Цілодобовий безперервний лаунж
і ліжко, вкрите пелюстками
срібними лусками
шкіркою царівни-жабки
ластовинням кульбабки
До одягу чіпляється пір’я.
Він такий романтичний і ніжний,
зітканий із меду і молока,
прозоро-сонячний, як цибулинна луска
І ми живемо удвох,
на власному флеті,
як на острові кохання,
та ще ні разу не покакали –
соромимося!)))

+

Тому що ми говоримо про міста,
які давали нам право голосу,
ми говоримо про те, що ніхто наразі нас цього права
не позбавляв, і потрібно виговорювати все,
що ми пам'ятаємо.
Голос триматиме нас разом цієї довгої
примарної осені,
голос даватиме сили нашим горлянкам,
котрі й без того звикли перекрикувати
трамваї та радіостанції.
Іди на мій голос, рухайся слідом за моїм диханням,
що вони зроблять нам, доки ми можемо почути один одного,
як вони зможуть примусити нас замовкнути,
доки ми самі цього не захочемо?

Їхня злість розрахована на мовчання,
Їхні ефіри просто не витримають наших голосів.
Їхній прес розчавлює тих,
хто погоджується під нього лягти.

Але чим вони будуть захищатись,
коли ми всі заговоримо?
На що вони будуть тиснути, коли ми вийдемо
захищати наших вуличних псів?
Як вони пояснять, чому ми
повинні відмовлятись від нашого голосу?

+

Ми говоримо про осінь, яка огортає нас усіх,
всіх, хто зібрався між цими оркестрами і воронами,
Про щемку акустику міста, яка робить наші слова особливо легкими.

Ми говоримо про серце нашого міста, темне
від втрат і опору, ми говоримо про його ламані
в бійках кістки, про сльози і піт, які
виступають у нього наприкінці робочого тижня.

+

Ще нічого не втрачено.
Ще все можна відіграти.
Ще все залежить від нас, від нашої пам’яті,
від любові всередині нас.

Говори, говори, головне, щоб хоча би хтось говорив,
дуже важливо, щоби завжди можна було почути наш із
тобою голос.

Дихай, дихай, біженцю, роби свою роботу,
не давай їм схопити тебе за зябра.

Все лише починається.
І, повертаючись додому з концертів та мітингів,
ти відчуваєш як міцно тримають тепло
підземні камені твого міста.

Антитеза
Моя свобода не в щоденній рівновазі,
а у моїй, досяжній, Горній Іпостасі.


*
О він собою володів найліпше –
той сухорукий і рябий диктатор,
та не оволодів нічим, до чого
його у світ покликав Пантократор...

+

Тоді вони почнуть зістрибувати на перони й викидати крізь вікна
свої валізи з тисячею наклейок, сміючись та
обіймаючись, передаючи по колу пляшки
з гарячим піратським ромом.

О, кричатимуть, все сталось так, як і мало статись,
все повернулось на свої місця,
і ми знову стоїмо під
найчорнішим із небес,
яке робило нас терплячими й наполегливими.

Ось ми ступаємо знову на солодку землю
станції нашого призначення,
тепло алкоголя обпалює
нам піднебіння,
і, співаючи, ми повертаємось до міста,
яке майже зовсім не змінилось,
анітрохи не змінилось.

+

Ось лише дихається тут щоразу важче,
так ніби до повітря хтось додає всі наші розчарування,
і потрібно мати справжнє бажання не задихнутись,
аби далі дихати таким повітрям.

Ось лише не дораховуємось дерев за вікнами, і будинків
на вулицях, і псів на подвір'ях,
наче невидимі снайпери вибивали найбільш гарячі
серця наших нескорених міст –
серця дерев, псів та будинків.

Хтось довго й послідовно все тут випалював,
вибивав стару цегляну кладку, як вибивають
зуби у вуличній бійці,
перетворював наші міста на темні
металеві коробки, напхані битим склом і
старими газетами.

Хтось вводив до наших міст чорну армію страху,
підтягував на запасні колії
вагони, вантажені безнадією.

Ей ви, всі хто зібрався тут цього вечора,
коли так легко згадуються імена тих,
кого ми не змогли захистити,
коли такою темною кров'ю повняться
дерева, які вистояли всю цю навалу і весь цей вогонь.

+

Коли відновиться рух
на віддалених ділянках,
поєднуючи між собою біженців, які ховались
усі ці місяці в чорних портових норах,

коли відійде ця затяжна зима,
з усіма її застудами і хрипкою говіркою
вуличних співаків,
я теж стоятиму на привокзальній, з кулаками
в кишенях,
видихаючи рване повітря березня,
з тими, хто вцілів і вижив, хто всі ці дні
відстоював право наших кварталів на свободу і легкість,
разом із тими, хто вперто переховувався, не даючись до рук,
хто на власній шкірі відчув вогонь та свинець,
які падали уночі
замість зимових дощів.

+

Саме тоді, саме тоді в сутінках з'явиться потяг,
на який ми так довго чекали,
саме тоді безкінечна кількість вагонів почне прибувати
на головний вокзал міста, яке ці подорожні колись залишили.

І всі, хто хотів повернутись, обов’язково повернеться.
І їм нікуди не подітись від тих міст, з яких їх виносило
уздовж залізничного полотна.
І ми – всі, хто зібрався тут цього дивного вечора,
коли сонце і місяць літають над нашими головами, мов
літальні апарати,
коли ворони кричать над нами,
ніби футбольні фанати,
ми намагаємось говорити про наші міста,
які ми так легко здали.

+

Але тоді, тієї зеленої ночі,
нікому з нас не йшлося
про жоден вогонь,
що міг би випалити ці будинки.

Ми вживалися в наші міста,
як в шкільну форму,
ми слухали як надвечір
наші сусіди повертаються з фабрик та контор.

І коли вони засинали, в їхніх снах
кораблі проходили крізь зимове море.
А коли за ними з'являлась смерть,
вони лежали в темних костюмах,
як теплі гільзи в кишенях апостолів.

Тоді ще нічого не можна було передбачити.
Не можна було зарадити
утратам і вигнанню.
Хтось врізав нові замки
в двері тих будинків, хтось наглухо зачинив усі вікна,
і тепер птахи боляче б'ються об скло,
намагаючись залетіти до дитячих кімнат.

+

З пам'яттю завжди так,
вона ніби тепла дощова вода,
зібрана в глеки й пляшки –
нікуди не зникає,
але поступово й невідворотно,
непомітно й печально
втрачає
своє
тепло.

Гуркочуть в пам'яті громи –
Далекі спалахи без болю
Забутих сновидінь
Вже не турбують душу,
І лиш маленький промінь
Виблискує здаля:
Нема початку ні кінця,
А навкруги безладдя:
Буденність і покора,
І голос: «Це життя»…
Повстати хочеться
Знести оцю руїну!
От тільки промінь
Він, мабуть, вічний
І не пече, а радує,
«Не треба повставати»-
Підказує душа,
Радіє промінь - в ньому літо,
Батьки аж на Волині,
Там друзі та знайомі,
А далі бачу: все життя,
Своїх дідів, держав,
Далеко бачу - страшно і красиво,
Вже розумію, хай живе
Усе бездарне і красиве,
Як ніч і день
Нехай живе.

10-11-2010

Чортівня приколихало душу
Вдерлося до раю співучою пташки,
Скалічило крила синьому вітру,
Натерло до блиску місячну пику,
Трусило зорі до світанку.
А в час півнячого фіналу
Перекинуло поросячі помиї
На шлях Чумацький
І щезло в пожарищі сходу,
На верхів”ях лісу,
Згубивши там гриви і копита…
Зажевріла душа,
зазирнула в шпарину світів,
зітхнула над скривавленим
оком ночі,
Та й пішла збирати
Сивину осіннього ранку.

заховатися від світу
і від світла
тільки ти

щоб ніхто не бачив щастя
лиш удвох
без самоти

щоб ділитися думками
подихами
тихо
так

цілуватися словами
як із птахом
вільний птах

розриваються бажання
ніби серце
на шматки

ми – не вільні птахи, люба
ми у небі
літаки

приземляємося часто
десь на світлі
у світах

мерехтливо щастя світить
нас єднає
у думках

аж тамує подих мрія
від бажань
і висоти

заховатися б від світу
тільки я
і тільки
ти


2010

Куди б оце повернутись,
так щоб ніхто не спинив
Якими би дверима грюкнуть –
так щоби ніхто більш не відкрив
В яку б прохолоду поринуть
як в воду – без звуків і снів,
Куди сховати маленьке хворе серце
так щоб ніхто більше не зачепив…
Навіщо, помираючи, посміхатись
і кому тре’ ця бравада?
Друже, давай посидимо мовчки…
Балачки не в кайф.
Друже, давай просто посидимо мовчки.

Злива перещить по дорозі
неначе хоче проламать асфальт
думки докупи втримати невзмозі…

Блискавки гіпнотизують час
карбуються у миті, як на плівці
тремтить вібрація, гуде потужний бас…

Волосся липне, ми як мокрі миші
просякнуті озоном і гормонами
і грім бабах! – замість омріяної тиші…

А матір вдома всі вікна закрила
ма’, не бійся, завтра на сонці
паруватимуть, висихаючи, крила

+

Тепер, коли все це минуло, я можу сказати,
що в містах, в яких ми жили, змінились насамперед
обличчя. Вони втратили свій спокій та рівновагу,
і набули якоїсь холодної відчуженості.

Я говорю про голоси тих чоловіків та жінок,
які зникли назавжди з вулиць і парків.
Запалюючись, мов планети,
від любові та бідності,
злітаючи з орбіт,
вони розбивались в пил і морок.

І тому, що мені не випаде
більше побачити їхні тіні,
тому що вони не залишили по собі жодних
коментарів, я проговорюю вкотре їхні складні
і призабуті імена, переконуючи їх, що насправді
вони все робили вірно, опиралися як уміли,
знаючи, що не можна просто здавати все,
з чим ти так довго жив.

Що потрібно відстоювати свої квартали,
виганяти божевільних із палаючими газетами в руках,
які намагаються все підпалити.

+

І тому що нам не трапиться повернутись
до засніженого мовчазного міста, яке ставило нам голос,
де таке несамовите тепло підіймалося щоранку з люків та шахт підземки,
де школярі крали в книгарнях збірники віршів
і хімічні, мов атаки,
олівці;
тому що ми назавжди загубили його в минулому,
залишили його, ніби траншеї, в яких мали померти,
мабуть тому всі наші розмови про нього
переповнені такою гіркотою і відчаєм.

+

Чоловіки, з серцями, перемащеними
бензином, охороняли будинки від випадкових протягів,
зачиняючи двері на всі замки,
виганяли в розчинені вікна
птахів, що залітали на кухні,
хапаючи з жерстяних банок
гіркі кавові зерна.

+

Їм так добре велось тоді.
Вони виходили зранку на сходи та вулиці,
і життя тривало лише для них,
і весь їхній поношений одяг і спортивні торби,
в яких вони носили тютюн
та складені ножі,
робили життя впорядкованим,
як ранкові газети.

Легенди сива далечінь
в мою розбурхану уяву
ляга, мов золоте зерно
у сонцем розігріту землю.
І чим же проросте воно?
Щедротним колосом пізнання
чи, може, душу засмітить
зелом апатії й зневіри?
Незмірна глибина віків...
Боюсь втопитися у вирі,
але ще більш не хочу я
в буденних клопотах посивіть.
Ляка холодна бистрина,
що стрімко розум поглинає, -
немов билинку занесе
потік рвучкий в моря безкраї.
Де сотні напрямів, вітрів,
де у релігій круговерті
знайти потрібно лиш святий
до світла шлях...
й душею не померти!

Завмерли дерева,
у покірному благанні
взивають до неба
жовтими долонями.
І розносить вітер
дахами їхні зітхання,
сумні від самотності,
і стихає благоговійно
від усвідомлення
нетлінності живої душі
у проминанні земному.

У маленькому царстві
згасає день,
і, вперше промерзла до сивини, ніч
запалює крихітний каганчик
у горіховій шкаралупці,
щоб не скрадатися навпомацки,
щоб потім довго-довго,
майже у півжиття,
під невиразні відблиски
просвічувати крізь кору
вколисані думки,
перебирати вервечку
благословенних Богом
дочасних снів.

А вранці випаде манна небесна,
яку люди спросоння назвуть
першим снігом.

+

Ті жінки, що ховали під одягом кожна своє
впольоване темне сонце,
ступали колючими ковдрами, мов птахи жовтневими полями.
І шкіра в них була сухою, наче листи про погоду.
І дощова вода робила їхнє волосся міцним, як корабельні линви.

Тоді вони повертались довгими коридорами,
які наповнювались запахом дощу й трамвайним дзвоном.

Їхні животи були теплі, ніби підземка взимку.
Їхні голоси були чорні, як шкільні футбольні поля.
Їхні нігті були такі холодні влітку й такі гарячі пізньої осені.

+

Як вони швидко виростали, як навчались цієї повільності рухів
та поглядів, як їхня шкіра набувала стиглості й глибини.
Дорослішаючи, вони ставали схожими на водойми,
в яких нарешті з'явилась риба.
Як вони вперто вишукували свою любов,
довго цілуючись, так довго, що ти встигав забути їх імена,
так довго, наче ділилися з тобою киснем,
аби ти міг дихати
в цьому отруєному пропагандою місті.

Дорослі жінки, які втратили все в цих коридорах печалі,
грілись щоранку на загальних кухнях,
палячи газ, підігріваючи небо.
І газ, вириваючись із забуття,
світився в темряві тьмяними соняхами,
мовби хтось подавав сигнали бомбардувальникам,
які мали прилетіти й розбомбити ці
чортові кухні.

Тоді все лише починалось і ночі були такими короткими,
що сни не встигали снитись,
виснучи в повітрі, ніби сонячний пил,
і заважаючи спати.

Все лише виникало, висвічувалось, як вогонь,
і кров вибухала у вугільних затоках ночі.
Того безкінечного літа, на розпечених
вулицях, в місті, яке нам ставило голос,
життя видавалось близьким і таким зрозумілим,
воно віддавало тепло,
ніби ванни, наповнені
дощовою водою.

+

Десь там, між тих коридорів,
гарячих газових плит, на яких підігрівалось
червневе небо, я пам'ятаю, нас тримав разом
присмак вогню на піднебіннях, голос свободи
на сходах, позбавлений страху голос
нашої свободи.

І все життя вміщалось в кількох будинках
на одній із тихих вулиць,
і всі розуміли, що нас тримає тут наша спорідненість,
наша зануреність у глибоку воду надії,
доки буде битись останнє серце за відчиненим в ніч вікном,
доки можна почути щасливий жіночий стогін,
від якого діти вві сні посміхаються
і просипають ранкові сеанси кіно.

Сірий кіт,
Що живе в погребі сусіднього будинку,
Справжній хазяїн простору
Площею близько двох сотень квадратних метрів,
Простору від стіни будинку
До стіни продовольчого магазину.
Кіт тут полює, харчується,
Перемагає в бійках і нахабно нявчить,
Проводжаючи статечну пані
З пакунками їжі.
Я часом заздрю цій тварині,
Над якою немає влади,
Крім влади власного шлунку
І температури повітря.
Він нявчить мені в очі,
Вимагає поділитися
І не вмирає від сорому.
Чудова істота з пухнастим хвостом.

усе минає
все стає піском...

і я пісок

та прийде час
з піску того
зерно намиють...

щаслива я -
золотиться Пісок
щаслива я –
писати вмію
й не переймаюсь
чи зрозуміють
чи ба почута я

ми
всі
ПІСОК
Пісок Історії
всесвітній


жовтень 2003

Ти уві сні такий вільний і святий
Вільний від розпусти і для однієї миті
не стертий моїм бажанням помсти
У своїх почуттях вільний, як вітер

Я не бавилася тобою – це нами бавилось
холодне море великого міста
хилитало нас в різні боки на одній хвилі
і я пізнала важкість твого тіла

Я пізнала важкість своїх спогадів
помножених двічі на самотність
Вийшло разів так у три довше
Плюс непереможена скурвотність

Як воно: лишатися чужими
І притулятися краями рани,
гнійними, незаживаючими і неживими?
Ілюзія присутності – омана…

Торкатися чола чолом так,
як торкаються холодної шиби
На одну мить, на твою мить
на одвічну мить Ніколя –
ніколи
Миколи…


Просто засинати разом, чекаючи
на одну мить - мій хрипкий зранку голос
Я віддаю тобі частину мого життя, засинаючи
ти просто віддячуєш мені своїм теплом…

2007

П’яний друг намагається дивитись мені в очі,
та сфокусувати погляд вже не може.
Мало не падає зі стільця,
тож маю бути насторожі
щоб його вправно вхопити
і втримати від ганебного падіння
а він через стіл мені тягнеться налити
Та я вже й так наллята… Видіння
сумнівні післяопівночні візії
і нарізана «Мисливська» ковбаса
все мерехтить в очах
П’яний друг дивиться на ганчірку
і, вказуючи пальцем приблизно в її бік,
каже, сипло і затинаючись:
«Це – полотно життя!»
Та ти ж філософ!
«Дякувати, шо не бик!»
Га-га-га! Го-го-го!
Ставлю на ганчірку ногу:
а так?
«Хє… Я тобі нє дурак –
це твоя нога на полотні життя!»
Ги-ги-ги! Га-га-га!
...


2007

Не розумієш? Нехай так. І не розумій..
Ти мені, наче чай невипитий.
Деколи голосний, деколи тихий такий..
Ти - місто в країні моїй,
та, наче шлях загубила до нього..
Це ж треба так? забула дорогу!
Та знову шукаю до тебе її,
Ще непридумавши навіть назву тобі...
І я.. хочу ,мабуть, бути кимось для тебе..
І, мабуть, точно - не журавлем у небі..
Можливо сонцем, можливо притулком,
де ти ховатимеш свої сльози..
Можливо повітрям,
вдихнувши його-
ти назавжди забудеш, як дихав раніше..тепер щасливіше..
..а в моїх легенях давно вже твій кисень,
Тепер я часто мовчу, слухаю..
рахую Тебе, чи не замало(для мене)?
До неба ,мабуть, і те ближче!
Висоти між нами все вище..
Піднімусь по сходам, пірну у блакить,
Твій колір- це мій улюблений..та не мій..
не пасує мені..
тому я щоразу вмиваюсь в вині..так яскравіше!
Дитина? Люби мене. Пої молоком.Складай вірші.
Вкривай ніжки, кутай,бо змерзну..
В твому місті сьогодні холодно,
а тоді ж було так гаряче!
..тепер сонце сидить і плаче...
Заховай мене в собі, сплети вінком на своїй голові..
Та що-небудь! Лиш руки не впускай..
пальчики такі маленькі, безпомічні без тебе..
Дозволяю!- на ніч казки читай..зорями..

..А поки - ти мені ,наче чай з лимоном,
Я тобі- наче втома...

Я очень старая, мне тысячи лет. Идя земным путем, я видела многое. Мой путь то поднимался вверх, то круто опускался вниз. Я, вместе с Диогеном, искала со свечой Того, Кто Сам огнем был. Но увы! Его я не встречала …Не раз сгорала я от боли и тоски, но как Феникс, я восставала и дальше шла. Все повторялось вновь – под тяжестью веков согбенная спина и следы слез на впалых щеках и путь был бесконечен. Но Некто подошел и, молча, протянул мне Камень и Деву. И пелена упала с глаз, и земной ветер перестал быть пресным. Открылось Небо, где счастье и любовь – и возможность все вместить.

2007 год

***
На вістрі голки хороводять ангели,
а я, із витривалістю верблюда
продовжую протискуватися у вушко
танцполу,
потрарляючи у семантичну пастку
різночитань...
Тугі горби, сповнені цитат,
залишити б назовні!..

Але тоді я упаду в безвихіднім безсиллі?..

Можливо...

***
Верблюд уперто
зациклений лінійним рухом у колайдері реальності,
та це мара...
Пришвидшення присутнє,
а вибух − справді буде...
Не тут.
Не зараз.
Не одразу.

Можливо...

***
Хто серед ангелів може порахуватися
з верблюдом зрівнявшись?..
Хто серед верблюдів може порахувати
ангелів зрівнюючи?..
Хто впевнить ангела, чи не верблюд?..

Я не верблюд...
Не мені протискатись у вушко.

Можливо...

***
Горбатого могила справить,
рівняючи й рахуючи, що правий −
один чи два, яка у тім різниця?
Лице ЛИше Центральний Елемент,
для ідентифікації − не зовсім...
Лукавим − безліч форм,
вода в сніжинках.

Хто має вухо − хай пропхнеться...

Можливо,
потанцюємо?..

2010р.

Коли втому поділити на два -
можна отримати тишу.
Вона на повіки спадає
сонним спокоєм
і словом колисковим
шепоче.

Пахне тиша матіолою
з бабусиної грядки.
І, вкрита ковдрою
літнього вечора,
тане медовою краплею
у молоці дурману сновидінь.

Шумить тиша морем
у загубленій мушлі.
Піднесеш її до вуха
і чуєш, як мовчить
одинока втома,
на двох не поділена.

Ця жінка просовує руку
в мої груди
і вітер
зав’язує пальці
коханням
вночі місто схоже
на
акваріум
пірнай
мов чайний пакетик
пірнає у
чашку
насаджуй дерева на
гачки
чекай
чекай
доки її серце разом
із
листям
розтане
і
буде стікати
чекай
чекай

2010

+

Фінанси – це повітря, яким ми дихаємо, пояснювали вони,
і коли нас позбавляють цього повітря, наші легені
розриваються, наче торпеди.
Ми знаємо ціну твоєму минулому.
Ми знаємо ціну твоєму голосу,
який ти тримаєш при собі, ніби столове срібло.
Ми знаємо ціну всім твоїм сумнівам.
Ми знаємо ціну всій твоїй злості.

Фінанси – це трава, яка не обов'язково належить тому,
хто підстригає газони.
Для нас ці міста – лише канали,
в яких ми полюємо на чорних акул
фінансової стабільності,
лише озера, наповнені
потопельниками,
яким ми теж знаємо ціну.

+

Але нам із тобою, на кого нам нарікати?
Ми самі здали їм все, що в нас було.
Ми здали їм міські рослини і пам'ятники поетів.
Ми здали наші підвали й будки для ремонту взуття.
Ми просто стояли й дивились,
як наші міста зникають в грудневому тумані.

Тому давай, повертайся,
ще можна все відіграти.
Вони все одно не можуть вибити з нас нашу
прив'язаність до цієї географії.
Вони нічого не зможуть вдіяти, якщо ти повернешся
і все пригадаєш.

Наговорюючи знову те, що встигло забутись.
Витягуючи з пам'яті імена, як інструменти з футлярів.
Вибираючись на піщані дюни дитячих снів.
Щоби нічого не втратити.
Щоби все повернути.

+

І тому що нам ніколи не повернутись в ті будинки,
на ті загальні кухні, де повітря було червоним
від сонця і снігу, тому що навіть пам'ять вони
випалюють своїми машинами,
я говорю про холод, про тонку павутину помирання,
яка з'являється в дитячих кімнатах
і коридорах, що виходять
просто в минуле.

+

Бо чим є наші спогади?
Наші спогади – це прапори, які ніхто не опускає,
не зважаючи на те, що влада
давно і надовго змінилась.

Бо доки ми дивилися як золоті птахи з палаючими
язиками вилітали з рукавів чергового циркача,
доки ми заворожено слідкували як із наших кишень
безнадійно зникають монети й ключі від поштових скриньок,
доки ми всі були закохані в увесь цей цирк,
вони перекуповували нашу пам’ять,
всю нашу нерухомість, скажімо, наше
нерухоме небо, або нерухомі планети,
що стояли за нашими вікнами.

Вони просто робили свою роботу, доки ми
намагались відчути як час виникає
й починає світитись в темному
прокуреному просторі циркової вистави.

+

Але запитай у них, що вони зробили з будинками,
в яких ми жили, чому вони виловлюють, наче
псів, усіх, хто бачив їхні обличчя без гриму.
Запитай, що там у них, під чорною тушшю,
і коли вони нарешті залишають у спокої
понівечену інфраструктуру дерев,
коли вони повернуться туди, звідки прийшли,
і звідки їх насправді ніхто не кликав.

+

Ей, сажотруси,
ваші збиті долоні,
в які ви б'єте, плескаючи від задоволення,
занадто багато фарби і крові запеклось
у вас під нігтями.
Ви пролазите в наші помешкання через вікна й балкони.
ви прослизаєте в наші життя, виносячи з них
спокій і впевненість.

Ваша гнила агітація, якою ви засипаєте
підвали й дахи, вона розкладається просто між нами,
отруюючи водойми,
з яких ми вперто намагаємось пити.

Я чую спів осені тихий,
Знайома мелодія знову
Мені нагадає про втому,
Запише останній свій такт.

Я йду по вулиці милій,
В руках несу я ноти,
Вони розкажуть про спокій,
Який шукала в віках...

Шумить листя осіннє,
Я хочу теж так співати,
За батька Отця хочу мати
І жити я хочу ось так:

Не думати більше про завтра,
Ціную я кожну хвилину,
Бочас наш летить без упину
У мудрих обіймах Творця...

25.09.2010р.

Не буде щастя вже ніколи,
бо нещаслива народилася.
Не буде радості, лиш болі
зостануться у серці
в моїм "я".

У душу смуток весь осяде,
всередині усе згорне до купи...
і не відпустить,
де ж "але".

Не можу бачити лиш морок
тепер в очах моїх завжди
І дивні звуки...
здається хтось іде сюди...

Не бачу. Темно. Хтось заходить,
до ліжка йде, іде іде...
О Боже мій! Лице Господнє!
Та відпусти! ... О лихо, смерть!

В кімнаті. Судоржно.
Всі плачуть.
Стілець і хліб на нім лежить.
Помер вже хтось, бо видно
труна і свічечка горить.

Не бачу я лице... так мутно.
Нечувано, тут янголи гудуть!
Лице...лице... та вже то ясно,
Моє ж бо тіло понесуть.

І поховайте на Вкраїні,
На моїй милій Батьківщині!
Щоб гори бачила і доли...
Щоб воля йшла і вже ніколи
Не відчувала болю Я!

1998р.

В чорний неба квадрат
Жовтий цвях не один
Вечір вбив і сліди
Залишив у думках,
А невиспана ніч
Проковтнула весну,
Пляму жуйки пісну
Приліпила між хмар.

Наше місто – вампір,
Воно кров нашу п'є,
Воно в жилах снує,
Мов неоновий час.
Наше місто – вампір,
Воно нами живе,
І мистецтво нове
Опромінює нас.

Молодий саксофон
Мов блискучий ліхтар,
Що виловлює з хмар
Тіні криків нічних.
У нічному житті
Струм по венах тече
І підставить плече
Лиш голодний тобі.

Ти не псих, просто ти
Усвідомив уже,
Що тебе береже
Постчорнобильська кров.
Нас, блідих мов папір,
Препарує зима
І співає сурма:
Нас без міста нема.

+
І ось тепер ми говоримо про тих, хто відібрав у нас наші міста,
про міста, які помирають, ніби домашні тварини,
про те, що нас позбавили ключів та паролів,
за допомогою яких ми відчиняли двері лікарень,
проходячи поміж світлом і темрявою ранкових аптек,
де зблискувало на ранковому сонці
все знеболювальне цього світу.
Все так, нам не буде боляче, ми просто збираємо речі,
рушаючи вслід за вогнями, які світять нам із пітьми.


+
Хто прийшов до влади в наших містах?
Хто ці чоловіки з тисячею голок, всаджених в горло,
від яких їхні голоси стають холодними й небезпечними?
Хто ці крикливі клоуни,
котрі стоять і вирішують,
чи слід пробивати нашим будинкам серця й випускати
з них теплу малинову кров?
Їхня політика – бите скло,
яке вони сиплять тобі під ноги,
примушуючи рухатися за ними, не стояти
на місці.
Їхня політика – це канати замість краваток
на їхніх шиях, міцні мотузки,
за які їх підвішують, коли вони
виходять із гри.
Ось вони сходяться всі разом, в своїх
чорних костюмах, схожі на сажотрусів,
на сажотрусів, що прийшли до влади, і тепер
просто не знають, з чого їм починати.

+

Ми говоримо про міста, в яких ми жили,
і які відходили в ніч, мов кораблі у зимове море,
про міста, які раптом утратили здатність опиратись.
Про те, що відбувалось на наших
очах, як циркова вистава, під час якої гинуть усі
акробати й веселі клоуни, і ти дивишся на це
заворожено, не відриваючи погляду,
непомітно виростаючи
серед циркових декорацій.
Щось подібне сталось і з нашими містами –
їх просто відібрали в нас, доки ми сиділи й сміялись,
дивлячись як хитрі клоуни з пітними долонями стрибають
крізь вогняні обручі, лишаючи
по собі запах паленої шкіри,
горілий дух пекла, який вони
приносили в наше життя.


+
Ми згадуємо тепер усіх, з ким доводилось
перетинатись в одним коридорах.
Двірники й нічні продавці хліба,
сірі, мов обгортковий папір, квартирні злодії,
таксисти з клаксонами замість сердець,
діти, які виростали поміж старих меблів,
що пахли лісом та морем.
Ціле місто робітників і дрібних перекупників,
щемкої базарноі бідноти, яка розганяла своїми
криками осінній туман.
Перехожі, з якими разом доводилось потрапляли
під дощ на трамвайних зупинках,
старі пролетарські замашки, вагони підземки,
набиті безробітними, мов магазини патронами.
Які слова подяки й розуміння
висловлювали ми долі за те, що кинула нас серед нічного
співу цикад до глибоких під’їздів, за те що
над нашими головами горіло це приміське
повітря, здатне перепалити залізо і камінь.

(За картиною в кераміці “Благання” Галини Севрук)

ось я
перед Тобою
тихіша трави
яку Ти всюди розсіяв
яку виполюють і витоптують
а вона знов проростає
як цей народ
я частка його

Перед Тобою я
тиха трава
та відчуваю в собі вже іншу
тож якщо це можливо
і не порушить задумів Твоїх
покажи мені мене справжню
якою повинна бути
та
що тихіша трави
перед Тобою
ось
я

2003 р.

Божевільний вітер бився у вікно
зривав листя
підхоплював його і грався
а ще відбирав парасольки
у переляканих перехожих
і розкидував гілки дерев
а якесь дівчисько
дивилося йому вслід
і шепотіло
"Боже...вільний!"

...і полетіла, крильця омочила
у водах зимних – бо зійшли сніги,
і срібне люстро вабило до себе –
: поглянь, голубко, в чорну глибочінь –
кого там бачиш?
Чи себе,
чи душу,
що дивиться з тамтого боку сну?
Аж оніміла –
довго видивляла
вуста повняві...
але слів його
нечутно було – задубіла заводь,
відчутно було –
кола по воді
творили письмена, що зрозумілі
лиш обраним...
Обрамлення ставка
очеретами пестило голубку,
а пір'ячко голубило того,
хто так мовчав –
дотульно і дікливо –
з тамтого – лицьового – боку сну.


2010

Іду крізь роки день за днем:
Зростаю, тішуся, люблю,
Молюсь, боюсь та сподіваюсь
На кращі дні в моїм житті.
Я вчусь, пишу, читаю, пам’ятаю.
Прощаю, вірю, забуваю,
Про вчинки зроблені людьми.
Я бачу, чую, відчуваю.
Лечу душею бо жадаю...
Іду на зустріч крізь всі дні,
На зустріч, з долею моєю.
Цілую, пригортаюсь, ніжусь,
Чекаю, обіймаю, знаю:
Усе життя тебе кохаю!!!
11.09.2007р.

Прощай, мой друг, прощай на веки
Не жги по мне во храме свечи,
Не пой по мне печальных песен
И слез не лей, как эта Осень

Мой прах развеет вольный ветер
А дождь размоет по земле
Никто не вспомнит прошлый вечер
Никто не вспомнит обо мне

И мысль разбавленная мыслью
И жизнь прожитая за жизнью
Как капля в море иль реке
Никто не вспомнит обо мне

2009

Господи, где моя мечта,
Господи, где моя душа,
Где этот Свет на моем Пути
Господи, кто убьет эти серые дни

Господи...

Эй! Господи, где эта Любовь
Что даст мне возможность дышать
Танцевать по жизни без оков
И просто свободно летать

Сегодня за окнами ночью тепло,
Сегодня на улице как то светло,
Это луна осветила мой Путь
А судьба улыбнулась, еще чуть-чуть.

2010

Тіло любові помирає,
а душа припадає біля нього,
з останніх сил голосячи:

“Знаю твої стрімкі коридори,
знаю звідки приходить втома,
які м”язи напружує сміх.
Пам’ятаю смак сліз твоїх,
схожих до запаху крові...
Не покидай мене.

Я знаю звідки прилітають думки
і звивають гнізда мрій у твоїй голові.
Я пам’ятаю, як ти плакало з розпачу
і як застигало у розкоші.
Згадай, як швидко рухалися пальці твої
мелодією ніжності на скронях весни посивілої,
а сьогодні лежать занімілі,
першим снігом осені притрушені...
Не покидай мене...

Не покидай мене...
Не поки... дай..
Не... поки...
Не...”

Ти виглянь у віконце,
Як рано устає
Бадьорить світить сонце,
Промінням виграє.
Дає тобі наснаги
І настрій підійма
Додасть трохи відваги
Та душу зігріва.
Ти вийди рано в поле
зніми з ніг шкарбуни,
Пройдись росою й голі
Омий нозі свої.
Чарівні знайди трави,
Сплети із них вінок.
Хай різні грають барви,
Сплетуться всі в танок.
Та завжди, посміхайся,
Даруй людям добро.
Та ще, не зазнавайся,
Мені не все одно.
31.10.09.

Любить мене як бога:
Вірить, що вибачаю усе апріорі раз і назавжди.
Інколи каже: «тебе немає» і відповідно вчиняє.
Потім вертається, каже: «є тільки ти» і «вибач».
Любить як бога:
Дякує за невидиму присутність поряд
Безплатно, задарма, цілодобово.
Роблю все, у що вірить: існую, вибачаю, терплю,
Дивлюсь сон про світ, у якому він вірить, що вірю,
що любить
мене.

2010

Друзі сходять з орбіт,
Залишаючись білими плямами;
Освітивши твій шлях,
Загоряються ясними зорями;
Вгамувавши твій біль,
Залишаються рваними ранами;
Розпаливши світанок,
Тануть подихом в першому промені...

1999р

Вона життя
Вона тепло
Вона надія - наша Україна.

Вона душа
Вона земля
Вона є щастя - рідна Батьківщина.

Вона любов
Вона журба
Вона мов кров - широка воля.

Вона річки
Вона лани
Вона у кожного - це доля!

Плаче краплями з неба
дощ…
По бруківці ганяє листя
Вітер…
Та вже не швидко, вони важкі,
і їм набридло – кружляти в танці,
йде зима…
Не плач по моїй шибці
Дощ…
Кодом настукуєш вранці,
Та вже не швидко, тобі – набридло
Здійняти галас
йде зима…

Забелькотів вже поїзд… Нам пора…
Життя - як спогад, чи життя – як гра?
Вимірюється кількістю розбитих сердець ?
Хтось так іде, хтось навпростець,
комусь підвладний час, а хтось під владою грошей,
повій, вина…
Нехай не впаде на потомки ця провина!
Знущаючись нахабно над собою
проходить у двобої час з війною:
між «я »й «все інше»,
Тільки б відрізнити дійсність…

який ще реквієм
втішаюся спокоєм
який мирний договір
що за контракт
яка друга дія
в театрі давно не антракт
на сцені світу
вимкнули світло
і всі актори пішли додому

а ти малий не кажи малому
що той малий – великий дурак
йому вже звично думати так
що я зрадлива підступна кішка
котра зміняла Далі на ліжко
котра не знає що буде далі
нехай же знову тиця сандалі
може хто й цілуватиме
у кого хронічне ме
диміти в очі він справжній МасТак
а я на щастя вже Мас-Ні
бо його очі надто масні
а його погляд надто тягучий

мені набридло – душу – в онучі
вона достойна шовків і парчі
коли місяць зорі цілує вночі

27/10/2010

на п’ятнадцятому поверсі готелю “Харків”
сиджу за столом заваленим паперами
в позі „мандрівних гімнастів Пікассо”
і
з незбагненним почуттям
що сповиває мене смутком
дивлюсь у вікно
де золота панорама міста
обертається в часі так повільно
що й Холодна Гора
видається нерухомою
відчуваю цей часовий потік
включаюсь
у щільність зв’язків між речами
прозорію
пронизую простір
встигаю побачить
як земний небокрай
зірницею спалахнув
минулим
зниклим назавжди

мої рухи стали повільними, ніби сік осінніх дерев...
переходи підземками снів - із дня у день,
балансування на линві свідомості – із ночі в ніч:
«дівчинко гутаперчева,
заплющ очі-відкрий серце-іди».
упаду-не впаду-байдуже,
Байда, за ребро зачеплена,
Риба, Адамом упіймана
У вершу цієї осені.

Ти не бачив, ти спав далеко –
як стигматами глід кривавив,
Варфоломіївська ніч на Покрови –
і гугеноти-горіхи
губили порожні голови
у посивілій траві –
а католики,
мої соколики-католики – морози ранні
стинали їм руки, і ноги стинали,
і листям слова падали.

Повертаєшся зі снів – ніби з дороги далекої:
Грієш руки до білого горняти,
Пригортаєш дитя чорнооке,
Читаєш стрічки новин:
«Уночі над Іраном розбився літак,
134 жертви, причина аварії -
у двигун літака потрапила птаха».
....і жінки у чорних хустках голосять до неба,
....і листя горіхове проситься у землю,
а ти сидиш поміж них
на кухонній табуретці
на линві пам'яті
і самими губами питаєш:
- А яка ж то була птаха, Серце?

2010