. В гарних хазяїв
Припнуто надійно полохливі коні.
Їх від зазіхання ревно стережуть.
А у мене тільки слід на підвіконні.
З вертикальним зльотом був тут кінь, мабуть.

... хойя снить дощами, а дощі не йдуть.

09.2011
Умань

Є ті, хто наче множить все на три.
І зрозуміти братись марно нам їх.
Ідуть вони з вогнями у вітри
по небокраїв кромках маргінальних...
Несуть свічки та ще пусті столи...
Хто ж путнє їм подасть і гоже виллє?
Можливо кромками вже й кромку перейшли
між геніальністю та божевіллям.
Не марять, не замолюють вини.
Мовчать, зітхаючи і схлипуючи лише.
Їх небагато. Стомлені вони.
Та після них в нічнім степу світліше.
Та після них на людях менше пут,
а в людях більше здатності до вчинку.
Можливо, що й сузір'я - то їх путь?
Будують храми на місцях їх відпочинку.
І наступають осінь та зима,
яряться і по літеплу негоди,
коли їх довго з обріїв нема,
коли вони чомусь-то не приходять.
А якось, вже відчувши втому ніг,
на мить оговтавшись під зливами рясними,
ти розумієш, що і ти вже межи них,
проте, й не думаєш, як опинився з ними...

2011р.

Ти маєш вічно жить –
немов остання кожна мить!
-
Господні заповіді сповнені резону,
мають рекомендаційний характер... але силу закону.
-
Ти все на Бога,– не на себе...
А Бог? Він так надіявся на тебе!
-
Бог може все, з першої ж спроби...
та зробить згідно власної вподоби.
-
Ти можеш все – в роботі, думці, слові...
Не можеш... Вийти за рамки любові!
-
Коли Бог міцно спить... неначе –
надаремне дітько думає, що Він його не бачить.
-
Нахабно Бога одурив – і вже нікого вище власної особи,
але багато страху, що тебе дітько вхопе.
-
Сягнути Бога колективно надаремне,–
молимося разом – любимо окремо.
-
Довкола світу я мандрую –
і світ довкола є, і я є світ... і світ будую.
-
Той все любив, з землі аж до небес,–
цей ненавидів – найпершого себе ж .
-
В своїй ненависті до себе ти все гірший – гірший,
але завжди страждати буде інший.
-
Коли був з Богом на одинці – висіла тонна на павутинці,
як з сатаною став на сам,– полетів у безодню й грам.
-
Лід є холодний, терен колючий, камінь неповороткий...
А Бог не такий!
-
Ти! Бог світу! – Але погана новина,
був би й світ Божий, якби не сатана.
-
Не оправдав моїх надій, і що ж робити?
Ти Бог! Продовжую тебе любити!
-
Світліє небо – день! Кінець вже ночі.
Ба! Темно буде, як не розплющиш очі.
-
Скільки би тобою дітько не потішився –
завжди щось Богові залишиться.
-
Молилась щиро – крізь сльози й усмішку,
і не проти відчути, який Бог у ліжку.
-
Вона є киця, хоч і блудниця,– колодязь насолоди-красоти...
Ти сієш сім’я і твоє ім’я! За все завжди відповідаєш ти.
-
Вона далеко не свята, яке тобі створила свято-рай...
І буде смажитися в пеклі... і край!?
-
Щасливий був, що “славно потрудився”,
вона ж зімітувала щастя, а ти й купився.
-
Якщо твої слова – полова, а руки – лід,
то почуття мої, мов черствий хліб.
-
Буває так, коли: що хоч до рани притули,
але є й так: що от – жмот жмоту жмот!
-
Мова іде про речі прості і складні?– Ні!
Про спрощені і ускладнені!
-
Не все те швидше, що швидко – не все бачиш, що видко,–
найнепомітніше до речі – найочевидніші речі.
-
Вухо бачить те, що не видно – око чує те, що не чути,
а всім довкола зрозуміло, що так воно не може бути.
-
Митець іде по місту,– зміст йому слугує формою для змісту;
Он митець несе сумку,– він форму й зміст вміщає в шлунку...
-
От “нема що сказати”у межах норми, а от – химерної форми,
та як духами не кропи гівно,– смердить воно!
-
Зміст явитися не завжди хоче, а форма аж бере за очі,–
де форма із змістом співпадають, а де ні? Не на по-лот-ні!
-
Чорний – незвичайний, він зелений, червоний... нейтральний,
хоч панує над простором сміло,– та не буває жовтим й білим.
-
Між кольорів, як між людей –
є українець та іудей.
-
За перемогу – дякувати вам!
А за невдачу?– Винуватий сам.
-
В трикутнику: небо – ти – трава не у всіх одинакові права,–
що на небі буде із тобою?... А на землі будеш травою!
-
У всьому винувата плоть – от! В одному ні,– що плоть,
і “винувата” – завжди діждеться свого ката.
-
Щоб плоть нагодувати, їй мало хліба дати,
бо плоть від плоті єси,– мало буде й ковбаси.
-
Жер твою плоть, мов вовкулака...
А потім? Скавулів, як переляканий собака.
-
При великій похоті не “наївся” і плоті...
Але вже як наївся,– упо-ко-ївся!
-
Парадокс часу – спробуй зрозуміть,
що перша,– вона ж остання мить.
2009

ти танцюєш
striptease
ти знімаєш
усе
по пілону
вверх-вниз
під акорди
Bizet
вигинається
в такт
юне тіло
твоє
але одягу
ледь
але одягу
ледь
але одягу
ледь
на тобі
все
ще
є

але згодом
у room
ти із обраним
йдеш
ти танцюєш
striptease
без пілона
вверх-вниз
ти знімаєш
усе
залишаєшся
без
але ти не
даєш
але ти не
даєш
але ти не
даєш

все

О, yes!


19.09.2011

―
Богові богове, хай як буде ―
треба віддавати…
А чорт своє узяти сам прийде.
+
Любиш, любиш, любиш ― ось
щирішої любові світ не знає…
От би любив мене( крім мене) ще хтось!?
+
І сміх ― не сміх, й жаль жалю не рівня ―
зажмотив і радієш,
а вони від жалю плачуть по півдня.
+
Здавалося, вся світова печаль
понад тебе витає,
і немає більше радості, ніж жаль...
+
Світ плаче і ридає.
І причина тому є.
О! Як смішно все це виглядає.
+
Світ веселиться.
І причина тому є .
О! Як сумно на таке дивиться.


―
Тяжкою є дилема-незнання,
і не лише Манюк над нею туманіє:
йти манівцями, чи майнути навмання?
+
Життя йти манівцями змушує,
близька мета манить, руку подає
й чкурнути навмання спокушує.
+
Давно відомо в непростих умах:
хто думати уміє ―
йти манівцями ― найкоротший шлях!
+
Манівцями чи навмання? Постановка така
не міняє
орфографічної суті Манюка.
+
Тут втрутився Манюк
і до орфографічності своєї суті добавляє,
що він насправді Манюнюк.
+
Манюнькому йому і навмання
начебто не пасує,
і манівцями ― непросте питання.
+
Але... але...але в суті Манюка,
як і Саландяка, ― ма-ні-я
римована така.

―
От я павук,
по центру павутини засідаю
і насторожений на кожний шерех-звук.
+
Замріявся про ніжних мух
і слинку попускаю,
завжди готовий спити їх солодких мук.
+
Затріпотіла павутинка нині ―
поспішаю ...
А там?.. З мітлою господиня!
+
Хай золоту оселю і срібну стелю,
і парчові одежі… маєш,
а голим підеш по пустелі.
+
Коротке, наче мить, життя-безпуття.
І довго, довго, довго (так буває)
мить триває, немов життя.
+
Кістками у землі елементарно...
Примарою ж над світом кам’яним витаєш...
Ні! Ненамарно все твоє намарно!
+
Не було?! Не буде?!
Одне лиш... Є!!!
Завжди і всюди.
2011

─
Щоб СУТЬ пізнати ─
щонайменше треба знати суть,
і аж тоді, мабуть,
Бога за бороду брати!
+
Куди не глянь ─ та борода...
Один мерщій давай її хапати,
а іншому перепада
лиш свого носика полоскотати.
+
Везло, везло... Так солодко було ─ нараз
гіркотну чашу довелося випити до дна...
Що ж?! Очевидно, якийсь раз
бороду підсуне й сатана.
+
Бували дні! Бували дні...
бували дні і гірші:
не кохався і не писались вірші!
Не приведи, щоб хоч таких хотілося мені!
+
А час між пальців – як джерельце:
не зловиш... і руки не забереш...
А як помреш –
то й сам між пальці про-те-чеш...

─
Той страх, що сковує твою свідомість,
залізним аргументом має невідомість ─
не-зна-єш! А в останню мить знайдеш розгадку.
Ха! Відомо ж було все від самого початку!
+
Виходячи з абсурдності дилем, ─
тобі відомо ─ але ти не знаєш.
Всього бракує – але ти все маєш...
Бачиться життя не без проблем.
+
Вода уміє парувати й щезати в небесах...
І поміж пальці знов і знов... Чи замерзати ─
й давай у чудернацьких снах
свідомості химерні замки будувати.
+
І так от проминає
життя твоє
між ілюзією про немає
та ілюзією про є.
+
Та не пробуй все за раз вкусити,
якщо можна і за сім...
Не старайся всім нараз вгодити ─
тільки так ти вгодиш всім.
+
Уже ведеться так, хоч сядь тай плач:
слабий розуміє слабого, дурний – дурного...
і багато хоче багач...
Лише мертвий усіх розуміє і не хоче нічого.

─
Яблука-ю – не блукаю!
Яблука-ю вже дні три...
В садку яблука зриваю
меланхолійної пори.
+
З-поміж живого на землі,
майстерно оминаючи слова,
пильнує і в місті і в селі, і...
слово Боже одна трава.
+
Ідея заховатись за мовчанням... Знаю,
що мене не чують, та це не значить,
що мене не бачать,
коли долонею я очі закриваю.
+
Ти, не подумавши, сказав з порога,
що нібито трава мовчить.
Слухай – як вона ніжно шелестить
про свою любов до Бога!
+
Золотословить не злословить,
вершить достойно куполами
не стайню – храми...
Та краще щирим злотом, а не словами.
+
Якщо мовчання злото,
а діло – сталь,
то немаловажною буде деталь —
додати позолоти.
2011

Сон-незбуда присів на груди,
День-небудень гойдає час.
Сон-травою війнуло з двору,
Красень липень цілує нас.
Медом липи бажання липнуть,
На повіки лягає вік
Щедрих вікон, казкових віршів…
Весь у білому чоловік
В новій ролі, як ангел сну,
Знов приходить, дарує людям,
Нам з тобою любов рясну.
Рястом квітне чарівна мить…
Сон-незбуда із нами спить.


2011

Зберіться, щоб наснажити світи
живою й молодильною росою:
потоптаною зайдами Красою -
я знаю - ви стомилися іти.
Хай з вас ніхто душі не прималя.
Ідіть, минаючи розкішні капищ брами,
там, де ярами не ковтає Храми
сухотна і посушлива земля,
де не всотало поле кривду крові.
Звільнившись од зимових лютих мук,
надійте марева найменшій із онук,
своїй священній годувальниці - корові -
вклонившись аж до вимені її.
Сонця насійте ( чи хоч соняхи...) по межах.
Озвучте дзвони на руїнних вежах,
і повернуться, може, в мову солов'ї,
і ви оновитеся - рідні і первинні.
А щоби істину і суть було вам видно,
там гість предивний потримає Вічне Світло -
Ісус Христос, воскреслий в Україні.
Просяє те, що і не вискажеш словами,
на предковічнім лану вітарі.
Ще вам позаздрять і поклоняться царі,
як смерди, підглядаючи за вами.

2009р.

У високості півостигла ватра
ще лиже цукор жовтим язиком -
і котиться хмарин солодка вата
полив’яним небесним шапликом.

І мов на карамелі запах дивний,
забувши у жаданні геть про все,
надзвуковий мисливець реактивний
осою вверх по паличці повзе...

2010

Не вереснева позолота
Із віт скрипучих яворів, -
Твоїх долонь ласкавий дотик
Моє обличчя обігрів.
Твої долоні білосніжні,
У соромливій доброті, -
Були легкі, терпкі та ніжні,
І, знаю точно, - золоті.
Бо сивина густа на скронях
І сивих дум важкі рої, -
Учора танули в долонях,
Теплом наповнених, твоїх.
18.09.11.

*
Розсунь гардини і вуаль на вікнах,
Важкі повіки
Й вії на очах,
Тоді й мене побачиш
В цілім світі.

15.08.11

*
По Пішій вулиці
На Гору видиравсь,
Красу хотів розгледіть
Всього міста,
А запримітив здалеку тебе.

17.08.11, Львів

Скажіть, будь ласка, чи таке можливо –
У липні – сніг, у січні – тепла злива?
Не надувайте щоки: «Аномально!» -
На півдні Аргентини це нормально!

***

Скажіть, будь ласка, чи нормально це,
Що Курку жити вчить її ж Яйце?!
Не надувайте щоки: «Це дурня!»,
Бо прийметься Яєчко за Коня!

***

Скажіть, будь ласка, «вІрші, чи віршІ?»
Японці ж кажуть «сУші», не «сушІ»!...
Не надувайте щоки: «Це ЛІКБЕЗ…»,
«ЛІКНЕП» для інтелекту вам протез!

2011

Ніколи в житті іще не відчував,
як блузка жіноча тремтить у пітьмі.
Він жодної жінки ще не роздягав.
Навіщо? - вони роздягались самі.

Він звик про кохання писати листи
лиш спермою по простирадлу. І все.
Він не будував обіцянок мости.
Сумління його жоден сумнів не ссе.

Принаймні раніше завжди так було.
Аж ось – алкоголь голови не п’янить!..
То сонця зернятко в душі проросло,
то серце завмерло у ніжності мить.

Він є Квазімодо, лише навпаки:
при повнім комплекті стандарту краси
душа ледь пускає любові ростки.
І вчиться уже віддавати й просить…

1996р.

Осень пришла, песней обнажает чувства души,
Единит наши сердца в любви.
Ведь Любовь словно Лебедь -
символ полета в Бесконечности.
2011г.

нечутно осінь виспіла у зворах.
тягуча і солодка, наче мед.
у ній пилком розсипалися зорі,
луна комет і аури планет.

насмикав ностальгій павук-самітник
із ефемерних трунків літніх руж
і ловить нас щоразу непомітно
в сентиментальні павоті. чимдуж

вгортаючись у диво бурштинове,
комашкою завмерти до весни -
не бачити, як тління знову й знову
заглушує пульсуючі тони,

як листя виторочується сяйвом,
жовтогарячим, гасне день за днем,
як холод обтинає барвам зайве,
аж поки навіть крик не обітне.

не відати, коли замерзла осінь
у дзеркалі застане сивину,
і як несамовиті білі оси
в її косі нечесаній заснуть.


2011

І зависли в повітрі мільйони питань,
Долі дві – тільки дві долі,
Серед тисяч забутих кимось рівнянь,
Ми у тих, де всі – невідомі.
Де немає єдиного рішення враз,
Де згубився б і сам Математик,
Віднімаємо від безкінечності нас,
З різним, але стійким результатом:
Де б не стали доданки і множники,
Де б не виникли білі плями,
Стою я. Стоїш поруч ти,
Щоб завершитися нулями.
І трикутники наші незмінно поруч,
І заплутані рішення – тут як тут.
Я – наліво, а ти – праворуч,
Щоб зустріти гострий та тупий кут.
І живемо у літі, весні і в осені,
Серед формул, теорем і задач.
Без чернеток вирішуємо відносини,
І вичеркуємо те, що потрібно виносити
Забуваючи сотні попередніх невдач.
Тих, хто зверху і знизу – не надурити,
І не підмахлюємо ми результат,
Я кохаю тебе. Але з цим мушу жити,
Бо рівняння вирішується не так.