В чорний неба квадрат
Жовтий цвях не один
Вечір вбив і сліди
Залишив у думках,
А невиспана ніч
Проковтнула весну,
Пляму жуйки пісну
Приліпила між хмар.

Наше місто – вампір,
Воно кров нашу п'є,
Воно в жилах снує,
Мов неоновий час.
Наше місто – вампір,
Воно нами живе,
І мистецтво нове
Опромінює нас.

Молодий саксофон
Мов блискучий ліхтар,
Що виловлює з хмар
Тіні криків нічних.
У нічному житті
Струм по венах тече
І підставить плече
Лиш голодний тобі.

Ти не псих, просто ти
Усвідомив уже,
Що тебе береже
Постчорнобильська кров.
Нас, блідих мов папір,
Препарує зима
І співає сурма:
Нас без міста нема.

+
І ось тепер ми говоримо про тих, хто відібрав у нас наші міста,
про міста, які помирають, ніби домашні тварини,
про те, що нас позбавили ключів та паролів,
за допомогою яких ми відчиняли двері лікарень,
проходячи поміж світлом і темрявою ранкових аптек,
де зблискувало на ранковому сонці
все знеболювальне цього світу.
Все так, нам не буде боляче, ми просто збираємо речі,
рушаючи вслід за вогнями, які світять нам із пітьми.


+
Хто прийшов до влади в наших містах?
Хто ці чоловіки з тисячею голок, всаджених в горло,
від яких їхні голоси стають холодними й небезпечними?
Хто ці крикливі клоуни,
котрі стоять і вирішують,
чи слід пробивати нашим будинкам серця й випускати
з них теплу малинову кров?
Їхня політика – бите скло,
яке вони сиплять тобі під ноги,
примушуючи рухатися за ними, не стояти
на місці.
Їхня політика – це канати замість краваток
на їхніх шиях, міцні мотузки,
за які їх підвішують, коли вони
виходять із гри.
Ось вони сходяться всі разом, в своїх
чорних костюмах, схожі на сажотрусів,
на сажотрусів, що прийшли до влади, і тепер
просто не знають, з чого їм починати.

+

Ми говоримо про міста, в яких ми жили,
і які відходили в ніч, мов кораблі у зимове море,
про міста, які раптом утратили здатність опиратись.
Про те, що відбувалось на наших
очах, як циркова вистава, під час якої гинуть усі
акробати й веселі клоуни, і ти дивишся на це
заворожено, не відриваючи погляду,
непомітно виростаючи
серед циркових декорацій.
Щось подібне сталось і з нашими містами –
їх просто відібрали в нас, доки ми сиділи й сміялись,
дивлячись як хитрі клоуни з пітними долонями стрибають
крізь вогняні обручі, лишаючи
по собі запах паленої шкіри,
горілий дух пекла, який вони
приносили в наше життя.


+
Ми згадуємо тепер усіх, з ким доводилось
перетинатись в одним коридорах.
Двірники й нічні продавці хліба,
сірі, мов обгортковий папір, квартирні злодії,
таксисти з клаксонами замість сердець,
діти, які виростали поміж старих меблів,
що пахли лісом та морем.
Ціле місто робітників і дрібних перекупників,
щемкої базарноі бідноти, яка розганяла своїми
криками осінній туман.
Перехожі, з якими разом доводилось потрапляли
під дощ на трамвайних зупинках,
старі пролетарські замашки, вагони підземки,
набиті безробітними, мов магазини патронами.
Які слова подяки й розуміння
висловлювали ми долі за те, що кинула нас серед нічного
співу цикад до глибоких під’їздів, за те що
над нашими головами горіло це приміське
повітря, здатне перепалити залізо і камінь.

(За картиною в кераміці “Благання” Галини Севрук)

ось я
перед Тобою
тихіша трави
яку Ти всюди розсіяв
яку виполюють і витоптують
а вона знов проростає
як цей народ
я частка його

Перед Тобою я
тиха трава
та відчуваю в собі вже іншу
тож якщо це можливо
і не порушить задумів Твоїх
покажи мені мене справжню
якою повинна бути
та
що тихіша трави
перед Тобою
ось
я

2003 р.

Божевільний вітер бився у вікно
зривав листя
підхоплював його і грався
а ще відбирав парасольки
у переляканих перехожих
і розкидував гілки дерев
а якесь дівчисько
дивилося йому вслід
і шепотіло
"Боже...вільний!"

...і полетіла, крильця омочила
у водах зимних – бо зійшли сніги,
і срібне люстро вабило до себе –
: поглянь, голубко, в чорну глибочінь –
кого там бачиш?
Чи себе,
чи душу,
що дивиться з тамтого боку сну?
Аж оніміла –
довго видивляла
вуста повняві...
але слів його
нечутно було – задубіла заводь,
відчутно було –
кола по воді
творили письмена, що зрозумілі
лиш обраним...
Обрамлення ставка
очеретами пестило голубку,
а пір'ячко голубило того,
хто так мовчав –
дотульно і дікливо –
з тамтого – лицьового – боку сну.


2010

Іду крізь роки день за днем:
Зростаю, тішуся, люблю,
Молюсь, боюсь та сподіваюсь
На кращі дні в моїм житті.
Я вчусь, пишу, читаю, пам’ятаю.
Прощаю, вірю, забуваю,
Про вчинки зроблені людьми.
Я бачу, чую, відчуваю.
Лечу душею бо жадаю...
Іду на зустріч крізь всі дні,
На зустріч, з долею моєю.
Цілую, пригортаюсь, ніжусь,
Чекаю, обіймаю, знаю:
Усе життя тебе кохаю!!!
11.09.2007р.

Прощай, мой друг, прощай на веки
Не жги по мне во храме свечи,
Не пой по мне печальных песен
И слез не лей, как эта Осень

Мой прах развеет вольный ветер
А дождь размоет по земле
Никто не вспомнит прошлый вечер
Никто не вспомнит обо мне

И мысль разбавленная мыслью
И жизнь прожитая за жизнью
Как капля в море иль реке
Никто не вспомнит обо мне

2009

Господи, где моя мечта,
Господи, где моя душа,
Где этот Свет на моем Пути
Господи, кто убьет эти серые дни

Господи...

Эй! Господи, где эта Любовь
Что даст мне возможность дышать
Танцевать по жизни без оков
И просто свободно летать

Сегодня за окнами ночью тепло,
Сегодня на улице как то светло,
Это луна осветила мой Путь
А судьба улыбнулась, еще чуть-чуть.

2010

Тіло любові помирає,
а душа припадає біля нього,
з останніх сил голосячи:

“Знаю твої стрімкі коридори,
знаю звідки приходить втома,
які м”язи напружує сміх.
Пам’ятаю смак сліз твоїх,
схожих до запаху крові...
Не покидай мене.

Я знаю звідки прилітають думки
і звивають гнізда мрій у твоїй голові.
Я пам’ятаю, як ти плакало з розпачу
і як застигало у розкоші.
Згадай, як швидко рухалися пальці твої
мелодією ніжності на скронях весни посивілої,
а сьогодні лежать занімілі,
першим снігом осені притрушені...
Не покидай мене...

Не покидай мене...
Не поки... дай..
Не... поки...
Не...”

Ти виглянь у віконце,
Як рано устає
Бадьорить світить сонце,
Промінням виграє.
Дає тобі наснаги
І настрій підійма
Додасть трохи відваги
Та душу зігріва.
Ти вийди рано в поле
зніми з ніг шкарбуни,
Пройдись росою й голі
Омий нозі свої.
Чарівні знайди трави,
Сплети із них вінок.
Хай різні грають барви,
Сплетуться всі в танок.
Та завжди, посміхайся,
Даруй людям добро.
Та ще, не зазнавайся,
Мені не все одно.
31.10.09.

Любить мене як бога:
Вірить, що вибачаю усе апріорі раз і назавжди.
Інколи каже: «тебе немає» і відповідно вчиняє.
Потім вертається, каже: «є тільки ти» і «вибач».
Любить як бога:
Дякує за невидиму присутність поряд
Безплатно, задарма, цілодобово.
Роблю все, у що вірить: існую, вибачаю, терплю,
Дивлюсь сон про світ, у якому він вірить, що вірю,
що любить
мене.

2010

Друзі сходять з орбіт,
Залишаючись білими плямами;
Освітивши твій шлях,
Загоряються ясними зорями;
Вгамувавши твій біль,
Залишаються рваними ранами;
Розпаливши світанок,
Тануть подихом в першому промені...

1999р

Вона життя
Вона тепло
Вона надія - наша Україна.

Вона душа
Вона земля
Вона є щастя - рідна Батьківщина.

Вона любов
Вона журба
Вона мов кров - широка воля.

Вона річки
Вона лани
Вона у кожного - це доля!

Плаче краплями з неба
дощ…
По бруківці ганяє листя
Вітер…
Та вже не швидко, вони важкі,
і їм набридло – кружляти в танці,
йде зима…
Не плач по моїй шибці
Дощ…
Кодом настукуєш вранці,
Та вже не швидко, тобі – набридло
Здійняти галас
йде зима…

Забелькотів вже поїзд… Нам пора…
Життя - як спогад, чи життя – як гра?
Вимірюється кількістю розбитих сердець ?
Хтось так іде, хтось навпростець,
комусь підвладний час, а хтось під владою грошей,
повій, вина…
Нехай не впаде на потомки ця провина!
Знущаючись нахабно над собою
проходить у двобої час з війною:
між «я »й «все інше»,
Тільки б відрізнити дійсність…

який ще реквієм
втішаюся спокоєм
який мирний договір
що за контракт
яка друга дія
в театрі давно не антракт
на сцені світу
вимкнули світло
і всі актори пішли додому

а ти малий не кажи малому
що той малий – великий дурак
йому вже звично думати так
що я зрадлива підступна кішка
котра зміняла Далі на ліжко
котра не знає що буде далі
нехай же знову тиця сандалі
може хто й цілуватиме
у кого хронічне ме
диміти в очі він справжній МасТак
а я на щастя вже Мас-Ні
бо його очі надто масні
а його погляд надто тягучий

мені набридло – душу – в онучі
вона достойна шовків і парчі
коли місяць зорі цілує вночі

27/10/2010

на п’ятнадцятому поверсі готелю “Харків”
сиджу за столом заваленим паперами
в позі „мандрівних гімнастів Пікассо”
і
з незбагненним почуттям
що сповиває мене смутком
дивлюсь у вікно
де золота панорама міста
обертається в часі так повільно
що й Холодна Гора
видається нерухомою
відчуваю цей часовий потік
включаюсь
у щільність зв’язків між речами
прозорію
пронизую простір
встигаю побачить
як земний небокрай
зірницею спалахнув
минулим
зниклим назавжди

мої рухи стали повільними, ніби сік осінніх дерев...
переходи підземками снів - із дня у день,
балансування на линві свідомості – із ночі в ніч:
«дівчинко гутаперчева,
заплющ очі-відкрий серце-іди».
упаду-не впаду-байдуже,
Байда, за ребро зачеплена,
Риба, Адамом упіймана
У вершу цієї осені.

Ти не бачив, ти спав далеко –
як стигматами глід кривавив,
Варфоломіївська ніч на Покрови –
і гугеноти-горіхи
губили порожні голови
у посивілій траві –
а католики,
мої соколики-католики – морози ранні
стинали їм руки, і ноги стинали,
і листям слова падали.

Повертаєшся зі снів – ніби з дороги далекої:
Грієш руки до білого горняти,
Пригортаєш дитя чорнооке,
Читаєш стрічки новин:
«Уночі над Іраном розбився літак,
134 жертви, причина аварії -
у двигун літака потрапила птаха».
....і жінки у чорних хустках голосять до неба,
....і листя горіхове проситься у землю,
а ти сидиш поміж них
на кухонній табуретці
на линві пам'яті
і самими губами питаєш:
- А яка ж то була птаха, Серце?

2010

Пальці – заварена кава
у кухні (5 кеве метрів).
Любощі дещо ласкаво
лоскочуть душі під светром.
І родинка десь на грудях
розчиниться в теплому диханні…
Ні…ні…ні-жно-ніжно.
На дні –
недосяжна гуща
(немов у кав’ярні).
Ти ближче…
Ти ближче.
Ти ближче і дужче.
Мені б розмішати.
Ложечку!!
На стільчику шати
потрошечку
хитнуться.
Ця
приємна екскурсія
затишком –
ком,
чи пак, жмуток
чуттєвих, п’янких вражень.
5 вражень, 5 снів і 5 метрів.
І душі, зігріті під светром.


жовтень 2010

Лелека відмірює вічність болотом,
Поважно витягує шию,
Ступаючи в зелень води.
Він ситий світанками, небом, польотом.
Вертаючись в місто, я заздрю йому...

Кольору жита,
з минулого літа -
твоє… русяве волосся
Я хочу жити,
а, отже, радіти,
що нам чомусь не спалося
Осінньої ночі
Прилип до вікна
Пожовклий, обірваний лист
Ти мружила очі,
мов кішка нічна,
і погляд не падав униз
Ти слухали вітер,
тримаючи каву–
в холодних, знімілих долонях
«Знімілі кінцівки» –
Ти якось казала –
«Це збудження мого паролі»

Строкатий диван
І ковдра нова –
ми бавились споду мов діти
І різні дива
про тебе взнавав,
я мусив тебе відігріти!
25.10.2010

якщо ти зараз зімною, отже тобі немає куди іти
якщо я зараз з тобою - мені нікуди повертатися
наші шляхи на те і заплутані шоб
зрештою час-від-часу перетинатися
але зрештою вислизати з-під наших ніг

дівчинко
разо ми будемо ще хіба що цю ніч
ти куритимеш на балконі,
я наспівуватиму тобі тихий блюз
ти питимеш чай в ліжку поруч
я торкатимусь твоєї шкіри
ніби гортаючи старі енциклопедії

покищо ми досі самотні
але ж ранок ранок змусить
нас залишити вогкий готель
з його картонним всітлом
вигорілими картинами
зіпсованим часом у холодильниках
та мякими килимами де тонуть
і губляться
підстаркуваті мандрівники зі своїми прогнилими баркасами

ти досі поруч - тобі немає куди піти
я досі з тобою - мені не хочеться нікуди повертатися
дотого жти не змушуєш мене говорити
це я ціную в тобі найбільше
в тиші ми вростаємо одне в одного

якщо ти зараз зімною, отже тобі немає куди іти
якщо я зараз з тобою - мені нікуди повертатися
наші шляхи на те і заплутані шоб
зрештою час-від-часу перетинатися
але зрештою вислизати з-під наших ніг

дівчинко
разо ми будемо ще хіба що цю ніч
ти куритимеш на балконі,
я наспівуватиму тобі тихий блюз
ти питимеш чай в ліжку поруч
я торкатимусь твоєї шкіри
ніби гортаючи старі енциклопедії

покищо ми досі самотні
але ж ранок ранок змусить
нас залишити вогкий готель
з його картонним всітлом
вигорілими картинами
зіпсованим часом у холодильниках
та мякими килимами де тонуть
і губляться
підстаркуваті мандрівники зі своїми прогнилими баркасами

ти досі поруч - тобі немає куди піти
я досі з тобою - мені не хочеться нікуди повертатися
дотого жти не змушуєш мене говорити
це я ціную в тобі найбільше
в тиші ми вростаємо одне в одного

ти кажеш що у всьому виною пробки у бундесі
бо тоді час лякає химерним плином
хотів не видавати старечої мудрості
хоч мав на душі щось східне з часником і полином

до кордону було вже не так далеко
я був за кермом п*яту годину поспіль
ти була весела ти була під креком
ми ділили бізнес і готельну постіль

ми мали позаду пів року голоду
в районах де навіть вогні змертвіли
де ти втрачала себе ще замолоду
де тебе купували турки-дибіли

ми мали на двох твої зелені очі
великі і світлі мов тенісні корти
як на мене то на них і велися охочі
а ще ті два підпільні аборти

тепер же ми поверталися цієї гожої днини
я - до друзів й боргів, яких не позбутися
ти у Вінницю до мами й малої дитини
щоб до них вже не повернутися

Жінки викрівлюють простір
однією присутністю десь у кімнаті
і простір бреше. Арсеналом пляшок
роздерто день і розіп’ято.

Жіночий алкоголізм незліковний
і рухи не може контролювати
тому що тремтять невпинно руки
тому що цей день розіп’ято.

Тому що у просторі візерунки кривулі
цигарковий дим пливе повільно
жіночі забобони. Незрозуміле мовчання.
Гризе вона яблука молодильні


І запиває рідким вогнем, тому що
жіноче пияцтво невиліковне
жіночий відчай незрозумілий
знадвору кличе остання ніч повні

З неба падають птахи квіти
дим закручується у спіралі – пожежа
Вона як відьма і все одне – налити
стрибнути потім із вежі

Бо жіночий відчай невиліковний,
бо жіноча слабкість незрозуміла
бо знадвору кличе наполегливо повня,
бо жіноча слабкість – це сила.

Жіноча сила у чеканні
у важкій мовчанці нашарувань думок
у пляшках на підлозі – коханя,
до якого лишився один крок…

2008

...не заблудися блудом піди
в неандерталь
а зі стіни
в тихій кімнаті
дзеркало
кішкою білою
чорно мурчатиме
туфельки скинеш
ноги опухли
спека
нарешті капці домашні
Боже
давно вже
розум утрачено
келих прозорий
прозою повен
напад сердечний
хто там безпечно
плаче
від радості чи від дубинки
дихай терпляче
лети до зупинки
може
карета з принцем
чекає
бачиш
і хмари злітаються
зграєю
молоти гупають
клепле коваль
доля-підкова
зубилася
вижити
можна
померти
в грізній країні
неандерталь

Сонце затоплює місто
І мене несе цією повінню
інтерференція звичок –
крокувати туди,
де було хороше колись
та не зараз
янтар у пляшках
сонце у руках
бурштинове й незвично п’янке
загоює старі гнилі рани
зрощуються поламані кістки
я хмільна і вільна
від смішної віри
та не від гріхів
і тупої впертості
чоловіків
од неспокою думок
і дріб’язковості
щоденних переймань
та не од збігу обставин
і несподіваних зустрічей…
Проходить мимо…
Цілую тебе подумки
навздогін –
у ліктя згин –
іди! бурштиновий…
Сонце затоплює мене
зсередини
розквітають посмішки –
гуляй, мотлох! –
крила розминаю з хрустом –
давно лежали у шафі
Мій весняний омріяний спокій!


14.03.07

Вифлеем Иудейский,
Как мал ты в Иуде.
Но сколько событий ты миру принес!
С тобою прощалась семья Ноемини,
Когда на Израиль Бог голод послал.
Они уходили на поле Моава,
Где хлеб колосился, журчала вода.
Кусок на чужбине не так уж и сладок,
Но была любима, любила сама.
Тут вдруг овдовела…
И солнце померкло.
И мрак опустился на землю Моава.

Но были для сердца отрадой два сына.
Надежда теснилась – я внуков понянчу.
Как дочери к ней две снохи прилепились,
Любила всем сердцем, о доме, о Боге
О крае Иуды, не раз говорила.

Но кончилось счастье,
Исчезла надежда.
Два сына почили в земле той чужой.
И сердце – как камень,
И в жизни нет смысла.
Нет сил оставаться у мертвых могил.

Позвала невесток:
- Решила вернуться
Я к Богу живому,
В ту землю пойду я,
В тот край Вифлеемский,
Где стены поддержат…
К родному народу.
Вы, дочери обе, совсем молодые,
Найдется вам счастья
В народе своем.

И Орфа вернулась, хотя и слезами
Свой путь поливала. А Руфь отказалась.
- Слыхала не раз я, что Бог твой великий,
Он странницу примет, тебя не оставлю,
Гони, не гони, не могу я вернуться
К оставленной жизни, с тобою пойду.

И все, что от сердца – услышано Богом,
И текст договора скреплен послушаньем.
И горькую землю, сожженную болью,
Господь оживил, Ноемини в награду.
И внука Овида ей Руфь подарила,
Который и стал праотцом для Христа.

Ноябрь 2010 год.

Це ж треба! Зірвати з місця скіфського істукана, перенести його на Полісся і поставити поруч провінційного музею.
А було колись! Натягав тятиву пружного лука. Мов погляди пекучі, летіли стріли в груди звитяжців великого Дарія, царя царів. І кимерійки знадливі, і горді сарматки, що народжуються верхи, шепотіли ночами про свої забаганки. І знову треба в похід: здобувати тканину і злото, задовольняючи примхи красунь темнооких..
Стоїть собі скіфська баба, бачить байдужих, в серцях яких задихнулась цікавість. Прищаві підлітки погладжують її холодне черевце і сміються, не зважаючи на акінак при поясі.
Душа царя плаче за летом коней, за своєю забутою славою, за гуком вершників, що невдовзі зійдуться в кривавому бойовищі. Дощ травневий змиває ті сльози, що напувають кульбабу, яка нудьгує за сонцем. Старий сторож приходить вечорами розрадить самотність царя, звертається, наче до померлого брата, розказує бувальщини, від яких здригається камінь.
Коли помре цей сивий поліщук, то стане брилою і вітер віднесе обох старих далеко на південь і залишить на межі лісу і степу, і полетить далі, аж до Понту, будити привид Назона Овідія, щоб оспівав цю дивовижну природу.

світ дивна річ, як не крути
по ньому легко мандрувати все далі і далі
я старий чоловік, повірте мені
от я і блукав, зі мною були мої сандалі

я любив опівнічні залізничні мости
під ними жив у журбі і печалі
пив теплий вермут й переходив на "ти"
із жебраками котрі також любили сандалі

і кохання пізнав і часи самоти
вірте мої жінки були ті іще кралі
всі вони були дикі мов дворові коти
любив я їх ніжно. майже так як сандалі

мав я сотні бійок на вокзалах й в метро
в тих місцях де мов вени плелись магістралі
рвав горлянки за їжу, свободу й тепло
ламав зуби й носи об вологі сандалі

гроші то порох, вірте бо я вже старий
я їх тратив на пійло й музиків у барі
але часом мусив пийнути й помий
та завжди блистіли пряжками чисті сандалі

не працював ані дня, я волоцюга, я пес
маю лише шляхи а між ними коллатералі
ви повірте старому і киньте монет
бо зносився вже я, але не мої сандалі

він любив її мову схожу до музики
тіло схоже на заводи опісля зливи
стежив за лініями де закінчувались трусики
і був від усього цього безмежно щасливим

коли вона готувала на кухні грінки
вдихав її карму і диму запах
хотів лиш любові від східної жінки
котру не окреслиш на контурних мапах

тієї що згодом би переливалась
із передсердь в гіпертрофовані шлуночки
без гіпотонії котра нею би компенсувалась
вже мав навіть для того дві срібні обручки

він любив її мову схожу до музики
тіло схоже на заводи опісля зливи
стежив за лініями де закінчувались трусики
і був від усього цього безмежно щасливим

коли вона готувала на кухні грінки
вдихав її карму і диму запах
хотів лиш любові від східної жінки
котру не окреслиш на контурних мапах

тієї що згодом би переливалась
із передсердь в гіпертрофовані шлуночки
без гіпотонії котра нею би компенсувалась
вже мав навіть для того дві срібні обручки

метафора твого волосся
вертлява безкрилка
осмислена доконечно
доречно
по осені щось забувати
щось карбувати сьогодні відмичками з каменю й слів
назавтра –
твоїми ключами

по осені модно щось забувати
губити між листя торішні звички
міняти адреси на чисту білизну
спідню
а гроші розмінювати на час
і підкидати його мов монету
і-нету залишити пару пляшок
і клунок в дорогу зі сміттям
ламким і сухим
голосом
нагадуватимеш себе
по осені
знаєш
якось властиво
пам'ять втрачати кожного дня
скидати її ніби яблука й сливи
достиглі
й ранково-дзвінкі
вінки і німби познімати
і не стидатись голизнИ
і не соромитись голИзни
як був навчив нас Ален Ґінзберґ

по осені
знаєш
навіть потрібно
постійно й повсюдно щось забувати
листи і листівки
серветки й хустки
кредитки
якісь візитівки
посвідчення
паспорти
запрошення і посилання
папери і папірці
світлини і фотоплівки
фломастери й олівці
ключі
паролі
шифри
дати
молитви
мантри
ноти
мапи
нотатники й записники
щоденники і мемуари
романи-спогади
і спогади-книжки
і пам'яті дрібні уламки
чи пам'яті важкі шматки

по осені
мені залежить
забути десь себе дещицю
корицю називати
цинамон
і каву пити із
горнятка
яке ти вчора тут забув

на пустелі плацкартної полиці
у пості та молитві
тікати як пророк Йона
за спини пагорбів з родимими плямами
зів'ялого листя у полум'ї
по хребті залізничної колії
що гнеться від ваги літ та вагонів
тікати вночі
вдень тікати
щоб зрозуміти нарешті надвечір
що ти Йона
і що поки середземне море чорне
а не червоне
і поки риба далеко
ліпше зупинитись і обрати напрямок
заданий Богом

2010

Ми неначе виросли в одній кімнаті,
і ніби нам груди було протято
одним на двох стержнем залізним,
браза, ми наче самі собою розіп’яті
і спотворені власним вандалізмом.
В нетрях тельбухів квітнуть лотоси
і колоситься жито
я у тобі, як у дзеркалі, відображена
у розпачі питаю: дуале мій, невже… жити?
Знову? Я знову заражена?
Це рецидив нещодавньої хвороби?
Спіраль чи вже по безвихідному колу…
Зародження чогось, і від нас не залежить
Я в оточенні замкнена частоколу
скажи, ти гангрена чи просто нежить?
Зростатися долонями і віями,
словами-вчинками-губами в шоколаді
певно, також і потаємними мріями –
тільки минуле, може, стане на заваді…


27.04.07

Послухай казку,
Як сонячне проміння
В обіймах тиші тоне,
Як тануть тіні,
І день знімає маску
Туману з чарів лісу.
І ясне сонце
Своїм запалить співом
Небес тонку завісу,
М"яким припливом
Заллє зелений берег
Проміння в жаркім танці
І змиє смуток.
І нам знайдеться місце
У тій чудовій казці.

Омий лице!
Піщані гранули нехай
очистять твоє тіло.
Омий лице,
Джерельною водою!
Захват пізнавши
криштальні краплини відчувши,
бруд з долонь правдою
змивши.

Тягнули ярма, мов скоти,
знайшовши забуття у праці.
Сховали рани, за пазухи,
побачивши трагедії прихід.

Закрити сумління очі, воліли ви,
відмежувавши себе від існування.
Створити оману для душі, воліли ви,
накинувши тягар на свої плечі.

Лиш зрідка, крик і відчай
Зривалися із закутків
Печер, хатин, млинів й пустель.

Тепер ти сам на сам, ховати погляд нікуди,
Нікчемність перед тобою,
Буття нав’язливо пульсує
У твоїх венах.

Тепер ти сам на сам, з собою,
В передчутті смаку граната зерен
У передчутті гіркого, чи солодкого.
В передчутті прощення, каяття, чи забуття...
А може смерті?..
2010

Святий, Предвічний, Всесильний Боже !
Без тебе жити душа не зможе,
Земля і небо, усі стихії…
Не в них тепляться мої надії.

Що в серці ? Тайна…
Та Богу явні
Часи грядущі й події давні.
І те, що в мислях людських роїться,
Від віч Владики не утаїться.

Я вірю, знаю, що в Отчім Краю
Оселю вічну для себе маю.
Його у серце своє прийнявши –
Прозрів, Імення Христа призвавши.

Мій Бог не казка… Небесна ласка
Мені відкрила: невірство – пастка,
Гординя – згуба, запеклість – втрата,
І лиш в Ісусі – душа багата.

Бо тільки в Ньому є те нетлінне
Життя коштовне, дорогоцінне,
Життя прекрасне, що не минеться,
Бо світоносним дощем проллється.

Бог дав нами Сина, щоб ним спастися
Усім, хто схоче… Ним зодягтися.
Хто на Голгофу прийде в покуті –
В Христі воскресне у Новій Суті !

Старе минуло, потрухлявіло,
В огні священнім до тла згоріло.
Сьогодні в небо нам шлях відкрився,
Пильнуй, щоб раптом ти не спізнився.

Давай домовимося так: я шукатиму сонце
в Інтернеті чи десь під газетами,
а ти поки перевір кишені .

Запевняю, воно там.

Як зробиш, то
розплутуватимеш чужі голоси, трансформуючи їх
у тишу. А в місті офруктизованому політикою,
певно, що Бога давно ніхто не просив , тому
він нас і залишив
на поталу:
короткометражок, Сальвадора та акцій протестів.


Вони йдуть , вигукуючи «революція».
А що воно таке?
На їхніх обличчях -
протиінфекційні маски – клята конспірація. Вони готові гавкати
по обіді, навіть не пообідавши ( чи не біда,люди?) ,
поки легені чиїсь не порвуться, а потім продовжать,
зрадівши секундному перепочинку..
Ти скажеш:
- Чуєш , я віднедавна боюся.
- Що вони далі вчинять?
Існувати тут……………………………… чи є шанс жити тут?
Скажеш і знову займеш свою халабуду,
винайняту квартиру десь на Мінській.
Поскавчиш - поговориш, собакою ще трохи
побудеш,
та

гавкіт той точно не пропишеться в небесно - фруктових вухах,
не вплине на великі вчинки.
Куди так прагне емігрувати громадянська думка.
Де ж наше сонце?
Шеренги , що рухаються не в унісон,
що пливуть не за течією, а в стічній канаві,
розливаються на асфальті штучні ідеї,
наче кольоровий лосьйон
для бриття нашої України – нені,
дідько,
тюбик з-під сонця
викинули.

Плавленым сыром скользим по гренке истории.
Иногда проникая в неё, а иногда оставаясь лишь в собственной памяти.
Ты – моя память. Я – твоя память.
Имеет значение лишь то, что мы будем помнить друг друга.

Мы проникаем друг в друга. Мы чувствуем друг друга.
Так случается, потому что мы живы – мы чувствуем.
Мы понимаем, что вечность – тленна, но мы – не вечны,
Поэтому мы будем помнить друг друга
Вне времени
Вне пространства
Вне общества
Вне мира
Только внутри друг друга
И это значит намного больше,
Чем если бы нас помнило всё человечество!
18.10.2010

Дівчина у святковій сукні
напідпитку
топче ногами
різнокольорові повітряні кульки,
що беззахисно плигають зграйкою
неначе маленькі сполохані зайчики
На кухні два екзорциста –
вони щойно випустили диявола –
СНІДу?
гепатиту? –
а-б-це-абетка –
гонореї? –
сперми
й
перегару
і стомлено курять,
дивлячись в нікуди
на стіни
у стелю
в підлогу
та тільки не одне на одного,
бо пацієнтка скоріше мертва,
ніж жива.
На балконі дві кобіти,
розтираючи туш, тональний крем,
рум’яна, мальовані очі і сльози
ридають разом,
обмінюючись спустошеністю і
згадуючи того,
хто трахав їх і не любив.
А на будинку навпроти
старе радянське гасло
«МІР – ТРУД – МАЙ»
дивиться з німим доріканням
на молодих,
що не вміють ані пити,
ані кохатись,
ані любити.



09.03.07

Гніздечко,
Затишне тихе кубло
з паперу, ковдри та яблук.
Я – пташка. зозуля.
Кублюся
в позі ембріону.
ембріону
вже
нема.
Шістьсот гривень –
ну як, не дешево?
за припинення існування
кількамісячного чекання
і подальшого піклування
Та яка, в біса, з мене матір?!!
Я ж собака
у зашморзі пустого міста
приниженорабськоулеслива
плазую, підмітаючи хвостом
і брюхом ненаситним
сухий асфальт
зазираю в очі перехожим
примарам.
Вітряно сьогодні...
А вгорі було світло
прямо у широкорозплющені
пустоналякані
очі
Та яка, в біса, з мене матір?!!
Я ж жабка
розтята скальпелем
студента-ветеринара
під сліпучобілимсвітлом
а примружитись не дає мазохізм
і байдужопрезирливий
відвертозневажливий –
так тобі й треба! –
погляд
Чоловіка-У-Білому-Халаті
гніздечко
сердечко
ікринка
О…
О, мій маленький!
Ще успадкував би ту
усмішку сучу…
О, мій маленький…
моє сердечко
хто з мене вийняв
поклавши
собі
до
кишені
ті
сто двадцять
проклятих
баксів…
О, мій маленький…

Де ти був
коли я залишилась сама вдома
коли вітер північний стукав у шибку
коли гупали яблука в саду
наколюючись на гостру суху траву
коли періщив дощ
на бездоріжжі кричали сови
і загас вогонь у грубці
де ти був
коли я одягла сукню
з червоного шовку
такого тонкого
що й через перстень можна перетягнути
розпустила волосся
заварила чаю
і постелила свіжу постіль
де ти був?

О, Громе, громе! Прадавня мова світу
Далеку браму хмар собою пронизай
Зітри недовговічну усмішку
Із сірих каруселей неба!
Прошепочи ударами закляття-пастку
Для вітру порухів незримих,
Коливання крапель часу
Щоб всі слова буття зібрати воєдино
В єдину мить!

2010

Чи нечистий, чи відьомські чари, а чи інша сила спокусила: як почую, як вона сміється – просто світу білого не бачу. Міг би тугу ще я розігнати, утекти край світу геть від неї, від Карпат суворих і величних, але де ж я серцем прихилюся, як від болю порятую душу...

У віддзеркаленнях я бачу
усеохопний сум,
що темною рікою пронизав
усі клітини тіла, що мовили
про втрату знань й думок.
Темна повінь розіллялася навколо,
вона на підвіконнях і порогах
залишила свій слід, що не погасне
при заході сонць і доль.
ріка знайшла для себе прихисток
в ударах мого серця, і під їх покровом
закралась мені у душу.
2010

Признанье.

Какое счастье, чувствовать любовь,
И быть в плену, у возбужденья.
Пускай тебя, со мною нет,
Но мысль сама, приводит к наслажденью.

Догадкой правда иногда,
Кричит душа о подозрении.
Что вспомнила меня, проснувшись,
И не хватает слов, прикосновений.

Какое счастье, чувствовать любовь,
Но подозренье, только подозренье…
И максимум моей мечты,
Твоё согласие со мной, пойти на день рожденья.

11.11.2010 год. (11.03.7519)

Николай Блоха 12.10.2010 год (12.03.7519) 10:28 часов.

Наслаждение.

Я сегодня до зори,
Вспоминал все твои черты,
Я сегодня до обеда,
Вспоминал только об этом.

День прошёл, тебя не видел,
Помня каждую черту.
Грести нет, одна надежда,
Что увижу наяву.

Ночь настала, вечер прочь,
Память в силах мне помочь.
Как идёшь ко мне на встречу,
Улыбаясь, иногда не замечая.

Лишь в груди огнём, пожар,
Разум вьюгой остужает.
Как-то, где-то засыпаю,
Вновь проснулся до зари…

Николай Блоха 12.10.2010 год (12.03.7519) 13:45 часов.

У тебе в поезії надто багато Києва -
Таке враження, наче ти там живеш,
Наче серце карпатське із себе видерла
І в столиці залишила для пожеж.
Для пожеж, що квітнуть каштано-інеєм,
Для байдужих облич, що втонули у вирі подій...
Ти усе це спростовуєш і приспівуєш
"Як тебе не любити, Києве мій..."


2010