Дружба – це мистецтво.
Як всяке мистецтво,
вона таїть в собі невимовність.

Щасливі душі, що здатні
розгорнути її (цю невимовність)
у реальність свого існування в часі.
2002

Джерельна тінь розмови. Не тече.
Дочерпано до дна, до передсердя.
Намито золота з жили ночей
і випалено все, що спересердя...

Десь протікало щастя, але дір
нелатаних здавалось небагато.
Ми колами ходили по воді
і поверталися ходи набрати.

А вийде місяць із калюжних плес,
нехай стікає – аж намокне стуком
від передсердя й до душі небес
оте моє, що обіймали руки.

Джерельна тінь розмови. Не іде.
Не відсувається на мить, не тане.
Краде, мов Прометей, вогонь з грудей –
раниме, спалене, але кохане.

6 Травня 2010

Згадай мене у тихий вечір
І я вночі приснюсь тобі,
Я обійму тебе за плечі
І серце звеселю в журбі.

Згадай мене в рожевий ранок,
Як тільки сонечко встає,
Коли ще місяць крізь серпанок
Сріблясте світло ледве ллє.

Згадай мене в годину щастя,
В мить смутку й горя не забудь,
Згадай мене, і мої очі
У твої сонцем зазирнуть.

Згадай мене коли надія
В твоєму серці ледве тліє,
Згадай любов, і наші мрії,
Згадай приємні дні, події...

Згадай мене! Але при ній,
Прошу тебе, не згадуй,
Ні!

(2004)

…Йдуть у строю сивочолі діди,
Як на лінійці, тримаючи стрій…
Десь серед них, в вісло-одерських снах,
Прадід мій…

…Прадід, якого ніколи не знав…
Той, що конем був у бабиних снах…
Глянь, як для нього вгорі світить Зірка Ясна…

…Шану віддати
Душам-солдатам –
Янголам в Божім Краю…
В прадіда мого,
В дідика твого –
День Перемоги
В Раю…

…Йдуть у строю сивочолі діди,
Чітко й бадьоро тримаючи стрій…
Десь серед них, в севастопольських снах,
Дідик твій…

…Він цього дня дочекатись не міг…
Ждав, що медаль принесуть на поріг…
Глянь, як для нього горить Біла Зірка вгорі…

…Йдуть у строю сивочолі діди,
Як на параді, тримаючи стрій…
Чуєш, лунає трикратне «Ура!», ніби рій?...

…Кров тоді лилася так, як з відра…
Все описати – не стане пера…
Чуєш, лунає «Ура!» для Івана й Дмитра?...

…Йдуть у строю сивочолі діди,
Мов у атаці, тримаючи стрій…
Пильно дивись, бо в строю тому – всі: твій і мій…

..Хочу сказати до тих, хто забув…
Тому, кому ця війна, як табу –
Слави дідівської в травні чіпати не смій!...

…Шану віддати
Душам-солдатам –
Янголам в Божім Краю…
Сльози проймають…
Свято – на Мая…
День Перемоги
В Раю…

Кумпала Вір,
17.04.2010 року, м. Хмельницький

…Весна… Дев’яте травня… Перемога…
А в мене серце від печалю завмира…
Бо бачу я, як вийшов на дорогу,
Останній позабутий ветеран…

…Давно в минулому атаки і тривоги,
Війна скінчилася, вже не кричать: «Ура!»
А я боюсь, тому, що вийшов на дорогу,
Останній позабутий ветеран…

…Хода похила, бо не ті вже руки й ноги,
Медалі й ордени – сліди від ран!
Крокує на параді Перемоги
Останній позабутий ветеран!..

…Ми всі колись прийдем на суд до Бога!..
Я розумію, що прийде пора…
Але, як боляче, що вийшов на дорогу
Останній позабутий ветеран…

Кумпала Вір, 06.05.2006 року,
м. Хмельницький

Карпати мої, ви моя відрадо!
Ви тягнете мене, немов магніт.
До вас я повертаюсь завжди радо
Із найвіддаленіших міст.

Пройтися стежкою знайомою з дитинства
Туди, де гриби-ягоди збирав.
Послухать ліс. Знайома його пісня —
То для душі цілющий мінерал.

А ліс співає піснею потока,
Переливом пташиних голосів
Таких барвистих, що й стара сорока
Змовкає, щоб почути дивний спів.

Легенький вітер бродить верховіттям —
Він диригує співом всіх дерев,
Повільно гойдаючи віти
І приколисуючи день.

1996 рік

Пухнаста зіронька прийшла до мене в сон,
Торкала лагідно промінчиками вії,
І снились мені замок, принц і срібний трон,
І я принцесою ішла назустріч мрії...

А потім снився сад, де сотні світлячків
У піжмурки, мов діти, гралися під листям...
І снилися хмарки, озера і річки,
І я кудись брела казковим дивним містом...

Та обірвався сон від лоскоту зірок,
Які злетілися з усіх усюд до мене
І ранок принесли... Вже й чути спів пташок,
І світлячок повзе під листячко зелене...

2010

Їх багато – вони ховаються,
Над морем істини демони граються,
Маску праведних носять щоночі,
Вбивають «інших», видавлюють очі.
Під гаслами: «нація», «сила», «свобода»,
Запертий гріх, ненависть, нудота,
Крила протерті і скинута віра,
В проекції зла – їх найбільша сила.
Печерні люди, печерна країна,
На острові сну, самолюбства, полину.
Живуть, риють землю і усміхаються,
Не плачуть, не стогнуть, від болю не каються.
Прийдуть, натягнуть шкіру моральності,
Почнуть війну світів, банальності,
А в небі літатиме вічна сатира,
Про те, як подохла печерна людина…

Візьми мене на руки. Я – дощі.
Я стукала у двері, може, двічі.
Були чужі. Були, але не ті.
Як неможливо дивляться у вічі.
Були мужі, і лицарі були…
Були раби, але не долюбили...
А ми – від них? А ми – іще до них?
Побудь моїм, зажуреним і милим.
Облиш оті розгадані слова,
котрими домальовано епохи.
Пробачу дні, побачу до воріт…
Бо нині, ніби прісно, тінь і кроки.
А далі, трохи далі тільки даль.
І голубінь у неба й незабудки.
Візьми собі усе, що їм не жаль.
Візьми мене на літо і на руки.
Зім’яті тепло м’ячики кульбаб
планету забавляють, як дитину.
Не зачепи, гойдаючи дощі,
ні квітки, ні мурахи, ні хвилини.
Я хочу бути краплею до дна,
котре не випивати буде важко.
Дощі й вино. Спивай! Чому б і ні?
Ховай надпите у глибоку ташку.
Візьми мене на руки. Я – дощі.
Земля не перепросить у посухи.
Ще можна принести вино і хліб…
Вину і сіль… Візьми мене на руки.

2010

Прислухаюсь до голосу вітрів,
До шуму хвиль і стуку серця твого,
До трав, Землі… Ти у мені горів.
Душа летіла ввись. До Бога.
Аж раптом зупинилась на Шляху
(бо зачепилася за Воза дишло!),
Згадала всіх чортів і чортенят
Й вернулася назад на землю грішну.

2007

Не відповім тобі ніяк:
Нема причин ламати душу.
Ти не збагнеш: писати мушу –
Твій тут не властен зодіак.
Не відповім пліткам, що сіть
Навкруг розкинули перлинно.
У вигадках чужих не винна:
Творю, щоб чорне відмінить.
Але від мене не чекай
За все підступнеє пробачень.
Для тебе вже багато значу,
Коли живу в твоїх плітках.
2000 р.

Вже висвист крил несе до нас весна,
Купають віти молоді діброви.
І Мар’їна, вродлива та шумна,
Вбрання квітчасте одягає знову.
Кладе під ноги килими з трави,
Хвилює плеском дивовижних квітів,
Під небокрай біжить, до синяви,
В полон думок моїх, в минуле літо.
…За нею –бузька мантія води:
Від враження застигнеш непорушно!
А далі сяє ...кип’ятінь світів,
Збурунена натхненням відчайдушним-
Тут кораблі, великі і малі,
Будуються поважно, урочисто.
… Від Мар’ї та Миколи* ви пішли
Діброва й Миколаїв – рідне місто.
Триматись вежам суднобудівним
В бурхливім та пінястім шумовинні!
Тріумф добра збагачує твій дім,
Світилко наша, пані Україно!
––––––––––––––
*чудотворця Миколи ( з міфу)
2000 р.

Мамо, Ваші зірниці
світять мені все життя,
Мамо, рідна світлиця
Сниться мені і не раз.

Й руки, ніжнії крила,
Бачу в достиглих житах,
Мамо, жіночко сива,
Чарівна без жодних прикрас.

Мамо, ваше серденько
Душу мені зігріва,
Мамо, рідная ненько,
Мамо моя молода!

Бути? Не бути… Набуте в дорозі
Муляє плечі, тягне у розпач…
Плаче печальними мріями розум
Пекло душі поглинає нас.
Повінь
Ні, не весни, а набутих невтілень
Тілу не дасть відпочити допоки
Мучити будуть вчорашні провини,
Винними ріками витече кров з нас.
Пекло душі – найстрашніша покара.
Карієс віри, заворот долі…
Зашморгом волі
Поволі
Знедолені і
Пересичені трутні
Бити, питати, судитимуть строго
За власні гріхи,
За нездійснені мрії.
Сльози Марії впадуть попід ноги,
Покотяться голови:
Викрики, ловИ!

Треба щоб вижив,
Щоб вижав це поле,
Тобою засіяне маком кривавим.
Просто не хочеться жити в безодні.
Пекло душі заповняє весь простір.
Спазми думок переповнюють мозок,
Спокуса молитви вповзає між ребра.
Так треба.

Так треба – хтось каже.
Кому це так треба?
Хтось в’яже,
Хтось ріже…
І свіже повітря уже не рятує,
І кров не нуртує. На кінчику бритви
Лиш сльози молитви.
Зневіра
Молитви...

2010

Натхнення бере вихідний.
Стомилось зі мною, їй Богу,
вивчати заплутані сни,
про сонце писати в негоду.

Шукати у слові підтекст
і риму якусь особливу.
Натхнення заяву-протест
за справи такі настрочило.

Мовляв, я голодне давно.
І криза. Дістали інтими.
А цій, як завжди, все одно
і дієслова - то не рима.

До крові любов не бере,
очей до ночей не схвалила...
Я, врешті, натхнення старе
і так працювати несила.

Я прошу собі вихідний
І збитки моральні... А краще –
звільніть. Може інший який
натхненник знайдеться пропащий...

Пишу оголошення, що
натхненника місце вакантне.
Одній бо мені ні на що
не вистачить сил і таланту...

Як тобі не-живеться? Чи всі зашнуровано рани?
Відпустивши коріння, зростає і важчає хрест.
Потойбічна зима все кровить і кровить снігурами,
електронні хорти на сторожі забутих адрес
відгризаючи тіні від себе, спокутують вірність…
Я тоді тризіркову твою висоту не взяла…
Біла готика церкви і небо, пошите навиріст
ще не раз пересниться… А нині - мала
наша гойдалка тінню малює тонкі паралелі
на глухому піску, де зрослися дитячі сліди.
Як тобі не-гойдається, сонце? І світ на тарелі
по скибках пізнається. Не обертайся, іди…
Бо вже казяться пси і вгинається ніч, як лозина
бо зірватися – значить упасти губами на крик.
Ти живеш… На снігах… На мізинчику сонного сина,
і на всьому, до чого торкатися звик.

Що лишилось по нас? Недостуканий рок, недовивих
потаємних суглобів, терпкий аромат глибини,
наче перший кальян, і остання надія на видих…
Як тобі там не-дишеться? Вже коли що, не-дзвони…
Снігурі - не поштові. Їм важко приносити вісті.
Скориставшись корою, хоч краплю смоли напиши…
Я тоді не сказала… Мене перекраяло місто.

Я тоді не взяла висоту.
Бо хотілось вершин…

У весняному білопінні –
Нарциси –
спалахи салютів.

***
Нам незатишно – весна
йде з потугами до тями.
то ясна, а то сумна,
то зриває дах вітрами.
Облітає білий сад
помаранчів, що безлисті,
прикрашає безліч вад
парку дике позамістя.
Й почуття від тих окрас –
ляпас – різко і навихльост
– Ах, незатишний Парнас,
як цей бруд з нічого виріс..?
Переможних дій трива
битва – у п’янких розмовах:
свято справ не на словах,
а на глузд, а чи здоровий..?

Минає хвилина
Хвилина нещастя,
Єдина хвилина,
Хвилина прекрасна

Залишиш ти сон мій
Й заплаче все місто
Для чого кидаєш?
Мені тут так тісно.

Минають години
Пливуть, мов роками
Наснилась сьогодні
Стіна, що між нами

Стоїть неприступно
Й мене не пускає
Для чого, навіщо
Це все, я не знаю.

Як день наступає,
Ховаюсь від світла
Без тебе все стало
Таке не помітне

Яочі закрию
Й у мріях блукаю
Я жду, що озвешся
Тебе я шукаю!

Тужитиме небо
Блакитне дощами
І дощ цей навіки
Залишиться з нами,

Бо небо це плаче
Як я, щохвилини,
Залишу надію
Останні години

Тривоги сумні
І пусті сподівання,
Для мене цей день,
Немов перший й останній.

Що може змінити
Єдина хвилина
Що щастя і радість
Я в ній залишила.

Хвилина ця сниться
Сумними ночами
І знову навіки
Залишилась з нами

Міняє життя все
Єдина хвилина,
І втрати і радість
Вона розділила.

Минає хвилина,
Минає життя
З хвилиною й будем
Іти до кінця!!!

2010 рік

Мій світлий ангел ховає крила,
Вуста шепочуть : “Куди ідеш?”.
Втрачаю спокій, втрачаю сили,
Душа блукає поміж людей.

Мій світлий ангел давно втомився,
Моїм жалінням нема кінця.
Куди й навіщо від мене дівся?
Для чого ж вічне ти обіцяв?

Мій світлий ангел кохає іншу,
Мене - у прірву, туди, де біль.
Колись ридала, сьогодні — смішно.
Бо ти не ангел...
Затям собі.



05.05.2010р.

Намокли шляхи між нами.
Негоду, дощі прости.
Пов’язані ми роками,
та світ зав’язав не ти.

Зустрілись на роздоріжжі
у тінях від парасоль.
Твій погляд по венах ріже
без леза. Тому дозволь

не глянути в очі навіть,
пройти, як пройшли літа.
Цей світ помилки не править...
Я також, на жаль, ще та...

Ніхто не ввійде у прочинені двері,
Не скаже «як справи» чи просто змовчить,
І сірий піджак в кольоровім етері
Одіти чи зняти в чужу середмить.
Ця пісня чи просто настійливий стукіт
Вливається болем крізь піну повстань
Не буде ніколи пройнята, почута
І тихо відійде у шепіт зітхань.
Нірвана самотності душу волочить
Німу і пустинну немов божевільну,
І було б все просто, та квилить неспокій –
Кидається в погляд роздільний.
У безвісті більше нещастя й розпусти,
Хоч деколи ми і живемо злиденно,
Та є сподівання, гріховність відпустить
Забутий для серця нещасний священик.
І було б все добре, не треба запитань,
Спустошили совість, згубили в пітьмі,
Бо ми ж пов’язались із їхньої ниті –
Здається повірили в казку чи міф.
І скільки ж пройде тих років серед часу,
Залишу надію, хай ще поживе:
Знайти серед пакостей наших-ненаших
Щось дійсно душевне, можливо святе…

04.05.10

а ты споешь мне колыбельную, милый?
закроешь влажные глаза покрепче?
ударишь в мой висок гитарным грифом?
шестой своей струной пробьешь мне сердце?

2010

Серед жайворонків і хрущів,
і дерев зеленобрових,
серед космосу полів і сіл
в ароматах бузинових
я лечу
на ровері…

(а може, тут і я хрущ, а може, і я жайворонок?)

(2010)

*ровер (галицьке) - велосипед

Дома стареют медленней, чем люди...
Их каменная плоть презрела Время.
Забот мирских докучливое бремя,
что боги подают на звездном блюде,
их не волнует. Потому так было, будет -
Дома стареют медленней, чем люди...

Ніби печатка
Клена весняний листок –
Віза у всесвіт.

На Україні раптом стало тихо.
Чорніють хмари. Вітер підвива
на цвинтарях задавненої пихи,
де бадилинням проросли слова,
поховані в закинутих могилах
повстань і війн, пісень і просто мрій, –
тож тиша нишком кореніє в жилах
того, хто болем поки що живий,
але вже розпадається поволі
в пустель і пустослів’я ниций час
на спогади, на молитви, на долі
усіх, що будуть, будуть після нас,
бо хай німа
сторожа кладовищна
у загорожах
лад дає траві,
та їхні скіски
вже гнівливо свищуть
і зблискують,
як блискавки вгорі.

Ничего не написано боле:
многоточия, пустота -
словно взглядом, пронизанным болью,
смотрит бездна из-под моста.
Но с безмолвным точным падением,
заостренные для строки,
как непроизнесенные тени,
ненаписанные стихи
высыпаются семенем в пропасть,
солонее, чем пот с креста,
чтобы золотом высшей пробы
из безмолвия прорастать.

Самотина лірична.
Не хочу майже нічого.
Лежати й дивитися в небо зоряне чи лелече.
Вітер глибокий.
Хата крилата, їй-Богу.
Річка – як довгий осінній вечір.

Серце коханої – наче обличчя долі.
Яблука білі.
Небо – як хліб із сіллю.
І, як шрами на шаблі, що боролась за волю,
Пахне сушене зілля.

Дзвони убиті дитячих рук поцілунком.
Над лісом повітря синє, як очі.
Але душа по команді «Струнко!»
Уже нічого не хоче.

Крила від німба згоряють на білий попіл.
Так загоряються яблуні білим світом.

Уже немає для крові ні азії, ні європи,
Але літа є, літання, літо,
Море бездонно красиве,
Трава між могилами рідних…
Самотина лірична.
Худенькі стежки свічок.

Душа задивилась на тіло.
У небі – аж Бога видно,
Складеного зі світла
Падаючих
Зірок.

Серед протоптаних доріг, стежок вузеньких,
Мов зачарований, поріг моєї неньки.
Не відречуся від плетіння чи кужілля,
Понад яким вона думками ворожила.
Де сподівалася доньці подарувати
Життя яскраву незбагненність...вічна Мати.`
2005 р.

Сполохи життя згасають швидко.
В’ються переплутані стежки –
Не збереш тугим плетінням в нитку:
Не даються, думам навпаки.
Я шукала в безлічі стежинок
І широких у світи шляхів.
А вони сховалися в барвінок
Твого серця
від нещадних злив.
Гострим зором бачиться під осінь:
Щасливіше тих часів нема.
Спогади заплутались в торосах,
А на серці - злив солених смак.
Але знову сонце бовваніє
Передвістям щастя і тепла:
Це онуки – промені надії.
Їм тепер я серце віддала.

Матінка віночок-оберіг звивала,
Калину та вербу у плетіння клала,
Бо від цього зілля – символа Вкраїни,
Рожевіє врода кожної дитини.
Злагодою й миром ластівка багата.
То ж нехай гніздиться на вежі й на хаті.

Дарував лелека щастя й охорону,
Для краю та роду. Для рідного дому.
А зозуля років насипала більше,
Тому й пташеняток ...підкидала іншим.
Зв'язувало поле кохання віночок
З рум’янцю та вишні, калини квіточок.

Вплітало між ними любистку й волошок,
Щоб жили щасливо в подіях хороших.
Віночок надії з маку чарівного
Дарували люди козаку в дорогу ,
Аби був хоробрим, плекав свою силу,
Не був соромливим, кохаючи милу.

Від очей недобрих та від злих навроків –
Клечальная сила з полину над оком.
Чаклунськеє зілля у тому віночку:
Захищає сина, береже і дочку.
А в’ється барвінок – то душі безсмертя.
Деревій смакує нескорену впертість.

Ромашка в плетінні – чистота і цнота.
В яблуні та вишні – мамина турбота.
Береже безсмертник у вінку здоров’я,
А ружа та мальва – надію з любов’ю.
Відданість любистком зміцнюється в домі,
Відганяє злеє та долає втому.

Півонія – віра. Хміль - гнучкість та розум,
Почуття ховають від злив та морозів.
Доброго бажаючи – не вплітай гірчиці,
Дурману, осоту, ягоди-вовчиці.
Папороть нечисту відкидай, бо доля
Близенько чекає, не за дальнім полем.

...Матінка стрічками вінок веселила.
Приплітала синю, жовтесеньку, білу,
Бо кортілось неньці, щоб доньці жилося
Під блакитним небом, з водою, з колоссям.
Жовта стрічка – сонце, рожева – багацтво.
Радість в милих вічках – щасливе юнацтво.
Хто парубка має – червону вплітає.
...В барвистих віночках дівчата гуляють.
2005 р.

Терпне небо – терпи,
свисне куля – святій.
Впиті винами з тіл,
просихають степи.

Ти – маля ковилі,
засинай, сину, сни.
Табуни вороних,
вороння, журавлів

пронесуться без слів.
Оніміє душа
без ікон і гроша,
стане пухом землі.

Ржа спасеться в дощах,
вийде жерлами гільз
і їдке, наче цвіль,
гроно сонця в очах.

Розполошений біль
приведе кобзарю,
мов для Бога – зорю,
що ятрить звідусіль.

А напнеся струна –
аж задихає плач,
мов криївка тепла
й Батьківщина зрина.

І згадаєшся ти –
ще безвусий юнак.
Полонила війна,
охрестила святим.

Терпне небо – терпи,
що не куля – то син.
Море випито вин
за любов і степи.

4 Травня 2010

Важкі часи. Твоя прадавня суть
у суперечці за любов і віру.
І боляче. І знову не збагнуть
ті, що ніколи не кохали щиро,
чому ти відпустила... а сама
ридала потім і ламала руки...
А відпускала ж – начебто німа,
оглухла зовсім – не зронила звуку...
Важкі часи. Але хіба могла
ти подих у руці тримати вічно
і промінь сонця, коли все – імла?
Ти відпустила... Нагодились вірші.

Червень, 2009

Кричить десь час в полоні пустоти,
Та не для нас,не крикне «Повернись!».
Не знайде слів на сторінках життя,
Щоб заридати й стати небуттям.
Не витисне брехливої слози,
Із почуттів не зробить вже грози.
Думок той злиток не вкраде,
В вогонь тих слів не зазирне.
Хоч істина уже щемить,
Та «Повернись!» не закричить.

Загрузнув день у сонячній імлі,
Вершкові хмари смакували обрій.
Усе втішалось на землі,
І сонце красувалось в небі гордо.

Річки розкинули блискучі рукави,
Трава ромашки білі тихо ткала.
В твоїх очах сіяли кольори,
Що теплим літом я у тебе вкрала.

Ти створюєш пожежі в мому серці,
Вискубуєш із мене ти життя.
Затята боротьба в жорстокім герці
Між правдою кохання й небуття.
Зростає тиск у скронях від любові,
Щемить в душі краплина каяття.
Та захлинається вже серце болеем…
Ти виграв бій,та втратив майбуття.

Зима … Літає хуртовина,
Мороз куса обвітрене лице.
А я стою, закутана в хустину,
І сніг далекі спогади мете.
Стою, куди іти не знаю,
Немов на роздоріжжі почуттів.
Зима розбуджує чуттєву гаму,
І камінь, навіть той зомлів.
А я стою, немов чогось чекаю,
Вже другу шкіру знімає з мене шквал.
Та в середині в мене все палає,
Бо хтось з’явився, невже не бачиш, там?
До мене просувалась сіра постать,
Одягнена у шубу з дивних слів.
Вона забрала із лиця волосся,
І я побачила царицю снів.
Вона накинула на мене білий шепіт,
Він сплів мережку тую звукову.
І мов, якийсь словесний трепет,
Полинув вірш у мене з вуст.
Пройшла година, день, а може й більше,
Я поетичну ниточку тягла.
Та зникла хуртовина білосніжна,
З собою й постать потягла.
Пройшло багато років з того часу,
Це показала сивая коса.
Невдовзі я дізналась правду –
Це був лиш сон – реальність не така.

Я піду по п*ятах за тобою,
Я кометою впаду із неба.
В забуття поведу за собою,
Ніжно душу заберу у тебе.

Я у твоїх снах залишуся,
Мені затишно там із тобою.
В твою музу перевернуся,
Я життя твого стану рікою

Я ніччю буду твоєю,
Берегтиму твої таємниці.
Грайливо вколю зорею,
Пристрасть навію в зіниці.

Схоплю і буду душити
Силою свого кохання.
Спробую густо розшити
Мріями твої вагання.

В твому серці я поселюся,
Змушу його танцювати.
Казкою я залишуся,
Що може реальністю стати.

Я стану твоєю тінню,
Огорну твої мужні плечі.
Ще здивуєшся мому вмінню
Залишатись навічно в серці…

Мені ніхто вже не бажає "На добраніч!",
Та й не до "спати" вже мені чомусь.
Ніякої сименрії...і несинхронна північ
Розказує мої казки комусь.

Я не пишу. Писати зараз я не можу.
Мені чомусь з думками не зійтись.
Словами тишу ще раз потривожу,
Моє чекання, дзвоном одзовись.

Звідки взялося це слово,
Хто його придумав?
Вам нікому не відомо,
Знаєм лиш ми з кумом...
То було в шинку одному, -
Ми там пили пиво.
Й не відчули, як потому
Сталося нам диво…
Так за кухлем десь четвертим..,
Не встигли й допити,
Як до нас підходить бармен,
Щоб му заплатити.
Поки ми збагнули толком,
Що, куди й до чого,
Нас немов тим «русским током»:
В гаманцях – НІЧОГО!
Ми здивовані, нервуєм
«Що маєм робити?»,
Та й барменові говорим, -
- Дайте нам допити!».
І уже не хлепчим пиво,
Цідим через зуби,
Тягнем час як можна довше…
- Куме, щось придумав?
Кум у відповідь знітився,
Затискав плечима,
Аж тут дивлюсь
Сидить муха куму між очима.
Я до нього й промовляю,
Тихо й обережно, -
- Замри, куме, не ворушся.
Постараюсь ніжно...
Й одним махом однов лівов
Збив муху до кухля...:
- Ото маєш тобі пиво!
Та тут муха здохла!!!
Кричу гучно – деверсую,
Кум мене спиняє:
- Зажди, - каже, - отакої!...
Бармен підбігає:
- Я вас прошу, не скандуйте...
- Вибачте, тут муха...
Й заплатити Вам, даруйте,
Нам не хватить духу.
Тож або ми замовкаєм
Й не робим „реклами”,
Йдемо звідси, не плативши,
Своїми ногами,
Або ж зараз, начувайтесь, -
Втратите клієнтів...?
- Ні, ні, що Ви, не хвилюйтесь,
Вибачте, бувайте...
Отак ось то нас із кумом
Муха врятувала.
Вийшли з шинку ситі пивом
Ще й пожартували!

І коли це ми - малята -
уступили на поріг
школи... Нині - інше свято:
вибір долі і доріг.

Приспів:
Кличе мрія кришталева.
Ми - Карпатської Землі
королеви з Королева,
з Королева королі!..

І літа і весни мчали.
Праця то була - не гра.
Нас плекали, нас навчали.
А тепер - у світ пора.

Приспів.

Школо, дякуємо, мамо!
Вчителям - низький уклін!
І батькам - уклін! Бог - з нами!
Нас вітає божий дзвін!

Приспів.

Травень 2010

* Тема очікує музичного
вирішення.

В танку кружляє осіння жовтінь,
Ховає в хащу свої літа.
Шепоче, ніби ще буде потім
Пора зелена і золота.
Не заперечуєш? Що й казати!
Сприймає кроки хрумтливий сніг.
І покоління твої завзяті
Складуть про долю нові пісні.
Не сперечайся: весна ізнову
Згойдає в гніздах пухке перо.
...Щедрує місяць передранковий,
У кожну хату веде добро.

Побредеш у світанки серпневі
Пізнавати суміжностей грань
До туману, що спав на ромені,
Та до грому, що з нотами грав –
Блискавкáми заб’ється крислато:
„Збережи дзвони слова про них
Та ще встигни комусь передати
Амбру їх пелюстків запашних.

Новобужжя з Одеським пероном
Золотавим натхненням зів’єш.
Степ і море –споріднені в скронях –
Знов закличеш у долю – без меж!
Там, на схилі ясних землебачень –
(Адже й зорі уверх не летять!), –
Їм
нащадками й словом
віддячиш
За проведене з ними життя.
Віддаляючись, мирно тішся
Випадінням в ліричний стан,
Бо ще гніваєш сонну тишу,
Ще ... іскрить страстей океан!”
.07 р.

Накрутив брунастих кольорів,
Розмішав у зелені осінній
Час, що вже під вересень
знесилив
Л і т о, зацукроване в добрі.
Позбивав горіхи і каштан,
Жолудеві кульки, а калину
Напомадив густо. І за стан
Обійняв червону горобину.
А коли залишилось прикрас, –
На весілля їх приніс, до вас.

Я - сонцепоклонник.
Я - словопоклонник...
Та з мертвих колод не майструю богів.
Нехай дорікає філософ-законник,
Що вийшов я геть із його берегів.

Я вчусь у річок, що підважують кригу,
Ідіть критикуйте весняні річки!..
Я небо вечірнє гортаю, мов книгу, -
І зорі, як букви, стають у рядки.

Слівце помірковане,
Кволе,
Обачне
Мені не годилося там, у бою.
Об Сонце, неначе об коло наждачне,
Я вичистив совість і душу свою.

І слово - назовні,
І серце - назовні:
Дивіться, читайте, -
я вийшов на суд.
Стоїть моя доля, як місяць уповні.
Не знаючи збочень і темних облуд.

Поезія - це не лампадна олива:
Я в неї впускаю космічну добу.
Та тільки почуєте слово зрадливе.
Беріть і карайте...
На смерть.
На ганьбу.

Листя в проталинах - як мідяки.
Сонце кублиться у хмарах.
Ковдру зими продають граки
На лісових базарах.

Де покупці?..
Покупців нема.
Де бариші?..
Баришів не густо.
Піде з базару горбата зима
Без іскрометного хрусту.

Не відповість на жодне з питань -
Просто весна, та й годі.
Кленам насниться клекіт повстань
В їхній зеленій породі.

Хтось там когось переміг, поборов.
Будуть і ліві, і праві.
Буде пролита зелена кров...
Справді чи тільки в уяві?

Просто весна, - як у всі віки,
(В когось, можливо, остання).
Пнеться трава, вибухають бруньки.
Просто звичайне зростання.

Вічності крутолобий віл
Крутить світила імлисті.
Може, ми також лише хлорофіл
У галактичному листі?

І течемо,
течемо, як струмки,
У неосяжних чарах...
...Ковдру зими продають граки
На позахмарних базарах.

золоті пасма день накрутив на дрібні папільйотки
і з букетом кульбаб сонцесяйних біжить на трамвай,
вітерець – ні шелесь, що ж, погода сьогодні «нельотна»,
та і змій паперовий, роззява, посіяв права.

«стук-стук-стук» із колісного-трамвайного чути оркестру,
поворот скипу-рипу пронизливо котиться з нот -
вузькорейка дорогу у вигинах весело креслить,
щоб вагони старанно вивчали весняний фокстрот.

і, мурмочучи щось переливне з альбому Вівальді,
день іде півпорожнім вагоном і сіє тепло,
пасажири всміхаються сонцю в розхристаних пальтах,
а кульбабам, розсипаним, сниться, що так і було.

Заримована коханням,
Редагована життям,
У процесі забування
Я дійшла до забуття.

Забуваючи розлуку,
Я забула про любов.
Не тягни до мене руки.
Я щаслива. Ти пішов.

Зупини цей слововилив
І густий потік морфем.
Божеволію на хвилях
"Загубилася-FM".


04/05/2010

2.30

Стоїш мені – мов зірка над хрестом.
Мов пташки зойк над скіфськими бабами.
У нас дітей нема.
Лиш віршів том
Я написав –
Скидав із серця камінь...

Я жив тобою сотні різних літ
(На вік душі вік тіла мало вплинув…).
По суті й зовсім не змінився світ…
По суті – зовсім:
Був і є калиновим.

І я тебе розмінював на… все,
На рвані грішні зустрічі, на вина,
Безпечний секс і небезпечний сенс,
На батька, сина… і на батьківщину.

Чекає нас давно самотній Бог
Там, де ж дерева хлібні й коренасті.
І біс також хотів би нас обох,
А не окремо заманити в снасті.

Природа ж бо – великий драматург –
Нас розділила, щоби знов спаяти
В єдину пісню трепетну, густу –
Й покласти спати…