Сезон квашених яблук
Розпочнеться старою виставою.
Ми візьмемо парасольки
І попливемо під блискавиці прілої соломи
І грім діравої діжки
Туди, де в кожній калюжі
Потонула Венеція.


Цікаво, чи зможе поруділий серпанок
Штучного шовку
Зіграти Сахару,
Якщо в театрі протікає дах
І ластовиння вимоклого пилу
На картонних слідах
Бутафорських караванів
Стає незграбними потьоками
Бруднуватої фарби.
Попливемо туди, де парасольки
Будуть горбами верблюда,
Який пройшов усі бархани
Дитячих пісочниць.


Насправді небо -
Строкатий плащ дервіша.
І таємниці Всесвіту -
Вилинялі клапті,
Роздерті буревіями на каскад
Безпорадних смужок.
Ми візьмемо голки, нитки
І перетворимо парасольки
На дві яскраві латки.
Так народиться нова галактика.

2004 р.

я дурень пихатий ,що все і всіх зрозумів
та залишився самотній,
Я ,Боже,вільний! як викуп від Тебе
багатство нажив ...
..не зміг у могилу забрати,
я ранений звір втомився від власної тіні...
...втікати,
яка під ногами заплутує їх,
я втомлений старець віками....
...життєвих втіх
даремно я мудрість копив,
Я правду шукав до останнього..
..пива ковтка,
коли зачиняється бар,
Я лідер який попереду всіх..
...кидає камінь,
у того хто впав,
Я любив без пам*яті...
...про імена,
тих ,що швидко набридли.
Я підлий брехун близьких ...
.. я зрадив,
сказав назавжди,хоч знав, що ні,
По-іншому просто не міг..
..я був егоїст,
Я дитина батьків ,яких поважав..
..поки були потрібні,
Я святенник,що жертвує ...
..іншими заради
цілі шагом по головам,
Я митець що творить..
..дешевий обман
цікавих історій про світ,
Я унікум в сірій масі..
ідентичних мені,
споживач кольорових реклам,
Я пил на вітру,який віднесе ...
...далеко
від рідних земель ,
Я вмер раніше за тіло...
...гнила душа
від байдужої цвілі.
Сумно...я мертвий,
як і вчора.

Боже,якби ти знав скільки зусиль я прикладаю,щоб не кидатись до телефону щосекунди...!
Як я хочу завантажити електронку і знайти там від тебе лист!
Картаю себе,що не можу ні про що інше думати,та все одно хочу... Кілька слів... Навіть якщо одне з них буде Прощавай!...

Тебе у мене ніколи не було,та я розумію що втратила б пів-життя якби не знайшла тебе,мій далекий...

Радію,що у мене пустий рахунок і я не можу написати тобі перша(бо знаю,що могла б не втриматись,не зважаючи на всю свою гордість і переконання)...
Ти мовчиш... Уявляю як ти бісився тоді(можливо я забагато собі намислила,та все ж не можу не уявити)...
Ти говорив,що ти демон і ангел в одній особі,та здається я пробудила лише демона...дикого самотнього демона..

Я не позвоню... Ніколи... І ти не дозвонишся... Хоча б з елементарної причини,що номеру мого не маєш...тому що я абонент"який поза зоною досяжності"
. . .та це неважливо.


Я безсила... І це мене бісить!!! Бісить,бісить...до чортиків в очах..! Хочу допомогти,розділити проблеми...а не можу!!! Не виходить... І жаліти тебе не можу,бо сильних людей не жаліють..!

Я б стала твоїм сонцем,та воно тебе лише згубить...
Стала б твоїм дощем,та ти сховаєшся від нього до своєї кімнати...
Стала б янголом-охоронцем,та він тобі попросту непотрібний...
Залишусь ніким...нічим...порожнім спогадом...відсутнім абонентом у контактах телефону...

14 червня 2009

пір'я густе як луска
лускається
очі напівзаплющені
ніби птахам соромно
так ніби вони за щось почуваються винними
я переходжу до іншого
птаха
у нім віддзеркалення
моє переходить до іншого
мене птаха
він не малює птахів
швидше він їх вирощує
геометрія клякс
це вам не геометрія
геометрія плям
це вам не геометрія
геометрія фарб
це вам
птахи плавляться
і стікають на підлогу
земля укривається їх набундюченою вогкістю
стає птахо землею
птахо терра
інші птахи
клаптями фарби вкривають повітря
птахо етер
не послизнутися б
і не впасти б у своє
віддзеркалення у птахові
що дивиться так ніби почувається
за щось винним
він не малює птахів
швидше він їх вирощує
скільки мільйонів пір'їнок
він намалював густо густіше ніж луску
щоб поділити наше почуття вини
на безліч дрібних шматочків котрі
випаровуються і зникають
щоб відбулася птахотерапія

глечики
втекли
з картини Марчука -
стали грушами
посеред саду

потім
скинули сорочки
підбігли до річки;

час
купається довго -
нам не дочекатися
тієї води

2010

Сьогодні хмари подібні до гігантських медуз :
Обпікають мокрими дотиками мовчазних подорожніх ,
Лишають на горбатих спинах плащів
Зміїні хвости почорнілих шрамів .


Листя каштана - викинуті хвилею восьминоги -
Звиваючись вологим тілом , всотовують мудрість землі ,
Простягають рудувато-брудні щупальця
До сумок , взуття , закоцюблої в пальцях квітки .


Піднявши вітрила старих парасольок ,
Пливемо буремним містом , обминаючи айсберги ліхтарів ;
Уникаючи зіткнень з китами , котами , хортами ...
Ми - крихітні човники з химерно складеної газети .


Всі поети щасливо закохані в осінь .
Отже , ймовірно , я - драматург .

2006 р .

Продала свій талант за сонети Шекспіра -
Маю ватяну вічність книжкової шафи,
Сірий пуп'янок неба, що прагне розквітнуть
В пальцях віхол фрагментиком сонця.
Маю гойдалку міста, іржаву від туги,
Порцелянові тіні сліпих перехожих,
Що назавжди забули смак літа і дотик
Кольорової хвилі.Лиш вальс кажанячий


Витанцьовують рими, загрузлі в папері.
Я не знала, що в сніг можна стукать, як в двері,
Бити вистиглий вечір солом'яним птахом,
Розтавати і мерзнути димом над дахом,
Відлітати у Всесвіт відбитка долоні,
Де хвилини гарячі, дзвінкі і солоні,
Що оселя моя - пластилінова вежа,
Я не знала, що сніг - просто біла пожежа.


Завтра станеться день: не відлига, а попіл
У сліди проросте давнім спогадом чорним
І розчахнута гілка об крила віконниць
Роздиратиме лікті, стікатиме болем.
Тількі мокрі алеї з обличчями маврів
Берегтимуть у зморшках дубової шкіри
Мерехтливі крижини, що впали додолу
З синтетичної хмари.Мальовані губи


Спрагло п'ють промінь лампи.І похапцем зорі
Присягаються бути в екстазі і в горі
Віддзеркаленням неба у просторі грудня
Там, де вітер звучить, як розладнана лютня,
Де, продавши талант за константність сонетів,
Я навчилася жить в коридорах заметів,
Посадила на аркушах яблуні, квіти.
Я не знала, що сніг може все підпалити.

2004 р.

за вікном у мене білий літачок
веде нерівний герць із вітром
насправді це довга павутинка
з її напрочуд хоробрим пілотом
а інша павутинка простяглася небом
теж довга теж біла проте нерухома
насправді це пролетів літак
його пілот теж мабуть сміливий
а я не пілот
і не павутинка
я просто шматочок
того споконвічного синього неба
яке однаково дивиться на всіх
і всім дарує ласку сонця
і ніжність дощу
і велич хмар
і не питає чи ми того варті
а просто ділиться з нами любов’ю
так само як я з павутинкою

2004

Я
Я!!!
Людина енергійна, молода!!!
Ще через рік, і знову Я – людина енергійна, молода!
Ще через рік – я знов людина... молода?
Ще через рік – і далі я... людина?
Ще через рік – і далі я...?
Ще через рік – а я...?
Ще через рік...?
Ще рік...?
Ще...?
е...
.

Чужа постіль... Таке приємне відчуття домашнього затишку уже зникло. Є дім,є затишок,але не мій...

Чужі запахи...
Дивуюсь-невже я досі не звикла?
Хіба ж за останні півжиття у мене було щось своє? Я аромат СВІЙ уже і невпізнаю...

Чужа сорочка... Навіть тіло моє викликає відразу,думки-байдужість... Може це не я?

Чуже небо... А під ним 2сльози,викликані чужими стражданнями.


Де я? Де закінчиться це Чуже?..

...І був він темним боком місяця,
Таємничим кружалом, що якоїсь невиліковно хворої осені
Шубовснуло з пробитого дощами неба
В колодязну прірву, сколихнувши ряску спогадів.
Я саме вичерпувала відрами ніч,
Настояну на безсоннях заплаканих зозуль
Та сполоханих цивілізацією мавок.


...І був він плямами на стиглому тілі сонця,
Вугільно-болючими рваними ранами,
Що перетворювали розпечене,немов черінь, світило
На стомленого дога-долматинця,
Який мусив чатувати розсипану серед хмар тишу,
Але брутально заснув і прогавив:
Малиновий гвалт мовчання заливав порожнечу.


...І був він мелодією сп'янілого вітру,
Що обтрушував мрії і зорі,
Ніби рожеві пелюстки в мереживах яблуневих садів;
Симфонією страху падіння, ноктюрном відчаю злету,
Військовою дисципліною гам, безладним асорті імпровізацій.
...І була я краплею, променем, нотою
В тому місті,де нас не було.

2007 р.

пристрасть
як пташеня, затиснуте в кулак
тривожно б'ється
вбити шкода
а випустиш
зміцніє, виросте
великим хижим птахом повернеться
щоб видряпати очі

Все за сценарієм : сльотава ніч , забута парасолька , перехожа .
Я - перехожа . Горошини звуків
Відскакують від стоптаних підборів .
Крокую містом нашої зими .
Шукаю місце нашої відлиги :
Міфічний закуток , де вдвох , де не на "ви" ,
Де навіть затишно і духмяніють трави .


А латки вікон на розмоклих стінах
Все більше схожі на ламкі крижини ,
Що тонуть в листопадових калюжах .
А ще ті шибки - послання в минуле -
Чомусь нагадують льодяники з дитинства :
Солодких півників і зірочок на палці ,
Загублених у ярмаркових барвах .


Квадратик світла Вашої оселі -
Жовтава пляма , ніби той осінній ,
Промерзлий до кісток (чи до прожилок)
Обірваний , поранений листок .
Ви не самі . Тепло . Кришталь . Віск тане .
Ви їй співаєте . Тремтливий промінь лампи
Торкнувся струн . На грифі Ваші пальці звиваються , як стебла винограду ...



Все за сценарієм . Мені не відхреститись
Від вкладених в уста книжково мертвих реплік ,
Від професійно зіграних емоцій , стандартних жестів , зойків і згорань .
Якби Ви знали , як би я хотіла
Бодай на мить змінити зморшку , складку ,
Знак оклику чи напрям буревію ...
Та за сценарієм я тільки перехожа .

2007 р.

Наркоманія... Наркотики...
Залежність...
Ниюча,безперервна тяга до речовини...каталізатора задоволення... Про це безперестанку трублять ЗМІ, це основна тема суперечок в компаніях бритоголової молоді... Наркотик проклинають матері і криміналісти... Про нього знають діти від 5років по всіх куточках планети..

Тепер це і мій хрест... Хрест,який я мовчки нестиму з хвилини в хвилину мого буття...
Біжу від нього,від себе... Задихаючись,захлинаючись невимовленими словами... Здається,що вже в соте оббігаю свою марафонську дистанцію,а моє скажене серце не зупиняється!!!
Бісюсь! Дурію! Скаженію! Дивлюсь в дзеркало-а у мене по всьому тілу вишкрябано-ЗАЛЕЖНА! ЗАЛЕЖНА! ЗАЛЕЖНА!
3акриваю очі...та під повіками знову ...ЗаЛеЖнА!
Всі нерви натягаються ніби прошиті струмом! Хочу!.. Треба..! Неможу... Неможу... Неможу...
Дико! Смішно! Невже мені(!) хтось ,щось потрібні?.. Ні! Ніколи! Я ж Львиця! Горда. Непідступна. Незалежна... І сама,сама,сама... Уже не несу величаво голову,а тримаю її щоб не згубилась...

Тепер бачу лише дорогу...,а ще день назад не могла відірвати очі від неба! Я уже не можу на нього дивитись... Боюсь там побачити свою дозу... Блядські зелені очі,якї так і не змогла побачити вживу...

Бісюсь... Дурію... Хочу!!!...

Якби відстані вимірювалися філіжанками ,
Я б сказала , що між нами - півмільйона чашок кави , випитої
нарізно ,
Десять тисяч ковтків гіркоти ,
Триста шістдесят п'ять ложок опіків
І одна малесенька усмішка ,
Що випадково зісковзнула із сонячного променя в твою долоню,
Коли той бавився моїм волоссям .


Якби відстані вимірювалися невіднайденими римами ,
Я б сказала , що між нами - руїни паперових Ольвій ,
Білопінно-штормові хвилі зібганих аркушів і затертих
політурок ,
Розпечений пісок безладних , штучних слів
І одна малесенька усмішка , що поселилася в спорожнілій
мушлі ,
Купленій на згадку про твоє місто
І забутій на готельному столику серед журналів , пелюсток та
іншого дріб'язку .


Якби відстані вимірювалися невимовленими бажаннями ,
Я б сказала , що між нами - несамовитий серпень тривалістю в
чотири роки
І що зорі , випадаючи дощем , зрошують спраглу землю .
Але ми надто консервативні , щоб відхреститися від метрів ,
миль , кроків .
Тому я говорю , що між нами - третина кроку
І одна малесенька усмішка , що зачаїлася в тремтливій
сльозині
Подарованої тобою троянди .

2008 р .

сміючись
п'ю солодку отруту
твоїх очей. запитаєш
чому сміюся
відповім
п'ю отруту
пізно вже плакати...

Я бреду під ними,а вони такі холодні(зірки)... Їм пофіг,що я сама серед темних вулиць,що бродячі пси,відчуваючи мою жорстокість,оминають мене... Їм начхати,що я промерзла і шукаю короткий шлях до дому...
Починаю розуміти,чому ми ,люди, всі такі чужі...

Цю пустелю крилами не зміряти ,
Не спізнати битими підборами ,
Не розтяти пальцями каналів
На вітражні блискітки оаз .
Не розбити караванним гвалтом
Тої тиші , схожої на прірву .
Не лишити відголосся сміху
У тенетах перекотиполь .


В цій пустелі дотліває промінь .
Вистигають стомлені світила .
Не каміння обпікає шкіру ,
А друзки годинників , хвилин .
Ми ворушимо пошерхлими губами ,
Як росу , куштуємо мовчання .
І не сльози - крихти скла і льоду
Падають із вицвілих очей .


В цій пустелі ніч , мов півстоліття .
Білий місяць , наче меч сталевий ,
Мертвим лезом розсікає морок
На фрагменти сірості , латки .
Тут давно забуто голос вітру ,
Барви весен , дзвін прозорих крапель .
І сюди не долітають вісті .
Тут немає болю і думок .


Тільки ми - пісок , мінливий , древній -
Символ руху , дихання галактик ,
Попіл ер , культур , цивілізацій .
Не народжені ніким , тому безсмертні ,
Без чуттів , без втрат , без сподівань .
Огортаємо підмурки піраміди .
В зморшках храмів ми - застигла вічність .
Море , час , луна серцебиттів .


... Навіщо ж сниться цвітіння сакури ?

2006 р .

Пластичний хірург такий пластичний
Він зранку робить розтяжки
Сідає на шпагат
(відхилення від теми: слово «шпагат»
Римується зі словом «шпинат»,
Ну
як
тут
не згадати про Моряка Попая,
фу, відхилення від теми – це мерзота
для літературного процесу)
Також він виконує вправи цигун
Переважно в якості спорт-процедур
Але ні крапельки не медитує
Не знаю чому так вийшло
Напевно через те
Що
Він просто пластичний
Гнучкий і високоточний
Гумовий
Каучуковий
Рідкокристалічний
Хірург
А
Не
Відлюдник-даос
Що
Мешкає
На горі Удань

(2010)

коли повний місяць
заглядає в нещільно прикриті повіки вікна
здається – десь дуже далеко
може, на іншому континенті
в порожній кімнаті
дзвонить телефон
ніхто не відповідає...

все значно простіше –
то жовтий равлик безсоння
застиг
на чорному стеблі ночі...

Нечутно ступає
ніч босими ногами
по дерев"яній підлозі
розсіває
краплинами тишу
з того дзвону
народжуються вірші
шукають
притулку на полях
старих альбомів з фотографіями
не знаходять
вилітають в прочинені
вікна губляться
між зірками збираються
в хмари
випадають дощами дзвінкими
на стривожену зелень травня
де їх знову
крапля по краплі
збирає ніч

так відбувається
кругообіг віршів в природі

Затьмарена душа метеликом тремтливим прагне
до людей, що начебто уже творцями стали
умілими й різці для скелі неприступної життя
роздобули, та й відсікають зайве так майстерно, ніби
посланцями від Бога є,
щочасно мудрими.

Гай-гай, затьмарена душа... Забула
дароване тобі і власні сили. Не там
шукаєш те, чого так прагнеш.
Космічний злет, тобі властивий,
відчуй в собі...
2004

І ми,
збудили врешті-решт сонце
коліс стукотом
і воно, кігтиками з золотим
манікюром продирає темряву,
ще мляво, проте впевнено-
бачиш – ранка на небі кровить,
ще мить і сонце
вибереться назовні
і стане ранок

і день інший зовсім:
і треба буде здавати постіль
і з’ясувати куди запхали ножа
і на що схожа
станція за вікном
і кава залита кропом…
і хтось скаже, що схожі всі станції
а хтось пошкодує, що скінчились вакації …

скрип - і мить –і вже прибули
вставай та іди
в потоці інших прибульців...
чи ще затримайся на східцях

та поки не чуєш,
надто рано- ще спиш

так, ще надто рано
і я поспішаю мовчки,
лежачі на полиці
мені – як і сонцю не спиться,
а воно правда, вже вибирається
вбирається – довго так
мабуть
перед дзеркалом крутиться –
ще трохи рум’ян й золотавої пудри…
так можна вже й з’явитись на люди

і ось – визирає
оглядається
теж, мабуть уявляє
день
новий
і коло
нове
зазирає й в моє вікно
і прислухається
до
тук тук-туктук-туктук


2005

Послушай, нити слишком слабы, чтоб выдержать нас -
Тебя и меня. Нам нужно выдержать время,
Нужно выиграть время, его удержать в лассо,
И целоваться по-неземному - в темя.
Наши нити намотаны между двух городов
И когда-то закончатся, нас по углам разбросает,
Мы порвемся, а может прорвемся. От этих оков
Освободимся и каждый примкнет к своей стае.
А пока мне пиши свои сны узелковым письмом,
Не делай лишних мотков, нужно вовремя рваться
Друг к другу и наоборот, нить отрезать ножем,
И больше уже ни к кому не привязаться.

Порослий чагарниками берег прадавньої річки .
Її прохолодні , зеленкуваті води
Донині пам'ятають так , ніби відчували те вчора :
Лязгіт сталевих клинків у несамовитому танці
Зухвалості й болю ;
Шепотіння купальських вінків ,
Які пестять вологими пальцями-пелюстками
Розпашілий , замріяний вітер ;
Звитягу й поважність князівських човнів
(Що їм Московії та Візантії ?!) ;
Ніжність дівочих колін і долоней
В упертому прагненні віднайти найбіліше латаття ...
Мінливість історії , непевність сьогодення .
Отут , у запашному розмаїтті трав
Та здичавілих квітів
Нескладно загубитися , вплівшись у прозоре мереживо
Світла і тіні ,
Розчинитись у часі , диханні , променях .
Спати на теплому , зап'ятому мохом камені ,
Ніби ящірка або німфа ,
Всотовуючи шкірою-піною , шкірою-корою
Мудрість і міць землі і сонця .
Так легко змішатися зі щебетом , шелестом ,
Осокою та верболозами
І пити досхочу настояний на спокої день .
Розчісувати волосся старим дерев'яним гребенем ,
Малювати пальцем на піску клинописи , рими , піктограми
І читати тобі вірші про дощ ,
Доки ти збираєш з моїх вуст
Його прозорі , дзвінкотілесі краплі .

2010 р .

Сумніви,
мов Японії далекої воїни,
мечами самурайськими
у серці самотньому
бій вчинили.

Болю завдавали
домові своєму.

Тихо співала біва*
про сакури квіти,
що соком стиглої вишні
вимальовували візерунки
любові нерозділеної
на старому кімоно
учорашньої гейші.

Посинілими, закоцюблими пальцями
В обвітрені шибки гамселить дощ,
Лишаючи відбитки набряклих пучок
На дзвінкому тілі прозорості.
Він вистукує чудернацьку мелодію,
Схожу на шалений ритм шаманського бубона.
Швидше, швидше, швидше...
Ще трохи, і ти зливаєшся з цим ритмом,
Зростаєшся з ним душею і ребрами.
Він пульсує в скронях, він циркулює в жилах.
Ти заходиш у нього, наче у воду,
І він заходить у тебе божевільним виром.
Бо ти - це дощ і дощ - це ти.
Мінливі барви почуттів
Сплетаються в арабські візерунки.
Секунди, години, вічності -
То горошини з перестиглих стручків.
Вони викочуються на землю,
Розколюються, змішуються, ніби скельця
В зіпсованому калейдоскопі.
Змиваються межі і лінії,
Згладжуються кути і грані.
Поняття "час" і "простір"
Втрачають сенс,
Адже віднині можливе все:
Мандрувати Чумацьким Шляхом,
Низати перла з намистин роси,
Кохатися на шкірі
Власноруч упольованого мамонта.
...Посинілими, закоцюблими пальцями
Гамселить розхристаний дощ,
Поволі перетворюючи місто
На вицвілий бубон шамана.

2010 р.

подивись новини
там все-одно нічого цікавого не знайдеш
опісля прогноз погоди
там тобі й скажуть що
завтра буде
вогко
і
холодно

а ще
скажуть
який ти козел

вже давно треба було
вимити з-під нігтів
бруд
усіх тих коханок
яких мав
просто
у вітальні
кухні
новомуунітазі

там скажуть
який ти збочинець

саме морози
холод
змушують телефонувати
і
просити у них про допомогу

знову рятуватимуть тебе

придурка
рятуючи з глибин передозувань
алкоголем і снодійним
шукаючи пульс
ніби дітей у старих шафах

дивися
свій
телевізор

лайна шматок
пий суничний чай
прислухайся
звук не працює

І що тоді?
Безсилі ночі
І проклятий спів.
Я сама.


А ви вже разом.
З цигаркою одною в попільничці,
І клубнем диму
Там вгорі...

гашу кислоту твоїх слів
содою сліз
може замісити тісто на пиріг?
начинку - зі спогадів
пудру - із мрій
...
кави?

Я почула вітри
І стрибнула зі скелі у хвилі
А на дні
Дивну мушлю знайшла
І додому принесла її.
А вона
Захотіла
Розбитись.
2008

Можливо , у річищі висохлих сліз
Шукатиму Скіфію - прихисток часу ,
Притулок опальних богів і царівен ,
Загрузлих в історії , ніби в пісках .
Сполоханий гайворон вимоклі зорі
Клюватиме , як недостиглі черешні ,
І в кожній шукатиме камені серця .
А баби в степу - то німі ярославни ,
І в тріщинах міміки - холод скорботи .
І в холоді пальців - надтріснута нота -
Вібрація Космосу - вигук чи стогін ?


У місті будинки подібні до сфінксів
Вони стережуть піраміди заметів .
Вони бережуть таємницю прадавніх ,
Вкарбовану в ламані наших слідів .
І я голосила . Мечі і кургани
З пророщеним житом прийдешнього в лоні
Тягнулись повільно обабіч дороги ,
Немов кіноплівка . Однакові кадри .
Можливо , лиш вітер - одвічний і мудрий -
Чатує мій спокій , розсипаний в травах ,
Чатує твій дім , запорошений світлом ,
На березі Скіфії Висохлих Сліз .

2005 р .

мостити гніздо
із впертістю ластівки
і знати
що прийде осінь
знати
що хтось неодмінно
митиме твої вікна
і скине
моє життя під ноги
тільки б мати сили
не бачити
аби
знов
у кутку вікна
співали ластівки

нами зайняті місця
в моїй каюті
відкриті всі люки
від сенсу до суті

прошу запам’ятовуй
придумані мною
і все розмальовуй
фарбами грою

злітають
щасливі рейси
звикають
знайомі і преса

приємно зізнатись
ми один одного варті
можна не оглядатись
гарні знаки на карті

Волого, тихо, холодно.
Убите небо.Чорний сніг.
Тонка душа відчує гріх.

Гроза, земля,болото.
Труна -життя крилате,
Чи непоправна втрата?

11.06.2010



«Меня не надо
Ломать!
И дай мне силу
Окрепнуть.
В порту стоят
Корабли
И ждут попутного
Ветра…
Не ожидаю
Любви
Прийдет, коли
Моя Доля.
А ты мне крылья
Не жги,
Пусти гулять
Под луною…
Я теплым ветром
Промчусь,
И лепестками
Играя
Во сне легонько
Коснусь
Тебя,
А ты – угадаешь,
И в полусне,
Полбреду
Меня поймать
Ты захочешь,
Вот-вот! И я убегу,
Люблю свободу
Я ночи!
Безумство,
Нежную страсть,
Небрежно
Брошенный свитер…
Еще сильнее –
Тебя…» -

И подпись -
Ангел Хранитель.

Відчуваю:
про-
тікає час
єством, і тілом, і душею
весняним паводком
заполонивши...
2010-02-23

Бути дощем.
Крапками і тире
написати
мокру телеграму
про те, що літери,
загорнені у пакунки слів,
чекають відправлення
на пошті буднів.

Що остання крапля парфумів
завмерла терпкою згадкою
на пульсі моєї артерії,
обіймаючи пахощами
пожовклі фото
чорно-білих
спогадів.

Розповісти,
що світ – це море,
а я у ньому
лише барвиста риба,
на гобелені
твого життя
виткана.

Неохайні елегії
В. К.
1

На заході сонце – розпечене серце.
На заході, де блукає моя душа.
Що там мені на тому заході,
Крім самого себе?
Хіба що посмішка старого Леонтія,
Котрий водить на прощу мою душу.
Хіба що могила молодшого лейтенанта – солдата Великої Імперії.
А також,
А також, друже, твої байки,
Перев’язані мотузками поліщуцької правди,
Кінчики яких тримає
Святитель Микола.

2

Август шанує цноту.
Назон не пам’ятає,
Що йому шанувати,
Крім слів, з яких
Сплітаються його елегії.
Цезаріанці розбили Помпея,
А згодом і республіканців,
Жалюгідних в своїх удаваних чеснотах,
Зацькованих потенційними переможцями,
Покидьками та меткими фаворитами.
А всі разом будують сьогодення,
Сьогодення, схоже на едем,
В якому не знають Бога.
Назон не пам’ятає,
Що йому шанувати,
Бо в нього не має підстав
Щось шанувати
В світі,
Де Август шанує цноту.


3

За Феогнідом

Мінлива доба, як доріжка у синьому морі,
Що за кормою зникає, лишивши піняву.
Хто зрозуміє, навіщо усталений устрій
Зруйновано, наче очеретяну хатину?
Хто зможе побачить майбутнє в такому хаосі
Шахрайських прозрінь
І лукавих повчань безупинних?
Але для відчаю, Кірне, немає причини,
Допоки на вічне надія у слові Господнім.



4

Занадто життя, занадто...
Ні, занадто хоті
Буденних турбот і шлунку,
Що виразку носить, як орден.
Занадто промов і планів
Покращення доброго людства,
Що тисячі літ добріє.
Так мало у мене часу
Лежати, дивитись вгору
На сосен зелені крила
І слухати скрип цих сосен.
Так мало у мене волі
Мовчати, мовчати, мовчати
У гаморі, гомоні, граї
Пристойного марнолюбства.


5

Згубилась рима. Світ не знає ладу
Скрипкових струн. Володар барабанів
Трима чужий смичок. Правічне слово
В сучасному втрача первісну сутність.
Натомість розповзаються слівця,
Промовки, мовки, бовкання, скавчання,
Мізерне, хтиве, ферт і черв і ять.
Панує охлос визначень убогих:
Прогрес, тусовка, рекет, споживач.
Це не слова, це тільки недослівки.

***
Незібрані пазли:
Книг, облич, подій
І … обов’язків…

Незнайдений Спокій
Сам не віднайде мене ніколи.

Чекаю тебе додому.

Я не вмію малювати, друже мій,
Пробач...
Задивляюсь на твоє фото...
Німію у боязкому зачаруванні.
Десь у найтемішому куточку ніким ще незвіданої сутності
сумує мольберт...
Аркуші пахнуть сірістю, чи сирістю, чи буденністю запраних доріг...
Ображено загусли акварелі....
Послухай, рідний мій, чуєш...
Я не вмію писати картини...
Не вмію серед цієї
Своєї, твоєї, чужої досконалої завершеності бачити сенс.
Я не вмію між цього незвідано-довершеного сенсу
знаходити нас...
І не вмію змивати наші імена з пересічних сердець,
Як змиваю з пальців свого безликого Я гуаш...
Я не вмію дихати без тебе
І не можу дихати тобою.
Портрети, пейзажі, нариси, замальовки...
А потім
кістки перону, заїжджені дороги, запізніла весна...
І моє останнє пробач
за нашу Любов,
якої я не вмію малювати.......

Все ж таки, знаєш, підуть дощі і я буду боса більше аніж завжди.
Рахуватиму краплі розпечена не від спраги/спеки, просто від втоми,
Що проявляється медичними й алкогольними симптомами.
Закинувши голову, зітерши відбитки кроків (криків) на траві,
Забуду про силу тяжіння й те-чіє-ю стікатиму надвіконнями, антенами, дахами багатоповерхівок.
Все ж таки, чуєш, підуть дощі і я вперше отримаю право читатись у твоїх зіницях
(допоки ти не сховаєш погляду у консервну бляшанку свого монітору).
Все ж таки, бачиш, підуть дощі і я вслід за ними чи не вперше,
але ж не-на-зав-жди
(чкй)…

квітка2010

Йшла назустріч крізь місто,
обережно, ніби навпомацки,
звіряла маршрут з лініями на долонях,
сіре небо перетікало у синє –
перевіряла на висоту та надійність,
на неперервність сліду,
не довіряючи статистиці зустрічей на перехрестях,
не вірячи в назви вулиць,
змивала контури кварталів,
кроїла карту міста срібними коліями,
обертаючи відстань у час...
Зустрілись надвечір, кохались до ранку.
Через нас у місті цілу ніч падав сніг...

Свеча, твой профиль...
Крохотный мирок,
Храним слезами
восковыми.

Тепло и свет...
Мерцает огонек
Свеча и время
так неумолиимы...

27.01.2010

Если б знал,
Как соскучилась я,
Не отсутствовал более часа…
Извелась вся,
И на злобу дня…
Позабыть попыталась –
Напрасно.
Не хватает вестей,
Перемен
В моей слишком
Загруженной почте…
И тебе, признаЮсь,
Нет замен –
Диалог-то ведь наш
Не окончен.
Умоляю,
Черкни пару строк,
Буду ждать,
И отвечу я спешно,
Как соскучилась я,
Видит Бог,
За твоею душевностью
Нежной…
За признанием
«Слабости «Я»,
За исканием
Личного счастья,
За желанием
Душу понять,
Напиши, пару строк…
Или «Здравствуй»…

З грудей осені не напитися,
Дертись тілом слабким об камені,
Сни бездітні змогли наснитися,
Руки пристрасні тепер зламані.

Не ставити насолоду на перше місце –
Іммануїл говорив,
Руйнується сутність моралі,
Знову цей... Імператив...

Дзвони церковні шукали
Вуха чиїсь. Серце, відкрите до вух
Власних. Погляд впіймали
Сліпого, що втратив слух.

Попереду ранок з гострим зірками,
Позаду ніч – останнє коло сонця.
Хто хоче жити – нехтує віками,
Хто хоче вмерти – думає про вiчнiсть.