Відкриває дорогу в життя
Ця посада, така не проста,
Ця робота, така нелегка
Зберігає людське майбуття.
І запалює в серці вогонь
Через болі, невдачі і втому,
Відкриваючи душу бездонну,
Даючи їй безмежне тепло.
Й не здолати бажання віддать,
Передати, навчить, зберегти,
Простелити під ноги світи
І самому ще більше пізнать!

Дерево не зрадить батьківщини,
Не сховає в листі щедрий плід,
А з корінням вирване, загине...

Скільки мертвих прихистив цей світ!

Річка не впаде в чужинне море,
Руслом ідучи за океан,
Щезне у глибинах неозорих...

Скільки там останніх могікан!

Сонце не засне в осінній міді,
Не сховає лик за горизонт,
Конче завітає в землі рідні...

Скільки охололих нині сонць!


2011.

Старі хати потомились
Виглядати гостей милих,
Поставали на коліна,
Поміж котеджів – мов тіні.
На старечі вутлі плечі.
Налягає тихий вечір...
Зачиняє ніч повіки...
Чи до ранку? Чи навіки?
P.S.
Село – в місто, місто – в села.
Ростуть міста, зникають села,-
Така-от повість невесела.

2009

Не блудним сином їхав в Україну
Із того краю, що не чужий тепер мені.
До друзів поспішав, щоб встигнути обняти,
До кладовищ, щоб до могил припасти...
...Вдивлявсь- не пізнавав знайомі видноколи,
Хоч начебто й не полишав я їх ніколи,
Та ось зненацька серце одгукнулось болем:
«Ти опинився, друже, на межі:
Усе для тебе тут таке ще рідне ,
Та ти для нього, мабуть, вже чужий».
Ну. що на це я відповісти мушу?
Не в змозі поділити Богом дану душу,
Я вдовольнюсь засіяним у неї словом,
Бо ж не завжди взаємність є в любові.

2009

А зранку - кави. Так, аби
послабить жмут, накладений на серце.
Напій послабить щем журби,
а ні, то... з'їсть перчене натщесерце.

І встигне зранку на "Підйом",
щоб на сніданок в школі-інтернаті
простежити, чи є бульйон
у мисці тих, хто за батьків картаті.

Вночі вернутись до своїх
дочки та сина матір'ю з роботи.
І не один пробачить гріх
тому, хто біль підніс уже до рота.

І вмерти вчасно, щоб гроби
не подорожчали... на кілогерци!
...А зранку - кави. так, аби
послабить жмут, накладений на серце...


26.02.2011

Не чекайте
Із моря погоди, не рахуйте до свята ви дні.
Ви сьогодні, сьогодні кохайте!
Вас любити дозвольте самі.

Не благайте
Ви долю про щастя, не просіть ви у відьом зілля.
Ви сьогодні, сьогодні кохайте!
Від любові залежить життя!

Не моліться
Ви Богу: «За здравіє»! Не йміть віри ученим статтям!
Вам здоров`я! Сім`ї довголіття!
І кохання…І радостей вам!

Не тримайте
На ближніх образи, бо камінням любов не згубить.
Ви сьогодні, сьогодні кохайте!
Покохайте життя кожну мить!

Не давайте
Убогим душею потоптатись у вас в рушниках.
Ви сьогодні, сьогодні кохайте!
Хай їм грець, й батогом по руках!

2010р

Кому потрібна нація розумних?
Комусь потрібна тліюча людва?
Програли в карти, мов овець заблудлих,
В оренду здали, бито пішака...

І де святий, що мовив би “Прозрій”
У тих днях, що уже не настануть?
У галактиці нашій сухій
Хтось, здається, вже крапку поставив

Хтось, здається, вже краплю зронив...
Чи то крові, чи сліз – все байдуже
Зарегоче над згарищем дим
Засміються із ним перехожі.

Кровожерливо вп’ються кайдани,
Обіймаючи шию тонку...
Чи потрібна комусь раса п’яних?!
...Тихий шепіт із диму: „Беру”.

20.02.2010.

Взяти авто, гайнути в Воронеж,
Скочити в потяг, що йде в Україну.
З купе споглядати вечірніх пожеж
Спокійне згасання. Позбутися меж,
Ліній, парканів, буденного плину,
Дрібних турбот і миршавого руху
У лабіринті блошиного міста,
Де попідтинню звичайні марухи
В одеколон додають варенуху
І продають недоумкам-туристам.

Коли утрачені усі дурні бажання,
Коли задурно не потрібні гроші і визнання,
Мені б талант свій повернути,
Той, що пилюкою припав - всіма забутий.

Бо так сиджу без діла,
Надворі смерть гуляє сміло,
А поряд зрада і блюзнірство,
І як же ж я не люблю лицемірство,

Віддали б мені мої скарби,
І я би вчив пташок літати,
Із попелу вернули просвітлення дари,
Я б їх бажав безплатно роздавати.

2010р.

Знову юність біжить в окопи
І бунтують чужі жалі.
Ти - на тому кінці Європи,
Ти - на тому кінці Землі.
До нічого тебе не змушу,
Тільки ранок візьму до рук.
Ти мені вириваєш душу.
Вона з серцем лиш: тук, тук, тук..
Кимось курені сигарети
Піднімаю з свого сміття.
Ти - на тому кінці планети,
Ти - на тому кінці життя.

Знову юність біжить в окопи
І бунтують чужі жалі.
Ти - на тому кінці Європи,
Ти - на тому кінці Землі.
До нічого тебе не змушу,
Тільки ранок візьму до рук.
Ти мені вириваєш душу.
Вона з серцем лиш: тук, тук, тук..
Кимось курені сигарети
Піднімаю з свого сміття.
Ти - на тому кінці планети,
Ти - на тому кінці життя.

Я тебе називаю безвістю.
У лету твою хочу канути.
Ти здивуєш мене лиш чесністю
І охотою буть обманутим.
Ти укотре пробачиш, впевнений,
Що без тебе не можу квітнути.
Ворогами ми будем ревними,
Не дозволим собі осліпнути.

…а мені, здається, віршем
білий сніг,
чорні ночі, білі вишні -
на поріг.

Грішне місто у неонах,
як плафон...
Йде життя, його поставив
хтось на кон…

Першоцвітам першим класом
буде хід.
Вихилясом затанцює
в колі дід.

Молодиця заспіває, –
згубить такт,
пересіє, переграє
все за так.

І млинці гречані, чорні,
запашні
поїдатиме громада
по весні.

Тільки лютий – тільки лютий:
вірний знак,
що весна замінить лютні
на гопак...

Масляниться тиждень бравий…
до весни!
Ще нам в лютому до травня,
як у сни…

А Весна уже гуляє! –
Ох, – пісень!
Білим віршем чорні ночі
в білий день!

Тінь моя ходить по підвіконнях, по заметених снігом дахах.
Тінь моя знає більше, ніж я про себе.
Наше життя холодне, як скальпель в тонких руках.
Як обезкровлені вени.

Сниться над ранок попіл і ще якась маячня.
Довго шукаю ключі, а двері вростають в стіни.
На телеекранах пам"яті то Грузія, то Чечня.
І ми, що змовчали, забули, прогавили чи стерпіли.

Цієї зими не стане, як кожної з сотень зим.
Малюю твій погляд і шлю замість слів в конверті.
Єдине, що прошу в неба - лишитись навіки з ним.
А значить неправильно, значить супроти смерті.

І ти зрозумієш все, про що я пишУ.
Останні послання відчаю, цього земного бою.
Де тіні ростуть високо і гладять нас по плечу.
Де легше вирватись вгору, аніж лишитись собою.

Тому , коли прийде час, очі свої протри.
Не край на прощання душу, любов - на збіднілі фрази.
І щоб там не сталось в світі, нам головне пройти.
Так, щоб навіки разом

Череваті похмурі хмарини
заклопотано купчились в небі,
як вагітні жінки
в трикотажних одежах
тут, в лікарняних стінах.
І була в їхніх рухах –
тих у небі
і цих у лікарні –
якась обважніла поспішність,
яксь невиразна загроза
і туга.
І нічим було
милуватись вгорі –
ані тут, на землі,
між жінок при надії –
але зір мій немов прикипів
і очей було не відірвати:
вабить загроза, вабить…
Раптом хмари злилися водно,
в одне здоровенне лоно,
і воно розверзлося з громом,
і вродилося спільне дитя,
виношене поодинці –
злива!!!
…А ми у стражданні самотні…

Стугонить під ногами земля,
Стугонить, наче зранений звір.
Тут лишилась душа моя,
Моя молодість, воля і біль!
Тут під чергу зневірених куль,
Через трупи знайомих-близьких
Я і сам диким звіром був,
Проклинаючи всіх святих!
Я і сам убивав, стріляв,
І розтерзаний на шматки,
Залишився як мертвий-живий
Непосильний тягар нести!
Стугонить під ногами земля,
Пам’ять знову назад вертає
У квітучий незламний край,
Що у єдності всіх здолає!!!
2009 р.

Ти хочеш знати, друже, це життя?
Не загубитися в його шаленім леті,
Не відійти відразу в забуття
І пізнавати не падіння, - тільки злети?!
Тоді тобі порада є одна,
Універсальна і проста як світ:
Найкращий вчитель – це земля свята,
А ти у неї в боржниках навік!!!
2009 р.

Куди не кинеш оком тут – степи,
Вітри колишуть збіжжя величаво,
Співають пташки і розносять славу
Про щедрість української землі!
Куди не підеш тут – добро і лад,
І у господі кожній мир та спокій.
Цей світ такий безмежний і широкий
Та кожен вносить свій у нього вклад!
Оця земля, оці поля і стави,
Ці люди, що збираються гуртом,
Що можуть жити і рішати все разом
На звання «українці» мають право!
Богданівська сільрада – це одна
Велика, з 11 сіл, родина.
Тут кожна ушанована людина,
Тут все разом, тут горе – не біда!
Приходьте, заїжджайте, не миніть,
Щедротами й гостинністю простими
Поласуйте. І вільними, святими,
Безмежними степами походіть!
2008 р.

Знаю, скажеш: знову забаганка,
Та мені щоночі сниться Мавка,
Не з верби приходить, а з ялини,
У віночку з грон рясних калини…
Знаю, скажеш: ти, дитинко, мариш…
Тільки знову небо вкрили хмари,
І тремтить калина на світанні,
Бо трагічне Мавчине кохання…
Знову прокидатимусь щоночі,
Знову сльози затуманять очі,
Бо коханий слова не дотримав,
Мавчине ж кохання – невгасиме…
Знаю, скажеш: нащо так тужити,
Адже Мавка буде вічно жити.
Та чому ж мені тоді так гірко?
Кажеш ти, що я для тебе зірка,
Кажеш ти, що любиш мене палко…
А мені здається, що я – Мавка…

Дай, боже, згоди святої Вкраїні,
Хай Україна у січі не гине!
Вже Україну в крові покупало,
Невинним людям надміру припало
Лазар Баранович
«Світ стрясають грози на людськії сльози»

І від Богдана, й від Івана
Та ж і від Нестора-баламути
Ще не загоїлася рана,
Не всі розплутано ще пута.
І найВерховніший консиліум
Допомогти хворій безсилий,
Бо ліки десь і кимсь розкрадено.
Тому й лікують лиш порадами.
І хоча хвора ледве дише,
Несуть на підпис закон-дишло,
Аби нічого не порушить
І ні на йоту з місця зрушить.
Вві снах Європу хвора бачить,
А як проснеться,- гірко плаче.
...Невже за те Тарас поневірявсь по світі?
За те вмирали марченки і стуси,
Аби нащадки – збайдужілі діти -
Вкраїну руйнували і без землетрусів?
Та віриться: їх Бог напоумить,
І врешті-решт настане така мить,
Що й Україна гідно стоятиме поміж людьми.

Приміряємо шкури
братів наших менших.
Натягаємо
на руки, на ноги,
на інші
фрагменти й поверхні.
Видивляємось
на себе у дзеркало:
ех ловко ж нам, ловко
в чужих
шкурах!

Необрізані й недорізані,
Що вам лишилося ще ділить:
Повість гіркаву минулих століть
Чи в гронах червоних калинову віть?
Не читайте ту повість нарізно.
Разом гортайте її сторінки,
Разом заходьте в села і штетли,
Від крові та пожарищ іще теплі,
З серцем відкритим на помах руки...
...Ось і остання сторінка. І що ж?
Гірко, немов од ягід терпких калини.
Гірко і прикро, і по єству дрож,
Начебто в гості біду покликали.
А між рядками без горя жили
Ті, хто штовхали вас на Голгофу.
Ті, кому разом ви кісткою в горлі були,
Ті, кого біль ваш не ятрив анітрохи.
Ті, хто під’юджував вас осоружно
Змовою, підкупом, а чи й оружно...
Стільки на розбрат пішло століть
Замість творити одну родину!..
Хай же на древі нової Вкраїни
Квітне також і юдейська віть.
2007

Немовби дивовижний фільм
(Щось на зразок довженківських сюжетів),
Неждано пам’ять розкрутила
Одну із канівських моїх студентських весен...
...Принишклі, по коліна у воді
Стоять рожево-білі вишні та черешні.
Човном ми пропливаєм поміж них,
Такі ще безтурботні й мовби нетутешні.
Чуприни непокірні куйовдить вітерець,
Сукні притискують дівчата до колін.
А ми, сором’язливо нахилившись вниз,
Щосили налягаємо на весла.
І байдуже, куди тепер плисти,
Тільки б з корми такі ж наївні, як і ми,
Нам усміхалися дівчата,
Аби, мов бризки із весла,
У човні райдугою зайнялася пісня.
І байдуже, що то не наша, а чиясь любов.
Бо ж наша має ще розквітнуть.
І байдуже, куди ми пливемо –
В Дніпро чи в Рось, в Росаву чи в Трубіж...
Стільки ж річок тече по Україні!..
Та раптом стоп...І обірвався фільм.
Пам’ять сьогоднішнє відсторонило.
Рось і Дніпро, Росаву і Трубіж
Хамсін неждано накрив імлою Єрусалим,
І стало враз свинцевим лазурове небо.
І я вже не юнак, а сивий дід
У цім пустельнім, хоч і святому краї.

Білому світові – Господи!- як же болить
білому світові чорна ненависть і заздрість.
Я затуляю гардини. Я дивна. І замість
щось говорити, крізь тишу проціджую: «Цить!»
Білому світові нікуди – всюди сніги –
біле проміння сховати. Кінцівки задубли.
Тане душа в декораціях дубль за дублем.
Білому світові боляче, холодно, жаль.

Хоча волога осінь - вдома не сидиться.
Полонить шелест листя біля ніг .
Під - час дощу солодка кава п"ється
і думається :"відпуск,наче сон пробіг"

В думки залазять спогади про літо.
Минуле у майбутнє мічно заплелось.
За стрілкою годинника рух в світі.
Для роду людського так здавна повелось.

Для кожного сезону змінює відтінки мода .
Давно на диски помінялося перо .
На клонування людство далозгоду ,
та серце залишилося таке,яке було .

Життя минає , як на зміну літу осінь .
шукати треба більше позитивів в днях .
та зазвичай в цю пору повелося ,
що западає пушкінська хандра.

не актуально тепер ґвалтувати мозок
наукою чи поліглотством навмання .
Частіше хай просвітлюється розум!
Тож відкривай обійми швидше нам життя!

Ген десь за небокраєм
Де сонце з-за гір визирає
Чорна хмара піднімається
Й сили набирає.

Грім гриміти починає
Стріли небо крають
Вітер свище в очеретах
Наче в дуду грає.

Опустилось небо низько
Наче хоче впасти
Сонце ясне й небо синє
Наче хоче вкрасти.

Раптом десь у гіллях терну
Соловей затьохкав
Вітер стих і дощ порідшав
Тільки грім десь охнув.

Розійшлися ураз хмари
Сонце засіяло
Над лісами і ставами
Коромисло стало.

То веселка різнобарвна
З річки воду пила
Наче дівчина красуня
В річці ноги мила.

Сонце в небі вигравало
Соловейко тьохкав
Тільки вітер в очеретах
Як побитий охкав.

Яскравою ніжною вродою
Румянцями квітів рясних
Очима як синіми водами
І косами вербів гнучких.

Поставою ніжних берізок
І віями річок сестер
Заквітчана гроном калиноньки
Обвита туманом густим.

Легкою ходою як вітер
Граційна мов мавка лісна
Убрана у шати із квітів
Ступає дівчина весна.

Усі поглядають довкола
На ніжну граційну красу
Заквітчану гроном калини
На юну дівчину весну.

Веселе вогнище відкраяло у ночі
шматочок простору – для світла і тепла.
Безпечно тут – допоки палахкоче
маленьке сонце між золи й зела.
А вже за крок тобі спада на очі
глуха завіса небуття і зла.

Дерева хилять віти до багаття,
ворушать змерзлим листям у диму.
В цю мить, здається, можу пригадать я
таке ж багаття сто віків тому, –
коли вогонь, всевладний, як прокляття,
так само ревно відганяв пітьму;

іще пригадую, і бачу, ніби навіч,
когось далекого, що гріється при нім.
Гострішають чуття мої, і навіть,
мов поряд, чути: хмиз тріщить в огні.
І ніч така ж; так само гнеться павіть.
І тепло од вогню. Йому. Й мені.
2002

Проходишь сквозь меня. И солнце в зеркалах -
Мозаика рассыпавшейся ночи.
Не замедляя ритм, не замедляя взмах,
Игрушечный оркестр поёт для "Тамагочи".

Зажатая в тиски аквариумных стен
Воспринимаю жизнь под призмою овала.
Проходишь сквозь меня, через кроссворды вен,
Скользнув на полпути контейнером вокзала.

Проходишь сквозь меня, проросшую во ржи,
Хрусталиками впившуюся в небо,
Без права создавать из звуков витражи,
Без права отрицать священность льна и хлеба.

Проходишь сквозь меня. Не зачеркни рукой
Не сыгранный закат, измятую косынку.
Проходишь сквозь меня. Поторопись, не стой,
Не наблюдай, как мир сжимается в пружинку.

Проходишь сквозь меня...


2001 г.

Зібрались в путь із вирію лелеки,
Прощаються із теплими краями,
Щоби за мить у височінь далеку
Піднятися на крилах над ланами.

Віддавши дань теплу, що тут одвіку,
У рідний край стартують на світанні,
І на зорі, разом з прощальним криком,
Піднімуть ввись і пісні про кохання.

Нестимуть на далеку батьківщину
Той запах літа, цвіту і свободи,
Тепло душі, зігрітої за зиму,
І вічну тугу за своїм народом!



2010р.

Я благодарна Вам за Ваш визит.
Над нимбом фонаря парили мыши.
И звук, и пыль, и прочий реквизит
Стекали в "было" с островерхой крыши.

Вы были. В белом, с яблоком луны
На хрупко-одноразовой тарелке.
И за каймою эха тишины
Куриный дождь играл с зонтом в горелки.

Вчерашний грим, не вытертый с лица...
Так зябко под глазами жались тени.
И вместо пресловутого венца
Седели в кудрях лепестки сирени.

И тускло-красный на ладони след,
Чуть смазанный. И ночь в траву упала.
Небрежным жестом брошенный букет
В зияющую беспробудность зала.

Здеcь по привычке от окна сквозит,
Торжественно-нелепло пляшут шторы.
Я благодарна Вам за Ваш визит,
Пока Голгофу чинят бутафоры.


2002 г.

Это дождь о стекло или сердца биение,
Или просто к замку не подходят ключи...
Всё как будто уже не имеет значения.
Спит бескрылая ночь над окурком свечи.


Всё бездарно никак: и ворон пируэты,
И всё то же плечо, и седая гора,
И булыжника стон, и продажность монеты.
Ведь слова - лишь пальто, под которым дыра.


Застегнув не в попад полустёртые слоги,
Я возьму с полки том и подброшу пятак.
И уйду постигать безначальность дороги.
Что, конечно, не то и, бесспорно, не так.


2001 г.

Біле все – хоч у бахілах – світом.
Щедрість неба – кришталі іскристі.
Намилуюсь, щоб в шумкому місті
Тишу музики в собі носити,

Тишу радості в душі плекати,
Силу ніжності – йому, одному…
Люди йдуть по світу розписному,
Прокладаючи дорогу матом…

Світе білий!
Боляче зіницям!
Відбіли земну недосконалість.
Світ мовчить – по всій горизонталі
Тільки - сніг на виболені лиця.

Посіва на долі, на дороги,
Вже немає дерева без китиць.
Та, йдучи, ми звикли не дивитись
Ні на тебе, світе, ні на когось…
24.02.11.

на випростаній руці
тримаю маленьке місто.
живеться у місті цім
немислимо і барвисто

тобі, що далеко так.
за два чи за три століття.
ні потяг, ані літак
не втрапить до краю світу.

та, може, за сім життів,
точніше на сьоме літо,
ми виявимось не ті,
щоб надто далеко жити...

черкни, коли міф згорить.
я знатиму підсвідомо -
покинувши межі гри,
ти рушив навспак, додому.

З.М.
Шпиталь...Діагноз...Невблаганний час
Спливає в позамежжя по краплині...
Непевне "завтра" вже чекає нас,
І ще живе минулим певне "нині"...

25.02.2011

Чаша сонця пекельно клекоче,
Вивергаючи лави вогню.
Весь в потах прохолодою сню
У чеканні спасенної ночі.

З нею зійдуть мені Твої очі.
А поки що на всесвіту ню
Чаша сонця пекельно клекоче,
Вивергаючи лави вогню.

Споглядаю на неї пророче
І шукаю від болю броню,
Бо, на людство піднявши борню,
Чаша сонця пекельно клекоче,

Щоб розлитись на оному дню.

АВbа аbАВ аbbаА+b


24.02.11.

***
“знов самі ми з тобою Печале
сіроока хмара полетіла
через ліси до Дніпра далекого
на долоні моїй залишила
золоте павутиння
сумного волосся
сядьмо Печале
я малюватиму
твою сіроокість”

пробач
твоїм думкам
я голос свій надала
їм жити
умирати нам
щоб вмерти народитись мало
відбутись треба

знову я в дорозі нелегкій до Себе
*

У тебе море у очах.
І ти, і море – це так здорово.
Й не тішуся малими зорями,
Які колись вселяли страх

Вдитинорозумуприйдешніми
Й безславними планетозброями.
Тепер ти будеш моїм воїном
І моїм лицарем, і месником.

Це просто: ти –людина. Й звабою
Тебе впіймаю безконечною,
А ти молитвою сердечною
Мене і досі, серце, згадуєш,

Та скоро крила наші виростуть
І ми зіллємся із планетами.
І піднімаючись ракетами,
Здивуєм світ своїми крилами.

Загинаючи листя бляхи
На даху деревяних церков,
Ти витягував темні цвяхи
Із Ісуса старих підков –
Ти позбавив звучання цокіт
У століття протяжний плин.
Ти чекав на це сотні років,
Поки трохи ослабне він.

Є істина відвічна
Не треба зла робить
Жадобою і злістю
Життя своє губить.

Недарма кажуть люди
Живи з добром в душі
І різні негаразди
Неспопелять її.

Душа щоб була світла
Як вогник від свічі
Тож ти її любовью
Усе життя лічи.

На зло і неповагу
Відповідай добром
Щоб зрозуміли люди
Межу між лихом й злом.

Є істина відвічна
Не треба зла робить
У злості і зневазі
Життя своє губить.

Понад жовтим колоссям ланів,
Серед синього-синього неба,
Пісню дочок твоїх і синів
Донесу, Україно, до тебе!

Я повторюю живо собі,
Що готова і навіть повинна
Ні, не вмерти, а кинутись в бій
За свою, за оту солов'їну.

24.02.2011 р.

багато історій страшних і веселих
сторíнки… простóри…
міста неозорі будинки без стелі
мости… опори…

у скельцях у скалках у келихах – свíтло-
повітряні зайці
у позиках позіхах найманих жúтлах –
фальш… шанці…

немає по-справжньому теплого ліжка
і слова і віри…
задуха і холод… у ролі обмíжка –
без жита – прірва!

Моє серце -
безлюдний острів,
від усіх берегів -
далекий...
А тебе
мені сни приносять,
як нежданих діток -
лелеки...

* * *
Я людям повів небагато,
Зі спогадів, щоби страхи
Мої налякали не надто
Життя і буття їх шляхи.

І так я вчинив не даремно:
Применшив, хто чим завинив,
На цих поетичних теренах
Фігур умовчання зажив.

Для мудрого більше говорить
Лірична повістка оця
Про ранки такі лазурові,
Про сніг без лискучих бряцáл.

Та пам’ять моя ще нуртує,
Та пам’ять в потузі свободи,
З нетями, без слів, урятує,
Скарби із найглибшого споду.

У закритих повіках остання картина…
Тихо…
Більше нема
Ні ілюзій, ні слів, ні…
Біль…
Вже нема його,
Дихаєш?
Дихай!
Ди…
Хай є
Тільки ще подих
Далеко так…
У собі.
Порух
І човен
І повна ріка пробачень.
Тихо…
Як в пам’яті, -
Слайди людських облич
Злегка нещирі.
Ти бачиш,
Ти вперше бачиш
Через закриті повіки.
Отих, що ще є...
Були
Вкотре цілунки,
Неначе усмішки Юди…
Стигми застигли
В душі
На межі
Розп’ять…
Тихо…
Ти ж будеш ще
Завтра,
Як завтра буде…
Спогади крізь молитви
На солоних
Вустах
Мовчать…

прокурена.
в своем конечном счете
я, знаешь ли, почти что не твоя.
такая
по своей дурной природе,
я просто не прощаюсь уходя.
разбитая.
но не тобой. весною.
я знаешь, снова не хочу менять.
ты скажешь,
просто я тебя не стою.
неправда. тебе просто не понять.
героем
попытался показаться.
но, милый, эта роль не для тебя.
нет,
я ужасно не люблю прощаться.
поэтому закончишь без меня.

2011

Із цікавістю сороки
розглядає дитинча
упаковку із-під соку.
Жваво світиться в очах
запитання номер триста...
(Не дитина - маніяк!)
– Ге-Ме-О про-дукт не міс-тить.
…НЕ ВМІСТИЛИСЯ, чи як?

Стою любуюсь я красою,
Навколо небо голубе,
В ночі на ньому сяють зорі,
І місяць поміж них пливе.
А зараз сонячне проміння,
Своє тепло дарує всім,
В гаю десь тьохка соловейко,
Таке блаженство бачу в цім.
Цінити треба кожну мить,
Красу вбачати коло себе,
Любить її а не губить,
Адже вона не лиш для тебе.

2011р.

За вікном дощ,
Знайомий малюнок,
Я в старому кріслі,
Роздивляюсь нудний візерунок.

За вікном вечір,
Я дивлюся в екран,
Там немає життя,
Це підстава, капкан.

За вікном тиша,
На поличці пилюка,
Тіло зовсім ослабло,
Бо з душею розлука.

На столі зошит,
А у серці печаль,
Дуже важко підвести голову,
А на думці жаль.

На підлозі капці,
Жаль за втраченим,
Вберігав найдорожче,
А воно стало страченим.

На дивані подушка,
Мав здійснити щось цінне,
Та в останній момент
Все ж натиснув «відміну».

На стіні календар,
Сам себе будував,
Вибирав самі кращі цеглини,
Сам себе зруйнував.

Цінувати потрібно талант,
Той, що сам у собі створив,
Бо собі завжди сам ти гарант,
Хоч у тому, що для себе здійснив.

2010р.

Ще мить і ніжно був би притулився,
Та за секунду, мов обпечений, і відхилився.
В нестримних мріях-муках він топився,
Вгадайте, хто йому приснився?
Не міг ні їсти, ані спати,
Він так бажав її кохати!
Все згадував і згадував минулі дні,
Як поглядом її проводив навесні.
Незламні, з титану мов, невидимі кайдани,
Шипи, такі ж, терзали і без того невиліковні рани.
Він бачив лиш у ній спасіння,
Її очима марив, мов прозрінням.
Ішов по вулиці - очима увесь час шукав,
Сидів в кімнаті - до телефону дослухав.
Кругом життя і билось, і вертілось,
А він усе це пропускав,
Бо хоч побачить її хотілось.

2009р.