Князь аромату - шипшиновий цвіт -
Подихом свіжим улещує світ.

Запах закружить, і вир пелюсток
Буде єднати, неначе місток,

І розгортатиме дивні дива,
Доки небесне цвітіння трива.

18.05.2010

Ну! І що з отим ядром?
Намагаюсь вдруге сісти
(щоб дістатись Львова-міста)
так, як Еріх вчить пером...

Звісно, ще на чавуні
не долала хмар я зябра,
та отримать "канделябра"
захотілось і мені.

"Оскар", "Пальмова... кора",
інша там... абракадабра...
Заслужити "Канделябра"
треба з посвистом ядра!

Тільки-от ніяк мені
не вдається, бачу, сісти,
щоб дістатись Львова-міста,
де і сміх - "у чавуні"...

19.05.2011

Ти був VIP-інфікований
бездушним існуванням
Сплюндрований матеріально
притягнутим бажанням

Аморальностійкий покидьок,
який жив лиш для себе
Думав, безсмертний став,
скупивши зорі в небі.

Й тепер повсюди носиш
над бошкой псевдонімб
І міряєш кут слави в
руках тримаючи свій лімб

Й поступлива морально
твоя зіпсована душа
Гниє під тиском слави
дорогоцінного ковша…

Ти прийдеш у краватці літа.
Ненадовго. Цей теплий ранок.
Сонний спокій тече крізь вікна.
Синій обрій так спритно тане.

Ти зайдеш через двері тихо.
Заплетеш в мої коси липень.
Ця коротка жадана втіха
До прозорої блузки липне.

Ти прийдеш. Я рахую кроки.
Запах квітів і смак черешні.
Свіже сонце надуло щоки.
-Ну привіт. Я прийшов нарешті…

Густим чорнильно-свiтлим смутком ночi
Малюю я собi дорогу в свiток.
Хоч сон стирає вперто мої очi,-
Рядок в рядок проходжу шляху звиток.

Брукiвку будять знов машин фанфари,
На гурт торгують страхом кленiв тiнi.
Тiсних провулкiв темiнь рiжуть фари,
Рiзке їх свiтло враз схиляє стiни.

Слiпий лiхтар рахує мої кроки,
Мотив дощу зiрвавсь на сьомiй нотi,
Штовхає в спину зимний вiтер трохи,
Та мовчки лiплю чорну глину ночi.

Інстинкт гніздитися очима
переміг.
Відчуй,
знеси, мій Вічний Феніксе,
іще одну розтятість.
Обледенілий у одній з аттосекунд
завмри
і синкопуй
дві букви 'з' і 'а' –
перефразовуй
"у запеклі дні".
Шрихи і образи готові,
накинуті і зняті
для сторінок
у книгах Гіннесса рекордів,
чи то,
з накрапаних дощем, акордів.

Давай зачнімо,
установим
кольорові цяти.
І ось роздріблені,
немов куп’юри
в банкоматі,
картини.
Розводимо пустелю –
маємо піщину,
дощу торкаємось,
цінуючи краплину.
Затримай
всі слова їдкі
на потім.
Усе,
що бачу я
в мені,
це слайд,
закам’янілий дотик.

Рахуючи ворон,
збиваючи в траві
крилаті тіні,
ви б не могли
укоротити
відстані поріг,
де вітру – на ковток
і паростки розмаху
крил вже сині?
Чи можете
її відчути
у рядках,
затамувати
глибоко
в думках
віднині?

Простір спалено
між променем й щокою,
якраз перед
повстанням
в голові
думок цунамних.
Майбутні хвилерізи
синаптичний карб
формують
і деформують півдугою,
готують площу
для комірки
Далай-лами.

Ні, команди зась
в події цій.
Ані пошуку,
ані виконання.
Не звести
всі “проти” й “за”.
А поту косяки
душаться
в бровиній слані.
Відчуває спрагу
дно морщини,
оміліла зовсім,
жде причини,
щоб заглибитись
в думках скоріше.
Але зараз –
мертва тиша.

Усмішки краї
не можуть осягти
їх благословенної постави.
І, змастивши кров,
легені впали
в штиль
до наступного
при видиху обвалу.
Горло оніміло,
в серці давить,
мов притих на ньому
ніж кривавий.

Стіни піднебіння
висохлі і зимні,
вільні на язичну слизь.
Губи штивні.
Зморщені у 'О',
від нетерпіння
після вибуху у 'Б' –
ставатимуть
глухими в 'Г'
колись.

На руках
бальзам і дно небес,
це вони для світла –
дві опори.
Стережуть коліна
гравітацій скрес,
де траві заважко
вибитись угору.
Це коли
наш Всемогутній Бог
підсуває день,
сідає відпочити.
Це тоді
печаль з Його очей
починає
гнізда вити.

12 Травня 2011

And in English:
---------------

Your eye-nesting instinct
had prevailed.
Lay
one more
or less dissections,
Everlasting Phoenix.
Frozen in
the dying scene
of yoktosecond,
syncopate
all the letters ‘s’
“in wordless space”,
and paint
a sketchy face
for yet unwritten page
in books of Guinness.

Let it start
with setting dots
in color,
split the view
in you
the way
most chink machines
break dollars.
All it takes
a grain
to breed a desert,
in the sense
of rain
each drop is treasured.
Hold this lippy-slippy
words for later.
All I see
in me
a slide,
astounded matter.

Counting crows
and grassing their shadows
could you cut
the distance well defined,
laid between
a gulp of wind
and recent flap of wing?
Could you sense it
through my lines?
Keep it deeply
in your mind.

Space is burnt
between a ray and cheek
right before
uprising thoughts
create a brain tsunami.
Future breakers
notch synaptic gaps
and strain an impulse,
peak,
grasp a promise
to allot a cell
for Dalai Lama.

No command
through this event
is followed, executed,
even put in doubt.
Shoals of sweat
are suffocating
in an eyebrow shrub.
Frowns are thirsty,
shallow,
almost gone
and callow.

Edges of the smile
can’t reach
their gracious state.
Lungs are done
with lubricating blood
and wait
to collapse,
exhale unwanted life.
And the throat
is numb
as someone
pressed against it
bloody knife.

Walls of palate
dry and linger
freed of tongue.
Lips are still.
They cleave
to frozen ‘O’.
It survived
last tongued-up ‘D’,
assessed by `G’,
and wants to go.

Hands,
embalmed by Heaven,
prop up light.
Knees
preserve
the gravitation
where the grass
can’t fight.
This is when
Almighty God
can rest,
this is how
I see
His eyes
build nest.

May 12 2011

«Доглядала квіти я для кладовища...»
«Продавала квіти я на кладовищі...»
«Я нічого не робила – маю тії квіти...
Ой лежу я під землею, короткая віком,
Та й кричу я з-під землі:
«Йдіть до мене квіти!»
А квіти тихенько повідповідали:
«Ми б з охотою прийшли, але ж повсихали...»
Як же сказать людям, щоб вас не носили,
А малу мою могилку барвінком укрили?
М’ятою-рутою всю зазеленили,
А в голови поставили червону калину.
Як прилетить птаство, посіда на віття,
Нащебече-настрекоче, що діється в світі...»
«Доглядала квіти я для кладовища...»
«Продавала квіти я на кладовищі...»

Нечутно доторкнись мені до скронь,
Щоб мертву тишу тіні розкололи,
Мабуть, це наш придуманий Афон,
Де так сплелись бажання наші з болем.

Коли давно ні крихти таємниць,
Бо зрадницьки про все розкажуть очі,
Ми щось, та й зрозуміємо колись,
Бодай би часу плин гірко-пісочний…

Хтозна, коли впаде нетлінний вік,
Збиваючи з шляху сумні штурвали.
А може, вже не тишу, може, крик
Нам тіні ці на стінах малювали?..

Не слухай більше слів моїх. Прибув
Літак в сумну безпровідну мандрівку.
На тебе тінь приліплена – «табу»,
А часу плин іде пісочно-гірко.

Сум’яття проходить, мов сон.
Навчи мене не шкодувати
і дихати чистим озоном,
і вірити в дивний грааль.
Покинуть сумні археологи
саперні маленькі лопати
і будуть вивчати це сонце,
немов степову пектораль

Карателі каються важко,
їх сльози у десять каратів
на плечах каріатид –
давно знавіснілий тягар.
Бо брешуть розклади таро,
немовби колумбові карти:
ця кров закипає повільно,
неначе різдвяний узвар.

Дороги, яким не на небо,
тектимуть кухонними кранами,
допоки терпіння прорветься,
як рветься ганчірка стара.
Усе передбачено, все
якимись старими генпланами.
Покайся, чужий магомете,
бо йде вже до тебе гора.

Cміх затих, не чути сміху,
Причаїлось в лісі лихо,
Скоромовками говорить,
Що не скажеш-все повторить.

У гущавині блукає
І гаркавить, і лякає.
Мо' розбійники в бору
Оточили дітвору?

На галяві:"Ох!" та "Ах!"
Між дітей завівся страх.
Вже малятам не до втіхи,
Зовсім поряд бродить лихо.

Раптом Танечка мала,
Наче бджілка загула:
-Друзі! Нічого боятись!
Це- луна.Ходімо гратись!

на п"єдесталі постаменті
стоїть Поет в однім фрагменті
я вчитуюсь в слова без сентиментів
то тестамент Його земних моментів...

Я мовчу. Я у зраненім криці мовчу
Павутинно-незлісно обплутує душу
Синьооко-жуаніський погляд не твій
Стій!
Я не та. Я твій спокій уже не порушу.

2000р.

Перевод с украинского стихотворения
Ларисы Радченко, г.Львов

а ночь бесконечна кровать неудобней протеза
пустые бутылки надежно дежурят за всех
на каждое "знаю" найдется своя антитеза
на каждого ангела - свой незамоленный грех

давай-ка поделим наш город в дыму папиросном
тебе - все рок-клубы а мне - все стрип-бары
тебе - все отели химеры и чары
мне - множество лужиц наплаканных пьяными веснами

а ночь бесконечна туманы стоят на балконах
в крови никотин алкоголь стимуляторы блюз
ты бредишь опять про полеты из рамок оконных
я не протестую поскольку уже не боюсь

давай-ка поделим все воспоминания поровну
тебе - просто площадь а мне - алкомаркет
и желтые окна как мертвые марки -
тебе же а мне - оперение бронзовых воронов

а ночь бесконечна как байки сожителей пьяных
сдувать лепестки с подоконников я чемпион
ты по уши в перстнях - и перстни и пальцы в карманах
глаза твои цвета как у стародавних икон

давай-ка поделим ошибок веселую конницу
тебе - твои фотки а мне - мои тексты
тебе - мои взгляды блондинистой бестии
а мне - твои ночи зыбучего кофе с бессонницей

а ночь бесконечна в огнях разномастных бигбордов
бездушны пустой тротуар мостовых чешуя
из-под тормозов добываем мы ноты аккордов
ты бросишься к свету глаза закрывая? И я

давай-ка поделим всю зиму по стежке по беленькой
тебе - Новый Год ну а мне - весь февраль
весь февраль весь февраль весь февраль почему-то
тебе - все маршрутки а мне - все лихие маршруты
давай-ка поделим всю зиму по-братски поделим-ка


перевод - 2010

Доленька моя пропаща –
пересуди і жалі…
Я й сама дивуюсь:
нащо
ходжу тінню по землі?
Сплю.
Вчорашній день шукаю.
Трачу гроші і слова…
І чому, сама не знаю,
до сих пір іще жива?
Все без тебе
низько й дрібно –
від зеніту до зела…

Просто
іншому потрібно,
щоб на світі я жила.

2004

поет в нюйорку поет у львові
поет в запої співає схоже на халі-галі
поет п’є пиво поет працює
поїде в київ на фестивалі
поет блює у рукомийник
і на донбасі поет в забої
забив на техніку безпеки
в красном луче гуляє п’яний
поезія це завжди неповторність
поет віршує до курвимами

1
Зорі падають у порожнечу...
Загадай бажання,
І воно долетить до тієї зорі,
Що падає першою,
І впаде разом з нею.

Бажання не збуваються ніколи.
Вже стільки їх між зорі полетіло,
А я тебе і нині не зустрів.

2
Ти йдеш по воду, ніби по воді.
Твої вуста – немов солона піна.
Впаде із неба місяць і тоді
Вода тобі забризкає коліна.

Ти йдеш по воду. Може, до води,
А в тій воді твої сміються очі.
В твоїй душі сплелися назавжди
Надії всі і прагнення жіночі.

Все збудеться, повір мені. Постій.
Ще журавель на осінь не курличе.
Впаде із неба сонце – лиш тоді
Вода тобі забризкає обличчя.

3
Торкаючись підошвами поверхні
Холодних хвиль закоханого моря,
Ти йдеш назустріч сонцю, що пускає
Проміння силу у твоє волосся,
Прозорий гребінь у твою косу.

Ти йдеш назустріч мріям і надіям –
Їх більше, ніж загаданих бажань,
Бо їх ніколи всі не усвідомиш.
У тебе крила є, але літати
Ніяк не краще, ніж іти по хвилях.

4
Зорі падають із темноти
Й, не долетівши до землі, – згорають...
Моє бажання – по воді іти
Тобі назустріч.
Тільки я не знаю:
Хто вкаже стежку
В океані сліз?


2003

Місто не змовкне ніколи,
Спати не ляже воно.
Лиш під разові уколи
І під дешеве вино

Запал ледь-ледь заколише.
В світлі неону й реклами
Місто фрівольністю дише,
Будучи ще в руках мами.

Дайте дитині свободу! –
Це зможе дати їй місто.
Взявши забруднену воду,
Таке ж заквасили тісто.

Місто приречене вмерти
Швидко, комфортно, невчасно.
Навіть в обіймах у смерти
Гляне у очі їй власно.

Дві веселі черепашки
Влаштували перегони:
За суддю була мурашка,
Глядачі – малі тритони.

Хоч було їм трохи важко,
Та змагалися уперто –
Дві спортсменки-черепашки
Подолали більше метра!

Хоч натомлені – щасливі,
Перегони вийшли вдалі:
Бо учасницям вручили
Найсправжнісінькі медалі.

Про спортсменок-черепашок
Гомонять усі відтоді!
Чи тритонів, чи мурашок
Розпитайте при нагоді.
:)
2011

коли в небо впадуть валторни,
а в калюжах зійдуть зірки,
місто знову тебе пригорне
у сипучі нічні піски

ти забудеш усе, що буде,
все, що венами протекло,
попливуть мовчазні верблюди
крізь пустелю спітнілих площ

будуть люди іти навшпиньки,
щоб приспати на мить роки,
щоб кохатися у будинках,
намальованих від руки

щоби дихалось вище й ширше
крізь повітря прозору сіль…
і сирі, наче глина віршів,
сни посходяться звідусіль

і обступлять тебе півколом,
мов опалу зорю трава,
бо на сході світила скоро
обривається караван…

Затягивает шрам вины
в законо-мерность серых дней.
Ты мне в бокал вина налей,
и будем истиной пьяны.

И будет истинной цена...
В похмелье заметай следы,
любовь, награда за труды,
в бутылке правды нету дна.

Тебе идти... Вперед, к весне!
начни все с нового листа.
Как вдруг открытая звезда,
Подаришь теплый луч в окне

Переписан 5.03.2012

Впереди Проход-портал-перевал-темнота,
А вокруг вибрации поля МЕР-КА-БА.
В ладонях сердцем храню жемчужину Саманта,
Воспламинившая мои светоносные чакры Огня.
Слышу нежный голосок: "все хорошо, Сашок.
Потерпи, умееш успокаивать себя,
Все наши желания исполнятся".
-Спасибо тебе, сказочно-солнечная жемчужина,
Все мы в руках нашего Господа.
Я вызываю огонь на себя...
Это то, что мне предначертано.
Наша цель - Звезвездные Врата - Альфа и Омега.
Проход - никакого конца - лиш новые начала.

2011г.

Людині і поету ІГОРЕВІ ПАВЛЮКУ


Поет не ділить час на три часи,
Весну кохає десь в зеніті літа.
В свій час він спрагу словом погасив,
Прийшов до себе, бо прийшов для світу.

Він громом вдарить у січневий день,
Поет не ділить люд на «тих» і «этих».
Черпа мотиви для своїх пісень,
В Галактиці живе його планета.

Свій хліб пече він у своїй печі,
Поет не ріже слово на окрайця.
Ходили його краєм палачі,
Нажаль, із «білих», зовсім не з нанайців.

Горить поет, палає, наче гніт,
Бо живеться з народної криниці.
Коли лелека вирушить в політ
Він молиться у батьковій світлиці

І має ще поет своїх богів,
Надію, Віру і Любові силу.
Але не зрікся,в битві й поготів,
Єдинородного для всіх Марії Сина.

Травень 2011

Мені не цікаво знати
Із ким по-дитячім вільно
Крізь мокрі іржаві грати
Ти нищив мене повільно,
Із ким в телефон сміявся,
Мої утиравши сльози.
Ти здався їй... Просто здався.
На тебе це так не схоже...
Не хочу тебе кохати!
Проп"ю почуття, що лишні.
"До п"ятниці не чіпати"
Одну із своїх колишніх...
17.05.2011.

Дощ позабув наші милі краї,
Ребра хмаристі й грімниць нагаї
Міцно запхав до стодоли небес.
Файно було б , аби бажаний крез
Сольно гайнув пилюгою полів,
Ляснув гарапником і зрозумів:
Сім день на тиждень - не гребінь мети,
Досить спокійно один раз пройти.

Лауро, келихи б"ються
Вростає кришталь у ноги
Жити із цим - екзекуція
Така собі світська йога

Ступай обережно, люба
Скло наливається кров"ю
Ти мусиш в палаццо шлюбне
Заходити мармуровою

Ти - срібло, ти - порцеляна
Коштовна його оправа
Ти вклинилася до клану
Тримайся жорсткіше, Лауро

Давай же, таліта кумі!
Розвішуй по стінах цілі
Прицілься, стріляй, не думай
Так роблять жінки в Сицилії

На шпильках приходь і з клатчем
Кохання ховають в лаврах
Ти що під вуаллю плачеш?
Ти невиправна, Лауро...

Душа втікає, тріпоче серце

У моїх грудях, мов птах в неволі,

Від щастя крила я розпростерти

Хотіла в небо, зректися болю...

Але не вдалось, сховалось сонце

За чорні хмари в безодню неба.

Тепло жевріє в моїй долоньці,

А мому серцю вогню так треба!

Я знову ходжу по краю леза,

Самотність душу мою калічить,

Пульсує в скронях невладний безум,

Бо й мить без тебе - неначе вічність...

17.05.2011р.

Ідуть і йдуть вони вервечкою...
За згином - згин, за згином - згин...
Чи вийшли тільки-но з Єгипту,
Чи, може, вже ідуть на згин?..
Не певен, що думав так Чюрльоніс
Чи Малер у своїм «Титані» .
Та, як дивлюсь чи слухаю,
Гуркоче серце безустанно.

Спить кохана, спить.
Тихо шелестить
На її устах
Мить.

Де кохана? Де?
Думкою бреде
Через сни мої.
Йде.

Ось кохана, ось! –
На устах знялось.
Розбудив її
Хтось.

Я можу щоночі до Тебе приходити в снах
Й кохати безумно.
Палати вогнем і згоріти у Твоїх руках
Тобі вже не сумно?
Я можу щодня прилітати до Тебе в думки,
В них жити роками...
Злітати...торкатись устами Твоєї руки.
Кохай до безтями!
Я хочу морозом Тебе малювати на склі.
Щоб бачили хмари.
Я можу себе відродити на ТвОєму тлі.
Я-Твоя примара.
Я хочу щомиті вмирати від Твоїх очей...
Забути про світло.
Торкнутись до ніжних,гарячих, до сильних плечей.
Й воскреснути вітром.

Как хотелось дожить до рассвета!
Солнце краешком ока узреть...
И почувствовать жар,тёрпкость лета!...
И как птица - над полем лететь!
Досмотреть бы закат...(...эти краски -
Словно кровь за тенями лесов...)
Волноваться в преддверии сказки.
И любить переплёты цветов.
А побыть бы похожим на ветер!...
Просто так по траве убегать.
Так хотелось дожить до рассвета...
И с рассветом... в росу исчезать...





Всем безвременно умершим посвящается.

Якби Ти лиш вірив,як часто мені стає сумно...
Коли на світанку не хочу відкрити очей.
Коли мою душу ятрять лише мрії бездумні.
Буває так складно простих зрозуміти речей.

Якби Ти лиш вірив тривозі,що серце картає!
Тоді б Ти побачив цей відчай у моїх очах.
Життя мою душу-мов книжку листочки - гортає.
Й веде мої ноги по твоїх ще теплих слідах.

Якби Ти лиш вірив,що інколи душу тривожить.
Я очі закрию,щоб знову побачити сон,
В якому мій ангел до мене додому приходить.
І просто чекає всю ніч біля моїх вікон.

Якби Ти лиш вірив... як часто цей сум роз*їдає...
Якби тільки знав... Якби Ти лиш повірив мені!
Та тільки життя на стежках мої дні розкрадає...
Та молодість вічна буває лиш тільки у сні.

Хто то мандрує проділом кудлатим?
Причесане мастак він окрадати,
цей західний бродяга невеселий,
підмайстер ліпки на небесній стелі.

Рай протікає. Бачу невмолимо
краплини на щоках стають важкими
і громи припідносять серцю плинність.
А кроки, генератори новинні,

розплескують купчасту кров усоте.
Твоя Високосте, не мри в болоті!
А брами вен прочинені допоки
зірки ще не позбирані в канопи.

Не сам іде він сонцю на поклони,
йому лиш мить потрібна – мати клона
із дотиками – як ніхто раніше,
задатками – перелистати тишу.

10 Травня 2011

And English:
------------

He travels throughout hairline woods,
rips them off for trimness and soot.
Another westward vagabond
replasters the skyish plafond.

I look up to Heaven, it leaks.
Its droplets are heavy on cheeks
and thunders heart-lifting my muse.
Made steps, generators of news,

splash wide cumulonimbus blood.
Your Highness, don’t die in the mud!
The wind leaves all gate veins ajar,
collects in canopic jars stars.

His journey is never alone,
it uses a second to clone
the touches like never before
and something to live… to the fore…

May 10, 2011

Мне привычно, что в жизни одна.
И плыву, может против течения.
И вокруг тишина… тишина…
Только это имеет значение.

Не нуждаются если во мне
Мои дети, родные и близкие
Значит солнышко в вашем окне
Светит ярко, светло, очень искренне.

Что же делать мне? Небо вокруг.
И скажу всем не иносказательно:
Если нужен спасательный круг -
Позовите. Приду обязательно.

Я – тільки деякі слова,
Я – вирвані з контексту фрази
Чергових лайки і образи,
Якими повна голова.

Я – тільки капля в морі сліз,
Котрі спадали на підлогу
З твоїх зволожених карніз
І були замість епілогу.

Я – тільки слово, що в кінці,
Я – тільки голос монологу,
Який лиш вводив в манівці,
Хоч і молився щиро Богу.

Розв'яже нiчка сiрий вузлик бруньки,
Його розгорнуть враз промiння пальцi.
Листочкiв свiтлий смiх-весни дарунки
Розбудить хмари-квiти неба вранцi.

Листочкiв свiтлий смiх,як смiх маляти,
Зiгрiе вiн серця слабкi й байдужi.
Спiшать вiтри скорiш його розляти,
Нехай добром освiтлить нашi душi !

Стирають нас у попiл жорна ночi,
Здирають зi шкiрою сили i нерви,
Думки i втому,радiсть i жалi,
Розсiює свiт нас зiрками у чорнi грунти безоднi.

Щоби зранку проростали ми iз теменi смутку i сну.
Родилися,тяглися,доростали до глибин пам'ятi,
Космосу душi,до краси квiтки,
Мудростi зерна,щедростi землi,любовi мами...

Стоїть Тарас: вітри колишуть волос
І вус потягся за вітрами вслід.
Промов, Тарасе, нам почути б голос –
Твій би зумів з сердець стопити лід.

Твій би зумів – нема-бо в нас пророків
І дух козацький витравляють з нас.
Ми так тебе чекали стільки років –
Мойсея українського – Тарас.

Ми так тебе чекали й маєм знову
Сподівану надію, що колись
Тебе запросин ще на зустріч нову,
Лише, Тарасе, довго не барись.

Та й не колись, а щиро просим нині:
Прийди, поглянь як на Вкраїні там –
Там змін ніяких – у лляній свитині
Душа і тіло віддані катам.

Одні кати – то слуги князя ночі
В оману вводять, викрадають суть,
Фіранку темряви насовують на очі
І вже прямим маршрутом в ад несуть.

Кати другі – князі оцього світу –
Торговці вольностей народних мас
Не сповнюють канонів з «Заповіту»
І проектують злість свою на нас.

Прийди і словом огнедишним мови,
Щоб твердо стати на зчорнілий ґрунт,
Достойну відсіч давши проти змови
Одних і других. Повсякденний бунт

Блукає вулицями, кличе на Майдани,
Без твого ж слова потерпає крах –
І знову люд закований в кайдани,
І все здобуте поглинає прах.

Нема садів вишневих біля хати
І в солов’їв не той репертуар:
В нім лиш жаргони і відверті мати,
Чуже «Bonjour», чуже «Au revoir».

Нам так свого бракує: де ти? де ти? –
Без посланця не ступимо і крок.
З твого благословення шлем памфлети,
Щоб хоч якось вказати на порок

Мужів обсипаних, мов кіром, орденами,
А нам лишається лиш скрегіт і плачі,
Бо як з тобою, так же чинять й з нами
Ті інфернальні й владні палачі.

А ти стоїш – гадаєш свою думу,
Альтернатив вишукуючи нам.
Не треба золота, не треба круглу суму,
Лиш хліба дітям, а вже не панам.

Блаженні-бо убогі і голодні
І чисті серцем в світлі свого ока
Твоє ім’я звеличуєм сьогодні:
Художника, поета і пророка.

І буде в хаті правда, сила й воля,
І дух кайдани рабські розіб’є,
Які б сюрпризи не принесла доля
Усе здолаєм, бо Шевченко є!

Чому
Озирнулася
Жінка
З
Букетиком
Свіжих
Фіалок?

2011

Задушливий біль в горлі підступає,
Коли я згадую історію одну...
Бо сокіл в небі не літає,
Закритий муром на замку.

Йому б безстрашному літати
Та милий світ невпинно пить.
Гніздечко звити біля хати
І соколят своїх ростить.

Ти не здавайся,друже-сокіл,
Бо є у тебе рідна кров,
Вона очистить темний попіл
І дасть піднятися з оков.

З надією чекаємо весну,
Коли повернешся додому.
І сльози радості по тому
Покажуть шлях майбутньому...

Усе ти бачила, Вкраїно,
Умившись кров'ю і не раз.
От, кажуть, жив колись Тарас,
Котрий за зраду стратив сина.

І сам прирік себе на муки,
Подавсь до церкви, голосив
Та в Бога прощення просив,
Ховаючи убивчі руки.

А далі цвинтарем блукав,
Упав на свіжу ще могилу.
Чи вистоять було несила?
Чи син з могили погукав?

З сердешним довго говорив,
Казав: "Пробач отцю-убивці.
Я не хотів твоєї крівці,
Проте б за зраду - знов убив..."


Пройшли століття. І душа
Колись убитого Іуди
Пробилась заново між люди,
На Україну поспіша.

І горе, горе тій дитині,
В яку душа та увійшла,
Притулок де собі знайшла,
Бо проклята вона однині!

Знов на Вкраїні бачим зраду.
Вже й не гарцює кінь війни
Та все ж цураються сини
Батьків. І їм не дати ради!

Все сновигають серед нас.
Ми вгамувати їх - не в силі.
Лиш знаємо, що десь в могилі
Не має спокою Тарас!


2004р.

Колишній

Я – колишній комуніст!
Обирався в ради!
Фарбуватись маю хист
Спереду і ззаду.

Був червоним, а за тим
В зелень фарбували.
Стану навіть голубим,
Тільки б обирали!


Про скрині

Кожен сущий – скриню має
І наповнить прагне.
Хтось завіси поламає,
Але тягне й тягне.

Ще й хизується в покоях –
Я панок однині,
Бо не мають ще такої
Інші сущі скрині.

Але час, бува, надходить –
Застережить мушу –
Що померлою знаходить
Він на скрині душу.


***

Кий в руках фінансового туза
Миттю кулю заганяє в лузу.
Тож тузові – виграшу радіти.
А для кулі?.. Чухать морду биту…


Чвирк

Як росте у діжці тісто,
Певно, кожен знає.
Так, бува, й душа нечиста
Масу набирає.

Зовні гарна, зовні пишна,
Та поглибше зиркни,
То й відчуєш вже невтішне,
Бо зненацька… чвиркне.


***

Казав Котигорошку ти,
Ненавчений ще воювати:
-Ми, Змію, майже що брати,
Тож забирайсь без бою з хати!

А Змій, хоч і в штани наклав,
Проте хитрющий був, до речі,
І, поки ти його вмовляв,
Він глечики тягав із печі.

Втече Зміюка, звісна річ,
Але порожня буде піч…


***

Сам собі, бува, дивуюсь:
Щоб розкішне мати "ранчо",
Я усе життя фарбуюсь.
Ще не був… у помаранчі!


***

Наснилася морозові загроза,
Мороз пройшов по шкірі у мороза.
І, щоби якось шкіру розморозить,
Почав мороз гаряче щось морозить.

Морозив довго, аж пашіли скроні.
Боки ж не розморозились червоні,
А навпаки, сердешні, задубіли,
Аж інеєм покрились синьо-білим!


***

Селянська хата – схожа на барліг.
У ній хазяїн, мов ведмідь, заліг.
Шелепав щось, потрапивши "під муху",
І все ковтав оранжеву сивуху.

А зверху десь, під дахом, угорі
За збіжжя знову гризлися щури.
І гострозуба, хитра, гостролиця
На них єхидно п'ялилась куниця.


***

Віддали вже кімнату ми носатому брату,
Вузькоокому брату ще одну віддали.
Тих братів – так багато, їдуть всі гостювати.
Тож зоставили хату… і у сіни пішли.


***

Шамкали старенькі Настя й Гапка –
Бідним був, здирати мусив шапки.
Тож дамо для доброї людини
Здерти шапку з нашої країни…


***

Від кнопочки до кнопочки.
Уже й спітніла "попачка".
До сьомої добіг,
На восьму носом ліг,

Перечепився, впав,
В дев'яту не попав:
Країни "сучий син" –
Москаль, жидок… литвин.


Про Жанну Д'арк для країни.

Подививсь народ на Юлю
І згорнув красуні дулю.
Та, надіючись на "манну"
Він зробив із Віті – Жанну.

З Віті Жанна не вдалася
Маса люду напилася,
Східне виколола око:
Стала Жанна трохи з боком.

Перед люстерком щоднини
Красувалася країна:
Все ж вродлива, хоч без ока,
Але вже не косоока.


***

Акули рибу куштували:
Оця – смачна, ця – так собі,
А там – кістлява, м'яса мало,
І ще й колючка на горбі.

Її ковтнеш, то буде в шлунку,
Мов виразка, стирчать роки,
А як підсуне в шлунок трунку,
То ще й відкинеш плавники!

Отож, як вилізете з мулу,
Що в нас не часто – та бува,
Гостріть колючки на акулу –
Відстоюйте свої права!


***

Чи правда то, чи то мені здалось:
У лісі Вовка взяв на роги Лось.
-Навіщо кров моя тобі, сміливцю?
Ти ж – травоїдний, а не кровопивця. –

Так Лосю мовив Вовк з останніх сил.
-Охочий ти до м'яса і кобил, -
Лось відповів, та й, облизнувшись ласо,
Продовжив: Потягло й мене на м'ясо!


2011р.

Нічого не вдієш: прощатись пора -
Спускає час темну завісу.
Хоч котяться хвилі Дінця і Дніпра
І сонце не гасне за лісом.

Нічого не вдієш: прощатись пора,
Незнані, знайомці і рідні.
І зимно зітхає Холодна гора,
І супляться сосонки мідні.

Нічого не вдієш: прощатись пора,
А скільки хотів ще зробити!
І груди жадоба життя розпира,
Як завжди готова до битви.

То ж нащо прощатись?
І ти не тужи,
Бо розстані серце не хоче.
Уміємо жити - і як же не жить,
Де сяють закохано очі...

Розшумілось життя невблаганне:
«Найцінніше ніколи не згубиш,
Залиши», - шепотіло, бездарне, -
«Кинь її, завтра кращу полюбиш».

Не прожив, а по долі пробігся,
Не пізнав, а читав між рядків,
І від себе самого відрікся,
Яким став, себе знать не хотів.

А хвилини були кришталеві,
Молодим не зумів це збагнуть,
Розкришились об нерви сталеві,
Думав, нові назавтра прийдуть.

Із душі виривається розпач,
Зло на себе й байдужих людей.
Рвусь назад накохатися вдосталь,
Й цілувати кожнісінький день.

Ти знаєш правду про війну?
У рік жахливий сорок перший
Фашист, на шмаття нас роздерши,
Посіяв скрізь страховину, -
Ти знаєш правду про війну?..
Я пам’ятаю - в сорок другім
Ми лупцювали вже катюгу
На Волзі добре й на Дону, -
Ти знаєш правду про війну?..
Хіба забути – в сорок третім
Під Курськом танків силуети
І вод дніпровських бистрину, -
Ти знаєш правду про війну?..
Як не хотілося померти,
Коли уже в сорок четвертім
Полки пішли на чужину, -
Ти знаєш правду про війну?
У переможнім сорок п'ятім
Лиш усвідомили солдати
Своєму подвигу ціну, -
Ти знаєш правду про війну?..

Вже рвався день із темряви нічної,
Скидав зі себе заспану вуаль,
Загравою горіли обрії, а очі
З окопів зорями вдивлялися у даль.

Ще чути було стріли канонади,
Ще десь там за горою лилась кров,
Вояки змучені, по цей бік барикади
Повільно рухались, вдягавши волі зов.

Навколо них лежали побратими
І багряніла стоптана трава.
Сокійно спіть. Словами золотими
Записані будуть ваші діла.

Своєю кров’ю ви здобули волю,
Ви не вмирущі, бо діло не вмира.
Воскресла слава в нашій Україні,
Вас не забуде батьківська земля.

Дай мені, Боже, світлого розуму. Чистої дай душі.
Я заховаюсь в любові, як у небеснім плащі
В нас забирали віру, давали взамін земне
Хай воно, Боже, ніколи не перейде мене

Дай мені сили не впасти, а впавши, сили звестись
Коли я йтиму по грані, то ти за мене молись
Кроки мої наосліп. Жалі у моїх роках
Я вся на твій розсуд, Боже, вся у твоїх руках

Дай мені мужності гідно пройти крізь усе в житті
Падають мури високі, у святість ідуть не ті
А я все шукаю виходи, я все шукаю суть.
Хай мої самовідречення когось на землі спасуть

Где-то там, среди мрачного города
Ты один посреди темноты.
Растревожили душу вороны.
Разметали волос ветры.
Только уж обо мне не спрашивай.
Не ищи окоемами путь.
Не пытайся и ног не изнашивай,
Все что сможешь – навек забудь.
Между нами искрами алыми
Пронеслись шалой конницей дни,
Отсмеялись снегами талыми,
Пробежали чужыми людьми.
Не вернуть нам закаты прошлые,
Поцелуев кровавую нить,
Детский смех среди трав свежескошенных…
Два разорванных сердца не сшить.
Так не пробуй пустыми дорогами,
Под дождями, ветрам назло
Отыскать меж чужыми порогами
Тот, что снегом давно занесло.
А решишься - на долю не жалуйся.
Потерялся в чащобах мой след.
Заплутал, между зарослей спрятался,
Схоронился желанный ответ.
Там идти меж крестами незрячими
И трясинами сотни верст.
Если хочешь – назначишь мне
Место встречи и радостей горсть
Принесешь с собой в заповедные,
Неисхоженные края.
Буду ждать. Вдруг мечта заветная
Как-то утром придет – вот и я!
22.07.2008

Мій жаль тягне мене крізь видноколи,
Туди, де чути поклик моїх дум.
Таке буває, певно раз в ніколи,
Коли в весну приходить зимній сум.
Тоді було неначе поклик долі,
Мов відповідь на сльози всі душі.
Казковий ранок у веснянім полі,
Я йшла, немов царівна,по росі.
І от – з тобою поглядом зустрілась,
Й у серці запалала та зоря,
Що я колись до неї помолилась,
В осінній смуток сіючи слова.
Але, мабуть, даремно я благала.
Моя любове! Не судилось нам.
У темряву душа моя мовчала,
Не довіряючи промовленим словам.
Я стільки мрій зреклася задля тебе!
Заради того ранку навесні,
Твоїх очей,блакитних наче небо,
Що прокидається над лісом восени!..
Але, на жаль, усе було даремно.
У світлий день прийшов зимовий жаль,
І у моє серце він, напевно,
Знов принесе колишню ту печаль.
5.05.2004

В суботу 21 травня в Пороховій вежі (вул.Підвальна,4) відбудеться презентація моєї другої збірки пародій "Чавунні канделябри". Початок о 15-00. Дорогі ПМ-івці, радий буду зустрітися з Вами. Запрошую усіх, кому до вподоби пародійне слово.
З повагою...

В черговий раз здригнулася земля
десятибальним поштовхом надлому:
скажи мені - ця злоба звідкіля?
І що між нас зостанеться потому?

І знову оберемками - слова,
і знову міріадами - образи...
Хіба тобі цікаво, чи жива?
Чом серце не спинилося одразу?

Награвся? Досить? Тисни на escape**:
самотність чи свобода за дверима!
Чому ж ти тут: затвердлий і гіркий?
Хіба не я - чужа і нелюбима?

...і йде цей біль, і наслідок за ним -
спинити цю війну мені несила -
з часів, коли ще хлопчиком малим
метелику ти обриваєш крила...