Там, за високою стіною,
кляті кати знущаються над нами,
Від куди вся Росія на долоні,
На троні сидить клятий кат,
Любитель крові та агоній.
Нізащо карає,
і судить не по справедливості

Там, за високою стіною,
кляті кати знущаються над нами,
А правда наша п'яна спить.
Коли вона прокинеться?
Коли одпочити
Ляжеш, боже, утомлений?
І нам даси жити!

Там, за високою стіною,
кляті кати знущаються над нами,
А правда наша встане.
Бо Ми віруєм Божій силі
І Духу живому.
Встане правда! встане воля!
І тобі одному
Помоляться всі язики
Вовіки і віки.

Коли од рабі Нахмана я був далеко.
Набагато далі, ніж Умань од Єрусалима,
І був наївним, бо гадав, що потім
Побачу, прочитаю, зустрінуся...
Роки громадили слухняно сподівання
І чи не полетіли б зі мною в надсвіти,
Якби на старості, уже в Єрусалимі,
З учителя перетворившись на учня,
Я не підслухав розмову ребе Нахмана:
«Йоселе, а чи дививсь сьогодні ти на небо?»
«Ні, ребе. Ніколи. Якось іншим разом...»
« Послухай, голубе, але ж оцю мелодію небес,
Відлиту в кольори та їх відтінки,
Ти завтра, певен, не побачиш.
Усе ж минає на цім світі...»
…Не знаю, чи Йоселе дочув оті слова
Чи, може, просто промчав своє життя,
Так і не поглянувши на небо,
А я насмілився та й підійшов до ребе.
І хоч за віком він в сини мені годився,
Ношу відтоді з собою напуття його:
«Живи завжди в гармонії з сьогодні,
Бо кожен день має свої думки, слова і вчинки».

Жили-були дві родини та жебрак: одна багата, одна бідна та один жебрак. У кожній сім'ї було по 4 члени, єдина різниця полягала в тому, що бідна сім'я не була фінансово благополучною, а багата сім'я була фінансово дуже благополучною. Бідолашній сім'ї доводилося стикатися з багатьма проблемами, такими як брак коштів, брак їжі і т. д., проте вони ніколи не залишали надій, всі вони старанно працювали, щоб заробити гроші, щоб виконати свої вимоги, іноді вони терплять невдачу, іноді вони проходять, але вони завжди намагалися з широкими можливостями все робити добре їхній девіз: усміхнися і доведи один рядок "Спробуй, спробуй, але не плач".
бідна сім'я жила біля церкви і їхня дитина відвідувала церкву, де жив жебрак. Бідна родина допомагала жебраку.
Жебрак не мав грошей, і йому було дуже некомфортно. Він вирішив піти до церкви, щоб поклонитися Богу та подолати свої труднощі.

Якось до дитини багатої сім'ї прийшов жебрак і попросив трохи хліба. дитина багатої сім'ї відмовилася. Тоді жебрак попросив молока, сиру та води, але дитина все одно відмовилася.

Нарешті жебрак сказав дитині багатої сім'ї: «Сину, чому ти не просиш милостиню, ти ще бідніший за мене!»

Наступного дня він спробував влаштуватися на роботу поблизу церкви, і йому це вдалося, бо йому допомогла дитина бідної родини. Робота полягала в тому, щоб мити брудні пляшки та надягати кришки на наповнені пляшки на якомусь складі. Він наполегливо працював тиждень.

Через тиждень він перерахував монети, і в результаті вийшло 42 золоті монети --- 6 на день.

Наступного дня жебрак пішов у храм, і коли він збирався увійти, охоронець багатої сім'ї сказав: Що! Жебрак у храмі! Жебрак не може увійти в таке священне місце. Ви покарані Богом Багатства за якийсь гріх».

Сказавши це, охоронець багатої сім'ї штовхнув жебрака.

Жебрак відчув себе погано. Навіть якщо хтось згрішив, то хіба він не може зустрітися з Богом?! при цьому він думав про інші способи зустрічі з Богом.

З іншого боку, багата сім'я вірила у цінність залежності. Їхні діти відчувають, що, оскільки їхня сім'я багата, вони теж будуть багаті, якщо робитимуть що завгодно, що ясно доводить, що в даному випадку має значення спадщина, а не важка робота.

Багата сім'я вклала багато грошей на будівництво церкви. Тому й робили все, що хотіли.

Наступного дня господар довідався, що охоронець прогнав жебрака. Зраділа і цій ситуації дитина багатої сім'ї і забрала зароблені гроші у жебрака.
дізнавшись про цю ситуацію дитина бідної сім'ї зі слів жебрака, позичила гроші у мами і віддала жебраку.
Він вирішив піти до магазину, щоб купити ідола Будди. Він купив його за 30 золотих. На 12 штук він купив ароматичні палички, сірники, олію, вату та запальничку.

З чистою любов'ю та відданістю він один за одним клав перед собою кожен зі своїх інгредієнтів. Він був дуже задоволений своїми аранжуваннями. Він почав свою шану, як тільки запалив ароматичні палички від запальнички.

З кожною секундою множилася кожна крапля відданості в серці жебрака. Нарешті нафта добігала кінця. Коли остання крапля олії збиралася згоріти, було помічено іскра.

Раптом вогонь розрісся до величезних розмірів, і пролунав голос. Якщо ви почуєте голос, ви подумаєте, що чули його раніше. Голос солодкий, як мед, ароматний, як троянда, і барвистий, як блиск.

Голос сказав: "Яке благо ви хотіли б, щоб я дарував?" Жебрак сказав: «Чесно кажучи, я хотів би не багатства, а комфорту». Потім вогонь зменшився, зменшився, а потім згас. Жебрак був такий зачарований цим голосом, що навіть не бачив свого оточення. Тепер він перетворився на багату людину! Хоча він не бажав багатства, він отримав його від Бога завдяки своїй чесності.

наступного дня,
Він вирішив піти до церкви, щоб подякувати Богові. Тепер охоронці багатої сім'ї вітали його. Чоловік був дуже щасливим. Охоронцю багатої сім'ї та дитині багатої сім'ї стало соромно і вони зрозуміли свою помилку. Вони ввійшли всередину і подякували богові. Звістка облетіла все місто. У кожній газеті на першій сторінці була фотографія цих людей.

Усі зробили урок із цих людей, і всі стали релігійними.

З того часу церква – святе місце.
Бідняки, хоч і були слабкими матеріально, завжди всім простягали руку допомоги, ніколи не сварилися, завжди стояли один за одного, і тому ми щасливі. Але багата сім'я, хоч і була благополучною у фінансовому відношенні, не завжди простягала руку допомоги, а також багато сварилася і тому була нещасливою. Так що всі розуміли, що щастя мир і велике серце не завжди в грошах, а в поведінці та характері людини.

Давним-давно коли була магія. Люди, що жили в лісах, здатні жити у світі чарівництва. Де все було фантазією. Люди лісу були поділені на три групи: лідер, торговець та вартовий. Лідер керував лісом, піклуючись про потреби людей, Торговці торгували з іншими частинами світу і зазвичай мали таємну особистість, а останніми були Стражі, які захищали Ліс від некликаних гостей. А Інші чарівні ліси були вирубані, щоб збудувати міста. Людям не дозволялося виходити за межі лісу, бо вони боялися, що хтось піде за ними до лісу та їхнього єдиного будинку, ліс теж буде вирубаний.
Але одна смілива дівчина вирушила у подорож чарівного лісу. Після цього вона не повернулася із чаріного лісу. Її родичі шукали дні, місяці та роки. Родичі так хвилювалися і розпитували про чарівний ліс у старої бабусі, яка там жила. Дізнавшись про чарівний ліс, родичі вирішили знайти кращого детектива, щоб допомогти їй.
Родичі розповіли про свою проблему детективу та попросили про допомогу. Детектив сказав, що не хвилюйтеся, я обов'язково вирішу проблему. детектив починає розкривати таємницю. перед цим детектив дізнається, що смілива дівчинка вирушила у тур, знаючи таємницю лісу, яку їй розповіла бабуся. Просто бабуся побачила, що смілива дівчинка плачить і вона почала розповідати таємну історію. смілива дівчина перестала плакати і спробувала вислухати бабусю: " у чаріному лісі існує чарівне місце, де живуть чарівні істоти, людей, які живуть під водою, і які живуть у хмарах у вигляді примари, але вона попредила її, що у лісі існує дивна гора, де живе диявол. І сказала, щоб була з цим місцем дуже обережною." Детектив передав цю інформацію родичам. Родичі були шоковані і не могли зрозуміти, навіщо вона пішла в чарівний ліс, знаючи таємницю чарівного лісу.
Детектив почав збирати інформацію про таємницю чарівного лісу. хтось сказав, що багато років тому ліс був помічений як туристичне місце. У ті дні люди часто ходили до цього місця і щасливо насолоджувалися. Тепер ця ситуація змінилася через якийсь інцидент, який стався між туристичними людьми та жителями лісу. Бо мешканці лісу вважали, що люди жорстоко поводяться із чарвним лісом, як наприклад, руйнували ліси, замість лісу будувати міста або робили туристичні ліси, де не можливо було жити мешканцям чарівного лісу.
Детектив пішов у бібліотеку. Там він побачив книгу за мотивами того ж таки чарівного лісу. Детектив дізнається, що авторка книги може знати вирішення цієї проблеми. але детектив думав раніше, що він повинен прочитати книгу. Він узяв книгу до себе додому.
Діставшись до будинку, детектив почав читати книгу. коли почав читати книгу навколо нього виникає звук і все руйнується, де планувалося перетворити чарівний ліс в туристичний ліс, хоча детектив не втрачає надії. Не втрачаючи надії, детектив приступає до читання книги. У тій книзі автор написав, що поки що чарівний ліс помічений як туристичне місце. одна смілива дівчинка стояла перед вибором: перша небезпека походила від примар. Хоча досі ніхто не стикався з жодною примарою, а друга небезпека походила від диявола. Дівчинка вирішила йти далі…Вона потрапила на чарівне місце, де побачила далеко гору. ця дивна гора виглядала принадною і дівчинку манила якась дивна сила, яка перенесла її до дивної гори і несподівано відімкнула горезвісного диявола. дівчинка була вражена, побачивши горезвісного диявола. Горезвісний диявол контролює всіх і приводить людей у горезвісне диявольське місце і поводиться з ними як з рабами. поки детектив перевертає наступну сторінку, щоб прочитати, горезвісний диявол з'являється перед ним і голосним звуком каже не читати. детектив вийшов з дому і вирушив до автора книги, якому запеклий диявол нічого не може зробити.
Детектив каже йому все і питає розгадку. Автор сказав, що лише одне рішення є, це дуже небезпечно. Детектив сказав, що я готовий зробити та попросив рішення. Автор дав ментальну карту для однієї гори та сказав детективу, що якщо ви досягнете вершини гори, там буде бабуся, яка підкаже вам, що робити. Там буде багато небезпек перед тим, як досягти вершини гори. ви повинні подолати всі небезпеки, тоді ви дістанетеся до місця. Детектив потрапляє у всі небезпечні ситуації та, нарешті, досягає вершини гори.
Там детектив побачив бабусю та розповів усе про проблему та запитав рішення. бабуся дає детективу чарівну скриньку, щоб той завів горезвісного диявола назад у скриньку. бабуся розповіла як ним користуватися.
Але вона попередила, що існує чарівне місце, де живуть примари. Бабуся розповіла, що існує храм і у храмі біля озера є Блакитний камінь. Іди та візьми його та збережи його. Дізнавшись, як користуватися чарівною скринькою, щоб заманити горезвісного диявола та знайти чарівне місце, де лежить блакитний камінь, він вирішив вирушити до чарівного лісу. Перед цим детектив навчився магії, щоб обдурити запеклого диявола. Навчившись магії, детектив увійшов у чарівний ліс. Горезвісний диявол намагається контролювати його, але за допомогою детективної магії він вирушив у місце горезвісного диявола, обдуривши, і горезвісний диявол почав контролювати його.
Детектив бачив у цьому місці кожну людину, яка заблукала в лісі. Разом з ними детектив починає поводитися як раб. Тим часом він обмірковує ідею завезти горезвісного диявола у чарівній скриньці. раптово детективу спала на думку чудова ідея, і він замкнув горезвісного диявола в чарівному ящику. горезвісне диявольське місце почало зникати. Ліс знову перетворився на туристичне місце, і всіх людей врятовано.
Але згадавши, що він не знайшов камінь, він побіг до храму, там був човен, за допомогою якого треба пройти всередину храму. Він ніколи раніше не був тут, тому що вважалося, що тут мешкають привиди, але йому потрібно увійти всередину, щоб знайти те, що залишили лідер, торговці і стражі. Пройшовши всі небезпеки у храмі він знайшов блакитний камінь. Ліс знову перетворився на чарівний ліс. Після такого випадку, Навіть Туристичні люди не захотіли руйнувати чарівний ліс.

На острові іржавого літа
І теплих, як ренесанс вишень
Зозулі малюють портрети:
Вони найкращі художники-маляри:
Найкращі знавці барв –
Бо все зозулясте, все, навіть Всесвіт,
Який колись вигадав вершник –
Гідальго в залізних чоботях.
Зозулі поєднують фарби.
Зозулі – знавці палітр
Екзотичних. На пальмовім листі,
Яким вітали колись молодого равві,
Мальовані синім портрети:
Такі ж , як у Небі:
Синім по синьому,
Синім по білому – на хмаринках
Портрет необачний – Того, хто приходить,
Того, хто відходить,
Того, хто очікує
Нас.
Малює зозуля, літає зозуля
Губить-знаходить свій олівець,
Яким написана доля
Легка – співакам, що весну пророкують,
А потім до краплі її випивають
З келиха-глека глиняного – глека лелек,
На денці якого ніжно-зелене листя
Явора.
А над гірською ущелиною
Над гірською стежкою
Услід неприкаяним душам
Летить зозулі крик.

Буття – це прядиво сну,
Який бачив колись Оріон
На березі захланного Стіксу
Зазираючи в його темні води
Смаку гіркого мигдалю.
Сон – це прядиво синього льону,
Що ростили колись лотофаги
В часи гончарів пеласгів:
Прядиво снів:
Тільки там і лишається мріяти,
Тільки там і лишається
Торкатися ногами босими
Мокрого піску сподівань,
Тільки там і лишається згадувати
Про серпанок епохи зерна,
Про вовну овець золотого руна,
Про дерева тюльпанові оксамитові,
Що зросли з насіння колючого –
Насіння сутінкової віри друїдів
У затінку. Поклик чи може крик
Під небом оливних книг –
Недобрих, як клекіт алхіміка:
Ходімо зі мною в зелений морок
Лісу духмяних папоротей:
Чи можна ще спати-снити-блукати,
Коли омелюх провістив пришестя
Того, хто малює скалічені тіні
Довші за посох прочанина-чорнокнижника
Серед червня духмяних суниць:
Не плач, моя сестро Кліо!

Немов потомлені життям старезні скіфські баби,
Сидять у білосніжному вбранні чорняві ефіопки,
Побіля них гуляють у «квача» пострибуни-онуки...
Була б здивована цариця Савська суміші амгаріту й івриту
На землі, куди прибула для зустрічі із Соломоном.

мені 25, та моїм кісткам і м'язам 65,
а мозку 80.
маю часткову втрату пам'яті і
старечу деменцію,
окрім тих годин просвітлення,
коли я літаю.
о, тоді мій мозок в тонусі і
вимальовує такі піруети,
що Ейнштейну й не снилось.
цифри у голові танцюють лінді-хоп,
кольори граються і жонглюють Ворголами,
Малевичами, Матісами,
але наступного пробудження
я вже не пам'ятатиму, як це.
бо я старезний,
як закопаний дідом на городі у часи війни
трилітровий слоїк зі самогоном.
я теж закопаний у часи війни. іншої.
мене кілька разів почергово закопували й
викопували.
доки випадково/зумисне не посікли лопатою.
кажуть, я остаточно злився.
чи то мене злили.
я бракований брухт, що його не приймуть
у пункті збору вторсировини.
я розбитий слоїк, що втратив свій вміст.
я порожній аватар, який забув, як літати
по-справжньому.




3.06.2023

На кам’яних островах самотності
Троянди спраглі жадають води
Напередодні грози.
Море вечорів молодого листя
І сердець – мідних шматочків Неба:
Прислухаюсь до цокотіння годинника,
Коли троянди спраглі жадають води.
У Всесвіті яблуневому, серед порожнечі слів
Де псалом лунає несподіваним громом
У храмі дітей вдови,
Що збудований з дикого каменю
Напередодні грози,
Коли троянди спраглі жадають води
На межі між минулим і прийдешнім,
На межі між Землею і Небом,
На межі, що колись була прірвою,
Безоднею триликої Гекати
Очікую на блискавку-спалах. Очікую.
Провісницю буття світла.
Двері зроблені зі старої скрині
Відчиняю, наче розплющую очі
Серед тьми вічного «незабаром»,
Хочу впустити грозу майбутню
В келію смутку,
За вікном якої зелені троянди
Жадають води.

В храм Аполлона ввійшов Ксенофонт ,
Чоло увінчав вінком і молитву почав.
«Грілл твій поліг позавчора»,-
Молитву гонець обірвав неждано.
Зняв Ксенофонт вінок і похиливсь.
«Син твій справжнім героєм поліг!»
«Знав я: Грілл – смертний, як і всі ми»,-
Враз полегкість відчув Ксенофонт.
Випроставсь. Знов чоло увінчав вінком
І продовжив молитву свою Аполлону.

Люба, твої блакитні очі
гріють серце моє щоночі,
усміхнися: нехай жовті промені
усмішки зцілять душу мою,
жовто-блакитна, жовто-блакитна,
Україна моя непохитна.

Мила, твоє волосся —
блакитні озера й річки,
у сяєві сонця яскріють бурштину стрічки
й думки тішать щомиті, найгарніша у світі
жовто-блакитна, жовто-блакитна,
Україна моя непохитна.

Рідна, твої Карпати,
ялини й смереки лапаті,
церкви, будинки, хатини кличуть мене,
я лину до тебе знову і знову, моя чудова
жовто-блакитна, жовто-блакитна,
Неня-Вкраїнонька непохитна.

Сильна, народе могутній,
славний, повік незабутній,
непереможний — дар Божий,
багряно-чорна, багряно-чорна
сила та міць непоборна:
Кров і Земля — звитяга твоя,
жовто-блакитна, жовто-блакитна
Україна моя непохитна.

і звучно, і смачно
перегорнули сторінку
цікавої книги
Юліана Семенова,
наче яблуко надкусили…

17. 05. 2023

З прозорих цеглин повітря
Збудував собі дім вічний:
Між пухнастими хмарами лісу,
Між громадами хмар гір,
Між химерами хмар замків:
Збудував, ніби я муляр у фартусі:
Вільний як вітер-зброяр
Між сонячних променів:
Між.
Важкий ключ носив одвіку
У торбі залатаних мрій –
Синіх як небо у травні –
Якраз на Белтайн – день вогню.
Важкий ключ мідний хрещатий
Змайстрував зі старих ножів,
Якими володіли люди дольменів:
Ключ від дому ще неіснуючого,
Незнаного і незвіданого,
Хоч і мого сокровенного.
Відчиняю ним прозорі двері,
Як відчиняють келію
В якій живе Час – монах бородатий,
Що гортає палімсести літописів
І пише сонети містралів,
Елегії ірландських туманів,
Наче не Час він, а сторож Міста –
Отого, що ніколи не буде збудоване:
Хіба що у п’ятницю – скорботну.
Такими як я муралями-мурахами…

Колись дуже давно їй прийшов сон та хтось промовив при цьому відображалися промовляючого слова на воді:

Єгипетська кобра уособлює богиню Ваджет. Відома як «Око Гора». Це був символ суверенітету фараонів, і тому вони всіяли його на свою діадему. У королеви Клеопатри була така на її діадемі. Якою мужньою дамою була цариця Клеопатра...

Вона була відома своїми очима, що зачаровують. Вона нанесла темно-сині тіні на верхні повіки та пастельно-зелені на нижні. Я хотів заштрихувати його так само, як Око Гора. «Око Гора» — давньоєгипетський символ захисту від злих духів. Але ця погана кобра Ентоні цього не хотіла.

Повільно вона почала співати пісню:

«Послухайте, що каже матінка-природа.

Вода завжди прокладає дорогу.

слідувати протилежному правильному і

Бог сонця змушує прихований світ сяяти яскраво…!»

Одного дня Фріда прибирала в кімнаті і наткнулася на старовинну скриньку та заглянула в неї, побачивши дивну дорогоцінну річь, здалося їй діадема. На діадемі було зображено: дорогоцінний камінь у вигляді Око гори та два чорних каміння у вигляді чорних очей і два білих каміння у вигляді білих очей, а сама діадема зроблена із золота. Та вона вирішила сховати це далеко від чужих очей.

В її очах була знайома порожнеча, яку Фріда часто бачила у своєму власному відображенні у дзеркалі у ванній кімнаті. Фріда знала, що це не справжне відображення, а скоріше уявне і цей образ, який до ранку буде давно забутий, шепчачи такі слова:

«Глибока, як синій океан

Темна, як каштановий відтінок

Зрозуміло, як вода внизу

Відбиває відтінки райдужного світла.

Де ти втратила себе... У безодні...

Не звинувачуй мене в тому, що я вибрала дорогу ... Йти далі.

Не забувай, що це ти вирішила піти цією дорогою

Я продовжувала говорити, що ти той, хто знайде безодню чи долю.

Але в тебе все ще є речь, яка веде тебе в безодню.»

Коли вона приходила до спільних друзів.
Він бачив багато смутку та розпачу в її очах. Чомусь він відчував, що має допомогти їй.

Будучи наймолодшою учасницею, всі любили з нею побалакати. Вона весело розмовляла з усіма навколо, проте в її очах завжди були розпач і смуток, що часто помічав Фред.

Коли вони зустрічалися поглядами в спільній компанії друзів, Фред завжди помічав її очах, що в глибині душі не була щаслива.

Одного світлого дня її друзі напросилися завітати до неї додому, бо їм здавалося, що вона щось приховувала. вона наважилася запросити до себе і Фреда.

він побачив усі ескізи та картини, які Фріда розвісила на стінах своєї кімнати. Усі вони зображали її любов до сім'ї. На більшості карикатур, які вона намалювала, була зображена вся її сім'я, її батько та мати, брат та сестра, які насолоджуються та добре проводять час.

Однак одною картиною вона дорожила і друзі питали її та вона загадково почала розповідати при цьому приховуючи таїну, як вона створювала улюблений портрет:

Перо було вмочено в чорнило, і звук писанини пролунав у майже темній залі, освітленій єдиним маленьким прямокутним вікном. Фріда з рішучою головою, що схилилася над листом, зупинилася на мить, щоб зиркнути на портрет поруч. Це був дивний портрет - дивний у своїй простоті на полотні трималися дві вертикальні постаті, не зовсім людські. Фігура в правій частині полотна була білою примарою на чорному тлі, тоді як інша половина фону була напрочуд білою, на якій стояла зовсім чорна постать. Фігури стояли близько один до одного, майже стикаючись, але насправді їх не було. Вони дивилися на автора без жодного дискомфорту, але доставляли чимало своєму художнику.
Раптом він здивувався від побаченого, бо один маленький витвір мистецтва привернув його увагу. На ньому були зображені дві постаті, одина постать чорна, а інша біла, покладені поруч один з одним. Вона зобразила білого, як чоловіка, а чорного, як дівчинку.
Він почував себе щасливим, коли дивився на них та водночас щось його тривожило…він ніяк не міг зрозуміти. Згодом, Він прийшов до розуміння, що кохання – це найбільша сила, яка є в будь-кого. Це було головне, що завжди пов'язувало докупи будь-які два відносини.

Коли наставала Чорна ніч вона Прикладала очі на полотні, де були намалювані дві постаті, вмить утворювався дивний малюнок, при цьому були примальовані чорні та білі очі та Око гора. Образ очей та Око гора виник із тіней, коли місяць сховав своє обличчя за хмарами.

«Ваші чорні очі не призначені для того, щоб бачити світло. Ваші чорні очі це чорні очі темряви, і нехай вони залишаться такими». Справді, чорні очі ніколи не бачили світла.
Гляділи у чорному оці. Очі були чорними з різнокольоровими штрихами, що зливаються разом, утворюючи блискучий відтінок рожевого, з молочним сяйвом у них, що змушує дивитися вниз.
Чорний погляд не відображався там. Знаючи те, що мої чорні очі, які жили в тому світі просто не бачили світла.

Потім раптом чорні очі подивилися на незрозумілий колір очей знизу вгору, так само, як білі очі подивилися вниз, зловивши чорний погляд, такий загадковий і сяючий…

Бачачи, що Звідти Чорний погляд зникав, деколи з’являючись в молодик.

Була чорна ніч, коли очі покинули темне царство. Вони залишили позаду густу темряву свого світу і вислизнувши у світлішу темряву світу нагорі. здивовані Чорні очі дивилися на світло, не знаючи, що це був день. Це були найближчі до світла чорні очі, які коли-небудь бачили яскраве світло.

Потім чорний погляд пройшовся повз світло і чорні очі дивилися із темряви на віконне світло, і раптом пролило з неба страшне світло, тримаючись у тіні, ховаючись у темряві і уникаючи слабкого світла вуличних ліхтарів. не знаючи, куди подивитись.
не знаючи, чи доживе до наступної чорної ночі. Бо ніколи не могли дивитися просто в білі очі. Хоч би як хотіли дивитися, чорні очі просто не могли. У білих очах було щось таке, що просто вразило чорні очі, і чорні очі ніколи раніше не зустрічали подібним цим білим очам.

Пробігши мимо чорним поглядом повз неба, раптом чорний погляд зупинився і занурившись у білий погляд. Білі Очі висвітлили його крізь темряву. нерухомий чорний погляд, настільки нерухомий, білі очі спокійно спостерігали за чорним поглядом, і поступово чорні очі могли розрізнити обриси темнішої маси позаду білих очей. Наче чорна ніч чекала останньої розв'язки, і коли чорні очі заплющились, змирившись зі своєю долею, не бачачи там себе і вдень, тому чорні очі почали слідувати за білими очима.

Промовили білі очі:
Ніколи Раніше не бачили чорних очей.

Промовили чорні очі:
Очі нічого не знають про цей світ, крім темряви

Скажіть мої очі, чому б чорним очам не почекати до світанку?

«чорні очі не можуть! Чорні очі живуть у темряві».

Чорні очі ніколи не бачили світанку. Білі очі пропонують побачити його.

Що побачити?

— чорні очі нічого не знаєш про світанок. Цього не має бути. Чорні очі мають знати все: і темряву, і світанок.

- чорні очі нічого не бачили

- але маючи очі на все, що ви хочете побачити. Раптом білі очі зникли.

Чорні Очі довго чекали і дивилися нагору. Ось коли чорні очі побачили зірки. Маленькі, блискучі, сяючі зірки. Чорні Очі дивилися на них з благоговінням і здивуванням — здивуванням дитини, яка вперше побачила незнайомця. Чорні Очі бачили темряву так багато разів, що забули побачити зірки. Тепер, побачивши їх, чорним очам здалося, що вони знають їх цілу вічність. Так чорні очі дочекалися світанку.

Небо тепер було малиновим та кольору водянистого золота. Чорні Очі могли бачити свіже сонце над горизонтом. Чорні Очі дивилися з подивом озирнувшись довкола. Ті ж високі гігантські хмарочоси, які здавались такими грізними, тепер, залиті соковитим золотом нового сонця, здавались невинними і майже привітними. Червоне сяйво сонця заспокоювало все навколо і, здавалося, запрошувало його приєднатися до їх спокою.

Фріда зрозуміла, що тільки чорна ніч закінчується світанком. В цю мить Фріді здавалося, що чорна ніч не була і такою чорною. А Фреду здавалося, що світанок не був і таким білим. Тому Світанок прекрасний сам по собі, як і чорна ніч, але коли ти зустрічаєшь його з коханою жінкою або зустрічаєшь чорну ніч з коханим чоловіком, розквітає діадема, бо у кожної чорної ночі свій світанок.

Чорним бусолом
Над лісом мрій здичавілих
Літати, як снити, літати, як марити
Щоночі – у тьмі земляній.
З імен збудувати хижку:
Ренесансну, як мрії художника.
Хижка-годинник
Вказує час незнищенності,
Коли після сну квіткового
Метелика поцяткованого
Називаю братом (ні, не Каїном,
І навіть не Авелем, і не чорноризцем,
І не братом по зброї,
Просто братом – по перевтіленнях).
Літати як бусол –
Чорним вісником вікінгів
Чи може вітрилом
Отого корабля Піфея,
Що почорнів від мандрів
Між скель холодних Ультіма Туле.
Літати як бусол
Над водоспадом –
Над прозорими краплями
Лишаючи мури позаду –
Замки і села, вітряки та похмурі вежі,
Що росли як гриби над дорогами готів.
Літати як бусол
Над димом, над полем кольору попелу,
Над попелом кольору поля,
Над згарищем,
Над Еріданом-рікою,
Де рибалки-гностики тенетами ночі
Ловлять форель зозулясту пам’яті.

Уперше жабенята
Побачили вола на лузі
І пострибали батькові сказати
Про диво дивне в їх окрузі.
«Ти не стрічав такого звіра -
З рогами і хвостом гора!..»
«Які ви, дітки, ще наївні,
Щоб отаке казати про вола.
Горою можу і я стати.
Ось тільки-но надмусь як слід».
«Стань, стань скоріше, тату,
Щоб дивом став ти на весь світ!»
Тож батько надувався дужче й дужче.
Гадав, що він уже гора,
Та діти все кричали: «Ще й ще!..
Ти ще ж не схожий на вола!»
І от востаннє він надувся,
Упав нараз і - луснув.

P.S.
Чванство – до самогубства крок.

Двоє дітей Шьям і Пріті не були братами та сестрами. Вони нічого не знали про своїх батьків. Коли я спитав, звідки вони взялися, вони вказали на небо. Я не міг збагнути. Вони уточнили і сказали, що вони з небес (Божого дому).


Коли сформувалася Земля, на цій планеті існували боги. Існували чотири основні стихії – вітер, вода, земля та вогонь. Їм слід захистити ці елементи від зла! В іншому випадку той, хто отримає всі елементи, буде наймогутнішим і зможе керувати всім у світі і зможе зруйнувати все, що завгодно.

Але Равана, наймогутніший диявол, приходить на пошуки цих елементів. Боги відмовилися надати йому елементи. Тоді Равана розсердився і розпочав війну. Боги були надто готові битися з ними, але лише для того, щоб урятувати стихії. Багато солдатів загинули через Равану та богів. Боги намагалися і доклали всіх зусиль, щоб убити Равану та його солдатів, і врешті-решт вони вбили Равану, але він сказав: «Я скоро повернуся, дуже скоро! Я повернуся!!". Всі боги занепокоїлися, тому сховали стихії у схованках і більше їх не знайшли. Боги так сказали: «Елементи тепер у безпеці. Але Равана знову повернеться у пошуках цих елементів та знищить світ. Але в людську епоху знайдеться хтось, хто сміливий і не зляканий, має боротися за своє життя за стихію Равани!».

Пріті почала звертатися до сонця, бо сонце - Бог і раптом вона відчула біль, пече ділянка її тіла на руці і побачила татуювання, схоже на вогонь.

Перед собою вони знову побачили щось світле, побачили Богів. Боги вітру, води, землі та вогню. Вони вітали богів і казали: «О, Боже, о, Боже». Ласкаво просимо до нас!!!". Тіна із сумнівом сказала: «Невже ми зробили щось не так. Будь ласка, пробач нас тоді!!». "Ні! Ви всі не зробили нічого поганого; ми тут, щоб повідомити вам щось дуже важливе. Татуювання на ваших руках - це сила в вас, як-

Пріті, у тебе є сила землі.

Рані, у тебе є сила вітру.

Сито, у тебе є сила води.

Тіна, у тебе є сила вогню.

Ви можете перевірити свої сили. Ми тут, щоб повідомити вам, що ці сили дано вам, щоб захистити ці елементи, що знаходяться у вашій руці, і перемогти «Равану», який прийде, щоб зруйнувати світ і шукає ці елементи для більшої сили». - відповіли Боги.

І Боги зникли, перш ніж хто-небудь встиг щось сказати!

Четверо з них були схвильовані, ніж налякані! Сіта сказала: «Давайте перевіримо наші сили!». Сита від хвилювання заплескала в долоні і побачила, що вода в склянці пливе небом. Тіна і Рані сказали: «Вау, це чудово!». Рані летіла в повітрі за допомогою вітру і Тіна теж вміла літати, і вона взяла аркуш паперу, хотіла спалити його і спалила. Разом з Богами Пріті спустилася з небес і земля ще горіла слідами Богів. Всі були дуже щасливі, маючи такі здібності. Але Сіта сказала: «У нас є сили, але що ми робитимемо, де ми знайдемо елементи, нам потрібна карта, щоб знайти, ми не можемо просто зберегти елементи ось так, хоча у нас є сили!». "Вона права", - відповіла Тіна. Несподівано вони побачили книгу на столі. Рані відкрила книгу та побачила карту. Всі вони дякували богам. Вони були здивовані. Вони бачили, як змінюється карта. Лінії карти йшли на північ. Думали, що буде на південь. Тіна сказала: «Вітер! Звичайно, оскільки перша стихія – це вітер, нам треба спочатку врятувати вітер. Тепер нам потрібно йти на північ». Рані з хвилюванням сказала: «Отже, збережемо перший елемент «Вітер»!».

Дівчата попрямували на північ, вони мають пройти через безліч труднощів і багато часу пішло на те, щоб дістатися туди. У книзі елементи були заховані всередині

Північ - Елемент Вітру

Південь- Елемент Води

Північ, Південь, Захід та Схід - Елемент Землі

&

Екватор - Елемент Вогню

Ми й не підозрював, що краса, яка розгорнеться перед нашими очима, буде настільки неземною, що поглине всі наші істоти...

Щоб отримати більш чітке уявлення. Ми побачили щось прозоре схоже на примару... Ці білі тремтіли. І обчислювалися тисячами, вони були всюди... Наче переодягнуті Янголи спустилися з небес, щоб благословити нас... Ми вщипнули себе, щоб перевірити реальність...
О так, вони були справжніми... Тисячі білих метеликів навколо нас. Ми тремтіли, майже вибухали від радості... Наші труднощі випарувалися... Через кілька хвилин ми спіймали себе на тому, що біжимо і переслідуємо їх по-дитячому.
Але потім Равана переродився на екваторі! Він переродився з особливішими здібностями. Боги спостерігали за відродженням Равани, але знали, що дівчата зупинять його. Коли Равана відродився із землі, земля почала тремтіти. Дівчата не звернули уваги на тряску землі, бо думали, що цей шум робить танення льодовиків на півночі. Равана сказав: «Ха, ха, ха, ха, ха! Гей, боги, ви не можете знищити мене, тепер я сильніший за вас. Ви не можете зберегти елементи зараз, тому що у мене скоро буде елемент "Вогонь"!! Ха, ха, ха, ха, ха!». Боги слухали його і казали: «Ми не збираємося рятувати стихію чи перемагати тебе, тепер варти стихії тільки рятуватимуть стихії і перемагатимуть тебе». Равана був спантеличений, але проігнорував богів. І вирушив на пошуки елемента "Вогонь".

Дівчатка знайшли місце, де було заховано елемент «Вітер». І вони отримали цей елемент. Він просто сяяв, як сонце. Рані сказала: «Ми маємо перший елемент! Тепер де ми повинні тримати його. Хоча це маленька перлина, але це дуже дорогоцінна річ». Тіна сказала: «Дай це мені, я подбаю про це». До речі, це маленька перлина, яку я можу носити в кишені на блискавці! Там буде безпечно». "Добре!" — відповіли Рані та Сіта. Тепер вони вирушили на пошуки другої стихії «Води», що на півдні. Рухаючись на південь, вони почувалися дуже енергійними, бо рухалися дуже швидко і досягли півдня за 15 хвилин. І вони отримали другий елемент «Вода» і знову були в безпеці з Тіною. Тепер їхня енергія в них подвоїлася та вони пішли на пошуки елемента «Вогонь».

До приїзду дівчат на екваторі Равана вже отримав елемент «Вогонь» та знищував усю територію!! Коли дівчата дісталися туди, вони здивувалися. Тіна з занепокоєнням сказала: Ніхто не сказав нам, що Равана переродився, і що тепер!! Тепер він має елемент «Вогонь». Равана бачить дівчат. Він стріляє вогненною кулею в Тіну. Дівчата слухали Тіну і не бачили, як Равана стріляв у Тіну вогненною кулею. Тіна впала, але не постраждала. Тоді Равана пізнає силу кожного.

Равана атакує Ситу вогненним вибухом. У неї травмується нога. Рані та Пріті допомагають їй знову зробити ногу сильною за допомогою своїх особливих здібностей. До того часу Тіна перемагає Равану вогняними кулями. Рані лікує ногу. Усі вони боролися дуже хоробро. Усі були дуже поранені, але боролися за порятунок світу від Равани.

Тіна розуміла слабкість Равани, оскільки він має силу вогню, його сила не подіяла б попереду на воді. І Тіні спадає на думку ідея. Вона каже Рані зробити дуже велику хмару. Потім вона велить Сіті наповнити хмару водою і випустити з неї дощ. Пріті підтримала дівчат та почала звертатися до Всесвіту. Іноді я сиджу та плачу, бо землі сумно. Я плачу так, ніби плачу від його імені. Симфонія його сліз стрясає його серцевину, коріння під землею, глибини океанів, піднесення гір. Зверху повітря стає сірим. Попіл падає та покриває нашу шкіру. Тіні переслідують нас вдень і вночі. Сонце не висвітлює землю. Ніякий місяць не посміхається і не заколисує зірки. Але його похвала стоїть на нашу користь. Підніміть нашу словесну зброю. Камені, які ми долаємо, ударяються об краї, що обсипаються. Ніщо не може витримати такого тріпання.

Я плачу, бо він боїться того, що буде далі. Як він відреагує на свій біль? Усі шрами, які ми вирізаємо та прощаємо собі. Нема кого звинувачувати. Стій, вірячи, що ми теж його частина. Чи не окрема сутність, щоб робити те, що нам подобається. Напад без наслідків. Все врешті-решт спливає кров'ю… і тут, під темно-бордовим дощем, я купаюся, запинаючись від своїх виправдань та пробачень. Назва мого права ставить мене на коліна, коли сльози котяться по щоках до грудей, по руках до кінчиків пальців.

Ми є частиною цього механізму. Частина машини, яка більша за нас, яка може споживати без попередження.
Я шматочок головоломки, який займає своє місце серед мерехтливих кварків. Я безбожник, але з божеством. Небесний шум, який, якщо його слухати, поділяє його істину без умов та правил. Секрети, розкриті та приховані у тканині нашого синапсу. Імпульси спрямовують нас до дії та віри.



Я одна частина, щоб запалити іскри та створити феєрверк або зруйнувати те, що було створено та дано, тому що це ритмічний хід. Шлях до зростання і стиску, як повітря, що вдихається в наші легені і видихається на видиху.

Я плачу, щоб полегшити його біль, щоб сказати йому, що я частина його. Я плачу, щоб зрозуміти його мовчання, шепіт і ревіння. Грім, що б'є і утворює вогонь. Вітри, які руйнують мертві ліси, повертають додому та сіють покоління процвітання та життя, а вода це відображає.

Я плачу, бо він викував своє переродження в глухий кут. Він постарів від туги та уроків. Він пережив зиму та літо, копання нір та сходження. Він втримав мікроскопічне та неосяжне, але продовжує протистояти всьому цьому. Жорстокість наших натисків через епохи і зустрічає новий день як новий цикл з серцем, що б'ється. Він наш батько, який захищає, навчає та виховує. Нам краще визнати його існування. Притиснемо нашу долоню до його душі і подякуємо йому із самою щирістю та вдячністю. Жодна ціна ніколи не замінить його присутності.

Я буду повторювати цю молитву, поки мої ноги не зіллються з землею, поки світло бачить - вогонь, поки вмивається - вода
продовжуючи утримувати небо на витягнутих руках та мої пальці не зігнуться, як зморщені травинки на вітрі.
Поки дихання стало вітром та хмарами, очі – сонцем та місяцем. Я буду повторювати цю молитву, поки мої очі не засяють, як зірки, поки мої уста не випромінюватимуть промені сонця. Після цього я спалила багато бамбуку, а попіл, що утворився, зібрала і загатила ним водяні потоки. Я повторюватиму цю молитву, поки не згадаю, що він наш батько.

Ідея Тіни спрацювала, через воду сили Равани сповільнилися. Потім вона атакувала вогненними залпами, і він ставав дуже слабким. Раптом спустилися Янголи з небес і промовили: «щоб ти навчився читати мову їх тіл набагато краще, ніж за їх життя. Найменший рум'янець на їх обличчі, легкий рух їх крил, невеликий сплеск енергії — він це побачить і навчиться читати так, як воно є».
Вона теж атакувала вогненними кулями. Вони всі кричали дуже голосно і говорили: «Добре для імені Бога!». І з усієї сили вони напали на Равану і знищили його. А тим часом Янгол потягнувся до нього, і він охоче віддався її світлу. Тепер в них теж є елементи «Вогонь» і «Земля»!

Боги прийшли зустріти дівчат. Дівчатка подарували їм елементи. Боги зцілили їх і благословили цими силами назавжди. І вони сказали: “Ми благословили вас цими силами назавжди. Обіцяйте нам, що ви будете використовувати ці сили тільки на благо!». Оскільки дівчата заслуговували на довіру, вони сказали: «Ми обіцяємо вам, що ми будемо використовувати ці сили на благо».

«Тепер ім'я вашої команди – «Вартові стихій»!» - сказали Боги і зникли.

Тепер вони врятували планету від злих сил і використовували її тільки на благо.

Немовби хтось підслухав потаємну сповідь Лота.
На кожнім кроці вчувалося йому: «Ти грішник!»
А вночі ще гірше: тільки-но скліплював повіки,
Як кози й вівці юрмилися в печері,
Стрибали на овдовіле ложе, вкладалися обіруч
І починали цілувати сороміцьке місце.
Цап здоровенний на гульку ту спізнився
І кричить до Лота знизу: «Давай-но по-содомськи!»
Як починав відштовхувать непроханих гостей,
Зчинявсь такий гармидер, що хоч і затулював Лот вуха,
В печері чулося одне і те ж: «Ти грішник!»
Надвір вискакував, та зорі неначебто підморгували місяцю.
І долинало з неба глузливе: «Він грішник!»
Схуд і змарнів Лот... Очі - два провалля чорні.
Жахались доньки і зникали, щоб батько чогось не ненаврочив.
«Ні життя, ні смерті. Піду і дядькові сповідаюсь,- Рішивсь нарешті Лот.- Він знає, що робить,
І, може, випросить прощення в Бога».
По дорозі добирав слова, щоб Аврагам не вигнав, бува, з дому.
Та лиш почав оповідать, як той сказав:
«Знаю. Всевишній дорікав мені за гріх твій.
Попервах, розгніваний, задушить тебе хотів.
Та все ж вдалося спокутою смерть замінить.
«Якою, дядьку? Я на все готовий нині!»
«Бачиш оці ось три обсмалені кийки?
Це посохи, які лишили посланці од Бога.
Візьми їх, в одну лунку посадови і поливай
Щодня водою тільки із Йордану.
І якщо приймуться і стануть деревами,
То знай, що гріх твій прощений Всевишнім».
Відтоді день при дні через усю пустелю до місця,
Що Аврагам вказав, носив Лот воду.
Ні спека, ні дощі із вітром не спиняли.
Щоправда, Сатана перестрічав, одне і те ж заводив:
«Нащо тобі робота ця марудна на примху Богу?
Облиш її. Не стануть деревами посохи.
Вміє знущатися Господь. Трима тебе за дурня.
Давай-но ліпше сядемо під пальмою отою.
Винцем таким я пригощу, яке не пив ти зроду!
І вмить забудеш, що ти грішник...»
«Згинь!»- Лот кричав і спересердя заюшив у морду.
А посохи зазеленіли . Підросли і стали кедром, кипарисом і сосною.
А як минуло сорок літ, сплелися в стовбур один,
Такий що охопить його було не в змозі.
Звів очі Лот до неба і почув: «Ти вже не грішник!»

P.S.
Легенда оповідає, що, як будували Храм, цар Соломон наказав зрубати дивовижне дерево і витесати з нього колони при вході в Свята Святих. Як не старалися майстри, але не вдалося. Кинули тоді дерево в долину, названу Лотовою.
А через десять століть римляни наказали зробити з нього хрест, на якому розіп’ято Ісуса з Назарету.
На місці, де Лот виростив незвичайне дерево, грузинськими монахами було побудовано собор і монастир, де начебто був і знаменитий поет Шота Руставелі.

стискатися.
лікувати мігренями ранішню втому
й домом.
його легені вдихають в тебе повітря.
те рідне, що рідне перекислою опарою,
витікає тихо густою млою
молочно-жовтавою з рота.
хопта хилиться зламана мамами.
ма, твоя карма виполювати бур'яни
впродовж цілого життя
з буднів дитяти, чоловіка, батьків.
обклалася ними сухими, схилились до спини,
дозрівають,
висіваються зернятка, проростають в тобі й не бачиш.
лише коле тебе скрізь.
та дивишся не вспід — назовні.
ма, годі! годі жити на догоду.
воду пий тобі кажуть недруги, аби добре росло всяке.
та недобре росте. ось, вище голови твоєї.

роздиратися.
від обов'язків.
від обов'язку всіх любити.
від першої фізичної любові теж роздиратися. крові небагато й не видко.
вдруге вже шитимуть, пощастить, якщо під наркозом.
розридатися б, а ти мусиш годувати грудьми. не можна.

ма, навіщо воно тобі оце все.
навіщо переконала й мене, що потрібно.
здібна.
добудь мені з себе квітку будяка. бачила.
гарний.
будь.
будь ласка.
хай буде вільно. хай ляскає галуззя.
і не лякає.




27.03.2023

Цитата: «Потрібно мати віру. Навіть на дні чорної діри завжди буде світло просвічуючи крізь. Потрібно просто повірити, щоб побачити його».

Це було місто всесвіту з безліччю доріг. Усі дороги ведуть до однієї точки. Дороги були названі на честь багатьох релігій та богів, а пунктом призначення було загальне братерство людей.
Був один момент, я знаю, коли було тихе та прохолодне місце з хмарним небом та рідкісними зірками тут і там. Я трохи прогулялася і раптом настала темрява і дивилася у відкрите небо, уявляючи, що якщо за цими небесами є невидимий паралельний світ, і вони спілкуються з нами через хмари, утворюючи форми, що дивляться на нас.

Місяць був яскравим, і ми можемо бачити хмари навколо нього. Я дивилася на формації, які вони утворили і намагалася розшифрувати з них якусь інформацію. Спочатку я не могла знайти якихось утворень, що нагадують якісь з відомих нам речей/об'єктів, тому якийсь час я ігнорувала їх і продовжувала йти. Під час прогулянки я випадково подивилася на небо та утворилося щось схоже на смак всесвіту, не усвідомлюючи того, що ти тримаєш усередині. Наче кожна частина вас вибухає, намагаючись відскочити від гравітації кожну секунду, але боротьба завжди закінчується всередині. Це схоже на чорну дірку, де гравітація безмірна, і кожна рука допомоги подібна до світла, що намагається проникнути всередину, щоб втішити вас у темряві, але в результаті ви отримуєте синці від вашого сильного гравітаційного поля. Це як стояти біля сингулярності та голосно кричати людям на горизонті подій, де ніхто, окрім тебе, не чує твоїх криків. Це все одно, що довіритися компактній масі тільки для того, щоб усунути темні рухи і ваше існування, що змушує кожен атом обертатися і обертатися, а потім раптово змінювати траєкторію тільки для того, щоб потрапити до чогось хорошого. Це як приймати енергію з навколишнього середовища, якби вона була теплою, прохолодною, темною, латентною і не приймати все, що знаходиться за межами ваших можливостей, тільки для того, щоб у результаті утворився потік енергії, пов'язаний кількома вузлами… готовий вибухнути!

Будучи людською чорною діркою, ви розумієте, що насправді відчувається при злитті та розподілі, як відчуваються вибухи, як відчуваються порожнечі, коли все, що залишається позаду, – це якісь задушені шматки, єдиний вихід – шукати енергію. Ну і що, що для цього потрібно поглинути тисячі зірок... Тому що ваша початкова стадія теж була Зіркою. Хто втомився занадто довго тримати і вбирати все в себе, але кожна зірка має кінцеве життя, і коли вони вибухають, вони сяють найяскравіше.

Хіба не трагічно, що вмираюча зірка, випромінює найбільше! Я маю на увазі, чому?

Чому хтось повинен споживати себе тільки для того, щоб прикрасити іншу галактику? чому?», я хапала ротом повітря, коли говорила.

Кожне око в кімнаті дивилося на мене, бо вперше я казала все це… Все, що я знала, було правдою.

Я продовжила: «Знала б я, як це бути нейтронною зіркою, колись масивною і сяючою, а тепер зіштовхуваною зі своїм внутрішнім я тільки для того, щоб досягти кінця свого життя. Хіба я не знала, як це — існувати посеред галактики, де сотні зірок протистоять вам щодня, але ваша присутність відчувається лише тоді, коли вона пов'язана з іншою матерією. Хіба не знала б я боротьби тяги впасти в Сизиги, але тільки закінчуючи забуттям. Хіба я не знала, як це пропустити кожен кратер усередині мого тіла... Тільки моє тіло все ще чекає, коли астронавт прийде і врятує мене від цього гігантського кратера в моєму серці... тільки якщо він зможе перетнути пояс астероїдів».

«Знала б я, як це — колись бути пульсаром, а тепер стиснутись до дрібниць і закінчити ось так… Хіба я не знала б, як це боляче та невимовно…. Бути ЛЮДСЬКОЮ ЧОРНОЮ ДІРОЮ!»

якщо знайти світло зірки складно, ми не повинні турбуватися про його пошук, натомість ми повинні розвинути відчуття того, що воно теж знаходиться в темряві, зрештою, можливо, це світло зірки було не таким. Він не призначений для того, щоб нас бачили, а лише для того, щоб ми його відчували. І тоді вам не потрібно турбуватися про те, щоб відкрити двері та вікна, щоб впустити трохи світла зірки, тому що тепер світло зірки всередині вас, ви його відчули і задоволені тим, що ви відчули.
Я відчувала, що спостерігають за мною. Це зміцнило мої думки про те, що за мною спостерігають із паралельного світу. Я посміхнулася про себе і подумала про послання, яке намагається донести до нас. Я продовжувала думати про це, і раптом мені спало на думку повідомлення. Я зіставила весь сценарій із нашим життям і зрозуміла його. Все просто: я в даному випадку представляє Людей, Небо представляє наше життя, Місяць представляє наш розумовий процес, просто приймаючи його за «Мозок», а хмари – це рішення.

У всіх нас є кілька проблем у нашому житті, для яких ще потрібно знайти рішення. Ми дивимося на проблему з однієї точки зору і здаємося, коли рішення не знайдені, так само, як я здалася, коли не побачила жодної хмари. Але якщо ви витратите час і зачекаєте деякий час, поки не зійдуться кінці з кінцями, ми зможемо знайти рішення, приховані в темряві, так само, як ми чекали руху місяця, який пізніше оголив приховані хмари під її світлом, який не з'явиться раніше. Зрештою, я зрозуміла, що за цими небесами немає паралельного світу. Насправді це всередині нас, що ми не можемо досліджувати себе, тримаючи його в темряві і не дозволяючи своїм думкам висвітлювати його, щоб розкрити себе.

І це залежить від того, як ви будуєте свій власний паралельний світ.

Коли я слухаю тебе, розумію,
як не потрібно мовчати, щоб
нараз не сказати лишнього.
Серпневе сонце витягується стрічкою
скотившись з дахів вздовж вулиці і
зникає вкінці під склепіннями
розквітлих крон.
Простуючи твоїм кроком – повільним,
але уривчастим ритмом,
серце обвиває промениста підв’язка недільного
умиротворення.
І твоє густе, тим же сяйвом підібгане волосся,
в якому вся розкіш паломника,
що стрічає прохолоду в спекотній день під кроною липи,
веде мене ген у кінець вулиці.
А там,
стрічка мого серця стане перістою,
і дивлячись на твоє волосся, я бачу більше дерев,
аніж одітих у золото сонця будинків.


21.08.2020

Місто камінних спогадів
Мурували над річкою води прозорої,
Яку єретики ієрогліфів називали Арно,
А ми – Еріданом (тихо, пошепки).
Навколо сутінки – а ми мурували,
Навколо темінь – а ми тесали каміння,
Відчуваючи сіру важкість
І пошерхлість злу його граней
Пальцями, що звикли до скрипок
(Хоч і залізних, але джерел музики –
Хоч і жорстокої, але мелодії часу).

Місто камінних спогадів,
Де камінні гості і камінні господарі
Камінних будинків і камінних вулиць,
Камінних дерев під камінним небом,
Місто, яке росло все вище – до хмар
Готичними вежами вільних мулярів
Самотності нашої –
Самотності, яка завжди чужа,
Яка нагадує старе вино Провансу,
Яке цінував граф Раймунд Сьомий –
Останній вершник Тулузи.

Місто камінних спогадів
Ховається в торбу ночі,
На якій останній віщун катарів
Малював знак риби –
На полотні сірому:
Полотні, що ткали жебрачки Еринії
У дні заліза епохи мідних світанків.

Місто камінних спогадів:
Там живуть сови і чаплі –
В чагарях на березі Ерідану
І ловлять срібну рибу
У його каламутній воді
Завжди.
Навіть тоді, коли вартові поснули –
Вартові свідомості.
Я п’ю це густе вино самотності
Черлене, як вечір у червні,
Як вишні, що достигли в минулому,
Коли тінь моя горнулась у плащ.
Їй не затишно.
У місті камінних спогадів.

богу боляче
бо боязко
бо борознами босоного
болотом борсається
бореться з божевільними
зубожілими бовдурами
бог чорноробом
торбоносцем
з бовтанкою набоїв
бореться з небом
з бородавками заборон
лоботомія обов'язкова
добові
борщовими бонусами
кубок любові з тобою
саботаж збоку
бо
бо я
в чоботах



30.04.2023

весна нагадала мені про сад,
про необрізані галузки дерев,
яких через це корчитиме;
про неокроплені зелені пуп'янки,
які зжере голодна гусінь чи тля;
про недопильновані квіткові зав'язі,
через що усі плоди
мають ризик
опасти недостиглими.

сад шле мені абрикосові прокльони
й божиться,
що не дасть мені в спеку
затінку.
каже, що я його найтяжча хронічна
хвороба,
з якою годі впоратися самотужки.
він звив гнізда межи гіллям
студеним вітрам,
аби не давали й мені спокою ночами
своїм завиванням.

винувато ступаю протоптаною стежкою,
наче то запалена
обвітрена шкіра землі,
а вишні шепочуть: не смій підходити,
доста з тебе й того,
що дихаєш нашим вишневоцвітним повітрям.
доста того легкого сп'яніння,
що повертає в часи босоногості,
коли сад ще лагідно
дозволяв мені
катулятися його високими травами,
без хвилювання і переживань
за дрібне
шкідництво,
коли він ще мусив дбати про мене,
а не навпаки.




28.04.2023

Вона сьогодні княгиня ночі:
Хтива,
Вільна,
В хітоні часу.
Вона розбавляє вино водою,
І місяць скидає її сорочку
За ріг зачепивши
Строкатої площі.
Плющ обвиває зігріті сонцем
Стіни будинку її кімнати.
Лунко здригаються кроки.
Крутиться
Циркуль годин божевільними танцями.
Наче торгує сімома платками,
Наче безумні складають романи,
Тим, хто тримає на срібній таці
Втомлених місяцем,
Обезголовлених,
Пишучи кров'ю свою історію
Мертвим, живим, на світ ненародженим
Дітям своїм.

19.09.2020

Кінець стражданням,
Осіння хандра. він, вона, пильні погляди,
Хаотичні рухи, що змушують насолоджуватися тишою.
Апатія зникла в момент їхньої зустрічі.
Наче ніколи й не сварилися,
Ніколи не розлучалися.
Яскравий багряний лист відродив почуття кохання.

Сумую я, коли сумуєш ти
Моє життя повʼязано з твоїм, і наче я чогось не розумів.
А може через те, що не було тебе в моїм житті.
Лиш тінь , лиш тінь ...
Я і не знав за здалегідь, що скоро, дуже скоро зникне ця огидь.
І ось ця мить, розум кипить, кипить він від емоцій що даруєш мені-ти.
Коли було так сумно ,зараз - навпаки.
Та далечінь куди дивився інколи, для мене став наближчий світ, і навіть запах квітами мій розум полонить.
27.04.2023

Тетяна Левицька — Коли ти ще мене любив...

Коли ти ще мене любив,
мій сумовитий друже,
то не боявся ані злив
і те, що занедужав.
Як лагідно мене хотів
до серця пригорнути —
у божевіллі почуттів,
гірких сльозах покути
летів крізь бурі, снігопад
за ніжністю в негоду...
Як прикро, що вернуть назад
нічого вже не можу.

Повернута чи поведена любов, або цьомики у відповідь
(літературна пародія Ярослава Чорногуза)

Науявляєш ти химер,
Веселая подруго,
Іще скажи: Ну мов помер,
Старпере недолугий.

Колись я лагідно хотів...
Тепер жорсткіш. В “Європу”*.
У божевіллі почуттів
Я бризкаю окропом.

Не поспішаю стрімголов
Пізнати в бурі щастя.
Моя обачна є любов:
Боюсь, щоб не впеклася!

27 квітня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

*В “Європу” - самі здогадуєтесь, куди...

Ексремальна любов
(літературна пародія)

Науявляла ти химер,
Подруго недолуга,
А я зізнаюсь, що не вмер —
Завів для втіхи друга.

Консервативну не любив,
А мріяв про "Європу".
Тепер до друга залюбки
За щастям мчу галопом.

І поспішаю стрімголов
До голубка сусіда,
Хоч необачна та любов —
Не підхопити б — СНІДу.

27.05.2023р.

Порожнеча трамвайних колій:
Оберемок кульбаб – для вінку,
Що обернувся в годинника:
Показує час для крислатого дерева
Пізнання добра і зла актуального –
Коли цвісти, коли зеленіти,
Коли плоди губити в траву-безодню
Безіменну, густу – наче чорне дзеркало:
В яке дивишся, а бачиш мурах і коників:
І не знайти жодного соковитого яблука:
Лише мушлі-каурі: теж достиглі.
А святий Станіслав на дорозі-пустищі
Голосить про місто вічної молодості:
Нам про нього мріяти, а йому плакати,
Комусь мурувати, комусь нидіти.
Комусь – не нам, тамплієрам таємним.
Як ніч – то Кабірів згадую –
Друзів вогню, світил і землі чорної,
Масної як Всесвіт. І такої ж темної.
Місто, де жодної трамвайної колії,
Жодної рейки пожежної, алярмової
(Кому бити, кому слухати, кому чавуніти)
Місто, де кульбаби щовечора пахнуть
Медом сонячним та чорними бджолами,
Де святий Станіслав написав на цеглинах
Пророцтво.

Кульбабки ще цвітуть...
Ще світла мить минає,
перечіпляючись об наші сподівання,
вгрузаючи в піски сипких ілюзій,
не обіцяючи ніяких молитов
у тому сховищі,
де невблаганний час
заархівує мегабайти болю...
2014

Ти хто, Україно?..
Знеболена матір
чи мачуха вічно безболісна,
що та́к одчайдушно
лягаєш на паперть?..

24 червня 2009 р.

Не вирубать і не спалить моє коріння.
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чую:
Тону у сховищі своїм
І в тім, що позбулися інші.

Винахідникам колеса. Щиро.

Метелик-гетера на ймення Медея
Летить до своєї Колхіди драконячої,
Де зуби стають гоплітами мідновбраними:
Проростають списами гострими
Із землі цегляної втомленої –
Землі пізньоцвіта,
Що зорана круторогими мінотаврами
(На порозі смуток,
За порогом три
Апостоли болю).
Метелик-гетера фарбує
Мої дні сірі оливні
Кольорами радості
(Невже я теж аргонавт?)
(Невже мені теж судилося
Згинути під уламками струхнявілими
Свого корабля світанку?
Невже?)
А я ще тут поблукаю –
Тут, під кипарисами мовчазними,
Де хліборобські елевсинії
Колискову співають зерну
(Спи до весни).
Я кожному апостолу болю
Дарую ім’я квітневе, квіткове
Вишневе й бджолине:
Бо треба – не медова офіра –
Треба.

Дві сім’ядолі моєї долі – сини мої,
Усе частіш ви входите у сни...
Та все чомусь маленькими такими.
Начебто тільки зіп’ялись на ноженята...

P.S.
Туга за дітьми й онуком
Усе тугіше в’яже моє серце.

Якби предмети вміли говорить,
Коли ми їх шукаємо напомацки
Там, де жоден з них лежать не міг,
А ми по всіх усюдах нишпоримо,
Тоді б на одчайдушний од знемоги крик:
«Куди ж поділись кляті окуляри?
Почули б урівноважене, як і саме буття:
«На носі в тебе, голубе кирпатий».
Отож, як треба спішно йти кудись
Чи віднайти так конче необхідну папірчину,
Замість як слід поміркувать і вмить знайти,
Лютуємо і проклинаємо усе на світі.
А чом би кожну річ на одне й теж місце класти,
А не просити речі говорить, де вони цеї миті?

Ірод Антипа (подумки):
«Так ось який він.
(уголос): Бачу, не дуже гостинно прийняв тебе Пілат.
Не повірив, що ти цар юдейський?
Мав рацію: навіть я поки що не цар .
Чекаю на благословення Риму.
А ти вдостоївсь титулу цього від кого?
Від народу? Але Рим не питає його згоди.
То значить - ніякий ти не цар».

Ісус (уголос):
«Ти сказав».
(подумки): «Нікчема. Тільки й знає,
що з підданців сім шкур здирати.
Для себе і для Риму».

Ірод Антипа (уголос) :
«Ну, та облишмо цю тему.
Чимало чув я про твої дива...
До кольок під грудьми спирало од сміху,
коли почув, як виганяв ти бісів, що свиньми кидались в Кінерет...
Чув також, що оживив ти Лазаря якогось...
То, може, не даси й мені померти?
Мандрувать скінчиш із невігласами своїми
та й станеш мені служити?
Дам повну свободу говорить про те,
аби коритися панам , не дбати про своє багатство,
засуджувати фарисеїв, не любих і мені...
І ще багато чого, що буде і тобі, й мені на користь.
Ти ж як-не-як із Галілеї.
А там Синедріон і Пілат безсилі».

Ісус (подумки):
Стільки знедолених і немічних довкола!..
І всім хотілося допомогти.
Не в змозі сам до кожного дійти,
дещицю з того, чим наділив мене Всевишній,
передав учням. Одбирав лиш тих, у кого до лікування був хист.
Лікуючи, несли вони й мої притчі.
На жаль, не завше збагнувши до пуття їх.
Тож і рознеслося по всім Ізраїлю,
що начебто я за багатіїв, котрим треба коритись...
Підставляти праву щоку, якщо у ліву б’ють...
Що раджу порізнити сина з батьком,
доньку з матір’ю, зі свахою невістку..
Або й таке: вороги чоловікові його домашні...
А справажніх ворогів своїх слід благословляти...
Творить добро тим, хто ненавидить...
Молитися за тих, хто переслідує тебе...
І ще чимало всіляких небилиць,
які я не спроможен був перепинить,
бо слава, як-то кажуть, йде попереду...
І не завжди, на жаль, такою, як того б хотілось...
А я ж тільки й волів, щоб згуртувать отару Божу
та скинути ненависне римське ярмо.
А ще – напоумити Каяфу та його служок,
що Храм Божий не на те,
щоб іменем Господнім дурить народ
і багатіти на його стражданнях.
Вони це розуміли і роблять з мене ворога юдеїв.
Говорив я привселюдно,
що тільки зв’язане на землі , зв’язане на небі буде
і що тільки розв’яжуть на землі, розв’язане на небі буде.
Наказував я своїм учням,
щоб уздоровляли всіляку неміч і недугу
та щоб не брали ані золота, ні срібла, ані мідяків до поясів своїх.
А книжники та фарисеї де тільки змога кричали:
«Ісус руйнує Господні заповіти, принесені Мойсеєм на скрижалях!»
І чим же? Що дозволив учням зривати колоски в Святу Суботу?
Словоблуди...А чим же ще могли ми поживитися в дорозі?
Ні. Не руйнувати Закон чи Пророків прийшов я, а виконати їх належне.
Самозвані ж слуги Господні так обплутали людину
настановами своїми, що їх несила збагнуть. Тим паче – виконать.
Щось на зразок: в якій руці тримати кухоль, як миєш руки,
чи на яку ногу вставати вранці...
В гріхах погрузлі, мов праведні, судять грішних.
Та ще й силкуються спантеличити мене.
От хоча б із тою жінкою, яку застукали на блуді
і мали побить камінням.
Сказав я суддям-фарисеям:
«Хто без гріха, хай перший кине в неї камінь».
Як один, всі мовчки розійшлися.
А ще дивуються та певне й осуджують,
що в гурті моєму ходять і жінки.
Не збагнуть їм, що жінка для мене –
така ж людина, як і чоловік.
І все ж не кину місію свою.
Навіть як і загинуть доведеться.
Шкода тільки, як фарисеям вдасться
зробить із мене ворога свого народу...»

Ірод Антипа (вголос):
« Бачу: ти начебто сердишся на мене...
Може, за Івана? Чув, що приятелями були ви.
Так знай же: і я шкодую, що так сталось...»
Ісус (подумки):
« Шкодуєш, блазню, а й мене хотів схопити
і скарати, як був я в Галілеї.
Голову Іванові стяв не тому тільки,
що напідпитку пообіцяв Саломеї
віддати за танок усе, що скаже...
Так забажала її мати – Іродіада.
Їй на полумиску голову Івана віддала донька.
Мені оповідала Іванна
( дружина твого домоправителя Худзи),
як ти ненавидів Івана,
що вголос засуджував твій шлюб з Іродіадою .
За це в тюрму ти праведника заточив.
А вже потім – наказав відтяти йому голову.
Іродіада так лютувала, що голкою колола голову,
бо їй здавалось, що й мертвий обох вас проклина Іван.
Наказала викинути на смітник святую голову.
Аби її собаки гризли...
Може, так би й сталось, якби не Іванна.
Благородна жінка не дала здійснитись задуму отому .
Підібрала голову Івана та й поховала на горі Оливній в Єрусалимі.
А сама пристала до мого гурту.
Бідний Іван... Поміж народженими жінкою
не було більшого від нього.
Але така вже, мабуть, доля справжнього пророка:
бути чужим у своїм краї...»

Ірод Антипа (подумки):
« Чому одмовчуєшся?
Донедавна ж словом баламутив край мій.
Чи, може, перестаралися вельможі Храму та вояки Пілата?
Зрештою, чи не прислав тебе Пілат сюди,
щоб, посміявшись з того, хто має сидіть на троні,
донести щось негоже в Рим про мене?
Та щоб відгородить себе од неминучої твоєї смерті.
Мовляв, це справа рук юдейських, а я лиш виконавець.
Отож, умиваю руки...
Не вийде, хитрий лисе.
В Єрусалимі я тільки гість. І не причетний до цієї справи.
Ти господар справжній. Так що доводь її вже сам.
(уголос): Ну що ж, як не пристаєш на мою просьбу
і чудеса не хочеш показати, то повертайся до Пілата.
Він, а не я, розпоряджається тобою.
А на згадку про нашу зустріч дарую білу царську одіж.
Короною тебе вже увінча Пілат».

Ісус (подумки):
«Здогадуюсь, чим увінча мене Пілат .
Той, хто ненавидить юдеїв та їхні заповіти.
Хто тисячами розвішує їх на хресті...
Хто на власний розсуд
наказав у Храм внести золочені щити із римськими орлами.
І тільки, коли сотні віруючих
попри погрози розправитись оружно
лягли перед святинею, оголивши спини,
відступив сатрап не знати що чинить.
Та виявив свою звірячу вдачу прокуратор,
як мирний натовп сходив на гору Грізім,
щоб подивитись на начебто віднайдений священний посуд Мойсея.
Вояки із засади кинулись на люд.
Чимало було побито, а взятих у полон повішено за звичкою.
Ні, не такий Пілат, щоб пощадить мене.
Тим паче, не забув, як на його запит:
«Ти – цар юдейський?»
Я одказав: «Ти сказав».
Боїться, щоб не звинуватили його, бува, в державній зраді.
Обставить так, начебто всупереч намірам своїм
змушений виконати волю... юдеїв.
Злигався ж, певно, з Каяфою,
а той найняв охочих горланить:
«Розіпни! Кров його на руках наших!»
Ну, а прихильникам моїм не стане місця на Голгофі.
Бадьорий дух мій, та тіло немічне...
Допоможи, Отче, достойно смерть зустріти.

Щойно Мойсей з’явивсь на небі ,
Як янголи навперебій просити зачали
Всевишнього - не віддавать Тору людині:
«Як можеш Ти позбутися того,
Що виношував задовго до створіння світу?»
«Чи гідний цей чоловік такої честі?»
Незрушно дививсь Господь на воїнство Своє,
А як угамувалось, звернувся до Мойсея:
«Відповідай на закиди невтішні Моїх слуг».
«Страхаюсь, Боже, щоб не спалив мене котрийсь із них».
«Торкнись рукою Престолу і починай без остраху».
І начебто змаліли недоброзичливці перед Мойсеєм.
«З чого починається Тора, яку наміривсь Ти
Дать мені:«Я – Господь, Бог твій,
Котрий вивів тебе із землі Єгипетської...»
А ви, духи небесні, чи ж були рабами фараона?
Чи місили глину, мішаючи її зі слізьми й кров’ю?
Чи били вас по спинах канчуками?»

Янголи мовчали.

«Не буде в тебе інших богів, крім Мене...»
Відки вам знать, як то непросто жить
Серед язичників із рукотворними божками».
Янголи мовчали.
«А пам’ятать про День Суботній,
Що не велить братися за будь-яку роботу...»
Та ж ви і в будень не робите нічого.
А як будете сповнять:
«Шануй батька свого та матір?»
Ви ж народились не від них.
А «Не вбивай!»
«...Не крадь!»...
А що ви знаєте про спокуси плоті,
Що годні перерости в перелюб?»

Янголи мовчали.

«Для нас, людей, Господь створив Тору,
Щоб до скотини не скотились ми!»
Вклонились мовчки янголи Мойсею.
І тоді Всевишній порушив тишу:
«Відтепер Мойсеєвою хай Тора зветься!»

Ну що ж, як тюрем і Сибіру, й голодоморів
хохлам-бандерівцям ще чомусь замало,
не коряться трикляті, ростуть, немов бур’ян,
наблизить слід свавільних до чукчів і якутів.
За три дні з квітами та з хлібом-сіллю
увійдемо в Київ, розженемо нікчемну Раду,
покажемо Європі, де зимують раки.
Не голіруч за «святу місію» взялися,
а з літаками, танками й гарматами прийшли
і остовпіли від несподіванки: стрічають їх,
але не так, як мріялось. Дивина – є військо у хохлів,
що косить зайд. Люд безоружний танки зупиня.
І почалось те, що москалям завжди зазвичай:
трупами жінок, старих, дітей прокладати шлях.
Отак ти сплачуєш свій борг, Росіє ненависна.
Загнана в глухий кут, од світу відсторонена,
ядерною зброєю та хімією погрожуєш насамкінець…
…Згорьована, але нескорена Вкраїна
зловісний задум твій зуміє зупинить.

і як взагалі говорити з нею,
коли літери не складаються в слова,
а речення - плутаються?
можливо, це мій внутрішній страх,
бути неправильно зрозумілим
чи занадто
нав‘язливим.

як слухати стук її серця,
щоб він не змішувався
з іншими звуками?
як серед пульсації міста
розпізнати її тихі кроки?
як пояснити,
що відчуваю до неї,
не пишучи довгі поеми?
з чого почати мені?
із найвідвертішого.
саме так - з найвідвертішого.

як сказати їй,
що я шукаю можливості
побачитись з нею,
щоб ще раз задивитись у її очі
та риси обличчя?
зрозуміти чого вона хоче
і знайти ноти до її серця.
так буде чесно
по відношенню до неї.
так буде чесно.

чи дійсно життя
зародилось в воді?
чи треба це знати мені?
по невідомим стежкам
ходити -
на застаралі питання
шукати відповіді.
чому присвячую їй
вірші свої?
навіщо це їй?
навіщо?
щоб частіше говорити про головне,
щоб нагадувати собі про те,
що вже в мене є.

ось вона поруч:
я торкаюсь її
ніжних рук,
закарбовую
солодкий запах
з її тендітної шиї,
чую цей голос дзвінкий;
і розумію,
так, розумію,
що це більше,
аніж симпатія та захопленість.
я готовий стерегти її сни,
вдивлятись у зміни настрою,
слухати її невдоволення,
бачити, як вона посміхається,
занотовувати її смаки,
втілювати мрії
і робити так,
щоб вона була щаслива зі мною.
я знаю про що говорю.
знаю, про що говорю.
.
.
.
04/04/2023

Не був єрусалимцем Никанор.
Мешкав в Александрії.
Та як почув, що Храм мають зробить таким,
Який той був за царя Шломо,
Спродав усе своє добро
А, може, й долучив пожертви друзів
Та й заходився робить ворота з міді.
Що блиском не поступалась золоту самому.
І ось як все було готове,
Разом з майстрами відправивсь морем в Юдею.
І треба ж так, що неподалік Яфо,
Де пристати мали, знялася буря.
Велетенські хвилі готові були поглинуть судно.
Матроси кидали за борт вантаж.
Дійшла черга й до важчезних стулок.
Як не благав Никанор не чіпать
Дорогоцінний дар Єрусалиму,
Одну із стулок було викинуто в море.
А буря дедалі більше набирала силу
»Другу стулку кидайте за борт!»-
Капітан розпорядився ...
«Разом зо мною!»- відказав Никанор
І обома руками учепивсь за стулку.
І сталось диво: буря раптово стихла.
Судно благополучно дісталось гавані.
Зійшов на берег Никанор. Мало не плаче:
«З чим їхати в Єрусалим?»
Вдивляється у водну далечінь:
Може, хвилею приб’ється стулка?
Не видно. Востаннє кида погляд на судно
І щось мов різонуло око.
Приглянувсь – до днища приліпилась
Оплакувана ним стулка.

P.S.
На околиці Єрусалима археологи знайшли склеп, на якому було написано грецькою: «Кості Никанора, александрійця, який зробив ворота», а також арамейською мовою: «Никанор, александрієць».

Паяц павучої ночі
Малює німих вершників
На листках горобини –
Весняними краплями
(А кожна крапля краля)
(А кожна крапля – дзвоник –
На мить).
Радамант-підсніжник
Древлянські будував кораблі
Виключно з тису:
І то в краї сосновому,
І то на березі гірко-солоному
Таласси – озера дикунів-лестригонів
(Даремно).
Його рукописи – звуки кам’яної сопілки,
Що супроводжують богомилів,
Які несуть мішками свої сни двоколірні
До ревнивого Арарату
(Doloroso).
Пошию зі слів данайських собі хітон:
Може я теж свідок Ериній
І літописець метаморфоз Протея.
Співаю літанії Кібелі
Під квітами вкритими снігом –
Літанії віщуна Борея
Серед холодних хвилин
Напередодні безколірних спогадів
Про друзів залізних скрипок.

Першими шаманами були поети,
Що співали пісні вогню.

Ніч руйнує залізні мости
Між кварталами міста ілюзій:
Вбоге житло снів білої чаплі
Ховають ультрафіолетові сутінки:
Все проходить – намарно.
Фальшиві бороди співаків ночі –
Вусатих скрипалів загуслої тьми
Ховають несказане і таємне:
Бо час неподільності, час темних.
Фарбую сторінки спогадів синім:
Гірке вино днів березня-злодія
Настояне на пахощах фіалок сліпих:
Відклади своє перо, менестрелю криги,
Гризота – бабаків пророчих,
Вістунів холоду круків і дощів селезнів.
Снив би Місяцем чи Сіріусом
За цією стіною звуків музики
Цвіркунів забутого монтанного літа:
Але Місяць розчинився як грудка цукру
У гарячій каві серпневої ночі,
А Сіріус проковтнули собаки –
Вовкодави пастухів Гібернії.
Для чого? Може для тебе,
Синьоока Тивер –
Дочка одноокого Тіраса?
Палає степ полиновий, євшановий –
Не тільки в моїх опівнічних мареннях.

Селюк не знав, що сталося в далеку давнину.
Музики два змагались. І ось у того,
Кому вже провіщали перемогу,
На арфі раптом луснула струна...
Закам’яніли слухачі. Та після паузи
Знов порвана струна заговорила...
І тільки потерпілець знав, що сталось:
Неждано-гадано цикада прилетіла
І на тій порваній струні вмостилась...
Нічого цього селюк, звісно, не знав.
Цикаду на обід спіймав, бо від сусіда чув,
Що начебто м’ясце смачне у неї.
Трима в руках, а радості нема:
«Намарне я ганявсь за нею по подвір’ю.
Замало тут же і на зуб один».

Р.S.
Ні зростом, ні вагою талан не міряють,
А тільки тим, що дать зуміє.

Дощ починався тричі:
вперше полопотів кількома краплями
упавши на листя яблуні,
що устами ночі прошепотіли:
ти,
ти,
ти.
Тоді об'явився вдруге,
мов лис, що забіг на подвір'я
і перестрибнувши через прямокутник живоплоту －
високо задер хвоста.
Втретє, дощ накинувся кажанами,
І ніч пролетіла шурхотом їхніх крил.

10.08.2020

Ми по війні ще грали у війну.
Корів і кіз напризволяще кинувши,
Ми лізли в доти, кидали гранати,
Сходилися в рукопашну,
Коли набоїв бракувало...
Пекли картоплю.
Поруч дозрівали міни...
...Не всі ми повернулися з тих воєн.
Порожні рукави в моїх однолітків.
З милицями мовби й народились.
Ми по війні ще грали у війну.
Ми грали у «німців» і «червоних».
Слабосилий, я завжди був «німцем».
Ще й досі крає серце та несправедливість:
Ну, який я в біса «німець»,
Коли фашисти ставили мене під клуню,
Автомат строчив над головою...
Хлоп’яча та несправедливість
Вкарбувалась у пам’ять дужче,
Ніж пошуки картоплі у землі задублій,
Ніж сколоті стернею ноги чи недосяжний хліб...
Так я зненавидів війну удруге...
Не грався у війну з синами.
Не відав-не гадав, що наволоч московська
і правнукам моїм присудить таку ж долю.

У вагон метро заходять
іноземців двоє,
й емоційно між собою
голосно говорять.
Влаштували крики, сварку,
повсихали б вуха,
з рота мат летить відбірний,
а народ те слуха.
А одна панянка каже:
"Боже, як чудово -
я обожнюю прекрасну
італійську мову."

Віктор Кучерук

Як хочеться жити й кохати,
І бути весь час молодим,
Щоби ненаситні дівчата
По черзі спішили в мій дім.
Як хочеться жити й кохати
Не жінку свою, а оту,
Якої тугі груденята
Я бачу в чужому саду.
Як хочеться жити й кохати
Розквітлих принадно дівчат --
Робити для кожної свято,
Не відати жалю утрат.
Як хочеться жити й кохати
Обраницю кожну свою,
Адже порятунку в кімнаті
Нема від бажання вогню.
Як хочеться жити й кохати
Сьогодні старому мені,
Але на вустах синюватих
Утомлено корчиться:" Ні!"

Пародія

Як хочеться жити й кохати
І бути весь час о-го-го,
Аби табунами дівчата
Хотіли утішить мого.
У чергу ставали кохатись:
Красиві, хоч лисий давно.
І щоб в них були груденята,
Як в зірки із порно-кіно.
Адже божевільний по хаті
Я бігаю, мов жеребець,
Так хочеться сильно кохати,
Мов ґедзь укусив за терпець!

26.03.2023р.

"Ні від кого так не божеволів."

Серце захлинається від болю -
Похвальби в твій бік — чужі слова...
Ні від кого так не божеволів,
І нікого так не ревнував.

Не позбудуся ніяк напасті,
(Чи вона привиділася в сні?)
Ця любов дана мені на щастя,
А також на муки, ой страшні.

Лють в очах. І стрілами погрози
За невинний комплімент летять...
О Боги, чи я втрачаю розум?!
Як своє зустріну майбуття?!

Наче відкрива могильні плити
Геть оскаженілий буревій.
Кожного готовий я убити,
Хто на тебе кине погляд свій.

Уявляю: у тюрмі-безодні
Я сиджу і лихо роки мне.
Залицяльників зарізав сотні,
Кожен зек жахається мене.

О Боги, даруйте силу волі -
Не зважати на отруйну мить.
Від кохання щоб не збожеволів...
Й до ста літ з красунею прожить.
(Ярослав Чорногуз)



Божевілля в квадраті
(пародія)

Серце захлинається від болю
І оскаженілий я сиджу,
Ніби у в'язниці втратив волю
На свою і на твою біду.

Та ніяк позбутися напасті,
З голови не лізеш — хоч убий.
Думав, що ми створені для щастя,
А ти хочеш всіх підряд любить.

Посміхнулась радо чоловіку,
То угледів із чужим в кущах.
Померещилось, чи хочеш втіхи?
О Боги, напевно, їде дах!

Наче, під могильною плитою
Задихаюсь від думок — "ти де?"
Кожного зарізати готовий,
Хто на тебе око покладе!

Уявляю як в тюрмі-безодні
Я сиджу і в штанях лихо мну.
Повно зеків і дали б по повній,
Добре, що молився Перуну.

О, Боги, що ж коїться зі мною?
Ця любов вже з розуму зведе!
Хочу миру, щастя, супокою,
І самому в гречку де-не-де.

(Тетяна Левицька)
25.03.2023р.

«Ти плачеш, Йоно? І за чим?
За цим кущем, який ти не садив?»
«Ні, не за цим, мій Боже».
«А за чим же?»
«Плачу, а варто б скорше вмерти, аніж далі жити...
Іще тоді, коли в китовім череві
Три дні й три безсонні ночі
Я пристрасно моливсь, щоб Ти мене простив...»
«І не радий, виходить, що Я помилував тоді?»
«Тоді – так, а зараз – ні».
«Але чому? Ти ж усе зробив, як Я казав...
«Отож бо й є, що всі мої пророцтва
Про кару неминучу для Ніневії
Стали насправді пустослів’ям...
За розпусту вона ж мала загинуть...
Як колись Содом й Гомора...
Аби не стати посміховиськом, я втік із міста.
А повернусь в Єрусалим, і там візьмуть на глузи...
Тож і лишилося одне лиш – вмерти.»
«Здається, ти зразу ж не повірив,
Що Я скарати маю Ніневію».
«Яка ж од Тебе кара, коли Ти милосердий?!»
«І ти в інший бік подавсь...
І мало не потопив те судно,
Що замість Ніневії повезло тебе в Фарсіс.
Що тобі шторм, яким Я збурив море,
Аби як слід провчити за непослух?..»
«Але ж зізнавсь я морякам,
Що через мене здійнявся шторм...
І навіть попросив, щоб кинули у море».
«Як сонного тебе знайшли у трюмі.
Так що не корч з себе героя»
«Але навіщо в Ніневію Ти знов послав?
Щоб тільки осоромити по всіх усюдах?»
«Ні, щоб показать, що і пророки – просто собі люди.
Що й вони не всі, як Аврагам,
Готові торгуватися зі Мною...»
«Ти ж од тих міст лишив одну лиш пам’ять!»
«А ти досадуєш, що ніневійці, налякані тобою,
Взялись за розум і постились на знак того,
Що з блудом покінчили?
І те, що Я їх не скарав, ти називаєш милосердям?
Подумай, чи ж варто карать за зло, що вже скінчилось?
А ти затямився – карать та й годі!
Аби лише збулось твоє пророцтво...
Ні, Йоно, не годен ти буть пророком.
І в пам’яті людей залишишся на віки вічні
Таким, що думав лиш про себе.
Немовби сам один на світі».

Двері зачинені,
А майбутній метелик,
Якому сниться синя квітка Небо
Тікає від тіні дзьобатого пересмішника,
Якого повелителі тіней назвали
Сонце.
Пісню сумного Бога
Слухає і відтворює Бах
Чи то розенкрейцер-лицар:
Хто зна, хтось, не я, навіть не майбутній метелик
Якого друг алхімічних алюзій
Назвав життям.
А він лише повзе по траві Істини
І говорить пошепки про день прийдешній,
А може тікає, може не знає, не відає,
Що бути йому метеликом
Один день.
Але строкатим-барвистим,
Як провесінь танцюючого друїда-язичника
На ім’я квітень-паросток.
Чи то сновида-підбіл.
Жовтий.
Ґумовий день
Перетворився в епоху вершників
Бамбуковий ліс став птахом зеленим,
Що ніколи не втомлюється співати
Про серце ночі.
Гучне.
Солом’яні бороди абеток
Стирчать з торбини мірошника Часу,
Слухаючи дзвони крижини-серця:
Ми не зчулися, не отямились
Як придибала краля
Весна.