Розкраєне серце на дві половини.
Одна половина - любові руїна,
А друга по світу блукає до ранку
І ночі стрічає в обіймах коханки.

І карі ще рідні, і сині кохаю.
У цих вже тонув, ну а в тих утопаю.
Роздвоєне серце вже вкотре голосить
І чарів кохання, і прощення просить.

Барвінковий поклик горить синьоко,
Той, другий, пече, наче рана глибока.
І хочеться кинуть і вже не підняти
Розчахнуте серце - розпуку прокляту!

І очі – здатні чарувать,
І стан - неначе у богині!
З таких не робляться рабині,
Над нами їм владарювать.
Тож, в унісон моєму слову,
Вона – інспектор в податковій!

Тепер, мов до кохання храму,
Спішу у цей суворий дім,
Про щастя мріючи у нім,
Надіючись на милість дами…
Відкрию їй сердечні статки
І - квітами віддам податки!

Так гірко враз, так безнадійно тоскно
Від простору схвильованих очей,
І визначений час стікає воском
В озерця плям непотребу речей.

І потерпа надія в спраглій люті,
І по стіні з-під пальців щось крихке.
І дошкребтись зневажливої суті
Крізь зойк і сміх, – бажання нелегке.

Нічев’я фраз. І почина натомість
Обридле Я у просторі очей
Шукати порятунку вічній втомі
В озерцях плям непотребу речей.

Прош`у, давай обійдемось без сліз,
Хоча струмком з очей летять додолу.
Усі « прощай» повторимо на біс,
За мить Тобі вже стану я чужою.

Благаю, жодних зайвих слів чи мрій,
Дарма, що сни залишаться між нами.
А сльози- просто подих чорних вій,
Останній раз торкаєшся устами.

Не треба сліз, достатньо наковталась,
Прости, що я бул`а Тобі не Тою,
Так необачно в мрію закохалась ,
Сьогодні… Вже стаю Тобі чужою.

Пропало щастя - загубилось,-
Пішло кудись собі з Землі...
А тільки люди залишились,
Які не знали Щастя Мить.

А тільки люди залишились,
Які отут погрузли в сон,
У світі шуму зупинились,
А в них щей щастя не було...

Шукають щастя тут у грошах,
У них, в єдиних, бачать шанс,
Та є невірним їхній пошук,-
Бо не грошами тішиться Душа....

Душа літає в ароматах-
У заспівахх пташок-весни,
Її потрібно упіймати,
Й за нею тільки вдаль іти....

Полине вна за небокраї -
У пошуках стежок-Мети,
Ати відправ за не намір,
І просто за душею йди.

Дякую:-)

04.06.2011р.

Немає куди поспішати,
не треба до чогось спішить.
Це варто давно уже знати –
Що унікальна й прекрасна
Ця Мить…

Не треба бездумно спішити,
Хай без тебе погудить реактив,
Бо йому необхідно робити,
Щоб ти рвався кудись і спішив.

Бо ця мить дивовижна й єдина …
І цю мить проживаєш лиш раз…
Ця мить одна й неповторима,
Бо не повернеш час назад.

Зупинись! Прокинься!
Навколо щастя мить!
“Хто поняв смисл жизні, -
той нікуди не спішить!”

Я зупинив думки на хвильку –
Й відчув, що я тепер живу,
Побачив щастя миті…
І мить Єдину,
Мить Одну.

17.12.2008р.

Совершенно забесплатно
Для небесных тел вдали
Очевидны и понятны
Судьбы суженых Земли.

Свыше Млечная Дорога
Будто нижет ниткой бус
Сил небесных и земного
Неразгаданный союз.

В тайных снах влюбленным ведом
Полный блеска водоем.
Под сурьмленно-звездным небом
Быть им выпадет вдвоем.

Вопреки числу коммерций,
Никому не знамо как,
Золотые тайны сердца
Прозревает Зодиак.

Все законы этой дачной
Почты сходятся. И в ней
Без купюр струится брачный
Свет и сумерки людей.

Наи эта наипочта
Снисходительная. Влет
Звезды скрашивают все, что
Кто кому еще соврет.

2010

Смяты шорты, снято платье,
Умножая всякий стыд,
С имитацией зачатья
Кто-то с кем-то мерно спит.

Стоны чаще - счастье ближе.
Ритм эпических атак
За фанерной стенкой слышит
Пятиклассник-Телемак.

Фантазирует невинно
Он о том, как в мертвый час
Одноклассницу Мальвину
Сексу лютому предаст.

В ней кило под тридцать вроде,
Но и эту полуплоть
По аллеям парка водят
Между двух фригийских теть.

Размечтался наш-то несус-
Ветный полуидиот,
Как с годами купит "лексус"
И Мальвину умыкнет.

Все сто семьдесят в аорте!..
Спи во снах, пока один!
Вскоре кровь тебе подпортят
Где-то с дюжину Мальвин.

Спи, мышонок, тихо-тихо!
Будь ты Цезарь или Брут,
Вот тогда хлебнешь ты лиха,
Как Мальвины набегут.

Затихает санаторий.
Золотой песочный храм
Равнодушно стелит море
Человеческим страстям.

2010

Розбиті ущент дороги,
В оселях живе остуда,
Стежиною однорога
Зникає бюджет внікуди.
З білбордів хриплять химери,
Обшарпані вкрай під’їзди,
Щось на посаду мера
влізло.

2010

Міряю слово болем.
Болі – словами. Радше,
мірятиму тобою
все, що у світі наше.
Все, що минуло раптом.
Звісно, жаліти марно.
Та, що з тобою, рада
і надзвичайно гарна.
Та, що з тобою нині,
ніжна і геть наївна.
Лиш не кажи дружині,
хто і кого не кинув.

...Після того що завтра буде - уже давно
розраховано вектор і час для твоєї втечі -
Кілометри стерні у вузлах незакінчених речень
попливуть... І плювати на те, що під но-

гами твоїми зупиниться куля земна,
Ти ітимеш туди, де дороги назавжди закриті,
Де між римами сонце сідає і сходить щомиті
і нікого... Нікого... Нікого крім тебе нема...

Навколо ті ж офісні стіни,
І вирвусь я звідси нескоро,
А мрію, як ранок зустріну
На острові Бора-Бора.

Подібно прекрасним фрегатам,
Розкинувши руки я стану,
І зіркою буду стояти
Під сплески долонь океану.

В лагуні – прозоро і мілко,
Пірнатиму світом забутий,
Зі мною в компанії – тільки
Акули і баракуди.

Коли ж килим ночі простелять
Й ліхтарики неба запалять,
Дивитимусь мрійно на стелю
Казкової хатки на палях.

У сні збільшу сили удвоє,
Й на гору Пахі, як по сходах,
З вершини якої бог воєн
По райдузі ще не сходив.

25 квiтня 2011

За темінню втекла гроза,
Пташки повторювали ноти,
Звичайно, був я тільки «за»,
І ти, мабуть, була не «проти».

На небі плавилась зоря,
В руці тремтіли орхідеї…
Між нами промайнув заряд,
Ще невідомий Фарадею.

День починав своє есе,
Бо для роману дня замало…
І я готовий був на все…
Надворі зрадницьки світало…

2009

Звернутись хочу до митця,
Я ж по своїй природі,
Також митець й порада ця
Ще стане у нагоді.

Йти на ганебний компроміс
Із владою - огидно,
Ти маєш, друже, як на біс,
Життя прожити в злиднях.

Стій на своєму до кінця
І як митцю годиться,
Гартуй сталевий дух борця
У затишній в’язниці.

Скажу тобі насамкінець:
Як проби не пройшов ці –
Тоді ти зовсім не митець,
А зірка, та, що в шоці.

І хай життя летить в дуду,
Зусиль митця не стерти,
Тобі ще й премію дадуть,
Посмертно.

27.03.2011 р. 1:10

Коли мені не вистачає слів
Й думки зібрати разом я не можу,
Чекаю на прозріння, наче Ошо,
(Чи є таке, від чого б я прозрів?)

Коли душа пала від почуттів -
Ці почуття не висловиш словами,
Лишаться сон, і спокій Далай-лами,
І лава слів, що кратер причаїв.

Коли усе набридло вкрай мені,
Сідаю на підлогу в позі Будди,
До біса все, хай буде те, що буде,
Думки, слова, події… Геть, дурні!!!

28.03.2011
2:20

Був людським царем бухгалтер
Ющенко не рік...
А не витримав аудита -
вигнали торік.
Заслужив - йому зневага
від народу є.
Та про царське Вітя й далі
марить житіє...
Був людським - тепер бджолиним
бачиться царем.
І, таки, на плечі бджілок
ляже тягарем:
бо новий монарх старому -
факт - благоволить.
Хай тим Ющенком у бджілок
голова болить:
хай нам ними має владу -
як в листі просив...

Не указ би - вирок бджолам
цар оголосив.
Можу я заприсягтися
й перед вівтарем:
збанкрутує вмить бджільництво
с Ющенком-царем.

Травень 2011

Був батько офіцер, для неньки – сатана,
А мати – влада, що на груди давить.
Він стільки сліз пролив, ще більше, ніж вина.
Він знав людей, і не спізнавши слави,
Порвав її струну на декілька частин:
Для юності одну, а інші – тихоплин
Нужденного буття. Мертвяк рухомий
В нім переміг поета двійника.
А той сприймав і ницість, і саркому
Належним, наче патінь мідяка.

Вивчати всесвіт остобридло юним.
Що з того, як озвуться звичні руни?
Якби ж сама та руна почала
Чудних пісень тремтливої примари.
Здавалося в небесній ямі зла
Спалахують небачені Стожари.
Добро, кохання – мова застаріла.
Світ не такий, і біле вже не біле.

Все стале – не опора. Тільки тверді
Своєї не знайшов, як не шукав.
Його надії хворі та обдерті
Торговець і невдаха катував.

Залий собі за комірець
Щоб на усе пусте забити!
Повір, бо це ще не кінець,
Буває гірше, треба жити!

Запий пігулку ту гірку,
Не ний, що вже немає сили.
Навчись радіти маяку,
Якщо шторми тебе не вбили.

2011

Він на весілля не прийшов, а гості весело чекали,
Мабуть дороги не знайшов, чи може мало його знали.
Із сукні сива білизна прокралась тінню на обличчя,
Для когось просто новина, для неї начебто узбіччя.

Село пригодами живе, жаліти стане, чи знущатись,
Та від образи на лихе не можна в собі заховатись.
Чудес на світі не бракує, життя їх має про запас,
Одне нагальне, як повітря, приберегло воно для нас.

Як дружба з дружкою стежками разом блукали уночі,
Про те нікому не сказали, несуть до хати калачі.
Проходив вулицю дивак, і паспорт був в його костюмі,
Вмовляли разом юнака, щоб врятував дівчину в сумі.

Давно весілля відгуло, підміну мало хто помітив,
Десяток місяців пройшло, річницю парубок відмітив.
Любились разом, мов птахи, жили, підібрані дивами,
А щастя світле та добро переплелися з їх роками..

Пародія

Ну й султана доля вслала.
Комунізм - от время славне,
без Майданів, все по плану,
все та Тося устигала.

Я ж до Персії, Ірану,
на Канари, світу край.
Хоч не знала слів з Корану,
партквиток – дорога в рай.

А тепер ця незалежність
кісткою поперек горла.
Не ведеться шеф на нєжність,
не встає, хоч майже гола,

і казки йому, і танці,
животом, стегном, вуаллю.
Лиш наради, збори вранці,
рейтинги і нацментальність.

Розкатала нижню гУбу,
силікон так не поможе.
Хоч пакуй торби на Кубу,
кажуть, там ще жити можна.

Може, там на падишаха
я нарию компромат.
Бо інакше хоч на плаху,
як не шах, то зразу мат.

03.06.2011.

Затихають пізно вранці
балачки Шехерезади.
Ані співи, ані танці
не зворушують посади.
Не вербується на натяк,
не розчулиться від вроди -
де ті наміри... ну... графік
чоловічої породи?
"Мушу! Треба!" Геть сказився...
За посадою й не бачить,
що свідомо напросився
на брехню він - казку, значить!

Гаснуть всі нічні краплини
і сови мисливські зорі.
У історій - море слини
і напоїв в коридорі.
Врешті, сон сіда на вуха,
посадовець він чи ні вже.
Уночі її він слуха,
отже день - для неї ніша.
На свічках лишились згадки
догорілих слів застави...
Знов якісь шука колядки
в надрах пам'яті уява.

Засиха на небі воля
як новий ранковий колір...
Третій рік ночами доля
випробовує на "говір"!
Не мовчить Шехерезада,
не втрача свого натхнення.
Він іде (чека посада),
щоб здолати сьогодення.
Монотонні дні доручень
переносить він і втому...
Задоволення не мучить
повертатися додому.

3.06.2011

Верби розплетена коса
лоскоче озера долоню,
і вирина сором'язливо
із ніжних водяних обійм.
Весна?
Чи паморозь чуття,
зігріта дотиком Любові?
Та за півмиті, на півслові
цвіт
віти світу розповив...
На диво –
учорашня крига
увінчана кущем бузку,
смакує теплий подих сонця,
і чи не вперше на віку
привітна радісна щаслива.
А у обвітренім танку
намарно кличе буревій
довкілля у глуху безодню...

...Жадають усміху уста...

...Верби розплетена коса
лоскоче озера долоню
і вирина сором'язливо
із ніжних водяних обійм.
Весна!
2011р.

Пародія

Згадав ти знову ненависне.
Забий, воно того не варте.
Стоїш, мов партизан на варті,
а раки стигнуть, пиво кисне.

Вже в ополонці повно риби,
ловити можна хоч руками.
Я спінінг витягла з колиби,
а діти марять шашликами.

Забий. Я з шефом поговорю,
мене послухається зайчик.
Як ті офшори я розорю,
зміняє джипа на трамвайчик.

Набридла вже ікра і суші,
зловлю й нафарширую щуку.
Потреш ти спинку мені в душі.
Усе мине. Давай-но руку.

Заб"ємо гола ми з пенальті,
в час додатковий у вітальні.
Химер розмажем по асфальті,
то все – пусте, а ти – реальний.

03/06/2011.

Між тепла і літа,
як солодко спала,
ніченька ласкаво
сон мій колихала,

що його сплітали
мерехтінням зорі
прядивом тендітним,
ніжно і прозоро.

...Розбудила тиша
лагідно, як мати:
"Уставай, дитино,
сонечко стрічати".

Нічка відступала,
ранком засіріло,
обізвалась пташка
сонно і несміло...

Як здіймалось сонце
із-за рогу хати -
босими ногами
бігла зустрічати.

Босими ногами,
юною росою...
Вперше милувалась
дивною красою.

Приповзла відьмою ніч,
Блискавицями огризнулася.
І дощу бойовий клич
По принишклих несеться вулицях,

Відбива барабанний дріб
І вологу в атаку кидає,
По деревах дрижак заскріб,
Захлинулась земля обидою.

Та негода для нас - пусте,
Ми в обіймах гарячих мліємо.
І запалюємо святе,
І палаємо, а не тліємо.

Заспокойся, жорстока ніч,
Замилуйся кохання чарами!
Міріади зіркових свіч
Хай отримають верх над хмарами.

В день липневий на черіні літа
Причамріли від спекоти квіти.
-Гостра в нас у дощику потреба,-
На коліна впали перед небом.

І тоді гримуча блискавиця
Вдарила по хмарах сіролицих,
Зашуміло небо,завелося,
Над лугами сріблом пролилося.

Довго-довго шаленіла злива,
Райдуга всміхнулась соромливо,
Під веселих цвіркунів цимбали
Квіти вдячно небу закивали.

Не виділяюсь вродою,
але не в тому суть.
Була з тобою гордою -
як хочеш, то забудь.

У самоті - й під ковдрою
зігрітися дарма.
Була з тобою гордою,
мов льодяна зима.

Тож не жонглюй свободою,
я жертви не прийму,
бо залишилась гордою.
І не питай чому.

За ночі прохолодою
дні сонячні прийдуть...
Якби була негордою,
була б із ким-небудь.

2007

Село селом. Похилені двори,
дерева з омелою як вервечка.
Учитель сивий якось говорив,
що тут колись було гучне містечко,

сто років тому. Нині бідний слід
широких вулиць, кам’яних будівель.
Сидить на березневім сонці дід.
А діти по столицях. Важко дітям.

Та у селі – чекати смерть хіба.
Земля чужа – він сам позбувся паю.
Розумні кажуть – горе – не біда
а тут щось інше, але що – не знає…

Схилився тин у зарості бузку,
прогнувся сволок в глинобитній хаті.
Дід місить стежку чорну і в’язку
до магазину, щоб хлібину взяти.

і цигарок. Оце і все життя.
Курей десяток і коза Анфіска.
Він міг би до дочок, але зятям
там по столицях і без нього тісно.

По правді, і не хоче в місто дід.
Тут вік минув, город копав, криницю.
І бабу поховав… Аби тоді,
то ще б прижився. А сьогодні сниться

стара частіше. Ніби й не на дощ.
Все дивиться на нього із-за тину.
Він сам до неї скоро, мабуть. То ж
хіба козу і хату так покине?

Село селом. Похилені двори,
як люди у літа. І дика тиша…
А думка визріває, як нарив,
що не біда, не горе тут, а більше…

Пародія

…Запий. Ну й що, як підеш криво,
Немов сапер по полі міннім?
Що варт горілочка без пива?
А «поліровка» - штука цінна!

Химер не бійсь – у них манера
Добрішати по третій кварті!
Запий, кажу тобі іще раз,
І заспівай – ми того варті!

2.06.2011

Ти збирав мене по крихті
В рухах, поглядах, словах
І повторював щомиті,
Що тобі потрібна я.

Але сталося печальне -
Ти не втримав, не зберіг
І кидаєшся вінчальним
На засмічений поріг.

Розриваєш квіти, стрІчки,
В тебе сльози на щоках,
Нащо смикати по крихті,
Якщо вся твоя була?

02.06.2011

Ты никогда не стекал дождём
По расскалённой горячей крыше?
Не был холодом и огнём
В шуме капель еле слышном?

Никогда не вростал в окно,
Единым прозрачным целым?
Не мечтал обо мне в простом
Кружевном пышном платье белом?

Не любил ты мои стихи,
Говорил, что всё - детский лепет
И ругал за пустые дни,
За безсонных ночей беспечность.

А дождём никогда не стал
И не станешь капелью звонкой,
Хоть бы я попыталась сказать,
Что ждала от тебя ребёнка.

02.06.2011

Машин гуденье монотонное.
Дурман акаций среди лип.
И существо ползёт безсонное
В стремленьи жадном - полюбить.

С душою полною отчаянья,
С глазами, с ложной пустотой
Лишь образ милый неприкаянный
С безумной острой прямотой.

Целует жадными обрывками,
Срывает путанку одежд.
Исчезнут вдруг настрои мирные,
Остатки девственных надежд.

01-02.06.2011

Невдачі переслідують
чи зирить світ з погордою, -
віршами висповідуюсь,
віршами виговорююсь.
А що мені лишається?
Лиш те, що хтось загубить...
Фортуна відвертається.
І я кусаю губи.
Було усе попереду,
тепер - якраз навпроти.
Народженим у середу -
Сізіфову роботу
і вічне невдоволення
буттям, у вищій суті.
Солодке - не дозволене.
Гірке - не проковтнути...
В природи-посередника
довершені закони.
Узріти світ у середу,
або - уже ніколи.

2004

Мова народу , як замкові мури,
Завше рятує з навал і облог
Орд словоблуддя , засилля халтури,
Чиста, як небо і вічна, як Бог.

Згине народ у безмовних обіймах,
Суржиком ниви засмітиться суть.
Друзі мої, слово батьківське сіймо,
Душі рятуймо з німотних окуть .

Мова народу – це шелест тополі,
Спів солов’їний, клектання лелек,
Човен , що хвильки гойдають прозорі,
Сни, що стартують в ракетах смерек .

02.06.11.

Коли гітари звук наповнить тишину
пожовклим старим блюзом, то знай,
що сонце вже сіда за горизонт,
рожевим світлом освітля пісок,
й легкі відбитки твоїх ніг.
Немає рими в цих рядках,
так само і життя повзе без рими,
Сивіють давні мури Риму,
вмирають шовкопряди на нитках.

Муравським шляхом повз рябі лани
Ми йшли в село, вколисане узліссям.
Прогіркло пахли перші полини.
Пливла десь пісня.

Котився день, травневий, молодий...
Спішили й ми з порожніми саквами
До джерела - у світ Сковороди,
Вкарбований у незабудь віками.

Ми йшли в село, якому літ і літ,
Де у пошані здавна хліб і звичай,
Де кожна хата, як його криниця, -
Замислившись, над вічністю стоїть.

Був день як день - звичайна середа,
Та ж у саду стрічав Сковорода!

***
Знову безкраїм моїм степом
побігли язики полум’я
здіймаючи шалену музику
обертаючи заворожений спокій
на лет і падіння
надію і розпач
слово і муку
*

Ты не всегда был мне опорой...
Жила я в поисках пути,
Чтоб вместе счастье обрести
И не сдаваться с первой ссорой.

Ты не всегда был тих и мил,
Но я нашла опровержение
Тупому гневу извержения -
Молила я, чтоб полюбил.

Ты не всегда мне улыбался,
И я старалась, как могла:
Надежду в сердце берегла -
И пыл души твой разгорался.

Ты не всегда со мной согласен:
Мы спорим, ссоримся, грешим,
Но нужен нам один режим -
Такой союз наш дом украсит.

Вдали от близких мне людей,
В тенистом таинстве ночей,
В мелькании бесконечном дней
Несу тоску по матери своей.

Мелькают дни, проходят годы -
Печали, радости, невзгоды...
Прогресс и казусы природы,
Большие, малые доходы...

Всё суета и жизнь уходит.
Тоска по матери приводит
В отцовский дом. И там находит -
Тепло от рук твоих исходит.

Я не всегда была с тобою:
Вдали оставлена судьбою.
Но часто вспоминаю с болью,
Как ты склонялась к изголовью...

Тебе здоровья и добра!
Спасибо, что нам жизнь дала,
Спасала от чужого зла.
За всё, за всё - тебе хвала!

Видишь ли, "друг заветный"-

(Всю жизнь тебя так называла,

Прятав сердца истину едва ли ),

А теперь посмею заявить

О том, как трудно жить

Без твоих рук, твоих глаз, твоэй души.

И сердце просит :" Ты не болей ,ты им дышы"



Так взять бы и вырвать всю эту боль,

И чуства впрять зарыть поглубже,

Тоску пустить бы доль,

Умиреть, наверно, будет луччше.


Нельзя всю жизнь любить,

Молчать , страдать не сумев звбыть.

Нельзя,нельзя же знать, что любишь ты

Но между нами сломаны мосты.


Так взять бы и прыгнуть в бездну,

Чтобы горечь отступила.

Да, дажэ если б из Земли изчезла,

Всё ровно любовь бы не убила.

О горе,горе, Україно!
На що сини твої ростуть?
О моя, матінко - рибчино,
Куди ж ці води нас несуть??

Твої кайдани виростають,
Міцніші цепи в них стають.
А діточки - блукають:
У сусідів вже гніздечка в'ють.

О ,серце -Україно, єдина лелечко моя!
Як зарадить гореньку , отруйному ,немов змія?
Коли сліпці тіло твоє топчуть,
І вже згаса "Шевченкова зоря",
І "дзвони золоті" не гомонять- шепочуть?????

Я не знаю, сон то сниться
Чи ява , чи небилиця
Чи, можливо, мрії
Про чудні події:

На ПМі тріо грає,
А поважний пан чекає
Поки вдатне щось утнуть,
Щоб сказати: вері гуд!

Не вдавалися Патарі
Три акорди на гітарі,

І терликав щось на лірі
Володимир Сірий,

Гентош той, що звуть Іван
Штурмував баян.

Величавий Чорногуз
Піджидав на блюз.

Вбіг захеканий Павлюк:
Та зробіть тихішим звук,
Гляньте, - Любця Бенедишин
Через вас сидить, не пише,
Через галас на ПМі
Я гальмую у поемі –
Щезли образи і теми,
Ох вже ці проблеми!
Обернувся і пішов -
Дим і нитка з підошóв.


Увійшов кривавий Гаррі
І вчепився до Патари:
« - Не мордуйте інструмент,
Не настав бо ще момент,
Щоби тиснути на струни
Ви занадто юні.
І хоча ви так нічого –
Стримайтесь небого!

-Ти ж бо, лірнику сіренький,
Кинь ці млосні витребеньки,
Виграєш із фальшю в нотах,
То не є робота!

-По моїм переконанню,
Непогано граєш, Ваню,
Та пораджу ще тобі –
Раком свисни на вербі,
На моїх повчися творах -
Тріоронделемажорах.

А ви, пане Чорногузе,
Не надійтесь дуже,
Ці не те, що блюз не втнуть ,
Їм не дасться й муть.»

Благо , втрутилась Адель:
-Перестаньте, Гаррі,
Ще повчаться в мене, в Ель,
Отоді і вшкварять!

Вбіг і Клюско Анатолій,
Під пахвою жмут бемолів
Ще й дієзи в кулаці –
Користуйтесь , молодці!

Увійшов солідний пан –
Член НСПУ - Кузан,
За такої – каже – гри
Розраховуйте на «три».

Тріо ждало від Софійки
Одиниці або двійки,
А вона їм п’ять і п’ять –
З лаври благодать.

З тої радості заграли
Чардаш, каперуш!,
Писки всі пороззявляли,
Навіть Чорногуз.

Олексій Потапов третій
Практикується в дуеті
З Гаррі спідтишка,
Хочуть тріо переплюнуть,
В бубон б’ють, термосять струни,
Тягають смичка.

Вітер Ночі
Теж охоче
Партитуру вчить,
Гаму до –ре –мі –фа –соль –ля
Витинає на роздоллях,
І не мовте: цить!...

Пребагато в небилиці
Парубки та молодиці
Натворили справ,
Та цю тему, зовсім іншу,
Не для цього, звісно, вірша
Я на бік відклав.
І нехай мені дарують
Ті, кого узяв я всує
До своїх маляв.



02.06.11.

У моєї у феміни
Ягід – повні жмені:
На базарі в першу зміну
Я торгую ними.

У моєї у феміни -
Грона винограду:
Виноградар - в другу зміну
Жду винагороду.

У моєї у феміни
Лоно – піч мартена:
Металургом - в третю зміну
Від темна́ до те́мна.

Описав я вам феміну
Файно і сучасно -
Але йду, дровець підкину,
Щоб лоно не згасло...


02.06.2011

Колись простіше все було,
колись...
Хоч не без джина, але зло
не так до труднощів тягло -
борись!

Сьогодні - імпорт усього.
І ламп.
Не Аладдін, а все одно,
бо сорок глечиків - ого!
Як штамп.

І на ПМ якісь дива!
Одні
у рукави тузи хова,
а інші - пишуть про права...
Складні.

Чи то така тут "боротьба",
чи як?
І хто ж тут "свій" Алі-Баба,
що сорок джинів вискуба?
Ось так!

2.06.2011

Красне літо розсипає
Сміх-сміх!
І мені дарує повно
Втіх-втіх!
У травичку, мов грибочок,
Сюп-сюп,
А у річці, наче рибка, –
Хлюп-хлюп!
Полунички в рученята –
Гам-гам!
Червоніє он малинка
Там-там!
Личко, сонечку, ласкаво
Грій-грій!
Пречудовий світ навколо –
Мій-мій!
2010

Прости, Милий Боже,
Сю душу живу,
Що Ти дав.

Прости, Милосердний,
І серце живе,
Що Ти дав.

Прости, Вседержителю,
Слово живе,
Що Ти дав.

Прости мені, Боже,
Або забери,
Що Ти дав.

2011

Як солодко, як боляче, як дивно
заплакати над римами твоїми
надривами
нестримно і нестерпно.
Для когось я, можливо, просто стерво.
Для тебе – згадка ночі-пантоміми,
де тіло – дибки, а душа – на дибу…

Не дай мені подати вдруге голос
і подихи мої не заримовуй.
Я сили вчуся рік чи трохи більше –
а досі не навчилась навіть тиші
і досі у твоїм гублюся слові,
і плачу в нім така безбожногола…

Як солодко, як боляче, як дивно
здіймати душу власноруч на дибу…

Голос кокаиновый
Penelope Cruz
Без слепой наивности,
Только боль и грусть,
Стелется по комнате,
Расстелает шлейф.
Дымом переполнена
Я сижу в окне.
Одинокий пялишься
На изгиб спины:
Родинки и пятнышки...
И следы любви...
Ссадины, царапины,
Кисти в синяках.
Вот любовь досталась нам!
Муки, страть и страх.
Так сидим и пялимся
В голое окно:
Я - твоё спасение,
Ты же мне - огонь.
Закоптил и выжег всё -
Так печёт в груди...
И спасенье нахожу
Там, где никотин.
Пальцами дрожащими
Поднося ко рту,
Выдыхаю с дымом я
Всю печаль свою.
Всё. Допела песенку
Penelope Cruz
В этой тёмной комнате,
Где лишь боль и грусть.
01.06.2011

Часів покоси,
правди досить...
Твоїм словам
тепер неспішно.
І Пеліон даремно
й безутішно
засів на Оссі.
Пішло “бувай”
із губ твоїх,
моїх очей
у тиші рай.
Вивчаю
перетворення утіхи –
на точку – простір,
на вузли – горіхи.
І сприйняття моє
не по прямій летить,
в обледенілій капсулі
зрослось,
душі у леті не чаїть
і знає більше
про свій лід,
аніж за втрату.
Йому накаркано
блукати
туди-сюди,
пружинно
цю хвилину
розгортати,
в годиннику,
що за зозулею
ходив
по кола
і глухі кути.
Нема майбутнього,
нема – що пережити.
Порожні мушлі
осяйного літа.
Іржа сріблиста
в місячне виття
вростає,
повітря збите
і кровить
у зграї
урвистих “лю...”
Люблю,
та незабаром
метелик ночі
згубить чари.
Він запалає
в танці
з мойрою
у парі.

25 Травня 2011

And in English:
---------------

No time
and no true
to your word
anymore...
Peloin is heaped
upon Ossa
for nothing.
Goodbyes
from your lips
and my eyes
demise.
I learn
how to turn
space to dots,
from nuts to knots.
My acceptance
is not
as the crow flies,
frosted over
and condensed
in the capsule
of the fatal stance,
knowing
more about the frost
than the loss.
It wanders
from pillar to post,
uncoils the minute
hand on my cuckoo clock
with its fading act
into the point
of impasse.
I have
no future
to outlast.
An empty shell's
what was the best.
A silver rust
grows in the baying
at the moon
and beaten air
bleeds with
tinctures
of lateral tongue
with “love” in mind
and soon
the butterfly of night
will meet its fate
in candled light.

May 25, 2011

иней палой листвы парчов,
нов и ноябрен,

город безграчен и огорчен
каждым грабом.

мы по ладони вкопаны в тьму
чтиворечий,

каждому вой дан - по одному
cбессердечить.

2010.