Прибите небо вітром до землі,
що трубить у холодні зорі білі.
Промерзле яблуко гойдається на гіллі,
і сніг – як жар в невичахлій золі.
Прибите небо вітром до землі...

Прибита тиша снігом до землі.
Студений жар... Тінь птиці-синя-синя,
мов цвіт живий на білій парусині.
Холодне сонце в білому брилі.
Прибита тиша снігом до землі...

Леліток бризки більші і малі –
їх снігурам збирати і збирати -
Оці розкішні стрази і карати,
щоб спалахнути променем в крилі.
Дзьобають синь
в заметах снігурі....
2009

Наталя Пасічник
поезія **** (“Пастух бджіл”)


повний місяць – тому і не спиться
у корі кровоточить стріла
там за річкою лігво левиці
що удень левеня привела

її кігтів напруга сталева
аж німіє бурхлива вода
і худі голомозі дерева
розбігаються мов череда

хто тут здобич - йому вже не дивно
що горить під ногами земля
якщо маєш для них щось поживне -
омине тебе чаша сія



пародія

Повний місяць чи місяць рогатий,
Чи Амура під серцем стріла –
В тому ліжку небажано спати,
На котрé ти мене привела.

Твоїх нігтів напруга сталева,
А в очах ненаситна жага…
Я не дуже подібний на Лева,
Ну, в прелюдії трішки хіба.

Буде крик, і блаженство, і сльози
(Полювання таке непросте),
Аж дерéвце худе голомозе
Із цікавості в шибку вросте…

І савана не буде вже раєм:
Щось поживне – між персів долин.
Хто тут здобич – ніхто не вгадає
Серед тих простирадл і перин.

Знов в очах нетерпіння іскриться?
Дай спочити, хижачко моя…
Не піду більше в лігво Левиці –
Омине, може, чаша сія.


17.12.2010

Какие тонкие намеки,
что ты - один и жизнь - одна,
И как жестоки те пороки,
что жизнь - не жизнь,
а грусть моя....

Подарую тобі в Новий рік
Я смарагди весняного лугу,
Де берізка, тремтлива від туги,
Березневих чекатиме рік.

Подарую тобі в Новий рік
Я рубінове сонце у хаті -
Від моєї чудової статі
І від погляду із-під повік.

Подарую тобі в Новий рік
Я багрянець осіннього листя,
І сама - калиновим намистом -
Червоніючи звабою щік.

Подарую тепер (не колись)
Срібло зим, заметіль, хуртовини,
Що вдягають у хутро ялини
І сніжинки – в наметовий блиск.

Подарую тобі в Новий рік
Жар-тепло від гарячого тіла -
Хай душа твоя, геть розімліла,
Аж тоді замуркоче, мов кіт...


17.12.2010

милуйся світом білим:
милуйся,– а не чорний!

радуй на уболіле:
і ти на біль спроможний!

іди у люди добрі:
такая є нагода!

бачиш, он світо-обрій:
видная йому врода!

і допускає себе:
а одкрива любові!

це наче серцю крові:
обрію треба тебе!

2000

Мене приманюють зі всюди,
Мов подорожнього нічліг,
Хліби - твої медові груди,
Вода - волога уст твоїх.

Перекусивши, відпочину,
У сон полину золотий,
А ти мене, моя єдина,
Ласкавим поглядом накрий.

Забыть болезнь, открыть окно, вдыхать
сосновую предутреннюю влажность,
многозначительно молчать о важном,
а прочего – совсем не замечать.

Быть может, эти сосны высоки
не потому, что замысел природы,
а потому, что парусному флоту
положены, природе вопреки.

И в каждой – молчаливая мечта,
скажи – "мечта", и ты услышишь – "мачта",
все остальное – большего не значит,
чем беличья пустая суета.

Все остальное – это мокрый срез
и перспектива жить с фантомной болью,
и видеть, как пересекает поле
дорога, покидающая лес.

Ну як, чи буде спокій у країні?
У відповідь – байки на всі лади,
Неначе байкарі лихої днини
З усіх усюд зібралися сюди.

Чиїх порад наїлися вельможі –
Електоральних душ орендарі?
У впалих животах бурчить вороже
Дешевий «харч» заморських «кухарів».

П’ять років у бульйон жовто-гарячий
Підмішували штатівський акцент,
Та знову мідним тазиком невдачі
Накрили черговий експеримент.

Ще не здали знамен сердечно-білі:
Суди, піар, сесійний епатаж, -
Вже «цар» північний викликав на «килим»
Лакузу на детальний інструктаж.

І смикається Україна-мати
Туди й сюди не роки, а віки.
Та скільки можна розум позичати,
Своїх умів проциндривши полки?!

Колись торжествував державний розум
За княжої найкращої доби.
Нема мужів, лишились тонкосльози,
Вишукують повчальників собі.

Закони – декорації вистави,
Міняються зі зміною панів.
А я спокійний, як вода у ставі:
Чомусь таки навчають нас вони?

16.12.2010

Не пил вона, не прах вона, -
Опора нам усім!
Та вже до дна розорана
Старателем своїм.
Скрізь кровоточить надрами
Від болю й небезпек.
Углиблена та задрана
Уздовж і поперек.
Людським старанням зморена,
По швах тріщить що - мить.
На всі чотири сторони
Земля від нас летить.
А ми усе продовжуєм
Творити чудеса.
У знищенні й відродженні
Діяльність наша вся!..

27.03.10.

Старіє Вакарчук. Він майже наш ровесник.
Ошукана душа співає злим контральто.
Ми вибули давно, хто з віршів, а хто – з весен.
Ми вписані в ряди похованих Вконтакті.

На шиї мікрофон, як завжди, носить хустку.
Він б'ється, як і ми, в сценічному екстазі.
Коліна збиті в нас. Це два криваві згустки
З дитинства проросли, з асфальту й аж до сказу.

Хоч молимося все ж, хто голубу, хто – круку,
Ми вплетені в одну Всесвітню павутину.

Старіє Вакарчук, прискорюються рухи.
Сьогодні надішлю тобі його на стіну.

16.12.10

Тиша...
Беру перо - воно не пише.
І не протягну нитки нот.
В душі – бойкот.

І повний штиль.
Немає трепету вітрил,
Очам закритий небосхил.
Відсутність крил.

Чистий аум.
І не присутній порух дум,
Підняті почуття на глум.
Суцільний сум.

О, мовчизна!
І чистий аркуш полотна,
А на нім – жодного штриха.
Просто біда.

І де я є?
На самім дні.
На глибині
Немислимій ...

Простіть мені.
Мої натруджені літа,
Моя блакитно синява,
Моя любов,
Моя весна.

2009р.

Пришла тоска испить тепла из памяти,
Зверьком пушисто в душу улеглась.
Зачем в туман вы, мысли мои, правите,
Зачем же вскачь несётесь, черти, в грязь?

За пеленой вселенское безбрежие,
И звёзды, умирая, песнь поют.
А мне не помогают руки нежные,
И не спасает от тоски уют.

Ах, соловей, пропой мне песню звонкую,
Грустить светло умеют соловьи,
Я в тишине под трели тонкой кромкою
Укрою все кручинушки свои.

Но трелей нет, а только лишь смешиночки
На дне любимых глаз вдруг вижу я,
А на ладонь садятся мне снежиночки…
Да где найдёшь зимою соловья.

Світів розхристане дозвілля
На перехняблених віках,
Тривожно зиркало запілля -
Як гегемон означив: «Швах!», -

Незаперечного привілля
Вітальних розкошів братви;
Ґудзами гадилося гілля
Там де висіли Я і… Ти…

В європах од роздолля мліли,
Тлумач не знає всує «швах»,
Тай ґудз, де Ми осамотіли,
Перекладе: «Акбар Аллах»:

Він бо, із поясом шахіда,
Кидає в гущу марноти
Пекельний виклик селевкіда –
Зойк Олександра з-за пітьми:

Ні, не віків, а тьми, - що завтра -
Гадюччям перехопить карк,
Підвісить нагло на гілляччя,
Тлумач збагатиться на «шварк».

Аллах не вбивця – знелюдніли,
Хіджаб – цнотливий Бога знак.
А те, що жити сито хтіли…
Свиня корито мріє в снах.

Прокине, гак різник устромить
В ребро, підвісить на окіст.
От, тільки… Єва не заломить…
Вуджений, шлунку акафіст.

Якось Настя та Даринка
заховали скарб: перлинки,
білого хутра шматочок,
гарний золотий листочок,
аж чотири намистинки,
дві цукерки, дві пластинки,
три сережки, півкаблучки,
дві новенькі сині ручки,
зошит записів про те,
що ніхто вже не знайде
скарбу у саду за домом,
де його зариє Рома.

Ані Настя, ні Даринка
не знайдуть тепер перлинки.
Бо зарив хитрющий Рома
скарб у стіл у себе вдома.

Розчиняюсь в тобі, як уперше...
Зима...
Білий сніг, білий день, твої руки і
очі...
В почуттях знов і знов зізнаюся
сама -
серце серцю кохання так щиро
пророчить.

Загублюся в тобі, лиш душа
в унісон
із твоїм почуттям дослухається
щастя,
вільним птахом летить і нема
перепон
до твоєї душі, як святого
причастя.

Проросту у любов, і не згасне
вона,
зачерпну від тепла, що життям
мироточить,
розчинившись у тобі, як вперше...
Зима...
Білий сніг, білий день, твої руки і
очі.


2010

Як я хочу полинути в небо
Кажеш не зможу?
Ні, так казати не треба.

Я хочу летіти далеко
Мене ти тримаєш за крила
Говориш, що я не лелека.
А лише людина безсила.

Чому?

Питаю я тебе, себе, усіх,
Чому не можна відірватись від землі?
І поза очі чую лише сміх.

Шкода, що зрозуміти ми не в силах,
Що суть уся тут зовсім не у крилах,
І не в бажанні просто полетіти в небо,
А у стереотипах,
Які давно вже знищити нам треба.

Неровный почерк на бумаге,
Вокруг разбросаны стихи...
Опять вся ночь и утро даже
Во власти грез и красоты...

Не зупиняйтесь, друзі, на дорозі,
яка вела до віршів цих терпляче,
не зупиняйтесь. Ґвалт погрозний

здіймається в столицях, по-хробачи
у день новий вилазимо ми звично.
Хто вияснить, чи віршам сили стачить,

як сімені, життя зачати вічне,
стезю нову культурі вторувати?
Хто скаже щось, похвальне чи критичне,

про книгу цю і зможе розгадати
цей поступ у майбутнє загадкове,
і зруйнувати вщент обридлі ґрати?

Так, щоб іти і зважувати слово,
над буднями нудними піднімайтесь.
Судіть і дійте знову й знову;

якщо не згідні, все ж не зупиняйтесь.

Ти поспішаєш додому?.. - Не треба
В росяних травах лишати сліди,
Бо не погасла зірниця край неба
Й вітер дрімає у полі, - не йди...
Ти поспішаєш додому?.. Ще рано
Нам припиняти розмови, повір, -
Дай поцілую тебе наостанок
Так, як ніколи іще до цих пір...
Ти поспішаєш додому?.. Будь ласка,
Не розлучаймося більш ні на мить, -
Не побіднів я на ніжність і ласки
Ти не відчула усю ненасить...
Ти поспішаєш додому?.. Не сердься,
Що коли сонце над світом зійшло, -
Серце не хоче прощатися з серцем,
Наче ріка боязка з джерелом...
Ти поспішаєш додому?..
11.11.09.

Муркотіло тілом літо
Хмарам крутячи хвости…
Нижче яру, чорні квіти
Медом ласим пелюстки
Поздирай на моєм тілі!
Колють кола на воді
Мої груди лелі-білі
Цноту бавлячи в труні
Шпички гострі!
Лаври!
Лаври!
Рип’яхові! Будякові!
Гострить зуби ніч об піч
Від любові, до любові
Від любові – віч-на-віч!
Я - свавільна!
Вільнобідна.
Я – це я.
І все?
І все.
Запрягає фіру вітер
В перепуття відвезе
Зацирую вже на осінь
Душку зірвану свою…
Запитаєш: а ще любиш?
посміхнуся – Не люблю!
2010

Mon Sher я покажу вам Ніццу!
Рахат-лукум на дні свого тюрбану
О міс, ваш мис ще недостатньо п’яний?
Лягайте в хмари горілиць!
Хто грає в поло? я люблю лото!
Хтось піцу розкида на зливи
На серці туром вибите тавро…
Но! Но! Дивитись у вікно
Чорняві гейші тільки тут щасливі!
Від зарева очей таких звабливих
Прикурює сигару Лісабон
Ну хто сказав, що гріх то не красиво?
Що на губах твоїх – текіла, ром?
Гугнявить Лондон – все дощі, дощі…
І п’є абсент, бідното, з спозарання
А знаєте лікером для душі
Є ви, Майорка і кохання!
О, бестія! Я підкорю Париж!
Тірамісу цілунку на сніданок
І буде все - і слава, і престиж
В букеті всі моїх коханок
Лиш ти одна як фуксія цвітеш…
2010

..і начебто обрáзи –
не обрáзи.
В словах - тепла
очікувана мить.
Та не вщухають
болю метастази.
Це - почуття
на вогнищі горить...

Народжене,
мов диво невідоме,
в долонях двох
(як ніжно, тільки глянь!),
воно повстало -
ствердно і вагомо,
в стихії
несподіваних зізнань.

Перемогло,
спалило, спопелило
(хіба не так
хотілося завжди?)
Воно було
в безмежжі хвиль вітрилом,
ковтком для спраглих
свіжої води -

та втрачене
в скупих віршах побачень,
в порожніх вікнах
дощових розлук,
колись давно
придуманих означень,
намріяних
між дотиками рук!...

Сховали душі
в стінах темних келій,
шукаючи взаємності ознак,
йдучи в пітьмі
доріг-непаралелей,
що, вочевидь,
не схрестяться ніяк...

Я замучу тебе коханням,
Вип’ю пружність твою і пристрасть,
Доведу тебе до безсилля,
Воскрешу і…
Почну спочатку.

Я замучу тебе натхненням,
Виссу сік твоїх слів солодких,
Заведу тебе у безпам’ять,
Воскрешу і –
Спочатку знов.

Я замучу тебе бажанням,
Підніму тебе до блаженства.
І тоді ти щасливо скрикнеш,
І тоді…
Лиш тоді оживеш.


2010

finita la commedia

Сєртакі - танцює – проміння
Тремтливо і так звабливо!
І – раптом – посеред ранку
Рвонуло! І небо – навпіл.
І зліва – темніє смугасто.
І злива – так рясно-рясно…

27.07.09

Непритомність облич. Пустоцвіттям обмежено час.
Я вже вкотре знайшлась. А, здавалося, тільки зникаю…
Розітнулась зоря – і відкрилася вищість якась…
Є одне протиріччя – ніхто мене там не чекає…

Є лише горизонт. Східці вгору. Кристали розлук.
Із минулих життів – одногранна проекція зваби…
Є розкутість тепла, що краплинно стікала із рук
На спокусливо щирі й нестримно весняні кульбаби…

Під скоринкою болю – фрагменти чужої зими…
Втаємничену ніч позначають форматом інтриги…
Є чотири кути й вічно ніжне чиєсь «Обійми!»,
Кимось кинуте вниз і дбайливо притрушене снігом…
2010 рік

Зів’ю гніздо поміж гілок живих,
Які переплелися на долоні,
Зі жмені потім випущу тебе,
Моя синичко…
Журавлі у небі…

"Поклич, поклич…" – курличе бусол.
Прощання розпач полонив...
( напровесні я повернуся,
ковтну води таловини… )

"Ага-ага!" – гелгочуть гуси,
все поглядаючи униз.
( ще день – у крижанім кожусі
постане став, що рястом ріс… )

А я мовчу. Негоже слову
псувати тишу світанкову,
вкрай красномовну – водночас…

Сніг зійде, як в минулі весни…
По-великодньому воскресне
земля… Та чи застане нас?

2010

не синій ел-ем - контрабандний вишневий річмонд
цілуєш у фільтр, стискаючи між губами.
мов кай, я складаю з крижинок сакральне "вічність",
зима-королева сміється вгорі над нами.

нехай занімілі пальці, набряклі жили -
співай! обіймай гітару, мене - вже потім.
вливається в горло ніч контрабандним джином,
язик візерунки малює нахабно в роті.

врятуєш мене, обережно поставиш кому,
розтопиш крижинки гострі в очах візином.
любов контрабандну не віддавай нікому!
для вічності літер мало, і ти не винен...

Язик невтримний, гострий язичок,
Кого ти ласо ловиш на гачок
І квапишся, і квапишся до тіла?..
Ах, як вона від доторку тремтіла
У загадковім трепеті свічок.

Напнулась грудь, як в луці тятива,
Пругка, хмільна - у поклику гаряча...
Під нами вже вагітніла трава,
Бо кров гула, розбуджена і зряча!

Як спалах - скрик!
І - розпростертий рай...
І - лет увись...
І зорі - поряд, поряд...
Моя ласкавко, лише загадай, -
І все розкаже сороміцький погляд.

2010.

Що було між нами -
Тайна тайн.
Золотими снами
Прилітай.

В серці ніжний трепет:
Ми - одні!
З думкоб про тебе
Ночі й дні.

У сльозі зрадливій
Лиш туман.
Все, що неможливе, -
Не обман...

2010

Ноктюрн фа-мінор
Хто стукає в двері? Джейн Стірлінг? Чи власне сумління?
Із Джейн їх вже триста разів у плітках повінчали…
Які почуття на самому краю животіння??
Одні лиш холодні рядки у листі до Гржимали….

Хоч кращої жінки у нього, мабуть, не було би:
Привітна, уважна, ласкава, невтомна й безсонна.
Вона, щоб могла, лікувала б не тільки хвороби,
А ще й від коханки-безбожниці й тата-масона.

«Міс Стірлінг приходила й знову читала з Писання.
Та що мені з того? Давно і без неї я знаю…»
Та тільки – що значить знання, як нема покаяння?
Що значить знання, як без Духа воно умертвляє?

Лишень до чола щось торкнулось волого й печально -
Аж серце здригнулось, хоч ніби немає причини.
Чи то некоханої жінки цілунок прощальний,
Чи Божа сльоза над недолею блудного сина.

Як біло, чисто скрізь і гарно,
Мов спокій сам прийшов до рук.
Мені пора ця, як лікарня
Від болів всіх моїх і мук.
Мені це видиво зимове
Воложить очі, наче дим.
Заплющу їх на мить – і знову
Себе я бачу молодим.
Несуся з гірки на санчатах
По насту грубому у яр.
Туди, де річки теплий кратер
Тумани зводить аж до хмар.
Туди, де в сонця позолоті
Гойдає вітер комиші.
Де сміхом вилити скорботу
Вдається легко із душі.
Туди, де лід, як бинт на рану,
Поклав вздовж берега мороз.
Туди, що в споминах не тане
Те, що у пам'ять уплелось.
Туди, чому колись був свідком,
Що часто бачиться тепер.
Зірчасту інею борідку
Зі скла донині час не стер.

15.12.10.

Це ностальгія, це ніби твої керамічні пальці,
Повзуть по мені, лоскочуть під колінами лагідну кішку,
Клекочуть в мені сто тебе, я сповзаю до тебе пішки,
Прямо під ноги падаю. Наче загнані неандертальці,
Всі думки , і з розмаху – це нокаут!! Подвійна сніжка.

Я ж тобі розкажу, що стала уже голота неадекватна,
Що ти тепер гомік, заклади собі вуха, не слухай мене, не слухай!
Людина розумна, чого вона усередині до юродства тухла?
Наче вмостила досягнення всі на скловату,
Наче ото свічка горіла, а тоді край десниці потухла...

Таке повітря згущене, наче і не зима, ,а від спеки тріщить:
Це спам. Переляканий, перемелений!.: Знаєш, якби на вулиці, я б її вдарила!
Ці голуби знахабнілі клюють цинічно. Ці голубі цілуються лапами.
Твоя рука повзе до пупка, примушує жить,
І якось смішно уже в міру ніяково.

1.

Не натягуй мені простирадло на очі, спинися,
я жива, тільки трохи заснула, і знов мені сниться
та покірна країна, мости, жебраки та собаки,
каталожні дівчатка, блакитні солдати, елітні бараки,

все, що буде затягнуто мохом, зеленою замшею,
і тоді я прокинуся (а не прикинуся) старшою
за усе, чим жила і чого досягнути боялася.
А ти вийми губами із мене отруйне яблучко.
чорний лікарю, вийми,
розхитавши обійми.

Розпадається вечір на друзки ворон, покидає палату
золота літургія. І знову сусідка патлата
на балкон вибігає у шортиках, ЕРІКСОН руха,
істерично, мов щойно убитого друга.

А ти тільки здригнешся, зламавши тоненький грифель посеред слова “пробач”.
Лікар? Ну який же ти лікар? Так, приватний палач…


2.

Ти стихаєш, ти переходиш на «вібро», ти
слухаєш серце чотирикамерне
хитрого плоду, що треба вибрати,
не відгадавши його руками.
Сині солоні коні, серпи скажені
переганяють і сунуть поперед страху,

і продавчиня фруктів за паранджею
більше схожа на росомаху.

А петлі плетуться, плетуться, переплітаються…
Мокрі ворони циклічно сповідують готику.
І хлопчик, що назавжди прощається,
щиро вірить антибіотикам,

а тобі, летаргічній, поміж очей нести
мокротиння одуреної весни…

3.
Згортається – а ти її погладь,
проступиться – ніхто її не вдержить,
…і шприц несе троянську благодать,
як підліток щось ніжне і найперше.
Тоді, як дітьми бавляться ножі,
така червона настає розрада…
Ми там удвох, і нам обом по шість,
і крадених плодів не перебрати.

А пробудившись тут, серед повій,
у піні перемішаних мережив,
ти був уже ментолово не мій
а потім загубився і не стежив,

як проступа знекровлена печать,
як тіло розпадається на зліпки.
Згортається – а ти її погладь.
Розгорнеться – а я тисячолітня.

Мутніє аварійка – як від лап
відбився вечір – сіра панорама.
Кінчає в біле гордий ескулап,
не розпочавши темного роману,
бо ніколи. Бо треба підрости
тій дівчинці. Бо він – порядне падло.

Горбатяться, повзуть мої мости,
Повзе мені на очі простирадло…

Ти повертаєшся до мене в червні.
А я від спраги змучилась й слабка.
Коли б ти знав мій гріх,
нанизую мов перли
Слова до скроні,
я така пуста.
Коли б ти бачив
Скільки впало вишень,
на скошену траву,
І раптом цвіт воскрес.
Я покидала Всесвіт,
зір тілесний шепіт,
символіка, як музика…
загадка без кінця….


12/04/2010

Холодні постаті з’являлись у житті.
Ходили мовчки думки невеселі.
Я чула кроки знов чужі,
Та листопад закрив самотні двері.
А ти все відкривав,
Штовхав ногами,
Висмикував по ниточці життя.
А я жила…
Мені хотілось меду.
І пива теплого, і дотику плеча.

12/03/2010

Мій сад просив вернутися до тебе,
Тих паростків майбутнього життя.
«Вже одцвіла», - спокійно говорила,
Вже рана зажила… і я не та.
А сад все бурмотів : «Вернись до нього,
Загинеш, дівчинко, бо скоро йде зима»
А я цвіла… і покидала землю
І сад лишила, спрагла відійшла…

30/03/2010

Тумани сиві поле вкрили
Рілля чорніє,жовтолист
Червоні буки у горах синіх
Горять вогнем мов оксамит.
А на облозі сокіл лине
Летять у вирій журавлі
Осінні зорі заяскріли
І тиша, спокій на землі.

Притулилася кущем
до твоєї огорожі.
Не надломлена іще.
Світла, любляча, хороша...
Лили окріп на гілля,
струшували пил і попіл,
та тримала ще земля.
Я чекала довго... Потім
облітав червоний лист,
замітало снігом січня.
Я чекала з різних міст
в різний час, неначе, вічно.
Я любила без прикрас.
Як могла – чіплялась тину.
Ти ж сокиру взяв – і раз –
під вікном струнка ялина.

Неначе склянка недопита
Хмільного зрілого вина, -
Мій погляд знову ненаситний
До себе вабила вона.
Впізнав у ній її одразу,
Немов свою незламну тінь.
Не обернулася ні разу,
Коли пішла у далечінь.
Мов незнайома перехожа,
Від мене кинулася в біг
Та, що на юність світлу схожа,
Яку у пам’яті зберіг…

Полутьмы акварельною дымкою
Нежно высвечен бледный овал…
С затаенною полуулыбкою
Зимний вечер твой лик рисовал:

Взор печальный – мазком ускользающим,
Силуэт – светлой тенью из тьмы,
Словно редкий цветок, замерзающий
На ладони бесснежной зимы.

У місті дощ, як буриме сумне.
Трамвай тримає зорі над рікою.
А я не знаю, що давно твоя.
Потрохи пахне сутінь чередою.
Блукає дощ, неначе дикий кіт:
на лапах осінь, у хребті тривоги.
І краплі неба б'ються до воріт.
І місяць ніч підважує на роги.
У місті дощ. Аж вимокли слова.
Уповні річка вчиться не мовчати.
А ти? Облиш: докука, як межа,
улещує канцонами кантати...
Хай дощ іде. Я буду на зорі.
Твої обійми ніжні та глибокі.
А не віддам свої сумні гріхи -
вони без мене вічно одинокі.
Вони без нас утратили б усе:
гріхи, як діти, бавляться дощами.
Засни, коханий, хай собі бредуть,
сховавши душі зболені за нами.

2010

І погляд твій – щемлива казка,
Солодка чаша через край…
Не покидай мене, будь ласка,
З життя мого не пропадай.




Здавалось – той вогонь давно у серці згас,
Ваш погляд – і воно забилось, як шалене!
Ну як же я без Вас, ну як же я без Вас,
Ну як же я без Вас, і як же Ви без мене?

Усмішка на вустах – і закипає кров,
І ямочки ж такі, немов залишив вчора…
А кажуть друзі мов, а кажуть друзі мов,
А кажуть друзі мов Ви кимось іншим хвора.

Знайомі стільки літ, а я хвилююсь знов,
І голос хриплий став, і ноги ніби з вати.
Не треба більш розмов, не треба більш розмов,
Мені би вії ці лише поцілувати.

І скільки намагавсь забути, що булό,
І в пам’яті благав, та не виходить в мене.
А може то любов, а може то любов,
А може то любов, жагуча і шалена?

А думалось уже останній промінь вмер,
Надіявся якось без Вас прожити зможу…
І скільки зарікавсь, та знов від тих озер,
Та знов від тих озер я погляд не відвожу.

Усмішка на вустах і блискавка з під брів,
І сльози на щоках, солодкі і солоні.
Я пізно зрозумів, так пізно зрозумів,
Що я навіки знов у Вашому полоні.

Цей вихор почуттів, і сподівань, і мрій,
Ці очі, ці вуста, ці поцілунки, квіти.
Ти тáкож зрозумій, ти тáкож зрозумій,
Шалене то життя хотіло нас навчити…

А почуття п’янить, хвилює як вино,
Я знав що спалахне, горітиме, не згасне.
І дивне то життя, таке складне воно,
Воно одне на двох, чарівне і прекрасне…

Обличчям би пірнув у кучері оці,
І подихом зігрів і ямочки і вії.
І знов рука в руці, і знов рука в руці,
І знов, як в перший раз, очей піднять не смію.

Здавалось – той вогонь давно у серці згас,
Ваш погляд – і воно забилось, як шалене!
Навіщо я без Вас, навіщо я без Вас,
Навіщо я без Вас, навіщо Ви без мене?


14.12.2010

Мені приснилося, що я була дощем
Своїми краплями вмивала й напувала квіти,
Збиралася калюжами перед твоїм лицем
Та ти мене у краплях не замітив.

Мені приснилося, що вітром стала я
Встиляла листям жовтим звивисту дорогу,
Але мене ти в вітрі не впізнав,
Бо йшов зажурено додому.

Мені приснилося, що я – це сніг
І так хотілось щоби ти відчув мою присутність,
Що я сугробами тобі до ніг
Кидалася сніжинками, та ти не вгледів сутність.

Н. К...

Зацілували аж до блиску
Зірниці місяцю щоку,
Коли з усіх сторін притисли
Його край неба у кутку.
Малі сузір’я і великі
До нього рвались напролом,
Неначе він манив і кликав
Їх на побачення смерком.
А може місяць, як годиться
Поміж дівчат парубчаку,
Повідав зорям таємницю
Ту, що придумав нашвидку?
А може він до них понісся,
Як захмелілий добрий сват, -
Як нещодавно від Полісся
Гасав і сам я до Карпат?
Бо хто шукає – той знаходить
Усе, що вимріє собі.
Дивлюся, серцю на догоду,
Я в очі карі й голубі.
Бо і моя журлива пісня
Дівчат зібрала повен дім.
Хоч у гурті буває тісно,
Та дуже весело при тім.
У тихім шумі вечоровім,
Так гарно й солодко мені.
І сяйво вічної любові
Ген мерехтить у далині.

10.12.10.

Колихає небо, біле пір’я мрії,
Розкидає в друзки хмари пухові.
Промінь ясно-чистий падає на вії,
А під ними квіти - квіти польові.

Наче, день на дворі, пише склом холодним,
Льодяні послання на пласкім вікні.
Не зігріти погляд їх - цілунком жодним:
Вабить хуртовина білої стіни.

Зимнє простирадло охопило землю
І хропе на ньому з тріском морозець.
Не дивися в прірву - на холодну стелю.
Замело дороги? Підеш – навпростець!

Политика – стерва, потаскуха,
Улыбка твоя, от уха до уха,
Чи-и-из, ложный смех,
В глазах смерть, горе, грех.
Ты стерва, равных нет,
У власти сука, ты отменная,
Сквозь деньги видишь свет,
- Монета ты разменная.
На рану сыпать, умеешь соль,
Садистка, смотришь на чужую боль,
Люди для тебя массы, толпа и голь,
Сдохни червь, красавица – моль.
Не верь ей, добрый человек,
У тебя короткий век,
Политика старее зла и рока,
Старее Дьявола в два срока.
Добрых, нет политиканов,
Души нет у тараканов,
Убить, помиловать, казнить,
Ум монетами звенит.
Человек не жди, от политиков добра,
Живи душой, лишь она мудра,
Этих политиков тьма,
Покорить не дай, своего ума.

Политика – стерва, потаскуха,
Улыбка твоя, от уха до уха,
Чи-и-из, ложный смех,
В глазах смерть, горе, грех.
Ты стерва, равных нет,
У власти сука, ты отменная,
Сквозь деньги видишь свет,
- Монета ты разменная.
На рану сыпать, умеешь соль,
Садистка, смотришь на чужую боль,
Люди для тебя массы, толпа и голь,
Сдохни червь, красавица – моль.
Не верь ей, добрый человек,
У тебя короткий век,
Политика старее зла и рока,
Старее Дьявола в два срока.
Добрых, нет политиканов,
Души нет у тараканов,
Убить, помиловать, казнить,
Ум монетами звенит.
Человек не жди, от политиков добра,
Живи душой, лишь она мудра,
Этих политиков тьма,
Покорить не дай, своего ума.

І знову плаче дощ свою одвічну правду,
Вистрочує ряди у барабан землі.
Мене ти не питай, чому у чорну каву
Сьогодні не кидаю цукру взагалі.
Ніч розгойда дротів несхрещені дороги,
Із хаосу думок вихоплюється та,
Що до твоїх "романів" вдалі епілоги
Сьогодні видаватимуть мої вуста...