Ніч в чорному із ластику бурнусі,
Бо дихання осіннє прохолодне.
Кружляє листя у невпиннім русі,
Знайти думки не можуть тихе ложе.

Вкарбовані слова бентежать душу,
Це ж ти зумів їх перлами розсипать.
Ледь-ледь губами доторкався вушка,
Теплом всміхалися очей бусинки.

А ось тепер поїхав ти у справах,
Осіння ніч обіймами стискає.
Мені б відчути вранці запах кави
І слухати слова твої ласкаві.

Поговори, щоб я тебе побачив.
Прошепочи, аби усе почув.
Жахливо, як душа у слові плаче!.
Кричу, але ніяк не докричусь…

Скажи усе, аби ми зрозуміли,
куди талан торує нині шлях,
і відновили хоч зернину сили,
щоб серце танцювало як маля.

А ти мовчиш, груднева безнадіє,
ховаючись у долі палантин…
Мене лише шалена дума гріє –
все перемеле вічний часу млин.

Із Юза Алешковського

Упень мені білого світу не видно:
мій тато – з дворянських еліт,
і мучив Єжов мою матір вагітну,
без сну протримав її поспіль два тижні,
ударив ногою в живіт.

А там, громадяни, був я, і пробачте
за те, що тепер я сліпець,
не знаю, які ж то на вигляд собачки,
очільник верховного уряду Брежнєв,
червінець, трамвай та млинець.

Не бачу я наших великих досягнень
і в дзеркалі пику свою.
Й ніколи вві сні не трапляється марень,
а ранком, таким саме темним, як нічка,
я сліпо що бог дав жую.

Пробачте, що пес мій від голоду виє,
ділюся із ним і люблю.
Відмалку зовуть його, бідного, Вієм.
Подайте ж копієчку, господа ради,
я Вію печінки куплю.

Все менше і менше у нас по вагонах
нещасних сліпих та калік,
ми БАМ ведемо по сибірських кордонах,
причім – поховати скандал вотергейтський
врагу не дамо ми повік!

Країна зростає, усім на догоду,
пере́чіпки нам – ніпочім...
Єжов, згодом викрилось, – ворог народу,
але ж, громадяни, хіба з цього легше
сьогодні нещасним сліпим?!

(2024)

Ой, на сцені, як в житті,
хтось на кого кличе.
А у залі жінка
вся в сльозах кигиче.
Може, їй, як чайці,
хтось надрізав крила.
А чи, може, може, жінка
світом занудила.

Приспів 1:

Жінко-жінко, ти ж свята!
Працю всю переробила!
І в оглядній залі
світом занудила!

Подивись на мене –
я роблю в театрі!
В мене є натхнення,
а нема зарплати!

Режисери-сери
мною попихають,
а на всі прем’єри
хваворіток пхають!
(Пхають! Пхають!)

Приспів 2:

Жінко-жінко, ти ж свята!
Дома все переробила!
І в оглядній залі
просто занудила!

Жінко-жінко пресвята!
Жінко, все переробила!
Чом ти, моя жінко,
світом занудила?!

Ти ще при пам’яті? Ти ще
Думки ховаєш у папір?…
Смакуєш вітром і дощем,
Коли викочуєшся в двір?!
Ти ще при пам’яті? Отож
Одне й те саме… не про те.
Візьми своє і сам продовж…
Одне з питань, воно просте
Згубив — повір, що повернув!
Кому, кому… повір мені,
А ще як зверху хтось шепнув,
Тут не пристаниш до брехні…
Ти ще при пам’яті? Спіши,
Бо все цікаве омине…
Ой заспокойся, не сміши!
Згадаєш ще не раз мене…
Ти ще при пам’яті? Отож,
Ранковий змиєш макіяж…
Як перетнеш — іди впродовж
Бо ти і є отой міраж…
30.06.2024.

Щоб утішатися під старість
Отим, що в юності було, –
І тиха ніжність рук згадалась,
І не забулось губ тепло.
Донині бачаться уповні
В солодких спогадах і снах
Потайні пестощі любовні
Й цнотливість строга попервах.
Я маю дякувати долі,
Що не гризе мене жура,
Бо вік сія на видноколі
Для мене вранішня зоря.
22.07.24

Це затишно.
Усе у кольорах.
У півтонах, як на палітрі
Або на палітурці якісної книги,
Що на роки:
Подивишся - і затишно
На серці і душі.
Стрижі ширяють
Хмари відійшли
На захід,
Застелили постіль
Пастельними
Протягнутими, наче пальцем
Художника на полотні;
А там, де сонце - трішечки неону,
Та скоро вщухне.
Але ще горить,
Палає,
Набирає силу,
Чи то здається
Просто на контрасті...
Гасне.
Уже згасає.
Як жаринка:
Так добре видно,
Але вже спада,
Уже не сліпить очі,
І тільки відблиском
По хмарах.
Ніжно сутеніє.

Майнем з дружиною до війська…
Вона — зав… ком… я — рядовим…
А що такого? люди свійські,
Давно пора вернути Крим…
Та тут і так все зрозуміло!
Це вам не хаб, не кренделя
ЇЇ душа і моє тіло…
Але спочатку до кремля…
Ох і почнеться… сантиметри
Зшкребемо й вичистимо гниль,
А опісля, як знімем дреди,
Запатентуємо свій стиль…
02.07.2024.

Гарячий ранок. Ох і спека ж нині!
Бджола шукає крапельку роси.
Петрові батоги небесно-сині...
Як добре, що ніхто їх не скосив.
Реве життя під кожним магазином,
ковтає місто свій гідазепам....
А у Петра такі ж небесно-сині
бували очі. Як він нині там?..

Кайлом точити слово - справа добра,
але нема для того в мене сил.
От інша справа букви (повну торбу
мені їх нині вітер наносив!) -
чи викласти панно, чи просто квіти,
чи кинути під ноги, як пісок.
У торбі букв багато - на пів світу,
а слів - катма, не голос - голосок...
А вірші? Ті не пишуться так просто,
аби у стовпчик і аби було...
То може знов у нас хвороба росту?
Проте ростуть не всі словам на зло...
Пішли но краще гладити Пегаса!
Який не є, а це майбутній кінь!
Кайло кайлом, не інструмент - прикраса...
Ти краще динаміт у слово кинь...
21.07.24

***
А на саміті НАТО готове
воювати, якби... не воли.
Є́ що знову
згадати, – панове,
чи обрали ви те, що могли?

***
А захарова, п’яна «у зюзю»,
дуже хоче води із Дніпра...
по заслузі
в тайожнім союзі
їй на сосні висіти пора.

***
А на орбана діло готове
як на путінського ішака...
хоче знову
доїти корову,
а вона не дає молока.

***
А корея убивцю вітає
і прирівнює ина до пу...
біс їх знає,
хто більше вбиває,
чи недомірок, чи ліліпут.

***
А у Франції на перегони
піднялися не з тої ноги...
безпардонна
гаряча мадонна
набирає живої ваги.

***
А на раші кінчаються зеки,
а в Америці два... віщуни
і маленька
одна небезпека –
в ідіота рулетка війни.

Хронологія
А сьогодні потрапити в НАТО,
як учора... немає коли:
у солдата
війна... і розплата
за науку лакея-ґаранта,
бо рулюють злодії й осли.

07/24

Згадай своє перше кохання,
Коли серце тремтить і щемить,
Коли страшно сказати вітання
І душа твоя мило болить.

Ти згадай як світиться погляд
І від слів завмирають вуста.
Як підкошуються шалено ноги,
І пітніють долоньки й чоло.

В голові торнадо,смерч і буревій.
Ти забуваєш усі слова,
Ти опускаєш низесенько очі,
А під ногами зелена трава.

Ти ступаєш обережно і тихо.
Ти заглиблюєшся в подих ночі.
І навколо тебе безмежне небо
І повсюди його волошкові очі.

Бог створив людей, говорять, як свою подобу,
Поселив обох у раї у своєму, щоби
Ті жили, як малі діти і нужди не знали.
Але яблуко чарівне люди скуштували
І добро та зло спізнали. Бог прогнав із раю…
Чи то так було насправді – того я не знаю.
Але знаю, що в людині боряться дві суті.
Тіло прагне легко жити, вестися розкуто –
У гріх втягує людину. А душа, одначе,
Противиться тому всьому, бо ж гріх добре бачить.
Що сильніше у людині – те й перемагає.
І тоді людина або тіло ублажає,
Або прагне тільки жити з Божих заповітів.
Ті дві суті, питається, узялися звідки,
Якщо Бог створив людину? Невже помилився
Та, із чого робив тіло, був не додивився?
Чув історія я іншу – як люди постали.
Кажуть, колись Бог із чортом разом простували.
Ішли-ішли, чорт все дума, як збентежить Бога,
Щоби хоч на мить постати в світі вище Його.
Бачить купу та і каже: - А я можу з глини
Оцієї дуже добре зліпити людину.
Бог на те лиш посміхнувся: - Ліпи, коли можеш.
Чорт набрав у лапи глини, слиною зволожив.
Виліпив подобу Бога із глини тієї
Та й поклав. Не зна, що далі робити із нею.
Богові ідея чорта до смаку припала.
- Вже ж зроби, - говорить чорту, - аби вона встала.
Чорт і так коло людини, і так уже крутить.
Вже й на власне те творіння позирає люто.
Бо ж нічого не виходить. Лежить шматок глини
На землі тій нерухомо в вигляді людини.
- Отож, бачиш – Бог говорить, - мало щось зліпити.
Треба його іще вміти якось оживити.
Підійшов, схиливсь над тілом та й дихнув на нього.
І вселилась душа в тіло – частиночка Бога.
Піднялась тоді на ноги перша та людина.
Чорт розсердився на Бога й під землею згинув.
Та залишилось людині гріховнеє тіло,
Яке з глини й слини лапи чортові зліпили.
Ота слина й досі тіло людське роз‘їдає,
Та із праведного шляху увесь час збиває.
Як нема у душі сили боротися проти,
Вона, врешті й опиниться у пеклі у чорта.

Поповнився небесний легіон,
пішла у засвіти чергова пташка.
Радіє хтось, а хто зітхає тяжко…
Прости й прощай, Ірино Фаріон!

Боротися – то сильним до снаги,
стоїть свобода на земних титанах,
а лави їх катастрофічно тануть
і не дрімають люті вороги.

Не варто побиватись, голосить
про нелегку, але звитяжну, долю.
Й одна була ти воїном у полі!
Вже чутно побратимів голоси…

Не завжди добирала чемних слів
душа твоя, відкрита і бентежна.
А те, що Україна незалежна –
велика дяка і тобі, до сліз!.

Напише вірш хтось, інший – два
Зуміє в труднощах зродити,
А я душі віддав права
На віршування світлі миті.
А я давно дозволив їй
Про щастя й горе говорити
І не втрачати тих надій,
З якими легше жити в світі.
Довірив їй молитву й гріх,
І лють, і ніжність, і жертовність, –
У ній страждання є і сміх,
І пристрасть сильна та невтомна.
Душа підказує слова,
Які я маю огласити,
Бо їй довірено права
На віршування світлі миті.
21.07.24

Повертає на осінь.
Хтось уже не поверне.
Це не те, щоб дивує,
Але колить як стерня.
Так хотілося жити
Серед кращих і любих,
Але мусиш відчути
Втрати присмак отрутний.

Людина з добрими очима
й серцем лева,
шляхетно-дика відчайдушна королева.

Свічадо запалилося лампадкою,
і ніжна посмішка у пам'яті помадкою
з медовим присмаком
любові до життя.

Екзистенційна відповідь буття.
Хто народилася, любила і померла.
Померла стоячи,
як дерево,
як воїн, як Говерла.

                        І
Пооживали міфи есесеру.
Немає сили чути марафон.
Свою останню повість про Бандеру
розповіла Ірина Фаріон.

                        ІІ
Поліцію поставили на вуха.
Є дані – кілер не без голови:
немає ані слуху, ані духу,
то й визирають вуха із москви.

Фатальне не буває випадково.
Її немає і не буде знов,
бо убивали українську мову,
надію нашу, віру і любов.

Але... яка реакція у влади?
Яка глухоніма писемна рать.
А нація у траурі чи рада,
що заодно чиюсь убили правду,
ідею, гідність їй одній під стать?

Не знаємо, чиї це інтереси,
кому яка загрожує стаття...
за злочини не буде каяття.
Відомо буде, тільки, не для преси,
в угоду плебсу вбили поетесу,
щоб не здавалось прозою життя.

                        ІІІ
У забутті доходимо до краю,
але слова ніколи не мовчать
про те, що Божий світ не забуває.
Професорці уже з небес лунає,
що іспит свій вона здала на п’ять.

Ф-арисеї! Радійте та смійтесь! Вона вже нічого не
скаже!
А- в садочках дитячих не буде Марічок, затопчуть їх
маші!
Р-озчиняється в місті вечірньому серед байдужості
постріл.
І- не знайдемо винних, бо вбивство - проблема не
надто вже й гостра.
О,- голубонько біла! Лети до небес, за межу загадкову!
Н-ачувайтеся! Буде і звідти вона воювати за мову!

Іще один забрали камінець
з фундаменту держави Україна!
Терновий уготовано вінець…
Але чому не в траурі країна?

Втомились виглядати і чекать?.
Хто хліба кусень, ну а хто видовищ…
На фронті добивають вірну рать,
єхидно позираючи зі сховищ.

Такий ось на сьогодні коленкор,
але воно і у тилу не краще –
на всіх фронтах розгнузданий терор,
країну перетворюють на хащу!.

І нині гинуть кращі, як завжди,
їх не рятують ні знання, ні лати –
ідуть манкурти вперто до мети
і вдома нас продовжують вбивати!

Атака за атакою атак…
Гвалтує нас знайомий Гвалтівник
Давайте вже зізнаємось, відтак
Ретельно переглянем довідник:
Кроїли нас звіринці… так чи ні?
Де висновки озвучені і ким?
Маєточки і надр відбивні…
Просрали, безумовно, вкотре Крим…
Паркани возвелись аж до небес
Окремі і лікарні, і олімп…
А той вогонь, що з праведности скрес
Він згодом перевтілився в лю-лі…
Озера і річки посохли враз…
Як мінімум — структура жалюгідь
Ой як вони обожнювали нас
Під виписку справніжиньких лю-лі…
А як вони в бігборди перлись всі…
У вишиванки… знали що і як…
…тут довідник спинився, видав сміх
І на хвилинку чемно весь закляк…
Посиділи в обіймах кілька діб…
Без настрою, без кави, без тепла
З Бідою не позбутися нам бід
Бо все залежить в світі від бабла…

Ну як воно? На що воно цей спіч?
Кому воно?.. Й коли воно дійде?
На жаль, я зрозумів, не цьогоріч
Воно повсюди поруч, і — ніде…
30.06.2024.

Білий березень - сиві скроні,
попід руки - липнева мить...
Пишне літо зеленокронить.
І у ліліях гомонить.
Пахне вечір дрібненьким сіном,
горне досвітки до чола.
На крислату гутірку сіла
свідка птаха, - своя-своя.
Білий березень очі клонить
в тишу сливи: хай без тривог!
Зірно небо голубить: "Доню,
Україно!.." - то батько Бог.

2024

В мужності кується перемога,
В стійкості гартуються бійці, –
Падаючи часом од тривоги
Й зводячись, відшукуючи ціль.
Полум’я єднає землю й висі
Тут, де зайда близько підійшов, –
Головне – самому вберегтися
І чужинця знищити будь-що.
Хоч смердіти буде в лісосмузі
Труп його соратникам під стать, –
Я позбавлю ворога ілюзій
Про можливість нами управлять.
20.07.24

Хотілося сьогодні написати
Чимало добрих і відвертих слів.
А все одно їх буде малувато
У порівнянні з тим, що Він створив.

Його рядки - симфонія! Соната!
Співець кохання, світлих почуттів...
По ворогу потужно б'є з гармати,
Творець корон, сонетів та вінків.

Яка ж тут антитеза? Ні! Константа!
Не заважають стійкості атлантів
Цунамі, вітер, навіть землетрус.

Потисну руку я Сонетяреві!
Талант, народжений у день липневий,
Поставив власний підпис: "Чорногуз"!

Чекаєм світла,
вірим в Перемогу.
Спішать вітри
із Виріїв-політь.
Мелодій літа
стомлена дорога
побіля двору
скрадливо стоїть.
Чекаєм світу,
як обіймів, Боже..
Ярить світило
сонячним лошам.
На темній стежі -
золота сторожа,
а біля неї -
внуки калаша...
Квітує літо,
бо така природа:
йому війна
нікчемна у ціні.
У Бога там
кується перемога,
де правди меч
в руках, що замашні.

2024

Ідуть, на жаль, найкращі із людей,
безжально розчиняючись у часі,
не втіливши і де́щиці ідей –
звільняють чільне місце… біомасі.

У мороці – не віднайти ключі,
зірвавши ланцюги на брамі пустки.
В нестямі хтось приречено харчить,
а під ногами лише крові згустки…

Життя сьогодні, що дешевий треш.
Воно таке крихке, немовби фарфор!
Себе до купи не завжди́ збереш,
ховаючись за плетиво метафор…

Я - маленьке зайченятко.
Біля мене зайчик-татко.
Він дає мені морквинку,
Я ж дивлюся на хмаринку.
В небі кращої немає,
Бо хмаринкин тато дбає,
Щоби донечка-хмаринка
Не журилась ні хвилинки,
Щоби радісно всміхалась
Та із зайчиком віталась.
Наші любі татусі
Про малечу дбають всі.

Бездоганна усмішка
має буть у мене.
Я повинен з криком
вибігать на сцену.

Я мушу бути за́вжди
у найкращій формі.
Піжо́нів дивувати,
давати всім фо́ри.

Ні́, пано́ве, блага́ю вас –
краще не лізьте в душу!
Не марнуйте, панове, час –
застерегти вас мушу.

Приспів:

Мав би покровителя,
що мене одягне,
і тоді байдуже,
що́ душа́ моя прагне.

Шмато́к би він зі столу
кидав, як собаці.
І я тала́нт свій скоро
втопив би у чарці.

Ні, панове, благаю вас –
не лізьте в мою душу!
Не марнуйте, панове, час –
застерегти вас мушу.

Із Юза Алешковського

Із колимського білого аду
йшли ми в зону крізь віхоли дим.
Я помітив недопалок з колом помади
і рвонувся зі строю за ним.

Баб не бачив я ро́ків чотири,
от нарешті мені повезло.
Цей недопалок, може, – із «Ту-104»
диким вітром сюди принесло.

І убивця дружини суворий,
і активний один педераст –
всі недопалок мій ніби пестили зором
і зітхали чомусь раз у раз...

З ким ти, шльондро, там крутиш романи?
Чим димиш в колі інших приваб?
Не придбаєш квиток ти у Внукові сп’яна,
щоб майну́ти повз мене хоча б...

Я програв той недопалок в карти,
хоч до нього душею вже звик.
Видно, в картах мені не лишилося фарту
через тугу за кралею пік.

Просадив я і шмутки, й підміну,
ще і цукор на рік, упослід.
От сиджу я на нарах, обнявши коліна,
бо нема в чому йти на розвід.

Все я втратив, пропав, мов пічкурик,
та недопалок – горе одне;
а зате найвпливовіші люди із урок
поважали за розмах мене.

Тож у карцер босоніж ішов я,
як Христос, і не кляв чатових.
Десять діб фарбував не помадою, – кров’ю
я кінці самокруток своїх.

– Ти на волі гуляв на всю гу́бу,
як спокуту май муку та страх! –
Безумовно, ви праві, начальнички любі!
Тільки, мабуть, даремно, начальнички любі,
ви мене – кулаком по губах...

(2024)

...Воно таке примхливе нерозбурхане
Незаймане нелякане ніким
І кольором небес нічним замурзане
Якоїсь невідомої Ріки…
Стою закам’янілий і вирішую…
Манер у мегаполіса хоч й тьма
Почну я завойовувати віршами
Не парами відразу сімома…

Воно стояло слухало здивоване…
І навіть щось підспівувало в такт
На ранок вже усе було замовлено…
А перед тим вирішував антракт…

Навколо всіма травами засіяно
Заплетено заоране з молок…
І навіть втохомирилось розгніване
Що випало до цього від чуток…
18 - 19.07.2024.

Шугання, свисту й прохолоди
Вітрів чомусь давно нема, -
Заціпеніли теплі води
І верб стривоженість німа.
Ні коливання очерету,
Ні шелестіння в'ялих трав, -
Мов у невидимі тенета
Одвічний рух вітрів попав.
І втихнув мовчки, бо покірно
Скоривсь вмілості ловця, -
Тому, мабуть, малоймовірний
Повів бажаний вітерця.
19.07.24

У дні безбарвні чорна самота
Впивається своїм байдужим оком.
Мені наснилась дівчина проста
З обличчям світлим, поглядом глибоким.

Я йшов назустріч. Вже розтанув сніг,
Дивилося на нас блакитне небо.
Тримав букет я квітів польових
І знав: троянд червоних їй не треба.

Ми недарма пройшли цю довгу путь.
Тепер - удвох. Усупереч та попри!
Дай руку! Я благаю! Тільки будь!
Скажи мені, що все в нас буде добре!

Промінчик теплий весняних очей
Мене зігрів! Нехай співають ліри!
Ми ще багато пройдемо алей!
Повір мені! Бо я тобі повірив!

Забувши про недавню сивину,
Крокуючи дорогою сумною,
Я вигадав ту дівчину зі сну
Та усмішку її взяв із собою.

Солодкий сон, цей вигаданий шлях,
Торкнувся серця запашним волоссям.
В реальності тримаю я в руках
Один квиток в мою найближчу осінь.

- Питаєте, чи знав я Богуна? –
Старий не став з отвітом поспішати.
Узявся по кишенях щось шукати
І, зі словами: - От же де вона! –
Дістав з кишені люльку. Взяв капшук.
Набив старанно зіллям. Затягнувся.
Тоді лиш до розмови повернувся,
Узявши люльку у тряский п’ястук.
- Доводилось Івана зустрічать.
По молодості, ще. Іще до Хмеля.
Часи у нас і нині невеселі,
А тоді ж ляхи спромоглись здолать
І Павлюка, і Гуню, й Остряницю.
Скупали Україну у крові.
Розбіглися по світові живі:
Хто в Дике Поле, хто і за границю.
Я розрахунки з паном своїм звів –
Спалив стодолу клятому й подався.
На Запоріжжя повз Кодак пробрався,
Пристати у курінь якийсь хотів.
А там залога ляська вже стоїть.
Ледь не схопили. Довелось тікати.
В степу самому важко промишляти,
Бо ж можна і чамбул татарський стріть,
І татів, що чимало їх було
По балках і байраках. Сторожили
Шляхи-дороги. А кого зустріли,
Того до раю душу віднесло.
На одному з дніпрових острівців
Землянку собі викопав, в ній крився,
На звіра полював та жити вчився.
На все життя мені уроки ці.
Якось козу я дику вполював,
Яких тоді в степах було багато.
Хоч вцілив та не вбив, рвонула, клята,
А я за нею по сліду помчав.
Уже здавалось – от-от дожену,
А вона раптом з балки та й нагору.
Я також схилом видряпався споро
Й козу побачив…Але не одну.
Вона уже лежала. Навкруги
Кінні стояли люди незнайомі,
На мене позираючи при тому.
Тікати пізно та й не до снаги.
Один, по виду – їхній отаман,
Спитавсь до мене: - Хто такий, козаче?
І де він козака в мені побачив?
А я стою, дивлюся, як баран.
- Чого мовчиш? Чи язика нема?
- Та є. – озвався я. А що казати?
- Ти сам-один чи тут таких багато?
Я до того очей не підіймав
Та ж зважився, на нього подививсь.
Стояв біля коня він вороного,
А той губами тягся все до нього.
Хто ж він такий – той мій незваний гість?
На зріст – середній та, однак, кремезний,
Такого не звалити – наче, дуб.
Темно-русявий теліпає чуб.
І світлі очі, погляд - наче лезо.
- То ти один, чи ще ватага є?
- Та сам-один. – наважився сказати.
Став поспіхом про все оповідати,
Про те, як склалося життя моє.
Він мовчки усе вислухав й сказав:
- Загонщиком у мене хочеш стати?
- А то кого я маю заганяти?
- Тих, хто би людям жити не давав:
Татари, таті, ляхи, москалі…
- Чому б і ні?! З такими я готовий/
Пустити їм хоч цілу діжку крові,
Щоб менше було горя на землі…
Отак я вперше Богуна і стрів.
Він – козак вільний, як любив казати,
Не просто взявся по степу блукати –
З забродами війну постійну вів.
Метались ми загоном по степах,
То десь чамбул татарський перестріли
І його здобич у бою відбили,
А то ловили татів на шляхах.
То на черкесів із донцями йшли,
Бо ж ті донські станиці грабували.
Купецькі каравани переймали,
Що бусурмани по степах вели.
Наш отаман нікому не служив –
А ні царям, ні королям ніяким.
І москалі для нього, і поляки –
Однакові були. Він тільки й жив
Свободою та степом. А війна –
Його стихія. Хитрий, обережний,
Нахабний, коли треба, бойовий,
Він безоглядно кидався у бій,
Коли до нього зготувавсь належно.
Удачливий, сміливий, чесний був.
Даремно кров не проливав ніколи.
І рівних не було йому у полі.
Неговіркий. Від нього я не чув
Ніколи про його життя-буття.
Це уже хлопці часом на привалах
Про отамана переповідали,
Хоч і самі не знали до пуття.
Було йому десь сорок літ тоді.
Шляхетського був роду, не простого .
Приїхав батько із Литви у нього,
Маєтністю над Бугом володів.
Сусідів-ляхів розуму учив,
Коли на його землі позирали.
А, коли наливайківці повстали,
До них пристав. Немилість заслужив
Від короля. Той землі й відібрав.
Щоб синові життя порятувати,
До німців мати здумала віддати.
Навчився. Кажуть, кілька мов він знав.
Сам, навіть, чув, як він з купцем одним
Щось жебонів на мові невідомій.
З Німеччини не повернувсь додому
Та й де то був, спитати, його дім?
В Варшаві зупинився при дворі
У короля. Та скоро те обридло.
Душа його свободи прагла, видно,
І він тою свободою горів.
Король добро дав і Богун подавсь
До Кодака, аби у нім служити.
У степ широкий на татар ходити.
Щоправда, довго там не залишавсь.
Його на волю у степи вело.
Фортечні стіни волі не давали.
Коли уже нестерпно зовсім стало,
Його на Січ козацьку потягло.
Та в козаках, що були на Січі,
Він не знайшов підтримки, бо ж стояла
Тоді залога ляська там чимала.
Тож козакові лиш сиди й мовчи.
Тоді й зібрав охочий він загін,
Щоби в степу гуляти вільним вітром.
Що захотів би, те і став робити.
Отут й відчув, нарешті волю він…
Так от, багато часу не пройшло,
Як я пристав до Богуна. Стояли
Ми в балці над рікою, спочивали.
Ще тільки-тільки сонечко зійшло.
Аж тут сторожа мчить. І привела
Якогось козака ледь-ледь живого.
І скоро ми довідались від нього,
Що їхня валка саме з Дону йшла,
На Січ верталась. Як на перевіз
Казанський саме добулись і стали
Та переправу через Дон почали,
Тут москалі де тільки і взялись.
Напали раптом, вирізали всіх.
Добро забрали, що везли додому.
Порятуватись удалось лиш йому.
Та й то, що він вже річку перебіг,
Бо ж у сторожі був. Заледве втік.
Летів, бо гнались, встиг коня загнати,
Та дяка Богу, зміг порятувати.
І ледве не заплакав чоловік.
А отаман, як тільки то почув,
Весь запалився раптом: - От же кляті!
Хіба таке ми можемо прощати?
А я ж до них прихильний досі був!
Полон відбив татарський, відпустив
Всіх москалів без викупу на волю.
А скільки разом воювали в полі,
Орду ганяли, брали «язиків»?
Здавалось, зараз скочить на коня
Й помчить у степ. Але того не сталось.
У нього нас десятків сім зібралось.
З таким загоном мчати навманя
Він не схотів. Гінців порозсилав
До отаманів, що десь поряд були.
І двоє днів відтоді не минуло,
Коли Ігнатов з Хомутця примчав,
З Лубен Клеменов, з Кодака Федько.
Тож нас дві сотні скоро і зібралось.
В поході всі Іванові скорялись.
Ми степом й подалися отак о.
Від перевозу Борівського ми
Вже за добу до Дону аж домчали.
Та ж коней запасних з собою мали,
Шляхами уже їздили тими,
Тож і не дивно. Біля Дону вже,
Поки наш стан у балці розкладався,
Богун одразу ж у дозор подався.
Бо він не ліз ніколи на рожен.
Я з ним подався. Берегом пройшли
Ріки, що, наче, Богучаром звалась.
На пагорб понад річкою забрались,
Звідкіль глядіть околиці змогли.
Так, звісно, москалі ще тут були.
Як видно, на загони розділились.
Одні на тому боці зупинились
І халабуди у ліску звели.
Другий загін на цьому боці став.
Тут колись кріпость земляну зробили:
Вали звели та вкруг ровів нарили,
Ще і острожок між валів постав.
В острожку було з сорок чоловік,
На тому боці більше сотні, мабуть.
- Я думаю, ми з ними зможем зладить.
Вже більш не зачіпатимуть повік.
Вернулись в стан. Богун команду дав,
Аби Ігнатов із людьми своїми
Тихцем пробрався, непомітний тими
Й на березі засідку влаштував.
Як тільки з того боку попливуть
На цей у поміч – хай їх зустрічає
Вогнем мушкетним. Не пустити має.
Діждав, поки Ігнатові дійдуть
Й підняв загін. Опівдні вже, мабуть,
Як ми зненацька викотили лавой.
Ті ж у острожку знали свою справу.
І скоро вже в лице мушкети б’ють.
Ми всі з коней, ударили в отвіт.
Дзижчали кулі, дим здіймався вгору.
На тому боці зрозуміли скоро,
Схопили зброю, на човни, на пліт,
Що наготові у кущах були.
До середини лиш ріки дістались,
Як із кущів мушкети одізвались,
То наші козаки вогонь вели.
Ті із човнів стріляти почали.
Але куди, бо ж наші поховались,
Вони ж відкрито у човнах бовтались,
Як на долоні у стрільців були.
Звалились в воду кілька і тоді,
Човни назад взялися розвертати
Та і по наших з берега стріляти.
Та кулі ті нам не страшні були.
Без помочі острожок залишивсь.
Тепер його вже можна сміло брати.
Богун не став, одначе, поспішати,
Він з пагорба ще добре роздививсь
І спланував все наперед, мабуть.
Отож, одним він повелів стріляти,
Щоб москалям спочинку не давати,
Других відправив очерет добуть.
А воно ж травень. Очерет стоїть
Сухий стіною. Шаблями рубали
Та до острожка поряд і складали.
Ще і водою повелів полить.
- От, викине знов фортель отаман, -
Казали козаки, що добре знали.
Бо з ним у справах вже не раз бували.-
Обкуримо, напевно, вражий стан.
Як купа вже добрячою була,
Надвечір, ми її і підпалили.
Затріскотіло, димом повалило
І хмара та стелитись почала
У бік острожка. Уже скоро він
В диму сховався. П’ять хвилин і раптом
Із диму люди стали вибігати,
Від диму задихались, як один.
А ми одразу ж і приймали їх,
В мотуззя брали. А хто опирався,
Той там навіки на землі й зостався.
Вже скоро пов’язали геть усіх.
А, пов’язавши, на коней бігом
Та і у степ від Дону подалися.
Зо три версти від’їхали, взялися
Здобутку роздивлятися свого.
Полонені – охочі з козаків,
Що згодилися в степ іти служити,
Якусь собі копійку заробити.
Чи ж в нашому загоні не такі?
Спиталися, як далі з ними буть:
Чи відпустити, чи з собою взяти?
Вони ж гуртом всі почали прохати,
Що з нами разом у похід підуть.
А зайва шабля не завадить нам.
Тож узяли. На Сіверський помчали.
На тому боці спочивать не стали.
Над Міусом пройшли було, а там
Широку сакму у степу знайшли.
Ще зовсім свіжа – дня не проминуло.
Орда з-під Курська, певно повернула.
Ясир великий при собі вели.
«Читати» сакму кожен з нас умів.
По ній судити – кілька тисяч мала
Ота орда. Нам сили б не достало
Її здолати. Та ж Богун схотів
Пошарпати хоч трохи ту орду.
Коней забрати. За табун хороший
Отримати можливо купу грошей.
Отож ми й подалися по сліду.
Ішли й недовго. В балці у одній
Орда спинилась, щоб відпочивати.
По балці вогнищ розвели багато.
Ясир сидів у центрі між вогнів.
Та нам ясиру того не дістать.
Нерівні сили. Та й чого вмирати?
Щоб москалів з полону виручати?
Діждались, як татари вклались спать.
Коней пустили пастись по траві.
Табун сторожа, звісно, пильнувала.
Та в Богуна вже думка визрівала,
Як би табун той у татар він звів.
Аж на світанку, коли сон міцний,
Богун загін наш розділив надвоє.
Одну взяв половину із собою,
Щоби орді раптовий дати бій.
Ми налетіли на татарський стан
Із гиком й криком, стали шматувати,
Стараючись найперше налякати.
Богун затіяв, звісно той обман,
Аби другий загін щосили мчав,
Поки метались балкою татари,
Зненацька на табунщиків ударив,
Табун зайняв і в степ його погнав.
Пройшлися краєм ми тії орди,
Що потоптали, кого порубали,
А далі схилом в степ помчати мали…
Я, звісно не чекав зовсім біди.
Уже татар проскочили та враз
Туге вхопило щось мене й звалило
З коня в траву. Я підхопивсь насилу
Та з ніг звалився знову в той же час.
Аркан татарський туго затягнувсь.
Не вирватись. А наші вже далеко…-
Цей спогад дався дідові нелегко.
Він з люлькою до рота потягнувсь.
Але у ній вогню вже не було.
Поки розповідав, все перетліло.
Та на душі ще не переболіла,
Його біда – отой страшний полон.

Коли забракне чуття, і тому говоритимеш прозою,
Коли здаватиметься, що усі слова,
Мов на вітер
Нанизане листя розсипається по землі
Шелестить в цьому вихорі смутку і безнадії,
Я повторю: не смій! Убиратись у схоплений відчай,
Я повторю: не смій! Помирати в пустих небесах,
Говорити, що більше немає ніякої віри
У те, що всі книги і фарби осінньо горять
І те, що боги погоріли в обіймах літер,
Про те, що любов лиш забава в лихих руках,
Що немає ніякої правди, що сонячне світло
Стікає сльозою в залитих від втоми й безсоння
І тьмяної смерті в твоїх почорнілих очах.
Це світло в тобі,
Воно на повіках твоїх, колихається й скрапує
Воском, розпеченим оловом,
Знай,
Піднімається з гирла твого перебитого серця
Променем,
І промінь до променя, і словом до слова
Тече
За край.

10.07.2024

Що не так? Чи сюди не звертають з доріг?
На вустах вороння і зневажливий сміх.
Я би далі промчав - у спокійнішу ніч,
та втомився мій кінь і мете зусібіч.

- За притулок, господарю, дам дві ціни.
А одежі брудні, бо вертаю з війни,
де не те щоби виграв, але не програв...
Дивні очі у тебе - з огнями заграв.

- Ще вина! Й вороному досипте вівса...
А обличчя навкруг, як нічні небеса.
Навіть хміль не бере! Чи й видіння дурні,
мила панно, ви начарували мені?

Чи пояснення інші загадці простій -
як любив я без відповіді, без надій?..
А розмови навкруг про мороку з людьми,
і зітхання липкі й ворушіння пітьми.

І господар глядить, як рибак на улов,
багрянить рукава винна пляма, чи кров.
Задрімав я в теплі, у щемкій далині,
та пробудження стало дарунком мені.

Ніж так близько, і інші - у помах руки.
Кінь іржав, попереджуючи, це вовки.
Знову брате рятуєш! Напевно для краль!
І в долоні заграла гартована сталь!

І кричав я, рубаючи морди криві:
- Мила панно, ви на-ча-ру-вали мені?!
І хрипів, під тілами згинаючись, їй -
що любив і без відповіді і надій...

Не засуджую – не кохала і все,
і до гриви схиляю, все нижче, лице.
І пливу над снігами, і серцю не жаль
в рідну твердь віддавати багряний кришталь.

2004 - 2024

Слова і музика В.Ляшкевича

Восьмий поверх вже під першим
А під’їзд порожній, ось
Небо згарищем підпершись,
Перекинулося в щось…
А автівочки, що поруч,
Враз позбулись коліщат
Вирва зліва і праворуч
Хтось над ними затріщав…
Повен двір і плачу й крику
Мать твою, так це ж війна…
Ну і хто тепер з нас дикий?
Підскажу усім - русня!!!
3.07.2024.

Як легко можна словом обпекти
Тендітну ауру людини,
Неначе сир блакитний посікти,
Не відчувать химер провину.

Шубовснути камінням в океан
З усмішкою, бо все ж на троні.
І що Медузі до відкритих ран,
Коли їй зручно в фаетоні.

А ти тримайся, бо життя одне.
І щоб не сталось в цьому світі,
Образу не ковтай, і це мине.
У правди гілка у суцвітті.

Ти, за справжню любов, не губи,
надихай, як бувало раніше,
бо ще здатна поцілити віршем
у самісіньке серце снаги.

Вразить лагідним поглядом і
залюбити до млосної смерті.
Легше шкіру з невинного здерти
і ходити в овечій самій

ніж плекати на людях гріхи,
поклонятися царству природи, —
як лоза виноградна не вродить,
то вина не наллєш у міхи.

Янгол білий на правім плечі,
а на лівому — чорний, мов сажа.
Хто кого у бою переважить? —
бач, за душу схрестились мечі!

Сняться: пекло і райські сади...
Спека плавить засніжені скроні...
Світ вмістився у кволій долоні,
як не втримаю то — не суди.

17.07.2024р.

І голод нас мучив, і болі стрясали,
Але ми стерпіли й сильнішими стали, –
Не втратили пам’ять і втримали віру,
Що можем здолати підступного звіра.
Він розбрат посіяв і зроджує чвари,
Щоб дужче принизить й сильніше ударить, –
Вбиває нещадно й улещує гладко,
Щоб стали рабами козацькі нащадки.
Нам зраджують друзі, а недруги множать
До нас скрізь відношення тільки вороже,
Але ми невдовзі сусідам на заздрість
Зумієм здолати усі негаразди.
18.07.24

Метелик вилупився вранці,
попереду ще цілий день.
Розправив крила він у танці,
у морі радісних пісень!

Приємний бриз, червоні маки,
рулади голосні цикад,
а на загал: прямі ознаки –
усе складається на лад.

Яскраві квіти манять очі,
пилок – смачний до забуття.
Далеко красеню до ночі,
попереду усе життя!

В минулому лишився кокон,
а насолоди – аж за край.
Та сонце з іншого вже боку –
пора збирати урожай…

Уже і вечір на порозі,
зоря багряна у воді…
Для кого мить, у когось – розділ,
а він отак життям пробіг!.

І знов яйце, тоді личинка,
а потім гусінь, кокон знов.
Уся стезя – мала родзинка
гірко-солодка, як любов…

Хотілося - в майбутнє, за вітрилом!
Бажалося - вперед, назустріч снам!
Надати шанс слабким терплячим крилам
Забути назавжди останній злам.

Єдиним рухом, сильним чи безсилим,
Наперекір залізним стусанам
Перетворити на квітковий килим
Міський майдан, що посміхнувся б нам.

Ішов кудись, не дивлячись під ноги.
Перекриває радісну дорогу
Розстріляних надій сумна стерня.

Немов під впливом імпульсів магнітних,
До вулиць милих, рідних, заповітних
Прийду, але це буду вже не я.

Вечір, вечір, вечір, вечір…
Днем теж саме, в ніч також
Біль відмовився від втечі
Трохи втомлений, отож…

Ним зав’язані шнурочки…
Закінчився вихідний…
Головні у нас візочки
Користуюся одним…

Світло знову запізнилось…
Сіра зона кажись знов
Добре що пахуче мило
Без відмови і розмов…

Правда, тут з водою жмурки
Три краплиночки дощу…
Кажуть, що сусідські урки…
Розберуся, не прощу

Вечір, вечір, вечір, вечір…
Кіт в обіймах… спільний сон
Як огорне шию, плечі —
Наче справжній покемон…
4.07.2024.

В луганських степех зацвітають цвіти,
Кратність повсюди мої воронці.
Їх топчуть жахливі ці люди
У формі воєнной із ружжом на плечі.
Їх ноги,обуті в воєнную обув,
Ступають по нашій землі.
Шаги їх широкі, ідуть Загребущі,
Хватають усе на путі.
Послухайте, люди, їх много усюди!
Сховайте від них воронці.
Сховайте дома, і будинки замкніть на замки.
Закрийте всі двері, запріть калітки.
Накиньте на вікна вночі чорні штори.
І виключіть свєт, погасіть каганці.
Хай морок цей чорний накриє довкола,
Спасіться од них, врятуйте живих
Не дайте стоптать мої воронці.
Сховайтесь, мовчіть, балакать нільзя
Не можна кричать ілі плакать.
Не можна сміяться, ліш тіки мовчать.
Улибку сховати на завтра нам нада.
І слухати тишу, і мовчки кричать.
Прийшли вороги не можна стогнать!
Не бійтеся, люди, вони тут усюди.
Прийшли уночі як ті крадії
Лиш ноччю ступали вони по полях
Топтати пшеницю і соняшник наш,
Зайшли в огороди і рили окопи,
Були хазяйни, а не просто в гостях.
Стоптали цвіти, порвали листки,
Іщєзли із поля мої воронці.
А утром ппроснулись усташії люди,
Росплющили очі, руїни усюди.
Потоптані трави, обпалені квіти.
І діти в підвалах,Їх нікуди діти.
Заплакані всюди стоять ясени,
Тополі берези схилили гілки,
Затихли в садах солов’ї.
Мовчить все довкола, благає спасіть
Не можемо жити, вмирають всі квіти
І воздух став спертий, від гарі й землі.
Ей люди, не спіть ,розкрийте ви очі!
Уже у чужій оказались давно ви страні.
У іншій країні так важко вам жити.
Ховаться в підвали, бояться сказать,
Терпіть перевірки, обходи дворів,
Пускати в будинок вояк в сапогах.
Ховать телефони в рядно під кровать.
Заперти ворота і просто мовчать,
Бояться сусідові лишнє сказать.
Лиш серце все помнишь
Як було до цього, якою свобода була.
Ми вільно жили, усе говорили
І квіти усюди на клумбах цвіли.
В луганських степах не цвітуть воронці.
Там морок усюди, зруйновані долі
Немає свободи, немає там волі.
Вмирає тихенько луганська земля
Нема її бувшої більше нема.

Я народився! Акушер...мамуся...
Заплачу - голосом до них озвуся!

І що це? Гучно звук тривоги лине.
В очах дитяти подиву краплини.
Та крик життя долає звук сорени,
На цій землі вовік Благословенній.

Матуся сина пригорнула, ще невміло:
"Перша тривога...Чуєш, відгуділо..."

Земля розпечена, як деко,
Уже в тінистому садку,
Де, знемагаючи од спеки,
Ховаюсь нині в холодку.
Прибите курявою листя
Сивіє сумно на очах, -
Нема відтінків кольористих,
Але удосталь є комах.
Від комарів і мух одбою
Мені стражденному нема, -
Повзуть, кусають - непокоять
Не криючись і крадькома.
Пітніє тіло, сохне в роті,
І голова болить щомить,
Адже нечувана духота
В краю моїм щодня стоїть.
17.07.24

Мені сказали: "Годі сумувати!"
Але наснився старший брат журби -
Маршрут мого дитинства - номер п"ятий,
Кінцеве коло. Ввічливі дуби.

Вагон червоний, "Місячна соната"
І вечір пізній, майстер ворожби.
Запитую: "Хіба я винуватий?"
А відповідь: "Тримайся! Не зганьби!"

Колись було інакше. В темпі "скерцо"
Відтворювало ритм надії серце,
Навчила вальсу радісна зима.

Тепер мене, людину без обличчя,
Так невблаганно за собою кличе
Старий трамвай, якого вже нема.

Від Мени й Азова
йде говір і мова
що слід берегти як
зіницю.

Чужинців нахабство
нас зводить у рабство
бо не берегли ми
різницю.

Чи спротив вчинити
та зайд всіх спинити,
аби хоч в землі цій
зостаться!!!

Чи всупереч долі,
без Отчої волі,
із наших країв геть
податься???

Ні, геть чужих ролі!
І в лісі, і в полі
дай Боже самими
вправляться!

16.07.2024р.

«Калігула. ...Геліконе! Геліконе!
Ні звуку, знову ні звуку...»
Альбер Камю

Він і досі взиває: Геліконе! Геліконе! Прийди!
Де мій місяць, скажи, де безсоння із римського неба?
Упіймай, почерпни, принеси хоч відбиток з води
І втамуй неможливе, що тут до нещастя нестерпне.
Все брехня, що наш Всесвіт на спині тримає Атлант,
Що любов не відступить, довіра непевна і мова
Витинає своє пишнослів’я про втрачений сад, —
Віддає лиш слова та мовчати про біль не готова.
Ти зникаєш у ніч, ти тікаєш від тіней моїх,
Що біжать за твоїми, кричать мов Еринії Кая.
Де ж мій місяць, скажи, чом він досі регоче вгорі,
Недосяжний, як бог? — ось у чому прокляте питання.

12.07.2024

Нудьга зими з похмурістю її -

пустеля передгір'їв неприхильних...

Там пагорби видніють вдалині,

за ними, відчуваю, море й хвилі.


Імла й дощі там. Вгадую я їх

за свіжістю, що долітає звідти,

по хмарі в пасмах, сивих та блідих,

що вздовж хребтів спливають ледь помітно.


Дивлюсь навколо. Спокій дав коню.

Прадавній чоловік в мені хмурніє:

Як прагне серце даху та вогню,

коли вечірні в горах вітровії!


Але чому ж так вабить те, що там?

О море! Ти з одвічністю зріднилось!

Тому, мабуть, буремне, й ближче нам,

ніж радощів земних коротка милість!



Березень 2018 року.

Пів години до відбою
У підвалі кілька пар
Ти да я, та ми з тобою
І на всіх один ліхтар…

Він із нас найголовніший —
Тут присядь, туди не лізь
І забудь про свої вірші,
Ними геть пропахло скрізь

Вже й дібрались до підвалу
До відбою… важкі дні
Простелись, почни помалу
Ну а що… поки одні

Рими поруч поцілунка…
Стиль нічного барбекю
І у розмір палітурка
І нехай, перетерплю…
5.07.2024.