День прожит… Ну и слава Богу!
Федор Тютчев


А найстрашіш усе ж - безмеття:
Куди стрело, туди брело.
Те узвичаєне прикмеття:
«Якось та буде, бо не було
Ще так, щоб якось та не було».
Ще руки сильні. Ще широкі плечі.
Ще товариства – дай Бог кожному
І гранчаки ще не порожні
Іще дівчата - всі твої.
Життя співа, неначе солов’ї,
Під музику «Іще не вечір».
А вечір наступа і в ніч вже переходить.
І ти вже не «герой», а просто перехожий.
Мов лист на дереві останній,
Тремтиш один в осінній хвищі.
Понад тобою вітер свище...
Ти молиш Бога безустану,
Щоб одвернув од тебе лихо
І старість дав безклопітну і тиху.
Та громом пролунає з-під Небес:
«Талан, що дав тобі Я, весь
На легковажні ти розтринькав будні.
Тож хай уроком іншим буде:
Не тихе дам тобі життя,
А лиш довічне каяття».


І

Я крокувала по сирій землі
і віями торкалась небосхилу.
Буденна тіль губилася в імлі,
Із маминих очей черпала силу.

Ловила сум останньої зорі,
з камінчика вирощувала вишню.
Тримала в одноразовій дірі
жовто-песимістичну пісню.

Я не ховала думку у пакет,
Не прикривалась тишком окулярами,
не одягла невидимий жакет,
не обдурила пристрасть чарами.

Але обличчям впала я до ніг,
Вони зтоптали, порубавши, вишню.
З німих очей мене вдушив насміх,
З камінних губ убила жовта пісня.

Відчинені двері. Холодне вікно.
Ніч крильця пелюсток змикає в бутон.
Мовчить телефон. Телевізор. Кіно.
Бездушне безсоння. Розвінчаний сон.

Кар'єра. Оточення. Авторитет.
Щоденно, мов грім – 18.00.
Укотре – надія, укотре прийдеш,
Укотре пройдеш, не відкрившись Йому.

Таксі. Супермаркети. Вечір не вдвох.
На хвилі думок, сподівань і пригод
Є друзі, є гості. Нема тільки двох –
Її і Його, лиш Її і Його.

Розвіє світанок нічну пелену.
Самотня сльоза. Не зігріте плече.
Щоденно, мов грім – 18.00,
Й німий діалог їхніх душ і очей…
2011р.

Счастливой быть не запретишь
И не заставишь.
Свой шанс – один из десяти –
Ты выбрать вправе.
– Не получилось?! «С' est la vie»...
Поплачь немного.
– Не разуверилась в любви? –
И слава Богу!

Теперь ты ценишься вдвойне –
Не зря же бита.
Ты проиграла не в войне,
А только в битве.
Хотя стремления мужчин
И женщин – разны,
Но обижаться нет причин,
Грустить – напрасно.

Пусть будет Он силён и строг –
Для милой, нежной
Беду согнёт в бараний рог –
Лишь дай надежду,
Что ты любовью одаришь,
Признав заслуги,
Ведь счастье спрятано в груди
Его подруги.


*«С' est la vie»...- такова жизнь (франц.)
18.04.11г

1.
Панує літо над ланами
і засмагА зелений лист.
А доля пишеться не нами -
ми тільки редагуєм зміст.

І почуваємось панами,
в душі притлумлюючи злість.
А доля пишеться не нами,
хоч ми йдемо на компроміс.

2.
І зрію я. Зростають вІрші й діти.
Мудрішою поволеньки стаю.
Можливо, ще навчуся стрімко жити,
а поки що у роздумах стою.

А поки що надіюся несміло
на милосердя й прощення Отця;
що доля "пофарбується" на біло,
і колір цей їй буде до лиця.

2009

Коли тебе я лицезрів,
Одухотворену весною,
В мені цвіла бентежність слів,
Що ніжно пахнули тобою.

Із них букета милих рим
І голубу тасьму розсвітý
Поклав я почерком тремким
У вазу віршів серцем гріту.

Декламувала їх ріка,
Зітхали верби понад плавом
І строф містерія п’янка
Лунала треллю з гаю жваво.

Барвистий лугу килимок
Суцвіття слав обітоване
Під ноги трепетних думок,
Що вік їх вицвіт не зів’яне .

Чи то рондель був, чи сонет
Вже достеменно не згадаю.
Важливо те, що серця лет
В нім осягав блаженства раю.

20.04.11

Екзотика – як дивний сон…
В китайській плавають горілці
жень-шеня корінці, тритон
та ще й дві-три змії на гілці.
Ти ту бридоту пить зажди,
Бо не смачне воно й огидне.
Цікавсь чужим, але завжди
цінуй своє, тримайсь за рідне.
Як хочеш випить, то налий
у чарку нашу «оковиту».
Відчуй в ній запах степовий
Традиціями оповитий.

Стою під душем, а в душі
Усе вирує, мов скажене.
Життя проходить біля мене,
Неначе ми із ним чужі.

Стою під душем і весь бруд
Тече прямісінько у серце.
Та не такої, мабуть, смерті
Воно хотіло би. ( Забудь ).

Стою під душем і мовчу,
Свої погрішності змиваю.
А час іде, летить, спливає,
Та я ніяк не полечу…

19.04.2011р.

А ти – звичайна? Як і всі?
Чи маєш щось таке незнане,
Що відчувається в росі
І вечорами в травах тане?

О, ні – як всі, але одна –
Це так буває на світанні,
Коли самотність поглина
В нестерпних муках і чеканні.

А може інше – тихий сум
І не твоє – моє блукає
Звичайне, кинуте в росу,
Вечірнім небом догорає.

Була ти кинута всіма, немов сміття
Не залишився тут ніхто, розчарування
Ти помилилася один раз за життя
Й воно тобі лишило лиш страждання

Хтось помиляється, а їм це пробачають
Так от яка ж вона, ціна помилки,
На тебе впала ненависть і лють
Й чекають всі лише твої поминки

Усі твої гріхи без розуму і волі
Неміцна і пихата, ти впала на коліна.
І залишилась плакати на самоті від болі.
Наче ти непотріб, неначе ти скотина.

Коли підуть вони, на зміну прийдуть інші,
І лишиться прожити життя в розчаруванні,
Ти тут згниєш загинеш, складаючи вірші,
Вони ж на волі житимуть у радості й коханні!

Хто зазирав до віч левиці,
Що полювати вийшла ніччю?
Така ця Жінка - таємниця,
Жага і пристрасть аж по вінця.

У ній - сплітається незвично
І світло дня і темінь ночі,
І зрозуміле і містичне,
Дух амазонок і пророчиць.

У ній - і полум'я і крига,
І воскресіння і розп'яття,
Ніким не читана ця книга
І незгасаюче багаття.

Зі всіх криниць, відомих людям,
У ній - найглибша глибина є,
Пірнеш туди - собі на згубу,
Але найвищу суть пізнаєш.

Її слова в холодне серце
Вливають жар п'янким бальзамом
І стоголоссям дивних терцій
Його доводять до нестями.

Її печаль, така бездонна,
Карбує вічність на папері
Й у світ, де є любов Законом,
Нам відчиня незримі двері.

Душа так сонячно іскриться,
Немов крильми торкнулись з неба.
Ти чуєш - Жінка-таємниця
Іде до тебе!...

Неспокійний вітер
Білим снігом цвіту
Засипає в травах наших тіл сліди.
Щоб не міг я знати
В осінь де шукати
Зустрічі одної неземні плоди.
Сонячне сіяння
В тихий час світання
Холодом лягає поміж двох сердець,
Знали безсумнівно
Мрійники наївні,
Що початок мають ночі і кінець…

29.05.08.

По-зимовому тихо – спокій.
По-ранковому зимно – сніг.
Я могла би чекати поки,
Ти б чекання своє беріг.
Я могла би миритись тихо,
Як не зміг би миритись ти,
І спокійно чекати лиха,
Підійматись і знову йти.
Я могла би невтомно вічно
Прокладати для марень шлях,
Щоб нарешті у цьому січні
Розчинитись в твоїх очах.
2011р.

Твоє ім’я упевнено й поволі
Зникало з часу й простору мого.
Я не благала більше в тебе волі
І не благала прощення твого.
Твоє ім’я прискорено й ритмічно
Зникало з пульсу стрмлених басів.
І час летів (він все-таки не вічний)
Щоб наздогнать моєї волі псів.
І я стояла, дивлячись у вічність,
Блаженна легкість огортала стан.
Я добре знала, не міняють двічі
Солодкий трунок на гіркий обман.
2011р.

Десь з'єдналися тисячі сонців,
Що так сіяє гарячий ранок;
Небесні вінця тремтять злотисто,
Від дивних звуків ширшає серце.

О яке поле безкрає, безгранне!
І знову мила мені назустріч,
І знов ми юні, – і знову любим,
І несвідомі свого кохання.

Твоя одежа – як цвіт вишневий,
Рукави пахнуть степовим вітром.
О мила, мила! Нема розстання:
Світ дивний в обладі нашій.

Десь з'єдналися тисячі сонців,
Небесні вінця тремтять злотисто,
І знов ми разом, і знову любим:
Світ дивний в обладі нашій.

З книги "Вересень" (1927)

1.
Вернули з поля голуби,
Став мирний вечір коло хати.
Забудься денної турби:
Вернули з поля голуби,
Німіє вітер голубий,
Не сміє листя колихати...
Вернули з поля голуби,
Став мирний вечір коло хати.

2.
Крізь темні віти черешень
Чуть світиться стяга черлена:
Вмираючи, жаріє день
Крізь темні віти черешень.
Виводить місяць хорошень
Зірниць нечисленні племена;
Крізь темні віти черешень
Чуть світиться стяга черлена.

З книги "Вересень" (1927)

Білить завірюха ліхтарі -
Комини, дахи і підвіконня.
Білим білить. Біло надворі,
Маревно і густо. - Авалоння.

Віхола гуляє. Аж бринять
Скло, дзеркала, очі подорожніх.
І не можна більш тебе чекать.
Й не чекати теж тебе не можна.

Завірюха білить білий світ.
Віття, душі, голубів і навіть
Ті серця, які замерзли - в лід!
Ті серця, які затвердли - в камінь!..

Віє! Віє! Виє! Заміта!
Заліта в літа мої сріблисті -
І мітлою чемною зміта
Із моїх долонь опале листя.

Високими підборами - цок-цок.
Тук-тук - цей імпульс годі вгамувати.
"Ля-ля!" - співає ніжний голосок,
ку-ку! - нічого вже не приховати.

Мур-мур, іду на ручки: ти мені
усю на світі ласку подаруєш.
Тік-так... Ночами мрію я про дні,
бо тільки вдень долонями лікуєш

весь біль мого самотнього життя,
розширюючи розміри хвилини...
Чік-чік: розріжу навпіл почуття
й віддам тобі... обидві половини.


листопад 2010

Дістати б до неба і в ньому згоріти!
І стати для всіх наче тінь, наче вітер!
Та крил вже нема - є тільки уламки,
Є ночі з тобою й самотні світанки…

Є усмішки ніжні, тобою забарвлені,
І зорі, що їх я створила слізьми, а не фарбами.
Є запах дощу, солодкий, блакитний,
І дотик мого, ще не мертвого світу…
2010 р.

У садочку стріне хата біла -
Пил спаде натомлених доріг.
В дверях звякне клямка сторопіла,
І душа моя помолоділа
Переступить батьківський поріг.

А матуся вклякне коло печі
І сльозу не втрима на щоці.
Світові одступлять колотнечі,
Щось у грудях млосно залепече,
Затремтять миттєвості оці...

Вже давно батьків моїх немає -
Спогади залишились ясні:
Мама із духмяним короваєм,
Тато радо руки рознімає,
Я немов купаюсь у весні...

коли кохатиму, мине мій власний біль.
подряпалося серце колючками...
забуду все, а ти цього - не смій:
блищить сльозами пам’ять поміж нами.

коли кохатиму, мине моя печаль.
зі спогадів зітру усе, що звичне.
а ти не смій - ти завжди пам’ятай
моє смішне закохане обличчя.

коли кохатиму... минатимуть роки,
і десь під старість я тебе згадаю:
що ти живеш і любиш літаки -
не смій забути, що тебе кохаю!

«Цієї одчайдушної пори
Усім зустрічним
«Добрий ранок!» говори.
«І злодію?»
«І злодію.
А як його розгледиш до пуття.
А в тім, може, скоріш настане каяття».

У Прип'яті весни розіп'яті ждуть
лелек, вже чверть віку, додому...
Натомість, вітри їм на крилах несуть
тривогу, раніш не відому.

І важко збагнути містечку примар:
ну, як це - весні не радіти?
Здається, недавно за руку тримав
дітей нещасливий той квітень.

На гамірних площах тепер тишина...
Не з миром приходив цей атом.
Іде до сих пір (не)безкровна війна,
і до перемоги - діжтати б.

...Всі мрії й бажання зруйновані вщент.
Земля сиротіє щоденно.
І ворог, якого не знаю в лице,
можливо, вже цілиться в мене.

2011

Сполучення ліній –
два сажні від світу,
два кроки недолі –
бо то не земля.
Мій страже суворий,
віддай мені вітер,
віддай мені волю –
гнідого коня.

Бракує любистку
і посмішки клена,
в твоїм підземеллі –
туман та імла.
Віддай мені долю,
хай буде черлена,
хай буде тривожна, –
та тільки моя.

За сажень від світу –
дорога досвітня,
не стримуй просторів
копитам коня.
Він викреше зорі,
я злину за світлом
з твоєї криниці
і стану жива.

я - жінка в пісках, полонянка твоєї спеки.
верблюдів байдужих у сторону відведи.
не буду чекати, до ночі ще так далеко.
не буду просити ні милості, ні води

я вдячно цілую сахару твоєї шкіри,
і цукром коричневим тане у роті рай.
я тільки міраж, я не вічна... ти в мене віриш?
твій піт на мені, зупинися, не витирай.

як тільки бажання схолоне під паранджею,
завиють вітри, не шануючи спокій твій.
пісок поміж пальців, у горлі пісок... невже я
та жінка, що здатна приборкати буревій?

швидким скорпіоном торкнешся мене, а далі
від ран лікуватимеш. крикне самотній птах.
промчить поміж нас чи по нас відчайдушне раллі,
і я переможно загину в твоїх пісках.

…Ти мене із ніжністю не згадуй,
захолоне ніжність між вітрів,
від розмов, що так далекі правди,
від яких мене не захистив.
Зголосився… Камінь кинув першим,
нібито, – найкраще буде нам,
заховався, втік, чуже – завершив,
а своє… своє пустив на злам…
Може так і треба в цьому світі:
що – цинічно, то на краще є…
Пригадала я тебе у квітні
й усміхнулась: – Мабуть, не моє…
Проживи життя: – себе без мене,
просто проживи як досі жив…
Я кохала й думала: « – Ой, леле!!!
Як то є: в оазі – міражі..?»

Татку, хіба ж я плачу? То сонця вечірні промені,
То тихо сідає день на зоране поле стомлено,
То гріє твоя рука і теплі набігли спомини…
Рідненький, поки ти поряд, ще трішки побуду донею.

Не мовте про зобов’язання, не згадуйте про провину. Коли проходить полк насолоди із музикою і стягами, коли чуття тремтять у лихоманці, лише безумець чи нечестивець залишиться віддалік і не кинеться чимдуж у прекрасний похід, що рушає на завоювання утіх і пристрастей.
Усі закони благочестя – хибно задумані, недоладно застосовані – саме ніщо і не можуть вистояти ні миті, коли проходить полк насолоди з музикою і стягами.
Не дозволяй якійсь сірій чесноті себе стримувати. Не вір, що якесь зобов’язання тебе зневолює. Обов’язком твоїм є завжди піддаватися, піддаватися бажанням, цим найдовершенішим витворам довершених богів. Твоїм обов’язком є стати від щирого серця вірним вояком, коли проходить полк насолоди з музикою і стягами.
Не зачиняйся у будинку і не омиляйся думками про благочестя і про загальні забобони зле влаштованого поспільства. Не кажи: «Ось стільки варта моя праця, от стільки я заборгував утіхам». Адже життя – це спадок, а ти не зробив нічого, аби його здобути як винагороду; цієї спадщиною має бути насолода. Не зачиняйся у своєму домі, але вікна розчини навстіж, щоб почути перші звуки проходження вояків, коли з’явиться полк насолоди з музикою і стягами.
Нехай тебе не вводять в оману богохульці, які кажуть, що ця військова служба небезпечна і тяжка. Військова служба насолоди – це тривале блаженство. Вона тебе виснажує, але виснажує чудовими сп’яніннями. І врешті, коли впадеш на шлях, і тоді твій жереб буде вартий заздрості. Коли проходитиме тризна за тобою, подоби краси, створені твоїм бажанням, кидатимуть лілеї і троянди білі на твою домовину, тебе піднімуть на плечі юні боги Олімпу, і поховають тебе на цвинтарі Ідеалу, де ясніють мавзолеї поезії.

1894, 1897

Я не кажу тобі зізнань. Не можу!
Не маю права слів таких писати!
Лиш серце я гаряче приморожу,
Щоби воно не сміло промовляти

Слова, що зацвітають в почуттях,
Які луною – в піснях солов’їних…
Та їх не скАжу, навіть попри страх,
Що я плющем огорну інші стіни.

А ти не взнаєш навіть при стрічанні,
Чому тріпоче надто в грудях серце.
Я не скажУ тобі оте зізнання,
Яке в тобі, боюся, обізветься…


13.04.2011

Н. К…
Нам сумувати сьогодні незмога,
Що повернули ми бозна – куди.
Світло світання лягло на дороги,
Де залишилися наші сліди.
Ти не журись, що розкрилені крила
Пилом припалі лежать на землі
Тій, що з дитинства обоє любили
І на яку із літами ми злі.
Чи були пращури всі наші грішні,
Чи у гріху ми удвох між людьми,
Що наша доля скупа і невтішна
Нас умиває гіркими слізьми?
Ніби не хоче далекий хтось злуки,
Злагоди й миру у дружній сім’ї, -
Ти мені дай незабруднену руку
В руки натруджені дужі мої!
Я із тобою у себе повірив
І я тобою себе переміг, -
В серці зневолив тебе колись щиро,
А відпустити на волю не зміг...

18.04.11.

Вечері Твоєї таємної в храмі
причетним зроби і мене тепер, Господи!
Нехай ворогам не скажу про Твій намір,
нехай, як Іуда, не створюю гамір,
цілуючи Образ Спасителя поспіхом.
Як злодій, нехай же у вічі повім:
"Згадай, що і я є, у Царстві Твоїм!"

19.04.2011

Ох, рояль! Яскраво-чорне диво
з голосом небесної краси!
Вправні пальці м’яко і ліниво
бігають по клавішам журби!
І наповниться повітря ароматом
джазових п’янких і терпких тем,
септакордових гармоній франтуватих!
Синкопічних ритмів древній щем…
Стомлене обличчя музиканта
так одухотвОрено співа’.
Радісних імпровізацій мантра –
невербальна мудрість звукова.
Вишукані контури кохання
може змалювать ледь п’яний блюз.
Розганяє сумніви й зітхання
шибений регтайм. І я сміюсь!
Вправні пальці м’яко і ліниво
бігають по клавішам журби!
Ох, рояль! Яскраво-чорне диво
з голосом небесної краси!

Оркестр херувимів вродливих із арфами,
Біле яскраве проміння навкруг,
Розкішні палаци з фонтанами, парками,
Ангели з фруктами в якості слуг,
Золотом, пЕрлами, стежки усипані,
Ирій для птаства, джерельна вода,
Ріки величні і луки уквітчані!
А з протилежного боку – сміття,
Юні, жорстокі чортяки із вилами,
Іскри вулканів з димами жахливими,
Полум’я, сморід, гнилі болотА,
Еліпси кратерів – двері в нікУди,
Кактуси, змії, брудна каламуть!
Люди до нас уже всЕ це відчули!
А може ще й нам доведеться відчуть…

Я не вірю. Мовчіть, прикмети.
Ген за обрієм спить світило.
Ти далеко від мене… Де ти?
Ой, шукати уже несила.

Запізнилась на кварту січня.
Замело всі доріжки в полі.
Ось тепер я твоя колишня…
Ой, для чого мені ця воля?

Я не вірю. Мовчіть, прикмети.
Прокидайся, світило сиве.
Буду жити. Агов, поети!
Хочу жити лише щасливо.
17.04.2011

Ти мене із ніжністю не згадуй,
Як дитячі соромливі сни,
Як солодку і хмільну принаду
У цвітінні й гомоні весни.
Більше не надійся на торішній
Слів своїх цілющих магнетизм.
Мабуть, не спроможний і Всевишній
Жартом називати драматизм.
Все в житті минуще, як дихання
Уст зрадливих на моїй щоці…
Спогадів весняних колихання
Заколишуть літні вітерці.

17.04.11.

Взиваю до Тебе, розп'ята всесвітня Любове,
молюся до Тебе і ласки у Неба прошу,
єством до Єства, а душею до вічного Слова,
горнусь до надій і хреста, що у серці ношу...

Ти знаєш думки, і сумління, і випиту муку,
і долю мою, бо за неї умер на хресті,
я стражду з Тобою й без Тебе... візьми мою руку
в долоні Твої, покалічені мною, святі...

Боюся згубитись, як стане несила терпіти,
любов'ю змаліти в щоденній мирській суєті,
де вірити маю, як вірити вміють лиш діти,
де маю любити, як вмієш любити лиш Ти...

2011

Пролетіли роки в даль лелеками,
Пролилися дощами далекими,
Та не змили чуттів, що вквітчалися,
Вони з нами на віки зісталися.

Та любов, що у серці вкорінилась,
У нащадках розмаєм прокинулась,
Новий рід вже буяє калиною,
Рідна мова летить Україною.

Вже не змиють дощі буйні зародки,
Не зламають з дерев нові паростки,
Бо на вільних полях зерна сходили,
Зникли ті, що усім верховодили.

Наша воля з віків відродилася,
Бо північним вітрам не скорилися.
Сонце й поле тріпоче прапорами,
Пісня волі несеться просторами.


2001р

За білизну зачепились хмари.
От і сохне майка третій тиждень.
Кіт синиць бентежить, сни і тишу.
Сонцем світ сльотавий місяць марить.
Втома дика, втома від чекання
на весну у серцевині квітня.
Небо загубилося блакитне –
сіре-сіре, як вода з-під крану.
А у мене сукня наготові
і розсада на дива у клумбі.
Дощ і мряка. Висну на ютубі
і у чатах, і грішу у слові.
Світ заллє. Як добре, що не стелю.
Зацвіте, запахкотить, засипле.
Непомітно квітень аж у липень
кольорові пелюстки простелить.
І наллється соком світ і слово.
І зависне сонце на балконі…
Вимкнули опалення сьогодні.
Де сорочку вивісити знову?

Ти знаєш це - осяяння на мить:
немов зійде з очей яка облуда.
Вгорі високо здавна майорить
велика мрія - букви Голлівуду.

Проміння слави світять навскоси,
у серці одинокому не тонуть...
Чарівна казка, сповнена краси, -
насправді купа сталі і бетону.

Професія - прокляття: ось такі
наводяться тобою паралелі.
Ногами люди ходять по тобі -
ім’я твоє* на Зоряній Алеї.

Земля жива -
не руш її, не руш...
На ній мільярди і мільярди душ
свій тимчасовий прихисток знайшли
о, любий Боже, мудрості пошли
усім живучим...

Земля жива -
ось дихання її
у кожному світаючому дні,
пташинім співі, шелесті вітрів
у пахощах п”янких її садів,
в цвітінні квітів.

Земля жива -
енергія життя
мережиться через усе буття,
дарунком кожному її краса,
Творця благословіння і яса,
і милість Божа.

Земля жива,
вона таки жива!
Це диво, що народжує дива,
старенька, сива, тиха і свята
колиска всього людства золота -
не смій тривожить...

Колись… Тиша, щебет пташок,
На душі благодать і тепло, колись!
Віра, надія, любов,
Серце в груди защемлене знов, колись.
Стогін, мрії вночі
Та притишені схлипи й плачі, колись.
А тепер – дух ще є,
Духу хочеться вирватись ввись,
Але шанс був такий лиш колись!
2011 р.

35
Миколі Мельнику

Мені наснивсь червоний кінь.
Червоний, норовистий до нестями.
Він не торкавсь копитами землі,
Змагавсь за висоту із літаками.
«Так то ж не кінь! – кричали доокіль. –
От був би вершник, можна б і повірить».
А кінь червоний ще гучніш іржав
І кобилиць у стайнях непокоїв.
І раптом навперейми голосам
Помчав дзвінкий хлоп’ячий голос:
«Лети-но, конику, на пашу поведу,
До джерела в глибокому проваллі!»
І вмить все зайнялось вогнем,
І гуркотом, і громом задвигтіло поле...
А як звільнили очі від долонь,
Уже сідати починало сонце.
Червоний кінь навстріч Стожарам мчав,
І вершник на коні погойдував ногами...
P.S.
Якби не ставить сумнівам межу,
На нас самих цей світ давно б уже замкнувся.

Вечер уткнулся в уставшие за день каштаны,
Капельки рос наполняют собою листву.
Близится ночь, и в предчувствии сказочной тайны
Мир затаился. Зачем эта тайна ему?

Лужи пугают случайных безликих прохожих,
Падают тени, споткнувшись о фары машин.
Кто этой ночью тебе безысходно дороже, -
Рядом идущий иль прочь уходящий один?

Станут пытать тебя словом, железом калёным,
Станут судить и вину в одночасье найдут.
Срубят, что грех, утомлённые сонные кроны
И поутру просто так, для забавы сожгут.

Мне же завяжут глаза, и в неведенье странном
Буду рукою дырявить застывшую мглу.
Близится ночь, и мечтая, как прежде, о тайном,
Мир затаился. Зачем эта тайна ему?

Ідеш скорботним Донкіхотом,
Не раз злітаючи з сідла,
Вже сам не знаєш - хто ти? що ти?
Від почуттів гориш до тла.

Тобі не час ще йти додому
І спочивати не пора,
Життя твоє - не тільки спомин,
Ще слово лине з-під пера.

І хоч вузли терпінь минулих
Звивають в серці, як вужі,
Ще не по вінця світ замулив
Широке річище душі.

Хоча гнітюче безгрошів'я
І літ твоїх стрімкий політ,
Але сказати можеш - "Жив я!
Міняв на краще білий світ!".

Спинись, скорботний Донкіхоте,
І зазирни в душі глибінь.
Ти не збагнув до нині - хто ти?
Ти - України вірний син!
18.04.2011р.

Я девчонка-плохиш, и от жизни мне нужно не много,
мне бы день без тебя продержаться да ночь пережить.
В битве с прошлым моим не держу я любовь под пологом,
светлым будущим в небо ведет златотканая нить.

Ты меня не зови – не приду, не надейся, не жди.
Зиму я провожала домой, а весну не встречала.
Пистолет у виска – не конец, а начало пути,
если времени нет, начинаю с конца, не с начала.

Я девчонка-плохиш, птицу счастья устало кормлю,
отпустить бы ее, только ты все равно не поймаешь.
И, устав повторять никому в никуда "я люблю",
я гнездо ей совью в соловьином сиреневом мае.

Я девчонка-плохиш, на передней мне пули свистят.
Мне бы день без тебя пережить да уснуть темной ночью.
Птица счастья с собой привела всех амуров-орлят,
только сердце в плену у любви и свободы не хочет.

2011

бреду як тінь в зачумленій весні
ні пари з вуст лиш пара у повітрі
холодним сомом плаває в мені
колючий сум надломленого світу

пора така - чекаю і дивлюсь -
порветься сніг провісною травою
затягне мжичка березневий блюз
і качка плюхнеться на воду

Пародія

Я авіатор – то солідний чин
(Бо літачок – найкраще для мужчин).
То не кораблик слів, що ледве плáва…
Перо ще є, і ножик перочин.

Я ще поет… Про трактори люблю…
Погода ніжна – трішечки наллю,
Хай вже пробачить якось рідна мова –
Куди до мене тому солов’ю!

Мокнýв, мелю, і не змикаю віч,
І не втомивсь нітрохи – дивна річ.
Спокóю не дає Ємелі слава…
Душа бажає – ну на те і ніч!

За епос взявсь (без лірики і драм)
Про мрії, щогли – схоже щось на спам,
Про бричку, грубку – навіть сам не знаю…
Іще сто грам – і на душі бальзам!

Всім знéхтував – тепер пишу про плоть.
Не пізно ще (не приведи Господь).
Я виправлюсь – підтягнеться Аглая,
То може вдасться й з нею помолоть.

…Ех, не прийшла – утамувати б злість
(Аглая файна – мало п’є і їсть).
В політ! До зір! Галактика безкрая!
А в ній планета – дев’яносто шість…


18.04.2011

Я тут у снах іще буваю часто,
Свічки палю і слухаю Шопена.
І кожен вечір знаю поіменно,
Вони ще зовсім у мені не згасли.

І досі диха слово пломенисте,
Останні звуки ще не перемовкли,
І шелест книжки – ніби шелех шовку,
І шовку шелех – ніби шепіт листя…

Усе ще не розвіяно вітрами,
Не пережито нами, не розмито…
Та ранками ходжу несамовита
У буднях виринаючи між снами.
17.04.11

Ніби нічого того не було ще –
Все лиш, до чого звикла:
Сосни і лави, брукована площа,
Як шоколадна плитка.

Рідне усе до найменшої щіпки –
Вази, карнизи, дивани…
Пальці усе ще тримають чіпко
Музику фортепіанну.

Скільки всього тут було й не минулось,
І – не мине ніколи!
В суміші квітів, і сміху, і гулу –
Вальси і баркароли.

Слово до слова… Шопенівське скерцо,
Фарби, пастелі, ватман…
Димка над кавою тонко в’ється
Сиза і ароматна.

Ніби нічого того не було ще,
Не перейшло за грудень…
Тільки – за вікнами дощ полоще –
Скочила – перебути.

В домі оцім – не відкинути штори,
Не переставити квітів,
Все, що можливо в далекому вчора –
Привидом побродити.
17.04.11

...Боженько_що_один_на_всіх:
без дискримінації за статтю, віком, расою та віросповіданням –
посміхається всім однаково, ніч дає, а за ніччю день дає,
чорним маркером вимальовує смужки на зебрах життів –
тонесенькі, ніби павутинки бабиного літа,
а потім з моєю бабусею кришить булку для голубів миру,
і з дідом – у чотири мозолястих руки – пересаджує яблуньки,
заглядає із-за плеча, як донька пише домашнє завдання,
а потім кліпає разом з учителькою, перевіряючи його ж:
кривулясті ряди похилених паличок,
кілечка, які то тікають угору повітряними кульками,
то стрибають донизу сухим горохом...

...Боженько_що_один_за_всіх:
Шість мільярдів дітей нечемних
(і це тільки в одній – блакитній – кімнаті)
Шість мільярдів імен, що ірисками застрягають поміж зубами,
І забути бодай одне – не можна...
Від самого ранку Він на роботі:
греко-католичкам у цвітастих хустках варить пшеницю для куті,
шахідкам мигдалеоким застібає пояси на осиних таліях,
будистським монахам завдає на плечі три плетені кошики,
а потому з моїм старшим сином клеїть літачок із фанери:
раз-два-три- почали! –
і запускають у небо синє,
і проводжають його поглядами
і підтримують його подихами
малий – знизу,
а Господь – зверху....
...і летить отой літачок
понад гори високі
понад моря глибокі
понад ліси густі
понад пустелі пусті
і сидить в літачкові чоловік мені_собі невідомий,
що летить («до» чи «від») свого_не свого дому,
тримай його на долоні, Боженько, невагомо, як павутинку,
бо шестимільярдно перша – найдорожча тобі дитинка...
....і молюся півподихом:
будь ласочка, всіхній Тато – сьогодні, завтра - і вже довіку
бережи від біди,
моровиці
мороки
світлого мені чоловіка,
від жалю і від жала,
від хвороби чорної,
від отруйної, наче земля, води –
порятуй його, Боже,
поможи йому, Батьку,
завжди
завжди.

26.1.2010