Тепер я добираю сили йти
у безмеж, у тривогу і за браму,
обрамленого барикадами Абрама
бажаючи знайти.

Він має вчену степінь Бога.
Я маю трохи меншу і тому
моя душа – Його мала небога, –
лягає полежати у труну.

1994 р.

Найбільший дарунок людині від Бога –
це воля – свобода у діях і мріях.
Він дарував нам свободу любити,
свободу творити і навіть карати,
хоча і застерігав: не вбивати, –
свободу змінити себе і здолати
усе, що в душі будяком проростає.
Почути, побачити те невловиме,
незрозуміле і неосяжне,
яке донедавна було недосяжне,
та жити не в муках
і не без обличчя,
і не ганьбити
сучасне сторіччя.

05.06.2023

Втаємниченого слова
ось і промайнула тінь...
Двох одна чарівна змова,
Розмаїття почуттів.

Невичерпності промова,
Надвисокості політ,
Що чудово, світанково
Прикраша собою світ.

Найчудеснішого слова,
Бережім казковий шарм
Усього Любов основа,
Нею промовля душа.

А полуниць червоні щічки
Полум"яніють між листків.
І для Романка й для Марічки
Й для Олечки цей плід доспів.

Всі дітки люблять полуницю
З сметаною та цукром й без.
То ж нею запастись годиться,
Щоб взимку смакувати теж.

2020 р.

Хоч уже боліли вуха
І набридло бути вдвох, –
Я сидів, терпів і слухав
Безкінечний монолог
Усезнаючої жінки
Про її одвічний бій
З можновладцями й оцінки
Їхніх вчинків, слів і дій.
Завжди чинять все погано
І живуть не так, як слід, –
Лиш одна вона старанно
Захищає нас від бід…

До чужого проса носа
Звично пхала цілий день,
Хоч було давно задосить
Непотрібних теревень.
Намагалася бруднити
Незаплямлених людей, –
Легко, дешево й сердито
Продавала “хто, з ким, де”.
І претензії до друзів,
І паплюження до тла
Тих, з ким тільки у союзі
Мала бути і була.
Може стати іншим смішно,
Але це не тра-ля-ля,
Бо вдає ягня безгрішне
З себе вроджена змія.
05.06.23

1.
Вокзал Краматорська, як лебідь,
раптом завмер у небі.
Так пошматований болем,
що й не поверне додолу.
Світе, якщо ти не ворон,
хутко сягни його зором, -
мертві ячать безупинно
голосом Бога й дитини.
Мертві ідуть в потойбіччя
й тут, поміж нами, навічно.
2.
Скрикнуло вбите дитятко.
- Де мої мама і татко?
І спохопилося рвучко -
поруч, у небі. За ручки
взяли його, вже безмовні,
геть бездиханні, безкровні.
- Мамцю, а де твоя крівця?
- В келиху звіра - по вінця.
- Ймення я хочу почути.
- Звуть його, рідне, - путін.
- Який він? Розкажеш, тату?
- В тілі велике прокляття,
чиясь богохульна провина,
ординському злу данина,
омана, що тих осліпила,
кому не судилось розкрилля,
хто раб в поколінні десятім
і перед Господнім розп'яттям
молиться вбивцям з мечами..
3.
- Ой, мамцю, багато печалі
на цьому небеснім вокзалі.
Людей тут - за горсткою горстка
з Рубіжного і Краматорська...
- Всі тут, усі безневинні!
Звіра спинятимуть нині
ранами, кров'ю своєю -
знову вбиває і виє...

С.Ш.


Ти живеш у мені ніжністю.
І рядками поезій живеш.
Попри неспівпадіння й погрішності,
попри відстань, позбавлену меж.

В плині часу за пагорби вічності,
де стрічаємось ми між життів,
викидаючи всі протирічності
із копиць наготовлених слів.

Серед тиші, чуттями співучої,
в нескінченому русі душі,
на яким, даниною минущому,
розминаємось знову, чужі.

І стрічаємось. Повнюся ніжністю.
Навіть якщо повз мене ідеш.
Ти живеш у мені незамінністю.
І ученням любити живеш.

листопад 22/травень 23

Вітри зв’язала древня липа,
Квіток веселку джміль розсипав.
Ловило небо диво – пташку,
Метелик слухав літа казку.

І дощ ховавсь у снах кудлатих,
Щоб зелень щедро малювати.
Сміялись нишком зорі в травах,
І мріяв гай в пташин октавах.

04.06.2023

Колись велике місто тут було,
Тепер одні руїни залишились.
Де бур’янами все позаросло,
Де вже дерева в камені вчепились.
Гуляє вітер поміж тих руїн
Та старий попіл вулицями носить.
Життя шукає поміж старих стін
Та завиває, мовби поміч просить.
Та хто ж поможе. Згинули усі.
Страшні монголи геть усе спалили,
Коли смерче̓м пройшлися по Русі.
В живих нікого, мабуть, не лишили.
Хоч ні… Деінде теплиться життя.
То там, то там димок легенький в’ється
Десь з-під землі. Між купами сміття
Струмок маленький об каміння б’ється,
Збігаючи у Стрижень. А вже та
В Десну впадає. Тут колись Чернігів
Стояв і розростався, розцвітав,
Від степових захищений набігів
Валами, стінами дубовими кругом,
А ще Десною, Стрижнем, болотами.
Хто би спромігся захопить його?
А, бач, знайшлися у степах погани,
Які змогли…З землянки між руїн
Вже сивий дід із костуром з’явився.
Додибав якось до колоди він
Та із кректанням по-старечи всівся.
Маленький хлопчик звідкілясь примчав
Замурзаний, в подертій одежині.
- Добридень, діду Саво! – прокричав
Ще здалеку, - Як маєтеся нині?
- Добридень, внучку. – усміхнувся дід,-
Нічого, добре, трохи кості ломить.
Напевно, дощик буде під обід…
Сідай, посидь, бо ж зранку вже із дому.
- А ми сьогодні, - похваливсь онук, -
Підвал знайшли – там черепи і кості…
То тих монгольських злиднів справа рук?
Скажи, дідусю, як їм удалося
Чернігів взяти? Стіни ж он які
Навкруг стояли. Та й дружина княжа…
Дідусь зітхнув, бо спогади гіркі
Насунули. Що він дитині скаже?
Зібрався із думками і почав
Розказувати про страшну ту пору,
Коли монгольський хан Чернігів взяв.
Таке уже забудеться не скоро.
- Ще того літа, коли навесні
Орда Переяслав ущент спалила,
В Чернігові ми рахували дні,
Коли й на нас насуне вража сила.
Минулося. Орда в степ подалась.
Хоч ми і розуміли – не надовго.
Отож, почав збирати сили князь,
Хоч і дружина чимала у нього
Та проти тої клятої орди
Того замало. Осінь вже приспіла.
Князь , мабуть, всіх сусідів обходив,
Скрізь помочі Чернігову просили.
Хтось обіцяв, хтось відмовляв, бо сам
Того нашестя у свій дім боявся.
У більшості князь і почув: «Не дам!»
Тож в землі ще радимичські подався
В надії - звідти поміч приведе.
А тут і вістка: степ, нарешті, рушив.
Впав Хоробор, Сосниця, Сновськ. Іде
Орда…і страхом повнить душі.
Чернігів, звісно, що міцний горіх,
Ординцям просто так його не взяти.
Багато хто, хоч намагавсь – не зміг.
То, може й зараз зможем раду дати?!
Навколо міста в три ряди вали
Зі стінами. Дитинець над Десною
В міцні дубові стіни узяли.
Окольний город і Третяк тісною
Підковою Дитинець обступав.
Теж і вали, і стіни – як годиться.
Ще й третій ряд тих стін Чернігів мав,
Віками ж бо від степу городився.
Але, коли нахлинула орда,
То і найсміливішим страшно стало.
Те військо колихалось, як вода,
Із усіх бо̓ків місто обступало.
Здавалося, заллє за одну мить.
Увесь Чернігів в кро̓ві захлинеться.
Як можна таку силу зупинить?
Мабуть, усім померти доведеться?!
Поки монголи лаштували стан,
Прибули посланці під самі стіни,
Мовляв, нам здатись пропонує хан.
Коли ми браму перед ним відчиним,
Не буде крові…І грабунку теж.
Та воєвода посланцям відмовив.
Про їх підступність ми начулись, все ж,
Як залили вони Залісся кров’ю.
Та і на князя сподівались всі.
Почує вістку, приведе підмогу…
А над монгольським станом гул висів,
Вже перекрили всі шляхи-дороги.
У тому дикім гаморі і ми
Один одного ледве-ледве чули.
До тої скоро дикої юрми
Якісь вози із деревом прибули.
Монголи узялися щось ладнать.
- Пороки то, - сказали мудрі люди, -
Великі будуть камені кидать,
Проламувати стіни ними будуть.
- От би туди дістатись й попалить?!
- Крізь ту юрму? – А, може як дострілить?
То ж дерево. Як спалахне – згорить?!
- Та ж відстань – півтора десь перестріли.
Поки отак гадали ми, майстри
Закінчили машини ті ладнати.
І стали брили падати згори,
Що й в чотирьох нелегко нам підняти.
І перша скоро пролилася кров,
І затріщали від ударів стіни.
А камені летіли знов і знов,
Пороки працювали без упину.
А ми нічого вдіять не могли,
Бо ж до пороків клятих не дістати.
Й від того, навіть в відчаї були
Та ладні уже й в поле виступати,
Щоб згинути у полі від мечів,
А не від цього клятого каміння.
Аж чуємо, мов сурма десь звучить.
І раптом клятим тим монголам в спину
Ударив князь з дружиною. Його
Під стягом важко було не впізнати.
Почув, напевно та й примчав бігом
Свій стольний град і люд свій виручати.
І розгорілась січа. Наші йшли
За князем, шлях до міста прорубали.
Монголи під мечами їх лягли.
Та нові й нові перед них ставали.
Ми б кинулись на поміч, хоч дарма,
Бо варто лише браму відчинити,
Як в них ввірветься дика та юрма
І нам її тоді не зупинити.
Тож тільки і дивилися зі стін,
Як наш Мстислав дорогу пробиває.
Здавалося, проб’ється, врешті він…
Та ворогів все більше прибуває.
Немовби в перевісище попав
Мстислав із військом. Туго натяглося,
А розірвати сил уже не мав,
Тож, врешті відступати довелося
Аби усім не згинути отам.
А ми на те у відчаї дивились.
Тепер вже точно лиш померти нам,
Чернігів свій боронячи, лишилось.
А далі потяглися чорні дні.
Каміння в місто день і ніч летіло.
Монголи йшли на приступ. Як одні
Утомлювались, інші вслід спішили.
Все менше нас на стінах. Й от біда -
Упала брама від страшних ударів.
Немов, у повінь весняна вода,
Ввірвалися монголи. Наче, хмара
Накрила місто. Спалахнуло скрізь.
Хто був живий, в Дитинець відступали.
А ворог, наче з усіх шпарок ліз
І ми його спинити сил не мали.
Останніх нас притисли до стіни
Дитинця, стали здалека стріляти
Із луків, наче, гралися вони.
А нам одне лишалося – вмирати.
Ніхто із нам пощади не просив,
Як помирати – то з мечем, як воїн.
Тож браття мовчки падали, без слів,
Уражені ворожою стрілою.
Я теж чекав на скору смерть свою.
Уже один, як перст з усіх лишився.
Стискаю меч…А стріли вже не б’ють.
Тож очі піднімаю, подивився –
Сам хан Батий на білому коні
Щось, дивлячись на мене, промовляє
Товмач із наших ті слова мені
Передає: - Великий хан питає,
Де він тебе уже стрічати міг?
Всміхнувся я: - Під Суздалем у лісі.
Тоді він нас камінням переміг.
Той переклав. Хан ще раз подивився.
Щось різко мовив і коня пустив.
Товмач сказав: - Ти вільний. Забирайся.
За мужність хан тебе ще раз простив.
Але в останнє. Більш не попадайся…
- А звідки ти Батия того знав?
А він тебе? – горять в онука очі. –
Й коли це ти під Суздалем бував?
- Та ж розкажу вже, розкажу, як хочеш.
То все було за двоє літ, якраз,
До цих подій. Орда тоді зібралась
Залісся покорити. І до нас
(Як тільки крізь сніги оті дісталось)
В Чернігів із Рязані прибуло
Посольство з Коловратом невелике,
Аби князівство наше помогло
Орду в Рязань ту не пустити дику.
Євпатій був хоробрий чоловік
Та гарний воїн, князем добре знаний.
Хоча «Не можу помогти!» прорік,
Але у очі Коловрата глянув
І мовив: - Можу трохи відпустить
Тих, хто захоче вам у поміч стати.
Коней дам, зброю… Клич рознісся вмить.
Бажаючих зібралося багато.
Й досвідчені були, і молоді.
Усім хотілось пошукати слави.
За Калку відомстити, бо тоді
Для наших кепсько закінчились справи.
Князь триста із усього відібрав.
Дав коней, зброю і ми подалися.
Зима. Мороз навколо все скував.
Шлях, в основному по річках стелився,
Бо по лісах зимою не пройти.
Спинялись мало, дуже поспішали,
Аби Рязані чимскоріш дійти.
Але спізнились…Попіл лиш застали
І гори вбитих. Плакав Коловрат,
На попелі стояв своєї хати.
Монголам клявся відомстить стократ,
Бо жінку й діти мусив поховати.
З Рязані ми помчалися услід
Орді. Шукати довго не прийшлося.
Вона кривавий залишала слід
Там, де міста і села були досі.
Ми мстили щедро, де який загін
Стрічали, то живих не залишали.
Встеляли землю мертві, як один.
Ми жалості, як і вони, не знали.
Ховались від погоні у лісах
І звідти вже наносили удари
Та сіяли поміж монголів страх.
Були, немов мечем Господнім кари.
Хоч наші також гинули в бою
Та люди усе нові прибували.
Вже й кілька сот стояло у строю
Тих, хто рахунки із ордою мали.
Монголи йшли за нами по слідах,
Хан повелів загін уполювати.
Метатися нелегко по снігах,
Між болотами прихисток шукати.
Змикалося усе тісніш кільце,
Орда поміж боліт нас заганяла
Під Суздалем. Останнім острівцем
Для нас галява серед лісу стала,
Куди монголи і загнали нас.
Навкруг лиш ліс й монголи з усіх боків.
Настав, нарешті помирати час…
Але ми ще живі – не мертві поки,
Тож здатні із собою прихопить
Ординців. І останній бій почався.
Уже монголів купою лежить
Навколо нас. Євпатій, наче грався
Своїм мечем, а біля нього ми
Теж землю трупом щедро устеляли.
Зібрала смерть врожай тії зими,
Який, мабуть, ніколи не збирала.
А хан все слав і слав свої полки,
Щоб нас здолати. Ми не піддавались.
Трималися кривавої ріки,
Яка попід ногами розтікалась.
Вже залишилось не багато нас…
І раптом все затихло, зупинилось.
Що клятий хан надумав на цей раз?
Невже монголи, врешті утомились?
Ба, ні… Зненацька камінь захурчав
І впав між нами. За ним другий…п’ятий.
Хан нас вбивати здалеку почав,
Щоби монгольську кров не проливати.
Дарма покласти військо не схотів,
Тож вирішив камінням нас побити.
А нам одно лишалося в житті –
Чекати, поки камінь зможе вбити.
Уже Євпатій впав, зронив меча,
Вже нас з десяток, мабуть залишилось.
Ніхто не став благати, не кричав,
Лише до купи все тісніше збились.
І тут раптово каменепад затих.
І сам монгольський хан до нас під’їхав
В оточенні із нукерів своїх.
Щось запитав у нас доволі тихо.
Нам ламано товмач переповів:
- Де ваш батир, що славно з нами бився?
Хан би на нього глянути хотів.
Я мовчки над Євпатієм схилився,
Підняв на руки. Хан ще щось сказав.
Навкруг монголи схвально загуділи.
- Хан повеління своїм воям дав,
Аби живих на волю відпустили,
А мертвих поховати побажав,
Із почестями, як батирів славних
Щоб смерть геройську кожен поважав…
Такі ото, онучку, були справи…

розпочнемо назустріч рухатись рівно опівночі,
швидкість думки скоротить відстань й обом нагадає про потяги.
головне, не спинятись, інерції бути вірними,
крокувати крізь стіни, людей, понад зібганий час і простори.

на порожніх перонах, можливо, зустрінуть сумніви
і туман не дозволить розгледіти вогкість живого подиху.
нам належить вивчати теорію руху вчасного
і стократ повторити усталену практику бігу сходами.

скільки кроків потрібно, щоб стати насправді ближчими?
як довідатись, рук не простягши, наскільки довкола порожньо?
та зупинка на двох неминуче стає взаємною.
доторкнуся до тебе плечем і між нами зросте дистанція.




12.02.2023

Ще залишились у мені
Твої слова, твої пісні.

Це не забути, не минути,
Як березень, що йде за лютим.

Ще залишились у мені
Гарячих рук шалені дні.

Як згадка нашої любові -
В долонях котики вербові.

Поет щодня куштує ескалоп,
Пацяті січка падає до ночов.
Воно було маленьке. Підросло.
Тепер на світ ображено рохкоче.

Живуть разом у спільному дворі,
Пан - у світлиці, кнур - в хліву, де миші.
Свиню цінують тільки за жири,
А візаві за те, що пише вірші.

Написано: Вбивати - смертний гріх!",
Віршатнику ж так багнеться пожерти!
Щодня до рота пхає він живих,
Щоб крапали з руки творіння мертві.

Ну чим погані для котлет кицьки?
Чи пес, який куняє під парканом?
Так ні - іде свиня на шашлики:
І де тут справедливість окаянна?

Прийшов різник. Тварині буде швах,
Заточує об камінь ніж фартовий...
Застряг свинячий хрящик у зубах -
Та не біда, бо вірш уже готовий.

На Зелені свята Мавка
серед лісу спозаранку
наварила борщ зелений,
чай із м’ятою студеной.
Запросила гостей щиро
святкувати Боже диво –
єдність Сина, Отця, Духа
та візит Святого Духа.
Кличе гостей на поляну
із любистка й чебреця
і всміхається широко
Мавка та зеленоока.

Всі, хто вірить у дива,
там гуляли дотемна.
Хто не вірить – не гуляв
і борщу не куштував,
а сидів у себе вдома
та їв чіпси з гастронома.

04.06.2023

Бажання стікає водою
Гірськими потоками рік
Мені так гаряче з тобою
Що б ти собі там не прорік

Інстинкти очолюють тіло
І запахи в танці злиття
Я сильно тебе захотіла
Відчула жагу до життя

Піддатись тобі, щоб зцілитись
Бо тягнеш як чорна діра
Розчавитись би, розчинитись
Взірватися як наднова

Метафора- то лиш підказка
Бо любимо вдвох поміж строк
Твоя перемога- поразка
Я варта твоїх помилок

Загадки є там де питання
У мене немає таких
Я маю тварине бажання
Яке мені дало під дих

Ти жерло палкого вулкану
Ти магма, ти лава в вогні
Реальний, чи просто омана
Що мучить мене уві сні

Та зараз це все не важливо
Є ти. Я. І ця густа мить
Буремніша за морську зливу
Приречена нас оп‘янить.

Вкушай мене довго, повільно
Прокатно, глибоко надпий
Кохай цей момент божевільно
Агент провокатор блудний.

Червнева ніч, як сон короткий,
Швиденько сходить нанівець, -
Акацій пахощі солодкі
Несе в кімнату вітерець.
Листочків шепіт таємничий,
Мов тиха розповідь про гріх,
Хоч солов'ї уже не кличуть
Любитись радих соловї'х.
Лише собака валувати
Розпочала десь на кутку, -
Когось учула біля хати,
Чи вгледіла у вишняку?
А, може, шле якісь привіти
Вона удосвіта мені,
Отак вітаючи із літом,
Що наяву прийшло - не в сні.
Нехай жадане не обмане
Моїх найкращих сподівань, -
Нехай минеться кожен ранок
Без наших жалоб і ридань!
04.06.23

Сьогодні знов дощить, немовби плаче небо.
У нас не рандеву, а зустріч просто так.
Далекі чи близькі? — Не знаю і не треба...
Самотні дві душі. Самотні ми, однак.

З думками про своє дощ лиє все сильніше,
Змиває біль, журбу, провину, смуток, страх.
Намокли — то пусте, від цього нам не гірше,
Бо жевріє любов у теплих ще серцях.

І знаю — в цей момент зітхаєш не про мене,
Як знаєш ти, що я із іншою в думках.
Та зараз тільки ми, над нами сіра стеля.
Навколо ні душі. Навколо все ніяк...

Спонтанно якось так ми стали, наче рідні
В компанії дощу й безлюдних, мокрих площ.
Я дякую тобі! Пробач за божевілля!
Усе це — почуття... і клятий літній дощ.



03.06.2023

Поцілунків солодких мед,
Сяють ніжністю диво-очі,
І жаги невимовний злет,
Море любощів аж клекоче.

Та невже наяву ці сни?
Нас вигойдують шалу хвилі,
Шторми пристрастей, це — вони
Нам любові несуть всесилля.

ПРИСПІВ:

О п’янка насолода кохання,
Безберега, як миті оті.
Хай же буде любов ця остання -
Я від щастя померти хотів.


Я забув біль колишніх образ,
І невдачі усі — в минулім.
Коли серце моє не раз
Прошивали відмови кулі.

Інша воля тепер небес
- В почуття взаємного силі.
Нас накрила злива чудес -
Любов на межі божевілля.

ПРИСПІВ:

О п’янка насолода кохання,
Безберега, як миті оті.
Хай же буде любов ця остання -
У безсмертя у ній ми летим.

2 червня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Піймали орків в лісі,
Дали всим нагаїв.
Не будуть вже лякати
Співучих солов'їв.

Палає руський в танку,
Отримав джавелін.
Та не побачить мамку,
Бо вже у пеклі він.

У полі, в Чорнобаївці
Згорів гелікопте'р.
Ой долітались суки ці,
Нема їх відтепер.

Із острова, де змії скрізь
Давно колись плодилися.
Послали корабе'ль кудись,
І він дійшов. Здійснилося!

Вночі військові пташечки
Теж політали там.
Земля горить не трішечки,
Дісталось ворогам!

Погнали вже з Херсону
Рашисткую навалу.
Й не буде бракувати
Всім нашого запалу.

Вже долетітили дрони
До самого Джанкою.
Горять у них вагони
Не з білою мукою.

І вірю я не в самоті,
Що мокшам всім капець.
Бо є у моєму' житті
Народ наш - молодець!

Куди б ота московщина
До нас не влізла рилом.
Отримає і по зубам вона
Та вилетить із пилом.

Ще не одну сторінку
Тут хочу написать,
Маленькими куплетами
Вам настрій підіймать...

10.05.2022 - 21.03.2023 р.р.

Повний місяць колобродив,
світлом заливав городи,
у городах – бузина,
бо господарів нема.
Повмирали хазяї –
хто загинув на війні,
кого рідна ковила
притягла до себе.
Залишилися самі
і городи, і сади,
похилилися тини,
пустками оселі...
Отакі у дні війни
думи невеселі.

03.06.2023

Моя прекрасна Україна!
Одвічна Київська моя
Святая Русь! Одна, єдина,
Ти - болем сповнена земля!

Орда сусіда - супостата,
Що тільки зветься "руський мир"
Тебе намірилась топтати,
І повела себе, як звір.

Підступно, хижо, на світанку,
Іх віроломний пірует:
Ввірвались в світ твій "руські" танки,
І полетів в нас рій ракет.

На Київ, Харків і Одесу,
Херсон, із посвистом баліст
Шле смерть турботливий агресор
В жилі квартали мирних міст.

Плюндрує люто наше завтра,
Вбива дорослих і дітей.
Фальшивка - вся їх ница правда
В порожній маячні ідей.

Що, марно хоче нав'язати
І стиль думок і устрій свій
Ти вже давно, колишнім стати,
Зумів - не брат, а лиходій.

Та нас тобі не подолати.
Бо ми боронимо своє!
Хто із мечем прийшов вбивати
Заклятим ворогом стає!

Ми в тебе вірим, Україно!
Що вистоїш у пеклі цім!
Бо ти - незламна і єдина!
Єднаймося! І боронім!

26 лютого 2022 року.

Біжить через вулицю міста
Діва
Передбачивши погану погоду,
Із парасолькою,
І наче сонетною формою
Ямбом хлюпає крок.
І світ обертається в зливу,
Заливаючи ринви, фасади площ
Викрадаючи шпалери з кімнат модерну —
Орнаментом ліній розсікає дощ.
І вулиця наче ріка біжить,
І муза рікою немов форель,
Падає з неба зразком світлосірих
Осколків свічада розбитий день.
Поет навздогін. Він кричить: «Повернись!
Ти не з тих хто страшиться якоїсь бурі!
А вона біжить по калюжам в готель
До кімнати, лякаючись безпритульних.
Полохлива серцем. Вбігає у дім
Розкриває вікна, регоче, просить
Піднятись за нею до теплих стін
До серця в сорочці її нарозхрист.
Тоді стихає. Легкий сонет
Гойдає фіранку, як річка хвилі.
Тікає щаслива з тенет форель
А з нею і я, щасливий.

14.02.2022

Щоб од думок бодай на час прочахла голова
(Лише у сні думки поволі опадають, наче листя),
Спішу туди, де невгамовне птаство й мудрі дерева
Словам високим надають земного змісту.
Як мудро все ж Господь розпорядивсь,
Поставивши їх поперед чоловіка тінню,
Аби і в помислах, і в пошуках, бува, не заблудивсь,
Завжди їх вивіряв польотом і корінням.

Пахне м"ята, татар-зілля,
Іде Клечана Неділя.
Ой, Неділенько Зелена,
Чистого усім дай неба.

Бог Отець і ще Бог Син,
А також Бог Дух святий,
Пресвятая Божа Трійця,
Дайте миру українцям.

Дітки щроб спокійно спали
І вві сні щоб не здригались,
Не тужили за синами
Рано посивілі мами.

А вони, сини та доньки
Поверталися додому
Та війни не було більше,
Ти зроби це, свята Трійце.

2023 р.

З наближенням ранку сіріє надворі
І темної ночі зникає печать, –
В досвітньому небі згасаючі зорі
Дрижать хворобливо і мляво блищать.
З’являються барв невиразні відтінки
І запахи свіжості йдуть звідусіль, –
На сідалі півень горланить так дзвінко,
Що сяють вогнями вже вікна навкіл.
Вже видимі лінії обріїв дальніх
І чутно дзижчання близьке мошкари,
Хоч, спрагло спиваючи роси криштальні,
Толочать городину рвійні вітри.
Світає помітно, упевнено, швидко,
Отак, як зникають у спогадах сни, –
Світанню пасує прозора накидка,
Розцвічена щедро промінням рясним.
03.06.23

Крадеться холод поміж віти,
Зникає сонячне тепло.
Й життю твоєму так згоріти
Судилось. Ніби й не було

Веселих молодості років
І зрілих розбуйнілих літ.
А старість робить перші кроки
І знижує все твій політ.

Ще намагаєшся петляти,
Ще намагаєшся цвісти.
Немов період немовляти
Ще не минув. Ледь ходиш ти

Та починаєш розуміти -
Як відійшли твої батьки,
Ти — сирота. І терня, й квіти
Іще чекають, і зірки

Твої, о ні, не спалахнули,
Лиш дії справжні почались...
Гори підніжжя — це минуле,
А ще тебе чекає вись,

І неподолані вершини,
І океани і моря...
І сходить в небі, як перлина,
Любові справжньої Зоря.

Я вірю, що життя, це — диво —
Й період старості відтяв!
І молодий, хоча і сивий,
Іду в зіркове майбуття!

30 травня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Існує сила розуму й душі
у спокої своїх думок.
Існує рівновага почуттів
у забутті помилок.

Ти пам'ятаєш той день,
що нагадав про це.
Все залежить лише від тебе,
ти точно знаєш це.

Ти знаєш, що чекає
від тебе життя.
І чого насправді хоче
твоя мрійлива душа.

Їй невідомі способи брехні,
вона не вміє формувати її.
Вона говорить щиро,
як дитина про свої мрії.

Її наміри вселити в тебе віру
такі ж великі, як простір буття.
Для неї важливе лиш вміння
безболісного забуття.

01.06.2023

Доки зорі яскраві, скажи,
де ховаєш ключі
від шкатулки з моєю душею?
Сон приблудиться євангелістом,
повен потир забуття принесе.
Що йому обіцятиму того замісто?
Вже втомилися бідно світити окремо.
Чи погаси,
чи повісь цю прикрасу між іншими, як на намистину,
чи загуби її в темному падолисті!
Відпусти!

Він при мені відчиняє шкатулку,
буря здіймається геть шалено,
наче перлівниці ломлять стулку.
Каже: світи, мов Селена!*
Кличе мене: Вселенна!

Ох, вже знаю, що потрапляє в черепашки затомість перлів –
сльози тих, що прийняли душу з рук у руки, таку блискучу!
Він назвав мене провідницею всіх зірок, між прикрас – короною.
Причащаюся сновидіннями, розплачуся за них душею.

01.10.2021

*Селена – богиня Місяця

В руїнах безнадійних сподівань
Примарами блукають їхні тіні.
Наївних мрій знедолені видіння
Тонким лягають абрисом в слова.

На тілі мап неходжені шляхи;
На тлі років нездійснені бажання.
Крізь молодості спалахи останні
Пожухлість днів відгомоном глухим.

Здавалося, немає вороття
У те горіння неповторних буднів,
Де все чудове бачилось майбутнім,
Де вирувало ще твоє життя...

Вже не вирує. У полоні літ
Схиляється до заходу покірно.
Лише альбоми, оптимізму вірні,
Тебе зовуть ізнову у політ.

Та сила незасмучених світлин,
І вперта міць іще живої віри,
Затьмарять забуття свавілля сіре,
Сповільнять небуття запеклий плин.

Із Д.Мінаєва

          Ні, докторе, ти не приходь,
          Наука тут не допоможе.
          (Із старого романсу¹)

Жерці латинських прописів – таки
нам радять за дієтою дієту,
таврують згубними то борщ, то огірки,
й виносять вирок то лафіту, то кларету.
          Педанти-доктори! Звичайно, вам – хвала,
          та нам поради ваші – ніби зайцям бубни;
          й коли про шкоду мова вже зайшла,
          то навіть просто жити – дуже згубно.

Повітрям дихати, що вдихуємо ми,
бруднитися у життьовій безодні,
читати те, що курячі уми
зовуть літературою сьогодні...
          Загляньте у моральний той провал,
          куди веде нас преса галасливо, –
          й повірите в одне з лихих начал:
          на світі жити – для душі шкідливо.

А як живеш – не скритися тоді
від епідемій дурощів, холери,
корупції, блазенства у суді,
від богобоязкої атмосфери,
          коли насильства сповнена «любов»
          силкується примусити до згоди,
          цькує людей, псує невинним кров
          і завдає постійно безліч шкоди.

Для розвитку у нас нема причин,
й навіщо б нам? У нас це – не в чесноті,
за це, вважає справжній слов’янин,
сидіти маєш в чорта на болоті.
          Тому – вгамуйся, докторе, й мовчи!
          Закинь кудись своє латинське чтиво!
          Шкідливі – не лише вино й харчі,
          на світі жити – згубно та шкідливо.

(лютий 2023)

День поволі згорає. Світло коситься на дахи
Жовтохолодним поглядом. З горизонту
Хмари, здаються повікою над заходом сонця
Птахи,
пролітають над оком плануючи вниз
Знаходячи контур
Карнизу
Домів.
І тоді
Повечір'я приходить у місто, у простір площі.
Звуки стають помітнішими. Ліхтарі
Неначе навмисно підкреслюють їх
І в кроках
Знаходиш відлуння невмисного у тобі
Бажання сховатись, відсторонитися чи забутись.
Описати неонові відблиски хмар.
Охопити життя всевеличне, схопивши за комір
Простір,
І кинувши ген в прямокутник квартири,
Щоб там
Всепроникнути в ніч
І прокинутись
Із сонцем.

11.02.2022

Вночі над нами пролітають кажани
та ще ракети «made in russia»
і падають уламками війни
на все, що споконвіку наше.
Земля тремтить, здригається бетон –
сам сатана іде на полювання.
Дай Бог, недовго нечисті притон
радіти буде. Прийде ніч остання.


01.06.2023

Розорені пожежами двори,
Розорані ракетами городи, –
Зціляють охолодженням вітри
Впереміж із дощами при нагоді.
Від хворості поблякнула земля
І стишено чорніє, а не квітне
З тих пір, як повтікали звідсіля
Господарі від вбивець несусвітніх.
Непереборний смуток, розпач, жаль –
Все заразом в душі моїй знялося,
Щоб почуття зміцніли, наче сталь,
І щоб для помсти стало сили вдосталь.
02.06.23

Ну здрастуй, літо, здрастуй, літо! -
Загнала спека в холодок.
І я теж літній чи елітний -
Впадаю в паморозь думок.

Уся планета вже тепліє,
І тануть скрізь льодовики.
Лише на теренах росії
Усе, здається, навпаки.

Ракетний холод чуть металу,
Що тіло українське рве,
Зимі віддавши на поталу,
Шматуючи усе живе.

Шлють ЗСУ снаряди-квіти
Олександрійському стовпу*.
Уже не знає, що робити,
Осатанілий дядя Пу.

Жме кнопку ядерну щосили,
На персах кнопки тисну я -
Зло знищують Амура стріли,
Любов, як літо це, буя!!!

*Олександрійський стовп — символ Кацапстану в Петербурзі, звідки виліз дядя Хуйло.

1 червня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Міняю стильний хмарочос
На вікна з виглядом на море.
Розхристаних думок хаОс,
На мирну царину простору.

Коштовне срібло на бджолу,
Що у меду купає літо,
Кредитів чорну кабалу —
На мужню стійкість горицвіту.

Солодких лестощів дурман
На істини черству скоринку,
На пряно-золотий шафран,
І незабутню щастя хвильку.

Готова проміняти я —
Фізичні блага на духовні;
І те самотнє — "нічия",
І вечори глухі, безмовні

На щирі сльози молитов,
У небесах лелечу зграю.
Лише поезію й любов
Я ні на що не проміняю!

Ласкаву усмішку рідні,
Господні дзвони небокраю,
І Україну, що в борні
Свободу кров'ю здобуває!

31.05.3023р.

Десь тиха українська ніч,
У нас нема такої.
Снаряд влетів у хату, в піч,
Хоч живимо ми в полі.

Летів-свистів він, та й гуло
І по ланах, по житу.
Аби всередині були,
Вважай усих вже б вбито.

Та богу дякувати, ми
Були всі у стодолі.
Я разом з жінкою, й дітьми,
Батьки допомагали кволі.

Снопи приве'зли з поля й вмить,
Зібрались їх під стріху
До купи там усі вмостить.
Хоч ніч вже, - нам на втіху.

Та не судилось те зробить.
Бо хата он палає.
Було усе, й пропало геть.
Все полум'я з'їдає.

Короста би його взяла,
Що орками керує.
Як носить ще його земля?
В душі усе верує…

О боже, милостивий наш
Допоможи, дай Україні силу.
Бо у такий нелегкий час
Ще рано нам лягать в могилу.

Ще треба змі'єві війни
Всі голови повідривати.
Зберемось з силами і він
Не зможе п'ятами понакивати.

І вийде сонце із пітьми,
Калина зацвіте біля ново'ї хати!
І Україно, будеш ти
Повітря перемоги вже вдихати!

20.06.2022 р.

І викинеш камінь в річку, – жадаю злету!
А в руки навспак смерічки, хоч ще неспілі.
І дивишся на потічок, а видиш Лету.
Забуття видиш.
Не надкушені...
Обважнілі
галузки з плодами, а я – порожня, порожня!
Соком груша розколота пирсне, аж серцю липко.

Наче й сама на страту тече, молиться річка: примнож ня!
То й кинеш у неї камінь. Першою кинеш,
най втішиться хлипко.

27.09.2021

Вітряний день. Вистрільний. Так, прекрасний!
Здуй мене, вітре, геть!
Де мені, вітре, смерть?
Власне,
необережна, незацікавлена і те пе, –
кого гребе?
Калюжний день.
Лужний, еге ж, не масляний.
Кинь мене між калюж,
будуть замісто руж.
Що нам до стужі, дню? На вітамінах же ж!
Виграшний день.
Амбівертний, так мовити би.
Небо – гуаш, замастилася.
Люди – гриби,
душаться в хвойних оліях, ефірних, як під кущем.
Вічно не в ногу з часом,
лишуся із дощем.

24.09.2021

В тісному бомбосховищі , в задусі,
В півтемряві народ сидить, стоїть.
І молоді жінки, й старі бабусі,
І діточки чекають на ту мить,
Як скінчиться, нарешті, ця навала,
З цієї можна вийти духоти.
Сирени, наче благості чекали
Та дослухались. Десь із висоти
Все ж долітали вибухи далекі.
Бувало, недалеко десь рвоне
Й земля дрижить. Чекання те нелегке.
Не знаєш – як тривога промине,
Чи дім ще цілий лишиться стояти,
Чи то уже й не буде куди йти?!
В куточку під стіною сидить мати
Із хлопчиком. Він у страху тремтить
І тулиться тісніше до матусі.
Вона ж його до себе пригорта.
Його уста шепочуть: «Не боюся!»,
До мами оченята поверта
В надії, що вона його врятує
Від того жаху… Раптом запитав:
- Навіщо люди, матінко, воюють?
Для чого ця ракета приліта,
Щоб вбити нас? Що ми таке зробили,
Щоб нас вбивати? Звідки повелись
Ненависть, зло? Ми ж зовсім мирно жили.
І раптом звідкись вороги взялись?!
Хто нас бомбить? - Бомбить Росія, синку.
- Чому? Хіба ми вороги, скажи?
Там дядя Вася проживає в Химках.
Він же у гості приїздив і жив
У нас. А ми у нього гостювали.
Такий веселий і зі мною гравсь.
Чому ми раптом ворогами стали?
Він також прийде, щоб вбивати нас?
Що змушує людей іти вбивати
Таких, як сам? Скажи мені, чому?
Що матінка могла йому сказати,
Коли й сама не відала. Тому,
Подумавши , повідала синочку
Легенду давню, чуту ще тоді,
Як їй самій було ще стільки ж рочків,
Як синові: - Казав мені мій дід
Василь (твій прадід, любий сину)
В один із тихих вечорів ясних
Історію, звідкіль беруться війни,
Хто і навіщо починає їх.
Було то у далеку давню пору,
Як Бог ще тільки світ наш сотворив.
Тоді у світі ще не було горя
І він лише добром одним і жив.
Та ж світ великий, без кінця і краю,
Хіба за всім одному углядіть?!
Хтось в тому Богу помагати має
Й рішив тоді він ангелів створить.
Ті ангели по світові літали,
Дивились, щоб порядок був у нім.
Тим, хто в біду потрапив, помагали.
Але із часом дехто, поміж тим,
Став заздрісно на світ цей позирати
І сам у ньому правити схотів.
Супроти Бога він підбив повстати
Ще ангелів других. Та спроби ті
Припинені були рішуче Богом.
Відступників прогнав він із небес.
Й з’явились чорні ангели від того,
У підземеллях хоронились десь
Та проти Бога смути затівали.
Та не самі, руками тих людей,
Яких вони з шляхів добра збивали,
Навчали злих, неправедних ідей.
Робили це тихцем – боялись Бога.
Шукали тих, хто легко піддававсь
Спокусі всякій, на душі у кого
Наліт вже чорний від того збиравсь.
Хто заздрив чорно, хто чинив розбої,
Дурив і крав, паплюжив, убивав.
Їм легко із людиною такою.
Тож чорний ангел в душу й залітав.
Була людина, а ставала звіром
Підступним, хитрим. Між людей жила,
Других збивала в свою чорну віру
І сіяла навколо зерна зла.
Коли ж чимало душ таких збиралось
В якомусь краї, то тоді вони
Уже й до влади, навіть доривались.
Той, в кого дух вселився Сатани,
Сідав на трон й зло починало править…
- А як же білі ангели? Чому
Вони до того допустили справу?
- А білі, синку, ангели тому
Лише у цьому світі помагають,
Хто сам устане проти сили зла.
А, як таких чи мало, чи й немає?
Коли байдужість в душах розцвіла
Чи страх із дому вийти заважає?
Чи ж зможуть одиночки зупинить
Те зло, що лізе звідусіль нахрапом?
Воно з таким справлялося умить –
Смерть, психлікарня чи то по сибірах.
Дивись, вже й край той колір поміняв.
То був увесь зелений – тепер сірий,
Коричневий чи то червоний став,
І правлять в ньому фюрери чи дуче,
Чи то вожді. І зманюють людей
Ідеями нелюдськими своїми.
І вже народ за ними слідом йде,
І вже готовий убивати з ними.
Себе вже богообраним вважа
І думає, що має повне право
Других учити з поміччю ножа,
Творити свою «вічну» наддержаву.
Тоді сусідам лихо настає,
Бо ж прийдуть «богообрані» з ножами,
Які чуже вважають за своє.
Тепер уже народам тим, так само,
Потрібно зрозуміти – хто вони:
Байдужі, боягузи чи іуди.
Чи встануть спільно супроти війни,
Чи ворогу до ніг схилятись будуть.
Як схиляться, то ангели з небес
Лиш сумно будуть на таке глядіти.
Коли ж народ з’єднається увесь,
Аби супроти зла отого вийти.
Хай слабші, але сильні духом, то
І ангели тоді прийдуть на поміч.
І там, де десять, наче стане сто,
Яких не вдасться подолать нікому.
Зійдуться у смертельному бою
Тут на землі народи, в небі ж стануть,
Одвічну битву поведуть свою
І ангели. Громи небесні грянуть.
Зійдуться чорні й білі в небесах
Невидимі з землі людському оку.
І падатиме на траву роса
Кривава у промінні сонця, поки,
Нарешті, білі стануть гору брать
І чорних із небес униз скидати
Та в підземелля знову заганять.
І світ від зла їх чорного звільняти.
А на землі в кривавому бою
Зламає шию їх орда й поспішно
В «печеру» заховається свою,
Надіями пустими себе втішить,
Що вона скоро набереться сил
І візьме гору. Та у лігво кляте,
Зганяючи ту погань звідусіль,
Прийдуть добра могутнього солдати
І викурять із душ їх чорноту,
Відкриють очі, щоб могли пізнати
Зло, що чинили і неправду ту,
Якої ради йшли вони вбивати.
І знову стане спокій на землі,
Поки залижуть чорні свої рани.
І разом з Сатаною на чолі
Плести десь чорні сіті свої стануть.
Спочинуть люди, врешті від війни
Із часом всі свої страхи забудуть.
А ангели добра із вишини
Із радістю на те дивитись будуть.

Руїни дружб. Ошмаття почуттів.
Затьмарив очі пил розчарування.
Стрімка ріка розведених мостів...
Де твій початок? Де твої останні?

Чому чужий віднині рідний брат?
В кривому склі немає більше міри...
Чом порожнечу всіх вчорашніх втрат,
Заполонив собою cмуток сірий?

Отак осиротіти на рідню...
Болюче "завтра" пульсом б'є у скроні.
І ти не маєш сил, щоби одну
Такую правду втримати в долонях.

Та правд отих немало, поміж тим,
Де огортає неосяжна щемність...
І обпікає сумом льодяним
Відчуженість, що на роки взаємна.

Що у минулім істинним було?
У темні дні кривавого двобою
Те встояти та витримать змогло,
Що назавжди залишиться з тобою!

20-24.09. 2022 року.

Жасміново-трояндово
у травні вечоріє,
а уночі акації
солодкий подих віє
натомлений турботами
легенький вітерець,
і сни квітково-ягідні
в кімнату навпростець
летять птахами білими,
снігами невловимими,
а вранці пілігримами
щезають нанівець.

31.05.2023

День Захисту дітей сьогодні,
Але їх треба захищать
Не раз на рік у день святковий,
А кожну мить.Про це слід знать
Усім дорослим: мамам й таткам
І бабусям та дідусям.
Ще турбуватись мусить влада,
Щоб було в діточок життя

Веселим, гарним, безтурботним
Дитинства їхнього всі дні
Сонячні стали.А ще повні
Радості світлої.Пісні
Лунали, а не гул гармати,
Чувся дитячий сміх дзвінкий,
Щоб від снарядів не ховатись
І не здригатися вві сні.
А бавитися у пісочку
І з нього замки будувать.
Давайте все для того зробим,
Щоб діткам в щасті проживать.

2021 р.

Обчухрали нахаби тутешні
З гілочок скороспілі плоди, –
Ягідки соковиті черешні
Залишили лиш тільки сліди
Кісточок на газоні зеленім,
А на вітті – одних черешків, –
Поживилася вдосталь шалена
Зграя вічно голодних шпаків.
І тепер безтурботно щебечуть,
І напрочуд спокійно свистять,
Споглядаючи радо весь вечір
На окрадених ними хлоп’ят.
01.06.23

Не знаю чи зміг би тебе забути.
Пам'ять — всього лиш потреба привласнити,
Те, що тобі не належить. Як голос,
Як дотик до стегон прекрасної діви,
Як слово, яке про любов мироносить,
Як місто в якому печуть сувеніри
Чи крихітні форми його середмістя
Туристам. Ти — сонце, банально, та — сонце
Якому ніколи не бути в кишені.
І навіть годинник —
Жива метафізика літер та звуків,
Дійсність звичайних пустих мішеней.
Так сльози ніколи не затвердіють
Але перейдуть в безпредметну вічність
Втікаючи з ліній колін поколіннями
У хронометраж історичного попелу.
Камінь, що завжди котити доводиться
Не те, щоб спочатку, але наближаючи
Безповоротність майбутнього каменю.
Це наче продовжити лінію точкою
І кожного разу вдивлятися в іншу -
Душу, катедру, вітрину, ратушу
І бачити колір, сльозу дитинну
Силкуючись форму її описати
Залишивши книги на темних полицях
На стінах картини розвісивши, рими
Шукаючи там де розкинулась вулиця
Там де придумана справжність і випуклість
Світу, що тягнеться світлочутливістю
Та проникає у серце і в'яжеться
З тінями — В ньому любов проявляючи, —
Що
Зрештою, також тобі не належить.

09.02.2022

Вулиця рогом б'є під ребро - додолу падаю -
льодом притулиться боляче сходжена, людом стовчена.
Скільки тобі ще солі на рани, скільки ладану
маю палити, аби не дивилась очима вовчими?

Вулиця ця не приймає мене недитячою,
брязкає вікнами, лупить дверима й іншими цяцьками.
Мабуть, гадає світ верне з колишньою вдачею,
там де єдині турботи: любити і вчасно гамцяти.

Вулиця знову нагадує, як було солодко,
як не боліли побиті коліна, всіяні цьомками.
Тільки надмірнощі ці пахли нелюдським голодом -
просто на вулицю іншу дико хотілося збочити.

Вулиця хоче мене народити, щоб заново
мати на прив'язі чемну, гладити ніжно по тімені.
Виросла бо давно з обіймів, і з твого лона я!
Скільки ще викиднів, чуєш, скільки потрібно ще викиднів?!






21.12.2022

Вже колобродять перші хитрі сни,
І хрестить ніч зірками путь на щастя.
Сторожить місяць синіх нив лани,
І древній сад святить плодів багаття.

Це неба синьо - жовте вишиття.
Холодне від журби. Ясне з любові.
В зірках читає кожен шлях життя.
У нім - бажань і мрій, емоцій повінь.

Ростуть з піску й каміння вежі днів.
Старих ялин ледь - ледь танцюють дзвони.
Молитви й тайни у зірки ясні
Ховає вперто красень – місяць повний.

31.05.2023

Як зготую для тебе листя,
забарилася, то присядь же!
Як без тебе, якою я стала без тебе, глянь!
Ці роки, як на рать, йдуть озброєні абичим,
ноги горять їм,
міддю своєю ранять.
Не ховайся, осінь – твоя пора.
Я без тебе такою стала...
Наллю молока, так личить, – жартую несміло.
Бліда ж яка!
Люба, я так скучала!
А тепер по порядку розповідай,
у що перейшли ці начала?
Ми тоді розійшлися навхрест, я звернула у пролісок,
ти – до ріки,
знай чекала, коли він подасть золотої руки
з того берега.
Так дотягатися вміють лиш мертвих тіні.
Я стояла в пожухлому листі, хвоя скидала голки,
ми з цим лісом були в якомусь чудному сплетінні,
мабуть, схожі думками,
він закрив мене від твого мерехтіння.
Так прощатися легше, гортаючи час навпаки,
збирати сльози зі щік, підтягувати коріння.
А як сотворялись твої молитви?
Мила,
щастя і є однією з тих крихт, що стираєш ребром долоні,
хлібом, який він спожив, доки ти
зазирала в очі йому й співала
вигадки-пісеньки –
вересень кольору мокрих трав, кленові листки.
То скажи вже, яку він обрав?

Він не впізнав нас, каже. Голос, як скрегіт крон.
Очі, як пізні яблука. Лиця впалі.
Сукня на ній знайома, шили її разом.
Погляди – в далі.
Туго збирає коси, вирвала б, та несила,
й знову кидає вітру, нехай терзає.
М'яко дарую усміх. Де ж то тебе носило?
Я нагребла нам листя. Рідна, отут сідай!

22.09.2021

День, як риба у океані, глибоководна, –
пливе швидко, та не помітно оку,
не виляє хвостом.
Коли ти приходиш до мене хитра й голодна –
відчуваю себе котом.
Ти корислива і непомірно багатодітна.
Мімікрія тебе затягує у асфальт.
Ну а я – вся така висока і непривітна
не ведуся на твій бездоганний альт.
Так вже склалося, ми булькочемо в череві тої риби,
як відірвані органи. Всесвіт – як під орга́н,
в м'якість часу і простору пнуться колючі глиби.
День між рибами – риба, що зветься катран.
Хижий день.
Але й тут немає ні добрих, ані сторонніх.
На цих сходах є тільки наш вибір сюди прийти.
Магазин навпроти. Молоко за тридцять.
Набридли голодні коти.

21.09.2021

А він мені каже: коли на Горганах ватра
дотліє і зважиться горець зійти додолу, –
знесу найбагатших дарунків, яких ти варта.
Та нині лиш вересом встелю тобі стодолу.

А я йому ка́жу: стікають ярами води.
Немов горностаям – усе мені тут домівка!
Чи ти в цих ярах не розгледиш моєї вроди?
Чи вже вівчарю без хустини не люба дівка?

А він мені: леле, та я ж задля вроди тої
прорубую хащі, би темний наш світ всвітила!
Чи білі, чи чорнії п'яти, коби лиш твої!
Усяк зацілую, бо ти мому серцю мила!

А я йому згорну по тому з очей чуприну,
а в них пломеніє завзято, не скоро згасне.
Над горами сивою птахою зранку злину,
най тішиться голуб до часу коханням щасним.

21.09.2021

Злітає ніч й на крилах сеї ночі
підношуся над світом. Дивний чар,
мов золота пилюка з-під копита
Всенеприрученого. Місяць-огир
іржанням сповіщає, де припін
його спіткав й табун зове на поміч.

У неї ніжні пера, шовковисті.
Держу її за шию і зітхаю
чи то від захвату, чи від легкої туги,
що так наповнено отут життям і світлом,
і так незграбно я сиджу, і часом,
аби не впасти, все відволічуся
від того, чого завтра не побачу.

Це не побачення, та думка, що кохаю,
спіймається, мов крихта на язик.
Вона рапата, пек їй, аж ковтати
боюся, як допевне не збагну,
що це не виміт, а чиясь приманка.
Куди ця птаха все ж мене несе?

Її би частувати білим цукром!
Їй би корону, владу і поклони!
Виводжу дуги з голови до ліктя,
пірнаю вся в тепло її тілесне.
Ця ніч – орлиця, Фенікс а чи Сфінга?
Не кинься в прірву, доки я без слів
між крил твоїх лежу хрестом й зорію.

Ця загадка важка, як кошик яблук,
що взяті на долоню золотяться,
котрий все побіч себе притискаю.
Програла страх, як фант в жеребкуванні,
натомість рівновагу здобула.
Цей кошик, мов ліана, туго сплівся.

Хай не вгадаю: мертве чи живе,
коли до мене вічність заговорить,
та цю красу, мов полотно Ван Гога,
згорну завбачливо і заховаю в перах.

Ще мить польоту і у висі гожій
я золотими яблуками буду
нічного жеребця кормити з рук.

20.09.2021

І ти, коли сила, змалюй це намолене поле,
його шрамування посівом і виразки голі,
намовлених бігти за обрій останніх вцілілих
трилисників на хрестовиннях, що влітку говіли,

стебельця, мов скельця відломлених ніжок бокалів,
чорнозему пар на колесах, як в давність – на ралі,
стежки й півдороги, що зором спромога сягнути,
і шерех окраїн, й відлунок пташиної смути,

і запах землі, по судинах плодючих налитий,
і присмак плодів, що наважився глиною кпити,
і те як стоїш, коли тиша повстала навпроти,
і музику вітру в руках, мов позривані ноти.

18.09.2021