Ґаргульї готичного храму ожили і поховалися у міських парках,
І вулиці нагріті сонцем вкрилися густими туманами.
Перехилившись через вікно в кімнату заглядає осінній місяць,
Нерухомою тишею космічного руху галактики, однієї з мільярдів.
Якогось осіннього вечора, чи можливо осінньої ночі
Розпускатиму контури слів, образів, існуючих тут предметів,
Потягнувши за нитку мороку, розторочу виткану вічність,
Аби відшукати з чого усе почалося, знову, бігаючи її лабіринтами.
Розторочу і твою любов, зачепившись за нитку схвильованого голосу,
Стрімкими течіями омиваючи мис нескінченності,
Хіба не злякаюсь від обширу там в невагомості,
Із чорними дірами, між зорями і метеоритами
Не маючи певності
Що все не дарма. Що поезія... Ні, не вона,
І не осінь з її туманами і надвечір’ями, а ти,
Що твій голос, і твоя невідома душа
Існуватиме там, де розкинулась неосяжність.
Без обрію?!
Хмари збирають тугу, як дощі, що стікають в земні калюжі,
З’являються контури і обрій описує радіус
Твоєї обителі.
Світ проявляється гулом, словами, кольором, погодними умовами,
Поцілунками губ, твоїм голосом, і вільним падінням любові.

04.09.2023

Ось їх сімдесят п'ять вже за спиною стали стіною,
Не згубилися в долі, а разом зібрались у світ.
Перший подих і погляд, і крок мій найперший зі мною,
Перший віршик невмілий і перший від щастя політ.

Не згубились роки, бо по черзі несуть мені згадки
Про уроки у школі і перше кохання моє.
Про несмілий цілунок, з дитинства любов до порядку,
Перший виступ на сцені... А доля гніздечко вже в'є.

Де студентські роки вкарбували у серце науки,
Що несли по життю, піднімали мене в небеса.
Сині доньчині очі та ніжні коханого руки,
Перша збірочка віршів, в якій і любов, і краса.

Те, що вперше було, то пізніше не раз повторилось,
Я отримала все, що собі заробила в житті.
Україну люблю, перемога - то правди мірило,
Не зійду вже ніколи з цієї святої путі.
07.09.23

Сім футів під кілем
Ні цвяха, ні жезла
З роси і води вам
І крига щоб скресла
Ще доброго ранку
День добрий і вечір
Хай Бог не забуде
Вантаж - не на плечі
Ні луски, ні зябри
Хай Бог помагає
І добра година
нехай про вас знає.

09.09.2023

Гірка печаль оповиває душу –
немає пієтету до рідні,
з якою нам не по дорозі... ні,
я їх любив і учти не порушу,
але... навіщо на моїй війні
оці лакеї, що по ходу п’єси
свої репрезентують голоси?
Та, Господи, помилуй і спаси
від місії фальшивого процесу,
де мають особисті інтереси
найняті агітатори яси.
Не треба перейматися за мене,
не буду я із тими заодно,
хто помагає... падати на дно,
де випливає іноді зелене...
«це не на часі» явно... і таємно
душа не хоче у таке... кіно.

09/23

На почорнілім картоплищі
У вогку землю добре вгруз
І лиш погладжує пузище
Пожовклим листячком гарбуз.
Удень вилискує на сонці,
Вночі – тьмяніє теж без снів,
Бо влаштувався охоронцем
Городнім аж до холодів.
09.09.23

Спускається стежиною в долину
Золото-серпень в жовтому брилі,
У вирій з журавлями він полине,
Залишивши свій слід на цій землі.

Червонобокі яблука і сливи
Та груші соковиті й виноград,
А на столі на білій скатертині
З нового урожаю коровай.

За ті дарунки, що він нам залишив
Подякуймо сердечно від душі.
Йому у спину вересень вже дише
Між осінню і літом на межі.

2018 р.

Заєць зайчатам приніс морквинку,
кроль кроленятам – капусти голівку,
бусол буслятам – жабку і мишку,
лис лисенятам – курячу ніжку.
Ну а Михасику і Мар’яні
приносить морозиво
мама Оксана.
А тато Саша складає вірші
і носить букети тьоті Маріші.

08.09.2023

Які у біса ви брати,
Коли ви вбивці й лиходії,
Багна мокшанського чорти,
Лжепастирі і лжемесії.

Мертвонароджена брехня
Вам колискової співала,
Недодержавна маячня
Пропиті мізки полоскала.

Ви захлинетеся лайном
Неправедності і облуди.
Коли ви підете на дно
Зітхнуть, нарешті, вільно люди.

Шелестіла листям
зелена діброва,
верби шепотіли
журавлям услід...
Поїхав мій милий
в далеку дорогу,
серце защеміло,
в грудях крига-лід.

Ми з тобою разом -
на душі спокійно.
Біль, тривога, розпач
там, де я одна.
Нема щастя жити
в самоті людині -
сонце не сміється,
смуток сповива

Тихо, тихо
Послухай, як дихає
Невагомість
Ночі
Серця,
Мови,
Її любові,
Спекотний гін.
Як тихий шепіт,
Мов літній легіт,
Зриває листя
Зорі,
Зойки,
І там колихає,
Коли кохає
Твій місяцем
Вилитий силует.
Дописує подих,
І втоплює погляд
У відблиски віддихів,
Заводь очей.

Світанок здимає
Фіранку біляву
І стягує сонце
Мереживо слів.
І ти прокидаєшся
Серцем оголена,
Щастям напоєна,
І обеззброєна,
Вдихаючи тишу
Розвіяних снів.
Гладь.

19.08.2023

Хто сказав, що заєць всує
На грядках проводить час?
Він там морквою ласує
І бере ще й про запас.
Бо пускається щодуху
Від розгніваних людей
Завжди з морквою за вухом
Полохливий звір оцей.
08.09.23

До останнього був нестерпним.
Від спекоти втомилися вкрай.
Наполегливі кроки серпня
Зупинились, почувши «Прощай!»

Вереснева прийдешня влада
Неохоча до літніх інтриг.
Має цінну одну пораду
Із Небесних прочитаних книг.

У обмежений термін швидко
Треба вкластись – замало часý.
Бо остання осіння нитка
У снігах… втратить власну красу.

Тож підтримує осінь вітер.
Вже з північної дме сторони.
Посхилялись в поклоні віти.
І вони у полоні війни…

У полоні зависли плани,
Не здійснитися… Осінь, зима…
Від гіркого критичного стану
Хто врятує??? Повинна сама…

***
…Піднімаю листок яскравий.
Залишаю собі напам’ять.
Може, осінь покличу в поміч???
Хай підтримає, буде поруч…

01.09.2023

Співала самотність про зграйну дружбу.
Співала, аж серце злітало з словами
І в звуках тремтіло.
Здіймалося вище і вище.
Як жайворон, висло
Та й впало, мов грудка...
Нараз обірвалася пісня.
На серце людина поклала руку.

Сидить сліпий та на кобзі під корчмою грає,
А навколо нього натовп місцевих зростає.
Усім хочеться почути кобзареву пісню,
Вже на площі невеличкій зробилося тісно.
Співав кобзар про Сулиму, про братів з Азову,
Про Богдана теж замовив в свої х піснях слово.
Ті пісні, давно відомі, народ тихо слухав.
Кому ю пісню перебити вистачило духу?
Закінчив старий співати про похід до Криму,
Задумався на хвилину, мов думками тими
Хотів пам’ять відродити. Ударив по струнах
І полилась пісня нова, мов гарячий трунок.
Ще не чута і не знана пісня про події,
Які добре пам’ятають люди й не старії.
- Ой, не стало в нас Богдана, відвернулась доля.
Наче, вороння зібрались вороги навколо.
Москалі, татари, ляхи звідусіль обсіли,
Розірвати Україну на шмаття схотіли.
Москалі на лівім боці Дніпра ополчились,
Брюховецького струнчити в похід заходились.
Ляхи теж зі свого боку Тетерю призвали,
Українськими руками воювати стали.
Звели брата проти брата, батька проти сина.
Застогнала іще більше ненька-Україна.
Повернулись пани-ляхи у свої господи,
Стали знов шкуру дерти з бідного народу.
Не стерпів люд тої «ласки», за вила узявся
Правий берег проти ляхів, як один піднявся.
Запалала під ногами земелька у ляхів,
Стали вони з України тікати від страху.
Піднялися і Ставища супроти сваволі,
Не схотіли далі жити у ляській неволі.
Козаків, що від Тетері у місті сиділи,
Кого вигнали із міста, а кого побили.
Запросили на підмогу з Умані дейнеків.
Сподівались, що здолати буде їх нелегко.
Та надіялись на поміч козацької сили.
Дячка бути отаманом у них запросили.
Бо ж козак усім відомий, бував у полоні,
Мозолі від весел досі видно на долонях.
А Буланий зробивсь другим в місті отаманом.
Керував полком піхотним іще при Богдану.
Тож зібралось кілька тисяч збройового люду,
Щоб під стінами зустріти ляха груди в груди.
А той лях не забарився, Чарнецький припхався.
З ним Тетеря з козаками своїми примчався.
А ще прибули із Криму татари ордою.
Як би справитися місту з тією бідою?
А Чарнецький – той не любить на місці сидіти,
Йому б швидко Ставищами тими володіти.
В нього планів уже купа, він слави шукає,
Тому усе своє військо на вали кидає.
Напосілися татари з ляхами на місто,
Через вали сараною узялися лізти.
Б’ються з ними козаченьки з містянами разом.
Та уб’ють десяток – сотня з’явиться одразу.
Довелося відступати до самої брами,
Ляхи в неї увірвались своїми полками.
Та татарам ота брама здалася до біса,
Тож ясиру наловити одразу взялися.
Поки ляхи насідали, оборонців били,
Татарва страшне сум’яття навкруг учинила.
І тоді із брам сусідніх козаки напали
І добряче прочухана отим ляхам дали.
Утікали пани-ляхи і татари слідом.
Аж Чарнецькому обличчя потемніло з виду.
Він то думав, що вже нині у тім місті буде
Та даремно положив лиш кілька сотень люду.
Став він тупати ногами, страшенно озлився…
Тоді уже до облоги ляхи узялися.
Наказав Чарнецький в полі збіжжя попалити
Аби в місті не було чим зиму пережити.
З усіх боків ляхи місто надійно обсіли,
Гармат кругом встановили, день і ніч палили.
То картеч, а то гранати, то кулі летіли,
Щоби місто все палало й милості просило.
Оборонці ж не здавались, вали насипали,
Шанці рили, щоб їх ляхи так просто не взяли.
А Чарнецький їздить полем, шкуру з тигра має,
То на свої обладунки її накидає.
А народ з валів гукає до вельможі того
Та під сміх «рябий собака» прозивають його.
Те ще дужче розізлило, гонору ж багато.
Повелів він кляте місто знову штурмувати.
Кинув у бій усе військо, слуг, челядь обозну.
Взяти, врешті оте місто надумав серйозно.
Знову лізуть сараною з усіх боків ляхи,
Оборонці зустрічають врукопаш без страху.
Але їх супроти ляхів замало занадто,
Тож доводиться поволі з валів відступати.
Уже ляхи зачепились за вали, залізли,
Вже й до брам все ближче суне ляхів військо грізне.
Тут гармати раптом ляські разом загриміли,
На вали картеч і ядра із них полетіли.
Змели миттю силу ляську. Гармаші ж не знали,
Що вже ляхи на валах тих тоді панували.
Довелося тоді ляхам з валів відступити,
Оборонці ж продовжили їм у спину бити.
Поки ляхи оговтались, назад повернули,
Знову вали в оборонців під захистом були.
Знову в рукопаш зійшлися на валах кривавих,
Знову смерть пройшла з косою по ворожих лавах.
Аж до пізньої до ночі на валах тих бились.
Коли темно зовсім стало, ляхи відступились.
Стали вранці ляхи вбитих на полі збирати,
А їх же лежати з ночі лишилось багато.
Носять й носять. А Чарнецький мовчки походжає,
Бо, що йому говорити, навіть і не знає.
А, як йому всю полеглу роту показали,
То «війна людей не родить!» - з гнівом відказав він.
Та, усе ж не відступився, та не зняв облоги.
Не узяти таку кріпость – соромно для нього.
Надумавсь по Україні загони послати
Аби весь люд непокірний нещадно карати.
Запалали міста й села і кров полилася.
Україна іще більше пусткою взялася.
Все ж тримаються Ставища, помочі чекають.
Але з поміччю, як видно, їм не поспішають.
Москалі не надто хочуть, Брюховецький мнеться.
А облоги не знімає проклятий Чарнецький.
Вже і осінь наступила, холоди підходять.
Бачать люди у Ставищах, що чекати годі.
А, тим більше, що Дячко вже на той час загинув.
Хоч не хоч, а доведеться стати на коліна.
Почалися перемови. Ляхи тому раді,
Бо й так стало їхнім планам місто на заваді.
Поклялися не чинити розправу над містом
Та його не руйнувати. Зажадали, звісно,
Грошей купу заплатити, щоб живими бути
І на вірність королеві знову присягнути.
Отак славно захищалось маленьке Ставище…
Правда, скоро той Чарнецький таки його знищив.
Бо не довго у Ставищах з ляхами мирились.
Серед зими вони знову за зброю вхопились.
Ляхів, що привів Маховський, добряче побили
Та Чарнецького, щоправда, спинить не зуміли.
Налетів, неначе яструб, до міста ввірвався
І чинити там розправу над людьми узявся.
Всю старшину міську разом захопив і стратив.
Жовнірам велів нещадно людей грабувати.
А тоді спалив все місто, згарище зосталось.
Отака біда від нього у Ставищах сталась.
Та біда по Україні скоро розповзлася.
Кожен з кожним за цю землю воювати взявся.
Хто за ляхів, хто за турків,, а хто з москалями.
І велика ворожнеча встала поміж нами.
Не здобули в борні волю, більш лиха зробили,
Бо самі ж свою ту волю, нарешті й убили.
На шматки роздерли рідну неньку-Україну,
Край квітучий сплюндрували, зробили руїну.

навмання
маніяк
мене
вбиває!
краєм ока
космос
не буває

5 жовтня 1992 р., Богдани́

пан тракторіус приїхав!
діти, зустрічайте!
він проситиме солярки,
а ви не давайте.

ой маленькі, де я був!
бодай йому трясця!
жав, орав, та молотив
три сорти нещастя.

ой, брешу. а де ж я був?
аж на тому полі:
бив наліво та направо
шкідників квасолі.

ой, а то ж не шкідники:
то — бридкі й огидні,
незчисленні та голодні
бородаті злидні.

ой-ой-ой, таке страшне,
що й тепер боюся.
завтра знов туди поїду,
вже й не повернуся.

дим та гуркіт цілий день,
спека й небезпека!
ходиш там туди й сюди
мовчки, мов лелека.

а як вечір, то вже можна
й поторохкотіти.
он вже й сонечко сідає —
на добраніч, діти.

(засинаючи)
а якби мені солярки
тричі по три чарки,
ночував би я не тут,
а в баби одарки

Можна про кохання помовчати,
Але промовчати аж ніяк.
А чи серденько буде відчувати
Те, що ти думав, та усе ж мовчав.

Погляну у твої блакитні очі
І зрозумію все без зайвих слів
Усе, що ти мені сказати хочеш,
Чи любиш мене, а чи може ні.

Чи іще буде соловей співати
Для нас обох, а чи вже відспівав.
Можна про кохання помовчати,
Але промовчати аж ніяк.

2020 р.

Своїм очам не вірю,
Але пора вже та, –
Імлиста понад міру
І дуже золота.
Вона, скупа на ласку
І щедра на дари, –
За день міняє маски
Свої разів по три.
То сонечко сіяє,
То трошки задощить
І радості безкраїй
Жура прийде на мить.
Настало розуміння
Цвітіння і гниття, –
Мінливий час осінній,
Немов людське життя…
07.09.23

– Якби ти…якби ти…
Бурмочеш:
–Якби ти…
Звучить це так само,
як бити, як бити.
І іншу людину
можливо убити
твоїм недолугим:
–Як бити… як бити…
Як листя торішнє
в саду ворушити:
–Як-би-ти, як-би-ти,
як-би-ти, як-би-ти…
Не треба грішити
і Бога смішити
своїм недоречним
«…як-би-ти, як-би-ти…»
Єдино можливе
і справедливе –
це усвідомити фразу:
– Якби я!

06.09.2023

О, ретельна.
О, скільки в тобі терпіння!
Скільки засобів для існування!
Ти враховуєш кожне веління
і найменше моє побажання!

Я вродився примхливим на славу
і на диво собі м’якосердим.
П’ю твою ексклюзивну каву,
щоб не спати з тобою так твердо.

Ой, набридла.
Ця правда тобі не потрібна.
Я – гора, за якою твій біль пролягає.
Тільки скарга твоя за двериною рипне –
так і гнів у мені, як вулкан, ремиґає.

Не приходь!
Не тягнися в мої лещата.
На інакший манір побудуй своє серце.
Не терпи нелюбові, не вчись прощати, –
бо я вип’ю тебе, як горілку з перцем.

9 вересня 1995 р., Київ

Ошаленіла. Стільки переливається в тобі кольорів,
Птахи. Шумовиння хвиль, гомін колонії фаетонів
Закривають сонце і під воду ідуть береги,
Островів,
Що були лиш примарним спасінням, самотнього від любові.
Скелі та піна. Спрага. Пустелею із води,
Опікають корали, рифи, пливуть дельфіни
І пір’я птахів проліта у моїй голові,
І ростуть корабельні, жагливі до мандрів пінії.
Вітрила лягли простирадлами снів, захлань
Із туманів здимають клівери їх до бушприта.
І серед білого-білого океану, раптом продивляється грань –
Безодня, що тягне по жилах дереворити.
Обрив.
П’янкий водоспад із твоєї стрімкої душі,
Що манить нещасну шхуну у засвіт ночі
Океан розливається хвилями з ложа твого,
Схвильовані подихи, відпливи, схвильована постіль.
Припливи. Відпливи.
Мілина.
Залишаються кораблі у місячнім сяйві в глевкім сновидінні
І мариться, мариться їм нескінченна вода,
І вітер попутній, високі, шумливі хвилі.
Де немає землі, немає причалу і берегів
Де тільки сонце, і вічність розрита кілем.

31.08.2023

Моя ровеснице доросла, –
Якби хотіла тільки ти,
То вже давно могла б наосліп
Кохання втрачене знайти.
Моя ровеснице дражлива, –
Якби бажала ти стрічань,
То неможливе все можливим
Відразу б стало без питань.
Моя ровеснице єдина, –
Якби близькими ми були,
То я б усі твої стежини
Квітками радо застелив.
Моя ровеснице русява, –
Чому щоночі в мрійних снах
Радію я твоїй появі,
Хоча вже старістю прочах?
Моя ровеснице кохана, –
Уже ніколи, певно, я
Тобою снить не перестану,
Ждучи терпляче щастя дня.
06.09.23

За солов’їв, котрих в Єрусалимі чомсь нема,
За горлиць, що росою горло полощуть ,
За дятла, що під кору дзьоб свій заганя,
За горобців, що не відають спокою,
Невтомний півник співати не вгава,
Аби могли ми відділити день од ночі.

І розверзнулась прірва болю.
І затягує мене вглиб.
Засмокчу тебе і зневолю!
Між придонних безоких риб
чатуватимеш у глибинах,
виростиш ікла та злість,
роз’ятриш нутро звірине
та й розірвеш його…
Помстись!

Вириваюся, не даюся.
Пальці вчеплені у краї.
Як не вдержуся, най вже вб’юся,
най розплещяться ручаї
по бездонним отим глибинам,
де ворушиться лиш імла,
моїх любощів солов’їних,
що від прірви не вберегла.

Шкіра здерта кровить та ниє,
вкляклі м’язи печуть вогнем.
Що ж тримає? Завітна мрія,
що сильніша за донний щем.
І згортається прірва болю,
випускає з своїх лещат.
Не приймаю я цю недолю!
Відкидаю її диктат!

22.08.23

За руку осінь вересень привів
Золотокосу в сукні бурштиновій.
І чути журавлів прощальний спів,
Ним зізнаються у своїй любові

Рідній землі, полям і берегам
І річечкам маленьким й озеречкам,
Без них ті будуть дуже сумувать,
Бо на зимівлю відлетять далеко.

Але як тільки скрізь зійдуть сніги,
То із весною до гнізда прилинуть,
Щоби набратися тут сили і снаги,
Адже найкраще їм на батьківщині.

2023 р.

В житті кожного є перевал,
Порожнеча, незнана дорога,
Бо не знає широкий загал
Світ, відомий лише тільки Богу.
Все життя моє, наче вві сні,
Зупинилося й тихне негоже,
Тож не соромно буде в ці дні
Попросить: Підкажи мені, Боже…
05.09.23

Вже вересень прийшов у сад,
Все підфарбовує потроху.
Осіння ніжиться краса,
Вдягає золоті панчохи.

І легіт, вічно-молодий,
До них, спокушений, прилинув --
Не знає, дітися куди,
Благає ласки на колінах.

Вона сміється іздаля,
Сережки-блискітки чіпляє.
А він -- закохане маля --
Припав до ніг посеред гаю.

3 вересня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Які смачнющі яблука осінні:
Флоріна, Ліза, Голден і Кальвіль,
і Семеренка, Джанатан, Агарті
і Гала, Глостер, Бойкен і Кандиль.
Вони ввібрали в себе тепле літо,
росу світанків, зливи весняні,
проміння сонячних липневих ранків
і співи солов’їні голосні.
Вони достойні пензля Рафаеля
чи Мікеланджело, але не в цьому суть.
Якби я міг, відправив Одіссеїв
по всьому світу – може донесуть,
які скарби є на землі Вкраїни.
Це вам не манго, ківі чи кізил.
Хай плодоносять у садках країни
всі яблуні безмежну кількість днів.

04.09.2023

(Записано зі слів С.М.)

Я Івана купала
У дощах веселеньких.
Ой як би ж то я знала -
Купала б гарненько.

Ато хІ-хи та хА-хи…
Та торкнувшись об щічку,
В унісон, ніжним змахом,
Перестрибнули в нічку…

Ой несли нас у вирій
Ті дощі веселенькі...
Тепер в дивному мирі
Нас вже троє маленьких…
28.08.2023.

Місце мала
Сонцесяйної пра-держави,
Та спливала
Річкоплинами ран криваво,
Поставала
Птахофеніксом долевічно,
Повставала
Зрадозгубою геть пригнічена,
Мала силу
Важкість витримати облоги,
Хоч просила
Сил у світу і допомоги,
Світорозділ
І причина, і виконавець
(Як не проза
Вірш, що фатуму долезнавець...)
Розікрали -
Що ж… Багатша й мудріша станеш.
Розібрали -
Відбудованою постанеш.
Ти не скерцо,
А сюїта із надр глибинних.
Відгук серця.
Моя доле, моя Вкраїно...

Серго Сокольник 2023

Я побачив тебе.
Ти з'явилась, мов ангел
І спустилася вниз
В мій безрадісний світ.
Помінялося все,
Відболіли печалі.
Ми поринули ввись
У небесний політ.

Усміхались зірки
Та голубило сонце.
Нам здавалося — рай
Лиш для нас на землі.
Тільки я, тільки ти,
А навколо нікого
І раділи ми так,
Наче діти малі...


далі буде...




21.06.2022р

Відвертість іноді розхитує пейзаж
В якому безліч темних голосів,
Розпліскують свою журливу тишу
У човен твій, де лебеді навкруг
Сполохані перевертають небо.
І в ньому ти хвилюєшся немов
Брижі свічадом голосом німують
Розходяться аж ген до берегів
Захмареного обрію. Навмисно
Вони тебе ховають від очей
І схлипами старого очерету
Гойдається покосами над плесом
І тоне не обмовившись у ніч
Любов моя. З чого все почалось?
Чи то вона поета сколихнула
В мені, чи я вдихнув свої слова
В поезію, і там собі заснула,
І спить на дні холодному вона –
Та дівчина, русалка, босорканя.

09.07.2023

Із О.А.Галича

Я вже думав: у такому режимі –
не до жартів, тут би вижити тільки!..
А тинялись ми тоді у Алжирі
з делегацією облпрофспілки.

Ну, промови, те і се, кляте НАТО...
Тільки вщент я зголоднів, щиро каюсь!
І не жа́бки, там, для мене принада,
я ж їм, так їх перетак, не китаєць!

Та і Мао сам – тут би нив без перерви!
Просто, бачте, організму потала!
І один мій порятунок – консерви,
що мені у речі Дар'я поклала.

    Тільки вийшло, що вона, з переляку,
    натовкмачила саму лиш салаку.
    І в отому їх готелі, «Паласі»,
    як вертаємось – замкнусь у палаті,
    й під навколишні молитви Аллаху
    споживаю в маринаді салаку.

        А на ранок я від згаги – у крик,
        мені трібний хоч нарзан, хоч арик!

Ну, і сталося яко́сь – неминуще:
я не витримав, й забіг до продмагу.
Я ж не чахлик їм якийсь невмирущий,
скільки можу удавати салагу!

От стою я там, неначе заблуда,
й то мороз мене бере, то спеко́та.
Хай задрипана, та все ж – це валюта!
Витрачати просто так – дуже шко́да!

Й не чекаючи торговця-лакея,
вибираю скромну баночку, скраю.
Та написано на ній – щось такеє
(я по-їхньому погано читаю).

    До якоїсь підійшов сеньйорити –
    і запитую: мовляв, бітте-дрітте,
    підкажіть, чи не зі м’ясом ця банка?..
    А вона мені киває, засранка!
    І пішов, як очманілий, до каси,
    і отямивсь лиш у себе в «Паласі».

        От сиджу, в сподіваннях блажен,
        копирсаюсь консервним ножем...

Й аж вибрязкували стіни «Паласа»,
коли лаявсь я й гарчав, як собака;
бо знайшлося у тій банці не м’ясо,
а знайшлася у тій банці салака!

Й не в Європах загниваючих «made»,
а написано ж внизу, на наклейці,
що це «маде» – уявіть, в Ленінграді!
В маринаді! Не скиміть, європейці!..

Мабуть, їздити все ж треба поближче,
не в якусь таку Республіку Того!
Ми усе їм даємо на абищо –
та самі ж і потерпаємо з того!

    Я ж гадав: що не кажи, зарубіжжя,
    чудасія там якась, дивовижа...
    А виходить, що вони потаємці
    метикують, що це ми – іноземці!
    І житуха закордонна в них – лажа!
    Навіть гірша, вибачайте, ніж наша!

(2023)

Запалахкотіли
Багрецем сади, -
Почали несміло
Падати плоди.
Яблука червоні
Стали без пуття
Холодить долоні
Й солодить уста.
04.09.23

ІПора заснути і не спиться,
перед очима міражі:
осінні візії, жар-птиця
у небі, у руці синиця –
асоціації душі...
асиміляція любові,
акумуляція у слові,
анігіляція іржі.

ІІМоя фантазія усоте
перебирає кольори
веселки, знизу догори,
в основі сині, вище жовті
як наші давні прапори –
руно небес і сині води...
так мало бути і було,
але знайшлися верховоди,
які історії на зло
змінили кольорове тло
і негатив дали народу.

ІІІ
Пора проснутися, пора
перемивати душі й кості,
бо лопає земна кора...
.....................................
на все не вистачає злості,
не всім ще хочеться добра
і золота у високості.

09.2023

Уже завересніло.
Чобітки червоні
Зоставила для осені зозуля.
Із сливою так марить поріднитись терен.
Шипшина не колоти хоче,
А просто притулитись до руки.
Уже завересніло.
Раз по раз ще вертає літо,
Начебто сказать забуло:
«Прощавайте!..»
Уже завересніло.
І горнеться до пташки пташка.
І до людини горнеться людина.

Загубились мрії
в лозах винограду,
промайнули зорі-
все життя позаду...
В полі туман сивий
стелиться, дрімає,
доля на осонні
врожаї збирає.

Клич мене своїм,
я ж бо тільки твій…
Хочеш солов’їв? –
будуть солов’ї.
Хочеш до зірок? –
зараз полетим!
Хочеш, буду я
ангелом твоїм?

Я тебе спасу
у недобрий час,
і ніякий біс
не розлучить нас…

Клич мене своїм,
Клич мене своїм…
Хочеш над зірки! –
зараз, полетим –
Клич… О!!! Зачекай…
відштовхнусь хвостом…
Будеш мати все
зі своїм чорто-ом!
Ха – ха-а – ха-а-а…

3 травня 1989 р., Богдани́

Чарівниця осінь сіє жовте листя,
Що, мов по спіралі, спурхує з гілля.
І співає птаство жваве, голосисте
І усе навколо співом звеселя.

ПРИСПІВ:
Вересневе літо, вересневе літо –
Трішки прохолодна зелень у меду.
Я прийшов до тебе душу обігріти,
Радісний і ніжний я від тебе йду.

І хоч день коротший все стає дедалі,
Відлетять у вирій скоро журавлі.
Тихо у багряній розчинюсь вуалі,
Зацілую осінь у ясні жалі.

ПРИСПІВ:
Вересневе літо, вересневе літо –
Трішки прохолодна зелень у меду.
Я прийшов до тебе душу обігріти,
Радісний і ніжний я від тебе йду.

Гаю мій коханий і природо люба,
Де іще так гарно я розкошував –
Підставляє осінь для цілунку губи
І гублю від щастя я усі слова.

ПРИСПІВ:
Вересневе літо, вересневе літо –
Трішки прохолодна зелень у меду.
Я прийшов до тебе душу обігріти,
Радісний і ніжний я від тебе йду.

10.09.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Михайло вже й надій на те не мав.
Уже, здається, все перекопали.
Вертеба, що схотіла, те віддала.
А далі - глина. Хто б там що ховав?
Все ж, наостанок ще разок копнув
І раптом – диво: в глині світла пляма.
- Там, хлопці, щось, напевно, є під нами!
І знов надії привид промайнув.
І знов лопати, щіточки, ножі.
Великий глек вдалося відкопати,
В якім зерно старались зберігати
Ті, хто десь поряд від печери жив.
Від глека, правда, черепки одні.
Та й то його вже тріснутим зарили.
У глеку тім зерно би все зопріло.
Невже тоді були такі дурні?
А то ж, як по орнаменту судить,
Були трипільці – мудрі, працьовиті.
Десь дикунами жили ще по світу,
А ці уміли й поле обробить,
І велелюдне місто збудувати.
Й худобу приручити. По степах
Жили в великих селах і містах…
В думках таких Михайло й вклався спати.
Наснився сон, а, може, то й не сон…
Долина понад річкою широка
І пагорби круті з другого боку,
Порослі лісом. А над річку, он
Село. Хати великі круг майдану.
Навкруг села оброблені поля.
Стада худоби видно іздаля.
Вже люди в полі, хоча досить рано.
Старається трудолюбивий рід
Аби у зиму було чого їсти.
До осені з весни і не присісти,
Щоб їм підготуватися як слід.
Працюють всі: дорослі і малі.
Хто скільки може сили укладає.
Тож рід достаток з тої праці має.
Дає землі і має від землі.
Хоча і не без виродка в сім’ї.
Був там один, що його Лінь прозвали.
Поки всі люди дружно працювали,
Він лінувався, хоч…багато їв.
Коли до праці – в нього щось болить,
Коли до столу – він умить здоровий.
Хоча старі діди і суплять брови
Та, поки можна у достатку жить,
Полають трохи та посовістять.
Хоч з нього, наче та вода із гуски.
Усядеться в тіні й насіння луска,
Ворон рахує, що над ним летять.
Можливо, й далі так було б воно.
Та, мабуть, люди бога прогнівили.
Розсердився з-за чогось бог Ярило,
Із ранньої весни завів одно –
З самого ранку як зачне палить,
То аж до ночі спокою не знає.
Й дощу півроку жодного немає .
Не буде з чим зимою роду жить.
Все ж трудяться. Та треби все несуть
До бога, щоб розжалобити йо́го.
Та він, напевно, не приймає того.
Отож, часи людей непевні ждуть.
Зими багато не переживуть.
Щоб роду всьому вимерти не дати,
Прийдеться, мабуть, ледарів прогнати.
Нехай прожиток десь собі знайдуть.
Коли розмови про таке пішли,
Лінь, хоч ледачий, миттю похопився.
Не те, щоб він до праці прихилився.
У нього плани геть другі були.
Надумався, раз то його чека,
Підготуватись, запастись на зиму.
Чи тут йому голодувати з ними,
Чи то запаси мати у руках.
Тож глек великий тріснутий узяв,
Який вже ні до чого не годився.
Тихцем відтяг в кущі та потрудився,
Бо ж стільки ще в житті не працював.
Відтяг той глек в печеру, що була
Не надто і пригожа, бо зі стелі
Весь час текло. Та кращої оселі
Його душа лінива не знайшла.
Відтяг він глек, лопату притягнув,
Глибоку яму в глині став копати,
Аби він глек з усіх очей сховати.
Спустив той глек у яму, загорнув.
Ще й кришкою накрив. Та з того часу
Став красти жито і туди носить.
Радіє – буде йому з чого жить.
Хай всі й помруть – у нього є запаси.
Приспіла, врешті, осінь дощова.
Що не зібрали – на полях пропало.
І бачить рід – запасів зовсім мало.
Вождь всіх на збори, на майдан позвав.
Багато говорили різних слів,
А потім узялись голосувати
І вирішили – ледарів прогнати,
Щоб ото ледар зайвий хліб не їв.
Таких і не багато тут було,
Хто в спільну працю мало укладався.
Та ж кожен на виду, хто не старався.
І стогоном озвалося село.
Проситись стали ледарі тоді,
Щоб їх не гнали – пропадуть у полі.
Але ж самі обрали таку долю.
Нехай тепер лишаються в біді.
Один лиш Лінь і вид не подає,
Бо ж знає, що у нього є запаси.
Згадає і облизується ласо.
Радіє, стиха шепче: «Все моє!»
А всім своїм родовичам сказав:
- Я і без вас спроможний обійтися!-
Ще й зверхньо так навколо подивився.
Взяв палицю та й в ліс попрямував.
Поки ще осінь, ягоди збирав.
Нехай на зиму жита буде більше.
Тим краденим і душу собі тішив.
Коли ж вже холод, врешті-решт настав,
Подавсь в печеру, де збирався жить,
Коли морози люті завітають.
В надії кришку глека відкриває,
А жито все зопріле там лежить.
Умить надії рухнули усі.
І рідних обікрав, і сам не має.
Завив, як вовк, аж підхопила зграя,
Що в гурт збивалась із усіх лісів.
Той вий почули, навіть у селі.
Стояли усі, довго дослухались,
Чий голос – здогадатись намагались.
Такий не чули ще на цій землі.
Але ніхто так і не зрозумів,
Що то їх Лінь. Бог покарав злодюгу.
А рід, хоча і бу́ло зовсім туго,
Все ж люту зиму пережить зумів.

Не в снах золотих потопаю,
Не в мріях рожевих живу, -
Жіноче кохання безкрає
Вчуваю щодня наяву.
Воно урочисте й величне,
Красиве й привабне, як світ, -
Яскраво вогнем феєричним
Палає на старості літ.
Наповнює добрістю хату,
Дарує перо чарівне, -
І щиро навчає кохати
Щасливого дуже мене.
03.09.23

Моя весна, як сон, скороминуща
І цвіт на землю впав, неначе сніг.
Спливають дні, іде за роком рік,
Марніє час, втонувши у спокусах.

Чому так стрімко?.. В жалі та спокуті
Зробила крок за вічності поріг
Моя весна, як сон, скороминуща
І цвіт на землю впав, неначе сніг.

Завмер, стою, мов камінь на розпутті.
Невже життя — брудний, опалий цвіт?
Чи міг інакшим бути, чи не міг —
Не знаю я, та в пам'яті розпусна
Моя весна, як сон, скороминуща.


03.09.2023

А луг в долині, вільхи де ростуть
З давніх-давен чомусь зовуть лелечим,
Бо навесні лелек багато тут
І всеньке літечко звідти їх чути клекіт.

Хоч їхні гнізда є й біля осель
Та в лузі харч шукають для пташаток.
Край поля походжає також Лель
І для обіймів розправля крилята.

Лелечий луг збирає восени
Птахів цих перед вильотом у вирій.
Нехай сюди вертаються вони
І рідний край вітає пісня щира.

2020 р.

Жовкне лист на верхів"ї беріз,
і туман над Десною спроквола снується,
і туманіє зір під навалою сліз,
і на все озивається серце.
Це пора призабуть, ким ти був, ким ти є,
це нагода заглянуть у завтрашню днину...
...що так хутко павук по ожині снує?
Карту Лети чи шлях журавлиний?

Попри вересень,
Кущик вересу
Зеленішати більше став, -
І хизується
Нині юністю
Він однісінький поміж трав.
Потолочені,
Позолочені
Трави спати уже лягли
Навкіл вересу,
Що й у вересні
Зеленіє, як будь-коли.
02.09.23

Ще одне літо швидко промайнуло:
прийшло – скінчилось – здали у архів.
Та тільки цього літа не відбулось
усе, чого я так хотів.
Війна триває, люди гинуть всюди.
Ракети із шахедами гудуть.
А нелюди, сини облуди,
на нашу землю все повзуть.

Життя не зупинити. Діти в школі.
День знань настав усупереч війні.
Святкові вишиванки кольорові –
це символ України. Ні, неволі
не буде на святій землі.

01.09.2023

Тримаю стрій в строю самотнім
У штовханині ледь стою
( В думки ні-ні, не благородні,
Нехай і тісно у строю…)

Куди беззубому діватись?
Пожовк, зігнувсь, і трохи схуд…
З надвору - в двір, і знову в хату -
У відчуття німих споруд…
І старість наче наречена…
І саме так і взлет до мрій…
З усіх боків одні сирени -
Не помирати ж від подій?

Роки туманять доброчесність…
Себе чомусь не пізнаю.
Нехай вони в душі й словесні -
Дізнаюсь згодом у раю…
28.08.2023.

Щастя всередині нас
чи нашого мозку?
Воно заховане в серці
чи в гормонах дофаміну?

Однак теорії можливі
задля пошуку відповідей.
Вони не завжди правдиві
або не повністю точні.

Існують речі, які складно
пояснити фізично і біологічно.
Вони наче створені для того,
аби їх походження не віднайшли.

Щастя живе в серцях знедолених
і розбитих вщент людських надій.
Воно в очах знайомих і в поглядах
близьких для нас людей.

Можливо, не всі розуміють,
та щастя не завжди за усмішками.
Іноді воно потаємне і непомітне
для чужого холодного погляду.

07.08.2023

бромелієвий громелієвий громистий
повітрянокореневий міцнолистяний
сам собі гніздо на гілці тропічного дерева
яке блискавка розчахнула навпіл
а ти й не помітив
опинився-бо на тій половині
що лишилася стояти
тільки калюжка стріпнулася усередині
і відображена зелень у ній стріпнулася
а корені з малої своєї жмені
повітря не випустили
а лиш розсміялися від лоскітного зойку
ой-ойку
він єдиносердими хвилями розійшовся хащею
і стих
а ти все гучиш
краплі сповзають листям углиб
і кожну зустрічаєш спраглоодвертим
зірчастим ротом
що й молоко спиває з небесних шляхів
коли земні палають курявою

серце від згаги вічночервоне
горить не сховаєш
у вічнозеленому лісі

01.09.23

Перше вересня – день знань,
Перший дзвоник – для вітань,
Як врочисто і святково,
З кожним роком завжди ново.
На клас, на курс, ти вже підріс,
Також підтвердження твій ріст.
І відчуття є, і бажання,
А з ними разом хвилювання,
За ті знання, що є і будуть,
Студенти, школярі добудуть,
Що їх дадуть викладачі,
Шановної професії творці.
І кожен з нас, цей шлях пройшов,
Одержав атестат, диплом.
Ті зерна знань дали ростки,
І для майбутнього стежки… Швець Т.В.