Концы с концами сводят зной и свет,
никак не устаканить беглой тени.
Она ветха, как пыль, ей места нет.
Куда деваться безоконным стенам?

Кошачья суеверность с бездны глаз
следит за робкими, как мысль, шагами.
Рожденный ими, жаждущий тепла,
шатаю ветер, словно стих – слогами.

И чувствуя отрыв остатка сил,
душа пьяна не смерти поцелуем.
Мир между сном изменчив и красив,
дрожит в прозрачных красках Аллилуйя.

Рисуя выдох, испаряясь в нем,
смолкают сердца-колокольни звуки.
И змейка душ, что к Богу на прием,
линяя блеск, скользит по веткам скуки.

Зал ожиданий пуст, но жди себя.
Билеты только тем, кто жить не хочет.
Как пристань, время. Уплывают `я`,
так не похожие на Образ Отчий.

28 Апреля 2010

(Твоє послання – «десь у позахмар’ї…»)

А тут, як зáвжди, дзвін розбитих слів,
Драйв-ритми джанглу, реґґі на гітарі,
Скрипучий сакс і хриплий афро-спів,
Обривки блюзу. Все, як ти хотів.
І навіть кантрі у хмільному барі.
Мости канатні в ілюзорний світ:
Піратські мітки, сни, горищні балки,
Чудний Боб Марлі і Чеширський Кіт,
А над усім і місяць, як софіт,
Блідить завіси кольору фіалки.
Запалюю свічки. Стираю пил.
Сміється Боб у милім діалозі…
Поміж афіш, лаштунків і світил
Все так яскраво! Але час застиг.
Монмартр, Мон-Сені. І я. На розі.

«…у пошуках нових чарівних крил,
Нових театрів. На новій дорозі.»

А за дахами – цілий світ шатром!
І справжнє сонце в ніжно-синій рані.
І в Ріо-де-Жанейро йде паром…
(Лишу записку – «зникла у тумані…»)

Як я люблю цей карамельний ром!
І самбу! З негром. У Копакабані.

Вам не подобаються, ні,
Ні світлі дні, ні темні дні.
Вам до душі таємні ночі,
Де ви знаходите охоче
Все те, чого нема в мені.
Вам не подобається смак
Живого чистого повітря.
А я не згодна з цим, повірте.
Хоч ви на вигадки мастак.
Кудись углиб ведете ви
Веселий гамір, дух орлиний.
Та я за вами не полину:
Мені б –у колір синяви.
2007 р.

***
Присвячується Солоницівсько-Гаврилівському
ансамблю “Натхнення” під керівництвом
І. Євтушенко-Краснікової, пмт Солоницівка
на Харківщині

“Ой, зелене жито, зелене” -
Десь виводять дзвінко, натхненно.
Ти згадаєш поле, рідний гай...
То ж співай, жіноцтво, співай
Про кохання вірне, гаряче,
Та дотепний розум козачий.
Оберегом міста і села
Кожна пісня іздавен була!
Хай музик барвистих немає,
Але пісня серця лунає.
В ній - пошана золотим рукам
І жіноча доля нелегка.
А коли вона є щаслива -
Пританцьовуй в пісні грайливо.
Руки в боки, радість у очах.
І ні слова — ніц про печаль!
А життя — не п'єса та сцена,
З піснею ж не буде нам темно -
Ніч минеться, і засяє день!
Гарних вам, громадо, пісень!
2010 р.

Русь Київська, Русь Київська...Комусь пече гірко
Перше слово, комусь друге. Знову перевірка
На „шляхетність” та на мудрість... Княже Ярославе!
Розгубимо, розкраїмо велику державу?
І чого б то роздирали її душу й тіло?
І чого іще нам мало? Господи, помилуй!
Українець, росіянин... Невже зробив кепсько,
Що позбавив о с і я н н о Русь Київську пекла?
Хто по нації? –Розумна та щира людина!
Підвела великомудро з колін дві країни.
Прояснив далекий обрій Півночі і Півдня
Князь-нарядник, Батько добрий. А хтось марить:”Півня!”
Реве Дніпро й ревти буде, долаючи втому,
Доки ти, слов’янський люде, безпорадний вдома...
2008 р.

***

Не усміхайся так звабливо -
Бо промайнуло стільки літ...
Невже тепер ти - нещаслива?..
А на моєму серці - лід...

Боліло все - благав я небо! -
В душі і серці весь той час,
Горів я пристрастю до тебе -
На жаль, вогонь кохання згас.

Йому удруге не горіти,
Як в річку двічі не ввійти:
Зів'яли щастя ніжні квіти -
Мені навіщо зараз ти?..


29.04.2010

…Не йми, милий мій, у цій пісні ніякого смислу…
А йми, милий мій, у цій пісні, приховані мислі…
Як в мокрому є щось сухе, а в сухому є мокре:
Шукай поміж строфами пісні свій власний апокриф…

…Ти шукаєш кінець, ти допитливо преш на початок…
Все це дуже природно, бо ти ж від природи є воїн!...
А ти спробуй спочатку хоча б день один помовчати…
Але ні, ти не можеш… Геракле, та що з це з тобою?...

…Є всього два шляхи: просто вгору і просто донизу…
Не треба донизу, давай, краще, при догори…
Забинтуй свою плоть і, як пес, всі рубці позализуй –
І давай, починай догори… Ну, давай – раз, два, три!...

…За вікнами твого будинку скандують колони…
Зло тебе спокушає ілюзією боротьби…
А ти стань на коліна й склади у «намасте» долоні,
І молися всім серцем до миру, спокути й журби…

…Замкни свої двері, не треба чужих революцій!...
Чолом до ікони, відбитої в сріблі люстра…
Революції бунт – у тобі, розумієш, Конфуцій…
Тож, молися, Іване, всім серцем до Бога – пора…

…Закрий свої очі, направ свої вуха на Нього…
Обріж своє его розіп’ятим словом «ЛЮБОВ»…
Вертайся до себе, бо Віра – єдина дорога…
Бо Бог – всемогутній, і в тобі тече його кров…

…Не їдь до Москви, до Пекіну, в Стамбул чи ув Краків…
Візьми в руки меч, рвучко встань і стрибни із вікна!...
І в леті останньому вигукни: - СЕРЦЕ – НЕ СРАКА!...
(…Чи спинить юрбу ту офіра твоя, ще одна…)

«Аз есмь с вами, и никто же на вы…»

…Не йми, милий мій, в цьому блюзі ніякого смислу…
А йми, милий мій, в цьому блюзі прихований звук…
Той звук, що, як Хрест для лукавого, суть ненависний:
«Тук-тук…» «Тук-тук…» «Тук-тук…» «Тук-тук…» «Тук-тук…»

Кумпала Вір, м. Хмельницький,
15.01.2010 року

Кладовище польотів. Куди наш літак торохтів?
Перелатане плямами поле, попалені плани…
Фіолетовий попіл… і неба холодний архів…
І червона трава на долонях убитої панни.

Хто зі мною тепер? Мій цинічний Господь – нашатир
та нажиті слова, канонічно уцвяшені в давність,
марсіанська вода, тридесятого світу пунктир
попід шкірою пнеться і хрін його хто передавить.

Я би тільки травинкою гралась тобі по щоці,
я б поцілила в тебе, щоб тільки ділитися кров’ю.
(Тиха курво кімнатна яких іще треба рубців,
щоб урешті навчитися Тишу ділити натроє?!)

Хто з тобою? Дівчата пливуть і пливуть і полин
перестиглої слини повільно приводить до тями.
...Викидаю набої і небо стираю з колін.
Хай тобі буде хакі. А я обійдуся синцями.


2010

Остання цівка світла упаде
мені до рук. У хрестовинні рами
заплутається ніч і де-не-де
залишаться слова твої...
з лапками...

у міжмолитві... Білі пелюстки,
на підвіконня загнані вітрами,
зависнуть сивиною на роки...
Між нами ніч... Зима мете між нами,

глуха і глупа, наче друга фальш,
що не болить уже, а ниє тільки,
коли усе сприймається, як факт,
і жовкнуть невідправлені листівки.

Коли слова пірнають у пітьму,
вертаючи луною рими стиха...
Тепла останню крапельку візьму
долонею... Зігрітися устигну?

27-28.04.2010р.

А ти просто мовчи,
Стиш повітрям всі зайві слова.
А ти просто дивись,
Розчинившись у сірім тумані.
Незворотні слова можуть вбити
кохання і сни,
Так як вчинки безглузді
вбивають до болю,
І веди за собою,
Я змовчу, змовчала і ти,
Де твій погляд у душу,
Я миттю до нього звикаю,
Ми зіллємося в небі,
В синім небі, несказаних слів
Лиш одне пролетить з вуст моїх
– я кохаю,
Й в твоїх світлих очах,
як роса на ранковій траві,
Та сльоза протече і у серці моєму зникає,
Й непотрібні слова тільки тим –
хто насправді живе
Непотрібні слова тільки тим –
хто насправді кохає.

15.02.2008

Як у серденьку розніжнілося,
В душі сонечко заіскрилося!
Я розпещена його променем,
Задурманена теплим спомином
Про вчорашньої ночі пристрасті,
У обіймах несамовитості,
Знову втратила недоторканість
і приборкала неприборканість...
Потекла жага, ніби ріками,
Попід серденьком, під повіками,
Напоїла мене диво-чарами,
Понесла мій дух по-під хмарами -
Мрії крилонька аж розправили
і душа весну знов прославила!
...Розніжнілась я, заіскрилася,
Дві душі в одну міцно злилося...
28.04.2010р.

ти чимось на мене схожий
очима
ходою може
а може так само вітер
розвіяв в обличчі літо?
ми схожі
ми перехожі
25.08.2001.

В светлом омуте русых твоих волос
Утонут пальцы – и дрожь пройдет.
Половиной ответа - немой вопрос,
Половиной судьбы – заполярный лед.

Разломить испеченный утренний хлеб,
Надорвать письмо – в нем пустой листок.
Петь пичугой в дождь, если дождь ослеп.
Пить последний взгляд, как воды глоток.

Половиной себя выйти в ночь и в путь,
Босиком по мягким полынным снам.
Сквозь сиротство губ заливая ртуть,
Испаряясь золотом амальгам.

Замаленька ковдра для двох дорослих -
Мерзну в ноги і сон неглибокий.
Сходити б якось до тебе в гості...
Лишити б тобі життєвий спокій...

Мариться юністю, дурістю, казкою,
Весняним сонцем й вишневим цвітом,
Тонуть тривоги у ріках з ласкою,
Бажання жити стелиться світом.

Напоєна мріями, не озираюся:
Було, що було, буде, що буде.
В тихій задумі акорди здригаються -
Я ніколи тебе не забуду.

Тисячі знаків, мільйони символів -
Бути чужими доволі просто,
Грати в в мовчанки, бавитись в ідолів,
Тягнути карти, кидати кості...

Шукати сенсу... Навіщо? Ми ж знаєм.
Скільки побачили? Кого почули?
Все непотрібне лишилось незнаним,
Накреслене долею ми вже відчули.

Почуваюсь малою-малою дитиною -
Замаленька ковдра для двох дорослих.
Давай мовчки притулимось спинами
Й полежимо разом. Посунься ще трошки...

квітень, 2010

клекіт мишею
тишу втишую
зодягаю лист
відсилаюся
нету річкою
хвилі вишивом
наторочуся
поскладаюся
аж до відчиту
до відтворення
пролягатиме
недоторканість
недомовленість
в серця пролежнях
то любов моя
неприборкана
розтинатимусь
ока сіткою
доторкатимусь
ледве голосом
а почується
значить виткалось
наче променем
тіло колосу
розцілуюся
заніжніюся
отобоюся
до відмліюся
і розсіяний
пересіяний
приживатимусь
де намріяно

28 Квітня 2010

Ніч на дворі,
Пес край воріт
Знов розбудив
Тишу.
Я не засну,
Сяду за стіл,
Кілька рядків
Напишу.

Ти може спиш,
Може не спиш,
Може ти кимось
Мариш.
В тебе свій світ,
Мрії свої,
Ти мене не
Згадаєш.

Ти вже давно
Кинув в вогонь
Всі наші сни
І мрії.
Ти поламав,
Ти розтоптав,
Ти розтрощив
Надію.

Місяць в ту ніч
Став за вікном,
Вкрився червоним
Жаром.
Він відбивав,
Дзеркало мов,
Полум"я того
Пожару.

Де обнялись
З полум"ям сни,
Де догорали
Мрії.
Вітер забрав
Попіл із них
І в небутті
Розвіяв.
________________

Днів вже пройшло
Стільки як сліз,
Що я за тебе
Лила.
Ти вже не той,
Я вже не та,
Але про тебе,
Милий,
Згадую знов,
Пишу цей вірш,
Тихо ковтаю
Сльзи.
Там де була
Наша любов,
Тільки сніги й
Морози...

(2004)

От і все...
Все пройшло, все забулось.
Краєм щастя любов доторкнулась
До душі... І пропала, нема.
А за вікнами біла Зима
І Мороз візерунки малює,
Він ніколи любов не відчує,
Бо до нього торкнулась
Зима...
І Весна з ним недобре жартує,
Приголубить його поцілує
І зосталась калюжка одна,
А любові не було й нема.
Але я не Весна не Зима,
Не люблю залишатись одна,
А ти серце моє розбиваєш,
А ти того мабуть і не знаєш
Я ненавиджу бути сама!!!
Проте в цьому не твоя вина,
Тут одна лише винна Зима,
Це ж напевно губами із криги
І тебе цілувала вона...
О, яка ж бо ти люта, Зима!

(2006)

здригаються тіні
лягають повільно на брук
втомою танцівниць
блиском меча
блиском очей
саломеї
дощ на мармурі піниться
мармур теплий
як твоє стегно саломеє
цей пророк
він худий і кістлявий
в нього тьмяні очі
бруд під нігтями
крихти в бороді плями на одежі
цей чоловік у щедроті рівний цареві
він купує твій танець
вагою на таці голови своєї
саломеє

Погляди крізь кілометри –
Дротики-стpуни у тиші.
Нам від самотності вмерти
Легше, ніж стати мудріше.

Ніч, яка виросла в вічність,
Нас розділила надвоє.
Нині знайти твої вічі
Тяжче, аніж збожеволіть.

Давить на серце непевність,
Ти почуваєшся гірше...
Невипадкова взаємність
В душу начитує вірші.

Збудуться всі обіцянки:
Слово не може без дії.
Дивиться ніч залицяльно
І одиноким радіє.

Думка, що рве кілометри
Ранить, як правда незрима.
Лиш на порозі завмерти –
Що воно там, за дверима?


2009

Зимовий день, зимовий день, зимовий!
Без мови день, без мови день, без мови!
Безмовно й безіменно круг. Безумно.
Невже зима оця навік!? – бездумна.
Остигли губи на вітрах,
брак сили в жилах.
Вже й вена сивого Дніпра
закрижаніла.
Донецький злодій весну вкрав,
донецький злодій.
І знову сніг борти вкрива
князівських лодій...

Зійшла вода з дніпрових берегів.
Збудивши в лозах челядь комарину.
У різнотрав'ї займищ і лугів
З-під хмар нахлюпано ультрамарину.

І проситься запитання святе.
Хоч, може, і звичайне до смішного:
Чим ти подякував землі за те,
Що цю красу тобі поклала в ноги?..

Та ти, напевно, дякувать відвик,
Бо це для тебе завелика жертва.
Зімне красу байдужий черевик, -
Земля, говорять, не жива, а мертва.

Ти вмієш скласти паперовий звіт.
Його приймають кабінетні маги.
Ти спорудив собі ляльковий світ,
А справжній - тільки місце для розваги.

Але скажи: в якім з тисячоліть
Десь народила сина мертва мати?..
Благаю, люди: землю не гнівіть -
Вона уміє кликать до розплати.

Не раз я малював стрімчасті скелі,
Розгойдані, запінені моря,
Коли в шахтарській глиняній оселі
Вивчав прозорі вірші з букваря.

Мій олівець повільно, неслухняно
Наносив сірі плями на папір.
В бензинці полум'я мигтіло тьмяно,
Аж доки день не заглядав у двір.

А потім у калюжах котловану
Я шикував очеретяний флот
І вперто марив штормом океану
Над дзеркалом зеленуватих вод.

Але, пройшовши ріки й суходоли,
Я моря все ж побачити не міг.
Та мрію давню не втрачав ніколи
В тяжкім безсонні фронтових доріг.

Аж ось, коли, поранений, з постелі
В вікно вагона виглянув на мить, -
Почув я і побачив, як на скелі
Прибій гривастий піниться й шумить.

І, розбиваючись об темну сушу,
В незнану далеч заклика мене...
І щось велике осягнуло душу, -
Те, що довіку в грудях не засне.

Коли сум виходить на дорогу,
То багаття зірок долина,
З двох кінців у місяця по рогу,
Всесвіт нам до серця прилина.

Чому сум наш інколи нестерпний!?
Може, так нам щось душа співа.
І тоді вже Світе невичерпний,
Та несуть неспішно десь дива.

Хтось створив так дивно, так об’ємно –
В сумі бачимо все вгору й вниз.
Щось тривожить нас у тім таємно –
В сумі є якийсь-то механізм.

Ждем печалі, як своєї долі.
В ній кохання і натхнення край –
Зазирнуть за межі тої волі,
А тоді і біль, і спрага хай!

Босі ноги, дорога спалена,
Груди оголені сонце пече.
Дитя за спиною, сном забавлене,
Схилило голову на чорне плече.
Глек з водою на чорних кучерях
Легко підтримує темна рука.
Довгі разки, у вузлики скручені,
Колише на собі шия тонка.
Посмішка біла злегка здригається,
Ручка дитяча намисто торка.
Спека в повітрі повільно гойдається,
Африка-жінка їй пісню співа.

Тихо вмирає нація
Шкода, що маю рацію
Дивне бачення
Повне збичення
Хворе збочення
Порожнє значення
Минуло цвітіння
Занедбане вміння
Засохле коріння
Пусте насіння
Посинілі лиця
Брудна криниця
Не кров - водиця
Байдужість - криця
Наївна дурість
Смішна похмурість
Бездонна ницість
Гидка дволикість
Курви політичні
Вірші цинічні
Брехня органічна
Ментальність - вічна...

Ображені часом, до біса зайняті люди,
Живуть на стрілках годинників...
Їм хочеться мріяти, любитися завжди і всюди,
Багатим заручникам мурів будинків...
Їм хочеться ласки й, заразом, горнятка кави,
Естетики в п’ятому розмірі секретарки.
Їм хочеться грітись в промінні дешевої слави,
Із німбом на носі минати вуличні сварки.
Їм конче парфумитись Кензо, вбиратися в Кляйна,
І “штори” на очі, як мінімум, поларойди,
Літати щотижня в справах у Франкфурт-на-Майні
В розмови про секс впихати теорії Фройда.
Їм інколи хочеться згадати забарвлення неба,
Та шкода – підняти очі немає хвилини...
Небо як небо – кому воно, в задниці, треба?!
Хіба, при нагоді, підніметься дах машини.

Люби життя своє безцінне,
Воно дається тільки раз.
Шукай у небі вітром вільним
Дорогу, сповнену добра.

Іди вперед, ступай до бою!
Забудь про заздрощі і лють!
Бо всі слабкі шукають зброю,
А сильні люди словом б"ють.

Як хочеш ворога здолати,
Усі гріхи йому пробач,
Бо сильні вміють вибачати,
І прилетять завжди на плач.

Нехай сміється світ довкола,
А ти прямуй все до мети.
Не бійся рухатись по колу,
А бійся з місця не зійти!

Даруй зневіреним надію,
Щоб кожен птах малий злітав!
Плекай у серці власнім мрію,
А потім втілюй у життя!

Не бійся дня, як світ залишиш,
Допоки можеш світ люби!
Не той вмирає, хто не дише,
А той, хто мрію загубив...


28.04.2010р.
02.30

Відверто ниций нетиповий стиль…
І лексика - життєвих рандеву…
Аполітичним викликом зусиль
Слова спотворено. Я в них живу…

Зім’ято займище усіх заплав…
Тавтологічним поштовхом – дивлюсь!…
Була вимірність – хтось уже забрав…
Як розмальовку, передав комусь…

Відзначено внизу чиєсь крило
Кульбабами, що зліплені з відлунь…
Пір’їнами само передалось…
В сухі долоні. У світи красунь…

Перемальовано живий альбом…
Омонімічні двері світла ждуть…
Незадоволені своїм житлом
Світлини сонячні в мені живуть…
2010 рік

Ти опадав без жалкування,
Ти падав і в'янув, білосніжний цвіте.
Весільним дощем твого вінчання
Зі смутком світу ридали віти.

Пахучий килим квітневого снігу
Щомиті вкривався брудними слідами
Людського ходу, собачого бігу -
Сотні відтінків сірої гами.

І ти обіймав їхні ноги, друже,
Вони ж цього не оцінять зроду.
Їм трохи шкода, а більше байдуже -
Ти тільки прелюдія кислого плоду.


квітень, 2007

Народжується ніч з утоми світла,
І зграї гав вертаються за місто,
Де смітникам пектись уже обридло
У полум’ї брудного падолиста.

А стиглий плід, наповнений буттям
Цю повноту вже втратити готовий.
Сухотна осінь йде без вороття,
Немов на бійню йде стара корова.

О подих смерті! Вітер крижаний
Лаштується зривати бляклі зорі.
Мерцям так холодно виходити з труни
І гримотіть кістками на просторі.

В моїй свідомості дощами
Давно розмило береги,
Все затопило навкруги,
Реальність витіснило снами...

В моїй свідомості зотліли
Крилаті мрії вже давно,
І опустилися на дно
Моєї доленьки вітрила...

В моїй свідомості - туманом
Зоволокло у завтра шлях,
Й душі розорана рілля
Цвісти в цю вЕсну ще не стане...

Та все ж настане новий день,
Свідомість знов освітить сонце,
І залетить в душі віконце
Вілуння радісних пісень!...

С. .
Оця цнотливість у сорок років,
Оцей цемент і цілина…
Отак ідеш сто тисяч кроків
А тут стіна!
Мороз і сніг, і вітер в очі,
І відблиск відчаю крізь сон.
Цей потяг, певно, з рейок скочив
Таки в полон.
Остання станція свободи,
Терпка залежність від тепла…
А пристрасть присмерками бродить
І серце спалює до тла.
Так не буває! Нота Бене!
Весь світ запитує: «Невже?!
Хтось пригортаючись до тебе
Для інших вірність береже?»
Таки буває.
Лютий з келії
Іде на світло, на тепло…
Та спробуй – поясни поезії,
Що так нічого й не було…

2010

В хрещатий барвінок
Небо упало,
Розбилось на друзки
І квітами стало.

Вплели ми ті квіти
В барвистий вінок,
І нумо пішли
У веселий танок.

Усе заспівало, усе ожило
Ген-ген аж за обрій
Пісні понесло.

Рости, мій барвінку,
Рости, розквітай
І цвітом хрещатим
Весь світ прикрашай
2008р.

Око спати не хоче, та день виглядає дарма,
той пішов до крамниці, де черга до каси ще та,
він чекатиме, точно, до ранку,
скиглить лялька утомлена жалібно «ма-а-а!»
з підвіконня дрімота росте силуетом кота
і розгойдує сонно фіранку.

Розпорошують зорі своє відображення сліз
у чорничному морі, вечірньому, плачуть «на біс»,
міріадами крапель злотистих.
я малюю маленького гнома на синьому склі -
подарую сьогодні цю казку травневу тобі,
щоб уклалися сни у намисто.

Візьме палички з кульками срібними радісно гном,
і задзенькає ніжно «бім-бом» чарівний ксилофон,
і заплакане небо всміхнеться.
Місяць лампу неонову вчепить на стелі хорОм
і ураз посвітлішає ніч-колискова на тон,
мов із купелі лялька німецька.

З малої літери.

зрадливе і злодійкувате,
воно за тридцять срібняків
продасть чужинцям рідну хату
та обкраде своїх батьків.

Ховаю в дощ свою свідомість.
Щоб дати їй останній шанс.
Пусті думки і гола совість
Танцюють свій прощальний вальс.

Ховаю в дощ вологі очі,
Щоб не боліли від тепла.
І замість вдячності я хочу
Такою стати , як була.

Ховаю в дощ прозорі крила,
Вони ж - ховають навзаєм.
Мене, людину, що навчилась
Любити те, що в мене є.


27.04.2010р.

Разом всі ми – трохи Бог,
ставши блисками на зламі
та нервовими вузлами
теракотових епох.

З лункості пихатих площ
вивертаючи булижник,
кожен світла є подвижник
в досвітках майбутніх прощ.

Всі ми – трохи Сатана,
наднової харакірі,
де в подій згасає вирі
натовпу самотина.

З мармурових пірамід,
крізь навскісні болі тріщин,
ми випалюємо днища
вщерть наповнених корит.

Полюси за кроком крок
змінюють своїм зсуванням
кутове розташування
звивин мозку і зірок.

І крізь вибуху бедлам
має прорости Людина!..

Чому ж, чому ж, Україно,
крізь тебе зростає Хам?!

27.04.2010

Розділила я вас на гілки, на гілки,
Розділила коханців, жонатих дядьків,
На мрійливих, закоханих. В що?
То не суть.
На робочих, постійних, що гроші несуть,
На ванільних, одягнених в білий халат,
Лікарів, що згубили ключі від палат,
На коричневих звірів ,що з пивом п’ють квас,
На Андрій і Микола ,і Міша, і Стас,
На богів і напів, під богами і над,
На класичних й блакитних, на person і стадо,
На троянців, спартанців і щось для підлоги,
Щоб зробити кімнату вдосталь вологою,
На оголені душі до краю думок,
І на тих, що як завжди відписують: оk.
На здорових і хворих від надлишку болю,
На мамусених й тих ,що самих-самотою,
На смішних і на тих, що боятись сміятись,
На Канаду ,Росію й Сполучені Штати.
Тільки щось я не тямлю знову одного,
Як шукати із них усіх супутника свого?

тисячу "так" у такт
тінню торкаю тінь
стану терпка на смак
у сердоліку стін

спінить світанок світ
сиві тумани снів
зійду росою з віт
стануся першим "ні"

висію споришем
стежку свою у ніч
схлипну у тишу ще
та не торкнуся свіч

сонце стече за ліс
світло піском у час
стрінуться мов колись
тіні солодких нас

тільки не буде "так"
навіть не буде "ні"
прийду не я
а та
що затуляє сни

С кожи моей недоласканной
уходит молодость,
солнышко метит красками –
дерзко сдирая сизость,
осушивая все лужи,
не слушая ни единой
мольбы льда.
Я тебя не заслуживаю –
Я тебя незаслуженно
выбросила…
Снег растаял. Смыла вода.

Если бы горько, но спать.
И не видеть глупые сны. -
Может, тогда мое сердце
пело б тихонько.
Но пробегают ножки
моей весны,
капая белой капелью
на подоконники. –
Сны не уходят, явь отбирая
и зло...зло потешаясь
над несмываемой грустью.

Я. - Ботанический сад. -
Кофе тот…Ерунда….

Все, что былое –
только нелепый плакат,
глупых курортов реклама
и жизни чужой…
солнышко кожу мою осушает – года…
как их не брать? -
ведь бесценной посылкой – и лично.
Ты напиши в мою личку
что было тогда?
Я все забыла. Так нужно
для дамы приличной.

Хочет мой нос
прикоснуться к твоим волосам…
лето рвалось из груди,
и лилось через пальцы…

Стос оправданий –
вязкий безудержный спам,
люди…разорванный круг…
гололед… не сбывается…

с кожи моей уходят твои улыбки,
нежные восклицания – все тогда!…
и остается песок …зыбкий-зыбкий,
Тот, что под снегом. Его не смыла вода…

25.02.2010

А я - стихія, що у веснах
Десь заблукала не на жарт...
Щоб до життя душа воскресла,
Щоб повернуть до серця гарт.

А я насправді - лиш здаюся,
Що ношу сонце у душі,
У ній - з пітьмою вічно б"юсь я,
У ній - холодні йдуть дощі...

У ній бувають хуртовини
І водночас - пекельний жар.
Сама себе здолать повинна,
Не знаю - кара це чи дар?

А, може, Господа прокляття,
Що мене хоче відректись?...
Та док горить моє багаття -
Душа злітає в небовись!
27.04.2010р.

Пройти життя не вдасться безпомильно,
Волочим, хто як може, власний хрест...
Все ж рано нам! Бо зради - не всесильні
Над духом, що для Зла - немов протест!

Молюсь і я, і серце рве на шмаття
Оте гірке - "Чому? Чому? Чому?"...
Чи я згорю дощенту в цім багатті?
Піду у Світло, зірвусь знов в пітьму?

Та віра є, не згасла десь глибоко
В душі моїй потомленій на дні!
Дає мені цей світ ТАКІ уроки,
Від котрих воскресаю я в огні!!!
27.04.2010р.

Стіни таки нескінченні - стерильно-зелені...
І коридори течуть із-під ніг, і кудись у вікно.
Місто, як чорне порепане часом пано
Вицвіте зранку на сіре.
Набухнуть легені...
Дихання буде нерівне й невірне, як вітер.
Дихання буде...
А, отже, я досі жива.
Так проростає крізь небо одвічна трава.
Так посміхаються сонцю весняному діти.

не варто вриватись в життя без потреби,
не варто там бурю здіймати до неба,
не варто тривожити все, що принишкло,
не варто і підлість робити зпідтишка.

задати питання - чи було б приємно,
якби так зі мною, якби це взаємно,
поставити поруч любов та ненависть,
захоплення чимось й водночас і заздрість....

якщо не цікаво - не варто чіпати,
від вчинків своїх теж не варто втікати,
погратися й кинути - теж мені подвиг
а хтось ладен гинути за твій лише подих.

колись зрозумієш ти все, що говорять,
колись стане боляче, як проігнорять,
колись усвідомиш, що я не залізна,
колись... та тоді буде пізно....

нестерпний біль, його не втамувати
душевні рани важко залатати
скалічена доля, розбита свідомість,
в мені порожнеча, в житті - невідомість.

складаю долоні, неначе в молитві
прошу знайти спокій у вічній гонитві -
в погоні за щастям, якого немає...
кохання взаємного теж не буває...

неправду сказали, що час гоїть рани,
щодалі все дужче вкриває дурманом.
минуться й забудуться тижні і дати...
думки всі на паузу й просто чекати........

хочеться стати навік божевільною,

дихати легко, від тебе стать вільною...

любити дощі та всміхатися сонцю,

любити жука, що живе на долонці...


сміятись шалено, до болю у грудях,

й щоб було всерівно що думають люди....

сьогодні ж слабка я і зовсім не сильна...

шкода що ще й досі я не божевільна....

Дрімають парасольки,
А дощик тут як тут:
–Для вас я танок-польку
Із бульбашок сплету!
А потім з краков’яком
Підемо у гопак –
Лявониху зустрінем:
На танці я –мастак! –
Почули парасольки
Й зраділи: –Ми з дощем
І під гопак й під польку
Станцюємо іще!

–Чом наїжилося, небо?
- Розсердилося!--
Вже давно снігам у очки
Не дивилося!
Дуже сонечко спекотне,
Досить з ним життя ...турботне!
Заховатись під кущі?!
Не скуштую ласощів!—
Ні грушок, ані медку
Не торкнуся у садку...

Тобою хворію серйозно й давно...
пригадую кадри немов із кіно:
різдво, оболонь, номер аськи, тату
потрапили двоє в картинку таку....

а потім усе закрутилось шалено:
ми бачились в асьці з тобою щоденно
писали про все, про що можна сказати....
емоції крили, що й не описати...

А потім прогулянка, нічка, зізнання,
Впустили із першим цілунком кохання.
Глибоко воно у серцях поселилось...
Здавалося, що оце все нам наснилось

І тут, як завжди, коли все ідеально
Спіткнулася я об реальність - буквально
Але завдяки саме цій ситуації
Ми перестали витати в прострації.

Ми усвідомили хто ми і що ми,
Ми щиро кохали не знаючи втоми
Боролися ми з усіма негативами
І будь які лажі задвалися милими.

Сміялись в лице всім проблемам й незгодам,
ми вірили, що самі собі робим погоду.
Та хтось за мету у житті собі ставить,
що будь якими чином з тобою посварить.

Я вірю, що цей хтось нормальна людина,
і перестане поводитися як дитина
Залишить у спокої нас і себе
та інше собі в житті хоббі знайде.

А щодо бажань - я багато не хочу:
любити і прокидатися серед ночі
в обіймах, коханий мій, тільки в твоїх...
І мрію кормити тебе із долоньок своїх.

Ходить літечко ярами,
Вабить житніми шатрами.
Грає з хвилями тепла
Бджола.
Між смугастим переліском,
Біля тебе, поруч, близько,
У смарагдових прикрасах
Ясень.
Пелюстками золотими
Сяє соняшник нестримно.
Мед тече –злизать забувся! –
В вуса.
А Михайлик та Марічка
Коливають спокій річки,
Викликаючи ногами
Гами...