Ти не приходь, пора моя чеканна.
Є лиш чекання.
Осені нема.
Душі за славу я сплачу повстанням.
А потім – тіло в шрамах і димах.

Ми учні смерті.
Нам життя – це свято.
А я люблю вас, люде, як себе…
О як я перед вами винуватий!
Так винуватий – швидше б до небес.

Легенд епохо, ти ще не минула.
Мій рідний ліс, ти мій дитячий ліс.
Моя душа згадала і зітхнула,
Зорю згубивши в пазухах беріз.

І ти, і ви…
Люблю, кого не знаю…
Минає все. Минає. Промина.
Сміливий вітер лірику гортає.
Бабуся юна мріє із вікна.

Гаряча синь.
Я знав цю вишню білу.
І друзі тут.
Любили і пили.

Так є уже…
Щоб шабля не ржавіла,
Зроби її із воску –
Й запали.

Провесінь!..
Очі мої,
небо, земля і дерева
знову -
нАдзелень.
Хмари з неба
вже не впадуть
снігом німо,
тільки з башти
час рівномірно
дзвоном:
дзень-дзелень!..

1996

Між нами земля нанизала століття
Так рясно – із горя, і болю, і блиску:
Чим більше живу в неспокійному світі,
Тим знаю напевно – Ти близько.

Схрестилися долі, мечі і дороги,
Хрестилися ми на стежки непомітні.
Не відаю інших шляхів і нікого,
Хто був би настільки рідним.

Бо глибоко так - суєта не торкнеться
І відчай не дійде, і ворог не вкусить, -
В самісінькім серці – іще одне серце –
Імення Твоє, Ісусе…
3.03.11

Шаленіє Антлантики подих
І бушує штормами негод,
Вітровії гудуть в димоходи,
Вибасовує ринви фагот.
Скачуть хмари - замилені коні,
На дорозі болото, сльота,
А за склом на сухім підвіконні
Дивовижна живе красота.
Гіацинт - посланець Аполлона,
Мальовничість весняна тепла,
Надпахучі обійми полону
Твоя ніжність рожева сплела.
Гість заморський, голландськеє диво
Запашисто-тендітний корал.
Гіацинтові квіти журливо
Провесінню шепочуть хорал.
Дуновіння легкого зефіру
Зап"янило пахучим зелом,
Ароматне сузір"я ефірів
Полонило весняне тепло.
В ароматних долонях полону
Я п"янію в польоті пісень...
Гіацинт - посланець Аполлона -
Мальовничий весни переддень.
2003

Перед Творцем схиляюся в пошані,
Не знаю де слова подяки взяти
За той безцінний дар, що нам послав він
Й дозволив ЖІНКОЮ його назвати!

Як у саду розкішная троянда,
Царює в різнобарв"ї чудо-цвіту,
Овила Землю запахом лаванди,
Ти - красивіша від всіх разом квітів!

Що дав Творець тоді до тої глини,
Із кого образ став він твій ліпити -
Не знає людство правди і понині,
І тайну цю нікому не відкрити!

Бо в твоїм образі усі земні бажання,
Усі земні здобутки і звитяги.
У твоїм образі витає дух Кохання,
Дух Ніжності, дух Вірності й Поваги!

У твоїм образі вирує Материнство,
Ховається палке бентежне Слово,
У твоїм образі сам Оберіг Дитинства,
І сама Суть всього життя земного!

Перед Творцем схиляюся в поклоні,
Його творінню возсилаю шану,
Коли він брав моє ребро в долоні -
Шматочок серця взяв мого, кохана!

Чи я у снах тебе стрічатиму,
Чи в сни ходитиму сама,
Яка різниця? Потерчатами
Думки, безвірні, як Хома.
То крають спогади на терції,
То викорчовують слова.
Зелений дим псевдоінерції
Тугенько шию обвива...
Колись непевні ваги схибили.
(Вони вагаються й тепер.)
Я краю час товстими скибами
Психоделічних атмосфер.
Губами трісканими тризвуки
Ловлю, як вишуканість страв.
А сни по гендерому присмаку
Навряд чи хто перевіряв.

Стають зв'язки анаеробними,
Сповзає надпис по стіні.
- Ми все завжди на краще робимо! -
Щоночі кажеш ти вві сні.
А лінотип чужої гідності
Тебе смішить. Ти сам на сам
З діагнозом невідповідності
Мені, життю і небесам.

Не так, як сусід подарунками
До свята дружину лишень.
Вітаю тебе поцілунками,
Кохана моя, повсякдень.
Гнітити чужими обновами
Я душу не вмію чомусь.
Тобою колись зачарований,
Донині до тебе горнусь.
Неначе дитина до матері,
До тебе спішу звідусіль.
Не раз, і не два, і не п’ятеро
Вбирала ти в себе мій біль.
В гарячих обіймах зігріюся
І мовлю тобі ще не раз:
- Люблю я тебе і надіюся,
Що це все взаємно у нас!



06.07.09.

Проживають твої діти у чужій країні
Розкраєне в них серденько, плачуть ще й до нині.
Ех, якби ж то мати крила, в небо б полетіла,
Потихенько без гАмору на свій дах би сіла.
Помолюся. Бери крила ! Нехай повсихають!
В Україні моїй милій, xай діти зростають.
Бо, як кажуть, кругом добре та лиш в рідній хаті,
Проживеш в тихім спокою, xоч і не багатім.

finita la commedia

АВbа аbАВ аbbаА
2011 г.н.э.,
снова Якутск.

Пародія

Губи із присмаком кави “Галки”…
Ну подивися, яка я файна:
Талія, стегна – то від скакалки,
А аромати – Келвіна Кляйна.

Все натурально – які протези?
Без імплатантів – тобі до пари!
Будем нестримні, як ірокези,
І невгамовні, як делавари!

Потім – покуримо люльку миру.
Кажеш, що скальпи у вас, як гроші?
Ну, по ковточку ще еліксиру –
Ти і без скальпів мені хороший!

Ранок… Як завжди – та я не винна!
Сам пригадати, пробач, не в стані?
Звідки я знаю, хто цей мужчина?
Певно пристойний… Пахне Армані…


3.03.2011

О ,Господи!Що ця країна робить з нами?
Я вірю в тебе ...хоч я і атеїст...
Немов 60-ті...невільницькі програми...
нас знищують тихенько...слуга народний їсть..

І бачачи таку його розкутість...
Не терплячи єхидних хапунів...
Я хочу стіл "жидів" перевернути..
Я хочу щоб живіт йому болів...

А що від тебе доброго народ сей має?
Невже тобі так мало клятих ,злих грошей?
В той час як хтось від голоду вмирає...
Воно кормить ковбасами ...котеджових мишей..

Я ще молодий... того не розумію...
Але в цей ранній вік ...вже розбирає лють..
Слуга веде експансію у всенародну мрію...
Не помічаючи того,що високо плюють...

Та досить демагогії...
таке тяжке життя...
Цю суть політології..
НЕ в змозі до путя...
Не то що зрозуміти..
В народі це :" Пойнять!"
Ще будуть під нас рити...
На долях "жирувать"...

Рабське життя котиться в Лету…
Нові князі вилізли з бруду!
А нам, смертним, не буде почету,
І не торкнеться рука пересуду…

Хто ти, шляхтич, новий цар?
Герб осінив пів королівства!
Нам ти даси гречки погар
І зробимо діяннями святими твої звірства…

Плебеям мислення не до рук!
Плебеям до керівництва зась!
Плебей - то звичайний байстрюк,
Свобода якому перевелась…

Котиться к бісу життя рабів,
Падаючи в Лету холодну й німу…
Плавають залишки незакритих гробів
У забуття гнилу стрімнину…

І серед забутих душей,
Які несе смерть на старечих плечах
Жодне світло крику не зрушить!
Навіть нового народження страх…

2011 р.

Твої очі ,немов скло прозоре,
твої вуста ,немов солодкий плід,
І знов кричать :"O tempora, o mores!"
"О часи ,о звичаї",- романтика Фемід...

хоч я і був щасливий... та рана кровоточить,
навіщо роздираєш? коли вже зажило...
душа не відчуває...залишилися клоччя..
До мене з почуттями ...не лізь...їх замело..

Чому до тебе грубий я?
Чому так не ласкавий?
Чому страшить мене твій погляд?
А я скажу:"не знаю..."

Тепера ми по різні сторони болота...
І ненаважиться ніхто на перший крок,
Розбила те кохання чужа нота...
Тепер я з іншою... далеко до "зірок"..

Та знай ...тебе я не забуду..
В душі моїй ...ти залишила слід...
В твоїх руках і досі лялька Вуду..-
То мій герой...із кров"яних порід..

Не зраджуйте стереотипам...

Броджу по інтернеті мов стернею,
Дивлюсь, як топчуть жито косарі,
Серпів нема, й лиш з думкою своєю,
Безрадно ходять їх господарі.

Слова, слова, пусті немов полова
Летять у безвість! Зграя горобців!
Душа шукає паростків. Обнова ж-
Причаїлась, сховалась між женців.

Чому ж вона боїться розмахнутись?
Прищулилась і змокла до кісток.
Боїться, щоб назад не повернутись?
Сама себе загнала у куток.

І душить жаль, що мудрих цих поетів,
Засипле снігом, вкриє забуття,
А це ж душа, благає чистих взлетів
Чекає вітру , простору, чуття.

Любов сліпа! Та кожен нею впікся!
Любов жорстока! Байдуже усім…
І я кохання досі не відрікся
Хоч небу клявся. Впав і не підвівся.
Накликав гнів у герці грозовім…

Стара любов не здатна спопеліти,
Стара любов підводиться з колін!
Не можу серцем своїм зрозуміти
Чому без тебе легко захворіти,
Немилий світ запертий в сотню стін?

У тебе закохатись я поспів,
А ця любов сліпа була й незряча.
Кохання десь вражає і богів,
Я є полонений, я пізно те уздрів,
Що черствість ти тверда і геть невдячна!

Ошуканий… А шкода, знаєш, шкода…
Вона зостанеться - частина серця вірна!
Любов сліпа! Сліпуча твоя врода -
Всередині неторкана погорда!
Та й ти любові вклонишся покірно…

2008 р.

Я шукав тебе між зір й далеких планет,
Як самоціль й мету прийняв.
Та не до душі тобі кохання сонет!
Я б його ні на що не зміняв!

Між нами відстані жалюгідний крок,
І невидима перепона- стіна
Зупинила рух до зірок.
Поглинула спів любові тишина.

Війнула холодом на пагін слабкий,
Градом вдарила , притиснула його до землі.
Та у нім страстей вогонь живий,
І він зросте новим деревом у веснянім теплі.

Я даруватиму тобі чуттів своїх пориви,
Як твій відданий слуга- апологет.
І вливатиму у холодне серце життєдайні зливи
Віршів моїх. Можливо, проросте любові сонет...

2009 р.

Крізь шквал дощів, що ріжуть лезом очі,
Крізь суховій розбурханих пісків -
Я йду у дні, що встали проти ночі.
І час для мене з трепетом дозрів.

Як ясне світило, що крізь товщу хмар
Проходило і буде проходити -
Я йду в життя - по мрій живий нектар,
Вертаюся по тебе, щоби жити!

Для мене ти - це небо, сонце, зорі,
Ти, мов прибій, що скоро відійде.
Але ніде - ні в небі, суші, морі,
Таку як ти ніхто вже не знайде!

Мабуть як ніч не може стрітись з днем,
Так й ми з тобою стрітися не можем.
Але любов горить святим огнем,
Як золотом, та більше тільки схожим!

І цей вогонь безсмертям запалав -
Від суховіїв, від дощів не згасне!
Бо так як я, ніхто ще не кохав,
Хоч це кохання зморене й нещасне…

Ти запитаєш: "Зморене чому?".
Тому, що ти його ще пізнала.
Ти ж і не знаєш, що лише йому
Душа моя про тебе заспівала.

Зникає день, новий приходить день,
Вітри приносять смуток і наснагу.
Думки одні, одні думки лишень:
А як мені збороти серця спрагу?

Ти не підозрюєш, живеш життям своїм,
Хоч інколи стрічаємось думками.
А серце спраглося за подихом твоїм.
А серце спраглося за карими очами!

2005 р.

В мить, як очі у бабулі
Згаснули сумні,
Хвіртки скрип угруз в намулі
Затонулих днів.

Дві поливані каструлі
З дірками на дні
На прискалку боки тулять
Журно впорожні.

А було - буряк, цибуля,-
Борщики смачні
В них кипіли, буля - буля, -
Шéпчучи мені.

Жаль - бабусина зозуля
Щезла вдалині….


03.02.11.

О скільки парасоль в цей дощ не будуть спати,
кружлятимуть у вальсі закоханих кав'ярень,
коханню не потрібні диспути,дебати,
коханню не потрібно додаткових схвалень.
О скільки парасоль заглибились в цей дощ,
а скільки вже дощів заглибились в цю осінь,
поглянути б у біль зарюмсаних тих площ,
де вже закохана душа розміром у просинь.
А просто так любити парасольно-щемно,
любитися у вітрі як в найкращих спазмах,
закоханим серцям болітиме поемно,
мелодія дощу в його найкращих фразах.

Відспів, бракує смерті три до літа,
сухої крейди вівтарю навколо.
В такому храмі гріх не відмолити,
коли не 'ха' дзвінке, то дзвону холод.

Затесані думки і вістря-митар
збиратиме до сліз осиний колот.
Колом осиним нажививши миті,
розпопелятиме піднятий голос.

Бо він лежав не там, де легко брати
на душу гріх, для серця кров і стріли.
Куди такому підійматись? Милить

його промовне. Хто жевріє – втратив
спромогу розродитись розгорілим.
В золі немає зла, воно вогнями змилось.

2 Березня 2011

Як сонце заходить за хмари і вечір стукає в вікно. На березі стоять,
Дрімають хати, а чорний кіт по берегу все ходить. Місяць спить,
Дрімають хмари, а хвиля бродить все по пляжу. Проходить ніч,
Приходить день. Заснуло все. Лише одна дитина вірші про чорного кота
Складає.

2011 рік

Треба швидко в дитсадочок одягатись Тані.
Вже мала стоїть в чоботях, гольфі, сарафані.
Одягнув на доню тато не одну кофтину,
Щоб, не дай Бог, застудити дорогу дитину.
Шубку з кролика, з ангори – теплі рукавички,
Під вушанкою сховались навіть дві косички.
Шарфом замотав кирпатий, тільки видно вії,
Не страшні тепер малечі люті буревії.
Вийшли з дому на дорогу… Змерзла бачить тато.
Глянь, у доні ніжки голі. Де штанці? У хаті!

2010 р.

Вона:
А я у тому дні плела вінок із листя,
карміново-бурштинового злота.
Ти в ньому наче в юності Полель – осяйний!

Він:
Ти розчарована, бо виявилось потім,
це тільки Даймон древності печальний?

Вона:
Ах Даймон? То ж я чую – плечі, як вогнем!
Як не приборкувач краси, - вогню володар?

Він:
Вогонь, насправді, у чуттях твоїх -
у кубку для вина, що ваби роси
збирає ніжні, та опоює зухвальця...

Вона:
Зухвальця? Ні! (Навмисне так сказав?)
Бо голосом твоїм шумить комиш,
Бо лиш твоя печаль тамує осінь,
Бо тільки із тобою я… – Тамара.

… бо повертаєшся…, і солодко нам разом...

Він:
Давно минуле гріє серце, та -
не повернутися туди, і тої,
що так любила, на землі немає!

Вона пізнала більше, ніж гадала...

І ти себе пізнаєш, підійшовши,
до вод у жовтім листі, як Вакханку,
а не красуню із кар'єрним ростом...
Бо є куди рости і задля чого...
Та дотягнутися до сині зможеш
лише з моєї теплої долоні.

Вона:
Долонь твоїх тепло таке ж принадне,
Як ніжність листя білого латаття.
І я неначе квітка над водою.
Невже не потону, коли відпустиш?..

Я хочу відчувати оці пальці!
(Спокуссса…. В три кільця охопить тіло...)

Він:
Не так вже й невідомо хто й кого -
ця пристрасна ліанка, що так кволо
його долоню охопила, чи ж бо погляд
його на барвно-сонячні суцвіття...

І він долоню підійма до губ -
все ближче й ближче те тремтіння квітки.
Шепоче нерозбірливі слова,
які із плеч її здіймають крила...

[А пальці обережні, ледь відчутні, вишукують за пелюстками вушко, кружляють вилицями, і повзуть до шийки, і під листки волосся, потім дотики розходяться - одні пливуть угору, інші, дрібно, невтомними мурахами - до строгості плечей... Долоні не відчутні ще, лише розвідники-мурахи примушують її вдихати зрушене повітря частіше, і частіше..]

[Та в мить одну їй почало здаватися, що світло гасне і літня насувається гроза... Краплинки поту над вустами… і тропіки такі підступні… й сіль його долонь… ліана все тугіше тягне свої стебла. Повільно тягнеться до ліктів… й вище… із останніх сил стараючись не задушити пристрастю його, а залишатись тільки ніж-но-ю… І запахи суцвіть розкритих...]

Вона:
Була тихенька – лань на водопої,
Немов метелики, дрижали вії…
Манив у оксамитові покої,
А я цнотлива, зір піднять не сміла.

Втечу, втечу, втечу, втечу… Та де там!
Ти так розлив словесні фіміами:
Лукум, халва, рахат-шакер, щербети…
Хмеліє розум, не прийти до тями.

Я наче мед. Як масло те, що тане –
Пір’їнкою ведеш малюнки східні…
Як думаєш, о Даймон_без_обману,
Хто винен в тому, що тепер я відьма!? :)

Весною ранньою приходить твоє свято,
Хай буде радості в цей день тобі багато.

Уже тікають помалесеньку морози,
Хай ж не турбують тебе життєві грози.

Крізь довгі роки що минають й покоління
Яскравих спогадів не гаснуть хай проміння.

Й розтануть із снігами всі незгоди,
Але життя хай не залежить від погоди!

Бо в ньому завжди поряд бути мають:
Найкращі друзі, що тебе поважають,

Й кохана дівчина – сонце яскраве й миле
Щоб завжди щастя дарувала і серце твоє гріла!

Спогад - невільник ніжний -
Струшує рештки сну.
Коле сніги підсніжник -
Мій підсердечний сум.

Криги блакитні скалки,
Променя спис ясний...
Серце моє заплакане,
Бачиш: сліди весни?

Чуєш: дзвенить відлига,
Наче у клітці - чиж?
Серце моє, не хлипай.
Серце, не бийся, ч-ш-ш-ш...

2011

Він пішов і забрав
За собою свою епоху.
Ніби давній папірус –
Згорнув її і - поніс.
І, здалось, - не лишилось
Нічого опісля нього…
Так буває порожньо,
Коли вигорає ліс,
Так буває затихо,
Коли відживають звуки:
Всі разом, водночас,
Ніби скошений мідний дзвін…
Він пішов і забрав
У безчасну гірку розлуку
Те, що ніс у собі
Він один,
Тільки він один.
Не шкодуйте доби,
Що родила високі надії,
А шкодуйте душі,
Що не втримала їх у собі…
Він пішов і забрав
Всю –
Інакше ж бо – просто не вміє,
Як і жити не вмів –
На піврозмаху, серця на пів…
Все, як завше, банально:
Не стачило – підхопити.
Все, як завше: на зміну
Сонцю – холодний льох.
І лишилась епоха
Сиротою без цього світу,
І залишився світ
Без найкращої із епох.
2.03.11

Губи із присмаком капучіно,
руки, ще й досі такі гарячі,
ти був нестримним, як Аль Пачіно,
як індіанець племен апачі.

Ранок дає свої переваги –
поруч – ще незнайомий мужчина,
як не звернути на це уваги,
коли увага така причинна?
)

Не зрозуміле й загадкове
Щось у руках наших є
Кожний помре за це слово
Хтось через нього жиє



13.06.2010

Комусь властиво забути
Образу, що серце зі жме
у перший раз.

Комусь властиво забути
Нічні жахіття, що лякають
у перший раз.

Комусь властиво забути
Все на світі в коханні
у перший раз.

Але нікому не потрібно забувати
Де й коли зродила тебе мати!



07.05.2010

Весна до тебе прийшла уранці!
І закружляли в шаленім танці
Вітри жагучі.

Весна до тебе прийшла нарешті,
Її подругою тепер назвеш ти
Вже неминуче.

Дощі гарячі, на тебе впавши,
Усі печалі з душі прогнавши,
Весну прославлять.

Мрії поснулі, весною снивши,
Від почуттів ясних збудившись,
Крила розправлять.

Думи шалені відчують силу
І з тебе вирвуться на волю сміло,
Щоб оживати.

У піднебесся злетиш на крилах,
Знайдеш нарешті, що серцю миле,
Будеш кохати!

А якщо раптом вітри недолі
У твоє серце навіють болю -
Ти все здолаєш!

Бо в тебе світла в душі багато,
І ти, мов зірка, вмієш сіяти,
Ти - крихта раю!
весна 2010р.

Минають дні, минають дні
Спокійно чи у метушні
Вертають лише уві сні
Та в пам'яті тихенько доживають...

Минають дні, минають дні
Спокійно чи у метушні
Вертають лише уві сні
Та в пам'яті тихенько доживають...

Тягар своїх тривог
скидаю щовесни,
Весь біль вчорашній я
лишаю без вагань -
Щоби на крилах мрій
полинути у сни,
В яких з тобою ми
відчуєм смак бажань.

Залишу тільки те,
що любе вже давно -
Тебе, світання час,
це небо і весну...
Майбутнє і минуле
зіллються знов в одно,
Але, чому це так,
я досі не збагну.

Реальність це чи ні,
ілюзія, міраж,
Чи вигадки мої
на зло всім ворогам?
Та світ весняних мрій
сьогодні тільки наш
І пам'ять про любов
належить тільки нам!
2003р.

у суму – вологі очі,
припухлі тремкі повіки.
у суму - розмитий почерк,
нездатний «візьми_та_викинь».

у суму – важкі валізи,
вокзали, гудки, вагони.
обійми – чіпкі, залізні,
глухі до нічних рингтонів.

у суму – банальна звичка
вертати: думки в минуле,
у скриньку - ключі музичні,
в годинник – його зозулю.

Наша матінка прийшла
Сонце й радість принесла
Будем маму обіймать
Поцілунки дарувать

Щоб матуся пораділа
Щастя в хатку запросила
Бо без мами сумно так...
Всюди всюди в нас бардак)

А коли рідненька поряд
Все виходить в нас чудово
Допоможемо у всьому
І розвіємо їй втому...

Я кохаю тебе нестримно
І ненавиджу щиро-щиро...
Все за те, що тобі несила
Мене спекатися, коханий.

Відцурарайся мене!
Я знаю, шлях зі мною -
То з неба - в пекло.
Я вже була колись безкрила,
І до того я також звикла.

Не жалій мене -
Я не бідна!
Не корись мені -
Я не панна.
Якщо тільки тобі бажанна,
Будь зі мною святим і грішним!

2010

Не питайте мене нічого :
все одно я не скАжу правди.
Не питайте, що є сьогодні,
не питайте, що буде завтра,
не питайте мене про мене,
ні про інших, ближніх і дальніх,
ні абстрактно, ані конкретно,
ні в загальному, ні детально;
не питайте нічого важливого,
не питайте нічого певного:
ну, хіба – про улюблені квіти,
або ще – про улюблене небо.
Але більш не питайте нічого,
бо від мене правди не дІждетесь:
не тому, що брехня моє хобі,
просто правда моя – погибельна.
Цей безтямний політ над прірвою...
Вже душа як липка – обдерта.
Не питайте: в моєму вимірі
тільки крок від правди – до смерті...

1996

і буде вино смакувати тобі - мов кров
а сніг - наче манна небесна чи манна каша
покірно чекаю - іуда про нас розкаже
підставимо щоки під вітер чужих розмов

важкими шляхами ночей позашлюбних я
і десять хрестів за тобою нести не проти
здається, що це вже довічна моя робота
покірно чекаю - забий в мене перший цвях!

клянуся любити. клянуся в останній раз.
собою клянуся, воскреслою після злості,
і нашими дітьми, розбризканими у постіль,
а ще - матерями, які проклинають нас...

Ти мене поділив надвоє:
– Це мені – а це, бабо, тобі.
– А мені? –
зітхнув ненароком Телесик;
– А мені? –
заголосило кількаро бабенят;
– А мені? –
суворо спитала мама;
– А мені? –
як завжди, промовчав тато;
– А мені? –
поцікавився раптом ще дехто...
Ну що ж,
доведеться дробитись...

2007

Ну, ось. І ми прощаємось
у тихих вулиць мороці.
Одні дива кінчаються,
а іншим - буть не скоро ще.

А іншим - вже не збутися
(Бо, схоже, відліталися).
Інакше б - не на вулиці...
Інакше б - не прощалися...

2007

Життя-листоношу
стрічаєм, вітаєм.
Чекаєм від нього
лиш доброї звістки.
Й при цьому
(навмисне чи ні)
забуваєм -
є доля дочки,
а є доля невістки.

А роки
годин череду
підганяють,
шаленої швидкості
світу замало.
Життя-листоношо,
я ще відшукаю
ту скриньку,
де ти моє щастя сховало.

2008

Когда любовь стучится в двери,
Ты робко можешь спорить с ней,
Сказать украдкой: "Я не верю,
Ты не луч солнца средь теней."

Ты можешь попытаться биться,
Как птица в клетке, но увы,
Чтобы с любовью сей проститься,
Через нее нужно пройти.

Так не уйдет, будет стучаться,
Будет надеждами манить,
Ты за нее начнешь держаться
И по напрасну слезы лить,

В конце-концов, напившись боли
И потеряв покой и сон,
Ты скажешь: "Нет!" - этой любови,
Погонишь с сердца ее вон.

Однажды сможешь с ней проститься,
С свободным ветром в небо взмыть,
Но помни, лучше в ней томиться,
Чем вовсе в жизни не любить...

Нема давно недемократів,
Та із загалу, в той же час,
Шляхетні групи депутатів
Найпрогресивніші у нас.

Поперевозили баули
В елітне київське житло,
Людей на радощах...забули,
Бо закрутило, понесло
Життя тіла недоторкані.
Ввійшли під купол, як на бал,
Фракційні змінюють компанії,
Твердий збивають капітал.

Свої-ж колишні обіцянки,
Свій передвиборчий екстаз,
Мабуть, якимсь похмільним ранком
Злили спросоння в унітаз.

Не ображайтесь, я вас прОшу,
Хіба я зайвого загнув?
Ви - на коні, народ - в калоші
На вухах сушить локшину.

01.06.2007

На картині немає ні лиць, ні навіть силуетів -
Чорна пляма в кайданах одної з графічних фігур.
І на білому тлі то - немов негатив від портрета,
Що згорів у сполуках отруйних хімічних структур.

Залишився лиш контур і правильність просто вбиває,
Лиш контрастом одним защораз насторожує зір.
Що ж у собі те чорне від нас так ретельно ховає,
Нащо свердлить всіх нас з потойбіччя, як ранений звір?

Чи то чорна ненависть, чи завидки, чи може зрада,
Чи то смерть і нещастя, чи злість, а чи чорна біда?
Що ховається там в геометрії того квадрата,
Що віщить кругом нього та біла, як сніг, полоса?



2011р.

Біжи, тікай з долонь землі,
Екс-волода́рко білосніжна.
Роби, як хочеш, очі злі,
Ескорти хмар жени… Та ніжно
Зелений первісток весни
Етюди сонячні малює
На чорно-білому… І сни
сЬогодні Лель уже хвилює…

Розлилися мої сльози
В чужині річками,
Проросли ромашкою
В полі між житами.

Плачуть очі, плаче серце
Та сліз вже немає,
Зачерпну води в відерце
Нехай біль змиває.

А ромашками вквітчаю
Стежку в полонину,
Роки біжать, може звернуть
В мою Україну.

А там рідна сторононька
Серденько зігріє,
Та й спочину між своїми,
Роса тугу змиє.

Кривава сонця гільйотина
Обтяла день. Зійшла зоря.
Ряхтять посріблені ялини
Неначе вії млинаря.

І, наче марево розпуки,
Висить на пригірку туман,
І ясенів крилаті руки
Пливуть у неба океан.

Череп’я хмар з - під молодика,
Мов глека тріснуту глазур,
Гілками здмухує осика
На моху висохлий велюр
І шепче казку чадам стиха
З руїни замку сивий мур.

01.03.11.

У тиші літніх вечорів
Змовкають птахів гам та спів
І гаснуть сонця промені.
Поміж принишклих яворів
Лежить журба настояна.
Немов розлуки гіркота,
Весни суєтність обліта
З душі порою літньою.
Лиш не зникає самота, -
Куди мені подіть її?..

12.07.10.

…проведи мене лезом ножа,
аби я не встигла й помітити,
чи помітна у прірви межа
чи можливо її розвидніти...
Проведи мене хащами слів,
вмить якими мети дістануся:
до весни переливів і див,
де не треба життя сахатися…
Заховай мене в ніжності сни,
по яких я дістанусь до тебе…
до весни, до весни, до весни!
де веселики кличуть із неба…
…В небесах буде інше життя.
Без облуд, без оплати і торгу.
Обнадій мене! …до забуття…
Помолися за мене Богу…

Я бачу новий кривий шлях українства,
я бачу руйнує нас влада ,не спить…
Як народ не уповнить кишеню міністра..
То можна сказати ,що краще не жить..

Мені це вчортіло, впеклося до болю,
Я хочу ридати за рідний народ…
І серця інстинкти не бачачи волю…
Нестерпно шукають «козацьких» широт..

Я- українець ,я буду боротись…
За нашу письменницьку землю святу,
За небо безхмарне ,вже досить колотись…
Я собі хочу «долю» ,а не якусь там «судьбу»…

І я проживу це життя українцем,
і я не люблю тую стежку криву…
Я буду писати на кожній сторінці…
Я не «ВИЖИВАЮ»…..я тут «ЖИВУ!!!»