У бензинових плямах сонця стрибають
Горобці спокою, втинаючи день
Від примх клопотів.
Листя цілує целюлозу лози,
Що наладувала антени на хвилі сафарі.
Фари-левиці смокчуть льодяники вечора,
М’ятні льодяники божевілля.
Мерехтіння екранів чужої свідомості –
Закритий на ремонт зоопарк
Із трьома мавпами, які затисли
Свої спогади в сіре каміння,
Газетні шпальта і шматок яблука,
Вділеного від несвятої трійці:
Алегро, віво, престо.

2010

Вип’ю сонце
Хай воно мене зігріє узимку
Якщо треба, розбавлю його
льодом з кусочком м"яти
Після сонця питиму хмари,
Додаватиму їх як вершки до кави,
І втоплю їх у своїй чашці.
Висмокчу дощ із трубочки з МакДональдсу
І буду тихо ридати

Ти спав з моєю мережею
Ти наздоганяв моїх ластівок
Але не наздогнав мене.

Я зникала в просторах і-нету
А ти шукав там мій слід
Але мене там вже нема.

Ти думав, що лайнери ходять лише за графіком
Ти думав, що сонце світить лише вдень
Але це не так.

У тебе своє сонце,
У мене - своє.
Про смаки не сперечаються.

Ти засинав рівно опівночі,
А мені хотілось зустрічати світанки,
Та очі твої спали.

Я писала поеми тоді,
Коли ти мені дзвонив,
Ось чому я не брала трубку.

У тебе своя дорога,
У мене - своя.
Вони не перетнуться більше.

Міряю дистанції словами
А в голові так порожньо
Завтра, можливо,
Вирішиться моє життя
А я сиджу і їм безе
І я вже не знаю,
Плакати мені чи сміятися.
Знання, як ті метелики,
Спробуй ухопи
Часу, як завжди, не вистачає
Його не існує взагалі
І тут втілюється "закон тісного часу" -
Все стискується,
Згортається в одну-єдину метафору -
Іспит...
2010

Ніхто не вічний. Хай буде благословенний той,
Кому Кохання складало присягу частіше, ніж Смерть.
Бо проживаємо лише мілісекунди від всієї вічності...
Тоді, Коханий, зрозумій, як багато втрачаємо,
Як багато в Тобі і в Мені проростає. Те, у що
Воно проросте, МИ дізнаємось, коли Смерть
Знайде нас і тоді МИ дізнаємось неодмінно,
Бо людям знати не дано більше, ніж на те відведено.
Мізерні піщинки часу насиплено у долоні, щоб у темряві
Навпомацки рухатись в певному напрямку
І на перетині шляху роздивитися хто-є-хто.
Наче манекени у вітринах, Ми завжди знаємо,
Кого шукати, але пам"ять надто коротка,
Щоб вихопити образ, священні риси,
Які переслідують по той бік. У передпокої Смерті,
Куди кожне ніщо поринає з приходом ночі,
Куди може забрати весь мотлох буденності,
Весь бруд і страхи, невідомі до того химери,
Туди Ти забираєш Мене, а Я - Тебе.
І як крихти збираю Тебе по крупиці,
Розкиданого, наче зорі по галактиці,
Щоб хоча б один натяк отримати про те,
Що Ти живий, що Ти існуєш. Я знайшла
Так багато Тебе, і ще більше віднайду.
Але ніхто не вічний, бережи Мене,
Міцно тримай, щоб я могла Тебе краще
Розгледіти і дозбирати те, що не складається
В єдине ціле. Прямуй зі мною крізь терен.
Я не знаю шляху, тож крокуймо поруч,
Не озираймося. Бо не впізнаємось більше.

засушені стигми
зів’ялі метелики болю
недбало скручуєш заплямований
ще з осені бинт під
котрим ховав був свіжі порізи
і тріщини
що лишалися завжди зі сну
ти снив найчастіше однакове
щоразу під іншим світлом
щоразу під іншим кутом
можливо під іншим небом
але хіба небо здатне змінити щось
під землею?
особливо під землею твоїх снів?
і вони тобі щось
та й наврочили
і вони тебе якось зужили
таж як мінімум твою шкіру
кажеш –

тоосені
поміж вітром
поміж листя й комах
понад озером
шурхотів ногами півсонними
якось зиркнув на мене
презирливо
озирнувся вмить і пішов
як ішов
то ставав усе нижчим
мов під землю поволі спускавсь

зрощені клаптики пам’яті
вигоєні дроти
дбайливо розгладжуєш аркушик
і знову береш олівець
наводити
контури своєї р е л і г і й н о ї риби
яка оселилася в тебе раптово
ніби з неба
була та й звалилася
і вже ти не сниш те однакове?
і шкіра тобі не болить?
кажеш –

то ось ні-
би вчора
не бачила?
хлопчина ходив тут із рибою
не продавав
з живою
тримав її так за пазухою
на грудях її тримав
він її вийняв із-звідти
та й суне мені до рук:

в о н а т о б і б і л ь ш е п о т р і б н а
н е х а й б і л я т е б е п л и в е

коли ж повернувся до тебе
вона вже була ось така
як ти її звеш
р е л і г і й н о ю
та з іншого боку вона
мені нагадує правду:
небо завжди змінює щось

А свічка світу світлом до могил...

Могли б і ми із свічкою стояти,
Мов мати біля цвинтаря надій.

Біля хреста не свічка. Не одна
Із дна думок встає немов на чати –
Втрачати є кого. Кого стрічати
Біля воріт останньої межі.?

Усі ножі заховано у піхви
І ви пройшли по жилах. Ви - чужі.

А ви застряли в горлі і нема
На вас уже ні ради, ні розради
І раді ви, що ваша ще труна
Без вас блукає світом. На параді
Чужих могил, чужих імен, кісток...

Хічкок душі підводиться над світом
І тіло приростає до свічок.



2010 (остання редакція)

Першокласниця простягнула
у спітнілій долоні
вітаміни.
Шмат містечка в атмосфери лоні.
Обережно – міни!
Сонце – сапер – звільнений із посади.
Ззаду. Ззаду? Ззаду!
І…! Бант розв’язали.
Вулиці – пильні спортзали.
Бачте, агресії згустки.
Померти – це-е-е…взяти відпустку.
Носик кирпатий, веснянки.
Бозєнько! Аж мурашки.
Ніколи не буде панянка.
І гуркіт. І слізно. І тяжко.
Ззаду? О ні! Поруч!
Руч-
ки дрижать.
В останню хвильку зрадіти.
Ненавиджу!
Як же ненавиджу,
коли помирають
діти.

очі
кольору Гогена
ранок – аберація міфу
скільки сіток
наставлено
в лісі
на тишу?

усі світи –
тільки мости
понад
подорожником

я – по дорозі до світла;
несу вітрам
три сорочки
одна з них гамівна

ніч застала її
під зорями сонну –
а вона
ніби біла мальва
ніби біла левиця
ніби Либідь-біла
привітна

2010

Між хвилями простір є,
Час для спокою і для сну,
Час для вбирання світла
Легенями та думками.

Хвилею ніч іде
І старовинний хаос.
Піною страх сичить,
Голод глибин бунтує,
Камені гуркотять,
Втеча тече водою.

Зламані крила снів.
Місяць розбився...

Лінії життя вмерзлися в долоні
Химерними ієрогліфами.
Мій означає "серце" ,
Твій - "серцебиття".
Прагнуть єдності форми і ритму,
Прагнуть злитися в спільну гравюру,
Прагнуть витекти воском у кухоль
Крізь тенета минулого часу
Й теплий попіл прийдешнього дня.


Я топчу помаранчеві зорі,
Я блукаю в небесному морі.
Я лиш човник. В пилюках альбому
Я шукаю багаття і дому.
Але болями тисячі голок
Обпалили хурделиця й морок.
у люстрі крижаної води
Пропадають самотні сліди.


Місяцю набридло бути сирною головою.
Він повернувся темним боком.
Світлячки - карликові прометеї,
Назавжди прикуті до ночі,
Чи допоможуть вони?
Розпізнать мелодію дихань,
Розпізнати на дотик твій голос,
Розпізнати розсипану мрію
У вологому натовпі хмар.


Опустивши мережані крила,
Йдеш босоніж по плямах світила.
І століття крізь пальці пісками
Витікають у скелі і храми.
Кожен рух - зовсім іншая ера,
Тільки я - кам'яна байадера.
У люстрі крижаної води
Пропадають самотні світи.


А коли білий серпанок сну
Віднесе вітром у "вчора",
Лікуватимемо медом і олією
Печені рани стомлених підошов.
Твої рубці означатимуть "серце",
Мої - "серцебиття".
Ми й не помітили, як стали
Частиною чудернацького візерунка,
Накресленого на снігу пір'їною,
Якій не судилось народити сонет.

2004 р.

Ти – крапля.
Мені завжди тебе так мало.
Ти – море.
Мені завжди тебе так багато.
Випиваю краплю,
а опиняюся серед моря.
І так день у день.
Починаю з краплі – тону у морі.
Але не встигаю потонути,
бо ти знову стаєш краплею,
грайливо припрошуючи:
«Ось я – маленька краплинка.
Припади до мене устами…»
Ти – моя сила і моє безсилля,
захоплююча подорож у часі
на хвилях щастя.

Выпал из жизни, случайно, на час,
И оказавшись на койке больничной
Смысл осознал бегло сказанных фраз,
Срочность расставил дел, для приличия,
Позже с зимы окунулся в разгар
Лета горячего, в меховой куртке,
Надо же, эта жара, как кошмар,
Хоть бы дойти к остановке маршрутки.
Дождь пробежался, насмешливо лил,
Тетя вьетнамки сняла – нету толку,
Зимний ботинок сугробом ходил,
Не ожидая топтать трав широких,
Свитер не спас от несносной жары,
Только намок, стал тяжел, неудобен,
Жизнь пошутила, и этой игры
Жертвою стал, кто был Богу угоден.
Шерсть зимних брюк тяжела от воды,
Нету на смену шелковой одежды,
Стал человек жертвой чьей-то игры,
Выпал из жизни, нашелся, конечно,
Взгляды прохожих. Под сорок жара.
Сердце стучится в груди с перебоем…
Выпал из жизни – это игра,
Но победил наш отчаянный воин.

коли свіча розмальовує молитву в твоєму серці
не питай про вчорашній день
про смак пролитих сліз
про вбиті в утробі питання
про гріх без каяття
про не завершену розмову
і не почату ісповідь
про ключ до кімнати з минулого життя
про смисл загубленого
чи може незбагненного часу
краще запитай
про колір сонця завтрашнього ранку
про застиглу в очікуванні дорогу
про землю нову і небо нове
про новий Єрусалим
і нічого що сльоза ще не висохла
адже Христос теж плакав
за старим Єрусалимом

мовчання – золото
хто скільки донести зуміє
інші
скарби помножують скорботу
аорту чáсову
судома зводить –
несила
стільки крові перегнати
хто говорив
неначе плив у ночвах
серед імли
хто не уміє мовчки
плисти
хоча б у чóвні Ноя...
що він по небі ходить – і звідтам
цитати розтрясає
в повітря охолоджене – і попіл
содома і гоморри
осідає
на вавилонські вежі і химери
в твоїй уяві
крім мовчання – пастка
пустеля слів нікому не потрібних
о де ти Ноє?
ще одна цитата –
із поет.
(помітка словникова)
не Ноя закликайте – Бога
зламати заповіт
мовчання
мовчки...

...не чекай мене сьогодні
не чекай мене завтра
я заблукав у тернику
свєї душі
не дивуйся
коли відчуєш
у ціх рядках біль
бо ти відчуєш
мою любов до тебе
кохана

Можливо, я жила до нової ери
І очерети були моїм волоссям.
Я писала на обгорілому папірусі
Обмороженої весни
Бамбуковою паличкою,
Вмоченою в порцелянову сльозу
Намальованого на чашці блазня.
Можливо, то була не паличка,
А відбитий промінець невідкритої зірки.
Я писала тобі... навіть не лист -
Хвилясті лінії, заплетені в сюжети
Невідомих картин.
Я блукала чудернацькими світами
Потойбічних фантазій.
А коли прокинулася, зрозуміла,
Що я - хаотично розкидані по піску
Сліди первісної людини
І що ти завжди будеш
Океаном.


2004 р.

Спека.
Ка-
пати
на скло бокове
портвейном. Кове-
рсати ласунки.
А шо? – вередливі
скачуть з моєї сумки
бісенята.
І завзято
вимащелись
у рум’яна;
ще лисі,
себто голесенькі.
Спека? - п’яна.
Я на
«амулеті»
ріжу степи
пи-
ти
з пляшки на леті.
Повільніше,
ше-
піт,
щоб заколисати
бісенят-малечу.
Лечу –
піт
на скронях.

* Библиотекарь провожает её в книгохранилище и вместо совета о том, что почитать, даёт несколько рекомендаций совершенно иного свойства*

выбор

Все они разные на ощупь, на запах, на вкус и, конечно, на вид.
Будь осторожна, когда выбираешь по виду:
Зорко лишь сердце, твердят поэты, всё остальное – нет.
Будь осторожна, когда выбираешь на ощупь:
Лгут габариты, и кожа обложек, и память подушечек пальцев.
Будь осторожна со вкусом и запахом. Ложно
Чувства свои можно истрактовать, переврав настоящее с прошлым.
Не выбирай первой попавшейся, но и не мучайся с выбором долго.
Словом, постой тут, найдёт тебя нужная книга сама.

* Она любит читать и часто путает прочитанное с произошедшим*

я читаю книгу, книга читает меня

Ношу за пазухой книгу,
Как мальчик-спартанец – лисёнка,
Как неискушённый – вериги,
Как раненные – осколки.
И ноша эта горячая,
Как случайные поцелуи,
Горькая, неудачная –
Но как я её милую,
Как я её голублю, как я её ласкаю, –
Как археолог рисунок
Найденный им наскальный.

*Она засыпает и ветер листает страницы книги в произвольном порядке*

15 секунд до пробуждения

Если бы жить на каком-нибудь фьорде,
в стране, о которой никто не знает.
болтать на нездешнем с китами, котами,
кормить их с ладони, названия дать им:
ласковыми именами любимых,
которых, бывает, никак не узнаешь
слепыми глазами и внутренним слухом,
Назвать их…

…Купить с распродажи просоленный катер
с сетями для рыбы, дубовым причалом
и чтобы там над моими плечами
широкими не насмехались. Молчали,
глядя, как мы с капитаном Ларсом –
губы обветрены, медны предплечья,
руки железны, жилисты, живы –
песни поём для тунца и мерлузы
и покоряем морские заливы.
пусть вечерами в дом деревянный
с моховой крышей все соберутся.
Ларс надевает рыбёху на вертел,
я отжимаю рубаху от соли,
люди смеются, птицы смеются,
плещется море, звери смеются,
ветер целует, вечер целует.
от поцелуев целую вечность
хмель в голове, пол плывёт под ногами.
так колыбель только боги качают
в полночь, над синей водою глубокой,
где заблудившийся бакен, как око,
так беспокойно глядит,
одиноко,
будто бы сглазить пытается нас
с полупридуманным рунами фьордом,
с полупредсказанным сказочным домом
и со страной, не отмеченной в картах,
псом, задремавшим на правом колене
мордой своею,
с похожим на папу
выводком светловолосых ребяток…
…и книгой
на тридцать первой
открытой странице.

Реактивні вітри вашої долі
Принесли неспокій у мій сон,
А під ранок рипнули двері
І луна підбор причаїлась
в моєму під'їзді,
я кинувсь назустріч
зачарованій тиші –
за порогом солодко ніжилась
білесенька киця.

1994

Ви – королева пахощів,
Постави та ніжності,
Володарка уяви поета.
Ось пахнуть троянди тонкіше
При вашій появі.
І наче вашим голосом
Співають птахи в саду.
Я слухаю цокіт підборів
Після писку авто –
І все це б ніщо,
Але ж ви іще –
Королева
моєї душі.

1993

вічність
щось більше од вічности
не потребує наших зусиль
задля увічнення

зорі кинуті під поїзди
раптом зоріють вище ще

сонце з болота зіходить
таке ж сліпуче
без перебільшення

що тобі
яких наднормових доказів
присутности

(рік написання - вічність)

пальці волошки
моляться

губи маків
криваво розтулені

розчулені

серпик місяця -
весільний староста
оперезаний
червоною межею
небокраю

роса -
втомлене намисто
нареченої

тиша
зачепилася
за обруси
трави

ой
молодої

тільки
голівки грициків -
біляві дітки
з полотен
Дональда Золана

2010

мені не страшно
коли відходиш
коли коридор співає панахиду завмираючим крокам
а вечір тягнеться як жувальна гумка

не страшно
коли в телефонній трубці стукіт коліс далекого поїзда
коли чужий дім манить прозорими стінами
а віддалі розмальовані спокусою свободи

не страшно
коли салон розваг закриває двері перед небажаним гостем
коли іскорки ресторанного алкоголю весело підстрибують у твоїх очах

не страшно
коли погляд вістрям леза аорти моєї торкається
коли слова спалахують грозою швидше ніж захисний клапан

не страшно
коли на конверті не моя адреса
коли з рушника зникають червоні нитки
і залишаються чорні
коли говориш що прощення нісенітниця
а любов вигадка поетів

не страшно
коли не повертаєшся на ніч

мені страшно
коли мовчиш

Напередодні дня
Сурмить тривога...
В обличчі Бога - тривога...
В обличчі Бога - зневіра...
Ти пнешся зі шкіри
За втраченим раєм.
Ховає темрява
Грішні тіні.
В м'якому сіні
Заснули миші.
Просять тиші
Мільйони атомів...
У мене в хаті - вітер.
У мене в серці - вітер.
У мене в душі - війна.
У мене в душі - бій...
Твій гострий меч розрубав закон.
Полон
Вже близько. Ніч.
Тихо падає...
Я згадую день,
Перед яким народилась,
В якому проросла
Моя одвічна воля до життя...
В обличчі Бога - сила!
Він - живий!

Колись моя остання рима
Впаде порепаним каштаном
В холодну глибину бруківки.
І ти почуєш її крик.
І ти піднімеш її плескіт,
Її відлуння, зліпок, знімок
І пеститимеш кожен спогад
Пилком розквітлої надії.
Ти пригадаєш присмак рути
І запах сновидінь і меду
Серед смарагдиків роси.
Розтануть зорі, ніби свічі.
Їх теплий віск на тілі ночі
Залишить грифів і химери -
Постмодерновий боді-арт.
Нервові пальці Паганіні
Виводитимуть давні звуки.
І будем ми серцебиттям.

2005 р.

Прогулка.

Вчера траву скосил садовник,
И без галловая стерня,
Как без галловые подонки,
Впиваются в ступни дитя.
Но этим лето не испортить,
И продолжается игра.
Борясь с стернёй, ступая робко,
Дитя бежит к рукам отца.
Трава увяла, запах сена,
И счастья лета не украсть.
Когда есть сын, ну и в двойне,
Когда есть к сыну дочь.
Прогулка в парке лишь мгновенье,
Мгновенье памяти моей.
Когда был мал, бежал на руки.
Сегодня вспоминая детство,
Я отдаю свой долг отца,
Гуляя в паке с дочерью и сыном.

Николай Блоха 17.07.7518 (2010)

Безрассудство.

Пишу ли я стихи? – мой друг.
Я не скажу тебе об этом.
Всё это мысли и волненья,
Что между точек, в строки я вложил.
Пытаясь высказать сомненья,
И всё повторно пережить.
Отдав словам той истины мгновенье,
Что так хотел, но не забыл.
Всего лишь строки, что испачкали бумагу.
А кто-то, взял, литературою назвал.
Теперь в ответах на вопросы ищу себя,
Но нахожу других чужих до боли.
И наплевать, что в зеркале они,
Два моих я,
Тот, что спросил, и что ответил,
Поэт безлик, когда совсем один.

Николай Блоха 17.07.7518. (2010)

Размышление.

Стена сегодня перед нами,
Сегодня я не думаю о Тане,
О Свете также мыслей нет.
Виктория, Надежда, Алла,
Они по жизни так достали.

А мне охота пониманья,
Похожих мыслей и признанья.
Чего-то близкого родного,
Чтоб можно было не спешить,
Спокойно пить, не думая о завтра.

Но вот недавно я узнал значенье,
Подобный значит гей.
Стоят подобные мужчины,
У стойки бара, в лесу, иль парке,
Имея жён, стоят с друзьями.

С подобными себе общаясь,
В любви клянясь,
Когда позволит хмель.
Забыв о Тонях, Машах, Дашах.
И проклиная тех других,
Хотя на половину те же,
Чуток барьер не преступив.

Вот натолкнули размышленья,
А может мне в гей клуб сходить?
Чтоб разобраться, тех различьях,
Что отделяют тех от тех наполовину.

Николай Блоха 17.07.7518 (2010)

Я Я Я Я Я Я Я Я



ТИ ТИ ТИ ТИ ТИ ТИ ТИ ТИ,



наче вища за мене, вища понад моє Я

над мою заціловану осінь і

кришиться листя на ТИ і Я, на ТИ і Я

стукіт наших

сердець

не римується

подих з подихом не зустрічається…

а Я,

НАЧЕ

р е в о л ь в е р б і л я т в о є ї

с к р о н і... готовий поділитися кулею

народжена із пристрасті і сили
як буря на просторах океану
в мені кипіла мрія

ізорана ріллею божевілля
життя моє без співчуття ламала
я піддалася бурі

погасла потім як небесна зірка
вогненним спалахом життя її поникло
затихла пісня пристрасті.

її печаль відбилася на сонці
прощальним усміхом старого міма
як всохла квітка ніжності

бо пелюсток її
торкалися
самотньо

Підступно кидає
Сіль у свіжу рану.
Співає про плаксиве
Підтвердження буття,
Про дурно-розовий
Спосіб існування,
Який пропонує обрати
Право не обирати.
Мабуть не сформулювати
Термін-визначення попси,
Бо легко розпізнати
Словесну фонограму без слів.

2010 року Божого

1.
квіти
вибагливі, екзотичні
пишаються, пестять, палають
розмай наших зустрічей - квіти
відкритість, беззахисність, спека


2.
мушлі
гарячі, вологі
ваблять, шепочуть, жадають
вуста твої - мушлі солоні
відвертість, вогонь, глибина


3.
вітер
розхристаний, безтурботний
тулиться, горнеться, лине
вітер живе у твоєму волоссі
стихія, свобода, осінь


4.
кава
досвітня, густа
гірчить, обпікає, кличе
в цілунках твоїх - кави присмак
безсоння, багаття, шовк


5.
оливи
лискучі, пряні
зриваються, котяться, будять
слова твої - стиглі оливи
історія, амфори, німфи


6.
вогонь
життєдайний, правічний
тече, огортає, колише
твій голос - вогонь у морози
затишок, спокій, надія


7.
ніжність
тремтлива, чуттєва
бринить, розливається, пінить
ніжність - тепло на подушці
ромашки, світання, ти

2010 р.

як давно я тебе люблю…
по ранній Кирилиці
криниця заглядає в мою душу:

холодна карпатська криниця
кидає мені за пазуху зорі

в частинці хліба – твоя

хіба втечу з небокраю?

знаю:
це ти був хлопцями
котрі носили мені холодні ружі
схиляли свої гіркі голови
на коліна
і присвячували печаль…

потім
стояли натще у снах
і пили з ковша
Чумацького Шляху…

я думала…

це ж ти
ходив світами
котрими розписано
кімоно
спеки

тепер жінки
притуляються
й до стьожки…
вони – матері…
(хай навіть чоловіки
подарували їм
тільки квіти) -
знають
наче карпатські криниці
як холодно всесвіту
чекати на зорі

як раптово планети
спадають на коси жінці –
як ніжно
(щоби це були коси матері)…

як ти
і де ти?

як давно я тебе люблю…

Коли запитають, з чого все почалось,
Скажіть – почалось з целофанових трун,
Жебраків та старого, що збирає недопалки
Серед сміття.
Скажіть – почалось з облуди вельмож,
Хаосу, волання і ґвалту папуг.
Скажіть – починалося так страшно,
Бо хтось має врешті-решт
Платити за споконвічне рабство.

Невеличка квітка, нагадує троянду…
Нагадує, бо вчора втратила свої пелюстки…
Такі ніжні і примхливі…
Теплі і горді…
Солодкі, ефірні…
Залишилось чотири…
Чотири пелюстки
Спогадів…
Сумує…
Плаче…
Раптом…Метелик…
Пурх…Пурх…
Прокинулась троянда
Здивувалась…
Чому я? – Запитала себе …
У мене майже…майже…
Нічого не залишилось…
Лише чотири пелюстки…
Чотири…і більше нічого…
Метелик не почув…
Торкнувся довгими лапками…
Закрученими вусиками…
Плямистими червоними крильцями
Голівку квітки…
Поцілував…обійняв…залишився…
Троянда прокинулась…
Заридала від щастя…
А метелик заснув…
Та перед сном подарував
Ніжно і примхливо…
Тепло і гордо…
Свої крила….

2010

І С П А Н І Я!!!!!

Хтось пригорнувся білим-білим обличчям
До твоєї білої сукні і обличчя те
Перестало здаватись настільки білим
І подумалось з вдихом світлого повітря
"Аби лишень не забруднитись"
Та біле все перетікає в чорне
І безлічбезлічбезліч поцілунків.
А ти дивишся у обличчя - воно
Ні біле, ні чорне. Воно інакше.
Завжди буде інакшим, ніж все,
З чим порівнюєш. Про нього не варто
Так п"янко думати. Треба падати
Пір"ям у руки, ледь піднявши поли
Білого прапору. Треба втрачати
Свідомість. Треба закривати очі
І бачити темінь. Бо це те лице,
Яке сліпить інакше, ніж сонце.
Інакше, аніж безодня.

Це не наша провина у тому, що Земля
Кругла, а земляни - пласкі.
Вони є приземленими навіть радше, ніж приплюснутими...
Помаленьку змушеними звикати до землі...
Але це не наша з тобою провина у тому.
Коли ми разом, ми завжди на кілька сантиметрів
Здіймаємося в повітря, лише на кілька мілісекунд.
Земля відторгає нас, бо ми знаходимося в єдності.
Але для того, щоб підійнятись, нам необхідно
Прикріпитись чимось до висот, будучи безтілесною формою,
З якої проростає нитка за ниткою. Нас смикають,
Як маріонеток, але дають шанс хоча б злетіти
І ми знаходимось на мить і вириваємося з пласкості міст,
Карт, розграфлених невмілими руками вулиць,
Картонних дерев, руху цяток у напрямку до центру
Всесвіту. Де жоден з нас не є крапкою.
Бо ти є найкричущішим розділовим знаком,
Який пнеться у кожному моєму реченні
І вміло робить свою справу. Інколи тебе теж
Починають пресувати і ти, згорблений поринаєш
В задуму і невпевненість у собі, поринаєш у землю,
Щоб боятися дощу з хробаків, які, насправді
Давно під ногами. Бо смерть теж не є крапкою.
Крапкою, цяткою, ляпкою є людина, що лягла під прес.
А смерть, це лише "лапки", слабка умовність,
Яка витягає кожного своїми важелями із дещо
Густішої субстанції, аніж грунт.

Сезон квашених яблук
Розпочнеться старою виставою.
Ми візьмемо парасольки
І попливемо під блискавиці прілої соломи
І грім діравої діжки
Туди, де в кожній калюжі
Потонула Венеція.


Цікаво, чи зможе поруділий серпанок
Штучного шовку
Зіграти Сахару,
Якщо в театрі протікає дах
І ластовиння вимоклого пилу
На картонних слідах
Бутафорських караванів
Стає незграбними потьоками
Бруднуватої фарби.
Попливемо туди, де парасольки
Будуть горбами верблюда,
Який пройшов усі бархани
Дитячих пісочниць.


Насправді небо -
Строкатий плащ дервіша.
І таємниці Всесвіту -
Вилинялі клапті,
Роздерті буревіями на каскад
Безпорадних смужок.
Ми візьмемо голки, нитки
І перетворимо парасольки
На дві яскраві латки.
Так народиться нова галактика.

2004 р.

я дурень пихатий ,що все і всіх зрозумів
та залишився самотній,
Я ,Боже,вільний! як викуп від Тебе
багатство нажив ...
..не зміг у могилу забрати,
я ранений звір втомився від власної тіні...
...втікати,
яка під ногами заплутує їх,
я втомлений старець віками....
...життєвих втіх
даремно я мудрість копив,
Я правду шукав до останнього..
..пива ковтка,
коли зачиняється бар,
Я лідер який попереду всіх..
...кидає камінь,
у того хто впав,
Я любив без пам*яті...
...про імена,
тих ,що швидко набридли.
Я підлий брехун близьких ...
.. я зрадив,
сказав назавжди,хоч знав, що ні,
По-іншому просто не міг..
..я був егоїст,
Я дитина батьків ,яких поважав..
..поки були потрібні,
Я святенник,що жертвує ...
..іншими заради
цілі шагом по головам,
Я митець що творить..
..дешевий обман
цікавих історій про світ,
Я унікум в сірій масі..
ідентичних мені,
споживач кольорових реклам,
Я пил на вітру,який віднесе ...
...далеко
від рідних земель ,
Я вмер раніше за тіло...
...гнила душа
від байдужої цвілі.
Сумно...я мертвий,
як і вчора.

Боже,якби ти знав скільки зусиль я прикладаю,щоб не кидатись до телефону щосекунди...!
Як я хочу завантажити електронку і знайти там від тебе лист!
Картаю себе,що не можу ні про що інше думати,та все одно хочу... Кілька слів... Навіть якщо одне з них буде Прощавай!...

Тебе у мене ніколи не було,та я розумію що втратила б пів-життя якби не знайшла тебе,мій далекий...

Радію,що у мене пустий рахунок і я не можу написати тобі перша(бо знаю,що могла б не втриматись,не зважаючи на всю свою гордість і переконання)...
Ти мовчиш... Уявляю як ти бісився тоді(можливо я забагато собі намислила,та все ж не можу не уявити)...
Ти говорив,що ти демон і ангел в одній особі,та здається я пробудила лише демона...дикого самотнього демона..

Я не позвоню... Ніколи... І ти не дозвонишся... Хоча б з елементарної причини,що номеру мого не маєш...тому що я абонент"який поза зоною досяжності"
. . .та це неважливо.


Я безсила... І це мене бісить!!! Бісить,бісить...до чортиків в очах..! Хочу допомогти,розділити проблеми...а не можу!!! Не виходить... І жаліти тебе не можу,бо сильних людей не жаліють..!

Я б стала твоїм сонцем,та воно тебе лише згубить...
Стала б твоїм дощем,та ти сховаєшся від нього до своєї кімнати...
Стала б янголом-охоронцем,та він тобі попросту непотрібний...
Залишусь ніким...нічим...порожнім спогадом...відсутнім абонентом у контактах телефону...

14 червня 2009

пір'я густе як луска
лускається
очі напівзаплющені
ніби птахам соромно
так ніби вони за щось почуваються винними
я переходжу до іншого
птаха
у нім віддзеркалення
моє переходить до іншого
мене птаха
він не малює птахів
швидше він їх вирощує
геометрія клякс
це вам не геометрія
геометрія плям
це вам не геометрія
геометрія фарб
це вам
птахи плавляться
і стікають на підлогу
земля укривається їх набундюченою вогкістю
стає птахо землею
птахо терра
інші птахи
клаптями фарби вкривають повітря
птахо етер
не послизнутися б
і не впасти б у своє
віддзеркалення у птахові
що дивиться так ніби почувається
за щось винним
він не малює птахів
швидше він їх вирощує
скільки мільйонів пір'їнок
він намалював густо густіше ніж луску
щоб поділити наше почуття вини
на безліч дрібних шматочків котрі
випаровуються і зникають
щоб відбулася птахотерапія

глечики
втекли
з картини Марчука -
стали грушами
посеред саду

потім
скинули сорочки
підбігли до річки;

час
купається довго -
нам не дочекатися
тієї води

2010

Сьогодні хмари подібні до гігантських медуз :
Обпікають мокрими дотиками мовчазних подорожніх ,
Лишають на горбатих спинах плащів
Зміїні хвости почорнілих шрамів .


Листя каштана - викинуті хвилею восьминоги -
Звиваючись вологим тілом , всотовують мудрість землі ,
Простягають рудувато-брудні щупальця
До сумок , взуття , закоцюблої в пальцях квітки .


Піднявши вітрила старих парасольок ,
Пливемо буремним містом , обминаючи айсберги ліхтарів ;
Уникаючи зіткнень з китами , котами , хортами ...
Ми - крихітні човники з химерно складеної газети .


Всі поети щасливо закохані в осінь .
Отже , ймовірно , я - драматург .

2006 р .

Продала свій талант за сонети Шекспіра -
Маю ватяну вічність книжкової шафи,
Сірий пуп'янок неба, що прагне розквітнуть
В пальцях віхол фрагментиком сонця.
Маю гойдалку міста, іржаву від туги,
Порцелянові тіні сліпих перехожих,
Що назавжди забули смак літа і дотик
Кольорової хвилі.Лиш вальс кажанячий


Витанцьовують рими, загрузлі в папері.
Я не знала, що в сніг можна стукать, як в двері,
Бити вистиглий вечір солом'яним птахом,
Розтавати і мерзнути димом над дахом,
Відлітати у Всесвіт відбитка долоні,
Де хвилини гарячі, дзвінкі і солоні,
Що оселя моя - пластилінова вежа,
Я не знала, що сніг - просто біла пожежа.


Завтра станеться день: не відлига, а попіл
У сліди проросте давнім спогадом чорним
І розчахнута гілка об крила віконниць
Роздиратиме лікті, стікатиме болем.
Тількі мокрі алеї з обличчями маврів
Берегтимуть у зморшках дубової шкіри
Мерехтливі крижини, що впали додолу
З синтетичної хмари.Мальовані губи


Спрагло п'ють промінь лампи.І похапцем зорі
Присягаються бути в екстазі і в горі
Віддзеркаленням неба у просторі грудня
Там, де вітер звучить, як розладнана лютня,
Де, продавши талант за константність сонетів,
Я навчилася жить в коридорах заметів,
Посадила на аркушах яблуні, квіти.
Я не знала, що сніг може все підпалити.

2004 р.

за вікном у мене білий літачок
веде нерівний герць із вітром
насправді це довга павутинка
з її напрочуд хоробрим пілотом
а інша павутинка простяглася небом
теж довга теж біла проте нерухома
насправді це пролетів літак
його пілот теж мабуть сміливий
а я не пілот
і не павутинка
я просто шматочок
того споконвічного синього неба
яке однаково дивиться на всіх
і всім дарує ласку сонця
і ніжність дощу
і велич хмар
і не питає чи ми того варті
а просто ділиться з нами любов’ю
так само як я з павутинкою

2004

Я
Я!!!
Людина енергійна, молода!!!
Ще через рік, і знову Я – людина енергійна, молода!
Ще через рік – я знов людина... молода?
Ще через рік – і далі я... людина?
Ще через рік – і далі я...?
Ще через рік – а я...?
Ще через рік...?
Ще рік...?
Ще...?
е...
.

Чужа постіль... Таке приємне відчуття домашнього затишку уже зникло. Є дім,є затишок,але не мій...

Чужі запахи...
Дивуюсь-невже я досі не звикла?
Хіба ж за останні півжиття у мене було щось своє? Я аромат СВІЙ уже і невпізнаю...

Чужа сорочка... Навіть тіло моє викликає відразу,думки-байдужість... Може це не я?

Чуже небо... А під ним 2сльози,викликані чужими стражданнями.


Де я? Де закінчиться це Чуже?..