Сквозь темные очки я вижу тени.
Тени собственных картин
Сквозь желтые очки я вижу прелесть раскуроченых витрин
Я вижу дым, и вижу море
В который раз я вижу горы, разделенные на дни

Сквозь призму слов, я вижу лица.
Лица мертвых и живых
Они мелькают словно птицы в отражениях кривых
Бездонный миг, безумный город:
Заверни любовь под ворот, чтоб никто не падал ниц

Заверни и обернись - может быть увидишь бога?

Отсутствие любви проходит гладко
Без лишних мер преддверия страстей
без глупых слов, без игр в прятки
Безликий мир потёртых новостей

Как будто дом распятый на диване
Как будто остов павших кораблей
Несется миг потерянных желаний
Ища свой путь, но вслед за Ней.

Поламали в Черкасах липи ,
А в Уж-Городі поламали сакури.
А от не слід було Президента злити,
Не слід було вінкові падати!

Ой, помер сусід в під'їзді,
Ну той, що жив навпроти.
Ну той, котрому я продав
Прострочені шпроти..

Час і летить, і довго йде,
Залежно хто на що чекає.
Спішить в майбутнє молоде,
Старе в минуле поглядає,

А зріле дивиться немов
Обходисвіт на роздоріжжі
Доріг у зраду і любов,
Утіхи давні й болі свіжі.

І ні вперед, і ні назад
Не йде з упевненістю лева, -
Коли плоди приносить сад,
Ніхто не зрубує дерева.

22.05.11.

Ти мене на світанку розбудиш,
на порозі, роззута, заплачеш.
Ти ніколи мене не забудеш.
Ти ніколи мене не побачиш.

Затуливши тебе від застуди,
я подумаю: «Боже всезрячий!
Я ніколи тебе не забуду.
Я ніколи тебе не побачу».

Цю Неву, що в мурашках усюди,
і цей шпиль, що багато так значить,
я ніколи уже не забуду
і ніколи уже не побачу.

Не мигаючи, дивляться прямо
карі вишні, волого-гарячі.
Повертатись – прикмета погана.
Я ніколи тебе не побачу.

Якщо навіть на землю вернутись
нам ще раз, як Гафіз це призначив,
все одно нам тоді розминутись -
Я ніколи тебе не побачу.

Раптом стане мізерним тутешнє
наше нерозуміння з тобою
перед нерозумінням прийдешнім
двох живих і мари неживої.

І полине без шансів удачі
пара фраз, як найвища облуда:
«Я ніколи тебе не побачу.
Я ніколи тебе не забуду».

2011

Не обридне це мені ніколи:
Сад розквітлий, урожайне поле,
Гай і річка, луки вдалині...
Все принадне в рідній стороні!
Стежечка в князівстві кропу й м'яти,
Де любила поратися мати,
Зносячи городину в сарай...
Часто сниться мені отчий край,
Де таке все пам'ятне і рідне...
Серце гріє те, що не набридне.

Душа не зЕрно.
Душа мізерна.
Таки святими ліпляться горшки.
Ми до зірок готові йти крізь терни,
Але у небо хочем навпрошки.

Уми – не темні?
Уми даремні!
Але ж і надто прагнеться висот:
Тепер не можна знати достеменно:
Де ми, де натовп, де уже народ.

Ніщо не пісня,
Бо в шлунку пісно.
Ніхто не брат, але й не бузувір.
А схаменешся – пізно буде, пізно.
А там сніги, а там уже – Сибір…

А біль зустрічний,
Мов знак окличний.
На кожне слово – у горлянку кляп.
…Приречені із небуття у вічність
Своє життя долати, мов етап…

2011

увесь твій достиглий біль висмоктані стигмати
твоя колискова
насніться браття чи ви мені браття?
лягаю все спок
і хай ти пройдеш по мені як радянські танки по цій америці
парадним маршем
мертвим чобітьми зробленими із жінок
що їм тепер там злюбиться що їм тепер там стерпиться
як їм тепер там зтертися

на польськім кордоні кинуті у болото
мов злоті
оті твої чоботи мертві жінки
бездзвінниці
церкви
оті твої першочергові призначення

безхатченка інвалід
платить за час ніби за кабельне телебачення
каже щось обрубок болить
щось і ртуть забилась під нігтями ховаючись від жалю
каже була і умене одна така варила дощі густіші за борщ
усе носила своєму знекоронованому королю
і дорогу оту пам’ятає уся до останньої нитки своєї весни
до сережки у носі
тому і тікає від мене досі

2011

Проза життя розпатлана.
Під вітром – парад вінків
І громовиці - гробниці віків
Рясно цвітуть в окапинах

Церковних свічок й вітражів.
І розхлюпують сонце стрижі,
Перемелюють Божі млини
Злобу днів на густі полини.

Проза життя захмарена
На потязі бистрих літ.
Жахкіший за тінь татарина
Поет, що віншує світ

Вітрами, словами вутлими.
Возить літо зів’яле в човні,
Перед душами каламутними
Пісню крові співає війні.

Шкандибає смог над могильником -
Свої сльози в подолку несе.
Краще жити собі пустельником,
Чистим небом розлитись на все.

Руйнувалися мрії-будинки картонні.
Вже тривога пливе у збентежені сни.
Іменний револьвер погляда з підвіконня,
Пропікають до серця,чогось,ордени...

А приходять зі снів золотаві погони,
-За Вітчизну й царя!-ніби чується десь.
Це вже потім:безглуздя провалля червоне,
Заплямована совість,загублена честь.

Запізнілих думок різношерста ватага
Не приносить тобі супокою тепер,
Лиш захаркала кров'ю забута присяга,
Нагадавши на хвильку,що ти-офіцер!

Всі дороги земні,наче канули в воду,
Залишилась одна,певно,надто тяжка.
Рубонуло,мов шабля,ти-ворог народу!
І здригнувсь револьвер,і...упала рука.

Вони, неначе міражі,
Зросли посеред степу раптом:
Такі незаймані, чужі,
Зелено-жовтим криті гаптом.

Закучерявлених небес
Прорвавши пасма: пишні, білі,
Могутністю своїх тілес,
Мов символи земної сили.

Тут, серед велетів стрімких,
Ридали тяжко полонянки.
Їх плач у скелях десь застиг
Й росою випада світанків.

За кам'яними ворітьми
Від Кафи й до Бахчисараю
Земля, наповнена кістьми,
Жагуче марить рідним краєм.

І тут на піднебесний дах
Надії зорями поринув
Старий, як світ, Чумацький шлях -
Клубок доріг на Україну.

Допоки шлях той не потух,
По-українськи, незборимо
Блукатиме козацький дух
По чарівних просторах Криму!


2000р.

Скажи мне "нет", и проще не бывает.
Глаза меняют отраженье, цвет.
Но странный зверь внутри ещё пылает
И гложет, при одном лишь слове "нет".

И каждый день на срыве слов и взгляда
Таится жажда ненасытной лжи.
Какого Вам ещё прикажешь яда?!
Какие строки Вам ещё важны?

Все тот же кофе в сигаретной дымке,
Надменность жеста, выраженья губ.
Но саркастической, ухоженной улыбке
Не столь уж важно, кто насколько глуп.

И, забывая принадлежность к маскам,
Лицо теряет изначальный лоск,
И руки тянутся к любовным ласкам,
И гибнет слово в таинстве волос.

Йдучи вулицею, освітленою місяцем,
Я думав про все і про неї.
Не міг знайти в душі своїй місця,
Не було в ній вільної алеї...

2011

не ходи до лісу, сину,
там не гладять по голівці,
не співають колискову.
вовк голодний виє там.

і його ніхто не спинить,
ані справа, ані зліва.
він тебе обов’язково
та із радістю гам-гам.

не ходи у ліс ніколи -
злий ведмідь хропе в барлозі,
хитрий лис очима світить,
і пугукає сова.

це ж твоя довічна доля -
у відключці ситий мозок,
зомбоскринькові півсвіту
і залежаний диван.

Моєї пам’яті провина
Кохана ти
На все життя одна єдина
На всі світи
На всі минулі та прийдешні
Роди й віки
Хоч ява серцю підло бреше
Що навпаки
Душа втішаннями скупими
Болить зело
Пройшли літа минули зими
Як не було
А ти мов німб над головою
Душі яса
У мрію кличеш за собою
Під небеса
Де спомин гніт щемкий відкине
І милий Бог
Зів’є гніздечко голубине
Для нас обох

21.05.11.

Як світанку гаряча ніч,
Стану просто для тебе згадкою.
Зупинися. Прошу, не клич:
Все від нині почну спочатку я.

Якось знесло мене за борт, -
А я так й не навчилась плавати…
Це вчорашній сумний акорд,
Аж настільки, що тільки знав би ти…

Бо вчорашня пройде гроза,
Як останній конверт з печаткою…
Бо дороги нема назад,
Стану просто для тебе згадкою.

Так хочу я знов цілувати
Усмішку твою пустотливу,
І буду стогнати, благати,
Даруючи щиру щасливість.

Відчути я знову бажаю
Твій пристрасний подих на тілі,
І, наче сніжинка, розтану
В обіймах твоїх ніжно-сильних.

Візьми мою душу у рабство
Тримай моє тіло в полоні...
Натхнення полине, мов казка,
В тендітні віршові долоні.
19.05.11р.

Дуже-дуже натомилася,
В небо синє подивилася,
Душу сонечку відкрила
І навіки скам’яніла.

Довго-довго все чекала,
Всім усмішку дарувала,
Але тіло скам’яніле
Оживити не зуміла.

Сила силою озветься,
Кара карою вернеться,
Біль – не ознака прощення…
А людське життя священне?

2011 р.

Алатир мiй в Країнi див
Жарким біліє склом.
Хто прийде втомленим сюди,
Наповниться добром.

Тут душу грішну бережу
У лютий чорний день.
Впущу сюди я за межу
Свого й себе лишень.

Але вночі якось, як сон
Тривкий не обмине,
Порушиш потай ти кордон
Країни, й головне:

Алатир викрадеш душі,
Мов зірку білу – змій.
О, все зроблю, як для паші,-
Лиш камінь не розбий.

2011 р.

Коли почуття переповнюють душу,
Коли літає над хмарами тіло,
Я зовсім не хочу, та мушу
Знову стрибати у прірву,
Тікаючи від усього чи від самого себе.
Бо ж це все даремно,
Немає мене для тебе.
То ж хай буде в моїй душі темно.
Темно, як у тому лісі,
В якому блукатиму після життя завіси...

2o11

Зник горизонт, і я - перед тобою,
справжня, жива, втомлена, хвора,
все перейду, подолаю негоду -
мій якір завжди в твоєму морі.

Що б не було, ти всередині мене,
і я несу тебе крізь всі слова,
жести, сварки і молитви до неба,
маючи те, чого в інших нема.

Буря моя - невгамовна, неспинна,
що не дає мені впасти на дно.
Я піднімаюсь, розбиті коліна,
Але жива всеохопна любов.

Рани мої - то є твої бажання,
що зачіпають мене знов і знов.
Якби хтось знав усе те, що я знаю,
мабуть, відради вже б не віднайшов.

Я то дрейфую поміж твоїх рифів,
де виникають безумні думки,
то розгортаю всі свої вітрила
і йду вперед, кудись поміж рядків.

Всесвіт в мені, власне зоряне небо -
тільки тобі, я у твоїх долонях,
втримай лише це всередині себе,
бо мій якір завжди в твоєму морі.

Прочь из юности зачем я, куда я?!
Не за этим меня мама растила.
Видишь - волосы мои облетают.
Так когда-то у Есенина было.

Пусть летят, покуда мрак не кромешен.
Что дивиться этой мелкой потере?
Из-за проседи и пары проплешин
Ну не вешаться же нам в Англетере?!

Нарастить чего - боронь меня Боже!
Скажешь, выгляжу я менее броско?
Пусть другие - понаглей, помоложе! -
Поразят соседок стильной прической.

Не страдают волосатостью крабы,
Без волос вообще обходятся рыбы.
Да и мне всего существенней как бы,
Чтоб не встали мои редкие дыбом.

Паки-паки, Провидение, сжалься,
Чтоб в каком-нибудь негаданном месте,
Чтоб ни критики мои, ни начальство
Не загладили меня против шерсти.

Він марив Яблуницьким перевалом,
Щоб далі аж до Річиці дійти...
І раптом смеречина перервала,
Що замірявсь зробити в цім житті.
Тремтіла смеречина, мов зайчатко,
А він лежав під нею горілиць.
Не знала смеречина, чи кричати,
Чи почекать конвалій і суниць.
А, може, він спинився, бо стомився?
Перепочине – в дальшу путь майне.
Такий у жоднім сні не снився.
І, зрештою, чом він обрав мене?
Не він, смерічко, ти його обрала,
Останнім дивом стала перед ним.
Ну, що його на смерть таку послало,
Щоб так з розгону врізатись грудьми?
...На Яблуниці заметіль і темінь за три кроки,
Сліди од лиж заносить вітер крижаний.
...Який цей світ до остраху широкий,
А ми об нього розбиваємось грудьми.
Який цей світ до остраху глибокий...
Які ж бо ще ми діти перед ним.

 
від якого простого лігва
якого епічного мена

ти проминеш, злота Єлено
кришталем увінчана піхво

не співатимеш божевільне
волооким & таємничим

на розкішному лоні битви
під скляніючим вітровієм

кровлячи маковиння ніжне
на гарячковий видих

у безтямі полів імлистих
дні скорботи збирає твій

 (Жнець)




 

Прийшла весна і тане за дверима.
Зелену сукню стеле по землі -
По ній стрибають збуджені кролі
(Пухнасті, із червоними очима).

Пече у небі мрія незгасима.
Людина - раб у неї на столі.
До неї тягне пальчики малі -
Кохання вічного. Надія незборима,

Цілує вільні очі та вуста
Та знов здається, що любов - не та-а-а-а.
Тече Дніпро холодними роками,

Солодкий мед стікає з берегів.
Чому скажіть, ніхто його не їв,
А, я, стою із повними щоками…?

Гомоніла сумно осінь
Шумом листя, шумом сосен
Нудно і похмуро;
Аж із гонів Білорусі
Ген майнули в вирій гуси,
Линули в даль шнуром.

А за шнуром за гусиним
Думи линули в даль синю,
Серце сколихнули;
Сколихнули, зашуміли,
Піснеказкою щеміли,
В смутку потонули.

Ой вам, гуси та гусині,
Жить недовго на чужині
Вернетеся відти;
Знов вас будуть зустрічати
Наші ріки й сіножаті,
Сонце наше рідне.

Ой ви, гуси-вирійниці,
Не забудете землиці,
Де діток плодили;
Місяченька де стрічали,
Зіроньки де рахували,
Плавали, ходили.

Знаю, тут складете кості,
Лиш злітаєте у гості
Освіжити груди;
Бо не вмієте ще, гуси,
Одрікатись Білорусі,
Як те вміють люди.*

17.05.7519 р. (Від Трипілля) (2011)

У цього вірша страждань по вінця.
Він плаче тихо, немов душа.
У нього вранці тремтять колінця
І руки… Сонце його втіша…
У римі кожній є доля прози.
Він тінь зневіри з туману сплів.
У цього вірша лиш біль і сльози,
І, навіть… Навіть, немає слів…

Десь у райських садах,
Де між злом і добром росте древо,
Я знайду по плодах
Тебе грішну, божественна Єво.

Підлим змієм в гіллі
Я підбурю поживою голод,
На постельній міллі
Ми коханням запалимо холод.

Заборонений плід
Вже не здасться таким солодкавим,
Коли стоплений лід
Розпорошиться з присмаком кави.

Сигаретним плащем
Білий світ для очей зачинили.
Якби шанс дали ще –
Ми би знову так само вчинили.

Ген край небес – лебідка,
Сонце – з її крила.
Рік прожила я швидко,
Ніби і не жила.

Він спалахнув і канув –
Вигорілий сірник.
Тільки не перестане
Жити в мені цей рік.

Думала – що остудить
Щедрість його тепла?
Доля на повні груди
Ніби і не була.

Думала: що ж бо: рідко –
Виплакати й – одкоша?
Ген край небес – лебідка,
Ніби моя душа.
17.05.11

Я кожен день починаю себе з початку,
Перев’язую наново, мов краватку,
Вкотре перезаписую, як платівку, -
Допоки стачить долі, допоки віку…

Я кожен день стаю на свої начала
У час, який душа моя запам’ятала,
Звідкіль вона, від кого вона, для чого…
Я кожен день починаю себе з булого,

Перезамішую буднів високе тісто,
Перебудовую вулиці свого міста,
За словом – кожне слово перебираю,
І - ні вінця, ні спокою, ані краю.
17.07.11

…тільки часу масив переходить хронічно у сльоту
і сполохані дні знов незчулись ножем у спині
запитаю дощем нерозгаданим вічністю хто ти
і коли і за що проронився зернятком в мені

за байдужістю зим ці страждання такі непомітні
досі запах розливсь на долоні вчорашніх листів
все залишиться там – у напівнерозгаданім квітні
де твій погляд живий безсоромно мій погляд зустрів

все вже сталося так як вві сні – без умов необачно
а чомусь наяву знов так хочу в той проклятий сон
я назовні – як лід але серце у мене гаряче
хай на мент би з твоїм відізвалось колись в унісон

Стоит ли драться, когда так любя...

Схоронил свою жизнь твоим грубым касаньем
Устами Ты сочными дрожь завела,
Несмело отхлещешься звонким признаньем.
Любовь потоптать?- ей ты руки сплела !

Осенними парками бредили пальцы,
Отнюдь, я был соткан любовью в тиши,
Ты была соткана с кожицы барсов,
Я был отчаян, к глубинам спешил.

Стоит ли драться, когда так любя,
рассудок теряя, повенчан с тобою?
Уж стоит подраться, чем сердце терять,
Пусть грустной накроет слепою волною…!!!

Схоронил свою жизнь поцелуем, устами ,
Стихами в разбросок, ты всё собрала,
По строфам разделена вера, устали,
Но жизнь наградила…и не соврала…

Прочитані вікна будинку навпроти:
Історії смерті, хвороби, страждань…

Ось дівчина вийшла із мамою. Боже!
Така недалека без маминих знань
Про хлопців, про щастя, інтимні стосунки...
А їй вісімнадцять. А жити коли?
Ось Барбі-красуня з очима, як небо,
І золотом кіс просить печиво. Ні!
Ніким не голублена, мамою бита,
Дитина маленька не бажана тут,
На світі, де кожен для кожного – ворог.
Де заздрість і ненависть вписані в круг
Найближчих знайомих. Чи рідних? Печально…

Ось дід, що купує в кіоску щоденно
Презент для коханої – пачку презе…
Ось п’яний з четвертого поверху сварить
І ноги свої, і усе, що несе…
Іде капітан, що знущається з жінки,
І жінка, що живчик купує, а ще
Одну сигарету. І курить повільно,
І вільно-невільно залежна стає
Від слова коханого. Інколи плаче…
Ось пес, що виводить хазяйку гуляти,
Гризе підозріло сліди НЛО.

Ось мойра сидить, нахилившись похмуро,
І дядько, що кидає посуд з вікна,
Редактор, що хоче усіх по…казати
В новинах. У ролях. Війна – не війна?...
Але не покаже. І не допоможе…
Бо звідси не вирветься в небо ніхто.
Бо небо – у ґратах, а воля – в гранатах,
В кишенях – кредити, в кімнатах – борги.

І сльози зневіри, і болі, і втрати…
Прив’язаний кожен до чогось. На дні
Життєвої ями сидить хтось жорстокий
І пише проблеми на кожнім вікні.


2011

Кожний із нас, малий промінчик сонця!
Вбиваєм темінь, геть думки сумні!
І лишень ми відкриємо віконця,
Своєї чистої від зла душі!

Добро пішлемо і воно сповола,
Посіє радість й щастя дасть усім,
Теплом розтопить кригу, що навколо,
Вернеться бумеранґом у наш дім.

Тому кладім лишень добро до серця,
Бо це ж така наша земна мета.
Відкиньмо зло!Нехай любов'ю ллється
Віра в людину і її Творця!

Доки батьки не перейшли у рай,
Ти їм по змозі потурай.
Курям на сміх їх забаганки...
Щоб ти хоч раз на тижні подзвонив,
А ліпше – щоб одвідав.
Щоб одягавсь не всупереч погоді.
Щоб на онуків не гримав без причини.
Щоб їв не стоячи, позиркуючи в книгу.
Щоб не ганявсь за кожним підробітком,
А більше про здоров’я дбав...
Ну, ще з десяток настанов і просьб.
Якщо не плюсувать, не так уже й багато.

Приду и в глаза загляну виновато,
Коснусь ненароком печали твоей.
О всех наших встречах, что были когда-то
Жалеть я не стану, и ты не жалей.

Осталось тепло встрепенувшейся птицы
И боль расставанья беспомощных рук.
Не дай тебе Бог позабыть и влюбиться,
И снова пройти этот гибельный круг.

Но, может, всё проще? Беспечно и свято
Качнулось ветрами бессонных ночей.
А я пред тобою стою виновато
И гибну, касаясь печали твоей.

Україно свята!
Хоч багато із нас в домовині
І чужинці попи,
Не садили над нами калини,
Та ти вічна - жива,
Наша слава ніколи не згине!
Ми ж бо діти твої,
Подай слово й ми встанем з могили.
Бо свята ця земля,
Вона легка, і ми нею жили!
Йшли в смертельні бої
В безпощадності ворога били.
Це ж не наша вина,
Що у серці вмостилося рабство,
Ось століття пройшли,
А у нас на вершинах нахабство.
Вкорінилась ця гадь
Немов воша, і ссе наше тіло,
Все ж збудуємо гать,
Ми ще зробим своє святе діло,
Ми піднімем її,
Ту прив’ялу червону калину,
Щоб на нашій землі,
Прославляли святу Україну.

_________________

гори випустять дим і стануть чекати
кому скинути своЇ перші роси
день як заспаний дід скоро вийде із хати
покурити на ганку товсті папіроси

і ось сонце знімає з очей всі вуалі
потім вітер запхав свого носа в бузки
Піп Іван настромив синє небо на палі
вийшли рівні трикутні куски

тиша навколо мене
золотисто співала
спів її ледве чутний
зависав у повітрі
із нього соталася жінка
вона струменіла зі співу
і спів був моєю тишею

* За картиною Івана Марчука "Грація".

До відома: З 19 травня у Національному музеї Тараса Шевченка на бульварі Т. Шевченка у Києві діятиме ретроспективна виставка творів Івана Марчука до 75-річчя мистця. Відкриття о 17 годині.

Щоб піти, не потрібні слова,
Очі змучені правду розкажуть,
Ти втечеш у поля, де жнива,
Колоски шепотінням розважать.

Себе кинеш у річку хлібів,
Будеш землю сльозами вмивати,
Ти жаліти себе не хотів,
Але мусиш колись відпускати.

Кажуть, слабкість твоя -то сльоза,
Певно, мало у світі страждали,
Вся тернистою була стезя,
Втрати смачно тебе пожирали.

Залиши собі зраду на згадку,
Не даремно тебе наздогнала,
Старі мрії склади по порядку,
Щоб одна тебе знов покохала.

Князь аромату - шипшиновий цвіт -
Подихом свіжим улещує світ.

Запах закружить, і вир пелюсток
Буде єднати, неначе місток,

І розгортатиме дивні дива,
Доки небесне цвітіння трива.

18.05.2010

Ну! І що з отим ядром?
Намагаюсь вдруге сісти
(щоб дістатись Львова-міста)
так, як Еріх вчить пером...

Звісно, ще на чавуні
не долала хмар я зябра,
та отримать "канделябра"
захотілось і мені.

"Оскар", "Пальмова... кора",
інша там... абракадабра...
Заслужити "Канделябра"
треба з посвистом ядра!

Тільки-от ніяк мені
не вдається, бачу, сісти,
щоб дістатись Львова-міста,
де і сміх - "у чавуні"...

19.05.2011

Ти був VIP-інфікований
бездушним існуванням
Сплюндрований матеріально
притягнутим бажанням

Аморальностійкий покидьок,
який жив лиш для себе
Думав, безсмертний став,
скупивши зорі в небі.

Й тепер повсюди носиш
над бошкой псевдонімб
І міряєш кут слави в
руках тримаючи свій лімб

Й поступлива морально
твоя зіпсована душа
Гниє під тиском слави
дорогоцінного ковша…

Ти прийдеш у краватці літа.
Ненадовго. Цей теплий ранок.
Сонний спокій тече крізь вікна.
Синій обрій так спритно тане.

Ти зайдеш через двері тихо.
Заплетеш в мої коси липень.
Ця коротка жадана втіха
До прозорої блузки липне.

Ти прийдеш. Я рахую кроки.
Запах квітів і смак черешні.
Свіже сонце надуло щоки.
-Ну привіт. Я прийшов нарешті…

Густим чорнильно-свiтлим смутком ночi
Малюю я собi дорогу в свiток.
Хоч сон стирає вперто мої очi,-
Рядок в рядок проходжу шляху звиток.

Брукiвку будять знов машин фанфари,
На гурт торгують страхом кленiв тiнi.
Тiсних провулкiв темiнь рiжуть фари,
Рiзке їх свiтло враз схиляє стiни.

Слiпий лiхтар рахує мої кроки,
Мотив дощу зiрвавсь на сьомiй нотi,
Штовхає в спину зимний вiтер трохи,
Та мовчки лiплю чорну глину ночi.

Інстинкт гніздитися очима
переміг.
Відчуй,
знеси, мій Вічний Феніксе,
іще одну розтятість.
Обледенілий у одній з аттосекунд
завмри
і синкопуй
дві букви 'з' і 'а' –
перефразовуй
"у запеклі дні".
Шрихи і образи готові,
накинуті і зняті
для сторінок
у книгах Гіннесса рекордів,
чи то,
з накрапаних дощем, акордів.

Давай зачнімо,
установим
кольорові цяти.
І ось роздріблені,
немов куп’юри
в банкоматі,
картини.
Розводимо пустелю –
маємо піщину,
дощу торкаємось,
цінуючи краплину.
Затримай
всі слова їдкі
на потім.
Усе,
що бачу я
в мені,
це слайд,
закам’янілий дотик.

Рахуючи ворон,
збиваючи в траві
крилаті тіні,
ви б не могли
укоротити
відстані поріг,
де вітру – на ковток
і паростки розмаху
крил вже сині?
Чи можете
її відчути
у рядках,
затамувати
глибоко
в думках
віднині?

Простір спалено
між променем й щокою,
якраз перед
повстанням
в голові
думок цунамних.
Майбутні хвилерізи
синаптичний карб
формують
і деформують півдугою,
готують площу
для комірки
Далай-лами.

Ні, команди зась
в події цій.
Ані пошуку,
ані виконання.
Не звести
всі “проти” й “за”.
А поту косяки
душаться
в бровиній слані.
Відчуває спрагу
дно морщини,
оміліла зовсім,
жде причини,
щоб заглибитись
в думках скоріше.
Але зараз –
мертва тиша.

Усмішки краї
не можуть осягти
їх благословенної постави.
І, змастивши кров,
легені впали
в штиль
до наступного
при видиху обвалу.
Горло оніміло,
в серці давить,
мов притих на ньому
ніж кривавий.

Стіни піднебіння
висохлі і зимні,
вільні на язичну слизь.
Губи штивні.
Зморщені у 'О',
від нетерпіння
після вибуху у 'Б' –
ставатимуть
глухими в 'Г'
колись.

На руках
бальзам і дно небес,
це вони для світла –
дві опори.
Стережуть коліна
гравітацій скрес,
де траві заважко
вибитись угору.
Це коли
наш Всемогутній Бог
підсуває день,
сідає відпочити.
Це тоді
печаль з Його очей
починає
гнізда вити.

12 Травня 2011

And in English:
---------------

Your eye-nesting instinct
had prevailed.
Lay
one more
or less dissections,
Everlasting Phoenix.
Frozen in
the dying scene
of yoktosecond,
syncopate
all the letters ‘s’
“in wordless space”,
and paint
a sketchy face
for yet unwritten page
in books of Guinness.

Let it start
with setting dots
in color,
split the view
in you
the way
most chink machines
break dollars.
All it takes
a grain
to breed a desert,
in the sense
of rain
each drop is treasured.
Hold this lippy-slippy
words for later.
All I see
in me
a slide,
astounded matter.

Counting crows
and grassing their shadows
could you cut
the distance well defined,
laid between
a gulp of wind
and recent flap of wing?
Could you sense it
through my lines?
Keep it deeply
in your mind.

Space is burnt
between a ray and cheek
right before
uprising thoughts
create a brain tsunami.
Future breakers
notch synaptic gaps
and strain an impulse,
peak,
grasp a promise
to allot a cell
for Dalai Lama.

No command
through this event
is followed, executed,
even put in doubt.
Shoals of sweat
are suffocating
in an eyebrow shrub.
Frowns are thirsty,
shallow,
almost gone
and callow.

Edges of the smile
can’t reach
their gracious state.
Lungs are done
with lubricating blood
and wait
to collapse,
exhale unwanted life.
And the throat
is numb
as someone
pressed against it
bloody knife.

Walls of palate
dry and linger
freed of tongue.
Lips are still.
They cleave
to frozen ‘O’.
It survived
last tongued-up ‘D’,
assessed by `G’,
and wants to go.

Hands,
embalmed by Heaven,
prop up light.
Knees
preserve
the gravitation
where the grass
can’t fight.
This is when
Almighty God
can rest,
this is how
I see
His eyes
build nest.

May 12 2011

«Доглядала квіти я для кладовища...»
«Продавала квіти я на кладовищі...»
«Я нічого не робила – маю тії квіти...
Ой лежу я під землею, короткая віком,
Та й кричу я з-під землі:
«Йдіть до мене квіти!»
А квіти тихенько повідповідали:
«Ми б з охотою прийшли, але ж повсихали...»
Як же сказать людям, щоб вас не носили,
А малу мою могилку барвінком укрили?
М’ятою-рутою всю зазеленили,
А в голови поставили червону калину.
Як прилетить птаство, посіда на віття,
Нащебече-настрекоче, що діється в світі...»
«Доглядала квіти я для кладовища...»
«Продавала квіти я на кладовищі...»

Нечутно доторкнись мені до скронь,
Щоб мертву тишу тіні розкололи,
Мабуть, це наш придуманий Афон,
Де так сплелись бажання наші з болем.

Коли давно ні крихти таємниць,
Бо зрадницьки про все розкажуть очі,
Ми щось, та й зрозуміємо колись,
Бодай би часу плин гірко-пісочний…

Хтозна, коли впаде нетлінний вік,
Збиваючи з шляху сумні штурвали.
А може, вже не тишу, може, крик
Нам тіні ці на стінах малювали?..

Не слухай більше слів моїх. Прибув
Літак в сумну безпровідну мандрівку.
На тебе тінь приліплена – «табу»,
А часу плин іде пісочно-гірко.

Сум’яття проходить, мов сон.
Навчи мене не шкодувати
і дихати чистим озоном,
і вірити в дивний грааль.
Покинуть сумні археологи
саперні маленькі лопати
і будуть вивчати це сонце,
немов степову пектораль

Карателі каються важко,
їх сльози у десять каратів
на плечах каріатид –
давно знавіснілий тягар.
Бо брешуть розклади таро,
немовби колумбові карти:
ця кров закипає повільно,
неначе різдвяний узвар.

Дороги, яким не на небо,
тектимуть кухонними кранами,
допоки терпіння прорветься,
як рветься ганчірка стара.
Усе передбачено, все
якимись старими генпланами.
Покайся, чужий магомете,
бо йде вже до тебе гора.