А я не знаю, ні яка, ні хто я,
І чом прийшла сюди у це міжчасся,
А, може, - я сама собі здалася,
І – що в мені – то вигадане мною
І Богом, звісно…
Не суди суворо:
Після свого -
Твого не перебуду,
Хай Він розсудить,
Бо людського суду
Вже досить. Кожен
Сам собі ж бо ворог
І ліпший друг, і радник, зрадник, кат…
Нема доріг, які б вели назад,
Звідкіль усе б могли переходити –
І ранок, і дитинство, й теплий квітень…
В добіль,
В добій,
В доосінь,
В допечаль…
26-27.12.10.

«А що то - зрада?» - діда запитав.
Аж зупинився дід, пересмикнуло:
«А що то, хлопче, ти таке згадав?»
І, певно-що, поринув десь в минуле,
З стерні (зігнувся) підняв колосок,
Помняв його в руках, дістав зернину:
«Хоч не питай про це мене, внучок,
Бо то важка й не з прощених провина.
То чорна тінь, що яструбом пливе
І вп*ятись в душу пазурами хоче,
Тоді, коли її ніхто не жде,
Чекає, як відведеш в бік десь очі.
То гидкий змій, що у кущах заліг
Й чекає, поки ти оголиш ноги,
Щоби вкусити. То отой батіг,
Що так болюче б*є весь час з-за рогу.
Ой, не питай, онучку, то - ганьба!
Бо та зараза вже не раз гуляла,
Не раз козацьку славу продала,
Козацькії кургани потоптала!

А як тобі розумно пояснить,
Щоб міг ти це для себе зрозуміти:
Не можна, хлопче, по двох мірках жить,
Й людиною при цьому залишитись!
Не можна зраджувать ні друзям, ні думкам,
Свому народу, Батьківщині, вірі,
Бо брудом ти заляпаєшся сам -
Але й нащадки вмитись не зуміють!
Отож не згадуй більше вже його,
Забудь те слово, проковтни,як слину,
Бо лишень згадка - то велике зло,
У ньому й є всі біди України!»

Здається, й ангели вже крила опустили;
відмерли нерви, морок скрізь і сон…
Зненацька дух проб’ється через неміч тіла
живим струмком крізь льодяний полон.

І встанеш гордо ти, повіриш власній мрії
в її досяжність, всупереч всьому;
на обрій глянувши (от-от – і заясніє!),
назустріч світлу рушиш у пітьму.

Крізь перевали, переярки, переброди:
що важче йти – то впертішає крок.
Лише за піт і кров купується свобода
(скільком дано збагнути цей урок?)

Із себе виростеш – немов подобу хвору
раптово скинеш тлінню на полях;
бо паросток лише тому прямує вгору,
що вниз його притягує земля.

Степи, степи і сонця повінь,
Вітри, вітри і ковила,
Високе небо і висока сповідь
Бовванів кам’яних і снів їх,
Випитих до дна.

На цьому тлі високих і чомусь
Таких беззахисних могил
Спроквола ранок млосну тайну
Мені мов неофіту привідкрив.

Незримо бачу люту битву
І шабель блиск
І скорострілів чую стріл,
Баских коней конаюче іржання
І відчайдушні вигуки воїв.

П’янить гарячий запах крові,
А руки просять прохолоди зброї,
Гарячу пружність крупу вороного:
– У бій, у бій
– За власну волю,
– За вільний степ,
– За лютий біль, що розбива окови,
– Убий, убий, упийся боєм
І не чекай появи нових ворогів.

І скільки тут лягло своїх і їхніх,
Хто був чужий і хто тут свій,
Хто тут святий і хто був грішний?
Всотався в землю щедро їхній прах німий.

Сколоти, половці, моголи…
І козаки – всі в забуття.
Курган, курган – литаври помсти
В пам’ять б’ють на сполох,
А все ж – історія не знає вороття.

А баби моляться до неба,
Могили височіють по степах,
Євшан – прозрінням,
Забуттям лінивим – ковила.
2005

Колись моє тіло звиє від миттєвого болю
і скаже спасибі йому тому кому
щоночі залишатиму на простирадлі теплий слід
аби він забирав його із собою й волочив по світах
немовбито й мене тягнув би кудись
у невідомість його вічної спеки
заплутував у свої сіті
і щоранку називав дружиною
дружкою жінкою зимньою ніжною гіркою зіркою
на всі боки але повз нього не на нього не у нього і навіть не через нього
а через свою заломлену призму
бо пряме світло сліпить й створює хиби на наших обличчях
на світанку коли я встаючи із теплої постелі
лишаю на простирадлі теплий слід
2011

Нам кожен рік приносить нові втрати...
І ми підходим ближче до межі...
Не хочу в новорічну ніч співати!
Бо ніби відчуваю болі всі,
Які судилося мені спізнати...

Я не чекаю доброго нічого,
Не вірю у прекрасні чудеса...
Я просто ТАК СТОМИЛАСЯ від всього!!!
І хочу залишитися одна,
Щоби звернутися з молитвою до Бога...

За всі гріхи не випрошу прощення,
Не стану чиста в одну мить!
Я нещасливою прийду в нове світання,
Й моя душа від розпачу щемить
За недозволене кохання...

Поверне мені літо
І весняну даль;
За любов минулу
не нанось печаль.

Пройдемось з тобою
У зелені луги
Повернемось в минуле ,
Повернемось туди:
Де пісні солов'їні
Линуть понад плаєм,
До ранку побродим
Ми з тобою гаєм.

Прокрутимо з тобою
минулі вітрила
Ти моя радість,
Ти мої крила.

В восени з кульбабою
Полетів би в вись,
Та роки із старістю
Ужє переплелись.

«Що таке віра?» - діда запитав,
Складали сіно ми на косовиці.
Дідусьо мій спочатку промовчав,
Задумавсь і погладив, чось, копицю:
«О, хлопче, віра - то святе!
То те, що світом і людьми керує!
Без віри - то людина пропаде
І весь свій вік, усе життя змарнує,
Бо лиш приходим ми в цей грішний світ,
Лишень рождаємось - як вірити судилось,
Що завтра сонце стане в цій порі,
Що дощик впаде, як земля спостилась.
Що пташка заспіває на вікні,
Що зацвіте троянда на подвір*ї,
Що всі страхи будуть лише у сні,
Що сніг зійде весною на узгір*ї.
Людина лише вірою й живе
І в день наступний, і в своє майбутнє
Ця віра їй добитися зове
Й зробити щось у своїм житті путнє.
То віра у батьківськую любов,
То віра у святі Закони Божі,
Вона бурлить у тобі, наче кров,
Підкаже, що робити, хлопче, гоже.
Найбільше віра, внучку, ожива,
Коли ти сам її в душі тримаєш,
Коли усякі новії діла
Із вірою, що скінчиш, починаєш.

Отож, онучку, незважай на страх
І не дивись на всякі перешкоди,
Спитай у серця свого попервах,
Бо серденько - то дзвін твого народу!
Воно підкаже, що робити слід
І як в собі ту віру укріпити,
А з вірою і сам гірчак - то мід,
І нізашО тебе вже не скорити!»

Озвусь у немовленім слові до тебе
Веселим струмком, ароматом трави.
Я повівом буду легеньким між стебел -
Лиш ти позови.

Я буду промінчиком лагідним, теплим,
Твоїм здивуванням у злеті брови,
Приляжу до ніг твоїх звітреним степом -
Лиш ти позови.

Бо хочу завжди бути, рідна, з тобою,
Тебе берегти, як матуся, татусь...
Позви чим захочеш - луною, вербою -
І я у немовленім слові озвусь.

Згризли полудень
Рибини в терлах,
Спека запалила
Небокрай.
Виплескались ночей
Срібні перла.
Наше пекло
Відкупає гріх за рай.

«Що то політика?» - я діда запитав.
«Ото, внучатку, наша біль і сльози.
Дивись! Он бачиш той великий став?
То стільки сліз ми виплакали, може,
Бо хто придумав слово те смішне,
Що, ну ніяк, з життям не пов*язати?
Ну, розумію, десь дорога йде
І нам із неї треба не звертати.
Але дорога завжди - це пряма!
Ось із села, приміром, йде до міста,
А ми петляєм, як ото чума,
І ніколи на хвильку навіть сісти!
А скільки грошей та чума жере,
І скільки там усяких «капеланів»:
Технологів, експертів, страх бере,
Що там зібрався клан політиканів!
От я, приміром, як робив роблю,
Я орю ниву, сію вдячне жито,
Уже зіграли похорон рублю -
Та й гривня чось не хоче нас зігріти!
А всенькі гроші, як то говорять,
Раптово, якось так, позеленіли
І всі в політиці кружляють і вертять,
Над тим олімпом брехні і зневіри.

Не лізь в політику ти, хлопче, нізащо,
Бо не вона цей грішний світ годує!
Що вона дасть оцій землі дошу?
Чи може колір ниви замалює?
А прийде час - і люди все піймуть,
Й не політиканів стануть величати,
А тих, хто цю дорогу зладить в Путь
І, разом з нами, буде прямувати!

Поклич мене в тенета свого сну,
де кров`ю недописане графіті,
з дощу на віях складемо суцвіття
і зловимо хмарину на блешню.

Буденність наша хвора на сльоту,
вітри сказали: «безнадійно хвора».
Крізь горло рими струнами угору,
хоча нерідко гинуть на льоту.

Мисливці так подібні до людей,
луною постріл стишиться у хламі,
поклич мене, я квітку оригамі
дістану із середини грудей.

Зведеться ранок титрами в кіні,
я заберу тебе з твоєї кліті,
хтось інший недописане графіті
опісля домалює на стіні.

Коловоротить вироладом
Колесо Свароже.
Перуна чи Дажбога
Сила - влада.
Лагодить лук
Промінням стріл
Вродливе чадо Лади.

О, сонцедарний
В мені ти темінь засвітив,
Те сонце – нині у мені,
Той диводар такий жаркий,
Аж лячно.
Я не втечу.
Любов гаряча
До спеки…
В ніч маячить
Маятник кохання
Невпинно.
Не кажи «аж до загину»,
Я жити хочу.
Нині.
Бачиш жито –
Йдемо туди
У шатра високості,
По ночах смолоскипи зір
Крізь твої очі,
А вдень колосся стужавіле
на диво плідних нив.
Щоб не зурочить
Аж захлинувся місяць.
Мене ти недопив досхочу?
Впився?
Пророче шепчуть губи –
Хочу, хочу.
Вдалась спекотна нині днина,
Нова куриться жертва димно,
Блукає капищами Лада.
Шепіт вітру, шепіт вуст –
Він ладан, ладан.
Благовістить.
Важнію зливою колосся,
По плечах розсипи волосся.
Горить вгорі Волосожар.
Роси, роси –
На чолі твоїм.
Чиї ж будуть покоси?
О, сонцедарний
Досить!
На сьогодні досить.

Коловоротить.
О, гріховний боже!
2006

Здравствуй, кошка, это я…
Вновь не рада тебе семья?!
Приходи ко мне, любимая,
Нежно обниму тебя.
Может и холодна я,
Но душа у меня теплая.
И твою душу лаская,
Улыбнется, душа моя.
В теплое покрывало укутая,
Колыбельную спою тебе я.
По шерстке черной поглаживая
Нежно тебя убаюкивая
С тобою вместе усну и я.

Уснули две кошки на года
И все вокруг пускай: «Тихо, ша…»

Не увидят наши сны никогда
Те, кто не знает слова: «кошка» и «душа».
Не узнают они, как играем, мурлыча
И как наслаждаемся вкусом молока,
И как в наших лапах, легка,
Живет наша кошачья судьба,
И что она, как и ты, как и я,
Вся извне черная-черная,
А внутри глубокая-глубокая,
Сама по себе сумасшедшая,
И абсолютно свободная…

Приходи ко мне, любимая,
В теплое покрывало укутая
Колыбельную спою тебе я
И увидишь сны полны волшебства,
Где лишь ты да я
И где миска молока полна.
Тебя нежно убаюкивая
С тобой вместе усну и я
И увижу сны полны волшебства,
Где лишь ты да я
И где миска молока полна.
Уснули две кошки на года, на века…
И все вокруг пускай: «Тихо, ша…»

Не подражатель я холодный,
не безответственный хохмач,
не модернист я новомодный –
лишь графоманящий рифмач.
Рука моя не жаждет славы.
Когда и тянется к перу,
то лишь затем, чтоб величавой
разминкой голову мою
занять.
А не парами спирта иль завистью,
иль сплетней тож’.
Пишу, не ожидая флирта
я с почитателем.
И всё ж,
когда меня сомненье гложет:
"Сумел бы слух я услаждать
хотя бы так, как Пушкин может ?" –
я начинаю вспоминать
дам классных вздохи умиленья
от смакованья сочных рифм.
Нас – школьных отроков –
ученья
могли те только удивить.
Кому нужны си нежны песни,
словес приятных фимиам?



Куда нас звал пиит- кудесник?
Ужель к Парнаса небесам?
Зачем? К чему такое бремя
изящных слов и пышных фраз?
Ведь на дворе другое время
шипело матерно на нас.
Из всех тех милозвучных воплей
запомнились лишь Цепь да Кот,
Дед с Бабой, что жевали сопли,
да Витязей Прекрасных взвод,
Дубровский, Пиковая Дама,
Гвидон, Салтан, Балда и Поп,
и что с Онегиным Татьяна
Возилась долго.
Вот и всё.
И сам не знаю, как посмел я
на классика поднять глаза.
Но всё ж скажу я, не краснея:
"У каждого своя стезя !"
04.1995

Я не вбиваю – ти вмираєш сам.
Вуста німіють, боячись розмови…
Уже не бачиш правду і обман,
Й в пророки записатись не виходить.

Ти не помер, і я тебе не вбила -
Ти залишився у сплетінні між орбіт.
Вуста німі і обетіли крила,
Та не вини в усьому білий світ.

Його парадоксальність не для тебе.
Життя не завжди хоче так, як ми.
Але маленький ти іще для неба –
Не долетиш опалими крильми.



2011р.

Скільки у лісі сосновім озону,
Скільки у небі блакитного дзвону -
Стільки у мудрому слові резону.

Скільки життя у розвесненій кроні,
Скільки жаги у калиновім гроні -
Стільки вогню у сонцевій короні.

Скільки ночей снилась воля рабові,
Скільки шептались листочки вербові -
Стільки у мене до тебе любові.

В зимову ніч
напівовальний місяць
Проcтяг мені
оранжеве крило,
Вмостившись
другом на моїм плечі.
Напевно, знав –
я надто одинокий,
Щоб
не відчути дотику тепла.
Небесні зорі –
полохливі німфи,
У мареві
північної пори.
А
я стояв на березі ріки.
По кризі вітер,
мов смичок по струнах.
Приспали весну сни...


…По кризі вітер,
мов смичок по струнах,
В обіймах січня
трепет почуття.
У мить
поміж буттям і небуттям
Циганським духом
заблукає пісня
Мого життя.

Здалося,
то вона мене укрила
В зимову ніч
оранжевим крилом…

1995р.

«Що то, дідусю, націоналізм?» -
Спитав я діда в садку біля груші -
«Бо, кажуть, таке саме як фашизм.
А я не знаю,та й цікаво дуже!»
«То важко пояснити» - каже дід.
«Та постараюсь якось роз*яснити.
Дивись в садку і сливи, і горіх,
І яблуні, і вишні в оксамиті!
Та кожне деревце росте собі
І не мішає другому родити,
І кожне плід виношує в собі
Інакший, як в сусіднім древі-вітті.
Хоча й цвіте в однаковій порі,
Й ті самі бджоли запиляють разом -
Та кожне деревце, мов в чудо-грі,
Лишається, ким і було одразу!
А там росте (он бачиш?) терен-кущ
І все йому замало в світі місця,
Весь час залазить на кремезний дуб
І до садку приблизитись спішиться.

Ото, внучатку, так воно в житті:
Ми - українці, там оно поляки,
І кожен має мову, звичаї святі,
Історію, міста, в нас Львів - в них Краків.
Але живемо дружно напрочуд,
Хоча колись потроху і сварились,
Бо знаєм українцю бути тут,
Ну а полякам там, де народились.
А от фашизм - то терену кущі,
Що хочуть заграбастать все довкола,
Себе лиш звеличають від душі
І вседозвілля прикривають Богом!

Коли мороз кристалізує тишу
І в'язне видих всякого єства
У небі сяйво молодик колише
Немов Марія в люлечці Христа.

А недалеко зіронька яскрава
Пильнує сон тендітної яси
Допоки висі урочиста слава
Не явить світу віщі голоси.

Полине краєм рідного порогу
Спасенна вість прозірного Різдва
І добрі люди поклонитись Богу
До Вифлиєму вирушать раздва.*


* Негайно - ( зах.)

Сиділи з дідом якось надворі,
Про те, про се тихенько говорили.
Аж тут автобус став у тій порі
І пасажири з нього виходили.
От і сусідка наша підійшла
(Вона вже тиждень в місті десь працює)
Й до діда: «Здрастє! Как дєла?»
А дід мовчить, немов її не чує.
Плечима зверхньо стиснула вона
І пхикнула так важно й гонорово,
Пішла собі...Такі тобі дива!
Не розберу - що то така за мова.
Питаю діда гречно що то є,
Як тота мова там, у місті, зветься
І що вона так гонор додає?
А дід мені у відповідь сміється:
«Не додає, онучку мій, нічого.
Хіба чужинське слово - то диплом?
Цуратися свого це гріх від Бога,
Так і вдавитись можна за столом.
А то погана мода, хлопче мій,
Вона для тих, хто з розумом не дружить,
Бо вдома треба мовити на тій,
Якою мовлять всі тутешні люди.
Якою тебе мати назвала,
Якою тебе вчителька навчила
І срам людині, що то забула,
Що мову у душі похоронила!
Бо, навіть, другі люди у світах
Лиш поважають тих, хто вірний слову,
У них кажи на їхніх «язиках»,
Вони приїдуть - будуть вчити мову!
Освічена людина лиш тоді
По-справжньому слугує на повагу,
Коли не забуває свою в чужині
Й до других мов не проявля зневагу!

«Що то - свобода?» -діда запитав
І відповів дідусь, заплющив очі:
«То, хлопче, бачиш, там вгорі, між хмар
Літає пташка й вирватися хоче.
А, коли взяти її і зловить
І засадити в клітку, навіть з злота -
Нізащо в світі не захоче жить,
Хоч би й до їжі дав їй позолоти.
Ти будеш дбати, годувать її,
Будеш тулити іграшки й дарунки -
Та лишень небо снитися у сні
Буде, сердешній, а не ситість шлунку.
І як її ти, внучку, не лелій,
Як не пести і не тули до себе -
Їй найдорожче не ухід цей твій,
А світле, вільне й непокірне небо!

Так і в житті, внучатку, позачас,
Полакомившись на якусь наживу,
Навіки можна втратити якраз
Свободу, волю й рідну Батьківщину!

Благословляю смуток Межигір'я
І келих із Дзвонкової води.
Благословляю церкву на узгір'ї
І під горою Кобзаря сліди.
Благословляю Вишгород і села,
Вздовж берегів священного Дніпра.
Полів безкрайніх неозору велич
І мозолисті руки плугаря.
Благословляю наші світлі мрії
І право жити на своїй землі, -
Де вічно ми будуємо і сієм,
І навпіл ділим радості й жалі.
Благословляю наше сьогодення,
І тих, хто вже блаженствує в раю.
Дай, Боже, нам здоров'я і натхнення
Добро творити в рідному краю!

05.02.2008.

Зірка з неба хвостом багряним
сипала мед в долоні,
сріблом різдвяним сяяли грані,
упавши снігам на скроні.

Сиві вуса мороз стовбурчив,
стукав у кожні двері,
холодом хухав у вікна жовті -
час до Святої вечері.

Малий Ісусик кожную душу
тулить собі на груди.
Христос родився! Радуйся земле!
Радуйся Божий люде!

В тісний футляр одеж закрито скрипку тіла.
Вона тепер мовчить,чекаючи свій час.
Від хвилі почуттів душа не раз тремтіла,
Горіла, гасла й воскресала, як свіча …
* * *

Запалити сонце від своєї усмішки,
відчути тепло за холодним склом,
назустріч весні розсунути стіни,
щоб вибігти зранку і потримати небо
до тих пір, поки не прокинешся ти…

* * *

В кривому дзеркалі сльози
Холодним світлом стигне ранок.
Ховає дощ твої сліди
А вітер – голосу сопрано.
* * *

В перестуках дощу я до неба кричу,
Щоби змовкли його барабани хоч трохи
У годиннику серця секунди лічу,
Бо боюсь не почути коханої кроки.

* * *
На бенкеті щасливих снів я любов безуспішно шукав,
На бенкеті солодких слів я любов як десерт чекав,
На бенкеті бурхливих днів я серцями чужими блукав,
На бенкеті очей твоїх я кохав, я безумно кохав!!!

2010

Еротичний Нуль, тобто голий,
щось засумував... Тобто кволий.
Як не роздивляйся - ані волосини.
Еротично? Так! Та нема родини.
Одиничко! Потинако тобто.
Поцілуй у носик... Хоча ні, бо лоб то.
Все одно знайдись! Чуєш, Одиничко?
Еротично? Так! Особливо личко.
За умови "ще", тобто можна,
ти і ти дивись... Тобто кожна!
Адже всі ви тут, еротично вперті,
мрієте в обійми потай розпростерті.

А мораль така: за умов зневаги -
еротично? Так! Та нема уваги.

03.01.2011

Вона зайшла у зúму
Нечутним білим кроком,
Закутана у ніжність
Вчорашніх почуттів.
Її вела незримо
Стежина одинока
У сад, який недавно
Вишневим шалом цвів.
Ішла, немов царівна, –
Всміхаючись лукаво
До пелюсток тягнулась,
Чекаючи тепла.
А пелюстки нестримно
Додолу облітали
І холодом сніжинок
Торкалися чола.
Вона, розгарячіла,
В розхристаній надії
Отямилася раптом
Між голих верховіть,
А до стрункої шиї
Цілунком зледенілим
Мороз тягнувся вперто,
Не стримуючи хіть.
2011

За тебе хтось довго молився,
Із богом уставши до бою.
Ти, милий мій, довго молився,
Забравши мене за собою

Самотністю теплої лави,
Що все за собою зливає.
Ти знаєш, це наша держава,
Вона, як і ми, подолає

Історії вищих сюжети,
Зболілі хвороби епохи.
Ми любимо нашу планету,
Та й вас, заблукавши тут, трохи.

Життя, що вливається в жили,
Як чиїсь молитви супроти.
Ми все, що змогли поробили,
Щоби не іти на Голготу.
Lemberg---Lemberg---Lemberg---Lemberg
Полюбити того, що тобі не належало –
Віднімаючи біль в невагомому просторі.
Цілувати вночі його втомлені докори
І вертати у сни із країн поза межами.

Додавати усмішки до раю кончинності,
Випливати зі снів перегірклої радості.
І боротись за це аж до самої старості,
Не старіючи, ні, від розмов швидкоплинності.
Lemberg---Lemberg---Lemberg---Lemberg

Якраз час, щоб померти – нічого втрачати.
Просто ліг – і пішов по дорозі пізнання.
І тебе не зупинять дитяти ручата,
Чи твого чоловіка нестримне кохання…

Просто так відлетиш, як зявився у бозі.
Попідписуєш ночі маленькі конверти
І присядеш обабіч на довгій дорозі –
Всім зупинка одна під псевдонімом смерті.
Lemberg---Lemberg---Lemberg---Lemberg
Я просто пішла з нічого. Ті кажуть, що я помру.
Я ж житиму. Й плани Бога, повірте, підуть в діру.

Він каже, що мертвих лілій не любить самотній Бог.
А я дарувала крила, ліпила їх не з тривог,

А з певності про будуще, як пада додолу дим –
То тіло моє питуще - джерела усі із ним.

Я буду між ваших квітів, на струнах чернечих фраз.
Я буду тут кожне літо веселкою серед вас.

Не бійтесь дивитись в небо – очей моїх сторона.
І хмарою білий лебідь розкаже, що не сумна!
Lemberg---Lemberg---Lemberg---Lemberg
Неправда останніх стуків
На сонці-як наковальні.
Не прийдуть вже наші внуки
Признатися у коханні,

Не виростуть діти клена
І листям клястись не будуть.
Ти знаєш, що ти у мене
Останній(так кажуть люди)?
Lemberg---Lemberg---Lemberg---Lemberg
Вмирають останні бажання,
втягнувши бажання жити.
Ти віриш в моє кохання?
Ти мусиш також любити.

Бо вижити зможуть скали
І віри чіпка твердиня.
Ми , друже, завжди кохали.
В нас аури світло сині!
Lemberg---Lemberg---Lemberg---Lemberg

«А хто такі, дідусю, «москалі»?» -
Спитав в дитинстві я колись у діда,
На пасіці сиділи ми в тіні
Й дивилися як бджоли йдуть обідать.
«Хороше запитання» - дід сказав -
«Це, думаю, би варто відповісти.
Візьми, приміром, вулик. Там устав
Коли ставать, коли робить чи їсти.
Та прилітає зовсім інший рій
Й не дивиться ні на устав, ні бджоли,
А починає вішать тобі стрій,
Якого ти й знавать не знав ніколи.
І починає зразу ж тебе вчить,
Що ти, мов, все чось робиш як не в нього.
Хіба від того серце не болить,
Не хочеться прогнати його з дому?
Та він, не те що просто не іде,
Він ще й тебе прогнати з дому хоче,
Брехливо й вперто щось тобі плете,
Що вулик той - його, і прямо в очі!
Тобі аж слів вже не хватає говорить,
А він уже на всенький світ волає
Що брата, мов, по крові хтось гнітить
Й слова при тім зовсім не вибирає.

Складне то слово, внучку, я скажу.
Не думай, що вся пасіка сусіда
І справді так похожа «москалю» -
То лишень рій, що нам міша обідать!»

Я пишу про небо тибету –
Його невеселі рухи
У сльози ведуть планету,
Яку ти ночами слухав.

Твоє лицемірство , друже,
Завадить чийомусь суму.
Ти любиш її дуже
Чи так, як мене думав?
Lemberg---Lemberg---Lemberg---Lemberg
Любові він бачив мало-
Та й ту тільки в моря співах.
Коли помирала Лана,
Його пресвятая Діва,
Він сонце в пустиню кинув
І щастя спалив на дротах.
Без неї він просто гинув,
Втрачав най останній подих.
Lemberg---Lemberg---Lemberg---Lemberg

Назад у тунелі вдихів
Та факелів сонні тіні.
Я знаю, що ти приїхав,
Щоби відновить руїни.

Ідуть попідводдю криги
Старенькі крижалі сонця.
І ти прочитаєш книгу,
Де йдеться про нашу донцю.

І знову усе розмітиш,
Рятуючи моє его.
І перші зівялі квіти
Вже виросли в квіти мега.
2010

Пульсуюча непереривністю маска
Спливає у фарбу ранкової крові –
Вискакує світ у світанні по злові –
Знеможений.Але щасливий. Не казка.

І куриться дим від опалених ранок,
Життя заживає, налившися кровю.
Ти навіть не знаєш, що значить останок
Того почуття,що під серцем я ловлю…
Lemberg---Lemberg---Lemberg---Lemberg
Моє кохання. Ти за рогом
Співаєш зоряні сонети.
Все знов банально. Нові злети
І відчуття чогось п’янкого,
І квіти, зірвані на щастя,
Переливаються у осінь.
Тобі, такій щасливій досі,
Сто щасливіше бути вдасться!
Lemberg---Lemberg---Lemberg---Lemberg
Це був той Львів, що вів мене під вельон,
Що розкривав обіймами бруківок
Сліди копит, що дзвоном перший келих
Шампанського налив із дощоміром,

Що приголубив королівські шати,
Коли ми вдвох змагались у погоні,
Що научив мене колись кохати,
Щоб я з тобою була відсьогодні,

Той перший дим,що було видно з Замку,
Стеливсь під ноги рушничком хрещатим.
І гості,що прийшли нас зустрічати-
Це теж наш Львів, моя кохана Ланко…
Lemberg---Lemberg---Lemberg---Lemberg

Сяйнуло сонце, мов оскільський лин,
І вгрузло в запорошений полин.
Зоря замріла поміж тополин.

А десь за морем вітер заголив
Спіднички молодесеньких олив.
І їхні сльози потім дощик лив.

Я лину у роки далекі і відбулі,
коли ми, юнаки у давнім медресе,
бажали знань і втіх, і в пишному Стамбулі
для втишення жадань знаходили усе.

Залишилася з нас від сили половина -
беруть розгін роки, як дервіші верткі.
Когось вже не п"янять старі добірні вина,
мені ж тепер усі сп"яніння не такі.

Кочівлі час мінять, згортати час намети.
Повітрям досхочу ми дихали одним
із вітром степовим, який потужним летом
заобрійних багать гіркий приносив дим.

Колись була я груба трасовичка.
Тепер я стала схожа на людину.
Я кинула свої шкідливі звички.
Мені вже добре платять за годину.

Все в мене є. Харчів стоїть торбега.
Біде собі купила із бідою.
Але приходить іноді бентега –
Як хочеться знов бути молодою!

В осінні дні на широчезній трасі
Спинять раптово отакеееенні фури,
Й давать якомусь Льоні, Петі, Васі
На незручних мішках макулатури...

А потім по усій лісопосадці
І навіть в балці, що була навпроти,
Шукать послЯ напруженої праці
Закинуті у пристрасті колготи.

Не через мене вже ламають гальма.
Гаїшники вже б’ються не за мною.
Стоїть вже інша, наче юна пальма,
В осінні вечори над окружною.

Коли у ніч негожу і похмурну

мій попіл зсиплють у холодну урну,

коли ці очі, ноги, вуха, руки

зазнають з духом вічної розлуки,

коли їх винесуть на кладовище,

де вовкулака невситимий свище,

мені звелять, за присудом природи,

кошмарами у дім твій увіходить.

Ти знатимеш, що за тобою стежать.

Глухе сопіння чутимеш ведмеже.

Хреститимешся, підлий недовірку,

зачувши носом злу пекельну сірку,

молитися хотів би – мусиш змовчать,
бо залуна моє гарчання вовче,

точитиме хтось ікла об засови,

опівночі пугукатимуть сови,

лежатимеш – безмовна і безсила,

скоцюрблена зі страху мертва брила,

і клястимеш свою недобру вдачу,

над вухом вчувши вереск кажанячий,

зловісні очі блимнуть каганцями –

й для тебе є ще місце між мерцями!

Забудиш гульбища й нічні дебоші,

коли знесуть тебе трухляві ноші

у зимні надра темної трупарні,

де пацюки блукають нечупарні,

де буду й я твоїм, покритим струпом,

живитися напівзотлілим трупом,

тією плоттю у зелених саднах.

Вона холодна, мертва і принадна.

Лежатимем у кров'яній калюжі

однавоко самотні і байдужі.

В розправі цій, нелюдській і жорстокій,

нарешті я здобуду тишу. Спокій.

постукає вперто рукою в трухляві хиткі одвірки

той гість що ніколи не прийде що очі його дві дірки



це певне його я щоночі з постелі у мороці чую нечітко

і глохну зі страху коли на порозі танцює дрібну чечітку



утеча даремна – бо від підлоги рипкої і аж до горища

блукає кімнатами протягом і невдоволено хижо свище



на сходах терпляче сидить і з голоду ніжку гризе балясині

і пальці холодні з досади кусає облізлі мертвецькі і сині



якщо ворухнуся одразу почує і зірветься миттю на ноги

і марно просити волати чекати від когось тоді допомоги



злякаюся власного хрусту побачу зубами погризені кості

і я вже щоночі ходитиму сам до людей одиноких у гості



як роблять віддавна усі кровожерні підступні і злі душогуби

точитиму я об одвірки трухляві свої і розхитані зуби



стоятиму довго плекатиму мрії до свіжої плоті ласі

і вірші писатиму кігтем по шкірі на свіжому людському м’ясі

Земля потроху задубіла,

Як перед бійкою кулак.

Зарився в мул розгарячілий,

Немов з окропу щойно, рак.

Линяти зайцю у цю пору

Колись сам Бог, мабуть, велів,

Щоб непомітним бути зору

Людей і інших хижаків.

У стужу швендяти спокуси

Ведмідь не має і невміч

Узимку стомленій бабусі

Покинути тепленьку піч.

Дивлюся сумно я на біле

Манто на радісній сосні, -

Бо вже у грудні надоїли

Мені чомусь зимові дні.

Я сонцю дав би скільки просить,

І не забув про чайові,

За змогу з хати вийти босим

Та подрімати у траві

Отам під вишнею в садочку

Посеред літньої краси, -

Де днищем вверх чорніє бочка

І сніг всі барви погасив.

У діда ще маленьким запитав:
«Як добровільно, діду, це і примусово?»
Дід подививсь на мене, мовчки став:
«А нащо, внучку, знать тобі те слово?»
«Та, просто так» - сказав йому тоді.
«Е, просто так, такого не буває.
Бо примусово (скажу я тобі)
Коли тебе, як те теля, штовхають,
А добровільно - коли сам ідеш,
Знаєш куди, за чим, і ради чого.
Приміром: нас в союз (якщо піймеш)
Колись давно загнали примусово!
І примусово відбирали хліб,
І примусово у колгоспи пхали,
І примусово гнали у Сибір,
А добровільно ми у ліс тікали.
І там ми боронили нашу честь,
Щоби не бути баранами стадом,
Щоби не бути арештантом десь
Й під автоматом не робить «как надо».
Ми боронили ріднії краї
Від німця і тортур енкаведиста -
То добровільно йшли на смерть самі
Супроти комуністів і фашистів.
Одні від других мало чим різнять -
І ті і інші вождів восхваляють,
І світ цілий загарбати хотять,
Бо кажуть, що півсвіту їм замало.
Та то колись...А зараз що сказать,
Послухай, внуче, серце, як підкаже,
Коли щось будеш у житті рішать,
Лиш до муки ніколи не сип сажі!»

Нема вже діда. Пухом хай земля!
Нема від кого слухать мудре слово...
До мене внук сьогодні підбігав
Й питав про добровільно й примусово.

Зима холодна сива мовчазна,
Мов привид, незбагненно таємнича,
Яка самотня і сумна вона,
І холод віє від її обличчя.

Її усмішка серце огорта
Холодним трепетом печалей,
А сміх дзвіночками промерзлими луна
В небесній вишині морозних далей.

І не відтане серце крижане,
З очей сльоза не заіскриться,
Не пустить розум почуття людське
І не розтопить душу жароптиця.

2008 р.

Джульєта заснула, я поруч сиджу,
повільно ковтаю пусту темноту.
Смерть не псує коханої вроду:
то ж очі нагадують скибочки льоду,
вуста вже схололи, та все ще терпкі,
солодкі, як завше, водночас гіркі.
Цілунок останній – і присмак отрути.
З коханою поряд нелегко заснути…

2010

Я вірю в янголів – вони існують.
Я знаю: янголи… вони рятують.
Вони єдині вірять в каяття,
Прощають щиро за гріхи життя.

Вони не бачать заздрість в перемогах.
Вони тремтять у відчаю й тривогах.
Вони тяжких гріхів – одна покута,
Вони – відчутний мед в гіркій отруті.

Я вірю в янголів – вони існують.
Я знаю: янголи… завжди рятують.
Життя без них коротше за хвилину,
І світ такий – це шиз маленької людини.

2010р.

Я пишність фраз відкину в невідомість,
Скажу тобі, хоч гірко як звучить:
Мене твоя дратує несвідомість –
Тебе я не зуміла полюбить.

Я не виношу кожен жест і фразу,
Мені твої обійми втяготу,
Та не змогла сказати я відразу,
Що ти, хлопчино, полюбив не ту.

Я не для тебе, милий друже мій,
Мені ти не потрібен ні на мить…
Куди ідеш? Чекай мене! Постій!...
Без тебе теж не зможу я прожить.
2010р.

На струнах арфи кришталевий сніг,
Й від холоду мелодія зів’яла.
Кохати осінь, вітре, ти не зміг,
А от весною я, пробач, не стала.

Кохання арфа під вікном бринить,
Та сніг давно на дворі і мороз.
Любов мою згадай хоча б на мить,
Щоб просто так кохать не довелось.

А не згадаєш – прийду я у снах,
Неначе мрія – голуба, крилата.
А арфу: пронесу я по снігах -
Під вікнами твоїми буду грати.

2010р.

А знаєш: я просто щаслива,
Хоч приводу для радості нема.
Малесенька кімната мовчазлива,
Дитячі милі очі край вікна.

А знаєш: я щаслива дуже-дуже,
Хоч приводу для радості нема.
Літає сніг за вікнами над Ужем,
Вкриває землю сніжна пелена.

А знаєш ти, що просто я щаслива.
Життя здається милим тихим раєм.
Злітає сніг на землю мовчазливо,
А ще - я трішечки тебе кохаю.

Вокзал пустой… упала сигарета,
В руке былет ты держишь без обратки.
Уходишь прочь: искать былое лето,
А я в зиме люблю тебя украдкой.

Такое рэтро в двадцать первом веке.
Уходит поезд под попсы звучанье,
Кружиться снег и тает мне н веках,
А в сердце пыл несбывшихся желаний.

Но скоро Праздник в гости постучит,
Ты сам сказал, что я ещё ребёнок…
В дверях оставлю я тебе ключи,
И ты вернёшся в снежных перезвонах.

Мне Дед Мороз не нравится давно,
Но письма я всегда ему писала.
Теперь я верю: сбудется письмо –
Я в нём тебе вернуться пожелала.
P.s.я загадла тебя.
2010р.

Ты мой каприз, моя дурная похоть;
Ты только страсть, всего лишь увлеченье.
Не смей меня ты завтра утром трогать,
Моё мгновенное вчерашнее забвенье.

В любовь не веришь? Значит не наивный.
Но всё же ты влюбляйся на минуту.
Не лги жене: скажи, что изменил ей.
Дороже верности – признанье и покута.

Сегодня мы в любовь ещё играем,
Но завтра ты забудь вчерашний день.
Прийди к жене в постель с зелёным чаем,
Люби её, как собственную тень.

Но если вдруг ты вспомнишь на мгновенье
Меня, мой друг, то нежно улыбнись,
В лице жены ищи своё забвенье –
Ты был всего лишь маленький каприз.

Від ночі дотиків здригаюсь мимохіть,
Бо рук твоїх мені приснились ласки,
Мені приснились поцілунки ніжні ті,
Що їх вона отримує так часто.

Моїм ти був колись і ніжно цілував,
Що й зараз поцілунки на губах,
Але ти став чужим, кохання цвіт зів’яв,
І дотики перетворились в птах.

Її тепер цілуєш без упину,
Немов пелюстку пестиш у руках.
Вона тепер… Вона твоя дружина.
А я – лиш поцілунків альманах.



2010р.

Какого чёрта ты сюда пришёл?
Зачем ворвался в рай мой ты без стука?
И сам ты счастья в жизни не нашёл,
И я сойду с ума с тобой от скуки.

И вроде ты не виноват ни в чём:
Сама я путь свой в жизни выбираю,
Но сердце прожигаешь ты огнём
Таким холодным… Боже, умираю…

Но не могу понять я истину одну:
Кто ты такой и что в тебе нашла.
Я чувствую свою лишь в том вину,
Что я твою разгадку не нашла.