Застигло серце в бурштині,
Весь час ввижається мені:
То казка ночі, шепіт снів,
А то пе-ем кохання-спів,
Подяка, шана і коменти -
Найкращі творчості моменти.
Злилася з кріслом у екстазі
Та "Фастум" зніме біль у тазі.
Затерпло тіло у чеканні -
Чи комп зізнається в коханні?
Нехай в житті що крок аврал
Та я шукаю ІДЕАЛ!
Мужчин так мало на планеті
То пошукаю в інтернеті.
Бач, аватарка в всій красі!
Куди там бабі тій нозі?!
А в мріях... вимкнути екран,
щоб оцінили ніжки й стан...
Та в кожній шафі свій скелет,
Іду на світло, крапка, net.
22.03.2011 р.

Сняться часто знову
Вечори казкові, -
У саду вишневім співи солов'їв.
Розстеляє скатерть,
Як на свято, мати,
І до столу кличе дочку та синів.
Як світанок чиста,
Мама урочисто
Кожному в тарілку порівно кладе.
Страв її смачніше
Смакувати більше
Не виходить дітям у житті ніде.
Вітерець колише
Біля хати вишні,
Квітнуть срібні зорі в темних небесах.
Веселяться діти,
Що в вишневім цвіті,
Як в снігу зимою, мамина коса.
Мама любить пісню
І ми дружно, звісно,
Змушуємо слухать нас вже солов'їв.
Крає серце смуток,
Що у снах вернути
Зрідка удається до дитинства днів...

Не возвратить, а просто вспоминать,
Не подсладить, а горечь поглощать,
Не разлюбить, а снова ждать и ждать
И так и жить, такой земной вот ад!
Надеяться, но зная, всё-равно
Не смениться, не повернётся вновь,
Не станется, а побежит вперёд,
Останется только душевный лёд.
И не собрать осколки от судьбы,
И не соврать самой себе, увы!
И не решать. А по теченью плыть,
Брызги метать, существовать – не жить.
Это судьба, это жестокий рок,
Это она, еще один порог,
Чтоб не была жизнь словно сладкий мёд.
И чья вина? Она свое возьмёт!

2007 г.

Останній день жаркого літа
Втопа у буйстві диких снів,
Сніп із цьогорічного жита
Стоїть на покуті з віків.
І пахне в хаті свіжим хлібом,
І диха в душу благодать,
Надходить осінь, сипле світом
Надію: жити й процвітать!

2008 р.

Це місто хиже,наче зла звірюка.
Людей нема. Існують тільки маси.
У нього голос – як у ультразвука,
А запах – як в горілої пластмаси.
Воно пусте, хоч натовпи нас душать,
У ньому дощ, коли безхмарне небо.
І сірі люди, і замерзлі душі,
Яким лиш їжі, а не сонця треба.
Воно – боксер, та б”є не в бік, а в скроні.
Воно – як пес, що заражає сказом.
Тут швидко в”яне цвіт на підвіконні,
Та довго памятають всі образи.
Це місто є . На карті і на світі.
В моїй уяві – як велика рана.
І стало мені звичним моє «Сіті»,
Та рідним все ж , як не крути, не стане.

Я нікого тобі не шукала взамін.
Я нікого собі не шукала навзаєм.
Заховала себе за фортецями стін,
Так, як ми найдорожче у сейфах ховаєм.
Ти додому прийдеш, витреш піт із чола.
Покуштуєш, як дьогтю, холодного супу.
І почуєш: самотність у вікна вола,
Не здолаєш її невтихаючий рупор.
Цілуватимеш гроші та інших жінок,
Не мене, не свою, хоч вона в тебе буде.
З голови вибиватимеш сотні думок,
Наче пил, наче часточки давнього бруду.
Усвідомиш, що вже не подужаєш змін.
Що твоє самолюбство озвалось луною.
Говорити захочеш. Хоча би до стін.
Заховаєшся в них і вжахнешся собою.

В магазині чужі
(у шпарину вітрини)
молоді "без душі"
зазирають за спини.

"Підморгнуть" увійти...
За дверима - ні слова.
За подобою - ти,
лише в погляді змова.

Молоді "без душі"
не хворіють. Одначе
затаїли ножі,
а на кого - не бачать.

У повітрі, мабуть,
відчувають на здогад,
що з них щось продають...
Навіть те, що їх спогад.

І стоять "без душі",
заніміли обличчя.
Зазвичай, типажі -
на межі протиріччя.

Адже кожен герой,
що належить, отрима.
Має рацію той,
хто завжди із грошима.

І немає межі
для клієнта ні в чому.
Він вже сам без душі,
як виходить із дому.

22.03.2011

Я так хочу, щоб були почуті
З глибини всі мої молитВИ́
Щоб провини, без суду забуті
Не жадали у серці війни.

Я так хочу туди загляНУти
У те місце, де квітнуть сади
Щоби душу думками не псути
І не пити брудної води.

Хочу знати, хто править тим царством
Хто дав душу мені, дав ім"я.
Хто отрутою був, хто лікарством
Хто дозволив писати життя.

Я б стала перед ним на коліна,
Я заплакала б наче дитя
І сказала "Прости мене грішну ,
Тобі вічність, мені забуття!"

Колись були діти. Тепер - тамагочі.
Пластилінові душі, пінопластові очі.

Гаджети стали органом тіла,
Ми забули де право, ми забули де ліво.

Візерунок на шкірі замінив целулоїд,
Лише ззовні людина, по суті - андроїд.

Особистість підмінює профіль в мережі,
Релігія мас - споживання без межі.

Копрофаги піару рекламних бюджетів,
Біжимо лабіринтом штучних сюжетів.


2011 р.

Ми зробили життя монотонним,
чорно-білим, буденним, гірким…
Нам ще вчитись і вчитись – до скону,
щоб розгледіти, хто з нас є ким.
І ковтати ще слину і з глини
Ще ліпити фігурки і сни,
щоб розгледіти поруч людину,
у якій ні вини, ні війни…
І горіти, чи перегорати
в нескінченності наших розмов.
І каратись іще і карати,
щоб збагнути найвище – любов.

Этот город забрал самых лучших друзей,
Словно прах, растоптал наши лучшие чувства.
Умножение смерти превратилось в искусство.
Снится мертвый Парис и сбежавший Эней.
Тихо плачут, качая колыбели детей,
Жены наших врагов, так похоже на наших.
Бесконечность осады нас делает старше:
Стал угрюмым Ахилл и седым Одиссей.
Нам вернуться с войны, чтоб терзаться собой
И бояться ночей с их кошмарными снами,
Где проклятья Эринний, где кровавы труды.
Истомившись великою славой земной,
Пред суровыми мы преклонимся богами
И попросим напиться из Стикса воды.

Я в цім житті лише сіренька тінь.
Не для цієї створена епохи,
Я не з майбутніх, знаю, поколінь,
Моя душа залишилась без плоті.

Не йду я в ногу зі своїм творцем,
Бо зупиняюся на кожнім кроці.
Продажний світ затримує мене,
Й долати вічність далі я не в змозі.

І от стою на чорнім вівтарі,
Де Щось мене нав’язливо колише.
І в спину дише молодість мені,
А в голові повісилася тиша…

Я залишаю в спокої серця,
Що поросли від жадібності мохом.
Бо це вже більше доля не моя,
Бо я давно за межами епохи…

Найбільший страх - це страх перед собою.
Нема звитяжців у такім двобою,
Коли ти сам собі суддя і кат.
Біль, завданий собі, болить стократ.

Війна світів - війна з самим собою,
Коли бажання серце рвуть до бою
Й не знаєш: під щитом чи на щиті
І нездоланні істини прості...

я постарів ще на одного зуба
по нім до ями спустяться літа
і покладе оця маленька згуба
щемливий доторк болю на уста

щока похило зморщечкою в’ється
в проломи муру з білих кісточок
тихенька гавань там для оселедця
горіх туди лісковий ні на крок

у щітки менше стало друзів милих
злякала шустру пустота німа
а що коли поближче до могили
повикорчовує пеньки зима?

мене й тоді мій усміх не покине
як порожніючи зів’яне рот
в такому навіть стані у людини
нема для поцілунку перешкод


21.03.11.

Реве вітер диким звірем
Дуби нагинає,
Піднімає в морі хвилі,
Піною кидає.
Пролітала зграя чайок,
А одна відстала,
Скиглить, плаче одиноко
Чом зграя не взяла.
Ой не плач же чаєнятко
Вітру не жахайся,
Мине вітер, втихнуть хвилі,
Тоді й підімайся.
Роспростаєш свої крила,
У небо знесешся,
Наздоженеш свою зграю,
В проводі озвешся.
І почують тебе чайки,
Ті що залишили,
За тобою в світ полинуть,
Їм додаси сили.
Бо, як проводу немає
І нема дороги,
Будуть зграями літати
На чужі пороги.
Ой летіло чаєнятко
Та вже й орлом стало,
Втихнув вітер, піна зникла
Домівка вітала.

‘’’’’’’’’’’’’’’’----------‘’’’’’’’’’’’’’’’’
Ось таке то, добрі люди,
Буває у світі,
На кого кидають камнем,
Буде володіти.
Й не похилиться калина
Цвістиме горячо
Вітер хмари порозгонить
Людство стане зряче.

Липне ніч метеликом до скла.
Липне сумнів холодом до віри.
Часом я шкодую, що не зла,
І з любов’ю перебрала міру.
Зависає місяць у вікні,
Отакий плафон мого безсоння.
Я тобі не говорила «ні»
І наврядчи «так» скажу сьогодні.
Липне ніч. І мислі – до душі,
нібито метелики – до світла.
Зрештою, лишилися вірші,
відео. Тебе нема у титлах.

І степ у лагіднім прозорі,
і синь у крапельці малій,
і тихі води, ясні зорі
живуть в поезії моїй.

І ти, солодка моя муко,
любове вічно молода,
і хміль стрічань,
і біль розлуки
з рядка мого не випада.

І будуть в нім завжди,
допоки
мене триматиме земля...
А що рокИ?
Вони лиш рОки
і для поезії - рілля.

Так давно не кохав...
уже тисячу літ
я тримаю у собі бажання.
в день такий розцвітає мій хліб на вікні
і мій кіт мастурбує у ванні...

Безмовності моїх осінніх днів
нема рятунку - гра була не чесна.
Ви вигоріли травами в мені
і почалась моя дорога хресна.

В гірких долонях пізніх хризантем
ані краплини сміху, ні сльозини.
Ви повернулись і пішли дощем,
тужливо, мов на поклик журавлиний.

Мені зосталась осені жура, -
димами розіп’ятою над світом…
Така безмовність в серці, а пора
уже весняним розпускатись квітам.

Зітханнями злої троянди
Мій жовтень минав навесні.
Я стала в туман на веранді
Й примерзла до мрії в вікні.

Лещатами вбили повітря
В легенях моїх сірі дні.
Так колеться біла троянда
В цей жовтень чомусь навесні...





2011

Всього і треба, що вдивитись,– боже мій,
Всього і справи, що уважно придивитись,–
І вже не підеш, і нікуди вже не дітись
Від цих очей у їх раптовій глибині.

Всього і треба, що вчитатись,– боже мій,
Всього і справи – зачекати над рядками –
Не відштовхнути нетерплячими руками,
Перечитати їх іще, і ще, і ще.

Мені шкода ще не впізнáного рядка,
І все ж рядку судилось з часом прочитатись,
Перечитатись знов і в часі вкарбуватись,
І все його навік залишиться із ним.

Але не очі – вони підуть назавжди,
Як невідомий світ, що так і не відкрили,
Як невідомий Рим, що так і не відрили,
І не відрити вже, і в цьому суть біди.

Але мені і вас шкода, шкода і вас,
Що шанували суєту, все поспішали,
Не знаючи, чого себе ви позбавляли,
І не дізнаєтесь, і в цьому вся печаль.

Втім, я вам не суддя. Я жив, як всі жили.
Спочатку слово безроздільно було правим,
А справа була потім, потім була справа,
І в цьому справа вся, і в цьому вся печаль.

Тим і скрутніший стан моїх останніх справ –
Поки вважав, що я суддя, в пророки мітив,
Які скарби я під ногами не помітив,
Які сузір’я в небесах не розпізнав!

2010

*
Еротична фантасмагорія,-
поцілунків примхлива ніч.
Я в тобі.
Поглинає полумя
з диким зойком, -
химерна річ.

Чоловіча поезія втілення
у жіноче єство
добра.
Все повторюється у вимірі
підвіконня,
підлоги,
бра.

- Чи знаєш, що ти людина?
Питаєш кожного з нас.
Усмішка, очі - єдині,
Допоки вогонь не погас.

-Чи знаєш, що ти людина?-
Запитуєш цілий світ.
Твій був на землі єдиний
Високих думок політ.

І випливають з дитинства
Казками минулих днів
"Лебеді материнства"
Сонети щемливих слів.

Щоб вірно могли ми знати,
З дитячих вирісши літ,
Що можна в житті вибирати,
А що - вибирати не слід.

Моцарта у самозабутті
Перайя в Єрусалимі грає.
Повіки зачиняю. Завмираю...
Ну, як пасажі словами передати,
Що то злітають в незбагненну вись,
То жайвором спадають вниз
І змушують радіть чи сумувати?
І раптом в мороці немовби бачу:
Моцарт схилився на рояль і плаче,
Вдивляючись в залу принишклу
І не стидається сліз анітрішки:
Чи то у захваті од гри Перайї,
Чи, може, жаль морозом пробирає,
Що не судилося, як він того хотів,
Мать піаніста й слухачів таких.

Я граю свою роль
Без емоційно , бездоганно.
Вода переді мною чи вогонь -
Пройду ходьбою елегантно.

Життя - театр:
Істина для нас.
Я після кожного удару
Ніколи не обернуся назад.

Слова до скромності прості.
Я ними володію вправно.
Як мить,для вічності всі ми.
А нам всього є завжди мало.

Як легко образи міняти.
Рахунку їм давно нема.
Лахміття на тобі чи шати,
Ти роль дограти маєш до кінця!

Ген дзвін
з-за гори
день гойдáє:
– Гóйда-да!
Життя –
не біда:
крýтить-вéртить в каруселі
від колиски до постéлі
і до смертного одрá.

Гей! Дзвін
з-за гори
день колише:
– Гóйда-да!
Рано-рано
череда
дзвоники гойдáє,
дзвони розсипає
попід ноги нам,
поміж ягоди,
ягоди-афúни –
пíдемо за ними,
назбираєм дзвону,
принесем додому:
бабі й дідові,
мамі й татові,
сестрі й братові, –
стане всім!
Бог із ними –
Бог із ним!

Ген дзвін
з-за гори
день гойдáє:
Гóйда-да,
гóйда-гóйда-гóйда-дá!

2011

Щиро вітаю колег з ДНЕМ ПОЕЗІЇ!!!


Выхожу один я на дорогу...
М.Ю.Лєрмонтов

Я теж один виходив на дорогу
У темну ніч. Туманом витий шлях.
Молився серцем янголам і Богу,
Благаючи, переповісти, як
Знайти себе між усіма у світі,
І бачив, як шепочуться зірки.

Я їх питав, чому мені так сумно?
Чи з туги, чи з обдурених надій?
А вітер монотонно і бездумно
Навіював повітряний навій.
Манив у невідому невідомість
І не питав мене моїх бажань.

А я бажав любові і свободи,
Кохання, не розтоптаного в бруд.
Та чорноризі каламутні води
Заплутали украй сліпий маршрут.
Стежки писали кроки у безвихідь,
Й вела безвихідь кожна у ніщо.

Я з відчаю хотів навік заснути…
Та, все-таки, то надто крайня путь.
Бо ж у житті є ще щось крім отрути,
Чого ані спалити, ні забуть…
Один уніч, лишень душа малює
Малюнок про надію на життя...

1995-2011

На вечернем морозе, на пьяном январском вокзале,
где к полночной платформе вчера подкатил новый год,
пляшут синие люди, у них синяки под глазами,
да наряд милицейский казацкие песни поет.

Я стою обалдевший среди разливного веселья,
и твоя на губах несозревшая юность горчит,
голосую такси, и ко мне приезжает Емеля,
и увозит меня на дымящей от счастья печи.

А твой поезд идет по заснеженной стылой равнине,
в черноте заоконной ни звездочек, ни огоньков.
Посмотри на ладошку и в переплетениях линий
ты увидишь меня посреди бесконечных снегов.

От судьбы убегать - все равно, что юлить перед Богом,
ты заснешь тяжело, но под утро увидишь во сне,
что я мчусь на печи за тобой по железной дороге,
только искры летят и с шипением падают в снег.

Розкажи мені про воду,
Я вже далі якось сам.
Із обіймів у облогу –
Полюблюсь усім морям.

Вщент розбий мою особу,
Я вже далі якось сам.
Візьму сили у природи,
А себе віддам стежкам.

Опиши мою хворобу,
Я вже далі якось сам.
Знову ряса поверх роби,
Кіптява душі – ночам.

Покажи мій шлях додому...
Я вже далі якось сам.
Мрій боюсь, а не прокльонів –
Мрії зрадять з небесами.


15.01.2011.

Зафарбую колір очей
в жовте.
Хай…
Ця річка тече
в небо.
…Голос твій обпече –
й змовкне.
Голос твій. Край ночей
я піду за ним…

Прихилю
тобі до плечей
біль свій.
Знаю.
Він звідтіль – з глибини,
що без краю…
Може, там, по той бік,
/ раю /
край ночей,
я знайду себе .


1999

Чай – не чорний
і не зелений,
без більш-менш приємного
кольору, смАку і запаху –
зате з чаїнками...
Чаїним голосом
чоловік,
чоло задерши,
кигиче в стелю:
– Чаю! Хочу чаю!
А немає!
Нема й не буде.
Хоча й… –
живуть же люди!
А мені –
чи не простіше
вмерти?
Наперед
запечатати душу в конверт – і
надіслати
до запитання:
ану ж хтось шукає
живої душі?..
Час від часу
заходьте на пошту...

2004

Ефект статичного тертя в житті моєму -
Порив довести почуття, як теорему.
Від жовтня, чи від самоти такі кульбіти.
Цнотливе "Ви" колючим "ти" не замінити.
Перенапруження мереж в вікні крапчастім.
Ти просто зайве забереш, що звали щастям.

І буде порожньо мені і легко-легко.
У ледь прочиненім вікні - не мій лелека
Переклює усі крапки на друзки й коми.
Не помираю. Навпаки. Іду додому.

Умань 2011

* * *
Упрятавшимся в лоно фонаря, –
Где твой фитиль охватываю я,
Тобой разносклоняемое пламя, –
Какого же имения желать,
Когда на свет слетелась благодать
И сумрак расступается над нами.

Так, часть – до целого и пол – до полноты
Довоплощаешь, проникая, ты,
И бегство упраздняется по мере
Прибежища, налившегося в нем,
Пока не в схватке с нашим веществом
Отравленное вещество потери.

А нежность – даже посреди огней –
Влажна и обступает тем тесней
Ковчег фонарный, что иной неведом.
Он сам себе голубка и причал,
Его, как жизнь, никто не выбирал,
И никому не увязаться следом.

2011

Уже ні з радістю, ні з болем
Кохати більш не маю сил.
Немов вітряк старий край поля,
Я ще стою, але без крил.
Безсилий вічність зупинити
І скинуть літ із пліч тягар, -
Знаходжу мужність просто жити,
Недуг тримаючи удар.
Дивлюсь, в кулак зібравши волю,
Як мій тьмяніє небосхил.
Уже ні з радістю, ні з болем
Кохати більш не маю сил…

28.02.09.

Подаруй мені сонця краплину,
Усміхнися до мене хоч раз,
Я воскресну і в небо полину,
Розкую заморожений час.

І пол’ються дощі теплозорі,
Зросять землю, нап’ються поля
І в цей день у небесному сяйві
Загориться надія моя.

Знов засвітеться щастя любови,
Заясняться зірки в небесах,
І зіллються в палкому коханні
Дві душі, як було й в початках.

Зачем тебя всегда прощаю?
Зачем люблю тебя? Не знаю!
Ведь может просто все забыть?
Уйти на дно, и разлюбить…
О нет, тогда горящий свет, ночная тьма
мне не нужна!
Не нужен ветер, небо, звезды
Забыть тебя уже мне поздно
Хоть разум просит – прекрати
Но сердце хочет лишь любви!
Не страшен день
Не страшен год
Любовь не сон
Ведь сон пройдёт и лишь оставит за собой
Простую тень, и хоть порой
Бывает, всё манит-манит за собой
Но день прейдет
и он умрёт!
Любовь – навеки лишь одна!
И пусть бывает холодна
Но навсегда!
Она со мной!
Она согреет и зимой
Чтоб жить любя
Одну тебя.

Забути все. Я їду до Варшави...

Втікаю, хоч від себе не втечеш...
Я випила з тобою чашку кави...

Чи ти мене хоч словом спом'янеш?


Забути все. Ця магія вагонів...

Забуті сни осиротілих веж...
Я залишила всі слова "на потім"...

Хоч ти, мабуть, їх зовсім не приймеш.


Забути все. Зникаю без прощання.

Та душу від очей не вберегти...
Мій світ от-от балансував на грані...

А ти і потім в сни мене візьмеш?


Забути все. Лиш віра в кілометри

Вела мене повз тисячі мереж,
Які єднали відстані із вітром...

Чи ти колись мій номер набереш?


Згадати все. Емоції... Вокзали...

У мене тоді мову відняло...
Та я себе у тебе не забрала...

Один дзвінок лише:
"Що це було..?"

21.03.11 00.47

Які ж світи нам снилися казкові!
Сьогодні вперше Останній дзвінок.
Ми не забудем ці перші основи
Життя. Нам до юності - крок.
Такими дорослими стали зненацька...
Росли ж і мужніли поволі.
Ми обіцяєм, що матимем Щастя,
Що веселкову сотворимо долю!
Усі сподівання і мрії - здійсненні!
Наш політ досягне висоти!
А життя - така річ незбагненна.
Якщо йдеш - то досягнеш мети!

Ми ростили найкращі квіти,
Позбирали в любові букет.
"МИ ВАС ЛЮБИМО!!!" - ваші діти.
"МИ ВАС ЛЮБИМО!!!" - це не секрет!
На лінійці урочистій. Рівно
Стоїть наш дев'ятий клас...
Не плачте, Тамаро Григорівно!
Ми розумієм Вас...

09.02.11 22:25

Без тебе не обхОдились ніяк.
Ти в кожній хаті є ще дотепер.
Ти – символ молодості нашої – ГРАНЧаК –
«совкової» естетики шедевр.
ЛилИ газ-воду «автомати» в гранчаки.
І ними ж пИли з бочок хлібний квас…
І пиво, й самогон, і «шмурдякИ»…
Й морЯ горілки влито ними в нас.
Тепер є келихи, фужери і чаркИ
шикарних форм із дорогого скла.
Та не нап’єшся за копійку вже води.
Нема й «казьонки» вже за «три - шістдесят два».
А чи не ностальгую я бува?
Чи не шукаю виправдань «совкУ»?
Та ні!
Всі вище сказані слова –
це просто моя ода гранчаку.

Коли спадають сумерки вечірні,
А день останній промінь посила,
Думками лину в простори осінні
І згадую твої пестливії слова.

Ти обіцяв повіки не забути,
Любити так, як ще нікого не любив.
Я вірила, пила слова отрути,
Щастям впивалася, навколо світ горів.

Ставало горяче від дотику кохання,
В твоїх обіймах зупинявся час,
Чому ж лишилась пісня ця осіння
Лиш згадкою, що роз’єднала нас.

Він ворушить кігтиком,
Він ворушить пальчиком,
На підлозі віхтики
Хутра домов’ячого.

Он для нього бризкальця,
Он для нього брязкальця,
А він хоче пальцями
У шпалері шкрябаться.

Все ковтає, плямкає
Сливами-маслинами.
На скатерці плямки є
І плоди обслинені.

Заїдає кетями.
Хлипнуть п’ятки гордими
Теплими шкарпетями,
Сонною свободою.

Глиняна іграшка - полив'яний пищик.
Півник маленький, а дзвінко як свище!
Дрантя до дрантя - й гуртом до ганчірника.
Ось воно - щастя! - в півнику, в півнику!
Навперемінки обмацуєм, свищемо.
З ним і на вулиці, і на горищі з ним.
Шаблю забуто, прострелену каску.
Пищавку ж маємо - глиняну казку!
Літ повоєнних болісна згадка.
Пищик облізлий для сина - загадка.
Іграшок в нього - півмагазину:
Є три конструктори, м'яч і дрезина,
Справжня гармонь і маленький автобус.
Є в мого сина і дзвоник, і глобус...
Як йому нині мене зрозуміти?
Інше дитинство - інші і діти.
Півник полив'яний....
Ринкова площа.
Іграшок - море.
А ця - найдорожча!

Небо заковане в грати,
Небо сидить у тюрмі…
Хочеться небу кохати
Зорі-зірниці ясні.

Небо, позбавлене волі,
Згадує небо хмари.
Та у важкій його долі
Лише існують нари…

Прошу! Зупинися, поете!
Це ж ти у тюрмі сидиш.
Небо ж буде осявати
Афіни, Київ, Париж…

Ніч…
Місяць плаче зі мною.
Туляться зорі аж до землі.
Лише ставок
Пахне спрагло водою,
А сум лебединий
Згорає, мов свічка…
Ніч ношу коромислом,
Наче воду з криниці…
Хоча в полі вже сіно
Зібрали в копиці.
Знов тікає мій сон,
Аж до самого рання
І уже на губах
Кам’яніє мовчання…
У пориві душа
До родинного дому,
Наче відлуння
Затухлого грому
Серед широких
Карпатських долин,
А тиша цвіте,
Мов полин…
Камінь сохне
Під мокрою тінню,
І синіє наяда,
Мов губи.
А слова
Загорілись в корінню,
Й на хрести
Поламалися дуби…
Та мені – знову шлях,
Знов дорога далека,
Наче бій на шаблях,
Наче в злеті лелека…
І сонця крик, –
Мов візантійські співи…
А дзвони навпіл
Розрубують небо.
Та інколи й очі
Вдивляються ще раз
Самі у себе…
Самі у себе…

А я, мамо, іншим
Ніколи не стану,
Допоки у небі
Летять журавлі,
Допоки з Іраку
Чи Афганістану
Не вернуться діти,
Вкраїно, твої!
Вже досить страждати
Й світами блукати
У пошуках істини
А чи брехні?
Пора, мабуть, рідна
Вкраїнонько – мати,
Вертатись до рідного
Дому мені?..
А вдома, а вдома
Журитись не треба.
Додому ведуть
Візерунки доріг.
Наш дім осявається
Променем неба,
Коли ти ступаєш
На рідний поріг…

Вуста пошерхлі – не для поцілунків,
Бо шерхнуть не для любощів уста!
Не треба правді шаблі й обладунків,
Хай буде правда щира, то й свята.

І не вишневі – висохлі і спраглі,
Потріскані, що в бездощів’я шлях, –
Такі вуста-бо окриляють правду,
Як небокраї окриляє птах.

А то понавигадували німбів,
Лише лукаве мавши на устах.
Як дуже спраглі вустоньки потрібні!
Як треба правда, щира і свята!

2011

Перше побачення - пізній пригірклий полин.
Пахло примарливо присмаком пінного поля .
Поночі пам'ять покличе , прилине поволі.
Північ покличе примарливий пам’яті плин .

Пінна пилюка – прихована правда пригод.
Перепливе , перетліє ,прозоро-прикута.
Пісня поверне ,приплутає плетені пута.
Перечекай , потерпи перетлінь перешкод.

Просто пробач – пересипеться пил павутин.
Пауза пристрасті, постріл, полин поцілунку.
Переболить , пережевріє пам’яті плин…
Пізня принада приходить, питає притулку…
2006 рік

Мій скіфський царю, Ви ще юні для меча,
Та він для Вас, можливо, стане Богом.
І час уже збиратися в дорогу.
Знімаю руку з Вашого плеча.

Мій скіфський царю. Буде так лише.
Я знаю, Вам колись вернутись треба.
Серед трави Тавриди стебел
Сховались плями золотих мишей.

Мій скіфський царю, серце – сам одчай.
І знов степи, і знов нові походи.
Біда йде амазонкою зі Сходу.
І тихим золотом тече моя печаль…

***
Тато сказав:
Настає весна. Скоро сніги зійдуть.
Мама сказала:
Так, котики вже цвітуть.
Я подививсь на свого Тимоша –
шерстка у нього така ж як була,
жодної квіточки, бруньки нема.
Що це дорослі говорять? Дива...
Коли ж я надворі гуляв,
крадькома
усіх котів обдивився –
дарма,
навіть бруньок на них ще нема.
Мабудь, до нас забарилась весна...

Ох, та коли вже вона прийде
і я побачу як Тиміш розцвіте.
*

На старому пергаменті свОго лиця
я намалюю собі вуста:
виберу барву брунатну,
ту,
що у нас її досі з звичкою
називають коричневою.
А відтак
додам
(домалюю) ще:
чорним кольором - брови і очі,
червоним - щоки, рудим - волосся,
так,
щоб навіть мені здалося,
ніби все це насправді у мене є.
А словами я
намалюю собі життя -
таке простісіньке,
щоб усі повірили,
навіть я! -
ніби воно, те життя,
теж насправді моє -
так само,
як очі, щоки,
волосся, вуста...
І станеться все це -
я все це утну! -
тільки тому,
що ніколи не зможу
вже змалювати -
порятувати -
(бодай в уяві!) -
ніякими
в світі фарбами,
словами, ділами,
ні навіть життям -
чи життями! -
Ту,
котрої вже ніби й нема:
Україну!..