11.06.2010



«Меня не надо
Ломать!
И дай мне силу
Окрепнуть.
В порту стоят
Корабли
И ждут попутного
Ветра…
Не ожидаю
Любви
Прийдет, коли
Моя Доля.
А ты мне крылья
Не жги,
Пусти гулять
Под луною…
Я теплым ветром
Промчусь,
И лепестками
Играя
Во сне легонько
Коснусь
Тебя,
А ты – угадаешь,
И в полусне,
Полбреду
Меня поймать
Ты захочешь,
Вот-вот! И я убегу,
Люблю свободу
Я ночи!
Безумство,
Нежную страсть,
Небрежно
Брошенный свитер…
Еще сильнее –
Тебя…» -

И подпись -
Ангел Хранитель.

Відчуваю:
про-
тікає час
єством, і тілом, і душею
весняним паводком
заполонивши...
2010-02-23

Бути дощем.
Крапками і тире
написати
мокру телеграму
про те, що літери,
загорнені у пакунки слів,
чекають відправлення
на пошті буднів.

Що остання крапля парфумів
завмерла терпкою згадкою
на пульсі моєї артерії,
обіймаючи пахощами
пожовклі фото
чорно-білих
спогадів.

Розповісти,
що світ – це море,
а я у ньому
лише барвиста риба,
на гобелені
твого життя
виткана.

Неохайні елегії
В. К.
1

На заході сонце – розпечене серце.
На заході, де блукає моя душа.
Що там мені на тому заході,
Крім самого себе?
Хіба що посмішка старого Леонтія,
Котрий водить на прощу мою душу.
Хіба що могила молодшого лейтенанта – солдата Великої Імперії.
А також,
А також, друже, твої байки,
Перев’язані мотузками поліщуцької правди,
Кінчики яких тримає
Святитель Микола.

2

Август шанує цноту.
Назон не пам’ятає,
Що йому шанувати,
Крім слів, з яких
Сплітаються його елегії.
Цезаріанці розбили Помпея,
А згодом і республіканців,
Жалюгідних в своїх удаваних чеснотах,
Зацькованих потенційними переможцями,
Покидьками та меткими фаворитами.
А всі разом будують сьогодення,
Сьогодення, схоже на едем,
В якому не знають Бога.
Назон не пам’ятає,
Що йому шанувати,
Бо в нього не має підстав
Щось шанувати
В світі,
Де Август шанує цноту.


3

За Феогнідом

Мінлива доба, як доріжка у синьому морі,
Що за кормою зникає, лишивши піняву.
Хто зрозуміє, навіщо усталений устрій
Зруйновано, наче очеретяну хатину?
Хто зможе побачить майбутнє в такому хаосі
Шахрайських прозрінь
І лукавих повчань безупинних?
Але для відчаю, Кірне, немає причини,
Допоки на вічне надія у слові Господнім.



4

Занадто життя, занадто...
Ні, занадто хоті
Буденних турбот і шлунку,
Що виразку носить, як орден.
Занадто промов і планів
Покращення доброго людства,
Що тисячі літ добріє.
Так мало у мене часу
Лежати, дивитись вгору
На сосен зелені крила
І слухати скрип цих сосен.
Так мало у мене волі
Мовчати, мовчати, мовчати
У гаморі, гомоні, граї
Пристойного марнолюбства.


5

Згубилась рима. Світ не знає ладу
Скрипкових струн. Володар барабанів
Трима чужий смичок. Правічне слово
В сучасному втрача первісну сутність.
Натомість розповзаються слівця,
Промовки, мовки, бовкання, скавчання,
Мізерне, хтиве, ферт і черв і ять.
Панує охлос визначень убогих:
Прогрес, тусовка, рекет, споживач.
Це не слова, це тільки недослівки.

***
Незібрані пазли:
Книг, облич, подій
І … обов’язків…

Незнайдений Спокій
Сам не віднайде мене ніколи.

Чекаю тебе додому.

Я не вмію малювати, друже мій,
Пробач...
Задивляюсь на твоє фото...
Німію у боязкому зачаруванні.
Десь у найтемішому куточку ніким ще незвіданої сутності
сумує мольберт...
Аркуші пахнуть сірістю, чи сирістю, чи буденністю запраних доріг...
Ображено загусли акварелі....
Послухай, рідний мій, чуєш...
Я не вмію писати картини...
Не вмію серед цієї
Своєї, твоєї, чужої досконалої завершеності бачити сенс.
Я не вмію між цього незвідано-довершеного сенсу
знаходити нас...
І не вмію змивати наші імена з пересічних сердець,
Як змиваю з пальців свого безликого Я гуаш...
Я не вмію дихати без тебе
І не можу дихати тобою.
Портрети, пейзажі, нариси, замальовки...
А потім
кістки перону, заїжджені дороги, запізніла весна...
І моє останнє пробач
за нашу Любов,
якої я не вмію малювати.......

Все ж таки, знаєш, підуть дощі і я буду боса більше аніж завжди.
Рахуватиму краплі розпечена не від спраги/спеки, просто від втоми,
Що проявляється медичними й алкогольними симптомами.
Закинувши голову, зітерши відбитки кроків (криків) на траві,
Забуду про силу тяжіння й те-чіє-ю стікатиму надвіконнями, антенами, дахами багатоповерхівок.
Все ж таки, чуєш, підуть дощі і я вперше отримаю право читатись у твоїх зіницях
(допоки ти не сховаєш погляду у консервну бляшанку свого монітору).
Все ж таки, бачиш, підуть дощі і я вслід за ними чи не вперше,
але ж не-на-зав-жди
(чкй)…

квітка2010

Йшла назустріч крізь місто,
обережно, ніби навпомацки,
звіряла маршрут з лініями на долонях,
сіре небо перетікало у синє –
перевіряла на висоту та надійність,
на неперервність сліду,
не довіряючи статистиці зустрічей на перехрестях,
не вірячи в назви вулиць,
змивала контури кварталів,
кроїла карту міста срібними коліями,
обертаючи відстань у час...
Зустрілись надвечір, кохались до ранку.
Через нас у місті цілу ніч падав сніг...

Свеча, твой профиль...
Крохотный мирок,
Храним слезами
восковыми.

Тепло и свет...
Мерцает огонек
Свеча и время
так неумолиимы...

27.01.2010

Если б знал,
Как соскучилась я,
Не отсутствовал более часа…
Извелась вся,
И на злобу дня…
Позабыть попыталась –
Напрасно.
Не хватает вестей,
Перемен
В моей слишком
Загруженной почте…
И тебе, признаЮсь,
Нет замен –
Диалог-то ведь наш
Не окончен.
Умоляю,
Черкни пару строк,
Буду ждать,
И отвечу я спешно,
Как соскучилась я,
Видит Бог,
За твоею душевностью
Нежной…
За признанием
«Слабости «Я»,
За исканием
Личного счастья,
За желанием
Душу понять,
Напиши, пару строк…
Или «Здравствуй»…

З грудей осені не напитися,
Дертись тілом слабким об камені,
Сни бездітні змогли наснитися,
Руки пристрасні тепер зламані.

Не ставити насолоду на перше місце –
Іммануїл говорив,
Руйнується сутність моралі,
Знову цей... Імператив...

Дзвони церковні шукали
Вуха чиїсь. Серце, відкрите до вух
Власних. Погляд впіймали
Сліпого, що втратив слух.

Попереду ранок з гострим зірками,
Позаду ніч – останнє коло сонця.
Хто хоче жити – нехтує віками,
Хто хоче вмерти – думає про вiчнiсть.

Був дім, була дорога, палили вогнище.
Я співав про те, що ніхто й ніколи не міг –
Співав слабким голосом – мене любили.
Про що була пісня – не пам'ятаю.
Просто вона мені сказала – «про це ніхто ще не співав»,
А я повірив вузьким очам з червоними рукавами.

Наче чорні ґудзики, що розсипалися на землі…
Це все, що я візьму від цих пустих очей.
Розуміння того, що світ поривами,
Рівняннями, вирівнюваннями – усім – гине,
Навіть Твоє чорне волосся не здатне
Вимити з моїх очей сни побачені,
Вирвати з грудей серце сплюндроване.
Залиш мені один ґудзик – пришити
Золотими нитками сонце – безмежне, сліпуче.
Я дивитимусь з вірою, віра дивитиметься в мене.
Може, осліпнемо удвох, віддзеркалюючись.

Сумувати за твоєю красою? я обираю щось краще -
Що поки не має назви, доки я не вигадаю її.
Моя темна нудьга, наче пекло, де скоро зустрічатимуть
Мої ноги невідомі землі чи ріки, все одно.
Згадую латинські назви, що найкраще закарбують
Тебе у свідомості, коли я пов'яжу їх з Тобою.
Багато я читав віршів, тому не бачу сенсу писати свій.
Тим більше, я давно не я, а щось подібне образу людини.
Ти підеш зі мною? Ти будеш казати щось?
Ніколи. Моя глибина вже така пуста, що
Всім хочеться побачили поверхню - замість дна.
2009

В оточенні Всесвіту,
окутане туманами думок,
райдугами відчуттів,
під вітрилами прагнень,
під зливами почуттів
взаємопереплетеннями
свідомого і несвідомого —
струменить життя.
2002

Страшно побачити
в погляді дорогу,
Навіть, якщо вона схожа
на казкову стежку
з царством веселості
в кінці подорожі.
Насправді, страшніше
помітити в рідних очах
крапку обрію,
Крапку, яка пояснює ВСЕ
і здається остаточною.
Ціль таких обріїв -
тікати від минулого
і пізнавати себе
через себе ж.
Дорога приємніша,
Вона не знищує душу –
…Іди!..

Що за мрії:
чекати,
допоки весь світ
розквітне у чужих зіницях?
Звідки знати,
чи глянуть ці очі
на тебе?
Жовті квіти
й химерний графин –
цікаво на фоні чорної спеки:
Так сумно і так життєрадісно
водночас…
…Що за мрії підвечір?
Казали ж по радіо,
завтра знову
однісінька спека.

Вона промовляла його ім’я,
Із тисячі віщих куль
Вилітали мільйони лилиць.
Вона голосила його ім’я,
А голос вився в конвульсіях,
Хитаючи небо,
І падали зорі.
Вона шепотіла його ім’я,
І вже найдрібніша вервиця
Німіла в долонях,
Німів голос.
Вона мовчала його ім’я,
Бо не вірила у повернення...

1998

Я стомився слухати їхні забобони,
Які сіють сумнів у моєму серці!

Я стомився споглядати як нищать мою Україну
Ті, що обіцяли стабільність і реформи!

Я стомився шукати причину твоїх насуплених брів,
Які дивляться на мене щоранку!

Я стомився відповідати активно-дійсним вимогам,
Які ховають від мене справжні завдання.

Я стомився вивчати те,
Що мені ніколи не знадобиться.

Я стомився ласкаво посміхатись,
Коли хочеться прямолінійно кричати!

Я стомився оминати глибокі ями,
Які подарували мені вчора фіктивні друзі.

Я стомився вчитись на двох мовах,
Коли розмовляю принципово лише одною!

Я стомився лише говорити,
Тому введу в гру правило дії.

17 березня 2010 року Божого

на склі вікна
напише листа
довгого як далечінь
і прозорого наче вода

про ритмічне безсоння
під монотонний шепіт
годинника

про два звуки
що заплуталися у гармонії
буднів
і снують один без одного
павутину мелодії

про відламане гілля любові
що відпускає паростки крил
крізь мертву кору

а потім
огорне листа
коштовною палітуркою
віконних рам
і втішатиметься сама
дивним фоліантом
пилом висушених сліз
притрушеним

Тобі написати десяток віршів (рядочки, абзаци від цілого серця).
Розвісити у ванній аби стекли прочерки (по краплі).
А потім просушивши зранку феном слати у білих (червоних) конвертах
малюючи на марці твого портрета.
Твій денний спокій порушить шурхотіння паперу.
Твої вуста заіскряться ковтаючи риму.
Погодься, живуче кохання в конвертах.
Чекай, із конверту – телеПОР(та)ЦІЯ.
Цілуюсь поштовою маркою та відбитками пальців лоскочу тобі шкіру.

Вловима. Судима. З вироком.

квітка2010

твоя віра – ніби подорож
між харібдою й сціллою
гріхів
довго блукатимеш –
і поплавець долі
раз-по раз
зникатиме під водою сумнівів
аж доки
врешті не випірнеш
на плато духу…
урятований!

легка прохолода тиха як стогін
менше любові та менше за сльози
не більше ніж рай,
глибокії очі не зовсім як небо
шалено палюча майже як сонце
хода не легка хоча і вродлива
безмежно мрійлива як очі дитини
глибокожорстоке її декольте
2010р.

липневий дощ іде і
брязкотить в моє вікно
і йде не день не два а
цілий вік... шумить
мокріє вулична краса
вона в душі моїй одна
іде по мокрому асфальту
минає струмочки річки океани
така вона мокра вулична краса
вона ж в душі моїй одна
2010р.

а блюз у моїх вухах
неначе сонце
крізь гілля,
крізь очі
а потім...
що ж далі?
згубилося слово
із тої, важливої,
НЕ розпочатої розмови



(2010)

І як, скажи, писати світлом коли мені так щемить жили?
Коли вся кров "бушує й пінить" і голос квилить, ледь ледь квилить,
І нию, рию, гризу стіни бо «не достукатись до неба»,
Коли побачиш руки-птахи, то не дивуйся – це до тебе!
Я кинусь наскрізна крізь розсуд, забувши правила й твердині,
Бо, знаєш, втік вже мійто розум, зітерши часовоєдиність!
А ти то тінями на стелях і ти то буквами на стінах,
І я підошвами гаряча вбиваю свої мокрі рими!

квітка 2010

        Щастя
не їздить в білому лімузині…
        Щастя
не ходить пішки.
        Щастя
д а р у є   к р и л а!
2004

А я така вся гола без прикраси жодної на комірі
Без спокуси жодної у спідньому
Без очей такий німих й привітливих
Без мовчання босого й неМого
Без тебе такого аж такого
До біса квітнього й палколітнього
Впиваючись у ковдри травневого повнолуння
Вию маленькою вовчицею
На всі ваші –іці –іці де ж ті зіниці?
Де ж наші киці? Твої й мої киці?
Солодкі полуниці - вуст твоїх криниці…
Боса, гола, квола чиясь спроквола надходить ніч…

квітка 2010

Скажи, чи достатньо тобі моєї душі, аби писати свої вірші?
Моє тіло, а скільки воно важить рядочків?
Позувати? Ставати у пози? Кидати грози
Аби тебе заливало потом та било чоло градом?
Чи просто мовчати і не видихати,
Щоб повітря стало до дива прозорим…
я - вмію кохати, я - вмію жити –
впивайся! впадай у залежність!
я вже мрію, я вже млію і фа-на-тію від биття твого серця…
Підпис: Твоя Муза.

квітка 2010

ми невагомі
думали що станемо щасливими
але стали самотніми

Скошена трава - витає Дух в повітрі

Моя думка лине в небо...

Десь, народжується чудо.

2010

Так холодно і мокро. І весна минає.
Минає час.
Та не минаєш Ти,
самотню душу світлом обійнявши.

Без зайвого страждання й суєти
минає цвіт. І тільки де-не-де
принишкла зав"язь плоду,
тепла чекаючи, аби налитись соком
і осені у спадок передати
кінця початок.

Весна відходить холодно і мокро,
закутана в боа дощу. Лиш очі
зелено дивляться назустріч літу
і тихо плачуть, бо весна минає.

Даремно день дістався до душі,
Далеко десь дрімає досі диво.
Дванадцять діб дзвенять в душі дощі,
Дванадцять драм... Дванадцять детективів.

Доба 1

Деградувала душа, дожилася до дефектів. Для декодування демагогії душі додали декрещендо. Драма.

Доба 2

Двадцять дивних декорацій. Дія друга. Двоповерховий дім. Димно. До дверей долітає демонічний дискант.

Доба З

Дощ... Деколорований диск DVD-шника. Деколорована декоратором доля. Дивно, дві деталі деформують душу: дощ і декоративна доля...
Доба 4

Думаєте, дуже довго душа деградувала? Довго... Доти, доки декоратор дій доріс до деміурга.

Доба 5

Діорама діброви. Дерева. Декоративний Діоніс. Душа довірливо дивиться, доторкаючись до дерев, дивується, де декоратор-деміург дістав дивний дендропарк, до депресивного дискомфортний...

Доба 6

Дуель дійсності і добра
Доки добро дрімає, доти дійсність діє, досягає до дна душі, і доти душа деградує, деформується... Добро дослухається до деміурга - дрімає далі... А деміурга давно домігся диявол...(див. Доба 4).

Думи
Довгі десятиліття доля дарувала душам дітей диво...
* * *
Деградована душа десь далеко думала, де дістати дарунок долі...
Дитинство давно дійшло до дверей двоповерхового дому, дочекалося деградації душі і демонстративно дематеріалізувалося...
Диво? Доросле диво? Диво доростає до дорослості?

Доба 7

Диво дорого дістається дорослим: дійсність довше деформує душу.
Диво дитинства досить дивне - дивакувате. Де дорослості дістати дивакуватість?...

Доба 8

Двобій добра і дійсності Допоки дійсність діє, доти добро допомагає душі... До дня, де дійсніть доростає до досвіду...

Доба 9

Душа допитується добра:
- Де ділося диво? Де двері двоповерхового дому? Добро доповідає душі:
- Двері дарують дивакуватість... Дорослий добудовує до дверей декоративний дах, а дах - довірений дісності; добудовує димар, а димар - дає дорогу диму... А далі добудовує і дім, де дуже душно диву...

Доба 10

Дійсність (див. дорослість (див. диявол) ) і диво (див. дитинство (див.добро) ) дуелюватимуть довічно. І двобій довершить доля.

Доба 11

Душа довірилася долі. У долі джокер - дружба з добром. А добро - диво. Душі до дверей двоповерхового дому, де дематеріалізувалося диво, допоможе дістатися доля. Доле, допоможеш?

Доба 12

Дитині- доріжка, дорослому - дорога. Дискримінація?
Дитині - диво, дорослому - дійсніть. Деградація?
* * *
Двоповерховий дім. Догорають дрова. Димно. Душно.
Доля доводить душу до дверей. У домі декоратор доторкається до дерев діорами. Дивується, депресує... (Де деміург? Де диявол?)
Душа дивиться. Даремно допитуватися, де диво. Душа дорослішає.
Двоповерховий дім дорослій душі дорожчий дива... дійсно дорожчий? Душа думає... Дужчає... Думає: ДИВО ДОРОЖЧЕ!!! Де доріжка дитинства? Душа добігає до дверей і дивом дематеріалізується! Дивакувата душа! Дитяча! Десь дивується дарунку долі - ДИВУ...

2010

… сині пальці продавців чорниць
старі садиби у тіні ще старіших дерев
«Планета секонд-хенд» на півфасаду
пляж на бетонних блоках поруйнованих берегових укріплень
квітники і фонтани

Щороку з місця регулярно-обов’язкового відрядження я виїжджаю, ніби на прощу,
у місто моєї любові та пізнання
без карт і планів.
І так само щороку отримую індульгенцію,
особливо щедру й дощову тоді,
коли мене супроводжував ти.
Нам доводилося ховатися у першім-ліпшім кафе,
робити якесь мінімальне замовлення,
довго сидіти після його випивання та з’їдання
(ах, облиште ваші погляди, любі кельнери,
ви чудово розумієте, якби не дощ…),
потім іти калюжами,
і поділ спідниці все одно ставав мокрим від начебто останніх крапель...

Зовсім поруч із ним, та не відразу наважуюсь туди податись
і насолоджуюсь передчуттям майбутнього сповна,
залишаючи право відтягнути зустріч
з постійними корками на розі Галицької і Дністровської.

Очікування чи очікуване.
Живу першим.
Друге живе собі, зі мною чи без мене.
Хоча, може воно теж чекає?..

2009
© На березі моря, 2011

Горобчику, тобі не мерзнуть лапки
триматися за гілочку вві сні?
зима 2000

Ти біжиш
по мені
на швидкість

мій забіг
на витривалість

ми надто різні
щоб бути гравцями
одного Олімпу

а зрештою

я спіткнуся
Ти підхопиш мене вихором

Ти впадеш
я зумію Тебе поволікти

Ми могли б стати навіть переможцями

Підсвідомого розбурханий всесвіт
всеохоплюючих знань
розпеченою магмою накочується
на земну кору свідомості,
на поверхні якої мирно квітнуть
сади пізнаного, що через
свердловини думки
вихлюпнулося.
12-06-2003

Скільки часу треба, щоб відчути Вічність?
– Мить.
Ця мить може слугувати тобі все життя...
14-06-2003

«Половину палить на вогні;
на вугіллі пече печенню,
насичується нею і гріється.
З останку ж дерева робить собі бога,
молиться до нього й говорить:
Спаси мене, бо ти – бог мій!»
(Із книги пророка Ісаї)

Дбайте про бога свого,
як про рідну дитину,
не пробуджуйте на зорі,
хай поспить!

Вечорами
розповідайте йому казочок,
співайте колискових –
Ой люлі-люлі...

А в день сваріть його.
За кожну розбиту чашку,
за кожну зламану ляльку-цяцьку,
за те, що перебіг вулицю,
недочекавшись зеленого кольору.

Тільки не забувайте
сварити його,
і за те що сотворив світ,
а побачивши його,
з переляку заховався
за хмари.

А потім навчайте
законів Мойсеєвих,
бо сьогоднішні трибунали,
що інше, як не
місця людського сміху?

наче шовком
по тілу голому
візерунки малює
голос чорний
бруньки тиші
холодом пестить
теплом
лоно думки
вкриває
ворожить на
квітах бузкових
що медами спливають
шпаринки суму
наповнюючи
ласощами весняними

покуштуй зі мною

Задивлена, замріяна, прекрасна,
божественна, самотня і нещасна,
засмучена зажурою німою,
оздоблена прозорою сльозою,
дитинна жіка...
ходою вільною
чи поспіхом-ходою
несе свою зґвалтовану кимсь душу,
неначе свічечку.
Іде по суші...
А звідусіль
чаклунки й сіроманки,
цікаві перехожі і циганки
з розкритими від подиву ротами,
жахаються і сплескують руками.
"Напівоголена, зґвалтована душа!" –
десь пролунало реготом колючим.
Застигло тіло...
Боляче й болюче...
................................
Оздоблена прозорою сльозою,
вже навіть не сльозою, а слізьми...
ходою вільною чи поспіхом-ходою
дитинна жінка
зникла між людьми.

Три аромати бажання,
жаги аромати.
П"ять ароматів любові
і щирої дружби.
Сьогодні хороший букет.

Поволеньки заповзає сірий туман у вечірнє місто,
хапає перехожих за поли, питаючи:
        "Ви мене кликали?"Сідає на переднє скло машин,зазираючи людям в очі:         "Ви мене кликали?"Хвилями клубочиться біля будинків:         "Ви мене кликали?"
Але
     його
     ніхто             не кликав...

І тоді мокріє асфальт, листя й стовбури дерев;

лінії електропередач розвішують сушитися туманові сльози...
Ви
мене     ...?
      А         може...?

Мов струм холодний в серце
Цей чорно-білий кадр про Хіросіму
Мов привид, обгоріла жінка
вмираюче колише немовля

Я не буду ридати й кидатис в ноги,
цілувати кінчики черевиків і бігти за тінню,
я просто зберу речі і, голосно
грюкнувши дверима, піду...
Щоб потім повернутися.

У кошику - паперові квіти,
На свято - паперові листівки,
У кімнату - штучну ялинку,
у життя - фальшиву любов.

Внесли букет квітів,
Заграли вальс Мендельсона,
Одягнули обручки,
Заплющили очі,
І...кожен поцілував свою мрію