Усе добігало кінця. Нелогічного, та
натомлене слово здалося в полон і зніміло.
Ти глянув на мене, не вбивчо, як мав би, а мило,
аж серце сховалось у п’яти.
Думок нагота
соромилась погляду. Звісно, ворожі слова
білизною чорною знову мережили килим.
За вікнами вечір на місяць по-вовчому скімлив.
Ти був неправий, нелогічний…
Але цілував…
08.02.11

Ніч сипала зірки - цвіло небесне сито,
І тиші оксамит гойдав і огортав.
Нас виморила ніч, нестримна і несита,
В обіймах палахких поміж холодних трав.

Десь ласку схриплих слів розкочували роси,
І ніжність протекла надією у сон.
І з наших уст пили духмяність абрикоси,
І гупали серця шалено в унісон.

А жар горів, горів! Не перетлів на попіл,
Хоч вистигала ніч, зрідніла і п'янка.
Чинили сліпо ми розлукам першим опір -
Любов тримала нас, жагуча і стрімка...

Холоди. Цілує вітер
цвіт померзлий на черешні,
залягла і причаїлась
спантеличена трава,
як зігрітись, щоб зустріти
в повну силу день прийдешній,
бо ця хуга в душу в'їлась,
і ніяк не розтава.

Думи падають за обрій
сподівань, надій пекучих
у чеканні світлодива,
у бажанні розбудить
цю дрімаючу жадобу,
що ніяк теплом не влучить
цю весну швидку й мінливу-
найдивнішу солод-мить.

Та минає трепет мрії,
розчиняється в скупому
в цім байдужім розмаїтті,
і щеза мов цвітопад
на черешні приболілій
біля батьківського дому,
залишаючи в цім світі
весь трагізм земних принад.

Я чую співоче відлуння дівоче,
струнке милозвучне в щедрівці у пісні,
у кожному слові, у мові-пророче
веселе, сумне,жартівливе,колюче,
велике і горде, мов лорди
серед мішанини оголених звуків,
оголених тіл, що трясуться у муках,
щоб вичавить звуки стандартні і сірі,
мов днина, мов сіра осіння хмарина
слизьким зморосить, і зникає за мить.
А слово співуче-дзвінке, милозвучне,
мов промінь крізь хмари,
народного витвору чари,
хвилює довкілля широке і вільне
у русі, в мелодії, в мові співзвучне,
ліричне і влучне, живе і велике
на сірому тлі того, що пищить і волає і імлі
оголеним словом,оголеним звуком,
оголеним чимось, що заламує руки
чи з радості,а чи з розпуки,
й волає мелодію бідну і голу,
вважаючи соло зірковим.
Я чую співоче відлуння дівоче,
струнке милозвучне в мелодії, в слові,
у мові, на крилах пісенних,
створивши клавіри лунає велично,
піднявшись над сірим.

Я тихо плакала, не колись...
Я стала сильною, не тепер...
Я не промовила : «Схаменись»
Коли при виході він завмер.
Я не кричала: «Спинись! Прости!»
Не проклинала його слідів,
Я дала, мовчки, змогу піти,
Без зайвих слів... так, як він хотів.
Я не пустила скупу сльозу,
Що так просилась скотитись з віч.
Як видаляють болючий зуб,
Із кров’ю, вирвала, навсебіч.
Запломбувала гидкий дефект
Тромбом байдужості, кам’яним.
Напевно кращим би був ефект,
Коли б цей камінь пустила за ним.

08.02.2011р.

Господь створив нас на цей світ,
Щоб ми жили, раділи, царювали
І дав один єдиний заповіт:
Гармонії струну щоб не урвали.

Тут все для нас: земля, повітря,
Птахи, тварини і жива вода.
Нам тільки треба щиро і привітно
Любити все — ось істина проста.

Тоді кожна комашка і кожен листочок
Усі сили, що мають, тобі віддадуть.
І галявина з трав, й невеликий гайочок
Це є рідний твій дім. Я прошу — не забуть!

Ти згадай як приємно тобі серед квітів,
На природі, у лузі, на річці, між трав
Ти ж у енергії крилате розмаїття
У мить ту неповторну закохавсь.

Бо ти відчув гармонію стихій
Серденько твоє тьохнуло інакше
І сотні повсякденних дій
Не зроблять твій настрій більш кращим.

Тут рідна стихія, домівка — це рай
Тут ти про все на світі забуваєш.
Думками линеш ген за небокрай,
А на душі ти святість відчуваєш.

2010 р.

Пакує майстриня у творчий від’їзд
Художнє приладдя потроху,
Від золота вимиті пензлі беріз
На сонці похилому сохнуть,

Палітра загорнута в сивий туман
До пагорків лисих підперта.
Овіяний мрякою зораний лан
За панною тужить відверто.

Вона ж йому перша торкалась стебла
Достиглим мазком позолоти
Коли ще лунала відмова села:
- Іди собі жінко! Чого ти?

І ось вона кидає в торбу вітрів
Полотна блакитно – прозорі,
Бо знає, що хтось, десь також би хотів
Пізнати красу її творів.

2011

і котяться яблука...
в променях спікся туман...
німує дор́ога,
і черви вже точать хвилини...

спіткаються л́уни,
і стиснувши світ обома
втискаєш у мозок
безмежність щербатого плину...

і кліпає злива
на сльози зчиїхось очей
і щирість прозоріє,
в яблуках - з́ернята-дзвони...

а жити смачніше,
коли воно дійсно ПЕЧЕ
й коли на межі
опускається небо в долоню...

17.11.09

І нічого вже втрачати,
лиш тінь самотності сіру.
Але, якщо хочеш знати, -
пробачивши, знов повірю.

Хіба хтось картає сонце
за те, що воно, яскраве,
узимку розбивши серце,
надовго кудись зникає?

Та щиро радіють люди,
коли знов його стрічають.
Я з тих, хто один раз любить
і решту життя - прощає...

1999

чи не здалося - ти таки самотній.
серед людей і поміж диких трав
шукав мій голос, так і не спіткав.
а може не впізнав - подібних сотні.

ночіє. постели ряднину тиші.
скорися втомі, свічку загаси.
а я прийду до миготливих снив,
заколисати твій неспокій. лишу

зорю на згадку, невиразний смуток.
і обійму лиш подумки – прости,
пощо тобі мій голос – він простий,
а ти шукаєш полум’я від рути.

Запліснявілий лютий,
Заліплений снігами,
Розбурханий, роздутий
Зимовими вітрами,
Нервує і лютує -
Продовжує війну.
Та, задарма, - блефує,-
Бо чути вже Весну:
Дзвенять її потоки,
Від руху тане сніг.
Лавиносхожі кроки
Її приносять біг.
Тепла весняні руки
Долають холод-штам,
Тому нервовий лютий -
Кінець зимових драм.

Скрипаль... холодні пальці... а тепла?..
Намріяв зорі, викресані звуком.
Морозна тиша, сиводимна мла
У френзлях подихів чомусь не гріють руки.

І губиш Всесвіт в напнутості струн
За крок... за крик... до зриву... до Нірвани.
Ковтками - небо, й хороводи лун -
І вже тебе спива повітря п'яне...

Над головою трісне небо... і тепер
гадають - скалок криги наковтався.
Струмує музика із пальце-небо-сфер
Та мій скрипаль чомусь у ніч подався...

28.01.2010

Полегкість думок
виринає нізвідки
здається минає
усяка потреба
присутності тіла
у якості свідка
мандрівки у небо…

Прочитані ночі
сполохані круки
тумани омани
насіяли в воду
заплющені очі
розхристані руки
лишились на фото…


18.07.2009

Час зустрічей і час кохання -
Все має місце у твоїм житті,
Одвічні мрії й вічні сподівання,
Що завжди поряд: нині й в майбутті.

В житті повинні ми всього відчути:
Кохання, радість, сум і небуття.
Покинути когось, а чи самотнім бути,
Й ніщо не вдієш,бо таке життя.

Нічого ми не здатні спланувати,
Бо вже буде лиш так, як має бути.
І,все-таки, не можна лиш чекати,
А рухатись під ритм життя й відчути

Кожну годину і хвилину, мить -
Навіщо це дано тобі прожити?
Бо лиш оглянешся - життя вже
пробіжить
І починаєш ти за ним тужити.

Проблеми, щастя, сльози і любов,
Як хочеться це все нам повернути.
Та не судилось нам вернутись знов
Туди, де інші вже повинні бути...

2009 р.

Відчуваю свою безсилість
Перед цілим рядом подій.
Та чому, ну скажи на милість,
Я ось тут не твоя, ти не мій?
Чому десь загубились в прост́орі
Наші душі, які не сплелись?
Ми з тобою заново хворі…
Та чи вилікуємось колись?

Відчуваю свою безпорадність
Там, де знаю, є інші (кращі?).
Не показуй свою невблаганність,
Покараєш мене за нізащо.
Та чи щирість моя – не дурість?
Кажеш ні, це моя відвага.
Але я відчуваю не мужність,
А лиш тільки одну (не) звитягу.

09.12.2010

Гудуть твої дзвони, Андрію,
в німотних думках
І глушать в проталинах ночі
розхристане скерцо.
І досі твій пензель у наших
невмілих руках
Малює ікони на стінах земних -
там, де серце.

І я сповідаю ключі
до закритих дверей,
Прибрамний поет, прокажений,
я вгадую сонце
У кожній калюжі
і тихо впускаю дітей
В хоральний відсвіт,
де ми всі і світліші, і тонші.

А десь від землі на вершечок
чужі письмена
Вкарбовують в пам'ять,
що правда гірка і нужденна,
Що я – тільки прах на дорозі,
я – глина земна.
І ти над мольбертом моїм
помолися за мене.

Ми з тобою вдвох,
наче промені -
сонцем зіткані,
днем натомлені.

Днем натомлені,
розігрітими
диво барвами -
чудо-квітами.

Чудо-квітами,
бджіл оселями,
намальовані
паралелями.

Паралелями
та між буйних трав,
та у зелен-снах,
там де вітер спав.

Там де вітер спав
колисаночки
жайвір розливав
з рання-ранечку.

З рання-ранечку
та й до присмерку
допивали хміль
літа присмаку.

2011

А можна до тебе у гості на чай?
Прийду із цукерками! Воду зігріла?
Я вже за дверима! Давай! Зустрічай!
Скажи, що чекала, подруженька мила!

І що нам та відстань, морози, вітри?
І що нам той час? Він летить, мов
скажений!
Розказуй, подружко, і сльозі зітри!
Яка ж я щаслива, що ти є у мене!

На примхи мої, я прошу, не зважай!
І знай, що люблю тебе, скільки є сили!
Чекаю до себе у гості на чай!
Біжу відкривати! Вода закипіла!

Ты просишь любви, яко хлеба и яко питья
На синих просторах, на звонких ветрах бытия,
На радостном празднике зимнего солнцестоянья,
Но медленно, медленно падает снег подаянья
В ладонь, обращённую к небу, и тает на ней.
Что просишь участья, любви и продления дней
Для плоти порочной, покрытой постыдной одеждой,
Ты, путник, стоящий на этой равнине безбрежной –
На белой земле? И не просишь тепла для души?..
Продать ты хотел лицемерам талант за гроши
И стать, как они, во свидетельство их, лжепророком –
И славу стяжать по заснеженным санным дорогам,
По тёмным презренным домам - по обителям зла,
Но совесть восстала твоя против лжеремесла
Глухих ублажать красотою изящного слова.
Тебе обещали почётную роль крысолова –
Вести за собой одураченных флейтою крыс,
Слепых и покорных, к обрыву и сбрасывать вниз.
Дурное сообщество нравы твои развратило.
Во мгле пребывавший, пройдя через это горнило, -
Ты вышел на свет, но опять пребываешь во мгле, -
Бредёшь в никуда по завьюженной этой земле…
Что просишь прощенья, а сердцем неймёшь покаянья?
В суму перемётную падает смех подаянья.
9 января 1988 г.

© Copyright: Сергей Высеканцев, 2009
Свидетельство о публикации №1907041058

Нібито й успішна, нібито й заміжня;
в мудрості книжок - порожнеча тижня.
Я вчусь. Боляче чомусь.
Звичне "Як ся маєш?", ввечері "Добраніч!"
Я лежу вночі і молюся на ніч...
Я вчусь. Боляче чомусь.

А самотність - сволота,
а самотність - проблема:
чоловіка хвилює наукова лиш тема.
Сподівалась на краще,
а натомість дилема -
ні жона ні подруга чи нудна теорема.

Рештки скам'янілі, плосколобий череп
та поодинокі зустрічі - як жереб.
Я вчусь. Боляче чомусь.
Пригоршню цукерок з'їла за книжками.
Зрозуміла: книжки пишуться віками.
Я вчусь. Боляче чомусь.

А самотність - сволота,
а самотність - проблема:
чоловіка хвилює наукова лиш тема.
Сподівалась на краще,
а натомість дилема -
ні жона ні подруга чи нудна теорема.

Столик в ресторані, місце в спа-салоні -
і нікого поруч взяти за долоні.
Я вчусь. Боляче чомусь.
Чоловічий розум має домінанту -
як йому бракує такту і таланту!
Я вчусь. Боляче чомусь.

А самотність - сволота,
а самотність - проблема:
чоловіка хвилює наукова лиш тема.
Сподівалась на краще,
а натомість дилема -
ні жона ні подруга чи нудна теорема.

8.02.2011 "Сльозогінний сік березових віників"

Простягнуте,
мов доля, рученятко…
(Хто ти, мала?
І де твоя рідня?)
Як вигнане
із раю янголятко,
гріхи чужі
спокутує щодня.

Крильцятам
вже не вистачить пір”їнок.
Дбайливих рук
не гріє вже тепло.
Чи заплете
в косичку хтось барвінок?
На нічку
поцілує у чоло?

Болить душа.
І вже не грає скрипка.
Скорботний жаль
у серце - ніби ніч.
Я не втішав.
Бо обірвалась нитка.
Лиш повні болю очі -
віч-на-віч...

Ритмам – геть.
Римам – пітьма.
Кисню - смерть:
Далі – нема.
Місце – вщент,
Долю – в кулак.
Диригент –
Мабуть, відьмак.

Стомивсь давно від бур.
Хоч море знаю – втіха.
Сьогодні надто тихе
Й немає хмар-фігур,
Що вітер спричиняють,
Хоч чайки їх чекають…
Та я стомивсь від бур.
Стожари свій ажур
Над горами малюють…
Я втому закодую
У розсипах камінь,
Де пальми свою тінь
Лишили спочивати.
Як жаль, що не зібрати
Все втрачене. В конкур,
Чи то в галоп зірветься
І миттю пронесеться…
Я так стомивсь від бур.

Кохаймо неньку - Україну. Її краса - свята.
Універсальна Країна, Світлом талантів сповнена.
Славетні-ж бо Божі діти,
Нашої Святої нені-Землі.
Пишуть, малюють, працю оспівують вони.
Шановливо тримають Стяга Волі,
Вірою, крізь буреломи долі-доленьки.

2011р.

Я не побачу знамениту «Федру»,
У старовиннім яруснім театрі,
З прокопченої наскрізь галереї,
При світлі опливаючих свічок.
В байдужості до суєти акторів,
Які збирають оплесків жнива,
Обернений до рампи, не почую
Оперений в подвійну риму вірш:

– Мене ці покривала полонили*…

Театр Расіна! Надміцна завіса
Від світу іншого нас відділяє;
І зморшками глибокими хвилює,
Між ним і нами, мов заслін, лежить.
І падають з плечей класичні шалі,
Міцніє зм’яклий у стражданні голос,
Скорботного вже досягає гарту
Розпечений обуреннями склад…

На свято я спізнився до Расіна…

Знов шурхотять сухі, мов тлін, афіші,
Ледь чутний запах шкірки апельсину,
І, наче з вікової летаргії,
Сусід, до тями повернувшись, каже:
– Утомлений шаленством Мельпомени,
У цім житті жадаю тільки миру;
Ходімо, доки глядачі-шакали
На розтерзання Музи не прийшли!

Коли би грек побачив наші ігри…

2010

Любчику, верни мені мене!
Захисти байдужістю од болю.
Я не буду поруч із тобою.
Затули туманним першим днем.
Любчику, любові не прошу.
Я прошу у тебе в серці тиші.
Я тобі усе, що є, залишу,
персні і намиста, що ношу.
І думки, і слово, і любов.
Тільки відпусти мене навіки!
І не стань ніколи чоловіком
і коханцем, і життям...
Або…

Тінь образлива у фразі,
в помаранчевім тумані,
закид жовчний та поспішний
спалахнув лише на мить,
а образа прикро вразить,
і довіра вже на грані,
і любов, мов сніг торішній,
потемніє та й збіжить.
Потім скнієш, ждеш розради,
і шукаєш, в чім провина,
нелад в серці, осуд коле,
і разюча самота...
Посіріє світ принадний
у примарнім часоплині,
і в душі віддасться болем
бо таки когось дістав.
І не вернеться вже слово,
те, що вразило мов жало,
спокій прийде і присяде
десь у темному кутку.
Залунає знову мова,
та в оселі щось зів'яло,
залишилось безпорадним
в ту хвилиноньку гірку.

Так хочу стати я на щабель вище
У чистоті думок і почуттів.
Не просто слухати як вітер в полі свище,
А відчувати, що сказати він хотів.

Я хочу розуміти Божий світ:
Рослиночку, комашку і травичку.
Здійснити хочу подумки політ
Політ по всесвіту, завідомо незвичний.

Я хочу вміти заглядати в глиб душі,
Людські серця навчитись розуміти.
Таке я хочу щось зробити на Землі,
Щоб люди всі могли цьому радіти.

Я хочу бути чиста, як кришталь
І стравжньою, як вранішня роса,
Щоб впевнено дивитись в синю даль,
Нести тепло і ласку в небеса!

Не питай, бо холодно ще досить,
не спіши, хай серце відпочине,
прийде час, душа сама попросить,
прийде мить, душа сама полине.

По стежках задуми та спокути,
без вагань у почуттів полоні,
бо захоче лиш тебе відчути,
і завмерти у твоїх долонях.

Тане сніг весняним водограєм,
оголяє руна проліскові,
просинайсь, і серце покохає,
посміхнись і поклонись любові.

Розчеши свої пахучі коси,
і розкрийсь весні у цю хвилину,
прийде час, душа сама попросить,
прийде мить, душа сама полине...

Ми падали з тобою листопадами.
Летіли в небо і збивали світло.
Ми падали, ми падали, ми падали…
Забивши на своє наземне тіло.

Летіли серед неба і зірок….
Летіли зачепивши струни часу.
Осіннє небо надавало нам урок…
Самотня осінь.Більше ми не разом….

Зима минула, й квіти відцвіли -
весна минула і минуло літо.
І знову осінь,тільки ти не ти…
А я коханням не твоїм зігріта.

Згадаю погляди твоїх й моїх очей.
І розумію що любила дуже.
Та не вернути більше тих ночей
Нову коханку маєш мій колишній друже….

Німі прохання у думках минають
Забуду з часом запах твоїх рук.
Та пальці пальцями моїми ще блукають
Маленьким привидом закоханих розлук.

ванільні сни, цукрове небо
солодкі дні -
та все без тебе
в полоні спраглих почуттів
кричав
сміявся і
летів...
любив мене кидати в стіни.
любив кричати.
наші війни
тривали місяць або два...
та що ж війна?
лише слова?
цілуєш, ніжиш і біжиш
і знов кидаєш. б"єш кричиш
втікаєш знов
десь пропадаєш
то це любов?
ти знов не знаєш?
чому ж тоді ванільні сни
чекають нової весни?

не нагадуй про себе, чуєш?
надто важко було забути.
надто сильно болиш. дратуєш.
я не хочу про тебе чути.

ти даремно з'явилась знову.
в мене інше життя сьогодні.
ні до чого пусті розмови.
в тебе очі такі ж холодні..

я не іграшка, розумієш?
хай би як тобі не здавалось.
хай по-іншому ти не вмієш,
та хіба ти ще не награлась?

не нагадуй мені про себе.
забувай про моє існування.
проживу як-небудь без тебе.
і нехай це буде востаннє.

2011

У парня две девушки:
Одна в родном городке
И одна в столице -
В собственном вузе,
Как говорится.
И на обеих пора жениться.
А ведь не хочется ни на одной.
Обычный такой
Любовной истории поворот.
В жизни ведь
Надобно смело идти вперед,
Причем без особенных репетиций.

То есть бросит обеих.
Ну, то есть из этого варева
Нужно время от времени
Выкарабкиваться на берег!
Некоторые знакомые в результате
Перестанут с ним разговаривать,
И будут смотреть на него
Тяжело и немо,
И, может быть, даже
Бросят в лицо - "стервец".
А так, вообще,
Найти девчонку -
Разве теперь проблема?
Ведь жизнь только начинается,
Хотя и в ее начале
Однозначно проглядывает конец.

В общаге у парня
Ни много, ни мало -
Три девчонки,
И еще четвертая на примете.
Такие гонки под одеялом
Порой бывают -
Забудешь о скорости и о свете.
(Впрочем, о Свете давно забыто!)

Два зачета сданы со скрипом.
Три дня перед этим
Впустую почти прожиты.
Размышляет, к какой пойти.

С Катей в последнее время сложно.
К Аленке можно б,
Да только еще не время,
Надобно к ней к тому ж вина подороже.
А вот к Натахе - вполне, вполне.
Простые вещи у ней в цене.
Надобно восемь бутылок пива,
Четыре презерватива -
И все красиво.

К Вере бывает довольно трех,
Да и то по мере
Надобности
(Здесь получился невольный вздох).
Но пойдет он, пожалуй, к Вере -
Вот ведь в конце-т-концов
С ней можно в лучшем виде
Поговорить по душам,
А там -
А там, как войдет и выйдет.

2009

Лиш буде степ, Дніпро і, кущ калини,
Храм між дубАми на святій горі.
Як журавлиний ключ у небо злине,
Вона засяє з променем зорі.

Лиш буде степ, Дніпро і яворина,
Як беде обертатися Земля.
То мати в муках ще народить сина,
Їм стануть світлом небо і зола.

І буде степ, Дніпро і мати з сином,
Колиска заскрипить, як в перший раз.
Мов з попелу постане Україна,
Проб’є у дзвін Тарасова гора.

Почують степ, Дніпро і небо синє
Той голос, що про вічність сповіща.
І оживе найтонша кураїна,
Во ім’я Духа, Сина і Отця.

І буде степ, Дніпро і кураїна,
Бо як нетлінні попіл і вода.
Є невмируща доля України
І безупинні серце і хода!

Лютий 2011

Я для тебе — мов безмежжя океану:
Ваблю новизною, повна таїни.
Хочеш, Тихим, як для Магеллана, стану —
Ти лиш першим ніжно в мене зазирни.

Не дивуйсь, коли я — ураган тропічний,
Що твої громить відважні кораблі,
Адже у мені цей кругообіг вічний —
Болі і надії, радості й жалі.

Ти для мене будь відважним, капітане,
Ти нові моря і землі відкривай.
Океан я твій, отож пливи в незнане —
За близький, і так далекий небокрай.

(2011)

Мій світ: дрібничок і світил,
Він також старіє зі мною.
...На скронях зір - сріблястий пил.
Мій світ: дрібничок і світил -
Світ колисанок і могил.
...Космічний пил - в передпокої.
Мій світ: дрібничок і світил,
Він також старіє зі мною.

2004

В кульбабах Базилевих, травах
Дрімає тиша золотава.
Лише бджола не потура,
Невтомно й весело збира
Солодке жниво з квіту-цвіту,
Немов доказуючи світу,
Що в добрій формі, не стара.

Й немов одна цінує мить -
Усіх розбуркує, дзумить,
І лінькуватій комашні
Дає поради голосні,
Зганя дрімоту на осонні,
Щоб спраглі повіви озонні
Раділи молодо весні.

А пензель Базиля зліта,
Ввібравши миті і літа
(Натхненню теж не все одно,
Як оживає полотно
І звідки родом таємниці...),
Летять кульбаби - вічні птиці -
На сиве трав'яне рядно.

Уже не сняться сни яскраві,
Гаями никає зима ,
Зорить імла глухоніма
На зір згасаючий алфавіт.

Не манить винами корчма,
Удачі світової лаври,
Приємні серцю стали глави
Святого Божого Письма.

Собори й храми злотоглаві,
Гріховні похоті й забави -
І се , і те - душі тюрма,

А те, що в потойбічній яві
Із Богом стрінуся віч-на-віч
Усе частіш мене проймá.

07.02.11.

Він бився невтомно, як тигр, як лев,
За сонце, за зорі, за дім, що десь там…
В держави ім'я, королів, королев…
І зараз, він вірить, він знає, не сам.

Раз-по-раз, гостреє вістря меча
В повітрі породжує свисти глухі.
Втомилися руки, не чути плеча.
І птиці сідають на трави сухі.

Для них є пожива. Тут повно народу.
Давно вже ніхто тут не стогне не плаче.
Хтось сильний. Хтось мав небачену вроду.
І все це гієнам…. на щастя собаче.

Він бився і бився. І вижив в бою,
Червоний від крові своїх ворогів.
Меча він що разу підійма над собою,
Шукаючи погляди, відчай і гнів.

Нікого… Ніхто… Всі пішли з поля бою.
Лиш гори і сонце, високії трави.
Птиці сідають, клюють щось юрбою.
Сходяться звірі. Тут в кожного справи.

Він бився і бився. Хоч битись не вмів.
Як всі народився, у селищі жив.
Звичайний погонич звичайних корів…
Але у бою він вижив, він вижив…

Досі у вухах лязги мечів,
Крики від болю і радості крики,
Дротики, списи, і стіни щитів,
Сопіння навпроти, і крики, і рики…

Страшно лише на початку було,
Коли він побачив біг колісниці,
Як все двигтіло, і вило й гуло,
І сяяли сонцем гострії спиці…

А потім, не страшно. Все серце приймало:
Крики і свисти, тьму колісниць,
Як щось виступало, мечами махало,
А потім бездушно падало ниць.

Багато було з ним добрих воїв…
Але чому досі б'ється лиш він?
Невже він не знає як люблять героїв,
В тихих будинках, під захистом стін?

Давно всі пішли, і йому вже пора.
Годі махати бездушним мечем.
Нема ворогів. Лиш пустельна пора,
Вкрита тілесним кривавим плащем.

Нема ворогів, а ні друзів, держави…
Нікому із них він вже не потрібний.
Треба їм гроші, і почесті й слава,
А не якийсь…. Що лиш мечем махати здібний.

Він бився і бився, бо вижить хотів,
Не в держави ім'я і не для наживи.
Він захищав лиш одну із життів,
Яку десь чекають корови і ниви.

Він вижив. Для чого? Де вороги?
Де друзі, держава? Де звуки про відступ?
Немає нікого. Сонце сідає за гірські остроги.
Місяць виходить. Де засідка, підступ?

Та знає лише він про лезо меча,
Як розгораються й гаснуть всі битви,
Як зараз важливо не чути плеча,
Щоб не пропустити замаху бритви.

Він б'ється невтомно… Та лише на мить,
Погляд оцінить пустельну місцину.
Невже не підійдуть його зупинить?
Свою не побачить єдину … країну?
17.04.2010

…Прорватись, продертись крізь розпачу хащі,
й на мить не спинятись, хоч далі все важче;
зневіру під ноги пожбуривши хижу,
тягтися до цілі, усоте упавши.

Хай поступ лунає затято, уперто,
бо тут зупинитися – значить, померти.
Цей світ, мовби звір кожен слід твій оближе,
та як не хотів би – не в змозі затерти.

Тому, хоч і шлях лабіринтом заклятим
заплівся надійно, і ніде спитати
про вихід; та сяють сліди твої свіжі
краплинами крові – за волю розплати.

Пародія


Тихесенько присунуся до тебе.
“Ти спи, ти спи...” – прошепочу на вушко…
То дощ в віконце стукає. Із неба.
А що там за завісою нічнушки?

Немилосердна ера, ера злоби і гніву.
Болі у грудях, давлять тонни бетонних плит.
Трачу на вітер сили, майже немає віри,
Душу розколе навпіл те, що тепер болить.

Промінь надії гасне, темінь густа в тунелі,
Ноги мої відчули холод підземних вод.
Руки тягну у протяг, де ті до світла двері?
Швидко росте напруга в тисячі тисяч вольт.

Битий, іду по лезах шляхом усіх гонимих,
Сам у собі блукаю, згасли мої вогні.
Бранець емоцій диких, фарби згущаю в римах,
Світ не такий паскудний, будуть ще кращі дні…
06.02.11.

Ти просиш любові, мов хліба, мов вранці пиття
на просторі синім, на зримім вітрові буття,
на святі людей та зимового сонцестояння.
Та падає, падає тихо так сніг подаяння
в долоню, підставлену небу, і тане на ній.
Що участі просиш, тепла та подовження днів
для плоті нікчемній в соромній жебрачій одежі,
ти, подорожанин, закляклий на полі безбрежнім -
на білій землі? А не просиш тепла для душі?
Продати хотів лицемірам талант за гроші
і бути для свідчення їх, як вони, в лжепророках,
і славу стягати в оздоблених сріблом дорогах -
по темним презирливим хатам – помешканням зла.
Та совість постала твоя проти лжеремесла -
благати глухих красотою натхненного слова.
Тобі обіцяли почесне звання Щуролова,
щоб вів за собою ошуканних флейтой щурів,
сліпих і покірних, і з урвища кидав їх в рів.
Лихе товариство твою геть розбестило вдачу.
В імлі побувавший, пройшовши крізь гроно боляче,
ти вийшов на світло, та знову блукаеш в імлі -
бредеш у нікуди по мерзлій, по сизій землі.
Що прощення просиш, а в серці не є покаяння?..
В торбину порожню лиш падає сміх подаяння.

1993 г.
авторизованный перевод

В віддаленому закутку моєї юності,
Де світло захлиналось крізь вікна фіранку,
Було в пробудженні моєму стільки мудрості,
Якої так не вистачає людям зранку.

В давно забутих днях дитинства нетривкого,
Де так мені сміялось чисто й так нестримно,
Було нестерпно й надто боляче від того,
Що дуже швидко на душі ставало зимно.

А в цьому подиху гірко-важкої дійсності,
Де страх минулий не дає вночі спочити,
Так важко жити із собою в несумісності,
Бо знов-таки у дзеркалі не я… Безлика ТИ…

17.09.2010

Стою над урвищем. Піднизом океан.
Холодний вітер обдуває спину.
Заходить сонце. На передній план
Криваві відблиски виводить небо синє.

Стою над урвищем і Господа молю:
«Прости гріхи, що сотворив в нестямі,
Якщо себе занадто я хвалю,
Якщо нарік невинних ворогами.

Я каюсь, Господи, бо каятись не гріх,
У покаянні, кажуть, шлях до раю.
Та на душі так гірко, не до втіх,
Бо й сам у каятті отім вмираю.

Не помираю я, що оступивсь,
Не помираю, що сказав невміло,
Що десь у друзях знову помиливсь -
Вмираю, що мене не зрозуміли!»

Cорочку вітер дре в дрібні шматки,
Разом із нею задубілу душу.
Хтось ззаду йде. Жду поштовху руки.
Та доказати,що почав, все ж мушу!

2010р.

Сьогоднi ким для мене будеш ти?
Рятiвником, чи може катом?
Знайомим незнайомцем, чи байдужим перехожим?
Не знаю...
                Я для тебе буду ким захочеш...
Або НІКИМ
                    для тебе буду я.
Й назад не буде вороття, -
бо час невпинний i невблаганна доля.


грудень 2008, (ред. - 8.02.11)

жах пожежі посіяний лиже руки червоними маками
ще тендітний але ось- ось – і щемітиме ранами тіло
і є в тебе єдина хвилина наче в школі за першою партою
полотніти
і щось із Содому й Гомори наризик винести

щоб ти взяла скажи маківко моя на гам пересміяна
коштовне каміння посмішку мамину на світлинах
дрібні гроші що пахнуть зимою наче старою повією
пісні і малюнки самотні заховані в тиші підпілля

вдихи і видихи документів бабусині трави і вовчі ікла
от наприклад сама
відключено модеми дітей і чоловіка
пече обпікає лікті біляві запекла спека брунатних мітел
біжиш як ошпарена чіпляєшся за ангельські крила і віти

на трьох вітрах посеред зими хапатимеш час вустами
зупинишся - поглянеш на крихти лютого – стогне дощами
усе в тебе є і нічого не треба –лише теорема його освідчення
трофеєм обручка на пальці блисне напише своє закінчення

прокинешся і муркнеш як кицька розуміючи -найщасливіша
уста до уст доторкнуться
сплетуться в гніздечку вірші

Шлях лежав кудись у терні,
Й надпис збоку сповіщав:
«Поетичні тут майстерні» -
Всім, хто в тих місцях блукав.
А обабіч від плакату
Ще й стирчав дороговказ
І запрошував завзято
Прямувати на Парнас.
Йшов народ не надто густо –
Не у моді був цей шлях,
Та ще й чутка про Прокруста
Наганяла трошки жах.
Ну так от: з гори спустився
«У народ» старий Пегас,
Й відпочити примостився
Прямо під дороговказ.
Спочивав, і різні думи
Мудре морщили чоло,
А повз нього , досить кволе,
Пегася вантаж тягло:
На конячки юній спині
Теліпавсь мішок віршів,
Та ще муза на вершині,
А позаду автор сів.
- Ах ти ж, бісова дитино! –
Наш не витримав Пегас, -
Не ламай конячці спину,
Щоб тебе Макар попас!
Це ж не тяглова скотина,
Це ж пегас, а не віслюк:
Ти йому сідай на спину,
Взявши вірш ОДИН до рук!
Що, у вічність закортіло?
Та вона ж мала така!
Всі б потрапити хотіли,
Тільки бач, кишка тонка…
Я старий, возив чимало
Віршописців на Парнас,
Так у вічність потрапляло
Двійко десь з мільйона вас.
Пхнеш свій лантух у Майстерні,
Як огудина на пліт,
А між тим, ховають терні
Найпідступніше з боліт.
Там баюри,твань та ями
Повні вщент гнилих шматків,
Що колись були віршами,
Як от ті, що ти створив.
Не готовий до походу,
Не читаючи устав,
Преш з пегасиком у воду,
Й воду лантухом припхав.
Те болото подолати
Є задача не проста:
Зможе твій пегас літати,
Якщо вірш хто прочита.
Це ж Майстерні Поетичні -
Аби далі шляхом йти,
Зауваження критичні
Подолати маєш ти.
Чом, писако-самолюбе,
Новачок у цих краях,
Ти оце, собі ж на згубу,
Не розвідав спершу шлях?
Був один би – власна справа,
Як бажаєш, то й топись.
Та конячка, хоч хирлява,
Може ж, виросте колись.
Й муза, хоч вона й дурненька,
Раз на тебе повелась,
Але ж зовсім молоденька,
У болото їй би - зась.
Перетвориться, незграба,
Від смердоти тих боліт
На бридку зелену жабу
Що таких й не бачив світ….
Ох, водице Гіпокрена!
Чим Парнас так завинив,
Що створіння це зелене
Хтось тобою пригостив?
Чи вже там на Геліконі
Стався дикий baby-бум,
Розплодились музи й коні,
Світу цілому на глум?

***
Оповідка обірвалась –
Нам цікавість не указ,
Та у тому, що тут сталось,
Винен точно не Пегас…

Ледь чутно коротшають ночі – час крапає світлом у дні,
ю́рмляться ще холоди між снігами і вітром,
та браму відчинено…Коней-проміння ладнає весні
ирію варта. Напише бурульками титри
йота тепла – і вві сні сніг буде чути джерельні пісні.