Сніжинки березневі падають додолу,
Холодні білі з апліке морозним.
Весни нема - зима із сяйвом ореолу,
В природі срібне явище курйозу.

А ми щодня шукаємо весняне щастя,
Що пустить свіжі паростки любові,
Але життя-буття чомусь лише смугасте,
Вплітає нам вінець якийсь терновий.

І все ж не остудити снігом світлі душі.
Захопить сонце міцно в руки владу.
Проміння вміло кригу льоду з місця зрушить,
Весняний трунок приведе до ладу.

Ми й самі не знали в мирний час
Наскільки ми із вами патріоти.
Війна "відкрила" кожного із нас,
Хто вірний син й донька Вкраїни, хто сволота.

Хто бореться зі зброєю в руках
За мир та волю неньки України,
А хто прислужник нашим ворогам,
Допомагає їм творить руїни.

Хто волонтерить, хліб пече смачний,
Щоби нагодувать усіх вкраїнців,
А хто хвалебні оди шле москві
Й на побігеньках в ворогів-ординців.

Хто задля неньки України віддає
Усе, що має, ділиться останнім,
А хто її бездушно продає,
Бо не любив її ніколи значить.

І жде розплата зрадників усіх
Землі вкраїнської, яка їх годувала.
Сини ж та доньки вірнії її
Визнання в світі здобули.Героям слава!

2022 р.

Життя зірвалося в піке
І не виходить довго з нього, -
Страждання болісно гірке
Мене тісніш бере в облогу.
Підніжки ставлять навіть ті,
Кому іще недавно вірив,
Та мали, бачу, на меті
Не тільки дружбу бузувіри.
Спиваю чашу гіркоти,
Вчуваю смуток безнадії, -
Зібрати маю і нести
Усе оте, що сам посіяв...
15.02.24

Ледве беру себе в руки,
Тремтіння видає розуму таємниці.
На тілі з'являється слід —
Гострого леза порізи.

Як не приховуй, все стане явним.
Точно стане, але потім.
І слова дбайливі промовиш інакше,
З присмаком брехні у роті.

Руки тремтять не від страху — звичка.
Падаю з ніг не від втоми, облиш.
Не дивлюсь в очі зблизька,
Не відповідаю, мовчу.
Дратуєшся, знову кричиш.

Ховай, змінюй теми.
Забувай дилеми, існування проблем.
Вбачай, як тону я й довіра моя,
Йде на дно важким якорем.

Брудні сліди зради не змиє дощем,
Нічим не загоїш провину.
Потаємні рани стікають струмком,
Переходять в реальність на тілі.

глибшають тіні немов під різцем різьбярів
в темні часи я на брід цей зимовий набрів
снігом заповнений простір по вінця по втому
де тут скажіть-но дорога до мене додому

бачиш примерзлу до криги пір’їну – то я
боже невже те що діється - воля твоя?
темні часи наче кригою груди притисли
риба зринає угору у пошуках кисню

глибшають тіні неначе під гострим різцем
око від вітру сльозить крижаніє лице
дай боже рибі повітря в її ополонку
дай сивій матері звістку про сина з полону

що ж це за пір’я у кризі з якого крила
де тут дорога крізь темні часи пролягла
квітне на вікнах мороз гострим листям осоту
січень. війна. день семисотий

24.01.2024

Непосидючий Бешт.
От і сьогодні він в дорозі.
І, як завжди, не сам.
Із Шойлем возсіда на бричці.
Не підганя коней, а віжки –для годиться.
Розумні коні. Знають, де їм стати.
Це просто, бо в раббі всюди є робота:
Когось підлікувать, комусь пораду дати
Чи й друзями зробить розгніваних сусідів...
Віддавна слава випереджає чудотворця,
І байдуже йому – юдеї це чи гої.
Та ось зачули коні музику
І притьмом - до корчми.
А там святково вбрані селюки стоять
І вуха затуляють од верещання скрипки.
«Музика ваш, здається, перебрав,-
Зіходить раббі до кагалу з брички.-
А ну ж бо, Шойлику, підкинь їм
Вогню нашого хасидського!
Аби й корчма од співу задвигтіла!»
Як хлопчик понадхмарну ноту взяв,
Бешт першим кинувся в танок,
І все село за раббі закрутилось вихором.
А найзавзятіший - Іван:
Із «Гопака» на «Фрейлехс» перейшов.
Та ще й у захваті свою виводить пісню:
«Ти – Шойлик, я – Іван.
Ти – підпанок, а я – пан.
Дай-но радості ногам!»

P.S.
Легенда оповідає, як через 30 літ успішним торгівцем і знавцем Талмуду раббі Шауль їхав у справах лісом. Раптом з хащі вискочили розбійники, зв’язали неборака та й повели до свого отамана.
«Як тебе звати?»- спитав кремезний бородань, пильно вдивляючись в полоненого.
«Шауль»
«Часом не той Шойлик, що колись так гарно співав на Купала?»
«Так».
« То ж заспівай ще раз своєї хасидської!»
Шауль заспівав, а Іван не в змозі встояти на місці, як і тоді, кинувсь у танок. Стомившись, витер долонею спітнілий лоб, подякував раббі Шаулю і відпустив його з Богом.

А він хоче слави в твоїх очах
Розсупонити ночі печальної ризи,
Поглянь на обличчя в кривавих сльозах
У битвах за тебе порите близнами.
Він хоче любові, без правди, вона ж
Зведе в поєдинок дві душі і волі,
На суд, де в примхливостях доля — суддя,
І зникне за чорними хмарами в полі.
Хай вірить суперник у правду свою,
Що звершиться небом, що він переможе,
Та зброя його чи здобуде княжну,
У того хто більше, як правда, заможний?;
І все-таки сонце зануриться в кров,
І явиться небом очищене знову,
Можливо на полі залишиться той,
Хто вірив у силу, не в правду любові.

04.01.2024

... Новий рік, пора чудес, дарунків на свята, сніг літає за вікном, одна мати, жінка, та дитина, тихо плаче в унісон...
"Його везуть двухсотим" - сказав гучно телефон.
"НІ, не вірю, я у сні" - вмить стікає по стіні
Але правду гірко прийнять, так же гірко як і всим, поки мерзнуть хлопці за країну, хтось святкує новий рік. Щастя, буря, мить емоцій, навіть сліз. Одна мати й жінка не святкує, думи тягнуть їх вниз.
І поки хтось святкує, розривая глотку на шматки, хтось у мракі тихо плаче, змінивши цифру в календарі ...
💔

28.12.2023

Вітри дмуть у різні сторони,
на різні боки хитають.
Приносять послання ворони,
урочисто їх вручають.
Вручають різкими поривами,
дрижанням й хитанням стін,
мжичкою, хлющею, зливою –
потребою перемін.

Ти чуєш, вітри збираються,
сильнішає їхній тиск?
Залежане видувається,
міняючи обрис та вміст.
Міняючи на незвідане,
хвилююче та звабне,
прозове, а може й з римами,
що сповнить і надихне.

Вітри ті не зважать, не зглянуться,
чекаєш ти їх чи ні.
Налинуть, святково одягнені
в одежі свої видувні.
Ти можеш втекти, ховаючись
від цих невгамовних вітрів
й вдивлятись їм вслід, гадаючи
що саме ти упустив.

09.02.24

***
Не пишуться вірші.
Лякає ЧаПе –
чим гірше, тим ліпше
ерзацу ОПе.

***
Якщо і ніяке
тасує війська,
тоді у вояки
корона тяжка.

***
Триматися влади,
причина одна –
ніякої зради
не спише війна.

***
Та годі лякати,
що буде майдан,
якщо винуватий
один отаман.

***
Якщо обираєш
паяца-цабе,
чому не вважаєш
виною себе?

***
Останні етапи
цієї війни –
урізати лапи,
що біля казни.

Інклюзія
Готові до бою
майбутні герої
своєї одної
Вітчизни сини,
якщо переможе-
мо плем’я вороже,
тоді уже, може,
не буде війни.

02/24

Із Володимира Войновича

В клубі налаштовувались танці.
В две́рях всіх обстежував дідок
на наявність корінців квитанцій
з олівцевим написом «квиток».

Ще не охоловши від кадрилі,
де стрімкий був кожний поворот,
гості – офіцери ескадрильї –
жарили з дівчатами фокстрот.

Тут не місце довго зволікати,
звісні всі фігури, лиш поклич...
Іноді приходили солдати
і стояли купкою узбіч.

В рядових погони – в колір неба...
Та коли запрошував солдат,
відповідь йому була: «Не треба.
Бач, який охочий до дівчат!»

І усім присутнім танцюристам
зрозумілий був оцей урок:
ставились дівчата із презирством
до небес, де ще нема зірок.

Огортала ніч усе довкола,
засинали се́ла навкруги,
а старенька клубна радіола
вила, як собака від нудьги.

Після танців світло вимикали...
Так і не здійснивши скромних мрій,
рядові в казарму поспішали –
стати для переклику у стрій.

Йшли із неотриманих побачень,
знаючи, що видасть їм сповна́ –
вслід усім сьогоднішнім невдачам –
кару за затримку старшина.

У штабах поснули генерали,
снився їм, без сумніву, парад...
По садках дівчата цілували
наш давно одружений комсклад.

(2024)

Стебло гнучке, шорсткі листки,
Остистий колос жита
І сонця золоті нитки -
Це атрибути літа.

У мареві мелодія...
Бентежать душу звуки.
Оточує гармонія,
Беру колосся в руки.

Дозріло вже життя зерно
На рідній ниві знову.
Нам Богом землю цю дано,
І жито в ній - основа.

Я, напевно, дірявий, як сито,
Бо зумів давніх друзів згубити, -
Чи безпомічний став, що не можу
Дружби вірної втримати ношу.
Довго й марно на когось гукаю,
Та відлуння лиш тішить врожаєм.
Друзів тяжче втрачати живими,
Ніж прощатись на цвинтарі з ними...
14.02.24

Розфарбував світанок мій колючий
Якийсь незрозумілий темний щем.
Міцніє він щоразу, з кожним днем,
Нейтральне все стає таким болючим!

Долати важко непохитні кручі
З беззахисним букетом хризантем.
Між полум'ям стояв я та вогнем.
Праворуч - фюрер, а ліворуч - дуче.

Було погано, добре та ніяк...
Від долі я чекав на слово "так",
Натхненно купував осінні квіти.

Легка пелюстка... А на ній - сльоза...
Як боляче дивитись в небеса
І думати, і дихати, і жити!..

Жирну крапку поставити просто,
А чи варто зразу так різко?
Як квиток пробиває компостер,
Чи шмагає по тілу різка.

Помиляється кожна людина.
Дайте шанс, не ламайте мрії.
Може, в неї надія єдина,
Що хоч хтось її зрозуміє.

Жирну крапку поставити легко.
Не шкодуйте, добавте ще дві.
Для життєвої віри - це лема,
Спілкування удвох - візаві.

Буває серце плаче й тужить
І душу смуток огорта.
Як усміхнешся, милий друже,
То й забуваю про літа.

Що вже мина життєве літо
Й до осені всього лиш крок.
Та іще хочеться любити,
Нам же так хороше удвох.

Мені даруй кохання квіти,
Теплом та ніжністю зігрій.
Найщасливішими на світі
Тоді ми будем, любий мій.

2014 р.

Щоб дійсність являлася святом,
Благаю тебе день при дні
Для мене опорою стати
Й підтримкою бути мені.
В моліннях звертаюсь до Бога
З проханням незмінно малим, –
Щоб світлої дружби дорогу
Не вкутав нещирості дим.
Не знаю хвилини такої,
Коли б не гадала: Де ти?
Я сню і живу лиш тобою,
Чи треба чимсь ще присягти?..
Я здійснення думам бажаю
І зводжу любові мости,
Бо хочеться дуже до раю
Не духом, а тілом ввійти.
Зігрітись в обіймах гарячих
І танути далі, мов лід,
Адже ти, такий нетерплячий,
До щастя прискорюєш хід.
Немає страху, ні вагання
В душі полоненій моїй
Твоїм невідступним коханням
І добрістю щирих надій.
Не знаю хвилини такої,
Коли б не гадала: Де ти?
Я сню і живу лиш тобою,
Чи треба чимсь ще присягти?..
13.02.24

Сніжинки, сніжинки,
Пушинки, пушинки,
Вітерець кружляє у вальсі,
Білим покривалом,
Обіймають усе земне.

Сніжинки тануть, тануть,
Небеса Землю очищають,
Свіжість, водиця,
Оживить дерева, трави,
Дадуть цілющі плоди -
Все для людей – на благо.

Сніжинкам долоні підставляйте,
Життям насолоджуйтесь,
Небеса привіт всім шлють,
У мирі жити, любити, дружити,
Дякувати, дякувати за цей дар.
9.02.24 Швець Т.В.

Діточки, внучата – щастя, радість наша!
Надія , опора, любов та натхнення!
Виїхали в далекі краї, доля!
Як ранок починається - головні думки про дітей та онуків!
І перші молитви за них Всевишньому посилаються!
8.02.24

Сніжинки, цілющі кристали з Неба прилетіли
Ніжно торкнулися всього відкритого, земного,
Є різні форми, розміри, неповторні, унікальні.
Життя Всевишній вдихає їх прильотом, зцілює.
І білим покривалом вони стануть.
Накриють кожен куточок живої природи.
Яке захоплення, пишнота – все засяяло!
Атмосфера очищується, свіже повітря – благодать! 3.02.24

Уява – тонке сприйняття.
Основа руху до мети.
Звичайний стан допитливості.
Швидка реакція на нову інформацію.
Реальні дії, праця, знання.
Актуальність зараз.
Життєва позиція, принципи.
Єдність думок, поглядів.
Нові кроки на благо, дружба, любов.
Інтуїція, ризик...
Природна поведінка – чітка картина результату.
29.01.24

Міжнародний день “Дякую”
Запровадили це цікаве свято 2008 року за ініціативою ЮНЕСКО та ООН, і святкується воно щорічно 11 січня. Існує ще одна версія походження цієї події. Дехто вважає, що цей день був створений компанією по виробництву вітальних листівок. Як би там не було, але свято з кожним роком поширюється по всьому світу, до його святкування долучається все більше країн.
Цікавий факт: вперше слово “дякую” офіційно згадали в паризькому словнику-розмовнику, який вийшов 1586 року. А в праслов’янській мові воно з’явилося в XVI столітті, коли диякон Авакум відповів на хороший вчинок побажанням “дай Богъ”.
https://tsn.ua/ukrayina/privitannya-z-mizhnarodnim-dnem-dyakuyu-


Дякую- приємно почути,приємно говорити...
Як лагідно слово звучить, ввічливо...
Коли відвертість при стосунках,спілкуванні...
Увага, підтримка, усмішка – характер видають...
Юлити не слід, повага,щирість, любов - подяки складові...
11.01.24

Горять усі мої архіви.
Їх знищує вогонь омани.
Життя таке несправедливе!

Чекання вранішньої зливи -
Чудові, нереальні плани...
Горять усі мої архіви.

Натурам підлим та зрадливим -
Зелене світло та пошана.
Життя таке несправедливе!

Дурниці зменшено-пестливі
Хіба загоють свіжу рану?
Горять усі мої архіви.

Комусь дарунок - зайве диво,
Комусь - ілюзії туману.
Життя таке несправедливе!

Творцем солодкого курсиву
Ніколи більше я не стану.
Горять усі мої архіви.
Життя таке несправедливе!

Петрарці заздримо і Норвіду, й Шевченку:
«Які слова! Таж то сама любов!..»
...Нажаль, слова.
Не загніздилися в серцях
Лаур, Марій, Ликер.
Так і літають нічиї.
Невже на те, шоб справджувавсь
Одвічний парадокс:
«Гіркіш страждання – ваговитіш слово»?

Бог нудьгував. Всього було в садах,
на те він рай - ідилія картинна...
Так рясно квітли мальви і шипшина,
бриніло перше слово на вустах,
та ні з ким мовить друге... Їде дах.
Творець узяв до рук шматочок глини.

М'яка, тепленька, доторкнешся - кайф!
Чудові вийдуть миски та горнята!
Одна біда - вже мисок, мов ягняток,
в кошарах райських, в маківках - зернят...
Кому потрібні сто мисчин і гальб?
як ти, мов палець, сам...
Господь не знав.

Почухав носа, гмикнув, а тоді
в задумі глянув в дзеркальце маленьке...
Натхнення - річ примхлива, хоч і piękna -
таки прийшло - аж глина в бороді!
Господь зліпив людину.
Хай кривеньку! - і радісно промовив
їй "ІДИ!"

З тих пір минула Вічність. Світ здурів.
Експеримент Господній виліз боком -
кривенькі люди око жруть за око -
-Ти - *** старий! Глюк передозу коки!
В дрібненьких душах повно тарганів -
вали із раю! Солодко пожив -
усіх, кого можливо, возлюбив?
Твій вийшов час!
Тріщать у Бога крокви...
- Вже б краще полумисків наліпив!

Терпіння не гумове - то є факт!
хай навіть то - Божественне терпіння.
Допоки не схопив Творця інфаркт,
і "діти божі" не зрубали сад,
зім'яв людисьок знов у грудку глини.
Зліпив із неї люльку... Квітне сад.
І в'ється дим у тиші в небо синє...

Дзвенять птахи - ні матюків, ні війн.
На те він рай - ідилія картинна...
Яка мораль? Що виліплене з глин
кривенько - то піде назад у глину.

Він йшов у ліс по дрова і вертався
Зі скіпками під нігтями й тягнув
Прив’язані до ровера шнурками
Порізані гілки і по дорозі
Встромляв зустрічним, словом, шпичаки,
Мов бив наввипередки, щоб його заняття
Ніхто не зміг принизити, мовляв
Котел стоїть, але мурує печі.
У ньому був цей дух незламний, впертий
Якому підкоряється усе,
І навіть сонце, крижаного грудня
Заходилось гугнявити вогнем,
У нього вдома, тими язиками,
Якими він сусідам відмовляв
У чуйності, мов жив давно без слова.
Та бачив я його страшне лице,
Як над порогом захиталась тричі
Труна його злощасної дочки
І він тоді сховавсь у темнім лісі
Своїх долонь спрацьованих і серцем
В якім вогонь поволі погасав
Здається вмить схопився і погаснув.
Він все ще ходить за гілками в ліс
Усе ще кидає осколки слів колючих
Усім кого зустріне, а в собі
Здається вирубав усі живі дерева.

06.02.2024

Привітайте його з Днем народження,
Як вітали матуся і тато,
Привітайте його з Днем народження,
Вже немає кому вітати.
Привітайте його з Днем народження,
Як вітала раніше дівчИна,
Як отримав важке поранення,
Стала іншому гарна дружина.
Привітайте його з Днем народження,
Як вітали колеги і друзі...
Забарилися, підзабули:
Україна в журбі та тузі...
Побратимів слова підбадьорливі,
Наказове хірурга: "Живи!",
Капелановий погляд проникливий,
Хрест в долоні ... Терпи і неси...
Все згадалось у День народження,
Кому вірив, кого любив...
"Привітайте мене з Днем народження,
Я ...ніколи ще так не просив...."

Улов сьогодні невеличкий,
Бо упіймати я зумів
Лише дрібненької плотвички
І двох окатих судаків.
Вернусь додому й самотужки
Звільню рибини від луски,
І наварю смачної юшки,
Знанням набутим завдяки.
На запах вареної страви
Сусіда з’явиться умить
І поміж мисками поставить
Півлітра тої, що горить.
Його горілка оковита
Мені на смак, неначе мед, –
Отож, що з рибою робити
Я нині знаю наперед.
12.02.24

Кинути
гинути!

2024

Весніє. Простір оживає.
І прокидається земля,
По небу карлсони літають
І долітають до кремля.

Маразми бункерного злидня
Розносять карлсони мерщій,
Підносять мумію огидну,
Якій давно пора на гній.

Похвалявся кум Микола кумові Івану:
- Та я нині у бік поля, навіть і не гляну.
Ходиш-ходиш навкруг нього з весни до морозів,
А що маєш з того поля – мозолі та сльози.
Горба гнеш, а в результаті ледве кінці зводиш.
Невже, куме, тобі праці своєї не шкода?
Як ото тобі на пана дні і ночі гибіть,
Ходім краще, пошукаєм козацького хліба.
Був недавно у Черкасах, знайомого стрінув.
Він давно уже на пана горбататись кинув.
Іде з весни в Дике поле і там промишляє.
Та від того за нас більше набагато має.
Віддасть панові частину з того, що здобуде
І живе собі спокійно, як всі вільні люди.
Каже, в полі диких звірів і зубрів багато.
Диких коней і оленів – встигай полювати.
А полюють на них тільки, щоб шкіру здобути.
М’ясо ж просто викидають, не хочуть і чути.
Хіба, може, зі спини ще шматочок і вріжуть,
Бо воно там, ти й сам знаєш: і смачне, і ніжне.
Диких кабанів і ланей зовсім не вживають,
Бо ж достатньо і без того м’яса собі мають.
Диких кіз у тому полі розвелось до біса,
Табунами біжать взимку ховатись до лісу,
А улітку назад в степи знову повертають,
Тож селяни їх до тисячі на рік убивають.
А бобрів понад річками стільки розвелося,
Запросто хутром бобровим розжитись вдалося б.
А про птахів нема чого, навіть говорити,
Можна голими руками по степу ловити.
Казав той, що малих хлопців беруть із собою
Та привчають потихеньку до роботи тої.
Поки там ото дорослі на звіра промишляють,
Хлопчаки в човнах всю весну по річках шугають.
Назбирують цілі човни яєць диких качок,
Гусей, журавлів чи чапель, де тільки побачать.
Чи то вже малих наловлять пташенят, розводять.
До осені вже дорослі табунами ходять.
Орленят, бува наловлять, у клітках тримають,
Доки у орлів великих ті повиростають.
То зовсім не для забави, бо ж пір’я орлине
Йде на стріли – тоді стріла прямо у ціль лине.
Псів, яких беруть з собою, м’ясом диких звірів
Та рибою лиш годують. Риби ж там без міри.
Осетри та інша риба аж кишать річками.
Хоч бери їх та лови теж голими руками.
До зими таких запасів можна наробити:
Запасти хутра та риби в діжках засолити,
Що вертаєшся з добром тим, податки заплатиш,
А все інше продаєш та все на себе тратиш.
- Гарну змалював картину. А як же татари?
Їх же там гасає степом, кажуть, цілі хмари.
Налетять та відберуть все, що устиг надбати.
- Ну, не сам же ти у полі будеш промишляти.
Назбирається ватага таких же завзятих
Та одразу й отамана беруться обрати.
Мають зброї у достатку та й стріляти вміють.
Так, що просто їх татари чіпати не сміють.
Десь у полі понад річку гард собі збудують.
Там добро своє тримають та добре вартують.
Із татарами не надто панькаються, стрітять,
Одкоша дадуть такого, що п’ятам и світять.
Я збираюся на весну іти в уход, куме.
Та і ти, поки ще час є, гарненько подумай.
Нема пана над тобою, вільний степ навколо.
А прибуток – тут такого не маєш ніколи.
Та ж такий він – хліб козацький: хто не ризикує,
Той на пана горбатиться й все життя бідує.
А хто кине виклик долі та страх подолає,
Той і хліба козацького у достатку має.

Не неволь себе, вранішнє сонце -
не сходи над обраненим світом,
над землею, в кервавій обновці -
над простріляним обрієм в сито.

Не дивися, не бач, не освітлюй
побатожене градами поле,
чорне море - не з холоду зблідле,
сиве пасмо, посипане болем.

А якщо вже зійдеш, то дивися -
не відводь ні очей, ні яріння...
хай жарини твої, наче рисі,
спалять чорне і біле...і тлінне.

Готові у планшетах астрономічні карти
й отримані останні вітання від родин.
Ну, друзі, запалімо, хто хоче, перед стартом, –
у нас іще, здається, в запасі сім хвилин.

    Я вірю: невдовзі армади ракет
    нам зроблять близькими зірки назавжди,
    і десь на стежинках далеких планет
    зали́шаться наші сліди.

На посадковій смузі
згадаємо ми, друзі,
як перші спромоглись ми дістатися мети, –
зуміли долетіти
до першої орбіти
і рідну Землю – ззовні уперш спостерегти.

    Я вірю: невдовзі армади ракет
    нам зроблять близькими зірки назавжди,
    і десь на стежинках далеких планет
    зали́шаться наші сліди.

Чекають нас планети, де ще життя немає,
гарячі океани чи крижані поля;
але планета жодна так щиро не чекає,
як голуба планета під назвою Земля.

    Я вірю: невдовзі армади ракет
    нам зроблять близькими зірки назавжди,
    і десь на стежинках далеких планет
    зали́шаться наші сліди.

(2024)

Не чекала, що цілуватимеш руки,
Мов замерзле узимку гілля.
А для болю і мук амністія прудко
Увійшла, хоч не думала я.

Не чекала тебе, що знов доторкнешся
Пелюстків прив*ялих сердечних.
І зруйнуєш в душі укріплені флеші,
Залишившись, на диво, ґречним.

Не чекала тепер сама вже від себе
Серед пилу щоденних суєт.
Не чекала милості ясного неба,
Із туманного сну - силует.

Від суботи до суботи
В бій ідуть" порохоботи".
День і ніч команда "ЗЕ"
Крівцю з окупантів ссе.

За гарматами - міністри
(з ляку хреститься нечистий!).
А Верховна рада скопом
В бій рвонула із окопів.

Онде, гляньте,- під заметом -
Податківець з кулеметом
А в середині борні -
Цар на білому коні

Вже два роки (це не жарти!)
Риють шанці депутати.
Каже бабця: - Ну і ну!
Так ми виграєм війну!

10.02.2024р.

Дощик, дощик дріботить,
Не втихає ні на мить.
Та ж надворі ще зима,
Але снігу вже нема.

І нема також морозу,
Лише лютий лиє сльози,
Хоч повинен лютувать,
Кучугури намітать.

Повилазили з землі
Білі проліски малі,
Вгору тягнуться вони,
Ждуть красунечки-весни.

2024 р.

Спозарана
Він горланить
І поспати не дає, -
Будить півник,
Як будильник,
Птаство зібране своє.
Баламута
Добре чути
В ранню пору дітворі,
Бо розбудить
Повногрудий
І глухого на зорі.
11.02.24

Ти можеш
нехтувати
моїми дзвінками,
Ти можеш
роздратовано
їх усі збивати.
І номер
змінити можеш…
Але, між нами,-
Це те ж саме́
що від себе
само́ї втікати.

Та нічи́м
не відключиш ти
теплоту мого серця,
І не збити
душевнії
палкі поривання -
Додаси
в ніжну страву
лепту гострої спеції,
приворотного зілля –
це лиш стимул
кохання...

2012

У орків нині справжній карнавал.
Вони святкують майже перемогу.
Який же привід там давати бал?
Тепер сам головком – їм у підмогу!

Віднині наші всі захисники
Ваалом віддаються на поталу…
Шашличнику потрібні м’ясники!
А ви від скомороха що чекали?

Суцільним льодом паморозь осіла,
І гілочки дерев оздобила красою.
Долина вбралась в одяг сніжно-білий,
І срібний ранок розбудив те царство сонне.

Чарівність... А яка ж вона холодна!
І хочеться під час зими тепла, відлиги.
Душевність не замінить сила лоску,
Мереживо морозу і словесна крига.

Хай щезне швидше паморозь-заброда,
Чекає ж будь-яка людина змін на краще.
І не введе в оману жодна ода,
Бо ще болить промерзла льодом давня рана.

Ми зробимо усе після війни…
Після війни ми наведемо ладу!.
Ось переможемо онуків Сатани
і обере́мо українську владу!

І це лунає із усіх боків.
Отак говорять і учені люди!
Не забуваймо досвіду віків –
юрба завжди шанує словоблудів…

Країну добиває популізм,
іде війна – безжальна і кривава.
Нас поглинає тоталітаризм
і буде інша то уже держава…

Укотре, як ніколи – хто кого!
І знову уповаємо на Бога…
Не відаємо лише одного –
коли й чиєю буде перемога!.

Забудь про зиму і згадай
Осінніх днів тепло спізніле,
Й багряно листі заметілі,
І нас – замріяних украй.
Згадай про краще і не смій
Ти навіть думати про зиму,
Бо йде шляхами чарівними
Весна у край схололий твій.
Живи надіями на те,
Що скоро з мороку нічного
Постане світло Перемоги
І світ пахучо зацвіте.
Всміхнися здалека мені
Й скажи оте єдине слово,
Яке почути я готовий
Щомить на проклятій війні.
10.02.24

МАГІСТРАЛ

У спогадах відроджуються зорі.
Запалюються в небі всі зірки.
І плачуть в ледве чутному мінорі
Нічних пісень зворушливі рядки.

Вони не посміхаються в мажорі.
В цей час всі тіні - темні та важкі.
Зникають в тиші, як краплини в морі
Пророчі знаки правої руки.

Пішовши тихо у нічні глибини,
Перетворились люди на світлини
З відбитками усіх важливих дат.

Мій парк серпневий, променем зігрітий,
Не вірив, що не буде вічним літо...
Не знав, що йде до нього листопад.

1
У спогадах відроджуються зорі.
Десь там. Далеко. В затяжному сні.
Де всі слова - наївні та прозорі...
Реальність! Дай згадати ті пісні,

Де тільки радість, де немає горя,
Де тільки мрії квітнуть навесні.
А всі дороги - світлі та просторі,
Всі оклики - відверті й голосні!

Ми стільки звуків так і не почули!
Чи варто повертатися в минуле,
Де нас вітали добрі диваки?

Нехай у холоди, у спеку літню,
Даруючи нам втіху заповітну,
Запалюються в небі всі зірки!

2
Запалюються в небі всі зірки,
Далекі від неволі та негоди.
Мої дитячі радісні думки
Сузір'ям склались в кращі епізоди

Того життя, де весняні бруньки
Зустріли жваво райдужні пригоди.
Дерева в парку, свіжі та стрункі,
Були зухвалим еталоном вроди.

Життя вінок сонетів теж плете.
Дає і віднімає. І про те
Згадав письменник у своєму творі.

Вже не чекають парки та гаї.
Розгублено замовкли солов'ї.
І плачуть в ледве чутному мінорі.

3
І плачуть в ледве чутному мінорі
Кущі, де міг знаходитись рояль.
Нікому вже не треба тих історій -
Життя тепер - новітня магістраль.

Тут кожний звук загубиться у хорі.
А хор - фальшивий. Правда це, на жаль.
У ньому кожній заздрісній потворі
Пошана. Бо історія - спіраль.

Маленький острів щастя! Де ти, милий?
Ти надавав мені щоденно сили!
І чимось рідним пахли сторінки

Не навмання розгорнутої книги.
В ній дарували теплоту відлиги
Нічних пісень зворушливі рядки.

4
Нічних пісень зворушливі рядки
Оплакують нездійснені бажання.
Чи то дощі... Чи просто сліз струмки...
А може, образ першого кохання?

Щемить... Ще мить! Цій миті завдяки
Колись давно жили ті сподівання.
І зігрівало сонце залюбки,
Відкинувши зневіру й коливання.

На перехресті всіх старих надій
Вже зрозуміло: модний буревій
Не може стати другом апріорі.

Бо він пройшов - і знов на самоті
Повалені дерева молоді -
Вони не посміхаються в мажорі.

5
Вони не посміхаються в мажорі.
Вони не вірять у тверді слова.
В нудному, безнадійному повторі -
Розчарування. Вже не раз, не два.

І у своїй постійній непокорі
Вони не знають, що росте трава.
Вони весь час ховаються в коморі,
Як привид в них і тіло, й голова.

Вони мовчать. Погані чи хороші?
На нас усіх колишніх дуже схожі,
Але як придивитись - не такі.

Вони приходять з ночі, як зі скрині.
Так хто вони? Лише бездушні тіні!
В цей час всі тіні - темні та важкі.

6
В цей час всі тіні - темні та важкі.
Однаково байдужі та похмурі.
Повзуть у різних напрямках стежки
І створюють привабливі фігури.

Ми, щиро простягнувши дві руки,
Благаємо рятунку від тортури.
Вбивають нас минулого дзвінки
І тих дзвінків затерті партитури.

Відмолюючи легковажно гріх,
Ми тонемо у спогадах нічних,
Як лютня у своєму переборі.

У глибині каштанових алей
Святі обличчя янголів-людей
Зникають в тиші, як краплини в морі.

7
Зникають в тиші, як краплини в морі
Ті голоси, що кликали назад.
Туди, де ми стояли на опорі,
Відхрещуючись від усіх порад.

Коли ми вільно дихали надворі,
Вдивляючись в яскравий зорепад,
У кожній айстрі, в кожному майорі
Вбачали світ на свій примхливий лад.

Ми не сприймали щирість і турботу...
Ішов світанок чорної суботи...
Над нами вже зліталися круки.

І, жадібні, ми бігли до врожаю...
Не помічали: нас попереджають
Пророчі знаки правої руки.

8
Пророчі знаки правої руки
Ми відкидали лівою рукою.
Минали тихо місяці, роки...
І правда вже здається не такою.

Здається, що усі слова палкі
Вже охолонули. І за водою
Пливуть. А дивних квітів пелюстки
Там - радістю були. А тут - журбою.

Дивилися таємні глядачі,
Як ми, доволі дрібно живучи,
Дорогоцінні пропускали днини.

Як восени нам втримати весну?
Щемливий спомин витягнув зі сну,
Пішовши тихо у нічні глибини.

9
Пішовши тихо у нічні глибини,
Не взявши нас в минулого краї,
Востаннє посміхнулись ті хвилини,
Вони тепер не наші. Нічиї.

Десь чути ніжні арфи й клавесини,
Для когось ще співають солов'ї.
А нас калічать болісні провини -
Безвихідні, знайомі та свої.

Все менше тих, хто слухає сонет.
Ми інший вже збираємо букет...
Конвалії - тоді. Тепер - жоржини.

То дощ, то сніг, то на траві роса -
Різноманітно плачуть небеса;
Перетворились люди на світлини.

10
Перетворились люди на світлини,
Перетворились квіти на вінок.
Пробачте, непомічені перлини,
Що пропустив важливий той дзвінок!

А докори, немов важкі цеглини,
Вбивають псевдолегкість сторінок.
Вороже дивляться жорстокі стіни
На всіх, хто запізнився на урок.

Насправді, ми нічого не забули.
Ми перетнули той кордон з минулим,
Коли вже пізно бити у набат.

Самі собі ми пишемо догани
І мовчки несемо душевні рани
З відбитками усіх важливих дат.

11
З відбитками усіх важливих дат
Йдемо вперед. До пекла чи до раю.
Про них червоним променем гранат
Обов'язково тихо нагадає.

А потім чорним кольором агат
Підтвердить, що назад шляху немає.
Можливо, нас пробачить дивний сад...
Та перед ним - обставин темна зграя.

Мого дитинства милу далину
У спогадах до серця пригорну
І подарую їй осінні квіти.

Хай стане каяттям тепер для нас
На всі віки, і нині, й повсякчас
Мій парк серпневий, променем зігрітий.

12
Мій парк серпневий, променем зігрітий,
Крізь всі роки пригадує мене.
Він дуже хоче все ж таки змінити
Моє обличчя - сіре та сумне.

І незрадливий, світлом оповитий,
Він посміхнеться і не прожене.
Йому тепер три місяці ходити
В осінньому барвистому кашне.

Тепер немає спокою в душі.
Серпневий парку! Вислухай! Скажи,
Мій вірний друже! Що мені робити?

Пробач мене серед осінніх злив!
Я дотик твій колись не оцінив -
Не вірив, що не буде вічним літо.

13
Не вірив, що не буде вічним літо.
А як у це повірити я міг?
Мене кудись тягнуло, як магнітом,
І осліпив січневий білий сніг.

Тепер - лише сльозою окропити
Все те, що я сказати вже не встиг.
Однолітки мої - давно не діти,
Десь загубився справжній оберіг.

Сьогодні навіть жарти - й ті невлучні!
Всі діалоги - вимушені, штучні -
Дешевий та порожній маскарад.

Занурюючись у легку оману,
Мій персонаж реальний, не з роману
Не знав, що йде до нього листопад.

14
Не знав, що йде до нього листопад.
Не знав законів вільного падіння.
Різноманітні звуки серенад
Вже склалися в октаву розуміння.

Бо він - це я. Кричущий результат.
Збирати нам чи кидати каміння?
Пробач, мій парку! Ти - мій рідний брат!
Все спільне, навіть роздуми осінні.

Куди веде єдина, вірна путь?
Бо тут - давно вже втрачена вся суть,
Тут тільки маски, на байдужість хворі.

Вловивши струм холодної води,
В минуле йду. Мені - туди! Туди!
У спогадах відроджуються зорі.

У твоїх родимках я розпізнав сузір’я Каліпсо,
Якого бракує на зоряній карті неба. Звичайно,
Я більше любив ту оманливу щирість, як дійсність
Від якої твій острів відгородився туманом.
І тепер я блукаю садами його квітучості,
Між осокори пробираюсь до берега у вінку з фіалок,
Що дивно — шум моря жалінням в мені уже не відгукується,
Аби покинути острів, й тікати по хвилях чимдалі.
Чимдалі — додому?! — там острів такий як і тут,
Можливо, — до звершень черпаючи веслами море?!
Я чую їх хлюпіт, — біреми в тумані пливуть,
Та я не гукаю, й не хочу від них допомоги.
І вона вже, здається, за звичкою любить мене,
І більшають тіні у гроті від смолоскипів,
І долоні мої, як байдужість моя до бірем
Торкаються стегон здіймаючи втоплені схлипи.
І може я схоплюся в ніч від травневих плеяд
Відізветься в мені їхній заклик і скине байдужість,
Та поки я — тут, — споглядаю занедбаний сад,
Що від мене набрався печалі і занедужав.

07.02.2024

Я дуже схожа на свойого діда,
Така ж уперта, до роботи зла.
Коли болить, то не подам і виду,
Й не по мені чужинська кабала.

Усе пройду, ніхто не вбачить сліду,
Що щось мені було не до душі.
Мені відомі муки болю й стиду,
Коли сховатись мала в комиші.

І ти завжди просив в своїй розмові,
Щоб не змішала українську кров,
Бо в ній, неначе в нашім ріднім слові,
Жила велика сила всіх основ.

Любов до праці, до своєї пісні,
До краю дорогого, спілих нив.
І добротою сповнений, корисний,
Твоїх напутніх слів прерогатив.

Так і живу, іду, не оглядаюсь,
Бо пройдене – це все моє життя.
Своїх років веду чималу зграю
Ще не в минуле, а у майбуття.

Дідусю мій, я вся у тебе зроду,
Така ж пряма, підлещитись - ніяк.
Бо більш за все люблю свою свободу
Ціную правду, не люблю дурняк.

Я, як і ти, одразу все ув очі,
У пазусі каміння не ношу.
Що відчуваю, те й пишу щоночі,
І кидати у простір не спішу.

Дідусю мій, яка ж бо я щаслива,
Що мала друга рідного завжди.
Співали разом і верба, і слива,
Як за гусьми ішли мої сліди.

А ти казав, що виросте артистка,
Твоя розумна внучка, золота…
Тепер борюся із високим тиском
І згадую тебе в свої літа.
19.12.23

Як дві хвороби одділили мене од товариства,
То дві війни по саму зав”язку занурили в цей світ.
Од міокарда серця є ліки. Навіть од раку є вони.
А от од воєн ліки не знайду.
Закрити вуха, не встрявать в розмову невігласів,
Яким і я насправді є, на жаль.
Не звертать на цифри поранених й загиблих?
Себто поки що живим самому бути перестать .
Не в змозі. І тому роблю все, що суперечить розуму.
Просто живу в якомусь сум”ятті німому,
Бо, мабуть, занадто покладаюсь на надію.

Я маю лиш всього чотири вади!
Вони мені ріднесенькі усі…
Супроти мого ставлення до влади -
Я мушу заявить, передусім,

По-перше, і по-друге, я - крикливий.
Будь-що утнути можу увісні.
Оскільки сни залежні від оливи -
То краще не втрічайтесь по весні…

Утну таке і втретє, і в четверте…
Допоки ви очухаєтесь, я
Зігнуся до колін, щоби все стерти
Потрібно буде, будемо ягням…

Я маю лиш всього чотири спроби!
На перші дві сьогодні відповів.
А ті, що наріклися як нероби, -
Не треба витрачати навіть слів…
2024.

Звільнився простір для весни у світі.
Я думала: мабуть, уже запізно.
Чи вдасться серце ніжністю зігріти,
Бо ми, здавалося, з тобою різні.

Як мінус-плюс, і як вогонь і холод...
Але ж приваблював весняний вітер,
Ми опинились в замкнутому колі,
Не вистачало слів і навіть літер.

А від дощу сховала парасолька,
І свіжістю весняною бриньчало.
Нас охопила ніжність біополя,
Веселка ясна кольорами грала.

Збиткуванням над ґлуздом утрачено лік
тих, що ґлузду ніколи не мали.
Добігає війни кров’ю змочений рік,
ніби вік, що пішов на поталу…

На поталу зеленій, масній сарані,
що не знає ні честі, ні міри.
Другий рік у війні ми хороним синів,
і чекаємо правди сокири…

Скільки ще ми у змозі наругу терпіть,
над загиблими гірко ридати?
Попереду і далі позерство і хіть,
і занепад батьківської хати…

Доки можна терпіти відверту брехню,
маячню чужорідної фальші?
Не змінити із кухарем «рашенменю» –
утонути у новім реванші!

Я і північ. І з нами тиша.
Ці незвично безмовні ночі
Журно просяться у вікно.
Знову жду - ти мені напишеш
Що мене цілувати хочеш,
Я для тебе - хмільне вино.

Знов проснусь на твоїй подушці,
Зовсім мокрій, та я ж не плачу,
Бо не плакати ти просив.
Я слухняна. То північ тужить,
Ти ж приїдеш і не побачиш
Сліду жодного від сльози.

А заправлену чемно постіль
Не тривожать твої зізнання,
Тихо сум постелився в ній.
Із подушки вдихаю досі
Дух сигари, як мить останню
У розлуці цій затяжній.

Ми з тобою удвох на фото,
Ніби вчора такі щасливі.
Тільки світ в одну мить змінивсь.
Не було в наших планах фронту,
Від кохання ми ждали дива.

Буду спати. А ти приснись...
06.2022.