Ой прошу ж вас —
лишіть мене в чистім полю,
хай поплачу вволю...
(Федеріко Гарсія Лорка
«Поема самоти»)

Ми люди порожні
Опудала подорожні
Голови солом’яні
До купи клонимо...(Т. Еліот)


Самотність
Пуста кімната, тіні на стінах…
Пальцями перебираєш повітря,
Намагаючись вхопити за руку мить,
Зберегти хоча б її…
Дождливі очі, простір порожній..
Так хочеться його заповнити,
Хоча б гірким дощем
Так хочеться, існувати, а не розчинятись…
Так хочеться плакати, лише б не мовчати…
Нехай правда цих сліз тече ріками..
І може так її більше стане …
Хоча навряд, от би якби плакати зміг кожен,
Була б ще надія..
Якби кожен заплакав, була б ще надія…
А так, в пустій кімнаті лише огидою тхне,
Смердить запахом синтетичних життів.
підробками, автоматичними відчуттями,
І гнилими думками.. просто тілами.
Але сни ще сняться…
Вони досі приносять свої картинки у голову.
Але на ранок їх завжди забувають.
От якби хтось згадав…
Згадав і заплакав…
Тіні, тіні на стінах квартир,
У кам’яних обіймах,
У просторі машин,
Де серце вже не переганяє кров,
А п’є електрику, по кабелях оптоволокна
Кричати у відчаї, може хтось почує…
Може хтось ще існує,
Може хтось ще живе…
Самотність
І на стінах лише тіні
І мить тікає зрадниця кудись.
А за вікнами осінь…
Але дощу нема..
Бо тут підробна навіть самота…

Уві сні бачив я безліч очей.
Деякі були спокійними,
Інші навпаки, - напружено пульсували зіницями.
Здається, там були очі всіх людей світу.
Вони дивилися зі всіх боків.
Мабуть, я бачив там і свої очі.
Але я в цьому не впевнений.
Бачив я, звичайно, і Твої очі.
Спочатку саме вони зацікавили мене.
Та я подивився трохи вище.
Його очі побачив я.
Очі Того, Хто хотів допомогти і Тобі, і мені,
І власникам усіх цих очей.
Я дивився у Його очі,
Я побачив Його обличчя.
Єдине я не міг зрозуміти:
Як ми, люди, могли розіп’ясти Того,
Чиї очі так люблять нас,
Чиї очі так співчувають нам,
Чиє серце віддане нам?..
Він дивився начебто вище мене,
І разом з тим Він дивився у мене!
Він був такий добрий,
Що я не міг витримати погляду Його чесних очей,
Його милосердних очей…
…Я прокинувся у сльозах,
І довго не міг заспокоїтися.

(2009)

чекати —
найдовше із катувань

як лезом
лоскотати
горло

чеканити
кожен
подих
нумерувати
видива
перехожих

під нігті
заганяти
секундні стрілки
щоб
аж
кров
скапувала
годинниковим
піском

убийте мене
негайністю

2010

Довга нитка дороги
Біжить за голкою бажань
І, проходячи через серце,
Зникає за обрієм спогадів.

Кожен поворот долі,
Наче серп у руці колгоспниці,
Що б’є ним робітника
По молоту.

А кожен камінь на цій дорозі
Ніби вузлик на нитці,
Що проходить крізь груди.

І кожним вузликом вона
Вдаряє
по високовольтних венах,
Оголених ребрах,
Павутинні нервів.

Нитка дороги життя
Не рветься ніколи.

Просто не всі вузлики долі
Можуть пройти крізь серце,
Не застрявши у ньому.

забути б
сни свої
слова твої
голос
очі
руки...
а що тоді?

Что творите вы с нами?
Пусть затихнет молва
И засветит над нами золотая глава.
Прекратятся пусть сплетни,
Пересуды уйдут.
Пусть затихнет рассвет мой,
Заменив лунный путь.

Пожовкле листя смутку–це дивна згадка вічного і теплого, ніжного і милого, холодного і жорстокого.
Ми з тобою–це дві різні частини чорного та білого кольору, які заповнили простір. Чому в безодні холодних та ясних, теплих та тихих ночей ми розлились як два діапазони ти десь тут, я далеко? Чорний колір твого білого світу заповнює тишу мого простору. У безлічі райдуг я заблукала у лабіринті пошуку червоної та світлої частини твого життя.
А все почалося з того, що чорне і біле злились у гармонію почуттів. Чорне прагнуло до реалізації світла, а біле до чорного. Світ вигаданий білим кольором прагнув побудувати міцний фундамент, хоч завжди залишав дивні сліпі сліди свого існування. Білий завжди приховував ясність свого світу і замальовував фарбами пустоту, яка утворювалась…
А потім була німа розмова сліз у безодню ночі і два кольори розлились по палітрі.
Зараз чи потім хтось з них зрозуміє наскільки важливо було гарно разом, а поки вони одинокі. Хоч чорний колір палає шаленим вогнем та розтопити білу кригу неможливо. Почуття світлого, теплого та дивовижного перетворилось в пил буденності та зачепило струни.
Отак і ми розлились по палітрі і кожен з нас прагне те, що хоче. Один хоче бути частиною іншого, а той ховається за маскою мовчання, і почуття світлого і чистого перетворилось в хмари темного й неясного. І колись коли білий зрозуміє наскільки важливо це–буде надто пізно. А лист в нікуди знайде сторінку і переверне аркуш буднів і біле та чорне знову будуть разом у сні.

Вереснем освячене
Дев’яте кішчине життя…
Падатиме на пружини лап,
Вкриватиметься від холоду
Хутром, як пензлями полотно,
П’ятачками лапок ступатиме
По жовтому листю
У пошуках золотого мишеняти,
Якого хтось назвав долею.
Зриватимуть зливи злість
На квадратних ринвах,
Зчинятимуть рейвах,
Хапатимуть блискітки золота,
Мов Лотову дружину
Смоктатимуть, питимуть воду,
Щоб сіль не кусала губи.
І ходитимуть колами
Глибоководні птахи,
Рятуватимуть тепло мізинців,
Спливатимуть туманами
І клаптиками снів
Уже дванадцятого життя,
Даного з дозволу Піфагора
Кішці, схожій на людину.

У Храм Кохання натовп увійшов…
Трощив стосило цінності одвічні
І чоботами нищив вітражі.

Лайно і кров, плітки й брудні прокльони
Змішалися докупи і пройшлися
Іконостасом наших почуттів.

Святі на стінах плакали сльозами,
Коли холодний маятник кадила
Торкався криком їх гарячих ран.

Свіча крізь біль підпалювала книги,
А білий ангел зламаним крилом
Ловив каміння, що летіло в небо.

Даремно Бог кричав у кожне вухо,
Що голова і ноги – це замало,
Щоб мати право увійти у Храм.

Даремно я розіп’ятий, побитий,
Випльовував гвіздки зубів під ноги –
У Храм Кохання натовп увійшов…

Опять волнение.

Опять волнение в крови,
Ожог в глазах и аритмия,
Сорваться прочь, за ней бежать,
И вспоминать, годы младые.

Сидеть за партою одной,
С красивой, рыжей, молодой,
Привык я в детстве, звали Машей,
Сейчас же, этот цвет волос.

Мне задаёт один вопрос,
Как рядом стать? – произвести знакомство.
И окунутся, вновь, и вновь,
До боли жаркого знакомства.

Николай Блоха 15 февраля 7518 год (2010) 8:54

Хочеш, я
допоможу тобі
завагітніти?..
ну... наприклад,
моїми мріями?..
ми просто обміняємося ролями...
сьогодні я увійду в тебе
і посію своє світло
у тобі...
відбудеться зачаття, мов причастя,
солодке, терпке і безгрішне...
ти відчуватимеш, як ростуть
мої мрії у тобі,
крутяться, штовхаються і
просяться на волю...
а завтра ти станеш
мамою,
і я привітаю тебе
цілунком у щоку,
бо знаю:
твоя мрія - це я. :-)
Цьом, коханий!

я стала старшою ще на один спогад
закопаю його
у лютневий сніг
що анемічно хоче
рипнути морозом
і
розтанути до наступної зими
забувши про власну
смерть

я стала старшою ще на один вірш
написане мною
малює стежку від і до
віддаляючи початок від кінця
на одне слово
на два
на строфу
наближаючи
кінець до початку

гублюся в часі
та сказано жити
не день
не два
не рік
вічність

і посміхатися
усмішкою Джоконди

Валентин
брат
мені
і
ще
задовго
до святості
дня 14-ого
він
закохуватися
умів

і
я
любив
його дівчат
як своїх
і
по-своєму

а
від їх
перелюбів
досвід
мій
сивим
наливався

ніби грааль

чи не тому
чаші
моєї
не наповнити
порожнім
дешевим
невистояним

і
не надпити
навіть
поки
не перекине
її
через ліве плече
Валентина


2010

***

Що тобі, спокуснику?
Вічності чи пустки?
Перцю чи гірчиці,
щоби не приснитись?
Чи якогось дива,
що наснить мотиви,
щоб прийти голодному
й серця попросити?

Що тобі, невігласе?
Може душу винести?
Може ще й засмачити
все що не означено?
А переспів краплений –
на крихке позариться,
міра переміриться,
все одно - воздасться.

Що тобі, похабнице?
Підписом впечатати?
Словом позмагатися,
Чи життям заправити?
Чи, бува, апокрифом
перебити статуси?
То навіщо гарбати,
те, що не призначено?

Що тобі, пораднику?
Місяця відлунювать?
Може ти, не знаючи,
Сам себе задуриш–бо?
А чого соромитись?
вже печать впечатано!
Хай тобі обломиться
чатом не зачатане!

Чому любов є голубою
голубим має бути небо
і глибінь очей коханого
а ще зачаровуюча глибінь морська
чому любов рожева буває
рожевими мають бути квіти
і щоки дітей щасливих
а ще схід сонця ранковий
Любов має бути червона
криваво-червона пурпурова
багряна вогненно-полум’яна

Моя любов шаленого кольору
як незабутній колір французького вина
вистояного у древньому родовому замку
протягом сотні років

Напевне Поль Моріа посварився з коханою
коли до такої чудової мелодії придумав таку дивну назву
така мелодія може бути гімном тільки найчервонішого кохання

Він був вищим за умовності поділу любові на голубу рожеву та всяку іншу
він умів і любити і кохати
любити світ життя музику
кохати кохану єдину
він умів жити і цінував життя
тому його любов блакитна від безкрайньої блакиті неба моря і очей коханої
моя любов не може бути такою ж блакитною
очі мого коханого іншого кольору

2007

Земля Дурисвіт

Заспів

Чи знов податися на захід,
В провінцію на краю Дурисвіту,
Куди долинають пахощі інших країн,
Запахи поважних матрон
І обскубаного лісу?
О приємна близькість кордонів,
За якими тебе не чекають!
Нам обридло бути собою,
Ми призвідці великих ілюзій,
Що опали вже позавчора
І відкрили велику пустку
Під корогвами Дурисвіту.
Чи знов податися на захід,
Звідки все починається завше?
На околицях Дурисвіту
Ми сиділи в кафе “Олеся”
І виделками “їли” горілку.


1

Це місто схоже на пана Сенеку
(Листи Сенеки краще трагедій),
А доля схожа на пана Нерона,
А “добрий” Нерон схожий тільки на себе.
Отож не сумуй в цьому місті, друже,
Бо смерть тут звична і досить гарна,
Бо тут навіть звичне здається значним,
А значне ніколи не остогидне;
Бо тут і пурпур, і холод троянди
До вподоби чесним повіям
Та іншим поважним особам,
Що живуть за рахунок державного ладу
Навіть в епоху безладдя.
О, місто слабких аксіом,
Які не сприймаються
І не сприймались ніколи.
Твої аксіоми з’єднали сто сот берегів
Чавунним литвом та камінням.
Ти зникнеш в тумані
І лишиш по собі болото
З химерами дивного міста,
Що схоже на пана Сенеку.




2

В електричці, що йде на Донецьк
Ми їхали вдвох: Я і злодій,
Що вранці хотів мене обікрасти.
Ми співали пісень про чесноти,
Про любов до усіх подорожніх,
А також про радість від спілкування.
Хай живе спілкування між нами!
В моїй валізі співали речі,
Яких не привласнив невдаха-злодій,
Співали акації та кукурудза,
Співали колеса старих вагонів.
А терен колючий співать не хотів –
Він знає ціну такій пісні.


3

Пане Володю, ви бачите пана змія?
В нього довгий зелений хвіст,
Що нагадує крик будяка.
Тож почнемо, пане Володю,
Уговтувати зеленого змія.
Вам не шкода сумну цю тварину,
В якої температура
І прописка в землі Дурисвіт?
Наливайте, добродію, чарки.
Як важливо добрати закуску!
Я, наприклад, люблю оливки,
Маслюки і тиху розмову,
І відсутність жіночої статі
У просторі до горизонту.
Пане Володю, згадайте
Наші дні, вечори осінні
За пляшкою самограю,
Що був зерном спервовіку


4

Знаю про ворогів, що вбили мого діда,
І про ворогів, що будували дорогу на Крим,
А також майстрували стільчики та столи
За шматок хліба.
Хіба скажеш про однозначність буття?
Знаю про бабусю, що бачила двох святих.
Одну рятували ведмеді в Сибіру,
Другий водив на прощу
Неспокійних поліщуків.
Одвічні дороги, як нитки,
Що приборкують простір.
Знаю народних трибунів, чиї промови,
Як безперервне зґвалтування здорового глузду.
Їх балакучість перевершує їх продажність.
Новітні Гракхи схожі на хлопчиська Клодія –
Звабника чужих жінок,
Схожі на Ціцерона –
Одну з найдорожчих повій Сенату.
О демократія – привід для сарказму.
О тиранія – привід для байки.

*
Граки – брати Тиберій і Гай, політичні діячі Риму, трибуни, діяли в інтересах плебсу.
Публій Клодій-Пульхер – римський громадянин, переодягнувшись в жіноче вбрання, перебував в будинку Гая Юлія Цезаря, коли його дружина приносила жертви Добрій Богині. Цей вчинок став причиною розлучення Цезаря.

5

Бійці за народну волю в чудових краватках
Мацають подруг – найдорожче майно республіки.
Ще б пак!
Хіба ми гірші за греків,
Що прославляли свою добу,
Купуючи ласку гетер?
Хіба Перикл помирав від злиднів,
А Нікій був пролетарій?
О де ж вони, наші Фідії
І наші Протагори?!
Ми обіцяли народу небачений розцвіт.
Ми клялися над козацькими могилами
Збудувати палац на місці селянської хати.
О бійці за народну волю в чудових краватках!
Епамінонди парламентських битв,
Леоніди вуличних маршів!
Я не знаю, що буде з Фідієм і Протагором,
Але в той рік, коли правду сплюндрують до решти,
На майдані вас перестріне Сократ,
Щоб задати якесь недоречне питання
І бути отруєним задля суспільного спокою.

Потягнуло хвоєю, недопитим молодятами шампанським,
Коктейлем із водоростей, що хитає Дніпро там, внизу
Зимно, та гріють двох закоханих обійми на Мосту кохання
Вони видряпують імена на перилах
Чіпляють замок серед кладовища інших,
Заржавілих від пролитих сліз самогубців,
Що зірвалися з мосту так легко,
Як із уст молодих зірвалось недолуге "люблю"
Голодний крук, що пролітав над ними,
Спіймав слова й наврочив їх
На риболова із берега Дніпрового,
Якому прихисток єдиний – це самотність

За імпозантними спинами-силуетами –
Сивий досвід і свавілля.
Їхні привиди із чорними руками,
Засмаглими від пролетарського пилу,
Залитими дощем незалежності
Ховають за собою все,
Осяяне блиском пронозливих зіниць.
Як вежовий годинник, постукує часом
Зболена совість під бронею міцною,
Та несила їй пробитися на волю
Крізь чорні фраки воскових фігур.

нам смакуватиме сьогодні ніч
бо місяць
світить білою тарілкою

позичу її у нього
бажаннями розмалюю
і на вечерю тобі подам
помаранчу
міцно цедрою обтягнуту

вона
квіткою відкриється
соковиту душу
перед тобою оголюючи

ти
будеш смакувати жовтуваті
краплини півдня
що до твоїх уст
пристати хочуть
мов кораблі
чуттєвої гавані
шукаючи

а я
торкнуся їх
і понесу своїм устам
помаранчеву звістку
про те
що ця ніч
смаку повна

Одним дыханием
своим
Окно сегодня
распахну,
Мои мечты, что
на стекле,
Споют мелодию
свою.

Каким ты видишь мир
в своих глазах,
Какие тени на стене
не отражают
Твою любовь в душе,
твои глаза,
Твои цвета и краски
раздражают,
Какие слезы катятся внутри,
И что ты видишь
за окном, какое солнце?
Что у тебя сегодня
на душе?
Все отражения в одно
не соберешь ты,
Ведь мир иллюзий больше не
по мне,
И грани мы
распределяем сами,
Что у тебя сегодня
на душе?
Мы мысленно соединяемся
сердцами...

2009 г.

Допоки сміливість безкарна – героїв багато.
А зарядИ бойові в магазин автомата –
Зразу побачиш: хто голосно кликав в атаку,
Риє окопчик – сховати від куль свою… спину!

13.02.2010

Сонця мої, сонця...
Заплющив ючі... Чхнув.
Брехун прийде... Замовк.
Та жодного слівця!
Бува, щоб, не почув,
отой міліціянт,
що внаслідок родивсь...
А буде з того товк?
Ми вицупили фант.
Смачна була маця.
І, начебто, не снивсь
подібний сон...
Ця мої,сонця...

12.02.2010

Арбенина родила двойню, найдено мертвым Александра Макквина,
Герои фильмов именуют любимых личным сортом героина.
Все так немыслимо неизбежно, просто ахтунг.
В каждом втором блоге дети ахают – ах, меня снова не любят,
Ах, достала школа, ах родители упыри и не дают денег на карманные расходы.
А вокруг в мире столько всего – глаза нараспашку,
Пальцы веером по клавиатуре бегают, листают сайты, кликают ссылы,
Где-то паинькой притворяются педофилы,
Где-то 12-летние играют в гей и лесби, говорят о себе в мужском и страдают прочей ересью.
А еще вокруг много суицида, это не то, чтобы модно, просто бывает – накатило.
Вчера до хрипоты спорили с человеком в черной рясе, о Боге, о мире, справедливости и заброшенных могилах.
На углу нашей улице старый дом деревянный, синей краской выкрашен, хоть вокруг район спальный, железобетонный.
В доме жила старушка, под домом росли фиалки, в зарослях сирени галдели галки,
А вчера дом…раздели? Унизили? Оскорбили?
Я не знаю пока нужного слова, только шушукаются вокруг все знакомые:
Умерла старушка, фиалки давно под снегом, галки бросили заросли сирени – улетели,
Вместо них пришли четыре мужика в спецовках, бензопилою все срезали и срубили,
Выволокли на улице жалкие остатки веток,
И оставили беззащитный старый синий дом раздетым.
Он такой одинокий, дрожащий, нелепый.
Гор-дый. И один на всей планете.
Я вчера почти в страхе прошагала мимо, он мне бросился в глаза противопехотною миной,
Он ударил меня по глазам своим видом,
Он остался в памяти моей инвалидом.
А вокруг в мире столько всего еще, держи зрачки шире.
- Хватит, душечка Армстронг, пить кофе – ешь витамины.
С четверга на пятницу я приснюсь тебе в прямом эфире.

Стремительно уходят вдаль
все те минувшие года,
Когда стремительно то вверх,
то вниз нежданно улетели,
Остался лишь осколок пыли,
который сердце сохранит,
Душа же дальше полетит.

Фиалки нежный лепесток,
и веточка сирени
сплелись в чудесный аромат
ночных, немых затмений

любимый шепот,
нежность рук,
романтика рассвета,
кричащий нежный аромат,
недолгий, как комета.

2009

Моя душа
летит сквозь темноту,
Ей не известен
тот небесный профиль,
И разбиваясь
вмиг о пустоту,
Она все вновь
летит сквозь темноту.

2008

Господь сьогодні
до нас завітав
в дім увійшов
мовчазним привітався
поглядом
за стіл попросився
втомлену голову
схилив
заплакав тихо
пригостіть
горнятком любові
яку виростили

цей затінок сонцем наповнений
нагадує тишу якою мовчиш
до мене

сушу на дощі своє волосся
що мокрими пасмами прилягає до скронь
а бачу сонце

воно стікає по мені
кольоровими клаптиками
з яких пошию картату ковдру
аби теплом вкритися
і нового дня чекати

занурю у нього руки по лікті
прийдешнього зачерпну повні пригорщі
голос свій напою
і промовлю

що

ти
сонцем
наповнений...

Мир тесен так,
что и ты не одета.

ДДТ.

Оголено-втомлена,
безборонно-відкрита
непевно несу своє ім’я
на долоні.
Це нічого, що руки
тремтять,
а у грудях тисне
тривога-колючка.
Це нічого, що біль
відчуваю завчасно
й розминаюсь з Тобою
у радості.
Досі боюся Тебе,
бо стою зовсім гола –
химера співчуття-любові
й язичницької сили.

Боюсь –
Не даси собі ради зі мною…

страхи
як гуси перелітні
по внутрішніх виріях
літа шукають

скубають
думки на льоту
аж до пустки їх
випасаючи

і все одно
лементують
наче голодні
і ніби рятуючи

бояться
м'яких подушок
і твердої плахи

а мене - нітрохи

треба буде
їм на ніч
притчу про
фуа-гра
розказати


2010

Посмішка твоя нагадує шлях,
Що пройшов по тернах,
Які лишили колишні.

Ти стоїш на пірсі в намисті,
Я збирав його з ранків,
Наших поцілунків.

Ненавиджу розмови про нас,
Якими ти утворюєш в мені,
Невідомі відчуття.

Обожнюю кохати тебе щоранку,
Просто без зайвих слів,
Залишаючи їх на завтра

не буди мене
передранкового

я саме біжу
росою
із дерева пляшкового
а зупинюсь —
розірвуся на скалки
бо роса його —
скло бите

соколом
я лечу саме
з башти стрімкої
і як лет
обірвеш мій
пір'я зламане
кров'ю
писатиме

не буди мене
ким би не був ти
годинником
півнем
набатом

бо крик
у проваллі горла
вічність
до тебе мовчатиме
поки
не вмітимеш конче
сплячу уяву
без доторків
збуджувати

2010

Она не ангел.

Она не ангел, призрачно чиста,
Её черты и белых два крыла,
Пьянят, сводя с ума любого.
И соблазняясь чистотой,
Любой, кто попадает в плен её,
Сгорает страстью опалённый,
Не замечая волдырей на коже.
И в жарком, дьявольском огне,
Любовной страсти погибает.

Николай Блоха Январь 7518 год (2010)

довгі квіти
як довгі
ночі
порожні
без сну
пахнуть
незнаним
краєм
солодко

довгі квіти
як ноги
бузька
самотні
одна
без одної
на даху
старої
хати
потрісканої

довгі квіти
сохнуть
маківками
донизу
вдивляючись
у землю
порожню
де померло
коріння
їхнє
відрізане

Лишень би не почути голосів,
закрити двері, ватою закласти
шпарки у голові та поміж днями,
щоби пожовклі оклики минали,
щоб розсипáлись каліграфією літер,
листів, листівок, оголошень,
що рознесуться вітром по дворах,
прилипнуть до підошов перехожих,
але не більше; більше - тільки б не...

Нехай хтось інший залишки збирає
й захоплюється вакуумом слів
між паперових голосів про тебе.

Тріснуло дзеркало.
Крижаний візерунок
вперся в дереворит.
Кожна скалка
стала окремим світом,
змалілим і спотвореним.

Випадковий удар
розколов матерію
по лініям внутрішніх напруг.
Цілісна площина
умить припинила своє існування.

Благородний метал,
тепер вільний для доступу,
гризе невблаганна корозія.
Під дією пошкодження
у невидимі щілини
ринули кисень та волога.

Лінії зламів
тьмяно виблискують,
немов затемнені свічада.
Їхня мертвотність
створена грою світла
та відповідним кутом зору.

Внутрішні грані
амальгованого скла
неприродньо різкі.
Дивлячить на них
гостро відчуваєш
свою невічність.

Чудернацькі викривлення
невпізнанно змінили
моє відображення.
Абсурдна павутина
подрібнила його
на нікчемну множину.

Тріснуло дзеркало...

С. Голубокому
Під павутиною думок
Струмок мелодій Страдіварі,
Бульвари й бари, барви міст
І містика іконних граней.

Мов гравій висипано тут,
Густий вінок, похмурий Глоба,
Обачно витерта сльоза
Туга, як смик чи кінський волос,
Що сушить голос.

Лиш скрипка тіла
Хотіла повз долоні в ранах
У ранок.
В пам'ять.
У пісок…

Потік життя міліє швидко.
І видно з дна його найбільше
І найгірше…

Певно,
Чужа дорога не веде
Ні в рай, ні в пекло…

Летіти треба по струні,
Бо у житті, як на вікні:
Напишеш пальцем і зітреш…

А може, й ні…
А на стіні
Висить холодне тіло скрипки,
Під павутиною бажань
Сховавши чардаш.

2002

Ось бачиш, усе коли-небудь
зростається з терням,
й долоня старіє від туги
за дотиком літа.
Тебе дочекаюсь на завтра…
А зараз – скоріше б
побачити сон! –
Я нишком від себе
розшукую подушку спокою,
а знаходжу їжачка болю,
що біжить спогадами
обіцянок і пробачень.
І, напевне, він залишиться
поруч до ранку,
щоб привести мене до тями
голкою реальності,
коли мені знов заманеться
будувати п’єдестал
для Любові без очікувань.

18.11.2000.

лети
прошу тебе
лети
не продавайся за жменьку зерна
ти вільна птаха
і між птахами тобі місце
ти створена для неба
ти у простір закохана
ланцюги розірви
що крила твої
сковують
і лети
нічого
що я залишуся сам
я син землі
і земля мене пригорне
зустрінемось на обрії
там де небо землю цілує
де Господь живе
гніздо своїм чеканням
зведу тобі
молитвою
вистелю

Спочатку я шукав тебе.
Потім шукав інших.
Потім – знову тебе.

Тепер
Я шукаю затишку в твоїх обіймах,
Спокою – у твоїх очах,
Впевненість – у твоїх мріях.

Можливо,
Я не знайшов би тебе,
Якби не шукав інших.
І не знайшов би себе,

Якби не ти.
Ти була Храмом, а я – стежкою,
Ти була горою, а я – Магометом,
Ти була Матір’ю,

А я – блудним сином.
Ти була, є і будеш
У моїм серці,
У моїх віршах,
Бо я і сьогодні
Шукаю тебе.

2008

ми ті
дві миті
у нашім літі
в серцях зігріті
дощем омиті
о миті ті
о миті

захворіла ворожка
чи мо'
до церкви
по силу подалася —
п'ятниця ж

тепер питання
самому собі
задавати
буду

і вгадувати
по образáх
міру ласки
Божої
на сьогодні

а завтра
піду
до води
вроки топити

ті
скавучатимуть
як щенята

спливуть - не спливуть
а піднебіння
за виднокраєм
умить
чорним
зробиться


2010

Блукаєш думками,
Неначе Асоль у лісі
Без мрії зустріти чарівника,
Що знає ціль твого шляху.
Йдеш життям
Навпростець до моря,
Щоб узріти надію на чудо.
Втрачаєш в собі дитину,
Так важко шукаючи віру.
І вже жінкою
Сумно дивишся в далечінь -
Не можеш легко
Надіятись, вірити і любити,
Але все ж готова,
готова як ніколи раніше
Крикнути Богу:
«Я тут!»
(й цілувати багряні вітрила)

Він був людиною
Всіма покинутою.
Він був безумцем,
Який не мав однодумців
Він блукав по світі,
Не знаючи, де себе діти.
Він був зовсім не такий як інші —
Він був дикий, навіть більше:
Його проганяли з усіх усюд,
Щоб він не розносив їм свій бруд.
Та безумець і не потребував умовлянь,
Він ішов від них без всяких вагань.
Він ішов далі, щоб знайти місцину,
Де можна залишитись хоч на днину;
Де люди ще не всі хворі
І мають хоч трішки чистої крові.
Безумець шукав тих людей,
Яких не зачепив світовий демон цей;
Які живуть у мирі із Землею;
Які завжди здорові і веселі.

Та важко було знайти таких,
Тепер їх набагато менше, ніж колись.
Але безумець все ж надії не втрачав,
Весь час був у пошуках, не ловив ґав.
Мусить же бути така землі частина,
Де не отруєна жодна піщина.

Років пройшло багато,
Що тут можна сказати:
Ціла нескінченність,
А навколо буденність.
Безумець вже старець —
Незабаром його кінець.
А справа ще не завершена,
Він не знайшов світу довершеного.
Він не знайшов такого ж дикуна,
А навколо тільки отруєні кубла.

Але він буде до смерти шукати,
І навіть на неї йому начхати!
Він вірить у живе життя,
Де нема ґрат штучного буття.

"Я вибухнула. Вигоріла. Кратер.
Я попелище. Ані сліз. Ні зла."
Софія Кримовська

*********

Душа моя
була деревом
з кроною широкою
і листям соковитим.
На ній птиці гніздилися
у почуттях купаючись.
На вітрі крила сушили,
сонцем себе зігріваючи.
Райські пісні співали,
туркотливо неспокій
заколисуючи.
У вирій летіли
і поверталися,
поживи
у мене
шукаючи...

Згоріло все.

Лиш зола тліє,
про картоплину мріючи.

Може, хоч її зігріє...

стати твоїм другом
душу пробудити
відкрити слово
цензурою прошите
повірити що час прозорий
світлом старі рани розчистити
обман застелити килимом
важким і грубим
до страху колисковою посміхнутись
поселити у єктенію щоденну
заговорити мовчанням
теплим як літня ніч
у клітці не тримати
але як вільного птаха
відпустити
і не боятися
що не поверне

Акселерація туги,
Переліт до чужого виміру –
Нащо ділиш свій дім
На знаки питання,
Вириваєш себе із корінням?
Смішно.
Навіть втома віддавна –
Спадкова хвороба.
То чого ти чекаєш від себе?
І хоч діти завжди
Переростають долю,
не спалити дорогу додому:
Болітиме.

Якщо Бог існує -
піду до Нього у гості
за друга слово
замовити.

Може потраплю на трапезу,
що небесами пахне,
а може
просто посидимо вдвох
і помовчимо музикою
думок.

Голуби пухнастих хмар
тріпотітимуть над нами.
А ми будемо пити
з порожніх
кухлів
свячену воду
і спраги не знатимемо.
З порожніх тарілок
будемо їсти
хліб і рибу
і голод
не буде нас боліти.
А моє слово про друга
прозвучить
молитвою.

Я знаю,
що Бог
може розуміти мову,
написану нотами спогадів,
загублених поміж
відрізками часу,
у яких зникли
його флейта,
моя пісня,
її танець,
наші
долі.

Я знаю,
Він чує,
як той, за кого прошу,
м’яко вимовляючи
жіноче ім’я “Нінья”*,
тихо підтверджує
в ніч
Твоє існування
іспанською.
І не дає сльозі упасти
на скельце своїх
окулярів.



* Нінья Пасторі - іспанська співачка

Коли ти не боїшся мовчати
а у Тебе є що сказати

Коли голий альтруїзм не боїшся
продемонструвати людям

Коли задираєш голову лише щоб бути ближчим до зірок
на небі

Коли розуміючи абсурдність бажань
розівчився плакати

Коли навчився прощати,
але любиш невміло

Коли при виборі між чорним і білим
обираєш нове.

Коли правда дотепна,
а пафос побратим неправди

Коли життя стає строкатим навіть через призму
порожньої пляшки

Коли на вікні
фіранки стають зайвими

Коли годинник не показник,
а вічність відчуваєш при бажанні.

Коли сьогодні зізнаєшся
Собі в щасті

Коли жовте золото
вже не в моді

Коли Ти старший
за своїх батьків

Коли Тобі не потрібно драбини
щоб перерости самого себе

Коли Ти не шукаєш
а Тебе знаходять

Коли не розумієш навіщо людям вервиця
Лише на п’ятдесят

Коли чуєш навіть тоді
Коли замовкають

Коли не здригаєшся
від метеликів

Коли кульмінація прочитується
між рядків