Омий лице!
Піщані гранули нехай
очистять твоє тіло.
Омий лице,
Джерельною водою!
Захват пізнавши
криштальні краплини відчувши,
бруд з долонь правдою
змивши.

Тягнули ярма, мов скоти,
знайшовши забуття у праці.
Сховали рани, за пазухи,
побачивши трагедії прихід.

Закрити сумління очі, воліли ви,
відмежувавши себе від існування.
Створити оману для душі, воліли ви,
накинувши тягар на свої плечі.

Лиш зрідка, крик і відчай
Зривалися із закутків
Печер, хатин, млинів й пустель.

Тепер ти сам на сам, ховати погляд нікуди,
Нікчемність перед тобою,
Буття нав’язливо пульсує
У твоїх венах.

Тепер ти сам на сам, з собою,
В передчутті смаку граната зерен
У передчутті гіркого, чи солодкого.
В передчутті прощення, каяття, чи забуття...
А може смерті?..
2010

Святий, Предвічний, Всесильний Боже !
Без тебе жити душа не зможе,
Земля і небо, усі стихії…
Не в них тепляться мої надії.

Що в серці ? Тайна…
Та Богу явні
Часи грядущі й події давні.
І те, що в мислях людських роїться,
Від віч Владики не утаїться.

Я вірю, знаю, що в Отчім Краю
Оселю вічну для себе маю.
Його у серце своє прийнявши –
Прозрів, Імення Христа призвавши.

Мій Бог не казка… Небесна ласка
Мені відкрила: невірство – пастка,
Гординя – згуба, запеклість – втрата,
І лиш в Ісусі – душа багата.

Бо тільки в Ньому є те нетлінне
Життя коштовне, дорогоцінне,
Життя прекрасне, що не минеться,
Бо світоносним дощем проллється.

Бог дав нами Сина, щоб ним спастися
Усім, хто схоче… Ним зодягтися.
Хто на Голгофу прийде в покуті –
В Христі воскресне у Новій Суті !

Старе минуло, потрухлявіло,
В огні священнім до тла згоріло.
Сьогодні в небо нам шлях відкрився,
Пильнуй, щоб раптом ти не спізнився.

Давай домовимося так: я шукатиму сонце
в Інтернеті чи десь під газетами,
а ти поки перевір кишені .

Запевняю, воно там.

Як зробиш, то
розплутуватимеш чужі голоси, трансформуючи їх
у тишу. А в місті офруктизованому політикою,
певно, що Бога давно ніхто не просив , тому
він нас і залишив
на поталу:
короткометражок, Сальвадора та акцій протестів.


Вони йдуть , вигукуючи «революція».
А що воно таке?
На їхніх обличчях -
протиінфекційні маски – клята конспірація. Вони готові гавкати
по обіді, навіть не пообідавши ( чи не біда,люди?) ,
поки легені чиїсь не порвуться, а потім продовжать,
зрадівши секундному перепочинку..
Ти скажеш:
- Чуєш , я віднедавна боюся.
- Що вони далі вчинять?
Існувати тут……………………………… чи є шанс жити тут?
Скажеш і знову займеш свою халабуду,
винайняту квартиру десь на Мінській.
Поскавчиш - поговориш, собакою ще трохи
побудеш,
та

гавкіт той точно не пропишеться в небесно - фруктових вухах,
не вплине на великі вчинки.
Куди так прагне емігрувати громадянська думка.
Де ж наше сонце?
Шеренги , що рухаються не в унісон,
що пливуть не за течією, а в стічній канаві,
розливаються на асфальті штучні ідеї,
наче кольоровий лосьйон
для бриття нашої України – нені,
дідько,
тюбик з-під сонця
викинули.

Плавленым сыром скользим по гренке истории.
Иногда проникая в неё, а иногда оставаясь лишь в собственной памяти.
Ты – моя память. Я – твоя память.
Имеет значение лишь то, что мы будем помнить друг друга.

Мы проникаем друг в друга. Мы чувствуем друг друга.
Так случается, потому что мы живы – мы чувствуем.
Мы понимаем, что вечность – тленна, но мы – не вечны,
Поэтому мы будем помнить друг друга
Вне времени
Вне пространства
Вне общества
Вне мира
Только внутри друг друга
И это значит намного больше,
Чем если бы нас помнило всё человечество!
18.10.2010

Дівчина у святковій сукні
напідпитку
топче ногами
різнокольорові повітряні кульки,
що беззахисно плигають зграйкою
неначе маленькі сполохані зайчики
На кухні два екзорциста –
вони щойно випустили диявола –
СНІДу?
гепатиту? –
а-б-це-абетка –
гонореї? –
сперми
й
перегару
і стомлено курять,
дивлячись в нікуди
на стіни
у стелю
в підлогу
та тільки не одне на одного,
бо пацієнтка скоріше мертва,
ніж жива.
На балконі дві кобіти,
розтираючи туш, тональний крем,
рум’яна, мальовані очі і сльози
ридають разом,
обмінюючись спустошеністю і
згадуючи того,
хто трахав їх і не любив.
А на будинку навпроти
старе радянське гасло
«МІР – ТРУД – МАЙ»
дивиться з німим доріканням
на молодих,
що не вміють ані пити,
ані кохатись,
ані любити.



09.03.07

Гніздечко,
Затишне тихе кубло
з паперу, ковдри та яблук.
Я – пташка. зозуля.
Кублюся
в позі ембріону.
ембріону
вже
нема.
Шістьсот гривень –
ну як, не дешево?
за припинення існування
кількамісячного чекання
і подальшого піклування
Та яка, в біса, з мене матір?!!
Я ж собака
у зашморзі пустого міста
приниженорабськоулеслива
плазую, підмітаючи хвостом
і брюхом ненаситним
сухий асфальт
зазираю в очі перехожим
примарам.
Вітряно сьогодні...
А вгорі було світло
прямо у широкорозплющені
пустоналякані
очі
Та яка, в біса, з мене матір?!!
Я ж жабка
розтята скальпелем
студента-ветеринара
під сліпучобілимсвітлом
а примружитись не дає мазохізм
і байдужопрезирливий
відвертозневажливий –
так тобі й треба! –
погляд
Чоловіка-У-Білому-Халаті
гніздечко
сердечко
ікринка
О…
О, мій маленький!
Ще успадкував би ту
усмішку сучу…
О, мій маленький…
моє сердечко
хто з мене вийняв
поклавши
собі
до
кишені
ті
сто двадцять
проклятих
баксів…
О, мій маленький…

Де ти був
коли я залишилась сама вдома
коли вітер північний стукав у шибку
коли гупали яблука в саду
наколюючись на гостру суху траву
коли періщив дощ
на бездоріжжі кричали сови
і загас вогонь у грубці
де ти був
коли я одягла сукню
з червоного шовку
такого тонкого
що й через перстень можна перетягнути
розпустила волосся
заварила чаю
і постелила свіжу постіль
де ти був?

О, Громе, громе! Прадавня мова світу
Далеку браму хмар собою пронизай
Зітри недовговічну усмішку
Із сірих каруселей неба!
Прошепочи ударами закляття-пастку
Для вітру порухів незримих,
Коливання крапель часу
Щоб всі слова буття зібрати воєдино
В єдину мить!

2010

Чи нечистий, чи відьомські чари, а чи інша сила спокусила: як почую, як вона сміється – просто світу білого не бачу. Міг би тугу ще я розігнати, утекти край світу геть від неї, від Карпат суворих і величних, але де ж я серцем прихилюся, як від болю порятую душу...

У віддзеркаленнях я бачу
усеохопний сум,
що темною рікою пронизав
усі клітини тіла, що мовили
про втрату знань й думок.
Темна повінь розіллялася навколо,
вона на підвіконнях і порогах
залишила свій слід, що не погасне
при заході сонць і доль.
ріка знайшла для себе прихисток
в ударах мого серця, і під їх покровом
закралась мені у душу.
2010

Признанье.

Какое счастье, чувствовать любовь,
И быть в плену, у возбужденья.
Пускай тебя, со мною нет,
Но мысль сама, приводит к наслажденью.

Догадкой правда иногда,
Кричит душа о подозрении.
Что вспомнила меня, проснувшись,
И не хватает слов, прикосновений.

Какое счастье, чувствовать любовь,
Но подозренье, только подозренье…
И максимум моей мечты,
Твоё согласие со мной, пойти на день рожденья.

11.11.2010 год. (11.03.7519)

Николай Блоха 12.10.2010 год (12.03.7519) 10:28 часов.

Наслаждение.

Я сегодня до зори,
Вспоминал все твои черты,
Я сегодня до обеда,
Вспоминал только об этом.

День прошёл, тебя не видел,
Помня каждую черту.
Грести нет, одна надежда,
Что увижу наяву.

Ночь настала, вечер прочь,
Память в силах мне помочь.
Как идёшь ко мне на встречу,
Улыбаясь, иногда не замечая.

Лишь в груди огнём, пожар,
Разум вьюгой остужает.
Как-то, где-то засыпаю,
Вновь проснулся до зари…

Николай Блоха 12.10.2010 год (12.03.7519) 13:45 часов.

У тебе в поезії надто багато Києва -
Таке враження, наче ти там живеш,
Наче серце карпатське із себе видерла
І в столиці залишила для пожеж.
Для пожеж, що квітнуть каштано-інеєм,
Для байдужих облич, що втонули у вирі подій...
Ти усе це спростовуєш і приспівуєш
"Як тебе не любити, Києве мій..."


2010

хто сказав, що земля кругла
вона має форму глечика
а дощі вливаються в неї, як молоко
а ми - маленькі-маленькі - чеберяємо ніжками по дну
і мріємо, що коли виростемо
неодмінно подивимось на землю зверху
а коли виростаємо
глечик з молоком порядна господиня зав'язує марлею
і продає на базарі
і ми все ходимо і ходимо...

і провести паралелі
не вдасться
зачепити лагідним порухом давні
скрижалі,
із молитвами благальними й міфами,
щоб пізнати подих щастя.

муки дня й страждання
дають забути й попрощатись
із мріями, моїми сміхотливими ілюзіями.
та біль прощає майбуття,
принижує й прив'язує
до світу, де панує "тепер".
до землі, до реальності,
щоб плин і тлін щастя
був у мене на вустах й долонях.

час принизлово всміхається мені,
дозволивши торкнутись, до таїнства народження,
пізнавши таїнство загибелі,
зіллявши смерть з життям
в єдиний промінь й напрямок буття.

я подолав розпусну силу,
що мерехтіла й загрозою була,
поєднав, презирство до життя
з поцінуванням,
втратив-загубив страх смерті.

Перед тобою двері входу-виходу.
Лицемірство... двері без виходу і входу.

Через шпаринку простежиш до болі
Знайому картинку театру тіней.

Проникнеш кораблем-сльозою
до священного дійства, переповнений спогадом.

Спогадом,
що сховався десь над скронями,
від гіацинтових пестощів
втрачається поміж долонями
проникає до цинкових трун.

Зійдеш з корабля і ввійдеш
В темінь ночей й океанів.
Привітаєш всіх забутих і прощених
всіх покинутих й відчутих
Шрамами на обличчі своєму,

Обличчі - криївці трагедії.

2010

сотні пірнань в смарагдово сині озера
десятки торкань до каміння, заглиблень у мул
одиниці повернень до підземних живильних потоків
до берегів, де спочинок знайшов у тіні
замість того, щоб ловити променів відблиск.

сотні сходжень на холодні вершини
десятки падінь до мороку лісу, знаходжень шляхів
одиниці квіткових пелюсток, предвісниць закінчень,
завчасно відчутих в хвилини самотності,
під звуки прагнення єдності.

2009

Якщо хтось тебе зустрів у напівпорожньому
Стомленому вагоні метро і каже
Привіт едель
То обломися
Тебе перестали пізнавати
Або ти зовсім зник
Розтанув повертаючись додому
Прилип водою до черевика
І трішки брудом до штанів
Так прилипають жебраки
Останні новини і випадкові емоції
Обломися
Тебе
більше
Нема

2010

Я бачила як ти
Шукав у мені бодай що-небудь
Мені тихо
Мені смішно
Я від тебе лізла на стіни
І лишалась висіти на них фотокартками
А ти все шукаєш
Шукаеш там де мене ніколи не може бути
Я загубилась у своєму місті між
Двома зупинками
Загубила ключі і кредитні картки
І номер якогось-там телефону
Байдуже
Вранці я знайшла від тебе
Записку на холодильнику і
Зрозуміла
Що ти кохаєш мене більше
Ніж це мені потрібно

Земля вмивається...
Так мило змивається.

Мильною піною
Розмиває лінію
Між надією й вірою.

Вірую,
Що повернеться з вирію,
Що звільниться від відчаю
Із свободою спротиву
Несвобода неспокою.

Вимрію
Те повернення силою.
Тільки я
Не насилую,

Бо і так
Сто разів ґвалтоване,
Закатоване,
Закорковане
Слово зболене,
Ніби серце землі
Поневолене,
Ще над прірвою
Плаче:
«Вірую»...


2010

...жовте мереживо з чорними нитками срібним серпанком вже ранок мій виткано скільки ще сон мій кружлятиме вихором тихо мій жовтню весною ще дихаю літом жагучим шалію у пристрасті чорна мережка сріблиться
ах листя це...
2010

Абракадабра!..
Заколдую!
Ночь мне поможет.
Глухая,
Беззвездная,
Пустая!
Ветер поможет.
Резкий,
Жестокий,
Холодный!
Земля поможет мне.
Черная,
Мрачная!
Огонь поможет.
Живой,
Горячий,
Яркий!
Вода поможет.
Таинственная,
Угрюмая,
Непостоянная!
Любовь поможет мне
Пламенная,
Верная,
Настоящая!
Соберу их воедино.
Закружу в бешеном колдовском танце.
Пущу эту страшную силу
В бездну твоей души.
Затуманю твое сознание.
Заполню собой твои мысли.
Очарую!
Околдую!
Заклинаю, будь моим!..
Люби…
2001г.

плачуть жінки з павутинками навколо очей
їхні розкішні тіла загорнуті в атласні халати
їхні розкішні тіла загорнуті в байкові халати
плачуть над горем Марії-Алехандри
їхні сльози стікають у фонтани Акапулько
(якщо в Акапулько вистачить на них фонтанів)
і стікає пряжене молоко ріками
бурими плямами застигаючи на новеньких газових плитах
які проклинають горе Марії-Алехандри
і чекають жінки з павутинками навколо очей
що хтось розсипле їм під вікнами ружі
тисячу руж, привезених із Амстердаму
з краплями роси, наче бризки фонтанів Акапулько
о горе тобі, пряжене молоко
що розлилось новенькою газовою плиткою
відволікаючи жінок від свіжого мексиканського серіалу

Коричневий килим у винайнятій квартирі вкриває голу підлогу.
Чи вистачить сили ввімкнути французьке кіно
і заснути , розливши пляшку з вином ; заледве пересуваю ноги.
Трохи розпачу муркоче; нежить, по закутках тихий мінор
із стерео, за вікном вигинається дерево, наче насуплена кобра, гілка.

Шукає, де там твої очі, твоє печінка чи серце, де там твоя гомілка?
І тобі ж вже набридло все це. Бувай , до понеділка. Ще один день крізь
нас пронесеться, залишивши після себе лиш коричневі скельця.
Я була на Андріївському, йшла повз роки,
відчуваючи під ногами гостру бруківку, розмовляла з кимсь,
кидалася словами, купувала радянські листівки і чула твоє мовчання,
воно текло землею , вимиваючи пісок між камінням, одне твоє слово – веління,
одне моє слово - вагання.
Акорди твоїх пісень – це вкрадене і зачумлене часом музло,
а моїми внутрішніми трюмами
ходить капітан, ним зробились зло.
Відьма ,
я сплю біля театральних кас, на Андріївському узвозі, дивлюся вистави,
ніякі актори з вас,
бо зіграти мене не в змозі.
Коричневі окуляри , крізь скельця - «неочі», я ходитиму за вами
примарою, розплітатиму тихі ночі, я літатиму , розглядаючи силуети дівочі, чоловічі,
я застигатиму на чужих , незнайомих обличчях,
падатиму у думки, спростовуватиму факти, а якісь красиві жінки
бачитимуть мене в ілюстраціях

до світанків.


липень 2010

ось грачують таксисти. день повільно котиться зі сходинок.

ікони ідуть тротуаром, милуються смаглявими азіатами.

шепочуть до тихого голосу сутінок.

ти буваєш тут часто, майстерно виводиш
пензлем чужі почуття. і кожний мазок робить їх незабутими ,
схопленими і вплетеними у вінки безлічі вічностей,
кожен сам вирішує, яку вічність купувати.

усе – продається. відкриваєш каналізаційні люки часто насправді, рідко

подумки . і, як дівчата на Івана Купала, пускаєш свої вінки, топиш свої вічності.

найсолодші дні, які минають, найсолодші миті , які губляться.

понеділками це така замальовка, що можна дивитися під дозою Рамштайну , а неділями, коли вулицями гуляє більше людей , під завивання Дженіс.

сонячний Туніс криється віднедавна в тобі.

звуки трембіт. ти у білому. , ставиш діагнози перехожим,

вони уважно слухають і вдають , що розуміють.

ти продовжуєш, вони ще кивають , але вже не вдають нічого,

роздивляються будинки і лише на останніх словах твоїх

заплутаних речень кидають поглядом в твоє обличчя і так само кивають

як ти малюєш? так само. як я дивлюся внутрішнє кіно, коли сплю.

сон-це.



липень 2010

співає
вітер -
усе
мине -
кленовий
листочок
летить,
паде


25.10.2010

***
як називаєшся, дівчинко?
певне, мрієш стати співачкою
чи фотомоделлю
мрієш ходити на високих-високих каблуках
сидіти на дієті
лоскотати собі піднебіння пір'їнкою
і пити з чужими дядями шампанське?
а потім вийти заміж за мільйонера і народити йому діточок
сидіти у своїй америці пити кока-колу ходити у спортзал
їздити у Флориду на вакації
і мріяти про кар'єру вчительки
у Жмеринці чи Кобиловолоках
щоб ходити до школи
розповідати дітям про далеку америку
індіанців у резерваціях
статую свободи
шкідливість кока-коли
чарівну Флориду
пити вино в учительській
отримувати подарунки від батьків своїх учнів
і думати про те
як добре мріялось у дитинстві
правда, дівчинко?
2010

Бувають миті,
коли душа,
ніби прокидається
чи то від довгого
летаргічного сну,
чи то від короткочасної
ефемерності забуття.
І їй знову, і знову
пронизливо дивно
відчувати себе
у цьому тілі,
у цьому часі,
у цьому світі...

2003

ром з льодом у скляному погляді
з прозорої цегли стіна мовчання
сенсаційно як впасти на подіумі
ніч презентує мене востанн'є
ніби більше робити нічого
дощ напам'ять майже вивчений
надокучливо як до чужого
шкребуть краплини у вікно чи
фарбу я - обдерте підвіконня
руіни стін обривисте мичання
порожнє скло
до слів іще тверезіти
забити всі кути навколо
сльози множити
як так не можете девитись...

1.
Одержима мрією -
стати корисною людям,
зірвалась із неба зоря
і жовтобоким яблуком
глухо впала
у високу траву
під старою, як світ,
яблунею.
Та ніхто
не звернув уваги
на зяючу пустоту
у нічному небі.
...І яблуко,
на жаль,
також ніхто
не помітив.
Коли я підняла його,
було вже
запізно...

2.
Ще вчора
на найвищій гілці
вже безлистої яблуні
колихалось вітром
останнє
бурштинове яблуко.
...А назавтра
сусідський хлопчик
так і не знайшов його
в пожухлій траві.
Світ здвигав плечима.
А в газеті
з'явилась замітка,
що українські астрономи
відкрили нову зірку.
...Тепер,
коли я дивлюсь
у нічне небо,
я знову бачу її,
зорю,
що мріяла стати
корисною людям.

2003

зона відчуження обмежується уявною лінією
що відділяє їх від світу
цих лицарів привокзальних площ
які попри холод та охоронців порядку
усе ж дотягнули до літа

вони пам’ятають дати навряд
та з п’яною вірністю
вимовляють усі імена
так наче клянуться щораз в повітря
не залишати своїх у походах
надопікає тільки одне -

зміряна алкогольними літрами
погана. чужа. погода


2010

кмин збуджує чужу пам’ять
треба
прийти до тями
вирвати з горла той день як ви востаннє купували
білоруський хліб
ділилися ним з чужими котами
латаючи на сонці німими очима
такі непропорційні зелені
плями
цілий рік хтось їх носив за плечима
у великій біло – блакитній сумці
ті яким завжди до дідька хотілося
відбиватися молотком
під чужі мотиви
то ж були твої однодумці
вони прямували напахнюкані в паб і
не ділилися більше з жодним котом
кісточками від французьких
солодких жаб


червень 2010

Маленькі пташки
плутаються у плетиві павутиння
з високовольтною напругою
і падають долу -
маленькі акуратні м`ячики
з пір`ячка із сердечком усередині -
те, що колись було пташкою...



2007

***
Четвертий день.
Іван Ходоносор
Тримає в облозі
Чигирин.

В повітрі – шріт і травневий град.
В’язні ладні протиснутися між ґрат.

В приміщенні кінотеатру влаштовано шпиталь,
Спирт закінчується швидше за бинти і марлі,
Цілодобово по місцевому радіо – Боб Марлі.

Метелик кольору червоної цегли
Сідає на груди учителеві історії.
Останній, здається, сприймає це як знак.
Боїться смерті.
Ба, навіть відчуває її на смак.

Попереду – бруствер, позаду – умовний ліс
Летить доісторичний
Метелик невимовного кольору,
Минаючи колючий дріт і камери-одиночки..

Ходоносор готується до вирішального удару,
Чекає настання ночі.

***
Блокадний Чигирин
Більше схожий на власну стилізацію.
Вулицями
Бігають розповсюджувачі новин…

..Офіцери тримаються гордовито,
Наче в них відбувається щось важливе,
Наче не все одно, скільки їх там вбито,
Скільки поранено..
Четвертий день
Не замовкає місцеве радіо.

Наву –
Інженер чи художник –
Зачиняється на горищі, бажає спокою.
Щось прорвало внизу, перший поверх залили стоки.

Мовчить метелик. Наву читає «Отче
Наш». Підсвідомо чекає ночі.

***
Росомаха
Важко пірнає в глибокий сніг,
Незграбно,
Однак неухильно,
Наближається якоїсь своєї мети.
Рухається на запах
Безіменного поки що відчаю,
Намагаючись занапастити
Чиюсь
Менш пристосовану до виживання голову
І врятувати свою.

***
Біжи біжи, курко,
Хутчіш,
курко,
Життя коротке
Смерть блискавична
Світ – то ікла та пазурі, котрих ти не маєш.
Не зупиняйся,
Не озирайся,
Не будь лохом,
Не будь гаврилівським курчам,
Будь мужиком, курко…

***
..І в той час, коли бородаті терористи
Ріжуть заручників, як свиней,
Тануть льодовики, а морозильні камери
Навпаки – заростають льодом,
Якось тупо виглядала б спроба
Відмовитися від екстраполяції
Своїх суто гомо-сапіентичних (вибачте) властивостей
На інших представників фауни,
Щоб відчути до них
щось на кшталт зворотної герметичної емпатії,
Тим більше, що курку звуть Пєструшкою,
А ім’я росомахи – Олєг Кошевой.

боятисъ вовка чи пiти по гриби?
чи пошукать на базарi?
у моря погоди почекать? чи нового корита?
чи краще за морем усього?
побiгати за вiтром, чи за щастям
чи самi за мной бiгатимуть?

а може щастя в холодильнику живе?
хоча, як в холодильнику - то вже i неживе
не в банках консервують, а смакують теплим!

дихаєш так
ніби знаєш як це робити
ніби відомо тобі від чого твої щиколотки й зап’ястки
тоншають восени
і бруківка засинає на твоїх долонях
покреслених долями і шляхами залізничними

дихаєш так
ніби зітхаєш
кожного разу з новою інтонацією
новою емоцією
ніби все мало інший сценарій
загублений в попередньому житті
лишень кількома дотиками відбитий на твоїй генетичній пам’яті

дихаєш так
ніби співаєш
щоранку і щонеділі
дихаєш чисто рівно пришвидшено
лунко так
сконцентровано
наче воском натерто повітря
відшліфоване до сталевого гуку

дихаєш так
ніби живеш самим тільки диханням
ніби подихом є насправді
насподі
чиєїсь душі

Мої губи досі болять від твоїх поцілунків
Солодко і пристрасно ти проникаєш в мою сутність
Розпанахуєш мою душу навпіл
І п"єш кров з присмаком авантюри
Кров, насичену високоякісним мартіні
І дешевим пивом з найближчого кіоску
Ти випиваєш, наче йогурт, мою плазму,
Мої кров"яні тільця,
Мої судини перетворюються на трубочки з фаст-фуду
І ти їх скручуєш у вузлики
Ти пожираєш мою сутність
Так солодко й пристрасно
Так несамовито й жорстоко
Що серце стає волейбольним м"ячиком
Легені перетворюються на повітряну кульку
Тіло - на статую грецької богині
У якої губи червоніють від твоїх поцілунків

Крилаті душі

Всі слова перевірені, зважені,
Хоча теплі і свіжі ще враження
І казати не соромно наживо –
Я уже собі не господар!

Я ж то думав зайти в тебе трохи
Недалеко, лише краєчком плоті
Та душа у стрімкому польоті
Скористалась прихованим бродом

Перебралась душа в твоє тіло
Певно, їй так давно закортіло
Залишити мої 85 кіло
Й оселитись в твоїй оболонці

Разом гратись з твоєю душею
Смакувати молочний Рошен
Як тоді, коли був без грошей
Замість квітів, приніс у коробці

Повертайся до мене кохана
І можливо, що пізно - під ранок
Знову все на місця свої стане
І душа!

Тільки ти не занадто відкрийся
Бо в твоєї душі теж є крильця
01.10.10

коли помирає любов
квіти не в'януть
не зупиняється вітер
сміх не лякає мовчанням
не вщухає голос дитини з сусідньої кімнати
біль і надія як завжди у парі
в очах туга та сама
і серце без аритмії
ікона дивиться невтомно
не престолі знов хліб і вино
причастя присутности
і тільки Бог зупинився
мовчить
і дивується
що коли помирає любов
народжується Любов

На чохлі-гобелені
кольору бордо
переднього сидіння
авто
чиясь рука
талановито й ніжно
створила образ твій
мережкою
білястого шитва.
Вдивлятися
за обрій,
сотати
бентежну енергію
із вулика
вечірнього сонця
і в’їхати
на шаленій швидкості
у багряне та липке
його кружало,
ніби пірнути
у велетенську
краплину крові.
П’янка ілюзія
польоту...
А ти ж летіти
в небо
та видобувати
цілюще джерело,
ударом копита,-
ще не вмів.
Ти був незайманий...
Ні! Не потрібні
міфічні
Химери потворні
і Горгони-Медузи.
Ти чекав Музу.
І вона прийшла!
Демонічним,
незбагненним
танцем
у ритмі „Болеро”
увірвалась,
повінню затопила
усього,
а ще притулилась
до тебе
буцімто вогнем...
Боязко і сум’ятливо
Пегас обійняв Музу
павутиннячком
прозорих крил.
Може спробувати
злетіти?
Легко і високо.
Тільки б
не обпектися...

2010

поле -
первісток світу
мальва біля тину -
звістка

ходімо
світе
за твого
рожденного Сина
тумани
ярами
пити

2010

Той, хто пише,
Насправді не від себе пише -
Він лише описує побачене.
Як військовий журналіст
Описує військові дії,
Не впливаючи на них,
Так само і той, хто пише -
Він лише пише те,
Що йому дається.

2010 р. Б.

Університет то гігантський риболовецький човен наповнений диваками
і пройдисвітами які возсівшись на кафедрах і нап׳явши на голови
шапки-конфедератки пливуть у майбутнє на повні легені
вдихаючи аромати смакуючих візій і мрій про неосяжні континенти

з університету потрохи відлущується штукатурка як луска несвіжої риби
гниття починається не лише з коридорних нутрощів і буфетів
і аудиторій а й з голів із серцевин головного мозку із нейронів
отих дрібних клітин що продукують поживну енергію життя

маємо рештки тіл та душ славних предків і носячи їх за плечима у торбах
радіємо надбанню що маємо трохи отих професорських решток
перетворюючи їх ледь чи не у мощі а достойних імен нашого часу
або немає
або ж їхні літери слабо видніють
і непотребніють

до достойних імен написаних українською кирилицею
варто відмітити ймення такого собі професора філософії
в національному університеті
професора роджера якуца

отой самий якуц роджер
він ще розповідав про дивовижне пробудження
від нестерпного сну встановлення буддою а відтак
відтоді відсвятковує пам׳ятну дату якогось так квітня і року якогось
опісля року 2004 звісно

глибоко задумується дивиться в одну точку на стелі
вдихає на повні груди атлета квітневого повітря
знову глибоко задумується і дивиться в одну точку на стелі
заново читає один і той же буддійський текст (санскритом)
чи добрячий уривок Кантового твору (німецькою) чи діалог Платона
на давньогорецькій мові оригіналу
бо як стверджує роджер якуц всі філософські твори слід читати
на мові котрою він був створений

глибоко задумується дивлячись в одну точку на стелі
переставляє масивні з червоним і чорним каменем
масонські перстні зі справжнього срібла з одного пальця на інший
і знову глибоко задумується дивлячись в одну точку на стелі
виголошує невідомою мовою ритуальне заклинання грубим
грудним дидактичним голосом ще раз глибоко задумується і дивиться
в одну точку на стелі починає пристрасно займатися коханням
а опісля вже вкотре глибоко задумується
продивляючись в одну точку на стелі

нарешті він встає з ліжка заварює натуральну каву п׳є її невеликими
ковтками щось ретельно думаючи і дивиться в одну точку на стелі
вдягається закриває вхідні двері йде на лекційне заняття

на декораційних поламаних годинниках третя година ранку
хоча часу звісно і не існує зовсім

а на стелі залишається і починає дивувати отвір із гладко
відполірованими внутрішніми стінками мов би прорізаний
алмазним сверлом і коли хто-небудь із гостей
розпитує про дивну природу отих гладеньких отворів
роджер якуць таємниче усміхається
і сором׳язливо ховає погляд як бешкетний хлопчак
що ночами виграє свій поган-рок на поганській гітарі

о худорлявий спраглий студенте що рипаєш дверима то туди то сюди
і набрався хоробрості прийти на лекцію
славного роджера якуца вже якщо прийшов то проходи
розстелюй свого килимка клякай на коліна слабкі і безсилі
і відбивай обрядову кількість поклонів бо ти прийшов
бо ти що не достойний такої лекції намірився і прийшов сюди
о хоробрий і повен мужності спраглий студенте

про нього повідомлялось в подавнілих
журналах ви встигли забути про все затьмарені квитанційними оплатами
і в одній із тих історій в першому числі древноьго альманаху
йшлося про відбування дій котрі хтось назве ілюзійною витівкою
хоч ілюзійним витівкам властиво іноді бути причетними до сущого
якнайвагоміше аніж задекларована візія загальпостолитої реалії

і отже в одній із тих витівок котрі ви звісно волієте назвате ілюзією
доблесний муж роджер якуц прибуває на урочистий бал влаштований
на честь прибуття закордонного гостя і немає жодного наслідку як звали
того гостя на честь котрого влаштовували бал назвіть собі його
як вам завгодно карлом левом чи фердинандом а вагомість тут має те
що бал вже в повному розпалалі присутні жирними і масними бідборіддями
доїдають запечену на вогнищі соковиту баранину хоч меню тут також не важливе

а роджер якуць у дивовижній з׳яві займає почесне місце поряд із послом
гості смакуючи наїдки і вино веселяться і танцюють і тільки роджер
сидить собі посмутнілий і не тішить його ні вино ні наїдки смачні
дивиться на все сумовито і шукає чогось утішного та не знаходить

декораційний годинник продовжує відрізувати час на циферблаті
і показує надщербнуті цифри а згодом понадтріскувані літери

що відбувалось того вечора в стінах середньовічного замку
далеко на захід до середземного моря повідомляти і розміщувати
для загалу у цьому тексті заборонено літеретурними ревізорами

(роджер після того вечора довго плакав
це і є вагомим)

дозволилось лише повідомити що роджер якуц від того моменту почав володіти
дивним зеленкуватим світлом і дивує ним студентів
декотрі навіть ображаються і починають ходити насуплено
мовляв що це він мені світлом зеленкуватим підсвічує
та роджер на це лише усміхається і прямує далі

ось так повідомлялось в якомусь давньому пожовтому журналі про прихід
роджера якуця на простори національного університету

в цьому химерному і дивакуватому човні навіть сам пан
почесний ректор національного Університету як човняр завзятий незвичайний
погорбившись бігає відкриваючи двері то до одного кабінету то до іншого
збичає у викладачів ліценціятів студентів практикантів
бакалаврів маґістрів маґістрантів аспірантів докторів і докторантів
а також в доцентів асистентів і кандидатів

цукру шоколаду цекерків солодкого печева мандарин апельсин
бананів меду горіхів ізюму кураги чорносливу фініків інжиру халви
здобних бабок булочок круасанів рогаликів з повидлом
й інших солодощів каже вони йому потрібні

і потім підкрадається відкриває аудиторію і тихо боязко підкладає
назбиране під кафедру роджера якуца щоби здивувати його
і щоби задобрити його як місцевого божка що виконує якусь необхідну
і надто сакральну функцію на цьому олімпі

пан почесний ректор національного Університету
переживає щоби він доблесний муж роджер якуц таки не образився
на оту мізерну професорську платню на телепнутих колег та студентів
не плюнув голосно гримнувши університетськими дверима
і пішов геть із цих насиджених і нагрітих масивними сідницями викладацьких місць

пану почесному ректорові національного Університету куди краще
за всіх відомо про постулати причинової необхідності
відомо що у кожному навіть зачужеложеному човні
всі мають бути на своєму місці при відсутності одного пливучість судна
може бути порушена і втрачена

йому мали б узазалі видати інше крісло
відмінне від крісел інших кафедральних професорів філософії
то мав би бути ледь чи не трон оббитий оксамитом
і університетський титул високого викладача університету
який зумисно не видавався
хоч пан почесний ректор хотів таке втнути але його відмовили
інші ж професори філософії також би захотіли такого звання
почали би квилити ревіти заходитись сльозами
битись в конвульсіях нити над душею погрожувати піти з посади
і тоді титул верховного довелось би видати всім

для роджера якуца пригоди починаються вже з коридорів
масивної університетської будівлі зрештою для роджера
пригоди і не завершуються пригоди тривають вічно
наздоганяючи як захекані пси з висолопленим язиком
на кожних закамарках чи то міста чи власного дому чи своєї свідомості

то тільки диваки думають що в університетських аудиторіях
немає життя то тільки диваки думають що
життя взагалі не існує як таке щоби мало існувати
і воліють заперечувати його воліють стверджувати що перший
прояв життя чи живучості лише побічна дія затьмарення розсудку
галюцинація перешкоди в мережі фантасмаґорія вигадка прагнення

то тільки дурням не хочеться помічати що
насправді там киплять свої власні диковинні прерії і немає
ніде ані найменшого місця де вони б не кипіли
і ставка іноді надто дорогоцінна аби отак все просто покинути
махнувши рукою

і вже після чергового читання лекції роджер проникає
до кафедри а кафедра порожня лише одиниці сумлінно
виконують нелегку роботу неспішно переодягається у ґумові
чоботи розміру 45-го з високими халявамив армійський комбінезон
кольору хакі (ненароком знаходить в шухлядці кілька шоколадних
цукерок усміхається розгортає одну з׳їдає інші ховає в кишені)
рюкзак на плечі на голову накладає бриля
відкриває двері в коридор роззирається в коридорі нікого
вибігає з кафедри і миттю шусть в найблищу аудиторію

направду то тільки диваки думають
що в університетських аудиторіях немає життя

а там
о доблесний лицарю сучасного часу
о хоробрий плачучий воїне
а там в тій аудиторії безкрайня простора галявина
і величезні бур׳яни сягають колін утруднюючи ходу
і комахи не дають спокою постійним пищанням
і все кишить якимись чудернацькими тварями

роджер якуц вдивляється могутніми блакитними очицями
в далекий горизонт щось вбачає далеко на видноколі
і йде швидким кроком перестрибуючи то через
розз׳явлену пащу крокодила то оминає одурманюючу і п׳янку квітку
з велетенськими відкритими пелюстками така б за раз проковтнула
роджера разом з ґумовими чоботями і тельбухами
та він стритно дає собі ради усюди

на шляху він втрапляє і на в׳язке болото і на отруйні випари метану
і на змій а ще також дракони бритоголові
гідри помадомащені гарпії з гарпунапи медузи райтузи скажені їжаки
скажені лисиці і вовки рогатих биків безрогих оленів
і ще якась дивна смердючка трапилась йому на дорозі
хоча всі потвори не настільки важливі аби двати їм право
на існування і детальний опис і реєстр в якому відмовлено

роджер якуц стомився і краплі поту виступили
у нього на лобі він здається присів трохи перепочити
але ні він уже прийшов то була гарна галявина освітлена сонцем
з акуратною здавалось майже газонною травою

то саме та галявина на котрій якось на вогні запікали яблука
і говорили на санскриті про незбагненні речі обабіч жаріючого вогню

роджер напився води пообідав невеличким яблуком
аж тут підійшов пан кант в чорному смокінгу чемно кивнув головою
потиснув усім руки він щось приніс

маленький метушливий його рухи і дії були злагодженими і чіткими
а очі бігали то там то тут шукаючи опори щоби зачепитися

роджер запропонували йому яблуко той уважно на нього подивився
гарячими сяючими оченятами

відмовився

і почав кант метушитися понабирав звідкись цегли щебеню каменю
цементу піску дроту дощок цвяхів вапна деревини
черепиці скла віконних рам дверей вхідний і міжкімнатних
багато різної фарби кахелю залізяччя і ще якісь меблі
кухонне начиння а звідки в нього втільки всьго
загадка для історії філософії до кінця своїх днів вперто не признавався

поскладав все це на величезку купу і постійно переміщував її
казав що то та сама необхідна систематизація
очі горіли ідеєю він був повністю відданий заняттю
коли завершив потер руками і мружачи очі і постійно підправляючи
останні деталі сказав

ось непобудований будинок

і це таки був будинок хороший і непобудований

роджер впродовж того часу уважно спостерігав по завершенні
підійшов порозглядав іноді навіть схвально киваючи головою
і виказав кантові свою подяку

роджер поглянув на сонце
і час був аби вирушати запропонував кантові піти з ним
та кант відмовився може й хотів піти та відмовився
та роджер не став із ним панькатись сказав допобачення
і пішов собі далі

ось іде і на шхяху йому трапляються багато різних див
акули летучі піранії кажани з одним великим гострим зубиськом
мухи величиною з різдв׳яну качку та ще кілька чудернацьких
істот що заполоними простори чи то внаслідок катастрофи
чи внаслідок тотожного глибокого зубожіння людства

урешті роджер виходить на освітлену галявину
бачить сидячого чоловіка в тозі що замріяно куштує горизонт
якуц підійшов зі спини хотів привітатися з незнайомцем
сидяча постать промовляє

здоров був роджере

гмм…роджер усміхнувся
вишкіривши білосніжні зуби

то був сідхартха ґаутама
смуглявий хлопець був приязний і усміхнений
він випромінював тепло і якесь дивне світло
поруч ґаутами акуратно на невеликій площі поскладано

цеглини одна за одною в порядку доміно навколо
гостроверхої правильної піраміди зі щебеню
камінь будівельний один на одному
цемент пісок дріт дошки і цвяхи вже самі по собі утворювали
чи то мистецький вітвір то чи якусь гарномійну теорію
про світ музику витворену гарячими долонями мудреця

вапно черепиця скло віконні рами утворювали щось на зразок
відвитка неба чи музичну ноту завислу в своєму звучанні;
збіговисько дверей вхідний і міжкімнатних багато кахелю залізяччя меблі
грали якусь драму про матнотність і очищували душу
і було того добра в артикулах якості і кількості рівно стільки скільки
було і у канта отого жвавого європейського філософа
що відмовився від роджерового яблука

ґаутама сказав

ось роджере непобудований будинок

і це направду геніальний непобудований будинок
роджер замилувався довго оглядався
хотів навіть залишитись з сідхартхою та той заперечив

і якуц пішов далі човгаючи ґумовими чоботами об землю
повітря здавалось густим киселем з вистояних на сонці трав

щойно ступивши кількадесят кроків роджеру на зустріч ішов Христос
в білих одежех і з щиро розпростертими долонями

вони привіталися роджер щось говорив

Христос його уважно слухав

потім узяв за руку і кудись відвів

Христос вказав роджерові
вказівним пальцем на гарний будинок
гідний найкращої мрії чи архітектонічного сна
найвідважнішого з найвідважніших зодчих нашого часу і часу взагалі

роджер дивився

Христос вказував на небезпечну річ для людини
і навіть для славного доблесного мужа будівля Христа
навіювала якийсь невідомий страх від новизни

багато вірних і невірних приходили сюди і дивились на твір Христа

і казали несусвітні речі і було небезпечно прийти і жити у тій будівлі
бо будівля вимагала свого живого який би милувся нею і жив у ній
як безпристрасний поет чи музикант

Христос уже зробив найважче збудувавши будинок

і прийшли декотрі з вірних і стали жити

і збудований будинок Христа що в артикулах якості і кількості не перевершував
артикули канта отого жвавого європейського філософа але був кращим
і рівноцінний артикулам незбудованого будинку сідхартхи ґаутами
смуглявого хлопця зі щирою усмішною на сонячному обличчі

роджер дивився роздумував
заплакав обернувся спиною і пішов

а сльози падали як виноград в грозу

Христос дивився вслід плачучому роджерові
і усміхнувся теплою усмішкою

неспішно смакуючи моментом закрив очі повіками
вдихнув повітря розпростерши широко руки в різні сторони
сказавши що добре почекаю

плачучий роджер добігає
пропобуючи гострим топірцем непролазні і густі хащі
до високих дверей відкриває їх
за ними аудиторія заповнена студентськими столами

на стомленому обличчі роджера якуца виступили густі краппі поту
він іде до наступних дверей відкриває опиняється в університетському коридорі
іде до кафедри філософії щоби там переодягнутися у звичнішу одежу
і піти додому і він іде до дому

а плач ще довго залишатиметься в душі
хоча і плач триває вічно

так минає один із днів життя роджера якуца
хоча дні насправді і не минають а лише нагромаджуються

так відбувається один із вічних днів
отого непогамовного викладача
що вправно і відчайдушно стернує в човнярській
будівлі національного університету

а там за бортом
пси і люди і великому місті уживаються між собою
в тенетах безперестанного гамору і шуму

і інколи пси толерантніші за безликий люд
і лише одиниці спромоглись сподобитись
із місива люду в людину
і відтоді виокремлена людина самотня

людина блукає
з самотніми псами що добре навчились відраховувати темп
до апокаліпси до тієї самої котра ось візьметься та й настане

а люд не побачить апокаліпса наближатиметься до кінці
а люд житиме як нічого й не бувало питиме вино веселитиметься
платитиме комунальні квитанції і зароблятиме гроші
щоби оплатити наступні комунальні квитанції

апокаліпса врешті закінчиться а люд не відатиме того
і ось вірні пси самотні люди і окремі філософи що як арабські суфії
повсідались на гострі вершечки гір будуть порятовані

а люд не відатиме про це все бо квитанції вино забави пиво їжа гроші
і порятовані писатимуть нове розгорнене буття новими цікавими літерами
а люд не відатиме і того
і продовжуватиме рефлексивно платити квитанції
в холостому завитку небуттєвого буття
і заробляти гроші щоби оплатити наступні квитанції
і знову платити квитанції щоби мати змогу заробити грошей
і заробити грошей щоби оплатити квитанції
і жоден з таких не отримає себе бо ще неоплачені квитанції і гроші і т. п.

користь від науки логіки мізерна натомість неоціненна вартість
пародоксів науки логіки настільки що доцільно списати науку логіки
як застарілий рудимент дослідження світу якого неможливо дослідити
а доцільно заглиблюватись лише в її парадокси
бо парадокси вічні і живі

«Взяття Христа під варту, Або Поцілунок Юди»
Мікеланджело да Караваджо

мабуть нестерпно важко мало би бути Ісусові
котрий будив із сну тих хто спали

люд воліє за потрібне тримати таку картину
в музеях щоби не перетворитися в самотнього пса

куди краше бути людом без лиця
лиця не потрібно ховати від сорому коли прийде час

бо це не так боляче
як же боляче повинно бути міським псам і самотній людині
для якої пес очевидно є початковою стадією росту

роджер якуц кудись почав набирати темпу і віддаляється
текст застрягає на підвіконниках і вінцях
маленького слоїчка з карпатським медом

міліє в густині запаху
зникає

роджер якуць почав розмахувати руками щось кричати
побачивши що текст його переслідує і закрадається у його
потаємні сфери емоцій і життя висловлює своє невдоволення
що якийсь писака насмілився невправно описати його

ось видно
його спину
і він
також зникає

ні
уже
зник

серпень, 2010

Клоуне усміхнений,
запалюєш кільця моїх бажань,
і жонглюєш ними
у вигаданих тобою напрямках.

Відходиш, не чекаючи овацій,
залишаючи мені трохи ніжності
і павутину сивого диму,
що має обриси твого обличчя.

Той фіміам одурманює мій мозок
і я пишу вірші
так, наче роздаю цілунки.
А потім мовчу до тебе посмішкою,
знаючи, що завтра вона втече від мене.

Побіжить собі світом,
веселіших кутиків вуст шукаючи,
зникне за небокраєм сонця заходом.
А я –
перемовчу осінь,
перенімую зиму.

А на весну зажебоню віршами,
жонглючи кільцями своїх бажань,
у напрямках,
наодинці з собою
вигаданих.

Безжалостная зима
Заморозила всё, даже звёзды.
Пронеслась по безлюдной улице
Луна,
Лживая и холодная,
Словно сестра мороза.
Словно звезда,
Но близкая.
Небо замёрзло и стало низким.
Безветренная пустота
Застыла.
Протянула руку озябшая зима.
Ну в чём виновата?
От горя завыла.
Пустилась в пляс,
Одела крылья,
Полетела в небо.
Пока не поздно
Растормошила звёзды,
Дала пощёчину луне.
Потрусила снежные тучи,
Заставила танцевать в диком веселье.
Кружит зиму сумасшедший хмель
Воет от счастья уже
С ветром и метелью
Так лучше.
Ожили мёртвые улицы:
Играет в догонялки снег,
Наметает сугробов кучи.
Зима разогрелась:
Танцует на околицах,
На дорогах, в парках.
В переулках
Безумствует ветер
Бесцветный,
Слепой и бездушный.
Душно.
Жарко.
Замёрзли звёзды,
Луна и тучи замёрзли
Так лучше.
Свободней.
Станцевать бы с озябшей зимой.
Немой.
Холодной.
2001р.

Хімічний склад осені
Написаний білою крейдою
На спинах днів,
Що виходять у двері.

До тих дверей
Прикріплено лічильник.

Цок-цок –
Змінюються цифри,
Росте рахунок.

За випите щастя
Пора платити.
Але кому?

Біля дверей у вічність
Немає каси.


2010

у довготривалім маршруті поїздів дальнього сполучення
в кожному вагоні обов’язково є пасажир
що з пункту А шлях його триває
до найдальшого
найостаннішого пункту Z
роля його полягає
у збереженні цілісности кордонів країни
в забезпеченні атмосфери тяглости й нескінченности залізничних шляхів
комплектів білизни
завжди ще трохи вологих
ніби провідниця замість спати обирає прання простирадл
із темно-синіми смугами укрзалізниці
в забезпеченні невичерпности окропу в котлі й цукрових шарів рафінаду
в забезпеченні безперервности й невпинности витанцьовуваного поїздом ритму
цей пасажир
він просто є
він просто ґарант стабільности
він не соромиться вирахувати кількість хвилин
для яскравого світла в вагоні
згодом –
для трохи тьмянішого
а на їх межі може рвучко відкинути книжку
і шаріти поглядом по купе
відмічаючи для себе дрібні зміни в запахах і кольорах вагонного інтер’єру
в наступному купе – розчинна кава
і ложка чайна крутиться по склянці самотужки
шалик сусідки сповзає з гачка
до неї під ковдру снує
постійно падає кружка
і з неї то ллється то сиплеться
то дощ
то посохла трава
то спека то ніч то хурделиця
повторювані слова
то дівчина спить
то прокинеться
то хлопець який завіта
то з довгим волоссям потилиця
то він
то воно
то вона
і всі тут такі безіменні
і всі ми тут дуже близькі
бо тут
ми завжди одкровенні
як одкровення на шклі

Дощить вже цілий тиждень.
Ви не вірте,
що це дощ.
Це весняні феї,
Тріпочучи прозорими крильцями-краплинками,
Спішать на землю,
Щоб подарувати їй відродження,
Вдихнути у неї життя.
Ви не вірте,
що це дощ.
Це звичайні весняні чари.
2008р.

Я збиваю попіл із сигарети
У молоко ,
Замішуючи тебе.
Обряд набуває сили
20 років потому .
Справа не в складності,
Просто треба чекати.
Хімік сказав би ,що то фігня.
Психоаналітик не погодився б.

Доброго ранку, кохана .

2010