Зупинилась на хвильку послухати вічність -
Може, пані висока шепне щось мрійливо,
Запила тихим подихом катастрофічність,
Запинаючи мрії комет чарівливо.

Може десь полетіла шукати свідомість,
Мерехтливу,заїжджену сірість феєрій,
Почувати молекули світу вагомість,
Спокушати ангельські душі бактерій.

Пролетіла безоднею людського гріху,
Посміхнулось Сатурну промінням галактик,
Здивувалась щоденності бистрого віку,
Розкривала загадки захованих свастик.

Розпускалась громами над полум'ям снів,
Розпинала зухвалість хрестом Ватикану,
Цілувала космічного пса, щоб не скнів,
Обіймала спокуту вогнями вулкану.

Обережно зійшла на орбіту Землі,
Завагалась плескато небесним корінням,
Розплилась у зірковім арктичнім теплі -
Тиха ніч опустилась під вії Вкраїні.

Краплі солоду в голосі марились,
І на листі іскрилась роса.
Між серпневими сонними хмарами
День новий свою казку писав.

Розлетілися спогади бджолами
Поза межі буденних розмов.
Стали вільними, сильними, голими,
Чорним жалом жили між думок.

Закружляли між квітами парами,
І зривались за обрій рої.
Між серпневими сонними хмарами
Загубила всі сенси свої.

04.08.2011

На Цейлоні святому
Є кипарис високий,
Розкішний, тисячлітній,
У світі одинокий.
Журчить з його коріння
Малесенький поточок,
Ніхто не тямить, щоб він
Зронив один листочок.
Як перший лист ізронить,
То твердо вірять люде,
Хто з'їсть отой листочок,
Той вічно жити буде.
І довгі вже століття
Побожнії буддисти
Стоять під кипарисом,
Читають акафісти.
Звернувши очі вгору,
Перебирають чотки
І ждуть, аж з кипариса
Впаде той лист солодкий.
І ждуть собі безсмертя,
І мруть один за одним, -
Нові приходять з серцем,
Прагнущим і голодним.
І ждуть того листочка -
Ніяк не відірветься!
І ждуть, і мруть в тій вірі,
Що хтось його діждеться.

Кажуть, нерішучі революції
Схожі не на секс, а на полюції.
Й "сексуальний" маємо урок:
Маскувавсь під Перця... Огірок.
В результаті - "сексуальна" кваша:
Вже повсюди... перці, та - не наші.

Коні місяця у повні
Йдуть, де водопій,
Втомлені і маломовні.
Кволі і сліпі.

Ніч їм попускає віжки,
Ніч дарує сон.
Місячної кінь доріжки
Кожний – автохтон.

А за ними – фаетони,
Мовчазні пани.
А за ними – сонця поні,
Очі вогняні.

У повітрі пил і смута.
Я лечу навскіс,
В черевики смерті взута,-
Кінь бо не доніс.

2011 р.

Я – веселий сантехнік Іван!
Унітаз, умивальник, біде
Я монтую на плиття тверде
І підводжу до кожного кран.
Два дзвіночки на день – не межа!
Інструменти чекають в авто.
За кермом, то не питиму сто ,
І в дружини - спокійна душа.
Ні, не графік у мене й не план,
Та щовечір її віддаю
Всю щоденну заплату мою,
Я ж бо добрий сантехнік Іван!
Наскладаю бабла на басейн,
Побудую на заздрість усім
І купатися будем у нім
Я, дружина і пес Бармалей.

04.08.11.

Тарас, таврований хрестом,
Стогнав вірша вікну навпроти.
Серпневі промені скорботи
На шибку тиснули снопом.

Ще животіло сиве сонце.
І я питав у нього - хто це?

А ще й себе тоді не знав!
Та відчував і я, малеча,
Як той гаптований предтеча
У сірих сутінках вмирав.

2007

Давно над Журавлівкою
Не видно журавля.
Чи згордував домівкою,
Що й не пахка рілля?

Чи вже несила знатися
Й не знати доброти?
Чи лячно повертатися,
Де ждуть (чи й ждуть?) брати?

Вже й Журавлівка виросла
З очеретів-боліт...
Душа, неначе виразка,
На чужині болить.

Дарма топивсь горілкою -
Одна така земля!
...Коли ж наж Журавлівкою
Побачу журавля?

Пародія

Прокидáюсь – поруч Хтось…
Не рогатий – знать не лось…
Без рильця – бо має ніс,
І без хвостика – не біс!
Не згадаю вже сама,
Що було і де… Дармá!
Тихо так встаю (без слів) –
Хтось сердито засопів!
Налякалася – лежу
(Хоч не ліз би “за межý”)
Де там! Хтось вщипнув мене –
Чую – ніченька мине…
Мала з Хтосиком, нівроку
Аж до ранку я мороку,
Що приємна і знайома –
Не долає Хтося втома!
Думала – не зможу так!
Ой ти, Хтосику, й мастак!

… А під ранок (чи здалóсь?)
"Та це я…” - бурмоче Хтось,
Стало смішно вже самій:
Той чудовий Хтось- то Мій!

04.08.2011

Наш любий Києве! До тебе,
Як на паломництво, ідуть,
Світліє над тобою небо,
І серце нації, й майбуть.

І все, чого давно не чути, -
В Софійських дзвонах ожива.
Гримить майдан: Вкраїні бути!
Дрижить по норах вся "братва".

Тріщать мішки. Тремтять іуди,
А "примоскалені" - мовчать...
Ми є Народ! Ми справді - Люди!
Нам гідності не позичать!

Колиска наша - то Свобода,
А пісня - шум Дніпрових вод.
Із Днем народження, народе!
Ми вже - не натовп. Ми - народ!

Старший Хтось малого Хтося
Ухопив вночі за носа,
Хтося Хтось спихнув із печі,
Хтося Хтось вщипнув, до речі,
Хтось скотився й загримів,
Хтось сердито засопів.
Хтось питає:"Хто це вліз?
Хто хапа мене за ніс?"
"Та це я, - буркоче Хтось,
- Отаке наснилось щось,
Сам не знаю, що було,
Та добряче загуло!"
Мали Хтосики нівроку
Уночі таку мороку!
Ось нарешті тихо вдома,
Подолала Хтосів втома,
Старший Хтось і Хтось малий
Сон зустріли чарівний.

(Із Станіслава Пенева)

Вода у наступі, безжальна,
вкриває піна камінь кожний
і кришиться порода скальна –
ніде сховатися не можна.

Затока бідна ледь встигає
поперед хвиль звести фортеці
і віжки течій натягає –
тримає берег у вуздечці.

І неозорі водні милі
відкриті, і безперестанно
звучать попід домами хвилі,
мов клавіші фортепіано.

2011

Я – неба ситець, рваний голос чайки,
Що збиту вись підхоплює дощу.
Я – цукор твій. Мене лиш в чай кинь,
В окріп гарячого “прощу”.

Я – нотний стан і стан душі твоєї,
Обірвані шпалери на стіні,
В обкраденій художній галереї,
В портретах, ненаписаних мені.

Я – неба ситець, латаний вітрами,
Під парасоллю вічного “люблю”…

2006

Надзьобані сутінки
Кришилися зорями
І васильком синім
Дихав ладан:
Вмирають тіні,
Та не вмирають душі –
Вірять сосни, що
Стануть небом…

2008

Горять міських будинків ватри...
Старі платівки Ф. Сінатри...
І тиша ділиться прожитим.
Ти можеш на ніч залишити
Свій аромат жасмину й віскі.
Балкони – вулиці-колиски
Старіють, бачачи це місто.
Ти можеш сісти. Хочеш їсти?
Помріємо про місто Лева
Й посадимо разом дерева
В моїм дворі у передмісті.
Я прошепчу разів ще двісті,
Як я люблю тебе, дуреля....
А пам’ятаєш акварелі?
Мої тобі смішні малюнки,
Дніпро і перші поцілунки,
Твоя у ритм красива проза:
У ній щось з Ніцше і Спінози;
І блюз кімнати, кухні сутінь,
А повінь ванни надвечірня?
В тобі щось непохитно-вірне
Живе в ефемних мегагерцах,
В таксі маршрутних і у серці
Твойого міста, і в мені...

(Із Станіслава Пенева)

...І в лагідних обіймах-берегах
скидає льолю каламутну хвиля
і завмира, покірна і нага,
безплотна – заніміла і безсила.

І берег погляда на кращу з хвиль –
від пристрасті її боронить суша.
І тугу відчува, і лють, і біль,
Негойні рани заховавши в душу.

2011

знову я залюблена укотре
в серпень довговязий і цибатий,
у волосся із відтінком жовтим,
і у звичку топлес засмагати,

у налиті яблука медові,
у округлість помідорних китиць,
у поля, у очі волошкові,
погляд очі-в-очі надивитись,

у тумани і росу ранкову,
у твої натруджені і темні
руки, і розкреслені долоні,
і у мрії наші потаємні,


у сніги на маківках у Альпах,
і у білий одяг наречених,
у тенети пристрастей, кохання,
пульс і натиск крові в моїх венах,

голод і у стан «чекаю зустріч»,
в магію очей твоїх зелених,
у відтінок шкіри, плечі, губи,
у життя під емоційним креном.

Не виховуй мене. Не зоставлю свою автентичність.
Я така, яка є. Ти прийми, а не можеш – покинь.
Я з тобою і так у собі загубилась, практично,
Тож уникнемо вдвох запізнілих і марних прозрінь.
Не випитуй в очей, чи ночує сьогодні в них щастя.
Здогадаєшся сам. Почуття – не умовний рефлекс.
Я й сама так живу: одночасно секрет і підказка,
Неслухняної власної долі безмовний суфлер.
Не старайся збагнуть. Не розкинеш мене по полицях.
Ти зі мною чи ні? Вибирати потрібно колись.
Я сама по собі – сильнодіюча, пряна, левиця.
Хочеш – поруч іди, або всі намагання облиш.
2011

Гарбузи чекають на невдах, гарбузів тих нині – незліченно!
Втомлені, вляглися у дворах…Їх у хати котять наречені:
Штурхають розпечені боки, думають роздати їх побільше…
Де ж ви, шанувальників валки?.. Вітер насміхається і свище –
Він-бо знає, хто пришле сватів: парубок, що без роботи виє…
Фермера не буде й поготів - в фермера є жінка… при надії!

…Може, в місто з’їздить, пошукать? Там же їх – ого! – на кожнім кроці…
Гарбузи глузливо гелготять: «Ой, не підеш заміж в цьому році!»
Однокласник виїхав у Рим (нині й чоловік – за покоївку!).
Інший – від горілки, молодим…Гарбузи залежаться у дівки!

- Що ж робити, мамо? Може, нам на наступний рік поменше сіять?
Чи згодуєм потім кабанам, та й зітрем на тертушку… надію?..

- Будуть і без того кабани! Гарбузи назад викочуй з хати.
Бо сватів же - Боже борони! - пугалом пикатим налякати!
Будеш в парі, як і я жила: будеш дбати, смажити й варити.

…Клятий, виглядає з-під стола – хоче в мандри світом покотити!
Ти його у мандри відпусти, та вручи комусь по Інтернету:
Дай йому зернятком прорости, хай потішить десь Наталю й Свєту –
«Професіоналок», що в чужбу вербувались «посуд витирати»…
Кинь ту «гарбузяну» ворожбу: знайдуться й без Гансів парубчата!
Ти мені онуків народи: щоб мої були – у шкірі й слові…
Геть від нас, перестарки-плоди! Вішай, доню, на вхідні підкову!


2010р.

Тихіше гамору синиць,
ледь чутно. Торкнулась
крилами й хвостами. Запаморочила,
на мить, чутливими вустами.
Уся сукупність таємниць
і сутностей пройшла крізь ґрунт -
тепер на дні криниць.

Схоже, ще б дещицю нам, і,
танець грому й блискавиць
розворушить серця на свіжості ковток,
на бунт!

І сльози б потекли з очей,
бо вперше світ пізнали
й сприйняли увесь абсурд речей,
й згадали як тремтіли...
тихіше гамору синиць.

2011

II.
В парку є одна стежина,
Де колись ходила ти, -
Бачиться, в піску сріблястім
Міг би ще твій слід знайти.
Край стежини проста лавка -
Тут сиділа ти не раз,
Тут прощались ми востаннє...
Тут мені твій промінь згас.
І коли на серці туга,
Наче камінь затяжить,
Закиплять в душі питання:
" Пощо жить? Для кого жить?".
Я спішу на сю стежину
І розшукую твій слід,
І відсвіжую твій образ,
Що в душі моїй поблід.
І гляджу на лавку з жахом,
Чи не мигне тінь твоя?
І сідаю й тихо плачу.
Се Кальварія моя.
VII.
Вже три роки я збираюсь,
Щоб побачити тебе,
Та коли лиш соб наверну,
Щось усе зверта цабе.
Я боюся твого ока,
Твоїх уст, твого лиця,
Як страшного суду свого,
Як фатального кінця.
Якби знав я, що побачу
Вроду пишную твою
В незів'ялім, повнім блиску, -
Я побіг би як стою.
Якби знав я, що побачу
Усміх на твоїх устах,
Гордощі тривкого щастя, -
Я б злетів туди, як птах.
Якби знав я, що почую,
Притулившись край вікна,
Твій веселий спів, розмову, -
Я б спішив туди щодня.
Твоїм щастям, наче сонцем,
Я би серце грів, слабе,
Завидів би твоїй долі
І - забув би так тебе.
Та боюсь, моя небого,
Що не так тебе знайду,
Що вписалися турботи
Й сум у тебе на виду.
Що приглух твій срібний голос,
Що надломаний твій хід,
На лиці твоїм побачу
Чистих сліз гарячий слід.
Бачити, як ти сумуєш,
Як ти плачеш у кутку, -
Боже, ні, і в пеклі муку
Не зсилай мені таку!
Чути жаль твій і докори,
Чути серцем, бо уста -
Знаю - й слова не промовлять, -
О, при думці тій густа
Пасмуга якась кривава
Застилає світ мені...
От тому боюсь відвідать
Я тебе в далечині.
XI.
Я поборов себе, з коріннєм вирвав з серця
Усі ілюзії, всі грішні почуття,
Надії, що колись вільніше ще дихнеться,
Що доля ще й мені всміхнеться,
Що блиснуть і мені ще радощі життя.
Я зрікся їх навсе. У тачку житєву
Запряжений, як наймит той похилий,
Я мушу так її тягти, покіль живу,
І добре чую се, ярма не розірву
І донесу його до темної могили.
Мені не жаль житя, бо що ж воно давало?
Куди не глянь - усюди браки й діри.
Робив без віддиху, а зроблено так мало,
І інших зігрівав, аж на кінці не стало
У власнім серці запалу, ні віри.

Осіннього ранку proprium:
перехоплює подих.
Вакуум простору, стискається в сум.
Мох старих стріх.
Туманом склеїв легені.
І рух сповільнився, і серце
вже здатне на струм.

2011

Сльози і кроки – потоки й мости,
солені ноти і прісні.
Свашці кирпатій доріг не знайти
в царство крислатої пісні.

Віхи епохи – гербарій з гербів,
віхоть планиди сухої –
викажіть вітру мовчання гробів,
що не знайшло супокою.

Хай рознесе він по гніздах сердець
віхолу часу і спрагу,
з неба відлиє для слова свинець,
для Батьківщини – відвагу.

Б’ється у грудях, тремтить на щоці
і розпинається щемом.
Сльози і кроки – правда і ціль,
поки не всохли – живемо.

Поки до щастя стежина летить,
колір міняє сутанний,
поки ще тепло мені від ходи
а між акордів – духмяно –

сльози і кроки – потоки й мости,
солені ноти і прісні.
Хто би струною тебе пригостив
й голосом, вигнана пісне?

3 Серпня 2011

Але якщо твій хрест –
це я, -
забутий дім,
безсонні ночі –
мені болить любов твоя
і вірші бісівські,
пророчі.

Але якщо ні рук,
ні ніг
і там, де очі,
білі плями –
я визнаю себе, як гріх,
як зло
химерної Омани.

Підступне лихо, ой - підступне!
Бува, лишень ногою тупне
І вже сіріє день від нього,
І вже кривулиться дорога:
В потилицю жорстоко диха
Неждане, проклятуще лихо.

Втекти бажаєш. Ноги - ватні,
Лещата лиха акуратні
Додолу хилять добру долю,
Полонять думи, гнітять волю.
Зігнуло лихо раз і вдруге
І - ти не витримав наруги,

Упав... Втекти ж не стало сили:
І страх, й недоля - повалили.
Нестачило сердезі духу
Вхопити лихо те за вухо,
Піднять на глум потвору дику
І... зацідити їй у пику!

Хоча у народу вродило не густо,
Залізли до нього козли у капусту.
І, хоч небагато тієї капусти,
В кишенях козлиних- капусти не пусто.

Тут сірі вовки налетіли і гордо:
Одного за горло, а іншого в морду.
І, щоби не стало в козлiв зовсiм пусто,
Козли i вовкам уділили капусти.

Така вже вона, іронія зла-
Годуємо вовка ми і... козла.

Невротичними краплями – сльози змарнілих зозуль…
Ти бажав би... спинити мене, але слід звечорів…
Я хотіла б почути (слова поділивши на нуль):
«Перетвориш на янголів сірі старі ліхтарі?

Розітнеш забуття загрубілих забруднених трав?
Віддзеркалиш дитинство? Теплом перевершиш блакить?»
…В невідомість янтарну хтось інший тепер завітав…
Тільки холодно тут. І зозуля зрадливо мовчить…
2011 рік

смикаю за рукава час
то щоб швидше а то щоб став
заварюю каву чай
пускаю вінки на став
запалюю на вікні
свічку
пічку топлю
лю
люблю
голос твій сміх і тіні
рук по нерівних стінах
райські у сни падіння
тільки би на вікні
промінь не блиснув
ні
ночі б на три доби
лю
люби

Заковані слова в холодну крицю,
Живий вогонь у них не пломенить.
І дивний чар, і серця ненасить,
Мабуть, не скоро співом заіскриться.

Коли душа затвердне, як живиця,
То не проникне сонячна блакить.
І не розквітне яблунева віть,
Як мимо пролітатиме жар-птиця.

Чи пощастить знайти її перо,
А чи повік носитиму тавро,
Як той невдаха, що не любить слова.

Я не зімкну ні на хвилину віч,
Така темнюча і тривожна ніч, –
Останнє вічко – сіть моя готова!

2009

Пародія

Доброго повинно буть багато…
Мучитись дієтами щодня?
Як потягне з кухні ароматом –
Розумієш: шейпінг – то дурня!
Голодання нині не до теми
(Хоч старенький Брег – оригінал!)
З одягом, звичайно, є проблеми –
Розмір-два “докинути” в квартал…
Як відкрию шафу – ностальгія:
Ну невже носила я оте?
Ой, підступна та кулінарія –
П’ять разів поїсти – то святе!
Трохи, правда, шкóда мого Ваню
(Сам іще нівроку, а душа!)
Дивиться з дверей щілини в спальню,
Але на диван не поспіша…
Все, почну худати… завтра зрáна!
Я йому влаштую “майстер-секс”!
Завтра ж щось прикину… від Лорана.
Ну а нині… Тортик ще і кекс!

03.08.2011

XVI.
Неперехідним муром поміж нами
Та доля стала! Мов два судна, море
Розносить нас між двома берегами,
Моя ти ясна, непривітна зоре!
Ще здалека слідить тебе мій зір.
Твій свіжий слід я рад би цілувати
І душу тим повітрям напувати,
Що з твоїх уст переплива в простір.
Та щезла ти! Мов в лісі без дороги
Лишився я. Куди тепер? За чим?
Підтяті думи, не провадять ноги,
А в серці холод... Дим довкола, дим!..

Все є: алергійне БЕЗ соння’n’силля енергійне.
Засклилась і дзвінко злилася з вікном і з віком.
Ці стиснені тіні на стінах й синтетичній постелі постійні
Цілунком в чоло розчулено розлучаюсь з своїм чоловіком.

Все є: слинно-сиза слизькість очей слізьми облизаних,
Три грації: А, теле і психо патія
Суміші солі й води на віях росяно-рясно нанизаних
Ефект мімікрії утворюю в його кімнаті я.

Все є: свідомість оклигаюча і збуджуюча невідомість
Декілька криків, кроків, окурків та років гарантії тіла.
ВСЕ віддаю разом з зором й розумом, матами й памяттю, натомість…


Пришвидшіть, хто-небудь, звикання до втрати широким пробілом.

О, як сліпучо Ви прекрасні!
Я у цій темі битий вовк.
Ах, Ви на дотик просто класні!
Ах, Ваші коси - ніби шовк!

Фігурка Ваша - бездоганна,
Кажу Вам чесно, не вмовля.
О, Ваші груди, як бархани!
А плечі, ніжки! Oh là là!

Ах, пречудовий, незрівнянний
Ваш погляд ніжний з-під повік.
Як еротично Ви убрані!
Як граціозні віддалік!

І аромат Ваш особливий -
Так пахнуть яблука в саду.
Я Вам приніс одне, зваблива...
Куштуйте, Єво! Бо піду!


03.08.2011

Стихає місто в літній вечір,
сон опускається на плечі
обрізаних тополь.
Гроза співає без упину,
з небес жбурляє на долину
розтяжливий бемоль.

Вечірнє небо, наче пава,
розпочинається забава
малюють кольори.
Не розумію із оселі
Хто пише небо аквареллю?
Художник де сидить?

місто пливе в безодню, три кораблі бездонні
вгору здіймають весла, плачуть русалки-хвилі
їм лоскотати скоро теплі тіла будинків
ночі повільна куля тихо пливе у скроню
ночі повільна куля пройде тебе навиліт

ніч запливає в тебе, в трюми бездомних вулиць
в чорному ставі неба срібні монети губить
так, щоб вони злипались в білих нічних ведмедів
будемо так кохатись, щоб не вони почули
просто плисти за руки й міцно стискати губи

ночі форелі жовті тихо пливуть за нею
світла гарячі пасма падають нам на постіль
міста човни бездонні тягнуть за линви краби
і не ховай нічого в ночі під паранджею
бо не сховаєш груди, бо не сховаєш постріл

Із небес я спускалася, щоб не вертатись туди.
Обережно ступала, неначебто впасти боялась.
Заміталися біло мої непомітні сліди.
Я ішла, як у сні, а насправді - лише прокидалась.

Вирувала розлука потойбіч зачинених віч.
Не захмарюйся, любий, - тобі я мовчання простила.
Із небес облітала, як іній, чи попіл, чи ніч.
До землі притулилась знеможена, тиха, безсила.

Захисти, пригорни, поцілуй, зрозумій, відведи...
Пере-літня пора, нетривка, затуманена, ось і
З небесами прощалася вперше, відтак - назавжди.
І безтямно синіла дорога від тебе - у осінь.

(ремікс)

У відчинені двері ніч постукає жовта,
На порозі твоїм скине плащик блудниці.
Кине так, як кидають газету пожовклу
На базарі, в якій продають полуниці.
І прозріння на здачу, як побачення пізнє,
В борг до ранку відпустить псів своїх погуляти.
Ви із Нею водночас, ніби й рідні і різні –
Як Петрарка й Лаура, що не вміли кохатись.
І на виворіт плащик – і на виворіт літо,
Пси повернуться ранком і на стомлених лапах
Принесуть тобі день, принесуть тобі світло,
І по плащику гості вчують пристрасть на запах.
Знов у двері твої ніч постукає жовта…

Ностальгія зачинилася у шафі,
Визирає інколи з полиць,
Одягом з дешевих магазинів,
Ароматом вялених суниць.
Дивиться в дверей стару щілину,
Одяга китайський «От кутюр»
Мріє про любов свою єдину,
Ту, якій не роблять манікюр.
Де ще ви знайдете скільки лахів
як в її запиленій душі?
Бідна пані у старенькій шафі,
Ви її від молі просушіть.

Давай убежым с тобою.
Давай убежым навсегда.
поплывём по течению с рекою,
Как будто мы - волны, вода...

Давай убежым с тобою,
Давай улетим в небеса,
Там радости мир и покоя,
Там я не одна,и ты не сам.

Давай убежым с тобою,
Давай растворимся в земле.
Мы будем и телом, и кровью,
Мы будем рассветом во мгле.

Давай убежым так просто,
Исчезнем для них навсегда!
Пусть тлеют в огне наши кости,
Фотографии смоет вода.

Пусть не будет ни слова, ни памяти,
Нас не станет, ведь мы - вне времени.
Ми свернули с пути, мы должны ити.
Мы вне света, но мы и вне тени.

Да, мы скрылись, сбежали мы.
Мы забыли про вас, ваши имени.
Не кидайте лишь наши в бездну,
Вдруг они станут вашими нитями?...

невблаганно і незворотньо
проникатиму у твій безлад
на планеті мольбертів фарб,
заґрунтованих тем-полотен.
вибухатиму надновою
у галактиці стертих пензлів
і, вигадуючи причини,
відкладатиму час на потім.

відбиваючи дивне світло,
таємничі мінливі барви
пробіжуся мазками днів
і ночей, у тобі загрузлих.
неповторних і неймовірних.
що закінчаться незабаром,
залишаючи на орбіті
безповітряний шлейф ілюзій.

Тіло на розі Незібганих Доль
Ставши на бруствер, троїсто тремтіло.
Електрозварювальник-світлофор
В тіло зайцями кривавими цілив.

Блимало п’яне пикате табло
(Чи волоцюга, чи, може, король?).
Більше поломок ніде не було –
Тільки на розі Незібганих Доль.

Він пішохода спинити хотів,
Той світлофор, що тепер альбінос:
Кидав під ноги кривавих зайців –
Свідків брехні, обіцянок, погроз.

На перехресті Незібганих Доль
Тіло жадало почути: «Вернись!»,
Тільки безжальний безхатько-король
Твердо-прощально дивився униз…

Не озирнувшись, ступила на брук…
Вдарив у спину троїстий оркестр!..
Вчись вибиратись з майбутніх розлук,
З «оптимістичних» таких перехресть.


28.06.2011.

Вечірнє крайнебо беззвучно розсвічують спалахи.
Все ближчі вони, і вже гуркіт лунає здаля:
зі сходу святого – на захід над нами, оспалими,
в гримучій квадризі по небу несеться Ілля.

Четвірка небачених коней б’є в хмари копитами,
викрешує іскри, і блискавки падають ниць.
Вогненною владою – спадком од Зевса-Юпітера –
чортів настромля він на вила своїх громовиць.

Природа слідкує за тими священними вловами
на силу нечисту. Відкрито мисливський сезон.
Ось блискавка – поряд! І реготами Перуновими
сміється все небо, і солодко пахне озон.

То над головою, а то вже – на західних обріях
Іллева погоня продовжує мчання своє.
І спалахи рідшають, мов пригаса хтось поволі їх,
і грім – що чимдалі, то більше – від них відстає.

На небі не видно ні колії сліду, ні борозен.
Які ж тут допіру були громовичні жнива!
А скоро вже Спаси, а потім – окропить нас вересень,
і небо оновиться, й буде земля в нас нова.

2008

Морським теплом навіювало в очі,
Солоний бриз, а втім, чи дивина?..
Дивіться всі, та тільки не зурочте
Як певно йде без сумніву вона.

Назад тепер те саме, що в нікуди,
Не осудіть, - не видадуть вуста.
Дивіться всі, бо більше так не буде,
Хтось написав: не та, не та… Не та.

Раптовий зойк: одна сумна пожежа,
Один асфальт спромігся на уклін…
Дивіться всі!.. З-під лоба, обережно,
Як буде день, коли не прийде він.

приторно-солоний присмак сліз,
хочеться кохання – шалу нервів,
з-під твоїх шипованих коліс
все частіш народжувались стерви...
чи тому об'їхав, полишив,
душу не топтав і не калічив?..
добре знаю, подумки грішив...
і плював на тисячі освідчень...
Казаново, зраджуєш собі,
нагуляла апетит, зібралась
на гулянку без порожніх слів,
і собою вкотре запишалась.
не сталева, та міцна броня,
від цілунків смаку не розтану...
буду із тобою до рання,
потім розчинюся у туманах...
не підходить? знов не по зубах
мій прозорий прозовий сценарій?
Казаново, недоречний страх,
поміняй колеса на сандалі,
раджу називатися тихіш,
бо який вже з тебе Казанова?
ось такий тобі присвята-вірш
тризна по звабливостей престолу.

Прагнуть цілунків знекровлені губи,
Мозок судомить пульсація рим.
Ти є водночас розрада і згуба,
Серце благаю: "Лише не згори!".

Щастя сховалося за горизонти,
Мрії принишкли у тиші хвилин.
Вже не збагну я - реальність чи сон ти?
Серце шукає одну з половин.

Важко мені є наповнити змістом
Власне життя, як немає тебе.
Спраглість бажань викладаю намистом
На плесо ночі, в обійми небес...

Серпневі дні в задумі тихнуть,
Де ти - там Божа благодать.
Не літ боюсь - боюсь не встигнуть
Тобі любові не додать!

Моя ти зіронько пестлива,
Моя ласкавко степова,
Зі мною поруч ти - і злива
Пагіння зжовкле напува.

Зі мною поруч ти - і сонце
Надії ждані роздає,
В моїм житті, в моїй сторонці
Найголовніше в світі є.

Це - ти! Це почуття весняні! -
Зі мною їх нестримна рать.
І все ж боюсь, кохана пані,
Тобі любові недодать.

Сказала я йому, як другу:
Мене для тебе вже нема,
А ти візьмись за роги плуга -
Бо грошенят у нас катма!

Геть із дивану й Інтернету,
Газети викинь і книжки,
Як хочеш смажити котлети -
Впрягайся, нумо за віжки!

Як ні, повернешся додому -
То про Грааля і не мрій...
Ти чуєш, геть іди, нікчемо!
Мене торкатися - не смій!


02.08.2011

О, як сліпучо Ви прекрасні!
Я у цій справі знаю толк.
На дотик Ви такі чудесні!
А коси Ваші - ніби шовк!

Фігурка Ваша - бездоганна,
Зізнаюсь чесно, ось Вам хрест.
О, Ваші груди, як бархани!
А ніжки навхрест - просто фест!

Ви пречудові, незрівнянні,
Ваш погляд ніжний - наповал.
Як еротично Ви убрані!
Як граціозні на загал!

І аромат Ваш особливий -
Так пахнуть яблука в саду.
Я Вам приніс одне, зваблива...
Куштуйте, Єво! Ну, я жду.


02.08.2011

Це, на жаль, нікому не потрібно.
Не тепер. Не так. Не в ці часи.
Кращий той, хто вміє вище стрибнуть,
Ніж невчасні напади краси.

Це не та епоха, люба пані!
Знаємо: душа і все таке…
Ми сліпі, глухі і нездоланні -
Місце здобуваємо м`яке.

А душа так пахне нафталіном,
Як старі немодні комірці.
Помовчіть - вас просимо уклінно.
Краще все ж синиця у руці.

Світ складний, тому не набридайте,
Бо не звикло око до сльози.
Всі і всюди вічно вимагають,
На вірші не залишають сил.

Та коли на хвилю завмираю
(Тільки вам одній зізнаюсь я),
У мені ледь чутно промовляє
Сутність спантеличена моя.
Лютий 2010

В душі твоїй нема для мене місця.
В моїй – для тебе – повна протилежність.
Байдужості кохання не боїться:
І в крапку поміщається безмежність.

2000