Немає слів. Буває - бракне їх.
Що я скажу тобі, смішна і тиха,
Як стомлена щаслива солов'їха,
По вильоті з гнізда пташат дзвінких?

У тишу цю вростає мото-рик,
І їй не шкодить. Змовкну на півслові.
Я просто той далекий материк,
Де, певно, і погости веселкові.

Залізний кінь гарячий і чудний.
Він довго мчав тебе заради миті
Цієї тиші. Білий Посильний
На двох одну світлину нам залишить.


Умань 2011

Утро красит. Вечер моет.
Ночь придет, всех успокоит.
Вытрет досуха, в халаты
Завернет, уложит в хаты,
Разрисует лунной вязью…
До утра, оно закрасит.
2011

Він у тобі – під тобою – і над – і…
вітер? намріяний ирій? – Господь!
годі торочити про принади
не еротичного мармеладу
прагну – Любові… крізь душу і плоть
вісь проштрикнула – на світло білеє
ніжно-ніжно – а неминуче
припадає вустами болючими
не виціловує – зцілює

Пародія

Закóханий в кáмбуз – у ньому ночую,
Ікру “обожаю” – до неї вже звик!
Робота прекрасна – відріжу, скуштýю,
Що грубше лишилось – собі на язик!

Усе добровільно – без тиску й наруги,
Без лінощів, рáдо – моє ремесло!
Щось порція менша (попробував вдруге),
От хоч би на ранок якось пронесло…

Горілки не можна – ну, максимум, пиво,
Хоча грамів сто не завадить “під плов”…
Ні-ні, тільки раз! Бо наріжеться криво.
А врешті… пельмені… Ну… трішечки знов!

О! Руки не ріжуть, і ноги, як з вати,
Балик почекає , ще встигну – дарма!
Вже й камбуз маленький, якийсь тіснуватий…
Начальник тут – Я! Бо нікого нема…

24.06.2011

Розстебнув я ґудзик перший -
Руки дрібно затряслись,
Але справу ту довершив -
І рука спускалась вниз

Відшукати другий, третій
І наступний (скільки їх?) –
Добре як, що ти не вперта
На дорозі до утіх.

Я і досі пам’ятаю
Про гарячу нашу хіть -
Як без ґудзиків до раю
Прямували ми за мить…


24.06.2011

Вже не час розкидати каміння,
Ще не час, щоб поволі збирати його.
Небажання, несмілість,невміння
Не спасе від утрат чи життєвих негод.

Все по - іншому бути повинно,
Чи занадто високий бар'єр беремо...
Недосказанно так, половинно
Чи живем, чи існуєм, чи, може, спимо.

Півжиття пролетить, як півроку,
І не знаєш чи жив, чи на краще чекав.
На плаву все ж тримаюсь потроху
В океані байдужості, болю й гріха.

Розбудити у собі лиш звіра,
Вигризати, боротись і вперто іти.
Лиш терпіння, надія і віра
Допоможуть в житті хоч чогось досягти

Походив я по майстерні,
Задаю загадку…
Де ростуть думки мізерні?
Де нема порядку?

Та цього ніхто не знає,
І не буде знати.
Слово-зерня засихає,
Ніде засівати…

24.06.2011

Грім розбуркав мене, просинаюся.
Дощ заляпав у вікно:"- поглянь яка краса".
Пристрасті киплять на небесах, гуде.
Шугають в колісницях блискавки,
Посміхаюсь теплорадо у віконце.
На все свій час у плині днів -
Світить сонечко у віконечко,
Дощі ідуть, для них є ненька-Земля.
Серденько радістю бринить в очах,
Бо у небі диво-краса - райдуга казкова.

Кожен хоче жити так,
Щоб все, як в людей.
А для цього треба мало:
Побільше грошей!

Щоб була квартира, дача,
Щоб авто було.
А для цього що потрібно?-
Щоб було бабло.

Добре, коли ти шахтар
Чи, там, президент:
Заробити ті мільйони
Можеш у момент!

Гарно й муляр заробляє:
Вранці ти ще - нуль.
А вкинув три піддони цегли,
Й надвечір - куркуль!

І дівчатоньки-путани,
Що на Окружній,
Заробляють непогано,
Їх там - цілий рій!

Прокурори і мєнти,
Продавці селери,
Комбайнери і доярки-
Всі справжні мільйонери!

Циган заробля, єврей,
Вірмени, грузини,
Найостанніший бомжара
Їздить в лімузині.

Лиш одних у цілім світі
Не люблять монети:
Це-над прірвою у житі-
Вкраїнські поети.

Бідаки і бідакині,
Ходять брудні, як ті свині,
А під шаром бруду голі, -
Отака в поетів доля!

Цілий день нема шо їсти,
Ані пити, ні присісти,
Всі женуть їх звідусіль,
Нема грошей і на сіль.

А комусь як для душі
Раптом схочеться віршів, -
То впіймають небораку
І поставлять його раком,

Щоби запобігти страті-
Змусять вірш здекламувати,
Потім -в дупу копняка
І зеленого Франка,
Плата, звісно, невисока,
Та, ніж ніяка - хоч така.

Отака в поетів карма,
Не життя - тюрма, казарма.
Ще й гряде Всесвітнє Зло:
Щодень гірше, ніж було!
Бо поету не годиться
Буть багатим на бабло!

ЧАСТИНА 2

Та прийшов до цих людей,
Якийсь дід, старий єврей.
Каже:
- Бідні! Бідолашні!!
Ви що, зовсім без грошей???

Вам же ж пачку цигарок
Треба в день! А краще - блок!
І горілки по пів-літри,
Я мовчу вже про дівок!

Ви ж - еліта! Ви- б-ги!
А всі ж навколо - вороги!
Вони ж вашого не варті
Тапка з лівої ноги!
Ви ж такі талановиті,
А вам - борги і батоги?

Я займуся цим негайно,
Обіцяю: буде файно.
Хто з поетів "за"? Хто "проти"?
Добре. Бачу - одностайно!

Значить, мій план - не секрет.
Ми тут створим Комітет,
Щоб рішать на Комітеті,
Хто найдостойніший поет.

Створимо таку табличку-
Кожен в ній получить стрічку.
І кожен буде мати бали,
Котрі решта йому дали.

Хто з вас кращі пише вірші-
Обжене того, хто гірші.
Ця табличка нескладна,
Зветься рейтингом вона!

Й тут поетство як зраділо!
А шапок вгору полетіло!
І на радощах поетки
Роздавати своє тіло

Почали по ходу п'янки,
Роздавали до світанку,
Потім до, під час і після
Ексклюзивного сніданку:

Дід-єврей зварив ні з чого
На воді, порожню манку,
То ж в поетів були сили
Знов продовжувать гулянку,

І поетки віддавались
Ще й другу половину ранку.
Ну а потім, до обіду,
Віддалися трохи й жиду.

І сказав старий єврей:
-Ну, тепер в нас все окей!

ЧАСТИНА 3

Зажили ж тепер поети!
І, хоч їздять не в кареті,
Гроші хоч якісь з'явились
На вино і сигарети.

А вже скоро буде краще
Кожному, хто не ледащий,
Обіцяв жид, що просуне
Кращого з поетів в Ящик.

Візьмуть в Ящик добрі дяді-
То, вважай, ти в шоколаді:
Буде в тебе море грошей,
Дім, машина, дача, бл*ді...

Одним словом, жизнь-маліна,
І це все - без клофеліна,
Без ножа, кастета, пушки, -
Е-ех, живем, Русь-Україна!

Залишилось небагато:
Тільки сісти і писати,
І таке щось сотворити,
Щоб рраз - і в лавреати!

А стати справжнім лавреатом-
Це ж як підкорити атом!
Чи Рокфеллеру самому
Виявитись рідним братом!

Це ж вам не хухри-мухри,
Це ж не гімн писать "Пори",
Чи рекламу для "Амвею"
Чи фальшивої ікри!

Лиш одна тепер проблема-
Розплодилась ця богема.
Плюнь чи кинь тупим предметом-
І потрапиш у поета,

Конкуренція, однако,
Тут сплела свої тенета.
Треба збільшити утричі
Кількість членів Комітету.


ЧАСТИНА 4

Якось вранці, по сніданку,
Вийшов Шеф на погулянку
І зустрів, геть випадково,
Молоду поетку Ксанку.

Ксанка, хоч і молода,
Але ж дівка - хоч куда!
Ще й, бува, утне як віршик -
То аж скипає враз вода!

Підбігає до єврея,
Каже: В мене є ідея!
Треба заснувати орден
Золотого Скарабея!

Ті ж всі інші-немовлята,
А переможу ж я, завзята.
І ти мені цю гарну штучку
Будеш до груді чіпляти!?

Так, - погодився дідусь,-
Переможеш ти, клянусь!
Хоча... знаєш, вчора Бацька
Натякав про Білорусь.

- Та яка там "Білорусь"???
Я ж з тобою, блін, ...люблюсь.
Якщо збрешеш - то кохати
Будеш виключно бабусь!

Розвернулась - і пішла,
Тільки бедрами хиля.
В рейтингу - одна із перших,
Хоч приїхала здаля!

Підбігає тут Іванко,
Гарний хлопець: вишиванка,
Пишні вуса, як в Тараса,
Пише українські танка.

Каже Йванко:
-Йой, біда!
Я скотився в нікуда!
Вчора був на першім місці,
А сьогодні, блін, пі*да!

Шеф йому відповіда:
-Так, це дійсно, блін, шкода!
Я не знаю, як це сталось?
Мабуть, це все Галайда?

Ти ж до тої Галайди
Якось тихо підійди,
Надавай їй тумаків,
Якщо шо - втечеш у Львів.

Бо тобі ця Галайдиха
Ще такого зчинить лиха!
Тільки дуже обережно
Треба діяти нам, тихо,

Щоб ніхто не здогадався,
Щоби рейтинг не зламався,
І, до речі, мій Іванку,
Галайда ця - лесбіянка!

... І пішов Іван понуро,
Дума, як провчити дуру,
Щоби більше не писала
Різну маячню і бздуру.
* * *
А до Діда на ковьор
Залетів, мов метеор,
Молодий поет з Франківська
Теодоров Теодор.

- Доки ждати з неба зірку?
Хочу видати я збірку!
У мене віршів вже з півсотні
Назбиралось на сьогодні!

Діду, я ж не просто так!
В мене ж в Києві свояк
При серйозних при ділах,
З Януковичем в кєнтах!

І якби я захотів,
То вже б давно забронзовів!
І уже б ліпили майстри
Мою морду з алєбайстри!

Хто ж знав, що прийдеться в останню дорогу
Тебе проводжати у тузі німій?
Благала щодня і щоночі у Бога,
Аби Ти лишався хоч трішки ще мій.

Любов’ю своєю Тебе рятувала,
За руку вела, мов маленьке дитя.
Та доля жорстока безжалісно жалить
І смерть посилає у наше життя.

Було, видно, мало моєї любові,
Чи, може, занадто у світі цім зла?
Закрив нині очі свої волошкові,
Пішовши туди, де нема вже тепла.

Я вірю, мій Любий, для нас ще постане
Той світ, де ми будем в обіймах весни,
Там більше душі не болітимуть рани
І сповняться всі наші мрії та сни.

Нехай, мій Коханий, минуться для Тебе
Сьогодні страждання і муки усі.
Для Тебе проситиму милостей в неба
І зцілення ран – для своєї душі...
23 червня 2001р.

Палаю вогнем майже білим
сивизна – це вогонь
що вирвався з тіла
*

** Назву віршеві дала Ганна Осадко і я вдячна їй за це.

Кришталеві цілунки - сум'яття пекельних недуг -
Переплавлять сумління, неначе гріховну оману...
Це не літо гаряче. Це простір душевних задух…
Й гіпнотичні бажання сумних солов’їних сопрано…

Перегрітий світанок… Він знову лишається сам…
Це не місто жорстоке. Це просто повірили люди,
Що асфальтові сльози – не чиста янтарна роса,
А вечірні дощі, колоритно забарвлені брудом…

Що не ніжиться ніч за бетонним засмоленим склом…
Що земля – кам’яна і що сонячні бризки – софіти…
…Але літо лляне все одно опромінить добром,
Щоб приховану мудрість і вічність чиюсь відігріти…
2011 рік

Вже сонце в гавань
йде по зорі
Намулом осідає ніч
І тісно тісно
в чистім полі
Сяйнули вікна у дозорі

Хоч лати
латками покриті
Русявочубі вартові
Веселі радісні живі
Мов місто плаває у житі

То манни ждем, то снігу серед літа.
Знайомі ґулі. Ті ж чужі граблі.
Де українська золота еліта?
Там, де і споконвік була – в селі.
Їй просто не до чвар, не до містерій,
вона і так щодня, як на війні:
земля, ця найдуховніша з матерій,
уже по саму душу в бур’яні;
на пустирях надій, де сонне царство,
вже так давно не сходила любов…
«Романтикам» сільського господарства
не до рожевих мрій, не до розмов.
На луках – корови. Нехай пасуться…
Жита? Ще колосяться у полях…
І поки там, в парламенті, гризуться,
плекають ниву руки в мозолях.
Їм за життя усі гріхи відпущено
(хоч і нема в них жодної вини).
А ми все хліба просимо насущного.
І маємо. Бо трудяться вони –
одвічні гречкосії, хлібороби.
…Є Україна, доки є село
і світлі люди сонячної проби,
що ближчих у Землі ще не було.

2006 (2011)

Коханій

В душі, і в погляді, у слові –
Небес високих чистота.
Кохана, чуєш, магму крові,
Стрімку ріку несуть літа...

Між берегів – пінисті хвилі,
Здається, заздрить горда юнь.
І в наші душі білокрилі
Росу досвітню сіє рунь.

Ми не сховаємо дарунки,
А радо людям принесем.
І освятившись поцілунком,
Засяємо живим вогнем…

2011

лиш би, коханий, хотілося,
лиш би, коханий, моглось,
лиш би, коханий, у двері
не подзвонив би хтось!

Лиш би, цей хтось, подзвонивши
Більше не став дзвонить,
Нам би, коханий, протриматись
Ще коротесеньку мить!

Та тут знову дзвінки раз за разом,
А у мене тремтять вже ноги,
І хочеться крикнуть в екстазі:
"Вдома нема нікого!"

"Немає нікого вдома!
Чуєте, курви кляті!?"-
Що, важко, коханий, кохатися
У чужій, орендованій хаті?

Дорога, кажуть, в генія - терниста.
Отож вона тяжка і в модерніста.
Мій вірш не всякий може зрозуміти,
Він недоступний навіть ерудиту.

На кожне слово тра до біса часу,
Скумекать щоб, а я жену Пегаса
І мрію, проявивши героїчність,
Таке утнуть, щоб розбирали вічність...

В мене золото, а не дружина,
Ій ціни нема в базарний день!
Випадає з рота картоплина
В неї по дванадцять раз за день!

Як ото, бува, ковтаю слину,-
Бо ж так зголоднів, що ого-го-го!
У дружини з рота картоплину
Вийняв, з"їв - ото лиш і всього.

Я тепер не маю із харчами,
Ні проблем ніяких, ні турбот!
Як захочу їсти - зву кохану,
А у неї вже картоплі повен рот!

А як вільна випада хвилина,
Ми з дружиною формуєм капітал:
В неї з рота випадає картоплина,
Я ж її в мішок - і у підвал!

Буде взимку їсти що і пити!
Не страшні глобальних цін стрибки!
Я лише боюсь, щоб про дружину
Колорадські не дізналися жуки!

Там, на дні,
від очей завидющих,
тиха гавань
для наших сердець.
Білі краби,
розкішні медузи,
привид сонця
і чорні пастки.

І загублені тіні
фрегатів,
і монет втаємничений
блиск.

Я тебе підіймаю до неба,
і на тебе молюсь
з глибини.

П'яним дощем
лопотіло у вікна літо,
свіжо трава запахла,
змивши із себе пил,
небо світило, неначе
діряве сито –
сонцю ховатись в ньому
не вистачало сил.
Грім гуркотів далеко
і лаяв зливу,
пристрасть між них кипіла
стрілами білих вогнів
я усміхалася літу,
чомусь щаслива,
громам, блискавицям, дощу,
поміж спеки днів.

Василю КУЗАНУ

Як розстібнув я ґудзик перший,
Лілеї дивні зацвіли.
Дивився я на них завмерши,
І слів шукав для похвали.

Як розстібнув я ґудзик другий,
В ту мить відразу захмелів.
Я скинув сумнівів кольчугу,
І ледь свій меч не загубив.

Як розстібнув я ґудзик третій,
То в голові – аж загуло…
Хоч раз кому так із поетів
Зоря сідала на крило?!

Як розстібнув четвертий, п’ятий,
Дивлюсь, лишився ще один…
І я натхненний і крилатий
Ширяв орлом з крутих вершин.

Я не боявсь ні туч, ні грому,
І все тут сяяло й цвіло...
Згадаю, радісно самому –
Багато ґудзиків було!

23.06.2011

Опівночі,приспавши ледве тінь.
Я по загусклій акварелі ночі,
Прийду до тебе подивитись в очі,
Заплутавшись уже де янь ,де інь.
Прийду аби у пік найбільших див,
З долонь навчитись душу напувати,
І власне щастя в очі цілувати,
Знайшовши і причину і мотив.
Перетворю слова в яскравий мак,
Заставлю ним всі закутки та ніші.
Щоб стали сни твої іще ясніші,
Бо ти така вибаглива на смак.
Бо навіть одудове "о-ду-ду",
Для тебе (знаю,вірю,слово честі),
Десятки має значень і підтекстів...
Опівночі чекай...І я прийду!

намокли душі… відстані… стіна
сумний кордон колючками прошитий
і вже не нам з тобою говорити
і помовчати в темряві не нам

холодний день про сонце замовчав
а втім не нам його за це судити
комусь колись приреченим вердиктом
пройшлася тінь недоспаних заграв

прийшла весна... невчасно… не туди
насмішка зла безглуздих нісенітниць
ніхто не дав комусь гірких обітниць
і вже тому так буде не завжди

перещемить на віддалях вогню
крізь білу ніч горітиме неспокій
і відіб’ють холодні стопи кроки
що бережуть душевні фото НЮ

У неї на кожен випадок є сукня.На кожен настрій,
емоцію вона вдягає одну, а потім наступну.

Кидає виклик у полохливий, вбогий на відчуття смаку соціум.
Огортає себе багряним шовком, груди і стегна мереживом,
чекаючи поки усі довкола замовкнуть.Заздрісні погляди перестануть стежити
за кожним рухом, кокетливою зрадою, вона виливає на себе його улюблені парфуми
й вкотре не відчуває запаху.

Він сьогодні зніматиме з неї ідеальну сукню,
невагомо легку й неприступну , де на бірці писатиме Prada.
Іноді самотність-це сидіти навпроти людей, які безперервно цілуються
і відчувати нестерпну відразу.Коли свідомість до стоту виснажена, до
огидного п’яна.

Вона полює щоночі наполегливо, вперто,
одягнувши на себе екзотично-шалену сукню від неперевершеного Galliano.
У нього сувора військова шинель, серце,пробите її очима.
Вона смачна, тендітна, в маленькій чорній сукні від Chanel,
його богема, ілюстрована щастям прима!

Така до божевілля одержима, незалежна, робить його знервованим,
хворим...Робить спантеличеним, обережним.
Спокутує всі свої гріхи ліцензійними сукнями від Dior
і ніколи йому не належить...

лиш би, коханий, хотілося і моглось,
лиш би, мій сонячний, діло дійшло до діла...
лиш би, допоки та бісова кава не вся ще скипіла -
музика ліжка скрипіла б, скрипіла, скрипіла...
лиш би тоді не згадав ти, коханий, про борщ!


2011

я ж тобі, любий, щопонеділка борщі,
я ж тобі, милий, вранці у ліжко каву!
може, гаряча та кава, то не мовчи,
може, у чашку налити - то інша справа...

лиш би, коханий, хотілося і моглось,
лиш би, мій сонячний, діло дійшло до діла...
може, зварити в четвер поза чергою борщ?
доки ще кава у турці не вся скипіла...

23. 06. 2011

Віршник Володимир
Жерстю покрівлю крив.
Три дні ані рими, -
Лати, цвяхи, крокви.
А нині до слова
Взявся завзято він,
Муза його знову
Нюхає кокаїн.

А.М.


послухай, дівчинко, скільки років тобі?
на якій вільній касі тобі продали цей джин?
помада (запах ожини) стерлась на верхній губі
пустеля гобі в голові, серце повне крижин

дівчинко, моє нещастя, куди з тобою тепер?
терпнуть руки і ноги, і ніч перейшла на крик
твій тонкошкірий ромео не витримав і помер
хто ж повезе тебе влітку на море в крим?

дівчинко, вибач, сонце, та я вже давно не бі,
можу тебе цілувати лише як мама - в чоло.
сумка у стилі хіппі, конверси голубі,
сильно, мабуть, кохала? швидко, мабуть, пройшло?

кажеш, усе погано, кажеш, у тебе син
чорних ворон малює, спить на руках бабусь.
в бога, мала, не віриш, отже і не проси,
і не пиши цих віршів, я їх давно боюсь.

дівчинко, ніч цілюща, чорний пече імбир.
скільки нам років, мила, вирішимо не ми.
буде життя-похмілля, наче війна і мир -
довге, а прочитати мусиш усі томи.

А у тебе ґудзик розстібнувся.
Розстібнувся ґудзик випадково
І з-під блузи в тебе виглядає,
Виглядає серденько...Ого!


Я хотів про це тобі сказати,
Я сказав би, може, та не можу,
Бо з-під блузи в тебе виглядає,
Виглядає, люба... О-го-го!



Ґудзик знав, що робить. Випадково
Випадає з рота картоплина,
А на нього звідти напирало,
Напирало звідти. У-гу-гу!


Ти спокійно ґудзик застібнула
І спитала: ”Що з тобою, милий?
Чи тобі зробилося погано?”
І сказав я жалібно: „Угу”.


2000

Не виправдовуй.
Темрява не бреше.
Бракує жестів.
Жаляться слова.
Так буде легше.
Тільки якнайменше
Лишилось сил,
Не множених на два.

Великі справи
Робляться неспішно.
Сповитий сон
Посопує в кутку.
Ти можеш ніжно.
Тільки трохи смішно,
Що я сиджу
В терновому вінку.

Не виправдовуй.
Крутиться твій глобус.
Глобальний ризик
Вибухне в мені.
Нерівний голос.
Їде наш автобус.
І мерехтять здивовані вогні.
19.06.2011

Вона велична - Творчості ріка.
Вода у ній солодка і п'янка:
Несе у море, що зоветься Вічність -
Любов, снагу, надію, романтичність...
Ріка бурхлива: треба ще й талан,
Щоби на ній не згинути од ран.

Один на хвилях вдачу гарну має,
Пливе, наперекір порогів зграї,
Все тужиться, все творить, не сумує
І по-козацьки чайкою кермує,
А заведе свою плакун-сопілку,
Довкола будить стебелину й гілку.

А другий коло першого ж порога
Вже казна-що випрошує у Бога.
Сердешному ніяк не зрозуміти,
Що може він лиш сушею ходити.
Потуги творчі - є самообманом:
Пороги ж недоступні графоманам.

Незатишно і цвітові, і листу
Од римами пронизаного свисту,
Бо строфи графо (тільки без образи)
Лишень ворон доводять до екстазу.
Додумались, сердеги, що робити -
І вирішили річку... загатити.

Відтоді і не так уже й багато
Проходить чайок крізь міцну загату,
Та стало талану й таланту мало
І козакові на мандрівку вдалу -
Бо, щоби свистом заглушить сопілку,
Ті графомани утворили спілку...

Була як ніч душа моя,
Бувало й гірше, mi fa male…
Che bella cosa – то не я
Думки за хвостики тримаю!
Відхилення всього лише
Два градуси одна мінута,
А прірва нездоланна вже..
О, cara mia, benvenuto
До ніг ганебного стовпа…
Робитиму, innamorata,
Тулупи, фуете і па
До вже сьогоднішнього ранку
Па…
Купа лушпайок від слів,
Eх, жаль – всього не домовчала:
Не знала як, а ти – не смів…
О, bella, ciao-ciао-ciaо...

10.06.2011

Все немов у Шекспіра:
бо пожили так мало і болісно
там, де темрява тисла стриножено,
там, де небо було примарою –
десь далеко вгорі
та ніколи ніким не бачене...

Любощі схарапуджені – протуберанцями в мозку –
: кілька секунд тривали
і тільки раз у житті –
це ж воно і любов, діточки...

...він –
ще нічого й не зрозумів,
не спитав навіть в неї імені,
у богині багаторукої,
у коханки, як море, млосної,
то й не мав кого потім кликати,
бо помер на світанку...

...а вона, вже вагітна мудрістю,
їстоньки перестала...

...як Офелія волоока –
:кроками міряє печеру жіночих сумнівів
і вервечками животворними
стіни капища занавішує –
намистини життям запліднені,
щоб вродила любов сторицею...

...як Мойсей по мандрівці –
:помирає змарніло-втомлена,
коли тисячі діток народжених
вперше пробують воду солону –
чи сльози мамині...

...все немов у Шекспіра –
чи жили, чи тільки снилося?
Чи була то любов,
чи інстинктів магічне плетиво?

...тільки дітки самотні здивовано вгору дивляться:
Світлий Боже, шляхи твої дивні та дивні задуми,
Вісім рук дарував – а навіщо вони сиріточці,
Що не може обняти ні мами, ні тата мертвого?....

Ця тиша сколихує серце і душу до болю,
Ця тиша бринить, ніби в лузі шовковім коса.
Ця тиша стоїть у душі, як висока тополя,
Ця тиша упала на серця вогонь, як роса.

Цю тишу на плечах ще й досі несуть ветерани,
Цю тишу колишуть і зорі, й травневі сади.
Ця тиша принишкла у небі й на персах коханих,
Ця тиша, як дзвони, у пам'ять вросла назавжди.

Ця тиша важка, мов тримаєм на плечах півсвіту,
Ця тиша крихка, і прозора, й тонка, мов кришталь.
Ця тиша жива, ми без неї не зможемо жити,
Ця тиша стоїть перед нами – як вічна печаль…

22.06.2011

Дощить.
У цівках води,
що збігає долі,
втрачаюся
і поволі
знаходжу себе.
Дощі…
Дощі
пролітають у небі
забутими журавлями
забутися б у нестямі,
любитися б
чи любити
тебе у тобі тобою
шаленим стрімким відмінком.
Бо жінка.

Дощі
Дощі шумлять під ногами,
неначе торішнє листя.
Сльота прогортає лиця.
Покинутими містами,
великими автобанами
і просто сільськими вулицями,
де тіні самотньо туляться
до вже не потрібного тину
(кого тут уже хоронити,
а надто – охороняти) –
повсюдно гойдають сумніви
розпачливий ігрек – «Де ти?»
Питань сторожкі багнети
пантрують у ночі глупій
на жертву.

Дощі.
У поснулій сутіні
у сітях рибальських бУхають
громів велетенські риби.
У сірій імлі пливти би,
ловити дрібні краплини.
Ці зливи, неначе сповідь
моя, –
невпинні.

Ці рухи навзаєм, ці рукоплетіння тіл,
Ледь чутно на вушко палаючий хіттю подих:
- Це просто так вийшло, я сам того не хотів...
- І я не хотіла. Біда ж бо одна не ходить...
Бузкове безумство - парфумами Жіванші,
Трансляція наживо - ледь не на всіх частотах,
Натільні хрести розміняли на бариші,
А бач як... Нічого і не додалось, достоту.
В ті ночі, якими так повен вчорашній флер,
Душа виростала із тіла - до Дивосвіту.
О, руки! Кого обіймаєте ви тепер?
Не сміти!

22.06.2011

Хрестила смерть героїв у боях,
Що сміло йшли на дзоти й кулемети.
Щодня лиш вітер овіває прах,
І в чорний день їх згадують газети.

Не дожили герої до сивин,
Мабуть, у тім їх доля винувата.
Вони живуть у пам`яті родин…
Загоїв час… Та хто поверне втрати?..

Хоч притупився той великий біль,
Хрестила смерть героїв, бо любили.
Ми дбаємо лише про хліб і сіль,
І заростають душі, як могили…

22.06.2011

боялась кричала ховалась... дверима замками
вмикала ТБ, щоб не чути тебе такОГО (!)
скелети у шафі, а в тебе - коштовні роги
ще мить - і зірвéш мої двері цими рогами

а я ж тебе вранці у полудень і під вечір
під джаз під Висоцького... і під "Бутирку" часом...
та раптом в повітрі запахло згорілим м"ясом
і я спакувала в "клітинкові" сумки речі

і доки японську вивчають малі сейлормунки
я матом добірним ганяю твоїх покемонів
от тільки нявчать вони дико і невгомонно
і сонце спітніло і хтиво вмиває руки...

З тобою боротися марно, здаюся на милість,
поволі вмираю, а ти наче Фенікс згубний.
Покличу я вітра, хай попіл затвердне у ніжність,
згадаю я Бога всує і мідні труби.

Та що нам ті панки, хард-рок на канапі танцюєм,
аж впав із вікна кіт в спекотне сонячне плесо.
Муслім знов про вічне, а п"ята колона смакує,
шикує намащені дьогтем сторінки у жовту пресу.

Четвертий десяток – цілунків, і поз, і треків,
і зранку язик не скаже, що ти ледащо.
Ми дітям покажем мультфільм про Фіону й Шрека,
а нашу касету нікому, ніколи, нізащо.

22.06.2011

З прожитих зим, крізь днів юрбу,
Зринають дні сонцевороту,
І кожен неповторним був,
І знов повторювався вкотре.

І так помалу пречудна
Сплелась їх ціла плетениця –
Тих днів єдиних, коли нам
Здається, ніби час спинився.

Я пам’ятаю кожний з днів:
Зими екватор вже на кресі,
Шляхи мокріють, ллє з дахів,
І сонце гріється на кризі.

Й закохані, немов у сні,
Квапливіше в обійми линуть,
І в літеплі, як навесні,
Впрівають нагорі шпаківні.

Годинник сонний ледве йде,
Ворушить стрілками своїми,
І понад вік триває день,
І не кінчаються обійми.

2011

...все з початку, ідемо по колу, і знову, і знову...
і святе, що у душах колись називалось любов'ю,
і живі відчуття, ті, що правили нам за основу,
розміняли, продали, пропили, піддали злослов'ю.

Якось звично усе і буденно, мабуть, від повторень -
нудить згодом уже навіть від найсолодшого меду...
стерти на-ніц усі відчуття у млинку обговорень
і розвіяти з вітром слова вже пусті... попереду

все з початку, ідемо по колу, і знову, і знову...

2011

Курган прадавній край села
Був висотою в сорок другім.
Тут наша рота полягла
Через накази недолугі.
Було простіше обійти,
А не безглуздо штурмувати
І замасковані пости,
Й фортифіковані загати.
Але старався командир
Наказ виконувати чітко:
Ми, у пілотках набакир,
В атаку бігли без розвІдки.
В окопах клята німчура
Сміялась щиро з паруботи.
Стогнала криками «ура»
І помирала наша рота.
О, скільки там було свинцю
І скільки крові пролилося!
Від командира по слівцю
Подяки чути не прийшлося.
В скорботі давній щовесни
Радію подвигам народним.
У командирів - ордени
За тих, кого нема сьогодні.

Курівся шлях. Тьмяніли трави.
Прогіркло пахли полини.
І сонце шкірилось іржаве
На перетоптані лани.

Який то рік, в якому віці -
Вже неважливо: йшла біда,
І голод зазирав у вічі,
І смерть стояла молода.

Глуха земля втрачала розум,
Стелила скрізь огонь і дим.
І щедрий яловів чорнозем,
І хліб од болю не родив...

Пародія

Боролись, боролись – люблю я боротись зранку,
То ліпше пробіжки, зарядки – а що такого?
А ти мене вранці, назло тому хриплому панку…
Чудово, натхненно, окрилено і… безного…

Муслім Магомаєв завбачно притих в колонці,
А ти не здавався – то що я робити мала?
Цікаво, чи камінь затвердне, скажімо, на Сонці?
Повільно вмирати чи, може, давати… драла?

Шпаки відлетіли, немов по команді в війську,
І раки свистіли, напевно вивчали ноти.
До біса тих панків, а з ними і їх англійську!
До біса колонки! З котом у вікні… навпроти…

21.06.2011

***
З якої це дивини я сяю
перепливаючи ріку ніжності
в глибинах її зрушила ріку болю
і поєднавшись
вони голублять мене у хвилях
і біль поглиблює ніжність
і ніжність посилює біль
*

Відчуваєш? На кінчиках пальців – еротика ран…
Безпритульністю втеч наділили степи пілігрима…
Хто ішов тим шляхом, той навчився любити туман,
Розуміти себе і надії лишати живими…

Хто втрачав імена, як розбіжність коротких доріг,
Як судинні стискання, як згубні струмки ейфорії,
Той і страх перевтілював. Тільки єдине не зміг –
Зберегти свої теплі дитячі фіалкові мрії…

Міг дивитися вслід. Відчувати, як пахне полин.
Вічна вищість землі заколисує степ безупинно….
…Будуть інші шляхи. Буде щастя. Народиться син.
Й безпритульні надії пригорнуться ніжно до тину…
2011 рік

***
майский жук с золотистым взглядом
стонет над гладью реки
древнюю песню он исполняет
хозяйке Большой Воды
выйдет она
лунным светом сокрытая
в бледном сияньи волос
будет их дом до утра светиться
нездешнею роскошью рос...

утром дом растворился в тумане
скрыла ее вода
он улетая коснулся крылами
и выдохнул песню в меня
*

Дерево роду – на ньому самі черепи,
Дихає вітер минулих життів перегаром,
Я не боюся торкнутися їх, але ти
Руку відводиш мою, як від смерті... Примари
Душами предків зовуть мене в різні світи,
Скільки розвелося в пеклі їх і у Едемі,
Поки святою землею водив мене ти,
Доки від сяйва його ув очах стало темно,
Трісло каміння від подиху сонця, а ми
Сховані під парасоледолонею йшли
Сходами неба, пліч-о-пліч, нагі і німі,
Просто вклонитись безмежній його душі...

Команду чекати на мінному полі,
Де голос комбата насвистує долю.
Журилась тополя, мов змучена мати,-
На смертному полі стояли солдати.

-Вперед!- аж до п'ят дрижаками проткнуло.
І кілька хлоп'ят вмить у вічність пірнули.
Позаду, повсюди - заслон автоматний.
Приречені люди, вперед - помирати!

Безжально воронки солдатів ковтають,
Нові похоронки ридання збирають.
Мов чорні ворони - зловісники долі-
Листи похоронні - із мінного поля.

Подивилось сонце розгублено
(Краще бачити б не довелось),
Як життя,лиш тільки пригублене,
На траву вином пролилось.

Помирав він дниною гожою,
Молоком піна на устах.
Волею людською,не Божою
В небеса зринав,наче птах.

Небуття нагрянуло хмарою-
В ній земний розтанув талан.
І ставало тіло примарою,
ЗагортАлось в смерті туман.

А в повітрі мжичками-кулями
Пролітали нові жахИ.
І комусь життя чиєсь муляло.
І творили люди гріхи.