Місто втомилося всотувати вологу дощів.
Вода марне шукає шпарин,
Завмирає калюжами,
Поволі стікає в низини,
Де сморід ряски
І флегматичні роздуми зелених ропух.
П’ятнадцятилітній прищавий Ромео
Без парасольки простує вулицею,
Всміхається своєму коханню.
І від шалу його серця
Краплини стають парою.
Поглянеш здалека:
Чимчикує двонога хмарка.

Ти прийшла у цей світ не для подиву, не для захоплень
Непізнавана й горда, а отже достоту свобідна
Ти не Єва, що рано чи пізно, а скоїть
Непоправне, струївши усі сподівання на радість
Чи на рай, сад Едемський,
Ти зовсім на це неспроможна.
Згірклим медом твоя затамована туга-усмішка
Обпікає чийсь погляд, який випадково хтось зронить
Між гіллям твого світу -
мов мушля закритого світу -
ти кричиш собі: Годі!
Не хочу зникати, не хочу…
Та, одначе, вже знаєш, що все це не є випадковість...

Ритуал у чотири кути твого дому пустого!
І картонного трішки
Тебе з головою вбирає,
Дім всотав твою душу, ти навіть
не зважишся вголос
відстояти її, відболіти чи-то відкричати…


Ось кімната, ось стіл. Ось полички книжкові
І очі,
Що утомою з’їдені, блідо-блакитні
Прозорі.
Ти так марила дивом, так снила і вірила
Згодом
Розчинилась, розтанула…
Це не була випадковість…

Жінку море поглинуло, заколисавши у мушлі….
Жінка марила морем…
Вона не прокинулась досі…

В ці дні усе мовчало очевидно,
Заціпенівши в лапах самосуду.
Й слова так безшелесно облітали
При згадці розтривоженого літа.
І сонце – кінь багряний – гарцювало
На небосхилі, плавлячи дерева
Вони вмирали стоячи. Деревам
Так притаманно стоячи вмирати…
Й така прозорість проливалась світом
Що навіть руки були непомітні
І навіть очі в дзеркалі старому
Були очима вічності.
І втома…
Одвічна втома, наготою вкрита,
Мов птах побитий, падала безкрило
До ніг Природи. Плакала беззвучно
за нами.
Поминально…

не плач без мене.

хоч дуже важко
бо я далеко
бо сумнів точить
і серце крає
моя відсутність

не плач без мене

притримуй сльози
держи у серці
сліпу підозру
черству образу
чи недовіру

не плач без мене

хоч тіло ріже
мечем дороги
хоч ревність мучить
і біль-розпука
терзає душу

не плач без мене

безмежність болю
печаль бездонну
як щось коштовне
і найдорожче
тримай міцніше

не плач без мене

а як приїду –
на груди вилий
відро страждання
і сльози щастя
і біль розлуки

і пригорнися
і заспокойся
в обіймах ніжних
я буду довго
тепер з тобою

я не поїду
тепер нікуди
вже аж до завтра

поплач зі мною



2010

Голова розривається від думок про тебе,що проникають в мікросвіт моєї особистості і перебудовують мою реальність...
Спогади змиваються чорними смугами по щоках.
Легкий помах віями розмазує ті спогади по моїй подушці...
Висохнуть,а що далі?
Знов у пошуках замінника тебе...?
Моя реальність непоправно спалює мости назад,тікає кудись у безвість,туди де дощі і тиша...
Тиша в кожній краплині,що вириваєсться з неба і падає на мене...
Оновлена,очищена,ніби народилася разом з весною,повертаюсь до перебудованої реальності в якій всі заражені файли про тебе занесено в карантин антивірусної системи мого серця...
Скачую мегабайти щастя з ранкового рожевого неба.
Воно зовсім не нагадує мені про тебе...
Моя свідомість без тебе,вона змінила тариф,за яким я жила коли був трафік на щастя...
Тепер в мене безлімітний...
На сьомий день ти лише вірус у файлі *спогад*...

Отрута твоєї ревності
Любов і мене вбиває.
Щоранку подати прагнеш,
Дозуєш, не як в аптеці –
Вихлюпуєш все й одразу,
Убити щоби напевно,
Як ворога.
Я – навпроти.

Кинджалом своєї ревності
Пронизуєш груди й серце
І перцем із сіллю й оцтом
Мої посипаєш рани,
Щоб мучився. Щоб не зразу
Життя проміняв на вічність.
Я поруч.
Рука дістане.

Не ревність, а гільйотина
У тебе в руках, кохана.
Моя голова на таці –
Мета твоїх слів жорстоких,
Що стрілами підганяють
Тіло моє на плаху.
Лягаю.
Відсунь волосся.


2010

цей поїзд переїхав через моє серце

він просто виїхав з ночі
неначе з вокзалу
пройшов крізь груди
як через тунель
і понісся в небо
на крилах мого бажання

у четвертому купе
одного з вагонів
у запітніле вікно
дивилася
ти

ти
їла молочну «Мілку»
з лісовими горіхами
запиваючи «Живчиком»
з яблучним соком
і говорила по телефону
зі своїм
чоловіком

я був у твоєму житті
єдину ніч
але цей поїзд
переїхав через моє серце
і залишив у моїх грудях
місиво
яке ніколи не стане серцем
тому що ти ніколи
не станеш моєю

тільки мрією


2010

сонце
- ніби герцог
де Немур -
на гільйотині

Бог - метан -
юрба - мета

чи добре
розпечена зірко
відчувати себе гугенотом?

списи шипшини
знаходять і тебе

серце
на поділських оденьках -
не в Лотарингії

мороз - кат
молиться й опускає вії дня;
під сонцем у корсеті
вишня - королева Наварська -
я

2010

Мадрид насувався й прослизав у очі. Зіниці збільшувалися ,а тоді шукали
поміж поличок ,серед людей і м’яса пояснення, чому

нам стало замало двадцять шостого листопада дві тисячі десятого року,
чому, не розрахувавши відстань, не розбивши її на кроки,

ми
прямували в один із тих загнузданих димом барів, де легше переноситься
зміна клімату.

Повільно розгойдували вервечку часу зім’ятого , нагнітаючи атмосферу

сімдесят п*ятого ,
двадцятого листопада, про що свідчить газета.

Якісь атрибути натякають на присутність тут фашистів і геїв.
Порозкидані буклети
й тіла.
І ми, наче колись спудеї ,
навчаємося ..
оминати
втрат.

При чому не факт ,
що хтось водночас не є тим та іншим: фашистом і геєм.
Є ще варіант, що нас запідозрять
одні - у фашизмі, а інші - в нетрадиційній сексуальній орієнтації.
Тут завжди так: усі всіх підозрюють, усі з усіма п’ють, усі з усіма сплять.
І ще один нефакт, що перші не сплять з останніми, але однозначно факт, що останні п’ють з першими.

Посилена конспірація.

Ми не ті і не інші, але з усіх сил вдаємо, що воно так і є, вдаємо, що ми бодай хтось.

Вулиця ще не засніжена, але вже була провокація і через кілька хвилин доведеться йти з Іспанії, аби шукати себе у цьому місті, яке не варто навіть тут називати.
Час іти до таксистів , до банкоматів.
Час
повертатися
у сьогоднішню дату.

Голос твій вбирає, мов губка, терпіння моє.
Замовчи.

Давай просто, аби піти,
когось покличемо, із багатьох тут відсутніх, але тих, що
імовірно існують.
Може тоді …

засну я,
не діждавши закриття експозиції нутрощів та корів. Прямо тут посеред
висяканого щойно Богом, прямо тут біля нутрощів, антибіотиків та в крові.

Навіть в цій сумній осені є щось хороше. Хоча б те, що такої осені ти кохав мене. І не важливо коли це було, найважливіше, що це було! Зараз сучасність просто не має значення, бо я не хочу сумувати за часом. А ти просто кохаєш мене в просторі часу минулого, а може й майбутнього…
Може…
А про що ти думаєш, коли ввечері дивишся на яснозоре небо? Чи згадуєш мене? Чи вже забув…і щасливий? Та я, власне, і не проти…Якби тільки знати…хоч щось! – Невідомість лякає.
Пам’ятаєш, як звав мене по-імені? А я пам’ятаю… ох як пам’ятаю! В мене часом й дотепер в душі щось перевертається, ніби ти згадав мене.
Боляче і радісно водночас… - Ти мене пам’ятаєш! Здається, - оце найболючіше…Здається…
А, власне, що гірше: запитати і отримати негативну відповідь, чи запитати і почути, що тебе пам’ятають…згадують…живуть тобою.
Напевно, найважче запитати і обпектись мовчанням… Бо тоді здогадки іронічно почнуть доїдати залишки душі, свідомості…
Коли знатимеш – буде не краще. Якщо все ж кохає, то спогади так само доїдатимуть мене з середини, якщо ж – ні… такий варіант недопустимий, його не існує. Або чи я вже «якась»..? Нічого не можна стверджувати.
Так ти мене кохаєш, чи я тебе намріяла?! Дивно було б почути зараз до щему в серці знайому мелодію і твоє ім’я в телефоні…
Я б загадала на зірки знову, але… Як-не-як, досвід заважає.
І я знову диву в ізольованій пам’яті зі своїми спогадами. Так не можна…Не витримаю… Хочу на волю! Щось забарилася я в своїй любові-еміграції… Відпусти мене в рідний край!
Ну хоч би щось..! Хіба ти не чуєш?! Я кожен день живу надією тебе. Ну постав мені вже вирок. Я не можу більше чекати! Дивитись як моя любов стоїть коло зашморгу, шукаючи своїми очима в моїх хоч краплю якоїсь відомості. Це відчуття «на лезі небокраю»… Крок вліво – крок вправо … і - безкінечність.
Знаєш, а я вже якось і призвичаїлась… АЛЕ Я БІЛЬШЕ НЕ МОЖУ!!!
…тихий розпач любові : «Вмерти - не дають…»
І так щодня, і так щоночі.
Навіщо, за які гріхи
Мені ще сняться твої очі?!
І я з собою – вороги.
Так непомітно вкрасти в мене все… Ах ти ж…нащадок Прометея! Моє життя було для тебе богом, напевно, тому то ти і вкрав у мене все в цьому житті… Ну що ж, майже приємно…
Мої боги тебе не розп’яли! – Кохаєш…
Якщо так – подивись на мене найяскравішою зіркою!
* * *
_____
Ех… ти б тільки знала..!
_____
Ну-ну…Але ж ТИ це знаєш, правда? – от у цьому і є вся справа.
Знаєш, очевидне відкривається лише тому, хто хоче його відкрити…
_____
Ну і що ж далі?
_____
А далі – життя… Гадання на зірках – грішна справа, але все ж…
А якщо взяти і зателефонувати першою? Може, він більше всього чекав цього моменту…
АЛЕ є побічна дія – у будь-якому разі краще не буде! Або так, як є, або краще в протилежному напрямку.
Ми самі повинні віддавати собі накази!
Рано чи пізно перед нами постає вибір, який потребує від нас цього. Треба бути готовим до цього, адже застане в найнезручніший момент, коли навіть не підозрюєш і не чекаєш.
Не можна в собі все накопичувати… - бо колись не витримає.
Не повторюй гіркої долі!
Ти сама її набажала…
А тепер… якби твоя воля…
Якби знала..! Ти б не страждала.
Ніколи, чуєш, ніколи не кради чиїсь ролі! Вони всі вже зайняті! - Лишається бути собою…
Але будь собою так, щоб ніхто навіть не здогадався, що твоє життя – суцільний експромт.
_____



01.06 27.11.10

голодні зорі
їдять хліб
зі столу
ходять свічкою
до предків
у гості

я могла би
заколисати
комин
але навіщо?

дідух може
перетворити ніч
на шаль
Ізидори

на молоко
на рококо

жаль...

2010

Не ставте вашу творчість на конвеєр
слова не глина а музичні ноти
в які потрібно вкласти все життя
аби вони заграли як ніколи
слова то є диспетчери брехні
барометри для авторських емоцій
в них видно фальш як чути слухачу
різкий нечистий звук старої скрипки
новий Шекспіре ви то тільки ви
ви режисер лише свого театру
у нім актор у нім і автор п’єс
ви не єдині але неповторні
не ставте ваш талант самі під прес
не вписуйте його у рамки часу
він задихнеться бідний і помре
невтілений залишить порожнечу.

не змикала очей
два дні
повінчала троє ночей
милувалась дивних обставин збігом
причащалась після останньої сповіді дня осіннього
що кохався з не першим снігом
чекала намарне омріяного і вірного
та не прийшов мій принц казковий
він досі в Гайд-парку мерзне і плаче
хоч давно так згорів палац Кришталевий
а для вічності вчора неначе
а сьогодні відпочиватиму
від Романа Хануки і боротьби зі снідом
від спіткання з зимовими святами
від сніданку в парі з вечерею а не обідом
від привітання жителів американської столиці
від споглядання Мерилін Монро
на найпершій у світі Плейбоя першій сторінці
від трагедій новин і політики
від Ожьє з Наполеоном і кавою
я прокинусь коли поснуть всі веселі півники
або краще із першою справою
і заховаю у скриньку тітоньки Мнемозіни останні події першого дня зими
все одно так давно вже не разом ми
або обміняю на прихильність дев’яти її донечок-муз
усі твої не_ мій не_чужий не_коханий не_коханець не_син не_батько не_брат не_друг не_муж

02.12.2010

чуєш
сестро
може вони не прийдуть
може вони десь розбились зі своїм бісовим інфініті
може їх пов’язали за несплату податків
абощо?

та де вони дінуться?
прийдуть

ми тут уже більше години
чекаємо їх
наче спасителів
або ще краще –
катів своїх
давай з них зіб’ємо плату подвійну
за наше чекання
абощо

не переймайся ти так
от-от прийдуть

чуєш
сестричко
ти пам’ятаєш
як вони вперше прийшли
ці демони з запахом нафти
як вони нас налякали
своїми іклами і різцями
своїми ритуалами божевільними?
най би чорти їх забрали
абощо

де вони дінуться?
прийдуть

потому ми тиждень не працювали
молитву складали
за здоров'я власних органів дихальних
і також статевих
з іншого боку
не так уже все й погано
принаймні
якось обійшлося
без наркотиків і рубців

чуєш сестро?
вони вже йдуть
наші янголи смерті
чисті
мов кокаїн

осінь:
горлом біжить сосна
ялини
як альбіноси
на сонці

світ - старенький вікарій
падає
падолистом:

перст Божий
схожий на бір

хто
як не ти
дав
цей неймовірний дар?

чую -
бо розмовляє
соснова кора
на піцикато

2010

Я їду до дому,
До рідної хати
Щоб побачити маму
Й її щоб обійняти
В гарні очі дивитись
В яких Любов розквітає
До Сердця її прислухатись
що Любов, Добро й Ласку дає

Не хочу я, не хочу
Чуєш?
Не рви цей світ хворобизни
а вітру байдуже, танцює
його так сіпаються сни.
У поліендрових думках напроти
з любов'ю тіні обнялись
і силуети наших "проти"
в хворобизну,як ввись, знялись.

Мовчу, бо нічого сказати і рима тут не допоможе
Тому, як втримаєш – тримай цей білий вірш
Що ллється прямо з серця, коли дивлюсь на фото твого очі
І випити до дна їх тіло моє прагне… Все буде… Якщо ти захочеш…

Якщо… І знову мушу повторити – вільна ти, як птаха
Чи може вітру невловимого сестра… Без пафосу – відверте щире слово пишу
Бо це я відчував коли ти поруч розливала барви
І малювала кожен день, то біллю, то незмірним щастям…

Згадати є що, і життя намарно не прожите жодним з нас
Проте у іншому вбачаю втрату – у тому, що не відбулось…
Чи не відбудеться скоріше, оскільки вдало ми могилу риєм
Своїм коханим… Чи свому коханню... Скоріш, своїм коханням…

Мабуть за складно я пишу, та знаю зрозумієш
Інакше б не писав… І спомин промайнув – твої солодкі ніжки
Що так привабливо мандрують попереду
Не залишаючи шляху для порятунку…

2010

Квартира твоя была на девятом
Я туда добирался пешком
Ты двери поспешно мне отворяла
И улыбалась, по-детски, совсем как во сне
С порога в объятия мои ты ныряла
Обнимала за шею, потом целовала
"Пора!"-мне нежно шептала.
И взявшись за руки друг друга
Вот мы бежим, стоим и снова бежим
Туда, где Ветер, Свобода, большие луга
Туда, где мы наслаждались живым
Где вокруг тишина, только ты и я
Свободно порхали мы мотыльком
Птицей взлетая к голубым облакам
Упав, затерялись мы в высокой траве
И снова нашлись, слились во едино
И зашумело нежной рекой в голове
От твоих страстных поцелуев.
Вдыхали в друг друга свое мы дыханье
Нежно глотая, боясь потерять
Малейшую частичку своего наслажденья
И даже были не прочь на нас облака посмотреть.
Природа накрыла нас своим ковром
и нашу мечты уплывали прохладной рекой
Что была неподалеку от нас с тобой
И скрылись, где то там в неизвестном
О, как бы хотелось знать где она эта неизвестность
Куда уплывает безумной рекой
Но зачме мне туда, если у меня есть реальность
Есть Ветер, Свобода, большие луга и здесь живем мы с тобой.

Но проклята холодная сталь
Жжет мой крепкую руку
С каждой секуной фосфор несет мне боль
Приближая час разлуки.
Но не печалься, моя ты родная
Не надо дуть свои сладкие губки
Пройдет всего лишь неделя, другая
И вновь воссияют наши улыбки.

Тебя как Ангела Люблю
Тебя как Бога я молю
Храни тайну мрачную мою
Храни мой светлый ум
И я спою про Арбат
О тех, кто хотел написать
Тома лживые про нас
О тех, кто пытался
Меня прямо в сердце убить
А тебя кошмарно допросить.
О тех, кто в чужой толпе топтался
и о тех, кто среди нас заврался
Но мы стояли крепкой стеной
Темной ночью под Луной
Прижавшись мужественным плечом
Врагов мы били беспощадно
Острым лезвием меча
Чужие книги сжигали без переборно
Наш меч наточен!
О тела врагов
И на рассвете бой окончен
И солнце выглядит из-за бугров
Осветит поле битвы
И наши измученные лица
А над мертвым телом жертвы
Кружит в небе хищная птица.

Слово завжди виконує думку.

Світ завжди виконує слово.

Знайдіть невірне твердження.

* *

Знайдіть себе у тілі затичок для вух.

Вийміть себе з затичок.

Тепер точно відомо від чого відштовхуватись.

* *

Слухати щоб розуміти.

Розуміти невідомо для чого.

Спробуйте не розуміти.



2010р

Гаряча-волога королева
Зачаровує своїм убранням.
Вона, зла та брехлива
Поєднує вірність і зраду,
Змушує мене не обирати,
Але дивитися на
Її золотисте вбрання.

Осіння королева захищає
Мене, - кому ж
Ще мила така
Гаряча-мокра вона...

2010 р. Б.

***
розкидано папір
і записи що з ночі
напевно там є рай
і буде тільки він
там буде тільки
пекло
оцих забутих зошитів
бажання щось
знайти і загубити знов

***

напиши слово
яким би ти говорив
все життя
а потім несподівано
зупинись посеред площі
раптово усвідомивши
що ти
його
Забув

***
перебивається момент
навпомацки-що-ходить
і чути вічний рев
і вічний гуркіт. Сходи
І обірвався дощ
лечу у порожнечу
як нитка
як листок
а втім одне доречно
навпомацки-що-слід
запам’ятало втечу

***
не написані в-щось
і ось!
не написані десь і тут (!)
кожен з нас як горіх !
скотивсь (!)
тільки: треба і був !

* * *
Рікою Часу
спливають наші дні

минуло безліч літ
ми стали просто нею
але коли були
сміливі й молоді
ми човнами по ній пливли
себе довершували
і чинили опір
оцій воді
а зараз ми вода
її прозора ніжність
безпам*яття Піску і невразливість
неспішне світло і відлуння зір
нечутний звук негаласливих слів
безшумні хвилі що стають
РІКОЮ ЧАСУ
*

12.08.2003 р.,
опубліковано 2006 р.

Вже зовсім скоро
осінь натомиться
зачіски деревам
вигадувати.

Літові просто,
бо дрібні кучерики листя
усеньке літо живуть собі на кронах,
ранішніми росами притрушені.
А зелені пасма гілок,  
сонячними променями міцно налаковані,
легко укладаються у барокові фризури
епохи Людовіка.

Осінь вигадує.
Бо той, хто голий -
на вигадку багатий:
заплітає колючі віти у коси,
павутинами міцно зв’язує.
Гілля, вперто пручаючись,
вистрілює догори
і чорними пазурами
небові очі дряпає.

А воно борониться -
на очі окуляри накладає
і, протираючи скельця,
посипає гілля снігом,
одягаючи дерева у
смиренні шапки,
по-доброму шурхотить
вустами-хмарами:
“Не будете чесані
аж до весни...”

...і коли почали збуватися всі обітниці: і гори зійшлися, і води розійшлися по праву та ліву руку, і слова усі – мовлені та зловлені – стали неопалимою купиною, а первородство, у золоте руно загорнуте, стало фактом невідворотним – як ти думаєш: – чи злякався Яків?
Чи тремтіли його пальці, судомно стискаючи руку брата зрадженого?
Чи чув у собі сміх дітей ненароджених – обраних_ бо_ коханих?
Чи вірив голосу незнайомому Господа свого небаченого – «Не бiйся, бо то Я тебе викупив, Я покликав iм'я твоє, ти – Мiй»?...
...і коли почали збуватися всі обітниці – йому та їй дані, – коли слова їхні стали кров’ю та тілом, а речі набули форми, а формі повернули колір, і коли світ їхній здійснився, як осінній ранок – як ти думаєш: – чи злякалася вона?
Чи тремтів прутик у її пальцях, коли виводила на вільготних пісках узбережжя п’ятого океану слова найважливіші? Бо ж як напишеш – так воно і станеться врешті...
Чи чула, чи дослухалася, як спадають води Великого Потопу в її серці, і все стає на свої місця, і новий світ – удруге сотворений! – починається з найпершого листочка?
Чи вірила голосу незнайомому, що летів срібною павутинкою бабиного літа, і шепотів їй просто у серце: «Не бійся нічого, бо все вже написано. Бо й вода тебе не втопить, і вогонь тебе вже не спалить, бо первородство, Серце, дається не за правом закону, а за правом любові»?...
...і грілася сонцем, бо й сама була сонцем – світові сотвореному і - Тобі.

Я хочу очима тримати публіку,
Я хочу, панове, Вас пити від краплі й до краплі,
Щоб якийсь журналюга написав у літературну рубрику:
«Українські митці ще вміють читати мантри».
…………………………………………………

Так,
Українські митці ще вміють читати мантри,
Українські митці хочуть продати себе втридорога,
Вони навіть навчились мистецтва кантрі,
Щоби їх регулярно перекладали на мову народу-ворога.

І якийсь журналюга, російським телеканалом куплений,
Щоб не зникнути в невідомість,
У сюжеті склепає сумнівну, але переконливу характеристику:
«Я б хотів величати українські таланти сурмлячи,
Та скажу вам натомість –
Український митець бухає, сперечаючись про евристику».

2010

якось чоловік уперше вбив мою тишу:
вистрелив у рожевого фламінго
приніс мені накидку на плечі
й поцілував груди в рожевому сяєві

чоловік удруге вбив мою тишу:
устромив спис у тіло савани -
приніс мені бивні слона
тепер я маю розкішне намисто
браслети й персні
чоловік цілує мої руки аж до суму;
я й сама - ніби зі слонової кістки
чи порцеляни

чоловік утретє вбив мою тишу:
вирвав лілеї на ріці
білі лілеї з золотими коронами -
я не понесла їх додому
побачила на чашолистиках
душі ненароджених предків;
спинила човен і виклала лілеї на тілі
підставила тіло сонцю
та не рукам коханого
щоби побачили душі
куди сховане тепло світу
золото світу
пекло світу
(ліліеї зів'яли
а тіло залишилося неторканим -
ти більше не брав човна)

чоловік востаннє убив мою тишу
коли задушив соболину сім'ю
в рокитнику
залишивши соболеня
і тепер я вдягаю до тебе
коханий
дороге хутро на голе тіло

хтивий мисливче
зробив усе щоби я була лише тобі
але казки з мого серця належатимуть
рожевому фламінго
слонам савани
лілеям на ріці
та соболенятам

і тільки тіло в тиші - твоє
коханий...

2010

Не нужно склеивать меня
По останкам.Наизнанку.
По разрывам.
Линиям изгибов.
Нарывам.
Потерялась.
Заброшена ветром.
Как стенгазета
Изрезана
Залапана
И снова склеена
По сантиметрам
Неидущих улиц
Неждущих проспектов
Инет больше
"Как ты?" и "Где ты?"
Обьекты
Раздеты
Вывернуты
С изнанки
Задеты
За края
И отпущены
В разные стороны.
Поровну.
Курки уже спущены
Приглушены.
Молчим.
Не курим.Ведь вредно.
Во рту медно
Привкус не_кровИ
Забери
Свою честность.
Полезность.
В неизвестность.
Пожалуйста,убирайся
В протоптанную местность.
Чтоб я не видела
Не ждала
Не знала
Что так бывает
Когда разрывает
На части неровные
Разбирает
Как конструктор
Испорченный.
Наточенный
Нож.
Пробирает
До сердца
До дрожи.
Уже не согреться
Не деться.
Похоже
Конец.
Я устала.
Не встала.
Не знала
Что стала
Такой,как вы.........
Я уйду.
Мам,прости.
Не вини
Себя.
Положи цветы.....
Не жду.
Конец ноября.
Конец.
Меня.
Меня..........

* * *
тепло
що сонцем
тремтить
між нами
коріння
у вічність
пускає

2005 р.

* * *
хвилино
торкнися мене
я вічною
буду потім

2005 р.

* * *

на руці
багато рік
якою
пливти?


2005 р.

... у буденному графіку
до оскомини
чорно-білому
просто дешевші трафіки
тільки текст
і ніяких
цілунків обіймів дотиків
а якщо вже
неначе премія
за безсонну печальну ніч
чи за вечір в сльозах самотній
задзвенить телефон
о що ти
горло спазми враз перехоплять
і нічого йому не скажеш
не посмієш
свій чорний відчай
перелити в кохане серце
(не шкодуй йому,
Доле,
світла)
і признатись
що помираєш
це банально
але
не смішно...
2010

Спустошена похміллям
і почуттям власної огидності
риба без луски
змія без шкіри
підповзаю до вівісектора
бризкаючи на нього слиною, кров’ю
і розтрощеними зубами
сичу, як гадюка
«Що ти наробив?
Де моя медово-прозора
цибулинна луска,
сонячно-тепла і суха?»
всередині
від сонячного сплетіння
і вгору до болючої тепер пульсації
завехріння
піщаної бурі
операція «Буря в пустелі»
шепіт пилу і вий вітру
тагнуться за літаками-винищувачами
«Що ти наробив?»
З маленької піщінки
визріває перлина
у вологій пащі слизької од водоростей
мушлі –
колись назбираю намисто
з піску і моря всередині.
«Як ти це зробив?»
Поливаючи абсентом
тіло з обдертою шкірою
він, лукавий, шкіриться:
«Це – легко.»
Титри.
Жодна тварина не постраждала.
жаль
я
не
тварина

Бажання розгоряється від одного погляду
Плутається все, плутаються думки
Йди до мене, ходи сюди
Торкнись простягненої руки

Така ніжність – аж не віриться!
Тамую подих – відгонить цигарками
Торкнутися скоріше вилиць
Холодними тремтячими руками

Простір викрівлюється і згортається
Дозволь ненавидіти тебе так,
Як я обожнюю тебе, проклятий!!!

Я дивлюсь на нього, а він такий граційний,
Такий природній, наче дикий звір
І ніжність свою я відмірюю порційно
Й відводжу погляд, обпаливши зір…



…Витри руки об моє обличчя
подивися, як рясно падають зорі
розпусти коси, доле моя
напувай мене холодом серця свого
зціли мене ніжно
дай хоч один ковток твоєї зради
дозволь ненавидіти тебе так,
як я обожнюю тебе, проклята!!!


2008

Ці пошуки ніколи не скінчаться,
ми будем бігти наупередки
за тим, що так наївно називаєм щастям
в різні боки…

Геть сумніви, ганьба всім тим, хто бачить
що там попереду глуха стіна – і все…
Ми вільні і сліпі, а Бог пробачить –
нас повінню несе…

Ми – зграя, нас єднає спільний рух,
та кожен сам за себе в зграї цій
і нетрях кожного – свободи виє дух
ми – не мерці

І не торгуємо душею, це вже точно,
хоча доволі часто тіло віддаєм
та тільки трохи і ніколи – остаточно
вільні назавжди
все

Дівчина, що збирає вранці
на березі моря
маленькі білі камінці з червоними прожилками,
що їх так багато після шторму,
ніби море після п'яної бійки з землею
недбало спльовує кров і кільканадцять тисяч зубів.
Ці мутні прожилки, ці капіляри моря,
що кольором так подібні на осад
непевного вина, яким вона захлиналася,
залишаючись вночі на хвилерізі,
аби лише тільки вловити повільні затаєні ритми,
що ними живе солона терпка вода;
так от, ці прожилки - це її особистий банк крові.

Лежачи на підлозі вдома, вона вечорами
розкладатиме ці камінчики в себе на животі,
намагаючись відтворити форму долоні,
намагаючись відчути пульс моря
просто всередині власної порожнечі.
Та навряд чужа кров порятує її від зими.

Люди − чуднІ.

Люди − чуднІ,
Коли ти чужинець,
Лиця потворніють, як ти сам на сам.
ЖахлИвіють панни, бо ти їм не треба,
Дороги незвичні, коли ти упав
Ти – чужий,
І лиця стікають в дощах,
Ти – чужий,
Ніхто не згада на ім′я
Ти – чужий,
Коли ти – чужий,
Всім чужий…

Ніжиться місяць
В сузір'ях сніжинок
Добрих і теплих
Галактик сердець..


11-11-2010

Цілодобовий безперервний лаунж
і ліжко, вкрите пелюстками
срібними лусками
шкіркою царівни-жабки
ластовинням кульбабки
До одягу чіпляється пір’я.
Він такий романтичний і ніжний,
зітканий із меду і молока,
прозоро-сонячний, як цибулинна луска
І ми живемо удвох,
на власному флеті,
як на острові кохання,
та ще ні разу не покакали –
соромимося!)))

+

Тому що ми говоримо про міста,
які давали нам право голосу,
ми говоримо про те, що ніхто наразі нас цього права
не позбавляв, і потрібно виговорювати все,
що ми пам'ятаємо.
Голос триматиме нас разом цієї довгої
примарної осені,
голос даватиме сили нашим горлянкам,
котрі й без того звикли перекрикувати
трамваї та радіостанції.
Іди на мій голос, рухайся слідом за моїм диханням,
що вони зроблять нам, доки ми можемо почути один одного,
як вони зможуть примусити нас замовкнути,
доки ми самі цього не захочемо?

Їхня злість розрахована на мовчання,
Їхні ефіри просто не витримають наших голосів.
Їхній прес розчавлює тих,
хто погоджується під нього лягти.

Але чим вони будуть захищатись,
коли ми всі заговоримо?
На що вони будуть тиснути, коли ми вийдемо
захищати наших вуличних псів?
Як вони пояснять, чому ми
повинні відмовлятись від нашого голосу?

+

Ми говоримо про осінь, яка огортає нас усіх,
всіх, хто зібрався між цими оркестрами і воронами,
Про щемку акустику міста, яка робить наші слова особливо легкими.

Ми говоримо про серце нашого міста, темне
від втрат і опору, ми говоримо про його ламані
в бійках кістки, про сльози і піт, які
виступають у нього наприкінці робочого тижня.

+

Ще нічого не втрачено.
Ще все можна відіграти.
Ще все залежить від нас, від нашої пам’яті,
від любові всередині нас.

Говори, говори, головне, щоб хоча би хтось говорив,
дуже важливо, щоби завжди можна було почути наш із
тобою голос.

Дихай, дихай, біженцю, роби свою роботу,
не давай їм схопити тебе за зябра.

Все лише починається.
І, повертаючись додому з концертів та мітингів,
ти відчуваєш як міцно тримають тепло
підземні камені твого міста.

Антитеза
Моя свобода не в щоденній рівновазі,
а у моїй, досяжній, Горній Іпостасі.


*
О він собою володів найліпше –
той сухорукий і рябий диктатор,
та не оволодів нічим, до чого
його у світ покликав Пантократор...

+

Тоді вони почнуть зістрибувати на перони й викидати крізь вікна
свої валізи з тисячею наклейок, сміючись та
обіймаючись, передаючи по колу пляшки
з гарячим піратським ромом.

О, кричатимуть, все сталось так, як і мало статись,
все повернулось на свої місця,
і ми знову стоїмо під
найчорнішим із небес,
яке робило нас терплячими й наполегливими.

Ось ми ступаємо знову на солодку землю
станції нашого призначення,
тепло алкоголя обпалює
нам піднебіння,
і, співаючи, ми повертаємось до міста,
яке майже зовсім не змінилось,
анітрохи не змінилось.

+

Ось лише дихається тут щоразу важче,
так ніби до повітря хтось додає всі наші розчарування,
і потрібно мати справжнє бажання не задихнутись,
аби далі дихати таким повітрям.

Ось лише не дораховуємось дерев за вікнами, і будинків
на вулицях, і псів на подвір'ях,
наче невидимі снайпери вибивали найбільш гарячі
серця наших нескорених міст –
серця дерев, псів та будинків.

Хтось довго й послідовно все тут випалював,
вибивав стару цегляну кладку, як вибивають
зуби у вуличній бійці,
перетворював наші міста на темні
металеві коробки, напхані битим склом і
старими газетами.

Хтось вводив до наших міст чорну армію страху,
підтягував на запасні колії
вагони, вантажені безнадією.

Ей ви, всі хто зібрався тут цього вечора,
коли так легко згадуються імена тих,
кого ми не змогли захистити,
коли такою темною кров'ю повняться
дерева, які вистояли всю цю навалу і весь цей вогонь.

+

Коли відновиться рух
на віддалених ділянках,
поєднуючи між собою біженців, які ховались
усі ці місяці в чорних портових норах,

коли відійде ця затяжна зима,
з усіма її застудами і хрипкою говіркою
вуличних співаків,
я теж стоятиму на привокзальній, з кулаками
в кишенях,
видихаючи рване повітря березня,
з тими, хто вцілів і вижив, хто всі ці дні
відстоював право наших кварталів на свободу і легкість,
разом із тими, хто вперто переховувався, не даючись до рук,
хто на власній шкірі відчув вогонь та свинець,
які падали уночі
замість зимових дощів.

+

Саме тоді, саме тоді в сутінках з'явиться потяг,
на який ми так довго чекали,
саме тоді безкінечна кількість вагонів почне прибувати
на головний вокзал міста, яке ці подорожні колись залишили.

І всі, хто хотів повернутись, обов’язково повернеться.
І їм нікуди не подітись від тих міст, з яких їх виносило
уздовж залізничного полотна.
І ми – всі, хто зібрався тут цього дивного вечора,
коли сонце і місяць літають над нашими головами, мов
літальні апарати,
коли ворони кричать над нами,
ніби футбольні фанати,
ми намагаємось говорити про наші міста,
які ми так легко здали.

+

Але тоді, тієї зеленої ночі,
нікому з нас не йшлося
про жоден вогонь,
що міг би випалити ці будинки.

Ми вживалися в наші міста,
як в шкільну форму,
ми слухали як надвечір
наші сусіди повертаються з фабрик та контор.

І коли вони засинали, в їхніх снах
кораблі проходили крізь зимове море.
А коли за ними з'являлась смерть,
вони лежали в темних костюмах,
як теплі гільзи в кишенях апостолів.

Тоді ще нічого не можна було передбачити.
Не можна було зарадити
утратам і вигнанню.
Хтось врізав нові замки
в двері тих будинків, хтось наглухо зачинив усі вікна,
і тепер птахи боляче б'ються об скло,
намагаючись залетіти до дитячих кімнат.

+

З пам'яттю завжди так,
вона ніби тепла дощова вода,
зібрана в глеки й пляшки –
нікуди не зникає,
але поступово й невідворотно,
непомітно й печально
втрачає
своє
тепло.

Гуркочуть в пам'яті громи –
Далекі спалахи без болю
Забутих сновидінь
Вже не турбують душу,
І лиш маленький промінь
Виблискує здаля:
Нема початку ні кінця,
А навкруги безладдя:
Буденність і покора,
І голос: «Це життя»…
Повстати хочеться
Знести оцю руїну!
От тільки промінь
Він, мабуть, вічний
І не пече, а радує,
«Не треба повставати»-
Підказує душа,
Радіє промінь - в ньому літо,
Батьки аж на Волині,
Там друзі та знайомі,
А далі бачу: все життя,
Своїх дідів, держав,
Далеко бачу - страшно і красиво,
Вже розумію, хай живе
Усе бездарне і красиве,
Як ніч і день
Нехай живе.

10-11-2010

Чортівня приколихало душу
Вдерлося до раю співучою пташки,
Скалічило крила синьому вітру,
Натерло до блиску місячну пику,
Трусило зорі до світанку.
А в час півнячого фіналу
Перекинуло поросячі помиї
На шлях Чумацький
І щезло в пожарищі сходу,
На верхів”ях лісу,
Згубивши там гриви і копита…
Зажевріла душа,
зазирнула в шпарину світів,
зітхнула над скривавленим
оком ночі,
Та й пішла збирати
Сивину осіннього ранку.

заховатися від світу
і від світла
тільки ти

щоб ніхто не бачив щастя
лиш удвох
без самоти

щоб ділитися думками
подихами
тихо
так

цілуватися словами
як із птахом
вільний птах

розриваються бажання
ніби серце
на шматки

ми – не вільні птахи, люба
ми у небі
літаки

приземляємося часто
десь на світлі
у світах

мерехтливо щастя світить
нас єднає
у думках

аж тамує подих мрія
від бажань
і висоти

заховатися б від світу
тільки я
і тільки
ти


2010

Куди б оце повернутись,
так щоб ніхто не спинив
Якими би дверима грюкнуть –
так щоби ніхто більш не відкрив
В яку б прохолоду поринуть
як в воду – без звуків і снів,
Куди сховати маленьке хворе серце
так щоб ніхто більше не зачепив…
Навіщо, помираючи, посміхатись
і кому тре’ ця бравада?
Друже, давай посидимо мовчки…
Балачки не в кайф.
Друже, давай просто посидимо мовчки.

Злива перещить по дорозі
неначе хоче проламать асфальт
думки докупи втримати невзмозі…

Блискавки гіпнотизують час
карбуються у миті, як на плівці
тремтить вібрація, гуде потужний бас…

Волосся липне, ми як мокрі миші
просякнуті озоном і гормонами
і грім бабах! – замість омріяної тиші…

А матір вдома всі вікна закрила
ма’, не бійся, завтра на сонці
паруватимуть, висихаючи, крила