Мне сложно слышать: траурность полен…
Мне б - выдумать канатные наброски…
Смешно звучит: золототканый плен
Располагает похотливым воском…

Отвоевав – броски и времена…
Сложнее тем, кто меряется силой...
Мне проще в этом – я не влюблена…
Я просто раньше помнить научилась…

Перепроверив календарность встреч…
Последний день у февраля – украден…
Необратимо воздух будет течь…
Через гортанность выбоин и впадин…

Немногословностью – не продлена…
Простым решеньем - взрослость разуверит…
Лишь пару вздохов – и опять весна,
Которой очень хочется поверить…
2010 год

Велике щастя – бути віршарем,
У слово лити свого серця щем,
І зігрівати безголосі душі –
Жовтогарячим, трепетним огнем.

Згасне свічка вина – буду слухати зорі осінні,
Бо остання кохана приходить лише уві сні.
…Я люблю тебе, море, солоне, як постріл у спину.
Я повільно мину у душевній твоїй глибині.

Ким я був, що робив – чи отак вже важливо, їй-Богу?
Космос пахне землею, Земля – молоком золотим.
Ця басова струна – нетутешня залізна дорога, –
Може, душу морську від мирської спасе суєти.

А якщо не спасе – хай живе за законами плоті.
Хай болить до нестями печаллю морської трави.
Хай набриднуть їй всі християнські раї щирозлоті
І обличчя вітрів перемін, і походи на Ви.

Хай ніколи не ходить за плугом – як білі пегаси.
І по рейках також їй звіряти недолю дарма.
Храм у лісі – вона…
Як горить – то ніхто не погасить.
А коли не горить –
То її ніби й зовсім нема.

Синьоокі ворони її в потойбіччя провадять,
Звідки, власне, вона і прийшла –
Як сльоза золота.
При любові одній,
Та при всяких задрипаних владах
Пропила на мільйон.
Нажила на п’ятак.

Димна свічка вина.
Недослухані зорі осінні…
Вже й остання кохана іде,
Щоб забрати, як біль, мене.

Я зостанусь один у чаїнім її голосінні,
Коли тіло мине.

Ким я був, що робив – чи отак вже важливо, їй-Богу?
Космос пахне землею, земля – молоком золотим.
Ця кобзарська струна – нетутешня залізна дорога –
Таки душу морську від мирської спасла суєти.

Натягнувши рукавиці,
Вдерся злодій до крамниці.
Завгодя узяв ганчірки
Намотати на кросівки,
Щоб відбитки не лишити
І було все шито-крито.

Вкрав пельмені «Геркулес»,
Буженину, майонез,
Марочний коньяк «Жан-Жак».
Стало парко – зняв піджак.
Прихопивши цигарок,
Поскидав усе в мішок.
Як почув, що йде двірник,
Невловимим Зорро зник.
Та пишається, мовляв,
Що на цей раз не попав.
Все продумав як-не-як…
Лиш забувся про піджак.

А там паспорт у кишені...
Ось такі, браток, пельмені!

2010 р.

Гол забивають
Радість та щастя
Перемога така

Гол не забивають
І розчарування
Нічия нульова

Гол пропускають
І горе і сльози
Поразка важка

Радість і сльози
Голи і прогнози
Це гра світова

2010

Тихо березень постукав,
Потирав замерзлі руки,
А натомість – сніг лапатий
Не дає виходить з хати!?
Зиму, щоби привітати –
Дружно візьмемо лопати:
„Йди собі, Зима-небого,
Скатертиною дорога.”

Хочу в неба запитати:
«Чом Ви гніваєтесь, Тату?
Де поділися шпаки?
Не зелені, чом бруньки?
Йти від нас Зима не хоче ,
Нагло сипле сніг у очі!? »

В жилах кров кипить натужно,
„Досить! – кажуть хлопці дружно –
Разом сядемо до столу:
Щоб ніхто не впав додолу,
Візьмемо картоплі, сала,
Огірків хрумких чимало –
Вип’єм чарку – не одну –
Та й зустрінемо Весну!

(7.03.2004 -15.03.10)р

у березня поцупивши вино,
п’яніє сніг у ночі на бенкеті,
звисає шлюбний, ще торішній, кетяг
з його петлиці вижовклим руном.

рояться у неспокої думки,
сусідин пес «ворожить» безугаву.
сьогодні місяць - повня, не лукавить,
напоєний передчуттям терпким.

і кроки, що ламають лід тонкий,
вчуваються, а може це – реальність?..
та ми давно уже не ідеальні,
щоб коми замінити на крапки.

знаєш братику
я люблю фашистів
за їх чорні сорочки.
від них пахне здоров’ям
навіть з телеекрану.
стара кінохроніка –
паради молодих і красивих,
експресія, виразні жести,
беніто схожий на борця
чи там, скажімо, боксера,
виступи з балкону
істеричні як накликання дощу
на співучій мові данте,
інколи думаю – знаєш
напевно його недруги
вчились в школі краще за нього,
вони більше цінували ренесанс
все-таки петрарка там чи бокаччо,
і, щоб йому не було самотньо
на цьому провінційному балконі,
вони повісили поряд кохану

Твоє небо так ви́соко
хмарами писане
з пальців Господа
виссане
карбоване цятками
зірками-блудницями
це майже як пестощі
це схоже на радощі
у грудях затиснуті

твоє небо – так ви́соко

а я лише листя
жовтавий лист я
і мов ненавмисно
твоє небо – ви́соко
2010

Я щиро дякую тобі
За ті слова, що ти сказала.
Нехай літа не молоді,
Та смакувала чорна кава.
Серед чужих і голих стін
У ароматах безнадії
Прийшов на пам'ять раптом Грін,
Романтик паруса і мрії.
Я знову дякую тобі,
Що мрії мали різнокрилі,
За шторм в застояній воді.
І ревнощі... забуті... милі...
10.03.10

Тягар своїх тривог скидаю щовесни,
Весь біль вчорашній я лишаю без вагань.
Щоби на крилах мрій полинути у сни,
В яких з Тобою ми відчуєм смак бажань.

Залишу тільки те, що любе вже давно:
Тебе, світання час, це небо і весну...
Майбутнє і минуле зіллються знов в одно,
Але, чому це так? Я досі не збагну.

Реальність це чи ні, ілюзія, міраж,
Чи вигадки мої на зло всім ворогам?
Та світ весняних мрій сьогодні тільки наш,
І пам’ять про любов належить тільки нам!
2003р.

Під вічним тягарем життя важкого ноші,
Зігнувшись від проблем, іду в пітьму віків.
Ні всі скарби у світі, ані найбільші гроші,
Ніколи не замінять мені моїх шляхів.

Іду крізь вічну зиму, через сніги і гори,
Іду у ранню пору і в час сріблястих скронь.
Іду крізь вир стихії, де є журба і горе,
В дорозі зігріває лише душі вогонь.

Знайду свою дорогу до неба-небокраю,
Знайду свою вершину, що буде лиш моя.
Через роки і терня шляхи свої здолаю,
Які подарувала життєва течія.

Знайду свій шлях до того, хто долею обрАний,
І щастя храм збудую, нехай поможе Бог!
Хоч шлях, яким ітиму, для мене ще незнаний,
Та ми його з Коханим збудуємо удвох!
2001р.

Кровоточить світило, мов рана глибока,
І прокляття летять аж до самих небес.
Ви хотіли нового Месію й Пророка?
Це для вас Князь пітьми знову з пекла воскрес.

Небеса вивергають розпечену лаву,
І зі страхом народ поглядає на це.
Хто затіяв для люду вселенську розправу?
Проглядає з пітьми його хиже лице.

Це оскал ненаситний його проглядає
Із-за згарищ будинків, сміється мов він.
Знову й знов нову жертву для себе шукає:
Не спинити його, надто сильний розгін.

На терезах життя переважило Зло,
Все пітьма навкруги полонила.
Невідомо, кому нині ще повезло:
Чи живим, а чи тим, хто в могилах...

Ще й сьогодні до нас долинають здаля
Відголоски війни, що стихають.
Кровоточить світило, в судомах земля.
Люди ранок новий дочекають?!...
2001р.

Лиш увіллє весна п’янкого чару,
І забринить душа, немов кіфара,
Обняти хочу я весь білий світ, –
І випити до дна цю срібну чару.

А на Красному Полі - зима,
Поміж краплями снігу – кров.
Криком серця мовчить сурма,
Що ніхто її не зборов,

Як ніхто не зборов тих Крут,
Що постали хрестом століть.
А над Крутами чорний крук
Переконливо так стоїть.

І керують ним знову. З нас
Вибирає він жертву. Ми
Ніби вперше у перший клас
Від зими йдемо й до зими.

Крихта правди летить під стіл,
Крапля совісті гасне там,
Ми не Кротони й не святі –
Знову страшно маленьким нам.

Може, завтра замкнеться круг
І на захист нам стане хто?
Знов безвусі герої Крут,
Не шинелі у них – пальто.

Знову юні сини Карпат
Із безумством хоробрих, чи
Лицар той, що під блиском лат
Загубився на смерть йдучи.

Ні, на чудо нема вже сил
У казкових усіх істот,
Нам ув очі пускає пил
Геній гнучкості і підлот,

Той паскудний, жорстокий крук,
Що згортає свободу в сніп,
Та немає у нього рук
І ніхто не впаде на сніг,

Бо немає вже снігу, лиш
Між траву проростає кров …
Там, під зорями ти стоїш,
І не бачиш нічого знов…

А довкола все та ж зима,
Березневий холодний час.
Криком серця кричить сурма,
Що навік поєднала нас.

Кругом серця кружляє крик,
Йде під Крути Карпатська Січ.
І не плаче ще нині крук,
І зима переходить в ніч…

На формі камуфляжній
Застебнуті ремні.
Поблискує медалька,
А він співа пісні.
Гармошка рветься в душі
На весь мікрорайон.
Стрічає перехожих
Потоптаний газон.
Стоїть, як та лелека
Припнута у росі,
Веселий музикант,
Що на одній нозі.
Лунають в серці кожнім
Ті звуки голосні-
Його веселі жарти
І радісні пісні.
Бринять сльозою очі
У тих хто мимо йде,
Підходить до футляру
Й копієчку кладе.
Протезом, як кілочком,
Прикутий до землі,
Єдиною ногою
Притопує собі.
Безпечні перехожі
Спішать куди кому,
Заслухавшись у радість
Дивуються йому.
Не можуть зрозуміти:
Для чого він живе...
А пісня громом лине,
По вулиці пливе!
У ріднім мирнім краї,
Уже не на війні,
Веселий музикант
Виконує пісні.

2006р.

Я пішла по світах, як, буває, ідуть у відпустку.
Роздивлялася сни у вітринах на вулицях міст,
приміряла новеньку заквітчану ружами хустку,
черевики на босу і сукні. Ото маю хист.
Я шукала тебе, чи себе, чи слова підліткові -
дев’яності були видатними на вірші і сни.
І була я терпляча, замерзла і невиліковна
на кордоні «було» і «ще буде» тієї весни...
Витрачала не гроші - слова і кредити на спокій,
парасолі губила, підбори і голову теж...
Та затихли за рогом Садової-Пушкіна* кроки
двох розбитих сердець за межею дозволених меж...

Закохалася у леля
Березневого Зима.
Вчарувалась дивним хмелем
Її стриманість німа.

Сонцепроменем долоні
Як торкнувся до щоки,
То сніжинки невагомі
Заховались у струмки.

Стрепенулась, налякалась:
– Що це сталось, лелю мій?
Усміхнувся він ласкаво:
– Перші слізоньки надій...

Невідоме і незнане
В серці проліском зросло.
Захищалася снігами
Та рятунку не було...

Серце, звідавши любові,
Випромінює тепло...
І поволі, так поволі
Тануло її єство.

Розімліла від блакиті
Погляду його очей,
Прихилилась голим віттям
До коханого плечей.

Засинала ще Зимою
У незвичнім відчутті.
А прокинулась Весною
Поруч з ним...
в новім житті...
2010

сергій вікторович курить на терасі
санаторію (профспілкова путівка
ну ти розумієш халява сєрий всьо-таки ялта)
для всяких іпохондриків середньої руки
вже цілий тиждень він не має:
з ким поговорити
з ким забухати
тобто зрештою знову ж таки поговорити
він курить і дивиться на площу
яка остогидла настільки
що сергій вікторович навіть
спльовує собі під ноги
позирає на інших відпочиваючих та якусь незрозумілу чайку
які однаково не хочуть його вислухати
«я маю що вам сказати
ви чуєте придурки маю що сказати»
втішено посміхається і закурює нову цигарку:
клята чайка таки поцілила того кретина
в білому піджаку
«так йому і треба
а то ходить тут вимахується
сноб довбаний
пива треба випити»

Ах, какой снегопад!
Подхвачу на лету
Твой ответ невпопад…
Мой вопрос – в пустоту.

Снегопад не спеша
Тихо высветлит ночь.
Леденеет душа…
Он спешит ей помочь,

Он хоронит дома,
Засыпает живьем -
Но страшней та зима,
Что во взгляде твоем.

Не сержусь. Не сужу.
Я смирилась давно.
…Я тебя разбужу
Горстью снега в окно.

У ріднім Львові я - в твоїм Парижі.
А може, навпаки, як сонце зайде.
Не розділяймо, любий, вічність тиші,
зустрінем ранок у Варшаві-зайді.

Ти привезеш морозиво із вишні
і пляшку синю з замку родового.
Ми не забули крові голубизну,
ми пошануєм наші родоводи.

Напоїмо вином ми всіх геральдів.
А пляшка синя, наче синя птаха,
минувши Єлисеї, Кайзервальди,
нас понесе з Монмартру на Личаків.

Сп’янієм не з вина ми, від любові
Парижу й Львова, Жана і Халени.
Бо що нам візи, мита і умови,
коли ми не одні, коли – єдині.

Нам день – як Львів, а ніч – Париж нестримний,
А світ – всього лиш метри, відлік далі.
Ми поруч, ми далеко, ми всесильні,
накинувши на Віслу тінь вуалі.

2010

У
щелепи
затиснула
Голгофа
немилий
та
холодний
брус,

за
мить
одну
до
катастрофи
«Звершилось!» -
вигукнув
Ісус…
14.03.10р.

Тупи-тупи тупотунка,
Ля-ля-лялечка, ласунка,
Ма-ма-маму кличе радо,
Люлі-лю співає тато.
Аа-а, ходи-но спати,
Цьом у носичок кирпатий.
Хлопи-хлопи у долоні,
Наша доня, люба доня!

Іній.Дерева.Сутінки.Холод.
Кава гаряча.Газета вечірня.
Сумно.Похмуро.Стукає голуб.
Крихти визбирує: знань книгозбірня.

Іскри. Вогонь у печі розгорівся.
Треба протерти замерзлу шибку.
Вітер з морозом у гості просився,
В дарунок принісши місяця скибку.

Іній.Дерева.Сутінки.Холод.
Біля мольберту яскрава палітра.
Калинові грона? Надто червоно...
Сон. Напівмарево біля пюпітра...
2009р.

Легенда з Полісся

Як кохали, ой, як же кохали вони!
Сизокрилі голубки навіть заздрили їм.
Квітів безліч яскравих буя у весни,
Та здебільшого їхнє буяння – дим.

Так, весняний дим і на мить,
Щоб навічно – то казка чи мрії.
А ці два серця в одно горить,
Рветься до неба палка надія.

Та люди навколо – чорна мла,
Що осідає на душу смутком;
Спалюють кривдою юні тіла,
Мов спекою спалює незабудки.

Клянуть і закльовують їх любов,
І не дають, не дають єднання.
Запеклася на серці кров,
А в душі запеклось зітхання.

У матері , – Боже! – холодні руки,
Батько сивий на ката схожий.
Люди, люди, – голодні круки!
Боже, дай допомоги, Боже!

Зустрілись опівночі за селом.
І хутко хмари за обрій тікали,
І ясними зорями небо цвіло,
Коли у неба вони прохали.

Мабуть, у закоханих дивна доля.
Весна ласкава їх сном оповила,
А вранці виросли серед поля
Дуб молодий та берізка біла.

А я чекатиму тебе
повернену із того світу,
холодну ще зимовим сном
і теплу вже гарячим літом.

Я малюватиму тебе
іконою благої вісті
від ангела, що загубивсь
і віднайшовсь в едемській пісні.

І я співатиму тебе
Акафістом хрестів щоденних
із дисонансами прощань
і у гармонії повернень.

Ще я молитиму тебе.
Мов чотки пхатиму години,
померлої в Голгофи час
і знов воскреслої надії.

Бо я любитиму тебе
у цьому чи у тому світі,
далеку ще вчорашнім днем
і близьку вже ранковим світлом.

Вітрильник вже малює - на спині…
Від боді-арту - стриманість зникає…
Відносно хвилі – ліпить вдалині
Сезон сполук, який усе змиває…

І не мовчить. Хоч є передчуття,
Що краще всім, аби вона мовчала…
Що вже давно банальністю злиття
Її зі мною поштовхи з’єднали…

Роз’єднувати – схильністю зітхне…
Для всіх гілок, що щирістю - зрослися…
Й навмисне знову підштовхне мене
До тих, які давно себе зреклися…

Щоб не простим було пророцтво. Тінь...
Наздоганяє експресивні рухи…
Епілептична знехтувана синь...
Щось промовляє. Неуважно… Глухо…

Звучать фонеми (можуть відплисти)…
По тим рельєфам боді-артних ліній…
Мовчу… Як символ. Розмовляєш ти...
У невагомості. Принадно-синій…

Ще кілька стиглих вправних коливань…
На перетомленій смішній відлизі…
Забудеш сам. Обов’язок з’єднань…
Сховає місяць на рельєфній кризі…

Над хвилями - відхрещується дім…
І проміжком - розхитується скрута…
До тих малюнків - враженням чужим…
Мені потрібно буде доторкнутись…
2010 рік

Он может все (за профилем открытий)…
Как важность утра, смятого дождями…
В его улыбку (вглядывайтесь сами)…
Зеркальностью её определите…
Четвертой нотой – не его созвучьем…
Образовав рифмовки с перебоем…
На градуснике – минус с плюсом (двое)…
Не спрашивайте. Зрелостью не мучьте…
Осознавая кирпичи-камины.
По-дилетантски (кажется, что пишет)…
Зарок – свиданьем (думаю, что слышал)…
Заржавленностью – выгибает спину…
Через заставы (лучше видеть стала)…
Застроченным определеньем роли…
Нагнувшись вниз (срисованный до боли)…
Стремиться ввысь… А я ему писала…
2010 год

Я на сповідь піду до старої церковці-небоги,
де нема вже ні ангелів, ні херувимів, ні зла.
Заросла споришем та вузенька стежина до Бога.
Тільки слід від ноги відпечатав прощення тепла.

Я на сповідь піду, пригадаю в дорозі провини,
і зніму діадему на заздрість друзяк-королів.
Я до слова спішу, я очистити душу повинна,
бо вона зашкарубла від давніх гріхів-мозолів.

Ця церковця давно вже не бачила слави молебнів.
Ні отця тут, ні пастви не видно й не чути давно.
І Святії Дари не звертають нам очі до неба,
і не ллється у чашу причасну святеє вино.

Не запалюють свіч тут за ласки чи спокій блаженний.
А вівтар все чекає, коли ж тут зберуться утрьох.
На дзвіниці не будить ніхто вже величнії дзвони.
Тільки вітер гуде…Віра в світло, і небо, і Бог.

Я на сповідь прийду. А сумління гірке-полинове.
Світло в кроні дерев, у повітрі, у співі дощу.
Ти пробач мені вірність, моя непокірна любове.
Ти прости мені, Господи. Я його також прощу.

2010

Начало двери. Я иду, разжимая бинты,
Морским сумасбродством окрасив вчерашний закат…
Мне нужно идти. Все проёмы – тревожно просты…
Подснежники мне (под ногами) протяжно скрипят…

Ложится на пальцы забывчивость - радужный след…
Считать перестала, суфлёром озвучив сирень…
Вначале замёрзнув, закутавшись в стёганый плед,
Согреет дыханием слитным растаявший день…

Как крошечный луч, обличённый в каких-то грехах,
Как часть неделимая. Прочность и смысл бытия…
Откроется дверь – в ограничено тёплых руках…
Одна у тебя. У меня – бесконечно-своя…
2010 год

«Неверно: душно было не вчера…
А лампочек тревожность - впечатляет…» -
Облокотившись о фасад двора,
Потухшим взглядом солнце размышляет…

От наизусть заученных страниц -
Горящих встреч я видела немало…
Переступая через сотни лиц,
Я даже все их не запоминала…

Хватало красок потускнелых фраз…
От ярко-красных выдуманных пятен…
Мне вспоминают это каждый раз,
Я механично повторяю: «Хватит!»

Зажженным штампом солнечных эмблем
Меня так точно стены забывали…
Один раз честно спрашивал: «Зачем?»
Я промолчала. Честно ли? Вначале…

Промокших до беспечности волос…
Когда-то длинных, с мягкими концами…
В меня от страха дождь последний врос…
Отчетливыми жесткими рубцами…

Мне не прощают… С сорванных цветов
Шероховатость моросит на кожу…
А двор промерзлых солнечных следов
Гореть тревогой лампочек не может…
2010 год

Я бачу – в ночі рідкісні кульбаби
Живуть напрочуд талим голосам...
Користуватися навчилась скрабом,
Чи мною він - давно навчився сам...

Ходжу навшпиньки – хочеться злетіти!
Ловлю, як обрій, поштовхи життів...
А навкруги – найвеселіші квіти...
Заволоділи грою почуттів...

Трава росте, як руки опромінень...
Відчутно лине життєдайна мла...
Навчилась легко розмовляти з тином,
Ще ж нещодавно – гордою була...

Наперекір нанизувала жито
На щось незвично – від чиїхось втеч...
Я вмію щиро й віддано любити
Найтяжчим втратам й зрадам всупереч...

Я не повірю, що зникають рани...
Їм у віках призначено боліть...
Ростеш і ти – мій незборимий ранок...
У граматичних ознаках суцвіть...

На фонетичних рівнях тішиш спокій...
Орфоепічним подихом доріг...
Параболічно вирівняні кроки
Ступають вперше на кривавий сніг...

Я щось шукаю – приязне й глибинне...
Перегортаю райдужне сміття...
Весна в життя приходить безупинно...
Вона для мене – це усе життя...
2009 рік

Відторгнення - невитриманий збіг…
(в одноголоссі – нічого втрачати)…
Мені б тривожністю розчулить сніг…
Йому, принаймні, соромно мовчати…

Над березневим колоритом стель -
Дощовики (прикрилися дахами)…
Мені знайоме відчуття пустель
З піщаними гарячими думками…

А дихання моє – хронометраж…
(ти не повіриш, як це нудно й тихо).
Годинним пензлем скрапує гуаш…
Й розміреними порціями дихань…

До широчин (життєписи свобод)
Біографічність видумана - зблідла…
Ти відчуваєш? Серед сірих згод -
Маленька смужка сонячного світла…
2010 рік

Тихо-тихо, крок за кроком
Йдемо разом у майбутнє.
Що далі буде – невідомо,
Але йдемо разом із тобою.

Подивись на тих людей,
Що про них пишуть у книжках,
Й якщо не байдужий ти -
Побачиш дивний блиск у їх очах.

Вогонь побачиш ти,
Незламну силу волі,
Тож проснись, не спи!
Йди, рухайся, твори!

Хай побачать з піднебесся ті герої,
Що свободи добились недарма!
Ми їхню славу зберегли,
Не забули їх діла!

І не пора нам скласти руки,
Не пора спокійно жити,
Час настав країну нашу розбудити!

Ходили ми цих пару років наче спали,
Обманювали нас всіма шляхами,
Щодня брехали – завтра буде краще,
Але завтра вже настало,
Все те саме, що було!
То ж не пора нам, друзі, спати,
Пора і долі наші в руки взяти
І йти так, як хочем ми!

Мало справи наших предків пам’ятати,
Мало віддавати честь їм гучними словами,
Мало, мало, мало!

Вставайте, просинайтесь,
Досить думати лише про себе!
Час настав! Пора будувати майбутнє всім разом!

Березень...
Поезія котів...
Світ, немов стриножений,
Маліє.
Все не те. І люди, мов не ті,
Час мовчить розп'ятим прамесією.
Все було.
І все було не так:
Хтось любив любити,
Хтось – страждати.
Тільки душ судомина свята
Прозріває благородним матом.
Березень.
Берези.
Береже
Дику лють догромна нетривалість.
Все було,
І все було уже
Криком,
Болем,
Вічним перевалом.
Березень.
А значить, що весна.
І нема на кого нарікати.
Ще торік змайстрована труна
Висихає,
Певно,
Буде
...Свято.

2010

она читала его в каждом пятом письме с посольства, в каждой печати от министерства, в каждом объявлении о прибытии рейса. она искала его в каждой бутылке виски, в каждом красном ролс-ройсе, в каждом слове "успокойся", в каждом белом кейсе. она мечтала напиться и утопиться... но при ее весе легче было повеситься...
она была мастерицей игры на нервах, кудесницей... она носила ранец, пела песни и работала девочкой на побегушках, около комнаты президентской.
она видела его в отражении вымытой лестницы, часа три, после его отъезда во Францию...
она любила его, когда ей было двадцать, ненавидела, когда ей было тридцать пять, ...была с ним, когда научилась улыбаться.

Вкусный-вкусный сметанник на честь день рождения брата... И пусть заест меня совесть, что ела после шести... будь моя воля, я бы стала горами и не смотрела новости, потому что они глупы.
Я приходила бы домой после полуночи, целовала бы мужа, купалась, пила мартини... а ты говорил бы мне:
- Что же ты, девочка, себя мучаешь, за что калечишь, зачем ругаешься с охранниками в холле...
а я бы отвечала:
- Вилли, помоги, потому что холодно... Вилли, ты же такой добрый, такой талантливый повар, что приготовил бы мне сейчас блинов в подливе... приготовил бы...
и Вилли готовит...
а утром просыпается муж, идет на кухню, видит ночную работу, гладит меня по голове спросоня:
- Милая, спасибо... Ты такая заботливая, такая умная, такая веселая... Но мне пора на работу.
За ним защелкивается замок, Вилли вылазит из платяного шкафа, держит в правой руке револьвер, левой держит курок...
Вилли был бы полковником, если бы не был в меня влюблен... Вилли уходит, оставляя после себя сладкий привкус приправ и клена...
А я совсем недолго помолчав, в который раз говорю себе: Никогда! Больше никогда я не буду есть по ночам.

На воротях у брилі
Я бабусю зустрічаю,
Пильно дивлюсь в далечінь
І тихенько щось співаю.

Знаю, з золотих ланів
Випливе немов цариця
Із хустинкою в руці
Всміхнена, рум'янолиця.

Поспішу назустріч їй
Обійму і поцілую:
"Що несеш мені, скажи?",-
Я бабусю потурбую.

Вузлик білий розгорне:
-Дай, бабусю, подивиться,-
-Я від зайчика тобі
Принесла шматочок хлібця.

Запашний від зайця хліб,
Золота скоринка сяє,
І на солодощі всі
Я його не проміняю.
2007 р.

Люди дорогі поясніть, чого не розумію
я без неї не живу, тільки про неї одну лиш мрію
думки солодкі - хороші погані
я бачу її на своєму екрані ,
у відблисках сонця на
брудному віконці

Чи я вже здурів? я всюди її бачу
сяду в куточку, сяду й заплачу
в сльозах своїх її може побачу
звук вітру понесе, мою надію
про неї одну, про неї я мрію...

І тільки вранці коли сонце, світить
мій любий вітер, її він просвітить
всю правду й брехню він покаже
про мої почуття до тебе, розкаже

Чи я вже здурів? цього я не знаю
один лиш вітер все про мене знає

Бурштинова сльоза стікає з вишні,
Тягуча і липка гірка її сльоза.
Чому заквітчана у молоденькім листі
Знов плаче вишня - це ніхто незна.
Чи то згадала лютії морози,
Чи то осінні тихії дощі,
Чи то задумалась сердешна
Про майбутнє,
Де стукотять по тілу топори.
Не плач, цвіти
Живем лиш раз на світі,
Даруй красу і ягід аромат
Не думай про майбутнє,
Не журися
І доля збереже «Вишневий сад».

2009 р.

Мені слова знайомі ці,
Коли вуста шепочуть "досить!"
Й сльоза скотитись по щоці
У мене дозволу знов просить...

Та замість тихо "повернись"
Й на волю випустить сльозину -
Я підійму свій погляд ввись,
На крилай мрій до зір полину.

І вже не буде біль пекти
Моє поранене серденько -
Змогла від болю утекти!
Знов вчуся жити по-маленьку...

Твоя душа весни теж просить,
Зігріти прагне світ навколо,
Скажи печальним думам - "досить!"
Ти ж не повінчана з цим болем!
14.03.2010р.

У моїх зіницях помирає сніг,
Ще дрижить спроквола дихання його,
І кладе весняне сонце на поріг
Новий день, новітні "нащо і чого"
Я ще не готова танути і мліти
Пустка і чекання, і на віях сіль...
У твоїх обіймах можна вічно жити,
Та з тепла лукавства поросте кукіль...
2010р.

Відкрила я книгу кохання.
Читала запоєм «чекання»,
закладку зробила на «ніжність»,
напам»ять завчила «вірність»,
спіткнулася об «невідомість» -
хтось вирвав главу «свідомість».
А далі шрифт Брайля і … пусто,
де щойно король був, капуста.
Закрила на розділі «щастя»,
примітки: «читати удвох.
Самотнім читати не вдасться».
Пишу «Далі буде… пролог».

2010

Весна – як революція мені.
Зима пішла у землю, мов кровина.
Немов стріла на вороній струні,
Дніпро лежить і нитка журавлина.

Цей світ вишневий кольору луски –
Мов сон коріння, що літати вчиться.
Як у червонім молоці вінки,
Відбилися в сльозі іконні лиця.

Тим часом світ – то смерті біла тінь.
Нема нічого.
Я не жив.
Здалося.
Весна не любить вина золоті.
Весна не хоче те, що відбулося.

Хоча вінчальне плаття теж сумне…
І тягне дощ на сон глибокосердний.
Сезон громів.
Небесне і земне
Зійшлось в мені –
І пам’ять генів сердить.

Лиш синій бинт падучої зорі
Прикриє рану різано-душевну –
Мов напис на березовій корі
Залишений прибульцями, напевно.

То ж Всесвіт мені яблуками пах.
Нелюдське щастя стукало у шиби.
Отак-от все й замерзне у віках –
І наше все і вже й не наше ніби:

Блискучі нерви рейок, суєта…
Зелений сніг, божки вертепно-хатні…

І сорочина біла на свята.
І дві зорі –
Такі,
Немов останні...

Сніжинок крихітних рої
Усе кружляють білим птахом.
Навпроти очі. Не твої.
Хоч тіло ще тобою пахне.

Сніжинки дружно вгору-вниз
Танцюють мрійно на морозі.
Сьогодні замість "Повернись"
Скажу тобі нарешті: "Досить!".

Сніжинки тануть навесні
І не прощаючись зникають.
Ти ще заплачеш по мені,
А я тебе вже й не згадаю.



14.03.2010р.

Калиново.
Пронизливо.
Весна.
Гострішають, мов лід, мої провини.
І довга-довга лірника струна –
Рідкий метал козацької сльозини.

Ще й дощ – немов літаюча трава.
Важка, мов руки мертвого, дорога.
І день – як хліб.
Й коханої слова зовуть увись –
Немов молитва Бога.

Старенька вишня сиво зацвіла.
Над нею Місяць гострий і туманний.
Зліплю із хліба воза і вола –
Сльозу солону повезу до мами...

Велике Сонце в озеро зайшло –
Як гроші за божницею сховало,
Мов небо під легке своє крило,
Немов дівоче тіло на Купала
Повільно одягалось –
Як весна –
У голос тополино-журавлиний,
Як довга-довга лірника струна –
Рідкий метал козацької сльозини.

Нічних думок перетинаю шлях,
І до коріння їх шукаю шлях,
Щоб осягнути витоки глибинні, –
І день, і ніч я свій торую шлях.

Ти чекав? Я прийшла у квітень.
На високих підборах вечір.
На приборах з фарфору квіти.
Ці мімози такі доречні.

Ти чекав. Я вдягла безсоння.
Без білизни – на голе тіло.
Щоб лимонним твоїм долоням
Ще сильніше мене кортіло.

Ще міцніше тримались пазли.
Мерехтіли на стінах тіні.
І турботи, як лампи, гасли
Під густий монолог полину.
12.03.2010

* * *

Вином малюю музику на склі.
Душа співати хоче – слів не знає...
А я останній раз на цій Землі
Минаю пекло і втікаю з раю.

Мій сивий ангел в крилах держить ніж.
А в мене серце – мов сумна хлібина.
Завмер серед хрестів і роздоріж.
Воскрес – як вічна туга кураїна.

Немов горілка з порохом – сніги.
А ртутні ріки дна свого не чують.
І пахнуть на весь Всесвіт пироги,
І духи предків у душі ночують.

Яка вона тяжка – ота душа –
Стає з роками! – того ж снігу брила,
Що важча від гріха і від гроша
І легшає, коли добро зробила.

І нерви заплітає, мов косу, –
А тятива, а тятива виходить…

Над нею весь людський весняний сум,
Що перейде у трави і у води,
Що переллє у тишу чи вулкан,
Вологу тайну космосу і жінки.

Сльозою намальована ріка
Така легка, як рання смерть сніжинки.

А я останній раз на цій Землі
Шукаю пекла, рідного, як раю.

Вином малюю музику на склі.

Душа співати хоче –
Слів не знає.

І.Редчицю

Всі в житті ми, як самотні острови,
Ув оцій шаленій битві націй,
Чи ж засяють переможно корогви,
Якщо ми не схочем об"єднаться?