Гуща кави на денці зіниць вистигала начорно,
Розповзалась на райдужку тихо і якось готично.
Відкривалось майбутнє таке непристойно мінорне,
І шалена весна пролітала не повз, а дотично.
Додавала ще дрібку кориці і сонячний зайчик,
Що скотився на вії, шукаючи сховку від грому…
Східних пахощів в’язь набирала непевно на пальчик
Й ворожила лиш янголу – босому й трішки хмільному…

серпень 2010

Ніч підкрадалася кішкою дикою,
Зорі за хмари сховала.
І у самотність темно-безлику
Кігтики гострі впивала.

Із днем промайнулим зверхньо прощалася,
Доки не занапастила,
Злодійкувато в шпарки сховалась.
Й двері для тебе закрила.

Не повертайся, як сплеск недоречності,
Й спомин, де болем ятриться
Тон фальшивий беззаперечності…
Ти не приходь… Як годиться…

Ніч підкрадалася кішкою дикою,
Зорі за хмари сховала.
В лоні самотності темно-безликої
Втрачені мрії приспала.

* * *
Як хороше, що ваш кумир - не я,
Як хороше, що хвора я не вами,
І що ніколи ця важка земля
Не попливе під нашими ногами.
Як хороше, що я – смішна й проста,
Розкута – і не граюся словами,
Не червонію, стиснувши вуста,
Торкнувшися зненацька рукавами.

Як хороше, що вільно при мені
Мій ніжний, ви голубите другую,
Не даєте в пекельному вогні
Мені згоріти – бо не вас цілую.
Як хороше, що ви моє ім'я
Вночі і вдень не згадуєте всує,
Що у церковній тиші – ви і я –
Ніколи не почуєм: алілуя!

Від серця вдячного – уклін низький
За те, що з ним ви – у таємній змові! –
Мій спокій зберігаєте нічний,
За зустрічі вечірні – випадкові,
За наші не-гуляння в сяйві дня,
За зорі не над нашими серцями,
За те, що біль ваш – як не жаль! – не я,
За те, що хвора я – на жаль! – не вами!
7.12.2006

Дзвенить струна,
Струна надії, струна польоту, сподівань
І золотаво-срібні мрії
Ведуть до світлих починань.

Дзвенить струна,
Вона єдина, хто не покине, хто спасе,
Вона тебе з колін підніме
І вище неба піднесе.

Дзвенить струна!
І нереальне вже не здається забуттям,
Воно відкинуло примарне
І стало враз твоїм життям.

Струна дзвенить.
І я благаю, щоб ненароком зачепивши,
Мою струну не обірвали,
Мені за нею треба йти ще...
30.07.10

Ось так від терпіння і знов до терпіння,
Ось так: від смирення і до покори.
Долаю свій шлях аж до оніміння.
І все, здається, іду я під гору.

На зболену душу наклею усмішку,
Згребу в долоні розсипані мрії..
Я можу, я буду – ще трішечки, трішки...
Все ж десь глибоко лелію надію.

Збираю до кучі пророслі зернята,
Щоби родючу засіяти ниву.
І мудрістю паростки напувати,
Їх відмоливши від Божого гніву.

Нелегкий цей хрест у жорстокому світі.
В сірому натовпі б не загубитись,
Бо кредо життя й сенс кожної миті –
Залишити слід, а не наслідити.

Твоєю дійсно мрією
Був світ Співочий Рай,
За горами, за хвилями
Ти бачив небокрай,
Краплинки рясно падали
Від пахощів дощу,
За тебе щиро рада я,
Що ти свій край знайшов!

Непрочтенному мне, непрощенному
грянет сорокоуст октября,
день, размазанный белым по черному,
оторвется от календаря.

Но дорогой, как вена распоротой,
я вернусь навсегда в этот свет,
где в заштатном окраинном городе
я с землею остался в родстве.

Там - на сонной речушке без имени
скрип уключин и мат рыбаков –
не ищи ты меня, не зови меня
из моих перезревших стихов.

Там - заросшие чертополохами,
пережившие смерть на века -
золотая строка архилохова
и моя золотая строка.

Архімеда власна сила
та у ванну опустила.
Ванна повная була
То ж водичка й потекла.
Полилася через край
Архімеде, не моргай!
Про виштовхувальну силу —
Свій закон — повідомляй.
Цар велів корону зважить,
тож до діла приступай, —
Бо затопиш цілий край!
1999

Так часто ми є в'язні самоти -
Від щастя свого ходим за півкроку,
Із помилок не робимо уроки,
Надії спопеляючи мости.

Як пристрасно у маревах літать,
Вигадуючи те, що нездійснене...
Та доки кров біжить по наших венах -
Ми вірим в диво й Божу благодать!

Усупереч законам самоти,
Зриваючи з душі облудні маски -
Душа все ж прагне ніжності та ласки...
До щастя треба вміти дорости!
31.07.2010р.

Сьогодні літо, літо
Тривожить сон солодкий,
Де діти раді ситі,
Спить охоронцем котик…

Ось тонким вухом ночі
Припав на землю вітер,
Шепоче він охоче:
«Вже відлітає літо…»

Сьогодні ще не осінь,
Чого ж душа холодна
Тепла, як киця просить,
Що виглядає модно,

Сьогодні тільки заспів
Ворушить листя ночі,
А завтра зрячий приспів
Відкриє ранку очі…

1979

Чи я колись тебе збагну, -
тебе, людино, з крові й плоті?
Так під тобою світ прогнувсь…
Так намісилося болота…

Чи осягнуть мені колись
твоє божественне коріння?
Ту душу, що так рветься ввись –
у царство світла і нетління?

Чи розгадать колись мені,
тебе, як ворога і друга?
І дощ, і сніг - тобі до ніг.
І ангели у тебе – слуги.

Чи я прощу тобі колись
твоє мовчання і упертість?
І мрії ті, що не збулись,
зазнавши передчасно смерті?

То хто ж, людино, ти така,
що з того світу в цей – у гості?
Любові вічної ріка
тече крізь тебе просто… Просто.

Самотньо так і сумно плине час,
На вістря нанизавши, мов перлини,
Зненацька так загублені хвилини,
Що більше не повернуться до нас.

Ця недоречна швидкість у добі
Вертає сон, давно уже забутий.
Злилися в келих гіркої отрути
Мої світанки сіро-голубі..

Крізь голограму проминулих літ
Чомусь боюсь пройти й не зупинитись,
У просторі і часі розчинитись,
Мов риба, побиваючись об лід.

Синхронним кроком відбиваю ритм,
Із замкнутого кола вириваюсь .
Перетворить в програму намагаюсь
Давно мені відомий алгоритм.

Вилити думки словами,
вилити, спочити…
Серце твоє на папері
не всім зрозуміти
А душа ніяк не змовчить,
все кричить, волає
і рівненько на папері
себе викладає.
Та даремно… чи почують?
і чи те потрібно?..
Минають дні, минають ночі,
та мені все рівно…
Вже не та я. Я вже інша -
попелом минуле…
Не згоріти б в вогні часу…
Не згоріти б в сує…

2006

Загорнуся у цисту,
Відмежуюсь від світу.
Мрії з пам"яті витру
І розвію по вітру.

Напишу лист в минуле
Й не відправлю ніколи.
Все, про що ми забули –
Не засіяне поле.

Час по колу кружляє
Золотим циферблатом.
Бур"яном проростає
За кохання розплата.

Сад залишив нам пні…
Хто ти був? Подорожній.
Все, що вмерло в мені –
Воскресити не можна…

Не ти одна, але найкраще - ти,
вдихнеш у скроні радість повноти
у мить, коли сполум’яніле листя
над памороззю голеним обійстям
відшелестить декором наготи
плодів, які мені ще стерегти,
і спокушати вічності провістям.

Сніги і ти, чи я і пори року -
Печалі Демон, в'язень самоти,
від тебе завше тіню - за півкроку -
та послизається на тлі зими,
і тим хрумку зумовлює мороку
і пам’яті, і люблячому оку -
морозно-римно збурюючи „ми”.

Напевно, люба, ми - як двічі "я",
як береги життя і течія,
як хіть моя та рудень твоїх руди -
у душу благосно вповзає грудень
і рятувати я лечу тебе од люде,
і вже, як можу, ніжу – стопи, груди,
їх молоком зворушене маля.

Як пристрасно у мареві зими!
Кохання вивертається на біло,
і з осені у соковите тіло
злітаються солодкогубі сни –
на три нестямні місяці у ліжку,
допоки не пришлють весняні дні
нам неоплатну фатуму платіжку.

Цілуй мене до ніжності мовчання,
і хай тілесне зводиться бажання
усупереч небесному „терпіти”,
я свідчитиму Богові, що жити
інакше не могла ти, бо хотіти,
коли минають всі "до запитання”,
це саме те, що вслід за "полюбити".


2010

Коли було це?..
На весні.
Аж он кипить
Блакитне жито.
Та все ще чуються мені -
Молитви бабиного літа.

З отих червоних кольорів
Складає ніч рядки для тебе.
І стогнуть крони від плодів,
Тримаючи іще і небо.

Коли було це?..
Не питай.
З тобою в пам`яті щомиті.
Неначе в серці водограй -
Молитви Бабиного літа.

Особистий щоденник – майже цінне і майже нічого.
Кілька сотень сторінок – не багато і зовсім не мало.
Моя мрія – знайти свою ту єдину дорогу.
Я пройти міст хотіла, натомість тільки зламала.

Мій надійний плей-лист – мої спогади і відчуття.
Так багато пісень, відповідно, багато мотивів.
Мені б доторкнутися й просто почути слова,
Подих літа, дощу і гріз неба сміливих.

Мої книги і фільми – потрібні, потужні, ефектні.
Нові двері буття, співчуття, розради й добра.
Я хотіла б навчитись стояти так непохитно,
Як стоїть віками височезна кам’яна гора.
27. 07. 2010

Попробуй тільки доторкнутись до душі!
І це буде останнім, що ти зробиш.
Я поверну тоді тобі твої ключі,
І цим закінчиться любов твоя до гробу.

Моя душа, мій світ, мої думки –
Це те, про що ти можеш вже забути.
У подарунок дам тобі нитки.
Повернеш, якщо схочеш повернути.

Струна порвалася. Та й слід було чекати
Такий кінець. Ще п’ять секунд до пісні.
Та й взагалі, ти ж можеш вишивати.
Не пий мій чай, мотиви дуже різні.

29. 07. 2010

Я забула від тебе пароль -
Невідомо чия вина
І змінилась тепер моя роль,
Внесла зміни у неї сама.
Щось можливо зробили не так
І обставини вкрали час.
Сіли ми не в один літак,
А життя роз'єднало нас.
Збудували бар'єр зі слів,
Вимагаючи правди доказ.
Стерла раптом всю щирість снів
Стрічка фальші в думках на показ.
Все це стало не схожим на гру,
Почуття зруйнувавши душу,
Обміняли наш мир на війну,
Яку я зупинити мушу.
А тому, підійму прапор білий
І віддам я себе долі іншій.
Зберегти нашу мить не зуміли -
Може знайдемо щастя у ліпшій.
01.04.10 р.

Павутина.

Між соснами прозоре павутиння
Гойда хрестовика
Із візерунком на округлій спинці.

Легенький вітер запахом живиці
Війнув і стихнув.
Лунко впала шишка.

Пучки м′якої довгої трави
За вітром простягли зелені стебла.

Згори майнула лусочка кори
І зачепилась біля павука.
Сріблясто зблиснула на сонці павутина
Дрібними краплями ранкової роси.

2010.
* * *

Пів на п’яту. Продуктовий за рогом.
Лінь іти. Також скрипить підлога,
А це дратує. Строкаті птахи
Лоскочуть дахи.

Чверть на шосту. Я вимив посуд.
Роздивляюсь пташиний послід.
До продуктового доведеться йти:
Кінчились цигарки.

Пів на сьому. Я знову вдома.
Із дзеркала вирячився невідомий.
Гротескний, в ореолі диму:
Із рота стирчить «Прима».

Це - нікчема: з глибин душі
До самої маківки ледачий.
Він не вміє писати вірші.
Але ви – тим паче.

2010

1.
Та що багаття схолодніле,
Коли розлука – ремесло!
Спочатку хвилею накрило,
А потім в море понесло.

Не поповзу я за коханим
У гніві раболіпнім вслід -
Колисана я океаном,
Морського лона гордий плід!

І хоч всю землю, доли й гори,
Мов яблуко, з боків кусай,
Коли звертаєшся до моря, -
Зі мною розмовляєш, знай.

Я не складу навхрест долоні,
Як дівам личило б земним,
Бо виношена я у лоні
Не материнськім, а морськім.

Ні, наші жони вслід не плачуть,
Не пишуть і листів не ждуть.
І знову я піду, рибачка,
Без невода – в рибальську путь.

Мій голос полетить над світом,
Якась–то сила є у нім –
Я в лоні виношена світлім,
Не материнськім, а морськім.

Колись на струмінь швидкоплинний
Поглянеш з борту корабля
І скажеш: «Я любив Марину –
Морську, що канула в моря!»

Серед коралів, скель придонних
Не твій, срібляста, тихий дім?
Дочка, що викохана в лоні
Не материнськім, а морськім!
11.07.2010

2.
Учора в очі зазирав,
А нині – погляда на сторону!
Учора до пташок гуляв –
Всі жайвори віднині – ворони.

Розумний – а немов здурів!
Я ж – глупа, плачу, остовпілая.
О, крик жінок усіх часів:
«Мій милий, що тобі зробила я?!»

І сльози їй – вода, і кров –
Вода, – в крові , в сльозах умилася.
Не мати – махуча –Любов:
Не ждати ні суда, ні милості.

Коханих крáдуть кораблі,
Жене від нас дорога білая…
І стогін по усій землі:
«Мій милий, що тобі зробила я?!»

Учора – біля ніг лежав,
Рівняв з Китайською державою.
Долоні розтулив – упав
Мій світ – копійкою іржавою.

Я дітовбивцею в суді
Стою – немилою, несмілою.
І в пеклі крикну я тобі:
«Мій милий, що тобі зробила я?!»

Скажіть, і ліжко, і стілець:
За що тепер мені каратися?
«Націлувався – і кінець,
Щоб з іншою націлуватися!»

Привчив горіти у вогні,
Жбурнув – у ніч задубенілую!
Ось милий що зробив мені.
Мій милий, що тобі зробила я?

Я стала зрячою ізнов –
Все некоханій відкривається.
Де відступається Любов, –
Смерть-садівниця підкрадається.

Не треба й дерево трясти –
Свій час для яблука дозрілого.
За все, за все мене прости,
Мій милий, – що тобі зробила я!
11.07.2010.

Обабіч дороги -
сумна, струнконога,
кусаючи губи...
Злітали у листя,
як срібне намисто,
сльозинки з очей.
Мене зачепили
скривавлені крила,
замотані грубо.
Боліло минуле
і ти пригорнулась
мені на плече.

Жіночі долоні
у серце і скроні
теплом проростали
І ти розквітала,
та кликав у далі
дороги рушник.
Легкою ходою
ти – поряд зі мною,
але на вокзалі,
Мене підхопивши,
сховався у тишу
вагон-мандрівник.

Обабіч дороги –
сумна, струнконога
кусаючи губи...
Росинками - в листя,
як срібне намисто,
сльозинки з очей.
Підняти несила
зневірені крила
і жити не любо,
Шукати по світу,
чи в долі просити,
надійне плече...

Поштову голубку
беру я у руки
і ген відпускаю,
Хоч заздрю їй потай –
тепло і турботу
до тебе несе.
Тепер ти щаслива –
це зовсім не диво:
так бути і має!
Розумна, кохана,
турботлива мама
і це ще – не все.
30.07.10р.

Покотилися спогади краплями,
Наче перли намиста погублені.
І старенька бруківка заплакала,
Недоніжена і недолюблена.

Наче громом у полі між травами
Проонеслись два трамваї сполохані.
І прощання здавалось забавою
Для нещасних, до болю закоханих.

Поміж куполів неба вечірнього,
Майоріли зіниці залякані.
Обіцяли навік бути вірними,
А сьогодні від зради заплакали.

Пронеслось «прощавай» над вокзалами,
Переходами і світлофорами.
А ліхтарики довго казали нам,
Що до смерті зостанемось хворими.

Обмінялись думками взаємними,
І ще довго мовчали здивовані.
Бо єдине нас досі поєднує:
Ми обоє навіки зальвовлені.

у цієї жінки десятки імен та облич
двадцять сім пар взуття
чи не стільки ж колишніх
вибіркова пам'ять
спеції на полич-
ках і вниз головою на лампі летючі миші
переможна постава й усмішка femme fatale
ну…діра в голові
й на кредитці постійний мінус
в холодильнику - з їжі пліснявий ементаль
замість власної доньки
п’ять нестерпних племінниць
два обламані нігті
облом на інтим-фронтах
кілька слів у кишені
і сиві три волосини
а було б задля кого усе це послати нах…
і до кого упасти з вершини на руки сильні

Я не той
І ти не та.
Йдуть дощі якісь химерні.
У мовчанні стогнуть верби
На рядках твого листа.

Не здійснилось,
Не збулось,
Ми шукали взимку літа,
Та не квітне
Снігом жито,
Снігом серце зайнялось.

Всім серцем своїм я тебе прославляю,
співаю Тобі лишень перед богами,
до храму святого Твого я вклоняюсь,
Імення Твоє прославляю між нами
за правду Твою і за милість безмежну.
Ти Ймення Своє возвеличив і Слово
підніс над усе. І багаторазово
удень піднімаю молитву належну.

Бо Ти підбадьорюєш силою душу.
Прославлять Тебе всі царі,бо почують
слова Твоїх уст, що наповнюють сушу,
почують і піснею гучно вшанують.

І будуть співать про шляхи мого Бога,
бо слава Господня безкрає велика.
Високий Господь, але бачить низького,
І вгадує здалеку гордого лика!

Якщо серед тісняви піду, Ти, Боже,
оживиш мене проти люті запеклих,
правицю простягнеш, мені допоможеш,
за мене здійсниш Ти, бо милість до чесних
довічно є cуттю Твоєю. Не можеш
Ти справу десниці лишити, мій Боже!

14 квітня 2007 рік

Барви яскраві
Вітер з туманом змішав –
Ранок поблякнув.

І переплутав…
Яблуню я обійняв…
Стан її білий.

Ледь ворухнулись вуста,
Очі всміхнулись.
Яблука спіють якраз…
Дай доторкнуся.

Не спиню, не покличу,
залишу все на відкуп долі.
Зореносного серпня сивиною
вкрите чоло.
Із прив’ялих троянд пелюстки
облітають поволі.
Між минулим й майбутнім
Лишилося літа тепло.

Через радість й печаль я іду
не шукаючи броду,
Моя бистра ріка
не міняє свою крутизну.
І не вдруге - вдесяте,
заходжу в одну і ту ж воду.
Чому трапилось так,
то мабуть і сама не збагну.

Захлинаються грози
лісів праправічних луною,
цього літа востаннє
танцюючи свій падеграс.
Покриваючи землю
ряснющихих дощів пеленою...
Та це дійство в природі
сьогодні уже не для нас.

Я прозора, мов тінь,
до небес простягаю руки
та у безвість лечу,
знов підхоплена вихором мрій.
Щастя сонячний промінь
і темінь одвічної муки
Воєдино злилися
в написаних віршів сувій.

2006 р.

А може очі у тебе сині?
Врослося небо в сутулі плечі.
І давить небо, бо ти всесильний,
Бо ти всесильний і не заплачеш.
Земля чарує – холодна й чорна.
Вгрузають п’яти – тримають ноги…
Колись вона і тебе огорне,
Коли утомишся бути богом.
Горбата вічність, щерблена пам’ять…
А ти тримаєш плечима небо…
Колись це небо в тобі розтане,
Дощем солоним ввіллється в тебе!
…Мене чарують зіниці сині.
Я ще тримаюсь, та вже не довго:
Скупаюсь в сонячному промінні
І стану нóвим безсмертним богом.

2009

Возьму из твоего крыла
Перо. Одно. Такая малость!
Что от меня тебе досталось?..
Мой милый мальчик,– до утра!

Мой милый мальчик! До утра
Игра становится обузой.
Быть может, я не буду музой,
Любовницей, et cetĕra.

Но буду сном. О чём – не помни,
Мой милый мальчик-до-утра.
Страстей прошедших кожура –
Исчерканный листок альбомный.

Теперь – пора.


Мрія Поета
поезія "До утра"



Пародія

Вставай! Іди! Тепер – пора,
На вулиці світає, милий…
Та не пручайся ти щосили,
І не лякайсь – я не мара.

Ти дома наберися сил,
І не сердись, коханий хлопче.
Мудрішим будь – життя розтопче,
Все пір’я вискубає з крил.

Вже ким я в тебе не була!
(Так вИсоко піднята планка)
Я – Гейша, Муза і Коханка…
Який тягар на два крила!

Я полежу, тобі – пора
(Під шум дощу так добре спиться).
Одна пір’їнка – то дрібниця…
Не варте слів. Еt cetĕra.

Що напророчили Таро?
Не пара – констатую з сумом.
Але, щоб ти не передумав,
Я в тебе висмикну перо…

Гудки мобільних телефонів
Кругом із радістю та гордо
Снують, як птиці невгамовні,
Аби скінчить політ акордом;

Літали й ми з батьками дивно:
Оркестром бесід з янголами
Зустріла станція нас Кримно,
Дивились люди – пароплави
Своїх життів, щасливих долей
Ми привели у рідний простір,
Тут не болять нам наші болі,
Тут ластівка радіє гостям,

Я слухавку кладу печально:
Скінчаться знов і знов розмови
І «Слава Богу» - як причальне,
І потиск рук, і подих знову.

2009

Так маки , наче витоптані зорі.
Елегія води.
Повернення завжди, як колір моря ;
Повернення туди ,

Де вулиця солона, наче піна –
Назавжди. І Земля,
Як маятник – все справа і наліво
(округлістю нуля).

Все пошепки –щоденно і щоночі .
Так димно. І купе,
Де за вікном миттєвість ; звуки , очі.
І жадібне, скупе

Повернення розірване на біль , і ще -
На станції ,мости ,
На північ ,південь , захід , схід , на більше -
Безсоння . І що ти…

29.07.10

Минула осінь була б не такою
і весни не продовжили б цвісти,
якби не ті тумани над горою,
якби не Ти!

Зима прийшла б така сумна і зимна:
самотні свята і сніжинок рій,
якби не Ти - прекрасна і предивна
прийшла із мрій!

Весна була б немов жорстокий вирок,
що серце розрива від самоти.
І навіть птахи не вернули б з вирію,
якби не Ти!

І літо це - таке гаряче й пристрастне
було лише букетом вітру й злив,
якби до Тебе, рідна моя пристане,
я не приплив!

Ми розміняли почуття на вічність,
Таку глибоку і таку святу.
Хоч у душі щоденно протиріччя,
Я все одно до кращого прийду.

Ми вже тепер інакші,ми не ті,
Що були ще торік в одежі долі.
Знайшли свій шлях й приречені іти
В химерну пастку вічної неволі.

Вже світ стає огидний і глухий,
І,може,в цьому є й моя провина.
Зверни на мене дух свій мовчазний
Моя покірна і сліпа Фемідо!

...Я живу у державі, в якій зубожілий народ,
Розгубивши усе, крім кмітливої вдачі і гумору,
Напитав собі герб - золоте деревце Сефірот...
"Це ж князівський тризуб!" - можновладці-поети "подумали..."

...Я живу у державі,
Бо я в цій державі живу...

...Я живу у державі, однак тут народ ні до чого...
Бо держава моя - в мальовничому, тихім селі,
Де в росі на світанку ще можна угледіти Бога,
Де увіткнута палка кущем пророста із Землі...

...Я живу у державі,
Бо я в цій державі живу...

...Я живу у державі, якою керують сатрапи...
Поза злодієм - злодій, за черевом підкумка - кум...
Над усім цим лайном майорить перевернутий прапор...
Воду ллють на Вогонь!... Неприкрите невігластво, глум...

...Я живу у державі,
Бо я в цій державі живу...

... Я живу у державі, як варвар, як гой, ніби Каїн...
Бо - Єдине шукаю... Рабові невільне Знання...
Розбудивши Любов, я до спраглих Любові гукаю:
"Просинайтеся, люди! Вас глушить і сліпить брехня..."

...Я живу у державі,
Бо я в цій державі живу...

...Я живу у державі, насправді, бо, знаєте - доля...
Бо Душа, перев'язана в гуз, знає Міру Буття:
Де блакитне - Земля, ну, а жовте - Божественна Воля...
Де у серці б'є ключ, суть корона і корінь життя...

...Я живу у державі,
Бо я в цій державі живу...

Кумпала Вір,
28.07.2010 року, м. Хмельницький

Вот, на сердце осадки…
«Нажимаю» на сладкое,
И не с меньшим азартом
Поругаю украдкою…

Беспокойство и пауза –
Ожиданья позиция,
Это то, что осталось мне.
Я себе – инквизиция.

Надо душу помиловать,
И любовью побаловать,
Принудить, изнасиловать
Страсти сладкой отравою…

Жду тебя с нетерпением
И со рвеньем души,
Постучи в мои двери…
Или хоть напиши…

28/07/2010г.

Я пройду вдоль улицы, как по углям.
Не узнаю, ни этой усердной змейки,
Ни одного облупившегося угла.
Отыщу скамейку.

Граммофон в окне источает Глинку.
Пудели. Люди в заморских одеждах.
Да, и воздух свеж, а не гниль, как
Бывало прежде.

У помойки роятся коты и стоит стул
(Без одной ноги). У соседки тройня.
И фасад не нов, и фонарь сутул.
Да и я нестроен.

Детворе, как всегда, не хватает мела -
Ни на классики, ни на "Люблю".
Дом не топят, а, между тем, дело
Близится к ноябрю.

2010

це літо жаске й пекуче,
бо я за тобою скучив,
від тисячі сонць розм'як.
із тіста і воску голем,
керований алкоголем,
пантрую твоє і'мя.

позваблений тиску зваби,
я звав би тебе і звав би,
струну пуповини плів.
і люди зійшлись зівсюду,
і стало б отого люду,
неначе у мові слів.

для них очевидні речі:
що ми голоси лелечі,
нечуті іще ніким.
і ця німота первинна,
як випиті разом вина,
як дотик до губ руки...

це літо сухе й гаряче,
пульсує між нами наче;
єднає тіла в знання,
що кров - це прили/відливи,
а стати - удвох! - щасливим:
я б шкіру над серцем зняв.

чекання таке бездонне,
що в ньому одразу тоне
незнаний до цього страх.
і люди, умовно добрі,
покажуть сліди за обрій
у дім на семи вітрах.

і ми у отому домі,
непізнані ще у втомі,
оселимось назавжди,
закохані дві сновиди,
навзаєм - на голос! - вити,
приречені - я_і_ти.

Кава бразільська. Гаванська сигара.
Очі пускають бісики.
Еро-пригоди. Гавайська гітара.
...Де мої, зрештою, трусики?

Стомлене штурмом, спить міцно військо.
Матрицю вщент зруйновано.
Випити Chianti. Вино італійське.
Вранці - почати наново.


29.07.2010

Коли маленьким був, я колисала,
Пісні-перлини сипала до ніг,
Молила, щоб недоля не приспала,
Просила Бога, щоб тебе зберіг.

Мій любий сину, зоряний світанку,
В канву життя не пройдених доріг,
Вплітала щирим серцем в вишиванку
Свій материнський світлий оберіг.

Я вишила я хрестиком стежини
Під шепіт трав і пісню солов’я.
Рости, рости! Зростай, моя дитино,
Надія, щастя, радосте моя!

Як весни будуть плинуть безупину
Й зозуля накує багато літ,
То не забудь і посади калину,
Та на землі залиш достойний слід.

2008

Спогадів палких намисто
І корсажу рвана рана.
Терням болю серце стисло:
Плачте, донно Каетано!

Смуглоплечий кабальєро
Так ярів у ній: “Кохана!”,
Зрада личить всім тореро…
Гріх покриє Каетану…

Причастилася в розлуку,
Стисла груди велич храму.
Реготом гасила муку –
Киньте камінь в Каетану!

Власяницею на душу
Відблиски свічі й сутана.
Сльози помстою осушить
Непокірна Каетана.

І розгрішення не буде,
Лик святого чорним стане.
Кровію рубін на грудях…
На коліна, Каетано!

Полум’яна тонадилья
В траурі мантильї тане.
Приворотне ваше зілля,
Незрівнянна Каетано…

липень 2010

Колченогий звон на периферии слуха.
Это грядет гроза.
Постовой хочет отвесить тебе оплеуху.
Хочет, но ему нельзя.

Ты - гражданин: ни нагана, ни совести,
Только потертость паспорта.
Да еще блеклое, мелкое эхо голоса,
Приглушенного насморком.

Ты - содержимое твида и хлопка,
Горечь во рту страны.
Ей хочется сплюнуть, но как-то неловко.
Плюс - нету слюны.

Ким буду сьогодні? А знаєш, таки синім птахом,
Що в неба безодню за вітром злітає без стрАху,
На Землі Смарагдові тіні кидаю крилаті,
По стежках потаємних бажаючи рай відшукати.

У незнаних світах, переповнених суттю по вінця,
І у маревах-снах я збираю знання по краплинці,
Щоби мої вуста лиш казали слова доброзичні,
Аби свого хреста гідно я пронесла через Вічність.

Розтікаюсь рікою по долях людей, що стрічаю,
Проникаю стрілою крізь тебе, крізь небо безкрає,
Повертаю до рідного краю ключем журавлиним...
Я ключ твій до раю? - Я біль, що вкладаєш Ти в риму!...
28.07.2010р.

Роз’єдную половинки,
на чорне ділю і біле.
Розвіяно ще узимку,
заметено влітку пилом.

Не треба образ і болю –
нікому не буде ліпше.
У нас на обох з тобою
остання, можливо, тиша.

Вимірюю кроки пульсом,
відводжу гріхи та очі.
Ти, може, мене і пустиш,
але не себе. Це точно.
28.07.2010р.

Давай помовчимо, хай буде тиша-
Безмовний щем на поминках кохання.
Історія розмашисто запише
У свій архів той помах крил останній.

Давай помовчимо, хай буде вічність,
Як тихий сум, що з часом не минає…
І плачуть воском поминальні свічі,
Й невтішно тиша-реквієм ридає…

Давай помовчимо, щоб словом мертвим
Не осквернити святості любові,
Що відійшла, і вже не може стерти
В моєму серці зорі світанкові.

Давай помовчимо, бо в цю хвилину
Слова прощання зовсім недоречні.
Ось так любов зникає по краплині,
Без застережень і без заперечень...

Давай помовчимо, хай буде тиша-
Безмовний щем на поминках кохання.
Історія розмашисто запише
У свій архів той помах крил останній...

2010

Грецький коньяк. Шоколад бельгійський.
Вечір - як чорт на ратицях.
Губи штурмують, неначе військо.
Ероса чорна матриця.

Стояла ніч, обпалена грозою.
Ковтала дощ, тамуючи жагу,
Грім гуркотів, незримою рукою
Виписував із блискавиць дугу.

А небо, мов розжарене горнило,
Спалахувало сотнями жарин,
Село завмерло, наче заніміло,
Дивилось сумно вікнами хатин.

Ріка бурлила темною водою,
Звивалася й шипіла, мов змія,
Здавалося зійшлися у двобої
Стихія неба й стомлена земля .

Хитались наче привиди дерева,
Повітря пахло гірким полином..
Заснуло все – коротка ніч липнева…
І лиш твоє світилося вікно.

Солодко стукає ніч у темне вікно...
Не чуємо. Байдуже. Все одно.
Тероризуємо душу, рвучи її на шматки.
Фари світять в обличчя. Ми - світлячки.

Чужими ми звемо рідних. Часто втрачаєм честь.
Юність губимо. Сухо старіємо. Жесть.
Царюємо над такими, як ми. Гостра гра.
Зеленоокі троянди. Іронія. Мляве "ура"...

Очищуєм пам"ять чарками, пляшками пива,
Хтиво дивимось на людей, чекаючи дива.
Хаос панує довкола. Дико доконуєм день.
Молоко поєднали з кров"ю. Стогін замість пісень.

Перериваємо подихи. Ніжно шепочем шум,
Меланхолійно стрічаєм світанки в полоні буденних дум.
Юридично оформили все: кохання і зраду...
Не реагуємо на відвертість. Не хочемо чути правду.

Всі довкола - актори, вертеп, скоморохи...
Сьогодення? Майбутнє? Криза епохи...