Сідає пил на одяг
і на взуття сідає,
а ще – на підвіконня
і на віконне скло.

Вікно помила мама,
взуття – сестра Оксана,
татусь почистив куртку
і витряхнув пальто.

А хто почистить мову, –
співочу, калинову, –
від бруду і від пилу
московських матюків,

вульгарного сексизму,
від дурості, цинізму,
брехні і шовінізму,
і від порожніх слів?

16.09.2023

Мій Алібанте, Граде кімерійський,
на берегах Гіпаніса-ріки
шумів ще до колоній ти ольвійських,
за сотні три минувшини віків!

Нарешті повернувся в рідне місто,
що зупинило полчища орди.
Не мирний Миколаїв, але чистий,
та де-не-де лишилися сліди…

Сліди війни, атак ворожих, бою…
У самім серці – залишки руїн.
Мій Дикий сад, пишаюся тобою,
та у душі усе ж лунає дзвін…

Із відчаєм, надривно тужить скрипка,
їй хижо в унісон – сирени альт!
Поранене гілля схиляє липка
в посічений уламками асфальт…

У нас немає права це забути,
пробачити украдені життя…
Упевнений я – перемозі бути,
зірвемо вікові московські пута
і всю орду рішуче – на сміття!

Стали мутними пейзажі
І посиливсь вітру спів, -
Спорожніли смуги пляжів
Трав'янистих берегів.
Непривабливо темніє
Раннім холодом вода
І за літом ностальгія
Все частіше напада...
17.09.23

Якби мені дано було від Бога
Мать справу з фарбами – не зі словами,
Я б зміг доповнити Чюрльоніса й Ван Гога
У царині, що зветься Деревами.
Я б показав на полотні німому,
Як поспліталися вони в екстазі,
Як посхилялися на тиху перемову,
Часом вчуваються окремі їхні фрази.
У пристрастях - такі ж наївні, як і ми,
Такі ж у них і ревність, і тривога.
Чи ж дивина, що бачу їх людьми...
Шкода – порозумітися незмога.
Та коли бачу, як корчують їх
Чи стовбур написом калічать,
Готовий захищать, немов синів своїх,
Бо що ж ми без дерев?
І немічні, й не вічні.

Із О.А.Галича

Епоха – в тенетах військо́вих шерег;
й спливає на пам’ять недаром:
«Як нині збирається віщий Олег
помститися клятим хазарам...»

    І ці, ніби міддю дзвенячі, слова
    ми всі промовляли не раз і не два.

Та я́кось на людях новітній стратег
гукнув із невдаваним жаром:
«Колись-то намірився зрадник Олег
нашкодити братнім хазарам!..»

    Зникають слова й виникають слова,
    за правдою правда вступає в права.

Тому я виношу на розсуд колег
заяву, нейтральну на диво:
«Якимось хазарам якийсь-то Олег
за щось там помстився, можливо...»

    Прийміть же, братерських народів сини,
    сказання такої собі давнини!

(2023)

Промайнуло засушливе літо,
Достигають навкруг врожаї.
Я так хочу від тебе сп’яніти
І відчути обійми твої.

Кольори скрізь осінні, медові...
І душа — молода — там горить.
Невмируща ця спрага любові
Породила мою ненасить.

Чую в серці Амурові стріли,
Кров сочиться із них, наче хміль.
Чом же ми ще раніш не зустрілись?
Не зазнали п’янких божевіль?!

О напни, мій Амуре, ти лука,
Не у сні, а тепер — наяву.
Як же довго триває розлука!
Подаруй нам хмільне рандеву*.

*Рандеву — побачення (фр.)

16 вересня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Ростуть осінні квіти біля тину,
Під ноги їм барвінок простеливсь.
За кожним, хто загинув за Вкраїну
Плачуть їхні ніжні пелюстки.

А навесні барвінок кучерявий
Так спрагло питиме небесную блакить,
Віночком ляже до могил героїв,
Котрим би іще жити та любить.

Знов прийде осінь і жоржини жовті
Ту пісню пам"яті співатимуть сумну
Героям нашим і дівчатам й хлопцям,
Які загинули, спиняючи війну.

2022 р.

Бажана, але нетривала
Яскравого літа пора, –
Згрібають вже листя опале
В раптово принишклих дворах.
Дерева та трави вогнисто
Мигтять і рясніють кругом,
Але прохолодно у місті
Прадавнім над сивим Дніпром.
На клумбах жоржини і айстри
Терпляче квітують іще,
Мов хочуть поліпшити настрій
Зіпсований трохи дощем.
Неначе жаринки, привабно
Горять і тьмяніють вогні, –
Журливі, мінливі, неквапні
Барвистої осені дні.
16.09.23

Якби була ти чистим джерелом,
Прозорою, мінливою водою,
Мені забракло б двох моїх долонь,
Аби ущерть напитися тобою.

15.09.2023

***
Не оминаю титли, коми,
поета не псує війна...
пишу собі... а як нікому,
то це хіба моя вина?

***
Не знаю, що не треба більше
вибагливому читачу,
чи списані у небі вірші,
чи не почуті, як мовчу.

***
Яке кому до того діло,
що все життя і кожну мить
своя сорочка ближча тілу –
це ж не душа, яка болить.

***
Оцінюють найвище те,
що виглядає як солідне,
це очевидно, та проте
сліпому видиме не видно.

***
У фурії усі свої –
і світочі, й багаті боси,
але оцінює альфонса,
який обожнює її.

***
Пегас окрилює катрени...
Олімп чекає перемог...
оновимо свої знамена
та гімн і нас почує Бог.

Узагальнення
Нема кому, як це було раніше,
присвячувати оди... ямби, вірші...
себе недооцінюю, аби
оцінених не прибувало більше.
Поява ШІ* у поетичній ніші
не додає азарту боротьби.

Сонце оболок* жене,
обрій висне лантухами,
а я граюся з вогнем,
як причинна* з сірниками,
сподіваючись на те,
що не обпечуся сильно,
баби літо золоте
спалюю демонстративно,
мов не я була колись
і сумирна, і цнотлива.
У багатті падолист
дотліває полохливо.
Розважаюсь, не збагну,
що скінчились дні кармінні,
та на душу осяйну
сум влягається осінній,
і пливуть за небосхил
пошматовані перини.
Бог не дав мені вітрил —
в небеса хитку драбину.

Оболок* — хмара
Причинна* — божевільна

13.09.2023р.

Посміхаєшся ти, посміхаюся я,
посміхаються місяць і зорі.
Серед осені квітне казкова весна,
коли сповнене серце любові.

Ти мені напиши, я тобі напишу –
думку й обрій не вставиш у рамки.
Я осінню красу у душі принесу
і віддам тобі всю до останку.

15.09.2023

Квітка за квіткою здіймається.
Обрій цвіте, роса зливається.
Квітка за квіткою – до осені.
Літо ще спить у гладіолусі.

Зрада пройшла грозою тихою.
Чуєш, як холодно я дихаю?
Мов каяття в твоєму голосі,
бджоли гудуть у гладіолусі.

Гладіолуси в осіннім саду
не скоро відцвітуть,
бо йду від тебе, йду.

Гладіолуси в осіннім саду
за вітром упадуть
у відчай і біду

Поки блукав я у розчуленні,
хто вас плекав, мої улюблені?
Руки чиї, як не коханої!?
Сльози чиї, як не жаданої!?

Мій гладіолусе, наляканий,
ти, як і я, дощем заплаканий…
Квітка багряна та й за квіткою
вишита в серці, та не ниткою!...

Гладіолуси в осіннім саду
не скоро відцвітуть,
бо йду від тебе, йду.

Гладіолуси в осіннім саду
за вітром упадуть
у відчай і біду!

11 лютого 1998 р., Київ

Занурився Вишгород в осінь
І тоне в бентежній красі
Каштанів і лип жовтокосих,
Намоклих в іскристій росі.
Опалих листків шарудіння,
Звучить всюди шурхотом хвиль,
Стривожених вітром осіннім
Без всяких надмірних зусиль.
Вкриває сира позолота
До теплого літа стежки,
І сонцю уже не збороти
Холодного пензля мазки.
Лиш хата моя ще і досі
Бажане тепло береже,
Хоча вже поглибшала осінь
І Вишгород стигне уже.
15.09.23

Ми різні, від Мазепи і Богдана,
як Полуботок, Орлик і Сірко.
Не вистачило нам і двох Майданів
упильнувати волі молоко!.

Чужинцям віддали маєтність, владу,
лишилися вітрила і стерна.
Перетворились у овече стадо
і, зрештою, – небачена війна!.

За сотні років випало народу
пролити море крові, ріки сліз
і дивиться у ту солону воду
зажурено з небес Великий Віз…

Бо захищати маємо свободу
свою тепер не лише у полях,
а перемогу, ніби нагороду,
не подарує і Чумацький шлях!.

У кожного своя доля. Інак не буває.
Один долю свою дуже трудящую має,
А другому дісталася до того лінива,
Що уже й позаростала бур’янами нива.
Один боки пролежує, а все одно має
І що їсти, і де спати – доля помагає.
А другий до ночі з ранку трудиться у полі,
Але десь у цей час гуляє ота його доля.
Жили –були двоє братів – багатий і бідний.
Наче ж із одної хати та й по крові рідні,
Та багатий не париться, п’є собі й гуляє,
А добра у нього в домі тільки прибуває.
Бідний же з рання до ночі трудиться, небога
Та не має, окрім хати старої, нічого.
Скосив якось бідний ниву – три копи поставив.
На братову подивився – там зліва і справа
Стоять копи у рядочках – аж завидно стало.
На своє ще раз поглянув та, щоб не покрали
Й того, вирішив на полі він заночувати.
Прокинувся серед ночі – щось не дає спати.
Бачить, жінка якась ходить по його покосах,
Колоски збира, що впали та й до брата носить.
Він тихенько підхопився, підкрався до неї,
Ухопив та і питає у жінки тієї:
- Ти хто така? Що тут робиш на моєму полі?
- Я – вона відповідає,- твого брата Доля.
Йому служу, помагаю… - Еге ж, зрозуміло…
Чом не пити й не гуляти, коли таке діло.
Чом не спати, коли Доля не спить, помагає.
Отож, люди дарма кажуть: хто робить – той має.
Чого ж воно так: я б’юся, роблю без спочинку,
Але добре, коли маю на обід скоринку?
- Ти хіба того не знаєш? – та відповідає,-
Твоя Доля у корчмі он у місті гуляє.
Сходи, хлопче у корчму ту, там музики грають,
Всякі ледарі й п’янички танцюють, стрибають.
Візьми доброї нагайки, та Долю за патли,
Бий, поки не поклянеться кинути гуляти.
Пустив бідний брата Долю, дотерпів до ранку,
А вже вранці з нагайкою у корчмі на ганку.
Зайшов туди, а і справді – там музики грають,
А його пропаща Доля у танку кружляє.
Розпашіла, підстрибує, ходить вихилясом
Та й музикам підспівує щось вульгарне часом.
Ухопив її за косу та й взявся учити,
Замашною нагайкою ледачу лупити.
Лупить, лупить, приказує: - Не роби дурного!
Не марнуй, не розбазарюй господарства мого!
Кидай гульки та берися скоріш до роботи!
Уже аж йому сорочка змокріла від поту.
Бачить Доля – біда буде, проситися стала:
- Поки житиму, щоб я ще хоч раз танцювала?!
Буду все в тебе робити, не буду гуляти,
Щоб було у тебе в хаті та і коло хати!
Лиш тоді пустив він Долю та й вернувсь додому.
З того часу повернуло все на краще йому.
Поправилось господарство, нива уродила.
Вже й худоба завелася – череда ходила.
Став він хутко багатіти. Бо ж Доля старалась,
Дні і ночі працювала й більш не лінувалась.

Порушив спокій несподіваний дзвінок,
і увірвалася у дім іржава осінь.
Запаморочливо зробити перший крок
на підвісний місток розхитаних відносин.

Піднявся тиск і розболілась голова,
обценьками затиснуло пекучі скроні...
Та обірвалися залатані слова
хиткою кладкою в мобільнім телефоні.

Коли ж наважуся сказати: "Не дзвони!
Зв'язок між нами неспроможна відновити.
Не дорікай колишнім, бо нема вини
моєї в тім, що розлюбила мертві квіти."

У затишній кімнаті пахне благодать —
на підвіконні розпустився білий крокус,
а штучних маргариток, що не облетять,
позбудуся мерщій, допоки ще нівроку.

12.09.2023р.

Ой, Семене-Семеночку,
Вишила тобі сорочку,
Край віконечка сідала,
Ниточку до нитки клала.

Чорна нитка і червона -
Від лихого охорона.
Ти вдягай її, Семене
І завжди думай про мене.

І у свято, і у будень
Нехай тобі добре буде
У сорочці вишиваній,
Мій Семеночку коханий.

2023 р.

То мрійним поглядом привабиш,
То глузуванням відштовхнеш, –
Хоч і не лаєш, наче драба,
Проте й не пестиш словом теж.
І так від юності й донині
Лише надіями живу, –
Тобою марю я щоднини
Під час спання і наяву.
Любов до тебе, як раніше,
В моїй душі та почуттях,
Лиш стало смутку трохи більше
В моїх закоханих очах.
14.09.23

Ой ви, пізні пісні,
Вас у гніздах ще теплих
Журавлі полишили.
Не сумуйте, пісні,
Доки випаде сніг,
Випростовуйте крила.
А якщо в синім небі
Вам не стачить сил
До людей долетіти,
Упадіть долілиць
У зелені вруна пшениць,
Проростайте з ними до літа.
Вийде вдосвіта в степ удова,
Колосок розітре на долоні,
На обрій гляне займистий
І проклюнеться в серці задавнений біль,
Так же схожий на пісню:
«Ой, літа, ви літа…
Видко, я вже не та,
Якщо разом і втіха, і туга...»
А над нею журавлик курлика-літа,
Наче спомин про друга.

*філософське*

Розчинилися зорі
У багряній скупавшись росі...
Чи тривога, чи горе
Доторкнулися? Боже, впаси
Від манірної згуби
Відображень чуття у часи,
Що виблискують грубо
У краплинах кривавих роси
На землі, де охоче
Танк ворожий ріллю проорав,
І з воєнної ночі
Сходить ранок кривавих заграв…
Непотрібно чекати
Слів натхнення, які замалі
Щоб у них описати
Віршотворами тему землі,
Де у світлі історій,
Головних і тому вирішаль -
них, поховано зорі,
Що запалені згідно вірша.

Серго Сокольник, 2023

Сором,язливий мій герой
Ти легко розібравсь з ганьбою.
Я ж довго грала свою роль
Одна, залишена тобою…
За допомогою мені
Я не зверталася до тебе.
Ти ж за лаштунками, в тіні…
В черговий раз сховавсь від мене.
Мене для сорому, одну,
Лишив пред глядачем жорстоким.
Всю на виду, всю на біду,
Всю у цій ролі однобокій.
Як же сміявся ти, партер.
Ти не прощав мені банальність
Тих втрат, і я тепер
Ховаю в посмішці реальність!
Як радо йшли твої стада
Напитись жадно з мого горя!
А я одна, завжди одна!
Стою серед злослов,я моря.
На жаль, строката ця юрба
Героя справжнього не бачить.
Не бійсь коханий, ця ганьба
Лише мене знов не пробачить!

Вся наша роль, моє життя…
Я від кохання захміліла.
Вся наша біль – то каяття
Лише моє… Та запізніле....

Найліпше – здогади облиш,
підстави для жури – даремні.
Гляди – сама себе провчиш
за всі фантазії буремні!

А раптом справдяться вони,
бо ти до них давно готова?
Хоч я й ні в чім не завинив –
мене ти звинуватиш знову?

Приспів:

Не поспішай знайти любов, не поспішай!
Вона вже поруч, навіть подумки з тобою.
Не поспішай, а залишись і почекай…
Я повернусь до тебе з піснею новою.

Не поспішай і долю більш не спокушай.
Кохання сховане мелодією в слові.
Не поспішай, не поспішай, не поспішай!
Інакше – ми не зрозуміємо любові.

Коли ти знову у журбі,
я переймаюся тобою –
і раджу плакати тобі,
й лікую, виключно, любов’ю.

Кохай сьогодні і тепер,
а завтра – буде те, що буде.
Перед тобою я завмер,
не поспішаючи нікуди!

Приспів.

Найгірші спогади облиш,
бо я їх та́кож полишаю.
Коли ти просто поруч спиш,
я спішно в сон той вирушаю…

Приспів.

9 серпня 2002 р., Богдани́

Заплітає вітер листя тополине,
Золотава осінь в вікна загляда.
Десь, за теплим літом, клин птахів полинув,
І зимова в ранках чується хода.

Ще осіннє сонце небо ніжно пестить.
Та воно не може землю обігріть...
Павуки мережив вже не будуть плести, -
Павутиння срібне вдалечінь летить.

Листячко втрачає свій яскравий вигляд,
І тремтить із сумом на рудім гіллі.
Опадає долу горобина стигла,
Тихою ходою осінь по землі.



Вересень 2000 року.

ІКолись були батиї і мамаї...
а нині що? Корупція вбиває,
а те, що мімікрує угорі:
парафія диявола, гундяї
і наймані царі та упирі,
яким ніде аналогів немає,
хапають у хижацькі пазурі.
Ця акція займає два етапи –
обожнювання ідола і фарс.
Московією правили не раз
скажені параноїки, сатрапи
і... маємо: допоки є кацапи,
у пекло тихо котиться земля,
Європу облюбовують арапи,
китайці опановують здаля
уже свою євро-азійську мапу,
язичники, які наймають папу,
канонізують мафію кремля.

ІІМи не учені, але є під боком
непрошений учитель-єзуїт,
який дає історії уроки...
за ніс водили нас не сорок років,
а нищили багато сотень літ.
Ніяке плем’я іншого народу
не витерпіло більшої біди
як посполиті Києвого роду
у боротьбі за волю і свободу
супроти ненависної орди.
Не каємося... і як діти Божі
з любові до людей, а не зі зла,
допоки не розвіється імла,
вилущуємо на кожусі воші
та дякуємо «кацапні хорошій»
і за науку, й за її пуйла.

ІІІНаука ця на світовому ринку
усупереч умовному відмінку
усе-таки дорожчає, зате
показуємо файні результати...
...................................................
ще є кому на дзеркало пеняти,
та нація міцніє і росте.

09.2023

У співах своїх солов’ї
Питали мене навесні:
Навіщо кохаєш її
Тоді, як вона тебе ні?
В легкім шарудінні гаїв
Вчуваються нотки сумні:
Кохаєш безмірно її
Тоді, як вона тебе ні.
Тривожно дзюрчать ручаї,
Мов марять незнаним ві сні:
Чи варто кохати її
Тоді, як вона тебе ні?
Поїхала в дальні краї
І зникнула на чужині,
А я все кохаю її
Тоді, як вона мене ні.
Думок сумовитих рої
Вкорочують віку мені:
Навіщо кохаю її
Тоді, як вона мене ні?
13.09.23

Я хочу пестощів твоїх,
Я хочу любощів, кохана.
Хай голову вкриває сніг,
Та ти навік мені жадана.

Обіймів хочу я палких,
Цілунків хочу полум’яних.
І чути, як лунає сміх,
Аж чорнота у небі в’яне.

Я хочу всю тебе, до дна,
Тобі віддати спраглу силу...
Хай ув очах твоїх весна
Буяє щастям буйнокрило.

І хай несе увись обох
В шаленому стрімкому леті.
Як музику, дарує Бог
Красу кохання для дуету!

13 вересня 7531 р. (Від Трипілля) 92023)

Як хочеться жити й кохати,
Допоки ще годний на щось,
Бо милих, грайливих дівчаток,
Немов голуб’ят, розвелось.

Часи на любов недоречні
І ро́ки фатально не ті,
Та квітне заманливо гречка,
Неначе востаннє в житті.

Згадай, як добре нам було удвох
Світанки смакувати малинові,
Купати душі в озері любові,
Минаючи лячний чортополох.
Згадай, як добре нам було удвох.

Не забувай, ніщо не забувай
У час розпуки, чи сяйної миті,
Коли волієш думкою творити
З роси й води яскравий водограй.
Не забувай, ніщо не забувай!

Таку як є і грішну, і святу,
Нестримну, зачаровану, рахманну —
Кохай завжди, як вперше і востаннє.
Від божевільної хандри рятуй,
Таку, як є і грішну, і святу.

Я буду поряд поки мрієш ти
Шляхи здолати, що ведуть до мене,
Допоки ще нам хочеться шалено
Від сумоти до радості втекти.
Я буду поряд поки мрієш ти!

10.09.2023р.

Віддам своє серце тобі без вагань,
Кохана людино,
Ти не остуди його і не порань
Поглядом зимним.

Життя моє теж все належить тобі
І кожне слово.
Бути з тобою у щасті й біді
Я завжди готова.

2015 р.

Хоч донині теплі та безхмарні
Дні іще впрівають від ходи, -
Віднедавна зарясніли гарно
Золотої осені сліди.
Осені не стали на заваді
Ці приємні і погожі дні, -
Потемніли грона винограду
В листяному жовтому вогні.
Мовкне гай і стали німувати
Береги блакитної ріки, -
Грушами і яблуками в хаті
Вже пропахли всі її кутки.
Зароїлись метушливі мухи,
Боляче кусаючи усіх, -
Я на них даремно димом дмухав,
Бо прогнать докучливих не зміг.
Осінь всюди преться перед мною,
Ніби утікає від біди, -
Тож і бачу в неї за спиною
Погляду привабливі сліди.
12.09.23

Із О.А.Галича

– В ко́гось все життя – буденне,
а у когось – геть навскач...
Та – такенне! от – такенне!
це вже – господи, пробач...

Що́ нам Репіна палітра,
що́ нам Пушкіна рядки! –
Є наснага на півлітра
в чайній поблизу ріки;

переймається природа –
спочиває колектив!..
Тільки – сталася пригода:
я доку́мент загубив.

Я – в райвідділ, там – до Свєтки:
«Вилізь із своїх занять!
Оформляй мені анкетки
й круглу став на них печать!»

Прізвище, імення, батько,
рік народження... І тут –
утрутилось бісенятко,
щоб мене загнати в кут!

Бувши звечора пом’ятим,
я кажу для жарту: – Ей,
ти, – кажу, – у пункті п’ятім
напиши, що я – єврей!

Посміялись: «Ну й насниться!»,
їдьмо далі, цоб-цобе!
Це ж була для нас дрібниця...
Тільки зовсім не дрібниця
справа ця для КДБ!

От скінчилася відпустка –
і гикну́всь «зелений змій»!
Попервах – така «закуска»:
анулюють допуск мій.

Перший зве; брову насупив,
починає балачки:
– Отже, ти іще, докупи,
отакий в нас хитродупий
виявляєшся таки!

Значить, всі ми, кров на рилі,
маршируймо на плацу,
ти ж – в своєму Ізраї́лі
будеш хрумати мацу!

Ми стоїм за справу миру,
ми готові до війни!
Ти ж – бажаєш, як Шапіро,
вберегти свої штани!

Ти – чужа для нас потвора,
ти – погнилий наскрізь фрукт,
ти своє звання майора
проміняв на «п’ятий пункт»!

Я йому – докладно й тихо
все як вийшло розповів:
– Це я так, заради сміху...
Я не хочу в Тель-Авів!

Він як гаркне: – Ні, не псих ти!
Інших дурнів пошукай!
Ти задумав явно – збігти!
Очевидно це, і край!

Припремо тебе абиде,
й не вигадуй невралгій!
В тебе, голубе, не вийде!
Не надійся, дорогий!

Після зради оцієї –
ми здамо тебе в утиль!
Збіг недаром ти в євреї:
записався ти в євреї,
щоб втекти у Ізраї́ль!..

І пішло такеє, друзі, –
хоч лягай та вовком вий...
Я тепер живу в Калузі.
Безпартійний. Рядовий.

І мені – одна дорога,
чорт загнав таки у кут!..
Де тут, хлопці, синагога?
Підкажіть, який маршрут!

(2023)

Хто так тихенько шкрябає у двері
у бурштиновім золоті вбрання?
Ласкавий промінь кралю обійняв –
вродливиця міняє кавалерів.

Блаватним небесам забракло мови,
Коралові уста неначе мед,
краса – беззаперечний аргумент:
Солом'яна... багряна…. пурпурова…

Шепоче вітер… не наговорився…
Іде панянка в жовтизні́ алей,
І цинамо́новий із листя шлейф –
у терпкості духмяних чорнобривців.

Я так боюся двері відчинити –
й зайняти шанувальників ряди!
Яка ж вона зворушлива, гляди:
у капелюшку та шафранній свиті!

Як дощик став дрібненько накрапа́ти,
Зненацька погляд сонячний зловив,
Тепер повсюди лик Ваш воскови́й:
Ех,Осене, вершина всіх симпатій!

Стріли Амура рано чи пізно
кожного стріли.
Води Амура все непотрібне
змили, втопили.
Стріли і кулі вчасно свої
змінюють цілі.
Ті, що тримають вічне в собі,
лишаться цілі.

10.09.2023

Як цвірінькати-співати
Швидко вивчились курчата, –
Зрозуміла врешті квочка,
Чим курчат так вабив стовпчик
На який сідав горобчик, –
І чому тепер пищати
Перестали жовтуваті…
11.09.23

Доки ви сприймати в стані,
хтось, шановні читачі,
знову вірш про партизанів
вам складатиме вночі.

Час по колу чи спіралі,
нагнітаючи віки,
мостить пастку для моралі
вам, жінки й чоловіки…

30 жовтня 2016 р., Київ

Не називай цей край Вітчизною,
Якщо не знаєш до пуття,
Що квітне і росте,
Вистукує, висвистує і тьохкає довкола,
Не садовив, не доглядав, не вболівав,
А тільки багатів і обкрадав, і зневажав,-
Не називай цей край Вітчизною ніколи.
Якщо прадідівською піснею не просльозивсь,
Не в серце вклав історію, а залишив у школі,
На суржик дар материнський перевів,
За блага на сусідську мову перейти готовий,-
Не називай цей край Вітчизною ніколи.

Я хочу до моря,
де зорі прозорі,
де місяць жартує з віконцем,
там Чаєчки діти
навчились летіти
далеко за обрій, до сонця.

Пісок з камінцями
мінялись місцями
в дитячих сандалях між пальців,
а Вітер солоний
гуля поміж крони
й запрошує квіти до танцю.

Я хочу до моря,
де зорі святкові
сміються в очах і у серці...
На хвилях любові
забудемо болі
й напишемо пісню веселці.

- А скажи, дідусю, чому так буває?
Коли хтось бува багато грошей має,
То його усі в окрузі поважають
І за приклад для дітей своїх вважають.
А другий хтось також має купу грошей
Та всі дивляться с презирством, як на вошу?
То від кількості залежить чи від чого?
- Ні, онучку, навіть, зовсім не від того.
А від того, звідки гроші ті взялися.
Он, Петро Гаєцький, тільки подивися.
Як не глянеш, він постійно у роботі,
Свої гроші здобуває своїм потом.
Тож у нього й дім здоровий, і машина
Та високого нема навколо тина,
Бо немає чоловіку що ховати.
А Мусія, он Онопенка узяти.
Та ж з дитинства він був хитрий і ледачий.
Тим не менше, має дім, і має дачу,
І машину. Й дня, напевно, не трудився.
А, глянь, тином он яким обгородився.
Бо нечесні гроші. Є чого ховати.
То ж чого би його людям поважати?
Коли гроші щедро потом не политі,
Їх не можна було чесно заробити.
Щоб багатство без зусиль отак надбати
Треба, кажуть, душу чортові продати.
Колись дід мені малому ще повідав
Те, що чув колись іще від свого діда.
Чоловік жив хитрий у селі одному,
Все хотілося багатим стати йому,
Але так, аби зусиль не витрачати.
Довго думав, як багатство те надбати.
І надумався був чорта одурити.
Взявся перше глибоченну яму рити.
Коли вирив, то накрив її, зоставив
Лише дірку невелику. В неї вставив
Свою шапку також з діркою. По тому
Узяв книгу – «Чорну магію» відому,
Заклинання взявся з неї він читати,
З-під землі до себе чорта викликати.
Чорт почув те заклинання і з’явився:
- Чого, - каже, - чоловіче, розходився?
Чого кликав? - Хочу душу я продати!
- А за душу ти чого хотів би мати?
Та багато не загадуй. Душа в тебе
Вже гниленька. Хоч у пеклі такі й треба
Та вона багато зовсім не затягне.
- Шапку золота лише від тебе прагну!
Глянув чорт – та шапка зовсім невелика.
Крива усмішка заграла на всю пику.
- Що ж, я згоден. Став він золото тягати
І у шапку чоловікову скидати.
Та, що кине, гроші в дірку провалились
І нічого у тій шапці не лишилось.
Знову чорт вертає, золото таскає.
Вже упрів, але кінця тому немає.
Чоловік радіє – втомиться чортяка
І домовленість не сповниться ніяка.
Хай у шапці собі гроші залишає,
А все інше чоловіку бути має.
Раз не виконає чорт, що домовлялись,
То й душа би чоловікові зосталась.
Але рано він радів, бо чорт упертий,
Все не втомлювався золото те перти.
Зумів яму усю золотом напхати,
Що й із шапки вже не стало випадати.
Чоловік же на таке не сподівався
Та ж під договором кров’ю розписався.
Забрав золото, нехай його й багато,
Але душу мусив чортові віддати.
Хотів чорта обдурити – не вдалося.
Дуже дорого багатство те далося.
Як нізвідки хтось надбав собі багато,
То нема його за віщо поважати.
Заробити чесно то б навряд вдалося,
Тож без чорта тут ніяк не обійшлося

Хочу з тобою щоранку
Зустрічати світанки
В обіймах чи просто поруч
Роби своє щастя власноруч
Малюєш картини думками
Літаєш у мріях роками
Та мрія є щира любов
Яка стукає знов і знов
Відкритий свою душу і тіло
Скажи чого так хотіла
Хотіла б з тобою щоранку
Зустрічати світанки

2023

Від людських очей лисичка
Заховалася в копичку
І чаїлася там доти,
Поки люди від спекоти
Не вмостились під копицю,
Налякавши вкрай лисицю,
Бо, немов вогниста куля,
Мимо них вона майнула
До гайка отак вже швидко,
Що було хвоста лиш видко, –
Той стовбурчився позаду
І смішив людей до впаду.
10.09.23

Ґаргульї готичного храму ожили і поховалися у міських парках,
І вулиці нагріті сонцем вкрилися густими туманами.
Перехилившись через вікно в кімнату заглядає осінній місяць,
Нерухомою тишею космічного руху галактики, однієї з мільярдів.
Якогось осіннього вечора, чи можливо осінньої ночі
Розпускатиму контури слів, образів, існуючих тут предметів,
Потягнувши за нитку мороку, розторочу виткану вічність,
Аби відшукати з чого усе почалося, знову, бігаючи її лабіринтами.
Розторочу і твою любов, зачепившись за нитку схвильованого голосу,
Стрімкими течіями омиваючи мис нескінченності,
Хіба не злякаюсь від обширу там в невагомості,
Із чорними дірами, між зорями і метеоритами
Не маючи певності
Що все не дарма. Що поезія... Ні, не вона,
І не осінь з її туманами і надвечір’ями, а ти,
Що твій голос, і твоя невідома душа
Існуватиме там, де розкинулась неосяжність.
Без обрію?!
Хмари збирають тугу, як дощі, що стікають в земні калюжі,
З’являються контури і обрій описує радіус
Твоєї обителі.
Світ проявляється гулом, словами, кольором, погодними умовами,
Поцілунками губ, твоїм голосом, і вільним падінням любові.

04.09.2023

Ось їх сімдесят п'ять вже за спиною стали стіною,
Не згубилися в долі, а разом зібрались у світ.
Перший подих і погляд, і крок мій найперший зі мною,
Перший віршик невмілий і перший від щастя політ.

Не згубились роки, бо по черзі несуть мені згадки
Про уроки у школі і перше кохання моє.
Про несмілий цілунок, з дитинства любов до порядку,
Перший виступ на сцені... А доля гніздечко вже в'є.

Де студентські роки вкарбували у серце науки,
Що несли по життю, піднімали мене в небеса.
Сині доньчині очі та ніжні коханого руки,
Перша збірочка віршів, в якій і любов, і краса.

Те, що вперше було, то пізніше не раз повторилось,
Я отримала все, що собі заробила в житті.
Україну люблю, перемога - то правди мірило,
Не зійду вже ніколи з цієї святої путі.
07.09.23

Сім футів під кілем
Ні цвяха, ні жезла
З роси і води вам
І крига щоб скресла
Ще доброго ранку
День добрий і вечір
Хай Бог не забуде
Вантаж - не на плечі
Ні луски, ні зябри
Хай Бог помагає
І добра година
нехай про вас знає.

09.09.2023

Гірка печаль оповиває душу –
немає пієтету до рідні,
з якою нам не по дорозі... ні,
я їх любив і учти не порушу,
але... навіщо на моїй війні
оці лакеї, що по ходу п’єси
свої репрезентують голоси?
Та, Господи, помилуй і спаси
від місії фальшивого процесу,
де мають особисті інтереси
найняті агітатори яси.
Не треба перейматися за мене,
не буду я із тими заодно,
хто помагає... падати на дно,
де випливає іноді зелене...
«це не на часі» явно... і таємно
душа не хоче у таке... кіно.

09/23

На почорнілім картоплищі
У вогку землю добре вгруз
І лиш погладжує пузище
Пожовклим листячком гарбуз.
Удень вилискує на сонці,
Вночі – тьмяніє теж без снів,
Бо влаштувався охоронцем
Городнім аж до холодів.
09.09.23

Спускається стежиною в долину
Золото-серпень в жовтому брилі,
У вирій з журавлями він полине,
Залишивши свій слід на цій землі.

Червонобокі яблука і сливи
Та груші соковиті й виноград,
А на столі на білій скатертині
З нового урожаю коровай.

За ті дарунки, що він нам залишив
Подякуймо сердечно від душі.
Йому у спину вересень вже дише
Між осінню і літом на межі.

2018 р.

Заєць зайчатам приніс морквинку,
кроль кроленятам – капусти голівку,
бусол буслятам – жабку і мишку,
лис лисенятам – курячу ніжку.
Ну а Михасику і Мар’яні
приносить морозиво
мама Оксана.
А тато Саша складає вірші
і носить букети тьоті Маріші.

08.09.2023

Які у біса ви брати,
Коли ви вбивці й лиходії,
Багна мокшанського чорти,
Лжепастирі і лжемесії.

Мертвонароджена брехня
Вам колискової співала,
Недодержавна маячня
Пропиті мізки полоскала.

Ви захлинетеся лайном
Неправедності і облуди.
Коли ви підете на дно
Зітхнуть, нарешті, вільно люди.

Шелестіла листям
зелена діброва,
верби шепотіли
журавлям услід...
Поїхав мій милий
в далеку дорогу,
серце защеміло,
в грудях крига-лід.

Ми з тобою разом -
на душі спокійно.
Біль, тривога, розпач
там, де я одна.
Нема щастя жити
в самоті людині -
сонце не сміється,
смуток сповива