Безсмертного подвигу
гідні обранці -
не просто собі відчайдухи.
Ті триста вкраїнців -
не триста спартанців, -
ще діти, хоч велетні Духом.

Хтось, може, леліяв
рядки непочаті,
а хтось - почуття недоспіле...
Хто знав,
що легенда повториться в часі,
що будуть і в нас "Термопіли"?

Супроти навали -
лиш горстка, лиш триста -
Вкраїни остання надія...
Як цвіт, розтоптала
смерть люта, плечиста
юнацькі розвеснені мрії.

Зима над кривавим побоїщем
стерпла,
прикрила останки габою...
Напевно, крізь сніг
аж до сьомого пекла
земля просочилася кров'ю.

...Зібрала тіла,
мов надії осколки,
Могила свята над горою:
Іванки, Романки, Степанки,
Миколки,
Михайлики... - юні герої.

Що пам'ять про них -
знаменО і знамення,
багнистій душі не збагнути.
...Повік
матерями голублені ймення
зрослися із назвою Крути.

27.01.2008

Коли печаль очей твоїх торкнулась
І сльози полилися просто так,
І стало сумно...Пізно схаменулась!
Минуле не повернеш аж ніяк!
Мобільний твій мовчить, ніхто не дзвонить,
А сльози ллються, тануть на щоках.
Ну, як собі посміла ти дозволить
Втонуть в його чаруючих очах?
Між вами тиша, тиша телефону,
Вона, як прірва, як глибокий ров.
Печаль сіріла, стала нудним фоном...
А де ж ота рятуюча любов?
Що відбувається? Ніхто не знає.
Життя - це загадка, не просто так.
А чи знайде той, хто завжди шукає?
Чи щось віщує випадковий знак?
Ну, хто пояснить, що таке кохання?
Як у житті його не загубить?
Це щастя, радість, біль, розчарування?
Любить і жити, жити і любить.
Кохання, кажуть, треба заслужити,
А, як же ж, як? Не знає це ніхто.
Чому без нього так печально жити?
Хто він без тебе, ти без нього хто?
Немає відповіді, лиш одна печаль,
Печаль і сум із важкістю зітхання.
А на щоках сольоних сліз кришталь
З очей, що заслужили на кохання.

2008 рік

За лісом – поле,
Життя там скінчив
Сьогодні.
Така вже доля
Мій шлях призвів
До безодні.
Я лежав і не дихав
На холодній землі,
Вже не застудитись.
А колись крокував
В непрозорій імлі
Легко так помилитись.
Вітер щось наспівав
І посипався сніг
Притихло...
Я ж лежав як лежав
Моє тіло до снів
Вже звикло.
Так багато проблем
Різноманітних загроз
У світі.
Мудрість давніх давен
Потребує метаморфоз
І квітів.
Не буває доріг
взагалі без турбот,
Навіть автомобільних.
А якщо не зберіг
Щось і втратиш от-от
Так будь сильним.

Як стріла промайне життя,
Бо немає зупинки і вороття.
Але краще стрілою у полі упасти,
Ніж пробить чиєсь серце й життя з нього вкрасти!

11.04.2008

Мої содоми і гоморри вкладають спати дитинчат.
Умінню жити не навчать. Уміння вмерти не оскаржать.
І хто тепер тобі розкаже, про що оті старці мовчать?
Одне обернення назад – стояти тут до смерті стражем
чужої плоті, в’язнем тіл, твердої хіті гордим прахом,
старим прокуреним легеням кисневим втомленим ковтком.
Втішайся купленим квитком, немов пігулкою від страху.
Від снів про неминучу мряку довіку бігти чорним псом
по недоторканих снігах, розкритих жменях Водохреща.
Зупинка ця така конечна, мов перехід на вищу ртуть.
Намиста срібного разок. Тебе урешті-решт оплещуть,
мене ж – камінням в сіль заб’ють.
2011

Я збентежена? О ні!
Дорікай своїй дружині.
Те, що бачиш на мені,
не лежати має в скрині.
Приверта увагу три -
цілих три моїх прикраси...
Ювелірні кольори
і обидві в блузці маси!

26.01.2011 "Сльозогінний сік березових віників"

Мені здається: місяць – сонний,
Не світить вже, не видко зір,
З-за сірих хмар багатотонних,
Що заліпили неба двір.

І день тоді не той, що завше,
І ніч занадто довга нам...
Чому зима, не завагавшись,
Вросла снігами коло брам?

До того ж заспані дерева
Тужливо скаржаться мені:
„Тепло відчути є потреба,
Доволі бути вже зимі.”

Та й на душі доволі сумно
Від заморожених льодів...
Вже час, мабуть, зимі-красуні,
Весні віддати сніп ключів,

Щоб різноквіття березневе
Заграло морем почуттів
І спів шпака біля оселі
Ліниві хмари розтопив.

Була тут!.. Безсумнівно, я знаю...
Стихли кроки її за дверми.
Що робив? – Пригощав гостю чаєм,
Ласували ще печивом ми.
Хоч її непокоїв не голод,
А сховатись прийшла від дощу, -
Я гостей своїх завжди до столу
Запрошу і чим є пригощу.
Я і з ними не маю мороки,
Були в мене їх цілі гурти.
Розпрощались... Пішла... І неспокій,
І думки неспокійні – де ти?..

I.

Эту панельность женщин и стен
с Божьего сервера город скачал.
“Мы вне обиды” – пел тесноте.
Мы вне себя, если вход без ключа.

В битах и байтах гласность раздел,
стих выжигая на диске Луны.
Мастер нажатия кнопок, ты где?
Рушится мир виртуальной страны.

II.

Вирусный червь, отъедаясь в метро,
с ветки туннельной сдувая шрихкод,
переварил вновь усталости ток
и перевёл на безмолвие легко.

Эти ресницы рекламных щитов
ночь не сомкнёт, но глазами не съесть
жёсткость бумаги и краску. Зато
есть право верить и шанс не подсесть.

III.

Не по карману мне пища богем.
Если не сплю, то не делаю вид...
Тонкость иглы не решает проблем.
Вот ваше детище – лес пирамид,

поприще ртов, что себя продают
чаще за лай и любезность царей,
чем посвящая лакейский свой труд
тем, кто бы жизнь эту сделал добрей.

IV.

Память хранит завещания код.
Только забыты пароль и ходы.
Бегает мышка. Глаза, словно кот.
Дождь проводной. Интернетной воды

полная сеть, но ни грамма души.
Ночь просидел у окна и ловил
жёлтые смайлики в папку-кувшин,
капли глотал виртуальной любви.

V.

Стойка, как стройка – стой или строй
взгляды на жизнь при желании выжить.
Сколько стремлений, лжи за игрой?
Если б не ночь, Бог казался бы ближе

тем, кто мечтал быть Им для других
глобус пытаясь поймать в свои сети.
Есть у поэта родина – стих,
где проживают Правда и дети.

26 Января 2011

Із Корзо в потойбіччя мігрував ти,
У ірреальність стежку прорубав;
Вдягнув містечко у химерні шати,
На струнах смерті голосно заграв.

Поставив тему в пів-четвертий вимір,
Де жінці крила ревність обпалила...
Вона страждала, мучилась невинно,
У ніч їй стала пропуском могила.

Твої герої всі непозитивні -
Звичайні люди, що без німбів і без крил.
Живуть життям розмірено активним...
Ти їх реальними в фантазії створив.

2011

Де наш дім?
Чиїх батька та матері діти?
Розгубились по світу,
як краплі у морі води...
Сном земля, по якій
вперше вчились ходити,
дивним сном ті пісні,
що колись колискові були.

Сном та стежка,
що слалась аж ген від порогу
цілувала шовкову
ноженят запашну білизну,
із якої рушали
в далеку дорогу,
пам'ятати клялись
рідну неньку - свою сторону.

Юність сном,
і кохання, і перші цілунки.
Цвіт весни чарівний
і духмяних садів аромат...
А у матері серденько
б'ється так лунко -
жде своїх ластів'ят:
“Повертайтесь, кохані, назад.”

2011

Милий хлопчику веселий, усмішка твоя сяйлива,
Не проси такого щастя, що отруює світи,
Ти не знаєш, ти не знаєш, скрипка ця – химерне диво,
Що таїть в собі жахіття, від якого не втекти!

Хто її хоч раз увізьме у свої владарні руки,
Для того навіки щезне безтурботне світло днів,
Духи пекла полюбляють чути царствені ці звуки,
І вовки скажені бродять по дорозі скрипалів.

Цим дзвінким, безжальним струнам треба плакати й співати,
Вічно має битись, витись збожеволілий смичок,
В завірюху та під сонцем; під бурýном білуватим,
І коли палає захід, і коли на сході бог.

Втомишся і гру сповільниш, і на мить утихнуть співи,
Ані подихом, ні криком не продовжиш свою путь,
І вовки скажені миттю кровожерно пустять слину,
В горло вчепляться зубами, груди хижо роздеруть.

Зрозумієш ти, як злобно насміялось, що любило,
В очі гляне запізнілий, але владний острах-крук,
І тужливий смертний холод обів’є, мов саван, тіло,
Наречена заридає і задумається друг.

Хлопче, далі! Тут не знайдеш ти безпеки рятівної,
Та я бачу – ти смієшся, очі сяють звіддаля.
На, тепер і ти володар тої скрипки чарівної,
Славу віднайди у смерті, лютій смерті скрипаля!

Як хвіртка знайома тихесенько рипне,
Зрадливо мій голос отерпне, охрипне.

Не зважу. Наважусь. Зайду відчайдушно,
Щоб стало на серці і свіжо, і душно!

Зухвало скажу тобі, дивлячись в очі,
Що більше не зможу так, більше не хочу

Без тебе, ласкавко, ні їсти, ні пити...
Та ж як цей поріг мені переступити?

Милый мальчик, ты так весел, так светла твоя улыбка,
Не проси об этом счастье, отравляющем миры,
Ты не знаешь, ты не знаешь, что такое эта скрипка,
Что такое темный ужас начинателя игры!

Тот, кто взял ее однажды в повелительные руки,
У того исчез навеки безмятежный свет очей,
Духи ада любят слушать эти царственные звуки,
Бродят бешеные волки по дороге скрипачей.

Надо вечно петь и плакать этим струнам, звонким струнам,
Вечно должен биться, виться обезумевший смычок,
И под солнцем, и под вьюгой, под белеющим буруном,
И когда пылает запад и когда горит восток.

Ты устанешь и замедлишь, и на миг прервется пенье,
И уж ты не сможешь крикнуть, шевельнуться и вздохнуть, —
Тотчас бешеные волки в кровожадном исступленьи
В горло вцепятся зубами, встанут лапами на грудь.

Ты поймешь тогда, как злобно насмеялось все, что пело,
В очи глянет запоздалый, но властительный испуг.
И тоскливый смертный холод обовьет, как тканью, тело,
И невеста зарыдает, и задумается друг.

Мальчик, дальше! Здесь не встретишь ни веселья, ни сокровищ!
Но я вижу — ты смеешься, эти взоры — два луча.
На, владей волшебной скрипкой, посмотри в глаза чудовищ
И погибни славной смертью, страшной смертью скрипача!

2 декабря 1907 года

Вже так багато поступів невлучних,
Число велике кроків невпопад,
І рясно аж від помислів беззвучних,
І озиратись часто став назад.
Призвичаївся жити без любові,
Навпомацки, навприсідки, навгад.
Десь сокровенне загорнув у слові,
А виставив буденне напрокат.
Зітхаючи у сутінку печалі,
Міліючи в квапливості руки.
В невідані просовуючись далі.
Без сенсу зводжу тлінні поверхи.
Колись пожну, теперечки що сію.
Зберу десь там, й на тік його подам.
В снопі достатку матиму надію,
Бо ж намагався ...
не аби-но як...

стара карга, білявка із «динамо»,
ханжа, повія, сіра миша, відьма... -
чоловіки ярлик на кожну даму
вхитряються прилаштувати притьмом.

а кожна жінка – загадка і гадка,
не до кінця прочитана сторінка.
це вам не на долоні, рівно-гладко,
а дивна ява із мінливим лінком.

не вірте оку, вуху – надто просто...
у воду ж – ризик, не спитавши броду,
не вимірявши, відповідно, росту.
але прийде і це уміння, згодом.

Пророчица сказала:
"На жизненном пути,
Все пополам дели",
А вслед судьба смеялась,-
Постой, не ухади,
Возьми в дорогу счастье,
Как милость от судьбы...
Годы все летели,
Листая Книгу жизни,
Страницы горькой -
Моей судьбы,увы,
Не находилось,
Крохи счастья,
Для поддержания,
Спокойствия души...
И непрочитанная Книга,
Осталась "чтивом",
На столе- в пыли...
Открыл бы Кто-то окна,
Впустил весенний ветерок,
Луч солнца золотой,
Нарушил бы покой,
Перевернул листы,
И нежным шепотом,
Листвы, он прочитал -
МОИ МЕЧТЫ...

Ти прости
Оті листи
Серце хоче ясноти
В них по суті
Я - не я -
Тарабарщина моя
А насправді
Я волію
Оживити нашу мрію

Повернуся навесні
В голосні
Гаїв пісні
І на личенька красу
Принесу
Душі росу
Пензлем слова
Кольоровим
Окроплю завіт любові

Геть печаль
І серця сталь
Нас кохання кличе даль
Травень ярий
Млості чари
І сльози кришталь…

Життя - не завжди бездоріжжя.
Десь помиливсь,
десь маєш рацію.
Хтось проти течії пробився,
а я - приймаю ситуацію.
Нехай, як є.
Там буде видно.
Що від таких, як я, залежить?
Ні, це не доля мене кривдить,
це від хандри хронічний нежить.
Це просто ліньки роздивитись
промінчик сонця,
що для мене
сьогодні вперше народився,
у душу сиплячи натхнення,
щоби життям насолодитись,
буденних справ
важкою працею.
Як є. Прийняти і простити.
І відпустити ситуацію.

2008

Я трудилась...
Я зморилась...
Он з камінням тим носилась.
На дизайнера збиралась -
певно, з морем щось не склалось!

26.01.2011 "Сльозогінний сік березових віників"

Із дотиків лавинних
Ми творимо вселенні,
В яких лиш я з тобою —
Безмежжя і любов.

І нас — творців нестримних —
У мандри нескінченні
солодкою жагою
манить кохання зов.

На пишних покривалах спалень королів
припали пилом безсоромні ласки.
Екскурсія недорого оглядини гріхів,
прохання "не торкатися до маски"

Підступністю солодкою завіси не затягнуті
ШПАРИНИ ПРОСЯТЬ "ЗАГЛЯДАЙТЕ ПИЛЬНО"
Туристи з марева до істинності прагнуть,
Вони ж до об'єктивності не схильні.

Затерта міць на зброї пахне потом,
тунелі вогкістю пронизують кістки.
Обпечені давно заскнілим гнотом,
туристи вперто йдуть на спалені мости.

Фальшива зацікавленість картинами,
що у XV були за шедевр,
в мистецтві тільки-но відкритими вершинами.
Про них забули...не в ціні тепер.

Контрасти ріжуть очі сильно,
від КИМ я Був і Де межа?
Та королі давно вже вільні
А ТИ?

Она была колючая, как роза,
Ведь каждый день давался ей с трудом,
А по ночам ворчала от артроза
Совсем одна – с наперсником-котом...

Лелеет память: звуки Мендельсона,
Надёжный тыл, новорождённый крик,
Смех малыша – игривый и смышлёный, –
Как высший смысл
И радость,
И родник...

Но всё ушло, исчезло, испарилось:
И дом, и жизнь – зияюще пусты,
И лишь она – колючкою застыла
Среди людской мышиной суеты.

Уже ли всё?
Уже ли всё напрасно?
И больше ждать и верить проку нет?
Остыл очаг.
Зачем рассвет не гаснет?
Простой вопрос и
Каверзный ответ.
20.01.11г.

.. Там лілеї цвітуть ,
Соловейки ночами ридають
І тремтить від жаги
Наших мрій гомінка течія..,
Там в заснулих гаях
По забутих стежинах блукає
Таємнича Мадонна моя...

..Буйно сходять хрести
На попалених нивах ілюзій..
Чорне сонце повстало
Й ридає, голосить, сія...
Там спинилася Ти ,
Як верба в зачарованім лузі -
Україно трагічна моя...

Яблука на першому снігу
радо зустрічають перехожих.
Бути не привітними не можна
яблукам на першому снігу.

Срібним смутком ранньої зими
сповнюються і сади, і ріки.
Тільки, як з тобою нам зустрітись
в тихім смутку ранньої зими.

Скільки ще на березі чекань
нам збирати яблука і груші?
Скільки заколисувати душі,
вгадуючи долю по зірках?

Білий сніг сідає на плече,
наче птах, що збився із дороги.
Зазира мені у вічі строго –
поглядом рубає, як мечем.

Крадькома зривається із губ:
Де ти, моя пташко перелітня?
Тихо. Усміхаються привітно
яблука на першому снігу.

Чорний терен білим цвітом замело.
Проводжало хлопця в армію село.

І троїсті, і сусідова гармонь,
І дівочий несміливий хміль долонь.

Перед світом сіла мама в головах
І ніяк наговоритись не могла...

Все від сльози: і тінь її, й печаль.
І ніч давно своїм накрила тілом
Вогонь свічі і струшену вуаль
З очей і серця. Тільки крила,
Що Ангел поспіхом не взяв,
Світили сяйвом святості і дива.
---------
Іду на прощу, наче під вінець.
І небо покриває мої коси.
Несу ікону, а на ній – Творець
Про щось у мене тихо просить…
Усе це сон, бо чую – десь
Ранковим криком півень стоголосить.
----------
Прошкую боса з підписом “Душа”.
Хтось кине хліба, ну а хтось – копійку.
Та світ мені не винен ні гроша
У цім житті, закутим в слово “гірко”.
У цім житті, де кожен - сирота,
І світу тінь сприймається за світло.
Подайте, люди, дрібочку тепла:
Душа бажає душу відігріти.
----------
Ця жінка, схожа на колосся,
Прийшла до мене уночі.
Чи так було, чи то здалося –
Кричали лячно павичі.
І цокав маятник у скронях,
Немов годинник на стіні.
А під вікном, неначе сонях,
Всміхалась жінка… Уві сні.
---------
День вперто тиснеться в кулак,
немов бродяга в хату.
Давно нечесаний, патлатий,
уже забув і хліба смак.

А на столі парує борщ
і міцно пахне м’ята…
У тім кутку – Ісус розп’ятий
і я під ним…
Як бомж.

(2000)

Ось і діждався я із вами

Нарешті справжньої зими.

Завія пружними вітрами

Тче білосніжні килими.

Посеред двору кучугури

І перемети на шляху.

Хто на авто – сопе в зажурі,

А дітлахам негода – тьху!

Летять із гір уже санчата,

Неначе кулі у яри.

Іти не хочеться до хати

Малим до пізньої пори.

Мабуть, я сам на лижі стану,

Ось лише вщухне заметіль.

Зима у сніжному тумані

Собі вимощує постіль.

Ранкова зоря
Над майданом встала,
Гомін замовк на мить.
У діда Івана сльоза покотилась
І горе у серці щемить.


Радість перелилася з білю,
Що побратимів рядом немає
радіє з сльозою в очах
Державну країну стрічає.

В задумі стояв на майдані
задумливо в минуле проник
побратимів кагибісти побили
сотник в сибірські тюрмі зник.


Минула страшенна навала ,
що гнала людей у Сибір.
година свободи настала-
в агонії гени недобитий звір!

В борні він бачив багато:
Були там і дружби і зради.
Ночами питає, як сталось,
Що чужинці пробрались до влади?

Невже за таку Україну
Хлопців у бій водив,
Невже за таку Україну
У Сибірі дерева валив!

В ситі вікна чужого світу
Зазирають птахи зими.
І в очах їх минуле літо
Вже давно загубили ми.

Де ти, друже мій? Чуєш? Знову
В лоні вічності спить зима.
Хто співає їй колискову
Там, де нас вже давно нема?

Хто ж птахам розповість про літо
Коли прийдуть часи весни?
Щоб вони рознесли по світу
Неземні кольорові сни.

Хто, скажи, як не ми зуміє
Відвернути нас од гріхів?
Хто посеред зими зігріє
Зголоднілі серця птахів?

Де ти, друже мій? Зірка рання
Впала пилом з моїх долонь…
І збирають птахи останні
Крихти пам*яті з підвіконь.

Віват вину, залюбленому в нас,
І хлібові, що нам у піч сідає,
І жінці, розчарованій не раз,
Що все-таки жертовно нас кохає.

Та є іще світанки, мов пісні,
Схололий обрій - для зорі підсвічник,
Безсмертні вірші та пророчі сни.
Що нам робити з неземним і вічним?

Цього ні з'їсти, ані пригубить.
Виламуємо руки, та не грати.
Нестримно час біжить: за миттю - мить.
Ми ж істину приречені минати.

Немов хлоп'я, в дитинства на межі,
Пірнає в чар дівочого купання,
Тілесні втіхи ще йому чужі,
Та манить вир таємного бажання.

Колись отак страждала у хвощах
Слизька тварина від чуттів навали,
Коли з'явились на її плечах
Два пуп'янки, що крилами ставали.

Для благ людських скеровує Господь
Тонкі різці мистецтва і природи.
Волає дух і знемагає плоть:
Чуття в останнє - шосте - коло входить.

2011

Я сьогодні спав на животі…
Обіймав скуйовджену подушку
І мені не снилася ні ти,
Ні стосунків наших біла смужка.
Я дитинно був на висоті
Тих часів, коли все чисто й просто…
Пробудився. Оглянувся. Чом?
Чом моя любов тобою постить?
Чом далеко усмішка твоя,
А моя розбилася на друзки?
Хату наших трепетних бажань
Обминають непідкупні бузьки.
Обминають, та не обминуть!
Наша доля – фіра перевізна.
Будемо селитися лиш там,
Де у вікна видно їхні гнізда.
Будемо селитися і знов
Понад ранок вісточки чекати.
Бузьки люблять гумор і летять
Часто до готельної кімнати…


2011

Кинь у мене першим камінь –
Не тобі стріляти в спину.
Стану я суцільним шрамом,
Стану гілкою тернини.

І коли забудеш місяць,
Під яким давали клятву,
Я терниною ввіп’юся,
Серце розірву на шмаття,

Кров’ю бризну ув обличчя,
Склом розсиплюсь під ногами…
Я тобі являлась тричі?
Кинь у мене перший камінь!

2009

У сірих буднях згорбленого міста
І поза призмою людських турбот,
"Між Тут і Там" - нахабно й урочисто -
Любов і зрада - вічний Камелот.

Звичайна тема - чоловік і жінка;
Четвертий вимір - ніби новизна...
У шиз кохання переходить стрімко -
Все ревнощів з"їдає сторона.

Мораль така: ми мусимо прощати,
Хоч любимо, хоч важко, хоч болить...
Життя - гравець занадто вже завзятий -
Він фальшу не прощає ні на мить.

Не стане перед нами на коліна,
Свій хід слабким воно не передасть...

Чумою пытали,
кострами, кольями,
примеряли веночек аленький,
а она терпела,
хоть было больно,
утешала себя:
«маленькие...»;

мерялись ростом,
носами, породами,
«не родная,– кричали,–
мачеха!»,
а она вздыхала горами-водами,
и, грустя,
загибала пальчики;

покидали её
шампанского пробкой,
проклинали её и хаяли,
а она улыбалась
смиренно-робко
и рожала сыночков,
каинов.

2010

***

Побільшало неба на звук,

Наблизилось сонце на милю.

Чийогось тепла відчув хвилю.

У трепетнім дотику губ.



***

Подихом вітру до тебе прийду я,

Ласкою співу пташини зігрію,

Смутком далекого світла овію,

Теплою хвилею ніжності вкрию.



***

Листком осіннім висотіє,

Самотній обрій в далині.

І без окриленої мрії

Туди, не вибратись мені.


січень 2011

Синичка у вікна постукала зранку,
Щось хоче сказати мені на світанку.
- Принесла ти звістку, яку повідом, -
Чи добру, чи злу за туманним вікном?
В саду ще морозно і іній звисає, -
То, може, Весна вже до нас завітає
Й розтопить сніги, заквітчає поля,
І листом ясним забуяє гілля?
- Скажи, ж бо, синичка, - то так, а чи ні,
Чи пісню свою ти даруєш Весні?
Чи, може, лихую принесла ти вість,
Що прийде у дім злеє горенько-гість?
Йому ти, синичко, пісні не співай!
Хай краще піде десь в зморожений гай,
Хай вітри знесуть його в сніжні поля,
Хай там заблукає, піде звідсіля.
Синичка у вікна постукала зранку,
Хотіла сказати про щось на світанку...

Велетенський всесвіту дзиґар
Запустив одного разу Бог
І сховався у чудний чертог
За фіранки синяви і хмар.

Двигає спіраль Волосожар
В напрямі незвіданих епох, -
Велетенський всесвіту дзиґар
Запустив одного разу Бог.

Дивиться у небеса звіздар
По тисячоліттях багатьох:
- Мав би десь там бути епілог.

Та не умаляє життя дар
Велетенський всесвіту дзиґар.

25.01.11.

Хто вірить в буденне ніколи не стане щасливим,
у вічності радість, а весь песимізм в голові.
Закоханим важче, їх світ був і буде чутливим,
заради кохання готовий на муки нові.

Хто вірить у чудо вразливим ніколи не стане,
філософу - правду, романтику ж мрію давай!
Закоханим краще, бо щирість зализує рани…
Хіба ж не для цього всім смертним придумали рай?

Хто вірить в покуту, той – слабший? О ні! Він – блаженний…
Бо знати – це сила, а впевненість спокій дає
Закохані, - нащо, ви губите час свій мізерний:
на ревність, образи, на поділ «твоє чи моє»?

Хто вірить у святість до того всміхаються люди,
поразка не в смерті, страшніше піти в забуття.
Закохані, дужче серцями єднайтесь усюди,
забудьте про гордість, в коханні немає «два я»

Брешіть під софітів сяєво,
А ми вже на нуль помножимо,
Коли ви кажете:"Знаємо!"
Або присягаєтесь:"Зможемо!"

Це - ми вас у крісла садимо
І недругів ваших чубимо.
...У вухах чується:"Зрадимо!"
І ще цинічніше:"Купимо!"

Є злагода між зухвалими:
"Вчорашню брехню закріпимо,
У Раді позубоскалимо,
А ввечері чарку вип'ємо."

Кажіть нам, навчайте розуму,
Дуріть українця м́алого.
Ми знаємо - ваші роздуми,
Навіяні від лукавого.

14.09.2007

Пародія

Не блукай по кімнаті – іди вже сюди,
Без мобільника тільки – на стіл поклади,
Бо невчасно, як вчора, задзвонить хтось знов –
Стреси тільки одні з телефонних розмов.

Та присунься, не бійсь! Тепло й солодко так…
Знаєш, любий, який в мене знак Зодіак?
Я липнева, я – Рак, я тобі не чужа?
Ну, сміливішим будь – це іще не межа!

Боягузику мій! Називається – Лев!
Ти у шоці – не мав ще таких королев?
Ну, зі мною немало надивишся… див…
А хвалився, що пристрасть на вісім ділив!

Знак відсутності – мінус! Як дивно… Відтак
Зробим, любий, інтим, під “музон”, на твій смак…
“До” – поставим романс, а “опісля” вже – блюз…
О! Лишаюсь з тобою! Знак присутності! Плюс!


25.01.2011

Де ти?
Дівчатко синьооке,
в короткім платтячку,
в сандаликах легеньких,
задирливе і пустотливе
стрибало, тішилось маленьке,
здіймались бантики вітрами –
дві кіски – крильця за плечима.

Де ти?
Дівчатко чорнокосе,
що не боялось вовка, ані лиса,
само блукало Вергаями і
бігло навперейми хмарам,
голесеньке купалося в ставочку
і спрагло пило воду з
польових криничок,
шукало зайця під кущами,
сушило зіллячко для мами.

Де дівчинка,
що запашними вечорами
сідала на колінах діда,
довірливо голівку клала
на дужу руку й завмирала,
з розкритими устами,
а веселенька довга казка
про Івана,
що спритно так дурив
смішного недоріку-пана
лилась епічною рікою.

Часами там собі дрімала
і вкладена у тепле ліжко
бабуні тихих колискових
ще довго-довго
слухала на вушко.

Вставало вдосвіта дівчатко,
будилось, як на личку сонце
веснянки малювало
крізь голубінь віконця,
притьопцем бігло у стаєнку,
бо там доїлась Ласька
і тепле молоко лилося
в улюблене горнятко,
а потім – бігло досипати.

Гніздились ластівки під стріхою
і рум’яніли щічки втіхою,
солодко Мурко муркотів
під липою біля воріт,
дівча дивилось на дорогу,
відкриту у широкий світ.
роїлись дні – повні чудес,
фантазії сміялись до небес,
як все це у мені близенько
і як все, як все далеченько.

Я вдячна долі за дитинство,
за синій ліс, за віру в казку
і за вкраїнську пісню,
за щиру ласку діда й баби,
за тиху їх любов
таку розкішну і багату.
І скільки треба перейти
нам того болю,
щоб зрозуміти вартість щастя,
ту безмежну волю,
що на зорі життя
нам щедро дарувала доля.
2006

*Вергаї – назва лісів у Перемишлянському р-ні.

Той вечір листом шарудів,
У шибку стукав гілкою.
Як птах розвеснених садів
Гукав-дражнив сопілкою.
Розлився сутінком густим,
Утішив прохолодою
І горді крила опустив
Перед твоєю вродою.

Як грім вбиває тишу серед ночі,
Як хвиля в морі скелю розмива,
Так серце мучать твої очі
І ранять боляче слова...

Поглянь у власні очі,
Ти жахнешся своїх бажань!
Любов до себе - злочин?!
Поглянь у очі, поглянь.

Хвилює Нарцис Едіпа,
Вже два в одному зійшлись!
Не можна любити сліпо?!
Дивись у очі, дивись.

Зробити висновок треба,
Ти совість свою відмий!
Поглянь востаннє на себе!
Закрий вже очі, закрий!

Обійми мене крильми за плечі,
Поцілунком забери мою печаль,
Бо душа чомусь бажає втечі,
У полон свій манить невідома даль.

Обпікає тіло втомлене повітря,
Закриває вії потаємний страх.
Підійшло до серця наболіле вістря,
Застигає осінь на сухих губах.

Обійми мене крильми за плечі
І віддам я небу всю свою журбу.
Я віддамся світу і довірюсь втечі
І тебе з собою, мила, заберу!

На задньому сидінні мерседеса
Везуть тебе на політичний бал.
Заплетена косичкою принцеса -
Ненавчений мільйонів ідеал.

Крізь темні вікна видно межі
Граничних тем нещасного буття.
Червоно-білі кольорові вежі -
Два символи ілюзії життя.

Іди, танцюй у дорогих каміннях.
Ми зачекаємо в молитві і терпіннях.

Молитви гіркі, наче плач скрипаля
Ріжуть надгробне байдуже рядно.
Серце тремтить, ніби сонне маля,
Ніби маму свою загубило воно.

Мармурова плита поховає навіки
Тіло, в якому горіло життя.
Від смерті, на жаль, не придумані ліки.
З того світу таки вже нема вороття.

Чорний крук на обсохлій сірій тополі
Прокричав поховальні останні слова.
"Чом ви, тату, не мали іншої долі?
Чому ваша доля в життя не втекла?"...

Зігрій мене в зимовий день холодний,
Зігрій мене, прошу тебе, зігрій.
Навколо люди, а я такий самотній.
Без тебе, мила, гине твій Сергій!

Прийди і подаруй свій поцілунок -
Розтане крига із замерзлих вій.
Тепло твоє - найкращий подарунок.
Без тебе, мила, гине твій Сергій!

Скажи мені на вушко ніжно-ніжно,
"Коханий мій! Єдиний мій!"
Розквітне літо, буде воно вічним.
Без тебе, мила, гине твій Сергій!

Боєць-гладіатор Нового часу
Стоїть на арені політичних змагань.
Він вийшов з народу,
З робочого класу.
Приніс він для ідола дань.

Він вдома залишив родину,
Прийшов із мечем на майдан.
Він хоче боротись,
Убити країну,
Повіривши сліпо в обман.

В холодному місті хочеться тепла,
На білому простирадлі гарячого тіла.
Питання не в тому "Чи ти б змогла?"
Питання в тому "Чи ти б захотіла?".