Краю мій - перлинко України,
Тут моя душа цвіте бузком,
Слухає пісні пташині на калин
І співає ніжним голоском...
І сміється й плаче, і радіє,
І вдихає свіжий аромат...
В Україні - земленька в замрїі
Щось шепоче полю на свій лад..
Я бреду по росяних стежинах,
Світ ясніє від тепла й добра.
Де ж іще збуваються надії,
Як не в українських горах і степах.

2011 р.

Вдивляючись у зоряні долоні,
звіздар верховний пише гороскоп.
А під крилом небесних хіротоній -
Земля на нитці, наче гіроскоп -

описує божественну фіґуру,
хитається, мов маятник Фуко,
а в межичассі хитромудрий ґуру
рихтує долю чорним молотком.

І хай харизма в того хіроманта -
не допоможе - навіть не просім -
наворожити небо в діамантах,
а землю - без фуку- і хіросім.

Щоби були в героях геродоти,
але - не герострат і героїн,
щоби рої отруйної бридоти
не гнали нас із раю до руїн.

Бо щось таки наплутали планети
в панічній втечі від космічних пил* -
коли поети - більше ніж поети,
а люди менші за небесний пил.

Та що мені хореї і хорали,
чи в бахромі охровій хорогви -
не хоронили б краще, не ховали
людей у протитанкові рови!

Ерстеди, фаренґейти і рентґени
не розривали б Землю в унісон,
а хробаки хвороботворних ґенів
не пожирали б тіло хромосом!

От, взяв би - й проторив дорогу долі
від наших неспокушених пра-пра
повз пагорби клонованої Доллі
із Прометея Нового ребра**,

повз голокости і голодомори,
повз саркофаги і саркоми повз -
хай це мара - за Мармурове море
заради цього я б на пузі повз!..


...А він в полоні планетарних ліній,
спіралей, галактичних перехресть
вирізьблює на Дановім коліні***,
неначе меч, пересторожний перст...

травень 2011


*алюзія до теорії великого вибуху через космічного "техаського бензопильщика"

**алюзія до Франкенштейна, ну і далі...

***http://www.taday.ru/vopros/20295/23028.html

Де батьківщина, де твоя, скажи.
Якої син планети чи комети,
Які твій лет міжсвітній має мети,
Де перед мандрами давніш ти жив?
Богдан Ігор Антонич «Метеор»

Не застують мені Юдейські гори,
Ні мінарети аж до піднебесся,
Бо ти в моєму серці, Україно,
Буттям твоїм прохромлений увесь я.
У такт і радощам, і клопотам твоїм
Воно вистукує ще й думу потаємну,
Прадавню думу на любов взаємну:
Якщо на сто відсотків ти для мене,
Бодай відсотком стать для тебе.

Якщо заснути за кермом -
не зрозуміють.
"Злочинець!"- кажуть. "Самогубець!" -
діють.

Якщо заснути за пером -
"ха-ха"! Пробачать.
Зморивсь від праці словолюб наш,
значить.

Заснув і я. І бачу сон:
мене розклали,
щоб я горів. Горів, як дрова,
далі.

Звичайна піч. Стара - як клон
первісних вогнищ.
Вогнетривка, щоправда, цегла
поруч.

Експерт підносить запальник,
з'явилась тяга -
вогнем подібний я стаю до
стяга.

Проте тримає за язик
безпечна цегла:
"Тепло віддай, а сам - ні-ні! Не
мега!"

А я чекаю уві сні,
коли ж пробачать...
- Ха-ха, заснув... Ха-ха! Зморився,
значить."

17.09.2011

Стоять берізки в полі золоті,
Над ними небо синє, хоч осіннє,
А я пишу й пишу листа тобі
І дописати не хватає сили.

Густі тумани почали пливти
Й клубочитися над річковим плесом,
Давно уже мені не пишеш ти,
Мабуть вже й загубив мою адресу.

У вирій відлітають журавлі,
Курличуть сумно в нас над головою,
Вони повернуться до рідної землі,
А ми? Чи ми зустрінемось з тобою?

Калини кетяги аж гілля гнуть,
Вона милується в воді собою,
А дні все меншають примарними стають,
Як шанси помиритись нам з тобою.

Стоять берізки зовсім золоті,
Над ними небо синє, хоч осіннє,
А я пишу й пишу листа тобі
І дописати не хватає сили.

Природа оновила шати,
Розкішних барв хоч відбирай.
Цвіте весна милує око,
В обійми сонячні широко,
Пірнув мій любий рідний край.

Так радісно душа співає,
Навколо родиться життя,
Моя країна сонцем сяє,
Тут воля пташкою літає,
Недолі нема вороття.

А материнська наша мова
Голубить нас, несе нас в даль,
Слова мов квіти розсипає,
По полі вольному гуляє,
Вкраїна встала, геть печаль.

У клопотах невтомна,
в розвагах не_елітна,
жила людина скромна,
людина непомітна.

Всміхалася привітно,
про світле щось мовчала…
Людину непомітну
ніде не помічали.

Усі – в лице і в спину,
улітку чи узимку –
дивились крізь людину,
немов крізь невидимку.

Платити за образу
добром людина звикла,
та ось одного разу
взяла й направду… зникла.

І стала чорна дата –
до болю достовірна.
І виявилось: втрата
для світу – непомірна.

2004 (2011)

Як відмикали небо журавлі
Й сади зелені золотили коси,
До вулика продерлися джмелі,
А їм на поміч заспішили оси.

На соти люто рвалася орда:
Позаду оси, а джмелі - сперЕду!
Ненаситці, у них одна біда -
Ніколи не буває вдосталь меду!

Проте не знали (треба було знать,
То оминули б їх бджолині жала):
Хто працьовитий - вміє й воювать,
На зброю перековуючи рала.

ЗАКРАДАЄТЬСЯ ЩОСЬ НЕВІДОМЕ У ПАМ*ЯТЬ
І ДУМКИ ПОКРИШИЛИСЯ ЗНОВУ,МОВ ЗУБИ
ЗАЛИШАЄТЬСЯ ЖИТИ... А ЧИМ ЖИТИ МАЮ?
МОЄ СОНЦЕ ПРОГНИЛО І ВИТЕКЛО В ТРУБИ

Я ЗНОВУ НЕ МОЖУ ЗДАВАТИСЬ СИЛЬНІШОЮ
ЗАНАДТО БАГАТО ВСЬОГО НАКОПИЛОСЬ.
ЗДАВАЛОСЬ,ЯК ВИРОСТУ - СТАНУ МУДРІШОЮ,
А МУДРІСТЬ З РОКАМИ ВТЕКЛА,ЗАГУБИЛАСЬ.

І ЩО ТЕПЕР ТРЕБА РОБИТИ НА МИЛІСТЬ
УСІХ ВОРОГІВ,ЩО ВЖЕ ДРУЗЯМИ СТАЛИ?
ЧЕКАЛА ПРОЗРІННЯ - ПРОЗРІННЯ ТЕ СПИЛОСЬ
І НЕ ЗАЧЕКАЛО,А ПРОСТО ПРОГНАЛО...

ПО ПОМЕРЛИХ НЕ ПЛАЧУТЬ...
А ЛЮБОВ? ВОНА ДІЙСНО ЗАГИНУЛА!
І НЕ ВАРТО СОБАЧИТИ
ТА РОБИТИ ЇЙ ШТУЧНОГО ДИХАННЯ.
Я ЇЇ ЦІНУВАЛА
І ЗАВЖДИ УМІЛА ПРОБАЧИТИ,
ХОЧ НАДАЛІ ЗАКРИТІ УСІ
БУЛИ ВХОДИ І ВИХОДИ.

ТОЖ НЕ ТРЕБА ДЕПРЕСІЇЙ,
ПОСПІШНИХ І ВПЕВНЕНИХ ВИСНОВКІВ.
НАША ДОЛЯ ТАКА
І НЕ ТРЕБА ТЕПЕР ГОРЮВАТИ.
ЦЯ ЛЮБОВ ПРОЖИЛА ЗАБАГАТО
ВЕЛИКИХ РЕПРЕСІЙ
І УСЕ,ЩО ЛИШАЄТЬСЯ -
ПРОСТО ЇЇ ПАМ*ЯТАТИ.

ЗАБУТІ СНИ І ДІЙСНІСТЬ ВИВЧЕНА
ЯК КОМЕНТАР НЕВДАЛИХ СПОГАДІВ
ДУША СКАЛІЧЕНА І ПОНІВЕЧЕНА
І НЕ ПРИСУТНЯ НА ВЕРХНІХ ПОВЕРХАХ

СЛОВА ДАРЕМНІ, ВСІ РУХИ СПОВНЕНІ
ЧУЖИХ ЕМОЦІЙ І ЗАЙВИХ РЕВНОЩІВ
І КОЖЕН РАНОК ПРИХОДЯТЬ ПОВЕНІ
І ПЕРЕСОВУЮТ ХАТНІ РЕЧІ ВСІ

І ТИ ЗДАЄТЬСЯ ГОТОВИЙ ВИБІГТИ
ГОТОВИЙ РАДІСНО І БЕЗ ОБДУМАННЯ
АЛЕ ПІД РАНОК ПРИХОДЯТ ЛЮДИ ЦІ
І ЗАБЛОКОВУЮТЬ, І ЗАБЛОКОВУЮТЬ...

Чому туга моя ніяк не засне,
Чом тисне у грудях і буря гуде
Зриває останні листочки весни,
А краплі дощу чом сольоні такі.

Чому помирають слова на устах,
Не чути щоб ехо неслось по верхах,
Скоріше у прірву ідуть почуття,
Не в силі підняти минуле життя.

Згасають роки , догоряє свіча,
Вже тіло чекає свого палача,
Та думку не вбити, вона все жива,
На білім папері залишить слова.

http://maysterni.com/user.php?id=5449

Лілія Ніколаєнко

Я буду снитись кожну ніч тобі,
Не відпущу тебе і не залишу!
П`янким нектаром виллється той біль –
Ти спив мене, як світанкову тишу…

Мене ніхто не ранив так, як ти –
Не боляче, а солодко, мрійливо…
Ти з неба кинув райдужні мости,
І простір самоцвітами засіяв.

Я маритися буду наяву,
Я дам тобі почути голос вітру,
І музику нетлінності живу –
То тінь моя сумує, тиха й світла…


Жарт


Я буду снитись кожну ніч тобі,
не відпущу тебе і не залишу!
Щоби у печінках твоїх мій біль
зайняв собі повік достойну нішу...

Мене ніхто не ранив так, як ти –
шептав: "Люблю... не зручно... скинь підвіски..."
Наобіцяв і шубки, і манти -
а потім поступив отак по-свинськи...

Я маритися буду наяву,
я кісткою тобі у горлі стану!
Віддай підвіски! Чуєш? Voulez-vous...
...хоч Рішелье не вибовкай, коханий!

16.09.2011

Стою,
як Бетховен,
у бурю шалену…

Могутні
акорди
космічних
симфоній
пророчо
летять
над розбурханим
краєм,
щоб люди почули
скрізь дзвони
Свободи.
Зриває вітрисько
афіші наскоком,
і душу
остуджує
ревом
холодним...

А очі ворожі,
пекучі від злості,
пронизують
чорно
знамена
шовкові,
впиваються
в серце
Свободи
гадючо, –
і смерті бажають
моїй
Україні.
Та скоро,
я певен,
ця буря затихне,
і сонце загляне
у кожну світлицю,
і буде повік
Україна
щаслива.

Стою,
як Бетховен,
і слухаю
сурми…

І б'є, і б'є! довбе й рокоче!
Трясе дахи незрілий град:
З гілляки рвуться неохоче
Тверді плоди; стрясає сад
Від горя мамці-жалібниці
Та граду яблук білолицих.

І прохачі не будуть гризти
Чи ними повнити кишені:
Немає стільки альтруїстів
У всьому світі; навіжений
Збирач опалих недоносків
Їх набере у ржавий возик.

Та й безліч яблук поховає.
Трава, і дощ, і ніч, і злива.
Слугуйте іншим урожаям.

Бо гнити — доля

(нещасливих).

2011

ТОБІ
-
Тобі співаю піснь кохання,
І йду в майбутнє навмання́,
І не очікую верта́ння
В минулі дні. Лиш пізнання

З тобою вічності волію.
Тобою дихаю й зорі́ю,
Щодень зчаро́вуюся й млію,
Бентежусь, плачу і радію.

Тобі дарую шлях життя,
Свої надії, сміх, страждання,
А ще – мандрівку в майбуття,
Любов, надії й сподівання.

Тобі курли́чуть журавлі,
Буяють квіти й сяють зо́рі,
Вранці щебечуть солов’ї,
Я ж – віддаю всю решту долі.

З тобою лиш себе розді́лю
До серця крихт, без каяття.
Тобі до ніг встеляю мрію
Й себе всьогó – без вороття.

Павло Гай-Нижник
16 вересня 2011 р.

ЗІЗНАННЯ

Тебе зустрів у всéсвіті людей,
Щоби довіку сяйво це плекати
І в нім палати. Й посеред тіней
Горінням серця світло зігрівати.

Між спалахами грізних блискави́ць
Мені Бог дав тебе оберігати
І підбирати рóси із зіниць,
І у обі́ймах цвіт той пеленати.

Я заплету у твóї коси зорі
І укладу на хмарку колихати
В чуттєвих хвилях, наче в морі,
Щоб вічно в ніжності втопати.

Під переспі́в цілункових дощів
Віків до спливу віддано кохати
Тебе єдину – я дарунок долі стрів,
Аби ніколи більше не втрачати.

Павло Гай-Нижник
16 вересня 2011 р.

ВОНА ПРИЙШЛА...

Мряка з дощем переплели́сь
Так млосно і розтя́жно ту́жно,
Що небесами розляглись
Чеканням хмари. Незворушно

Спливає в краплях час по склу
І тільки вітер про барвистя
Чуттів шепоче їй й крізь млу
Розтихо кличе тре́мтом листя.

Вона прийшла із сонцем в жменьці,
Все світлом вмила й враз здійня́ла
Розсиплі про́мені у серці,
Й веселка Всесвіт обійняла.

Павло Гай-Нижник
13 вересня 2011 р.

* * *

Мені наснились спогади – минуле.
Іще колись воно було майбутнім.
Колись – тоді – незнане, незбагнуле,
Воно вже встигло стати незабутнім.

Те, що булó, знов стало сьогоденням
За ніч одну і промайнуло враз
Як наяву, крізь мене, над буденням,
Життя могó пронісся пересказ.

Перегорнулись сторінки і зникли
У променях світа́нкового дня
Й сховатися між зорей долі встигли,
Аби не взнати більше вороття.

Павло Гай-Нижник
3 вересня 2011 р.

Пародія

Хто ти? Місяця тінь? Не знаю.
Очі он як горять… яснí…
Звичку маю таку – забуваю,
І здебільшого це – навеснí.

Звідки взявся? Відлуння лісу?
Чи осінній листок в траві?
Ще й на тиждень припер валізу,
Може краще б на ніч чи дві…

Що ти кажеш? В прожúлках сóки?
Видно, радість ще є… таки…
Не тремти так. Зважай на рóки.
Знов забула! Пробач – рокú!

Дикий! Справжнє лісів відлуння…
А цілунок – гіпноз-наркоз!
Зранку кликав мене “Настуня”,
В тебе тáкож, пробач, склероз?

Прям, сюжети для Голлівуду,
Ти , звичайно, не з Сан-Хосе…
Я б згадала… Але не буду!
При тобí забуваю все!

16.09.2011

Сам же обрав дорогу без осан ти -
допоки серце ще горить і не згоря,
пройти свій шлях Сліпого Музиканта,
Ікономаза Мандрівного, Кобзаря.
Вже й розумієш, що ніщо не бездоганне,
і те - брехня, що "правда не в ногах":
так важко поле перейти снігами,
через сніги і тонучи в снігах.
Спасибі - хоч вернули зримість очі...
Але й від того радості нема:
ти в пусті залишився проти ночі,
хоч проти ночі нічогісінько не мав!
Просяє зіронька, та й знову хитро (шасть!) - в тінь...
Так порожньо - хоч Всесвіт покоти...
Проте казав один твій "родич по нещастю",
що, поки ноги ходять, треба йти!
Завія на твоїй бандурі грає
розчарування вічністю своє...
Не бійся: Україна не безкрая -
уже якась Диканька постає.
Там ще жінки на співчуття багаті.
Там кожний дід премудрий, як... Тибет.
Дивись - горить вікно в охайній хаті!
Ще хтось не спить. Можливо жде тебе?

2010р.

Ні обрію, ні вітру, ні зірок...
Ні сумніву, ні подиву, ні щастя...
Так легко в невідомість робиш крок,
і тихо-тихо линеш у безчасся.
Де "замки вічності, які ти спорудив?
Де "хрест важкий", який ти дотепер ніс?
Ніяких "пара-див" та "парадигм":
тут - лише срібна й золота інертність.
Ні квітів, ні дерев, ні сіл, ні птиць...
Ні стогону, ні шепоту, ні рими...
От тільки тіні капосні копиць
просякнути сподобились в нетрино.
Це в них і відсипалася пітьма
до того, як наринути відверто!
Ти - у темнотах (і тебе нема!)...
Ні кольору, ні пензля, ні мольберта...
Тут - тільки даль колюча, як шинель,
та вись, пробита вогняною круговертю!
Ти бачиш дивний сонячний тунель,
який всі інші бачать перед смертю.
Скажи собі: "Я - обраний між нас!"
Не кожного так чесно любить доля.
Здивований отут спинився час.
І стоїте удвох ви... серед поля.

2010р.

Герой не одного катрена,
плаття чудне.., на босу.
Заходить у місто повз мене :
- "Здрастуй. Приємно. Осінь"

Злива, туман і пензлі
в кошику складені стильно.
Губи мої замерзлі:
- "Пані, взаємно.Прихильник".

Розрізую ніч по Чумацькім шляху,
немов медівник уродинний -
бери половину, а як до смаку,
то навіть і дві половини.

Розламую день по сліду літака,
мов кахлю, покриту глазур’ю -
із сонцем - тобі, а мені - хай така,
ще й вітер віддам - не обдурю!

Ділитиму серце по свіжім рубцю -
на скалки воно розлетиться.
Бери, не соромся, найбільшу - оцю...
Візьми! Ну хоча б для годиться...

2010

Відшуміло весілля, відгоріло, мов тріска,
і рихтують потоптаний двір…
Ще удосвіта - дівка, по обіді – невістка,
і нуртує людський поговір:

Ой, чому ж ви, дівчата, зоветесь «невістками»? –
Для нової ж родини ви – «вість»!..
Ваші звичаї й звички залишились у мами,
і тендітний будується міст.

Це до свекра, напевно, поспішає доріжка,
а на ній – колючки й конфеті…
Вчора ще наречена, а сьогодні – невістка:
нова віха в твоєму житті.

До свекрухи стежинку протопчи по найпершім,
найніжнішім стосунків сніжку:
заговориш, промовчиш, а подекуди й стерпиш –
мовчазну її чи говірку…

Намалюю в уяві я швидке новосілля –
та не видно таких перспектив…
Відкричалося «гірко!» - проминуло весілля,
й мішурою он, хтось насмітив…

2009р.

Можливо, що й твоя з тих душ,
що вміють Всесвіт слухати з кімнати.
І у статичності впізнавши рух
про істину і сутності змовчати,
залишивши сухим перо, незайманою туш.

7.3.11

У смутку - фейс-контроль.
У радощів - пароль.
У осені- акциз...
У творчості - каприз.

А я шукав (або блукав).
Не спогади, але міняв.
І золото знайшов.
І бомж, бо маю кров.

А на болоті злив
себе уже розлив...
І музика - одна:
там є моя струна.

Я вірив, я плекав!
Я все терпів-мовчав.
Натомість маю схил
не дерев'яних жил...

І з'їв, а хочу ще...
Це борщ. Це не чуже.
Осінній славний дух
вдягає капелюх.

16.09.2011

Все, що було минулося.І нині
Лише зітхання тихе у соснині.

Лише зітхання та зоря блакитна,
Але далека, недосяжна, скритна -

Любові свідок, рвійної, палкої...
Хоч, певно, це її не непокоїть.

Вона - холодна, почуття ж - гарячі,
До того ж ненаситні, нетерплячі...

На жаль, усе минулося. Та досі
Твоїм волоссям пахне кожна осінь.

Мені казали: Ви мене шукали.
Але, на щастя, так і не знайшли.
Хоча, яке там щастя... Так вже сталось
померла я - відколи Ви пішли.

Мені казали: Ви таки хотіли.
Але, на горе, тільки не мене.
Хоча, яке там горе? Власне тіло
мене ніколи болем не мине.

Мені сказали: Ви тепер жонатий:
ні радості, ні суму, ні біди.
Хоча... воліла б я про це не знати:
любила Вас - єдиного. Завжди.



02.2004 р.

Гудуть тривожні дзвони людських душ
І молиться, як мати, Україна,
Бо по слідах великих радіацій
Іде в безсмертя гордий мій ровесник.

Затиснувши в кулак зрадливий страх,
Даю сигнал смертельної тривоги.
Димить планети безмір неосяжний,
І скрізь ростуть АЕСи, мов гриби.

Страшна ява, та ще страшніший сон:
Холодний подих мертвої пустелі,
І виє вітер, наче сіроманець,

І попелом засіює поля.
Обнявши кобзу ніжно, мов кохану,
Я кобзарюю по чужих світах.

ЗЕМЛЯ, В ЯКІЙ РУБАЮТЬ ТИХИЙ РАЙ

Під небом є земля, де на очах у Бога
Облу́дники рубають тихий рай
І не страшаться. В них своя дорога
Без божих сентиментів. Зазвичай
Вони з лукавства й моляться. Відро́ддя
Там горстка є, що золотим тельцем
Вже й Го́спода запнули і з пого́рдя
Себе на стінах вішають взірцем.
У тім Краю́, у цілого народу
Стирають пам’ять, а з душі
Здирають віру наживо й свободу
Як пса припняли і за бариші́
Купують слово й затикають мову.
Поступово конає право там й сваволя
Розхристано зухвало вкотре знову
Ґвалтує люд й пиячить, а недоля
Блукає в тім раю. І тільки в вишині
На глум цей Бог вже підбира нагоду
Аби воздати кару в судні дні
І гультяям, і рабському народу.

Павло Гай-Нижник
13 серпня 2011 р.

ВОНИ І МИ

Їхні мріі про рабів інколи
збуваються...
Втім, лиш раз. Й не серед нас.
Сподіваюся...

В їх кишенях холуї́в
назбирається
Повсякчас... Та хай без нас
лобизаються...

Бо вже суне в їх бордель,
наближається
Гніву час. І кожен з нас
поквитається...

Павло Гай-Нижник
12 серпня 2011 р.

В танок в небі зібрались лелеки
Перед політом в далекі краї.
Осінь дощем, опавшій, листя омиває
Замовкли на квітах бджолині рої.

Старий лелека своїм кру-кру
Стаю скликає у путь.
Дорога не легка через море летіти
Може в дорозі де котрі помруть.

Не хочеться рідний край покидати
(Так у них склалось в житті)
Заплаче лелека-мати,
Як будуть вмирати діти в путі.

Як весна настане в нашому краї
Лелеки повернуться знов.
Зів'ють гніздечко над дахами
Знову залунає пісня, завирує любов

Лелеки повертаються до рівного краю
Ця тайна природи не відома мені
Чомусь то люди їдуть в чужину
Звідти вертатись не хочуть, ні!

Буквы прилипли к губам,
словом тебя не задев,
тайна пошла по рукам,
четко, как ты хотел.

Веря тому, кто ослеп,
просто живи наперед,
новый встречая рассвет:
счастье, оно - вот-вот...

Сердце – не спирт. Не горит.
Водку ты глушишь в глуши.
Попусту что говорить -
круто ты все решил.

16 августа 2011

Відчинять браму і введуть у зал –
у зал колон та мармурових статуй.
І все, що я чинив і що казав,
численні «проти», нечисленні «за»,
розгляне суд, холодний і затятий.

І кожна пара мармурових більм
раптово спалахне, і на екрані
прокрутиться життя, кумедний фільм;
затим його продюсер-анонім
задасть мені свої важкі питання.

Згадаю все, що за дверми лишив, −
чого б волів не споминать – згадаю.
Почну одвіт, але забракне слів,
І той, про кого в снах кошмарних снив,
зведе
по східцях
в підземелля Раю.
2004

А стелиться чомусь не завжди м'яко,
не завжди спиться солодко чомусь...
І застигає туга в серці вклякло -
Я винна щось собі, а чи комусь?

Перебираю пам'ять по зернині,
рахую кількість безпричинних зрад*,
чи то мені лише здається нині -
причин нема... Вернутися б назад

переписати долю, поміняти.
М'якеньке ложе вимостити їй,
де б не було журби, зітхань, утрати
себе в собі... Змінити хід подій...

Та серця раптом озоветься голос -
Від себе не тікай, це - ти. Це - ти!
Зерно життя складається у колос,
а в центрі серця - сплетені світи.

Я народилась
в далекій Волині,
Тепер проживаю
в Яготині.
У серці у мене
дві Батьківщини
І кожна по-своєму
рідна мені.

Там – я зростала,
до школи ходила,
Тут – народились
дівчатка мої,
Там – мені Мавка
пісні дарувала,
Тут – щебетали
доні мені.

Я вміло у серці
своїм поєднала
Дрімучість лісів
і блакитність озер.
Дві Батьківщини
в душі є у мене,
Котра рідніша –
не знаю тепер.

***
Ще цвітуть гикавка і пасльон
і непомітна в траві галінсога
мабуть для рими згадався Війон
що так незвично носив в собі бога
мабуть він Бога бачив як я
в обличчі трави ув опалім листі....
креше вітер вогні у місті
крижаніє Дніпро в своїм ложі...
ми так неможливо близькі і схожі
віднесені у просторі і часі
усамітнені перехожі
*

Не будь рабом ні кривди, ні брехні.
Нехай тобою не керує настрій.
Не будь рабом чиєїсь маячні,
І наче раб, не прислуговуй – власній.

І шлунку повсякчас не догоджай,
Найниціші – раби свойого шлунку.
На шепіт самолюбства не зважай
І ревнощів не пий гіркого трунку.

Скуштуєш раз – і вже навіки раб.
Рябіє світ продажними рабами.
А ти не будь рабом ні схиб, ні зваб
І не торгуй святими почуттями.

Дороги і суми рабом не будь.
Не будь рабом безсилля й безнадії.
Не дай, ще чистій, совісті заснуть,
Засне – тобою зло заволодіє.

Об землю лихом бий і бий чолом,
Та не ламай об сумнів правди стрижень.
…Ніхто не назива мене рабом,
Чому ж душа втомилась од принижень?

2004 (2011)

Присипане корицею,
надмірністю дещиць.
Зкинуте разом з полицею,
візерунком з-під холодних спиць

Слово-саджанець потрапило в поганий ґрунт,
затерпле і несказане. Слово намір.
Без дій. Гливкість характерна. Тут
будильник не дзвенить, ще до сих пір,
а хоч би трохи догори щоб нижче бруд...

і щоб без таємниць,
щоб не прикрите плащаницею,
щоб день настав і долілиць упало все прив'язане,
й душа наповнилась з торицею.

30-8-11

Суміш диму, думок і дива.
Літо в ірій летить вітрами.
Синім смутком падає слива.
Що ж ти, осене, робиш із нами?

Божа птаха крилом майнула.
Горобці позлітались на сповідь.
Гілку яблуня в тяжі прогнула.
Рік новий - чи життя оновить?

Пісня стишена, мрія забута.
Стежка, що заросла полинами.
В дощові постолята узута,
Що ж ти, осене, робиш із нами?

Сонце втомлено голову хилить
На ніким не палене листя.
Ще мені не бракує сили,
Але десь я уже - колишня.

Затяжними дощами скрадається,
Холодам відчиняє брами.
Обрій повниться передчуттям...
Що ж ти, осене, робиш із нами?

14. 09. 2011

Цей страх передранішній в’яже мене, наче сіть,
і не утекти, і нема кого поруч обняти.
Ще тінь, до стіни прихилившись, навшпиньках стоїть,
хоч той, що приходив – давно за порогом кімнати.

Вже вкотре до мене являється він іздалі,
здогадуюсь, хто він, та глянуть - відваги замало.
Лиш чую легенький цілунок його на чолі,
і як мої руки ховає він під покривало.

І ще відчуваю я погляд його - не з очей,
а звідкись звисока, далеко з-над даху будинку.
Він так проникає, він так невимовно пече,
пече, наче сором його непрощенного вчинку.

А потім паду із півсну, мов зірвавшись із круч,
і страх цей терплю, мов за щось недозволене плату.
І тихо шепочу: "Не мучся, не мучся, не муч...
Я виріс уже і давно вже простив тебе, тату..."

2009

Десь по чужинах наблукавшись до знемоги,
волхви вернулись на поклін селу,
щоб українську винайти дорогу
та українську часову шкалу.
Що ж, хай завмруть, немов хорти у стойці,
над кожним паростком, який без них воскрес!
Хай на церквах півмісяць хоч на сонце
замінять, щоб таки просяяв хрест!
Хай заболять голодомором й голокостом!
Хай пошукають іскру у золі!
Як ця земля порушеним колгоспам,
премудрі завинили цій землі...
Хай трудяться, зневаживши погрози,
поки відродять те, що винищив мороз, -
метафори на всі метаморфози,
анафори до всіх анаморфоз.
Може, й не зайво мліти будуть "діти літ" -
оживлять простір, зрушать мертвий час?
Може, іще таки ці книжники-будителі,
хоч якось-чимось, та й здивують нас?
"Старійшини! За мрію перемоги
все вам пробачимо, розтрачене дарма,
аби на чисту знов ступити нам дорогу,
на котрій точки неповернення нема!"

2010р.

Знервовані, спокійні,
Купці та продавці, -
Мандруємо постійно
Світами навманці.
Забуті та відомі
Дороги і стежки
Вертають нас додому,
А часом – навпаки.
Від щастя до напасті,
Від світла до пітьми, -
Пройти і не упасти
Стараємося ми.
Між радістю і горем
Із піснею й без слів, -
Згораємо, мов зорі,
Нерідко без слідів.
Негарні і красиві,
Великі та малі, -
Бідуємо, щасливі,
Ми вічно на землі.

Годинник спинився, розсипались квіти,
Душа розривається, хоче тепла,
Та лід твого серця вже не розтопити.
Як шкода, що ти не така, як була.

Які сніговії тебе осипають?
Які чорні хмари наносять сніги?
Які тепер друзі тебе зустрічають?
Як себе поводять твої вороги?

Яка тепла течія зможе зігріти
Кришталь твого серця? Холодний кришталь.
Та... час зупинився, розсипались квіти,
Розбилося серце. Душа вбита. Жаль...

Надії – огризок окрайця.
Сліпма балансую над краєм.
Світ – пустка. Хоч неба хапайся…
…Вхопилась. Тримає.

Спадає літа щирий фініш
Печальним паєм з верховіть
І світ прозорий мимохіть
Лягає в зимне лоно ріні.

Багатий сум, що не кажіть!
Берізки в сяючім одінні,
Дубів у тишу вгрузлі тіні
І літа бабиного сіть.

Хильнула радість на коня
І мрій полущена стерня
Копит вловила стукотання,

І в тім дворі, де зеленів
Мій дух листками ясенів
У золотім спинилась паня.

14.09.11.

В тривозі чекаю ранку, хоч, наче, чого боятися? -
Хмельницька сопе за стінкою, де ще ота Японія!
"Львів, Фукусіма, відстань" - набираю на Яндексі -
дев'ять тисяч кілометрів. Дивно - не заспокоює!

Начебто шмат дороги - це не сто сорок до Києва -
хмарі летіти й летіти - спритні цим скористаються.
Ще, може, японці придумають якісь електронні віяла
й направлять її до полюса, лише б зачекала станція.

А як не захоче і вибухне, Росія разом з Курилами
візьме собі всю Японію, чи що там од неї лишиться.
Світ покиває пальчиком і промовчить примирливо -
справа тонка - ця Азія, тут би самому вижити.

Спільнота ж і так - у клопотах, налякана недопалками -
із такими сусідами приходиться бути донором -
"Левова частка - знаємо! - осідає на Банковій,
але ж і до Чорнобиля докотиться кілька доларів!"

А тут ще оця імперія - боязко задиратися -
поверне вона до Заходу обличчя двощоке Януса,
а газ, як на сміх, затримає - і матиме мабуть рацію -
"Нині - епоха Азії!" - читаємо в Нострадамуса.

Хтось мене переконує - у сприйнятті глобальному
може усе й до ліпшого - (що значить, геополітика!) -
зараз все збалансовано, зараз - із ікебаною
і Європа, і Азія, кожну - своє болітиме.

Це й для природи корисно, з точки зору генетики -
("звичайно, коли дозовано", "мутація - значить розвиток").
Намагаюся вірити, та неспокійно, все-таки -
як би мені хотілося ще раз прокинутись вдосвіта! -

хай би Європа займалася проблемами евтаназії,
Азія теж (між іншим) - своїми східними тантрами,
наші й сусідські виродки бавилися б спецназами -
збрехав би лише Нострадамус про світову між мутантами...

травень, 2011

Є така книга, в кожного своя.
На сторінаках якої звичайною ручкою писати не можна.
На полицях книгарень таких не знайдеш.
Не звантажиш електронний варіант в мережі.

Її називають книга життя.
І кожна подія, всі наші слова та вчинки,
Все, що не зробиш, куди не підеш зберігається там навіки і довше.

Я бачив примірники всякі -
Тоненькі гламурні,старі монотонні, міцні й грізні,
Пусті в обкадинці залізній й просто ніякі від болі чи страху.

Тримав я в руках і книгу невдахи.
Там кожна історія ним недописана.
Там лінь і гріх і я не скажу чиш все закінчиться.

Захоплююсь я такими книжками, котрі пишуться й досі, хоч їх автори давно вже не знами.
Закохуюсь в книгу з пустими рядками.

14.09.2011

чш