Дзвони...Дзвони...Дзвони...Дзвони!

Сива туга каяття.

На безцільні перегони

переведене життя.

Гомін...Гомін...Гомін...Гомін!

У нікуди мертвий шлях.

Ніч.Тривога.Давній спомин.

Тихий смуток у очах.

а ти приходиш
ніч приводиш сиву
і відчай глухо гупає у скроні
вода жива простягнена в долонях
поривом щирим віддано й красиво
неприйнята у чорний грунт стікає

і самотина серце обпікає
і гомонить душа моя з тобою
а ти не чуєш

інші дні настали
сховали згадку дати збайдужілі
і треба б відійти
бо то не діло
так серце під зневагу підставляти

жалю немає місця там де сила
оманливо відвагу демонструє
а ти приходиш
та мене не чуєш
і відчай розтікається по жилах
терпкий

і спрагло жду,що зазоріє
я б відійшла набік
та ще не вмію
твоє осяяння дивне
забути

2011

***

Лета бабьего слепые паутинки
Золотеют, словно Божья кровь.
Тут я бегал, позабыв ботинки,
Тут без слов писал про отчий кров…

Памятью душа тут обрастает:
Песни бабушки, тугой травы кристалл.
Словно вышел я из волчьей стаи
И коней на белом поле крал.

Мне пилось и умереть хотелось,
Как бессмертный умирает лес.
А в стихах расписывалась смелость,
Как последним словом на стволе…

Золотые, тонкие листочки –
Осени сошедшей маяки.
Самогонка.
Огурцы из бочки.
Небо – рыбы полные садки.

Можно жить, хотя и привкус вязкий,
В эту пору, с Богом без орды.
Пуповина…
Гроб…
Блины…
Коляска…
Лета бабьего слезоточивый дым.

Робкое и ласковое Солнце,
С ним уже не лето – осень ждём,
Как холодный кофе, чай на донце,
Как звезды снежинку под дождём.

И в судьбе порою этой самой
Воскресают призраки тоски.

Осенью опять уходит мама,
А стихи приходят без строки.

На морі широкому, морі гіркому, солоному
достигло колосся, взяло самоцвіти з глибин.
Бамбуково
стебла
дзвенять золотими колонами.
Здивовані рибки пронизують сонячний клин.

Пора жнивувати.
Виходжу з серпом рано-зоряно.
До ниви моєї – ой лелечко! – світ неблизький.
Хлюпочеться море –
несіяне,
зроду неоране –
Шепоче-розказує засутінкові казки.

…І виросла квітка. Червона, розкрила опівночі
жар-серце своє –
розцвіла на спокусу юрмі.
Одна тільки ніч…
А Купайло сміялося, їдучи
верхівками сосен на чорно-сріблястім коні.

Хто зірве її – заговорить звіриними мовами,
побачить крізь землю усі таємничі скарби.
Іди ж бо, іди! Все чекає тебе. Налаштовано.
Ще крок – і настане.
Зроби його швидше.
Зроби!

Та знай, що навіки душа перестане молитися,
крізь товщу віків – лиш для тебе! – повстане страшна,
загускла, як мед у труні стародавнього витязя,
праістинна Магія… барви терпкого вина.

Розправить крило – і закриє півнеба, півпростору.
Розплющиться… гляне у вічі – наповнить ущерть.
Відчуєш, як десь у тобі щось коріння випростує…
Віднині ти раб. Не розірве кайданів і смерть.

Чи жив, чи не жив…
чи помер…
чи безсмертний?
Незнаємо.
Всі трути на світі – без болю! – відчуєш на смак.
Ти знатимеш все. І від того знання не сховаєшся.
Те буде насправді. Але не тоді і не так.

І змучені мізки відмовляться знати і мислити.
Протерта до дір, переживши всі біди, душа
злетіти не зможе. Лиш немічним променем висвітить
дорогу пряму під зорею малого Ковша.

І прийдеш до тями…
Свистітиме серп понад хвилями.
Колотиме ноги стерня. Сіль пекуча – до ран.
Ти жатимеш хліб, що на морі під вітром не виляже.
Гіркий і солоний.
Отруйний.
Як дикий дурман.

Щоранку, замкнувши в глухій глибині темні порухи, –
до праці тяжкої – без користі і без мети.
Довіку – без думки,
без слів,
переповнений мороком…
Розплата за диво. За прагнення в інші світи.

2010

Ну що, мій непутящий фЕрте?
Чи хочеш ще словесної січІ?
Та я воліла б ліпше вмерти
Ніж гнити заживо у золотій парчІ.
Аркан на душу, у безпеці плоть.
Вечеря — вермут з трюфелями…
Все ж краще повернутись до лахмоть,
Ніж витись плазуном попід ногами!
Не потягну того, у що впряглась —
Настільки не кохаюся у скарбі.
Свободи кришталева іпостась
Торкнулася до серця ляльки Барбі.

Одвертя днів чи їх омана
Ніколи нас не розмине.
Смакує яблуком кохана,
Не помічаючи мене.

А я тону у світлій вроді,
Радію нищечком собі,
Що ці вуста, ці очі горді
В моїй прописані судьбі.

Ти озирнулась...
Усміх милий
Нараз осяяв день, літа,
А ще додав одваги, сили -
І я немов молодшим став.

Хто мліє бовваном, хто тішиться тванню, –
А я в сріблі ночі зрікаюсь!
У місячнім сяйві доріжка – Цвєтаєва,
Намарно марина, здригаюсь.

Хто ліплений з глини, з ребра таким робом –
В могилу з надгробним ладунком…
– Мені, гейби купіль із пінистим лоном
Моїм незбагненним чарунком!

Нанизані серця, упіймані сіттю
Шаленцю мого самовілля.
Мене… – хтів би кучері плетені хіттю?
Земного не знайдеш ти зілля.

В знесиллі граніту об ваші загини,
Хвилююся, знов воскресаю!
Здоров була, піно! Розкошами піни –
Я Неба хвилясто торкаюсь!
25.08.2011р.

*********
Кто создан из камня, кто создан из глины,-
А я серебрюсь и сверкаю!
Мне дело - измена, мне имя - Марина,
Я - бренная пена морская.

Кто создан из глины, кто создан из плоти -
Тем гроб и нагробные плиты...
- В купели морской крещена - и в полете
Своем - непрестанно разбита!

Сквозь каждое сердце, сквозь каждые сети
Пробьется мое своеволье.
Меня - видишь кудри беспутные эти?-
Земною не сделаешь солью.

Дробясь о гранитные ваши колена,
Я с каждой волной - воскресаю!
Да здравствует пена - веселая пена -
Высокая пена морская!
23.05.1920г.
М. Цветаева

ОСТАННІЙ ВАЛЬС

Графине, бyдьмо, не журіться скрутно,
Я пам’ятaтиму чарí́вну-лéле Вас.
Наших молитв Всевишньому не чyтно,
Станцюймо ж, люба, цей останній вальс.

А Ваші очі бли́скають ставкáми
(В кружлянні прощавальному танóк),
Вони – як рóси, всипані степкáми,
В глиби́нній сині рaнніх волошóк.

Не плачте, мила, краще мимоволі
Танцюйте вeсело, як на балy, на біс,
І усміхайтесь в кожному півколі –
Не ко́штyє гра долі Ваших сліз.

Павло Гай-Нижник
27 серпня 1991 р.

* * *

Ми лежимо́ давно уже чужі,
Більш не закохані у мрії лазуро́ві.
Здаємся спільними ми ще зорі́нній млі -
Могильники колишньої любові.

Я ніч в дарунок твою не візьму,
Ти ж в згадках сліз цілуєш мої руки
І кличеш знадливо в солодку свою млу,
А я себе звільнив з цієї муки.

Павло Гай-Нижник
19 серпня 1991 р.

* * *

Розмови наші тихі вечоро́ві
І погляди в зоріннє небо те...
Тоді нам бу́ли ночі кольорові
І бачили, як рута нам цвіте.

Та ви́дко мріями занадто ми упи́лись
Й садочки рути – у́яви рясні́,
І в спільній зірці, вийшло, помилились,
А кольорові ночі були в сні.

Павло Гай-Нижник
9 серпня 1991 р.

* * *

Заховай нашу тайну у груди, у серце,
у душу...
Заховай у розсипані перли
кохань.
Заховай ї’ туди, де як ве́рнуся,
я знайти мушу,
Заховай, щоб ніхто вже не мав
сподівань...

Нашу тайну, що зо́рею ніч
осяї́ла,
Ти в народжену жінку від всіх
заховай,
Щоб вона потайки́ в тобі буйно
рясні́ла
І розкві́тла, як мовлю в листі:
Зустрічай!


Павло Гай-Нижник
9 серпня 1991 р.

* * *

Якщо її зненави́дів,
Повір, ти все ж таки кохав.
Любо́ве, скільки ж “інвалідів”
Ти наплодила! Скільки страв
Отруйних ти серцям зварила!
І скільки знищила у них
Святої ніжності і віри
У торжество твоєї ліри.
О, скільки погубила тих,
Хто сліпо йшов стежка́ми тво́ми,
Хто теорем ще взнать не встиг,
Хто вірив ли́ше в аксіоми.

Павло Гай-Нижник
28 липня 1991 р.

* * *

Ленін, Сталін, Горбачов –
Різний блиск одних підков,
Різний скрегіт ярма мoго,
Миколаєвого тoго,
Що колись на рід весь мій
Начепив цар Олексій.

Зради, сва́рки, заколóти,
Мерлі, здохлі, патріоти –
Шлях московський крізь віки –
Українські Соловки
Стогнуть, плачуть у Сибіру,
Кров’ю спри́скуючи віру.

Духу Храм – у тіла хлам!
Із сміття – в нове життя!
Ми з сусідами блукаєм,
В них чомусь себе шукаєм.
Пишем, плачем, пам’ятаєм,
Жéбраєм і забуваєм,
Що є інший в душах Борг,
Що в особах наших – Бог…

Павло Гай-Нижник
25 серпня 1991 р.

*
В рядочку кожному почуєш крик
Душі моєї,
Може, голос чайки.
Поглянь – махає
Втомленим крилом.

Яка iронiя жорстока

Сквозить у долиних очах,

Як проглядає шлях непевний

По згорених давно мостах.

Як в заколоченій будівлі

Спалахує в вікні свіча,

Й згинається спина раптово,

Немов під посвистом бича.

І вигоєна часом рана

Знов кровоточить і болить,

Хоча минуле повернулось

Лише на мить, убогу мить...

2010

Порожньо.Так на серці порожньо,

Й на думках вуаль.

Голосно.Душа стогне голосно -

Розладнаний рояль.

Боляче.Було нестримно боляче,

Як рвалася струна.

Вірила.Тобі я все ще вірила -

Наївна... чи дурна.

Отрутою.Підступною отрутою

Ти серце спопелив.

Байдуже.Для тебе було байдуже,

Поранив ти, чи вбив.

Вижила.Я у пожежі вижила,

Але душа німа.

Музика.Там, де дзвеніла музика,

Зосталась лиш луна.

2009

Зачем придумали стихи?
Неужто в прозе места мало?
Чтоб рисовать любви штрихи,
Душа простор иной искала.

Сплетая кружево из слов,
Хотела истин отраженье,
Вдруг замерла среди стихов,
В свое глядя изображенье.

Пародія

Слава Богу, дотягнув до літа!
Яблук з’їв – дурні пропали сни.
І душа віджúла – не прибúта,
Мотузкá сховав аж до весни…

Папороть у ніч? То байка дáвня.
Мила зрадить? Ов-ва – стільки б справ.
Так кипить в обох у жилах з… травня,
Що там в скло – у кόму би не впав!

І не вчіть – я сам молитви знаю…
Вечір. Натовп. Верби. Солов’ї.
Вже Венеру вп’яте обіймаю!
Ні! Найкращу стáтую її!

25.08.2011

І
О скільки їх відкрито вже снагою
цвітінню пристрасному! - і такою
сумною далі взято пеленою!..
О їх іще втішатиме любов,
і змучене зітхання казанов, -
та тільки Дон Жуан не стане грою
для кожної Жаги його покрою.

2011

Пробігає вітер комишами,
каламутить дзеркало ставка…
Ти вже спиш,
а я з товаришами
довго ще сиджу на колодках.
І ніхто не знає ще,
для кого
пахнуть матіоли під вікном.

Повз твій двір усі мої дороги
в вечори,
напоєні вином.


1964

Вітаю. Не змінились. Молодчина.
Як діточки? Ростуть? Летить життя.
Ваш чоловік в одному класі з сином
Моїм навчався, ще як був дитям.
Як був… Тепер далеко в закордонах.
Вже кандидат. Сім’ю туди ж забрав.
Такий… холодний. Дуже рідко дзвонить.
Я розумію: в нього купа справ.
Один він в мене, більше не родила.
Завжди чомусь був проти чоловік.
Казав, що діти надто вередливі.
Коли б тоді та й розум голові!
Шкодую. Дуже холодно ночами.
Відавна з чоловіком не спимо.
Так можна сходить з розуму почати,
А в нас нічого – компроміс умов.
Я це «нічого» била метушнею:
Вовтузилась в будинку і в саду.
Але самотність - я зжилася з нею –
Повільний постріл долі вхолосту.
Тому-то, люба, добре, що аж троє.
Щаслива ви. Вже черга… Час іти.
На клопоти земні махніть рукою,
Бо і вони, повірте, золоті.
Розмову цю залиште поміж нами.
Пробився, бачте, смуток у гортань.
Жіноче щастя – часто чути «мамо».
Це варте геть усіх земних старань.
2011

Мій найкращий вірш - моя сім’я.
Геніальне виглядає просто.
Суверенний і знайомий острів,
Де потрібне так моє ім’я.

І якби сказали поміняти
На свободу,успіх і престиж:
-Суєту суєт навік облиш,
Щоб цілком себе не змарнувати,-

Не змогла б. Точніше, не хотіла б.
Дихання й тепло моє у них,
Розуміння істин основних,
Диво унікальних перевтілень.
2010

Намалюю я пензлем зиму:
Замість снігу – холодну печаль,
Там, де ріки текли швидкоплинно,
Покладу дерев’яний скрижаль.

Малюватиму пензлем весну,
Все коханням палким надихну,
І тремтячі дерева воскреслі
Я у пристрасті шати вберу.

Намалюю я з радістю літо,
Із душевним та щирим теплом,
Та, веселкою долі сповитий,
Зображу свій життєвий паром.

І вже пензлем, мальованим досі,
На пожовклих листах від часу,
Перевтілю кохання у осінь –
Зафарбую тужінням весну.

22.08.2011 р.

***
На душі впала корупційна ржа
Як заволока. Хижо обмотала,
Захланним дала тягу до гроша,
Узяла міру, ненасить наслала
І загострилась жадності коса,
Лягла на люд ,як чорне покривало
Й пече щоденно, мов їдка роса
З’їдає трави і руйнує глицю.
А люди – як обпалені кислиці
Шукають прихист і грішать, грішать…
Знаходять рай у пиві та горілці,
Дають на лапу за усе гроша,
Рахують їдло зранку на тарілці,
Купують секонд. Смакота – хамса
Не всім доступна, тільки одиницям
Пенсійних верств голодного коша.
Чітка межа еліти й бідняків,
Різкі парфуми й дачні помідори
Змішалися. Напищеність панків –
І вже летять дорогами мажори:
Збивають пішоходів, як вовків.
Бо що для них закони й світлофори –
Вони – синки породистих батьків…

… Лягла на душі корупційна ржа…

* * *

Булo кохання і плескáлось
Казковим озерце́м, ставкóм,
В нім серце зні́жено купалось,
У нім раділо і жилó.
В долонях тeплих зберігалось,
Лілéєю весни цвілo,
Й незмітно якось розплескáлось
Та поміж пальців протекло.

Павло Гай-Нижник
27 липня 1991 р.

ПЕРША НІЧ

Вона й не знала, що страждати
Так бyде хтітися її,
Що цяя мýка мýки ждaти
Така солодкa у вогні.

Вона й не знала, що у крóві,
Крім болю закипає й те,
Що вирве з плоті її стoгін
І пeклом сóлоду зросте.

Павло Гай-Нижник
27 липня 1991 р.

ОКСАМИТОВИЙ НЕБОСХИЛ

Небосхил нині м’я́кий і ніжний,
Заколисаний літнім теплóм...
У молитві своїй піднебесній –
Призадýманий, мрiй́овий сон...

Небосхил нині ширший за небо,
Не вогнéвий, не хмурий – оргíйний.
В ньому день погасá, та іще не ночéво,
У нім стeлиться пoдих суми́рний.

Небосхил нині – цар наречeних,
Поцілунків і тихих розмов,
У освя́ті зорiнь незчислéнних,
Небосхил – оксамитна любов.

Павло Гай-Нижник
21 серпня 1991 р.

КОМУНІСТАМ

Ви вміли слáвити себе й когось ганьби́ти
І вірно вка́зувать облудливі шляхи…
Ви, як ніхто, навчились в спину бити
Коли самотні. А коли в юрбі –

Ви професійно били вже одно́го
Всією кóдлою і стали в вишині́
Великого кладoвища, в якого
Позрyбували навіть і хрести.

Ви трупи жертв у землю не ховали –
Закидували ними ще живих.
Ви з них собі сади́би клáли
І вимагали “слoва” від німих.

Ви прапор свій заля́пали кровóю
І цим пишалися і си́тились слізьми́,
Котрі лили́ся гі́ркою рікою
І нас топили… Ви ж – на вишині́.

Та от, невдача, – перегни́ли кості.
Вам навіть трупи не простили зрад
І поховали всі ваші форпо́сти…
Хто ж вас тепер вже піднeсе́ назад?

Хто вам повірить, розжирі́лі пу́зи?
Хто вам довіри дасть вже у житті?
Хто втримається нині від споку́си
Не плюнуть в вас й не дати по хребті?

Й коли у гнóї, що ваш зрив хробак,
Вас люд судитиме й каратиме відкрито,
Не хáркайте кровoю! Тут і так
У смітті все, усе кровoю вмито…

Павло Гай-Нижник
1 серпня 1991 р.

Зневірені = зневажені = знедолені.
Подолані не ворогом – покорою.
Покарою самі собі призначені.
Позначені тавром раба – заплачемо.
Заплатимо хабар і заголосимо
Піснями солов’їними, праотчими.
Премудрими думками розбредемося
І станемо нарешті вільним демосом?

Зневірені = зневажені = знедолені.
Подолані не ворогом – покорою…

2011

Під шаленої зливи овації
В круговерті чужого життя,
Паралелі мого почуття –
Твого серця складні комбінації.

На сталевих скрижалях осені
Ти ще пишеш сумні пісні.
І римуєш прозорі дні
Передзвонами безголосими.

Але час не міня декорації
І на сценах чужих театрів,
Вже не боляче помирати
Під шаленої зливи овації.

2011

Дорогá тепер заправка,
Ціни – безсоромні!
Ви купуйте , люди, авта,
А я куплю коні.

На гумових коліщатах
Драбиняк склепаю:
Чи поїду на дівчата,
Чи по ліс до гаю ,

Чи весною припряжу
Коні до орала
І гайда попри межу
Дряпати помалу.

Правда, коні сіно труть
День і ніч жвакають,
Навзамін кізяк кладуть
Наче крам з Китаю.

Та на це уваги я
Мало що звертаю,
Звик я сам і вся сім'я
До речей Китаю.

Лиш їх авто «Амулет»
Не куплю ніколи,
Краще коників дует
І люцерна в полі.

24.08.11.

День догорає.
Лапатий падає сніг.
Непомітний в тумані
Потоку стрімкий біг.
Якби мій учитель
Не жив би захмарно,
Не дерся б так високо я
В гори намарно…

Примітки:
На малюнку напис: "Цзян Сюе Да Сюе Хуа" - "Падає лапатий сніг" (кит.). Цю фразу можна перекласти і так: "падають великі снігові квіти". І ще існує біля десятка варіанів перекладу цієї фрази. Крім того звуки фрази "Да Сюе Хуа" співзвучно до фрази "Квіти великого вчення". І так з кожною фразою цього вірша. Тому кількість варіантів перекладу і взагалі змісту цього вірша прямує до нескінченності...
Гао Ці (1336 - 1374) - великий китайський поет. Жив на зламі епох Юань та Мін. Був звинувачений у змові проти імператора і скараний на горло.

Ринули сльози, як тільки вітер
Звуки флейти приніс.
Самотній ліхтар. Замість літер
Нитки дощу, плесо річки та ліс.
Прошу, не треба оцих мелодій
Про нескінченність доріг -
У тривожні часи вистачає рапсодій
Про сум, що на плечі ліг…

Примітки:
На малюнку напис - "Чан Ді Де Шен Інь" - звуки флейти (кит.)
Переклад вільний. Слово "літер" трохи недоречно. Ніяких літер в китайській мові, звісно, немає. Але слово "знаки" спотворювало би текст і розуміння. В оригіналі тільки натякається, що навколишні частини природи є знаками, ієрогліфами якоїсь пісні, що мали би супроводжувати музику яку чує автор, але цієї пісні немає...
Гао Ці (1336 - 1374) - великий китайський поет. Жив на зламі епох Юань та Мін. Був звинувачений у змові проти імператора і скараний на горло.

Намалюй мені Волю.
На листі дерев,
На втомлених вітру раменах,
На персах хмар…
Намалюй мені Волю!
Не пензлем – мечем
На давніх курганах,
На глеках зчорнілих,
Де молоко офіри
Мішали з кров’ю биків.
Намалюй мені Волю!
На шаблях іржавих,
Що краяли плоть,
На краплинах дощу,
Якими плакало Небо.
Намалюй мені Волю!
На землі полотна,
На квітах ниток,
Коли вишивали чорним
Долю – не комір...
Намалюй мені Волю!
Сарматськими знаками
На мертвому дні Кальміусу,
На могилах, що криком кричать
Нащадкам глухим.
Намалюй мені Волю!
На гомоні тирси,
На дзвіницях Батурина,
На трьох колосках…
Вітчизно правічна!
Твоє одкровення
Кров’ю на пензель.
Малюю картини
Волі жаданої
На чорному полі ночі...

(Світлина автора віршів)
24.11.2011.

Сиротіє село. Бо у місті, звичайно, легше –
супермаркети є і робота така-сяка.
Правда, там у селі вітер жито і трави чеше,
тиша, як у раю… Та у місті гучні свята.

Сиротіє село, особливо узимку тоскно.
Навіть бабцю стареньку у місто привіз онук.
Дивував її гордо турецько-китайським лоском,
а вона не могла притулити душі і рук.

Сиротіє село без пісень, що медами пахнуть.
Заростають полином стежки у город і сад.
А старенька у вікна побитим безкрилим птахом
виглядає на весни і проводи… Бо навряд

іншим разом на рідне село подивитись зможе.
Так і буде в чужому гнізді доживати дні.
Сиротіє село і душа, і країна… Боже!
Там же хата без неї… і яблуні там одні…

Громадянин Всесвіту
з зарудненої Богом провінції –
провінції з тату-шахтами,
обтиканої териконами…
Громадянин Всесвіту -
ну що йому власна держава:
це ж згадані вже терикони
та ще ті смертельні комедії
пластикових сміттєзвалищ ...

Громадянин цей – космополіт.
Мандрами - скотчем обклеїв півглобуса.
Вертає ж, зазвичай, з далеких доріг
туди, де застигли в безмовному коїтусі
ті ж таки сміттє- і-смердосмарагди…
Вертає… ну, типу, додому,
Ну,типу, на батьківщину.

Воно ж ото, наче й нічого…
Квартира у нього з комфортом,
з комбайном і євроремонтом ,
і, начебто, з європорядком…
Робота – загал задоволень:
мольберт, вернісажі, майстерня,
бо громадянин – живописець,
вилущує Всесвіту зерня.

Ті враження, що від Марокко,
від Мальти чи то Монако,-
усе мастить маслом на булку,
і той бутерброд – не до рота,
а у солідний підрамник,
до виставкової зали…
« Корисні мандри далекі ;
талановитий художник », -
щиро і небезпідставно
всі при нагоді казали.

У згаданого провінціала
(отого, що зветься «художник»)
є один «пунктик» … не дуже…
ну , просто деталька дрібна:
як мову державну почує
у місті, зарудненім Богом,
отам, де у нього квартира -
то дядько, сердешний, нездужа,
натхнення в роботі нема!

Якось розтікся у тиші
імідж копійчаним гримом -
стерпіти більше не в змозі
культурний космополіт,
коли почув чиїсь вірші,
виконані державною,
та ще й – ти ба!— комусь рідною?!
Марно об’їздив він світ!

Марно дивився Європу,
марно у Африці пікся,
марно шанований людом
в рідній державі-таки…
«Ой, да идите вы в жопу!
Достали, националисты », -
сказав, і одразу зробилось
жити йому залюбки!

Ми не жили в Гваделупі
(він же застряг там надовго!),
ми не пошлем його в дупу,-
нащо нам зайвий клопіт?
А спроба порозумітись -
то вода, товчена в ступі…
Хай вже полегшено витре
з лоба знервований піт!

Ми не пошлем його «на фіг»,
це ж бо таке безкультур’я,
це, якщо хочете, навіть
чистісінький кримінал!
Бо хіба ж мислимо «слати»
великою та державною?!
Свою не споганимо мову,
нехай навіть він і «послал»…

Озеро є на планеті,
і зветься воно Тітікака;
ви, пане художник, бували,
напевне, у тих краях ?
То ви вже на слово «повєрьтє»,
що нам ваша «жопа»… до сраки!
Ми будемо мову плекати,
ваш гнів – обнадійливий знак!



11 серпня 2009 р.

-Давай не зараз? У мене справи:
Мої рахунки на перших шпальтах.
А вчора бачила, як зіграли?
Ну, так майстерно! Таке пенальті!
Давай, збирайся. Писати треба.
Немає часу в кохання гратись.
Мене втомили твої потреби
І я з тобою втомився спати.

-Давай спочатку? Давай навіки?
Я буду поруч завжди і всюди.
Я все здолаю і стану ліком,
Щоб ти задихав на повні груди.
Давай так ніжно, немовби діти,
Радіти митям і йти під руку.
Збирати листя, ловити світло
І просто знати — позаду муки.

-Давай, вдягайся. Везу додому.
Бо завтра зранку не зможу встати.
Сама все знаєш, тобі ж відомо.
Ну, може досить мене торкатись?
Давай швиденько, бо майже північ.
А, може, краще, вже по дорозі?
Ну, що там сталось? Чого ти ниєш?
Мене дратують усі ці сльози.

-Давай... окремо? Не так то просто:
Осіннім листям змете нас вітер.
Твоє минуле закрило доступ
До мого кисню, до мого світу.
Залиш ті ігри, думки й прогнози,
Які на душу лягають віршем.
Бо серце просить німої прози
Про те, що я не така, як інші.


24.08.2011

а Янгол Білий прилетів
а тиша вдарила у груди
а що тепер із нами буде
а вже не треба давніх снів
бо Янгол Білий прилетів
бо верби ярі похилились
бо ми такими народились
бо завжди там бракує слів
де Янгол Білий пролетів
де світло тихе пломеніє
де мить тремтить душа ясніє
де понад хмари лине спів
там Янгол Білий пролетів
там сняться зоряні сонати
там дива хочеться чекати
там пережити б кілька днів
щоб Янгол Білий прилетів
щоб тиша вдарила у груди
щоб з тебе й мене були люди
щоб не знайти чужих слідів

і Янгол Білий прилетів
і обпекло мій день страждання
і стали зустрічі прощанням
і час спинитися посмів

2006-2012

Іван Франко Мозаїка із творів,
що не ввійшли до Зібрання творів у 50 томах

[Із циклу] «Україна»

Розвивайся ти, високий дубе

Розвивайся ти, високий дубе,

Весна красна буде!

Розпадуться пута віковії,

Прокинуться люди.

Розпадуться пута віковії,

Тяжкії кайдани,

Непобіджена злими ворогами

Україна встане.

Встане славна мати Україна,

Щаслива і вільна,

Від Кубані аж до Сяну-річки

Одна, нероздільна.

Щезнуть межі, що помежували

Чужі між собою,

Згорне мати до себе всі діти

Теплою рукою.

«Діти ж мої, діти нещасливі,

Блудні сиротята,

Годі ж бо вам в сусід на услузі

Свій вік коротати!

Піднімайтесь на святеє діло,

На щирую дружбу,

Та щоби ви чесно послужили

Для матері службу.

Чи ще ж то ви мало наслужились

Москві і ляхові?

Чи ще ж то ви мало наточились

Братерської крові?

Пора, діти, добра поглядати

Для власної хати,

Щоб ґаздою, не слугою

Перед світом стати!»

Розвивайся ти, високий дубе,

Весна красна буде!

Гей, уставаймо, єднаймося,

Українські люди!

Єднаймося, братаймося

В товариство чесне,

Хай братерством, щирими трудами

Вкраїна воскресне!

17 березня 1883


--------------------------------------------------------------------------------

Примітки

Подається за публікацією в збірці «З вершин і низин» (1893), с.74—75.

Ґазда — хазяїн.




Якщо ви помітили помилку набору на цiй сторiнцi,
видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Потойбіч і посейбіч – все це ти.
Ти розпростерся мало не по самий Ніжин.
А в серці, як колись і нині, й вічно –
Одна і та ж синівська ніжність.
На древніх пагорбах стою,
Немовби зависаю над святим Єрусалимом,
І, як йому, тобі пересилаю ці рядки:
«Меаль пісгат Гар-а-Цофім шалом лах, Київ! »
На древніх пагорбах стою і подумки вдивляюсь
В Оболонь, Русанівку, Березняки я...
І так же крикнуть хочеться: «Ти – мій!»
Та не наважуюсь і тільки шепочу:
«Я твій!.. Я твій, прадавній і новітній Київ».
-----------
З вершини Гори Спостерігачів вітання тобі, Києве!

Нехай пісня дзвенить мов дзюрчання води,
Й обізветься у співі пташинім,
Хай летить за моря,
Там де сходить зоря,
На моїй незабутній Вкраїні.

Тебе чую завжди, у похилі роки,
Ти цвітеш самоцвітом єднання,
Виринають з душі,
Мої скромні вірші,
І співають тобі привітання.

Хоча доля занесла далеко мене,
Та душа залишилась, відстала,
А пісенний той зов,
Кличе знов під покров,
Там де пісня уперше лунала.

Я до тебе вернусь, Україно моя,
Щоб з'єдналося тіло з душею,
Пригорну це буття,
Немов блудне дитя
І навіки вже буду з тобою.

Мов каганець, надія чахне.
На півдні десь ордою пахне.
Зі сходу ж сатанинським строєм
На Київ-град ідуть "ковбої".

Поналітали чорні круки,
Тож гострять козаки шаблюки.
І так боїться заридати
Над кимсь із них Вкраїна-мати.

Це вже було: на серці лід
І знов бентежать мій нарід
Тривоги дзвони.

Червона ставка на кону:
Й хоч тільки грають у війну -
Та кров холоне.

Одному чолов'язі з Донецька
Непогано давалася грецька.
Паспорт виробив він
І - гайда до Афін…
Виїжджають спосібні з Донецька.

Моя вуйна жиє у Чикаго
Під Америки зоряним стягом,
Та строчить все мені,
Щоб її у труні
В Стрий везли, як умре, із Чикаго.

Кебетливий хлоп'яга з Симбірська
Вчився славно – лише на п’ятірки,
Та якось одурів,
Бунт підняв на царів
І відтоді немає Симбірська.

Педагога з села Куромлини
Не взяли ні погрози, ні кпини,
Щоб хоч шорти купив,
Бо ж у плавках ходив
Він до школи в селі Куромлини.

Оркестранти із міста Одеси
П’яні грали на траурній месі .
Зазвучав козачок,
Прихожани - в танок,
Сміх та гріх, що творилось в Одесі.

23.08.11.

Якщо побачиш місце, що пустує
І крутиться густий по нім туман,
Не розгоняй, в цій темряві вирує
Моя душа, заведена в обман.

Вона чекала промені із неба,
Покірно стала на земельну гладь.
Їй, бідній, зовсім небагато треба-
Любов Господня, Божа благодать.

Та темні сили маскувались хитро
І затягнули зашморгом брехню,
Накинули на душу непомітно,
Зневіру серця , накинули петлю.

І я тепер, жену це темне лихо,
Чекаю світла, вийти із пітьми.
То ж обережно! Рухайтеся тихо.
Не розтопчіть! Тут родятся думки!

_________________

Приречена? Мені яка користь?
Зустрінеш ранок мертвими очима.
Твої світи з моїми не зійшлись.
На те була і не було причини.

По тому – край. І ціпеніють враз
Вуста і руки. Ти цього хотіла?
То скільки ще розбито буде Ваз
І скільки насолоди стане тілу?

Приречена вогнем, – вогонь із мли.
Ти бачиш? Чуєш? Знову пломенієш?
За відчай не зносити голови,
А жити, щоб інакше, ти не вмієш.

Прости і згинь за те, що не збулось.
Ранкові зорі сипляться в долоні.
Червоним сяйвом небо налилось,
І тіло розпинають на осонні.

Як же рясно
посмiшок твоїх,
Як же щемно вiд
тепла руки...
Я не вiрю що
кохання - грiх, Людством
закарбований в
зiрки.
Я не вiрю що слова
це тлiн,
Що бажання-мла земних тривог,
Бо колiн торкаючись
твоїх,
Я стаю величним
наче Бог.
Мiсяцем застигну над вiкном,
Виверну навиворiт
свiй грим,
Тiльки б щастя
молодим вином,
Цiлу нiч лилось менi мiж рим.

Натрушу зірок із ятерів,
Подарую любці на коралі.
Я літами, може, й не старів,
А тому, що був коханим кралі.

Молодить любов, несе красу
В почуття,
а ті - мов коні чалі.
Я тобі що хочеш принесу,
Тільки б нас повік не розлучали.

Тут край батьків: все рідне і знайоме,
Вода тут найсмачніша в криницях,
Сюди завжди вертаюся додому,
Де б не шукала щастя у світах.

Тут мій магніт, моя духовна сила,
Укорінився тут з спрадавна рід,
Сюди думками лину, як на крилах -
Бо онучата роблять перший слід.

Обвітрились твої чіпкі долоні.
Солоні спогади у руку, наче сон,
Але в очах усе таке ж тепло… Ні,
Тягучі соло зим і літ клаксон.

Дерева ще над нами височіють,
І гори кличуть знов у далину,
А ти, як я, туди так прагнеш щиро,
А я, як ти, занурююся у.

І знову крила геть, немов намовив
Отой німий шульга, що за плечем.
Здається, ще не час Великих Ловів,
І щебет лісу ще не зовсім щем,

Хоч ти — уже давно не повітруля.
І на крило не стати нам удвох,
Та простір неба стріха не затулить,
Не зрадять друзі й не забуде бог.

Ще, мабуть, нам не розвітріло небо —
І тінь м’яка, мов заяче хутро
А в ній солярна паляниця Феба.
Та завжди варто пам’ятати про.

2011р

О, вчителю! Тобі співаєм й славим
Вождя, що всіх веде нас до мети.
Ти – символ волелюбної держави,
Бо за минулим спалено мости.

Що роду доброму не має переводу,
Хай пісня гучно по світах луна
Про світле майбуття мого народу.
Єднаймося! Бо думка в нас одна.

Тобі, борцю за волю і свободу,
За віковічну мрію поколінь,
Святий завіт від роду і до роду –
Підняти Україну із колін.