Милуючись сонячним літом
Ми сиділи над Бугом у парі,
Все повітря наповнилось цвітом
І по небу забігали хмари

Ти горнулась ніжненько до мене,
Наче в пошуках серця тепла,
І казала мені, що для тебе
Щастя більшого в світі нема.

Говорив я тобі, що кохаю,
Шепотіла мені: "І я теж" -
Це коханням два серця палають
Наче вогником сотні пожеж.

Твої губи цілунки вкривали,
Води Бугу спокійно плили,
Наче в небо удвох ми злітали -
Все тому, що ми разом були!

Чому, кохана, лиєш сльози?
Чому на серці лиш морози?
Чому стривожена й сумна?
Лише тому, що ти одна?

То запроси мене у свої сни,
Де будем разом я і ти
Де спокій, радість і кохання,
Й збуваються усі бажання.

Розплющиш очі на чуть-чуть
І сни збуватися почнуть,
Зірветься серце в небеса
Відчувши щастя і тепла,

Розквітне весною душа
Почуєш ніжно: "Ти моя,
кохана, в світі наймиліша
І радість моя ти найбільша!"

Настало сіро й невесело
І за вікном ідуть дощі,
Похмура осінь вкрила села,
А листя впало до землі.

Хоч вітер несе прохолоду,
Та люди хочуть ще тепла.
Але наступна пора року -
Холодна сніжная зима.

2010

Хочу до тебе, кохана, щодня
Щоб ти ніколи не була одна
Щоб твої очі забули про сльози
Щоб ти цвіла навіть в люті морози

Щоби уранці ти чула "Кохаю!",
Щоби ти знала - на тебе чекаю
І лиш тому я на світі живу,
Що усім серцем тебе я люблю!

Хочу, кохана, щомиті до тебе,
Щоби не була сумною без мене,
Щоби тебе на весь світ прослявляти
Щастя і радість тобі дарувати,

Розвіяти смуток, журбу і тривогу,
Усіяти цвітом життєву дорогу,
Хоч я не поряд і не обіймаю,
Знай, що тебе я безмежно кохаю!

2010

Я бачив сон, немов на кіноплівці,
Закарбувалось в пам’яті моїй:
Страшний вертеп, як на старій листівці,
А замість бога – жовтий цап на ній.
І люди всі сміються, розмовляють,
Та очі все ховають по кутках.
І скільки видно, аж до небокраю
Всі мертві, і хапає душу жах.
В пустих зіницях темряви безодня
І на чолі із номером печать.
За мідний гріш готові вбити сотні,
А тисячі – своє життя оддать.
А мертві, навпаки, були живими,
Із докором дивились зі світлин –
Стрункі, високочолі пілігрими
Із дахом-небом, лісом замість стін.
Веселі очі світяться яскраво,
Під одностроєм, серце де, – хрести.
Життя віддавши за свободи справу,
Вони онуків ладні проклясти.
А мертві п’ють – навіщо їм свобода?
Рабам зручніше – бо коли ж той рай?
Така вже, бач, людськая є порода:
Влаштуйся сам, на ціну не зважай.
………
Прокинувся. А сон перед очима.
У дзеркало вдивляюсь зі страхом:
Чи годен стати в ряд один з живими,
І чи не бродить смерті тінь чолом.

19 лютого 2011

схоже пора схоже
тихо дощів межи…
йолопів цих Боже
ти бережи

кинутих і пропитих
між цигарок і книг
ти бережи їх вбитих
так як живих

хай ще побудуть може
хай попишуть херню
ти не хапай їх Боже
наче каштани з вогню

ти не клади їх рядами
в києві львові скажім
їхні сумні мадами
хай ще побудуть їм

хай ще безсмертя п’яне
ходить з останніх сил
ігоре толю іване
раз василь два василь

*
Весіль багато
Цього року в гаї.
Шикуються дерева під вінець.
Каблучки з листя
осінь виливає.

Амазонка крилатих мрій,
Світла лучниця без обмежень,
Я благаю-голошу: стій!
Кінь копитами іскри креше.
Профіль юнки – на серці знак,
Невигойна-до-кості-рана.
У провалля летиш навзнак
І крізь морок кричиш: Осанна!
Тіло вершниці – тятива,
Як струна, що зіграє соло.
Бо одна часом більш, ніж два,
І грудей молочне півколо
Вигодовує немовля
Може й кров’ю. Життя – не свято…
Амазонка чи раптом я?
Чи майбутнє, що не пізнати…

серпень 2011

Цьому вагону б крила, аби обігнати Час!
Тоді, може, ще встигну на свою колію.
Більше мовчання і менше пауз,
Коли від віршів німію...
Перед очима мелькають зупинки. Кінцева - позаду.
Варто лишень повірити,
Що зірки дали слушну пораду:
"Аби лише вижити!", -
Але чомусь ховаються за синьою ковдрою зім'ятою...

Я загубила дорогу до вирію...

А цьому вагону б швидкості, аби встиг до пам'яті,
Щоб світ, хоч і навиворіт, хоч якось-таки, став на колію!

17.07.11 23.22

Літо пручається у холодних руках негоди...
День несе на плечі сонце за небокрай.
Небо, заплутане електричним дротом,
Зі страшенним громом тріщить по швах.
Вирвалася гроза. І з страшенним свитстом
Неслася по світу,
Викресуючи іскри
З-під своїх зоряних каблуків
І ламала всі знаки по дорозі до снів...
На темні стіни кімнати
Кидала колюче світло...
Сутінки трималися стійко.
Місячна варта оборону тримає совісно.

Тільки Душа... Безмовно на ліжку пручається,
Бо думки дістають. І гроза не давала спати...

Я за цей місяць уже вшістнадцяте
Намагаюсь дійти до своєї сумної орбіти...

23.07.11 23.43

Душа втекла... Пішла по небокраю.
І майже вже місяць - ні вісточки!..
А я ж себе... ще намагаюсь... обманюю:
"Чомусь не болить..." - Але хіба то на краще?!
Не затишно. Не маю для Часу місця.
І Часу, як завжди - обмаль...
Від місяця і до місяця...
До безпам'яті, бо ж без гальм!

Вже й не мрію, що щось насниться.
Бо на чиєсь недбале прохання -
Пустка. На сплетенні двох ключиць -
Душа бореться за право на існування...

04.08.11 22.49

Безсила, як хмара після грози...
Живою тінню проходжу повз стіни.
Занадто різко хитнулися терези -
І я не встигла нічого вдіяти.
Холодна кава сумує за поцілунками,
Залишена на столі, бо занадто п"янка...
Душа повертається, дзвонячи обладунками -
Не врятували, бо сталь - занадто м"яка.
Ледь живою верталась з бою... -
Час об мене зломив свій меч!
Після буденної марноти більш не хотілось болю,
Що терпким світлом блискавки пронизував ніч.
Я вижила після стріл, змочених ув отруту, -
Спасибі вітру, що допоміг!
І світла безпам"ять розуму,
Що мужньо за себе поліг!..
Три з половиною чашки вечора,
Дві жмені зірок перед сном...
Я могла б не надати значення,
Та в сни мої ти приходиш знов!..

28.07.11 00.27

Розпишіться ось тут - Вам телеграма!
За літнього неба хмарками зімят́ими.
Тільки обережно, бо сильно поранить...
Розпишіться ось тут, у пам́ яті.
Телеграма коштує дорого...
Відправник просив, терміново.
Він сам би... та ніяк не мав змоги...
Адресант заплатив півморем.
Розкрийте її до світанку!
Хоч там необмежений термін придатності.
Інструкція - на етикетці.
Ефект: Як ліки від самотності.
Бажано запивати музикою.
Пам́ ятайте: Не зловживати!

Адресант надіслав Вам Зірку,
Сказавши, що Ви й так повинні
все зрозуміти...

10.07.11 22.16

Любі серцю змалечку простори,
В чергуванні світла й темноти, -
Аж ніяк не охопити зором
І за вік мені не обійти.
Супокій, дочасний і глибокий,
Безпорадну душу оповив
Ледь порізав ноги об осоки
І поплутав течії вітрів.
Тож мені уже не подолати
Ті шляхи, що мріями були.
На яких я непомірні втрати
Понесу, напевне, будь – коли.
Та до дідька сумніви, козаче,
І скигління жалісне ізнов, -
Ти всю Україну ще не бачив
І дев’ятий вал свій не пройшов!
Велич і красу не увібравши,
Грішної і рідної, землі, -
Поміж вас блукатиму я завше
На блідому сьогодення тлі.
22.08.11.

Осінній дощ їй мрії шепотів.
Вона тихенько слухала й кивала.
…Він дуже сильно підійти хотів.
Але вона його не впізнавала…

Його дружина, його дівчинка-весна
залишилась одна у цілім світі.
Такого горя він ніколи ще не знав…
Ніколи їм вже поруч не сидіти…

Разом їм вже не бавити дітей…
Разом вже не радіти першим крокам…
Хто міг колись подумати про те,
що рік весілля стане й смерті роком…

Нічне шосе… Аварія… Швидка…
Вмивав його сльозами на узбіччі
весняний дощ… Вона… Її рука…
І вираз недовіри на обличчі…

…Сьогодні він прийшов сюди востаннє…
Прощатись…Щоб уже… ніколи більше…
Вона вагітна… З нею навік його кохання…
…Вона його не бачить…
Як і інші…
©~SIrena~

25.07.2011р.

Вже не літо, ще не осінь -
У задумі дні.
Мовкне поле стоголосе
У рудій стерні.

Розпрозорилися далі,
Марево спада.
Хвиль осонцені медалі
Золотить вода.

Пахне яблуками, сіном
Ця пора ясна.
Тільки в юній комишині
Ще буя весна.

Росла з колиски, думала цвісти...
Не тільки в пісню, квіти і думки
хотіла вбратись, а із нею ми
ростили плани... Слово, не тремти.
Ми - незалежні... Доленько, куди?
Твоя доріжка заведе мене
палаци будувати, щоб свою,
свою хатину до пуття... Тверде
нам далі виривають з-під ноги.
І діти без батьків, і сивина
доглянута не рідна. Ти прости,
о краю рідний, згірклая земля,
запряжена в чужинськії плуги.
Не вмерла, але й не зійшла з роси.
Ти все ж борися, слово, не мовчи -
Над нами небо незалежне і роки.
22.08.2011

Два десятки літ перегодя
Пам'ять, наче листя на тополі,
Дриґотить у розумі поволі
І таке мені оповіда:

- В дев’яності виткнулась нужда,
Корчилися немічні та кволі,
Мов у серпні гичка бараболі,
Заповіти Леніна – вождя.

Всілися рятівники за стіл,
Та оков уже ділились ланки
На п'ятнадцять незалежних кіл,

Україна - матінка , із бранки
Обернувшись в сонячну панянку,
Вже несла свободі хліб і сіль.

22.08.11.

Летять ридаючи лелеки,
Шукають сонця в чужині,
Несуть на крилах свою пісню-
«Ми повернемось на весні».

А скільки ж вас в дорозі згине?
Зітруться крила у журбі.
Чужа земля зітре надії,
В пошуках щастя в чужині.

То ж чи судилось вам вернутись,
Щоб в хаті рідній доживать,
Чи задля сонечка чужого
Прийдеться там і помирать?

Ой, не шукайте долі в світі,
Де сонце спалить мрії й сни,
Нема країни ,щоб любила
Любов’ю рідної землі.

Впаде наснага, як на цвіт роса,
Душа всміхнеться – і полине слово,
І задзвенить, як під конем підкова,
Якщо його ти серцем написав.

Збагнеш тоді – відкрились небеса,
І ти побачиш, як прекрасна мова,
Коли вирує в ній ріка любови,
І творяться щомиті чудеса.

Якщо за неї ти підеш на плаху,
І вистоїш один серед грози,
Чуттям ти зрілий і не маєш страху.

А совість покладеш на терези –
Без роду й мови ти, як бідолаха,
Який не вартий щирої сльози.

2005

Вдивляюсь у сніг, у призахідне сяйво,
У ніжну межу, у непевну межу.
І лінії тоншають.
Знаєш? – Не знаю.
Тінь мружиться тихо.
Скажи. – Не скажу.
Я тут, до холодного скла притискаюсь,
Пускаю коріння в одвічній воді.
Ти чуєш? – Не чую.
Звикаєш? – Зникаю.
Синіють сніги на обгортці видінь.

Не те, щоб втомилася. Теплі тенета,
І нікуди звідси, не треба. Дарма
Малює на шибках автопортрети
Скуйовджена сива зима.

Приспів:
Сніг
Недоторканий,тихий , чужий і печальний
Сни,
Що синіють у чорне провалля і гаснуть,
Спи,
Моє серце – посудина, б’ється на щастя,
Падають світлі уламки в долоні -
Лови…

2.

Сніжинки іскрять світлом ламкості ліній,
Не знають, як схожі краплинки води.
Безмірність безмірності в кожній краплині,
Ти бачиш? – Неначе.
Ходімо!
– Іди.
Вмерзаю у світ, і осердя німіє.
Крізь сутінь до суті, не пан, не пропав.
А ніч марить гавкотом, ниє і виє,
Сміється, й на жести чудні не скупа.

Слова затерпають, озвуться востаннє,
Чекай і вдивляйся в затертість небес.
А я буду там, де до світання
Завія цитує сама себе.
2010

Закодовані закордонами.
З перестиглих медово крапле
Усвідомленими судомами
Та казковими крібле-крабле...

П'ятикутник затиснеш кутніми,
Самовпевнений дегустатор.
Що із того, що не підсудні ми?
Для багаття - не забагато!

Астенічними тель-авівами
Заримовані всі дороги.
З переливами линуть ринвами
Зливи, сльози, пісні, тривоги...

Три мости перекреслять речення,
Де в іменника берег скельний.
До побачення, моє зречення.
Може, стрінемся в снах пекельних.

2010 р.

Нам всегда был как-то родней и ближе
Санта Клаус, тот, под хмельком который.
Новый Год опять начался на Фиджи,
Но, быть может, весь не уйдет в оффшоры.

Расписного чуда ингредиенты
С каждым годом все щетильней и краше.
За высоким посвистом президента
Увязают в сладком надежды наши.

Беспредельны улицы. Наших судеб
Намело изрядную горсть в сугробы.
Выпьем боли, что ли, - как только люди, -
В сердце б не было пусто чтобы.

Но о боли - к слову, а в целом - счастье
Всех нас ловит прямо за рукавицы.
Вездесущей явью предлог раскрасьте
И айда за Шреком, кому не спится!

2011

Сушили на подвір’ї урожай:
Під сонцем красувалася пшениця,
Білів на спориші обрусу край,
Тремтів в руках райтак, як паляниця -
Відвіював полову від зерна.

Вітрець усе розводив й на горбах
Всміхалось сонце оком золотавим.
Крутивсь райтак у маминих руках,
І радість щира душі зігрівала,
Що буде з хлібом ще одна весна.

Ох уж мне эта Мэри!
Вернее - попросту Машка с ближайшей станции.
У нее русые волосы разбросаны протуберанцами.
И вообще куча всякого стильного в Фотошопе.
И в прозрачных ее глазах
Не найти потери.
У нее вообще глаза - просто двери,
Более чем все оставшееся, остальное.
То ли (в следующий миг)
Ее волной набежавшей смоет,
То ли (со временем)
Станет она,
Будто обычная домохозяйка.
И сколько у нее в голове там глупостей? -
На-ка, пойди, узнай-ка.
Но скорее всего - только белое полотно.
На все случаи жизни -
Всего одно.
Уже как бы разостланное бесповоротно.
Смотри, не испачкайся, Маша,
Не мельтеши, садись.
Садись же, садись -
Тебе не идет быть потной...

2010

...снилося нині –
розмова із Господом Богом.
Я: щось пояснюю, вкотре збиваюсь на плач,
ніби біжу не канвою балачки, а полем,
«як воно буде?» уже не питання –
стерня,
що поколола до крові і п»яти, і серце…

Голос притишений –
: дівчинко, рік промине,
і за водою спливуть, ніби листя посохле,
всі твої біди-марнички, питання пусті –
як шкаралуща горіхів – спливуть за водою…

Я (недовірливо): «як все це трапиться, як?
Люди ж не цяцьки в твоєму театрі…
сотні імперій було, Вавилон ненаситний,
Рим віковічний,
і де вони, дівчинко, де?
Там, де і сльози твої –
потекли за водою…

Святкуєм незалежність. Слів багато,
та святкувати ні з ким, як колись.
Покинули давно батьківську хату,
лелеками у вирій подались,

полинули по кращу долю дітям
сусіди, друзі, родичі, куми.
Самотньо діти виростають в літо,
не дочекавшись проводів зими.

Хати давно збудовано комфортні...
А діти слідом в чужину летять -
по закордонах стануть третім сортом,
там віддадуть і душі, і літа.

А в України свято, вже вдвадцяте.
Відродження чекаєм як Христа.
Та скільки нам обіцяного ждати?
Не той і Миргород, і річка ще не та.

А вільна Україна де? Хто бачив?
Пощо її звели на манівці?
Отак несем попереду, незрячі,
свій жовто-синій прапор у руці.

21.08.2011

Скрута у потяг засмокче з боргів
Виплисти нам не судилось знай
Той, хто до мене з тобою жив
Не має права на цукор і чай

Злість з’їдає солоні сліди
На простирадлах а-ля плацкарт
Протяг у вікнах, та менше з тим
Тамбур, вагон, запальничка, старт...

Знаю, ти не чекаєш давно
І не пишеш у ніч листів
Потяг мій запізнився знов
Вісім-шість. Сімферополь-Львів

Сніп сивини, фарбований у ніч,
зненацька перехожих протаранить.
Люд поспішає, лине врізнобіч…
Німе кіно на тріснутім екрані…

Сніп сивини у жінки на чолі –
затерплий терен на застиглім листі.
Роки прожиті, певно, чималі,
а руки – помережані й драглисті.

Те сиве пасмо – вража ворожба,
ЗакушерІлі молодості плавні…
А фарбування ріже без ножа -
хоч як не пести коси в різнотрав’ї…

Літописом гіпотетичних свят,
хронометром загублених ілюзій -
порожні ножни впали – не піднять…
В них, замість шаблі – мартиролог друзів.

Пасками підперезані дощі
полощуть світ, фарбований у морок…
…Буває й так, що поруч – ні душі.
Самотність вправно владарює двором.


2009р.

Не слухай їх.
Тобі не буде легше.
Не буде «якось» і не буде «краще».
Так хочеться чкурнути десь далеко
І залишити всіх напризволяще.
Нехай плетуть своїми язиками
(В чужих розпуках звично копирсатись.)
Ніяка чакра і ніяка карма
Не перепише те, що вже позаду.
Ти мусиш йти тунелем безнадії,
Коли завмер на вдиху весь твій кисень.
Віднявши в себе право на падіння.
Без розпачу. Без жодних компромісів.
Тунель колись мине. І буде поле.
А, може, ліс. Щоб тільки просто неба.
Ти мусиш йти вперед без меланхолій –
Дитячі очі дивляться на тебе.


21/08/2011

Вчусь посміхатись, любити, радіти.
Вчать помилки, попаплюжені мрії.
Вчать доброті, що здолати зуміє
кривду і зло, - обездолені діти.

Вчить твоя зрада моралі забутій -
як не робити ніколи й нікому.
Вчитиму сина: дорогу додому
завжди знайди з-поміж всіх на розпутті.

Вчусь обережно й, либонь, недоречі.
Дивна наука гірка і контрастна:
серце спинилось назавжди дочасно -
посмішка вперше осяяла вечір.


серпень 2011

Неначе сни в полон взяли
Солодкі запахи навколо, -
Незвично спиться так, коли
Цвіте пахуча матіола.
Як на фіалках ночі тінь
Іскриться срібною росою, -
Нестерпні марева видінь
Шумлять у снах барвистим роєм.
І глибоко в душі на дні
Ночами радощі та болі,
Якщо стоїть він у вікні –
Цілющий подих матіоли.
21.08.11.

Тече Дніпро по вільній Україні,
Шліфує кручі, змінює роки.
У ній ціную кожен день віднині,
Лише лунають стомлені плітки.

Хтось каже, що моя країна бідна,
Що їй дорога в темне небуття.
Та Україна – це робота спільна:
Робота і любові почуття.

Хтось каже, що у ній «хохли» ледачі,
Горілка й сало – кращий друг душі.
А наші руки - сильні та терплячі.
І для сусідів, ми товариші.

Гнучкі Карпати, пагорби і схили
Широке поле, затишні сади -
Ви наш народ красою наділили:
Дивись у відображення води.

Жовтіє жито золотом гарячим,
Зерно обдує теплий вітерець.
Не будь лінивим і не будь невдячним -
Вже доспіває запашний хлібець!

Тебе я більше не чекала,
А все ж минуле ще болить.
Надій ніяких не плекала.
Я просто знала: ти – це мить.

І ось давно усе минуло,
Зіткало суті полотно…
Та ми з тобою не забули,
Як щастя стукало в вікно…

Злітало горлицею в небо,
Губилось перлами в траві,
Спішило сонечком до тебе,
Минало хмари грозові.

Здавалось вічним буде літо...
Чому ж з тобою ми на "ви"?
Дощами-сльозами омиті
Пучки пожовклої трави.

Зойк із загубленого раю
Колючим жалом впився в кров…
Кохаю, каюся, страждаю!
Вмираю й воскресаю знов!

Ти будеш жити і тоді, коли умреш, -
Зіходить знов-таки бо сонце спозарання,
Земля пульсує в голубій душі небес,
Хмарини білі – світла туга сподівання.


За бірюзовим днищем - хід у небуття,
Химерний острах потойбічного тунелю,
Веде людей туди поденна путь життя,
Як вів Мойсей ізраїльтян через пустелю.

Тоді багато полягло із них кістьми,
Зневірених у промислі святім Єгови.
Без віри у майбутнє обернемось ми
У барахло на звалищі світобудови.

21.08.11

Була юність
і світ видавався яскраво-красивим,
І життя вистилалось тоді килимами до ніг,
Кожен крок, кожен сон, кожен подих був стигло-звабливим -
перше диво, цілунок, кохання і холоду сніг…

Була зрілість
і час видавався нестримно-квапливим,
Крокувала вже доля поораним полем життя...
А зажура на скроні туманом влягалася сивим,
Та всміхалося серце ще дням, що вели в майбуття.

Була старість
і світ видавався непевним і дивним,
І втікав кудись час, покидаючи схилений стан...
Усміхалося сонце очима малої дитини,
Проводжало минуле, що тануло ніби туман…

Була мудрість
від віку і років цілком незалежна
як світилась у юних, й відсутня в старечих очах,
що глибока, як море, безкрая, як небо безмежне
струменіла в серцях, де любові вогонь не зачах.
2011

Анна Ахматова
(переклад)
Повстречались мы с тобою,
Только несколько минут
Говорили рядом стоя,
Словно вдруг случайно двое
Земляков сошлися тут.
Что-то я спросил такое,
Мне ненужное вполне,
Про идеи, но пустое,
И не то, совсем другое,
Что сказать хотелось мне.
Рассудительно ты, пани,
И свободно речь вела.
Мы расстались как в тумане,
Только ты мне на прощанье
И руки не подала.
Ты кивнула, кончив дело,
И пошла к себе домой.
Я стоял остолбенелый,
И бессильный и несмелый,
Взгляд мой крался за тобой.
Я ведь знал - в минуте этой
Рай скрывался мой тогда:
Два-три слова, но согреты
Обаянием привета,
Все решили б навсегда.
Проиграл! Своей рукою!..
Не поставить точку вновь.
Что в душе щемит такое?
Безнадежная любовь.
..................................
Іван Франко
(оригінал)
Раз зійшлися ми случайно,
Говорили кілька хвиль -
Говорили так звичайно,
Мов краяни, що нечайно
Здиблються з-за трьохсот миль.
Я питав про щось такеє,
Що й не варт було питать,
Говорив щось про ідеї -
Та зовсім не те, не теє,
Що хотілося сказать.
Звільна, стиха ти, о пані,
І розсудно річ вела,
Ми розстались, мов незнані,
А мені ти на прощанні
І руки не подала.
Ти кивнула головою,
В сінях скрилася як стій,
Я ж мов одурілий стою
І безсилий за тобою
Шлю в погоню погляд свій.
Чує серце, що в тій хвилі
Весь мій рай був тут - отсе!
Два-три слова, щирі, милі
І гарячі, були б в силі
Задержать його на все.
Чує серце, що програна
Ставка вже не верне знов...
Щось щемить в душі, мов рана:
Се блідая, горем п'яна,
Безнадійная любов.
.....................

Якби усе так легко удавалось,
То щастя б буднями здавалося усім,
А так дозовано його шукають
Посеред пересічної брехні.

Колись життя ще святом нам здавалось
І фартом розпускалось навесні...
Одної миті доля обірвалась -
Залишились лиш кості на землі.

Усе колись проходить і минає,
Сивіє серце в невгамовності щодня,
В душі постійно дика маячня

Хвороб і сварок впевнено шукає,
Лиш точиться навколо нас брехня,
Яка не проти нового л..на.

17.08.2011 року Сокаль

Життя постійно утікає, мов пісок,
Продажністю в щоденності іскриться
Та холодом проймається висок,
А постріл в душу угризається велично.

І все проходить, наче клятий сон,
Лишаються мазки гріхів розкритих,
Лиш хочеться згорнутися в клубок
Та в немочі, мов сіромаха, вити.

Однак проходить тихо день за днем,
Шукають щастя люди у коханні
І дякувати Богу, що іще живем.

Що ще щось виграємо у змаганні -
Колись Фортуна нас таки знайде,
Щоб світлим оком на буття поглянуть.

16.08.2011 року Сокаль

Тремтить на плесі місячна доріжка
Й ховається у гострій осоці.
Ковшем збирає вечір зорі нишком.
І знов моя рука в твоїй руці.

У келих ночі вллється рута-м"ята,
Снодійним трунком у липневу ніч.
У лоні літа, у зелених шатах
Безмертним дотиком торкнешся пліч.

Цей дивний сон насниться аж до ранку,
Засвідчивши кохання таїну...
Блідими ж стануть зорі на світанку,
І я відчую присмак полину.

Вже вкотре осінь тулиться до літа
Туманно сивим з холодом чолом:
Жоржино розквіта барвиста свита
Та ріллями чорніє за селом.
А день спішить, немов на вечорниці
І мітить позолотою сліди,
І Спасом світлим урожай святиться,
Духмяно намагнічує сади.

Вже вкотре літо пахне короваєм,
І на ожини кличе: «Назбирай!»,
Манить зваблива стежечка до гаю
І в полі рум’яніє виднокрай.
А вечір йде із свіжістю терпкою,
Приводить зоряниці чи дощі
І хлипне зрідка вітер за рікою,
Щось зашепочуть вражені кущі.

Що таке ВСЕ, якщо тиша займає луги,
Розливається степом і собою його покрива?
ВСЕ – це нічого, шепочуть дуби навкруги
І в такт їм кивають кущі та зітхає трава.

Що таке ВСЕ, у оточенні болю сліпого в душі?
І крихти почуттів розлітаються бризками в світ.
ВСЕ – це задарма утрачені, пройдені дні
І незірваний ніжності, знову зів’ялений цвіт!

Іде вперед задимлена тривога,
Веде підозру вправно за собою
І відкриває для самотності дорогу,
Протоптану сміливою ногою.

А почуття завіреного щастя
Летким стає і з кожним кроком тане.
Душа благає ніжного участя
Та сили попросить його не стане!

Беззвучно губи в небо загукають,
Погляд стьмяніє, зазирнувши в правду…
Таке не всі в житті переживають.
Та як такому тоді дати раду?

липень, 2011 р.

І знову дощ пере на клумбах квіти,
Я в подушках, ув’язнена, лежу.
Мені би тільки дощ цей відболіти,
Занадто затяжний він, як для літа,
А сонце блимне – певно, побіжу.

Як денервує вся ця неспроможність!
В самій мені набралось море сил.
Ти ж не лукавив? Сильна я? Отож-то.
Чому ж лише ковток зробити можу?
І той до вуст, будь ласка, піднеси.

Нездужаю… Зарано помирати.
Всі метушаться, бігають, а я
Лежу так нерухомо-винувато,
Блідий пергамент і слухняна вата,
Дощів марудних стомлений маяк.

Пусті пуделка несмачних пігулок,
Та не від них я, любий мій, зцілюсь,
І не тому, що слабне грому гуркіт,
Що сила є вже у судин завулках…
Одужую від того, що люблю.
28. 06. 2011

Вдруге заходжу у ту саму річку…
Ті ж береги і така ж каламуть,
Та ж течія, безперервна, як вічність.
Що ж я незнаного можу збагнуть?
В ту саму річку!
І як воно вийшло,
Що повторився перебіг подій?
Струшую краплі останнього смислу
І починаю… іти по воді.
23.06.2011

Ми занадто загралися в сильних,
Огорнулися дивними хобі.
Ми драйвові, ми файні, ми стильні,
Які хочеш, та тільки не добрі.
***
Ми занадто багато голосим
Про високе, моральне, про волю.
Продаємо, одначе, за гроші
і державність, і правду, і долю.
***
Ми занадто загралися в Бога,
зупиняємось в черзі до раю.
Марний вислів тамує тривогу:
"Ненароджені не помирають"!?!

21.08.2011

По-осінньому, брате,
зодягнемо душі у злато.
Проведемо у злуці,
в родинному колі пісень.
Бо сьогодні те рідке,
згори подароване свято
І такий особливий,
осяяний радістю день.

Поворкуємо, друже,
бо спільних у нас тем багато.
Пронесемося з вітром
на сонячних крилах думок.
Протаранимо злісне,
нависле над нами закляття.
І зустрінемо небо,
в мрійливому гурті зірок.

Попрощаємось, рідний,
зворушимо чашу мовчання.
Бо минувшість в майбутність
розлукою знову гряде.
Закарбуємо в серці
на згадку це пізнє зітхання,
І тоді та блакить вже
надовго поглине тебе.

По-осінньому, брате,
зодягнемо душі у злато...

Мене всього спили до денця
Щоденних муз чужі уста
І залишилася у серці
Розчарування гіркота.
Немов якась незнана сила
Незримо в душу увійшла
І поламала мріям крила,
Спалила спомини до тла.
Померкли барви, згасли звуки,
З душі розвіялось тепло, -
І обхопили вперше руки
На мить у розпачі чоло…
20.08.11.

Давай замовимо більше рому,
поки розмова не зупинеться на перехресті.
Поки ти мене ще хвилюєш, соромиш,
поки ти ще зі мною такий милий,такий відверто чесний.

Я б годинами дивилась як твій ніс сіпається від диму,
що кільцями виходить з мого рота,
як пітніють сильно долоні,
що можна з них вичавити у стакан півокеану.
Ти ж все, що хотів давно отримав.
Мене вполював, мов здобич, поранив...

Так завжди, свіжі газети зранку,
тости з повидлом на кухні.
Мені остогидла напівфабрикатна правда,
твої слова, наче повії, дешеві й доступні.

Я не вмію так щоб боляче,
так щоб вирвати гнів разом з нігтями...

Я не готова ще змінювати стан речей.
Це 9 балів за шкалою Ріхтера.

Це період коли надто потрібне поряд
міцне чоловіче плече!

Круглий сирота свого народу,
Був я з дня народження самотній.
Корінь роду не в цілющу воду
Вглибився – засох в траві болотній.

Вимерли до пня Великороди,
Низові геть вилягли покосом,
Тож мене, безродного, без згоди
Досі обзивають малоросом.

Недруги всечасно однакові –
Виродки ж усі, гермафродити
Прагнуть козаку-одинакові
Українську пам’ять вкоротити.

Зась, кажу вам, правнуки погані
Прадідів всеславних і великих –
На всеукраїнському Майдані
Вас я не помітив, хохлопиких!

Там були правдиві українці,
Завше монолітні в обороні,
Тож не міг я всидіти в криївці
В посиніло-білім регіоні.

Світ увесь пізнав нас: хто ми й що ми
І чиї ми діти. І тоді ж я
Притьмом зруйнував своє барліжжя
Й вийшов на всі обшири-огроми!


2008