Зміряний простір хвилин
Ніч відпускає зорею
В ранку промерзлого плин,
Що струменить над землею.

Срібло росисте журбою,
Бісер кристалів туманів,
Тихо висять над водою,
Мов сновидіння останні.

Ледве відчувши тепло
Пострілів теплих проміння,
Листя в танку попливло
Й горне в обійми коріння.

Кличуть у вирій ключі
Неба зів’ялого холод,
Що, наче ковдра вночі,
Щільно улігся навколо.

Зміряний простір хвилин
Осінь в туманах розвіє
Й сумом померзлих жоржин
Руна зимою засіє.

Знаєш, спочатку осінь надходить у наших снах,
Спускається серед ночі на снів золоті фіорди,
І стерта обшивка неба – поблякла голубизна
Нагадує вже на ранок старі та побиті Форди.

Ґрунт повільно вертає останнє своє тепло –
Це як прикласти руку, а потім її відняти,
І все, що між нас було, і все, чого не було,
Ляже тепер надійно під жовто-багряні мати.

Кажуть, зима – в повітрі, кажуть, вона, зима
Зріє в температурі: на ранок-бо та від’ємна.
В білу небесну постіль заводить нитки димар –
Це як любов між нами: місцями вона взаємна.

Наприклад, у тому місці, де ляже твоя рука,
І я відчуваю згодом: поверхня лишилась тепла,
І там, де триває довго, летюча і нетривка,
Ніжність, коли ти поряд, схожа на перші стебла.

Я знаю: ми врешті вийдем із темно-багряних рік,
Які нам лишила осінь і вірні її повстанці.
…Я тихо проходжу поряд – ти очі відводиш вбік.
І я не дивлюсь, а тільки стискаю до хрусту пальці.

30.10.2011

В життя закоханий без міри,
Життям розп’ятий без вини,
У щиру правду щиро вірив, –
Хоч повна кучма сивини.

Минулим жити надто рано,
Коли не все ще доробив,
Не все домислив і догранив,
Не всіх, нарешті, долюбив.

Чому ж невчасно так, на злеті
Закрались пізні холоди?..
Життя зістарило поета,
А смерть забрала – молодим.

2009

Мов бакенбарди Пушкіна у крОві –
із кетягів калини сік тече,
і відпускать варрАв уже доволі,
доволі змов таємних і вечерь;

сорокоуст важким розлився спомином
розтрощеного пусткою села,
ковтають злидні злигоднів потомлено,
у співі літургійному слова;

ікони плачуть, як ніхто не бачить;
в обручці, яку зняв, гріховний злюб;
пуста душа, як гнізда ластів’Ячі,
собаки брешуть, сніг іде, не сплю…

мертвотна тиша, казочка молочна:
без дозволу в кімнату місяць вліз,
а я лежу і слухаю, як очі
деруть в щокАх морщину сіллю сліз…

А паспорт - це книжка, де майже без змін
особа, що пишеться нижче світлин,
виконує термін призначення від
спадковості тих, хто створив таким світ.

Розбещений світ не підзвітний йому.
Система гарцює сідлом на коню.
Почистять за гривою, кинуть батіг -
сідло ж залишається брутто доріг.

Хіба що обновиться щось на стовпці:
сідло і вуздечка - не вічні гравці.
І зношений гріх, і чесноту стару
одягнуть у нову надійну кору.

А якість роботи гарантій і прав
залежить від рівня та хисту держав.
Привабливу молодь доводять зате
до статусу "з паспортом житимете".


31.10.2011

***
знов падолист
знов пада лист
осіння смальта
це ніжність обпалила їх
кохає світ...
*

…засяють віконця старих фотографій:
то спомином дивним… то давнім теплом…
то відблиском щастя, в родинній оправі…
то німбом надії над рідним чолом...
і ликом бабусі, що літу всміхнулась…
і образом неньки, з обличчям весни…

Тьмяніють світлини – віконця в минуле.
Вони ще засвітяться, лиш зазирни…

Усе, що ти побачиш уві сні –
твої аеродроми запасні,
трава в басейнах і птахи в депо,
осіннє пересіяне тепло,

усе лежить під товщею морів,
й команди торгівельних кораблів
витягують із вугільного тла
підводних духів ламані тіла,

не сплять до ранку, збившись зі шляху,
минають темінь – мічену, суху,
з вогнем і льодом в серці та душі
вганяються в негоди і дощі.

І капітани чорної зими,
ховаючись від втоми та тюрми,
вже сваряться заведено в імлі,
затоплюючи власні кораблі.

Пропалюють ракетами туман,
і висипають щедро в океан
печальний чай цейлонських узбереж.
Тепер і ти до ранку не заснеш.

Хай нові гуртуються герої
на теренах рідної землі,
справжні і звичайні - рій до рою,
до чоти чота - іще не злі.
Хай батьків згадають поіменно,
все пройти готові до кінця,
знов любов піднявши над знамена,
і добро впустивши у серця.
Їм благословивши далі бранні,
коли буде виступ на порі,
хай тому всміхаються кохані,
і затим не плачуть матері.
Зацвіте каштанами Хрещатик,
як дими розтануть навкруги...
І умінню вірити й прощати
ще позаздрять друзі й вороги!
Притлумивши спомини і болі,
скажемо, збудивши сміхом світ:
"Ні! Немає щастя, окрім волі!
Воля - Божий Дар і Заповіт!"
Доти ж ми дорогою старою
йтимемо з тернами на чолі,
справжні і звичайні - рій до рою,
до чоти чота - іще не злі...

Коли я вже від осені учадів
І жар знайти безсилий у золі, -
Затьмарилося небо листопада
Над тишею змарнілої землі,
Подібної до вороної сталі
Сьогодні без жовтневих різних барв,
Які хоч трохи погляд зігрівали,
Мене відволікаючи од справ,
А нині тільки паморозь біліє
Там, де лежав багрянець під кущем,
Та ще сніжинка тане ось на вії,
В душі за літом народивши щем…

28.10.11

Листя золоте!
Спробую його струсить
В пелену твою.

- Відпросилась у нього?
- Ага…
- То ти при́йдеш?
- Прийду́, напевно…
- Рівно в шостій мене чекай…
- Пам'ятаю - о шостій рівно…

Від цих слів – як вогнем… Відпусти,
Не пали так пекельно… Годі!
Чи, нарешті, спалити мости
При зручній отакій нагоді?

- Заночуєш у мене?
- Та так…
- А удома що скажеш?
- Не знаю…
- Наша зустріч – це неба знак…
- Та і я так собі гадаю…

…Ледь відкриті уста, з-під повік
Погляд грішною звабою мліє…
Не забуду тебе я повік –
О, моя найсміливіша мріє…


01.11.2011

Я не стану тобі обіцяти,
Що дістану із неба зорю,
У листах побрехеньки писати,
Буцім завтра без тебе
                                    помру.

Заяложених штампів не хочу.
Хай невміло, – зате щось цабе!
Розгублюся, поглянувши в очі,
І скажу:
– Я... кохаю... тебе...

1990

Маєш час на мовчання?
Просто будь. Просто слухай.
Перегірклим євшаном
Обернулась задуха.
А слова оточили…
Недоречні, аж хижі.
І нема на них сили.
Тільки ти. Тільки тиша.
У біді, на безлюдді
Розкодовуєм ребус:
Не казати, а чути –
Ось що треба.
2011

в вугіллі опалого листя
танцюєш метеликом.. болі
гранатними плямами - мрії -
намисто неситого шторму

по колу.. по колу.... на друзки!
...по колу.. по колу... по колу....

скелети обпалених крилець
молитвами дряпають тіло
між лезів спустонеших дихань
злітаєш, танцюєш ти криком

до неба.. до неба... до долу!
.........................................
так холодно.. вітряно... Небо?!

у клітці зітертої долі
опалому білому листі
засохлий
порожній
метелик.

2011р.

***
о п’ятій годині ранку
тридцять першого жовтня
мені здалося
місто
задихається під снігом
ця думка
мене б жахнула
якби не спокій дерев
і не поодинокі перехожі
які безпомилково знаходили землю
пульсуючу теплу
*

Забери мене звідси.
Хоч кудись – забери!
Хай там сонце не світить,
Хай не квилять вітри -

Лиш безмовність і морок,
Та навшпиньках – коти.
Я посплю… днів зо сорок.
І прокинусь. І ти

З аж затерплої хати,
Де чекав стільки літ,
Поведеш обживати
Довгожданий – мій! - світ.

Сонечко ясне моє осіннє –
Лагідне таке із холодком,
Пестиш ти мене своїм промінням,
Ніби пригощаючи медком…
Сонечко ясне моє осіннє.

Гаю мій ти, золотаволиций,
(Дуб - немов із листя коровай!)
Ти – повітря чистого криниця,
Чистотою духу напувай.
Гаю мій ти, золотаволиций.

Де іще красу таку знайдеш ти?
Тиху, наче божа благодать.
Де берізок золоті сережки
Любить вітер ніжно погойдать.
Де іще красу таку знайдеш ти?

30.10.2011 р.

Зривається лист і пада,
Немов на гіллі й не ріс.
У шерхоті листопаду
Куняє старезний ліс.

Осіння його дрімота
Важка, як вода в ріці.
В кущах бадьоряться потай
Притишені горобці.

А небо ось-ось розкисне,
Проллється нудним дощем,
І серце моє притисне
Якийсь невимовний щем...

Абсент - у склянці, у горнятку - лід,
вода і цукор, ніжний смак анісу,
а в ложці - смайл, немов Чеширський Кіт
крізь неї споглядав смішну Алісу.

Я пив повільно, щоб здоровий глузд
не відлетів завчасно до Морфея,
аж раптом - появилися Тулуз,
Ван Гог, два Полі і Зелена Фея.

Було все звично - гамір і Париж,
і навіть те, як півпрозора дама
мого чола торкнулася - ("Гориш!") -
і сіла на столі - вона, та сама.

А далі, звівши руку догори,
Чудесниця Смарагдового Міста
мені сказала: "Очі отвори
і роздивись - усе набрало змісту!"

І справді - малював себе Лотрек
ціпком абсентним кольору туйону -
і вже не карлик - із картини Шрек
моргав на Фею, наче на Фіону.

Навпроти мене - Гог, Верлен, Ґоґен
(Верлен мені всміхався) пили "Ксенту".
І Поль (Ґоґен) ламав гематоген
і добавляв Вінсенту до абсенту.

Вінсент надпив і, чиркнувши ножем,
довірив вухо схованці конверта,
а кров тягучу, мов інжирний джем,
поніс Анрі на пензлі до мольберта.

"В абсенті - сперечатися не смій! -
не так багато галюциноґену.
І Фея ця зелена - радше Змій!" -
сказав Верлен задумливо Ґоґену.

Той не перечив (хоч і смів): "Простеж -
а хто ж тоді Богиня, навіть Відьма?"
І Фея м'яко посміхнулась теж,
а далі раптом заридала ридма

і зручно умостила пістолет
в долоні Поля (першого - Верлена),
і двічі (тричі?) вистрелив поет
не в себе, не в Ґоґена - прямо в мене.

...Лежав листок із віршем на столі
і пляшка перекинута "Ван Гога".
Зелена Фея по жилястім склі
текла, мов кров Рембó, з зап'ястя мого...

березень, 2011

у глибину вогню правічного
втекти від болю
коли життя зарані мічене
а правда гола
коли заказано і мріяти
назад вертати
опише колами потрійними
щербатий фатум
і не тримай не говори мені
бо я - залізна
не називай уголос імені
занадто пізно

Осінь-чарівниця

Я-найкраща чарівниця,
Я іду, як та цариця.
Руки - ніби два крила,
А душа моя співа.

Відправляю я птахів
До чужих,теплих країв.
Тихо мрію в самоті,
Листки фарбую золоті.

Затанцюю, вітер свище,
Підіймає листя вище.
В вальсі все воно кружляє,
Дрібний дощик накрапає.

Я володарка в цей час,
Завітала і до вас.
Кажуть, з казки я прийшла,
Бо пора я чарівна.

Те, що ти нікого не вбила – це дивна справа.
І те, що тебе не вбили це – теж загадка.
Спостерігаю, як снайпер, за енергією твого тіла.
Ти – мій пропис. Оксамитовий зошит – згадка.
Татуюю на спині твоїй блудний літопис,
Закрию за грати драконів збочень і пристрасті,
Візьму наостанок фортецю твою – це припис.
І вену надріжу на білому-білім зап’ясті...............


19.01.2011



оригінал: http://proza.ru/2010/11/21/1405


Душа Хрустальная "Снайпер твоего тела"



То, что ты еще никого не убила – странное дело.

И то, что тебя еще не убили – тоже загадка.

Слежу, как снайпер, за энергией твоего тела.

Ты – моя пропись. Твой кожаный бархат – моя тетрадка.

Татуировать на спине твоей блудную летопись,

Закрыть под замком дракончиков извращенной страсти,

Взять до последнего камушка твою крепость

И венку надрезать на белом запястье…..............

2010

Як дід з драбини, Сонце в ніч
упало – зорі хлюпнули,
безсоння спогадом цинічно
залізло, мучся! В лютому!

Мороз хропів, рипів, горів –
чому? Скажіть це ви мені.
Сховався місяць до корів
і спав у них на вимені;

стільник промінню – затісний,
ніч зменшується болісно,
за вухом в кицьки літо спить
субтильно першим проліском…

Дубасить басом хуговій,
сивуха в сінях сИвіє,
рукав до носа навздогін
за чаркою: «Прости мені»;

Марія сина – в матербас…
Душа Христу запродана…
Зима з весною обнялась,
як Ольжич з батьком – подумки…

Березка обнаженная прижалась к ветке клена.
Осенняя сумятица пустила листья в пляс.

И солнце красно-желтое взметнулось удивленно,
Значительная разница – я та и я сейчас.

Мне что-то непристойное приснилось как-то ночью,
А с четверга на пятницу «сон в руку» говорят…

Пропало одиночество в пробелах междустрочий.
Я влюблена в сумятицу и краски октября.

Ответьте же взаимностью, напишем главы снова.
История не кончится на смятых простынях…

Холодное молчание, но бьёт больнее слова.
И лист упавший морщится. И день тоской запах.

30.10.2011 год

Знаєш, там, між небом і землею,

Одиноко, пусто і печально.

Спокій розтікається єлеєм,

Та чигає привидом летальність.

Обійняв би, люба моя пташко,

Але сподівання точить фатум.

Хоч душа моя з пір’їну важить,

Серце їй несила відпускати.

Мушу йти… Хоч як тебе кохаю.

Не самотня - ти потрібна дітям.

Чашу неба чи землі окраєць,

Та пора вже щось мені спожити.
2011

* * *

Душа порожня, а небесний хліб
Лежить незайманий багато діб.
І тільки я у цьому винуватий, –
Утратила вона духовний штиб.

Гей, ви, любителі модерну,
І брязкітливого слівця !!!
Хай вбереже Господь від скверни
Нетрадиційного митця.
Шлях до зірок, таки, крізь терни.
Страждання й муки (хоть не хоть).
Ех, ви, – заочники-екстерни...
Чи з вами заодно Господь ?

***
Святе і грішне - зась до злуки,
Бо не природній це союз.
Тут-бо в нотбуків певні глюки,
Або у головах - конфуз?

Мої слова – маленькі репетиції
перед великим відцвітанням лип,
коли по світу ходять муравИці
і перекочуються схлипи вглиб;

мов окуляри чоботом розчавлені –
мої слова, перезабуті сни,
перезамерзле небо; (колядчАні
в мішечок рими падають, візьми)…

Дубовий стіл мовчанням так пошкрябаний,
немов ножем його порізав хто;
мої слова – дощі на озерявину;
це та заглибина, що джерело

уторувАло; живлять сили дерева
мої слова, гойдають чистий сніг;
стоять на сто століть від вас попереду,
від забуття їх відділяє кірх;

могУть тендітна, збуджена галявина
росистим сміхом; мов колімажАрь,
мої слова, зі щік Ісуса прямо на
вуста Шевченка падають в «Кобзарь»…

Шаленство згасле днів несамовитих,
Важке мені, немов похмілля сите,
Немов вино – той сум зникомих літ –
В моїй душі, щороку, більший слід
Лишає. Скорбна путь. Мені віщує горе
І піт – майбутнього бурхливе море.

Та я не хочу, друзі, помирать!
Я жити хочу – мислити, страждать!
Бо знаю – ще мені належить насолода
Між гіркоти і намагань без плоду:
Ачей спізнаю знов гармонію уповні,
І очі вигадка вологою наповнить,
А може – мить мого печального відходу
Промінчиком тепла любов проводить.

Оригінал:

Элегия (А. С. Пушкин)

Безумных лет угасшее веселье
Мне тяжело, как смутное похмелье.
Но, как вино — печаль минувших дней
В моей душе чем старе, тем сильней.
Мой путь уныл. Сулит мне труд и горе
Грядущего волнуемое море.

Но не хочу, о други, умирать;
Я жить хочу, чтоб мыслить и страдать;
И ведаю, мне будут наслажденья
Меж горестей, забот и треволненья:
Порой опять гармонией упьюсь,
Над вымыслом слезами обольюсь,
И может быть — на мой закат печальный
Блеснет любовь улыбкою прощальной.

Не відповівши на ворожість,
Програєш битву – виграєш війну.
Прийми буденністю несхожість,
Не відповівши на ворожість.
За власних помислів негожість
Заплатить кожен піррову ціну.
Не відповівши на ворожість
Програєш битву – виграєш війну.

Крізь обличчя невидимих «ти» протікає затято юрба,
сам собі і для себе дивак, сам собі і для себе обранець.
Сірий іній під ранок не тане і чекає кривого серпа
ненадійного сонця-тепла з-під ще свіжої хмарної рани.

Не наситиш собою цю яв, не проявиш усі негативи,
на засвіченій плівці щасливій затаїлися знаки проваль,
доки серця коштовний грааль удає здивування поштиве,
як знімає зотлілих героїв між рядків палімпсестів із паль.

Тільки мовчки гортаються дні, календарно червоні і чорні,
і все рідше гойдають лампадку крізь прочинені двері вітри.
За подобою не сотвори із ребра чи овечої вовни,
із чорнозему чи павутиння сам себе для розмов і жури.

Я хочу небу в блакитні губи,
        (як вода під кригою забута)…
струмує сиво їдкий дим з груби,
       (спорожнілі: серце, пляшка, – п’ю так);

крижини виснуть, хрумкі регалії,
       (перемерзлі, вИсліплі примари);
де серце проліска під снігами
       (молитовно б’ється, прозріває)…

втопилась пісня, здійнявся приспів
       (перебігле сонце вицвітає);
Слова крижИняться, цвіт краплистий
       (потомилися Парнок, Цвєтаєва)…

гуляє осінь вечорами,
шукає щастя по дворах.
гризе рамено мідна рама,
в яку оправити пора
відретушовані берези
охристим вітром, осокір
в іржвій млі, довготелесий,
косим дощам наперекір
неопалимі крила кленів.
і - неприкаяну сосну,
одним одну, як сон, зелену,
що сніг несе твоєму сну.

я буду щодня говорити кричати в приватах
заглýшу собою литаври трембіти трембіти
ти слухаєш ретро-шансони по радіо-автах
в ефір проберуся і згодом навчуся там жити
ти кажеш банальні мої безрозмірні тиради
розкопувать душі хіба хто збереться на цвинтар
нехай я уламок а все ж таки раю – не аду
я вірити вірити не полишаю як митар

Рифмы просятся наружу?
Полежи, и всё пройдёт.
Разогрей вчерашний ужин,
Посчитай наоборот.

Погуляй по переулкам,
позаглядывай в дворы,
покричи в квадрате гулком –
поучись у детворы.

Посмотри, как руку тянет
обездомевший старик,
дай ему медовый пряник –
он к такому не привык.

Подыши дымком кальяна,
долго, а не раз-и-два,
чтобы закружилась пьяно –
до смешного – голова.

Стань мальчишкою бродячим,
где кончается черта,
и тогда поймёшь ты, зрячий,
что не видел ничерта.

Что не знал, чем пахнут точки
в окончании строки,
что они – лишь тень отсрочки,
ил на донышке реки.

Что не высохли чернила
там, где ты писать готов,
что смакуешь ты уныло
сны великих мертвецов.

Что значение имеет
только то, чему без слов
молится дитя, немея,–
Божьей удочки улов.

2011

Я сьогодні почистив зуби
і нарешті одяг штани.
А до того трубів у труби
телефонного сатани.

Домагався втручань і звітів,
мов забракло в печі тепла -
аж тряслась борода - помітив,
що у мене вона була.

Далі штори підняв на вікнах,
латку ліплячи на кожух,
почекав поки очі звикнуть
і побачив, що... ліс пожух!*

Може, латка оця й незайва,
та для іншої вже зими -
повернулася осінь-зайда
лісовими пожежамú...

Наче вчора у цім кожусі
був надворі востаннє я -
укусила мене ( божуся!)
загадкова якась змія!

Де поділись весна і літо -
хоч убийте - не спостеріг!
Дай лиш Бог, щоб на білім світі
був дві тисячі шостий рік!..

А внизу обнімались люди,
бородаті - один в один,
на столи виставляли блюда
і карафки найкращих вин.

І знайомилися сусіди,
впізнавали брати сестер.

Підкидали угору діда,
що інетну антену "спер".

29.10.2011

*розумію, що лоґічніше написати "лист пожух", але мені так подобається...

Порожня склянка на столі,
І ніч безсило загляда у вічі.
Сіренький день вже потонув вві млі,
Не хочеться лишати душу на узбіччі.

Так думається легко! В унісон
Складаються думки і рими.
Лиш мимоволі згадую перон,
Де ми з тобою розійшлись чужими.

Слова лягають на папір,
У пам'яті зринають силуети,
Думки летять далеко, десь до зір.
А почуття, не долюбивиши, хоче вмерти.

Про тебе думаю і згадую тебе,
З тобою розмовляю через простір!
Мені цікаво – бачиш ти тепер мене
У зорянім серпанку тої площі?..

Все, що хотіла, написала,
Безсило опускається перо, бо
Найголовнішої ж я теми не сказала:
Твоє кохання, чи воно було?

Все добре, нічого вертати…
Морозний день: «Як справи? Поспішаєш?»
Добре у віршах – нічого втрачати.
І відповісти нічого. Ти, не спитавши, знаєш…

2010

Кохання міцне наче хвиля цунамі,
Мов лава вулкану - пекучий каприз,
І ніжне водночас, як усмішка мами,
Як моря вечірнього лагідний бриз.

Ніхто не зважає , що хвиля потужна
Накриє чи лава жагуча знесе,
Єднаються двоє в щасливе подружжя,
Хоч знають - в дорозі трапляється все.

Охлянуть планети і зорі погаснуть,
І сонце від стиду закриє лице,
Коли без кохання людину нещасну
Ненависть піймає в дошкульне сильце.

Кохайте і юні, і віком старіші,
Не дайте боянам умовкнути враз,
Вони для снаги вам писатимуть вірші,
Їх слово з нудьги рятуватиме вас.

29.10.11.

ты ищешь везде подвох,
каждый лень начиная войну.
а я просто хочу пожить
на свободе,а не в плену.
просто хочеться песню петь
и не хочеться быть одной
может где-то справедливость и есть,
только ходит она стороной.
мне так хочеться помнить хорошее,
ведь его в нашей жизни чуть-чуть.
только боль стучит в сердце калошами,
недавая спокойно уснуть.
но мне верить не надоест
в силы любви и добра -
ведь где-то же справедливость есть,
а значит дойдет и сюда.
говорят, что надежда живет,
до конца, до последней двери.
сколько б небыло бед и невзгод
ты себя для добра береги.
научись понимать непонятное -
злом не сделаешь сердце храбрей.
не гонись за судьбою помятою,
не гони - не успееш за ней.
береги себя маленьким мальчиком,
потертым скрипом мехов гармошки.
береги себя солнечным зайчиком,
спрятаным в детской ладошке.
2007

Привітав і її, і малятко
Запах квітів ЧУЖОГО букета.
І записку з словами подяки
Хтось їй не надсилає уперто.

І цей «хтось» зовсім не поспішає
До вікна у прийомнім покої, -
Передати, як роблять звичайно,
Мамі кисло-молочні напої…

Марно жінці надію плекати
На трояндово-ніжні гостини.
У дитині – їй сили черпати,
У бажанні народження сина.

27.10.1996.

в заплавних плесах слова горіли,
слова забуті, слова правдиві,
у глеку з кров’ю троянди білі,
у росах зорі і місяць в милі…

високі ноти, на повне горло
провалля взЯло, мішались гуки,
котилось око в м’ясистий морок,
із мушлі в море виходив гуркіт…

кантата впріла, рипіло ліжко,
і вдих і видих злилися з рипом,
живе кресало сікло, а міждо
з меляси й меду цукрові ріки;

стільник знаннями наповнивсь щільно –
в книжках не знАйдеш, губились губи,
сивіло сіно, сопіло сильно,
ощИпок в маслі, відтинок грубий,

ножа встромила у хліб хазяйка,
хазяїн в стійло завів кобилу,
безкрає небо і всеосяжне
під ноги вибігло і кипіло;

такі голодні, такі неситі,
відверті, голі втрачали віру,
як впрілий Селінджер в пір’ї в житі
із СІльвією плигАли в прірву;

і тільки дурень – Марк Девід Чемпен –
скупавсь у крОві, з томатом сплутав,
ми наче вбивці, лунає Леннон,
кров Тель-Авіва, вся кров Бейрута

на простирадлі, світи здорові,
великі плями, спів кателИків,
ми наче вийшли із річки крові
щоб захлинутись у власних криках…

На тому березі бажань
Берези березнем сповиті.
Їх листя в золоті – та миті
Кохання сповнені. На грань
Вони поставили життя:
Руками тягнуться назустріч
І у воді, немов у люстрі,
Земних законів білий стяг
Уже тріпоче. Кілька метрів
Їх розділяють. Але віти
Плетуть уже мрійливі квіти
Вінком вінчань. Стояти мертво
Вони не будуть! Тільки – в путь.
Зійдуться скоро… Чи помруть?


2011

Сутужні часи, братику.
Все рідше життя радує.
Печалі гіркі – ріками,
А щастя, воно дрібками.
Змарніли людські доленьки,
Покірні, крихкі, зболені.
Та поки ще ми зможемо
Дорогу пройти з ношею
Босоніж по склу битому, -
Нелегко, але житимем.
Єдине – аби правдою.
Допоки ми тут, братику.
29.10.2011

Уж как ты по мансардам ни балдей,
Всего забавней - жить среди людей.
Но фамы равнобедренней хронопов,
Хотя, конечно, автору видней.

Возьми меня, писатель, поутру
В какую-нибудь лёгкую игру,
Где можно жить, судьбу свою заштопав,
Метать культурологии икру.

Где можно, не стесняясь, в эту ночь
Родить ягнёнка, сына или дочь,
Где можно сохраниться, даже старясь,
Где можно тлен эпохи превозмочь,

Где любят полукрайних Че Гевар,
Где от земли исходит лёгкий пар
(Париж, Монтевидео, Буэнос-Айрес)
И всякий третий-лишний - Кортасар.

2011

Ну у древних там и были в небылицах -
Путешествия и случки, боль и слава.
Грех у греков обернуться - веселится
На задах потусторонняя орава!

Превратиться вдруг в зверушку иль в кусточек -
Удовольствие для избранно немногих.
Доползавшие до ручки ближе к ночи,
Эти драные своим бессмертьем боги

От рассвета, будто в винном магазине,
Дрались с криками: "Мол, кто, мол, тут хозяин?!"
Будто Берия на чёрном лимузине,
Зевс таскал себе девчоночек с окраин.

Удивления и ужаса не скроем
Там, где смертно воевали с недосуга,
Там, где древние и боги, и герои
И любили, и колбасили друг друга.

Извращения такие там отыщем!
А ему-то что - прославит дискотеку! -
Да с искусством, да с разбавленным винищем.
В этом жизнь была для древнего, для грека.

2011

Я так вчаділа від оман,
Що обліпили мою душу!
Вони щоночі її душать,
Як метастази всюдисущі,
І завдають нестерпних ран.

Переродилась віра в тлін
Від цих повторень зрад потворних.
Знов наді мною хмари чорні
І вісник горя - хижий ворон.
Шукати марно жар в золі!

Слова втрачають свою суть,
Нема її поміж рядками,
Їй проростати легше в камінь,
Ніж промовлятися вустами,
Брехня усюди - там і тут.

І тільки паморозь сумна,
Лежить, як скеля, непорушно,
І огорта схололу душу,
Мов запихає смуток дужче
На дно, в якім немає дна...

Тож хай розвіється туман
З людських оман і фальші світу,
Нехай душа себе наситить
Любов'ю, правдою і світлом
В обіймах ніжних у світань!

Близоруко сощурились окна,
нахлобучив на брови карниз,
на деревья, растущие вниз,
в серых лужах, где издревле мокнут
и дома, и летящие птицы,
и потоки спешащих машин,
в этой, Богом забытой, глуши, –
целый мир, где легко отразиться
и застыть – в полумгле, полушаге,
оставаясь вчерашним, забытым,
с неустроенным призрачным бытом,
да с пером, да со стопкой бумаги,
на которой не так уж и сложно
разукрасить в любые цвета
все, чем жизнь до краев налита,
а затем приподнять осторожно
и нести по безвестным дорогам,
и стучаться в закрытую дверь –
с ощущением близких потерь,
предначертанных только немногим.

Пародія

Привідкрúю навмисно двері –
Плоть, звичайно, бере своє…
Друга треба би до вечері –
Пульс є.

Так до відчаю недалеко!
Пастор? Надто цікава роль…
На порозі вже! Для безпеки –
Пароль!

Серіали для Голівуду…
Торт з печінки , вино , коньяк?
Жаркувато – без светра буду…
Ти як?

…Ніч так звично гірчить на ранок,
На плечах сильні руки – рай…
Цьомчик, пасторе, твій сніданок –
Вставай!


29.10.2011

Один хочет представить Иисуса мудрецом,
другой – философом, третий – патриотом,
четвертый – хорошим человеком,
пятый – моралистом, шестой – святым.
Но он ничем этим не был.
Он был очарователем.
Э.Ренан «Жизнь Иисуса»

Не в тому суть –
Воскрес чи не воскрес,
Вознісся до Всевишнього,
Сидить з ним одесную...
Чи, може, як усі,
Перетворивсь на прах,
Пробивсь з-під каменя травою...
Не тим, що начебто узяв гріхи на себе
(Якби Всевишній усе воїнство Своє
На Землю був послав,
Було б й воно безсиле
Упоратися з нашими гріхами).
Кожен, як запевняють мудреці,
Сам понесе на суд Господній
Свої погані й добрі справи .
Суттєвіш інше – Боже слово,
Принесене Мойсеєм на скрижалях,
Утаємничене і потрактоване,
Як дар Всевишнього тільки юдеям,
Усім народам виніс він із Храму
І випростав півсвіта до Небес.
І цим, а не дивами й чудесами,
Над усіма пророками
Вознісся на віки Ісус.