Незнаний раніше запах,
По ліжку пливе туманом,
Таїться під ним омана,
Чекає на хижих лапах.

Вливай підсолоджений кисень
У чуйні вуста пурпурові.
Приховані в кожному слові
Чіткі розрахунки гульвіси.

Збентежені острахом перса
В долонях пекучих тавруй,
Вишневим безжально фарбуй
Фінал підліткОвої п’єси.

Прошкували житами два надщерблені літа.
Запитала б у тебе: подивися, не ми то?..

Перевеслами пальців обіймала б колосся -
Ледь посріблені руни золотого волосся.

Брови серпня - серпами. Так минулого жаль, і -
Лине серце у небо (сіра грудочка - жайвір).

Зупинюся. Затерпну на півслові. Бо вище -
Тільки те, недосяжне. Сокровенне. І - ти ще...

2009

Заплакала осінь зраненька
Сірим сріблястим дощем.
Чого ж ти плачеш, руденька,
Чому ці тривоги і щем?
Глянь, рясно палає калина,
Золотом вкрилась верба,
Немов багряніє долина, -
Ти ж бо у нас - золота.
Яблука сонцем налились
Й немов посміхнулись ураз,
Сонечку радо вклонились:
- Спасибі від кожного з нас!
Сонечко враз зашарілось -
Не сподівалось похвал -
Й немов би рум"янцем налилось...
Листочок на землю упав.
З-за пенька підморгнула опенька,
Капелюшка поправивши враз:
- Ну ж бо, посміхнися, руденька!
Ти ж бо найкраща у нас!
16. 10. 2009 р.

*
Тонка вірьовка
бабиного літа
Провисла аж до самої землі.
На павутині
білі хмари сохнуть.

Дорогим Косенківцям
Із пошаною і любов’ю

Це ти суремно кличеш нас до себе,
У цей стозвукий, рідний, світлий дім.
Нехай зорю дістане кожний з неба
І подарує радісно усім.

О музико, як пісню солов’їну,
Люблю тебе я трепетну й живу.
І під високим небом України
Радію я твоєму торжеству.

Співаю серцем я тобі цю оду,
Нехай дзвенить до сонячних небес.
В тобі життя і творчості свобода,
І серця стук, і тиша синіх плес.

Ти, музико, прекрасна і натхненна,
Єднаєш наші душі і серця.
Ти, музико, ясна зоря для мене,
В тобі одній – і зорі, і сонця.

О музико, як пісню солов’їну,
Люблю тебе я трепетну й живу.
І під високим небом України –
Радію я твоєму торжеству!

м.Житомир

Журавлиний смуток
обійняв крильми.
Проміння сонце жмуток
розсипало поміж людьми.
Ділитися не хоче
у цім житті ніхто
і кожен так охочий,
щоби усе - його.
І розсердилось сонце,
сховалось між хмарок
й не гляне вже в віконце, -
буде усім урок.
16.10.2009 р.

...та стежка – загублена біла нитка –

Стекла зі столу і зникла під лавою...


Каганець сонно блимає єдиним оком у ніч, надворі хуга,

Ані душі, ані півдуші – білим по білому – білий світ...

Господь Бог –

теплі руки, плетені вовняні шкарпетки, довге сиве волосся

тонесенька голочка – надто тоненька для огрубілих пальців

довго мружиться, заплющує одне око, намагаючись поєднати

небо і землю

голку і нитку

тебе і мене,

а тоді зачинає мережати дрібнесенькими стіжками полотнище долі:

бачиш – синє море з білими баранцями хвиль?

нікуди не поспішає, гладить батьківською рукою кожнісінького баранчика

з кошари на найвищій зеленій горі,

а тоді вишиває хатинку (хто-хто в рукавичці живе?)

і дитинку на лавці, і квіти, і котика, і чоловіка...

потім довго мружиться, вдивляючись у морок,

намацує поглядом білу ниточку загублену

і дбайливо – Господар! –

вплітає у мереживо світу...

....і тепер я знаю, куди маю іти...

Утопія...Сховай ключі
Від серця в його душу,
У цю глибоку далечінь,
Щоб він знайти не здужав.
Утопія...Біжи за ним,
Біжи, розбивши ноги,
І не зважай на сірий дим,
Сама знайдеш дорогу.
Шукай його, ввірвись у сни,
Шукай по всьому світу.
Почуй у відгуках луни,
Почуй у криках вітру.
Знайди його в своїх очах,
Відчуй у теплій крові,
Сховай його від всіх в ночах,
Сховай в своїй любові.
Затисни у обіймах біль,
Цілуй в вини спокуту,
Тепер він тільки твій, він твій,
Більш нічиїм не буде.
Пірнай в його п’янкі вуста
Від ночі і до ночі,
А ніч холодна і пуста
Спроквола томить очі.
І все до ранку пропаде,
Сп’яніння вийде з тебе,
І ти одна...А де він? Де?
Його забрало небо...
За кроком крок, за кроком крок
Пірнай у сірий дим.
Поклавши палець на курок,
Біжи за ним, лети за ним.
У нього у душі ключі,
Їх так і не знайшов.
Біжи за ним, кричи, кричи,
Благай, щоб він прийшов.
Пірнай в вікно на чорнім тлі
За ним у порожнину
І лиш торкнешся ти землі,
Утопія загине...

О мамо й тату, ви куди, не полишайте нас...
Тут із вікна не дощ накрапує, а хижа слина.
І черга на всиновлення, але дають якраз
без черги – і отим, кому потрібна не лише дитина.
О мамо й тату, відшукайте нас...

О швидше б вирости! Напевно так ростять усіх -
кімната: телевізор і вікно... А ще машина,
в якій нові батьки відвозять для утіх, -
так боляче, коли ти втіха, від якої плине слина.
О швидше вирости би із отих утіх.
О швидше вирости, і вбити вас - усіх.


2009

Знаешь, осень ведь женщина.
Значит, жди от нее сюрпризов!
Избалована, переменчива,
Не лишенная милых капризов.
Но лишь только ее похвалишь -
Она сражу преображается,
Ты порою и сам не знаешь,
Почему это так получается.
Приоденется да приукрасится,
И любые тона и краски
Ее сделают просто красавицей,
Королевой из доброй сказки!
Пусть капризна, пусть переменчива -
Иногда такое случается -
Не забудь: осень тоже женщина,
И за это ей все прощается.

Покажи мне безбрежное море
И песком накорми мои ступни,
Как не пойманный прошлым вор я,
Буду прятать тебя под юбкой.

Покажи мне свободных чаек,
Положи свои руки на шею,
Стянешь с кожи соленой майку,
От касаний твоих я млею.

Покажи мне сухие ладони,
Одарю их прохладным дыханьем,
Намочу их водою из моря,
Запечатаю мысли в тайну.

Покажи мне горящий закат,
Давай взглядом встретимся смело,
Застучат на земле пульсы в такт
Устели ее сигаретным пеплом
(2009р.)

Неіснуючому коханню 1993 року у передчутті приходу року 2010-го

17

Сімнадцять – і мріями за горизонт,
У погляді кращий за гроші понт,
Сімнадцять – і є тільки слово «to want»
У всіх словниках на світі.

Сімнадцять – у венах пекучий бальзам
Із крові і сили, не віриш сльозам
Крім тих, про які ти усе знаєш сам
Та кажеш, що дме в очі вітер.

Сімнадцять – і сонце не відає плям,
У гаванях раді твоїм кораблям
І зірка удачі, назло ворогам,
Усе ще стоїть в зеніті.

+17

Сімнадцять. Достоту щасливе число,
Солодке, як слово «джек-пот» на табло.
Таке і зі мною колись було…
В минулому тисячолітті :)

Теперішній розум та в той би вік,
На той почуттєвий і пристрасний пік.
І може б на тридцять четвертий наш рік
(Ніколи б до щастя такого не звик)
Сімнадцять було б нашим дітям.

В домі моєму багато кімнат.
Кожна кімната на іншій планеті.
В дах стукотить, стукотить зорепад –
кішок лякає, прибульців і йєті.

І виникає космічний фольклор,
інопланетним стає навіть антик,
місяць крислатий вповза в коридор
з блюзом далеких спіральних галактик.

Місячне світло обличчям стає.
шкіра на ньому – чутлива мембрана:
так небо дня огорожею є,
так небо ночі – розчахнута брама.

Кліпну очима, піду в душовій
вмитись, а там, розбудивши сновиду,
ртутного моря сталевий прибій
креше кришталь берегів Атлантиди.

З гребеню ртуті до кухні майну
птахом-блукальцем, що квилить «forever!»,
а вже під ним крає крик на луну
в річці індиго тростина рожева.

З річкою разом впливу в кабінет
і опинюсь в променистій обгортці
електролісу, де струм гусне в мед
аж до заходу потрійного сонця.

Як розпадеться воно на зірки,
зсунуться знову безмежжя портальні
й трави неонові зрушать степи
в вікнах моєї старої вітальні…

Ти наливаєш шампанське земне,
крила знімаєш квантованих пір‘їв
і обережно цілуєш мене,
спокій знайшовши в безодні сузір‘їв.

А за вікном сяє зірка Земля,
радіохвилі від неї плюскочуть
космопричетністю кожного дня
й землетурботами кожної ночі.

«Перебендя старий, сліпий,
Хто його не знає?..»

Тарас Шевченко

Ранок рану заграви роз‘ятрив
і старий Перебендя згадав,
як розпалював бластером ватри
і на флаєрі чумакував,
як тягнув за собою крізь нетрі зірок
мегатонни небес, гігабайти думок.

Та вантаж свій ніколи не гудив,
як і мандрів палючий пристріт,
а віщав не провіщене всюди,
де траплявся його зореліт,
з випадковістю снів на орбіті крутій,
з необхідністю всіх випадкових подій.

Космодроми allegro і presto
себе грали в вогню та луні
і бриніли в сузір‘їв оркестрі
Перебендині позивні,
поєднавши поезії складність святу
і космічної праці земну простоту.

Тому всі, родом хто з Бетельгейзе
чи залюднив хто Альдебаран,
простір слухали в кожному рейсі,
наче мушля – живий океан,
адже навіть в сплетінні зневіри та вір
до землі ближче серце, а мозок – до зір.

Згас неон над сільськими ланами,
пил космічний уніс буревій,
над антен голубими млинцями
паперовий хитається змій
і вгрузає у ранок його вже пригод
український кобзар…
Галактичний рапсод.

Поговоримо, батьку, тепер наодинці,
Вам, мабуть, тут ні тепло, ні зимно зовсім.
А онуки малі ще чекають гостинців,
Бо завжди чогось приносили усім.

Поговоримо, батьку…Ніхто не почує,
Тут усі безпробудно і тихо вже сплять.
Другий рік ми без Вас, як умієм веснуєм.
І без Вас другий рік дні летять, дні летять.

Поговоримо, батьку, бо є що спитати.
А тоді я уперше спізнився до Вас.
І душа, чомусь, нині не хоче мовчати,
І пропали кудись всі питальні слова.

Поговоримо, батьку… І часу є вдосталь.
А зима по Покрові* прийде до нас рання.
І снігів Вам під дубом нападає доста**,
Як тоді , коли я запізнився востаннє…

…Знову осінь надворі, як кажуть по літі,
Журавлі подалися в далекую путь.
Поговоримо, батьку… Під дубом столітнім
Я не плачу, це сльози самі все течуть.

Вересень 2007р; вересень 2009р.




* Релігійне свято 14 жовтня.
** Багато (діал.).

Я чекав Тебе, Осінь...
Ще теплим гніздом журавлиним,
Позолоченим лавром,
Задумливим плином ріки,
Відьморуким розхрестям
Моєї (і тільки...) стежини,
І цим замком глибоким,
Що вийшов з війни без руки.

Я читав Тебе, Осінь,
Як світлий крилом чорнокнижник,
Що усе зрозумів,
Та не все ще, зараза, відчув:
Як вмирає печаль,
Ніж в печінку впікається ніжно,
І метелик мете своє серце
На грішну свічу.

Кров осіння моя
Мою долю за безцінь купила.
Ворогів я шукав,
А знайшов –
То у вирій послав.
Тож пишу в самоті
Пісню ангельську і чорнокрилу,
Яку прадід співав.

А весняна печаль
І осіння задумана радість –
Це усе моя даль,
Яку сам я з коріння почав.
Ти не зміниш її,
Наче ті прапори на сільраді.

Як хотів, так і жив я, –
Не вбив, не украв...

Але Осінь люблю,
Так, як люблять зорю у сльозині,
Так, як люблять хреста,
На якому висять, мов летять.

Між труною й колискою –
Лиш голоси журавлині.

Більш нічого безсмертного
Серцем
Не можу
Згадать.

У спогадах вертаюся до щастя,
Хвилини ті повік не повернуть.
Моя старенька в хусточці квітчастій
Стоїть край двору, проводжає в путь.

- Іди, синочку… Будь же вік здоровий!
І як заїдеш, зразу напиши…
В життя пішов я з материнським словом,
Яке зорею сяє у душі…
1978

Холодно. Якось незвично, туманно і дзвінко
Боже як холодно! Наче з життя виривають сторінку.

Ніч прилетить,-змиє зірки на долонях дощами
Знов защемить, і не змінити погоди плащами.

Сонце, ти де? Бачиш вітри заморозили очі,
Осінь іде, я з нею назавжди лишатись не хочу.

Молися за Нас.Я вже помолилась, та бачиш,-не діє
Настане зима. Віддасть те, що осінь дощами не змиє.

2009 рік

тихі психи тихо ріжуть інших тихих… просто так!
легкий вивих, раз в невинних час теж плинний; а відтак
всі ми дихаємо лихом, ще й від пихи плюєм в тих,
що кричать (щоправда рихло) на апатію глухий.

По листю мною вітер віє віршем.
По вітру дощ стрясає мною дощ.
Я згоєний, до невпізнання інший –
Очищений в ріці його сльози.

Розбито згубу звабної омани.
Отруєних прокльонів і заклять.
Вдихаю ніч, а п’ю прозорий ранок.
На дні проваль читаю небеса.

А над усе – нестримна спрага жити
І вірити,
хай шанс – один, а все ж…
По листю мною віршем віє вітер.
По вітру дощ змиває згар пожеж.

2004р.

Україно моя, Україно,
Чом пісні не співаю Тобі!?
Не гараздого маєш Ти сина,
Моє серце і розум в імлі.

Заквітчай мене, Ненько, полями
І вітрами поринь в височiнь,
Мої сни розбуди солов’ями,
Чистим подихом в душу прилинь!

В Горнім домі небесному Твому
Не осяжнеє сяйво буя,
То любов зоряна і потому,
Там дорога до Бога Твоя.

Я прошу Тебе, мила, кохана,
Ти з’єднай мене з Богом моїм,
Надихни мене силою, Мамо,
Доторкнись вічним духом твоїм!

Та я ж хочу не їсти, не пити,
А любити Христа і Тебе
І не тільки одвічно би жити,
А розкраяти в зірки себе!

Запалали б вони теплом Божим
В океані із смутку і сліз.
І як був би на це я спроможним,
Натхнення промені сіяв би скрізь!
2 лютого 1993

Щоб прослухати пісню,
клацніть на посильці:

“Очевидно, жінок ніщо так не допікає,
як байдужість”
Василь Симоненко

Мої почуття перекреслені
Великим і жирним хрестом.
Твоєї байдужості хрещення
Стає у горлянці клубком.

Ти лезом мовчання одвічного
Поволі зрізаєш слова,
Які у закоханім відчаї
Кричати Тобі я могла.

2009

Прощальный взгляд подаришь мне небрежно.
Уйдешь.И дверью хлопнешь наотмашку...
Горячий пунш несбывшейся надежды
пролью,как месть,на синюю рубашку.
Не стану врать - мне был и мил,и дорог
твой зимний взгляд и ледяные руки.
Но...Мой огонь,твой отсыревшый порох -
понятия,что свойственны разлуке...


2009 р

Она любила круассаны,
вино из розовых гвоздик.
Она ложылась очень рано,
чтоб не встречать рассвета миг...
Ей пели знойные сонэты,
снимали звезды с высоты,
несли шыкарные букеты.
С ней даже Бог бывал на "ты"...
Она была нежна,как небо
бывает нежным в летний день.
И лишь была бледна,как пепел,
и не отбрасывала тень...


2009 р

Чому я так погано сплю...
Чому я мучуся щоночі?
Навіщо я тебе люблю?
Навіщо бачу твої очі...


Ти вже не мій, ти зник як ніч,
Чому ж я так боюся спати?
Боюсь між тисячі облич
Твоє обличчя не вгадати...

А ночами туга така –
Не знаєш, де серце діти.
А ночами туга така –
Жоден не клюне сон.
Нависають передчуття
Схожі на сталактити.
Нависають зорі. Мовчать
Всім ліхтарям в унісон.

Терпне ніч. До хрусту.
До заморозків на травах.
Серце терпне. Жодним
Словом не доторкнись.
Та – нічого… Просто
Осінь іде – кульгава
Повз міста і села
Полем, одна, кудись…

І немає сил
Навздогін їй - слова чи сльози.
І немає сенсу
Спиняти її: «Зажди!»
Скільки ж тої ночі?..
І час її швидко зносить.
Скільки ж тої туги?
А думалось – назавжди…
17-18.10.09.

По ранжиру вірші зроблені:
внутрішні, дактилічні рими. Річ ясна.
Відривають, мов від бурки кОбеня,
місяця від ночі…Відігнав

думку: «Жити як?». Аж навертаються
на ставок зірки… В ім’я Твоє
біси коряться. «Москва кабацька»,
жовтень за Єсеніним дощі ллє…

Життя не має права на відпустку…
Згорає сонце в хмарах дощових…
У грудях серце б’ється теплим згустком,
А завтра, що? – Веселка? Може, сніг?
Чи буде пелюстковість надосіння?
Чи провесінь струмками забринить?
Так гаряче і так, водночас, зимно
На зламі митей, років і століть…
Життя це злива? – ми без парасолі,
І заховатись ніде, ніде впасти.
(А бабця лущить край зими квасолю
І край весни пече востаннє паску…)
І так щемливо спогади горять
Вогнем нетлінним, тим, що не минає.
Іскринки все мигтять, мигтять, мигтять
У них чомусь шматок єства згорає.

Примхлива панна доля…Чи не так? –
То натовп, то застигла дика пустка.
Дивлюсь у небо – світла синь в очах.
Життя ж не має права на відпустку.

То не лебеді кричали, не сполохані зигзиці
То ловили яничари українок білолицих.
Степовими кураями налетіли ніби круки.
Рвали тіло нагаями, ще й ламали білі руки.
Потішались до світанку, все спалили до билинки.
Йшли при конях полонянки, цибеніла кров на литки.
А коли дорога дальня відняла останні сили,
Забреніла раптом пісня та й знялася в небо синє.

Зацвітала буйним цвітом, билась в горі о причали.
То чиї ж, скажіть, ви діти, яничари, яничари?

Яничари, яничари, чи не так співали мами?
Яничари йшли й мовчали, тільки плямкали губами.
Ніби вчувши голос мамин, притулилися до циці.
Першим кинувся отаман, заволав без тями - цитьте!

Та мелодія широка залила ревіння кляте,
забивали кляпом рота, виривалося з-під кляпу.
Чи не кобзи і цимбали вам озвуться над світами?
Пісню шаблями рубали, плюндрували копитами.
Вже від бранок тільки шмаття,
а вона все лине й лине.

Ніби кара і прокляття, біла туга України.

Не туман стояв із зілля, не сичі в гаю кричали.
Середж степу з божевілля землю їли яничари.

Щоб знало межі недолуге бидло
Й сиділо мовчки, підле, на цепу,
Мене на пострах видовбали ідолом
І високо поставили в степу.
Я міг би стати жорнами і домною,
Лягти в бруківку, звестися мостом.
Але мені дано стояти догмою
На куцих ніжках з дутим животом.
Століттями я глухну тут від грому,
А люди йдуть та йдуть на манівці.
Переді мною хилиться сірома,
Й підступно посміхаються жерці.
Мені вже сонце випекло зіниці,
Щоб я не бачив вашої ганьби.
До мене підлітають тільки птиці,
Бо лиш крилаті гідні боротьби.
Торкніться вуст німих моїх руками —
Й моє мовчання страх ваш розжене!
Я тільки камінь, грубий сірий камінь —
У барикаду покладіть мене!

Тихо як — ні шелесту, ні сплеску!
Світло як — в душі і навкруги!
Я чекав, і ось воно воскресло,
Повінню зламавши береги.

Світ світає? Зацвітає вишня?
Я з тобою — спи, кохана, спи.
Як воно таке із нами вийшло
На шпилястім гребені доби?

Стрілись, наче кремінь і кресало,
Досвід мій і молодість твоя.
Десь далеко скрипка воскресає,
Славлячи святе твоє ім’я.

Аве, день, коли в цей світ прийшла ти!
Аве, тінь коханої руки!
Аве, бровеня твоє підняте,—
На віки!

Ну, ось! Почалося… Дощить!
Змива павутиння і пил,
Забруднює осінь блакить,
що нею хваливсь небосхил.

Ну, ось! Почалося… Летить!
Без жалю і права на втечу,
Кружля та спадає щомить,
Веселкове листя надвечір.

Ну, ось! Дочекались... Прийшла!
І йде напівголою містом,
Тендітна й до щему сумна,
Спокусниця-осінь барвиста.

Не тримайся за нитку. Давно уже лопнула кулька.
Безтілесне падіння – всього лише декілька діб.
А малесенька смерть забавляється краденим пультом,
спрямувавши на тебе, тисне безжально на «sleep».

І приходить покора… А потім – кора і короста
покривають усе, що надибають зовні. До тла.
Ти ворушиш легенями, втомлено хаваєш простір,
завмираєш, як риба, під чорними водами зла.

Навіть страшно подумати – нічого більше ламати.
Давні друзі – на друзки. Нема куди більше піти.
Тільки горлом виходять густі кетамінові мантри,
а у снах – то кентаври живуть, то кити

пропливають незграбно, збиваючи тишу хвостами
і нашіптують, сучі потвори, штовхають на дно…
«Не тягнися за ниткою. Бо всеодно не дістанеш»
І зшиваються намертво звуки в одне полотно.

твоїм відходом кисень перекрито
перекраяно болісно світ
і парують краї – свіжий міт
потребує кривавого мита

не язичництво – око за око
поза вірою над усім
ти мовчиш – заблоковано sim-
карту вічного спокою…

Сьогодні в мене
День плачу
Осінній день
Сумного серця
Стіна плачу
Вікно плачу
І телефон
Що не озветься
18.10. 2009

Не спиняйте її, не спиняйте її
Вона мовчки іде в неминучість
І сховавши за посмішку сльози свої
Вже не скаже про рани болючі.
Не спиняйте її, не шукайте у снах,
ЇЇ більше не буде, не буде.
Вона мовчки іде, терпить біль у ногах,
Та не вірить вже більше у чудо.
Не спиняйте її, не кидайте слова,
Бо вона в безкінечність крокує.
Серце б’ється, але вона вже не жива,
ЇЇ більше тепер не існує.
Не спиняйте її, він її відпустив,
І вона вже його не зустріне.
Він її змусив жить і її він убив,
І вона тепер просто загине.
Народивши любов в тихім світлі зірок,
З ночі вийти вона не зуміла.
До обриву лиш крок, до обриву лиш крок
І спинитись немає вже сили.
Не спиняйте її,він її не спинив,
Не питайте чому і навіщо.
Одержимість глуха,їй не треба цих слів,
І мовчить день і ніч кладовище….

2009

Моє приємне божевілля
Солодкий,беззсмістовний сон,
Свобода і моє свавілля,
Моя в’язниця і полон.
Мої слова,моє мовчання,
Моє порожнє каяття.
Моя душа,моє кохання
І подароване життя.
Тобі моє блакитне небо
Тобі усе,що маю я,
Усе,що є-усе для тебе
І я давно уже твоя...
Моя вина,моє прощення,
І розпач й віра в чудеса,
Моя журба,моє натхнення,
Порожнє пекло й небеса...
Мої слова,моє мовчання,
Політ і боязнь висоти.
Моя ненависть і кохання,
Усе,що є,усе це ти!

2009

Тут рідна матінка… Й стара,
Ще дідом копана криниця.
Тут незабутні друзів лиця,
Й минула юності пора;

Пора надій і сподівань,
І суперечок про майбутнє.
Тут перші стрічі до світань,
І слово батькове напутнє.

Ведуть тривоги всіх доріг,
Крутих стежок, шляхів широких –
Сюди, на рідний цей поріг,
Бо в серця – корені глибокі…

Зі зб.”Серце невмирущої кобзи”(1997)

Африканський присмак - місячний банан...
Шкіра, що темніша за чорнозем нив,
Хоч і потерпіла від чисельних ран,
Та широкий усміх душу полонив.

Ув очах злі ночі, навісний обрив,
Серце в ритмі стука, ніби барабан.
Танцювали джунглі, бо співав Сізіф,
Щоби врятувати свій душевний стан.

А навколо змії... Захопив екватор
У хижацькі кігті плазунів теплом,
І папуга виє щось на кшталт: "Втікайте".

Та неволить космос дикунів мій розум
Й у мандрівку кличе африканський ромб
Присмаком фруктовим місячної дози.

Пробач -останнє що сказала
Пробач-сказала і пішла
Пробач тому, що я не знала
Пробач,що я простити не змогла

Пробач ,що ми вчора зустрілись,
Пробач ,що сказала "привіт"
Пробач ,що маювала серце,
Пробач ,що любила цей світ,

Пробач ,що до нестями кохала
Пробач ,що любила життя
Пробач ,що я померти захотіла
Пробач що я померти не змогла...

Слова сплітаються в рядки,
І їм уже немає ліку.
Моїх віршів малесенькі струмки
Перетворились в буйні ріки.

Захоплюють, затягують, крадуть,
І я уже від них залежна.
Слова, що лезом душу рвуть,
Слова, як вітер – сильний і безмежний.

Словам віддала всю себе,
І чим закінчиться не знала.
Не знала, що впаде з небес
Ота іскра, отой маленький спалах.

В моїх віршах живе зима,
Вони стають мені чужими.
Вірші, де змісту вже нема,
Вірші, де майже нема рими.

Пишу, вбиваючи себе,
Колись мені було цікаво:
«Поезія – це дар з небес
Чи може просто шлях до слави?»
2006

Дощ сьогодні просто падав,
Просто літніх крапель стук.
Я мовчу і ти не згадуй
Нашу осінь золоту.

Наші радості, тривоги,
Наші перші літні дні.
Перші іскри сміху мого,
Перші мрії з моїх снів.

Повернутись не попрошу,
Вітер в спогади несе.
Пам»ятай усе хороше
І забудь погане все.

Пам»ятай : зима повела
Нас з тобою в море сну.
Пам»ятай мене веселу
І забудь мене сумну.

Пам»ятай про сонце зранку
І забудь про дощ нічний.
Знай, що я кохала палко,
І забудь, що ти нічий.

Час від часу мене згадуй,
Таку ж відкриту і просту.
Дощ сьогодні просто падав,
Це був просто крапель стук.
2006

Дозволь мені світанком бути,
І з неба бачити тебе.
Дозволь до тебе доторкнутись,
Як промінь сонця до небес.

Дозволь про тебе пам»ятати,
В блакить злетіти, наче птах.
Дозволь мені тебе кохати,
Тонути у твоїх очах.

Якщо захочеш, вітром стану,
Розвію спогади і біль.
Я буду поруч, мій коханий,
Я буду завжди при тобі.

Я злечу в осіннє небо,
Але тебе там вже нема.
Я просто думаю про тебе.
Осіннє небо??? Вже зима...




2007

Давній Львів мене покличе
За легендами у сни.
Я тобі любов позичу,
Але завтра поверни.

Я віддам тобі всі мрії,
Сповідання, почуття.
Я віддам тобі надію,
Й інші прояви життя.

Я віддам тобі світанки,
І рожевий цвіт небес.
Ну, а завтра в сьомій ранку
Я віддам тобі себе.

Я віддам тобі свободу,
І всі щирі відчуття.
Я від заходу до сходу
Перейду твоє життя.

Я віддам тобі свій голос,
Все життя буду німа.
Розмкну холодне коло,
Де давно тепла нема.

Я віддам усе, що маю,
І забуду образ твій.
В мене крила є, що сяють.
Не віддам я їх. Не мрій!

2007

Ти надто сірий, як для мене,
Ти надто добрий для людей.
А я закохана в зелене,
Я в пошуку нових ідей!

Твоє життя лише стандарти,
І ти не знаєш чи є Бог.
А моє – це гра у карти,
Моє – це шлях до перемог.

Ти надто тихий, надто скромний!
Ти свято віриш у весну.
А я все бігаю невтомно,
А я шукаю новизну!

Ти всміхаєшся крізь зуби,
Лише тому, що кажу я!
Ти занадто мене любиш.
Пробач. Не доля. Не твоя.

Я лечу, я піднімаюсь.
Я вже звикла до висот.
І щоразу намагаюсь
Не прожити без пригод.

Ти мовчки дивишся на мене,
І очікуєш чогось.
А я закохана в зелене,
І в світі є такий ще хтось.

Він народжений літати,
Він шалений, як ніхто.
Він вночі не любить спати.
У його душі мотор!!!

Я літаю попід небом,
Із жар-птицею в руках.
Прощавай, я йду від тебе!
Ти вже впав в моїх очах.

2008

Вже дощем
заштриховане небо.
Сріблом осені
вкрита печаль.
Усміхатися
більше не треба силоміць -
через сльози і жаль.

Не дзвони,
щоб побачитись завтра.
Голос твій
розіб'є телефон.
Ми - актори
чужого театру.
Наші мрії -
омана і сон!..

Не пиши
на зів'ялому листі
нам співзвучні колись
імена.
Хай листочки
залишаться чисті -
може, вірш
перепише весна.

Не хвилюйся.
І плакать не треба.
Це - Кохання
жорстокий урок.
Ось воно -
в заштрихованім небі,
як останній
осінній листок...

2009

І
коли, Господнім гнівом вщерть налита,
перекипала чаша, яку мав
пролити ангел кари, наказав
Бог Ноєві ковчега спорудити.

Дощі нещадні день і ніч неситий
поїли глиб. Круг сонця пригасав.
Все скрізь було – як рівний, плаский став,
і щезли гори, хвилями розмиті.

А корабель у тріскотні грімниць
спокійно плив, зберігши від негоди
в осмоленім нутрі звірів і птиць,

що мали, стрівши в дні нової вроди
відродження благословенну мить,
життям безсмерним землю запліднить.


ІІ
Так ми над мертвими просторами років
пливем. затоплені міста під нами
із замками, воротами, церквами,
багряний вечір їхній догорів.

А незнищенна спадщина віків
під мертвими шкляними небесами
кудись пливе порожніми морями
в ковчезі, гнанім подувом вітрів,

в якім ми бережем скарби забуті
і крізь добу страшних, великих кар
ми несемо нащадкам вічний дар.
Дар невмирущої краси: всі чуті
і нами бачені дива століть,
щоб людську думку вдруге запліднить.


із поезій поза збірками

*
У хащах моїх снів
Блукає біль
Очей твоїх спокуса, наче місяць,
Що сходить із-за хмар
Перистих вій.

*
Хліба вершину
Сіль притрусила. Зима
Фудзі скрашає.

О невмируща, рідна кобзо,
До тебе серцем припаду,
Бо чорні хмари кличуть грози,
І не сховатися в саду.

Поглянь – свої, мов яничари,
На тебе зиркають здаля.
Та що нам грози, що нам хмари,
Як розцвіте моя земля!

О срібнострунна, люба сестро,
Моя співуча й дорога!
Затихнуть грозові оркестри,
Дзвени й лунай – я твій слуга…

З любов’ю я служити буду
Тобі, о кобзонько моя.
Ми радо підемо повсюди,
Спаде з німих сердець полуда –
І пісня не помре твоя.